Справа Сивого

— Цеє, — погодився Вайсман, — єврей.

Климові стало трохи незручно за таке своє запитання:

— Я мав на увазі, катеринославський.

— І цеє теж, — Вайсман кивнув.

— А чого ж тоді?

— Що чого ж тоді?

— Ну цей, — Клим намагався підібрати слова. — Нове ім’я? Навіщо?

— Іх вейс?[76] — Вайсман відкоркував другу пляшку, тому що перша вже спорожніла. — Я знаю, чим Голодний кращий за Епштейна? І чим Шейнкман гірший за Свєтлова? Я знаю лише те, що кожен з них мав бар-міцву[77]. І я мав бар-міцву. А якщо ти мав бар-міцву — то ти єврей.

— Бар-міцву? — не зрозумів Клим.

— Це коли єврей стає дорослим. Я пам’ятаю, як тато вів мене до синагоги, і як ми вчилися читати Тору, щоб не помилитися на людях, і як я все одно помилився, а ребе мене не виправив, — Вайсман поринув у спогади, обличчя його стало несподівано м’яким та теплим. — А як святкувала вся мішпуха[78]! Цимес міт компот[79]! — він зітхнув. — А тепер синагог немає, і бар-міцву робити нема де. А значить, не буде нових євреїв.

— Зате буде єдина спільнота — радянський народ? — підказав Клим.

— Буде, — кивнув Вайсман. — Давай, вип’ємо за них!

— Давай, — Клим долив собі і наповнив склянку старшого товариша. — А за кого?

— За них за всіх!

Вайсман знову одним духом вихилив півсклянки, і Клим позаздрив такому вмінню. Навіть якщо врахувати, що пив удвічі менше, він уже добре посоловів. А проте виглядати слабаком теж не хотілося.

— Аби ґезунт[80]! — лейтенант витер рот рукавом. — Чуєш, я кажу, аби здоров’я! А інше якось буде.

Клим кивнув.

— Майне тате[81] поїхав до Землі Обітованої, до Ерец-Ізраель. Був у нас один пуріц, Менахем Усишкін[82], який все агітував, щоб переселялися туди. Багато їхало. І тато поїхав, а я сказав — ні. Чуєш, я не поїхав до Землі Обітованої!

Комсомолець Шпакуватий не дуже розбирався у релігійних справах, тому не зміг оцінити трагізму, що прозвучав в останній фразі.

— І що тепер? — Вайсман все більше розходився. — П’ю з гоями[83], їм трефне[84] як останній поц[85]! І навіть ім’я своє втратив, — із цими словами він взяв зі столу шмат підчеревка, відкусив великий кусень і плюнув ним на підлогу.

Клим дивився не стільки на старшого товариша, скільки на кусень сала на підлозі. Голодне студентське життя одразу нагадало про себе слиною у роті. Якби не статус працівника ДПУ — їй-бо, зараз підняв би його з-під ніг та з’їв.

— І головне, чуєш, він мене на ім’я назвав!

Ці слова пролетіли повз Климові вуха, і лише навздогін він встиг перепитати:

— Хто?

Вайсман зітхнув, як людина, яка не має виходу і змушена щось розповідати.

— Так оце ж і хто. Шнеєрсон, Леві-Іцхак. Мій підслідний. Уявляєш? Прийшов уночі і назвав мене на ім’я!

— На яке ім’я? — не зрозумів Клим.

— На моє! — з п’яним трагізмом у голосі сказав Вайсман.

— А яке у тебе ім’я?

— Гад!

— Хто гад? — здивувався Клим.

— Я! Я — Гад! — стукнув себе в груди Вайсман.

— Чого це? — Клим ніяк не міг второпати, про що йдеться. Він переживає, що не поїхав у Землю Обітовану? Чи що з’їв свинину?

— Дурень! — Вайсман підняв угору сальний від підчеревка палець. — Гад по-єврейськи — це Удача. Так звали одного з синів праотця Яакова. Гад — Удача. Батьки хотіли, щоб мені щастило.

— А! — зрадів Клим. — А я вже думав!

— Отож-бо і воно! Усі думають. Тому я і записався Гаврилом. Може, тоді удачу й відлякав.

Із цими словами Вайсман узяв пляшку, налив півсклянки й одразу вижлуктав до дна.

— Чуєш, а він мене на ім’я назвав. Він кабаліст. Усе знає. Клим уважно подивився на старшого товариша і раптом відчув, що починає тверезішати — таке трапляється, коли хтось поруч втрачає контроль над собою.

— І? — запитав він.

— І сказав, що їм бракує одного чоловіка для міньяну. Щоб я допоміг, розумієш?

— Ні, — чесно зізнався Клим.

— Агой ахозар[86]! — зітхнув Вайсман. — Міньян — це десять дорослих чоловіків. А у них є лише дев’ять.

— Ну то й що?

— А те, що без міньяна не можна служити, не можна поставити хупу.

— Що поставити? — перепитав Клим.

— Хупу! Шлімазл[87]! Хупу!

— А що таке «хупу»?

— Не хупу, а хупа — це такий балдахін над молодими, коли вони одружуються. До нього прийшли молоді справляти весілля, а міньяна нема, от він по-сусідськи і став мене просити. Розумієш? Мене!

До Клима почала доходити суть проблеми. Священик, тобто рабин, прийшов до працівника ДПУ і попросив того взяти участь у підпільному релігійному обряді вінчання, чи як він там його назвав, хупа чи що.

— Ну а ти? — поцікавився Клим.

Вайсман розвів руками:

— А що я міг зробити? Він мене на ім’я назвав. Він щось знає.

— І ти пішов?

— Пішов, — зітхнув Вайсман.

— А хто одружувався? — уточнив Клим.

— Іх вейс? Я знаю? — Вайсман знову налив собі півсклянки. Він уже ледь стояв на ногах.

Клим потер чоло рукою. Від почутого туман перед очима розвіявся і реальність набрала своїх звичайних загрозливих кольорів. «Тільки навіщо він мені про це розповідає?» — промайнуло у голові.

Чергова порція горілки подіяла на Вайсмана своєрідно: він засовався по поверхні столу, на якому сидів, потім несподівано завалився на бік і підтягнув ноги під себе, причому пляшка із залишками горілки та склянка опинилися на підлозі. Він згорнувся калачиком, підклавши руки під голову, а ноги у чоботях підтягнувши попід груди. У такій позі співпрацівник ДПУ втратив усю свою величність і почав нагадувати малюка, який щойно відірвався від мамчиної цицьки. З його губи навіть потекла цівка слини.

— Фір цу дер хупе ді тохтер дайне, Мазл тов дір тотхер[88]! — пробурмотів він перед тим, як захропіти.

Клим подивився на нього і раптом зрозумів, що має діяти просто зараз, інакше й сам перетвориться на отаке от немовля. Він підвівся з-за столу та на нетвердих ногах вийшов з кабінету.

Нічний Дніпропетровськ зовсім не сприяв прогулянкам і, якби Клим був тверезішим, він навряд чи наважився б ходити вулицями один. Але, як казали у рідній Юзівці, Бог любить дурних та хмільних, тому хлопець без пригод дістався своєї мети — будинку Дніпропетровського краєвого історично-археологічного музею.

Вікна будівлі не світилися, лише над будкою вартового горів ліхтар.

— Доброї ночі! — сказав Клим, відчуваючи, що щелепа задерев’яніла і погано слухається.

— Іди мимо! — незлостиво відповів боєць.

— Як це, мимо? — не зрозумів Клим. — Мені треба в музей.

— Проспися спочатку, — порадив вартовий. — І приходь зранку.

— А мені треба зараз, — Клим не хотів відступати.

Боєць видобув з кобури пістолет.

— Іди, поки я не розсердився, — він був у доброму гуморі, тому навіть не зняв зброю із запобіжника.

— Ага, — Клим зміряв його поглядом, тоді дістав з кишені службове посвідчення.

Прочитавши вміст документа, вартовий заховав пістолет назад до кобури і знехочу козирнув.

— Візьми ключі і відчини мені музей, — наказав Клим. — Тільки тихо.

— Чому тихо? — запитав міліціонер і поліз по ключі.

— Щоб не розбудити.

— Кого? Їх? — міліціонер показав пальцем на скіфських баб, що бовваніли у темряві, неначе поняті на обшуку.

Клим зрозумів, що бовкнув дурість, але в останню мить зметикував:

— Нікого не розбудити. Справа таємна.

Дорогою до ґанку міліціонер бурчав і не припинив бурчати, навіть відмикаючи двері. Клим не з першого разу поцілив у вузьку пройму і махнув рукою:

— Іди!

Боєць несхвально похитав головою, але сперечатися з начальством не випадало, тому він просто почимчикував до свого поста, виливаючи собі під носа все, що думав про нічного візитера.

А Клим тим часом вже був у вестибюлі. Там було темно, хоч око стрель, хлопець довго шукав на стінах вмикач, поки нарешті приміщення залило електричне світло. Очі почало різати, довелося деякий час протирати їх, поки стало зрозумілим, де розташовано кабінет директора. Клим запам’ятав напрямок руху, тоді вимкнув світло — щоб не стривожити можливих нічних перехожих — і пішов уперед, виставивши руки. П’яна голова не сприяє орієнтуванню у просторі, тому дорогою він боляче вдарився лобом об якийсь косяк, але врешті дістався-таки потрібних дверей.

У кабінеті вмикач був просто за одвірком, очі вже призвичаїлися до світла, тому Клим одразу зрозумів, що потрапив туди, куди хотів. Письмовий стіл, шафа, канапа і просто-таки завали різного мотлоху на кожному вільному сантиметрі — це, мабуть, і є матеріали експедиції, про яку розповідала Маруся.

З метою конспірації Клим знову вимкнув верхнє світло, натомість запалив настільну лампу. Так очам було значно затишніше. Хлопець озирнувся — на стінах висіли картини, якісь грамоти, побіля столу примостилися дві козацькі шаблі. Як і будь-який чоловік, Клим мав шанобу до зброї, тому підійшов до стіни і простягнув руку, погладжуючи блискучі леза.

— Ой! — скрикнув він. Середній палець запекло, і на пучці виступила кров. Шаблі виявилися цілком справжніми, ще й гострими, як бритва.

Клим застромив пальця в рота, щоб вгамувати кровотечу, і раптом розлютився на господаря кабінету. То ти так?! Вирішив захищатися? Не вийде! Органи ДПУ не відступають навіть перед зброєю. Він підняв руку, щоб вдарити шаблю, що так підступно порізала його, але послизнувся і змахнув зі столу товсту стару книгу, яка впала на підлогу з якимось дивним дзвінким звуком і розкрилася, показавши своє нутро. Нутро виявилося порожнім — книжка була не книжкою, а замаскованою під книжку скринею — тайником. Хлопець аж присвиснув від побаченого і силоміць навів різкість у не дуже слухняних очах.

Тайник не містив нічого таємного, власне зовсім нічого не містив, але це означало лише одне — у нього щось збиралися заховати. Тому, все ще тримаючи в роті порізаний палець, Клим всівся до столу і почав відкривати шухляди — одну за одною. Скрізь були папери, велика кількість — нотатки, рукописи, інвентарні описи. У нижній шухляді зберігалися листи — старі і не дуже. Це зацікавило Клима. Він видобув стосик і почав переглядати, періодично струшуючи головою, бо сон і алкоголь робили свою справу.

Лист, підписаний головою Державної думи Михайлом Родзянком, зацікавив його особливо. На початку красувалося звернення: «Любий батьку кошовий!». Нічого собі! Яворницький листувався з головою царської Державної думи і той називав його батьком-кошовим! Які ще докази антинародної діяльності потрібні? Клим потер очі, щоб не злипалися, і взявся читати далі. У наступному листі такий собі Володимир Машуков[89] цікавився наявними у колекції богослужебними книгами українською мовою. От вам і релігійна пропаганда. Щоправда внизу стояла дата, 1906-й рік, але це нічого, головне — знайти зачіпку. Так. Наступний. «Під великим секретом признаюся Вам, що я знову взявся за Запоріжжя». Лист із Фінляндії. Якийсь білофін на прізвище Рєпін. «Взявся за Запоріжжя». І дата — 1926 рік! Далі лежав лист від українця на прізвище Стасюк[90], але до того моменту, як Клим встиг дочитати до кінця, алкоголь та ніч взяли своє — хлопець упав головою просто на робочий стіл академіка Яворницького і заснув міцним молодим сном.

Прокинувся він від кроків у вестибюлі, але попри те, що голова була важкою, швидко зметикував, де знаходиться. Був ранок, у вікно зазирало сонце, а у коридорі чувся голос господаря кабінету, директора музею.

— Чому двері залишили незамкненими? — суворо запитував той, хтось у відповідь виправдовувався, і Клим зрозумів, що провалився. Зараз його застануть за самочинним обшуком, і буде скандал.

Хлопець підскочив, почав озиратися у пошуках виходу — але його не було. Єдине, що могло врятувати, — щільні портьєри на вікнах. Там він вирішив і заховатися, але в останній момент усе-таки схопив зі столу листи, що над ними заснув. Портьєра ще коливалася за його спиною, коли у приміщенні почувся бас Яворницького.

— І лампу не вимкнув. Ото вже стара довбешка, нічого не пам’ятає!

Кроки зміряли кабінет, клацнув перемикач, зарипів стілець.

— Дмитре Івановичу! До вас Трохим Миколайович! — пролунав дівочий голос, який здався Климові знайомим.

— Радий бачити, заходь, друже!

З-поза портьєри Климові не було видно нічого, зате туди долинав кожен звук — кажуть, що із заплющеними очима слух одразу стає гострішим. Відвідувач директорського кабінету явно мав проблеми з легенями — дихав важко, уривчасто, періодично заходився кашлем так, що не міг зупинитися. Точилася звичайна розмова старих знайомих, у якій сторонньому слухачеві важко розібратися, але раптом пролунало слово «Губвидав», і Клим нашорошив вуха.

— Дещо вдається пробити, — стишивши голос, сказав відвідувач. — Хоч за кожне слово просто душу виймають.

— Та й не кажіть, — зітхнув Яворницький. — Починаю згадувати молодість і недоброї пам’яті Михайла Юзефовича[91], який дав нам табаки з тим Емським указом.

— Але ж козацького роду був, аспид! З Полтавщини.

Запала тиша, споводована черговим нападом кашлю гостя. Але прокашлявшись, він запитав:

— Невже знову починається, Дмитре Івановичу?

— Ой, Трохиме Миколайовичу! Наша справа — у минулому розібратися. А теперішнє краще не чіпати.

Клим відзначив, як швидко господар урвав небезпечну розмову. Значить, є що приховувати шановному академіку, значить, він боїться щось виказати.

Врешті Яворницький пішов провести дорогого, судячи з усього, гостя до виходу, і Клим скористався цим, щоб залишити свою схованку та прожогом вискочити у коридор. Там, на щастя, нікого не було, і хлопець почав озиратися у пошуках шляху до відступу, коли раптом почув:

— А що це ти тут робиш?

Клим обернувся і зітхнув із полегкістю. Це була Маруся.

— Марусю, привіт! Оце прийшов тебе провідати, — збрехав він. — Скучив.

Вона з недовірою подивилася на нього, на вкрадені листи у руках, але усміхнулася.

— Дякую. Але до відкриття тут не можна знаходитися стороннім. І без того Сьогодні був скандал через те, що музей не зачинили на ніч.

— Та ти що?

— Добре, що тут лише мотлох і нема чого красти, — з іронією сказала вона. — Але правила лишаються правилами. Давай я тебе виведу.

Це було саме те, на що він сподівався. Дорогою до чорного ходу, на щастя, не зустрівся ніхто з працівників музею. Але перед тим, як попрощатися, Клим запитав:

— А що за дядько приходив зранку до вашого директора?

— Романченко[92]?

— Я не знаю, Романченко чи ні.

— Так він і приходив, товариш Дмитра Івановича, колись завідував тут експозицією, але тепер дуже хворіє.

— Зрозуміло, — підсумував Клим і додав: — Ну, тоді до побачення.

Маруся деякий час дивилася йому услід, потім знизала плечима і зачинила двері.

— Я думаю, в музеї діє антирадянська організація!

Перед тим, як іти до товариша Краукліса, Клим сто разів запитав себе, чи варто. І на сто перший вирішив, що варто, тим більше, що не мав із ким порадитися.

— Викладай, — начальник ДПУ відклав цигарку і схилився вперед.

— По-перше, у музеї зберігається зброя. Зрозуміло, під виглядом старовинної, але вона справжня, я перевірив, — на доказ своїх слів Клим продемонстрував забинтований середній палець. — Я навіть знайшов тайник, замаскований під старовинну Біблію. Щоправда порожній. Але це не просто так. По-друге, там збирається антирадянський елемент, як, наприклад, Любов Біднова з СВУ. По-третє, через Трохима Романченка вони мають агентуру у Губвидаві і там друкують шкідливу літературу. По-четверте, Яворницький ще до революції мав зв’язки з відомими катер... тобто дніпропетровськими імперіалістами, як голова Державної думи Родзянко. Листувався з білофіном Рєпіним.

— Це все? — запитав Краукліс.

— Ні, я думаю, що ми маємо справу із змовою істориків, які під маркою музеїв концентрують у себе зброю, людей та літературу, щоб у певний момент виступити проти Радянської влади, використовуючи старі зв’язки.

Краукліс відкинувся на стільці і прикурив нову цигарку.

— Ідея непогана, — зрештою сказав він, і Климові губи ледь не розтяглися у посмішку. — Але самої тільки ідеї не вистачить. Пам’ятаєш, ти був на допиті професора?

— Рубіна? — згадав Клим.

— Рубіна, — Краукліс пустив хмару диму. — Так, щоб ти знав, прийшов лист особисто від товариша Сталіна, щоб його разом з його подільником Виноградовим відпустити.

— Як це? — не зрозумів Клим.

— А так це, — перекривив його Краукліс. — Як особливо цінних наукових кадрів. Мать би їх!

Клим повагався і все-таки зауважив:

— Але ж Яворницький не є особливо цінним кадром.

— Ти так думаєш? — зверхньо перепитав Краукліс і знову вилаявся. — В Бога душу! Та якби знати, хто з них цінний, — потім зітхнув і обличчя його на мить втратило кам’яні риси. — Ти думаєш, нас по голівці погладили за те, що арештовуємо важливих для Сталіна людей?

Клим опустив очі.

— По голівці нас не погладили. Тому ми вирішили поки що академіків та інших професорів не чіпати. Про всяк випадок, — товариш Краукліс потягнувся до стосика паперів. — Отут мені підготували список. Диви. Писаржевський Лев Володимирович, директор Інституту фізичної хімії, тут взагалі Ленінська премія, так що не дай Бог він десь випливе, інформацію збирай, але не більше, сам нічого не роби. Так само Динник Олександр... Ми... щось тут нерозбірливо.

— Миколайович, — підказав Клим.

— Знаєш його? — підвів очі Краукліс.

— Завкафедрою теоретичної механіки, мене завалив на іспиті.

— О! — капітан повчально підняв палець. — Все одно не чіпай. Далі Свиренко Дмитро Онисифорович, ну, цей, таксзать, ботанік, але все одно. Рубін, Виноградов, цих ми знаємо... Так, одним словом, тримай цей список, сам на дозвіллі почитаєш.

Клим слухняно взяв аркушик. А Краукліс уже повернув собі звичайний суворий вигляд.

— І більше конкретики, студенте! Фантазії повинні бути підтверджені фактами. Фактами! Я від тебе більшого чекав. Ви нафантазуєте, а відповідати кому? Кому, я тебе питаю?

Клим мовчав, опустивши очі. Його дуже зачепили останні слова, бо ж справою Яворницького він займався у вільний час від арештів, облав та допитів, до яких постійно залучали мобілізованих. Виправдовуватися не випадало — не той характер у начальника, та й часу на це немає. Клим раптом і справді відчув себе студентом, якого проганяє з іспиту завкафедрою. Знову. І поки долав відстань до дверей, усередині просто клекотіло від образи. Тому вже біля порогу він зупинився, набрав у груди повітря та сказав:

— У мене є факти, товаришу начальник відділу.

— Які? — суворо запитав той.

— Я... тобто я чув...

— Ну, давай-давай, — заохотив Краукліс.

— Товариш Вайсман таємно відправляє релігійні культи! — випалив Клим.

— Вайсман? — нахмурився Краукліс. — Ти диви. А написати про це зможеш?

Клим гарячкувато закивав головою.

— Тоді сідай, пиши.

Колезький реєстратор Веніамін Сєдов, чиновник 3-го діловодства Департаменту державної поліції, ще у дитинстві засвоїв просту істину: з усіх людських якостей лише старанність може бути оцінена керівництвом, і тільки вона винагороджується належним чином. Тому, попри свій молодий вік, не витрачав час на пиятики з друзями, не марнував себе упаданнями за інститутками та міщанками у сподіванні підчепити вигідну партію, не віддавав себе іншим азартним іграм, а працював, працював і працював, намагаючись виконувати вимоги начальства, які у його випадку збігалися з вимогами Великої Росії. Бо 3-тє діловодство, в якому йому випала честь служити, здійснювало нагляд за особами, що займаються антиурядовою діяльністю, а також таємно спостерігало за кореспонденцією, за настроями учнівської молоді, робітників, виявляло нелегальний друк, складало списки нелегальної літератури тощо. Крім того, у віданні відділу знаходилася картотека на тридцять тисяч осіб та десять тисяч фотокарток. І всім цим господарством опікувалося лише 13 чиновників — враховуючи епідемію вільнодумства, що охопила імперію в останні роки, доводилося працювати понаднормово, а іноді й у вихідні.

Хоч, з іншого боку, треба врахувати, що 3-тє діловодство підкорялося безпосередньо директору Департаменту поліції, над яким уже був товариш міністра. Отже, чиновник цього відомства частіше трапляв на очі високому керівництву, а значить, його старанність могла бути помічена швидше, ніж у будь-якому поліційному управлінні. Погодьтеся, що шкурка варта вичинки. Саме тому до начальницьких кабінетів Сєдов ходив без внутрішнього трему — адже дорікнути йому не було чим, а зайвий раз засвідчити свою старанність не шкідливо.

— Проходьте, пане Сєдов, — запросив його завідувач 3-го діловодства полковник Рогов. — Сідайте.

Запрошення сісти означало небачену прихильність з боку керівництва — зазвичай усі розпорядження чиновники вислуховували стоячи, але Сєдов жодним рухом не видав радості, що вибухнула всередині, а лише сів на краєчок стільця.

— Веніаміне Купріяновичу, — продовжив Рогов. — Можна я вас так зватиму?

Тут уже Сєдов не зміг приховати емоцій, його тонкі губи зрадницьки розпливлися у посмішці, так що довелося ховати її за кивком голови. Звернення по-батькові від завідувача відомством — це явна ознака успіху.

— Я давно спостерігаю за вами і маю сказати, що ваша старанність робить честь такій молодій людині, — полковник видобув із шухляди сигару та повільно розкурив її, даючи можливість підлеглому пропустити через себе сказані слова. — Тому хочу доручити вам самостійну справу.

— Для мене це велика честь, — знову схилив голову Сєдов, але серце його зрадницьки застукало, намагаючись вискочити з грудей. Самостійна справа — це визнання. Це перший крок у напрямку підвищення до помічника завідувача, а може, й... втім попри свою молодість, Веніамін Сєдов був обережним із мріями.

— Ідеться про встановлення нагляду за неблагонадійною особою, — Рогов випустив кільце диму і воно повільно попливло у світлі настільної лампи.

Сєдов сидів мовчки, знаючи, що начальство зазвичай не любить вихопців.

— Щиро кажучи, неблагонадійною особу цю назвати іще ранувато, поки що він підпадає під визначення ненадійної, але малоросійське походження і коло зацікавлень практично гарантують, що невдовзі... — Рогов несподівано зупинився. — Ви, я чув, теж маєте предків у Малоросії?

Сєдов відчув, як руки його похололи:

— Ваше високоблагородіє, я ніколи жодним чином...

— Що ви, Веніаміне Купріяновичу, я зовсім не хочу вас образити. Навпаки, малоросійське походження дозволить вам краще зрозуміти цю особу і зробити належні висновки.

Майстерність начальства полягає у тому, щоб кидати підлеглих із вогню у кригу, надихати й опускати водночас. Сєдову захотілося виправдатися за свій гріх малоросійства, немов за первородний гріх, він настільки відчув його, що не витримав і запитав:

— Хто ця особа?

Полковник Рогов посміхнувся і взяв із зеленого сукна, що вкривало його стіл, записаний аркуш паперу.

— Такий собі Еварніцкій Дмитро Іванович. Колишній студент Харківського університету, нині викладає у столиці. Свій шлях почав із того, що знехтував розпорядженням попечителя Харківського навчального округу писати роботу з історії Фінляндії, а натомість почав вивчати козаків. Згодом узявся розкопувати могили у степах і став членом-кореспондентом Археологічного товариства.

Полковник зробив паузу, щоб іще раз затягнутися та пустити кілька гарних колець під стелю.

— Ну а далі, як завжди, потрапив в оточення непевних людей, почав висловлювати ідеї, читав лекції, які несли в собі приховані націоналістичні символи. Звісно, знайшлися патріотичні люди, які повідомили нам про всі ці неподобства. Так з’явилася справа, — Рогов простягнув Сєдову тоненьку сіру течку з друкованим заголовком «Діло департаменту поліції. 3-тє діловодство» і написом «про історика Дмитра Івановича Еварніцкого», нашкрябаним нижче недбалим писцем.

У лівому верхньому кутку течки красувався номер, а це означало, що справу вже взято на облік у канцелярії.

Сєдов узяв теку обережно, як високу нагороду, як виграшний квиток у лотереї чиновницького життя.

— Правила ви наші знаєте. Як ведуться справи, як добувається інформація — усе бачили. Тож цілком впораєтеся із цим завданням.

Інтонація начальника свідчила, що аудієнцію закінчено, і Сєдов слухняно підвівся.

Старанність — це не лише ретельне виконання наказів. Це — вміння перетворити наказ на своє власне рішення і діяти згідно з ним.

Передовсім колезький реєстратор Веніамін Сєдов вирішив ближче познайомитися з самим Еварніцкім, щоб зрозуміти, наскільки небезпечним є цей персонаж. Фантазія малювала розкриття заколоту царевбивць, як це було у Миколаєві[93], але Сєдов навчився стримувати фантазії. Тому для початку просто відвідав публічну лекцію «Про запорізьких козаків», що її Еварніцкій читав у залі університету. Там він уперше побачив його — свого ровесника, але вже із сивиною у волоссі, зачесаному по моді назад. Дошка за спиною лектора була завішана малюнками, а на столі лежали бунчуки, шаблі, люльки та інший мотлох, певно, витасканий зі скринь та горищ степових хуторів. Те, про що говорив Еварніцкій, спочатку здавалося нейтральним, потім цікавим, згодом у серці піднімалася гордість за своїх предків — адже прадід Сєдова, сотник на прізвисько Сивий, теж був козаком і до Петербурга перебрався у почті Розумовського. Очі Еварніцкого палали, коли він розповідав про бойові звитяги козацького війська, і в цей момент Сєдов відчув раптовий укол під серцем. Точно! У цьому і криється небезпека. Саме тому, що у більшості петербурзької еліти так чи інакше є малоросійські корені, саме тому, що кожен з них відчуває гордість, слухаючи лекцію, вона і є небезпечною. Вона будить у серці степову волю і примушує розправити плечі. А від цього до вільнодумства — один крок. і якщо всі люди в залі стануть вільнодумцями, ця зараза може невдовзі поширитися на всю імперію.

Тим часом лектор, ілюструючи свою оповідь про запорожців, раптом завів пісню, її підхопили кілька голосів у перших рядах, потім ще і ще, і згодом уже вся аудиторія хором виспівувала «Ой, у полі могила з вітром говорила». Це було нечувано — на лекції в університеті шановні люди співали, немов п’яниці у шинку, й очі їхні світилися від захвату.

«Він небезпечний тип, — пронеслося в голові Сєдова. — Через таких, як цей Еварніцкій, на малоросах стоїть вічне клеймо зрадників». І не дослухавши лекції, він вийшов на тісну сіру вулицю Санкт-Петербурга і з полегшенням знову відчув себе у звичному світі, звичайною людиною з чином колезького реєстратора.

Сидячи за своїм столом у малесенькій кімнатці знаменитого особняка на Набережній Фонтанки, Сєдов іще довго не міг відігнати від себе примари козацької волі, яка переслідувала його після почутого від Еварніцкого. Врешті він потрусив головою, взяв теку зі справою і каліграфічним почерком вивів на обкладинці слово «Сивий». Порядок ведення таємних справ передбачав псевдоніми для підслідних, і, обравши для такого випадку прізвище діда, Сєдов немовби поставив собі задачу остаточно покінчити із власним темним походженням, розбудженим історичною лекцією. Окрім того, сам Еварніцкій мав помітну сивину, що робило таке псевдо корисним для агентів спостереження та змістовним для слідчого.

Єдиною папірчиною, яка містилася у папці, був донос пана Тимофєєва, інспектора курсів при сирітському інституті шляхетних дівчат, де Еварніцкій був дуже точно охарактеризований як «відомий українофіл», але, крім влучного визначення, донос не наводив жодного факту. Відповідно до правил, за якими велися наглядові справи, слідчому належало встановити коло зв’язків підслідного, але для встановлення спостереження за його квартирою підстав іще бракувало. Однак у Сєдова залишалися вечори після служби, які цілком можна було присвятити справі — не задля жалування, а для досягнення мети. І скориставшись тим, що двірник будинку, де проживав Еварніцкій, був таємним агентом Департаменту, Сєдов вивідав, що найближчої суботи у квартирі малороса очікується прийняття. Господар називав його «суботкою». А отже, причаївшись у глухій ніші парадного з олівцем, Сєдов почав записувати всіх, хто стукався у двері Еварніцкого і називав своє ім’я служниці. На «суботку» зібралися не лише викладачі, історики та студенти — туди приїхали музики з малоросійськими кобзами, завітали актори малоросійського театру, який гастролював у столиці, і навіть модний художник Рєпін приніс свою картину. У квартирі грала музика, звучали веселі голоси, а Сєдов у темній ніші перебирав прізвища, що їх почув від сторожа, і жахався. Ні, не кількості — малоросів у столиці ніколи не бракувало, — але згуртованості та завзятості цієї публіки. Здавалося б, живи собі спокійно, ходи на службу — але ні, для чогось їм були потрібні всі ці гопаки, кобзи та шаровари, неначе саме в них вони шукали шляхів до втечі. До втечі з імперії.

Довідавшись, що Еварніцкій, окрім лекцій, ще пише книжки, Сєдов не пожалкував власних грошей, щоб купити одну з них у книгарні побіля університету. Сама тільки назва «Вольності запорозьких козаків» уже була складом злочину. Сєдову навіть закортіло написати скаргу до Цензурного комітету, який дозволив таке видання, але він вчасно спохопився — адже якщо Цензурний комітет вилучить видання, це може сполохати Сивого. Тому вільні від служби дні Сєдов проводив з олівцем у руках, підкреслюючи у тексті слова та фрази, які могли бути витлумачені як вільнодумство.

Тека з написом «Сивий» ставала дедалі грубішою, і врешті-решт Сєдов наважився представити її завідувачу 3-го діловодства Департаменту поліції.

Полковник Рогов довго вивчав матеріали, пихкаючи сигарою. Він не запропонував Сєдову сісти, і той стояв серед кабінету виструнчившись, неначе учень на іспиті. А зрештою це й було іспитом, бо як інакше назвати звіт у справі, яку тобі особисто доручило начальство.

— Ну, і що ви пропонуєте? — врешті запитав полковник.

— Я прошу вашого дозволу на проведення обшуку, — спокійно сказав Сєдов.

Полковник гмикнув, потім Знову погортав справу і врешті виніс вирок:

— Пишіть рапорт на ім’я директора Департаменту. Я згоден.

Сєдов ніколи не проводив обшуків, ба навіть не був присутнім на них. Але він нікому й нізащо не поступився би правом керувати акцією.

Перелякані очі служниці, яка побачила у дверях жандармів, були лише приємним вступом. Найбільше Сєдова потішив розгублений погляд господаря, який зустрів непроханих гостей у халаті і з розкуйовдженим волоссям.

Сєдов із прихованою насолодою прочитав йому вголос припис на обшук і скомандував жандармам:

— Оглядайте все. Книжки та папери я сам подивлюся.

Тупаючи важкими чоботами, ті пішли до спальні, щоб взятися за улюблену справу всіх служивих — копирсатися у брудній білизні.

Еварніцкій сидів на канапі. Розгубленість у його очах змінилася на відчай, який завжди є супутником невідомості.

Сєдов узявся до полиць, завалених книжками та рукописами. Окремо відклав примірник «Вольностей запорозького козацтва», який вивчив був мало не напам’ять. Заглибився у конспекти лекцій, написані ощадливою рукою науковця. Жандарми давно вже завершили свою справу, а він ще сидів над листками та малюнками, шукаючи у них крамоли.

— Гаразд, — підвівся він врешті та відклав до книжки ще кілька рукописів. — Це ми вилучаємо. Волієте зробити опис?

Еварніцкій не став боронити свої аркушики, а просто підписав протокол. Він був знесиленим попри те, що вже кілька годин не рухався з місця.

— До побачення, — чи то попрощався, чи то пообіцяв Сєдов, виходячи у двері останнім.

І побачення не забарилося.

Кабінет товариша міністра народної освіти був просторим і світлим — не те, що приміщення Департаменту поліції. Сєдов сидів у кутку на софі для відвідувачів, коли у двері зайшов Еварніцкій, блідий та збентежений.

Господар кабінету не підвівся назустріч, а лише зміряв відвідувача поглядом.

— Добрий день, — сказав Еварніцкій.

— Я викликав вас для того, щоб зачитати наказ міністра народної освіти.

Еварніцкій зупинився перед столом, тримаючи в руках капелюха. Товариш міністра почав читати довгу преамбулу, а коли дійшов до головного, голос його забринів металом:

— За тенденційні прояви у лекціях антипатії до московської історії та уряду та прихильність до історії Малоросії заборонити Еварніцкому Дмитру Івановичу викладати у всіх закладах Російської імперії.

При цих словах з рук відвідувача випав капелюх. Він похапцем нахилився, піднімаючи його, і промовив уривчастим голосом:

— Зачекайте, як же це? Ви ж мене залишаєте без роботи, без засобів існування.

— Нічого не можу зробити, — товариш міністра поклав наказ на стіл.

— Ні, це неможливо! А як же моя наукова діяльність? Для мене це смерті подібно.

— Наказ міністра, — ці слова було сказано буденним голосом, але у них містився вирок, який не підлягав оскарженню та не передбачав помилування.

Сєдов мовчки дивився з кутка, і його тонкі губи самі собою розходилися у задоволену посмішку.

Еварніцкій мовчки вийшов з кабінету.

Наступної суботи Сєдов знову подався до квартири Еварніцкого, аби довідатися у двірника, що відбулося після оголошення наказу міністра. Але підійшовши до парадного, побачив біля ґанку екіпаж, у який двоє робітників та служниця вантажили валізи та коробки. Сєдов відійшов убік, щоб не бути поміченим, і продовжив спостерігати за тим, що відбувається. Невдовзі після того, як останню валізу було завантажено, з дверей будинку вийшов сам Еварніцкій, дав робітникам по рублю, заліз до екіпажу та наказав візнику рушати.

Дочекавшись, поки роззяви, які завжди збираються подивитися за чужим життям, розійдуться, Сєдов викликав двірника.

— Куди поїхав квартирант?

Двірник знизав плечима.

— Мені вони не доповідають.

— А служниця що каже? — Сєдов знав, як насправді розповсюджуються новини.

— Каже, що подався на мамая.

— Якого мамая? — не зрозумів Сєдов.

— А хіба я знаю? Як сказала, так сказала.

— На мамая, — повторив Сєдов, дивлячись услід екіпажу, який давно вже сховався за поворотом.

На місце вичищеного Вайсмана пересадили Сєдова. Попри скептичне ставлення до цього уламка старого режиму, Клим у душі навіть зрадів такому сусідові. Принаймні буде з ким порадитися.

— Веніаміне Купріяновичу, я про Яворницького.

— Так-с, — старий поправив на носі пенсне. — І що там наробив наш Сивий?

— Та поки нічого. Мій агент повідомив, що біля нього кучкується різний антирадянський елемент.

Клим навмисне сказав про агента — і тека з написом «Мамай», яка лежала у портфелі, ожила в уяві, немовби стала реальністю.

— Цей, як ви зволили висловитися, елемент завжди збирався біля Сивого, — зауважив Сєдов.

— Ну так, але, крім того, йому, тобто моєму агенту, — Клим перечепився через це слово. — Тобто їй... йому... вдалося отримати деякі листи.

— Листи? — зацікавився старий.

— Так, листи, — Клим витягнув із портфеля свою здобич і розклав на столі.

— Цікаво-с, цікаво-с, — Сєдов ухопив своїми довгими пальцями перший лист. — Ого! Сам Родзянко! Ну, це швидше за все справи земляцькі, адже Михайло Володимирович був родом з Катеринославщини. Та й уже понад десять років перебуває у кращих світах. Я маю на увазі не еміграцію, а смерть, — про всяк випадок уточнив він.

— Але сам факт, — заперечив Клим.

— Факт полягає у тому, що Родзянка аж ніяк не можна звинуватити у хохломанії, швидше навпаки, він був типовим імперцем. Я розумію, молодий чоловіче, що у нинішніх реаліях це не може вважатися перевагою, але то зовсім інша історія.

Клим зітхнув. Старий взяв наступний лист і почав уважно вивчати його.

— Оце вже цікавіше, — зрештою підсумував він. — Член Катеринославської архівної комісії Володимир Машуков цікавиться українськими богослужебними книжками, які є у колекції Сивого. А знаєте чому?

— Чому? — запитав Клим.

— А тому що ніяких окремих «українських» богослужебних книг не існує й існувати не може. Іще за указом імператора Петра Олексійовича всі церковні книжки надсилалися до Синоду, щоб «не було ніякої різниці та окремого наріччя в них», ясно?

— Ні, — чесно зізнався Клим.

— Ну звісно! Ви ж, напевно, є членом Спілки войовничих безвірників?

Клим кивнув.

— Тоді повірте на слово старому клерикалу. Сам факт зберігання українських, тобто незаконних, богослужебних книжок уже тягне за собою звинувачення у єресі. А з точки зору світської влади — у націоналізмі.

— А факт тайника у Біблії?

— Тайника?

— Так.

— А що у цьому тайнику?

— Порожньо, — сумно зауважив Клим.

— Погано, — погодився Сєдов. — Так, дивимося далі. Рєпін...

— Це вже не так давно. Якийсь білофін.

Сєдов здивовано підняв очі на співрозмовника.

— Білофін, кажете? А художника такого не чули?

— Ой, — згадав Клим. — Точно!

— Ну, Бог із ним! А це, — він глянув на підпис під третім листом. — Чекайте-чекайте, невже це той самий Стасюк?

— Який той самий?

Сєдов стукнув себе по лобі тонким пальцем:

— Точно! Микола Михайлович Стасюк перебував під нашим наглядом іще з 1905-го. Звісно, треба було його одразу в Сибір, але тоді в імперії панували ліберальні настрої. А потім — це вже ваше відомство повинно знати краще — згаданий Микола Стасюк був міністром продовольства у Генеральному секретаріаті Центральної Ради.

— Петлюрівець! — видихнув Клим. — І де він зараз?

— Власне, я би й рекомендував вам поцікавитися, де він зараз, це цілком у вашій компетенції.

Клим вихопив з рук Сєдова лист Стасюка і почав вдивлятися у підпис, немовби намагався побачити там відповіді на головні питання.

— Отже, ваш агент зачепив дуже цікаву рибку, — підсумував Сєдов. — А що ви там казали про націоналістичний елемент, який кучкується навколо Сивого?

Не покладаючись на пам’ять, Клим поліз до портфеля та видобув написаний власною лівою рукою звіт агента «Мамая» про подорож Дніпровими порогами.

Сєдов узяв його з рук, гмикнув і почав читати.

— Ну, і ще Трохим Романченко, колишній хранитель музею, нині забезпечує зв’язок із Губвидавом, — згадав Клим зустріч у кабінеті Яворницького.

Сєдов двічі перечитав звіт, подивився у вікно, потарабанив пальцями по стільниці і врешті підсумував:

— Найцікавішим для розробки мені здався цей тип із Комісії Дніпрельстану.

— Синявський? — згадав Клим.

— Так, Антін Синявський, і знаєте чому?

— Чому?

Сєдов позначив посмішку на своїх тонких губах:

— Тому що він працював з Яворницьким іще у Комерційному училищі, до Жовтневого перевороту. І зараз знову з ним працює. А що це означає?

Клим стукнув себе по лобі:

— Точно! Він знає всіх — і тих, що раніше, і тих, що тепер. Як же я сам не здогадався?

Сєдов розвів руками:

— Тому, власне, мене й запросили консультантом попри неприйнятне дворянське походження та службу у Департаменті поліції. Крім того, цей ваш Синявський був арештований нами ще у студентські роки за участь у підпільному гуртку, який мав зв’язки з націоналістом Драгомановим. Так що його персона нам добре відома.

Утім, для затримання Синявського поки що не було приводу, а викликати його на допит не було можливості — керівник історичної секції Комісії Дніпрельстану постійно працював у Харкові. Тому, повагавшись, Клим вирішив не довіряти розмову столичним колегам, а завітати до цінного свідка особисто. Сєдов напросився товаришувати у цій подорожі, і Клим погодився — коли йдеться про старі часи, краще довіритися старому кадру.

Зустрілися на залізничному вокзалі. Сєдов мав із собою старорежимний саквояж із речами, Клим поклав запасну сорочку до портфеля, так що той одразу став солідним і гідним поваги перехожих.

У купе Клим із Сєдовим застали попутника — довговидий чоловік у круглих окулярах читав книжку, примостившись біля вікна. Про справи не поговориш.

— Добридень, — привітався Шпакуватий і зайняв місце навпроти. Сєдов умостився ближче до дверей, витягнувши свої худі ноги.

— І вам, — чоловік відклав книжку на столик. — До Харкова?

Клим кивнув.

— Значить, разом поїдемо, — усміхнувся попутник.

— А ви, прошу вибачення, до столиці у справах? — запитав Сєдов.

— До столиці, — якось не дуже весело всміхнувся чоловік. — Та це вже кажуть, нібито у Києві буде столиця.

— Але органи влади ще не переїхали, — зауважив Клим. — А столиця там, де влада.

— Правда ваша.

Клим скосив очі на книжку, що лежала перед ним. «Романи Куліша». Віктор Домонтович[94]. Домонтович, десь він уже чув це прізвище, може, від Марусі, вона любить різних письменників.

— Цікаво пише? — кивнув Клим на обкладинку.

— Дуже цікаво, — охоче підхопив чоловік, — Знаєте, Віктор спробував почати твори Куліша через призму кохання автора до жінок, тому, власне, й назвав її «романи». Двозначний термін — романи й романи. Домонтович взагалі любить всілякі ребуси. До речі, він наш, катеринославський. Ви ж із Катеринослава?

— З Дніпропетровська, — виправив Клим.

— Ну, так, з Дніпропетровська, — попутник чомусь зашарівся. — Я просто обмовився.

І раптом у Климовій голові стрельнуло — Домонтович! Точно! Це прізвище він бачив у справі Спілки визволення України. Петров Віктор Платонович, він-таки Домонтович. Народився у Катеринославі. По справі проходив свідком, відбувся звільненням з роботи. Клим мимоволі підібрався, очі його звузилися.

— Вас, пробачте, як звати? — запитав він.

— Василем, — попутник спробував усміхнутися. — А вас?

Клим уточнив:

— А прізвище?

— Чапля, але писав я під псевдо Чапленко[95].

Василь Чапленко, письменник, проходив по справі СВУ, вирок — 7 місяців, — одразу пригадав Шпакуватий.

— Ми з вами знайомі? — дещо боязко уточнив попутник.

Клим зрозумів, що своєю увагою може злякати чоловіка, і дещо змушено розтягнув губи у посмішці:

— Здається, я читав ваші книжки.

— Ну, книжки, це надто гучно сказано, — Чапленко знову почервонів, але тепер уже від звичайного письменницького марнославства. — Я переважно друкувався у журналах і газетах. Але одна збірочка таки вийшла. «Малоук» називалася.

— От її я і читав, — упевнено заявив Клим.

Сєдов, який сидів із відстороненим виглядом, прокашлявся:

— А ви, пробачте, до Харкова у справах?

Чапленко зітхнув. Він дещо розслабився, як кожен письменник, коли зустрів читача, і очі його припинили бігати.

— Так, роботу шукаю. Мене ж, знаєте, судили, а нині це не найкраща рекомендація.

— Судили? — звів брови Сєдов.

— Так, я навіть відсидів більше півроку. Але згодом влаштувався на робфак і гадав, що це вже справа минулого, проте...

— Не беруть на роботу? — Сєдов переплів свої довгі пальці і поставив лікті на коліна.

— Не беруть, — зітхнув Чапленко. — Я вже у Юзів... тобто Сталіно пробував, і в Луганську. Може, поза Україною пошукаю, де не знають, що таке СВУ.

Він знову рознервувався і видобув з кишені пачку цигарок.

— Пригощайтеся.

Клим не курив, а Сєдов, який ніколи не відмовляв собі у цьому задоволенні, раптом закрутив головою:

— Пробачте, не зношу тютюнового диму.

— Зрозумів, — Чапленко дістав цигарку й підвівся. — Тоді я вийду в тамбур.

Щойно двері купе зачинилися, Клим схопив зі стола книжку і тицьнув її Сєдову:

— Дивіться!

— На що?

— На автора! Домонтович, він же Петров, проходив по справі СВУ, але викрутився. А цей Чапленко відсидів сім місяців. Це одна організація, розумієте? Єфремов, Біднова, оцей Чапленко, Домонтович. Розумієте?

Сєдов відкинувся на жорстку стінку купе.

— Климе, я дуже ціную ваш азарт, але якщо ви будете так свердлити очима підозрюваного, він втече на найближчій станції.

— Ну, як ви не розумієте? Це ж ті самі люди, що нам потрібні!

— Розумію, — Сєдов розплів пальці та поправив пенсне. — І розумію, що у вас добра інтуїція та молода пам’ять. Але цього не досить, щоб працювати слідчим. Слідчому ще потрібні витримка та обережність, уміння про все розпитати, не злякавши клієнта.

Від цих слів Климові стало ніяково. І справді, він мало не переполошив цього Чапленка — якби не вчасно згадана тема літератури, невідомо, чим могло закінчитися.

А Сєдов продовжував:

— І взагалі нам із вами потрібна легенда для подальших розмов.

— Легенда? — не зрозумів Клим.

— Так, легенда. Версія, якщо хочете. Чому ми розпитуємо, чому цікавимося.

— Ну так зрозуміло чому, — знизав плечима Клим. — Бо працюємо у ДПУ.

Після цих слів Сєдов захихотів сухо і зверхньо.

— Климе! — сказав він, відсміявшись. — Запам’ятайте на все життя. Слідчий — це остання людина, якій говорять правду. Правду говорять священику, сусідові, журналісту, навіть катові на шибениці, але слідчий ніколи не почує правди за власним бажанням підозрюваного. А тому, — він підняв свого довгого пальця, — потрібна легенда, яка б виправдовувала нашу цікавість до всього.

— Легенда, — Клим почухав за вухом. — А яка ж може бути легенда?

— Ну, наприклад, що ми працюємо в газеті, — запропонував Сєдов.

— Точно, в обласній газеті «Зоря», — підхопив Клим. — Вони скрізь ходять і розпитують.

— От бачите, значить, і ми будемо ходити і розпитувати.

Коли Чапленко повернувся з перекуру, Клим звівся на ноги:

— Мене звати Клим Шпакуватий, а це, — він вказав на Сєдова, — Веніамін Купріянович Сєдов. Ми працюємо в газеті «Зоря».

— Дуже приємно, — Чапленко потиснув простягнуту руку. — І я колись там працював, до всіх цих подій. А що, Михайло Дубовик[96] іще пише для вас?

Клим розгубився, не знаючи, що сказати, але на підтримку прийшов досвідчений Сєдов.

— Ми з іншої редакції.

— Театральної? — уточнив Чапленко.

— Театральної, — погодився Сєдов. — І готуємо статтю до дня народження Еварніцкого.

— Яворницького, — поправив Клим. — Академіка Яворницького. Ви з ним знайомі?

Чапленко усміхнувся:

— Ну, хто ж не знає Дмитра Івановича з його неперевершеними приказками!

— Скажіть, а ви з ним підтримуєте зв’язок? — Клим дивився просто в очі, щоб вловити навіть тінь брехні.

— Тобто? — не зрозумів Чапленко.

— Зустрічаєтеся, розмовляєте, виконуєте доручення?

— Про які доручення ви говорите? Для доручень є працівники музею, а я лише безробітний із заплямованою біографією.

— Але ж ви зустрічаєтеся?

— Хіба на публічних лекціях чи диспутах.

— А з Домонтовичем ви у яких стосунках? — із притиском запитав Клим.

— З Віктором? Зараз ні в яких. Він перебрався до Києва, а я тут.

Клим постукав пальцями по столику купе, зітхнув і сказав:

— Гаразд, поки що ви вільні.

— Мій колега мав на увазі, що дякує вам за цікаву розмову, — втрутився Сєдов.

— Нема за що, — дещо перелякано відповів Чапленко, сів на своє місце і знову взявся за книжку, відгороджуючись нею від дивних супутників.

Кореспондентів газети «Зоря» голова історичної секції Комісії Дніпрельстану прийняв у своєму кабінеті — невеличкому, заставленому шафами з книжками і теками та щільними шторами на вікнах, адже господар, як усі люди старого режиму, не любив яскравого сонячного світла.

— Антін Степанович Синявський, — відрекомендувався він і показав гостям на порожні стільці біля заваленого паперами столу. — Чим можу придатися радянській пресі?

Клим, якому просто перед дверима до кабінету педантичний Сєдов ще раз нагадав про помилки у розмові з сусідом по купе, зобразив на обличчі щиру посмішку:

— Товаришу Синявський! Ми з колегою готуємо статтю до дня народження академіка Яворницького.

— Чудово! — сплеснув руками господар кабінету. — І якою може бути моя участь у цій святій справі?

Клим прокашлявся:

— Ми знаємо, що ви працювали разом із товаришем Яворницьким іще до революції. Можете розповісти нам про нього?

— Про Дмитра Івановича? Залюбки! — Синявський сів за стіл і відкинувся на стільці. — Дмитро Іванович викладав історію у мене в Комерційному училищі і на його лекціях завжди був аншлаг — приходили навіть вільні слухачі. Дмитро Іванович — лектор від Бога, пробачте вже за старорежимний вираз.

Сєдов уважно вивчав обличчя господаря через пенсне й у розмову не втручався.

— Це дуже добре, — підсумував Клим. — А можете розповісти нам про друзів товариша Яворницького? Ну, з ким він зустрічався, з ким мав зв’язки?

— Мав зв’язки? — Синявський звів брови, дивуючись такому формулюванню. — Розумієте, у Катеринославі після Височайшого маніфесту 1905 року, коли дозволили українську мову, утворилося товариство «Просвіта», і ми всі через нього мали, як ви висловилися, зв’язки одне з одним.

— Можна, я буду записувати? — Клим видобув із портфеля папір.

— Авжеж! — погодився господар і простягнув йому свою ручку.

Клим умочив її у чорнильницю і вивів «Товариство Просвіта».

— А хто входив до цього товариства? — підняв він голову від аркуша.

— Хто входив? Та власне вся українська інтелігенція Катеринослава. У нас працювала літературна секція, бібліотечна і драматична. Ставили вистави, видавали альманах, лекції читали, виставки робили, хор свій був — і все це забороненою до того українською мовою.

— Пробачте, — перервав його Клим. — А ви не пригадаєте прізвища людей, які входили до організації?

— Чому ж не пригадаю? Звісно, пригадаю. Наприклад, Володимир Пічета[97], він теж викладав у мене в училищі історію, щоправда йому врешті довелося тікати до Москви. Але зараз він у Білоруському університеті, ректором. Володимир Іванович був улюбленцем катеринославської публіки. Проводжати його на вокзал зібралася така сила людей, що поліція навіть прислала наряд.

Сєдов кивнув, певно, почувши знайоме прізвище. Клим записав на аркуші «Володимир Пічета, Білоруський університет».

— А хто ще?

— Ну хто... Наприклад, Ольга Косач, сестра Лесі Українки, вона тоді працювала лікарем у Лоцманській Кам’янці, Пилип Щукін[98], до речі, соціал-демократ, його потім на каторгу відправили. Петро Єфремов, учитель, він, щоправда, приєднався пізніше, але вів велику роботу, писав статті.

Клим слухняно записував: «Леся Українка, Пилип Щукін». Згадка про Петра Єфремова, який зараз сидів у справі СВУ, примусила Клима нашорошити вуха.

— А ще?

— Та багато хто ще. Богуславський Микола[99]. Кобзар. Він потім на Кубань подався, тамтешніх кобзарів учити. Або Іван Труба[100]. Ми часто збиралися у нього вдома, знаєте його будинок на Пороховій? То майте на увазі, що Іван Михайлович його сам проектував, це справжній український модерн. Талановитий був чоловік. До речі, коли він готував до видання свою «Початкову читанку» для шкіл, деякі наші українізатори обурювалися, чому не змінить свого московського прізвища Труба на справжнє українське — Димар, — із цими словами Синявський засміявся, примруживши очі.

Климова рука вивела на папері: «Іван Труба, Порохова вулиця».

— А читанку Трубі ілюстрував наш чудовий художник Микола Погрібняк.

— Теж із Дніпропетровська? — уточнив Клим.

— Приїхав у прийми, та так і залишився. Він малював книжки для видавництва Кащенка.

— Кащенка?

— Адріана Кащенка, козацькі романи, невже не читали?

— Читав, — збрехав Клим і записав прізвище «Кащенко».

— Ну, то він тоді зробив своє видавництво і видавав, до речі, того самого Дмитра Івановича книжки, і Манжури, і Труби, і Трохима Романченка.

— Зрозуміло, — підсумував Клим. — А хто керував організацією?

— Організацією? — перепитав Синявський. — Ну, спочатку «Просвітою» керував наш викладач із семінарії Василь Олексійович Біднов[101], ми з ним працювали в архівній комісії.

— Біднов... Любов Біднова його родичка? — одразу здогадався Клим.

— Дружина. А потім Хрінникови[102] з Дорошенком.

Клим ледве встигав записувати. Він кидав полум’яні погляди на старшого товариша. Це ж треба — виявити цілу організацію, хай і дореволюційну, але ж багато хто і нині у Дніпропетровську!

— Дорошенко — це...

— Дмитро Дорошенко — нащадок гетьмана Петра Дорошенка, шановний товаришу кореспондент. Він потім був міністром у Скоропадського.

— Отак! — здивувався Клим і підкреслив прізвище Дорошенка подвійною рискою. — А Хрінников?

Синявський дивився на нього, немовби на лінивого студента.

— Молодий чоловіче, ви знаєте будинок у Катеринославі, що його звуть Українським домом? Той, де зараз Художній музей?

Клим кивнув. Хто ж не знає цього будинку.

— Так от, щоб ви знали, його збудував Володимир Хрінников, підприємець, меценат. Ет, що то були за часи! — зітхнув Синявський.

— Ви так захоплено про них розповідаєте. Можна навіть подумати, що скучаєте за царським режимом, — скептично зауважив Клим.

Синявський одразу стрепенувся, немовби прокинувшись від мрій.

— Та ну що ви! — швидко заперечив він. — За царатом, часами гноблення простого народу і заборони всього українського не можна скучати. Просто я тоді був на двадцять років молодшим. А втім, — він подивився на годинник, — мушу бігти на засідання у Наркоматі. Прошу мене пробачити.

Із цими словами Синявський підвівся, натякаючи «кореспондентам», що розмову завершено.

Клим поклав списані аркуші до портфелю та разом із Сєдовим почимчикував до виходу.

— Ваша ідеологічна гарячність робить нам погану послугу, — сказав Сєдов уже на вулиці. — Ви щойно сполохали важливого свідка.

— Ніде він не дінеться, — огризнувся окрилений відчуттям успіху Клим. — Зате у нас в руках тепер усі їхні зв’язки.

Хоч Історична комісія Дніпрельстану мала у своєму розпорядженні автомобіль, для недалеких подорожей академік Яворницькнй обирав кінну бричку — як у всіх старих людей, звички брали своє. Дмитро Іванович запропонував допомогти у відрядженні до Петриківки, і Маруся погодилася, бо воліла поїздити свіжим повітрям замість скніти у сховищі музею над черговою купою смердючого непотребу.

Бричкою правив Мануйлович, який у такий спосіб доводив свою користь для науки. Двоє коней бігли веселою риссю, Маруся сиділа поруч із своїм начальником, але не відчувала жодної незручності. Вона вже давно звикла до демократичності та веселого характеру Дмитра Івановича — попри старорежимні погляди, він був на рівних з усіма і пояснював це козацькою традицією.

— Усі козаки були товаришами, і це єднає їх із соціалістичним майбуттям, — пояснив він Марусі. — До речі, знаєте звідки взялося слово «товариш»?

— Ніколи не думала про це, — знизала плечима вона.

— А дарма. Якщо сьогодні всі стали товаришами, варто вивчити історію цього слова.

— Ну і яка у нього історія?

— Історія така, що товар тюркськими мовами означає худоба. Вівця — товар, корова — товар. А оскільки козаки переважно були пастухами, табунщиками або ж чабанами, то й звали один одного товаришами, тобто тими, з ким разом пасуть товар.

— А мені здається, що така теорія принижує велич слова «товариш», — заперечила Маруся. — Що таке пастух, а що таке товариш!

— Це не теорія, товаришу Маруся, це правда. А правда не може нікого принижувати.

— Ну, не скажіть, товаришу Яворницький. Яка нам користь із правди, якщо вона нікуди не веде?

Дмитро Іванович ухилився від відповіді, просто усміхнувшись. І справді — де йому, старому кабінетному науковцю, до загартованої у дискусіях комсомолки!

— А куди ми їдемо? — поцікавилася дівчина.

— Ми їдемо до чарівного села, де живуть чарівні люди.

— Знову загадки?

— Та ні, знову правда, — старий підкрутив вус, що заліз у кутик рота. — Колись я досліджував традиційні катеринославські хати, в яких жили козаки, а нині селяни. І звернув увагу на те, що в них надзвичайно красиві пічки.

— Пічки? — здивувалася Маруся.

— Так, саме пічки. Ви ніколи не бачили, як вони розписані?

— Бачила. Справді буває дуже гарно.

— Отож. І я звернув на це увагу. А потім мені розповіли про дівчину, яка іззовні розмалювала хату соняхами, та так схоже, що батько, коли вернувся з ярмарку, думав, що заблукав у полі. Ну, звісно, без чарки батько б не переплутав хату з полем, але дівчина мене зацікавила.

— Вмієте ви заінтригувати, — усміхнулася Маруся. Малюнки їй подобалися значно більше за черепки та іржаві залізяки. — І що це була за дівчина?

Яворницький хитро подивився на супутницю.

— Дівчина жила у селі Петриківка. А головне, виявилося, що вона там не одна, що там багато хто вміє малювати квіти, жар-птиць, півників так, що темна селянська хата перетворюється на чарівний сад.

— І що ви зробили? — зі щирою цікавістю запитала Маруся.

— Я попросив нашу катеринославську художницю поїхати до Петриківки та скопіювати ті малюнки.

— Навіщо?

— А для того, щоб показати їх у Петербурзі. Щоб наш козацький розпис побачили художники та мистецтвознавці.

— І вони побачили?

— Аякже! Виставка мала великий успіх.

Маруся похитала головою:

— Просто казка про Попелюшку.

— Але якщо ви пам’ятаєте, у казці пробив годинник і чарівна карета перетворилася на гарбуз.

— І тут теж був такий годинник?

— Так, і звався він війною. А потім настала Революція, і людям стало вже зовсім не до розписів.

— То навіщо ми тоді їдемо до цієї Петриківки?

— А для того, що наші художниці живі-здорові, малюють, я колись замовив для музею у них кілька картин, а зараз разом із ними готую виставку вже у столиці світового пролетаріату.

— Тобто ви змінили стару казку?

— Чому? Все за сюжетом. Принц знаходить своїх Попелюшок і веде їх у палац.

— Це ви — принц? — засміялася Маруся.

— А чом би й ні? — усміхнувся Яворницький. — Принц — це не вік, а титул.

— Зараз немає титулів.

— Значить, посада, — на кожне слово академік мав у запасі двадцять своїх. Збити його з пантелику не вдавалося нікому.

Далі дорогою почали траплятися групки селян — без торб, пішки, разом із дітьми йшли вони у напрямку міста, і впалі худі щоки та великі тривожні очі виднілися з-під картузів та хусток на головах.

— Продрозкладка, — прокоментував чергову зустріч Мануйлович. — Тікають у місто, бо їсти нема чого.

— Но-но, давайте без агітації! — урвала його Маруся. — Тимчасові труднощі молодої радянської республіки використовує світова буржуазія, а деякі темні люди купуються на ці провокації.

— Та я що, я ж нічого... — Мануйлович відвернувся і віжками підстебнув коней. — Но, давай!

Розмова урвалася. Дмитро Іванович дивився кудись на обрій, не обертаючи голови до супутниці, і Марусі навіть здалося, що це через неї, тобто через її останнє зауваження — занадто різко воно прозвучало. А з іншого боку, не потурати ж розповсюдженню шкідливих чуток.

Так у мовчанці й здолали шлях до Петриківки. Біля охайного білого будиночку їх зустрічала господиня, за сорок, довговида зі жвавими очима. Вона обійнялася із директором музею, наче з давнім другом.

— Знайомтеся, Марусю, це Тетяна Пата[103], та сама місцева чарівниця, про яку я вам розповідав.

— Ну вже й чарівниця! — зашарілася господиня. — Я просто малюю так, як бабуся, покійниця, малювала, як мене навчила.

— Ну то ведіть до хати, хай Маруся сама подивиться, — запропонував Дмитро Іванович і першим зійшов на ґанок.

Маруся слідом за господинею пройшла крізь низенькі двері й остовпіла на порозі. Тому що вся хата була сповнена квітів — на стінах, на пічці, на дверях, а може, й на долівці та стелі буяли мальви та волошки, червоніли горобинові грона, вишні, суниці, гніздилися райські птахи з довгими хвостами та півні з піднятими до неба дзьобами. Марусі здалося, що в неї урвалося дихання. Дмитро Іванович з хитрою посмішкою під вусами спостерігав за своєю підлеглою, а господиня, яка почувалася у цьому раю цілком буденно, пройшла до столу, де лежали аркуші паперу з новими орнаментами — один вибагливіший за інший.

— Ну як? — запитав Яворницький, коли побачив, що Маруся знову почала дихати.

— Неймовірно, — зізналася та. — Я бачила в селі багато різних розписів, але такого...

— Та ну, не перебільшуйте, — перервала її господиня. — От, Дмитре Івановичу, подивіться, що я для вас зібрала. Оце от Надійка Білокінь передала, зараз у Полтаву поїхала, вас не дочекалася. Оце — Оришки Пилипенчихи[104]малюнки, — говорячи це, вона перебирала аркуші з малюнками на столі. — А це — Парасчини, бачите, вона написала на кожному, щоб ви не заплуталися. Осьо, Параска Павленко[105]. Дмитро Іванович хоче виставку нам у столиці зробити, — пояснила вона Марусі. — То щоб знову не присилати художницю та не перемальовувати з пічок, звелів нам одразу малювати на папері.

— Та ну хіба я можу звеліти? — замахав руками Яворницький. — Тільки прохати.

— А нас і прохати не треба, — засміялася господиня. — Малюємо, прости Господи, як навіжені.

— І складно це? — поцікавилася Маруся.

— Та нічого складного, — запевнила художниця. — Як рука тверда, будеш малювати. Хочеш навчу?

— Насправді? — Маруся не повірила.

— А чого ні? Іди сюди, — одним рухом господиня відсунула зі столу готові малюнки та поклала туди чистий аркуш. — Бери пензля.

— Що, прямо так одразу?

— Ну а що, це ж не сватання. Пензлик, як і чоловік, любить сильну руку. Диви. Мочай у фарбу, та сильніше мочай, не бійся. Ну а тепер поклади пензлик на папір і одразу вбік, неначе щось змітаєш, — говорячи це, вона вела Марусину руку папером, і під нею самі собою виникали листочки. — От бачиш! Зовсім просто. А тепер мачай пензлик у червоне, а самий краєчок у чорне. Отак. Тоді за один мазок у тебе вийде два кольори — пелюстка і ніжка, червоний і чорний. Це я вже сама вигадала. Від лінощів, щоб двічі не мачати, — господиня засміялася, і цей сміх заповнив усю хату та заграв на пелюстках квітів та пір’ї райських птахів, немовби примушуючи їх ворушитися.

Маруся була у захваті. Вона спробувала намалювати ще декілька листочків, уже самостійно, і хоч це не вийшло так вправно, як у вчительки, але з кожною спробою їхня форма ставала рівнішою.

— Ой, дитинко, з тебе цілком могла би вийти майстриня, — схвально зауважила господиня. — Лишайся у нас, навчишся.

— Та ні, дякую. У мене робота, — кивнула Маруся у бік Яворницького, який уже закопався у нові малюнки до виставки.

— Ну так, хто з вас, городських, зараз до села поїде! У селі зараз скрутно, — похитала головою господиня. — Але хіба тільки зараз? Я пам’ятаю, як вдовою залишилася з чотирма дітьми, чоловіка на війні вбило. Що робити? То і хати малювала, і кобзи розмальовувала, і пічки, і скрині. Мені господарі і сівалки давали малювати, бо як продавати — воно краще, коли красива річ, а не просто так. Нині, правда, вже не замовляють, у людей ні сівалок, ні скринь, ні грошей, але от Дмитро Іванович своєю ласкою не обходить.

Марусі не зовсім подобалося те, що говорила господиня, проте захоплення актом творення нових пелюсток та квітів не дозволяло розпочинати дискусію. Вона із захватом малювала, аж поки в очах не почало ряхтіти. І лише тоді взялася допомагати директоруй пакувати та описувати нові надбання.

Удвох робота пішла швидше і, коли завантажили все добро у бричку, гості розташувалися на дворі попід деревами.

— Я б вам молочка принесла попити. Але корова у колгоспі, — винувато розвела руками господиня.

— Нічого, ми водою обійдемося, — запевнив Дмитро Іванович.

— Добрий день добрим людям! — почувся голос із вулиці.

— І вам доброго здоров’я! — одразу звівся на рівні Яворницький.

Біля хвіртки стояв високий молодик із торбою на плечі. У руках він тримав кобзу.

— Сказали мені, що тут гості з міста, то чи не підхопите із собою музику. А я вам дорогою поспіваю, веселіше стане.

Яворницький подивився на Марусю, немовби питаючи її згоди. Дівчина знизала плечима — мовляв, самі вирішуйте.

— А як вас звати, шановний? — запитав Дмитро Іванович.

— Петренком люди кличуть, а перед Богом Миколою.

— А мене... — почав Яворницький, але кобзар перервав.

— Ну хто ж вас не знає! Кобзарського батька кожен знає, кожен вклоняється, — і з цими словами музика вклонився до землі.

— Кобзарського батька? — здивувалася Маруся.

— Батька рідного, — запевнив музика. — Хоч кого спитайте, розкажуть, як Дмитро Іванович допомагав хоч грошима, хоч заступництвом, бо кобза нині не в пошані.

— Кобза — це музична соха, — пригадала Маруся з газетної статті.

— От-от, соха, — всміхнувся кобзар. — Тільки як не зареєструєш цю соху, тебе в міліцію заберуть.

— Кобзу? Не може бути, — засумнівалася дівчина.

— А чого це, не може? — кобзар був налаштований доброзичливо, тому про все говорив з усмішкою, навіть про міліцію. — Скількох уже забрали. Але у мене все по закону, так що слухати мої пісні не забороняється.

Марусю здивував цей молодик. У ньому не було нічого спільного із звичним образом сліпого старця-жебрака, що їх донедавна можна було побачити на вулицях Дніпропетровська. Ані беззубого шамкання, ані безбарвних очей, ані брудної сивої чуприни. Молодий музика розмовляв і співав цілком приємним баритоном, і навіть у хиткій бричці дорогою до міста пальці його вправно і швидко бігали струнами кобзи, видобуваючи звідти не деренчання, а справжню музику, якою можна було заслухатися, особливо зважаючи на те, що навкруги був безкраїй степ, і він дихав у такт пісням, підхоплював високі ноти та ніс їх понад річкою Чаплинкою аж ген до сивого Дніпра.

Коли кобзар скінчив сумну пісню про те, як помирав козак у степу, розчулений історик витер сльозу. Марусю теж не на жарт зачепили ці співи — вони й справді брали за душу, і як не дивно, виглядали цілком сучасно, так само, як і їхній виконавець.

— А мене ви не пам’ятаєте, Дмитре Івановичу? — кобзар розвернувся обличчям до Яворницького і пригладив волосся на голові.

Той зіщулився, приглядаючись.

— Ану, обернися!

Молодик охоче послухався. Але кількахвилинне розглядання не дало результату.

— Не згадаю, хай йому грець. Чи вже очі не бачать, а чи пам’ять покинула.

— А пам’ятаєте хлопчика, який заснув у вас під дверима музею?

— А, щоб тобі нудно! — Яворницький підстрибнув на возі так, що аж коні шарпнулися. — Як не згадати! Я ще до музею не міг зайти, думав двері ламати. Тільки з того часу ти трохи виріс. І змужнів, — він насварився пальцем на музику. — Не те, що моя пам’ять!

Історик потягнувся на сидінні і, як міг, обійняв давнього, як виявилося, знайомого.

— А от тепер дивися! — він підсунувся ближче і розвернув кобзаря до Марусі. — Знайомтеся, це Микола Петренко. Років десять тому він прийшов зі свого села, одну секунду... — Яворницький звів очі, пригадуючи, — Солоного... Точно, з села Солоного. Прийшов до мене по кобзу, бо кобзи не мав, а хотів навчитися, — він переможно обернувся до музики. — Правильно?

Той аж присвиснув від здивування.

— А отож! — тріумфально завершив історик. — Будеш іще мені тут загадки загадувати!

Кобзар із повагою покачав головою.

— Ну ви й даєте! А пам’ятаєте, як листа мені дали до Гната Хоткевича[106] і гроші на поїзд? А кобзу так і не дали.

— Дмитро Іванович нічого з музею не дає, — філософськи зауважив Мануйлович. — Він тільки бере до музею. А забрати назад, скільки пам’ятаю, нікому таке не вкипіло.

Яворницький у відповідь тільки посміювався у вуса.

— Гнат Мартинович дуже тішився, коли читав того листа. Ви ж там написали, що чуєте серцем, що з мене вийде путящий кобзар. А я ж навіть у руках кобзи не тримав.

— Ну, і хто виявився правий? — підморгнув історик, явно задоволений спогадами. — Як там шановний Гнат Мартинович? Давненько не мав від нього звістки.

— Я теж із минулого року в Полтаві не був. Але казали мені, що його будуть звільняти з керівника капели.

— Не дай Боже! Яка ж це Полтавська капела бандуристів та без Хоткевича!

— Кажуть, є така вказівка по всіх українських кадрах. Яворницький обережно глянув на свою працівницю, але вона сиділа мовчки, не втручаючись у розмову.

— А давай, ушквар нам краще марша запорізького! — раптом запропонував він. — «Ой, пан чи пропав». Ударимо, як то кажуть, лихом об землю. Знаєш такого?

— Як не знати!

І тут-таки «ушкварив», глухо пристукуючи пальцями по резонатору. Історик приєднався до співака приємним баритоном. Мануйлович азартно розмахував пугою, неначе диригент, і зрідка підтягував тріснутим фальцетом. А Маруся усміхалася, слухаючи це чудернацьке тріо, — вона ще раз відзначила собі, що кобза у марші звучить дуже до місця, нагадуючи інколи цілий оркестр.

Концерт тривав аж до околиці міста, і Маруся зрештою не витримала та приєдналася до загального хору своїм високим дівочим голосом, викликавши схвалення з боку інших учасників. Компанія, як то кажуть, склалася.

Коли бричка зупинилися, щоб висадити кобзаря, розчулений Яворницький подарував йому книжку про кобзи, ліри та інші українські інструменти, яка невідь-як знайшлася у його бездонній сумці. Музика ж низько вклонився на такий подарунок, знову назвавши Дмитра Івановича батьком, закинув важкий інструмент за спину та й почимчикував запилюженою вулицею у своїх кобзарських справах.

Роботи у Клима ставало дедалі більше. Ні, нових справ йому не давали, але постійно долучали до оперативних дій, допитів, арештів, обшуків, профілактичних бесід. Доводилося попрацювати й в архіві, бути присутнім на засіданнях трійки, де засуджували ворогів десятками, а може, навіть сотнями, іноді затримуючись через це до пізньої ночі. Одним словом, у хлопця лишалося зовсім небагато часу на особисті справи, а зважаючи на те, що з Марусею, окрім почуттів, його пов’язувала ще й справа Яворницького, доводилося крутитися вужем, щоб побачитися з коханою.

Ввечері у новому розкішному Палаці праці був концерт, Климові виділили у профкомі два квитки, і він навіть встиг запросити Марусю, проте несподівано секретар передав виклик до начальника слідчої частини:

— Товаришу Шпакуватий, треба терміново допитати ворога народу. На вулиці затримали.

— Але у мене квитки на концерт...

— Почекає твій концерт.

— Зустріч з агентом, — збрехав Клим.

— І агент почекає. А якщо хочеш встигнути, то не стій, як бовван, а йди працюй.

Сперечатися сенсу не було, і Клим приречено поплентався до катівні — так жартома звали тут кімнати для допитів. Однак те, що він там побачив, одразу примусило зібратися з думками.

Постовий, який писав щось, схилившись над папером, автоматично підхопився, вітаючи слідчого, однак побачив людину у цивільному, та ще й молоду, й одразу сів на місце. В інший час Шпакуватий обов’язково вичитав би служивому за це, але зараз очі його не могли відірватися від того, що знаходилося на столі для слідчого. Бо там стояли два гіпсові бюсти — товариша Сталіна та товариша Петровського. І головний жах полягав у тому, що обидва вони були охоплені за шию мотузяними зашморгами.

Клим відчув, що кінцівки його похололи. Він наблизився до столу і, заклавши руки за спину, щоб бува не доторкнутися до цього блюзнірства, різко запитав:

— І хто це зробив?

Голос пролунав несподівано тонко, по-дитячому. Постовий пояснив:

— Та от, пильні товариші затримали, — і кивнув у бік ослону, на якому сидів приземкуватий блідий лисун, руки та щелепа котрого помітно трусилися. — Громадянин ішов по вулиці, маючи на собі повішаними товаришів Сталіна та Петровського.

— Бюсти товаришів Сталіна та Петровського, — виправив Клим.

— Так точно, — почервонів боєць, усвідомивши що бовкнув. — Бюсти. Бо самих товаришів, самі розумієте, повішати... тобто не повішати, неможливо.

— Зрозуміло, — Клим не став акцентувати увагу на черговій словесній незграбності постового, а обійшов стіл, глянув на затриманого, намагаючись бути суворим і звелів: — Ваші документи!

Той злякано втягнув голову у плечі, а міліціонер підвівся зі свого місця та простягнув Климові паспорт, що його вилучив під час затримання.

— Ну, громадянине, хто вас підбив на цю антирадянську акцію? — якомога суворіше запитав Шпакуватий.

— Що ви, яку акцію! — затриманий втер рукою піт з лоба. — Я у школі працюю, в Чаплях. Завгоспом.

— І? — голос Клима нарешті набув низького тембру, який і має бути у слідчого.

— Директор мене попросив...

— А, то це директор підбив вас? — уточнив Клим.

— Ні! — крикнув затриманий і підскочив з ослону.

— Сядь! — гаркнув постовий.

Дядько впав на місце і затрусився ще більше.

— Отже, що вам наказав директор? — вкрадливо поцікавився Клим.

— Він попросив... Бо я все одно їхав до міста... То він сказав, щоб я купив вождів. Бо в школі нема. Невеличких таких, на стіл, — дядько спробував показати, якого розміру мали бути «вожді», але руки тремтіли так, що зрозуміти цього було неможливо. — Каже, купи вождів, які будуть, Сталіна, Кірова, наших купи. А в магазині нічого не було. Тільки ці, — він вказав пальцем на стіл.

— Ну? — Клима почав дратувати цей настрашений дядько.

— Ну й купив. А нести як? Вони важкі, вожді... любимі, — дядько жалібно глянув з-під брів. — Ну то я і вирішив зробити наче сакви, знаєте?

— Сакви?

— Сакви. Ну торби такі, на плечі і на груди. Розумієте?

— Ні, — зізнався Клим.

— Покажи товаришу слідчому, — запропонував міліціонер. — Покажи, в якому вигляді я тебе застав.

Затриманий несміливо підвівся і уточнив, показуючи на стіл.

— Можна?

Клим кивнув.

Дядько зробив крок уперед, підхопив мотузку, що була прив’язана до бюстів, і одним махом закинув її собі на плече. Наступної миті у нього на грудях захитався повішений на зашморгу товариш Сталін, а на спині — так само повішений товариш Петровський. Клим заплющив очі, щоб не бачити цього.

— Так і нести легко, і руки вільні, бо ще треба було купити паперу, ручки і все таке. Розумієте?

— Еге ж, — зареготав постовий. — І нести легко, і йти недалеко, до найближчого відділення, — і запнувся, зупинений важким поглядом Клима.

— І це ти його у такому вигляді вулицею вів? — уточнив той.

— А що? — не зрозумів боєць. — Краще було самому мотузку взяти?

— Не краще.

Дядько стояв із повішаними бюстами на плечі і переводив сповнені надії очі зі слідчого на постового.

— Знімай, — наказав Клим і посунув до себе бланк протоколу. — Стаття 54-10, антирадянська агітація і пропаганда.

Враховуючи те, що дядько не став оформлювати чистосердечне зізнання і далі скиглив, що це непорозуміння, Клим схитрував і відправив його до камери, а сам притьмом побіг до Палацу праці. Він уже добіг до самісінького перехрестя, коли побачив, що назустріч іде зовсім незнайома дівчина. Ні, це була начебто й Маруся, але й не вона. Волосся, що здебільшого ховалося за хусткою або ж було зібране у кіску на потилиці, зараз утворювало на голові чорний каптурець, а біля вух завивалося великим кільцями. Губи червоніли так, що можна було навіть подумати про те, що комсомолка Глинська вдалася до буржуазної помади. А головне — одяг. Замість старенької білої з червоними тракторцями сукенки, що чергувалася іноді з блузкою та спідницею, тепер дівочу фігуру прикрашала сіра з поясом та широким накладним комірцем сукня. І єдине, що нагадувало Климову кохану, — це звичні балетки на ногах, щоправда вибілені до сяйва за допомогою зубного порошку.

— Це ти? — здивуванню хлопця не було меж.

— А що, не подобаюся? — кокетливо повела плечем дівчина.

— Та ні, — замахав руками Клим. — Навпаки, дуже подобаєшся! — він ще раз поглядом обвів усю її постать із ніг до голови. — І нова сукня!

— На жаль, не моя, — скромно усміхнулася дівчина. — Позичила у подруги. Не йти ж на концерт у старій. Але колись...

— Колись ми купимо тобі ту з вітрини, — гарячково пообіцяв Клим.

— Ми купимо? — здивовано звела брови Маруся.

Клим кивнув.

— Я. І ти. Ми разом. Я ж уже заробляю і можу дозволити купити своїй дівчині сукню з керпеншину.

— Крепдешину, — засміялася Маруся.

— Крепдешину, — охоче погодився Клим.

Маруся обернулася навколо себе, щоб коханий ще раз оцінив її вигляд, потім простягнула долоню. Клим схопив її.

— Не так, — дівчина рішуче повернула його руку на місце і взяла супутника попід лікоть. — Отак. А коли ми, — вона подивилася хлопцеві в очі, — купимо нову сукню, ти поведеш мене на балет.

— Балет? — злякався Клим.

— Так, балет. «Міщанин з Тоскани», — вона показала пальцем на афішу. — Зараз тільки про нього і говорять.

У Клима обличчя одразу покислішало.

— Тобі треба підвищувати свій культурний рівень, — безапеляційно продовжила Маруся, вона явно зауважила реакцію супутника. — Цей спектакль у нашому театрі поставив Павло Вирський. Крім того, що це геніальний режисер, він ще й танцює там партію абата.

— Ну гаразд, — приречено зітхнув хлопець.

— Ми сьогодні саме сперечалися про нього з Дмитром Івановичем.

Клим нашорошив вуха:

— Це теж його знайомий?

— Хто, Вирський? Не знаю. Ми розглядали його творчість як зразок нового пролетарського мистецтва, яке органічно вбирає у себе найкращі риси класичної культури.

— А-а! — розчаровано потягнув хлопець.

— А Дмитро Іванович трохи слабує на речезнавство. Він вважає, що не може бути найкращих зразків, бо цінні всі. Тобто замість відбирати найкраще просто нагромаджує все, скільки влізе. А музей не гумовий. Новий корпус же ніяк не побудують. Нарком гроші пообіцяв, а не виділив — у республіки є важливіші потреби.

— Ну добре, добре, — перервав хлопець безперспективний на його думку напрямок розмови. — А з ким він зустрічається?

— Директор? Та різні люди приходять, — Маруся знизала плечима. — Із сіл буває приїздять. Навіть з найдальших. Дітей привозять до музею. А частіше він сам по селах їздить.

Клим замислився:

— По селах... Так. Ну а зібрання у вас бувають?

— Які зібрання?

— Таємні, — хлопця підштовхували думки так, що язик не встигав. — Ну тобто для своїх подільників, тобто друзів. Він їх десь збирає?

— Нікого він не збирає, — заперечливо похитала головою Маруся. — Я його бачу цілий день. Приходить опівдні, працює до темна, пізно ввечері йде додому, до дружини... Ні, — підсумувала вона.

— Ну а для чого тоді йому тайник у Біблії?

— А ти звідки знаєш? — стрепенулася дівчина.

— Знаю! — Клим зробив загадкове обличчя.

— У тій Біблії Олімпій Андрійович, наш касир, носить зарплату з банку. Щоб ніхто не здогадався, що там гроші.

Хлопець аж руками сплеснув від дівочої наївності.

— І що ти думаєш, що твій директор спеціально для цього такий хитромудрий тайник зробив? А чому саме в Біблії? Щоб ваш касир у наш революційний час із Біблією по вулицях ходив?

— Я теж його спитала, чому в Біблії, — дівчина обернулася до супутника.

— От бачиш.

— А Дмитро Іванович сказав, що зробив цей тайник, коли їздив у Соловецький монастир, де сидів Калнишевський, той, який останній запорізький кошовий. А знаєш, для чого? — вона хитро зіщулилася. — Горілку ховати. Він пригощав нею монахів, щоб вони до архівів його пускали.

Попри перший дзвоник, що вже пролунав, сигналізуючи про необхідність поквапитися, Клим не міг відмовити собі у задоволенні випити зельтерської у буфеті. Маруся відмовилася — вона боялася поставити пляму на чужу сукню. Але третій дзвоник застав закоханих уже у залі, коли вони вмощувалися у передостанньому ряду.

— Це хіба театр? — обурювався ззаду чоловічий явно сп’янілий голос. — От колись у нас був театр Деркача, ото театр! Його аж з Уралу отаман до себе запрошував!

— Та ти звідки знаєш? — скептично перепитувала супутниця.

— Як це звідки? Сам бачив! Щоб ти знала, йому за «Наталку Полтавку» сам цар перстня подарував!

Почувши про царя, Клим обернувся, виглядаючи, хто це сказав, але світло у залі вже почало гаснути.

— Цить ти! До гріха доведеш! — зашипів жіночий голос.

— Минулися тії роки, що розпирали пироги боки, — зітхнув хтось з іншого боку.

Клим зиркнув і туди, але знову нічого не побачив.

— Чого ти? — Маруся виструнчилася у кріслі, намагаючись побачити сцену понад голови передніх рядів.

— Провокатори, — пробурмотів Клим.

— Добрий вечір, шановні товариші, ми починаємо святковий концерт.

Ведуча стояла біля мікрофону, вдягнута у крепдешинову сукню — точно таку, що про неї мріяла Маруся. За кожним рухом тканина бралася легкими брижами, неначе дніпрова вода, і так само глянсовито блищала у світлі прожекторів. Маруся зітхнула. Клим підбадьорливо стиснув її руку.

— Залишимо у темному минулому старорежимні ліри та кобзи! — оксамитовим голосом оголосила ведуча. — Кудесник-баян — от справжній виховник мас! — вона ще мить почекала, поки вляжеться останній шурхіт, який завжди супроводжує початок концерту. — Перед вами виступає Перший український камерний ансамбль баяністів імені Комсомолу під керівництвом Андрія Штогаренка[107]!

Поки хлопці з баянами розсаджувалися по стільцях, Маруся прошепотіла Климові:

— Цей Штогаренко вчився у нашому училищі, там мамина подруга викладала, казала, що дуже талановитий.

Баяни заспівали протяжно і раптом перейшли на бадьорий та іскристий марш. Музики азартно притопували ногами, зал і собі почав бити в долоні.

— І справді баян — це тобі не кобза, — захоплено мовив Клим, нахилившись до Марусі.

Після подорожі до Петриківки ця теза звучала вже не так переконливо. Дівчина навіть набрала повітря, щоб заперечити, але стрималася й лише мовчки кивнула головою.

До другого відділення ведуча перевдяглася у нову сукню, викликавши хвилю шепотіння серед глядачок.

— А зараз на сцену вийдуть солісти Харківського театру опери та балету Іван Паторжинський[108] та Марія Сокіл-Рудницька[109]!

Почувши ці прізвища, зал у єдиному пориві схопився та почав несамовито плескати, влаштувавши справжню овацію, — глядачі явно дуже добре знали ці імена. З-поза лаштунків, навіть не дочекавшись завершення оголошення свого номеру, вийшли співаки — він у шароварах та вишиванці, вона у запасці з віночком на голові.

— А ти казала, що шаровари зараз не носять, — зауважив Клим, намагаючись перекрити овацію.

— Так то ж опера! — знизала плечима Маруся.

— Дякуємо, товариші, дякуємо, — грудним басом промовив Паторжинський. — Але ми ще нічого не заспівали.

У залі засміялися, оплески згасли. Дочекавшись, поки затихне останній звук, ведуча сердито сказала:

— У виконанні артистів прозвучить дует Одарки та Карася з опери Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», — і гордовито залишила сцену.

Оркестр почав було вступ, але несподівано Сокіл-Рудницька підняла руку, закликаючи почекати.

— Шановне товариство! — вона зробила кілька кроків уперед. — Перед тим, як потішити вас українською оперою, ми би хотіли вклонитися і подякувати нашій вчительці, хрещеній матері всієї дніпропетровської школи вокалу Зинаїді Никифорівні Малютіній[110]!

Вона першою почала аплодувати, до неї одразу приєднався Паторжинський, і глядачі охоче підхопили. Під шум оплесків із першого ряду підвелася чорнява скромно одягнута жінка і вдячно вклонилася спочатку сцені, а потім і залі. Поруч, шалено аплодуючи, підвелися найбільш захоплені прихильники опери, серед яких Клим раптом упізнав Яворницького.

— Марусю, диви, оно твій директор!

— Точно, Дмитро Іванович.

— А ти казала, що він нікуди не ходить, — зауважив Клим.

— Я казала, що у музеї нема зібрань, — виправила Маруся.

— Еге, — замислено кивнув він.

Поки співали Одарка і Карась, а потім під час усієї другої половини концерту, Клим уже не міг слухати музику. І лише коли після концерту до них підійшов якийсь Марусин знайомий та почав запально розповідати про організацію єдиної Спілки письменників, яка повинна об’єднати всіх радянських літераторів, він отямився.

— Пробачте, вас як звати? — запитав він у молодика, що просторікував про творчі спілки.

— Це — Павло Кононенко[111], поет, — відрекомендувала Маруся.

— Поет, — замислено повторив Клим. — А скажіть мені, товаришу поет, навіщо вам потрібні творчі організації, про які ви оце торочите?

— Як це, навіщо? — не зрозумів той. — Творчі організації об’єднують літераторів у групи. Але час групівщини минув, тому тепер буде єдина на всіх спілка...

— Ну добре, — сказав Клим. — Єдина, але що ви там будете робити?

— А хіба не знаєте? — посміхнувся поет. — Журнали. Диспути. Вечори. Творче життя. Ви знаєте, скільки людей у нас приходить на диспути?

— Знаю, — Клим несподівано потягнув Марусю в бік і зашипів їй на вухо: — Я зрозумів! Вони не збираються у нього. Вони ходять по таких от концертах, диспутах і там зустрічаються.

— Хто? — не зрозуміла Маруся. — Літератори?

— Та які там літератори! А, і літератори теж. Націоналісти!

— Та ти що! — здивувалася Маруся. — Який же Павло націоналіст? Він на пролетарській платформі.

— Та я не про Павла, — махнув рукою Клим. — Я взагалі.

У цей момент із зали вийшов Яворницький, він про щось жваво розмовляв зі співачкою Сокіл-Рудницькою, яка вже встигла поміняти запаску з віночком на звичайну сукню. До співрозмовників підійшов молодий парубок у костюмі, він за руку привітався з Яворницьким і розцілувався з його супутницею.

Клим уважно супроводив їх очима.

— А це хто? — запитав він неголосно.

Маруся обернулася:

— Дмитро Іванович з артисткою.

— А третій?

— Третій? — поет Кононенко, який залишався поруч, почув запитання. — Брат Марії Василь Сокіл, працює в газеті.

— Він що, теж знає Яворницького?

Поет розвів руками:

— Ну звісно, їхній батько Іван Васильович з Дмитром Івановичем дружить. Та і я з Василем разом працював, місто в нас не таке вже й велике.

Клим примружив очі:

— Іван Сокіл... а це не той, що проходив по справі СВУ?

Кононенко одразу спохмурнів:

— Було таке, але син за батька не відповідає.

Клим скептично гмикнув.

— Ну я побіжу, — заквапився раптом поет і швидко почимчикував до виходу.

— Одне кодло, — пробурмотів йому вслід Клим, а вголос запитав: — Марусю, а хіба твій директор без дружини ходить на концерти?

Маруся подивилася на нього, неначе вивчаючи:

— Як бачиш.

— Тебе з собою не запрошував?

— А! To ти ревнуєш? — вирячила очі Маруся. — А я гадаю, що це за розпитування...

— Та ні, — Клим потрусив головою, неначе відганяючи зайві думки. — Просто якщо він тебе раптом кудись запросить, на концерт, виставку чи щось таке, ти йди. Я не ревную. Повір.

— Дивний ти сьогодні, — знизала плечима Маруся.

— Я нормальний. Дивно інше — все відбувається просто перед носом, а ніхто не помічає.

— Що відбувається? — не зрозуміла дівчина. — Що не помічає?

— Та так, нічого, — Клим поправив сорочку, що вибилася з-під поясу, і взяв Марусю попід руку. — Ходім, погуляємо.

Климова голова просто гуділа від надлишку відомостей, справа Яворницького обростала такою кількістю ниточок, що сплести їх поміж собою було над людські сили. І хоч товариш Краукліс закликав звертатися до нього у разі потреби, хлопець розумів, що це — зовсім не найкращий вихід. Адже начальство настільки зайняте, що встигає хіба карати і відзначати, — на тонкощі, а тим більше поради, у нього не знайдеться часу. І оскільки відзначати практиканта Шпакуватого поки нема за що, краще не провокувати покарання і зайвий раз в очі не лізти.

Тому довелося, хоч і з душевним скрипом, звертатися по допомогу до Сєдова — старорежимного, однак досвідченого слідчого.

— Товаришу Сєдов...

— Господи, Климе, дозвольте нагадати, що я волію чути звертання по батькові. Ну який я вам товариш, прости Господи?

— Добре, Веніаміне Купріяновичу, мені потрібна ваша допомога.

— Нарешті! Я давно чекав на це, — Сєдов потер свої сухі долоні одну об одну так, що, здавалося, зараз здобуде вогонь. — Що там?

Клим відкрив рота і зрозумів, що не може отак зразу описати проблему — якби міг, то, мабуть, сам знайшов би рішення.

— Розумієтеся тут начебто, виходить, що... одним словом...

— Заплуталися? — задоволеним голосом запитав старий.

— Так, — видихнув Клим.

— Не ви перший, не ви останній. Показуйте.

Клим поклав на стіл портфель і видобув з нього вже досить грубу теку з написом «Яворницький».

— Це що? — запитав Сєдов.

— Справа, — дещо розгубився Клим.

— Ви все-таки носите її з собою? — голос старого став ще сухішим, ніж завжди. — Я ж вас попереджав, що це неприпустимо. Це порушення всіх норм і правил! Це небезпечно врешті-решт!

Климові чомусь згадався професор Динник, який так само суворо вичитував йому за слабкі знання теоретичної механіки, і він мимоволі посміхнувся.

— Чому ви радієте? Порядок має бути перш за все.

— Давайте до справи, — перервав проповідь старого Клим і видобув із теки свої записи. — Я тут навів деякі довідки про людей, яких згадував Синявський, той, що з Комісії Дніпрельстану.

— Ну і? — Сєдов, відчувши живу справу, одразу припинив своє бурчання.

— Значить, дивіться. Із тих людей, що входили у катеринославську націоналістичну організацію «Просвіта» Андріан Кащенко помер, Пилип Щукін помер, Яків Новицький помер.

— Якщо вони померли, значить, нема про що говорити.

— Ваша правда. Ну а ті, хто нині під слідством чи сидять. Кобзар Богуславський, Стасюк.

— Арештували-таки голубчика? — звів брови Сєдов. — Ми з вами, здається, вже говорили про Стасюка. Він у Центральній Раді продовольством завідував.

Клим здивовано гмикнув.

— Правильно.

А Сєдов повчально підняв пальця вгору.

— Але тим, хто сидить за однією справою, друга не завадить.

— Ну а як бути, наприклад, із Дорошенком? Він був міністром закордонних справ у Скоропадського. Але ж це, як і у Стасюка, було потім. Після того.

— Після чого?

— Після їхньої «Просвіти».

— Ну то й що?

— А як зв’язати те, що було після, з тим, що було до, і тим, що тепер?

Сєдов розтягнув сухі губи, позначаючи посмішку:

— От у цьому, власне, і полягає робота слідчого. Щоб ув’язати все між собою.

— І як це зробити?

— А зробити це можна, якщо правильно поставити запитання. Скажімо, ви знаєте, де цей Дорошенко був до війни, після війни. А знаєте, де він зараз?

— Начебто за кордоном, в еміграції.

— От. А чи має він зараз зв’язок із Сивим? Тобто з Еварніцким?

— Не знаю, — знизав плечима Клим.

— А якщо має і керує звідти?

— Ви думаєте?

— Юначе, емігранти — одні з найнебезпечніших людей саме тому, що ми їх не можемо заарештувати.

— Ага! — Клим почав розуміти логіку. — Значить, Дорошенко з еміграції може керувати організацією тут, правильно?

— Правильно. І, до речі, наш свідок Синявський цілком імовірно до неї входить. Знаю я цих націоналістів, їм все одно, яка влада в Петербурзі, вони завжди гнуть своє.

— Точно! — зрадів Клим.

Сєдов підсів до його стола та поправив пенсне на носі, щоб краще бачити.

— Значить так, юначе, візьміть аркуш паперу і розділіть його на дві частини, — старий взяв чвертку плакату, прочитав напис на ньому «В росіян і українців клич один — щоб не був пан над робочим господин», гмикнув та поклав чистою стороною догори.

— Навіщо? — не зрозумів Клим.

— В одній будемо писати тих, хто зараз тут, в іншій — тих, що за кордоном.

— А тих, що невідомо де?

— Тих пишемо окремо. Для них візьміть інший папірець.

Клим розділив аркушик на дві частини, в одній з них написав «Синявський», а в іншій — «Дорошенко».

— Володимир Пічета, — прочитав він.

— Пічета, — замислився Сєдов. — 1905 року через неблагонадійність висланий з Катеринослава до Молдови, обманом утік до Москви.

— Ну у вас і пам’ять!

— Не скаржуся, — для того, щоб зосередитися, Сєдов видобув портсигар і запалив цигарку.

— Так, Володимир Пічета, історик, — записав Клим у ліву колонку.

— Історик, — повторив Сєдов. — А попередні двоє хто?

— Тобто?

— За професією?

— Синявський — історик. А Дорошенко — міністр.

— Міністр — це не професія. Ким він був раніше?

— Істориком, — Клим зазирнув до записів і не повірив власним очам. — Усі історики! То що це виходить, реальна змова істориків? Я вгадав?

— Не виключено, — кивнув Сєдов і випустив хмарку диму. — Націоналізм гніздиться саме серед таких людей — істориків, літераторів. Якщо не маєш опори в реальності, починаєш шукати її в минулому чи у фантазіях про минуле, а тут і до націоналізму півкроку.

Далі робота пішла жвавіше. Любов Біднова відправилася у ліву колонку, її чоловік Василь, професор історії, — у праву, бо втік до Польщі разом із петлюрівцями. Про Івана Трубу, теж петлюрівця, будинок якого і дотепер містячи звали «домом Труби», було відомо, що він десь у Чехії, Хрінников, колишній господар «Українського дому», а нині Художнього музею, розчинився у невідомості, тому був виписаний на окремий аркуш. Вчасно згадався попутник із поїзда, Василь Чапленко, разом із письменником Домонтовичем — обидва вони зайняли своє місце у лівій колонці.

— Так, а Лесю Українку куди дівати? — запитав Клим.

— Лесю Українку? — не зрозумів Сєдов.

— Ну, так у мене написано. Вона, здається, вірші пише.

— Писала, — виправив Сєдов. — Але, здається, свідок згадував її сестру, Ольгу.

— Точно! — хлопнув себе по лобі Клим.

Отже, сестра Лесі Українки Ольга з чоловіком опинилися у лівій колонці, а у праву помандрував ще один катеринославський діяч, керівник петлюрівського уряду Ісаак Мазепа[112].

Дивлячись на результати роботи, Клим не міг не пишатися — тепер, просто завдяки тому, що прізвища було правильно розставлено, вимальовувалася чітка картина — змова істориків та літераторів, яка керується з-за кордону петлюрівцями і має на меті створити на базі музеїв пропагандистські та збройні центри для повалення радянської влади.

Надворі вже було темно, коли Шпакуватий нарешті зібрав папери у теку, зав’язав мотузочки та відкрив портфель, щоб заховати її.

— Юначе, — прорипів раптом Сєдов своїм сухим голосом. — Я вас попереджав.

— Га? — не зрозумів Клим.

— Попереджав про те, що не можна носити з собою секретні справи.

Клим зітхнув, як зітхають молоді люди, коли зустрічаються зі старими нудниками.

— Не зітхайте. І майте на увазі, що за всіх дружніх почуттів щодо вас я вимушений буду поскаржитися по службі, якщо іще раз побачу цю справу у вашому красивому портфелі.

Це був удар нижче пояса. Клим хотів щось заперечити, але потім передумав і мовчки відклав теку вбік.

— Отак краще. Не ображайтеся, юначе. Ви ще подякуєте мені за це, — коли Сєдов намагався повчати, його голос ставав іще гидкішим. — А для того, щоб ви і справді не ображалися, я маю для вас подарунок.

— Подарунок? — кислим голосом перепитав Клим.

— Так, подарунок, — із цими словами Сєдов нахилився до свого столу і видобув з шухляди ще одну теку — стару-престару, жовту, з плямами, що неодмінно виникають від контактів з людськими руками.

— Що це? — не зрозумів хлопець.

— Справа Сивого, — посміхнувся Сєдов, видобуваючи чергову цигарку.

— «Діло департаменту поліції. 3-тє діловодство. Про історика Дмитра Івановича Еварніцкого», — прочитав Клим напис на теці. — Це?..

— Так, юначе, це справа, яку я колись завів на вашого підслідного і яку завдяки тому, що бюрократія залишається опорою будь-якої держави, мені вдалося знайти та отримати у своє та ваше розпорядження. Вона вже давно не секретна, тому її можете носити у портфелі, якщо захочете.

Клим пропустив повз вуха їдке зауваження — настільки цікавим видавалася тека, а точніше, її вміст. Із внутрішнім тремом він відкрив першу сторінку і почав читати, спотикаючись об яті, фіти та тверді знаки старого російського правопису.

«Еварніцкій Дмитро Іванович, із духівництва, колишній слухач Харківського університету, викладач Петербурзького навчального округу. Перебуває під таємним наглядом поліції та знаходиться у постійних стосунках з особами, політично не благонадійними, а іноді з особами, що займаються активною революційною діяльністю. Читає публічні лекції, на яких розповсюджує серед слухачів тенденційні відомості щодо історії, археології та етнографії, які потурають націоналістичним настроям серед малоросійського населення...»

Відкритий кілька років тому залізничний вокзал Самарканда недовго зберігав задуману архітекторами імперську велич. У перший же рік на привокзальній площі виник вуличний ринок — велелюдний, по-східному гамірний, і скільки поліція не намагалася його заборонити, усе було марним. Навколо ринку роїлися гарби, запряжені кіньми, а найбільше — невеличкі візки з ішаками, прив’язаними до голобель. В’юнкі хлопчаки-торговці проникали не тільки на перон, але й навіть до середини вокзалу та гучно пропонували публіці свій не хитрий, але ходовий крам — коржики обі-нон та воду. Місцевим поліцейським не вдавалося навести лад через надзвичайну прудкість малих порушників, а головне — неймовірну їхню кількість, коли на місці одного впійманого за кілька хвилин з’являлися чи не десяток нових. Коли ж адміністрація вокзалу втомилася переслідувати торговців, популяція їх сама собою стабілізувалася, і заважали вони пасажирам вже точно менше, ніж постійні поліцейські облави.

Дмитро Іванович Яворницький, який ховався від спекотного туркестанського сонця під вокзальним навісом, підсвідомо відчув пожвавлення серед вокзальної публіки, а за кілька секунд помітив дим паротяга, який тягнув за собою кілька пасажирських вагонів. Свіжозбудована Закаспійська залізниця з’єднала каспійський порт Красноводськ із самісіньким кордоном імперії — Самаркандом і дозволяла цілком цивілізовано — поромом через Каспій, а далі залізницею — дістатися цих просмажених сонцем і продутих пустельними вітрами земель.

Паротяг наблизився до перону, загудів, викинув густу хмару диму і зарипів, гальмуючи. Публіка радісно посунула на платформу, і Дмитро Іванович поквапився приєднатися до натовпу. Визираючи з-поза парасольок, під якими ховалися від сонця дами, він таки пропустив п’ятий вагон, а коли помітив це і повернувся, то побачив, що Лізі допомагає спуститися з підніжки скромно, але охайно вдягнутий чоловік, який повернувся тепер до вагону і взявся за валізи. Щось у цій фігурі здалося історику знайомим, проте нині він мав значно важливіший об’єкт для уваги.

— Лізо! — видихнув Дмитро Іванович.

— Дмитре! — і вона кинулася до нього.

Молодик тим часом спустив валізу і поставив її біля самісіньких Лізиних ніг. Коли парочка розпустила нарешті свої обійми і повернулася у світ реальності, ґречний помічник подивився на них і раптом здригнувся, заметушився, підхопив свій чорний саквояж і, не розкланявшись, мовчки поспішив до вокзалу.

— Хто це? — здивовано підвів брови Яворницький.

— Ти про кого?

— Ну цей, який твою валізу виніс.

— Сусіда по вагону, — дівчина байдуже стенула плечима. — Дорогою склав мені компанію. Приємний панок, але трошки дивний, — вона знову притулилася до коханого. — Я така щаслива, що бачу тебе!

Яворницький ввічливо прокашлявся.

— Ну ти, звісно... — він поворушив губами, підбираючи слова. — Наважитися на таку подорож...

— Я просто зрозуміла, що без тебе не можу жити, — вона підняла очі на чоловіка і по-дитячому наївно моргнула. — Ти незадоволений?

— Я щасливий, — він ще міцніше притиснув дівчину до себе. — Як ти доїхала? Певно, заморилася?

Поки парочка була зайнята обіймами, пасажири вибралися з вагонів, познаходили тих, хто їх зустрічав, і посунули шукати сховища від палючого сонця. Тому коли кола рук нарешті розірвалися, перон уже спорожнів. Яворницький озирнувся, ніби дивуючись цьому, потім узяв до рук валізу, подав супутниці руку, і так вони попрямували до вокзалу.

— Ти знаєш, я приїхала б на тиждень раніше, якби не сиділа у Баку через шторм. Зате потім нас жодного разу не хитнуло. Тож з усього буває користь. Треба тільки вміти дивитися на речі оптимістично.

Вони вийшли на привокзальну площу й одразу потонули у гаморі і метушні, що їх здіймали візники-арабачі. Вибравши найбільш захищений від сонця екіпаж, історик показав засмаглому візнику на валізу, а сам допоміг дівчині розташуватися під тентом.

— Ти так порожнем, з одною валізою.

— Якщо б я взяла бодай нитку з дому чоловіка, це виглядало б як грабунок. Бачиш, не вийшло з мене княгині Шаховської, — вона знову притулилася до нього.

Яворницький обійняв тендітні дівочі плечі.

— А що Яків Іванович?

— Батько? — вона зітхнула. — Насправді він мене засмучує найбільше. Бо і без того хворіє, а тут такий сюрприз від рідної дочки... Я йому писала, намагалася пояснити, але він не відповів.

— Твій батько — дуже гарна людина. Він тебе любить і бажає лише добра.

— Той, хто насправді бажає добра, не буде насильно видавати доньку за старого князя, — поспішила заперечити дівчина.

— Тим більше, коли у дочки такий характер, — засміявся Яворницький.

Ліза у відповідь жартівливо надула губки.

— Регістан, — скомандував історик візникові, і коляска покотилася бруківкою.

— Ми їдемо у самий центр міста, — Яворницький повернувся до розмови з супутницею. — Самарканд — справжня перлина, бо це — місце зустрічі тюркської, перської та навіть індійської цивілізацій. Він старший за Рим. Тут святкував весілля Олександр Македонський. Це найбільше торгове місто на Великому шовковому шляху. Столиця грізного Тамерлана. До того ж, ще й давній науковий центр. У перекладі з согдійської Асмарканд — кам’яне місто.

Дівчина похитала головою:

— Ви, Дмитре Івановичу, явно знайшли собі нове захоплення і зрадили своїм козакам.

— Це не захоплення, а робота. Я служу при генерал-губернаторі чиновником з особливих доручень, і доручення моє — археологія та відкриття музею. Хоча, треба зізнатися, з біса цікаве доручення, — Дмитро Іванович засміявся. — Це ти маєш рацію. Але козакам я все ж таки не зрадив. Бо нарешті закінчив роботу про Сірка. Знаєш, коли нема потреби постійно шукати заробітку на кусень хліба, вистачає часу і на наших козаків, і на місцевих.

— А що, тут теж є козаки?— здивовано підвела брови Ліза.

— Тут є свій театр, невеличкий — аж шість акторів. Троє з них — українці. І один навіть хвалиться тим, що грав у самого Кропивницького. Чула б ти, які історії він розповідає! — історик нахилився до дівочого вушка і стишив голос: — Тому я не розчаровую його тим, що особисто знаю Марка Лукича, — він підморгнув і засміявся разом із дівчиною.

Широка пряма вулиця, яку проклала нова імперська влада, припала до смаку місцевому населенню — екіпаж частенько розминався з бричками, гарбами і підводами найрізноманітніших мастей. Однак основу дорожнього руху становили вершники. Вони гарцювали на верблюдах, басували на невеличких місцевих конях, але більшість трусилася на спинах терплячих ішачків, з усіх боків обвішаних клумаками та кошиками. Ліза з цікавістю позирала на чоловіків у смугастих халатах, голови яких прикрашали пишні тюрбани або скромні тюбетейки, а також на ретельно закритих чорними паранджами жінок.

— Звісно, українське товариство тут не таке велике, як у Ташкенті, але мені все-таки вдалося зібрати земляцьке коло, щоб не зовсім здичавіти серед пустелі. Бо насправді так тоскно інколи буває, що хочеться просто тутешнім червоним вовком завити.

Ліза співчутливо поклала долоню на чоловічу руку.

— Зате тепер ми разом.

— Так.

Він нахилився і приклав до губ ніжну дівочу долоню.

Тим часом екіпаж зупинився, досягнувши мети поїздки — центральної площі міста. Яворницький зіскочив на землю і заходився щось пояснювати візникові. Зрештою за допомогою жестів і кількох незрозумілих слів вони порозумілися.

— Я хочу показати тобі місто, — Дмитро Іванович простягнув руку супутниці. — А він почекає тут.

— Залюбки. Мені страшенно цікаво.

Ліза зістрибнула з високої підніжки і заозиралася.

— Це — центральний майдан. До речі, місцевою мовою він теж буде майдан. Майдан Регістан. Із трьох боків оточений трьома медресе. Це мусульманські семінарії, чи навіть академії. Медресе Шердор. Медресе Тілля-Карі. І медресе Улугбека. Воно, до речі, найстарше, побудоване ще у п’ятнадцятому сторіччі.

Величний колись архітектурний комплекс нині виглядав жалюгідно. Прикрашені пишними кахлями фасади облущилися, під стінами валялися купи каміння та плитки, а мінарет старої мечеті нахилився так, що, здавалося, ось-ось упаде.

— Ти знаєш, на свята тут відбувається спільна молитва. Людей збирається стільки, що яблуку нема де впасти. Якось обов’язково покажу тобі, — історик, здається, не помічав жалюгідного стану пам’яток, про які розповідав. — А цей самий Улугбек, до речі, онук Тамерлана, був не лише правителем, але й великим ученим — математиком, істориком, а головне — астрономом. Кажуть, навіть побудував десь тут поруч грандіозну підземну обсерваторію. Ми її шукаємо, але поки без толку. А ще він дуже любив свою дружину і побудував на її честь величезну мечеть — Бібі-Ханим. Ходім, покажу.

Вони рушили вузькою вулицею вбік, і раптом Ліза зупинилася та схопила чоловіка за руку.

— Там попереду якість розбійники, — вона вказала пальцем на чоловіків у обдертих халатах та трикутних шапках на головах, що стояли біля стіни мечеті, тримаючи перед собою розкриті до неба долоні.

— Розбійники? — Яворницький посміхнувся. — Це такі дервіші — каландари. Тобто старці по-нашому. Божі люди.

— І що це вони долоні так склали? Просять?

— Це вони так моляться. Ходім.

Дівчина про всяк випадок зайняла місце з іншого боку від супутника, щоб опинитися якнайдалі від обідраного товариства. А за кілька кварталів очам відкрився запилюжений пустир із кількома побитими часом великими вежами, з’єднаними між собою напівзруйнованими арками. Знизу до споруди притулилися ряди зліплених невідь з чого яток.

— Оце і є Бібі-Ханим! — урочисто проголосив історик.

Дівчина гмикнула.

— Сподіваюся, колись вона була у ліпшому стані.

— Ну а ці ятки — це базар, — завершив опис Яворницький. — Ходім, купимо чогось прохолодного.

Біля входу у торгові ряди просто на землі у яскравому халаті і чалмі сидів музика, що співав, підіграючи собі на тонкогрифому двострунному інструменті, резонатор якого нагадував розрізану навпіл грушу. Ліза мимоволі зупинилася, щоб докладніше роздивитися.

— Це бахши, місцевий кобзар, — наспів із поясненнями Яворницький. — Ти знаєш, бахши, як і наші кобзарі, утворюють таке собі закрите товариство. І у них також є зібрання, куди не допускають сторонніх. Як наш Кобзарський Великдень. Вони тут теж переймають один у одного пісні і навіть змагаються. Тільки у їхніх співах більше уваги приділяється поезії, ніж музиці.

Ліза ще раз кинула скептичним оком арфістки:

— Не дивно, що поезії. Бо на двох струнах хіба багато зіграєш?

Історик засміявся і вони рушили далі, взявшись за руки.

Чимсь прохолодним, що можна було купити на базарі, виявився сніг, який продавець нашкрябував з великого білого глека, ретельно обгорнутого товстим рядном. Нашкрябану порцію він клав на тарілку, поливав згори медом і ретельно перемішував.

— Тут буває сніг?

— З гір привозять.

Ласувати місцевим снігом вони влаштувалися на помості під навісом маленької чайхани, де ховалися від сонця, підібгавши ноги по-козацьки, та сьорбали чай із піал представники різношерстої базарної публіки. Чоловіки з цікавістю розглядали відкрите обличчя і волосся білої жінки і навіть прицмокували. Проте Ліза не звертала на це уваги, відчуваючи себе під захистом супутника. За чайханою ряди яток закінчувалися, і просто на землі височіли гори смугастих кавунів, довгастих жовтих динь, грілися на багаттях казани торговців пловом, смажився на вугіллі кебаб, пашіли паром манти, видобуті з високих мідних каструль. Далі з тацями на голові стояли продавці головної святині місцевої кухні — коржиків обі-нон усіх можливих різновидів: патир — з баранячим жиром, із листкового тіста — катлама, бухарських, що їх рясно посипали кмином, а ще лочіре, чіват, ширма — усього, чого тільки може побажати мусульманська душа.