Срібний павук

2

Детективи Штефанчук і Гартль везли потягом у Чернівці з Букарешта впійманого тамтешньою поліцією злого розбійника Думітру Кантеміра. Вони мали окреме купе, яке замикали зсередини, до того ж прикували свого в’язня за одну руку до поручня. Виходило так, що тепер уже цей гицель не втече. Трохи проїхавши і переконавшись, що злочинець на замку, Кароль і Гельмут почали тяжко нудьгувати. Пити, зважаючи на підступність, матеріялізовану у прикутому до нікельованої рури їхньому клієнтові, не наважувалися, розмовляти теж не могли відверто — ворог не спить, залишилося одне — сидіти і мовчати. Сиділи і мовчали, аж поки хитрий Кантемір, завваживши їхні муки, не запропонував перекинутись у карти: суто для розваги, панове, суто символічно. Гаразд. Влазливому Кантеміру звільнили руку, але скували ноги вище кісточок. Кантемір не образився і почав фахово тасувати колоду. Грати у «фербеля» на інтерес не було жодного сенсу, тож почали з мінімальної ставки — один лей. Коли вже під’їжджали до Сучави, хвацькі детективи залишилися лише у трусах і наплічних кобурах з пістолетами — решту одягу разом з усіма грішми в них виграв ворожина Кантемір. Тепер він, весело тасуючи карти, ласо поглядав на Каролів коштовний кольт і Гельмутів важкий парабелум. Гельмут завагався, але Кароль, зібравши рештки розм’якшеної азартом волі, рішуче гримнув по столику:

— Доста!

Гельмут теж опам’ятався.

— Так, Кантеміре, а тепер розповідай, як ти нас дурив.

Кантемір гірко образився:

— Невже панове офіцери вважають мене за шулєр-махера?!

— А ти хто?

— Я чесний картяр, до того ж мені, як ви самі бачите, щастить.

— Щастить?! — Кароль підозріло подивився на Кантеміра, — а ти не проти, щасливчику, якщо ми тебе обшукаємо?

— Ви не шануєте мій гонор, — надувся Кантемір, — але якщо не вмієте грати і шукаєте якусь причину, то, прошу дуже, обшукуйте, але якщо нічого не знайдете, то я буду вимагати сатисфакції.

— Це як?

— Будемо грати далі, якщо не забажаєте на свою зброю, що зрозуміло, то я згоден у борг.

— Добре, а поки що подивимося, що у тебе за вилогами піджака і краваткою.

Детективи ретельно обшукали Кантеміра, але нічого, що свідчило б про його шулєрмахерство, не знайшли.

Задоволений Кантемір попросив своїх конвоїрів, аби замовили у стюарда мелянж — каву з вершками. За кілька хвилин, хижо поглипуючи на детективів, небезпечний злочинець посьорбував запашний напій з голубої порцелянової філіжанки. Раптом потяг різко загальмував і трохи кави вихлюпнулося на Кантемірову манжету з білого целулоїду. «Кручя мете», — обурено випалив Кантемір і, витягнувши запонку зі «смарагдом» з пляшкового зеленого скла, взявся знімати манжету, але несподівано перервав це заняття і почав всовувати запонку назад.

— Ага! — майже одноголосно вигукнули детективи, — ану, покажи нам свої манжети, чесний, до того ж фортунний картярю!

Кантемір скривився, знітився і аж трохи пожовтів. Детективи розстібнули Кантемірові манжети і зі зворотного боку виявили приліплені американською жувальною ґумкою два тузи і дві десятки.

— Що скажеш, ідеале усіх земних чеснот?

— Що вам сказати, панове, — Кантемір напрочуд легко пережив свій конфуз, — щось зимно стало, я би порадив вам одягнутися, а тут хтось гроші загубив, не ваші часом?

Приїхавши в Чернівці, детективи Штефанчук і Гартль першим чином ретельно одягнулися в купе перед дзеркалами — позав’язували дорогі шовкові краватки, позастібали на один ґудзик двобортні сірі піджаки, позбивали набакир капелюхи «борсаліно», викликали носія для своїх валіз, а вже потім взялися до Кантеміра. Йому одягнули кайданки на руки, вийняли пасок зі штанів, аби Кантемір їх підтримував руками і нарешті розшнурували своєму підопічному черевики.

— Тепер пішли!

Вони вели в’язня, тримаючи за руки вище ліктя, до поліційного авта, що мало чекати на них на вулиці Хотінулуй, тобто Хотинській.

Назустріч їм пероном йшло горе. Тобто за інших обставин це зовсім не горе, а велика радість, а тепер… враховуючи недавній досвід… Отже, навпроти йшла гарно вбрана Марія Видатга, а за нею носій ніс дорожні валізи. Обидва парубки-детективи блискавично збагнули дві речі: ця Марія, яка, що вже приховувати, обом їм не байдужа, кудись виїжджає і ця сама Марія минулого разу мимоволі стала причиною втечі Кантеміра. Тепер ситуація запросто могла повторитися. Що робити? Що-що, треба і Кантеміра не випустити зі своїх поліційних кігтів, і з’ясувати, куди, а головне, чи надовго, чи, не дай Боже, назавжди, відбуває дошкульна їхнім запрацьованим у пришвидшеному ритмі серцям панна. Холодні детективні голови пропонували просту надійну ефективну схему: один пантрує Кантеміра, другий ґалантно підкочується до мандрівної Марії і знічев’я з’ясовує — куди, чому, на скільки?! Або, навпаки, другий вартує небезпечного злочинця, а перший здійснює пізнавальну експедицію. Але хто з них перший, а хто другий — ось у чому питання.

Марія Видатга граційно пропливла повз детективів, ледь кивнула крисою ще не баченого у Чернівцях капелюшка і почала наближатися до букарештського потяга.

«Ось зараз сяде, поїде, і я більше ніколи її не побачу», — не змовляючись, подумали і Кароль, і Гельмут. Вони глипнули один на одного і миттєво збагнули, що робити. Підвели Кантеміра до чавунного ліхтарного стовпа, хотіли прикувати йому руки так, аби він того стовпа обійняв, але тоді б із лайдака впали штани, а це скандал і порушення публічного спокою, тому вони, дозволивши Кантемірови лівою рукою притримувати штани, праву, занесену догори, прикували до литої дуги, на якій висів круглий, як колобок, плафон ліхтаря, для певности Гельмут оглушив Кантеміра ударом рукоятки пістолета в потилицю. А самі швидко підійшли до Марії, яка вже поставила одну ногу на вагонну сходинку. Те, се, одне, друге, зрештою, парубки-детективи з’ясували, що Марія Видатга їде на кілька днів у Атени, а потім повернеться зі своїм дідусем, аби замешкати у Чернівцях на довший час, на підлабузницьке запитання-ствердження Гельмута, що її дідусь, напевно, професор, Марія відповіла, що ні, він простий ювелір, який має намір перенести своє діло у Чернівці.

А тим часом Кантемір оклигав і взявся за старе. Він витягнув зі своєї краватки позолочену шпильку зі штучною завбільшки як голубине яйце перлиною і почав завзято копирсатися нею у замку кайданок. На те, що з нього зсунулися штани і публіка отримала змогу спостерігати не зовсім білосніжні підштаники, Кантемір не зважав — свобода дорожча. Ще трохи і він би втік, але цього разу фортуна була на боці правоохоронних органів — детективи, побачивши, як проводить час залишений ними без догляду небезпечний злочинець-рецидивіст, підбігли до нього, дали по писку, перекували руки, яким дали роботу — тримати штани, і повели до авта.

Здавши у квестурі Кантеміра під розписку, Кароль і Гельмут запланували легкий відпочинок у кнайпі, але їх викликав до себе шеф бюра Віктор Попеску.

— Є для вас робота, хлопці, — фальшиво тішився шеф, — цікава, захоплююча, романтична…

— Досить нам романтики, шефе, — скривився Кароль, — нам би пообідати.

— Знаю я ваші обіди з винами-коньяками і помаранчевим лікером на десерт, — кинув шеф, — ось усіх гайдуків переловимо, тоді й забенкетуємо, а зараз дивіться сюди! — Попеску на своєму столі за допомогою чорнильниці, попільниці і прес-пап’є почав пояснювати своїм підлеглим диспозицію.

— Банду Білінського і Теодоровича знаєте?

— Угу, — детективи понуро кивнули.

— Цієї ночі вони здійснили два пограбування: на вулиці Іона Крянґе, зв’язавши сторожа, взяли сейф будівельної фірми Мюллера, а на Евреясці пограбували помешкання багатого жида Катценеленбоґена, самого побили і забрали все цінне.

— А як ви знаєте, що це саме ці?

— А хто ще? — здивувався шеф. — Грабують тут і тут (чорнильниця і попільниця), за півгодини, поки прибуває за викликом поліція, ні сліду, ні духу, отже, ховаються вони десь тут (прес-пап’є). А це не що інше, як давнє злодійське кубло — Садгора! Втямили?

— Ні, — вперто заперечив Гельмут, — щодо Садгори зрозуміло, але де певність, що це саме банда Білінського і Теодоровича, а не якісь ґастролери, скажімо, з Сучави.

— Мой, не мороч голову, — відмахнувся Попеску, — хитрий жид їх впізнав, хоча й були у масках.

— Це інша річ, — поблажливо розвів руками Гельмут.

— Продовжуйте, шефе, — дозволив Кароль.

— Треба вистежити їхнє лігво у Садгорі, просто виявити хату, це і буде вашим завданням, а брати їх будуть уже жандарі.

— Чому жандарі? — здивувався Кароль.

— Банда дуже небезпечна, добре озброєна, мають автомати — «шмайсери» і «томпсони», може, навіть — кулемет, а це вже загроза державній безпеці.

— Та ми не проти, — усміхнувся Гельмут, — аби під бандитські кулі лізли жандарі.

— Но-но, — буркнув шеф, — це ж наші колеґи. Отже, ви завдання зрозуміли?! На допомогу вам даю аґента Фоку, що працює під прикриттям лахмітника.

— Та вже ж, — зітхнули детективи.

Обідали вони у кнайпі «Савой» скромно, без коньяку і лікеру, лише випили пляшку к’янті до подвійної порції паприкашу і — все. Потім за кавою почали складати план операції. Довго не думали, вирішили діяти просто, але нахабно і зухвало. Пішли до знайомого жида Срулека, що тримав на вулиці Турецькій ятку зужитого одягу, і пояснили, що їм треба.

Срулек дуже втішився з таких поважних клієнтів, і за півгодини Кароль і Гельмут познімали свої дорогі капелюхи, скроєні за паризькими взірцями костюми з англійської матерії та італійські доброї шкіри черевики з дірчастими візерунками, а натомість одягнули запропоновані Срулеком маленькі зелені капелюшки з павунами, тобто з павичевими пір’їнками, дешеві штапельні костюми: Кароль — ясно-коричневий, Гельмут — темно-зелений, грубої шкіри жовті широкі паски, шовкові сорочки: Кароль — блакитну, Гельмут — малинову, чорні хромові чоботи, халяви яких зібрали в «гармонію», і трохи напустили наверх штани. Револьвери свої детективи позасували за паски за спиною, у праві кишені піджаків поклали бронзові кастети, а за халяви чобіт позасували португальські ножі з викидними лезами. Потім узяли візника і поїхали в Садгору. Біля мосту через Прут звеліли візникови зупинитися і чекати, а самі вийшли на трамвайну зупинку і, вдаючи, що чекають на трамвай, запалили по цигарці «Салем № 6». Через якийсь час вони побачили ганчірника, що їхав своєю фірою з одним конем у бік Садгори.

— Він!

— Точно.

Детективи жестами зупинили фіру, підійшли і спитали ганчірника — вусатого неголеного дядька у простому повстяному капелюсі, на якому стрічку замінювали масні плями від поту:

— Чи пан має на продаж глиняні півники-свистунці? — запитав Кароль.

— На продаж нема, півник йде за кільо лахміття, — відповів на пароль аґент кримінальної поліції Фока.

— Честь, колеґо!

— Честь.

— Знаєш кнайпу «Два когути» у Садгорі?

— Аякже.

— За якусь годину будеш там сидіти і пити пиво і що би ми не робили, не устрявай, потім ми покажемо, кому сісти на хвіст.

— Гаразд.

… Два лайдаки у зелених капелюшках і хромових чоботях ввалилися у корчму «Два когути», як п’яні вуйки до кумової стодоли. Замість «Добридень» вони вигукнули «Курва-мама!» і «Футуз-мете!» Корчмар Дьордій Клейман, який уже щось видів на своєму віку, тяжко зітхнув: батяри! А коли побачив, що вони немісцеві, зайшливі, прибульці, то зітхнув ще раз.

— Мой, ти, — звернувся один з капелюшників до Дьордія, — горівка в тебе моцна?

— Моцна, пане, як шпірт, — лагідно відповів корчмар.

— Дай пів ока, — звелів один з батярів, сідаючи за дубовий стіл без скатертини. — А що маєш заїсти?

— А що панство би хотіло? — корчмар демонстрував дива пацифізму.

— Кармонадлі з кодкодриля маєш?

— Перепрошую, не дочув, — знітився Дьордій.

— Та ти, курва-дошка, глухий, як зозуля, — кинув батяр, — дай нам кармонадлів з кодкодриля, але борзо!

— Перепрошую, панство, але цієї страви нема, — вибачливо розвів руками корчмар.

— Видиш, — повчально сказав другий батяр, — а ти питаєш, що би ми хотіли. Принеси селедця із зеленою цибулею і не витріщайся так!

Прибулі батяри не стільки пили, скільки робили колот: швендяли корчмою, перекидали лави, чіплялися до інших небагатьох відвідувачів, які, уздрівши таке, швидко доїдали-допивали замовлене і покидали гостинних «Двох когутів». Корчмар Дьордій впав у глибоку задуму. А батяри не вгавали. Але коли вони побачили, що рудий хлопчина з бігаючими очима, що пив зельтерську воду з малиновим сиропом, добре їх обдивившись, вибіг з корчми, трохи заспокоїлися. Зате ще більше стривожився корчмар.

Батяри замовили гарячої курячої зупи з тістом і почали неквапно її хлебтати. Скрипнули вхідні двері, корчмар зблід, але це ввійшов лише ганчірник і сумирно попросив:

— Дайте гальбу пива.

Корчмар дав. Не встиг він ретельно витерти шинквас, як увійшло четверо міцних вусатих хлопців, теж у зелених капелюшках з павунами і хромових чоботях, зібраних у «гармонію». Корчмар крадькома перехрестився. Це були місцеві батяри.

Якщо замовлять пива, подумав корчмар, то будуть битися на кулаках, а якщо горілки, то — будуть різатися. Місцеві батяри замовили і пива, і горілки.

Вони сіли за сусідній з прибулими стіл і випили по порції. Потім один з них запалив контрабандну цигарку «Казбек», підійшов до столика прибульців, випустив дим їм у обличчя і сказав:

— Дайте закурити, лайдаки!

— Що? — запитав один з прибулих.

— Що, глухий? — місцевий випустив тому ще одну цівку диму в очі. — Кажу, дай цигарку!

— На! — сказав прибулий, взяв миску зупи і вилив її на голову місцевому. Той заревів і витягнув з кишені кастет, але, діставши таким же кастетом у перенісся, закривавлений гепнувся долілиць на підлогу. Його товариші кинулися до прибульців. Почалася жорстока бійка. Прибульці, ставши спинами один до одного, успішно відбивалися. Місцеві повитягали з-за халяв ножі. Прибульці теж. Облитий зупою місцевий пробував вставати, але удар шпіцаком чобота прибульця в зуби залишив його спочивати на підлозі. Отже, троє на двох, з ножами. Місцеві намагалися оточити прибульців, але один з них зачепив місцевого по животі ножем, хлюпнула кров. Місцеві на якусь мить завагалися, цього було досить, аби прибулі шворкнули ножем ще одного місцевого по руці, а іншому дали втекти у супроводі удару кастетом в потилицю.

Ганчірник, який, попиваючи пиво, спостерігав бійку, зустрівся поглядом із одним з прибулих, той ствердно опустив повіки, ганчірник поволі вийшов з корчми.

Прибульці повідбирали у побитих-порізаних місцевих ножі й кастети і оглянули рани — в одного з розрізаного черева вивалювалися кишки, а в іншого рука мертво теліпалася.

— Корчмарю, — звелів один з прибулих, — дай їм чисті платинки, хай зупинять кров. А де тут є телефон?

— У примарії, пане.

— Біжи, виклич до них возика рятункового.

— Панове, — виходячи з-за шинквасу, зашепотів корчмар, — це, звичайно, не моя справа, але я би радив вам якнайшвидше звідси забиратися, бо зараз сюди прийде ціла бранджа цих гайдуків, до того ж з ґверами.

— Добре, — сказав прибулець, — пришли нам швидкого візника.

— Та візники, ади, під корчмою чекають, панове, їдьте борзо, заради Бога!

Прибулі неквапом пішли до виходу. Дорогою вони дали по шпіцови в живіт облитому зупою, що зробив ще одну спробу підвестися, і вийшли.

Через кілька годин детективи Кароль Штефанчук і Гельмут Гартль, уже переодягнуті з батярського у свої модні костюми, шпацірували по п’яца Унірій, або, як вони звично називали цю площу, — Рінґпляц.

Під’їхав ганчірник на своїй фірі. Детективи підійшли. Не злізаючи із сідала, ганчірник швидко випалив:

— Від корчми дорогою на північ остання садиба перед кукурудзяним полем. Хата шальована дошками, мальована зеленим, під дранкою, поряд два великі горіхи. Все.

— Честь, колеґо!

— Честь! — Ганчірник цвьохнув батогом і заторохтів фірою по вулиці Прінчіпеле Кароль.

— Є! — відрапортували інспектори Штефанчук і Гартль своєму шефови панови Попеску.

— Йдіть трохи відпочиньте, але без пиятики, на світанку поїдемо по банду, — сказав шеф.

Детективи завагалися.

— Що ще? — спитав шеф.

— Маємо клопотання, — почав Гельмут.

— Аби було відзначено аґента Фоку, — закінчив Кароль.

— Обов’язково, панове, — розчулився шеф, — обов’язково.

Фока був особистим аґентом Попеску, яким шеф кримінального бюра небезпідставно пишався.

О четвертій годині ранку від квестури поліції від’їхало чотири авта: у першому «опель-адміралі» сиділи шеф кримінального бюра Попеску, інспектори Штефанчук і Гартль та командир чоти жандарів суб-лейтенант Єпур, у трьох «паккардах» їхали озброєні гранатами і ще австрійськими карабінами системи Верндля жандарі. Обережно під’їхали до крайньої шальованої хати під дранкою.

— Тут, — сказав Кароль.

— Пане суб-лейтенанте, — звернувся шеф бюра до командира жандарів, — хай ваші люди оточать хату, стріляти лише за моєю командою.

— Буде зроблено.

Жандарі вийшли з авт і з карабінами напереваги почали підбиратися до хати.

— Шефе, — звернувся Кароль до пана Попеску, — вам їх треба взяти живими?

— Та як уже вийде.

— Тоді пропонуємо почати із сюрпризу.

— Це як?

— Дуже просто, — Кароль і Гельмут повитягали з кишень по ручній гранаті завбільшки, як барабуля у працьовитого ґазди. — По гранаті у вікна, аби ті збагнули, що тут не жартують.

— А хто жбурне?

— Ми оце й…

— Спробуйте, — Попеску переконався, що хата вже оточена жандарями, сказав суб-лейтенантови, аби звелів підлеглим залягти, і жестом дав дозвіл інспекторам. Кароль і Гельмут підкралися до штахетника, зірвали з гранат запобіжники і одночасно метнули. Обидва поцілили у вікна обабіч дверей. Після вибухів з хати вдарили автомати і револьвери. Жандарі кинули в хату ще кілька гранат, але у вікна не поцілили і шкоди обложеним не завдали жодної.

— Що робити? — спитав Попеску командир жандарів. — Йти на штурм?

— Почекайте, суб-лейтенанте, може, вони захочуть здатися. — Попеску взяв рупор і вигукнув:

— Білінський, Теодорович, решта бандюг, з вами говорить шеф кримінального бюра чернівецької поліції, здавайтеся, я ґарантую вам життя!

У відповідь з вікон відкрили вогонь з автоматів.

— Готуйтеся до штурму, суб-лейтенанте, — звелів Попеску.

Несподівано стрілянина вщухла, а згодом шалено розпочалася позаду хати, потім знову стихла.

— Що там? — спитав Попеску. Не встиг суб-лейтенант відповісти, як прибіг його капрал, виструнчився, приклав руку до картуза, клацнув обцасами:

— Пане суб-лейтенанте, дозвольте звернутися!

— Що там? — закричав Попеску. — Що сталося?

— Пане суб-лейтенанет, дозвольте звернутися, — капрал зігнорував цього у цивільному і їв очима начальство.

— Звертайся, кручя мете, — процідив крізь зуби сублейтенант, ледве стримуючись, аби не дати капралови в писок.

— Сталося так, що ті з хати прорвали наше оточення і втекли. Кукурудзами, кукурудзами! Спочатку вони відкрили щільний концентрований вогонь, внаслідок чого двоє жандарів з мого відділення поране…

— Мовчи, бо я тебе вб’ю! — закричав Попеску. — Бігом за мною! Штефанчук і Гартль, перевірте хату!

Кароль і Гельмут з револьверами в руках забігли в хату, а Попеску з жандарями побігли до кукурудзяного поля. По шелесту можна було визначити, куди біжать утікачі.

— Бігом за ними! — скомандував Попеску.

— Почекайте, пане Попеску, — сказав суб-лейтенант, — поле рівне, може, їх кулями наздогнати?

— Давайте!

— У дві шеренги шикуйсь! — скомандував своїм підлеглим. — Перша шеренга, стати на коліно! По злочинцях залпом вогонь!

Чота жандарів вистріляла по кукурудзі увесь свій боєзапас. На деяких ділянках кукурудзу було зрізано, мов серпом.

— Стати лавою! — скомандував суб-лейтенант. — Карабіни на плече! Револьвери до бою! Прочесати кукурудзу!

Жандарі з револьверами в руках поволі рушили полем. Підійшли Кароль і Гельмут:

— У хаті двоє убитих, шефе, один з покаліченою ножем рукою. Ще один має бути в рятунковій лікарні з різаною раною живота.

— Ви звідки знаєте? — підозріло подивився на своїх інспекторів Попеску.

— Аґентурні дані, — недбало кинув Гельмут.

— Перевіримо, — не повірив шеф.

— Інформація достовірна, шефе, — інспектори ледве стримувалися, аби не посміхнутися.

— Добре, — буркнув Попеску.

Підійшов капрал. Попеску скривився так, ніби начальник чернівецької поліції квестор Болокан змусив його зіграти в карти на його, Попескові, власні гроші із замкненим у тюрмі підлим шулєром Думітру Кантеміром.

— Пане суб-лейтенанте, — церемонно почав капрал.

— Доповідай, — перебив його суб-лейтенант.

— Усі вбиті.

— Хто усі?

— Всі бандити, що засідали в хаті.

— А ватажки? — почав Попеску, — але ж ти їх не знаєш. Що ж, піду сам подивлюся.

— Не треба, пане Попеску, вони принесуть їх усіх сюди.

… У суботньому випуску німецькомовна чернівецька газета «Алльґемайне Цайтунґ» писала: «Цього тижня чернівецька кримінальна поліція знешкодила одну з найнебезпечніших банд останніх років під орудою Білінського і Теодоровича. Було встановлено, що кожен наліт на сейф, яким би цей сейф не був складним, тривав не більше 30 хвилин. За допомогою наймодернішого різального інструменту та знаряддя за цей час сейф розрізався, наче консерва від сардин. На рахунку цієї банди у Чернівцях 35 грабіжницьких нальотів на сейфи та квартири, причому сукупно бандити здобули понад три мільйони леїв. Вони взяли сейфи на трикотажній фабриці „Вірі“, в касі соціяльного забезпечення, Ремісничому ліцеї для дівчат, в будівельної фірми Мюллера, на броварні „Прага“, фірмі Грігорчя, в Реальному ліцеї Митрополита Сильвестру і навіть у податковій експозитурі в передмісті Монастириська, а також здійснили розбійні напади на помешкання Володимира Тарка, Реґіни Мерлінґ, Артемізії Добровяну, Шлойми Катценеленбоґена. Одним з найголосніших пограбувань був напад на помешкання аптекаря Леона Ґросмана по вулиці Мерешешть, 7, якого зв’язали і били доти, доки він не сказав, де сховані гроші й прикраси, розбійники тоді забрали 25 тисяч леїв.

Тепер означені бандити більше ніколи не зможуть чинити не лише кримінальних, а взагалі будь-яких дій, бо під час арешту вчинили опір і були забиті всі, крім одного, який ще до того потрапив у рятункову з різаною раною живота. Мабуть, його порізали за якусь провину таки свої. Тепер цього посаджено під замок, і ним опікується в’язничний лікар».