Станція Знам`янка

Помилка шофера Кучми

Я ще ніколи не бачив шофера Кучму в такому сумному настрої, як того вечора.

Він сидів у найдальшому куточку кав'ярні, палив цигарку за цигаркою, а коли в склянку з кавою упав з цигарки шматочок попелу, Кучма спробував піймати його пальцем, обпік палець і люто почав розмішувати каву ложечкою.

– Кучмо! – сказав я. – У вас щось негаразд. Ви або розчавили своїм таксі якусь бабу, або закохались без найменшої надії на відвітне почуття.

Кучмове обличчя пересмикнулось убивчим презирством:

– Я – закохався? Можете самі закохуватись, коли не вистачає глузду на щось більш корисне. Мені взагалі здається, що в вас голова тільки для того й стирчить на плечах, щоб час од часу «притискуватись до пружних грудей». На жодну іншу роботу вона навряд чи здатна.

Я встав:

– Не можу сказати, щоб ви буди зараз у доброму гуморі. До побачення, Кучмо. Поговоримо колись іншим разом. Я до вас зайду. Ви тепер де живете? Сподіваюсь, що ви вже переселились до вашого чудового помешкання в новому кооперативному будинкові «Червоний карбюратор», якого ви чекали три роки?

Кучма заскреготів зубами і зашкварчав гірко:

– Так. Уже переселивсь. Як же, як же! Не тільки переселився, а вже й виселився звідти.

– Що-о? Невже не заплатили пай?

– П'ятсот п'ятдесят п'ять, як одну копієчку.

– В чім же річ? Завалився будинок?

– Стоїть, як картиночка. .

– Тоді я нічого не розумію.

– Я також.

– Але – ваша адреса?

– Зараз – тут, у кав'ярні. Коли вийду на вулицю – на вулиці. Коли сяду на візника – на візникові моя адреса.

Тяжке зітхання роздерло його могутні груди.

– Та хто ж винен, нарешті? – енергійно запитав я.

– Вони, – середньовіковим шепотом прошелестів Кучма.

– Хто «вони»?

– Оля і Ляля. Брати їхні винні. Жінки братів винні, щоб чорт їх узяв з усіма бабусями разом.

– З якими бабусями?

– З бабусями жінок братів Олі і Лялі.

– Так розкажіть же!

– Скучно.

– Навпаки. Я передчуваю надзвичайно веселу історію.

– Як для кого.

***

Кучма вилив у широку горлянку рештки кави, запалив і почав голосом туберкульозника, для якого вже замовили труну, некролог і катафалк:

– Ви знаєте, як я чекав цього нового будинку? Мати не чекає так на первістка-сина, як я на ці три кімнати з кухнею. Бо ж знаєте, як я жив? І де я жив? По гаражах, часом в автомобілях, по редакціях з Серьожею Чутливим. А останній місяць я жив навіть у годиннику. Не вірите? Слово чести! Валявся у дворі якийсь старовинний розбитий годинник – як шафа завбільшки. Так я його встановив між двома будинками – тай дайош. Комфорт неабиякий, проте – як не кажіть – власне помешкання. Що? Незручно спати? Ясно: коли я спав, тіло моє нагадувало формою римську цифру V: невимовна частина – на підлозі, а вгорі, мов щогли загиблого корабля, стирчали ноги й голова.

Він кинув докурену цигарку й запалив нову.

– Ви часом питали в мене, чому я не одружуся. Тепер розумієте? Гарненька буда б картиночка, коли б просто з загсу я привів до годинника свою молоду дружину: «Оце, ластовенятко, наша маленька, але затишна квартирка. Отут, на циферблаті, спатиме наш майбутній Кімчик, а ось тут, де мотлявся маятник, ми влаштуємо нашу спальню...»

Він зітхнув так, що якийсь нервовий оселедцеподібний юнак поруч з переляку пересмикнувся і перекинув свою каву.

– Але шофер Кучма – матеріаліст, скептик і практик. Він знає, що одержує той, хто вміє довше чекати. Ну, нє? І я чекав... Хоч я людина й мовчазна, проте добрі друзі дізнались-таки про моє майбутнє помешкання. Зустрічаю одного разу Олю. Атож, та сама – одна з найкращих жінок України. Пийте каву.

– Кучмочко, – питає Оля, – у вас нова кватира?

– Вроді, – кажу. – Місяці через три.

– А скільки ж кімнат?

– Три. Коли не рахувати кухні й убиральні.

– Слухайте, серденько, та на якого біса вам така нечувана, неймовірна кількість кімнат?

– Треба, – кажу. – Порозчиняю двері – і буду по всіх кімнатах їздити на велосипеді. А в кухні розведу морських свинок і собак: сар, бернар і прочих.

– Та що ви, гицель?[11] – питає.

– Не гицель, – кажу, – ну й нічим не гірше за багатьох українських письменників, котрі чимало хисту віддають собачим справам. А втім, хто мені може заборонити? Хто хазяїн мого помешкання, чорт забирай?! Досить, – кажу, – мені в годиннику стирчати. Настирчався. Нажився. Наспався. Я не Діоген.

– Світе очей моїх – благає Оля, – уступіть одну кімнату. Ви ж самі знаєте, що значить тинятись по закутках, по...

Кучма конфіденціально взяв мене за плече:

– Слухайте, ви коли-небудь дивились близько в Олині очі, га? В ці золоті очі, що нагадують сяйво ліхтарів шестициліндрового «ролс-ройса» з електричним самопуском і фрикційним сполученням? Дивились? Значить, ви не засудите мене надто суворо за те, що я тут-таки пообіцяв Оді одну кімнату.

Я поклав свою долоню на його цупку мужню руку:

– Слухайте, Кучмо. Але ж лишилися ще дві кімнати?

– Чекайте. Другого дня я зустрів Лялю.

В очах йому з-під сірого попелу сяйнули лукаві жаринки:

– Слухайте, вам доводилось уважно розглядати Лялині вуста? Не на дуже далекому віддаленні. Ну, приблизно так, щоб ваші вуста були від її вуст міліметра на півтора? Ви бачили останні моделі мотоциклів «Індіан»? Приблизно колір Лялиних вуст. До того ж од них такий жар, як од індіанівських циліндрів після двогодинної шаленої їзди. Ех, чор-р-рт!..

– Одним словом, – перебив я, – ви хочете сказати, Кучмо, що другу кімнату вашої квартири ви пообіцяли Ляді?

– Пообіцяв!!

Кучма застогнав так, що нервовий юнак пустив додолу й розбив своє пенсне.

– Але ж третя кімната? – вдарив я кулаком по столі.

– Ах, боже мій! – загримів Кучма. – Та хіба ви не знаєте Галину? Коли жінка з такими стегнами, як у Галини, захоче довести вам, що ви можете комфортабельно жити в котлі локомотива Харків – Одеса, – ви негайно побіжите влаштовуватись.

– Хм-да... Становище... А кухня?

– Марія... – глухо відказав Кучма, наче грудки землі вдарились об кришку труни.

– Ніжки? – діловито спитав я.

– Груди й волосся, – застогнав шофер. – Це не груди, а радіатор вісімдесятисильного «мерседеса».

– З електричним самопуском?

– Так, і з електричною сиреною. Відмовити їй – це було вище за мої сили. З того часу й пішло... Я почував, що мене повільно, але неухильно засмоктує грузьке болото, але, як палкий, гарячий грач, я вже не міг зупинитись. Майже щодня я зустрічав нову видатну жінку України, і ця нова була неодмінно незрівнянно краща за всіх попередніх – і я, мов казковий чарівник з невичерпаними запасами скарбів, щедрою рукою роздавав направо й наліво мої майбутні три кімнати з кухнею й теплою вбиральнею.

– Кучмо! – закричав я. – І це зробили ви – всеукраїнський ненавидник жінок, холодний скептик, сухий практик, залізний матеріаліст?

Кучма замотиляв головою, як бульдог, що ненароком вхопив надто гарячий шматок м'яса:

– Дав маху. Ошибся. Не встояв. «Хто з вас без гріха – перший кинь в мене камінь».

Було довге мовчання. Таке довге, що нервовий юнак устиг збігати до оптика, вставити в пенсне нове скло.

– Ну, а далі? – запитав я.

– Що ж далі? В день переселення біля ганку моєї квартири зупинилося сім підвід з меблями. Сім найкращих жінок України почали мелодійно сваритись, доводячи кожна, що Кучмове помешкання належить їй, і тільки їй. Якщо хто й бачив коли найзапашніший букет, цвіт українського жіноцтва, так це тільки того дня біля моєї квартири. Правда, цей букет верещав, кувікав і галасував так, що я – признаюсь вам одверто – втік світ за очі. Згодом я повернувся й виговорив собі право притулитись у куточку в сінях.

Очі йому загорілися веселими блискавицями:

– Знаєте, було чудово! Я відгородився собі старою ковдрою, поставив дачку і почував себе власником двадцятикімнатної вілли. Але...

Він зі свистом зітхнув, обм'як і зморщився, як дірявий лантух, з якого висипалось просо.

– Але? – підстьобнув я його.

– Але незабаром Оля одружилася з удівцем, а в нього – двоє дітей. До Ляді приїхав з Конотопа брат із жінкою й пацаном і двоє якихось бабусь. А втім, я не гніваюсь на неї. Бо до жінки Олиного брата також приїхала бабуся – ще гірша! Якась надзвичайна: того ж дня вона повідомила всіх, що тижні за два збирається родити сина. До того ж Лялин брат, як виявилось, був запеклий мисливець. Одного разу приходжу по роботі додому – втомлений, як собака. Зирк! – аж на моїй дачці щось лежить і гарчить. Справжній собака. Зайняв мою житлоплощу, не пускає. Виявилось, що Лялин брат поставив мені в сіни за компаньйонів двох собак. Тоді я вночі потихеньку зібрав у клунок найнеобхідніші речі – та й утік ... Ночував на вокзалі.

Знову було важке мовчання.

– Ну, а тепер же як, Кучмо? Навіть не бачитесь з ощасливленими жінками?

Кучма повів плечем:

– Ні, чому ж? Бачусь, тільки нечасто. Раз на місяць. Коли ходжу до домоуправління платити гроші за квартиру.

– За яку квартиру?

– Та за ту ж таки. Що в ній живуть шановні товаришки.

Я вхопив його за руку:

– Гей, Кучмо! Я вас не пізнаю. Слимак ви – та й більш нічого. Тісто, кваша. Та я на вашому місці як накатав би заяву, та як подався б до суду, та як...

– Тс-с!. – Кучма зашипів, мов проколота мотоциклетна шина. – Ви збожеволіли. Як вам не соромно? Культурна людина – і суд. Та що я – хам який-небудь, варвар, куркуль? Ах ти ж боже мій!

Він глибоко замислився, і на його широкому, енергійному, наче вирізьбленому з мармуру обличчі засвітилася напружена робота думки, наче хтось тягав важке каміння. Потім він рішуче підвівся, зітхнув, як чоловік, що розв'язав нарешті гнітюче питання, розрубав гордіїв вузол, – і сильно потиснув мені руку:

– Годі. До побачення. К чорту. Іду до суду.

Я не повірив своїм вухам. Я вхопив його в свої обійми.

– Кучмо! Друже мій! Нарешті я пізнаю свого старого друга, енергійного невблаганного скептика, практика й матеріаліста – Василя Кучму. Правильно. К чортам. Виселити – та й годі. Що це за нахабство, чорт забирай. Вселитися в чуже помешкання, вигнати хазяїна. А оце вони бачили?

– Так-так! – кричав Кучма. – Я йому покажу, де раки зимують.

– Не йому, а їм, – поправив я.

– Йому.

– Їм.

– Йому!

– Та кому ж це «Йому», чор-рт?

– Та цьому ж фруктові.

– Якому фруктові?

– Та тому ж, що відняв у мене мого годинника. Поки я, розумієте, жив у сінях, якийсь чорт примітив мого годинника й поселився в ньому. Я доводжу цьому загнибіді, що він незаконно захопив чужу житлоплощу, а він мене посилає к чортовій матері. Довго я вагався, ну зараз рішився. Годі, іду в суд. Я доведу, чорт забирай, що шофер Кучма вміє завоювати своє право!

Він рвучко кинувся до дверей. Але там зупинився, тихенько повернувся до мене й несміливо зашепотів мені на вухо:

– Слухайте: ви іноді, я знаю, пишете маленькі оповідання про мої пригоди... Так от... я хочу вас попрохати... Не пишіть, будь ласка, про цю історію. А то Ляля й Оля неодмінно ж прочитають – можуть іще на мене образитись. Я ж не звір який-небудь і не куркуль... Понімать нада... До побачення.

І він зник.

А я довго ще сидів у кав'ярні – охоплений обуренням і... восторгом.

(1929)

_______________________