Станція Знам`янка

Молодість Дубинського

I

– Крамарику, вставай. Чуєш, Крамарику?

– М-м-им-м...

– Вставай, верблюде.

– До біса...

– Твоя черга бігти по хліб. Ну?

– Не присікуйся.

– Спи, спи, нащадок носорогів. Сидітимеш сьогодні без чаю.

Дубинський одійшов од ліжка і почав перед люстром зав'язувати свою нову краватку, яка всього два дні тому виконувала відповідальну роль рукава сатинової сорочки, а сьогодні стала за причину восторгу всієї компанії.

У кімнаті було троє: гладкий Крамаренко, маленький Рухляк і Дубинський, або Дубина, як називали його товариші в хвилини ніжности і люти.

Гладкий Крамаренко, своїм звичаєм, спав на своєму ліжку, довжина якого дорівнювала приблизно половині зросту його власника, – через те Крамаренко і засвоїв собі звичку акуратно вмощувати свої ноги на маленький, єдиний в кімнаті столик, що стояв біля його кроваті. Ця звичка викликала раз у раз силу непорозумінь, бо неуважний Крамаренко перед тим, як покласти ноги на стіл, забував навіть глянути на нього і часом клав ноги на склянку, на оселедця, а одного разу змахнув зі столу правою ногою новенький примус.

Кровать Крамаренкова мала ще одну характерну рису: досить було Крамаренкові поворухнутись, як вона пищала й скиглила так жалісно, що нервовий Дубинський затикав вуха, загрожував утекти на мис Доброї Надії і звідтам написати кому слід добре обґрунтовану скаргу.

Біля столу, в подертому кріслі розвалився, заклавши руки в кишені широких штанів і попихуючи цигаркою, маленький Рухляк, що вславився серед своїх товаришів тим, що не любив дівчат.

– Е, стонадцять чортів! – раптом голосно вилаявся Дубинський. – У товаристві цих дикунів я занепав до того, що розучився я як слід зав'язувати краватку.

Рухляк в'їдливо прищулив око і, оглянувши з ніг до голови уквітчаного Дубинського, ляснув у долоні.

– Ух! – зітхнув він. – Подивіться ви, будьте ласкавенькі, на нього. Не інакше, як його запрошено на вечерю до Ротшильда. Ех! – він мрійно зітхнув. – Питиме шампанське, заїдатиме сардинками...

– Борщем заїдатиму, – саркастично кинув Дубинський. – Хто ж після шампанського сардинки їсть? Голова!

– Не хочеш – не треба. Гарячих сосисок можна взяти, – поправився простодушний Рухляк.

Почувши про сосиски, Крамаренко раптом тріпонувся, так що кровать його заверещала й гавкнула, підвів патлату голову і жагучим шепотом запитав:

– Ви про які сосиски? Де вони?

– Ех! – застогнав Рухляк. – Забули ми про тебе, Крамареночку! Дві хвилини тому останню з'їли. Півтора пуда було. Дружина німецького консула прислала Дубині на доказ палкого кохання.

– Іди до біса.

– До якого? Адже ж ми з ним живемо.

– Дубино! – благаюче заспівав Крамаренко. – Заховай його кудись у затишний куточок. Він дотепи пускає. Це небезпечно для здоров'я присутніх.

– Крамаренко, – сказав Дубинський лагідно і тепло. – Крамарику... Сьогодні твоя черга бігти по хліб. Купи, до речі, сиру й ковбаси.

– Я не мільйонер.

Дубинський свиснув.

– Еге-ге... Погані наші справи, хлоп'ята. Скільки в тебе, Крамарю?

– Десять.

– Копійок, карбованців чи тисяч?

– Спитай у Рухляка.

Дубинський пильно зиркнув на Рухляка.

– Десять мільйонів, – серйозно сказав Рухляк. – Завтра ми з Крамаренком їдемо купляти яхту і віллу.

– Купіть заразом і пів фунта ковбаси, – сумно порадив Дубинський.

Було мовчання.

– Отже, шановне лицарство, – поважно вимовив Дубинський, – доводиться констатувати далеко не блискучий стан наших фінансів. Крамарику, можеш лягати спати. Рухляче, наслідуй його приклад. А я... – Він зітхнув так тяжко, що якісь папірці, кружляючи, полетіли долі. – Я сам найду собі місце останнього відпочинку.

– Ну, звичайно, – образився Рухляк, – консулова дружина його там нагодує. А ми – сиди отут...

– А. нагодує! – енергійно мотнув головою Дубинський. – Ще й як. От наприклад: добре засмажена качка.

– ... Зі сливовою підливою, – додав, облизнувшись, Рухляк.

– Така, знаєте, масна качка... ароматне сало з неї аж капає...

Крамаренко спересердя плюнув.

– Я наливаю собі, – продовжував Дубинський, – чарку горілки...

– Холодної, – запищав Рухляк, – аж чарка спітніла.

– Я розглядаю її на світло...

– Вона прозора, – запищав Рухляк, – мов дівоча сльоза. – Він склав кулак у рурочку і вже хотів випити неіснуючу чарку: – Ваше здор...

Але Дубинський владно зупинив його:

– Стоп. Не смій. Рано. Відріж спочатку шматочок качечки. Вона просякла своїм власним, ніжним, немов поцілунок коханої, салом...

– Ух! – крикнув Крамаренко.

– Ти її ріжеш, – епічно говорив Дубинський, – з неї аж тече прозоре, ароматне золоте сало.

– Та чого ж ти чекаєш?! – визвірився Крамаренко на Рухляка. – Ріж, тобі говориться!

– Чекайте! – запально відрізав Дубинський. – Приготуйте тонко настругану, сильно засмажену в качиному салі картошечку. Тепер беріть у руки чарки. Перехиляйте – р-раз!

Всі перехилили в рот повітря.

– Підождіть, не ковтайте! – гаркнув Дубинський. – Затримайте її трохи в роті. Так. Ковтайте. Тепер переживайте. Переживайте. Що почуваєте?

– Почуваю, – заверещав Рухляк, – як вона, стерва, тисячами пекучих голочок залоскотала мої кишки.

– Тепер, – командував Дубинський, – настромлюйте на виделку шматочок качечки. В рот – гам! Не поспішайте. Смакуйте ніжну качину шкірку, вона так віддано хрускотить у вас на зубах.

– Стійте! – крикнув Крамаренко. – Обмакнімо шматочок хліба в качине сало!

– Правда, – ухвалив Дубинський. – Тільки не забудьте покласти зверху окрайчики засмаженої в маслі, тонко нарізаної, рум'яної пахучої картопельки.

– Вона засмажена так прекрасно, що хрумтить на зубах.

– Йолопи! – Рухляк майже в нестямі підстрибнув і заметушився по кімнаті.

– Що таке?

– Та ми ж забули про підливу!

– Який тонкий, гострий, мов бритва «Золінген»[1], аромат маринованих слив!

– Не міндальничайте[2], хапайте ложку.

– І просто ложкою їх в рот; в рот!

– Р-раз! Р-раз!

– Чекай! – раптом зупинив цей незвичайний бенкет далекоглядний Крамаренко. І стало тихо. І запитав Крамаренко в'їдливо: – А скажи мені, будь ласка: якою ж мовою ти говоритимеш з німецькою консулихою?

– Що за дивне запитання? Звичайно, німецькою!

– Будь ласка, докажи.

– О, прошу. От: майне лібе фрау... Гіб мір айн... Гм... От чорт. Маленьке непорозуміння.

– В чім річ?

– Дрібничка. Я раптом згадав, що німецької мови ніколи й не знав.

– Так говори французькою. Консулиха знає й французьку.

– Ну, це інша річ. Французькою легше. Французькою буде так: «Мадам...» Хм... Несподівана перешкода.

– Яка?

– Я випадково не знаю французької мови.

– Так говори англійською. Я певен, що консулиха...

– Англійською? Будь ласка. Отак би зразу й казав. Е-е... Дір міс... Вірніше: «Дір містріс..» Ні, краще: «О, леді...» От чорт. Знову заскок.

– Який?

– Несподівано вискочила з голови.

– Хто?

– Англійська мова.

– Йолоп.

– Та це ж зовсім не по-англійському. Це по-українському.

– Утворімо невеличкий кооператив, – запропонував практичний Рухляк.

– Який?

– Мовний.

– А саме?

– Хай кожен вносить в діло свій мовний пай. Починаю. Кажи, Дубино: «Шер мадам».

– Шер мадам, – слухняно сказав Дубинський, звертаючись до старого стільця.

– Консулихо.

– Шер мадам консулихо, – повторив Дубинський.

– Нуз авон...

– Нуз авон, вуз аве, іль сон. Ні, не так.

– Без імпровізацій. Кажи: «Вір волен».

– Зер, – вніс Рухляк свій пай.

– Вір волен зер... А їхвіль найбільше...

– Ессен.

– Фрессен.

– Шанте! – закричав Дубинський в екстазі. – Манже! Невже ви не розумієте, громадянко консулихо? Українською мовою говориться тобі, буржуазне насіння: три українські студенти – же, тюа, іля – вір волен зер манже, шанте, фрессен, нарешті! Ну, жерти ми хочемо, мадам консулихо – зрозуміли тепер? Вір волен гам-гам.

Троє товаришів обступили стареньке, ні в чому не повинне крісло і старанно пояснювали йому дуже просту й зрозумілу життьову річ: що вони хочуть їсти.

– Чекайте! – гукнув Дубинський. – Чого ми турбуємось? Мова шлунка, як і мова кохання, не знає мовних і національних меж. Я їй графічно намалюю вареника. Же ву прі дивитись сюди своїми огидними баньками, стара відьмо.

І Дубинський пальцем почав креслити повітря.

– Вареник, компрене? Отак... отак... отак... Отак-о во. Тут так і так. Вареник. Вуз аве резон? Українішер фареннік.

Він переможно оглянув товаришів.

– Ви бачите: вона зрозуміла. Ось вона пішла по вареники.

– Вареники...

– ... в маслі…

– … в сметані…

– Ось вона принесла цілу миску.

– Я настромлюю вареника на виделку...

– Топлю його в золотому прозорому маслі...

– А тоді – в сметану його, мерзотника...

– І в рот!

– І в рот!

– Стійте, – глухо пропхав крізь забитий удаваними варениками рот маленький Рухляк. – Я більше не можу. Дякую. Наївся – оце поки.

– Мені також більше не лізе, – зітхнув Крамаренко. – Дякую.

– Ну, що ж, – зацвірінькав Дубинський. – Нагодувавши вас як слід, вважаю, що маю право розважитись. Бувайте здоровенькі, діточки.

Він швидко відсунув на потилицю старого кашкета і, засвиставши, зник.

II

Дубинський підійшов до великого двоповерхового будинку майже на околиці міста, переліз через паркан і, притулившись щільно до холодної кам'яної стінки, двічі тихо свиснув.

Тієї ж хвилини одне з вікон на другому поверсі одчинилось і звідтам пролунав жіночий голосок:

– Петер?

– О, моя блакитна мріє!..

– Тс-с-с!.. Драбина там унизу.

Дубинський у темряві налапав драбину, обережно приставив її до стінки і швидко поліз нагору.

Він опинився в невеличкій затишній кімнатці, поцілував хазяйку і нерухомо закам'янів перед столиком, на якому соромливо вмостилася ковбаса в зворушливому сусідстві з печеною картоплею і салом.

Далі між чарівною господинею і Дубинським відбувся такий діалог:

– Півнику, – сяючи очима сказала Маруся, – ти, певне, хочеш їсти?

– Ах, Марусю, – з докором відповів Дубинський, – тільки останній товстошкірий кабан міг би думати про їжу в присутності найяскравішої зірки України, яку тільки напханий до одказу опіумом піп через брак фантазії найменував Марією.

– Ти вже, виходить, вечеряв?

– Ще б пак.

– Що ж ти їв?

– Я їв... гм!.. Ну, мало чого я не їв. Я їв біфштекс, ромштекс, соус пікан, л'оріган...

– Ого!

– Да-с... Був на одному бенкеті... у племінниці японського консула... Там, брат, устриці рікою лилися. Я сам п'ять бокалів випив.

– Здорово! Ну, нам до цього далеко. А жаль. Я хотіла тебе почастувати ось салом, батьки з села прислали, гаряча картопля, ковбаса. Може, хочеш?

– Ах, Марусю, не будь наївною. Хто ж після омарів з ананасами – та сало їсть?

– Ну, що ж робити? Тоді я заховаю.

– Чекай. Не поспішай. Що я хотів сказати? Ага, сидів я там і думав: як ще погано живуть наші бідні студентки.

– Да, не дуже.

– Аяж що кажу? Жахливо живуть! Що вони їдять? Оця, на-

приклад, ковбаса. Це ж отрута, а не ковбаса! Дай-но я для штуки покуштую. Гм! Не розкуштував. Чекай, я ще шматок. Ну да, найкращий спосіб самогубства. От іззім оце останнє кільце – побачимо, чи скоро доведеться викликати негайну допомогу? Гм! Ні, нічого. Не така вже погана ковбаса. Далеко гірша оця картопля. Присунь-но мені картоплину. Од неї, кажуть, за десять хвилин коліт шлунка буває. Спробуємо. А це в тебе сало таке? Ах, Марусю, я дивуюся з тебе! Як ти, культурна людина, можеш їсти сирове сало? В ньому ж спірохетів повно! От я тобі зараз це доведу. Одріж мені шматок. Та ні, не такий, не маленький, більший, більший, ще більший. Ти бачиш, з якою огидою я їм це сало? Другий такий шмат я навряд чи вже й з'їм. От давай спробуємо. Гм... дивно – з’їв. А третій? Що? Більше немає? З'їв усе? Та не мож-же бути! Ну, тоді прибирай всі харчі зі столу, поговоримо про щось більш цікаве. Що таке? Нічого прибирати? Все поїв? От так історія! Ніколи не сподівався. Ну, що ж удієш? Іди, я тебе за те поцілую, моя блакитна мріє, моя найяскравіша зірко України...

… Так починають співати флейти серця, коли замовкають барабани шлунка.

Кілька годин пролинули, мов п'ять хвилин.

– Ого, – сказала Маруся. – Вже десята година. Додому – і то негайно.

– Ну, чого там додому? Ще рано додому, – нерішуче відповів Дубинський, що зручно вмостився на маленькій канапі. – Соромно спати. Треба використовувати кожну хвилину нашого жит...

– Півню, вставай, – суворо наказала Маруся. – Пора.

Дубинський з досадою крякнув («ледачий і лукавий раб»[3]), обережно позіхнув, від чого ніздрі йому неприродно розширились, і спробував удатися до останнього заходу:

– Чекай, зірко, – солоденьким голоском пронявчав він. – Я розкажу тобі надзвичайно цікаву річ. Про двотактовий мотор внутрішнього горіння.

– Півнику, годі. Я хочу спати. Додому.

– Характерним у двотактовому моторі є те, що він зовсім не має клапанів. Їхню роль тут виконує сам поршень. Замість клапанів у стінках циліндра зроблено три дір...

– Петер, я стягну тебе за ноги з канапи.

Дубинський шумно зітхнув і, крекчучи, встав з канапи.

– Прийдеш завтра? – пошепки спитала Маруся, цілуючи його в лоба. – Коли не прийдеш, то я...

– Що ти?

– Ну... я вже щось придумаю, Прийдеш?

– Я не прийду? Ех, Марусю...

– Ну-ну... Я пожартувала. На добраніч.

– До побачення, моя... гм!.. мотоциклетко.

Він виліз на підвіконня, став обома ногами на карниз і, зробивши прекрасній хазяйці привітання ручкою, хотів намацати ногою драбину, але нога безсило повисла в повітрі.

– Ой!

– Що?

– Не можу намацати драбини.

– Тут же вона стоїть, біля вікна.

– Та де ж вона, чор-р-р...

Дубинський глянув униз. Драбини не було.

– Марусю, – трагічно сказав Дубинський. – Жодної драбини тут нема.

Маруся сплеснула руками.

– Неймовірно...

– ... але факт. Нова інтрига моїх невсипущих ворогів.

– Що ж робити? Ми загинули!

Звичайно, Дубинський і не думав гинути, але становище було серйозне. Злізти по карнизах або по ринві він не відважувався, важив-бо сімдесят два кілограми – і щохвилини ризикував гепнутись додолу. Вийти через головні двері було також небезпечно, бо до передпокою можна будо дістатися, тільки пройшовши кілька кімнат, де Дубинський міг випадково зустріти незнайомих йому людей.

«Ускочив», – подумав Дубинський і тихо прицмокнув.

– Що ж тепер буде? – безпорадно спитала Маруся. – Я не знаю, що ми тепер робитимем.

Та Дубинський був уже веселий і радісно-піднесений, мов дужий і меткий спортсмен перед небезпечним і тяжким змаганням.

– Найяскравіша зірко України! – сказав він урочисто. – Немає в світі такого становища, з якого Дубинський не найшов би виходу. У вас біля головних дверей англійський замок? Англійський! – твердо відповів він сам собі. – Отже, діставшись до передпокою, я зможу власноручно, без сторонньої допомоги відімкнути двері й вийти, а вийшовши – пристукнути їх, і вони вже будуть замкнені. Що з цього виходить? Що Маруся може спокійно лягати спати, а Дубинський... Дубинський не пропаде. Ну, ще раз – на добраніч. Ні-ні, в губи, в губи!.. Так. Амінь.

Він граціозно – на його думку – розшаркався, обережно протиснувсь у двері, зачинив їх і опинився в темній їдальні.

III

Блідий, зеленкувато-блакитний місячний серп допитливо зазирав у вікна і кидав на підлогу та стіни химерні білі плями.

«Місяць, кінець-кінцем, теж може іноді для чогось пригодитись, – подумав Дубинський. – Без нього пропав би. А так – нічого...»

Високо підіймаючи ноги, розмахуючи руками, похитуючись і раз у раз озираючись, він навшпиньках повільно попхався далі. Двері до суміжної кімнати були відчинені, і він увійшов туди. Тут було темно: віконниці були причинені. Долі лежала вузенька світляна смуга від лампи, що горіла в суміжній кімнаті.

– Ай, –вередливо пропищав у суміжній кімнаті тоненький голосок. – Я ще не хочу спати. В кімнаті навіть вікон не зачинили.

Ласкавий жіночий голос переконував:

– Коли Півник не буде слухняний, прийде величезний крокодил – і Півника з'їсть.

– А я йому голову одірву.

– Півнику!

– А чого ж він, чортяка, лізе? Я ж його не займаю.

– Півнику, соромно так казати.

– Тобі соромно, а мені не соромно. Я маленький.

«Хм... – посміхнувся Дубинський. – Логіка... Тепер, значить, звернути ліворуч, а там передпокій. Здається, небезпечна справа наближається до благополучного кін... О, чор-р-рт!!»

Дубинський мало не знепритомнів: він зачепив ногою стілець – і той негайно впав і загримів. Дубинському здалося, що цей грім чути принаймні кілометрів на п'ять радіусом.

Студент притаївся і, спинивши подих, став чекати.

– Хто там? – долинув стривожений голос із суміжної кімнати.

Дубинський вагався не більше двох секунд. Перше його бажання було кинутись скільки сили до передпокою, вистрибнути у двірі, перестрибнувши через паркан, утекти. Та коли б не пощастило, цей маневр загрожував грандіозним скандалом.

Тим-то Дубинський відваживсь на друге.

Не вагаючись, він підійшов до дверей освітленої кімнати і, прокашлявшись, поважно спитав:

– Можна зайти?

І зараз же злякався зухвалости свого вчинку. Але це був єдиний вихід.

– Ввійдіть, – відповів боязкий жіночий голос.

Ще пів секунди Дубинський вагався. Потім він рішуче відчинив двері і ввійшов до яскраво освітленої кімнати.

Біля невеличкого столика стояла з лампою в руці стурбована жінка. Поруч сидів рухливий хлопчисько з величезними сірими очима. Шалено дриґаючи ногами, він морщив упертий лоб і, висунувши згорнутого руркою язика, фарбував кольоровими олівцями якісь малюнки.

Побачивши Дубинського, жінка з полегшенням зітхнула і поставила лампу на стіл.

– Я дуже злякалась, – сказала вона з блідою посмішкою. – Двері замкнені, і раптом гуркіт.

– Вибачте, будь ласка. Я, здається, справді трохи запізно. Але я до вас у дуже важливій справі.

– О, прошу.

Привітний тон підбадьорив Дубинського.

– Працюєш цілий день, як віл, – ніколи не те що зайти, а й угору глянути. Дозвольте рекомендуватися, – сказав він уже впевнено і, наскільки міг, увічливо. – Студент Дубинський.

Дама простягла йому руку.

– Дуже приємно. Навроцька. Прошу сідати.

«В неї гарна вузька рука», – подумав Дубинський, і йому стало безпричинно весело.

– Справа така... – бадьоро почав він, оглушливо прокашлявшись. – Справа така...

Але тут зупинився і відчув, як солоденький холодок виник у грудях і побіг через коліна до п'ят. Бо ніякої справи, власне, і не було, і коли зараз ніщо путнє не спаде на думку, доведеться, склавши руки, покірно спускатися на дно.

– Справа така... Хм... Ви, звичайно, пробачте мені пізній візит...

– Нe, годі тут реверанси розводити, – несподівано серйозно сказав хлопчисько, що до цього часу пильно й допитливо розглядав студента. – Ти діло говори.

Жінка подивилась на нього й засміялась. Дубинський стримано заїржав.

– Суворий хлоп'яга, – сказав він, мотнувши головою на хлопця. – Йому яка година?

– Пів на сьому, – відповіла мати.

– Це здорово, – ввічливо ухвалив Дубинський. – Зовсім цього не сподівався. Колосальний хлоп.

– Я не клоп, – образився співбесідник. – Сам ти клоп. Я – Петро Григорович.

– Як? Петро? Це щось неймовірне. Я теж Петром називаюсь. Або – як мене полюбляють називати фамільярно настроєні люди – Півень. Так ти, виходить, теж Півник?

– Для кого Півник, – сказав, колупаючи в носі, хлопчисько, – а для кого й Петро Григорович.

Дубинського охопив раптовий порив ніжности: він ухопив хлопця за підборіддя та обережно, як йому здавалось, ляпнув долонею по вузькій спині:

– Ах ти ж... стакан!

– Ма-мо, – жалісливо запищав хлопець, – чого воно б'ється і лається?..

– Я по-товариському, – щиро признався Дубинський. – Пропоную мир. Ну, не ламайся, як маца.

Вони щиро потиснули один одному руки, і повітря переповнив мир, радість і сміх.

– Так от в якій я справі, – натхненно і несподівано для самого себе сказав Дубинський. – Я дізнався, що ви шукаєте вчителя для свого Півника.

Сказав – і вдруге сьогодні злякався своєї зухвалости.

– Так, це правда. Я шукаю вчителя.

Дубинський одкинувся назад і замовк. Він не вірив власним вухам. Але, як азартний грач, плюнув на обережність і пустився берега.

– Його, напевне, треба вчити української мови?

– Так, і української мови.

Дубинський раптом хихикнув. Навроцька здивовано зиркнула на нього, Але обличчя йому вже стало суворе й недоторкано-серйозне.

– Чудово... – пробасив він. – Про це можна говорити.

– Але чекайте, – згадала господиня. – Як же ви про це дізналися? Ми не тільки не давали об'яви в газеті, але й...

Погляд Дубинського інстинктивно впав на відчинені двері. Але ганебне замішання тривало не більше секунди. Дубинський зі співчуттям, навіть з легеньким презирством зиркнув на Навроцьку.

– О, річ зовсім зрозуміла. Ви ще не знаєте... Я вам не сказав... Я працюю за репортера... Цим сказано все.

– Прекрасна поінформованість. А ваші умови?

Дубинський весь затремтів од восторга. Перше він мріяв тільки про те, аби так-сяк вислизнути з цієї пастки. Тепер він бачив, що доля рішуче й безповоротно обрала його на свого улюбленця і він перемагає – перемагає, перемагає, рішуче й остаточно.

Він зблизив брови й сказав нерішуче:

– Пробачте ... але такий швидкий перехід до діла... Я скажу вам завтра.

– Гаразд. І завтра ж таки можете й почати?

– Ну, звичайно. А тепер... – він підвівся і клацнув рудими потертими підборами. – Тепер дозвольте побажати всього найкращого. Завтра о четвертій я буду.

Уже в передпокої ґречна господиня раптом згадала:

– Пробачте... може, вам... аванс?

– М-м... – невиразно прогудів Дубинський.

Навроцька на хвилинку вийшла і, повернувшись, всунула в руку Дубинського кольоровий папірець.

– Заходь, – пронявчав Півень. – Ми будемо раді тебе бачити.

– Ах ти ж... порося. – Дубинський легенько штурхнув хлопця в живіт. – Добре, зайду. Добраніч.

– На все добре.

Дубинський додому не йшов.

Він летів на легких, радісних, дужих крилах.

IV

– Чорт його знає... – бурчав маленький Рухляк і метушився на цупкому зім'ятому ліжку. – Вештається по різних консулихах, сардинки жере, попиває шампанське. Забув про нас. А ти голодуй. Свиня наш Дубинський, правда, Крамарику?

Крамаренко не відповідав.

Крамаренко спав, посвистуючи й похропуючи.

– Це називається товариш. Не товариш він нам, а... гражданін.

Десь загупали двері, пролунав гучний тупіт чиїхось важких ніг – і в кімнату ввалився Дубинський. Радість дзюрчала з нього, мов веселкові струмки з весняних дахів. Він дзвінко ляпнув Рухляка по спині, дав стусана Крамаренкові й, розкидаючи навколо бравурні ноти, дзиґою закрутився по кімнаті.

Це викликало цілу хуртовину обурення з боку похмурих товаришів.

– Кинь строїти дурня, Дубино! Стриба, немов теля, чорт би тебе взяв! Не мала вже дитина, здається. Кретин!

– Хто кретин? – зареготав Дубинський. – Я кретин? А оце ви бачили? Не повилазило вам? Чи, може, ви засліпли й не бачите цього маленького кольорового папірця? Га?

Рухлякові й Крамаренкові здалося, що кімната зненацька заясніла радісним рожевим світлом, і обличчя Дубинського стало привітне-привітне і незвичайно розумне.

За хвилинку величезний Дубинський тиснув у своїх обіймах маленького Рухляка, який руками оповив могутню шию героя, а ногами, мов кільцем, обхопив його тулуб.

– Дубино, милий. Не забув нас.

– Рухляче! – сказав заклопотано й по-діловому Дубинський. – Коли не рахувати старої кішки Марини Мнішек, то ти в цій кімнаті наймолодший. Отже, бери цей огидливий папірець – і лети. Ми з Крамариком покладаємось на твій смак, а головне – нюх. Альон! Одна нога там, друга... теж там.

V

За годину, коли над бенкетовим столом пронісся, здавалося, спустошливий смертоносний смерч, – за годину Дубинський, блакитно посміхаючись, сидів на м'якій канапці. Позаду нього, задоволено крекчучи, лежав гладкий Крамаренко, а збоку затишно вмостився маленький Рухлячок.

Коли Дубинський закінчив своє оповідання про сьогоднішні пригоди, маленький Рухляк встав і, побожно склавши руки на грудях, серйозно сказав:

– Дубино. Дай я поцілую тебе в майбутню лисину. Ти Сократ. Бути тобі головою упродкому![4]

– Ну-ну, – соромливо посміхаючись, відмахнувся Дубинський. – Не будь нахабою, дитя.

– Зайва скромність чи не шкідливіша за пиху, – дидактично сказав Крамаренко. – Тим-то й скажу: ти – молодчага. Дай-но я тебе смикну за вухо. Ану, давай...

– Дитинчата, заспокойтесь.

– А-а... – ласкаво загудів Крамаренко. – Не хочеш? А я смикну. Давай сюди вухо. Раз-раз! Так, виходить, ти з завтрашнього дня викладач, Дубино, га?

– Викладач...

І вперше за цілий цей радісний вечір Дубинський зітхнув так гірко, так болюче, що приятелям зомліли й зупинились серця

– Викладач, Крамарику.

– Тек-с... – тихо сказав Крамаренко. – Ну, що ж удієш?.. Поцілуймо-но, Рухляче, Дубинського в лоба і благословімо його в далеку дорогу: сьогодні кінчилась його молодість.

І, наче підтверджуючи, десь далеко-далеко годинник пробив дванадцяту годину.

(1930)

__________________________