Срібний павук

5

Гарна бритва «Золінґен», але вона любить тверду руку. А коли руки тремтять з тієї чи іншої причини, то вона стає справді небезпечною. Словом, Кароль, уранці голячись, порізався три рази і тепер зупиняв кров білим каменем галуном. Руки його тремтіли не з перепою — він з цим ділом легко давав собі раду, міг напитися, за словами друга Ольжича, як гориля, і вранці, після філіжанки міцнющої кави, вже бути свіжим, як командир гітлерюґенду, — руки його раз по раз била дрібна дрож від усвідомлення фортуни чи, навпаки, нещастя, що може прийти до нього разом із володінням давньою срібною монетою та знанням, почерпнутим із перґаменту. Це ж якщо знайти решту срібних, то можна, — а вони ж майже поряд, у рідній квестурі, там, варто лише прийти і забрати з комори фельдфебеля Бойчука — то, то… все життя може змінитися! Добре, мріяти будемо опісля, а зараз необхідно виробити легкий, простий і ефективний план добування давніх монет із складу речових доказів. Приходжу я, отже, до фельдфебеля Бойчука, пригощаю контрабандною турецькою цигаркою і так лінькувато кидаю, видай, мовляв, колеґо, мені капшук з тим срібним непотребом, треба слідчий експеримент провести, бо в цій справі з’явилися нові деталі… Та прошу пана інспектора, каже фельдфебель, беріть, лише розпишіться мені отут-о. І тоді я, простий чернівецький хлопець Кароль Штефанчук, стаю володарем унікальної реліквії, яка зіграла свою — яку, то вже інша справа — роль в історії духу… Історії духу, заносить тебе, хлопче… Треба бути реалістом. Ці срібні після укомплектування треба просто продати. Дуже дорого. Отже, він йде до фельд… ні, необхідно якийсь час вичекати, аби не викликати підозру в колег-поліцаїв, а найперше у любого приятеля Гельмута. Справді, вчора здав срібні монети, сьогодні забрав, чого б це? Педантичний фельдфебель Бойчук може насторожитися і — чого б це? — спитати у начальства, або ще гірше у мого вірного поплічника. Тому треба почекати кілька днів, і в кінці робочого дня, дуже поспішаючи, заклопотано так… видай, колеґо, мені те срібло, пам’ятаєш, та ти вже, мабуть, забув.

На службі Кароль вивчив ситуацію і переконався, що все складається на його користь: фельдфебель Бойчук видав заміж дочку, останню з трьох, і тепер пішов у затяжне святкування — тверезим практично не бував, а товариш Каролів по зброї — Гельмут Гартль — узяв триденну відпустку для короткої поїздки в Німеччину. Каже, що сімейні справи, але Кароль знає, що він їде у партійних справах, якось за чаркою Гельмут натякнув, що вже є членом націонал-соціялістичної партії, невдовзі носитиме значок зі свастикою, на зворотному поки що боці вилоги. Ось, напевно, Гельмут за цим значком і їде у свій фатерлянд, та швидше за все він відновлює свій перерваний репатріяційний процес. Але ж як це спрощує Каролеви укомплектування срібних грошей, що ходили в Іудеї першого століття від Різдва Христового! Післязавтра він все це зробить. А вже тепер можна мріяти. Інтуїція підказує йому, що найбільший попит на це срібло спостерігається в Італії. Той фанатик говорив про якогось містера Кроулі — раз; дуче, бути не може, аби він не захотів мати ці гроші — два; і нарешті Ватикан, що само собою зрозуміло, — три! Продасть він тому, хто запропонує більшу суму, влаштує такий собі аукціон, учасники якого не будуть знати, за що вони змагаються між собою, а він — закулісний аукціоніст з телефонною руркою замість дерев’яного молотка в руці. Хто більше? Бо менше як за мільйон… мільйон чого? Не румунських же ж леїв! І не німецьких марок. І навіть не італійських лір. Треба брати справжні гроші. Він попросить за своє срібло британські фунти стерлінґів. Бо нема на планеті міцнішої валюти, якщо не брати до уваги кольорових камінців у віддалених острівних абориґенів. Але ж мільйон фунтів — це фантастична сума, май совість, хлопче! Добре, візьму триста тисяч, по десять тисяч за кожну монету, але — золотом! Отже, на ціні зійшлися, тепер треба вибрати покупця, одного з трьох. Та сама інтуїція знову підказала йому, що найбільш платоспроможний з них є містер Кроулі, не тому, що він британець, а тому, що він найбільше хоче мати ці срібні.

Тепер Марія. їй важко було вибирати між двома, хай гарними, але, по суті, злиденними поліцаями, а ось між бідним поліційним офіцером і елеґантним мільйонером їй буде легше зробити вибір. Та що тут казати, він одружиться з нею! Чекай, «Декалог» забороняє одружуватися з чужинкою… А хто сказав, що Марія Видатга не українка?! Розмовляє вона хай по-східняцьки, але українською, на вигляд — істинна арійка, та й хто доведе, що санскрит — її рідна мова, як вона кілька разів напідпитку жартувала, — це не автентична корінна праукраїнська мова?! Словом, тут усе вирішено. Тепер обов’язок перед Організацією, що те ж саме борг перед Ненькою. Він — а житимуть вони з Марією або в Стокгольмі, або в Істанбулі — з-за кордону, конфідентно — знатиме лише друг Ольжич — фінансуватиме Справу. Він дасть гроші на підпільне видання газети «Самостійність», а позаяк справа йде до війни, то озброїть своїм коштом Буковинський курінь. У протектораті Богемія і Моравія можна недорого купити зброю й амуніцію колишньої чехословацької армії і через Словаччину переправити в Польщу та Румунію, тобто в Україну. А вже після Великої Перемоги вони з Марією повернуться в УССД, де відкриють свою справу, найкраще — фешенебельну, елітну дорогу ювелірну крамницю під назвою — ну, звичайно, — «Хризофілія». Далі — будні: сімейне щастя, суспільне добро, громадський маєстат, красиві здорові розумні діти, все вродливіша з роками Марія і він — депутат парляменту Української Самостійної Соборної Держави. А якщо з УССД не складеться? Та не може бути, аби фортуна відвернулася, адже пощастило йому з Марією і цим сріблом!..

Так, Кароль глипнув на недавно придбаний новомодний ручний годинник — срібний «Патек-Філіп» на крокодилової шкіри ремінці, час для мріяння вичерпано, треба переходити до поточних питань.

Аби заповнити час, що залишився до видобування решти срібла з комори фельдфебеля Бойчука, чимось таким, аби відволікало від дедалі сміливіших мрій, Кароль вирішив вивчити свого евентуального партнера — Алістера Кроулі. Все-таки, очевидно, що без торгування не обійдеться, тож треба знати, чим дише твій візаві. За звичаєм чернівецьких базарів, Кароль мав намір просити 350 тисяч, аби згодитися на 300. Як воно водиться. Але для того, щоби правильно годитися, треба хоча б трохи знати покупця. У крамниці Альберта Дорнбаума він купив кілька книжок Алістера Кроулі німецькою мовою, з яких дізнався, що — людині, яка виконує своє Бажання, реалізує свій Задум, впроваджує свою Волю, допомагає сам імператор всього Всесвіту;

— людська аура служить магічним дзеркалом Всесвіту, а сам Всесвіт є магічним дзеркалом людської аури;

— страх — джерело всякого неправильного сприйняття, тому необхідно набувати мужности;

— треба робити те, що маєш робити;

— між такими подіями, як банкрутство, одруження чи смерть через повішання, немає жодної різниці, це не більше, ніж нещасні випадки, що можуть статися з кожним;

— біля витоків медитативної практики завжди лежить спокійна насолода, тихий процес природного зростання, якщо цього нема, то медитація неправильна;

— з одного боку, все можна співставити з Деревом Життя, бо образи наповнюють схему згідно з Традицією, з іншого — стверджувати, що Сефіроти — це каркас Всесвіту, все одно, що запевняти, ніби тварина кіт складається з літер: «к», «і», «т», а нарешті, — реальність чи об’єктивність символів — це предмет не гідний обговорення;

— викликаючи Духа, ми створюємо його у своїй уяві;

— поєднуючи магію з містицизмом, маг входить у стан самадгі (єднання з Богом);

— магічне слово АУМ — це символ індуїстської тріади: Брахма-Шіва-Вішну;

— містика спрямована всередину, магія — назовні;

— предметом будь-якого магічного ритуалу є встановлення зв’язку між Мікрокосмосом і Макрокосмосом;

— кожен із нас — це Зірка в Тілі Нут (безкінечности), інкарнація — це покривало, що приховує Зірку, а набуття магічної пам’яті — це поступове згортання покривала із Зірки.

Що ж, містере Кроулі, мені здається, ми згодимося, все-таки триста тисяч фунтів стерлінґів золотом — це дріб’язок, порівняно з тим, що ви отримуєте взамін. Адже ви, Великий магістр ордену з такою пишною назвою, без цих срібних монет все одно, що румунський жандар без бука. Тому — по руках!

Натхненний вченням свого торгового партнера, містера Кроулі, Кароль виявив витримку і зібрався до фельдфебеля Бойчука по монети аж у суботу. Коли до кінця робочого дня залишилася якась година, він напустив на себе заклопотаного вигляду, попустив краватку, розстібнув верхній ґудзик сорочки, зсунув капелюх на потилицю — запрацювався чоловік — і швидко пішов до цокольного поверху. Хмурячись, аби не видати внутрішню радість, він спускався сходами вниз. Назустріч сходами вверх хтось ішов, коли той потрапив у сектор освітлення кволої електролямпочки, Кароль побачив, що це — Гельмут! Тепер удавати похмурого уже не треба — настрій зіпсувався миттєво і це позначилося на зовнішньому вигляді:

— Гельмут! Здоров! Ти прибув?

— Привіт. Оце щойно приїхав.

— А-а, — Кароль кивнув у бік комори.

— Та привіз панови Бойчуку маленький подарунок — машинку для скручування цигарок. Німецьку. А-а ти, що? — Кивок униз.

— Та якийсь дурний папір треба підписати.

Обидва підозріло поглянули один на одного.

— То що?! — знайшовся Кароль. — Відбуваєш у фатерлянд? Покидаєш нас?

— Поки що ні, — неохоче кинув Гельмут, — все не так просто.

— Ну, добре. — Каролю не було добре. — Ще поговоримо. Ввечері що робиш? Підемо десь випити?

— Ні, — холодно відповів Гельмут, — у мене інші справи.

— Що, — Кароль зробився в’їдливим, — великий фірер німецького народу Адольф Гітлер заборонив уживати алкоголь чернівецьким членам NSDAP?

— Як? — Гельмут спалахнув, але миттєво себе опанував і силувано засміявся: — Нє, просто маю бути в Німецькому домі, наші хочуть розпитати, як там у Райху. А вип’ємо післязавтра.

— Тоді бувай.

Кароль уже не так бадьоро ввійшов до складу фельдфебеля Бойчука. Той був злий, бо вже десь три години нічого не пив і тепер переживав неприємний стан, коли дія алкоголю припиняється, а нова порція поки що недоступна.

Кароль миттєво оцінив ситуацію і вирішив діяти напевне:

— Що, фельдфебелю, страждаєш?

— Не знущайтеся хоч ви, пане інспекторе, самі ж бо знаєте, як воно є. Ще годину треба сидіти на службі, а потім ще квандрас йти до корчми. Ех!

— Як би я тебе не розумів, — збадьорив його Кароль, витягнувши з бічної кишені піджака пласку фляжечку з неіржавіючої сталі, — давай склянку.

— Даю, — фельдфебель вийняв з шафки тесану зелену склянку, ретельно витер її білою хусточкою, чемно поставив на ляду. Кароль відкрутив з пляшки ковпачок, поклав його вниз денцем біля склянки.

— По п’ять дек, — у фляжці Кароль мав сімдесятиградусну сливовицю.

Випили. Кароль налив ще фельдфебелеви склянку, закрутив фляжку, поклав у кишеню і легенько ляснув долонею по ляді.

— А тепер до роботи. Я, пане фельдфебелю, прийшов взяти один речовий доказ для слідчого експерименту.

— Капшук зі сріблом?

Кароль здригнувся і трохи зблід:

— А ти звідки знаєш?

— Так же ж ваш напарник інспектор Гартль, який щойно прибув з Німеччини і привіз мені таку хитру дзиґарничку з машинкою, що сама скручує цигарки, дивіться, береш папірчик, насипаєш тютюнцю, клац і…

— Чекай! — у Кароля затремтіли руки, і він величезними зусиллями стримався, аби не вхопити фельдфебеля за барки і не закричати: — Чого приходив інспектор Гартль?

— Кажу ж, дзиґарничку…

— Діло кажи!

— Приходив забрати речовий доказ, капшук з грішми. Срібними. Ви що не зустрічалися?..

— Забрав?

— Ні, бо…

— Зачекай, — жестом зупинив його Кароль, — давай ще вип’ємо. — Він витягнув пляшку, налив склянку фельдфебелеви, а сам зробив два ковтки просто з горлечка.

— Чому інспектор Гартль не забрав речовий доказ? — повільно вимовляючи слова запитав Кароль.

— Бо вчора приходив ад’ютант пана квестора капітан Ваку…

— І що?!

— Він приходить щотижня…

— Чого?

— Робить ревізію на предмет старовинних монет…

— Нащо?

— Бо наш пан квестор Болокан — запеклий нумізмата, такий у нього гобій.

— А шляк би тебе трафив! — вибухнув Кароль.

— Що, пане інспекторе? — по-собачому схилив набік голову фельдфебель Бойчук.

— Нічого, — схопився Кароль, — забрав срібло?

— Забрав.

— То не страшно, випий ще, фельдфебелю.

Кароль йшов сходами до себе в кабінет і тяжко лаявся: «Нумізмата, курва-мама твоя була! Монети збираєш, лайдаку ти такий?! Аби ти вже вибиті свої зуби збирав по гостинци! Бодай тебе земля не прожерла разом з твоїм гобієм! Аби-сь ходив уже з торбов світами! А ти, голоднику, його туди клав, аби так просто забирати? Га? Срібла він забаг! Аби тим сріблом розтопленим дідьки в пеклі тобі горло заливали! Вороже теменний!..»

— Що ти там бубониш, Штефанчуку? — кількома сходами вище стояв шеф кримінального бюра Віктор Попеску і здивовано дивився на Кароля.

— Нічого, шефе, нічого, ади коліно вдарив, — Кароль люто потер цілком здорове коліно.

— Вважай, Штефанчуку, — тривожно порадив Попеску.

— Таж буду дивитися під ноги.

— Я не про то, Каролю. — Попеску став навшпиньки і дотягнувся до вуха свого підлеглого. — Ти занадто голосно говорив українською. Мені то байдуже, але в квестурі, ти сам знаєш, стіни мають вуха, а сиґуранца не спить. Пришиють большевікула, аґента Кремля і совєтської України.

— То не Україна!

— А що?

— Совєтська Малокацапія, а Україна зросте з її гною, але дякую, шефе, відтепер у квестурі я буду лаятися лише румунською. Футуз кручя мете… — забубонів Кароль і пішов до свого кабінету.

Наступного дня Гельмут запросив Кароля на чарку, з нагоди щасливого повернення, мовляв, і решта. Позаяк уже було тепло, домовилися засісти у Фольксґартені у ресторані під відкритим небом «Прімавера».

Вони взяли столик на двох, кельнер запалив свічку і поштиво чекав на замовлення. Кароль і Гельмут оглянулися довкола і на мить принишкли від дивовижних витівок травневого вечора: на прозорому темно-блакитному небі з’явився повний місяць, що світився золотом, як гаряча мамалига, свічка освітлювала лише стіл і кілька метрів кругом, далі уявлялася якась чорна прірва з розмитими вогниками, а на тлі неба химерно вимальовувалися крона дерев, темно-зелених, як велюр їхніх нових капелюхів.

У курсалоні заграв оркестр і чари розвіялися.

— Для початку літр токаю, — зробив замовлення Гельмут, — риба добра яка є?

— Є путильські пструги. По-єгерськи.

— Неси.

До цієї вечері Кароль готувався, як колись до випускних іспитів в університеті, він мусив якось так непомітно, аби той нічого не запідозрив, вивідати у Гельмута, чого це він після поїздки до Німеччини виявив такий інтерес до срібла покійного пана Пантелеймона, що побіг до комори фельдфебеля Бойчука просто таки з потяга. За поліційним звичаєм, Кароль вдався до тактики психологічної дестабілізації допитуваного зовсім іншою, ніж та, що цікавить слідчого, темою:

— Зізнайся, Гельмуте, — п’яненько посміхаючись, почав Кароль, коли вони перейшли до котнарі під бринзу зі шкварками, — ти їздив у Европу шукати її?

— Кого її'?

— Кого, кого, не прикидайся, таж її.

— Та що ти морочиш мені голову, кого?

— Марію Видатгу!

— Агій на тебе! На дідька вона мені?!

— Ну, це ти мені не вповідай, ліпше зізнайся, шукав її'?

— Чоловіче, якби ти знав, які серйозні справи я там мав, що важливого чув, з якими великими людьми здибався, то ти не закидав би мені щось особистого!

— Пхе, — зневажливо кинув Кароль, — що ти там мав такого чути, що ми темні тут не знаємо?

— Буде війна, — зловісно прошипів Гельмут.

— А хто цього не знає, — хіхікнув Кароль, — це всі знають. Ану дивись. Штефане, — гукнув він на кельнера, буковинського українця, — буде вуйна чи нє? — спитав, коли той наблизився.

— Вуйна? Буде, проше пана.

— З ким?

— З рускими.

— А коли?

— Вже, віді, восени.

— Чув? — звернувся Кароль до Гельмута, жестом відпустивши кельнера, — з рускими, восени, а ти кажеш…

— З рускими не буде, — авторитетно заявив Гельмут.

— А з ким?

— Зачекаймо до осени.

Кельнер приніс порося, обкладене городиною, з кружальцем цитрини в рийці і великими маслинами замість очей, та графинчик з кальвадосом. На якийсь час детективи припинили розмову, а потім Кароль почав знов:

— Добре, таємниць ти ніяких не привіз, а з ким із великих ти зустрічався, невже із самим Адольфом Гітлером?

— Ні, — Гельмут зворушливо відкинувся на стільці, — фюрера цього разу мені не пощастило побачити, зате мені дав авдієнцію сам Рудольф Гесс, друга особа в нашій партії!

Це йому ти розповів про ті загадкові срібні монети, і друга особа вашої партії Рудольф Гесс дав тобі доручення здобути те срібло для Райху, і тому ти, прибувши в Чернівці, відразу побіг до фельдфебеля Бойчука, Кароль до крови прикусив собі язик, аби не поставити ці питання Гельмутови. В нього не виникало питання, чому Гесс зацікавився цим сріблом, це ж відомий окультиста, хоча всі вони там, у верхівці Райху, схиблені на езотериці, а найперше сам великий фірер німецького народу. Адольф Гітлер та його поплічники вважають, що вони отримали мандат від Володаря Світу «Короля Жаху», який послав їм на допомогу Таємних Вищих Невідомих для того, аби завершити еволюцію людини. Шляхом ґрандіозних біологічних мутацій з наявного нині людського матеріалу має постати нова раса надлюдей, героїв, напівбогів. Окремі особини нового людства вже подекуди є на Землі, вони потрапляють до нас або з-за меж часу і простору, або з інших планет, або з тибетських підземель, з одним із них зустрічався Адольф Гітлер. «Нова людина живе серед нас! Вона тут! Я бачив цю людину. Вона смілива і жорстока. Мені страшно в її присутності», — розповідав Гітлер про це моторошне рандеву Раушнінґу. І чому б у це не повірити, коли «Земля порожня і ми живемо у ній всередині, зорі — крижані брили, що плавають у Космосі, на Землю вже впало багато місяців і наш теж упаде, а всю історію людства можна пояснити боротьбою між вогнем і кригою». Якщо все це частина офіційної філософії Райху, то потрібні його зверхникам срібні пана Пантелеймона, ох як потрібні! Тим паче, що там суцільні втаємничені члени Товариства Вріля, Сяючої Ложі, групи Туле, «Золотої зорі», Аненербе… Гітлер, Гаусгофер, Гіммлер, Гесс… Рудольф Гесс, заступник фюрера з партійної роботи, достойник, який дав авдієнцію рядовому нацисту з Чернівців. Є про що подумати. Виходить, що на ті срібні гроші, якими зараз втішається квестор Болокан, полює не лише містер Кроулі, а й друга особа Третього Райху. Таким чином, можна очікувати фахового пограбування нумізматичної колекції пана квестора. Треба попередити. Анонімно, звичайно. Хай посилить охорону, встановить нову сиґналізацію, справить надійніший сейф. Хай лежать монети до часу там. А якщо таки ведмежатники гера Гесса, наведені інспектором чернівецької поліції Гартлем, поцуплять капшук зі срібними, то окультистів Райху чекатиме тяжке розчарування — некомплект, панове гітлерівці, некомплект, однієї монети бракує. А де вона, де, партайґеносе Гартль з Чернівців? Він не знає. Бо цього ніхто не знає. Навіть лікар, що розтинав убитого в «Брістолі» італійця, нічого не втямив, бо був міцно п’яний. А вона ось де, на грудях в іншого чернівецького поліціянта, на срібному ланцюжку поруч із хрестиком, для чого інспектор Штефанчук власноручно припаяв до неї міцне вушко. Зрештою, розбагатіти можна й іншим чином, якщо якась із зацікавлених сторін таки пограбує пана квестора і порахує здобич, то відразу забагне віднайти нестачу. А тут я зі своєю пропозицією: продається тетрадрахма, срібна, перша третина першого століття нашої ери! Дорого! Триста тисяч британських фунтів. Золотом! Та сама ціна, що й за повний комплект. І далі за планом: гроші, Марія, слава…

Від таких думок у Кароля різко покращився настрій, і він навіть пошкодував свого напарника, який незабаром залишиться без нічого — без грошей (бо звідки?), без Марії (бо вона стане пані Штефанчук), без слави (за що, за пограбування свого начальника, квестора Болокана?), — лише з атрибутами члена NSDAP: партквитком біля серця і значком навпроти третьої чакри. Що ж, кожному — своє, як каже обергрупенфюрер СС…

— Шампанського! — вигукнув Кароль. Він був переповнений втіхою, яку більше не міг тримати в собі, тому вирішив поділитися нею з ближнім хоча б таким боярським жестом.

— Навіщо? — здивувався Гельмут, — краще коньяку.

— Ти думаєш? — завагався Кароль.

— Звичайно, — знизав плечима Гельмут, — а потім пива.

— Добре, — погодився Кароль, — Штефане, не треба шампанського, неси пляшку «мартелю» і паштету з гусячої печінки з подвійними порціями трюфелів!

Наступного вечора Кароль узяв ножиці, стару газету «Черновітцер Алльґемайне Цайтунґ» і, вирізаючи де окремі літери, де склади, а де цілі слова, склав анонімного листа німецькою мовою з типовими для буковинців помилками, коли змістове дієслово ставиться не в кінці речення, а відразу після Ich bin…, вельмишановному панови квесторови Болокану, в якому повідомив про можливий замах на його, пана Болокана, нумізматичну колекцію. Мовляв, автор листа анонім, що змушений бути таким з міркувань власної безпеки, яко патріот Великої Румунії і Рідної Буковини, не може мовчати, коли готується таке підле пограбування безцінної колекції найрідкісніших, давніх, металевих, тяжко зібраних грошей пана квестора, а дізнався означений анонім про планований злочин суто випадково, проте знає твердо, що замовник цієї підступної акції знаходиться поза межами держави, і в разі успіху цього кримінальства, все украдене буде вивезено з Великої Румунії. Підпис, звичайно, «Патріот».

А восени, як і заповідав кельнер Штефан, сталася война. Аґресивна польська вояччина напала на миролюбну Німеччину. Захоплена зненацька німецька армія оборонялася, як могла, і польська кіннота таки продефілювала би Берліном, якби на допомогу спливаючому кров’ю Вермахту не прийшов союзник — Червона Армія. Спільними зусиллями, докладаючи неймовірних зусиль, великою кров’ю совєтські та німецькі війська зрештою розгромили сильного і жорстокого польського аґресора.

Після цієї великої перемоги в Румунії з’явилися втікачі з Польщі. Переважно це були пани-офіцери. Румунія приймала їх з міркувань не стільки добросусідських, скільки з властивого їй великодушного римського людинолюбства. А якщо точніше, румунський істеблішмент співчував розгромленому польському «аґресору» тому, що невиразно підозрював: наступним таким «аґресором» може стати Велика Румунія. Румунська вояччина може напасти на мирний беззахисний добрий Совєтський Союз, а його союзник Німецький Райх може прийти на допомогу. Куди тоді втікатимуть домнуле-офіцери?!

Кароль Штефанчук так і запитав свого колеґу, водночас друга-ворога Гельмута Гартля.

— Та ти що, Каролю, вважаєш, що великий вождь арійської німецької нації Адольф Гітлер дружитиме з цим азійським деспотом Сталіном? — обурився Гельмут.

— А що? Дружили ж вони проти Польщі.

— Це був тимчасовий тактичний маневр, аби нарешті покінчити з таким геополітичним непорозумінням, як польська держава. До речі, тобі як українцю це має бути близьким до серця.

— Мені, Гельмуте, тієї Польщі не шкода, але чому ти заперечуєш спільність природи вашого Адольфа і їхнього Йосифа?

— Це небо і земля! Адольф Гітлер — конструктор нового світового порядку, нової нації, нової людини, з Німеччини розпочнеться відродження арійської раси, яка зрештою запанує, як їй і належить, на планеті, встановить порядок, закон, справедливість, полум’я націонал-соціялізму розтопить каламутний зашкарублий буржуазний лід і — світ оновиться. А Сталін… це дрібний тиран, мерзотник, якому випадково дісталася влада на великій території, і він не знайшов нічого кращого, як різати своїх поплічників. Ні, Гітлер — це велич, світло, шляхетність, а Сталін — нікчемство, пітьма, плебейство, порівнювати їх — святотатство!

— А що ти на це скажеш? — в’їдливо спитав Кароль і кинув на стіл Гельмутови свіжу газету «Дойче Таґеспост». Там червоним олівцем було обведено замітку на першій сторінці.

— За кілька днів Різдво, — після конфузної паузи різко змінив тему Гельмут, — а там і сороковий рік прийде, як ти думаєш, що він нам принесе?

— Нам, це кому? — здивовано перепитав Кароль.

— Ну, тобі, мені, Румунії, Німеччині, — Гельмут завагався, — Марії, може…

Тобі зась до Марії, подумав Кароль, бо якщо я все-таки рано чи пізно спродаюсь вигідно з цим срібним, одним або комплектом, то ти гарний, але бідний, німецький хлопче, мені не конкурент, Марія зробить правильний вибір. Але ще треба її знайти, десь у Европі. Чи де там вона?

— Де там вона, як ти гадаєш, Гельмуте?

— Десь у Европі, мабуть.

Що 1940-й рік приніс Марії, Кароль з Гельмутом не дізналися — вона про себе звістки не подавала, їм особисто цей рік не обіцяв нічого особливого — вони і далі ловили бандитів, щоправда, все млявіше і млявіше, зате Великій Румунії новий сороковий рік заповідав великі випробування. Вже взимку стало очевидно, що справа йде до війни з Совєтським Союзом. Після прилучення до Української совєтської республіки доброго кавалка колишньої польської держави, усім стало зрозуміло, що совєти цим не задовільняться. Кремль щиро пройнявся українським соціялістичним націоналізмом і поставив собі за мету об’єднати всі етнічні українські землі в одній державі — УССР. Товариш Сталін до своїх численних титулів додав ще один — «друг усіх проґресивних українців». Це зовсім не означало, що для реґресивних українців товариш Сталін — ворог, ні, для таких він — суворий, але справедливий батько, який змушений заслужено карати реґресивних українців виховними роботами в Арктиці, аби вони нарешті зрозуміли, що таке проґрес. Хто вперто не хотів розуміти елементарних речей, з тим товариш Сталін, згнітивши серце, змушений був прощатися. Назавжди!

Отже, товариш Молотов натякнув десь у Берліні в компанії своїх друзів — нацистських дипломатів, і Румунія зрозуміла: совєти ось-ось висловлять свої претензії на Бессарабію і Буковину. Що робити? Це ж якщо вони загарбають ці споконвічно румунські землі, Румунія уже не буде Великою, а це — катастрофа планетарного масштабу! Де шукати правди? За логікою геополітики, Румунія як член двох Антант — Малої та Балканської — мала би розраховувати на Велику Антанту, але і Франція, і Велика Британія самі з часу на час очікували на гітлерівську аґресію. Чернівецька газета «Час» писала 9 березня 1940 року:

Вожді леґіону «Залізна гвардія» з охотою переорієнтували б Велику Румунію у бік Німеччини, теж великої, аби в Адольфа Гітлера знайти правду і захист від українсько-сталінських зазіхань, але що робити, коли Німецький Райх і Совєтський Союз — друзі-нерозлийвода?!

Їхня дружба розпочалася проти Польщі, царство їй небесне, але де ґарантія, що не продовжиться і проти Румунії'? Нема також надії, що націонал-соціялістична Німеччина і просто соціялістична Росія пересваряться, бо їхня дружба переростає у братську любов. Ади, 26 лютого в Берліні найкращий московський театр «Балшой» дав прем’єру опери Глінки «Іван Сусанін». У річницю відродження цього давнього твору, який 1836 року з’явився під назвою «Жізнь за царя». Якраз після невдалого польського повстання. А відроджено цю оперу з новою назвою і правильно відредаґованим лібрето після невдалої польської аґресії проти миролюбної Німеччини — союзника совєтів. Потрібний твір у потрібний час!

Тепер румунські зверхники гадають, чи не майструється швидкими темпами у Київському театрі опера «Буковинське віче» про події 1918 року, коли українські екстремісти на короткий час захопили споконвічне румунське місто Чернівці. А потім покажуть цю оперу в Берліні! Ні, треба готуватися до війни. І Румунія готувалася. Насамперед, було підвищено податки — це святе. Потім покликано до війська резервістів. За тим згромаджено багато дивізій на північно-східному кордоні. Мешканці прикордонних сіл, переважно українських, отримали змогу збагнути, що таке звитяжний румунський воїн. Голодний і недозабезпечений. Словом, румунські солдати на так званих кончентрарах, або маневрах, грабували українських селян — підданих короля Румунії так, ніби вони вже окупували Рязанщину. Українські хлопці почали втікати за Дністер, на підсовєтський бік. Там їх радісно зустрічали брати-енкаведисти, видавали безкоштовні залізничні квитки і працевлаштовували на лісорубці в Архангельській області. Молоді буковинці могли пересвідчитися у незаперечних перевагах соціялістичного ладу над капіталістичним — соціялізм не знає безробіття. Румунська ж влада, аби зупинити відтік своїх молодих громадян, почала призивати хлопців 18-21-річного віку до передвійськової служби, що її називали «премілітаре». Юнаків з прикордонних сіл відвозили у глибинні райони Румунії і там кидали майже напризволяще. Раз на місяць приходив сержант тилової служби і показував їм карабін, а так вони собі робили, що хотіли. Переважно хлопці займалися добуванням хліба насущного. Курей у місцевих селян не крали, бо красти гріх, але «забігали» в яблука і горіхи. Та в основному молоді буковинці робили у ґаздів за харчі. Румуни були дуже задоволені цією робочою силою, бо буковинські сільські парубки працювали швидко і якісно, їли усе, що на стіл клалося, — мамалигу з бринзою, яєчню з лободою, борщ з квасолею, — цуйки пили небагато, грошей не вимагали — дасть господар сто леїв на двох за день — добре, не дасть — друге добре: не конче буде йти в неділю до корчми.

Бойовий дух румунського народу взявся плекати леґіон «Залізна гвардія». Було кинуто гасло національної єдности живих і мертвих румунів, розгорнуто тему «крови і ґрунту», впроваджено культ «кісток предків». З великими урочистостями, розрахованими на підняття румунського бойового духу до висот доблесті леґіонерів Римської імперії, було здійснено ексгумацію і перепоховання тіла першого вождя Леґіону Корнеліу Зеля Кодряну, вбитого 1938 року. Швидкими темпами створювався близький до статусу православного святого культ «Капітана Кодряну», до чого доклав свою ґеніяльну руку лідер букарештської секції «Залізної гвардії» Мірча Еліаде.

З іншого боку, посилилися репресії проти різного роду іреденти, а найперше української на Буковині. Через це буковинська екзекутива Організації українських націоналістів реорганізувала свою структуру: мережу осередків законспірувала і утворила кілька баз у Карпатах для мілітарного вишколу. Робилося це не стільки проти Румунії, скільки з огляду на розвиток майбутніх подій — ставало очевидним, що війна неминуча, і українці мусили мати свої силові структури.

Румунська преса, в тому числі й україномовна, лояльна до держави, шукала позитивний приклад протистояння совєтській аґресії у звитяжній Фінляндії. Той самий «Час» писав:

Але ні газета «Час», ні часопис «Соціял-демократен», ні аґенції «Радор» та «Ройтер», ні навіть румунський міністр пропаганди, за сумісництвом керівник єдиної політичної організації Румунії під назвою «Фронт національного відродження» Джюреску не знали того, що знав резидент британської розвідки на балканському напрямку, простий чернівецький комерсант Дж. Сі. Л., а саме — три ескадрильї британських бомбардувальників далекої дії вже перефарбовано та оздоблено свастикою — емблемою фінських ВПС і ось-ось вони відправляться бомбардувати Бакинське нафтове родовище. Вигода Британської імперії з цього планового рейду полягала у відплаті совєтам за допомогу Гітлерови в розбудові його люфтваффе, всім вже було ясно, що німецькі ВПС невдовзі почнуть бомбардувати Лондон.

Румунія за інерцією покладалася на Францію. З Букарешта бачилося, що країна, яка впродовж трьохсот років підтверджує своє реноме могутньої військової держави, дасть доброго прочухана Гітлерови, бо — лінія Мажино, мілітарні традиції, високий бойовий дух і все решта, — а потім і захистить свого балканського союзника — Румунію від совєтського павука. Про те, що німецькі танки працюють значною мірою на пальному з румунської нафти, говорити вголос було не прийнято. Цей козир відкладався на майбутнє, на той випадок, коли Румунії доведеться приєднатися до держав осі «Рим — Берлін», а якщо шляхетніше — Антикомінтернівського пакту.

Коли 14 травня німецькі війська перейшли французький кордон, дехто з румунських зверхників, підсміюючись, оголосив, що не пізніше, як за п’ять тижнів французька кавалерія ввійде у Берлін. Більш поінформовані мовчали, і правильно робили, бо 16 червня німці взяли Париж. Деякі з румунських впливових політиків з полегшенням зітхнули: кінець геополітичній роздвоєності і тепер надія лише на панів Муссоліні і Гітлера.

Того самого дня, коли стало відомо про падіння Парижа, Гельмут зовсім не втішний, як годилося б підпільному члену NSDAP, підійшов на службі до Кароля і тихо пробелькотів:

— Адже вона у Парижі?

— Чому ти так вважаєш? — Каролю дуже не сподобалося, що цей, хоча й друг, але все ж нацист, турбується про ЙОГО Марію.

— Інтуїція підказує, — невпевнено відповів Гельмут.

— А моя інтуїція підказує, що вона у Лондоні, — силувано засміявся Кароль, — тож заспокойся.

— Заспокойся! — витріщився Гельмут, відкинувши з чола пасмо білявого волосся, яке він останнім часом підстригав, як у Гітлера. — Тож наші «юнкерси» і «хайнкелі» щоднини скидують на той Лондон тонни бомб.

— Отож і скажи своїм, щоб не бомбували Лондон, бо там, мовляв, твоя знайома Марія Видатга!

— Знущаєшся! — скипів Гельмут. — Знайома. Яка вона мені знайома?

— А хто? — різко спитав Кароль. — Кохана?

Гельмут почервонів, а Кароль зблід, справа йшла до бійки. Але несподівано Кароль дружелюбно засміявся:

— Ти знаєш, а вона не в Парижі і не в Лондоні, — він блискавично згадав свою перевагу над Гельмутом щодо Маріїної прихильности з врахуванням свого майбутнього збагачення і легко відійшов, — вона, щоб ти знав, у Лісабоні, цілком мирному европейському місті.

— Звідки знаєш? — Гельмут дивився криво і недовірливо.

— Інтуїція! — засміявся Кароль і швидко змінив тему. — То ти думаєш частувати чи ні?

— Я? Частувати? — Гельмутови все це дуже не подобалося. — За що?

— Як за що? Ваші Париж взяли! З такої оказії треба пити французький коньяк.

— Добре, пішли.

Детективи одягли свої франтуваті капелюхи, не зважаючи на робочий час, покинули рідну квестуру і пішли в «Месеряшул Ромин», що на Панській вулиці. Не так далеко від колишньої ювелірної крамниці «Хризофілія», до речі…

А тим часом український націоналізм у совєтських вождів проґресував. 13 червня етнічний росіянин, який потрапив під згубний вплив українства, міністр закордонних справ Совєтського Союзу В. Молотов-Скрябін викликав до себе посла Німеччини в Москві Шуленбурґа і заявив, що во ім’я соборности української держави під назвою «УССР» треба стягнути докупи всі етнічні українські території, а для цього СССР буде анексовувати в Румунії Буковину і Бессарабію. Гер Шуленбурґ каже так і так, треба спитати фюрера. Фюрер як латентний австріяка сам мав око на Буковину яко споконвічний германський край, тому на територіяльне розширення СССР не погодився. Не пройнявся пан Гітлер українською ідеєю. Тоді етнічний грузин, що теж страждав на український націоналізм, товариш Сталін 23 червня устами Молотова-Скрябіна зартикулював буквально таке: «Совєтський уряд рішений застосувати силу, якщо б Румунія відхилила мирне полагодження справи Буковини й Бессарабії».

Що робити? Етнічний австріяка пан Гітлер устами етнічного німця гера Шуленбурґа каже, хай буде, Райх добра не забуває й у віддяку за Польщу підтримує Совєтський Союз супроти Румунії. Таким чином, залишилося питання техніки.

26 червня Молотов-Скрябін викликав посла Румунії в Москві домнула Г. Давідеску і вручив йому ноту, в якій, зокрема, йшлося:

День 27 червня був дуже нервовим. Перше, що зробили верховоди королівської Румунії з самого ранку, це звернулися до великих дядьків — Муссоліні і Гітлера, мовляв, рятуйте, бо большевікули ріжуть по живому. Німці та італійці не мали жодного бажання воювати із совєтами за Велику Румунію, тому, навіть не порадившись, як слід, через міністра закордонних справ Райху фон Ріббентропа легенько натякнули Румунії: «Совєтський уряд повідомив нас, що він зажадав від румунського уряду передачі Бессарабії і північної частини Буковини. Щоб уникнути війни між Румунією і Совєтським Союзом, ми не можемо зробити нічого іншого, крім порадити румунському урядови підписати вимоги совєтського уряду».

У румунів з’явилася альтернатива: допустити появу танків з червоними зірками у Чернівцях або побачити ті самі танки в Букарешті. Обрали перше. До того ж з почуттям глибокого задоволення, принаймні про це свідчить відповідь Румунії, яку передав Молотову румунський посол Г. Давідеску: «Натхненний тим же, що й радянський уряд, бажанням мирними засобами розв’язати всі питання, які могли б викликати незгоду між СССР і Румунією, королівський уряд заявляє, що він готовий приступити негайно в найширшому розумінні до дружнього обговорення за спільне узгіднення усіх пропозицій, висунених совєтським урядом…»

Отже, цього разу українська ідея перемогла. Таке посилення українського первеня в совєтській імперії дуже насторожило німецьких друзів Росії. Амбасадор Райху в Москві Шуленбурґ писав своєму начальству в Берліні з цього приводу: «Я вповні переконаний, що це були українські кола в Кремлі, які підтримали і довершили концесії щодо відступлення північної Буковини. При повторних нагодах, як, наприклад, під час переговорів стосовно німецько-совєтського кордону у Польщі, Україна маніфестаційно вчинила дуже сильний тиск на Кремль…»

Важким був день 27 червня для цілої Румунії, а для Чернівців ще важчим. Румунська влада евакуйовувалась. Це треба було робити швидко, бо наступного дня на Буковину мала ввійти Червона армія. Разом з румунськими владцями Чернівці покидали професори, адвокати, лікарі, церковні ієрархи, просто багаті люди і не лише румунської національности, Буковину покинули й провідні українські діячі: В. Залозецький, Ю. Сербинюк, С. Никорович, О. Зибачинський, Д. Квітковський, бо знали, що ті «українські націоналісти», які йдуть з-за Дністра, вважають своїми ворогами цих українських націоналістів — і добре, якщо лише зашлють у Сибір, а то просто постріляють, як зробили це три роки тому зі своїми комуністами-ленінцями.

Спокійно почувалися лише буковинські німці. Вже було відомо, що уряд Німеччини домовився із урядом Совєтського Союзу про безперешкодне виведення усіх осіб німецької національности до фатерлянду. Але лише тих, хто цього забажає, наголосила совєтська сторона, бо, може, деякі німці оберуть соціялістичну демократію. Німецька сторона не мала нічого проти і готувалася вислати в Чернівці переселенчу комісію, яка мала видавати візи до Німеччини. Охочих репатріюватися німців виявилося більше, ніж планувалося — за німецькою візою Буковину покинуло близько чотирьох тисяч українців, з числа переважно національно свідомої гуманітарної інтеліґенції. Вони читали газети і знали, що прибулі комуністичні «українські націоналісти» готують для них захоплюючу мандрівку товарним потягом з подальшим цікавим працевлаштуванням за Полярним колом.

Щоправда, були й такі, кому не пощастило. До секретаря переселенчої комісії корінного чернівчанина Рудольфа Ваґнера прийшов теж Ваґнер, але Фанцьо.

— Гутин так, гер Ваґнер, хотів би репатріюватиси.

Гер Рудольф Ваґнер довго сміявся, бо знав Фанця Ваґнера як знаменитого кишенькового злодійчука, до того ж чистокровного українця з Нової Жучки, який з німецької мови знав не більше десятка слів.

— Йди, Фанцю, геть, — чемно попросив гер Рудольф Ваґнер просто Ваґнера Фанця, — поки я не викликав до тебе варту.

— Шо, їх бін дойч! — репетував Фанцьо, — хочу в фатерлянд!

Цього разу гер Рудольф Ваґнер Фанця збувся, але наступного дня той прийшов уже зі своєю родиною — жінкою і вісьмома діточками. Юні ваґнерята були підстрижені, причесані, вмиті, всі, як один, у білих сорочках. Фанцьо вишикував дітей у шеренгу перед секретарським столом і дав команду:

— Кіндер, ану!

— Гайль Гітлер! — хором вигукнули діти і викинули праві руки у партійному вітанні.

Та це Фанцьови не допомогло, невдовзі замість фатерлянду він потрапив до в’язниці, бо вкрав у старшого майора НКВД, що був у цивільному, кишеньковий годинник «Сказ об Уралє».

Кароль Штефанчук збагнув, що доля посилає йому шанс. Ще 26 червня, коли стало відомо про совєтський ультиматум Румунії, він, отримавши наказ Проводу про перехід на нелегальне становище, зробив усе необхідне: спакував валізу із найнеобхіднішими речами і відвіз їх на конспіративну квартиру, решту особистих речей за заниженими цінами спродав і розрахувався з господарем винаймленого помешкання по 28-е число.

Наступного дня Кароль прибув на службу. Квестура евакуйовувалась, і до нього нікому не було діла. Кароль то тут, то там допомагав колеґам пакувати архіви та вантажити на машини майно і до всіх чіплявся з одним запитанням: «Хто бачив мого напарника інспектора Гартля?» Гельмута ніхто не бачив.

— Може, уже виїхав у свій фатерлянд? — припустив Віктор Попеску, перекладаючи вміст шухляди свого стола у жовтий шкіряний саквояж.

— Може, — розгублено відповів Кароль, думаючи зовсім про інше. Він кожної години телефонував у Гельмутове помешкання, але ніхто не відповідав. Під вечір він узяв візника і приїхав на вулицю Марешалул Фош, де винаймав житло його напарник. Господар будинку сказав, що гер Гартль спровадився. Заплатив, спакував усі свої речі і забрався. Перед тим чемно з ним, господарем, попрощався і на згадку подарував гарне бронзове електричне бра, чи не бажає пан поліціянт подивитися на цю вишукану річ? Пан поліціянт не бажав, а лише скреготнув зубами, запалив цигарку і гепнувся у візникову бричку.

— До квестури!

На службі Кароль знову порозпитував усіх, кого зустрічав, про інспектора Гартля — марно. Перед тим, як вирушити на останню ночівлю у своєму леґальному житлі, Кароль кілька разів пройшовся вулицею Янку Флондор, тобто Панською, біля будинку квестора Болокана. Жодних ознак евакуації. Отож одне з двох — або пан квестор уже вивіз своє добро, або робитиме це зранку. Тому треба діяти.

Двадцять восьмого червня о шостій годині ранку інспектор Штефанчук прибув до будинку квестора Болокана. Біля воріт стояли дві вантажівки, на які жандарі вантажили добро, яке ще залишилося від основної евакуації, яку пан квестор провів два дні перед тим.

— Де пан квестор? — спитав Кароль жандарського сержанта.

— У себе нагорі, пакує монети.

Щастить мені, відзначив Кароль і бігцем піднявся на другий поверх і не стукаючи ввійшов у кабінет квестора.

Пан Болокан злякано направив на нього браунінг.

— Пане квесторе, — вигукнув Кароль, — це інспектор поліції!

— А, це ти, Штефанчук, — упізнав квестор Кароля, — чого тобі?

— Шеф послав мене допомогти вам!

— Що допомогти?

— Евакуювати коштовну нумізматичну колекцію, пане квесторе!

— І що ти можеш допомогти? Вантажити?

— Не знаю, пане квесторе, може, охороняти, шеф Віктор Попеску сказав, що йому доручив надати вам допомогу міністр культури. Телеграму, каже, послав зі столиці.

— Телеграму? — визвірився квестор. — А де твій шеф з міністром культури вчора були?

Кароль виструнчився і запитально втупився у квестора.

— Цієї ночі мою колекцію обікрали, — схлипнувши сказав квестор.

Кароль зблід.

— На щастя, злодій украв лише один артефакт, — почав розповідати квестор, — срібні монети першого століття. У шкіряному мішечку. Заліз, курва, через вікно, підпиляв ґрати, знешкодив сиґналізацію. Мені лише незрозуміло, чому не вкрав решту колекції, адже там і золото було.

— Пане квесторе, — благальним тоном промовив Кароль, — покажіть мені те вікно.

— Там, унизу.

Кароль на першому поверсі побачив вікно з підпиленими ґратами. Він узяв лупу і довго вивчав місце злочину. Нарешті на уламку ґрат побачив те, що шукав: кілька сірих вовняних ниток. Він упізнав їх — вони були з нового модного костюма. Гельмутового!