Срібний павук

3

У Чернівцях про це не говорили, але більшість знала, що справа йде до біди. Всі — від королівського резидента Ґеорґе Алексіяну до «фаната чистоти» Яся передчували наближення катастрофи, але ніхто не міг пояснити, якої саме. Зрозуміло було, що наближається війна, але мало хто достеменно знав, з ким приятелюватиме і з ким буде воювати Велика Румунія. З одного боку, король запевнив журналіста американської аґенції «Асошіейтед прес», якому дав інтерв’ю, що Румунія як учасник Малої Антанти не змінила своєї зовнішньої політики, а з іншого — Румунія уклала дружні договори з Німеччиною та Італією. А його величність запевнив журналістів італійських часописів «Месаджеро» і «Джорнале д’Італія», що як він, король, так і весь румунський народ люблять Італію і захоплюються Муссоліні.

У Чернівцях аж кишіло різними іноземними розвідками. Аґенти совєтських НКВД і ҐРУ опиралися на місцевих комуністів та інших симпатиків соціялістичного інтернаціоналізму. Німецькі резидентури Абверу та шостого управління RSНА зовнішньої розвідки мали підтримку від прихильників націонал-соціялізму як з числа етнічних німців, так і серед радикально налаштованих румунів і мадярів. Англійська розвідка тримала в Чернівцях резидентуру на всі Балкани і завдяки чималій кількості англоманів на вищих суспільних щаблях дуже непогано себе почувала. Не бракувало також шпигунів французьких, турецьких, грецьких, угорських, югославських і навіть японських. З підпілля румунську державу як могли підривали українська ОУН, та після вбивства свого вождя, капітана Корнеліу Кодряну — румунський леґіон «Залізна гвардія». Авторитарний королівський режим не скупився на репресії, але приреченість витала над усією країною, як відлучені від церкви душі над цвинтарем між опівнічною годиною і першим піянням когута.

Чернівчани у передчутті зловісних подій з усіх сил утішалися життям. По найліпших ресторанах міста — «Дрегуляну», «Лукуллус», «Месеряшул Ромин», «Пажура Няґре», «Фрідманн», літніх «Ла Драку» і «Сімоніс» — їлося й пилося, як останнього, перед Страшним судом, дня.

Влітку чернівчани шукали додаткової насолоди на прутських пляжах. Автобусний маршрут № 6, яким курсували кілька «Фіятів-622» та один «Вольво», не мав нестачі в пасажирах, які від центру добиралися до респектабельних пляжів «Лідо», «Венеція», «Мамайя», а також пікантної «Африки», що мала залу для танців. У пляжних кав’ярнях і ресторанчиках їлося трохи менше, зате пилося так само густо, як і в місті.

Кримінальники на тлі загального стривоження геть розперезалися. Крали все — від кожухів зі склепу Шіфріса по вулиці Янку Флондор на суму понад мільйон леїв до біжутерії з приватного помешкання Ст. Саботіка по вулиці Університетській на суму дванадцять тисяч леїв. Не гребували злодії і продуктовими крамницями, хоча не завжди вдало. Двоє зловмисників надумали пограбувати молочарню на вулиці Панській, по-румунськи — Янку Флондор. На їхню біду, над молочним склепом мешкав пан сенатор доктор Володимир Залозецький, який, зачувши серед ночі гуркіт у молочарні, спустився вниз і, користаючи зі своєї надзвичайної фізичної сили, скрутив злодійчуків і здав поліції. Наступного дня жид-власник молочарні помістив у газеті «Час» вишукану подяку панови сенатору і оголосив, що відтепер аж до кінця пан Залозецький буде отримувати які схоче молочні продукти з його крамниці безкоштовно. Треба зазначити, що цей епізод справив добру рекламу цій молочарні і клієнтів у ній від того часу подвоїлося. Але кримінальне товариство від того не сполохалося, а чинило дедалі зухваліші й зухваліші злочини. Дійшло до того, що під час урочистої зустрічі прибулого в Чернівці президента кабінету міністрів патріарха Румунської православної церкви Мирона Кристі у ректора Чернівецького університету професора Іона Ністора було вкрадено золотий швайцарський годинник фірми «П. Буре». Злодіїв шукала вся чернівецька поліція, але так і не знайшла. Тоді з ініціятиви секретаря квестури Гроссаріу з усіх офіцерів поліції було зібрано по сто леїв і куплено пану Ністору такий самий годинник на місце. Гроші, що залишилися від покупки, протягом тижня було пропито секретарем Гроссаріу та шефом кримінального бюра Попеску.

Чернівецькі газети, дбайливо доглянуті військовою цензурою комендатури 8-ї дивізії, писали як на теми великої політики, так і різної «заморської» екзотики. Ось чим зацікавлював читача україномовний «Час»:

Новий румунський режим на додачу до фактичного стану, формально відмовившись від демократичних порядків, першим чином узявся за національні меншини. Погано стало українцям, але не гірше, ніж євреям. Влада все більше орієнтувалася на Третій Райх і перебирала від Гітлерової держави, що лише могло бути найгіршого. Зокрема — люту ксенофобію, шовінізм і антисемітизм на державному рівні. Між різними політичними силами Румунії постійно точилася безкомпромісна боротьба, але коли доходило до ставлення до українців, циганів, мадярів і євреїв, усі румунські політики виявляли монолітну у своїй ненависті одностайність. Але якщо признаватися українцем чи мадяром в Румунії було дискомфортно, то бути євреєм — просто небезпечно. Король Кароль II в інтерв’ю редактору європейського сектора американської аґенції «Асошіейтед Прес» Алану Штайнкопфу зізнався, що «так, ми маємо жидівське питання і мусимо з ним боротися, але тепер ще не знаємо, як маємо його розв’язати. Ми б почувалися облегшеними, якби жиди, що живуть у Романії, добровільно вимандрували в Африку або на Мадаґаскар».

А румунський державний міністр А. Куза пішов ще далі. Він заявив представникови одного німецького часопису, що незабаром буде скликано Протисемітський світовий конґрес. Мали б узяти у тім конґресі участь такі держави, як Німеччина, Італія, Румунія, Польща, Угорщина і націоналістична Еспанія. Йшлося про «вироблення спільного рішення щодо жидівського питання».

Але на той час ще сяк-так функціонувала Ліґа Націй, учасницею якої ще, на відміну від Німеччини та Італії, залишалася Румунія, тож одним махом вирішити питання національних меншин, у тому числі «жидівське», було якось не з руки. Світова громадська думка як-не-як! Тим більше, що євреї з Союзу Ізраелітів, Союзу єврейських організацій у Франції та Єврейського закордонного комітету засипали Ліґу Націй скаргами на уряд Румунії за переслідування євреїв. Румунське міністерство закордонних справ як могло відгавкувалося, але уряд змушений був до часу відкласти «остаточне вирішення жидівського питання».

Українці такого лобі, як євреї у Франції, не мали, але у них був сенатор Володимир Залозецький, який разом з Юрієм Сербинюком засідав у Конґресі національних меншин при Лізі Націй. Отож доктор Залозецький один проводив роботу в обороні національних прав українців Румунії, рівну за впливом кільком закордонним єврейським організаціям. Він навіть привозив у Чернівці голову Конґресу національних меншин екс-прем’єр-міністра Норвегії, політика і журналіста Мовінкеля. І на підтвердження того, що українці в Румунії — повноцінна нація зі своєю розвиненою літературою, водив норвежця до Ольги Кобилянської. Згодом і сам Володимир Залозецький став головою Конґресу національних меншин при Лізі Націй, але в моду ввійшов тоталітаризм, і ця організація втратила будь-який вплив.

Чернівецька кримінальна поліція мала купу роботи, але вправні енерґійні фортунні детективи Кароль Штефанчук і Гельмут Гартль знаходили час для особистого життя. А воно, їхнє парубоцьке, останнім часом геть зосередилося на гарній панні на ім’я Марія Видатга. Відтоді, як у Чернівці прибув її дідусь — пан Пантелеймон, що переніс свою ювелірну справу через Атени з Відня, детективи взяли цю родину під свою опіку. Спочатку вони допомогли панови Пантелеймону відшукати зручне приміщення на Панській вулиці для крамниці, потім привели найкращого у Чернівцях коваля, аби викував гарні й водночас надійні розсувні ґрати на вітрину, а затим допомогли встановити найновішу систему сиґналізації. Пан Пантелеймон, худорлявий сімдесятирічний дідуган зі шляхетною сивою еспаньйолкою, не міг натішитися своїми добровільними помічниками, та Марія, його примхлива онука, ставилася до цих поліційних офіцерів чемно, приязно, ввічливо, але тримала дистанцію і ніколи не оминала нагоди нагадати детективам про холоднуватий бар’єр у відносинах між нею і ними. Кароль і Гельмут, не зізнаючись ні один одному, ні самі собі, усвідомлювали, що влипають у якесь нагле кохання, як вугристі гімназисти, потайки починали страждати, але зовні виглядали веселими, безтурботними, легковажними хлопцями, що суто по-дружньому, гостинно і великодушно, цілком безкорисливо допомагають гарній дівчині та її достойному дідусеви облаштуватися у їхньому чудовому місті. Чи треба говорити, що коли відкрилася ювелірна крамниця пана Пантелеймона під назвою «Хризофілія», Кароль і Гельмут стали першими покупцями. Вони придбали по золотому портсигару, по золотому швайцарському годиннику, по шпильці з діамантом для краватки, такими ж запонками і по два золоті перстені з рубінами і смарагдами, витративши таким чином усі свої заощадження і залізши в тяжкі борги. Зате Марія Видатга, що допомагала найнятому жидови-продавцеви у крамниці як консультант, стала більш прихильною до таких активних покупців і погодилася, щоби раз на тиждень панове офіцери возили її вечеряти у найдорожчий ресторан. А навзаєм, теж раз на тиждень, панна Марія запрошувала хлопців на вечірній чай до свого помешкання над ювелірною крамницею. Пан Пантелеймон теж долучався до цього чаювання — приносив пляшку коштовного «мартелю» або «енессі», випивав з хлопцями чарку і відкланювався, аби «не тиснути на молодих людей вагою дев’ятнадцятого століття…». Отож у трикутнику Кароль — Марія — Гельмут встановилася сяка-така гармонія: дівчина ретельно стежила, аби нікому не було віддано найменшої переваги, а хлопців теж це до часу влаштовувало, хоча кожен сподівався, що рано чи пізно саме він (Кароль/Гельмут) стане єдиним. Зрозуміло, що якби на Маріїному обрії з’явився якийсь третій кавалер, то Кароль з Гельмутом його би не вагаючись покалічили. Все було би добре, коли б детективів-життєлюбів не вдарила тяжка фінансова скрута. Покупки в «Хризофілії» і дорогі ресторани, куди вони водили Марію, зробили їх банкрутами. Вони вже вибрали платню за три місяці наперед — більше квестура не давала, понабирали у борг, де лише можна, а — далі? Прибутків якихось не планувалося, тому Кароль і Гельмут потайки один від одного почали спродувати, втрачаючи до десяти відсотків, придбані у «Хризофілії» золоті речі іншому ювелірови. За кілька місяців вони уже ходили без годинників і перстенів, рукави сорочок зашпінкували на ґудзики, а контрабандні цигарки «Герцеговіна флор» курили просто з картонних пуделок. Зате борги було ліквідовано і з’явилися гроші на ресторани. Марія, звісна річ, завважила таку пауперизацію своїх кавалерів, але зробила вигляд, ніби нічого не помічає — справді, вони ж бо просто друзі, тож Марія не мусить прискіпливо розглядати, як вони вбрані і скільки на них золотого.

Уже настала осінь, але позаяк було ще тепло, як улітку, то Кароль з Гельмутом запросили панну Марію у садовий ресторан «Сімоніс». А оскільки до вулиці Єремії Мовіле таки був добрий кавалок дороги, то детективи взяли службове авто «мерседес». Перед тим Кароль з Гельмутом коротко, але жорстоко, мало не до бійки, засперечалися, хто буде вести авто, а хто сидіти на задньому сидінні поряд з Марією. Розважливо кинули жереб у вигляді двадцятилеєвої монети. Щастя усміхнулося Гельмутови. Зате Кароль, яко водій, відчиняв дверцята і брав панну Марію за лікоть, допомагаючи всістися в авто. Потім він, тримаючи кермо двома пальцями, ревниво слухав, як на задньому сидінні панна Марія пирскала сміхом від Гельмутових анекдотів про румунського фельдфебеля, тобто плутоньєр-мажора, але вони це звання називали на старий австрійський штиб.

— Стоїть фельдфебель на варті державного кордону Великої Румунії, — розповідав Гельмут, — поряд буковинський вуйко пасе корови. У небі з’являється літак — фанерковий біплан з величезними ґумовими шасями. «Наш чи більшовицький?», — розмірковує румунський фельдфебель. «Ваш, ваш», — заспокоює його вуйко. «А ти звідки знаєш?» — «Ади два постоли звисають!» — Марія сміялася, а Гельмут скромно опускав очі.

— Ти забув щось додати, — кинув Кароль через плече.

— Що? — у Гельмута затьмарився настрій.

— Що потім фельдфебель витягнув шомпол зі свого карабіна і так збив дотепного вуйка, що того забрав возик рятунковий.

В авті зависла важка мовчанка. Настрій в усіх трьох покращився лише тоді, коли вони всілися за столик у «Сімонісі» і взялися знайомитися з меню. Нарешті Марія дозріла до того, аби зробити замовлення.

— Кельнере!

— Слухаю дуже, панство.

— Для початку принесіть устриць, каспійських голубців і пляшку шаблі.

Каспійські голубці були фірмовою стравою «Сімоніса», робилися вона так: бралася порція, переважно чайна ложечка, осетрового іранського кав’яру і загорталася разом із шматочком цитрини у листок зеленої салати на кшталт капустяно-рисових голубців. Схильні до екзотики гурмани замовляли у «Сімонісі» контрабанду російську горілку, а під неї так званий «контраст» — дуже охолоджені каспійські голубці і дуже гарячі голубці буковинські з капусти, рису, м’яса і сала. Їлося таке по черзі.

Марія з її кавалерами віддавали перевагу простішим стравам і далі замовили паштету з гусячої печінки, оздобленого червоною калиною, зеленими оливками і кружальцями білої цибулі, та пляшку божолє. Потім кельнер приніс їм червоного пуркаря і печених на вуглях карасів. За тим надійшла черга з’їсти по голубу, тушкованому з овочами, під бурґундське. Нарешті вони дійшли до нашпиґованого салом зайця, приготовленого у домашньому виноградному вині, якого з’їли, запиваючи марсалою. По всьому в очікуванні десерту відпочили.

Кароль з Гельмутом перезирнулися, посерйознішали і повідкашлювалися. Буде розмова, здогадалася Марія, й інтуїція її не підвела.

— Високомаєстатна панно Маріє, — здалеку почав Гельмут.

— Ви, вельмишановна панно, очевидно, знаєте, як ми з Гельмутом до вас ставимося, — долучився Кароль.

Кельнер приніс десерт — малинове морозиво, каву і ананасовий лікер. Марія, яка завжди тішилася десертови, цього разу спохмурніла. Вона швидко випила саму каву і порожніми очима втупилася у своїх кавалерів:

— Говоріть просто, хлопці, що ви хочете?

— Розумієте, панно Маріє…

Через хвилин п’ятнадцять їхнього почергового белькотіння Марія втямила, що вони обидва закохані в неї до смерти і тепер ставлять їй щось на кшталт ультиматуму, або вона обере одного з них, або… Що «або», Марія не зрозуміла, бо ультиматники самі достеменно не знали, що вони зроблять у разі другого «або», та це має бути щось страшного.

— Гаразд, — сказала Марія, — хвилинку.

Вона встала з-за стола, підійшла до метрдотеля, щось шепнула йому, повернулася і сіла за столик. Випила лікеру, взялася до морозива. Всі троє депресивно мовчали. Через десять хвилин на вулиці почувся подвійний сигнал автомобільного клаксона.

— Все, хлопці, — силувано усміхнулася Марія, — дуже дякую вам за вечерю, сподіваюся, ви збагнули, що це останнє наше спільне застілля, як і те, що анульовано моє вам запрошення на чай. У крамницю заходити вам я не можу заборонити, але бачу, що ви принципово не носите золотого, тож робити вам у «Хризофілії», мабуть, нічого. Бувайте!

Вона вийшла, сіла у замовлену метрдотелем таксівку і відбула.

Гельмут з Каролем одночасно підвелися, вийшли, але не на дорогу, а в сад за рестораном, стали один проти одного.

— Це твоя ідея, німаку педантичний, — просичав Кароль і зацідив Гельмутови в ніс.

— Ах ти, гайдамако недовішаний, — крутнувся Гельмут і гепнув шпіцом Кароля в гомілку.

Через півгодини обидва, закривавлені, у подертих піджаках, повернулися в ресторан. Метрдотель не здивувався, а запросив їх у туалет, куди приніс баняк гарячої води, мило, вату, йод і щітку для одягу. Давши собі більш-менш лад, Кароль і Гельмут сіли за столик.

— Кельнере, горілки і оселедця. Швидко!

Вони, не дивлячись один на одного, випили по дві чарки, заїли, закурили.

— Що далі?

— Нічого, треба рятуватися.

Кароль з Гельмутом того вечора так напилися, що змушені були викликати з квестури чергового офіцера, аби той сів за кермо «мерседеса», розвіз їх додому і відігнав авто у службовий гараж. Зате наступного дня вони виробили план спільних дій щодо цієї, як її… а, Марії, що працює продавчинею у біжутерійній ятці. Вони її просто будуть відтепер іґнорувати, все, вони її не знають, вона — їх. Хай продає собі скельця в алюмінієвій оправі, а вони — сильні вольові мужні чоловіки — будуть займатися ділом — оно, скільки кримінальної погані розвелося в їхньому місті.

Детективи Кароль Штефанчук і Гельмут Гартль змінилися, вони вже не були такими веселими, дотепними, безтурботними, вони стали похмурими, замкнутими, а їх гумор забарвився винятково в чорний колір. Сказати, що вони ще більше здружилися, не скажеш, але пережитий разом епізод з Марією Видатговою змушував вбачати один у одному товариша по фіаско, а це передбачало якусь неусвідомлену спорідненість. Лиха доля гнала їх шукати порятунок від злого нерозділеного кохання. Гельмут захопився націонал-соціялізмом, почав читати «Майн кампф» Адольфа Гітлера і купив собі чорний шкіряний плащ, а Кароль взявся вивчати якусь старовинну мертву мову. Крім того, обидва ще з більшим завзяттям заходилися виконувати свої службові обов’язки — вони бралися за безнадійні справи і, як правило, розкривали їх, працювали у вихідні та свята і за найменшої нагоди встрявали в перестрілки, з яких обидва виходили неушкодженими, чого не можна сказати про їхніх візаві. Пили Кароль з Гельмутом рідше, але якщо раніше вони втішалися вишуканими наїдками і дорогими напоями, то тепер пили важко, похмуро, втомлено — аби напитися. Вони привчилися до скотчу — шотландської самогонки, яку не розводили зодервасером за тодішньою модою, а пили чистою, з двома-трьома кубиками льоду. В ювелірну крамницю «Хризофілія» на Панській, хоч як їх туди і не тягнуло, не заходили — виявляли волю. А якщо точніше, то просто дивилися один за одним, аби котрийсь не впав у сепаратизм…

— Алярм! — вигукнув шеф кримінального бюра Віктор Попеску, вбігши у кабінет інспекторів Штефанчука і Гартля, які, тяжко карані похмільними муками, саме заварили у порцеляновім чайнику англійського чаю й зібралися пити його з медом і цитриною.

— Шефе, — наливаючи чай у кухлики, сказав Кароль, — якщо навіть вбили його величність, чаю ми мусимо випити.

— Інакше з нас користи не буде, — підтвердив Гельмут.

Попеску знав своїх підлеглих, тому з усіх сил намагався бути спокійним:

— Добре, пийте чай, але слухайте, що я буду казати.

— Слухаємо вас дуже уважно.

— Як ви зрозуміли, алярм!

— Знайоме слово.

— Жартуватимете, коли усіх бандитів переловите, а поки що ситуація така: щойно зателефонували з Хотина, що банда, за моїми даними, Теодора Грібана пограбувала тамтешнє відділення «Банка Бассарабієй», взяли дванадцять мільйонів леїв. Тепер вони, озброєні автоматами, на «опель-адміралі» їдуть у бік Чернівців, їх переслідує місцева поліція. Ми повинні виїхати їм назустріч і перехопити, перш ніж вони звернуть у бік Новоселиці, де зможуть сховатися. Отож беріть «мерседес», автомати зі зброярні і — з Богом. Автобус «Фіят-622» з чотою жандарів уже виїхав у той бік.

— Хто командує жандарями? — спитав Гельмут, обпікаючи рот гарячим чаєм.

— Суб-лейтенат Єпур.

— Хай буде, — поблажливо кивнув Кароль, — шефе, автоматів нам не потрібно, а ось по чотири ручні гранати візьмемо.

Детективи допили чай, взяли зі своїх шухляд по п’ять комплектів набоїв, одягнулися — Кароль у твідове зимове пальто, а Гельмут у свій з останнього часу незмінний шкіряний плащ, обидва — у франтуваті капелюхи-«борсаліно», хоча й була люта зима, і вибігли з квестури, прихопивши дорогою у зброярні гранати.

За кермом «мерседеса» сидів Гельмут і вів авто так, ніби це були спортові перегони влітку на сухій дорозі, а не рух по обледенілій, присипаній сніжком дорозі. Їх заносило на поворотах, вони кілька разів мали перекинутися і вірогідно вбитися на смерть, але швидкости не зменшували і вже за Прутом обігнали автобус з жандарями. Гельмут посиґналив клаксоном, а Кароль махнув рукою суб-лейтенанту Єпуру, мовляв, наздоганяйте.

«Опель-адмірал» з грабіжниками вони зустріли біля Чотирьох Корчмів. Сили були нерівні — бандитів повна машина, до того ж вони озброєні автоматами, а ні хотинських переслідувачів, ні чернівецьких жандарів щось не помітно. Плану, як воно водиться за інструкціями керівництва, вони не мали ніякого, тому поклалися лише на інтуїцію. Гельмут розвернув «мерседес» упоперек дороги, детективи вистрибнули з авта і, засівши за нього, відкрили вогонь з револьверів по «опель-адміралу». Бандити у відповідь вдарили з автоматів.

— Два «томпсони» і один «маузер», — визначив Кароль. — А це «орбіта»!

— Заткнути їх гранатою? — спитав Гельмут.

— Ти не докинеш, тут понад сто метрів.

— Тоді хоч налякаю. — Гельмут жбурнув гранату у бік «опель-адмірала», яка шкоди бандитам не завдала, але стріляти вони перестали.

— Бачиш, — Гельмут поміняв обойму у своєму парабелумі, — ось так ми їх будемо забавляти, доки прибудуть жандарі.

— І ті хотинські з того боку, — додав Кароль, набиваючи свій блискучий піжонський кольт.

— Ну що, — Гельмут насунув на очі капелюх, — я щось замерз, може, трохи постріляємо.

— Давай!

Обидва висунулися з-за авта і вдарили по «опель-адміралу»: розбили вітрове скло, фари і, судячи з пронизливого вереску, поранили або вбили одного бандита. У відповідь заторохкотіли автомати. Кароль і Гельмут залягли за шини, перечекали шквал стрілянини, а потім жбурнули по гранаті. Через якийсь час вони помітили, що розбійники міняють тактику: четверо з них, по два з кожного боку, бігцем кинулися у придорожні шанці і почали просуватися до «мерседеса».

— Оточити хочуть, — оцінив ситуацію Кароль.

— Ну що ж, ціль — кабан, що біжить.

При черговій перебіжці бандитів детективи одного вбили. Ті, збагнувши, що їм протистоять добрі стрільці, почали підбиратися плазом.

— Гранат мало взяли, — зітхнув Гельмут.

— Щось фортуна кривить писком до нас, — Кароль рукою у сірій замшевій тоненькій рукавичці тер замерзлі вуха, — з одного боку бандити з автоматами, з іншого — псячий холод.

— Значить, якщо ці нас не перестріляють, то замерзнемо, як пропащі пияки за рогаткою.

— Так виходить.

— А що краще, ти як думаєш, Каролю?

— Не знаю, я ще не замерзав у шанці і мене ще не вбивали бандити.

— Як це не вбивали, а хто тобі торік зіпсував кулями новий костюм з англійської матерії?

— Я маю на увазі на смерть не вбивали.

— А, це інша річ. Зараз є шанс познайомитися з цим відчуттям.

— Фіґі з маком! — радісно вигукнув Кароль. — Ади, жандарі приїхали.

Справді, на великій, якщо це можна вжити до «Фіята-622», швидкості прибув автобус, з жандарями, які обережно починали виходити на дорогу. З «опель-адмірала» по них вдарили з автоматів і відразу двох поранили.

— Лягай! — скомандував Гельмут.

— По шанцях, по шанцях! — крикнув Кароль.

Жандарі позалягали обабіч дороги і відкрили стрілянину зі своїх карабінів у бік «опель-адмірала». До детективів, зігнувшись, підбіг суб-лейтенант Єпур.

— Вітаю, панове.

— Здоров, командире.

— Яка диспозиція?

— Як бачиш, суб-лейтенанте, бандити озброєні автоматами Шмайсера і Томпсона, а не австрійськими карабінами Верндля, як твої вояки, тож, аби не примножувати жертв, варто дочекатися хотинської погоні, тоді бандити з дванадцятьма мільйонами леїв будуть оточені і їм залишиться або здатися, або бути перестріляними.

— Мудро, — погодився суб-лейтенант Єпур.

— А поки що, командире, хай жандарі турбують їх регулярною стріляниною, аби бандитам хитрі думки до голів не лізли.

— Це можна.

Жандарі позалягали у шанці і, очевидно економлячи набої, пострілювали в бік бандитів. Цим вони добилися того, що зухвальці, які пробували були оточити детективів, відступили, і тепер усі бандити, покинувши своє авто, позалягали в шанці і мляво, теж економлячи набої, відстрілювалися.

Утворилася позиційна рівновага.

— Як на фронті Світової війни, — кинув Кароль.

— А ти звідки знаєш? — Гельмут цієї теми останнім часом недолюблював.

— Вуйко розповідав.

— А він у чиїй армії воював?

— Як у чиїй? У нашій.

— У вашій, це якій? — в Гельмутови говорив переможений Антантою німець, — французькій, англійській чи, може, американській?

Кароль хотів образитися, але збадьорююча стрілянина вганяла у ейфорію, тож він передумав і, зручніше вмостившись у шанці, трохи постріляв у бік бандитів. Гельмут теж вистріляв обойму. Потім вони знову занудьгували.

— Я змерз, як пес, — зізнався Гельмут.

— Я теж, — сказав Кароль.

— Ех, знаття би, що будемо в окопах сидіти, взяли би коньяку.

— Або хоча б термос чаю з ромом.

— Це все Попеску винен.

— А хто ще?!

— Сказав би: йдете, хлопці, на фронт, у шанці, — ми би взяли харчів, спиртного, чоботи.

— Хутряні шапки.

— Кожухи.

— Ну, кожухи — це вже занадто, я не сільський вуйко, аби від мене чути було вівцею, — скривився Кароль.

— Якби ти у цей мороз був вбраний лише у шкіряний плащ, то не зневажав би такий корисний, теплий, достойний одяг, як буковинський кожух. Теплий, мушу ще раз зазначити.

— Нє, — Кароль у своєму твідовому з теплою підкладкою пальті був категоричним, — я ще не настільки замерз, аби пройнятися повагою до селянського кожуха.

— А як щодо шуби? — хитро спитав Гельмут.

— Шуби? Якої шуби?

— Такої довгої, нижче колін, з лисячого хутра, критої сірим сукном, а комір із сивого каракуля.

— Це інша річ, — пожвавився Кароль, — до речі, точно таку, як ти описав, мав замолоду доктор Владзьо Залозецький.

— Чому мав, що, вкрали? — поставив професійне запитання Гельмут, — знайшли злодіїв?

— Тут інша історія. Тепер уже мало хто знає, що в молоді роки доктор Залозецький недовгий час захоплювався соціялістичними ідеями. Якось узимку, коли тиснув десь такий, як оце зараз, мороз, він гуляв з гарною панною у «Фольксґартені» і викладав їй свої тодішні погляди. При виході з парку їх перестрів жебрак у благенькій подертій одежині, що вибивав зубами прусський марш. А панна та, треба сказати, почитувала Ніцше і схилялася до правої ідеології, тож вона скористалася нагодою поіронізувати над лівуватим Залозецьким, насмішкувато сказавши, що зараз він має нагоду продемонструвати на практиці свої соціяльні переконання. Владзьо Залозецький прийняв виклик миттєво, він зняв із себе свою претеплу шубу і кинув її на руки жебракови.

— Не вірю! — заволав Гельмут.

— Можеш не вірити, — знизав плечима Кароль, — старі люди не дадуть збрехати. Але це ще не кінець. Через два дні доктор Залозецький вже у драповому пальті знову проходив парком і побачив того самого жебрака. Той стояв у своєму подертому дранті і цокотів зубами. На гнівне запитання Залозецького, де, мовляв, подарована ним тепла шуба, жебрак бундючно відповів: «Не пасує!»

— Так, — глибокодумно промовив Гельмут, — чернівецький гонор — страшна сила.

— Але найцікавіше те, — продовжував Кароль, — що після тієї історії доктор Залозецький засумнівався у соціялістичних ідеях, почав перегляд своїх поглядів у правий бік і, зрештою, дійшов до президентства Українською національною партією.

— Але до найпередовішої ідеології націонал-соціялізму ваш Залозецький не дозрів, — кинув Гельмут.

— Ні, — підтвердив Кароль, — він затятий англофіл.

— О, підмога! — вигукнув Гельмут.

З хотинського боку їхали два старенькі «паккарди». За двісті метрів вони зупинилися, з них висипалися поліцаї і почали стріляти по бандитському «опель-адміралу» з револьверів. Бандити огризнулися автоматними чергами.

Кароль підкликав командира жандарів і звелів дати команду своїм підлеглим готуватися до штурму.

— Бандити оточені!

Жандарі поміняли обойми у своїх карабінах і розсипалися лавою перпендикулярно до дороги.

— Слухай мою команду! — вигукнув суб-лейтенант, але несподівано замовк і повернув голову в бік польової дороги. По ній з новоселицького боку повз танк. Не останньої модифікації, але ще досить боєздатний англійський танк часів Світової війни, переданий у 20-х роках Румунії як члену Малої Антанти.

— Підмога, — невпевнено промовив суб-лейтенант.

— Але кому? — резонно запитав Гельмут.

— Зараз побачимо, — зловісно процідив Кароль.

Танк повертів туди-сюди бойовою баштою і вистрелив у бік жандарського автобуса. На щастя, не поцілив, і снаряд розірвався в полі.

— Танк бандитський! — зарепетували жандарі і зібралися втікати. Суб-лейтенант, погрожуючи револьвером, змусив їх позалягати в шанці. Танк тим часом підбирався до «опель-адмірала», бандити радісно його вітали, підносячи з шанців руки з автоматами.

— Що робити? Що робити? — бідкався суб-лейтенант.

— Давайте сюди всі гранати! — звелів Кароль.

Жандарі подали детективам свої німецькі гранати з дерев’яними ручками. Кароль з Гельмутом зробили з них дві зв’язки — скріпивши своїми шовковими краватками по п’ять гранат, потім повитягали шнурки з черевиків і з’єднали кільця запобіжників.

— Хай жандарі стріляють безперестанку, суб-лейтенанте, набоїв не шкодуйте, бо гірше буде!

Командир жандарів запобігливо закивав головою і люто скомандував підлеглим «Вогонь!».

Кароль одним шанцем, Гельмут другим поповзли по-пластунськи. Доповзши на достатню відстань, вони майже одночасно жбурнули зв’язки гранат у танк. Один вибух лише розірвав танкову гусеницю, зате інший потрапив у двигун і запалив бойову машину бандитів. Серед тих почалася паніка — одні втікали в поле, де їх, мов зайців, вистрілювали жандарі, інші підносили догори руки — цих розстрілював їхній ватажок Теодор Грібан. Він встиг убити двох охочих здаватися, але затим і сам упав від жандарської кулі. Побачивши, що вбито ватажка, решта бандитів здалися.

— Я замерз, як… навіть не знаю, хто, — підвівшись з шанцю, тремтів Гельмут.

— А я вже поволі змінюю своє ставлення до селянського кожуха! — цокав зубами Кароль.

До них підійшов суб-лейтенант Єпур, приклав долоню до картуза і кучеряво спитав, чи колеґи не розділять з ним радість великої перемоги розпиттям фляжки домашньої сливовиці. Детективи, не дочекавшись кінця урочистої промови, разом вигукнули «Так», схопили суб-лейтенатна попід руки і затягнули у свій «мерседес».