Срібний павук

Епілог

Після вступу Червоної армії у Чернівці шляхи Кароля Штефанчука і Гельмута Гартля розійшлися.

Кароль якийсь час перебував в оунівському підпіллі на Буковині, а коли розпочалася німецько-совєтська війна, отримав наказ перебратися на Холмщину.

Гельмут відразу після прибуття у фатерлянд наполегливо добивався авдієнції у Рудольфа Гесса, але це йому не вдалося, — його відразу призвали до війська і направили в танкову частину, що діяла в Югославії.

Де перебувала Марія Видатга, не знав ніхто, але і Кароль, і Гельмут не втрачали надії її відшукати.

Кароль у 1941 році добився відрядження у Париж, де після виконання справ Організації, потинявся трохи українськими та російськими еміґрантськими колами, розпитуючи про гарну високу панну Марію з дивним прізвищем Видатга, — марно, ніхто не чув, не знав, не бачив. Кароль засумував, проте намірів розшукати Марії не полишав, а почав обдумувати, як би йому виклопотати в Проводу відрядження в Лісабон. А потім — у Лондон, Істанбул, Америку, Канаду… У його житті з’явилася мета, і, вміло розподіливши свої сили між роботою у підпіллі та її досягненням, Кароль впевнено дивився у майбутнє: або він досягне того, чого прагне, або загине в боротьбі. Якщо станеться друге, то водночас розв’яжуться усі проблеми й втратять актуальність і Марія, і срібна монета на шиї поряд із хрестиком — яка, однак, іронія: причина і наслідок поряд, на одному ланцюжку, — і решта срібних, які без сумніву викрав у квестора Болокана його напарник, друг-ворог, нині підданий Райху Гельмут Гартль. Тому, крім основної мети — знайти Марію, у Кароля була ще й підмета: знайти Гельмута і поговорити з ним щодо долі срібних, які він вивіз із Чернівців. Швидше за все він передав їх своїм окультно-стурбованим фюрерам, бо ж ґеноссе Гартль — дисциплінований партієць, а якщо якимось дивом срібні залишилися в Гельмута, то можна викупити їх у нього, бо ж він не знає, що це за гроші, зрештою, можна об’єднати зусилля і поділити виторг. Поділити гроші не важко, але як їм поділити Марію?! Надія лише на те, що істинний арієць член NSDAP і, вірогідно, офіцер СС Гельмут Гартль одружиться з якоюсь золотокосою сіроокою Ґретхен і під впливом спільного вечірнього читання їхньої біблії «Майн кампф» забуде про Марію — особу невідомого, але є підозра, що слов’янського походження. Щоправда, Каролеви «Декалог» теж не рекомендував одружуватися з чужинкою, та, по-перше, де це написано, що Марія — не українка, по-друге, в незалежній українській державі пан Штефанчук буде не останньою людиною, а по-третє, йому, діючому бойовикови, до лямпи усякі декалоги, складені екзальтованими фанатиками — життя диктує свої декалоги.

Гельмут, на Каролів жаль, не вподобав собі жодної нордичної Ґретхет, а балканськими містами, якими проходила його танкова дивізія, у вільний від бойових дій час — хоча які там бойові дії на Балканах 1941-го — розшукував Марію. На Каролеве щастя — безрезультатно.

У 1943 році Кароль Штефанчук, тоді уже чотовий УПА, був поранений в одному бою з мадярами на Волині. Поранення було неважке — у передпліччя, але сталося зараження і з’явилася загроза втратити руку. Кароль вирішив для себе, що краще смерть і віддав свою долю у Божі руки. Командування переправило його в Галичину, де він заліг у стодолі одного надійного сільського ґазди, дружина якого лікувала Кароля травами. Харчувався він сухарями, кисляком, цибулею і яблуками, дуже схуд, але рана почала заживати.

Гельмутови того року теж було не з медом. Після балканського курорту він потрапив на Східний фронт. Там він збагнув, що таке справжня війна і засумнівався у божественній ґеніяльности фюрера. В Росії під Прохоровкою у нього з’явився шанс згоріти в танку, але дивом урятувався. Зате танкова дивізія Ваффен-СС «Мертва голова», у якій Гельмут служив командиром взводу, була розгромлена вщент. Пораненого і обпеченого унтерштурмфюрера СС Гартля підібрали санітари і відправили в тил. Там він через спричинену поразкою на Курській дузі плутанину потрапив до румунського санітарного потяга, який по трьох тижнях смикання туди-сюди степами України довіз його до стаціонарного військового шпиталю. У Чернівці! Ще в потязі, прийшовши до тями, Гельмут кинувся до своєї валізи, яку дисциплінований фельдфебель польового шпиталю, згідно з інструкцією, випотребував у тилової служби розбитої дивізії і завантажив у потяг разом із непритомним офіцером. Ніби все на місці: бритва, мило, одеколон, білизна, теплі шкарпетки, «Майн кампф» у коленкорових палітурках, парабелум у кобурі з двома обоймами, не вистачає літрової пляшки шнапсу, зате ось, у японському махровому рушникови, — воно! Шкіряний мішечок зі срібними монетами крадіїв шнапсу не привабив. Ці монети, які він за наказом тоді другої людини в партії Рудольфа Гесса вивіз із Чернівців і які зобов’язаний був віддати особисто в руки ґеноссе Гесса, він, справжній націонал-соціяліст Гельмут Гартль, не загубив цими страшними фронтами. Ось. Гельмут, скориставшися тим, що його сусіди по купе спали, висипав монети з мішечка на матрац, перерахував — всі двадцять дев’ять на місці — зсипав назад до мішечка і сховав у валізу. Добре, але кому він тепер це срібло віддасть, якщо Рудольф Гесс ще два роки тому втік на літаку у Велику Британію?! Тоді, в 1940-му році, коли Гельмут, виконавши завдання Гесса, прибув до Райху, через німецьку бюрократію, помножену на партійну дисципліну, він не зміг зустрітися з другою людиною в NSDAP4 і передати йому замовлене срібло. Репатріянта Гартля негайно призвали до війська і як такого, що вміє кермувати автом, направили в танкову дивізію, яка саме вдарила по Югославії. Звичайно, Гельмут міг підійти до бригаденфюрера і пояснити ситуацію, що, мовляв, йому треба до Гесса, але сам Гесс під час їхньої зустрічі і викладення суті завдання застеріг щодо суворої конфідентности цієї операції, а після інциденту з літаком, що приземлився у Великій Британії 1941 року, Гельмут навіть не загикався про свої зв’язки з Гессом. Тепер він не знав, що робити. Добитися авдієнції у райхсфюрера СС Гіммлера і передати срібло йому? Але ж в такому разі доведеться викласти домовленість з Гессом, а за це — хто його курятника знає — можна і в концтабір втрапити. Ні, краще мовчати, а ці давні гроші хай собі лежать. Як пам’ять про, що не кажи, а щасливий час у передвоєнних Чернівцях. Модний цивільний костюм, доступні різні напої і яка хочеш їжа, дружба з Каролем… з Марією! Боже, це ж не вернеться, ніколи! А якщо й повернуться ситі часи, то я, Гельмут Гартль, уже буду не той, не веселий безтурботний гарний хлопець, а зневірений поранений обпечений чолов’яга. Гельмут вийняв з валізи скриньку з причандаллям для гоління і в дзеркальці, вмонтованому у віко, почав роздивлятися себе. Очі, ніс, рот — не ушкоджені, це добре, але опік від ключиці до лівого вуха захопив трохи щоки, знак залишиться до кінця… бороду неможливо буде запустити… хіба що вуса… але чому ти згадав про бороду? Хіба не ясно? Адже вже зрозуміло, що Райх війну програє, і неважко здогадатися, що робитимуть переможці з есесівцями після війни. Щоправда, він есесівець лише по формі, а так — звичайний бойовий офіцер-танкіст. Але спробуй потім довести переможцям — східним більшовикам і західним демократам, — що ти не просто СС, а Ваффен-СС, яких кидали на фронтах на пекельні ділянки, — не доведеш. Тому, мабуть, доведеться переховуватися, а без бороди і чорних окулярів як це робити?!

Через тиждень Гельмут трохи одужав і почав ходити, а ще через тиждень вийшов у місто. У польовій сіро-зеленій формі лише з есесівським черепом на пілотці, з ціпком і рукою на перев’язі він пошкандибав Чернівцями. Боже, де те чарівне, барвисте, гамірне місто, яке небезпідставно називали хто східним Віднем, а хто — маленьким Парижем? Сірість, пригніченість, страх! У деяких цивільних, що траплялися на вулицях серед численних румунських військових, жандарів, поліцаїв, Гельмут читав на обличчях в одних якусь приреченість, а в інших — зловтішну тривогу. Було ясно, що приречені розуміють, що знову з цього міста треба втікати, а тривожні напружились у передчутті чергової зміни влади. «Друга Румунія» закінчується і невдовзі прийдуть «другі москалі». Бо фронт неспинно котиться на захід, і ніхто вже нічого не може змінити.

Гельмут зайшов у ресторан «Лукуллус» на Панській. Відвідувачів було мало, переважно румунські офіцери і спекулянти, які робили ґешефт на війні. Кельнер неприховано вороже подивився на прибулого есесівця. Гельмут зробив для себе ще одне неприємне відкриття: нацистів у його рідному місті не люблять. Він пильно подивився на кельнера, відзначив його круглий вид, сірі очі й великі селянські руки і спитав українською:

— Шо маєте доброго їсти-пити?

— Доброго мало, — кельнер з ворожого став дружелюбним і зацікавлено розглядав есесівця, що так добре розмовляє його рідною мовою, — але… — Він багатозначно замовк.

— Але, але, — підтвердив Гельмут, — я маю чим заплатити.

— Є вуджена підчеревина з села, іспанські маслини, сир, а якщо хотіли би пообідати…

— Ні, — зупинив його Гельмут, — лише закусити, а як щодо вина?

— Є котнарі.

— Гаразд, принеси літр котнарі і наріж шмат підчеревини з цибулею і маслинами. А хліб є?

— Лише житній, пане офіцере.

— Та й добре, неси.

Коли Гельмут допив вино і почав збиратися, в ресторан зайшов невисокий офіцер в поліційній уніформі. Гельмут придивився і впізнав свого шефа по службі в чернівецькій кримінальній поліції Віктора Попеску.

— Шефе, ви в уніформі? Вперше бачу! — він підвівся назустріч прибулому.

— Гартль! — Попеску зворушився, очі його наповнилися слізьми, він стиснув Гельмута в обіймах. — Гельмуте, ти тут? Боже, як давно я тебе бачив востаннє. То був зовсім інший світ!

Вони сіли за столик, Гельмут замовив рому і тієї самої підчеревини. Кельнер, почувши, що вони розмовляють румунською, трохи насупився, але дефіцитного продукту приніс вдосталь — чомусь йому цей есесівець-поліглот сподобався.

Після того, як вони трохи випили, Попеску розповів, що коїться в Чернівцях, як багато розвелося кримінальників і як тяжко йому їх ловити, бо вже нема в поліції таких професіоналів, як ти, Гельмуте, і Кароль Штефанчук.

— А ви не знаєте, часом, де Кароль? — розчулено, бо спогади про передвоєнні Чернівці, про веселе життя і, звичайно, про Марію переповнили його, спитав Гельмут.

— Знаю. В українській банді, тобто в тій їхній повстанській армії. Бачиш, Гельмуте, як пропаганда збаламутила й мене, я ж бо знаю, що УПА — не банда, бо в них є ідея, а он вихопилося. Та й не міг би Штефанчук піти в банду, занадто він панський.

— Це правда, — мусив погодитися Гельмут і розповів колишньому шефови, як воював на Східному фронті, як горів у танку і як потрапив у Чернівці. — Бачите, в якій уніформі змушений ходити містом, у якому до війни шпацірував у наймодніших костюмах. — Гельмут критично оглянув свій мундир з латками від куль і штани, які він мав на собі тоді, під палаючим танковим комбінезоном.

Вони ще випили, полаяли «цю безглузду війну», а потім Попеску сказав таке, від чого Гельмут нараз протверезів:

— А знаєш, Гельмуте, я недавно бачив ту гарну панну, з якою ви з Каролем колись швендяли ресторанами.

— Що? Де?

— Тут, але розумієш…

— Що розумієш?! Кажи! — Гельмут став нестямним, як його фюрер на трибуні.

— Кажу. Я бачив її в ґетто.

— Що, в якому ґетто? А-а. Та вона ж не жидівка.

— Не знаю, але я там її бачив, правда, вона гарно виглядала і не схожа була на мешканку ґетто.

— Мені треба йти туди, — рішуче сказав Гельмут і почав підводитися.

— Почекай, Гельмуте, — зупинив його Попеску, — сядь, послухай мене. Уяви собі, ти приходиш до ґетто і постаєш перед охороною — у обпаленій залатаній уніформі, з рукою на пов’язці, з ціпком, до того ж нетверезий. Що має думати охорона?

— Справді, охорона такого волоцюгу забере в комендатуру на предмет перевірки особи, — гірко згодився Гельмут, — а що робити?

— Ще трохи полікуватися, аби міг ходити без ціпка, а потім я тобі дам офіцерський шкіряний плащ і підеш. Тверезий.

— Але ж…

— Якщо вона там, то й буде, а якщо її вже нема, то й зараз нічого не вдієш.

… Через тиждень Гельмут без ціпка і перев’язі, в чорному шкіряному плащі, розстібнутому на грудях так, аби було видно петлиці офіцера СС і Залізний хрест на шиї, підійшов до контрольно-пропускного пункту чернівецького ґетто.

— Пропуск, — байдуже ковзнув по ньому румунський унтер-офіцер.

— Який пропуск, ти що не бачиш, хто я?! — по-німецьки закричав Гельмут.

— Пропуск, — повторив румун і перегородив дорогу карабіном.

Гельмут завагався. Лізти напролом — буде стріляти, залишається повернутися і виробити собі в комендатурі пропуск. Він уже збирався йти, коли побачив, як з ґетто вулицею Іона Крянґе їде блискучий «опель-капітан». Унтер-офіцер підняв рогатку. Гельмут дався вбік, аби пропустити авто, поглянув на його пасажирів і ледь не зомлів: поряд із водієм-унтер-офіцером у чорній уніформі СС сиділа… Марія!

Гельмут, не тямлячи, що чинить, кинувся навперейми автомобілеви і вперся руками в решітку радіатора, водій ледве встиг загальмувати. Офіцерка вискочила з авта, глипнула на Гельмута, на мить в її очах майнула якась людяна іскра, але відразу ж очі стали сіро-крижаними, і вона залементувала німецькою мовою з прусським акцентом:

— Ви що, зваріювали, унтерштурмфюрер?! Якщо життя набридло, то для цього є Східний фронт! Ану геть з дороги!

— Маріє… — забелькотів Гельмут.

— Струнко перед старшим за званням! — верескнула Марія. Гельмут лише тепер зауважив на її петлицях відзнаки оберштурмфюрера СС. Вона підійшла до Гельмута, пильно подивилася йому в очі, відсторонила рукою в сірій замшевій рукавичці, сіла в авто і поїхала.

Гельмут поплентався в місто. Того дня він відніс шкіряний плащ Вікторови Попеску, і вони так напилися, що заночували у рідній квестурі.

Через тиждень Гельмут зібрався в Берлін, аби замельдуватися в Головне управління Ваффен-СС. Він сидів у вокзальному ресторані і чекав на потяг. Коли прийшов час сідати у вагон, він вийшов на перон і побачив на двірцевій стіні оголошення комендатури румунською та німецькою мовами: «Увага! Розшукується небезпечний злочинець» і — фотографія Марії в есесівській формі! Він придивився до тексту: прикмети — зріст, волосся, очі; підривна робота — шпигунство, диверсії, викрадення таємних документів; носить уніформу офіцера СС; володіє багатьма мовами; вірогідно англійська або американська шпигунка; винагорода… Гельмут за допомогою ножа здер зі стіни центральну частину, листівки, ту, де світлина, сховав у кишеню і пішов до потяга.

Після того, як фронт прокотився Західною Україною, командування УПА дало наказ сформувати кілька похідних груп, які мали пробратися на території, окуповані західними союзниками і цим продемонструвати світови, що УПА — національно-визвольна армія, що воює проти двох тоталітаризмів — гітлерівського і сталінського. Кароль Штефанчук потрапив у групу «Ударники-2» під орудою сотника Михайла Громенка. Йшли вони ночами, вдень переховуючись і відсипаючись у лісах. Словаччину пройшли щасливо, місцеве населення співчувало українським повстанцям, ділилося харчами, а деякі молоді хлопці навіть намагалися записатися в УПА. Проблеми почалися в Чехії. Цивільні вбачали в упівцях бандитів, а новостворені спецслужби розпочали на них полювання. Майже через день група вела бої. Проте «Ударники-2» не дали себе оточити і, втрачаючи бійців, економлячи кожен набій, потерпаючи від голоду і ран, все-таки прорвалися через кордон і увійшли в Баварію. Тут їх уже ніхто не переслідував, і вони, обминаючи чати американської армії, заглибились якомога далі на німецьку територію, а біля Мюнхена здалися окупаційній владі. Американці роззброїли їх і помістили в табір для інтернованих. Там на них чекало ситне харчування, зміна білизни, гаряча вода і вдосталь мила. Наступного дня сотник Громенко вишикував вимитих, виголених, причепурених «ударників», запросив американського полковника та кількох військових журналістів зі США, Франції і Великої Британії і зробив політичну заяву від імени Головного командування УПА. Мовляв, Українська Повстанська Армія, силова структура українського народу, який веде національно-визвольну боротьбу, — донедавна проти нацистського тоталітаризму, а тепер — проти комуністичного деспотизму. Американські військові взяли до відома, а журналісти попросили копії заяви.

З часом табором поширилися чутки, що західні союзники видають інтернованих совєстській владі. Он, у Австрії британська армія силоміць передала совєтам Козацьку бригаду ґенерала Краснова, багато козаків вчинили самогубства, аби не потрапити до рук сталінських катів. Але після того, як британці не видали Сталіну бійців дивізії СС «Галичина», бо це, мовляв, польські, а не совєтські громадяни, упівці трохи заспокоїлися — вони переважно теж не були підданими СССР. Американська військова влада оголосила інтернованих «ді-пі» — переміщеними особами і суттєво послабила режим. Деякі, серед них і Кароль Штефанчук, роздобули собі цивільний одяг і почали виїжджати в Мюнхен, аби вивчити ситуацію щодо свого майбутнього. Чимало його товаришів вважали, що боротьба за Україну продовжується в новій фазі, пов’язуючи ці надії з евентуальним збройним конфліктом між демократичним Заходом і комуністичним Сходом, але Кароль, розмисливши тверезо, дійшов висновку, що Україна вкотре свою війну програла, і вирішив демобілізуватися. Тим більше, що він мав чим зайнятися у цій Европі: треба шукати Марію, Гельмута і покупця на реліквію — або у вигляді її частини, що теліпається на ланцюжку в Кароля на шиї, або, якщо пощастить, — в повному комплекті, навіть зі сувоєм перґаменту як письмовим доказом. Для початку Кароль засів за англійську мову, якої його з дитинства навчав батько — завзятий англофіл. Спілкуючись з американськими офіцерами, Кароль за короткий час відновив набуте в молоді роки знання цієї мови і навчився нового настільки, що його взяли перекладачем до штабу табірної адміністрації. За роботу американці платили, тож Кароль побачив деякі перспективи. На першу зарплату він справив собі більш-менш пристойний костюм, капелюх та італійські півчеревики. А потім почав частину грошей відкладати, а на решту сидіти коло пива. Життя налагоджувалося.

Одної неділі Кароль дозволив собі, крім пива, випити ще кілька порцій вишнівки, йому стало тепло, і, сидячи в ґаштеті, він дивився у вікно поглядом переможця: війна закінчилася, починається нове життя, тож треба знайти у ньому своє місце! Повз вікно пройшло двоє американських військових. Кароль байдуже ковзнув по них, ковтнув пива і до нього дійшло. Він, не взявши капелюха, махнувши рукою стривоженому кельнеру, мовляв, заткнися, зараз повернуся, вибіг на вулицю і наздогнав військових. Це були жінка-сержант та мурин-лейтенант. І жінка була — Марія!

Кароль схопив її за руку вище ліктя:

— Я знав, що знайду тебе!

Вона рвучко обернулася, повільно вивільнила руку і задумливо подивилася на Кароля:

— Невже ми знайомі?

— Та як же, Маріє! Чернівці… «Хризофілія»… пан Пантелеймон… — Кароль це вимовив українською, але жінка й далі дивилася на нього нерозуміючим поглядом:

— Ви, певне, п’яні. Які Черн… Я вперше в Європі, — вона говорила, як корінна філадельфійка. — Ви помилилися.

Здоровенний мурин — її супутник, поклавши руку на кобуру пістолета, загрозливо посунув на Кароля. Жінка жестом зупинила його, зміряла цікавим поглядом Кароля, обернулася, і вони пішли. Спантеличений Кароль повернувся в ґаштет. Не таке вже й це життя безхмарне. Не хотілося більше ні пити, ні мріяти, з безнадійно зіпсованим настроєм він повернувся в табір.

Через кілька днів на ім’я Кароля прийшла посилка без зворотної адреси. Якби не та зустріч з прикрим кінцем у Мюнхені, Кароль би дуже здивувався, а так — ні. Він не міг помилитися — в уніформі американського сержанта була таки Марія. Він розпакував скриньку. Там було повно гарних дефіцитних речей переважно американських: цигарки з верблюдом і запальничка зі «студебекером», ручний годинник «Невада» на шкіряному ремінці, блокнот у штучної шкіри палітурках і авторучка «паркер», безпечна бритва з пачкою лез і велика пляшка одеколону, дві літрові пляшки скотчу і м’ясні та рибні консерви… Та не це добро найбільше втішило Кароля, а те, що лежало на самому дні: загорнута в цигарковий папір листівка, давня, випущена ще за старої Австрії, з видом на центральну частину Чернівців, на зворотному боці було написано: «Хризо — так, філія — можливо». Українською мовою!

На честь такого великого свята Кароль влаштував бенкет. Скликав усіх своїх товаришів по групі «Ударники-2», нових знайомих і кількох американців. Звісно, що двох пляшок віскі не вистачило, і він, трохи поплюндрувавши свої фінансові запаси, докупив ще питва і їстівного. Навіть наступного ранку, коли дошкуляло похмілля, відчуття щастя в Кароля не минало.

А ще через кілька днів, без жодних зусиль з його боку, Каролеви запропонували нове місце працівника у Франкфурті, в штаб-квартирі американських окупаційних військ. З більшою платнею і натяком про можливий дозвіл на в’їзд до США. Фантазія Каролева працювала безперебійно, як військова бюрократична машина, і, прибувши у Франкфурт, відчув себе уже стовідсотковим американцем. Він навчився жувати ґумку, широко на всі зуби посміхатися і, де треба й не треба, вставляти в розмові «О’кей!». Кароль чекав, що ось-ось у його житті з’явиться Марія, тобто сержант армії США, який, без сумніву, вже опікується його долею, але час минав, а ніхто не приходив. Він легенько пробував розпитувати про неї у штабних, але марно. Аби завантажити себе якимось вагомим сенсом, Кароль взявся розшукувати Гельмута. Яко перед службовцем американського штабу перед ним відкривалося багато дверей, і невдовзі він з’ясував, що Гельмут Гартль відразу по репатріації був призваний до війська, воював у Югославії, потім у складі дивізії СС «Мертва голова» потрапив на Східний фронт, воював добре, має бойові хрести, на Курській дузі був тяжко поранений, вижив, брав участь у героїчній обороні Берліна, де зараз — невідомо, в списку воєнних злочинців не значиться. Кароль продовжив пошуки. На ґрунті захоплення санскритом він зблизився з майором військової розвідки Вільямсом, який до війни викладав у Гарварді, і якось за чаркою дізнався, що багато есесівців еміґрувало в Арґентину.

— Це переважно навіть не військові злочинці, Чарлі, — розповідав майор, — а середня ланка. Вони не знають, як ми разом з росіянами поставимося до них, і вирішили за краще не спокушати долю, а втекти за океан. Тим більше, що арґентинська влада їх радо приймає.

Марія на його обрії не виникала, тож Кароль вирішив, що треба щось робити. Мабуть, варто знайти Гельмута. Якщо решта срібних у нього — добре, якщо ні, з Арґентини неважко перебратися до США. А щоби його туди впустили, Кароль виклопотав собі довідку про працю на користь американської армії і посвідчення «ді-пі» з дозволом на в’їзд у США.

Зібравши заощаджені гроші з документами працівника окупаційних військ, він перебрався в Париж, купив собі фальшивий паспорт громадянина Бразилії і виїхав у Лісабон.

Там Кароль прибув у порт і першим чином перерахував свої статки — стало сумно. На квиток до Буенос-Айреса грошей вистачало, але не більше. Кароль уявив собі, як спускається з пароплава на арґентинський берег без цента грошей у кишені і категорично відкинув цей варіянт. Залишалися два інші — знайти роботу в порту, а ким ще, як не докером, або влаштуватися матросом на якийсь корабель, що йде в Латинську Америку. Згодом з’ясувалося, що в докери беруть лише членів профспілкового синдикату, а в матроси — за наявністю морського паспорта. Кароль кілька днів потинявся портовими корчмами і з’ясував, що є підпільний ринок матроської праці. Треба дати хабар. Він відірвав від серця двадцять британських фунтів і того ж дня уже йшов у Ріо-де-Жанейро на пасажирському португальському пароплаві в чині молодшого матроса. Було тяжко, він виконував найбруднішу роботу, до того ж не знав португальської мови. На щастя, інші матроси були такі самі, як він, — волоцюги без надійних документів і незабаром між ними виникла певна солідарність, допомагали один одному опанувати нехитре ремесло молодшого матроса, ділилися необхідним мінімумом знання португальської мови. Наприкінці тижня у Кароля навіть з’явився вільний час, і він занудьгував. Дізнавшись, що на пароплаві є газетна ятка, пішов собі купити щось до читання. Лісабонські газети тижневої давности, якісь журнали — все португальською. Була одна лондонська «Гардіан», яку Кароль відразу ж купив. Потім знічев’я погортав якийсь японський журнал на газетному папері. Татку небесний, а це що таке?! Біля однієї статті, там, де вміщують портрети авторів, він побачив світлину Марії! Насамперед Кароль купив цей журнал, а потім почав думати: невже вона у Японії! Хоча це не обов’язково, журнал, схоже, якийсь науковий, тож друкуватися можна і через пошту. Але що ти зробиш, коли весь журнал суціль в ієрогліфах, навіть без англійського summary. Треба шукати перекладача. Кароль втерся в довіру до старшого стюарда і з’ясував, що жодного японця на пароплаві нема.

Прибувши в Бразилію, Кароль першим чином порадів з того, що зекономив гроші, а потім почав шукати знавця японської мови. В публічній бібліотеці йому порадили звернутися до журналістів. Кароль відшукав редакцію газети, назву якої второпати не зміг, відрекомендувався англійським студентом і спитав про японіста. На його щастя, власний кореспондент цієї газети був саме в редакції і за випивку переклав статтю, що цікавила Кароля… португальською. Кароль уже зміг прочитати ім’я автора: Марія Видатга. Гарвардський університет, США. Ага, ось де вона, лише не ясно, в якій ролі — студентки, якоїсь аспірантки чи, може, професорки. Від неї всього можна чекати. Потім він знайшов журналіста-італійця, який теж за розпиту на двох пляшку скотчу переклав статтю італійською. Кароль, крім рідної української, добре знав румунську і німецьку, непогано польську, англійську, французьку і трохи гірше санскрит, а ось італійську — геть погано. Він понишпорив букіністичними крамницями і знайшов… італійсько-російський словник. Позаяк російською він теж не все розумів, то відшукав собі російсько-німецький словник. Таким чином Кароль нарешті прочитав Маріїну статтю. Називалася вона «Реліквії окультних орденів». Один абзац Кароль в японському журналі обвів червоним олівцем і зробив переклад українською, потім трохи подумав і переклав його ще й німецькою.

Незважаючи на безсонну, проведену за словниками, ніч, Кароль того ж дня виїхав у Арґентину. В Буенос-Айресі, попиячивши з місцевими журналістами, яким видавав себе за німця, дізнався, що здебільшого есесівці осіли на півдні. Отож Кароль вирушив на південь. А перед тим заробив сто американських доларів за роботу «журналістського негра». Він написав серію статей про повоєнну Німеччину, які в іспаномовному варіянті підписав один багатий журналіст з гучним ім’ям.

Кароль, як його навчили знаючі люди, рухався вздовж узбережжя і робив екскурси в глиб країни. З Буенос-Айреса в Санта-Роса, з Трес-Арройоса в Неукен, з В’єдми в Сан-Карлос-Барічоле і так далі. Скрізь він рекомендувався німцем з натяком на есесівське минуле і обережно розпитував про Гельмута. В Санта-Крус колишній слідчий ґештапо сказав йому, що штурмфюрер СС Гартль у Ріо-Гальєґо під чилійським кордоном. Працює механіком по дизельних двигунах.

Кароль заробляв, де міг, навіть брався копати ями на цвинтарях, але гроші безжально танули. Він спродав усі свої речі: шкіряну валізу, велюровий капелюх, шовкову краватку, потім черга дійшла до подарунків з анонімної посилки — годинника, запальнички, авторучки, з вартісного в нього залишився лише срібний ланцюжок на шиї з хрестиком та монетою і сувій перґаменту, але вже без срібних кілець.

Обшарпаний, голодний, нестрижений і неголений, свій у середовищі портових волоцюг, ранньої південноамериканської осени Кароль прибув у Ріо-Гальєґо. Майстерня з ремонту дизелів у місті була лише одна, тож він вирушив туди. Гельмута він не впізнав: з майстерні вийшов якийсь засмальцьований дядько з обпеченою шиєю у дірявому капелюсі. Втім Гельмут теж не впізнав худого люмпака, що відірвав його від роботи…

— Ось тут я живу, Каролю, — Гельмут запросив його до халупи, оббитої руберойдом, — звичайно, не палаццо, але я маю саморобний душ.

У халупі було бідно, але дуже чисто. Вони помилися під душем, вода для якого нагрівалася сонцем, Гельмут дав Каролеви чисту білу футболку, переодягнувся сам і витягнув з шафки літр червоного вина і шматок козячого сиру.

— А тепер кажи, — весело почав Гельмут, — що привело тебе аж сюди?

— Тебе шукав.

— Може, скажеш, що з дружніх спонукань?

— Ні, звичайно, мотиви у мене суто меркантильні, адже це ти викрав тоді у квестора Болокана капшук зі срібними монетами, га, Гельмуте?

— Я, Каролю.

— Але навіщо?

— Якщо чесно, я не знаю, мені Гесс дав наказ добути те срібло, потім я потрапив на фронт, Гесс утік до Англії…

— Де вони? — в Кароля пересохло горло, але руки так затремтіли, що він не зміг піднести до рота склянку вина.

— Тут, зі мною.

— Тут? — розчулено перепитав Кароль.

— Тут, — підтвердив Гельмут.

Кароль випив склянку вина і сказав:

— Чи є тут десь пристойна кнайпа?

— Є, ресторан «Два пінґвіни», а що?

— У мене є остання десятка, американськими грішми, давай підемо туди, вип’ємо чогось доброго, і ти усе дізнаєшся.

Гельмут замкнув свою халупу, а Кароль узяв під пахву японський журнал, і вони пішли в центр Ріо-Гальєґо. У «Двох пінґвінах» зайняли столик на терасі під парусиновим тентом і замовили пляшку «енессі», сиру «брі» і зеленого салату. Випили.

— Слухай, — запитав Кароль, — а звідки Гесс знав про срібні?

— Важко сказати. Очевидно, він мав інформацію, що вони десь у Чернівцях. Тому й дав мені авдієнцію. А коли дізнався, що я тримав їх у руках, мало мене не розтеліпав. Заспокоївшися, дав отой наказ…

— А тепер прочитай ось це, — Кароль кинув перед Гельмутом японський журнал.

— Жартуєш?

— А-а-а, — Кароль взяв журнал і розкрив його на сторінці з Маріїною статтею. Гельмут впізнав Марію, трохи почервонів, а потім здивовано кинув:

— Якби я ще знав японську.

— Читай, — Кароль витягнув з кишені папірець з перекладом. Гельмут почав повільно читати вголос:

— Тридцять срібних тетрадрахм, які Скарбник Синедріону Міферкант…

— Стривай, я дам тобі німецький переклад, — він поміняв папірці, і Гельмут прочитав швидше.

— Зрозуміло, — сказав він дуже серйозно, — але в мене лише двадцять дев’ять срібних.

— Я знаю, — сказав Кароль і повільно зняв з шиї ланцюжок, витягнув з нього монету і нігтем великого пальця високо підкинув її догори. Вона весело перекидалася і в промінні сонця, що заходило, мінилася то срібним, то багровим блиском. Вони дивилися на цю гру світла і починали багато чого розуміти, наприклад, що вони вже не будуть бідними, що для них розпочнеться нове життя, що вони, очевидно, поїдуть в США, що вчитися захочуть, зрештою! Швидше за все, у Гарварді…

По-візантійськи багряне сонце торкнулося обрію, і срібняк, один з тридцяти, за які Юда з міста Каріот продав Ісуса з міста Назарет, упав на стіл. «Орлом» догори.

Кароль заночував у Гельмута. Вранці, прокинувшись майже одночасно, обидва подивились у вікно. Погода — холодний дощ із мокрим снігом — підтвердила зміни, які поволі відбувались в їхніх настроях: ставало незатишно, потім погано, далі препогано… Це і не похмілля, бо що вони там випили.

— Слухай, — протягнув замислено Гельмут, розпалюючи спиртівку під кавником.

— Я й сам починаю десь так міркувати, — перебив його Кароль.

— Що? — здивувався Гельмут.

— Що нема в нас грошей на поїздку в Америку, — сказав Кароль.

— А мене туди ніхто й не пустить, — сумно промовив Гельмут.

— То до куцого її, таку гонорову! — вибухнув Кароль!

— Кого? Америку чи? — завагався Гельмут.

— Чи…чи… — недобре буркнув Кароль.

— Знаєш, — непевно почав Гельмут, — мені потрібен напарник у цій майстерні, замовлень багато, сам ледве встигаю…

— А у мене є вибір?! — знизав плечима Кароль.

Після кави і нехитрих канапок з сиром вони запитально подивились один на одного.

— Я не знаю, — сказав Гельмут — в тебе на них більше прав.

— А давай їх знищимо! — твердо вимовив Кароль.

— Як?

— Переплавимо до дідька! Скільки вони завдали!..

— Ти впевнений?

— Так!

Вони пішли в майстерню. Там Гельмут розігрів невеликий ковальський горн на газі, взяв у руки маленький тигель і питально подивився на Кароля. Той узяв усі тридцять срібняків і висипав у тигель, який Гельмут одразу поставив у горн. Після цього обидва полегшено закурили.

Коли в тиглі забулькало срібло, Кароль узяв смужку міліметрової сталі і почав на земляній долівці викопувати хрест, глибиною десь на два пальці.

— Лий!

Срібло полилось у заглиблення. Вони тупцювали довкола. Зрештою краї канавок обвалилися, срібло розтеклось долівкою, і в результаті виплавилась безформна фігура, віддалено схожа на павука. Коли воно охололо, Гельмут узяв його кліщами і кинув у скриньку з кольоровим металом.

Травень-грудень, 2002р.