Станція Знам`янка

Хвороба Дубинського

Проробивши пів року в Укрості, художник Дубинський, за його власним виразом, своїм звичаєм «запарювався».

Працював він справді «по-звірячому» (його ж таки вираз): спав по чотири-п'ять годин на добу, решту часу – замурзаний, у фарбах, неголений, скуйовджений – метушився по майстерні, покрикуючи на товаришів, з блискавичною швидкістю малюючи десятки плакатів, портретів та карикатур, заражаючи всіх блискавичним темпом роботи.

Продукційність його була воістину дивовижна: за одну добу він виконував те, чого інший не зробив би й за тиждень.

Але відчувши, що наближається час «запарки», коли щіточки падали з рук і сам він хитався перед мольбертом од утоми, Дубинський негайно домагався місячної відпустки (відмовити йому – неможливо) і їхав на провінцію, до маленького районового міста, в гості до своєї заміжньої сестри.

I

Дубинський третій день валявся на ліжкові й, заклавши руки за голову, безглуздо розглядав стелю своєї кімнати. Час від часу він переводив погляд на стіни, шумно й засмучено зітхав. Хвилину лежав без жодних ознак життя, потім знову зітхав не менш засмучено, з тією тільки різницею, що погляд його тепер, як і перше, був прикутий до стелі.

– Петер, обідати! – гукали з суміжної кімнати.

– Кого?

– Іди обідати.

– Господи, – морщився Дубинський, – знов обідати. Ти мені пробач, Варю, – розслаблено говорив він сестрі, що ввійшла до кімнати, – але це якийсь дикий, варварський культ шлунка. Якась скотяча обжерливість. Всі думки, всі прагнення ваші – у шлунку. А жива душа людська, про яку...

Сестра рвучко поверталась і ображено йшла з кімнати.

– Варю! – гукав Дубинський їй услід. – Принеси вже мені, будь ласка, сюди чогось перекусити. Там кілька котлет, чи що. Пару ложок узвару. Не звичайних, ні! Пару ополоників...

З їдальні линув смачний запах супу.

– Варю, – плакав Дубинський, – Варю, де ж котлети? Ви, здається, сьогодні умовились заморити мене голодом. З самісінького ранку чекаєш цього більш ніж злиденного обіду – і от вам... Голодуєш цілими днями, як індус. Коли тобі важко годувати мене, я можу поїхати... далеко-далеко... До Аргентини абощо. І коли я там конатиму... я все-все прощу тобі. Я помру зі словами благословення на вустах. Завтра я вже й поїду. А зараз – дайте мені хоч шмат хліба, щоб не охлянути до завтра...

Входила сестра з півдесятком котлет на тарілці.

– До біса котлети! – ображено кричав Дубинський. – Підлабузитись хочете? До біса! Не хочу милостині! Культ шлунка... Жуйні тварини...

– Божевільний, – ображалася сестра й виходила.

– Ва-арю, – жалісно співав Дубинський. – Дай мені, голубко, пару котлеток. Охляв я... Голодую...

II

Коли вдома нікого не було, крім Дубинського, що байдужо розглядав стелю своєї кімнати, у вікно хтось постукав.

– Хто? – позіхнув Дубинський.

– Хто! – передражнив хтось на вулиці. – Японський імператор.

– Такого не треба.

– Дубино, не строй дурня. Це я, Рухляк. Відчиняй гостинні покої.

Дубинський навіть не поворухнувся.

– Подзвони, – безбарвно сказав він, позіхаючи.

Зараз же після цього протягом п'яти хвилин у помешканні одчайдушно, надсадно тріпотів і колотився, як у лихоманці, електричний дзвоник.

– Не відчиняють! – жалісно долинуло з вулиці.

– Нема нічого дивного, – позіхнув Дубинський. – Бо нікого нема дома. А втім, можна ввійти через двір. Там хвіртку замкнено на гачок, але ти можеш видертись на дерево, виламати дрючок і відчинити.

– Дрючок я маю! – скажено гукнув Рухляк. – Відчиняй вікно, диявол. Лізти буду. Слухай, мавзолей, – продовжував він, увалюючись у хату, – я зараз розлютований. І моя поява з оцим дрюком...

– Не говори так, Рухлячок, – тихо перебив Дубинський. – Не можна. Соромно.

– Чому?

– Так. Не такий час, щоб жартувати. Скрізь культ шлунка, якісь жуйні тварини, міщани, гидота...

Рухляк похитав головою:

– В носі колупаєш?

– Колупаю, – відповів Дубинський з упертістю запеклого злочинця.

– На кроваті вилежуєшся?

– А де ж мені накажеш вилежуватись? На підлозі, чи що?

– Хм, – сказав Рухляк. – Погані наші справи.

З виглядом досвідченого лікаря оглянув Дубинського, його кімнату, де панував неможливий хаос, і твердо констатував:

– Ти запарився.

– Га?

– Ти, кажу, запарився. Запарився і через те залежався. До того залежався, що... хм!.. уже пахнути починаєш. Тобі конче треба провітритись.

– Я провітрююсь, – туманно признався Дубинський.

Маленький Рухляк зненацька спалахнув і вибухнув, мов магній:

– Нам треба мандрувати.

– Мандруй, – уникливо відгукнувся Дубинський.

– Не «мандруй», а вдягайся. Гайда до Крамаренка – радитись. Мені спало на думку проїхатись пароплавом по Дніпру. Завтра ми можемо виїхати.

Обличчя Дубинському перекривилося нелюдською гримасою:

– Та ні, навіщо ж завтра? Краще вже згодом колись. На Різдво, чи що. Або на Великдень. Гарно тоді на пароплаві... Дзвони, пташки, струмочки, травичка...

– Петер, одягайсь! – наказав Рухляк. – Моментально.

– Та я, власне, не знаю навіть, де мої черевики.

– Один на столі, біля прес-пап'є, другий – на вікні. Ну!

– Чекай, – сказав Дубинський. – Я згоден. Давай тільки трохи спочинемо.

Рухляк обурився.

– Дубинський, одягайся! Інакше – бачиш оцей глек з водою?

– Свіжа, – відгукнувся Дубинський, натягуючи черевики. – Пий, коли хочеш.

III

Здоровенний поет Крамаренко сидів на канапі і, зосереджено висолопивши язика, лагодив музичний ящик.

– Ага, – привітався він з приятелями, знімаючи з носа вузькоокі бабусині окуляри, прив'язані якимись дивними мотузочками до його вух. – Добре, що ви прийшли. А я хотів уже йти до вас. Річ у тім, бачите, що нам треба провітритись.

– Чекай! – ляпнув себе по стегнах Рухляк. – Звідки ти довідався?

Обличчя Крамаренкове засяяло гордістю:

– Нізвідки. Сам додумався.

– Та чи ж знаєш ти, бузувіре, що ми з Дубинським того й прийшли до тебе, щоб порадитись про маленьку мандрівочку пароплавом?

Крамаренко раптом застрибав на місці, захоплено загуркотів і весело замахав руками, наче дивовижний гладкий птах, що намагається полетіти.

– Ах ви ж чорти! З-під самого носа ідею вкрали. Це ж саме і я придумав. Тільки... хм!

На лице йому набігла весняна хмарка.

– Треба купити сосисок, – заклопотано й серйозно сказав поет. – Якнайбільше.

– Сосисок? Навіщо? Чому саме сосисок?

– Так, – повчаюче відповів Крамаренко. – Щоб їсти. Багато сосисок треба.

– О, люди! – вистогнав Дубинський. – Не люди, а звірі. Формений культ шлунка. А душа людська, про яку...

♦

... Ухвалили їхати до найближчої пароплавної пристані велосипедами, потім пароплавом проти води до Києва, а звідти додому – залізницею.

– Речей треба брати якнайменше, – тоном досвідченого мандрівця радив Крамаренко. – Я тут ось у «Червоних квітах»[5] вичитав. Тут є список: барометр, термометр, хустка до носа, рушниця, касторка, шпильки, нічні пантофлі, електрична лампа, антена. Ну, далі пішли дрібниці: намет, хідді[6], еліксир для волосся, полиця для книжок...

Рухляк доклав великих зусиль, щоб умовити його не брати з собою цих речей, без яких самовідданому мандрівцеві все ж таки можна було обійтись у дорозі.

IV

Але барометром Крамаренко не поступився.

В дорозі він почепив його на мотузці через плече, і коли друзі обережно натякали, що від інструмента нікому нема жодної користи, лютував, як гірський ураган, доводив, що його товариші – варвари, що гальмують переможний хід культури, і кричав, що хтось хоче його обдурити.

Крамаренка ніхто й не думав обдурювати, але барометр піддурював мандрівників раз у раз: коли на його загадковому обличчі весело реготало сонце, приятелі похмуро місили ногами подорожню грязюку, проклинаючи «цей паршивий дощ»», тягли за собою неймовірно важкі велосипеди, бо до коліс прилипло по два пуди розмоклої глини.

– Нічого, – підбадьорював Крамаренко товаришів. – Це дурниці. Я певен, що незабаром прогляне сонечко. Повірте ви вже мені, старому, досвідченому мандрівцеві.

І коли другого дня, пошматувавши важку тканину хмар, весело посміхалось сонце, проклятий інструмент кректав, рипів і зловісно пророкував хуртовину.

– От бачите, – радів Крамаренко, потай переводячи стрілку барометра на «ясно». – Я ж вам казав, що буде сонечко. Гальмуй. Їсти хочу.

– Знову жерти, – хлипав Дубинський, що встиг уже з'їсти шість бутербродів. – Не люди, а свині якісь.

– Буря з дощем, – рипів барометр.

Жодна брехня не минає безкарно: барометр, кінець кінцем, загинув.

Скажено мчали з гори. Крамаренко побачив у долині небезпечний заворот і, не затримуючи ходу, обернувся назад – попередити друзів про небезпеку. В ту ж мить він загубив педаль, шкереберть гепнувся додолу, дав сторчака, злетів у рівчак, переламав кермо і безнадійно потрощив барометр.

Керма було жаль, але загибель барометра викликала таке захоплення в Рухляка, що навіть Дубинський, який до всього ставився з філософською байдужістю, почав потирати руки і в'їдливо захихикав.

Після цього він знову вдягнув кам'яну машкару[7] і байдуже дивився вдалечінь, мурмочучи раз у раз прокльони на адресу жуйних тварин.

Крамаренко лаявся, мов чотири візники, що посварилися за єдиного пасажира; бив себе в груди величезним волохатим кулаком і присягався, що тепер для нього весь літній відпочинок після напруженої зимової роботи пропав безповоротно.

Ніхто йому, проте, не вірив.

V

Приїхали до пароплава радісного рожевого ранку.

Весело посміхалося дбайливо виголене молоде сонце, вигравало золотими монетами під веслами численних білих човнів.

Свіжий, бадьорий вітрець випинав молоді пружні груди.

Люди стрибали скрізь, наче виконували якийсь вакхічний танок, купували квитки, тягли речі, розвантажували, одчайдушно розмахували руками й ногами, гукали, свистіли, реготали, хапалися за голови, загрожували, прощалися і лаялися так, що Рухляк сказав, що це нагадує йому літературний диспут.

За пів години Рухляк з Крамаренком уже стояли на борту пароплава і, спершись на поруччя, безтурботно пхакали цигарками.

Дубинський тим часом сидів унизу, в буфеті, та ображався, що до чаю дають такі маленькі бутерброди.

– Подивись-но, – сказав Рухляк, смикаючи Крамаренка за рукав. – Яка гарна жінка.

– Де? – зацікавився Крамаренко.

– Ондечки. Біля тієї коняки.

Синьоока, дуже гарна блондинка стояла біля візника і, чарівно посміхаючись, розмовляла з літньою людиною в окулярах, дуже подібною до лікаря.

– Чорт забери! – зітхнув Крамаренко. – Коли б не моя проклята соромливість, не знаю ще, яку насолоду послала б мені доля. От Дубинський – то зовсім інша річ. Треба було б сказати йому.

За спинами приятелів нерухомо стала безнадійна постать Дубинського й похмуро виголосила:

– Був зараз у буфеті. Жеруть люди, смокчуть чай, огидно плямкають. Нема того, щоб милуватися сонцем, річкою, природою. Формений культ шлунка.

– Дубинський, – лукаво посміхнувся Рухляк, – хочеш бачити найпрекраснішу жінку з усіх, яких доводилося тобі зустрічати за все твоє бурхливе життя?

– Де-де? – затанцював Дубинський, хапаючи Рухляка за плечі й зазираючи йому в очі.

– Очі сяють, мов ті прожектори, – задекламував Рухляк. – Брови – зломи блискавиць. Посміхається....

– Рухляк! – закрутився Дубинський. – Де? Ну, покажи ж, свиня!

– Вуста червоні, як кров, – байдуже продовжував Рухляк, безтурботно дивлячись на гладку, огрядну перекупку. – Пиріжок їсть...

– Рухляк, не строй дурня! Де вона? Ну покажи, любчику!

– Пиріжок їсть і плямкає. Огидно, але не дуже. Формений культ шлунка. Нема того, щоб природою милуватися...

– Йолоп!

Рухлякові стало жаль Дубинського.

– Дубино, дивись на мій палець.

І він добродушно повернув указівний палець у той бік, де стояла прегарна жінка.

– А-ах! – присів Дубинський.

І колишній Дубинський зник назавжди.

Народився новий Дубинський.

І відзначив він своє народження так: збіг з пароплава, задиркувато запалив цигарку й почав театрально прогулюватись навколо прекрасної жінки, гордо відсунувши кепі набакир і виспівуючи якогось вибагливого мотивчика.

– Залицяється Дубинський, – хихикнув Рухляк. – На півня похожий. І дасть же бог людині...

VI

Оглушливий гудок пароплава, стурбована команда капітана – і матроси налагодилися знімати сходи.

Гарна жінка заметушилась, загубила брошку і почала прощатись з літнім громадянином. Вони кілька разів палко поцілувалися (Дубинський в цей час обурено танцював за їхніми спинами), а в літнього громадянина навіть блиснули на очах сльози.

– Так ти ж пиши, моє сонечко, – сказав він зворушливо. – Телеграфуй, вітай.

– Я на тебе чекатиму, Котику, – привітно посміхнулася жінка. – Ну, до побачення. Пора.

Не встигла вона відвернутися, як похоронне обличчя літнього громадянина раптом засяяло широчезною посмішкою щастя й радости. Він безтурботно висмикнув з кишені носову хустку й почав безжурно обмахувати нею сміхотливе обличчя.

«Ач, старий чортяка, – подумав Дубинський. – Мабуть, мріє про той час, коли знову побачить її».

Дама обернулась.

Обличчя дідкове раптом потемніло, захмарилось, і дві непрохані сльози набігли йому на очі. Він зараз же одвернувся, єхидно підморгнув сам до себе, підбіг до дами, клюнув її в руку і потім довго сякався.

Заклекотіло, засвистіло, зашипіло внизу біля корми. Повільно попливла убік пристань – і пароплав, весело відмахуючись колесами, бадьоро побіг проти води. Малесенька постать дідкова довго помахувала білою хустинкою.

– Слухайте, хлопці! – гукнув захоплено Дубинський, підмітаючи до друзів. – Я, здається, закохався!

Потім з гримасою нелюдського жаху, вилупивши очі, зазираючи в обличчя друзів, зловісно зашепотів, наче виказував якусь жахливу таємницю:

– Чоловіка кохає... Цілувались. До такої спробуй тільки підійти... А я – нічого. Штовхнув, попрохав пробачення – вона посміхається. Хоч би оком моргнула.

– Тобі й книги в руки, – відповів Крамаренко.

Дубинського не можна було впізнати. Встиг злітати кудись до машинового відділу, почистити там черевики; гарненько зачесався і цілий ранок наспівував веселих пісеньок, намагаючись ходити так, щоб не було видно лати на ризикованому місці.

Та дарма.

Жінка здавалася неприступною.

Удвох з якимсь хлопчаком вона сиділа на лаві, неуважно вдивляючись в зелені береги. Хлопчисько з насолодою уминав цукерки, а вона ніжно гладила його по голові.

У Дубинського склався, очевидячки, якийсь одчайдушний план. Він одірвавсь од поручнів і рішучим, твердим кроком попрямував до дами. Але на півдорозі раптом зупинився й почав зав'язувати мотузок свого черевика.

Потім випростався, почухав потилицю і, махнувши рукою, пішов просто в левову пащу.

– Хлопчик... – сказав він, показуючи на ласуна.

Той задоволено заіржав.

– Синочок ваш... Симпатичний. Напевне, перший учень в усій групі.

Жінка знизала плечима і, посміхнувшись, одвернулась.

Дубинський постояв пів хвилини, похнюпивсь і безнадійно відійшов.

– Не можна... – хрипко сказав він приятелям. – Неприступна. Чоловіка кохає. Ах, свинство!

Став він відтоді сумно-мрійний, похмуро зводив очі до неба, зітхав і, розчаровано балакаючи сам до себе, розводив руками з виглядом розгубленим і загадковим.

Поліз униз, до буфету, і там методично й уперто жував бутерброди.

VII

По обіді Рухляк з Крамаренком прийшли до спільної каюти і здивовано помітили, що біля дами упадав надзвичайно гладкий чолов'яга явно непманського вигляду.

– Я теж люблю розважатися, – мрійно крякав він. – До жаху люблю. І щоб на столі, знаєте, хризантеми, демісек[8], старий херес «Азвин Азертиджарет»»[9]. Хо-хо-хо!.. До чортиків люблю!

Хлопчисько, єдиний німий свідок цієї сцени, тупо жував яблуко.

– Лимонадцю б випити на палубі, – запропонував гладкий чолов'яга. – А ти, Колю, піди купи собі той... як його?.. Ну, чого-небудь там... шоколаду, чи що, Ось маєш карбованець.

– Мр-р-сі.

Приятелі шмигнули в якийсь коридорчик, пропустили їх наверх і довго сумно похитували головами.

– Осоромився наш Дубинський.

– А справді. Дивись, якийсь уламок знищеної безповоротно буржуазії зумів її причарувати.

– Ех, Дубинський, Дубинський! Ти знаєш, Васю, я навіть ревную. Гірко мені за товариша. А тобі?

– Єсть трохи, – відгукнувся Рухляк. – Ходім нагору, подивимось.

Товстун закохано дивився на незнайому жінку і повчав:

– Така ви ще молода, вам не можна журитися. Жити треба. А то що ж буде потім, коли ви зараз, маючи двадцять чотири роки...

Жінка раптом дзвінко й довірливо зареготала:

– Заміж мені треба!

Обличчя приятелям пересмикнулися.

– А то ще єсть анекдот, – почули вони за хвилину голос безтурботного непмана. – Яка різниця між кіно, радіо та фінінспектором?

Невідомо звідки, з пекла виліз Дубинський:

– Крамаренко, дай карбованця. У мене тільки полтинник лишився.

– Щиро вітаю, – образився Крамаренко. – А решта?

– Хлопчикові... її синкові... – зашелестів Дубинський. – Шоколад купляв, те та се...

– Йолоп! Вона незаміжня.

– Що-о?..

– Петю, скоро купиш шоколаду? – простодушно спитав нетерплячий хлопчисько.

– Іди геть, чортеня, поки я тобі вуха не поодривав! – заверещав Дубинський. – Паршивець ти нещасний! Жере шоколад, як бегемот!

Хлопчик гірко кувікнув, засопів і засунув палець у ніс.

– Я про неї вірші написав, – інтимно звернувся Дубинський до приятелів.

І він задекламував могутнім голосом тріскучий вірш. Кінчався він так:

Хай грім,

Грім ери тебе укриє,

Моя далека

Блакитна мріє!

– Паршиві вірші, – серйозно сказав хлопчисько, бажаючи, очевидно, дошкулити кривднику.

Дубинський дав своєму недавньому приятелеві стусана; той заревів на цілий пароплав. За покривдженого оступилася дама й новий її знайомий, потім у справу встряла стороння публіка – і Дубинського прилюдно вилаяли «жорстоким, безсердечним катюгою».

Катюга довго хмурився, сопів і скреготів зубами.

– Я йду спати, – несподівано бовкнув він. – Завтра рано вставати.

І пішов.

♦

А Рухляк з Крамаренком об одинадцятій годині вечора спостерігали цікаву сценку: з каюти прекрасної дами виліз гладкий непман без комірця й похмуро пробурмотів:

– П'ятдесят або п'ятдесят п'ять... Ач яка! І оком не поведе...

– Стане вона для такого старого чорта ще й оком водити, – долинув із пітьми Крамаренків голос.

Непман присів і прилип до стінки.

VIII

Дубинський прокинувсь о шостій годині ранку, вдягся, сів на порозі біля каюти незнайомки і почав чекати.

– Не обдуриш! – злісно шкварчав він на адресу непмана. – Я перший з нею забалакаю. Я їй зніму полуду з очей. Я їй поясню, що ти за один!

♦

– Хр-р-р – пр-р-р... Хр-р-р – пр-р-р...

♦

Прокинувшись за дві години, він глянув угору і побачив навколо обурені фігури: незнайомки, непмана й тубільного буфетника.

– Очень даже стидно, – презирливо кинув йому навздогін буфетник. – Нап'ються, а потім тольки даму компліментірують.

Дама, втираючи сльози напаханою хустинкою, запевняла, що вона навіть не знайома «з цим юнаком».

Ранком непман знову щільно прилип до незнайомки, а Дубинський, виступаючи павичем, розчулено декламував:

Їж ананаси, рябчика жуй, –

День твій останній надходить, буржуй

– А то ще є анекдот, – розійшовся непман. – Один чоловік зустрів на полюванні свого друга, зрадів і запропонував йому піти до себе на дачу пообідати. От і пішли вони. Хазяїн приготував гостеві ванну, а сам кудись пішов. Гість скупався, і тільки-но натягнув на голову сорочку, аж гульк! – чує чиїсь дрібненькі кроки. Він так і закам'янів з сорочкою на голові. Вбігає невідома прегарна молода дамочка, очевидно хазяїнова жінка, ляскає його ніжною ручкою нижче спини і починає щебетати:

«А я й не бачила, коли ти з полювання повернувся! А ти за ці три дні здорово поправився. Любий, я так за тобою скучила!»

І дамочка падає просто в його обійми, хо-хо-хо!..

– Слухайте, ви! – виріс із-під землі розгніваний Дубинський. – Ви, юначе! – Непман був удвоє старший за нього. – Коли ви ще раз насмілитесь образити женщину такими брудними анекдотами, то я вам!.. то я вас!..

Скандал був не дуже великий, але бучний.

– Мовчи, ідіот! – Рухляк затулив Дубинському рота й потаскав його в дальній куток палуби. – Крамаренко, держи його!

– Та я його!.. Та я йому!..

– Мовчи!

– Гарбуз! – чмихав Крамаренко. – Величезний гарбуз. Справжній скандал.

– А все через те, що романтик, – пояснив Рухляк. – Хочеш, я його провчу? Вилікую?

– Ану вилікуй, – попрохав Крамаренко.

– Хай трохи вгамується.

Цілий день Дубинський десь ховався, і тільки коли вже смеркло й навкруги спалахнули електричні лампки, Крамаренко зустрів Дубинського в коридорі, там, де були двері до каюти незнайомки.

– Дубинський, – гукнув Крамаренко. – Ти не бачив Рухляка?

– Відчепись, – безнадійно махнув рукою Дубинський.

Крамаренко співчутливо похитав головою:

– Незнайомку шукаєш?

Дубинський хрипко зітхнув:

– Її,

– Так ходім на палубу.

Дубинський звів очі до стелі й ледве чутно зашелестів:

Хай грім,

Грім ери тебе укриє,

Моя далека

Блакитна мріє!

В ту ж мить двері таємничої каюти незнайомки з гуркотом розкрилися, і звідти прожогом вилетів маленький Рухляк:

– Дай вісім карбованців. Моментально!

Зникаючи за дверима каюти, він устиг грайливо штурхнути Дубинського в бік.

– Яка мрія, ти казав? – єхидно звернувся Крамаренко до Дубинського. – Блакитна?

Той лежав долі труп трупом.

Крамаренко поцмокав, почухав потилицю, вхопив його на оберемок і поніс на палубу, на повітря.

IX

За пів години Рухляк вийшов на палубу і побачив там таку картину.

Дубинський сидів на скрученій линві й важким невидющим поглядом дивився вниз, на чорну воду. Крамаренко стояв поруч і ласкаво гудів:

– Не можна плакати. Висякай носа, дурню! Витри сльози.

Рухляк раптом увесь якось скорчився, ввійшов в себе і став маненький-маненький, боязкий-боязкий.

– Дубино, – сказав він тихо. – Ти не сердься на мене.

– Я не сердюсь, – відповів, сякаючись, Дубинський. – Мені тільки прикро, що я такий йолоп...

Тоді Рухляк ласкаво обняв його за талію і, мрійно дивлячись у голубу даль уквітчаного діамантами неба, зітхнув і віщо сказав:

– Слухай, Дубино! Ти не йолоп. Ти – мрійник. Оце тобі наука. Досадно дивитись, коли коштовний арабський кінь хоче перевернутись на водовозну шкапу.

– Дякую, – розчулено сказав Дубинський.

– Нема за що, – засоромився Рухляк. – Їжте на здоров'я.

Потім зненацька підвівся й несподівано поцілував Дубинського в те місце, де, на його думку, за п'ять років у художника засяє лисина.

У синім небі серед легеньких шовкових хмаринок безтурботно перевертався й викривлявся срібний місяць.

– Мандрівки поширюють світогляд людини і сприяють її розумовому розвиткові, – несподівано сказав Крамаренко і тут же загуркотів розкотистим реготом, мов віз зі старим залізом на поганому брукові.

Відразу стало легко, весело, шумно.

1923

Владивосток

__________________________