Старі й молоді

Розділ перший

Після зливи вночі цей довгий сільський путівець, який весь час зміївся, немов вишукуючи не такі виснажливі підйоми і крутосхили, став непрохідним. Утім, прикрішим за негоду і завдану нею шкоду було не це. Вочевидь, до зусиль будівничих, які зводили тут підмурівки та кріплення, прокладали й споруджували цю дорогу, щоб людям легше було ходити по нерівностях цієї пожолобленої й кривулястої місцевості, ставилися тут зі зневагою і мало не вороже: підпори завалилися, кріплення розсипалися, а поміж руїнами навпростець розбігалися стрімкі стежки. Дощ усе ще накрапав. У блідому світанні вчувався крижаний подих західного вітру; і з кожним його поривом у тих місцях, де краєвид тільки-но випірнув із темних, вологих тіней бурхливої ночі, здавалось, виникало тремтіння. Воно пробігало від оповитого туманом міста на високому пагорбі до узгір'їв, долин та рівнин, усе ще вкритих почорнілою стернею, і аж до моря, каламутного й скуйовдженого. Дощ і вітер немов утілювали завзяття жорстоких небес, що лютували над запустінням цього крайнього узбережжя Сицилії, де височіло мовчазне Джірдженті[1] й скупчились жалюгідні рештки його прадавнього життя; дивно було, як воно вціліло в цій порожнечі часу, без подій, залишене на поталу безпросвітній убогості. Поміж високих загорож з волохатих м'ясистих і покручених опунцій, живоплотів з агави та висохлих кущів ожини і потрісканих низьких кам'яних стін подекуди виринали то перекошені стовпи, які підтримували розбиту, іржаву браму, то неоковирні, убогі каплички, які, нерухомі й самотні, визирали з-під колючого гілля мокрих дерев і, замість умиротворення, вселяли сум'яття, адже споруджені вони там були для того, щоб нагадувати подорожнім (переважно селянам і візникам) про їхню віру, хоча ті дуже часто з відкритою чи прихованою люттю демонстрували, що геть забули про неї. Іноді на них сідала якась сумна заблукала пташка, боязко змахуючи мокрим пір'ям; вона приглядалася, але не наважувалась навіть подати свій жалібний голос серед такого убозтва. Натомість свій голос — ще й як! — подавала біла кобила, осідлана кумедним верхівцем у червоних штанях і бірюзовій куртці. Проте при ближчому погляді кобила ця теж виявилася вартою співчуття: стара і втомлена, час від часу вона пирхала, низько поводячи головою, ніби їй більше несила було місити болото на цьому путівці; а вершник, який лагідно підганяв її, навіть у цьому яскравому мундирі бурбонського вояка мав не менш жалюгідний вигляд, ніж його тварина; руки його були червоні, закляклі від холоду, а сам він весь зіщуливсь під вітром і дощем.

— Вперед, Тітіно!

Тим часом китиця його низько посадженого форменого берета бовталася перед ним туди-сюди, у такт з вимученим клусом бідолашної кобили.

Не всі з тих рідкісних перехожих, що мандрували там пішки або тряслись на лінивих віслюках, знали, що князь, дон Іпполіто Лаурентано, усамітнившись ще в 1860 році у своєму маєтку Колімбетра, щоб гордовито засвідчити свою вірність колишньому урядові Королівства Обох Сицилій[2], тримає варту із двадцяти п'яти вояків у бурбонських мундирах. Тож вони, не знаючи, що про це думати, здивовано оберталися й зупинялись, витріщившись на це кумедне видиво, яке з'явилось із розірваної пелени невиразного присмерку.

Їдучи повз здивовані погляди цих невігласів, Плачідо Шаралла, капітан цієї варти, попри холод і дощ, від яких він змок і весь тремтів, випрямляв спину, демонструючи військову виправку; коли ж на шляху йому траплялась капличка, чоловік салютував їй по-військовому; далі скошував очі, щоб поглянути на туго підкручені кінчики своїх намащених жиром рідких чорних вусиків (кляті вуса!) під могутнім орлиним носом, і його лагідний заклик до тварини змінювався на владне: «Но! Но!». Тоді смикав за вуздечку і вдаряв кобилу шпорами, на що Тітіна іноді — грім би її побив! — через таку наругу над її старечою повільністю відповідала не вельми пристойними звуками із задньої своєї частини.

Але ці зустрічі, такі втішні для капітана, траплялися дуже рідко. Тепер усі знали про ту варту в Колімбетрі і сміялися з цього або обурювалися.

Папа Римський у Ватикані під охороною швейцарців; дон Іпполіто Лаурентано у своєму маєтку під охороною Шаралли і його товаришів!

А Шаралла, який у межах Колімбетри почувався на своєму місці, справжнім капітаном, поза її межами вже не знав, як поводитися, щоб уникнути насмішок і образ.

Хоча б почати з того, що всі понижували його в ранзі, називаючи капралом. Яка дурість! Ганьба! Адже він командував двадцятьма п'ятьма вояками (авжеж, двадцятьма п'ятьма!), і треба було бачити, як навчав їх усіх військових хитрощів і показував, як їздити клусом. І потім, зрештою, вибачте, хіба інші дідичі не тримають на своїх землях сторожу в одностроях?

Чесно кажучи, вважати себе всього лиш сторожем бідолашному Шараллі, що походив з «непростого роду» і мав ліцензію вчителя початкових класів та гімнастики, було трохи неприємно. Утім, іноді він неохоче мирився і з цим, щоб не почути чогось гіршого. Сторож, аякже. Старший над сторожами.

— Капрал?

— Який ще капрал? Хто тут капрал? Я — капітан! То ви визнаєте, що ми — військовий підрозділ?

— Який підрозділ? Навіщо? І чому так одягнені? — Шаралла здвигнув плечима й примружив очі: — Однострій як однострій. Примха Його Ясновельможності, що тут вдієш?

З деякими легковірами він вдавався до таємничих зізнань: буцімто італійський уряд не схвалював переконань князя, тому — уявіть собі! — вони б там тішилися, дізнавшись, що його вбито чи нещадно пограбовано; тому князь, живучи на самоті в сільській місцевості, справді потребував цієї варти, скромним очільником якої був Шаралла. Утім, досі незрозуміло, чому сторожа мусила носити цю огидну уніформу.

— Мов катюги якісь! — бідолашний Шаралла не раз чув цю репліку і з гіркотою думав про те, як легко князеві з такою гідністю й неухильністю зберігати горду поставу протесту, адже він не покидав меж Колімбетри, тоді як йому і його підлеглим доводилося виходити назовні і якось викручуватись.

Даремно він, розмовляючи з кимось віч-на-віч, присягався всім на світі, що за часів Бурбонів ніколи й нізащо не одягнув би цієї уніформи, адже тоді то був символ тиранії, символ гноблення Батьківщини; і додавав, розмахуючи руками:

— Але тепер, панове, інша справа! Тепер ви на коні… Тому дайте мені спокій! Це мій хліб. Та ви жартуєте?

Йому будь-що намагались зіпсувати кров, вдаючи, ніби не розуміють, що капітана не варто зводити до самого лиш мундира, який він носить, що під цим мундиром такий же чоловік, як і всі інші, змушений у ганебний спосіб заробляти собі на життя. Поглядами, усмішками, виявленням жвавого інтересу до справ інших Шаралла намагався всіляко відвернути увагу від свого одягу; а потім страшенно сердився сам на себе за всі ті викрутаси і всі ті гримаси, які корчив, адже якщо дивитись на цей костюм без упереджень, він був прекрасний — святий Боже! — і дуже йому пасував; тоді в капітані починали ворушитись докори сумління через те, що він змушений вдавати, буцімто йому прикро носити мундир.

Шаралла чув, нібито в Джірдженті якийсь прибулий з континенту «чиновник», бородатий і жовчний, люто розмахуючи руками, публічно заявив, що такого неподобства, такої нахабності, такої патентованої наруги над славою революції, над урядом, над Вітчизною, над самою цивілізацією не потерпіли б у жодній іншій частині Італії і, можливо, в жодній іншій провінції самої Сицилії, окрім провінції Джірдженті, бо це ж… це ж… — йому забракло слів, і він зробив промовистий жест руками.

Боже милий, звідки ж така зневага, така огида саме до нього, через цю бурбонську уніформу двадцяти п'яти охоронців? Чому все це обурення не сходило на мера, на міських і провінційних радників та депутатів, а також на найпомітніших містян, коли вони наввипередки мчали, виряджені й набундючені, щоб засвідчити свою повагу Його Ясновельможності князю Лаурентано, який приймав їх на віллі, мов той король у своєму палаці? І Шаралла ще не згадав вищого духовенства на чолі з монсеньйором єпископом, якого, як відомо, можна було б вважати природним союзником такого легітиміста, як його ясновельможність.

Шаралла насолоджувався всіма цими візитами, і його аж роздувало від гордощів; ніщо не було для нього більшою втіхою, ніж щоразу ставати струнко й віддавати зброєю честь. Коли приїжджав монсеньйор або ж мер, чатовий гукав з брами сторожу із сусіднього вартового поста, і перше привітання відбувалось там — за всією формою, з елегантним брязкотом зброї, піднятої й різко опущеної вниз; друге привітання проходило під колонами зовнішнього вестибюля вілли, за покликом іншого вартового біля входу. Порівняно з платнею, роботи було так мало, що і він і його люди мусили думати, що робити, повсюди шукаючи приводу до якихсь дій; і одним з найсерйозніших їхніх обов'язків були саме ці військові привітання, які чудово допомагали розвіяти почуття приниження від того, що від них, так гарно одягнених, нема зовсім ніякої користі.

Зрештою, маючи таких покровителів, Шаралла міг би посміятися з кпинів простолюдців, якби, як і всі марнославні люди, не прагнув, щоб усі його помічали й зустрічали люб'язно і прихильно. Та й легковажити кпинами він не вмів, адже вони завдавали йому не таких вже малих прикрощів з іншої причини.

Округою ходили чутки — і вони з дня у день ставали дедалі переконливішими, — що всі робітники великих міст Сицилії, а також селяни і гірники із сірчаних копалень, розташованих біля великих селищ в глибині острова, хочуть об'єднатися в осередки робітничої Ліги, або, як вони їх називали, «фаші»[3], щоб, мовляв, повстати не лише проти панів, але й проти всіх законів і захопити все, що їм заманеться.

Кілька разів, стоячи на чатах у передпокої, він чув, як це обговорювали в салоні. Князь, звісно, звинувачував у всьому уряд, який спершу спокусив мешканців острова блиском свободи, а потім заморив їх голодом, обклавши податками і вдаючись до злочинного самоправства. Інші знай йому підтакували. Але Шараллі здалося, що монсеньйор єпископ краще від усіх розуміє, у чому корінь зла.

Справжнє, найбільше зло, вчинене новою владою, полягало не тільки в узурпації, яка все ще цілком справедливо змушувала обливатися кров'ю серце Його Ясновельможності князя Лаурентано. Монархії, громадянські та суспільні інституції — це речі дочасні, вони минають; не годиться чіпати їх, якщо вони діють справедливо й слушно. Однак лихо це можна виправити. Та що буде, якщо забрати або затьмарити в душах людей те, що повинно світити їм вічно — віру, релігію? Що ж, саме це зробила нова влада! І хіба міг народ далі жити спокійно серед численних життєвих негараздів, якщо віра більше не допомагала приймати їх із покорою і навіть із радістю як доказ і обіцянку винагороди в іншому житті? Хіба є тільки одне життя? Оце життя? І хіба за злигодні нам не буде відшкодування на тому світі, якщо зносити їх смиренно? Тоді навіщо їх приймати і терпіти? У такому разі вибухає звірячий інстинкт, який прагне задовольнити всі ниці тілесні апетити в цьому житті!

Промовляв монсеньйор чудово. Саме в цьому була справжня причина всього лихого. Шаралла хотів би, щоб причину цю зрозумів не тільки монсеньйор, який, маючи статки, не надто відчував життєві негаразди, а й усі бідняки. Проте він не міг викинути з голови той випадок, коли біля воріт вілли якось з'явився старий жебрак з вервечкою в руках. Він чекав і чекав на милостиню, аж поки в його животі почулося довге бурчання і чоловік із сумною посмішкою зауважив:

— Чуєш? Це не я тобі кажу, це він каже, що голодний…

Там, у салоні, князь настільки упевнено говорив про свою безпеку, що капітан неабияк занепокоївся через смертельну небезпеку, що нависла над усіма панами. Ця князева впевненість ґрунтувалася на ньому, Шараллі, і на доблесті та відданості його людей. Йому було досить сказати, що він не боїться, а про решту мали подбати інші.

На щастя, поки що тут, у Джірдженті, ніхто не бунтував. Навіть натяку на це не було! Країна мертвих. Недаремно злі язики подейкували, що тут панують ворони, себто ксьондзи. Це небажання чинити будь-що — чи то добро, чи то зло — коренилося в найглибшій недовірі до долі, в уявленні, що нічого не може статися, що всі зусилля розворушити пустку й занедбаність, у якій перебувають не тільки душі, а й усе суще, будуть марними. І Шараллі здалося, що саме про це свідчило сумне видовище, яке відкрилося йому того ранку на путівці, який пролягав через навколишню місцевість.

Він уже подолав відрізок дороги, висічений поперек довгої гряди пагорбів, на яких невагомо височіли величні залишки стародавніх акрагантійських храмів[4]. Колись тут стояли Золоті ворота зниклого стародавнього міста. Тепер він трюхикав униз схилом у бік до долини Сант-Анна, у якій де-не-де виднілася небагатоводна річечка — стародавній Гіпсас[5], якого тепер звуть Драґо; влітку він пересихає і спричиняє малярію у всіх сусідніх околицях — і то все через застійні заводі між кошлатими чагарниками, якими поросло річище. Стрімка й каламутна після вчорашньої зливи, річка того ранку напирала на низенький місток, який влітку використовували для того, щоб не йти по гальці та піску.

Воістину від цієї сумної місцини, проклятої змарнілими, пожовклими, змученими пропасницею селянами, які мешкали там не від доброго життя, струменіла в блідому світанку болісна пригніченість, що нею просякли навіть нечасті дерева, які там височіли, — кілька столітніх сарацинських оливок з покрученими стовбурами і кілька понівечених першими осінніми вітрами мигдалевих дерев.

— Ото була злива, правда? — поквапливо говорив капітан Шаралла, щоб запобігти глузуванням та образам і підбадьорити бідолашну Тітіну, коли зустрічав на цьому шляху знайомих селян або візників.

Не випадково, однак, саме в цей день, їдучи клусом і дивлячись на чорні віхті мандрівних хмар на небі, він згадав про вчорашній дощ. Так капітан намагався якось заспокоїти своє сумління, адже напередодні ввечері він порушив наказ, отриманий від княжого секретаря: негайно відвезти листа донові Козмо Лаурентано, братові дона Іпполіто, який також жив відлюдно в іншому маєтку, Вальсанїї, приблизно за чотири милі від Колімбетри. Шаралла не мав бажання вирушати в таку далечінь о такій порі і в таку собачу погоду; він думав про те, що Лізі Прéола, старий князів секретар, що мав непутящого сина, охочого очолити княжу сторожу, спить і бачить, як Шаралла віддає Богові душу; що, можливо, лист цей не такий уже терміновий, щоб він ризикував зламати собі карк на цій паскудній дорозі, у темряві, під шаленим дощем, серед блискавок і грому; що, зрештою, він міг би потайки дочекатися світанку й вирушити вранці, не відмовляючись від вечірньої партії брісколи[6] у затишній касарні над урвищем Спероне, де ночували він і троє його товаришів, змінюючись на варті що три години.

Капітан Шаралла завжди болісно переживав від'їзд з Колімбетри, але справжнім випробуванням була для нього подорож до Вальсанїї, де йому доводилося терпляче зносити неприязнь того старого шаленця, постраху всіх сусідніх округ, на ймення Мауро Мортара, який, скориставшись довірливістю дона Козмо, чий мозок, безумовно, заморочили всі ті книженції з філософії, господарював там безроздільно і не визнавав над собою ніякої влади.

— Вперед, ну ж бо, Тітіно!

Щоразу, коли постать цього стариганя поставала перед очима, Шаралла зітхав. Невисокий на зріст, трохи згорблений, без куртки, у грубій, фіалковій в червону клітинку вовняній сорочці, розстебнутій на кошлатих грудях. На голові у нього величезна, задубіла від поту волохата шапка, власноруч виготовлена з овчини, яка забарвила в жовтий колір довгі, сплутані пасма його волосся, а з боків — і сиву нечесану бороду. Кумедний і сповнений люті, завжди з двома великими пістолетами при поясі — навіть уночі, коли він засинав, одягнений, на якихсь кілька годин на солом'яному матраці, — у свої сімдесят сім років цей старий був бадьоріший і міцніший, ніж двадцятирічний юнак.

— І такий ніколи не вмре! — пирхав Шаралла. — Ще б пак! Хіба йому чогось бракує? Після стількох років навіть дон Іпполіто вважає його членом сім'ї, а це вже про щось говорить. З доном Козмо вони мало не на «ти».

І, простуючи далі своїм шляхом, він згадував незвичайні пригоди цього чоловіка, який у 1848 році подався у вигнання на Мальту услід за старим князем, доном Джерландо Лаурентано. Князь вподобав був його ще тоді, коли через придворний скандал у Неаполі його позбавили звання придворного і кавалера Золотого Ключа[7] і він тоді усамітнився у Вальсанії, де й народився Мортара, син бідних селян, який пас тоді овець.

Думки Плачідо Шаралли зупинилися на одній із багатьох його пригод — тій, завдяки якій Мортара набув прізвиська «Монах». То було у давні часи, ще до 1848 року, коли у Вальсанії, навколо старого князя Лаурентано, розпаленого жагою помсти після скандалу при неаполітанському дворі, потай гуртувались ватажки революційного комітету з Джірдженті. Мауро Мортара охороняв змовників, вартуючи при в'їзді до вілли. Якось одному францисканському монахові забаглося податися туди для збору пожертв. Мортара, невідомо чому, прийняв його за шпигуна, безцеремонно схопив, зв'язав і підвісив на дереві на цілий день; уночі він розв'язав його і прогнав; але чернець настільки перелякався, що так і не очуняв після цього та й незабаром помер.

Пригода ця залишилася в пам'яті Шаралли яскравішою за інші не лише тому, що в ній Мауро Мортара показав себе — як йому подобалося думати — жорстоким, але й тому, що дерево, на якому висів францисканець, усе ще стояло біля вілли і Мауро ніколи не забував вказувати Шараллі на нього. При цьому він сардонічно посміхався й злегка кивав головою, а обличчя його виражало відразу, яку той відчував, коли бачив бурбонський однострій Шаралли.

— Вперед, Тітіно, вперед!

І йому доводилося покірно терпіти грубощі й докори цього старого. Авжеж, на його долю весь час випадали всілякі лиха та небезпеки; але ж тепер йому пощастило служити у дона Козмо, який ніколи нічим не переймався, окрім своїх книженцій, і цілими днями блукав алеями Вальсанії, мов сновида!

Яка різниця між князем, його господарем, і цим доном Козмо! Яка різниця між обома цими братами та їхньою сестрою, донною Катеріною Ауріті, убогою вдовицею, яка мешкає в Джірдженті!

Протягом багатьох років усі троє ворогували між собою.

Тільки донна Катеріна Лаурентано поділяла нові ідеї свого батька; крім того, говорили, що в юні роки вона зганьбила сім'ю, втікши з дому зі Стефано Ауріті, який згодом, у шістдесятому, загинув гарібальдійцем у битві при Мілаццо[8], воюючи разом з Мортарою і своїм сином доном Роберто, який тепер живе у Римі, а тоді ж йому було заледве дванадцять років і він був наймолодший з Тисячі[9]. Уявіть собі, хіба князь міг жити у згоді з такою сестрою! Але з Козмо чому б йому не жити в мирі? Той, принаймні на позір, ніколи ні на чий бік не ставав, хоча, можливо, і не схвалював несприйняття старшим братом нової влади. Хто з них, однак, мав рацію? Батько, заки став лібералом, був прихильником Бурбонів, придворним і кавалером Золотого Ключа; чи можна дивуватися, що син, вважаючи батька перекинчиком, залишився вірним попередній владі? Ба навіть він заслуговував на повагу за таку вірність — повагу і шану; і хіба було щось погане в тому, що батько хотів, аби всі знали про його переконання, — хоча б із того, як він одягав своїх підлеглих. Так, панове, я прихильник Бурбонів! І сміливо обстоюю свої переконання!

У цей момент у спину капітана Шаралли влучила грудка землі, а тоді почувся глузливий регіт.

Капітан підстрибнув у сідлі й розлючено обернувся. Але не побачив нікого. Проте з-за живоплоту над насипом до нього долинув віршик, виголошений повільно, глузливим тоном:

Капітан Шаралла впізнав голос Марко Прéоли, нахабного сина княжого секретаря, і відчув, як вся кров аж закипіла в жилах. Але відразу ж після цього Прéола з'явився перед ним у такому стані, що його насуплені брови підскочили аж до берета, а вуста, міцно зціплені від гніву, здивовано розтулились.

Він більше не був схожий на людину, а геть-чисто на того кнура, що виліз з багнюки й став на задні, весь забрьоханий і розкошланий, якби ж то не печатка святого хрещення. Розставивши ноги і поточившись назад, як це роблять п'яні, Прéола знай декламував, вайлувато розмахуючи руками:

— Ціни тобі немає! — пирхнув Шаралла, намагаючись віддерти шматок багнюки, що причепився йому до спини.

Марко Прéола з'їхав на сідницях по заболоченому насипу й підійшов до нього.

— Немає? Та ні, — сказав він, — ціна є, ще й яка! Сподобався віршик? Гарний же! А ти знаєш, що він має продовження? Я надрукую його в «Емпедоклі»[11] наступної неділі.

Капітан Шаралла ще трохи постояв, дивлячись на нього, і тепер його обличчя скривилося в гримасі відрази й співчуття. Шаралла знав, що чоловік цей мав напади епілепсії; що він часто блукав ночами, мов той бездомний пес, і зникав на два-три дні, поки десь у горах Кульмо-делле-Форке, чи в Серра-Ферлукк'я, або ж у полі його не знаходили, мов бездиханного звіра, долілиць та ще із піною в роті. Капітан побачив його набрякле обличчя, спотворене червоним рубцем на правій щоці, від ока до рота, з кількома жорсткими білявими волосинами над губою та на підборідді; глянув на його вицвілу, засмальцьовану стару шапчину, неспроможну приховати його потворну передчасну лисину. Шаралла помітив, що Марко бракує також вій; але йому несила було витримати погляд цих світло-зеленкуватих нахабних очей, у яких, здавалось, вирували всі можливі пороки. Виключений з військового училища в Модені, Прéола провів близько року в Римі, працюючи в редакції якоїсь дрібної газетки, що вдавалась до шантажу; відсидівши вісім місяців у в'язниці, він намагався накласти на себе руки, стрибнувши з мосту в Тибр; його дивом врятували, поліція відіслала його назад на батьківщину, і тепер він жив на утриманні свого батька в Джірдженті.

— Що це з тобою? — запитав його Шаралла.

Прéола подивився на свій заляпаний глиною одяг і з байдужою посмішкою відповів:

— Та нічого такого. Поваляли мене трохи…

Жестом він показав, як котився по землі. Тоді раптом змінив вираз обличчя і тон, схопив Шараллу за руку й закричав:

— Давай сюди листа! Я знаю, він у тебе!

— Ти збожеволів? — вигукнув Шаралла, рвучко відступаючи.

Прéола розв'язно розреготався.

— Я просто хочу його понюхати. Витягай. Хочу понюхати, чи не пахне він раптом весільним пирогом. Дурню, хіба ти не знаєш, що твій хазяїн жениться?

Шаралла приголомшено подивився на нього.

— Князь?

— Авжеж, його ясновельможність! Не віриш? Б'юсь об заклад, саме про це йдеться в листі. Князь повідомляє братові про свій майбутній шлюб. Хіба ти не бачив монсеньйора Монторо? Це ж він його посватав!

І справді, монсеньйора Монторо в останні дні напрочуд часто бачили в Колімбетрі. Невже це правда? Після неймовірної новини про таку несподівану подію в уяві Шаралли, попри внутрішній спротив, вмить постала картина пишних святкувань і бравурних веселощів, нечуваних у цьому такому тихому, суворому прихистку самотності, розбурхуючи надію на віддяку за чудове враження, яке справить він зі своїми людьми, і бездоганну службу, яку нестиме… Але невже це можливо, що князь, така поважна особа… в його віці? Утім, хіба можна довіряти Прéолі?

Намагаючись приховати своє здивування і цікавість за недовірливою посмішкою, Шаралла спитав:

— І з ким це він жениться?

— Якщо даси мені листа, то скажу тобі з ким, — відповів Прéола.

— Ич чого захотів! Пішов ти! Знаю я тебе.

І Шаралла нахилив тулуб вперед, підганяючи кобилу.

— Зачекай! — вигукнув Прéола, схопивши Тітіну за хвоста. — Дуже мені треба це весілля, і начхати, що ти у це не віриш! Але… розумієш? мені більше хотілось би знати про інше… можливо, князь пише братові щось про вибори, про кандидатуру небожа. І цього ти теж не знаєш? Не знаєш, що Роберто Ауріті, «дванадцятирічний герой», балотується в депутати?

— І гадки про це не маю. Хіба це мене якось стосується? — відказав Шаралла. — Хіба наш депутат не пан Фадзелло?

— Усі кажуть, що ви там, в Колімбетрі, геть відстали від життя! — вишкірив зуби Прéола. — У нас невдовзі парламентські вибори, а Фадзелло більше не балотується, телепню, через смерть сина!

— Сина? Але ж він нежонатий!

Прéола знову розв'язно зареготав.

— А що, нежонатий, та ще й церковник, не може мати дітей? От дурбило! У нас буде Ауріті, підтримуваний урядом, проти адвоката Каполіно. Жорстока боротьба, чесний двобій… Давай того листа!

Шаралла пришпорив Тітіну і різко відштовхнув Прéолу. Той кинув у нього спершу один, а відтак і другий камінь і вже збирався було кинути третій, коли з-за повороту почувся гнівний голос:

— Овва, на кров Го… Хто це кидає?

І ще один голос звернувсь, мабуть, до Шаралли, який ударив навтікача:

— Як тобі не соромно! Паяц! Невіглас! Блазень!

З-за повороту, втомлені й задрипані, з'явилися під дірявим зеленим парасолем нерозлучні Лука Ліціо та Ночо Пінья, або, як їх уже давно прозвали, Пропаганда і Ко. Лука Ліціо, їжакуватий, блідий довгань в окулярах, що криво зсунулися йому на кінчик носа, зіщулив плечі від холоду й підняв комір літньої куртки. Ночо Пінья, кремезний страхолюд з викривленим хребтом, опустив одну руку мало не до землі, а другою сперся об коліно, щоб якось утриматися на ногах.

То були два головні тутешні революціонери.

Капітан Шаралла даремно вважав, що в Джірдженті води ніхто не каламутить.

Ліціо і Пінья таки її каламутили.

Щоправда, того ранку вони, такі змоклі й змерзлі, під дірявим парасолем, не були схожі на людей, чиї революційні починання можуть комусь загрожувати.

Ніхто не розумів цього краще, ніж Марко Прéола, який вже давно віддав своє життя на волю випадку, адже й сам ні в гріш його не ставив, бо розгубив усі свої почуття, втратив віру в будь-що і відмовився не тільки від будь-яких правил, але й від звичок, підкоряючись кожній раптовій і нестримній примсі; тому усе в його очах було сміховинним та марним, і він висміював усе та всіх, даючи у кпинах вихід непересічній, хоча й безладній енергії своєї озлобленої душі.

Він знав, що три дні тому ці двоє ходили на пристань Порто-Емпедокле, де вели агітацію серед чорноробів, що вантажили сірку, докерів, стивідорів, матросів рибальських човнів, візників та вагарів, намагаючись організувати там осередок Ліги. Побачивши, що вони повертаються о такій порі і в такому стані, Марко зморщив носа й зупинився посеред дороги, чекаючи на них, щоб піти разом до Джірдженті; коли Ліціо і Пінья були вже поряд, він розвів руки, ніби тримав бокасту сулію, і мовив:

— Ходімо; дарма, я сам понесу її.

Пінья зупинивсь і, намагаючись випростатись, презирливо глянув на Прéолу. Тіло його було все в грудках і вузликах, а безволосе, немов у ляльки, обличчя, почервонілі від морської солі щоки і пара чорних очей під зім'ятим капелюхом, блискучих і божевільно рухливих, робили його схожим на одну з тих маріонеток, що вистрибують із чарівних шкатулок.

Марко Прéола дещо зневажливо, хоча й добродушно використав пестливу форму його імені і сказав йому, підморгуючи:

— Ночарé, не ображайся! Паскудний цей світ, повний невдячних людей. Серед моряків повно шпиків. Та закрий ти цей парасоль, Луко! Бог посилає нам воду, і ти не хочеш нею скористатися? Тож умиймося, ось так…

І він підняв до неба замурзане обличчя. Хмари зі скрашеними багрянцем нерівними краями мчали назустріч сонцю на сході, і з них далі бризкала крижана, колюча мжичка.

— Може, це голки? — репетував Прéола, іржучи, мов той кінь, метляючи головою і навмисне кидаючись на Пінью.

Брудний з ніг до голови, весь мокрий від дощу, він почувався вільним від незручної потреби захищатися від води та грязі і, талапаючись без стриму й сорому в багнюці, насолоджувався тим, що може безкарно каляти інших.

— Геть від мене! — крикнув на нього Пінья. — Хто тебе кликав? кому ти потрібен? хто тобі дозволяв?

Не бентежачись, Прéола відповів:

— Як же ти мені подобаєшся, коли сердишся! Глина — це наша мати, любий мій! Я хотів тільки намастити тебе нею трохи… А ти мене цураєшся! І потім скаржишся на інших, що вони невдячні.

— Яке нахабство… — буркнув Пінья, звертаючись до Ліціо.

Але той простував собі далі, незворушний і насуплений, замкнувшись у собі. Тільки здвигнув плечима — він, мовляв, не хоче відриватися від своїх думок.

Прéола деякий час мовчки йшов за ними, трохи віддалік, дивлячись то на одного, то на другого. Того ранку йому дуже хотілося щось утнути, але він не знав, що саме, і його охопило бажання завити вовком. Щоб стриматися, чоловік роззявляв рота, хапав себе рукою за нижню щелепу і тягнув, мало не звихнувши собі її; тоді зітхав, і тілом його пробігав тваринний дрож. Він міг відвести душу тільки на цих двох; але дражнити Ліціо — сумнівне задоволення. Такий же безталанник, як і він, ще й із туманом в голові. Після двох нещасть, які спіткали його майже одночасно, — самогубство батька, хорошого, але дивакуватого адвоката, а потім і брата — в окрузі до нього ставилися з певним співчуттям, змішаним з тривогою, а також повагою. Він багато читав, а говорив мало, фактично майже не говорив. На те була причина: Ліціо не вимовляв майже половини абетки. Сміялися з нього хоча б через те, що він зробив Пінью своєю катеринкою; і катеринка з катеринником завжди з'являлися на зібраннях разом. Якщо Пінья фальшивив, Ліціо поправляв його, з вельми серйозним виглядом смикаючи за рукав. Соціальна революція… братерство народів… боротьба за права пригноблених… коротко кажучи, гучні слова! І, можливо, саме тому він тим часом неуважно жував шматок хліба, зароблений для нього іншими. І малося йому незле, еге! Тільки от цей холод…

— Трохи кави, заради Бога! — несподівано заволав Прéола, здіймаючи руки. — Три грудки цукру, слоїчок вершків, чотири скибочки підсмаженого хліба. О, святі душі Чистилища!

Лука Ліціо різко обернувся і з підозрою глянув на Марко. Саме про філіжанку кави думав він тієї миті, насупившись. Чолов'яга бачив її й упивався нею у мріях, вдихаючи димучий п'янкий аромат, а потім, охоплений тугою, стиснув у кишені закоцюблий кулак. Покинувши після невдалої агітації Порто-Емпедокле ще затемна, Ліка Ліціо страшенно змерз; йому несила було дочекатися теплої домівки. Принижений через цю дріб'язкову потребу, він почувався нещасним, гідним розради, тієї розради, якої, як знав Лука, йому не знайти ні в кого.

Щойно перед цим, коли він стояв між тим перебиранцем, що кинувся тікати звідси на білій кобилі, і Прéолою, що стовбичив трохи вище в очікуванні із застиглою посмішкою на вустах, у нього виникло якесь дивне усвідомлення самого себе; усвідомлення це пройняло його до глибини душі й породило в глибині його єства не знане досі почуття, близьке до здивування. Немов здалеку Лука Ліціо побачив свої вибухи гніву й палкі лютощі, і на тлі цього понурого й злиденного краєвиду вони здались йому безглуздими й даремними. У жалюгідній худорбі свого тіла, що тремтіло від холоду, а проте вкривалося в'язким потом, він став подібний до тих пожухлих дерев, що стікали дощовою водою поміж розвалених мурів. З кінчика його носа теж капало від холоду, а короткозорі очі за окулярами сльозились. Лука зіщуливсь у собі; це враження, торкнувшись глибин його єства й розчинившись у цьому подиві, тепер немов колючою тугою замкнулось навколо нього, і він відчув, що все йому болить: болять затиснуті скроні, болять гострі виступи лопаток під лискучою від старості тканиною його легкої літньої куртки, болять зап'ястя, що вистають із закоротких рукавів, і мокрі ноги в подертих черевиках. Усе здавалось йому тепер нестерпним, жорстоким свавіллям: кожен новий крок на цій дорозі, яка перетворилася на потік глини, різке світло світанку, яке, попри похмурі хмари, відбивалося від твані й засліплювало його, але насамперед — товариство цього сіромахи, виваляного з ніг до голови в багнюці, з багном зовні і з багном всередині, який дражнив Пінью, домагаючись, щоб той заговорив. Роками звиклий мовчати, він поступово став відчувати, що дедалі більше ціпеніє й чманіє через це мовчання, яке, непомітно для всіх, розросталося в ньому й живило деякі чудні враження, як-от те, яке щойно його охопило і яке він міг би описати навіть самому собі, якби лиш втратив віру у своє діло.

Тим часом Марко Прéола знай патякав, майже сам до себе:

— От я, гаразд, хто я такий? Волоцюга, і заслуговую на це, а навіть на гірше. Але бачите, яку погоду зарядив Господь Бог саме тоді, коли в дорозі зі святою місією перебувають двоє убогих людинолюбців, яких нешанобливий натовп батогами прогнав уночі геть!

Пінья хотів було зупинитися, затремтівши від обурення, але Лука Ліціо із сердитим бурчанням смикнув його за рукав і відтягнув убік.

— Батогами… послухай-но тільки! — процідив він крізь зуби. — Я б його самого батогами віддухопелив…

— Від тебе я не проти прийняти будь-що, Ночарé, — поспішив сказати Прéола, вклонившись, — бо хоч ти і не схожий на героя, але ти — герой. Може, ти й смердиш, трясця, але ти герой; і, коли я тобі це кажу, можеш мені вірити. Народ не здатен тебе зрозуміти. Він не може зрозуміти твоїх ідей, бо, на жаль, ідеї не мають ні очей, ні ніг, ні рота. Вони говорять і рухаються вустами та ногами людей. Якщо ти скажеш, приміром: «Народе, людство рухається вперед! Я навчу тебе іти вперед!» — вони глянуть на твої ноги, на твою ходу і скажуть: «Дивіться-но, хто хоче вчити нас ходити!»

— Ото дурний віслюк! — вигукнув Пропаганда, не годен більше стримуватися. — Хіба це не називається «міркувати задницею»?

— Причому тут я? Це народ так каже! — відбив закид Прéола.

— Який там народ, ото вигадав, — відрубав Пінья, шалено закотивши очі, але відразу ж опанував себе. — Не згадуй про Народ, ти не гідний навіть слово це вимовити! Щоб ти знав, друже мій, Народ багато що зрозумів, а насамперед те, що твої патріоти обдурили його…

— Мої? — засміявся Прéола.

— Авжеж, твої — ті, що штовхали його до революції в шістдесятому, обіцяючи золоту добу! Патріоти і панотці. А ми, щоб ти знав, дорогенький, показуємо йому, як двічі два чотири і з доказами на руках, що… розумієш? в силу своєї власної значущості, розумієш? в силу своєї значущості, авжеж, своєї значущості, а не з ласки інших, він може, якщо захоче, поліпшити своє становище.

— Краще було б сказати значущістю своєї сили, — незворушно зауважив Прéола.

Пінья приголомшено глянув на нього. Але той тут же поквапився заспокоїти:

— Нічого, не зважай. Гра слів!

— Силою… силою своєї власної значущості, — відповів Пінья тихим голосом, уже не зовсім упевнено, обернувшись до Ліціо, щоб поглядом перевірити, чи слушно він це сказав; і повів далі, дещо збентежений: — Можуть поліпшити, авжеж, цей несправедливий економічний устрій, за якого люди живуть… тобто ні… або ж так… одні люди живуть, не працюючи, а ті, що працюють, не живуть! Розумієш? Ми кажемо Народові: «Ти — усе! Ти можеш усе! Гуртуйся і диктуй свій закон та своє право!»

— Молодець! — вигукнув Прéола. — Можна, тепер я скажу?

— Свій закон та своє право! — розлючено повторив Пінья. — Ну говори, говори.

— А ти не образишся?

— Не ображусь, говори.

— Чи не був ти часом ще недавно паламарем?

Пропаганда знову оторопіло глянув на нього.

— До чого тут це?

Прéола спокійно зауважив:

— Ти ж обіцяв не ображатися! Відповідай.

— Авжеж, був паламарем, — хоробро визнав Пінья. — І що з того? Що ти маєш під цим на увазі? Що я перефарбувався?

— Та ні, яке там! Облишмо. У крайньому разі переодягся.

— Я дізнався, хто такі ксьондзи, ось і все!

— А ще дізнався, як дітей робити, — буркнув Прéола. — Семеро доньок, одна за одною, хіба ти це заперечуватимеш?

Ночо Пінья втретє зупинивсь і з підозрою глянув на Марко. Він пообіцяв не ображатися. Але чого той домагається, отак допитуючи його? Він втратив свою посаду в церкві, бо одна з його доньок, найстарша, і такий собі канонік Ландоліна…

— Не ображатимусь за умови, що ти не зачіпатимеш певних тем, — попередив той, насупившись й опустивши очі.

— Ні, зовсім ні, — поспішно заперечив Прéола, притиснувши руку до грудей. — Послухай, Ночо, на думку мудреців усіх[12], я з тих, кого називають шахраями. Розумієш? Я вісім місяців сидів у тюрязі… уяви собі! І бачиш оце? — сказав він, показуючи на шрам на щоці. — Це сталося, коли я кинувся в ріку, як кажуть у Римі… Еге ж!.. Уяви собі, чи подібні речі можуть вразити мене?! А знаєш, що мене справді вразило? Те, що ти цій бідолашній…

— Казав же я тобі, не зачіпаймо певних тем.

— Любий мій! — зітхнув Прéола, приплющивши очі. — Дозволь зробити одне зізнання. Я звик поважати тільки тих, з ким веду боротьбу. Але саме ці люди, через мої… скажімо так, знегоди, мене поважати не хочуть і жити мені не дають. І тут вони хиблять. Я мушу жити! А щоб жити, я тримаюся панотців. Люди не прощають, а Бог, за словами панотців, давно вже мене простив, і під цим приводом вони мене використовують. Поглянь-но, Ночо, який я головатий! — додав він, зсуваючи шапчину назад і відкриваючи чоло. — І всередині дещо таки є, щоб ти знав! Якби все пішло як належить… Досить, облишмо це. Я, ви… все інше… але погляньте-но! Всюди грязь. Ми всі троє загрузли у ній ногами; тож скажімо прямо, в ім'я Бога, скажімо все чисто, як є, не причепурюючи пишними фразами, висловім чисту правду; справмо собі цю втіху! Я — свиня, так, але хто ти, Ночарé? Яку роботу ти робиш, скажи мені? Скажи по совісті: ти не працюєш!

— Я? — тицьнувши вказівним пальцем собі в груди, вигукнув Пінья, радше здивований, ніж ображений через цю несправедливість.

— Ти трудишся заради спільної справи? Пусті слова! — притьмом заперечив Прéола. — Я тебе благаю: чисту правду! Вдома можеш прикрити її, як хочеш, щоб заспокоїти своє сумління. Колись ти працював… тебе вигнали з церкви, потім з лотерейного кіоску… Через наклеп, знаю! Але навіть якщо ти й справді поклав собі в кишеню грошенята тих телепнів, які приходили грати в лотерею, невже ти думаєш, що я вважаю це чимсь поганим? Ти вчинив чудово! Але що ти робиш тепер? Твої доньки працюють, а ти лиш їси і проповідуєш. І ще тут оцей, ще один святий Лука Євангеліст і… Як ви це називаєте? Вільне кохання. Гаразд, це теж пусті слова! Річ у тім, що він злигався з іншою твоєю донькою, і…

Лука Ліціо аж зблід від злості. З викривленим обличчям він кинувся, витягнувши руки, до Прéоли і спробував схопити його за горло. Але той, сміючись, відступив, а тоді схопив Луку за зап'ястя і відштовхнув, не виказуючи жодної люті.

— Та ну тебе! — гукнув він, очі його і зуби виблискували зловтіхою. — Я ж правду кажу.

— Облиш його! — втрутився Пінья, і собі стримуючи Луку Ліціо. Чоловік був готовий іти далі. — Хіба ти не бачиш, що він мов той ґедзь?

— Ґедзь, аякже — вжалив його в одне місце, — вишкірив зуби Прéола. — А тут такий собачий холод… Тож це місце краще прикрити! Я лише хотів пояснити тобі, любий Ночо, без образ, чому ти такий невдаха.

— Бо в цій країні повно падлюк! — вигукнув Пінья, обернувшись, щоб спопелити його розлюченими очима.

— Згода! — одразу ж погодився Прéола. — А найбільша з усіх падлюка — це я. Згоден! Але ти не працюєш — працюють твої доньки, Лука їсть і читає, а ти їси і проповідуєш. Читати, проповідувати — все це слова. Суть в тім, звідки береться той шматок, який ти їси. Я хотів би знати, як ви не давитеся ним, знаючи, що доньки твої горбатіють над шиттям і не сплять ночами, щоб забезпечити вам його.

Пінья вдав, ніби не чує; він кілька разів похитав головою і знову буркнув сам до себе:

— Країна падлюк! Куди не підеш — до Араґони, це рукою подати від Джірдженті, чи до Фавари, Ґротте, Кастельтерміні, Кампобелло… Усі вони населені селянами й копачами сірки, убогими й неписьменними. Їх чотири тисячі тільки в Кастельтерміні! Я побував там минулого тижня, на відкритті осередку Ліги.

— Запаливши лампадку перед Богородицею? — запитав Прéола.

— Бог — це одне, а попи — зовсім інше, недоумку! — гордовито відповів Пінья.

— І під звук королівських фанфар?

— Дисципліна! Усе заради дисципліни! — вигукнув Пінья. — Вони все роблять правильно! Треба було їх бачити… Усі готові й серйозно налаштовані… чотири тисячі… усі згуртовані… вони немов сама земля, жива земля, розумієш? яка рухається і думає… вісім тисяч очей, які розуміють і які дивляться на тебе… вісім тисяч рук… А в мене серце переверталося в грудях від думки, що тільки тут, у головному місті Джірдженті і у відкритому для торгівлі приморському містечку Порто-Емпедокле, не діється нічого, анічогісінько! Ми як тварини! Ба гірше! А знаєш, як живуть люди в Порто-Емпедокле? Як відбувається вантаження сірки? Знаєш?

Марко Прéола втомився; він схилив голову і буркнув:

— Порто-Емпедокле…

І в уяві всіх трьох постав образ того приморського містечка, яке за короткий час розрослося за рахунок старого Джірдженті й тепер стало окремим муніципалітетом. Раніше там, на березі моря, стояло десь із двадцять халуп, що їх сильний вітер регулярно заливав морською піною і засипав піском; там був лиш короткий місток з тонких колод, званий тоді «старим пірсом», та фортеця на березі моря, квадратна й похмура, де тримали засуджених до каторжних робіт — тих самих, які згодом, коли розвинулась торгівля сіркою, спорудили дві широкі дамби нового порту, обабіч того невеликого давнього пірса, який, з огляду на наявність пристані, зберіг свої привілеї: там розмістилось управління порту і біла вежа головного маяка. Не маючи змоги розширятися вглиб, бо за ним височіло мергельне плато, місто розтяглося вздовж вузького узбережжя, і будинки щільно тулилися аж до краю плато, майже насуваючись один на одного. Вздовж узбережжя громадилися сірчані склади, і від світанку до заходу сонця тут безперервно скреготіли вагони, які везли сірку із залізничної станції, а то й безпосередньо з поблизьких сірчаних копалень; чулося нескінченне човгання босоногих людей і чалапання тварин, ляскання по мокрому босих ніг, голосні сварки, прокльони й вигуки під гуркіт і свист потяга, що перетинав узбережжя, прямуючи то до однієї, то до другої з двох дамб на постійному ремонті. За східною дамбою, вздовж берега, вишикувались з приспущеними вітрилами ліхтери[13]; біля куп сірки були розташовані ваги, на яких ту сірку зважували, а потім вантажили на плечі носіїв, званих людьми моря. Босоніж, у полотняних штанях, з мішком на плечах, прикріпленим спереду до чола й закрученим за потилицею, занурені по стегна у воду, вони несли вантаж до ліхтерів, які потім, піднявши вітрило, перевозили сірку на торгові пароплави, що стояли на якорі в порту або за його межами.

— Рабська праця, — мовив Пінья, — від якої іноді, у зимові дні, стискається серце. Зігнуті під вагою вантажу, у воді по самісінькі крижі. Хіба це люди? Тварини! А якщо їм сказати, що вони можуть стати людьми, вони роззявляють рота лише для того, щоб глупо засміятися або вилаяти тебе. Знаєш, чому на дамбах нового порту не споруджують причалів, де вантаження може відбуватися швидше й зручніше, якщо використовувати візки й вагонетки? Тому що власниками ліхтерів є тутешні великі цабе! А тим часом, при всіх багатствах, що їх дає ця торгівля, каналізаційні стоки на узбережжі залишаються відкритими, і люди гинуть від зарази; попри все це широке море немає питної води, і люди вмирають від спраги! Ніхто про це не думає, ніхто на це не скаржиться. Вони всі там мов збожеволіли, геть озвіріли у тій своїй ницій і жорстокій боротьбі за наживу!

— Але знаєш, ти й справді вмієш виголошувати промови! — схвально відгукнувся Прéола. — Ті проповіді, які ти слухав, бувши паламарем, справді пішли тобі на користь!

— Байбай, байбай, як кажуть англійці! — додав Ночо Пінья, грізно витягуючи вперед свою довжелезну руку. — Сьогодні нас, любий мій, триста тисяч душ. І ви скоро почуєте про нас.

Тим часом, подолавши підйом дороги, яка відтак збігала косогором униз аж до протилежного схилу долини, Плачідо Шаралла, занурений у роздуми, хід яких дещо змінили отримані від Прéоли новини, далі гнав Тітіну клусом, прямуючи до Вальсанії. У певну мить йому це набридло, він знизав плечима й роззирнувся навколо.

Ліворуч від нього весело розкинулась приморська рівнина, усіяна мигдальними деревами, оливковими гаями та виноградниками. Уже видніла Сета, хутір з півсотні будівель, що вишикувались уздовж головної дороги, — здебільшого то були склади і таверни для візників, звідки віяло гострим, їдким смородом сусла та густим духом гною, а також ковальські, слюсарні та каретні майстерні, поміж якими стояла невеличка халупа, що правила за церкву для недільних богослужінь. Щоб не потрапляти на очі цим селюкам, які його добре знали, Шаралла звернув на стежку, що вела через поля, і незабаром опинився на землях Вальсанії.

Окрім виноградника, пристрасного об'єкта турботи і гордості Мауро Мортари, та старовинного, ще від сарацинських часів, оливкового гаю, мигдалевого саду, кількох гектарів орного поля і цитрусового гаю в широкому яру, що становили центральну частину угідь, яка призначалася донові Козмо, все інше, поділене на невеликі ділянки, віддали у половинщину бідним селянам — опікувався цим не безпосередньо князь дон Іпполіто, якому також належав цей маєток, а орендарі-посередники, які, не задовольняючись тим, що коштом праці цих бідолах вони живуть у місті, мов пани, мордували їх безжалісним лихварством й обманом схиляли до здирницьких угод. Лихву вони брали за посівний матеріал і за авансові виплати протягом року; найгірше свавілля чинилося під час жнив, коли вираховували всі проценти. Після року важкої праці у так званого половинника забирали майже весь його врожай, сніп за снопом: цей сніп — за насіння, ще один — за пасовисько, а цей за лампадку, а цей сторожеві, а оцей для Богоматері Скорботної, а ще для святого Франциска Паольського і для святого Калоджеро — одне слово, майже для всіх святих церковного календаря; так що іноді врешті-решт у селянина зоставалось тільки соламе, тобто невелика кількість зерна, змішаного із соломою і пилом, яка залишалася на току після обмолоту.

Сонце вже зійшло, і де-не-де на просторах полів капітан Шаралла бачив, як мерехтять калюжі дощової води або виблискують якісь вкриті емаллю черепки. Уся місцевість парувала, наче над нею ряхтіла пелена інею. Подеколи видно було якісь потріскані й закурені халупи — таке обійстя селяни називали роба, хлів і будинок укупі; з однієї такої халупи вийшла жінка когось із половинників, щоб прив'язати надворі метушливого підсвинка, а за нею ув'язалися три-чотири курки; перед рудуватими, підгнилими дверима іншої хати ще одна жінка розчісувала волосся маленькій дівчинці, а та знай скиглила; тим часом на полі чоловіки ледве шкрябали землю після першої нічної зливи старим примітивним плугом, запряженим охлялою мулицею і виснаженим віслюком. Усі ці бідаки, побачивши Шараллу на білій кобилі, припинили роботу й шанобливо вітали його, немов це був сам князь. Капітан Шаралла відповідав з гідністю, по-військовому піднявши руку до скроні, і сприймав ці вияви поваги як завчасне відшкодування за приниження, якого йому судилося зазнати від цієї безсердечної тварюки, що нею був старий Мортара. Однак задоволення від цих привітань затьмарював певний неспокій: він знав, що невдовзі, коли ступить на землі під орудою Мауро, на нього накинуться троє його мастифів: ті були ще лютіші, ніж їхній господар, який, безперечно, і навчив їх щоразу влаштовувати йому такий прийом. У таких випадках Шаралла завжди репетував не своїм голосом, поки пси стрибали на нього то з одного боку, то з другого, вище від тулуба Тітіни, яка й собі хвицалася з переляку. Мауро або управитель Ванні ді Нінфа чули крики, проте не поспішали на допомогу і приходили лише тоді, коли нещасний вже кілька разів зазирав смерті у вічі.

Зі своїми мастифами Мауро Мортара розмовляв так, ніби вони були розумними істотами. Він казав, що люди не розуміють собак, але собаки людей розуміють. «Лихо в тім, — казав Мауро, — що вони, бідолахи, не вміють нам про це сказати; і ми вважаємо, що вони нас не розуміють і не відчувають». Шаралла, однак, пояснював собі це по-іншому. Ці собаки так добре розуміли свого господаря тому, що він був скаженим псом ще більшою мірою, ніж вони. Чергове підтвердження своїх думок Шаралла отримав того самого ранку.

Мауро стояв перед віллою, а троє його друзяк пильно стежили за ним, задерши морди догори. Та коли приїхав Шаралла, вони цього разу просто залишились на місці (один з них навіть позіхнув), ніби зрозуміли, що їхній хазяїн чудово впорається замість них.

— Чого тобі тут треба о цій порі, поганцю? — вишкірився йому Мауро, відкидаючи каптур грубого кобеняка, у який він був загорнутий, і відкриваючи голову, на яку тиснула величезна волохата шапка.

Коли наближався збір винограду, Мауро Мортара не спав ночами: він сторожив виноградник, прогулюючись між довгими рядами лози разом зі своїми собаками. Можливо, Мауро провів просто неба навіть ту паскудну ніч — старий цілком був на це здатний!

Шаралла смиренно привітався з ним, а тоді, вказуючи на собак, запитав:

— Можна мені спішитися?

— Спішуйся, — буркнув Мауро. — Що везеш?

— Листа для дона Козмо, — відповів Шаралла, злазячи з кобили.

Нишпорячи у внутрішній кишені куртки, він відчував на собі сповнений гніву та зневаги погляд Мауро.

— Ось. Це від його ясновельможності, дуже терміново.

— Стій тут, — наказав йому Мауро, забираючи листа. — І не відходь від кобили.

Шаралла знав, що йому заборонено заходити на віллу, ніби своїм одностроєм він міг осквернити цю стару руїну, цю недоладну, всього лиш двоповерхову садибу; а він же приїхав з пишної Колімбетри, де навіть на стінах можна було бачити своє відображення! Заборону цю, звісно, наклав не дон Козмо, а сам Мортара, який не дозволяв йому навіть прив'язувати кобилу до кілець, встромлених у виступ неоковирних сходів. Шаралла мав тримати вуздечку в руці і чекати там, просто неба, наче прийшов по милостиню.

Тільки-но Мауро зрушив з місця, як усі три собаки повільно підійшли до капітана Шаралли й взялись обнюхувати його. Бідолаха закляк та із завмерлою душею дивився, як Мортара підіймається сходами.

— Не брудніть собі морди цими штаньми! — гаркнув Мауро собакам, гукнувши їх до себе, і додав, звертаючись до Шаралли: — Зараз пришлю тобі ковток кави, щоб ти оговтався від переляку.

Діставшись до сходового майданчика, він зібрався було подати умовний знак, тобто тричі смикнути за клямку; але, тільки-но торкнувся клямки, як двері відчинилися і Мауро ввійшов усередину з вигуком:

— Відчинено? Тут знову відчинено?

Підійшовши до кухонних дверей, у яких на мить майнула голова у чепчику: вона належала донні Сарі Алаїмо, яка служила економкою (але не покоївкою, ні!) у Вальсанїї, він запитав:

— Це ви тут відчинили?

— Я? — гукнула донна Сара зсередини. — Та я тільки-но встала!

І, почувши, що Мауро пішов геть, жінка зробила жест, що захищав від вроків: відстовбурчила вказівний палець та мізинець однієї руки і кілька разів роздратовано потрясла нею. Вона не якась там служниця — чорт забирай! — і ніколи не була в цьому домі нічиєю служницею. Щоправда, саме донна Сара розпалювала вогонь на кухні, нагнітаючи віялом повітря, але за народженням і вихованням вона була справжня дама — далека родичка Стефано Ауріті, своячка братів Лаурентано, а отже, можна сказати, теж належала до родини.

Вона прожила у Вальсанії багато років, доглядаючи за доном Козмо, якому її послуги, можливо, і не були потрібні, але її прислала до нього з Джірдженті його сестра, донна Катеріна, яка сама, як справжня шляхетна дама, не вигадала нічого кращого, окрім як гідно помирати там з голоду. У Вальсанії донна Сара цілими днями чухала спини двох вчасно кастрованих котів, які завжди ходили за нею із задертими хвостами, промовляла вервечки з п'ятнадцяти отченашів і нескінченно бурмотіла інші молитви; але, за її словами, тут все було гаразд лише завдяки їй, без неї ж усе пішло б за вітром. Якщо збіжжя колосилося, якщо дерева овочували, якщо вчасно йшов дощ… Одне слово, вона давала зрозуміти, що керує світом. Мауро геть її не зносив. І донна Сара відповідала йому на це сердечною взаємністю: ніщо не справляло їй більших прикрощів, ніж обов'язок накривати на стіл і для нього, бо дон Козмо опустився до того, що надав честь обідати з ним селянському синові, який і сам фактично був селюком; авжеж, ласкаве панство… а тимчасом вона, донна Сара, справжня дама за народженням і вихованням, сиділа на кухні і була змушена йому прислуговувати!

Вона визирнула у вікно і, побачивши внизу капітана Шараллу, глибоко зітхнула з тугою в голосі:

— Ах, Плачідіно, Плачідіно! Хай простить Господь наші гріхи…

Тим часом Мауро зайшов до лазнички дона Козмо.

У цій старій, занедбаній віллі все було старим і неоковирним: цегла нерівної підлоги була роздовбана, стіни й стелі почорніли, віконниці та меблі вицвіли й пощербилися; усе немов просякло духом сухого збіжжя, спаленої соломи, зів'ялих від спеки трав на залитій сонцем землі.

У лазничці дон Козмо, у самих панталонах, з голим волохатим торсом і з босими ногами в старих капцях, готувався до звичного обмивання за допомогою дюжини розкладених на умивальнику губок, великих і малих. Він мився повністю щоранку, навіть узимку, крижаною водою; і це було єдиною насолодою в його житті; натомість Мауро, який щоранку, за його ж словами, тільки «споліскував писок», маючи на увазі, що вмивав лиш обличчя, вважав це чистісіньким божевіллям.

— Ви знову спали з відчиненими дверима?

— Справді? Ти диви! — сказав дон Козмо, ніби здивований, і почухав на підборідді коротку сиву кучеряву бороду.

— Невже ніколи, га? невже ніколи ви цього не зрозумієте? — наполягав Мауро. — Скільки разів вам говорити? Ну просто велика дитина! Няньку, няньку вам треба… Господи Боже, ну що ви за людина! Хіба ви не читали вчорашньої газети? Про тих мерзотників, які під приводом голоду хочуть зруйнувати все, що ми здобули, чого ми домоглися ціною нашої крові?

Мауро так люто жестикулював, що дон Козмо не помітив листа, який той тримав у руці, і спокійно почав намилювати собі лисину. Роздратований цим спокоєм, Мауро провадив далі:

— І не всі такі, як ви… Бо тут також є я, з Божої ласки! Хоч я й старий, але я б їм ще показав, де раки зимують!

Дон Козмо повернув голову, що блищала від мильних бульбашок, і глянув на нього:

— Тому-то я й можу спати з відчиненими дверима! Бо тут є ти!

Газети у Вальсанії з'являлись нечасто і здебільшого призначалися для скромнішого і, можливо, кориснішого вжитку, тобто для загортання. Мауро з любов'ю складав їх докупи й кілька разів проводив по них долонями, щоб розгладити складки та згини; і, з терпінням картезіанського ченця долаючи величезні труднощі в читанні (адже він дуже пізно навчився читати, та й то по складах), тижнями годувався ними, запам'ятовуючи все — від першого до останнього рядка. Усе було для нього новиною, далеким відлунням життя світу.

В останній газеті, яка випадково потрапила до нього, Мауро прочитав про страйк робітників сірчаних копалень в одному провінційному містечку та їхнє об'єднання у «Робітничу Лігу», що відбулося напередодні.

— Вимоги пролетаріату!

Гм! Він попросив дона Козмо, щоб той пояснив йому ці два загадкові слова, і цілу ніч, під шаленою зливою, загорнувшись у свій кобеняк, міркував про це, сповнений священного обурення проти цих ворогів Вітчизни.

Мауро не потрудився відповісти на останні слова дона Козмо, якому теж, на його думку, бракувало клепки, і передав йому листа дона Іпполіто.

— Це приніс один з його блазнів, капітан Шаралліно.

— Це мені? — здивовано перепитав дон Козмо, набравши в пригорщу води. — Іпполіто пише мені? О, яке диво… Розгорни і прочитай його, у мене руки мокрі…

— То витріть їх! — різко сказав йому Мауро. — Ви добре знаєте, що я знати нічого не хочу про справи вашого брата. Але це не схоже на його почерк.

— А, це Прéола, — зауважив дон Козмо, розглядаючи конверта.

Листа написав секретар з його голосу, а тоді дон Іпполіто підписав його. Читаючи його, дон Козмо вже на перших рядках насупився, відтак напругу на чолі та в очах згодом заступило болісне здивування; він примкнув повіки й опустив руку з листом.

— Ага, значить, це правда…

— Що саме правда? — буркнув Мауро, якого пекла цікавість.

Дон Козмо висунув уперед нижню губу, опустив куточки рота в жесті гіркого, презирливого співчуття, похитав головою, а тоді мовив:

— Якщо він зробить цей крок, то вже не буде ради… йому кінець…

— Та скажіть же, у чому річ, заради Христа! — нетерпеливився Мауро, дедалі більше заінтригований.

Але дон Козмо довго дивився на нього, перш ніж відповісти, повільно випускаючи з уст слово за словом.

— Він просить у мене віллу… для Фламініо Сальво…

— Віллу? — запитав Мауро, здригнувшись, наче дон Козмо дав йому ляпаса. — Цю віллу? — повторив він, відступаючи. — Віллу генерала Лаурентано для Фламініо Сальво?

Але дон Козмо не розгнівався так, як Мауро, через уявну наругу над віллою: його радше охопило болісне здивування, адже він усвідомлював, що означала гостинність, виявлена братом до Сальво. Кількома днями раніше один його приятель, Леонардо Коста, який іноді навідувався до нього з сусіднього приморського селища, розповів йому, що в Джірдженті ходять чутки про майбутній шлюб дона Іпполіто з незаміжньою сестрою Сальво, старою панною. Дон Козмо не хотів у це вірити: брат його Іпполіто був на два роки старший за нього, йому було шістдесят п'ять; після смерті дружини, цієї святої жінки, він ось уже десять років був невтішним удівцем, хоч і не втрачав душевної рівноваги… Неможливо! І все ж…

— То ви йому відмовите? — погрозливо сказав Мауро, почекавши мить.

Дон Козмо розвів руками і зітхнув, заплющивши очі:

— Це було б даремно! До того ж зрештою…

— Як це! — перебив його Мауро. — Сальво, цей лицемірний лихвар житиме тут? Тоді я забираюсь геть звідси! І хіба ви не пам'ятаєте, побий мене грім, що його батько замовив Те Deum, коли вашого батька відправили на заслання? І хіба то не він, тоді ще юнак, вказав бурбонській поліції на будинок, де переховувався дон Стефано Ауріті з вашою сестрою, коли палермські вельможі віддали князеві Сатріано[14] в Кальтаніссетті ключі від міста? Ви що, забули про все це? Я все це пам'ятаю, як нині! Що ж, запрошуйте його у Вальсанію, якщо відважитесь! Але не в залу генерала, у жодному разі! Ключ від неї у мене! Туди йому зась, інакше я його вб'ю, слово Мауро Мортари!

Ця довга тирада анітрохи не розвіяла болісного здивування, яке сповнювало дона Козмо. Кілька разів йому хотілося пояснити Мауро, що його батько, Джерландо Лаурентано, і не думав підтримувати ідеї італійської єдності і що сицилійський парламент 1848 року, у якому батько кілька місяців був воєнним міністром, ніколи не висловлювався на користь входження в італійську конфедерацію чи приєднання до Італії, а стояв за окреме королівство Сицилії на чолі з королем Сицилії та й годі. Таким було прагнення всіх старих добрих сицилійців того часу. І хоч воно, зрештою, згодом трохи змінилось, але ніколи не пішло далі, ніж своєрідна федерація, у якій кожна держава мала б зберегти свою автономію. Дон Козмо ніколи не говорив йому цього і не збирався говорити тепер, тож не заперечував, коли Мауро, пирхаючи від обурення, повернувся до нього спиною, вийшов і зачинився в кімнаті князя-батька, яка була для нього такою ж священною, як і сама Батьківщина, бо він вважав її колискою свободи, а тепер сприймав майже як храм.

Тим часом внизу, біля входу до вілли, бідолашний Шаралла все ще чекав на обіцяну каву: хоча б ковточок, та й біля вогню зігрітись… Чекав він, чекав та й сам про це забув, бо почав потерпати через те, що відповідь затримується. Вона могла бути в нього ще попереднього вечора, якби він послухався Прéолу. Шаралла подумав, що о цій порі у Колімбетрі князь уже, мабуть, прокинувся й питає у секретаря, чи надійшла відповідь. А він все ще тут, чекає на неї! Але невже на те, щоб прочитати листа й написати два рядки відповіді, потрібно стільки часу? А може, Мортара на зло йому ще не віддав його донові Козмо? Капітан Шаралла знай пирхав; тепер він зганяв злобу на Тітіні, яка ані миті не стояла на місці, замучена мухами.

— Спокійно! Спокійно! Спокійно!

Тоді тричі смикнув за вуздечку. Тітіна заплющила повні сліз очі з такою покірною скорботою, що Шаралла одразу ж пошкодував про свою грубість.

— Тобі теж непереливки, бідолашна! Навіть жмені соломи не дали…

І він глибоко зітхнув.

Нарешті у вікні вілли з'явився дон Козмо. Шаралла почув, як відчиняються віконниці, і різко обернувся. Але дон Козмо здивувався, побачивши, що він все ще там.

— А, Плачідо! Ти що тут робиш?

— Як це — що роблю, ваша ясновельможносте? Чекаю на відповідь! — застогнав капітан, плеснувши в долоні.

Дон Козмо насупився.

— Хіба потрібна відповідь?

— Як це? — у відчаї повторив Шаралла. — Я ж чекаю на неї тут уже цілу годину!

Ну от, так і є! Той старий покидьок нічого йому не сказав!

— Маєш рацію, авжеж, зачекай-но, синку, — сказав йому дон Козмо, відходячи від вікна.

Він подумав, що брат його уважний до найменших формальностей (марниць, як він їх називав) і що матиме за образу або принаймні за велику неповагу, якщо не отримає відповіді; тому поклав на мармурову стільницю комода невеликий аркуш пожовклого паперу, вмочив своє засохле перо в плящинку з іржавого кольору чорнилом і навстоячки взявся писати свою відповідь, яка нарешті, після неабияких труднощів, вийшла такою:

У Вальсанії 22 вересня 1892 року.

Любий мій Іпполіто,

Можливо, ти не знаєш, до якого жалюгідного стану доведена ця ветха халупа, у якій лиш я можу жити, адже вважаю себе вже не від світу цього, тому й не нарікаю на неї! Якщо ж ти вважаєш, що ніяк не можна уникнути того, щоб родина Сальво приїхала сюди скуштувати нашого селюцького життя, то прошу тебе попередити їх, що тут бракує всього і щоб вони привезли зі собою все домашнє начиння та всі інші речі, які можуть їм знадобитися.

Я б ще багато міг сказати і сказав би, якби мені не здавалось марним сподіватися, що міркування мої будуть вислухані. І, звісно, міцно обіймаю тебе.

Козмо

Він запечатав листа, пирхнувши, і знов підійшов до вікна. Капітан Шаралла підбіг і, знявши берета, забрав листа.

— Цілую руки Вашій Високоповажності!

Один стрибок — і він у сідлі.

— Лети, Тітіно!

Гав! Гав! Гав! Троє мастифів раптом прокинулись і ще довгий час бігли за ним, по-своєму прощаючись з капітаном.

Дон Козмо зостався стояти біля вікна; він проводжав очима капітана Шараллу, поки той не дістався чвалом до повороту алеї, а потім дивився, як із гарчанням і пирханням після марного бігу та гавкоту повертаються мастифи. Коли звірюки нарешті вляглися біля сходів і, поклавши морди на передні лапи, заплющили очі, збираючись знову заснути, він, дивлячись на них, злегка похитав головою і посміхнувся. Коли вони заснули, заспокоївшись, ані той їхній гавкіт, ані біг не здалися йому даремними: тварини протестували проти приходу цього чоловіка, який перервав їхній сон; тепер, вважаючи, що прогнали його, вони мудро повернулися до сну.

— Бо в цьому й полягає мудрість собаки, — подумав дон Козмо, глибоко зітхнувши, — поївши й задовольнивши інші тілесні потреби, він проводить час, занурившись у сон.

Він глянув на дерева перед віллою: вони теж здавалися зануреними в нескінченний сон, з якого їх даремно намагалося вирвати світло дня, так само як намарне ворушив їхнє листя вітер. Уже давно у тривалому, легкому шелесті цього листя він відчував, ніби з безмежної відстані, суєтність усього сущого й нестерпну нудьгу життя.

Розділ другий

Наступного дня на прохання Фламініо Сальво, який не мав вільної хвилини від банківських справ та багатьох інших оборудок, з екіпажем Джірдженті до Вальсанії приїхали Іньяціо Каполіно, колишній свояк дона Фламініо, та Нінí Де Вінчентіс, молодий друг дому. Вони мали належно підготуватися до прибуття гостей, і це доручення їм дуже подобалось з двох різних, ба навіть протилежних причин.

Вози, вщерть навантажені меблями та іншим хатнім начинням, уже давно виїхали з Джірдженті і на той час, мабуть, уже прибули до Вальсанії. Помічники їхали в розкішній кареті Сальво й вели розмову про майбутній шлюб донни Аделаїди, сестри дона Фламініо, з князем Лаурентано.

— Ні-ні, це вже занадто! — глузував Каполіно. — Бідолашна Аделаїда, це вже занадто, після п'ятдесяти років очікування! Скажімо ж правду!

Нінí Де Вінчентіс безперервно кліпав, ніби намагаючись приховати тим самим невдоволення цими кпинами. Натомість у його прегарних мигдалеподібних чорних очах і навіть змарнілому виразі блідого обличчя принаймні жевріло бажання усміхнутися, щоб натякнути, що він не ображається, і якось відреагувати на непомірну і непристойну веселість Каполіно.

— Оце так шлюб, якщо можна так сказати! — неухильно вів далі Каполіно, знаючи, що його ніхто не чує (Нінí, добра душа Нінí з його янгольською вдачею був кимось ще меншим, ніж ніхто). — Якщо можна його так назвати… бо, кінець кінцем, добрий він чи поганий, але закон є закон, мій любий, і політичні та релігійні погляди, якщо вони й мають значення, перед законом мало що важать. А князь, розумієш, conditio sine qua non, хоче, щоб шлюб був тільки церковний, з огляду на свої переконання, — іншого він не допускає. Отже, шлюб цей не матиме юридичних наслідків, розумієш? Але це буде непогано, авжеж! Вишукано, ба навіть сміливо, не заперечую; але бідолашна Аделаїда, їй буде несолодко!

І Каполіно знову взявся глузливо хихотіти, ніби в його уявленні Аделаїда Сальво не надто підходила для цього нового типу героїзму, який вимагали від неї для цього сміливого виклику цивілізованому суспільству.

Нінí Де Вінчентіс мовчав і знай лупав очима, все ще зі стражденною, покірною усмішкою на вустах, сподіваючись, що його мовчання стримає глузливий запал його співрозмовника.

Але де там! Каполіно насолоджувався цим.

— Навіщо їй це? — провадив він далі, малюючи в уяві підстаркувату наречену. — Щоб увійти у вищий світ з усіма правами вельможної дами? Але я б сказав, що вона скоріше вийде з нього. Сидітиме, замкнена, в Колімбетрі! Це немов у черниці постригтися, розумієш? Князю, зрештою, минуло шістдесят п'ять.

Він замовк, помітивши вираз обличчя Де Вінчентіса.

— Ех, любий мій! Знаю, думки у тебе янгольські, але мова тут іде про шлюб, і про вік подумати не зайве. Vis, vis, vis[15] — навіть священники так кажуть! Отже, вищий світ тут ні до чого. Вона стане княгинею, княгинею Лаурентано, ба більше — королевою Колімбетри! Звісно, передовсім це стосуватиметься мене, тебе, усіх нас, хто вважає церковний шлюб не тільки вищим за цивільний, але єдиним справжнім, єдиним чинним шлюбом, який спершу має задовольняти Бога, а вже потім людей. Але всі інші, поза межами Колімбетри, не зобов'язані визнавати і вшановувати її як княгиню Лаурентано; наприклад, Ландо, його син від першого шлюбу, не зобов'язаний поважати її як другу матір. А що їй тоді залишається? Багатство… Звісно, не заради цього вона виходить заміж, адже вона і так багата. Якщо вона робить це заради грошей, ох, бідолашна Аделаїда, боюсь, вона скінчить так само, як і я…

Тут Каполіно знову розсміявсь, хоча цього разу дуже невесело.

Після тривалої боротьби йому вдалося взяти за дружину сестру Фламініо Сальво — кривобоку й на два роки молодшу за донну Аделаїду. Завдяки її посагу він також нажив варті заздрості статки, однак радіти він міг тільки у мріях, на жаль! Знегоди нікуди не діваються в цьому світі, хай там що! Через п'ять років, коли дружина його померла, виявившись, на додачу до всього, безплідною, йому довелось повернути Сальво посаг, і він опинився в колишньому своєму становищі. Хоч у плодовитій його голові роїлись численні ідеї — одна краща і сміливіша за іншу, — але, на жаль, їм бракувало благословенного важеля грошей, який так раптово зник. На пів року він впав у глибоку зневіру, а потім ще пів року перебував у полоні нездоланної меланхолії, сподіваючись цим зворушити серце іншої сестри Сальво, власне донни Аделаїди. Але серце донни Аделаїди зовсім не зворушилось: добре захищене в розлогій і міцній фортеці її бюсту, воно два роки витримувало його облогу, наскоки його доброти, ввічливості та відданості; врешті-решт, вона відбила останній його рішучий штурм, і Каполіно довелося відступити на всіх фронтах. Настало ще пів року глибокої зневіри і нездоланної меланхолії; і, нарешті, озброївшись другою дружиною, молодою, вродливою і життєрадісною, він знову взявся штурмувати дім Фламініо Сальво і вже цього разу з більшою удачею.

Злі язики подейкували, що саме завдяки Ніколетті Спото, його молодій, вродливій і життєрадісній дружині, яка відразу стала фактично компаньйонкою донни Аделаїди та єдиної доньки дона Фламініо, Діанелли, Каполіно пробився в банк на посаду секретаря та юриста-консультанта. Але хто б там прислухався до скрекотіння всіляких сорок… Ось уже цілий рік він жив у розкоші та достатку; і він, і його дружина безперешкодно користувалися помпезними ландо та чудовими кіньми зі стайні Сальво; щонеділі він прогулювався верхи туди-сюди алеєю Пасседжата, демонструючи свої чудові навички вершника. І, нарешті, завдяки безумовній прихильності Фламініо Сальво, Каполіно став лідером войовничої клерикальної партії, яка після відставки депутата Фадзелло мала за кілька днів висунути його як свого кандидата на майбутніх загальних виборах до парламенту.

Невинна душа Нінí Де Вінчентіса навіть не підозрювала, що вся та їдкість, яку Каполіно виливав на донну Аделаїду, мала свою приховану і ганебну причину. Так само він не думав, що хтось коли-небудь помічав його сором'язливе, чисте й палке кохання до Діанелли Сальво, хворобливої доньки дона Фламініо, як раніше не помічав впертих, але марних залицянь до донни Аделаїди з боку Каполіно, а тепер анітрохи не вірив злісним пліткам про милу добродійку Ніколетту, другу дружину Каполіно. Вінчентіс ні в кого не помічав прихованих мотивів, а тим паче пов'язаних із грішми. До цього він був немов сліпий. Протягом кількох років після смерті батьків чоловік дозволяв обкрадати себе та свого старшого брата Вінченте злодійкуватому управителеві, на ймення Яко Пача, який так добре заплутав їхні фінансові справи, що коли бідолашний Нінí запитав якось Яко про це, то йому аж запаморочилось в голові. І йому вперше довелося піти до банку Сальво, щоб позичити гроші під векселі. Нінí звертався до того ж банку ще кілька разів і, врешті-решт, за порадою управителя, запропонував Сальво, що сплатить борг, продавши розкішний маєток Прімосоле. Пропозицію цю Сальво негайно прийняв, чим заслужив найпалкішу вдячність Нінí, який, природно, навіть не запідозрив про наявність таємної домовленості між Пачею, його управителем, і банкіром. Він кохав Діанеллу Сальво, і дон Фламініо був для нього тільки її батьком.

Тепер йому б дуже хотілося, щоб дівчина, дивом оклигавши після тифозної інфекції, поїхала поправляти здоров'я в маєток Прімосоле, на старовинну віллу його матері, де витав смуток і ніжний, теплий спогад про матір і де все розповідало б їй про нього. Але лікарі порадили доньці Сальво морське повітря. І Нінí з сумом подумав, що він лиш зрідка зможе приїжджати до неї у Вальсанію, на берег моря. Певний час він втішав себе думкою, що наглядатиме за підготовкою її кімнати, гніздечка, яке прихистить її на кілька місяців.

Каполіно немов прочитав думки свого юного друга, про наївні бажання якого він давно і доволі легко здогадався, і закінчив свою першу тираду сміхом і словами «Годі з цим!», а тоді продовжив, потираючи руки:

— Скоро будемо на місці. Буде краще, якщо ти подбаєш про кімнату Діанелли. А я опікуватимуся покоями для донни Вітторії.

Захоплений зненацька, Нінí розпереживався за цю жінку — дружину Сальво, яка була божевільною вже протягом багатьох років.

— Так, так, — мовив він, — треба уважати, щоб ця зміна, не дай Боже, не потривожила її занадто сильно.

— Нічого страшного! — перебив його Каполіно. — Ось побачиш, вона навіть цього не помітить. Далі спокійно плестиме свою нескінченну панчоху. Ти ж знаєш, донна Вітторія плете панчохи для Отця Небесного — удень і вночі. Вона також хоче, щоб разом з нею працювали дві черниці Святого Вікентія, які дотримують їй товариства. Панчоха ця, схоже, уже розміром з рибальську сіть.

Нінí сумно схилив голову.

Одразу за Сетою повіз з путівця звернув у маєток. Ворота були розвалені: тільки одна їхня половина, вся іржава, стояла, прикріплена до стовпа; другий стовп давно завалився. Занедбана, як і все інше, проїжджа дорога, яка пробігала по цій частині маєтку, також відданій у половинщину, поросла кущами, серед яких виднілися борозни, що їх нещодавно залишили вози з реманентом.

Нінí Де Вінчентіс окинув оком цю пустку, нічого не сказавши, а Каполіно далі теревенив і за себе, і за нього.

— Хворій дівчинці, — сказав він, зневажливо скривившись, — не буде тут надто весело, тобі не здається?

— Тут дуже сумно, — зітхнув Нінí.

— Я маю на увазі не лише це місце, — додав Каполіно. — А й тих, хто тут живе. Двоє диваків, любий мій. Зараз побачиш. Але що ж… Цей відпочинок влаштовують не так заради Діанелли, як заради донни Аделаїди, яка сюди не приїде. А Діанелла може й здогадується про це, але, як завжди, буде спокійно терпіти з любові до тітки… Ех! Фламініо — великий чоловік, що б там не казали!

— Але повітря тут хороше, — зауважив юнак, щоб хоч трохи пом'якшити їдке судження свого супутника про Сальво.

— Просто чудове! — пирхнув Каполіно і відтоді замкнувся в похмурому мовчанні аж до прибуття на віллу.

Вози щойно прибули, а разом з ними і підвода, яка привезла двох слуг Сальво, кухаря, покоївку і двох шпалерників. Донна Сара Алаїмо стояла на верху сходів і радісно плескала в долоні, дивлячись на ці гори прекрасних речей на чотирьох возах.

— Розвантажуйте, швидко! — наказав Каполіно слугам та візникам, зійшовши з карети і розмахуючи своїм ціпком. Тоді, поспішно піднімаючись сходами, запитав донну Сару: — А де дон Козмо?

А вже за мить, не чекаючи відповіді, увійшов у старий будинок разом з Нінí Де Вінчентісом, який біг за ним, мов той загублений цуцик.

— Розвантажуйте! — повторив один зі слуг, перекривляючи під сміх своїх товаришів тон голосу і владний жест цього новоспеченого господаря.

Дон Козмо, мов безголова муха, блукав покоями, які щойно вимила донна Сара. Ще напередодні, почувши звістку про скорий приїзд Сальво, вона страшенно зраділа й одразу ж стала до роботи, а також переконала дона Козмо, що добре було б звільнити кілька кімнат від старих меблів, щоб ці багатенькі гості не бачили усього того убозтва, що панує в княжому домі. «Та ні! Ні! Облиш!» — одразу ж почав кричати зі своєї кімнати дон Козмо, почувши гуркіт старих меблів, що їх силоміць зривали з місця і тягли геть; однак донна Сара, здивована цим протестом, розгубилася: «Ні? Як це — ні, це ж ви мені веліли?» Бо так було завжди: донна Сара знай говорила і говорила, а дон Козмо, зі свого боку, знай думав і думав, вдаючи, ніби слухає, а коли набридливе гудіння цих нескінченних слів дошкуляло йому найбільше, кілька разів швидко кивав головою. Ці кивки донна Сара, природно, сприймала як знак згоди, а терплячість, з якою дон Козмо вдавав, ніби слухає її, — як визнання мудрості, з якою вона керує цим домом і цим світом. І вона так далеко зайшла в тлумаченні на свій спосіб цих жестів і цієї терплячості свого господаря, що, можливо, одного вечора взяла б його за руку й повела до ліжка, якби дон Козмо, здивовано витріщивши очі й вибухнувши несподіваним вигуком, не зруйнував тієї миті всі уявні замки її припущень.

— Вельмишановний доне Козмо! — вигукнув Каполіно, нарешті наштовхнувшись на нього після довгих пошуків. — Ото шарварок, еге ж? Їй-богу!

— Та ні, — поспішно відповів дон Козмо, щоб припинити церемонії, і зморщив носа від їдкого смороду плісняви, що стояв у будинку, ще вологому після прибирання, яке робилося тут нечасто. — Я шукав якусь віддалену кімнату, де я міг би жити, не завдаючи нікому клопоту.

Каполіно хотів заперечити, але дон Козмо вчасно зупинив його:

— Дозвольте мені сказати! Так буде зручно і мені, і їм — зробімо так, гаразд? Без церемоній!

Він підняв руку і погладив елегантну чорну борідку Нінí Де Вінчентіса.

— Гарний хлопець з тебе виріс, синку, такий дорослий — аж я зрозумів, який я вже старий! А як твій брат Вінченте? І далі захоплюється арабістикою?

— Авжеж! — відповів Нінí, усміхаючись.

— Ох! Ці чотирнадцять томів арабських рукописів, мабуть, каменюкою тиснуть на душу графа Луккезі-Паллі на тому світі, бо це ж він, помираючи, забажав подарувати їх нашій бібліотеці і цим занапастив цього бідолашного хлопця!

— Він уже прокоментував десять з них, — сказав Нінí. — Залишилось ще чотири, але такі товстезні!

— Хай би вже він чимшвидше це завершив! — по-батьківському побажав дон Козмо. — А тобі, синку — та й вам обом — варто краще дбати про ваші справи: знаю, ведеться вам не дуже добре! Будьте розсудливими!

Тим часом Каполіно стояв біля відчиненого вікна і, щосили намагаючись розгледіти у шибці своє віддзеркалення, розгладжував вже трохи посивілі бакенбарди. Особливо вродливим він не був, але мав пристрасні та проникливі очі, які приємно освітлювали його смагляве худорляве обличчя.

Помітивши, що розмова між Лаурентано та Нінí завмерла, він удав, ніби визначає орієнтацію вілли.

— Вікна тут виходять на південь, правда? Але ви вибрали для себе цю кімнату, так, доне Козмо?

— Цю чи будь-яку іншу, — відповів той. — Кімнат тут багато, ось побачите, але вони всі такі — старі й у жахливому стані. Вийшовши звідси… (та ні, не треба церемоній: вибачте, навіщо говорити про старе, що воно старим не є? Це ж видно!..) Тож кажу, вийшовши звідси, бачимо довгий коридор, який ділить будинок на дві частини: кімнати з цього боку виходять на південь, з того — на північ. Сіни врізаються в коридор з цього і з того боку і ділять віллу на два однакові крила, але з цього боку, у кінці, є зала, двері якої розташовані позаду мене, а з того боку маємо терасу. Усе дуже просто.

— Ага, добре, чудово, — схвалив Каполіно. — То тут є ще й зала?

Дон Козмо посміхнувся, хитаючи головою, а тоді пояснив, що є в тій «залі», у якому вона стані і хто її охороняє.

— Заради Бога! — вигукнув Каполіно.

— Тому було б краще, — підсумував дон Козмо, — якби ви розташувались у тому крилі, воно цілковито вільне. Я спеціально вибрав собі цю кімнату.

Каполіно знову схвально кивнув, і, коли слуги вже принесли першу партію меблів, він разом з Нінí вирушив у те крило будинку. Дон Козмо залишивсь у цій кімнаті, куди з допомогою донни Сари переніс усі свої книженції. Бідолашна економка, відчувши на собі всю вагу цієї вченості, не могла втямити, як дон Козмо, який ввібрав її усю в себе, може далі отак витати у хмарах. Натомість дон Козмо, усе ще морщачи носа, не міг втямити, чому того ранку всюди так тхнуло сирістю. Але, можливо, він не дуже добре розрізняв роздратування через сморід і досаду від думки, що тепер, з приїздом гостей, усі його старі звички будуть порушені, і хтозна на скільки часу.

Невдовзі повернувся Каполіно, залишивши в тому крилі лише Де Вінчентіса, який, як виявилось, набагато краще вмів давати раду таким справам — принаймні так він заявив. Насправді ж він збирався реалізувати одну з цілей, задля яких він охоче взявся виконувати доручення Сальво: з'ясувати, як дон Козмо ставиться до одруження свого брата, або, як він сам собі казав, «промацати йому пульс» з цього приводу.

Не те щоб він сподівався, що шлюб цей можна розладнати, але, знаючи розбіжність чи навіть непримиренну протилежність способів мислення та почуттів Сальво і дона Козмо, він охоче припускав, що під час перебування Сальво у Вальсанїї між ними може виникнути якесь тертя чи й зіткнення. Душа дона Козмо була такою самотньою і відірваною від усього, що звичайне життя з його удаванням, вивертами і хитрощами, які так міняють його в очах людей, ніяк не проникало в його свідомість, і тому з крижаної вершини його стоїчної незворушності часто лавиною валилася гола правда.

— Ого, скільки тут книжок! — вигукнув Каполіно, увійшовши. — Авжеж, ви ж весь час щось вивчаєте… Романьйозі, Росміні, Геґель, Кант…

При кожному імені, прочитаному на корінці книжки, він витріщав очі, немов ставлячи ще більше знаків оклику.

— Усе це поезія! — зітхнув дон Козмо, невиразно махнувши рукою й напівзаплющивши очі.

— Як це? Не розумію, доне Козмо. Ви, мабуть, маєте на увазі — філософія.

— Звіть це як завгодно, — відповів Лаурентано, знову зітхнувши. — Вивчати тут нічого; тут слід насолоджуватися, авжеж, насолоджуватись величчю людського розуму, який на припущенні, тобто на хмарі, будує цілі замки. Усі ці різноманітні філософські вчення, любий адвокате, здаються мені… знаєте, чим вони мені здаються? церквами, каплицями, божницями різної форми, що висять у повітрі.

— А, так, так… — намагався вставити своє слово Каполіно, чухаючи пальцем потилицю.

Дон Козмо, який переважно відмовчувався, але тепер, коли заторкнуто було єдину чутливу його клавішу, не зміг стриматися:

— Тільки дмухніть — і все розвалиться, бо всередині немає нічого: що більша й урочистіша будівля, то гнітючіша порожнеча.

Каполіно весь напружився, ворушачи мізками; пристрасть, з якою говорив дон Козмо, спонукала його відповісти, заперечити; він чекав паузи, і, коли вона настала, у нього вирвалось:

— Але…

— Та ні, нічого! Облишмо це! — відрізав дон Козмо, поклавши руку на плече Каполіно. — Це все дурниці, шановний адвокате!

На щастя, цієї миті на галявині, що простяглася перед віллою з боку виноградника і моря, Мауро Мортара своїм звичним покликом — гулі, гулі, гулі — почав прикликати незліченних голубів, яких він годував двічі на день.

Дон Козмо і Каполіно вийшли на балкон. Нінí також вихилився з-за поручнів останнього балкона в кінці, щоб подивитися, а потім з тераси почали визирати слуги, покоївки та шпалерники.

Серед цього білого шумовиння крил щоразу зчинялася страшенна бійка, бо порція гороху вже давно залишалася незмінною, а голуби сильно розмножилися і тепер розселилися, майже здичавівши, по цілому маєтку та всіх сусідніх околицях. Вони знали час годування й пунктуально зліталися звідусіль густими зграями. Туркочучи від нетерпіння, птахи безладно заполонювали дахи вілли, сільських хат, повіток, голубників, шпихлірів[16], винотоків та льохів, і, якщо Мауро трохи спізнювався, забувшись або занурившись у спогади, з дахів здіймався великий гурт і летів кликати його до дверей добре всім знайомої кімнати на нижньому поверсі; гурт цей поступово перетворювався на стовпище, і незабаром вся галявина гуділа від крил і туркотання, а в повітрі стільки ж інших птахів насилу трималися в повітрі, не знаючи, де приземлитися.

Дон Козмо з прикрістю подумав, що того дня Мауро на обід не прийде — про це він повідомив йому напередодні ввечері:

— Це востаннє, коли я з вами обідаю. Мусите зрозуміти, що я ніколи не сяду за стіл разом з Фламініо Сальво.

Тепер він стояв посеред своїх голубів, насупившись й опустивши голову. Каполіно розглядав його з балкона, наче рідкісного звіра.

— Піду привітаюсь з ним? — тихо спитав він у дона Козмо.

Той заперечливо махнув рукою.

— Чистий тобі ведмідь, правда? — додав Каполіно. — Але який колоритний!

— Ведмідь, — повторив дон Козмо, покидаючи балкон.

Увійшовши до їдальні в іншому крилі, яку вже багато оздобили шпалерники, Каполіно знову спробував «промацати пульс» дона Козмо у відомому питанні. Він подбав про те, щоб не повторяти своєї помилки й не зачіпати з ним теми філософських книжок.

Дон Козмо занурився в захоплене споглядання кімнати — її було годі впізнати.

— Та це чисте диво! — вигукнув він, плескаючи Нінí Де Вінчентіса долонею по плечі. — Мені здається, ніби я в Колімбетрі!

Каполіно миттєво підхопив м'яч у повітрі:

— То ви не були в Колімбетрі багато років, правда?

Дон Козмо якийсь час постояв замислившись.

— Років десять.

Та й застиг, не додавши більше нічого. Але Каполіно вже закріпив свій гачок, сподіваючись видобути щось з нього:

— Відколи там померла ваша братова, правда?

— Еге ж, — коротко відказав Лаурентано.

Каполіно зітхнув:

— Донна Тереза Монтальто… що за жінка! як шкода! Справжня дама на давній взірець!

І після насиченої вдаваним жалем паузи знову зітхнув, але вже по-іншому:

— Овва! На кращих зупинивши вибір свій, смерть першими хапає їх мерщій![17]

Донна Сара Алаїмо, економка, яка в цей час прислуговувала за столом, запрагла вивищитися в очах гостей, на мить забувши про своє негідне становище служниці, тому піддалася спокусі втрутитись і сором'язливо, з млявим смішком зітхнула:

— Метастазіо![18]

Нінí здивовано глянув на неї; дон Козмо відкрив рота, щоб видати свій особливий сміх, який складався з трьох насичених, понурих і глибоких вигуків — хо! хо! хо! Але Каполіно, побачивши, що йому ось-ось потовчуть яйця в кошику і все зіпсують, роздратовано заперечив:

— Леопарді, це ж Леопарді…

— Петрарка, це Петрарка, вибачте, шановний адвокате! — запротестував дон Козмо, розводячи руками. — Спитайте в Нінí!

— Ах, так, Петрарка, ото я дурень! До кого боги прихильні, той помирає молодим…[19] — одразу ж оговтавсь Каполіно. — Переплутав… То ви… ви відтоді свого брата не бачили?

Дона Козмо раптом знову опосіла сонливість, він примружив очі й кивнув.

— Дон Козмо поховав себе тут! — пояснив Каполіно Де Вінчентісу, наче той не знав. — У них різні вподобання, я це розумію… навіть діаметрально протилежні, бо дон Іпполіто любить… товариство, не може без нього… І, можливо, їй-богу, після тієї біди йому дуже не хотілося бути на самоті, без рідних поруч… Але ви сидите тут, а син його весь час в Римі… і…

Дон Козмо вже зрозумів, хоч і по-своєму, до чого веде Каполіно, тому, щоб обірвати розмову, заявив:

— Значить, слушно буде, якщо він одружиться знову, ви це маєте на увазі? Згоден! А ти, — додав він, обернувшись до Нінí, — хлопчику любий, ти все ще на це не наважуєшся?

Нінí, побачивши, що про нього так несподівано згадали, аж побуряковів на виду:

— При чому тут я?

— Дивіться-но, як він зашарівся! — вигукнув Каполіно, вибухнувши сміхом, хоч його брала злість.

— Значить, щось таки там є? — запитав дон Козмо, тицяючи пальцем собі в груди, там, де серце.

— Звісно, що є! — вигукнув Каполіно, сміючись ще голосніше.

Нінí був мов на голках, ображений і приголомшений цим недоречним сміхом, але знайшов у собі сили запротестувати:

— Та немає там нічого! Заради Бога, не кажіть такого!

— Ще б пак! Святий Алойзій Гонзага![20] — не відступав Каполіно далі сміючись, хоч і понад силу. — А радше… авжеж, де ж донна Сара? Ага, Метастазіо… він і справді герой Метастазіо, доне Козмо! А може, янгол… але не з тих янголів, які бувають в Алькамо, майте на увазі! Ви знаєте, доне Козмо, що в Алькамо янголами називають поросят?

Нінí серйозно занепокоївся; він зблід і твердим голосом сказав:

— Ви мене дратуєте, адвокате!

— Більше ні слова! — мовив Каполіно, охолонувши.

Дон Козмо був прикро вражений, бо спочатку нічого не втямив, а тоді відкрив рота, щоб вимовити «ах!», та воно застрягло у нього в горлі. Може, йшлося про доньку Сальво? Ах, он воно що… Йому це й на гадку не спадало. Він ще не був з нею знайомий. Ото вже достеменно! Ну й чудово! Ото буде щастя для милого Нінí! І він не зумів стриматися:

— Не варто так бентежитися, синку. Це дуже серйозна справа. У твоєму становищі не слід гаяти часу.

Нінí смикнувсь на своєму стільці, ніби намагався, стримуючи крик, протистояти уколам сотні шпильок по всьому тілі. Каполіно затамував подих і чекав, коли сунутиме лавина. Дон Козмо не усвідомлював ефекту своїх слів і приголомшено дивився то на одного, то на другого.

— Я знову щось не те бовкнув? — запитав він. — Даруйте. Я теж не скажу більше ні слова.

Нінí справді витав у небесах, у тих небесах, де світило його власне, особливе сонце, яке ось-ось мало зійти, та ще не зійшло, і, можливо, цього й не станеться ніколи. Він не давав йому вийти з-за суворих гір реальності, воліючи перебувати в рожевому, марному світлі вічного світанку, щоб сонце, зійшовши, більш ніколи не сідало і щоб неминучі тіні залишалися ледь відчутними і майже прозорими. У нього вже закрадався сумнів, що Сальво не прийме схвально його прохання про руку доньки, якщо він взагалі наважиться на це. Але він весь час ухилявся від необхідності прийняти й обміркувати ці вагання, щоб не зруйнувати найчистішу мрію всього свого життя. І не тому, що побоювання зупиняли його, а тому, що йому справді бракувало мужності спробувати втілити в життя такий піднесений і вимріяний ідеал. Нінí побоювався, що найменше зіткнення з реальністю завдасть йому шкоди, тому не наважувався не тільки звернутися з пропозицією одруження, але й навіть відкрито освідчитися Діанеллі Сальво. Тепер же підозра, що він може зробити це заради посагу дівчини, який поправив би його фінансове становище, спричинила в ньому глибоку печаль й отруїла йому радість від цього служіння, яке тепер вже не здавалося безкорисливим і вчиненим з любові. І тоді сонце його немов раптом скотилося вниз, усе навколо потемніло, і коли кімнати були вже приведені до ладу, а він з клубком болю в горлі прийшов востаннє все перевірити, то не зміг, як планував, залишити на подушці ліжка Діанелли вітальний цілунок, щоб вона, сама того не знаючи, знайшла його там увечері, лягаючи спати.

Тим часом дон Козмо і Каполіно, крихітні чорні фігурки під високим небом, на якому похмуро палав захід сонця, пішли прогулятися перед старою віллою, прямуючи довгою, прямою алеєю, що ліворуч бігла майже вздовж гребеня широкої й глибокої яруги, сиріч ущелини, схили якої стрімко спадали вниз.

Здавалося, ніби якісь підземні поштовхи розкололи плоскогір'я на підході до моря.

Маєток Вальсанія лежав по цей бік яруги, останні його оливкові дерева височіли вже на самому схилі цієї повної попелястих тіней западини, а дно її поросло шовковицями, ріжковими, апельсиновими та лимонними деревами, які насолоджувались водою з ручая, що витікав з відкритої жили внизу, у глибині таємничого ґроту Сан-Калоджеро.

По той бік яруги, на тій самій висоті, розкинулись лісисті землі Платанії, які з південного боку загрозливо нависали над залізничною колією, що, вигулькнувши з тунелю під Вальсанією, тягнеться майже до самого узбережжя, аж до Порто-Емпедокле.

Полум'яно-золота смуга призахідного сонця химерно просвічувала крізь густе зелене мереживо далеких дерев на узбіччі. Тут, поміж мигдалевих та оливкових дерев Вальсанїї, вже витали перші подихи тінистої вечірньої прохолоди, ніжної, легкої й меланхолійної.

Цю сутінкову годину, коли, посеред щораз густіших тіней, усі речі щосили намагаються втримати останнє світло, замкнувшись у глазурі своїх насичених барв, дон Козмо любив понад усяку іншу пору. В його душі, пойнятій самотністю, постійно тліло відчуття непевності щодо його становища там, де він жив, проте він не журився цим. Те ледь відчутне, туманне почування, яке зливалося з незбагненною таємницею всього сущого, кожна турбота, кожна думка здавалась донові Козмо нестерпно обтяжливою. Можна уявити тільки, як його гнітили теревені Каполіно, коли той із запалом взявся розводитись про вдалі оборудки Сальво, про великий план, який той обмірковує разом з директором своїх сірчаних копалень, інженером Ауреліо Костою, щоб вивести сірчану промисловість з того жалюгідного становища, у якому вона перебуває вже кілька років.

— У нього нова свідомість, — запевняв Каполіно. — Чітка, точна і складна, доне Козмо, мов сучасна машина, уся зі сталі. Він завжди знає, що робить. І ніколи не помиляється!

— Ото щасливець! — повторював дон Козмо з приплющеними очима на знак смиренної терплячості.

— А як щиро він вірує, знаєте! — провадив далі Каполіно. — Воістину побожний чоловік!

— Тим краще для нього!

— Це диво, як серед стількох турбот йому вдається знаходити час і спосіб дбати ще й про нашу партію. І з якою відданістю він обстоює нашу справу!

Але невдовзі Каполіно змінив тему, зрозумівши, що дон Козмо його не слухає. Він нахилився до нього, торкнувся руки і тихо, із сумом у голосі додав:

— Бідолашний Нінí! Знаєте, я певен, що він зараз заливається слізьми! Через те, що ми трошки покепкували з нього за столом. Він же страшенно закоханий, бідний хлопець! Але дівчина, на жаль, не для нього.

— Заручена з кимось іншим? — запитав дон Козмо, зупиняючись.

— Ні-ні, офіційно — ні! — негайно заперечив Каполіно. — Але… про це нікому нічичирк, будь ласка, навіть повітря не повинно про це знати! Гадаю, любий доне Козмо, що дівчина насправді радше хвора душею, ніж тілом.

— Трохи причмелена, так?

— Причмелена. Це, мабуть, єдине, що її батько зробив кепсько. Тут Фламініо напартачив… ех, нічого не вдієш, таки напартачив!

Дон Козмо знов зупинивсь, кілька разів похитав головою й вельми серйозно мовив:

— Тож бачите, любий адвокате, що він теж помиляється?

— Та тут його просто чорт під руку штовхнув! — продовжив Каполіно. — Ви, мабуть, знаєте що Фламініо… це було, мабуть, років десять тому — навіть більше ніж десять, п'ятнадцять, точно! Одне слово, десь у той час він мало не втопився… Хіба ви цього не знаєте? Як це? На морських купаннях, у Порто-Емпедокле. Кумедна історія, повірте мені, кумедна й жахлива водночас! Через пару гарбузів…

— Гарбузів? Розкажіть, — сказав дон Козмо, заінтригований всупереч своїм звичаям.

— Ось як воно було, — вів далі Каполіно. — Він приймав морські ванни в купальні Казотті. Фламініо не вміє плавати, тому з обережності тримався між стовпчиками огорожі, де вода сягала йому десь до грудей. Раптом (тут чорт взявся за діло!) він побачив, що біля нього пропливає пара гарбузів, що їх кинув у море, мабуть, якийсь хлопчисько. І схопив їх. Присів навпочіпки, так що вода сягала йому по шию, — (яка ж незграбна людина у воді, любий мій доне Козмо, коли вона не вміє плавати!) — і йому спало на думку підтягнути ті гарбузи під себе. Тож Фламініо смикнув за мотузку, якою вони були зв'язані, і сів на них. Але гарбузи, звичайно, штовхали його, а він відпустив стовпчик, щоб подивитися, чи зможуть гарбузи підняти його ноги від дна, і раптом — беркиць! — втратив рівновагу і пірнув вниз головою під воду!

— Дивіться-дивіться! — вигукнув дон Козмо, вражений.

— Уявіть собі, — розповідав далі Каполіно, — як він взявся молотити ногами, аби тільки вибратись на поверхню! Але, на нещастя, ноги його зачепились за мотузку і, звичайно, хоч як він намагався, але ніяк не міг стати ними на дно.

— Мовчіть! мовчіть! Ой-ой-ой-ой… — обличчя дона Козмо скривилось, кулаки стиснулись.

Але Каполіно провадив далі.

— Зауважте, це справді смішно — мало не потонути в купальні, посеред стількох людей, які нічого не помітили й не допомогли йому, бо навіть не підозрювали, що Фламініо там бореться зі смертю! І він би потонув, потонув би, Бог мені свідок, якби тринадцятирічний хлопчак — той самий Ауреліо Коста, який нині є інженером і директором сірчаних копалень Сальво в Араґоні та Комітіні, — не помітив тієї пари ніг, що відчайдушно дриґалися під водою, і не кинувся, сміючись, звільняти…

— Ага, ясно… — сказав дон Козмо. — А тепер донька…

— Донька… донька… — повторив Каполіно. — Ви ж розумієте, що Фламініо повинен був віддячити цьому хлопцеві, і він таки віддячив, у міру небезпеки, на яку наражався, і в міру страху, якого наївся. Йому сказали, що той є сином убогого вагаря на пристані, де вантажать сірку…

— Його звати Коста, авжеж, це син Леонардо Кости, — перебив його дон Козмо. — Мого приятеля. Він приїздить до мене сюди іноді в неділю з Порто-Емпедокле.

— А ви знаєте, що тепер він працює на Фламініо? — додав Каполіно. — Той забрав його з пристані й дав роботу на своєму великому сірчаному складі, що на східному березі. А синові його, Ауреліо, він вирішив забезпечити успіх в житті, не шкодуючи коштів; мало того, Фламініо забрав його до себе, виховував у своєму домі разом зі своїми дітьми, з Діанеллою і з тим іншим хлопчиком, який помер. Це нещастя теж, безумовно, призвело до того, що прихильність Фламініо до цього юнака зростала. Але, скажу я вам, прихильність ця мала межі. З тієї ж причини, з якої він не віддав би тепер свою доньку за Нінí Де Вінчентіса, він ніколи не віддав би її, я думаю, і за Ауреліо Косту, свого підлеглого. Навіть мови про це нема!

— Але ж! — вигукнув дон Козмо, знизуючи плечима. — Він такий багатий… і має тільки одну доньку…

— Е-е ні… ні… — відповів Каполіно. — Я розумію: якщо з ним щось станеться, усі його статки неодмінно потраплять до чиїхось рук, до рук зятя, ким би він не був. Але він, Фламініо, захоче добряче все зважити! Він не з тих, хто снує рожеві романтичні мрії. Може, його донька їх і снує… Причому романтичні мрії в істинному розумінні цього слова, зауважте! Бо я, маючи свої певні особливі причини, знаю про цю її справжню і таємну хворобу; Фламініо також, гадаю, знає або принаймні підозрює про це; але він, інженер Коста (чудовий юнак, зауважте! серйозний юнак, який усвідомлює своє становище і те, чим він зобов'язаний своєму благодійникові) сном і духом нічого не відає, навіть близько не уявляє собі цього. Я можу запевнити вас у цьому, адже у мене є фактичний доказ цього, доказ особистої природи. Інженер…

Тут Каполіно замовк, помітивши в кінці алеї чоловіка, який біг до них, розмахуючи руками.

— Хто це там? — запитав він, зупинившись і насупившись.

То був Марко Прéола — весь запилений, задиханий, спітнілий і втомлений до знемоги, що аж шкарпетки спадали йому на розбиті черевики.

— Приїхав! приїхав! — загорлав він, наближаючись. — Він приїхав!

— Ауріті? — запитав Каполіно.

— Так, ласкавий пане! — повторив Прéола. — Приїхав на вибори — сумнівів більше нема! Я примчав сюди спеціально з Джірдженті.

Він зняв засмальцьовану шапчину і брудним носовиком витер піт, що капав з коростявої голови.

— Мій небіж? — перепитав ошелешений і здивований дон Козмо.

Каполіно з виразом жалю на обличчі повідомив йому про відставку Фадзелло, про тиск, який чинили на нього, щоб він погодився кандидувати, а також про чутки, які ходили в Джірдженті про цей несподіваний приїзд Роберто Ауріті.

Чутки… чутки, яким Каполіно не хотів вірити з двох причин: по-перше, через повагу до Ауріті, бо він не міг припустити, що змагатиметься, непроханий, за місце, яке добровільно залишає Фадзелло. Згуртованість їхньої партії, яку представляла більшість виборців, як це видно на прикладі багатьох незаперечних фактів, залишилася непорушною навіть після відставки Джачінто Фадзелло. Інша причина була більш особистою і полягала в тому, що йому було б прикро, дуже прикро, мати за не надто загрозливого супротивника в нерівній боротьбі людину, яка, попри всі сімейні розбіжності в поглядах, усе ж була пов'язана з родиною Лаурентано, яку він шанував і дружбою з якою пишався. Ні, ні — він воліє вважати, що Ауріті приїхав у Джірдженті лише для того, щоб знову побачити матір і сестру.

— Що ви таке кажете, пане адвокате? — вибухнув Марко Прéола, струснувши собі з пліч довгу, марудну промову, якою Каполіно спідтиха хотів продемонструвати свою політичну позицію. — Але ж на вокзалі його зустрічали четверо негідників, студенти Технічного інституту! і сюди з'їхалася вся мафія і всі масони на чолі з Ґвідо Верóнікою та Джамбаттістою Маттіною! Кажу вам, більше нема жодних сумнівів! Він приїхав на вибори.

Поки Каполіно і Прéола сперечалися між собою, очі, ніс і рот дона Козмо мінилися у дуже своєрідній міміці: вони мружилися, морщилися, кривилися… Живучи в усамітненні, завжди занурений у роздуми про вічне, споглядаючи зірки, море внизу або знелюднілі поля навколо, тепер, під зливою всіх цих дрібних новин, він почувався так, ніби його жалили численні набридливі комахи.

— Господи! Господи! Це неможливо… Скільки дурниць…

— Що ж, з вас тепер келих вина, доне Козмо, — вигукнув Марко Прéола на завершення. — Ваша милість повинна зробити мені ласку і вділити келих вина. Я геть охляв! Оббігав увесь Джірдженті, щоб знайти нашого любого пана адвоката; мені сказали, що він тут, у Вальсанії, і я негайно помчав пішки через квартал Спіна-Санта. Погляньте-но на мене! Моє горло просто палає.

— Ідіть на віллу, там поп'єте, — відповів йому дон Козмо.

— А там часом нема Мортари? — запитав Прéола. — Я його боюсь… — додав він, сміючись. — Він стріляв у мене, ще рік тому… Каже, нібито я приходив сюди у маєток полювати на його голубів. Слово честі, доне Козмо, це неправда! Я приходив полювати на горлиць. Можливо, іноді я міг помилитися, точно не скажу. Стріляю — і враз чую постріл у відповідь… Ціле щастя, що я одразу обернувся. Бах! Град дробу по сідницях… Присягаюсь вам, доне Козмо, якби не повага до родини Лаурентано… У мене теж була дубельтівка, і я, слово честі, вистрілив би…

З кінця алеї почувся звук брязкалець. Троє чоловіків, які, розмовляючи, підійшли до вілли, обернулися, щоб подивитися. Каполіно гукнув:

— Нінí! Нінí! А ось і екіпажі! Вони ідуть!

Нінí поспішив вийти з вілли, вийшли також слуги, донна Сара Алаїмо і покоївка, які вже подружилися між собою.

То були два кабріолети «вікторія». У першому їхав дон Фламініо з донькою, у другому — його божевільна жінка з двома доглядальницями. Дон Козмо очікував побачити, як із котрогось екіпажа висідає донна Аделаїда, братова наречена, та його спіткало розчарування. Нінí Де Вінчентіс не наважився ступити крок вперед і запропонувати руку Діанеллі. З неспокійним серцем і затуманеними від хвилювання очима, Нінí спостеріг її змарніле обличчя, дуже бліде під густою дорожньою вуаллю, і лиш провів поглядом, коли вона, спираючись на руку Каполіно, закутана у важку пелерину, повільно, мов стара жінка, підіймалася сходами серед улесливих привітань донни Сари Алаїмо.

Донна Вітторія, насилу зійшовши з екіпажа через свою непомірну огрядність, стояла між двома доглядальницями; на її широкому блідому обличчі, обрамленому скромною чорною шаллю, застиг нерухомий погляд — мертвий, порожній. Вона трохи задовго дивилася на дона Козмо; тоді розтулила свої м'ясисті, безбарвні губи в похмурій посмішці і сказала, кланяючись:

— Пане настоятелю!

Одна з доглядальниць взяла донну Вітторію за руку, а дон Козмо, ставши поруч із Сальво, засмучено примружив очі. Нінí пішов услід за божевільною.

— Дякую, — сказав Фламініо Сальво, міцно тиснучи руку дона Козмо. — Більш нічого вам не скажу.

— Ні, ні… — поспішно відповів Лаурентано, все ще зворушений смутним видовищем. Раптом він відчув глибоку жалість до цього чоловіка, який, наділений такою вартою заздрості могутністю, звірив йому у цьому рукостисканні всю глибину свого нещастя.

Розділ третій

— Сюди, сюди, прошу за мною, — сказав добродієві, що йшов за ним, старий камердинер, ступні якого були вивернуті назовні, тому його зігнуті коліна під час ходи хиталися туди-сюди.

Вони пройшли по м'яких запорошених килимах через три необжиті кімнати поспіль, у кожній з яких слуга мимохідь відчиняв віконниці старих, пофарбованих у зелений колір вікон. Кімнати, однак, залишалися в гнітючій напівтемряві — і через важкість портьєр, і через те, що сам будинок був низький, а будівлі навпроти нависали над ним, затуляючи денне світло. Відчинивши віконниці, камердинер дивився на кімнату і зітхав, ніби кажучи: «Бачите, які тут гарні речі? А тим часом вигляду зовсім не має!»

Отак вони дійшли до зали в глибині, похмурої й урочистої, стелю якої розділяла на частини позолочена рельєфна ліпнина.

Добродій дістав з елегантного гаманця візитівку з гербом, загнув один її край і простягнув слузі, який, кивнувши на двері в залі, сказав:

— Хвилинку. Там кавалер Прéола.

— Прéола батько?

— Син.

— Хіба він кавалер?

— Для мене, — відказав старий, глибоко кланяючись і приклавши руку до грудей, — усі мої господарі — кавалери!

Виходячи з кімнати на своїх вивернутих ногах, він нишком прочитав на візитній картці: Кавалер Джан Баттіста Маттіна.

(Отже, він, схоже, справжній кавалер.)

Маттіна стояв, замислившись, посеред зали; відтак роздратовано знизав плечима, тоді неуважно озирнувся навколо, побачив на протилежній стіні дзеркало і підійшов до нього. У цьому величезному похмурому дзеркалі його відображення постало перед ним, мов привид; і його на мить охопило невиразне хвилювання.

Від усіх меблів, від килима, від штор віяло особливим духом старих будинків, запахом життя, що зів'яло через покинутість. Немов подих інших часів. Маттіна знов озирнувся навколо, чомусь стурбований мовчазною нерухомістю цих старих предметів, які невідомо скільки років пролежали тут без використання, і підійшов до дзеркала ближче, щоб розглянути себе уважніше; повільно рухаючи головою, він підкрутив аж до втомлених очей кінчики густих, чорних завдяки спеціальному засобові вусів, що контрастували з передчасно посивілим волоссям, яке надавало серйозності його смаглявому обличчю. Раптом рот його широко роззявився й зсудомився в дуже довгому позіхові, а коли він уривчасто видихнув, обличчя його скривилось, набувши виразу огиди й нудьги. Він уже збирався було відвернутись від дзеркала, коли, скосивши очі, побачив на полиці чимало акуратних купок деревного пилу, розташованих майже по-мистецькому, і нахилився, з цікавістю розглядаючи їх. Шашіль попрацював непогано, та, схоже, ніхто його праці не оцінив… Але плід цієї праці тут, як на долоні, немов промовляє: «Зроблено. Забирайте геть!» Він простягнув руку до однієї з тих купок, узяв дрібку і потер між пальцями. Нічого! Навіть пил розсіявся… Вдивляючись у пучки своїх вказівного і великого пальців, Маттіна відійшов і сів у зручний фотель поруч із канапою. Сідаючи, він трохи похитав ним, ніби перевіряючи на міцність.

— Навіть пилу не лишилося… Нічого!

Скривившись, він узяв з маленького круглого столика перед канапою альбом, на першій сторінці якого був портрет господаря, каноніка Аґрó.

Маттіні завжди здавалося, що канонік Помпео Аґрó має дивну схожість з птахом, назву якого він не міг пригадати. Звичайно, широкий біля основи і гострий на кінчику ніс витягнувся на його обличчі, мов дзьоб. Але саме в маленьких сірих рухливих очах під високим і вузьким чолом зосередилась вся хитрість, вся витончена й чіпка підступність, якою славився Аґрó.

Маттіна вдивлявсь у це обличчя, наче хотів розгледіти в його рисах причину запрошення, що його він отримав напередодні увечері. Чого, власне, міг хотіти від нього Аґрó? Чи справжнім був розрив цього родовитого каноніка з клерикальною партією, який спричинив таке обурення в їхніх краях, а чи це було радше спланованим, підступним кроком, щоб втертися в довіру Ауріті, проникнути в табір супротивника й розладнати всі його плани? Ех, хіба можна довіряти лисиці… І та таємна бесіда з Прéолою… Може, все це якась пастка?

Він звів очі і знов озирнувся; мовчазна нерухомість цих старих, непотрібних і неживих предметів знову пробудила у ньому тривогу, ніби тепер, коли він виявив їхні недоліки, вони стежили за ним ще більш вороже.

Через усі три суміжні кімнати він чув голос старого слуги, який повторював:

— Сюди, сюди, прошу за мною.

Він відклав альбом і глянув у бік дверей.

— О! Верóніка…

— Любий Тітто, — відповів Ґвідо Верóніка, зупинившись посеред салону.

Він зняв окуляри й протер їх хустинкою, яку тримав напоготові в другій руці; примружив вкрай короткозорі очі, вказівним і великим пальцями незграбної руки потер собі перенісся, на яке занадто тиснули окуляри; тоді нахилився і сів на фотель навпроти Маттіни; але Маттіна підвівся, взяв його під руку і тихо мовив:

— Зачекай, хочу тобі дещо показати…

Він підвів його до полиці й показав усі ці купки пилу.

Верóніка, не розуміючи, на що він має дивитися, через свою короткозорість нахилився так, що майже торкнувся носом полиці.

— Шашіль? — сказав він, не надаючи цьому ніякого значення, лиш холодно подивився на Маттіну, ніби запитуючи, навіщо той йому це показав, і пішов сісти собі у фотель.

— Tu quoque?[21] — ображено запитав Маттіна, намагаючись приховати своє роздратування.

— Не розумію, у чому річ, — відповів йому Верóніка з виглядом людини, яка хоче приховати таємницю.

— Я теж, — поспішив байдуже додати Маттіна. — Я отримав запрошення…

Він дививсь, не відводячи погляду, на чоло Верóніки, на якому врізнобіч розходилися три довгі рубці — рани, отримані на дуелі.

— Ти приїхав з Рима?

— Ні. З Палермо.

— Довго тут будеш?

— Не знаю.

Цими сухими відповідями Верóніка явно натякав, що хотів би триматися в тіні й не надавати надмірного значення тому, що він — якби захотів — міг би сказати. І справді, тепер його завданням було демонструвати своє роздратування, ба більше — показати себе втомленим і зневіреним. На свою біду, він — і всі це знали — мав ідеал: ідеалом цим була Вітчизна, яку цілковито втілювала особа старого доброго Кріспі[22], славного державного діяча, який кілька років тому на бурхливому парламентському засіданні зазнав поразки у дріб'язковій і підступній сутичці. За честь цього славетного Старця він бився на багатьох дуелях, майже завжди з кепським для нього результатом; на образи своїх опонентів у газетах він відповідав безпрецедентно жорсткими словами. Але тепер, після падіння уряду Старця, занепала й країна, а натовп тріумфував. І річ тут була не в його роздратуванні — він просто відчував огиду до життя. Ґвідо насправді не вірив, що Роберто Ауріті може перемогти, хоч уряд підтримував його. Але цей його шанований Старець, який все ще по-дитячому мав ілюзії щодо майбутнього своєї країни, наказав йому їхати в Джірдженті, щоб боротися за Ауріті. Він знав, що Ауріті погодився на боротьбу не так виконуючи наказ уряду, як під тиском цього старого державника; і ось він тут, у Джірдженті. Щоб не зрадити своєму обов'язку, Верóніка відгукнувся на запрошення Аґрó, каноніка, який любив ксьондзів не більше, ніж дим в очах. І ось він тут; треба було з цим змиритися. Утім, хоч Ґвідо пустився в цю виборчу авантюру з недовірою, його дещо дратувало те, що тепер він опинився тут на рівних з якимсь першим-ліпшим Маттіною, втягнутий у дрібну змову, яку, схоже, снував канонік Аґрó.

Маттіна ворухнувся на фотелі, пирхаючи і міняючи позу.

— Він примушує себе чекати…

— Хто там у нього? — запитав Ґвідо Верóніка без тіні нетерпіння.

Маттіна нахиливсь і півголосом промовив:

— Прéола-молодший, поплічник Іньяціо Каполіно. Я дізнався про це від слуги. А ти що на це скажеш? Я от думаю — що ми з тобою тут робимо?

— Побачимо… — зітхнув Верóніка.

— Я б не хотів, щоб…

Маттіна замовк, помітивши, що відчинилися двері і увійшов, сутулячись, канонік Помпео Аґрó, довготелесий і худорлявий.

Подаючи обома руками знак гостям, щоб вони не підводилися, скрипучим голоском він промовив:

— Даруйте… Сидіть, сидіть, прошу вас. Любий Верóніко, славний кавалере. Сідайте, кавалере, тут, поруч зі мною, ваші юнацькі гріхи мене не лякають.

— Де ж та юність! — посміхнувся Маттіна, показуючи на свою сиву голову.

Канонік витягнув з нагрудної кишені старовинного срібного годинника.

— Волосся, звісно, сивіє, але гріхи нікуди не діваються. Овва, уже десята година! Стільки часу змарнував… Що ж!

Обличчя його змінилося, він на мить розгубився, — сказати щось чи ні? — а потім немов придушив у собі зітхання, випустивши назовні лише його шлейф:

— Вдячність — сущий міф!

Похитав головою і мовив:

— Панове, чи не поїхали б ви зі мною ненадовго в одне місце?

— Куди? — спитав Маттіна.

— До будинку Роберто Ауріті… великого мого друга, ще з дитинства, ви ж знаєте. Наші батьки були більше, ніж брати, — товариші по зброї; батько Роберто загинув під Мілаццо, а мій — під Вольтурно[23]. Славні історичні події. Про них варто пам'ятати в наших краях, замість того, щоб здіймати такий галас навколо мого… як вони це називають, га? дезертирства, так?.. авжеж, дезертирства. Звісно, моя сутана! Авжеж, панове. Але під сутаною б'ється серце, і серце моє вельми вболіває за святі узи дружби, а також… а також…

Канонік, мабуть, хотів додати «за Вітчизну», але він лиш натякнув на це жестом і пригальмував порив великодушних почуттів. Він намагався висловлюватись барвисто, з лукавою усмішечкою на вустах, безперервно потираючи кістляві руки під підборіддям, ніби омиваючи їх у струмені своїх речень, які, авжеж, були вишукані, але їм бракувало плавності, прозорості й невпинності, бо лились вони уривчасто, іноді вагаючись і спотикаючись об чудернацькі вигуки. Вряди-годи, піднімаючи втомлені повіки, канонік кидав на присутніх косий, швидкоплинний погляд, настільки відмінний від звичайного, що всі одразу ж розуміли, що чоловік цей приховує, мабуть, не одну потаємну недугу і наодинці зовсім інший, ніж здається, а якісь невідомі душевні муки роблять його хитрим і підступним.

— Заки ми вирушимо, — вів далі Аґрó, змінивши тон, — скажу ще два слова, щоб усе пояснити. Я хотів би обміркувати… укласти, так би мовити, невеличкий план битви. Я не претендую на роль генерала, зовсім ні! Це ви, панове, воюватимете, а я лиш підноситиму амуніцію. Ось так. Враховуючи всі обставини, хто наш найгрізніший супротивник? Каполіно? Ні, ним є той, хто стоїть за ним, — Сальво, колишній його свояк, вельми могутній чоловік. Отож з надійного джерела я дізнався, що ще кілька днів тому Сальво аж ніяк не хотів допустити цієї… цієї появи на сцені Каполіно.

— Так, так, — підтвердив Маттіна. — Через домовленості про шлюб між його сестрою та князем Лаурентано.

— О! Чудово, — схвально кивнув канонік. — Але Сальво милостиво погодився підтримати його, тільки-но почув, що князь не має наміру зважати на свою спорідненість з Ауріті, і своїй партії теж звелів цього не враховувати. У такому разі доля нашого Роберто майже безнадійна. Не варто себе обманювати.

— Ех, це зрозуміло! — пирхнув Верóніка.

Канонік одразу ж зупинив його помахом руки і повів далі:

— Але якщо ми, розумієте, якщо ми, панове мої любі, попри таку позицію князя, зуміємо зв'язати по руках і ногах цього велетня, цього Сальво… га? Як це можна зробити? А ось як: здійснити цей мій план.

Розпаливши таким чином цікавість, Помпео Аґрó застиг, піднявши розкриті долоні до підборіддя; тоді відсмикнув їх, знову зімкнувши; він навіть заплющив очі, щоб краще зібратися з думками; відтак знову вигукнув: «Ось так!», мовби закидаючи гачок, щоб утримати увагу своїх слухачів, і ще трохи помовчав.

— Ви, панове, знаєте умови, за яких відбудеться одруження, згідно з чіткою волею князя Лаурентано. Отож ці умови, за моїм задумом, мають стати… як би це сказати?.. уразливим місцем Сальво.

— Його ахіллесовою п'ятою, — підказав, здригнувшись, Маттіна, аби лиш вставити слово.

— Чудово! Ахіллесовою! — схвально мовив Аґрó. — І я поясню, як саме. Для Сальво, безумовно, важливо, щоб син князя, який живе в Римі (здається, його звуть Джерландо, так? як і його діда: Джерландіно, Ландіно), не заперечував або принаймні не виступав відкрито проти одруження свого батька. Мені відомо навіть, що Сальво поставив умовою те, щоб юнак цей був присутній на весільній церемонії на знак визнання ним цього шлюбу і його джентльменських зобов'язань на майбутнє. Я не знайомий з цим Джерландіно, але знаю, що його вдача… тобто скажімо так: що він зовсім іншого штибу, ніж його батько.

— Цілковита його протилежність! — вигукнув Верóніка. — Я його добре знаю.

— Саме так! — додав Аґрó. — І навіть якщо припустити, що Ландіно не підтримує ідей Роберто Ауріті, йому, напевно, буде більше до смаку перемога родича, аніж Каполіно.

У цей мент Ґвідо Верóніка здригнувся з довгим зітханням, немовби розвіюючи видіння, яке на мить опанувало його, і сказав:

— Е, ні, не думаю, знаєте! Навіть уявити собі не можу, щоб Ландо втручавсь у такі речі…

— Дозвольте мені сказати, — мовив канонік ущипливо. — Мені не треба, щоб він у щось втручався; я лише хотів би дізнатися від вас — адже ви стільки часу провели в Римі і знаєте цього юнака — чи антагонізм, так би мовити, який існує між доном Іпполіто Лаурентано і донною Катеріною Ауріті, існує також і між їхніми дітьми.

— Та де, нічого подібного! — тут же відповів Верóніка. — Вони друзі, живуть у повній злагоді.

— Цього мені досить! — вигукнув канонік, постукуючи тильною стороною руки по долоні другої руки. — Цілком досить! Якщо батько не хоче зважати на свій кровний зв'язок з Ауріті, то на це може, або міг би зважати син. А це пута для нашого колоса Сальво!

Помпео Аґрó хотів насолодитися моментом цієї першої перемоги, тому з дещо грайливою усмішкою кинув пронизливий погляд на Верóніку, потім на Маттіну, які вже погодилися з його планом, вважаючи, що його принаймні варто розглянути. Тоді, мов той генерал, що не задовольняється уявною перемогою лише на папері, він, спираючись на закони тактики, перейшов до обговорення фактичних труднощів цієї справи.

— Річ у тім, — сказав він, — щоб переконати нашого любого Роберто скористатися цією можливістю. Отож, як мінімум, нам потрібен приватний лист від Джерландіно, який можна буде показати або якимось чином довести до відома Сальво — саме так! — або ж він може бути адресований самому Сальво, що буде нелегко, чи Роберто, чи комусь з його друзів — вам, наприклад, любий Верóніко. Одне слово, потрібен якийсь доказ, документ…

Ґвідо Верóніка не хотів зізнатися, що він навряд чи може сподіватися отримати від Ландо листа, адже між ними нема близьких стосунків; так, він вважав план Аґрó спритним, але, мабуть, нездійсненним через перебірливість Роберто, який… який… який… звісно, всі знають його патріотичні заслуги…

— І бездоганну чесність! — додав Аґрó.

— Так, — визнав Верóніка, — і розум теж, якщо бажаєте; але… але… але… так, як справи маються тепер… префект його дратує і, схоже, друзі теж його дратують… та годі з цим! Справа буде нелегка! Я, наприклад, готовий зі шкіри пнутися, щоб допомогти йому, але…

Він замовк, постукав себе рукою по лобі й вигукнув:

— Ось воно! Джуліо… є ще Джуліо… брат Роберто, він якраз працює в особистому секретаріаті Його Ясновельможності міністра Д'Атрі: їй-бо, йому я можу написати! …у нього вельми близькі стосунки з Ландо. Від Джуліо ми легко отримаємо те, що хочемо, не повідомляючи про це Роберто, який чинитиме бозна-які перешкоди. Ось і все!

— Чудово! Незрівнянно! — не переставав радісно вигукувати канонік.

Лише Маттіна сидів там, мов той вітрильник, який ніяк не може зловити вітру. Спостерігаючи, як інші два вітрильники швидко мчать вперед і не думають більше про нього, що залишився позаду з опущеними вітрилами, він відчув себе приниженим, захотів сказати своє слово і, не маючи іншого виходу, спробував нагнати трохи супротивного вітру й підставити їм якусь мілину чи скелю.

— Авжеж, — сказав він, — та чи не буде вже занадто пізно, панове? Подумаймо! Перш ніж лист дістанеться звідси до Рима, а відтак відповідь надійде до нас, навіть якщо докласти всіх зусиль, мине тиждень, це щонайменше. Сальво матиме досить часу, щоб вплутатися у все це, і не зможе відступити.

— Ага, хотів би я це побачити! — вигукнув канонік насмішкувато і підняв руку, ніби вітаючи його здалеку. — Ні, ну знаєте! Ну знаєте! Ніколи, ніколи, ніколи в житті… Невже ви вважаєте, що його так цікавить Каполіно?

— Але ж у нього є гонор, вибачте! — обурився кавалер, ніби на кону стояв його власний гонор. — Це б означало вдарити лицем в грязь! Та чи знаєте ви, що сьогодні в редакції «Емпедокла» за участю Сальво і всіх партійних нотаблів буде офіційно висунуто кандидатуру Каполіно? Тут не до жартів!

— У такому разі, — втрутився Верóніка, — щоб прискорити процес, ми тут же надішлемо Джуліо термінову зашифровану телеграму. Роберто з братом мають спеціальний шифр. Не гаймо більше часу… Краще… зачекайте!.. тепер я згадав… Сельмі… хай йому біс!

— Сельмі? — запитав канонік, приголомшений цим ім'ям, яке раптом нездоланною перешкодою впало на так добре розчищений шлях. — Депутат Сельмі?

— Авжеж, Коррадо Сельмі, — відповів Верóніка. — Я бачив його в Палермо… Він обіцяв Роберто, що приїде сюди підтримати його, і навіть виголосить промову…

— І що? — сказав Аґрó. — Він же член парламенту з таким авторитетом… справжній патріот…

— Дарма, дарма, — перебив його Верóніка і, напівзаплющивши очі, потрусив рукою. — Гаразд… він патріот! Але він недоброчесний, вкрай недоброчесний, любий каноніку… борги… компрометація… скандали… і не доведи Господи, щоб бідолашний Роберто через нього… Та годі про це. Зараз річ не в ньому… а в Ландо Лаурентано…

Ґвідо Верóніка кілька разів клацнув пальцями, немовби звільняючись від перешкоди, якою стала для нього згадка про Сельмі.

— Не розумію… — зауважив канонік. — Невже між Лаурентано і Сельмі…?

— Ех, ще б пак! — вигукнув Верóніка. — Між ними смертельна ворожнеча!

— Шукайте жінку, — серйозно додав Маттіна, захоплено примруживши очі від цієї притичини.

Канонік зацікавився:

— Справді? Жінку?

— Давня історія, — відповів Верóніка. — Усе, схоже, вже скінчилося, але ще рік тому Коррадо Сельмі — кажу це, бо про це знає весь Рим, — був коханцем донни Джаннетти Д'Атрі, дружини сьогоднішнього міністра.

Канонік підняв руку:

— Ох, ото історія! А ця… ця донна Джаннетта, хто вона?

— Та ж вона з роду Монтальто! — сказав Верóніка. — Сестра в перших Ландо… Ви ж знаєте, перша дружина князя була з дому Монтальто.

— A-а, он воно що! Отже, наш юнак…?

— Замолоду, як це буває між двоюрідними… Але цього я точно не знаю. Фактом є те, що Ландо Лаурентано двічі кидав Сельмі виклик… Тепер ви розумієте, що він не приїде сюди, щоб підтримати кандидатуру Роберто…

— Так, так, так… тепер я зрозумів! — вигукнув канонік. — Цьому треба запобігти! Треба запобігти!

— Це не повинно бути складно, — підсумував Верóніка. — Адже Коррадо Сельмі доведеться боротися за себе у своєму окрузі. Гаразд, побачимо. Тепер мерщій їдьмо до Роберто.

Канонік підвівся.

— Ми готові, — сказав він. — Екіпаж внизу. Хвилинку, з вашого дозволу. Тільки візьму плаща й капелюха.

Невдовзі перед Верóнікою і Маттіною знов з'явився старий камердинер з кривими ступнями, одягнений кучером, і вони разом з Аґрó сіли в екіпаж.

Піднімаючись з Рабато[24] на площу Сан-Доменіко, чоловіки відразу помітили незвичайний рух вздовж головної вулиці. Там бігало четверо чи п'ятеро дітлахів, які, зупиняючись то тут, то там, вигукували назву клерикальної газети «Емпедокл», і вона, схоже, розходилася, мов гарячі пиріжки.

— L'lmpiducli! L'lmpiducli![25]

Скрізь збиралися гуртки людей: дехто читав, інші жваво коментували якусь надруковану в цій газеті статтю, безумовно вельми гостру.

Побачивши одного з тих горланів, що пробігав повз екіпаж, Верóніка не зміг встояти перед спокусою, кивнув одному хлопчиськові, і той кинув примірник газети в карету. Тим часом канонік — у ті дні він почувався на вулицях міста, як посеред ворожого табору, — наполягав: «Додому! Швидше додому!» Маттіна взяв газету.

— Мені читати?

І він почав читати півголосом передову статтю, ту саму, яка, безсумнівно, спричинила такий ажіотаж серед публіки.

Вона називалася «Патріоти з родинних міркувань» і стосувалася — не називаючи імен, але з огидними натяками — пам'яті Стефано Ауріті, батька Роберто. У ній зводився підлий наклеп на нього і перекручувалася романтична історія його кохання до Катеріни Лаурентано; йшлося там і про втечу молодої пари напередодні революції 1848 року, і про участь Стефано Ауріті в цій революції «не з любові до Батьківщини, а саме з родинних міркувань, тобто у сподіванні на здобуття посагу та прихильності тестя мимоволі — авжеж, багатія і ліберала, але, на жаль, невблаганного понад всякі очікування».

Поки він читав, голос Маттіни аж мінився від обурення, і він розпалювався ще більше, коли чув, як вряди-годи вибухає від гніву Аґрó, затуляючи собі вуха і відкидаючись на спинку:

— Падлюки! Які падлюки!

У певний момент Маттіна відчув, як газету виривають йому з рук. Ґвідо Верóніка, дуже блідий, зі спотвореним від гніву обличчям, відчинив дверцята екіпажа, вискочив і, не чуючи волань каноніка, кинувся до гурту людей, посередині якого стояв Каполіно, а далі вперіщив його газетою по обличчю, геть зім'явши її. Наліт був таким блискавичним, що всі на мить остовпіли і розгубилися, а потім накинулись на нападника: зусібіч надбігали з криками люди, а посередині зчинилася запекла сутичка, удари палицями змішувалися з криками та лайкою. Маттіна не мав ні часу, ні можливості стати на захист Верóніки; але незабаром бійка в самій гущавині почала стихати і врешті вщухла. Переполошений канонік репетував в екіпажі, кличучи Маттіну. Той нарешті почув і обернувся, але тієї ж миті побачив Верóніку — він стояв без капелюха, без окулярів, розхристаний і засапаний, у натовпі молодих людей, які, очевидно, захищали його — і кинувся до нього. Невдовзі Маттіна повернувся до канонікового екіпажа:

— Нічого страшного, — каже він, — не хвилюйтеся, їдьмо, він серед друзів, дешево відбувся.

Канонік весь трусився.

— Господи Боже мій… Яка ганьба… Але чому?.. Покидьки… Не варто було бруднити руки… І що тепер буде?

— Ох, — сказав Маттіна дещо презирливо. — Буде поєдинок… або ж судовий позов, якщо свята наша релігія заборонить цьому негідникові відповісти за всю цю гидоту, яку вона не перешкодила йому вивергнути з себе.

— Перепрошую, релігія цього аж ніяк не стосується, кавалере, — спокійно мовив Помпео Аґрó. — Вона тут ні до чого, і… дозвольте мені сказати… Каполіно теж тут ні до чого.

— Як це?

— Дозвольте мені сказати. Я знаю, хто набазграв цю мерзенну статейку. Прéола, бо це він, Прéола, приходив до мене сьогодні вранці, не знаю, хто його прислав… Невдячна паскуда! Потолоч!

— Але ж Каполіно — редактор газети, — заперечив Маттіна, — це ж він дозволив опублікувати цю статтю.

— Присягаюся, даю голову навідріз, — відповів канонік, — що він не читав її до публікації. Він, бачте, мій супротивник, і все ж я вважаю його не здатним на таку підлість… І що ми тепер застанемо вдома у Роберто?

Донна Катеріна Ауріті, з дому Лаурентано, жила зі своєю дочкою Анною, також удовою, та онуком у похмурому старому будинку трохи нижче від абатства Бадіа-Ґранде.

Будинок належав Мікеле Дель Ре, чоловікові Анни, який не зумів більше нічого залишити у спадок своїй молоденькій вдові і єдиному синові Антоніо, якому тепер було близько вісімнадцяти років.

Туди можна було дістатися вузькими, спадистими, східчастими провулками, кепсько брукованими, часто брудними, де витала суміш неприємних запахів, що доносилась з темних, мов печери, майстерень, у яких виготовляли здебільшого макарони, розвішані там для просушування на жердинах та козлах, та з халуп убогих жінок, які цілими днями просиджували біля дверей, дивлячись о тій самій порі на тих самих людей і чуючи звичні сварки, що спалахували від дверей до дверей між двома чи й кількома язикатими кумасями через їхніх дітей, які, граючись, виривали одне одному жмуток волосся або набивали собі на голові ґулі. Єдиною різноманітністю, яка траплялась там час від часу, була процесія, що несла святі дари вмирущому: священник під балдахіном, дзенькіт дзвіночків, хор побожних жінок:

Коли після всього лише трьох років шлюбу помер її чоловік, Анна Ауріті також майже померла для світу. Від того дня, коли трапилось нещастя, вона жодного разу не виходила з дому, навіть на недільну месу, і більше ніколи нікому не показувалася, навіть крізь вікна, яких ніколи не відчиняли повністю. Лише монахині з Бадія-Ґранде, визираючи крізь решітчасті ґрати, могли бачити її згори, коли вона виходила ввечері подихати повітрям у невеличкий висячий садок, що притулився до похмурої височенної споруди абатства, колишнього старовинного баронського замку родини К'ярамонте. Монахині ці, звісно, не мали жодних заздрощів до неї, такої ж самітниці, як і вони. Як і вони, Анна завжди одягалася в чорне — одежа її була навіть скромніша від їхньої; як і вони, під чорною шовковою, зав'язаною на підборідді хусткою вона ховала волосся, хоч і не підстрижене, але й не укладене в зачіску, а ледве скручене у два пасма і закріплене на потилиці — те саме прекрасне, пухнасте каштанове волосся, яке колись, майстерно укладене, надавало такої витонченості її блідому, лагідному, дуже милому обличчю.

З 1860 року, з дня героїчної загибелі свого чоловіка в Мілаццо, донна Катеріна незмінно поділяла зі своєю донькою це усамітнення, також одягаючись у чорне. Цій строгій худорлявій жінці не був властивий вираз журливої покірності долі, як її доньці. Постійно притлумлювана гординя, неймовірні жертви і твердість вдачі, завдяки якій донна Катеріна ніколи не гнулася перед найжорстокішими випробуваннями долі, настільки змінили риси її обличчя, що від колишньої краси не залишилося й сліду. Ніс подовжився, загострився і насунувсь на зів'ялі вуста, які подекуди западалися через втрату кількох зубів; щоки ввалилися, підборіддя випнулося. Але про руйнування цього обличчя свідчили насамперед очі під густими чорними бровами: повіки обм'якли — одна більше, друга менше; і повільний, з поволокою сильного занепокоєння погляд того ока, яке було заслонене повікою більше, ніж інше, надавав цьому тьмяному обличчю жахливого вигляду болісної воскової маски. Утім, волосся її далі було чорним і блискучим, аж здавалось насмішкою долі, бо ще більше увиразнювало потворність її рис, спростовуючи думку, що від страждань людина сивіє. Чого тільки не пережила донна Катеріна Лаурентано — навіть голод, хоч народжена вона була в розкоші, вихована й випещена серед пишноти княжого дому. Голоду вона зазнала, коли після приборкання революції 1848 року, у вісімнадцятирічному віці, їй довелося їхати на заслання до П'ємонта разом зі своїм новонародженим первістком Роберто та чоловіком, виключеним, як і сорок троє інших очільників, з-поміж тих, на кого поширювалась амністія, і засудженим до конфіскації нечисленного майна. Її батько, дон Джерландо Лаурентано, який теж належав до тих сорока трьох виключених, запропонував їй поїхати з ним на Мальту, до місця його заслання, але за умови, що вона назавжди покине Стефано Ауріті. І що вона? Вона з презирством відмовилася і з іще більшим презирством зреклася милостині від свого брата Іпполіто, який разом з кількома іншими негідними представниками сицилійської знаті поїхав у Палермо на поклін до Сатріано і домігся повернення конфіскованого у його батька майна. Потім подалася з чоловіком до Турина, де вони обоє, безпомічні й немов сліпі, жебрали на хліб заради сина. Ніхто з вигнанців, сицилійських банітів, які втекли туди, спочатку не хотів вірити, що вона, жінка такого знатного роду, єдина дочка князя Лаурентано, нічого не привезла із собою і не отримала ніякої допомоги від своєї родини. Тож коли Стефано Ауріті відчайдушно шукав бодай якоїсь незначної посади, яка дала б йому хліб, — лиш хліб для його дружини і для нього самого — дорогу йому заступали його власні товариші по нещастю. Потім донна Катеріна тяжко захворіла і п'ять місяців пролежала в лікарні, куди її нарешті з милосердя поклали після нескінченних поневірянь, а малого Роберто так само з милосердя взяли на виховання в притулок. Товариші Стефано Ауріті по вигнанню нарешті опам'яталися, їх охопило співчуття, і вони взялися наввипередки допомагати. Вийшовши з лікарні, жінка отримала звістку, що її батько, дон Джерландо Лаурентано, добровільно помер у Бурмулі від отрути. Про дванадцять років, які вона провела в Турині до 1860 року, донна Катеріна зберегла невиразні, плутані спогади, немов про життя, якого насправді вона не прожила, а радше уявила собі в дивному і жорстокому сні, у якому, однак, проскакували також деякі радісні образки та щасливі моменти палкого патріотичного ентузіазму. Одначе в її серці невитравно закарбувався момент пробудження від цього сну: коли вона отримала звістку, що Стефано Ауріті, який із заледве 12-річним сином вирушив з Кварто[26] разом з Гарібальді у похід задля визволення Сицилії, загинув у запеклій битві під Мілаццо. І в той момент Бог не забажав власкавитися до неї і не забрав у неї розум! І їй довелося живовидячки відчути, як її розтерзане, смертельно уражене серце дружини лине, стікаючи кров'ю, з далекої Сицилії до юного сина, що й далі воював, залишившись без батькової опіки. У Турині для неї зібрали деякі кошти, і з двома сиротами, Джуліо та Анною, які там народилися, жінка повернулася на Сицилію, на свою вже визволену батьківщину. Але повернулась донна Катаріна — посеред загальних радощів — вдовою в жалобі і ще нещаснішою, ніж була, коли виїжджала з двома дітьми, також вбраними у чорне. Роберто вже увійшов до Неаполя разом з Гарібальді і тепер бився під Казертою поряд з Мауро Мортарою. Її прихистила у себе сім'я Алаїмо, бідні родичі Стефано Ауріті. Її брат Іпполіто, який тепер сховався в Колімбетрі, знову запропонував їй допомогу; і вона знову з такою ж зневагою відмовилася від неї, здивувавши і занепокоївши родину Алаїмо, у якої вона жила. Бідолашні люди, з убогим розумом і серцем, скільки прикрощів вони їй завдали! Їй доводилося стерегтися їх, як запеклих ворогів її гідності, якої вони не розуміли; ці людці були цілком здатні тайкома просити і приймати допомогу, від якої вона відмовлялася, адже їх не вдовольняла робота, що її вона виконувала вдома, і ті гроші, які вона заробляла на стороні, щоб відшкодувати той невеликий клопіт, який вона їм справляла. З поверненням Роберто, якого вся округа зустрічала в нестямній радості, донна Катаріна трохи оговталася від того жахливого пригнічення. Досі, коли вона згадує той день і ту мить, її нещасне тіло пронизує дрож. Ах, з якою радістю, з яким напливом любові й болю притискала вона до грудей свого синочка, цього юного героя в червоній сорочці, який повертався сам, без батька, і якого народ тріумфально ніс на руках! Тимчасовий уряд виділив їй щомісячну субсидію, а Роберто — більше зробити для нього не було змоги через його вік — отримав стипендію в Палермо. Через кілька років Роберто втратив цю стипендію, коли пішов за Гарібальді завойовувати Рим. Але потокові юнацької крові, який мав би відновити виснажені вени Рима, уряд протиставив в Аспромонте[27] запруду з такого ж юнацтва, як і вони; і Роберто, разом з іншими, схопили й ув'язнили спочатку в Ла-Спеції, а потім у форті Монтератті в Ґенуї. Звільнившись, він ненадовго повернувся до навчання. У 1866 році він знову пішов за Гарібальді. Лише у 1871 році він отримав диплом правника й одразу ж подався до Рима, щоб після усіх цих бурхливих подій заробляти собі на життя та життя своєї сім'ї. Через кілька років до нього приїхав його брат Джуліо. Анна вже знайшла собі в Джірдженті чоловіка, і донна Катеріна — вона чекала, коли Роберто влаштується у Римі й забезпечить собі майбутнє, гідне його минулого, і нарешті утішить її після всіх негараздів, які вона пережила, і розчарувань, від яких вона страждала найбільше, — перебралася жити в будинок свого зятя Мікеле Дель Ре. Смерть зятя через три роки, горе доньки, злидні, які знов насунули на них, так і не змогли вирвати її з іще глибшої й похмурішої зневіри, у яку вона впала. Її син, син, від якого вона так багато очікувала, її Роберто геть загубився в бурхливій метушні нового життя в третій Столиці, посеред непристойної штовханини багатьох людей, що гризлися між собою, вимагаючи нагород, вихоплюючи собі почесті й підтримку! Вважаючи те, що він зробив для своєї країни, своїм обов'язком, Роберто не хотів і не знав, як здобути собі якесь відшкодування; він, можливо, сподівався і очікував, що його друзі, його товариші згадають про нього, такого скромного і сповненого гідності. А відтак, мабуть, його здолала огида, і він відійшов від усього. А тим часом у Сицилії зазнали краху всі ілюзії, вся палка віра, яка була запалила її до повстання. Бідний острів… З ним повелися, як із завойованою землею! Бідні остров'яни… З ними повелися, як із варварами, яких треба цивілізувати! І цивілізувати їх прийшли люди з континенту: насунула нова солдатня, ганебна зграя під командуванням того відступника, угорського полковника Ебергардта, який вперше прибув на Сицилію разом з Гарібальді, а потім був серед тих, хто стріляв у нього під Аспромонте; там був і той палій, миршавий савойський лейтенантик Дюпюї; сюди посунули всі покидьки бюрократії; почалися сварки, дуелі і дикі сцени; а потім — доба префектури Джакомо Медічі, військові трибунали, крадіжки, вбивства і грабежі, замислені й здійснені новою поліцією від імені королівського уряду; підробка та розкрадання документів, ганебні політичні процеси — усе це були результати правління першого уряду парламентської Правиці! А потім до влади прийшла Лівиця, і вона теж почала в Сицилії з надзвичайних заходів; ширилася узурпація, шарлатанство, здирство, ганебні підкупи, скандальне розбазарювання державних грошей; префекти, поліційні чиновники, судді були поставлені на службу міністерським депутатам; нормою стало безсоромне лизоблюдство і шахрайство на виборах, марнування коштів і принизливе підлабузництво; гноблення переможених і трударів підтримував і захищав закон, гарантуючи безкарність гнобителів…

Уже два дні, відколи Роберто приїхав до Джірдженті, цей бурхливий потік жорстоких спогадів, гірких докорів і гордовитих звинувачень лився з терпких вуст донни Катеріни Ауріті. Дивлячись тьмяним поглядом крізь примружені повіки на сина, вона виливала зі свого серця всю ту гіркоту, яка накопичилась за стільки років, увесь той біль, яким упивалася й труїлась її душа.

— На що ти сподіваєшся? Чого хочеш? — питала вона його. — Навіщо ти сюди приїхав?

І Роберто Ауріті, уражений люттю матері, похмуро мовчав, схиливши голову й заплющивши очі.

Йому було сорок три роки; він був уже лисий, але бадьорий, обличчя його було обрамлене густими, майже з'єднаними разом чорними бровами і короткою чорною борідкою. Він стояв пригнічений і прикро вражений, мов слабкий дітвак перед матір'ю, яка, хоч і вельми знесилена болем та роками, зберегла чимало енергії і такий гордий дух. Він почувався справді переможеним. Дух його після занадто напружених зусиль ранньої юності потроху малів супроти нової, брудної війни, війни за наживу, війни за негідне здобуття посад. Роберто теж попросив посаду, не для себе, а для свого брата Джуліо, і отримав її в міністерстві фінансів. Він покладався на мізерний, непевний дохід від свого фаху адвоката, але саме через цей дохід його сумління не було повністю спокійним, і не тому, що Ауріті не вважав його заслуженою винагородою за свою працю і старання, а тому, що більшість судових справ надходили до нього через друзів, сицилійських депутатів, зокрема Коррадо Сельмі, і в деяких випадках він підозрював, що виграв їх не так завдяки власній вправності, як через їхнє недоречне і небезкорисливе втручання. Але після смерті свого свояка Мікеле дель Ре Роберто мав на утриманні матір, овдовілу сестру і небожа в Джірдженті; до того ж у Римі він уже кілька років не жив самотньо. Хоч мати і знала про те, що в Римі він живе з жінкою, до якої давні упередження й пуританська суворість звичаїв не дозволяли їй ставитися з повагою; донна Катеріна ніколи й словом не згадала синові про неї, але він відчував, що в її материнському серці таїться пекуче несхвалення, ще один докір, — несправедливий, на його думку, — який мати не виказувала йому, щоб не принизити, щоб не поранити його ще більше. Але, можливо, у такі моменти донна Катеріна навіть не думала про це, з невтомним запалом виливаючи перед сином — разом зі скорботними родинними спогадами — свої сумні міркування про жалюгідне становище країни. І саме під час одного з таких звірянь її й застали канонік Помпео Аґрó з Маттіною.

Жвава привітність, з якою Роберто Ауріті зустрів його, дала Аґрó зрозуміти, що він ще не знає про публікацію тієї мерзенної статті. Він представив Маттіну, засвідчив свою повагу матері.

Донна Катеріна почекала, поки друзі обміняються першими люб'язностями і висловлять свою радість від того, що знову побачилися після стількох років, а тоді звернулася до Аґрó:

— Заради Бога, монсеньйоре, скажіть йому ще й ви, адже ви йому щирий друг. Ми тут усі свої. Цей добродій теж нам друг, якщо його привели сюди ви. Я хочу переконати свого сина не брати участі в цій боротьбі.

— Мамо… — благально протягнув Роберто із журливою посмішкою.

— Так, так, — наполягала мати. — Хай скажуть вони. Що зробив Роберто і чому, в ім'я чого він сьогодні просить людей проголосувати за нього? Можливо, в ім'я всього того, що він робив замолоду, в ім'я свого загиблого батька, в ім'я тих жертв і тих святих ідеалів, заради яких було принесено ці жертви і вистраждано ці муки? Та він зробить із себе посміховисько!

— О ні, чому ви так кажете, донно Катеріно? — спробував перебити її канонік Аґрó, підносячи руку до грудей, немов уражений в саме серце. — Не кажіть так.

— Посміховисько! Посміховисько! — ще більше розпалювалась вона. — Ви добре знаєте, чим ці ідеали обернулися для сицилійського народу! Що це йому дало? Як з ним повелися? Гнобили, переслідували, покинули напризволяще і зневажали! Ідеали сорок восьмого і шістдесятого? Але всі старі люди тут волають: Раніше було краще! Раніше було краще! І я теж так волаю, знаєте? Я, Катеріна Лаурентано, вдова Стефано Ауріті.

— Мамо! Мамо! — благав Роберто, затуляючи руками вуха.

Але мати наполягала:

— Так, сину, бо раніше у нас принаймні була надія, яка підтримувала нас там, у Турині, серед усіх тих нещасть, про які ти знаєш і про які не знаєш… Тепер ніхто й чути про це не хоче, повір мені. Надто дорого коштували ці ідеали, і тепер годі! Повертайся до Рима! Не хочу, не можу погодитись з тим, що ти приїхав сюди в ім'я уряду, який нами править. Ти не крав, сину, ти не причетний до всіх тих несправедливостей і беззаконь, які чинять тут під захистом префектів та депутатів, ти не потураєш зарозумілості місцевих клік, які так само загиджують повітря наших міст, як малярія — наші села! То навіщо? На яких підставах тебе мали б обрати? Хто тебе підтримує? Кому ти потрібен?

У цей момент увійшов Ґвідо Верóніка, який привів себе до ладу й заспокоївся. Після бійки він пішов у готель, щоб переодягнутися, і залишив там записку, що якщо хтось питатиме його, то він повернеться о третій. Аґрó і Маттіна одразу ж дали йому очима зрозуміти, що Роберто нічого не знає. Донна Катеріна Ауріті підвелася, намагаючись спонукати сина відмовитися від допомоги уряду, яка в будь-якому разі нічого б не змінила в майбутній боротьбі, і натомість прийняти цей виклик від імені пригнобленого острова. Йому, звісно, не перемогти, але поразка принаймні не була б такою ганебною і послужила б для уряду наукою.

— Побачите, — підсумувала вона. — Тут неважко пророкувати: не мине й року, як ми станемо свідками не одного кровопролиття.

Ґвідо Верóніка виставив вперед свої опецькуваті руки.

— Заради Бога, ласкава пані, заради Бога, не кажіть такого, це жахливо звучить з ваших уст! Так говорять підбурювачі, які мимоволі підіграють клерикалам! Даруйте, каноніку, але так воно і є! Кілька честолюбних негідників, які сіють розбрат, щоб приступом здобути муніципальні та провінційні ради, і навіть парламент; ще кілька підлих ворогів Вітчизни, які мріють про відокремлення Сицилії під англійським протекторатом, як це сталося з Мальтою! А ще є Франція, наша люба латинська сестра, яка підливає олії у вогонь і надсилає гроші, щоб завтра скористатися з якогось розбійницького заколоту, під'юджуваного мафією!

— Невже?! — вибухнула донна Катеріна, яка заледве стримувала себе. — Це так ви себе втішаєте? Це все наклеп, звичайнісінький наклеп, який повторюють міністри, підтакуючи префектам і місцевим вождям-тиранам, щоб замаскувати тридцять з гаком років безгосподарності! Тут голод, шановний пане, голод по селах та на сірчаних копальнях; латифундії, феодальна тиранія так званих «капелюшників», муніципальні податки, які висмоктують останню кров з людей, що ті навіть не можуть купити собі хліба! Замовкніть! Замовкніть!

Ґвідо Верóніка нервово посміхнувся, розводячи руками; тоді повернувся до Роберто:

— Послухай… (з вашого дозволу, ласкава пані!) Мені потрібен твій шифр, щоб відправити термінову телеграму до Рима.

— Ага, так, молодець! — вигукнув канонік Аґрó, оговтавшись від болісного задубіння, у якому він перебував під час бурхливої промови донни Катеріни.

Роберто пішов по шифр. Розмова між трьома друзями і старою добродійкою затихла; відтак Аґрó, щоб порушити болісну мовчанку, зітхнув:

— Звичайно, становище в нашій бідній країні вельми сумне!

І розмова потроху відновилася, але вже без запалу. Троє друзів мали між собою таємну домовленість, до того ж вони були роздратовані і стривожені тією ганебною статтею; вони знай обмінювалися поглядами і хотіли б залишитися ненадовго наодинці, щоб домовитися про те, як краще підготувати Роберто. Але донна Катеріна нікуди іти не збиралася.

— Ви не знаєте, — запитав її Ґвідо Верóніка, — чи Коррадо Сельмі написав Роберто, що приїздить?

— Він таки приїде, не сумнівайтеся, — відповіла вона, з гірким презирством хитаючи головою.

— Я думав про це, — тихо сказав Верóніка до Аґрó і Маттіни. — Тим краще, якщо він приїде. Я навіть надішлю йому телеграму, щоб він приїхав негайно, заради мене, розумієте? Тоді Ландо… тихіше, ось і Роберто.

Але то був не Роберто — до кімнати натомість увійшов високий, щуплий молодик; закріплене на переніссі пенсне, сполучаючи докупи густі брови, надавало йому виразу понурого, жорсткого завзяття. То був Антоніо дель Ре, його небіж. Його обличчя, зазвичай дуже бліде, цієї миті було вощаного кольору.

— Ви читали статтю в «Емпедоклі»? — запитав він, губи його і ніс тремтіли.

Канонік Аґрó з Маттіною негайно підняли руки, щоб не дати йому продовжити.

— Проти Роберто? — спитала донна Катеріна.

— Проти дідуся! — схвильовано відказав юнак. — Брудом його облили! І тебе теж!

— Гидота! Яка гидота! — вигукнув Аґрó. — Заради Бога, не кажіть нічого бідолашному Роберто!

— Він вже її читає, — зневажливо сказав небіж.

— Ні! Ні! — закричав Аґрó, підводячись. — Господи Боже, його треба зупинити! Ці негідники вже отримали від нашого Верóніки научку, на яку заслужили! Заради Бога, йдіть до нього, донно Катеріно, йдіть… Як необачно, як необачно, о мій хлопчику!

Донна Катеріна кинулася туди, але запізно. Роберто Ауріті, нічого не знаючи про те, що щойно зробив Верóніка, зблід, обличчя його скривила судомна посмішка, і він, нічого не бачачи, побіг до редакції тієї газетки, розташованої біля Порта Атенеа. Там він застав партійних лідерів на чолі з Фламініо Сальво, які зібралися, щоб одразу після нападу проголосити кандидатуру Іньяціо Каполіно. Старому швейцарові, який стояв на варті в маленькому передпокої перед скляними дверима приміщення редакції, він сказав, — з тією ж посмішкою — що з редактором хоче поговорити Роберто Ауріті. У редакційній кімнаті раптом запала тиша, а потім до вух Роберто долетіли схвильовані слова:

— Ні, панове! Піду я, це моя справа, я написав статтю, і я відповідатиму за неї!

Роберто навіть не глянув, хто вийшов йому назустріч: він кинувся на нього, мов той звір, підняв його і з такою силою жбурнув об двері, що вони тріснули й розлетілись на друзки зі страшним гуркотом і дзенькотом розбитого скла.

На ґвалт, що долинав із редакції, звідусюди збіглися люди. За мить сюди ж примчали Верóніка, Маттіна і небіж Дель Ре.

Посеред галасливої тисняви із закривавленим обличчям і ножем у руці стояв і люто відбивався, репетуючи, Марко Прéола:

— Відпустіть мене, хай йому біс, відпустіть! Якщо зараз дасте йому піти, я вб'ю його потім! Відпустіть мене! Відпустіть мене!

Розділ четвертий

У дальньому кінці вестибюля, серед лаврів і пальм, на тлі великих вітражних дверей стояла коштовна безголова статуя Венери Уранії, відкопана в Колімбетрі на тому самому місці, де тепер розташована вілла, і здавалося, що підняла вона руку перед ідеальним, ледь нахиленим обличчям, яке відразу ж уявлялося кожному, хто милувався нею, так, ніби воно було там насправді, не від сорому через свою наготу, а щоб не бачити тих вельми дивно вбраних чоловіків, вишикуваних навколішках на порозі каплиці, що видніла праворуч, — була то бурбонська сотня капітана Шаралли. Меса вже закінчувалася. Усередині каплиці, що виблискувала мармуром і ліпниною, був лише князь дон Іпполіто: заглиблений у молитву, він стояв навколішках на позолоченій і вкритій адамашком клячальниці перед вівтарем; трохи далі клячав Лізі Прéола, його секретар; ще далі — прислуга: економка і дві молоденькі покоївки. Слуги-чоловіки мусили задовольнятися тим, що слухали месу на притворі; лише Ліборіо, улюбленому лакеєві князя, у коротких штанях і шовкових панчохах, було дозволено стояти біля входу, більше всередині, ніж зовні; і Шаралла вважав це справдешньою несправедливістю з боку Прéоли. Як капітан, він вважав себе гідним сидіти принаймні поруч із самим Прéолою, якщо не відразу за князем. Ні, відкрито він на це не скаржився, з обачності, але іноді його таки брала злість! І він зізнавсь у цьому гріху заздрості донові Лаґайпі, який щонеділі приїжджав до Колімбетри служити месу.

Принаймні перед Богом всі ми повинні бути рівні! Усі, крім князя, — це само собою зрозуміло. Але хіба він, Шаралла, скаржиться не тому, що хоче особливої уваги і прагне, щоб його ставили вище від інших, щоб в очах Бога він відрізнявся від своїх підлеглих? Отож у цих його претензій, які, на перший погляд, здавалися слушними, були роги, диявольські роги і хвіст. Отак-от дон Іллюмінато Лаґайпа заткнув Шараллі рота.

І Шаралла зітхнув.

А тимчасом справжньою диявольською спокусою для всіх тих вартівників, яким судилося стояти зовні, була та оголена статуя, що височіла перед каплицею. Поки їхні вуста читали молитви, очі їхні просто не могли не грішити, мимоволі дивлячись на цю наготу, яку Його Ясновельможність князь, такий побожний, не повинен був так виставляти напоказ! Ох, проклята! Вона здавалася живою, авжеж… Бідні служниці щоразу опускали очі, проходячи мимо; і той лицемір, дон Іллюмінато, теж опускав їх!

Тим часом чудові форми обезголовленої богині квітли й сміялись, виринувши з далекого минулого, народжені різцем грецького митця, якому було невтямки, що його витвір житиме так довго і заговорить диявольською мовою до неотесаного люду, ставши прикрасою притвору серед вазонів з лаврами та пальмами.

По закінченні меси вояки охоронної сотні вишикувались обабіч проходу, поки князь ішов повз них, прямуючи до Музею.

Так називалися зали на нижньому поверсі по той бік притвору, де серед високих тепличних рослин зберігалися старовинні предмети неоціненної вартості: статуї, саркофаги, вази і плити з написами, розкопані в Колімбетрі; багато років тому дон Іпполіто описав їх у своїх «Спогадах про Акрагант» разом з дорогоцінною колекцією медалей, виставленою нагорі, у салоні вілли.

Знаменита стародавня акрагантійська Колімбетра[28] насправді була розташована набагато далі, у найнижчій точці плато, де з'єднуються три невеликі долини і розступаються скелі, а лінія стрімкого хребта, на якому стоять храми, переривається широкою западиною. У цьому місці, відомому тепер як Нижнє абатство, через сто років після заснування міста акрагантійці викопали рибний ставок — велику водойму, яка простягалась аж до Гіпсасу і дамба якої разом з річкою була частиною укріплення міста.

Дон Іпполіто назвав свій маєток Колімбетра, бо там, у західній його частині, він теж звелів викопати ставок, що його взимку наповнював маленький струмочок, який протікав під Бонамороне, а влітку — норія[29], скрипуче колесо якої зранку до вечора обертала сліпа кобила. Навколо ставка був чудовий гай з апельсиновими та гранатовими деревами.

Дон Іпполіто звик проводити в Музеї цілий ранок, занурившись у пристрасне й безнастанне вивчення акрагантійських старожитностей. Тепер він у новій своїй праці збирався описати історичну топографію стародавнього міста, проводячи довгі й копіткі дослідження на місцях, адже його Колімбетра простягалася саме там, де колись було серце грецького Акраганта.

Біля одного з великих вікон другої зали, завішеного рожевими фіранками, стояло масивне різьблене бюрко; але дон Іпполіто майже завжди укладав свої праці в умі, прогулюючись кімнатами; він на старомодний манір будував два-три солідні розгалужені речення, вживаючи такі слова, як понеже і ажеби, а потім брався занотовувати їх на великих аркушах, приготованих на бюрку, часто навіть не сідаючи. Погладжуючи однією рукою на підборідді свою величаву бороду, яка все ще зберігала натяк, сливе спогад про свій давнішній золотисто-русявий відтінок, він, високий, гарний, все ще вродливий, попри вік і лисину, зупинявсь перед тією чи тією пам'яткою, немов прагнучи прочитати своїми ясними восковими очима під насупленими бровами якийсь напис або роздивитись символічні фігури на старовинній вазі. Іноді він навіть починав жестикулювати або розтуляв свої ідеальні, по-юнацькому свіжі губи в легкій задоволеній усмішці, якщо йому здавалося, що він знайшов вирішальний, переможний аргумент проти попередніх топографів.

Того дня на бюрку лежав том грецького тексту історій Полібія, книга IX, розділ 27, розгорнутий на тій сторінці, де є згадка про акрагантійський акрополь.

Уже кілька місяців дон Іпполіто трудився над дуже серйозною проблемою, пов'язаною з розташуванням цього акрополя.

— Не заважатиму? — запитав, вклонившись на порозі другої зали, дон Іллюмінато Лаґайпа, який уже зняв із себе облачення і спожив свій звичний сніданок з гарячого шоколаду та печива.

Був то священник середнього віку, опецькуватий, із засмаглим обличчям, на якому розгублено блукали надто ясні небесно-блакитні очі. Фактично добра душа, лагідний і безтурботний, він, щоб догодити князеві, який щонеділі запрошував його на сніданок, напускав на себе в його присутності сувору й войовничу непримиренність, з якої потім сміявся, бесідуючи зі своєю старою і вірною Фіфою, покірною віслючкою, що везла його назад на його невелику посілість біля цвинтаря Бонамороне; роки минали, але за правління всіх королів ці кілька гектарів землі справно давали йому щороку дохід, щоб покрити його скромні потреби.

— Нині неділя, годі працювати! — сказав Лаґайпа, піднімаючи руки й посміхаючись.

— Та яка ж це праця, власне кажучи, — відгукнувся дон Іпполіто, елегантно, але стримано махнувши рукою.

— Аякже, аякже! Otia, otia[30], як казав Цицерон! — поправив себе дон Іллюмінато. — Маєте рацію. Я прийшов сказати вам, що вчора вранці, перед тим, як я вирушив у свою господу, монсеньйор зробив мені честь, доручивши передати дещо вашій ясновельможності.

— Монсеньйор Монторо?

— Авжеж. Він просив попередити вашу ясновельможність, що з Божою поміччю приїде сюди сьогодні пополудні, щоб поговорити, гадаю, про майбутні вибори. Ех, — зітхнув він, переплітаючи пальці і трусячи з'єднаними долонями, — схоже, нечистий вже показує роги… Війна, буде війна… і буря! Я чув, що з Палермо, на заклик, подейкують, каноніка Аґрó, прибули двоє цікавих суб'єктів… авжеж! двоє відомих посіпак на побігеньках у мафії і сумнозвісної масонської кліки… такий собі Маттіна і такий собі Верóніка…

— Аґрó? — похмуро мовив дон Іпполіто Лаурентано, зосередившись на цьому імені і не звертаючи уваги на все інше. — Значить, Аґрó справді хоче стати до бою без жодного застереження, незважаючи навіть на свій габіт?

— Ех, — знову зітхнув дон Лаґайпа. — Він мій зверхник… авжеж, зверхник… але я передаю те, що кажуть… relata refero… йому, кажуть, не до шмиги, що його не рукоположили єпископом замість нашого ясновельможного монсеньйора Монторо. Він вважає, що його репутації це не зашкодить… бо, мовляв, з Ауріті його пов'язує давня дружба, еге ж…

— Гарна мені дружба, є чим пишатися! — буркнув Лаурентано. — Особливо священникові!

— Але Аґрó… — зауважив дон Ілюмінате. І не додав більш нічого. Заплющив очі, похитав головою і втретє зітхнув: — Ех, все ускладнюється… справа ускладнюється… атож, кажу вам… стає вельми делікатною…

— Для мене? — стрепенувся дон Іпполіто (і його лискучий череп блиснув). — Делікатною для мене? Хай монсеньйор Монторо знає… він мав би вже це знати: я не визнаю і ніколи не визнавав гарібальдійця Роберто Ауріті своїм небожем. Я навіть не знаю його в обличчя; він ніколи не приїжджав сюди, та й я нізащо не дозволив би йому переступити поріг моєї домівки. Значить, за наказом свого уряду, без запрошення містян, він приїздить сюди з божевільною надією посісти місце Джачінто Фадзелло? Що ж, добре. Він отримає те, на що заслуговує. Без жодного огляду на цю мою злощасну і ми-мо-віль-ну спорідненість нехай почнеться боротьба і переможе сильніший!

— Аякже, боротьба, звісно! Треба боротися! — вигукнув дон Іллюмінато, суворо насупивши брови над порожніми очима. — Навіть якщо не переможемо.

— Чому ж ні? — строго запитав дон Іпполіто. — Наскільки ймовірною може бути перемога Ауріті? Яку вагу має Аґрó?

— Але… кажуть… префектура… — дон Іллюмінато почухав собі шерехату щоку.

— Вона не має впливу! — одразу ж заперечив князь. — Ми бачили це на муніципальних виборах.

— Так, так… — оговтався дон Лаґайпа. — Але… мафія почала діяти… поліція підтримує… всілякі підступи… кажуть… має прибути… не знаю, велике цабе… депутат… Сельмі, з того, що я чув…

Дон Іпполіто якийсь час мовчав, його обличчя скривилось від огиди; а тоді, трусячи кулаком, він вибухнув:

— Філанджері![31] Філанджері!

Лаґайпа похитав головою і зітхнув; ім'я це часто лунало з уст князя і завжди супроводжувався жестом гнівної гіркоти:

— Філанджері!

Він знав, як шанує дон Іпполіто Лаурентано пам'ять про Сатріано, благословенного приборкувача сицилійської революції 1848 року, який уміло й енергійно відновив суспільний порядок після шістнадцяти місяців непристойних революційних гульбищ. Про ці шістнадцять місяців у пам'яті князя збереглися насамперед спогади про страх перед брутальною загрозою вульгарного посягання на шляхетські привілеї та релігійну віру. Для нього Сатріано був мов сонце, що розвіяло хмаровиння тієї підривної бурі; і коли все вляглося, він знову ж таки, мов сонце, засяяв у сицилійському небі, оселившись в норманському королівському палаці в Палермо, який знову відкрили для пишних святкувань, щоб оточити його владу наполеонівським престижем. Там, у тому палаці, дон Іпполіто зустрів молоденьку донну Терезу Монтальто, і Сатріано сам захотів бути вінчальним батьком на їхньому весіллі, з великими труднощами отримавши від короля для нареченого орден лицаря Сан-Дженнаро, яким вже був удостоєний його батько. У 1860 році знову вибухнула буря, і Лаурентано чув її далекий гуркіт зі свого прихистку в Колімбетрі; звідти він боровся чимдуж, у скромних масштабах рідного міста: справа Бурбонів була поки що програна, але треба було битися за утвердження церковної влади, а може — хто знає! — навіть повернути папі Рим. А поки треба було будь-що не допустити, щоб Роберто Ауріті узурпував депутатське місце Джачінто Фадзелло.

— Зрештою, — провадив далі він, — на Ауріті в наших краях більше ніхто не зважає. Він не бував тут вже близько двадцяти років…

— Однак друзі у нього тут є… — стримано заперечив Лаґайпа, — так-так… певною симпатією, схоже, він тут користується…

— Симпатія в наш час нічого не варта, — різко відповів дон Іпполіто. — Вона ніщо супроти інтересів!

З цими словами він взяв з бюрка том «Історій» Полібія, що лежав там, і відрухово[32] підніс його до очей. Очі відразу ж знайшли уривок, стільки разів перечитаний і вистражданий, про суперечки навколо цього благословенного акрополя. Він відірвався від розмови, перечитав уривок ще раз, його розум уже знов сповнився суперечкою, яка його непокоїла; тоді зітхнув, згорнув книгу, заклавши всередину вказівний палець, і сказав, тримаючи її за спиною:

— Коротко кажучи, треба перемогти, доне Іллюмінато! Он дивіться: зараз проти мене ціла армія німецьких вчених, топографів та істориків, старих і нових з яких завгодно країн, ще й народна традиція, але я не здаюся. Поле битви тут. Тут я й чекаю на них!

Він показав йому книгу, постукуючи кісточками пальців по сторінці:

— Як би ви переклали ці слова: kat'autàs tàs derinàs anatolàs?

Бідолашного дона Іллюмінато Лаґайпу так вразили ці чотири às, às, às, às, наче йому раптом врізали чотири ляпаси, і він немов закам'янів. Він подумав, що не заслуговує на таке поводження.

Дон Іпполіто посміхнувся, а тоді, взявши його під руку, додав:

— Ходімо зі мною. Я поясню коротко, про що йдеться.

Вони вийшли на широкий майданчик перед віллою, звернули трохи праворуч, а потім, повернувшись спиною, князь показав священникові велику ділянку землі за будинком, на крутому схилі, увінчану вгорі самотнім пагорком рудуватого кольору, спадистим по всьому периметру.

— Оце пагорб акрополя, правда? — сказав він. — Он там, нагорі, наша знаменита Рупе Атенеа[33]. Що ж, добре. Полібій каже: «Верхня частина (цитадель, тобто акрополь) височить над містом (увага!), з того боку, де сходить сонце влітку». А тепер скажіть мені: де сходить сонце влітку? Може, з-за пагорба, на якому стоїть Джірдженті? Ні! Воно сходить там, з-за Рупе. А отже, акрополь міг бути тільки там, а не над сьогоднішнім Джірдженті, як вважають ці німецькі мудрагелі. Пагорб Джірдженті був розташований поза периметром стародавніх мурів. І я доведу це… доведу! Якщо хочуть, хай розташовують там Камік… палац Кокала… Омфак[34]… що завгодно… але не акрополь.

Дон Іпполіто махнув рукою, немов відсуваючи вбік Джірдженті, яке на мить майнуло десь далеко вгорі, ліворуч від Рупе, розташованої нижче.

— Там, — вів далі він, знову вказуючи на Рупе Атенеа і сповнюючись запалом, — розташований чудовий спостережний пункт і храм — не акрополь, а святиня божеств-покровителів. Ґеллій, тремтячи від гніву й обурення, піднявся до храму богині Афіни, присвяченого також Юпітеру Атабірію, і підпалив його, щоб запобігти його оскверненню. Після восьми місяців облоги акрагантійці, виснажені голодом, гнані жахом і смертю, покинувши старих, дітей і хворих, втекли під захист сиракузянина Дафнея до воріт Ґели. Вісімсот кампанійців відступили з пагорба; легкодухий Дексіпп втік у безпечне місце; будь-який опір тепер марний. Тільки Ґеллій не утік! Він сподівається, що врятує собі життя завдяки вірі, і спускається до святилища Афіни. Розвалено мури, зруйновано чудові будівлі, ціле місто горить внизу; а він, дивлячись униз на жахливу пожежу, що затуляє похоронною завісою з полум'я і диму краєвид моря, жадає згоріти у вогні богині.

— Чудовий, незрівнянний опис! — вигукнув Лаґайпа, витріщивши очі.

На другій з трьох широких заквітчаних терас, які, мов величезні приступки колосальних сходів, спускалися перед віллою, Плачідо Шаралла та Лізі Прéола, спершись об мармурову балюстраду, перервали свою розмову і тепер хитали головами, захоплені тим піднесенням, з яким промовляв князь, хоч через відстань не вловили жодного слова.

Дон Іпполіто Лаурентано, все ще в душевному зворушенні, стояв, уважно розглядаючи величну панораму. Там, де він зобразив грізну пожежу й руйнування, тепер панував інстинктивний спокій сільської місцевості; там, де колись було серце стародавнього міста, тепер ріс гай мигдалевих та оливкових дерев, який і досі називається Чівіта[35]. Листя мигдалевих дерев восени порідшало, поряд з вічнозеленою попелястою листвою оливкових дерев воно здавалось невагомим, набуваючи під сонцем рожево-золотистого відтінку.

За гаєм, на довгій гряді, височіли знамениті вцілілі храми, які були немов навмисно розташовані на відстані, щоб чудовий вид на княжу віллу був ще кращим. По той бік гряди, над спокійною, світлою долиною річки Акрагас, що простяглася аж до самого моря, стрімко нависало плоскогір'я, на якому колись лежало величне й могутнє стародавнє місто.

— Терпіти не можу цих тевтонців, — сказав князь, повертаючись разом з доном Іллюмінато Лаґайпою до Музею, — нічого не домігшись зброєю, вони вторгаються тепер з книжками і приходять просторікувати до нас додому, де і без них роблять і говорять чимало дурниць.

У цей момент на вузькій доріжці за віллою почувся гуркіт екіпажа, і дон Іпполіто насупив брови. Незабаром після цього увійшов лакей Ліборіо, стривожений, розгублений і здивований.

— Ви… вибачте, ваша ясновельможносте, — затинаючись, промовив він. — З Джірдженті приїхала… па… пані…

— Яка пані? — спитав князь.

— Ваша сестра… Донна Катеріна…

Дон Іпполіто спочатку почувся так, ніби його приголомшили раптовим ударом по голові. Він зморщив носа і зблід. Тоді кров раптом шугнула йому до голови. Він заплющив очі, знову пополотнів, насупився, стиснув кулаки і, відчуваючи, як серце калатає йому в грудях, спитав:

— Сюди? Де вона?

— Нагорі, ваша ясновельможносте… у салоні, — відповів Ліборіо, а згодом, побачивши, що князь далі спантеличено мовчить, запитав: — Я зробив щось не так?

Дон Іпполіто якийсь час дивився на нього, ніби не розуміючи, а потім сказав:

— Ні…

І рушив з місця, навіть не глянувши на Лаґайпу. Із сум'яттям в душі він намагався спіймати думку, яка б пояснила причину цього незвичайного візиту, не бажаючи і не сприймаючи того, що найперше спало йому на думку: тобто його сестра, та сама, яка в численних нещастях завжди з упертою гордістю, навіть з презирством відмовлялася від будь-якої допомоги, тепер приїхала, щоб заступитися за свого сина Роберто. Чого ж іще вона могла хотіти від нього? Він піднявся сходами. Його так гнітила тривога й тиснули лещата задушливого хвилювання, що він мусив на мить зупинитись на порозі. Увійти зараз? З'явитися перед нею в такому стані? Ні. Він мусить спершу опанувати себе. І дон Іпполіто навшпиньках попрямував до спальні. Тут він відрухово підійшов до шкатулки, де зберігався мініатюрний медальйон з її портретом, коли вона була шістнадцятирічною дівчиною, і дві записки, які вона написала йому, без заголовка і підпису — одна з Турина, після самогубної смерті батька, інша з Джірдженті, коли вона повернулась із заслання після смерті чоловіка.

У першій, більш пожовклій, говорилося:

«Майно, конфісковане у Джерландо Лаурентано урядом Бурбонів, Карло Філанджері ді Сатріано повернув його синові Іпполіто. Отже, зі спадщини мого батька мені не належить нічого. Дружина і син Стефано Ауріті не їстимуть хліба ворога Батьківщини».

Друга, лаконічніша, твердила:

«Спасибі. Вдові й сиротам допоможуть убогі родичі Стефано Ауріті. Від тебе мені не потрібно нічого. Дякую».

Він відсунув ці дві картки рукою й прикипів поглядом до медальйона, який забрав був із салону батьківського дому після втечі сестри зі Стефано Ауріті.

Відтоді — а це було сорок п'ять років тому — Лаурентано більше її не бачив!

Якою ж він побачить зараз, через стільки часу, після стількох фатальних подій, ту прекрасну молоду дівчину, яка стояла тоді перед ним — рожевощока, з глибоким декольте, зачесана на старовинний манір, з палкими, замисленими очима?

Він зачинив шкатулку і кинув ще один погляд на повні презирства записки; тоді, серйозний і насуплений, пішов до салону.

Піднявши завісу на дверях, затуманеними від хвилювання очима він глянув на свою сестру: перед ним стояла висока жінка, уся в чорному. Він зупинивсь одразу за порогом, переповнений тривожним подивом, побачивши зів'яле обличчя, яке годі було впізнати.

— Катеріна, — пробурмотів він, зупинившись, й інстинктивно простягнув до неї руки, хоча й відчував, що вона тепер йому чужа, геть незнайома.

Вона не ворухнулась, а далі стояла там, посеред салону, гордовита, застигла в муках очікування; її воскове, напружене обличчя виділялося на тлі глибокої жалоби, а очі були заплющені. Вона чекала, поки брат підійде, і ледь торкнулася його руки своїми крижаними пальцями, дивлячись на дона Іпполіто затуманеними втомою і скорботою очима. Майже наполовину вони були приховані повіками — одне більше, друге менше.

— Сідай, — сказав брат, опустивши очі, дещо несміливо, вказуючи на диван і крісла біля стіни ліворуч.

Вони довго сиділи, обоє неспроможні говорити, і тиша аж бриніла від сильних, бурхливих емоцій. Дон Іпполіто заплющив очі. Сестра його, кілька разів ледве придушивши ридання, що підступали до горла, нарешті промовила хрипким голосом:

— Роберто тут.

Дон Іпполіто здригнувсь; він знову розплющив очі і, сам того не бажаючи, обвів ними кімнату, наче, загубившись серед бурхливих спогадів, боявся якоїсь засідки.

— Не тут, — провадила далі донна Катеріна з холодною, гіркою, ледь помітною посмішкою, — не у твоїх володіннях. А в Джірдженті, ось уже два дні.

Дон Іпполіто, насупившись, кілька разів кивнув головою, щоб показати їй, що він це знає.

— І я знаю, навіщо він приїхав, — додав він похмурим голосом; відтак підняв голову і з болем глянув на сестру. — Що я міг би…

— Нічого… ох, нічого, — поспішила відповісти йому донна Катеріна. — Я хочу, щоб ти боровся з ним, скільки стане сил. Не вистачало ще, щоб ти також підтримав його і щоб він виграв вибори з допомогою ще й ваших голосів!

— Ти ж добре знаєш… — намагався пояснити їй брат.

— Знаю, знаю, — різко зупинила його донна Катеріна, махнувши рукою. — Але борися з ним, Іпполіто, не з ножем у руці, не розкопуючи могили, мов ті гієни, не чинячи наругу над священними гробницями, з яких можуть повстати мерці і налякати вас до смерті.

— Заспокойся, заспокойся, — сказав дон Іпполіто, простягаючи до неї тремтячі руки не так на знак протесту, як для того, щоб втихомирити цю трагічну, розбурхану тінь, що залишилась від його сестри. — Не розумію тебе…

— Це аж руки обпікає, — сказала донна Катеріна, кидаючи на столик перед диваном зіжмаканий примірник «Емпедокла».

Дон Іпполіто взяв газету, розгорнув її й почав читати.

— Отакою брудною зброєю… Проти небіжчика… — шепотіла донна Катеріна, поки брат читав.

Вона важко дихала, спостерігаючи, як брат читає і як на його обличчі з'являється огида, спричинена прочитаним.

— Роберто, — продовжувала вона, — пішов до редакції цієї газети. Там до нього вийшов автор статті, син, як мені сказали, одного з твоїх… тутешніх попихачів, Прéоли. Роберто схопив його і швиргонув об двері. Йому вирвали цього журналіста з рук… Тепер Марко Прéола озброївся ножем (і витягнув його з піхов!), погрожуючи вбити Роберто; сьогодні вранці його бачили, як він ховався у засідці біля мого дому. Але я не боюся його, я лиш боюся, що Роберто знову скомпрометує себе і знов забруднить собі руки… Це так ви з ним боретеся?

Дон Іпполіто, який, все ще читаючи, стривожено слухав цю історію, від цього останнього запитання здригнувся, обурившись, наче сестра вдарила його по обличчю, поставивши в один ряд з мерзотником, який написав статтю.

Він гордовито підвівся на ноги, але одразу ж стримався й натиснув на дзвінок. Тоді звелів Ліборіо, який тут же з'явився на порозі:

— Прéолу до мене!

Незабаром після цього до кабінету увійшов старий секретар. Згорблений, догідливий, він ішов майже поповзом, немов його загнали туди батогом. На ньому була широка, важка шинеля. З-під низького, надто широкого коміра стирчала його велика, голомоза, кістлява і безборода голова, схожа на голову оббілованого теляти.

— Ваша світлосте… ваша світлосте…

— Негайно пошли до Джірдженті по свого сина, — наказав князь. — Нехай тут же приїжджає сюди! Я мушу з ним поговорити.

— Ваша світлосте, дозвольте мені сказати, — наважився вимовити Прéола, ще дужче згорблений і скривлений, тримаючи одну руку на грудях, а на почервонілому його черепі набрякли вени, — дозвольте мені вашій ясновельможній сестрі уклінно…

— Годі, годі! — сухо вигукнув князь. — Я знаю, що маю сказати твоєму синові. Або ні, послухай мене! Надто він уже мені огидний, не хочу його бачити, ані говорити з ним. Передай йому, що, якщо він ще раз посміє показати свою мерзотну пику в Джірдженті, ти опинишся на вулиці: я прожену тебе тут же! Зрозумів?

Прéола дістав із задньої кишені шинелі хустинку й кілька разів горливо[36] кивнув на знак згоди, витираючи собі череп; тоді підніс хустинку до очей і затрясся в риданні:

— Ото капосник… капосник… — застогнав він. — Ганьбить він мене, ваша ясновельможносте… відішлю його геть, у Туніс… Я вже подав клопотання… А тимчасом пришлю його негайно сюди. Пробачте, пробачте мені, ваша високосте.

Він вийшов, задкуючи і притискаючи хустинку до вуст.

Донна Катеріна підвелася.

— Це не означає, — сказав їй дон Іпполіто, — що я маю намір зректися себе самого, відступити від боротьби за свої засади проти твого сина.

Донна Катеріна звела очі на великий олійний портрет Франциска II і ще один портрет, короля Бомби[37], які красувалися на одній зі стін розкішного салону, тоді схилила голову й сказала:

— Гаразд. Іншого я й не бажаю.

І встала, щоб вийти.

— Катеріно! — промовив дон Іпполіто, коли вона була вже у дверях. — Ти отак просто підеш? Може, ми більше ніколи не побачимося… Ти прийшла сюди…

— Ніби з того світу… — мовила вона, схиливши голову.

— І я б тебе не впізнав, — додав її брат. — Тому що… зачекай хвильку, я покажу тобі, якою я тебе запам'ятав, Катеріно.

Він побіг до спальні, взяв зі шкатулки мініатюрний медальйон і показав його їй:

— Поглянь… Пам'ятаєш?

Спочатку донна Катеріна відчула немов сильний удар, побачивши своє юнацьке зображення, і голова її відсахнулась назад; потім взяла медальйон з його рук, підійшла до балкона й почала роздивлятись його. Деякий час ці майже погаслі очі були сухі, потім на них виступили сльози. Її брат теж мовчки плакав.

— Хочеш взяти його? — спитав нарешті дон Іпполіто.

Жінка заперечила, витираючи собі очі чорною хустинкою, і поспішно віддала медальйона йому.

— Вона померла, — сказала вона. — Прощавай.

Дон Іпполіто провів її до підніжжя вілли, допоміг сісти в екіпаж, довго цілував їй руку, а потім проводжав поглядом, аж поки екіпаж не звернув з короткої алеї ліворуч і не виїхав з воріт. Там один з охоронців, одягнений у бурбонську форму, вирішив, що буде доречно виструнчитися й віддати честь. Дон Іпполіто помітив це й сердито знизав плечима.

— Що за блазнювання! — вигукнув він, пронизуючи нищівним поглядом капітана Шараллу, який стояв біля входу.

Він повернувся на віллу, зачинивсь у своїй кімнаті і звідти послав вибачення дону Іллюмінато, що не запросив його того дня на обід.

Монсеньйор Монторо прибув о четвертій пополудні на своєму безшумному екіпажі, запряженому парою жвавих мулів у шорах.

Його супроводжував арабіст Вінченте Де Вінчентіс, який того дня покинув бібліотеку в Ітрії, щоб податися до поблизького єпископського палацу, і відводив душу в балачках за усі ті дні та місяці, коли він мовчав, ніби риба, немовби язик був потрібен йому лиш як закладка між аркушами тих благословенних арабських кодексів.

Він теревенив і в екіпажі, під час подорожі, сіпаючись, пирхаючи і бризкаючи слиною, від чого його кістляве, змарніле, тремтяче тіло трусилось. На запалому, налитому кров'ю обличчі за сильними лінзами ховалися жорсткі, короткозорі очі, і погляд його здавався по-божевільному скляним.

Вже не раз єпископ, з його м'якими жіночими руками і медоточивим голосом з розміреними інтонаціями, в яких вчувалася поблажлива авторитетність, просив його заспокоїтись; а тепер, коли вони в'їжджали у ворота вілли повз вартових, які їх благоговійно вітали, він тихо порадив йому бути розсудливим; а перед тим, як вийти з екіпажа, ще раз жестом підтвердив свою пораду.

Ліборіо негайно провів обох гостей у салон, але єпископ по-свійському дозволив собі вийти на мармурову терасу, що виступала над колонами зовнішнього вестибюля, щоб насолодитись грандіозним видовищем полів і моря.

Над суворою синявою безмежного моря, від мису Пунта-Б'янка на сході, що нагадував срібну острогу, аж до гори Монте-Росселло на заході, де лише вночі яскраво світився червоний маяк, видно було все далеке узбережжя з більш чи менш вираженими вигинами і затоками. Лише на невеликому відтинку, майже посередині пологого вигину, берег моря перерізало гирло Гіпсаса.

Невдовзі з'явився дон Іпполіто; він зустрів гостей дуже люб'язно, хоча ще не зовсім оговтався від сильного хвилювання, якого завдав йому візит сестри.

— Я привіз із собою нашого Де Вінчентіса, — одразу ж пояснив монсеньйор Монторо, — бо він хотів би побачити щось — не знаю що саме — у вашому Музеї, любий князю. Звеліть провести його туди, а ми залишимось тут, у цій оазі насолоди — мені несила покинути її. Але спочатку Де Вінчентіс хотів би звернутися до вас з проханням.

— Так, — підскочив той, наче його вдарило струмом. — Сьогодні вранці я хотів було приїхати сюди сам. Але його преосвященство каже: ні, краще буде, якщо поїдеш зі мною. Це серйозна справа, вельми серйозна…

— Що ж, послухаймо, — сказав князь, жестом запрошуючи його сісти в очеретяне крісло на терасі.

Де Вінчентіс незграбно нахиливсь, щоб подивитися, де це крісло; відтак, сівши й схопившись сухими, гачкуватими пальцями за бильця, вигукнув:

— Доне Іпполіто, все пропало! Все пропало!

— Та ні… зовсім ні… — спробував заперечити монсеньйор, простягаючи руку, обтяжену єпископським перснем.

— Пропало, монсеньйоре, дозвольте мені сказати! — відповів Де Вінчентіс, і його рожеві запалі щоки набули синюшного кольору. — І причиною цієї руїни є мій брат Нінí! Він пішов до… до…

Єпископ знову застережливо підняв руки; Де Вінчентіс вчасно помітив це й оговтався. Але князь вже все зрозумів.

— До Сальво, — тихо промовив він. — Я знаю, що ви йому відступили…

— Нінí! Нінí! — заскиглив Де Вінчентіс. — Маєток Прімосоле… Нінí! Це він йому його віддав… Я нічого не знаю, нічогісінько; тицяюся в потемках, мов сліпий… А він ще більший сліпець, ніж я, — божевільний, закоханий дурень… І що на це сказати? Щодо Прімосоле, то нехай… Нехай! Я на ньому хрест поставив… хоча… хоча заплачено було за сам тільки маєток, розумієте, і то так, що аж смішно…

— Як це? Чому? — знову перебив монсеньйор, прибравши серйозного вигляду.

— Та насправді мені плакати хочеться! — не залишився в боргу Де Вінчентіс, який уже втратив самовладання. — Розумієте? Вісімдесят п'ять тисяч лір, і вілла на додачу! Вілла моєї матері, там…

І вказав рукою на схід, поза урвище Спероне, на найвищий пагорб, відомий як Говірка Вежа, але формою схожий на лежачого лева, гриву якого становив густий гай оливкових дерев.

— Сорок дві тисячі, — вів далі він, — пішло за прострочені векселі, а решта — зникло, розлетілося менш ніж за два роки? Куди? І тепер я дізнаюся, що йдеться вже про те, щоб віддати Сальво також землі маєтку Міліоне. А що нам залишається? Борги перед Сальво… інші борги… Я знаю, чув… ви, кажуть, збираєтеся одружитися з його сестрою… донною Аделаїдою…

— А це тут до чого? — запитав приголомшений князь, з болем дивлячись на монсеньйора Монторо.

— Мої вітання, повірте, я вас із цим вітаю… — одразу ж додав Де Вінчентіс, червоний мов рак. — Але нам кінець!

І він підвівся, щоб не було видно сліз під окулярами в золотій оправі.

Дон Іпполіто знову зиркнув на єпископа, нічого не розуміючи.

— Я вам все поясню, — сказав монсеньйор поважним тоном, роздратований непослухом юнака, і опустив свої водянисті, випуклі очі, з тонкими, мов лушпиння цибулі, повіками.

— Я все поясню. Я знаю, що Фламініо Сальво вже подарував своїй сестрі землі Прімосоле і готовий подарувати їй, коли прийде час, також землі маєтку Міліоне. Мене засмучує спосіб, яким це висловив наш Вінченте, адже… адже не можна так говорити про вельми шанованих людей, які — можливо, непомітно для нас самих — чинять нам на благо.

Почувши останні слова єпископа, Де Вінчентіс, який стояв спиною й витирав очі, обернувся.

— Благо?

— Так, сину мій. Ти не можеш цього зрозуміти, бо, на жаль, ніколи не дбав про власні справи. Тепер ти бачиш, що щось не так, і відчуваєш потребу звинуватити когось, але не маєш слушності; краще подумати, як це виправити. Хіба ти не по це сюди приїхав?

Де Вінчентіс, який через хвилювання все ще не міг говорити, кілька разів кивнув головою.

— Краще буде, — продовжив монсеньйор, — якщо ти спустишся вниз, у музей — з вашого дозволу, князю. А я поясню, чого ти хочеш.

Дон Іпполіто підвівся і запросив Де Вінчентіса йти за ним; відтак, піднявшись сходами, він передав його Ліборіо, якому вручив ключ від Музею, і повернувсь до єпископа. Побачивши князя, той зітхнув і потрусив з'єднаними долонями.

— Двоє нещасливців, він і його брат! Запевняю вас, князю, Фламініо Сальво ставився до них, як справжній друг. Тут не йшлося про жодне… лихварство, заради Бога, ні в якому разі; без жодних відсотків він спочатку позичив їм дуже значні суми; потім вони самі запропонували йому землю, з якою він, банкір, що веде комерцію, як ви розумієте, навіть не знає, що робити, — інший кредитор виставив би землю на публічні торги, щоб отримати свої гроші назад. Натомість він показав себе добрим другом і далі тримає касу відкритою для обох братів, які, знай, витрачають і витрачають… не знаю, як і на що… але треба сказати, що вони, бідолахи, вельми порядні, дуже, дуже хороші юнаки, та мізків їм бракує. Одне слово, вони справді у вельми кепському становищі.

— То вони хочуть від мене допомоги? — запитав дон Іпполіто тоном, який свідчив про те, що він готовий її надати.

— Ні, зовсім ні, — відповів монсеньйор печально. — У нього є до вас прохання, яке, гадаю, наразиться на вашу відмову. Де Вінчентіс вважає, що Нінí, його молодший брат, закоханий у доньку Фламініо Сальво, і…

— І…? — сказав князь.

Але він уже все зрозумів, і діалог закінчився суто по-сицилійському — обміном красномовними жестами. Дон Іпполіто склав руки на грудях і очима запитав: «То я маю звернутися з цим проханням до Сальво?» Монсеньйор задумливо кивнув; його співрозмовник спочатку заперечно похитав головою, а потім звів плечі і підняв одну руку в невизначеному жесті, що мав означати: «Я цього не зроблю, але навіть якби зробив?..» Монсеньйор зітхнув, і це було все.

Обидва якийсь час мовчали.

Ось уже кілька років дон Іпполіто розумів, що монсеньйор Монторо став для нього серйозним тягарем і муляє йому не так очі, як душу, немов лінива вага його надмірно доглянутої рожевої плоті заважає багатьом речам рухатися навколо нього і через нього. Що це за речі, він не міг би сказати; але, безумовно, з такою зовнішністю, з цією його млявою, рожевою м'якістю, монсеньйор, мабуть, занедбував багато чого, тоді як інший на його місці — можливо, хтось бадьоріший і не такий зніжений — зрушив би ці речі з місця чи навіть підштовхнув би їх до дії.

Зі свого боку, монсеньйор відчував, що між ним і князем існує якесь невизначене почуття, яке часто, то з одного боку, то з другого, стає сторчма і відступає, залишаючи між ними незручну порожнечу, через яку кожного з них починає гризти якась легка гіркота.

Можливо, монсеньйор знав, що порожнечу цю створювала тема, якої, він не може торкатися, але яка була вельми важливою частиною життя князя: його археологічні дослідження, його захоплення старожитностями. Він не міг торкнутися цієї теми, оскільки боявся, що це стане приводом для дона Іпполіто заговорити з ним про те, про що він, чоловік світський і без жодних забобонів, не хотів би знати. Кілька разів князь намагався схилити його до того, щоб той виділив хоча б невелику частину своєї неабиякої єпископської платні на реставрацію старовинного собору, видатної пам'ятки норманського мистецтва, спотвореної у XVIII сторіччі огидним тиньком і вульгарною позолотою. Монсеньйор відмовився, проте заявив, що якщо йому коли-небудь вдасться заощадити якісь гроші, то він краще відкладе їх на те, щоб до монастиря Святого Альфонса, який стоїть поруч із цим собором, могли повернутися отці-редемптористи, вигнані звідти після 1860 року.

Донові Іпполіто було байдуже до покращень, принесених в його рідне місто новими органами управління, що прийшли на зміну декуріям та інтендантам його доби. Хоч як невтомно він боровся і хоч як був сповнений рішучості досягти мети, та він більше не вірив, що колись побачить місто, з якого сам себе вигнав. Він бачив його в уяві, яким воно було до того фатального року, коли на болотистій ділянці поза Порта-ді-Понте все ще стояли burgi та stazzoni, тобто стоги й горнила; коли щороку, у Страсну п'ятницю на схилі пагорба, біля трьох великих хрестів, як на Голгофі, виголошували проповідь для всього зібраного там народу; коли все ще існував той садок, що його розбив тут за десять років до революції, аби втертися в довіру до городян, його відданий друг, полковник Флорес, командир бурбонського гарнізону. Дон Іпполіто знав, що той невеличкий садок вирубали, щоб розширити площу з боку моря; знав також, що на просторій площі тепер височіє пишна будівля, призначена для установ провінційного уряду та префектури. Але навіть це він вважав негідною узурпацією, адже перший камінь у фундамент цієї будівлі заклав 1858 року один щедрий єпископ, який хотів спорудити тут великий притулок для бідних, тому старі люди досі називають його Палацом Доброчинності. Йому хотілося, щоб монсеньйор Монторо відновив собор, бо церкви… ех, то були не ті будівлі, про які хотіли б дбати ці нові люди; і то було єдине, про що він глибоко шкодував. Туди, де він перебував на своєму засланні, до нього долинали голоси дзвонів поблизьких церков. Він упізнавав їх усі й казав:

— Ось, тепер дзвонить Бадіа-Ґранде… а оце дзвін Святого Петра… а зараз дзвонить Святий Франциск…

Того вечора довгу тишу, у яку поринули вони з єпископом на терасі, також порушив спів «Аве Марія» з невеликої церковці Святого Петра. Небо, щойно густо-бірюзове, налилося фіалковим кольором, а внизу, на полях, вже огорнутих першими сутінками, серед голих мигдалевих дерев височів ряд нічних кипарисів, що, немов пильна сторожа, охороняли величний храм Конкордії, розташований неподалік на узвишші. Монсеньйор Монторо зняв з голови пілеолус і трохи нахилився, заплющивши очі; князь перехрестився, і вони обидва подумки прочитали молитву.

— Чи чули ви про ці скандали, — поважним тоном мовив єпископ, — які неодмінно схвилюють нашу тиху єпархію?

Дон Іпполіто кілька разів кивнув, напівзаплющивши очі.

— Моя сестра була тут.

— Тут? — здивовано перепитав єпископ.

Потім дон Іпполіто коротко розповів йому про візит і про сильне потрясіння, якого він зазнав.

— Ох, розумію! розумію! — вигукнув монсеньйор, трусячи білими сплетеними долонями і теж напівзаплющивши очі.

— Як вона змінилася… — глибоко зітхнув дон Іпполіто.

Щоб змінити тон розмови, монсеньйор Монторо, втягнувши в себе повітря, із шумом його видихнув:

— Тим часом наш паладин рветься будь-що сісти в сідло; а це буде новий скандал, якого я принаймні хотів би уникнути…

— Каполіно? — запитав дон Іпполіто, насупившись. — Хоче битися?

— Аякже! На нього ж напали…

— На нього? Та ж на Прéолу!

— І на нього теж! Значить, ви всього не знаєте? На нашого Каполіно вранці напав якийсь Верóніка, що був у товаристві Аґрó, який так мене засмучує…

— Він мені цього не сказав, — пробурмотів дон Іпполіто майже собі під ніс.

— Бо схоже на те, — пояснив монсеньйор, — що Ауріті не знав про ранкову бійку — принаймні судячи з того, що говорять. Годі. Доведеться заплющити на це очі, бо ж образа, еге ж, образа була дуже серйозна: у нього перед носом, на людній вулиці порвали газету… Ви ж знаєте, який наш Каполіно запальний, він же справжній лицар… Неможливо було промовити йому до розуму, переконати, що треба дотримуватися християнських заповідей… Він уже кинув йому виклик.

— Я знаю, що він добрий фехтувальник, — сказав дон Іпполіто з похмурою гордістю. — Кінець кінцем, непогано було б провчити одного з них, щоб збити їм усім пиху. Щодо мене, монсеньйоре, то я вже навіть казав своїй сестрі — я готовий до нещадної боротьби!

— Так! перемога буде наша, нема жодних сумнівів, — сказав на завершення єпископ.

Знову запала тиша; тоді монсеньйор, здригнувшись, спитав:

— А що Ландіно?

Здавалося, що йому ніби випадково спало на гадку поставити це запитання, хоч фактично то була істинна причина його візиту.

Це він влаштував майбутній шлюб Аделаїди Сальво з доном Іпполіто; він дав зрозуміти, що лише з поваги до нього Фламініо Сальво погодився на те, щоб його сестра уклала цей незаконний — принаймні з погляду цивільної влади — шлюб; але він хотів, — і цілком справедливо — щоб син від першого шлюбу визнав другу матір і був присутній на церковній відправі: для аристократичних кіл цієї присутності було б досить.

Дон Іпполіто спохмурнів.

Після тривалої боротьби із собою він написав синові, який завжди ріс далеко від нього: спочатку в Палермо, у домі родини Монтальто, потім у Римі, і близькості між ними не було ніколи. Він знав, що той має абсолютно протилежні переконання та настрої, хоч ніколи не розпочинав із ним жодних дискусій. Князь був дуже незадоволений тим способом, у який він повідомив сина про своє рішення укласти другий шлюб, і висловив своє бажання, щоб той був присутній на цій події в Колімбетрі. Навівши занадто багато причин: самотність, вік, потреба в ніжній турботі, він відчував, що принизив себе в синових очах. Одначе огида і розчарування були не лише наслідком невдало складеного листа: вони мали глибшу й потаємнішу причину в його серці.

Не надто бажаючи цього спочатку, дон Іпполіто дозволив переконати себе реалізувати план, який раніше вважав нездійсненним; відкинувши врешті свої серйозні сумніви, знайшовши наречену, призначивши дату весілля, він раптом зрозумів, що його зв'язує зобов'язання, яке він не продумав гаразд заздалегідь, і відступити від нього він не може за жодних причин. Родина Сальво, хоч і не мала шляхетських титулів, та все ж таки була старовинного роду, наречена була прийнятного віку; зрештою, не було чого скаржитися на зовнішність донни Аделаїди, яку йому показали на фотографії, а крім того, ще й сатисфакція за повагу до його політичних і релігійних принципів… Авжеж, так; а як же світла пам'ять про донну Терезу Монтальто? і приниження, зумовлене усвідомленням своєї слабкості? Коли ввечері він зачинявся у своїй кімнаті, то не міг протистояти тривозі, яку вже давно потай вселяла йому самотність, і, дивлячись на свої руки, починав думати про те, що… так, смерть завжди поруч з усіма — з дітьми, молодими, старими — невидима, готова забрати тебе будь-якої миті; але коли поступово межа, відведена людському життю, стає дедалі ближчою і людина вже так довго уникала підступів цієї невидимої супутниці, тоді, з одного боку, ілюзія про можливість втечі поступово слабшає, а з другого — росте і міцніє крижане, похмуре розуміння страхітливої необхідності таки зустрітися з нею, раптово опинитися з нею віч-на-віч у тому вузькому відтинку часу, що залишився. Від цього князеві перехоплювало подих; він відчував, як невимовний біль стискає йому горло. Його руки вселяли у нього жах. Поки що тільки руки його були старі: опухлі кісточки пальців, зморшкувата шкіра. Так, його руки вже почали вмирати. Вони часто німіли. І ночами, лежачи на ліжку горілиць, дон Іпполіто більше не міг дивитися на них, складених на животі. То була його природна поза: щоб заснути, він мусив лежати саме так. Але ні: він бачив себе мертвим, з холодними руками, складеними на животі, і одразу ж починав вовтузитися, міняв позу і довго лежав у тривозі, неспроможний заснути.

Саме тому він забажав інтимного спілкування; і ось воно здійснювалося, але він потай відчував роздратування і приниження. Йому здавалося, що це його бажання нав'язує йому свою волю і більше не належить йому. Бо волю його перебрали на себе інші, і тепер вони ведуть і тягнуть його, а він більше не може опиратися — мов той кінь, що дав перший поштовх екіпажеві, який їхав з гори, і тепер відчуває, що екіпаж сам на нього тисне і штовхає його.

— Не відповідає? — додав монсеньйор, щоб розірвати похмуру тишу, у якій замкнувся князь. — Гаразд, гаразд, просто хотів би знати. Він відповість. А поки що… ось що: ми говорили з Фламініо про знайомство. Це можна зробити у Вальсанії, правда? Донна Аделаїда приїде провідати небогу і свою бідолашну братову, а ви звідси, по головній дорозі, не заїжджаючи в місто, поїдете відвідати брата і ваших гостей. Вам це підходить? На цьому тижні. День виберете ви.

— Зробімо це негайно, — сказав князь, стрепенувшись. — Завтра.

— Зарано… — усміхнувся монсеньйор. — Треба їх попередити… дати час… Післязавтра теж ні: то буде вівторок. Жінки, знаєте, зважають на таке. Зробімо це в середу.

Він насилу підвівся, зважаючи на свою плекану м'яку рожеву пухкість, і зітхнув:

— Bene eveniat![38] Той бідолашний хлопець… — додав він, натякаючи на Де Вінчентіса. — Якби тільки знайшовся спосіб заспокоїти його… Мене б це дуже потішило… Гм!

Внизу сходів монсеньйор Монторо зупинив князя і, вказуючи на двері Музею, де був Де Вінчентіс, тихо промовив:

— Не треба, щоб він вас бачив. Попрощаєтесь з ним із тераси. Гарного вечора.

Князь поцілував йому руку і піднявся сходами. Незабаром після цього він вклонився єпископу з тераси і помахав рукою Де Вінчентісу, який зняв капелюха, але, очевидно, не помітив його. Князь сів біля балюстради, вдивляючись у тіні на полях, що поступово темніли, на червонувату смугу на заході, що поступово ставала свинцево-сірою і майже розпливалася над далеким лазуровим морем, над яким у глибині, праворуч від блискотливого гирла Гіпсаса, чорніли оливкові гаї Монтелузи. Посеред неба зажеврів серп місяця.

Дон Іпполіто дивився на храми, які, суворі й урочисті, купчились у тіні, і відчував невиразний жаль за цими вцілілими рештками іншого світу й іншого життя. Серед багатьох видатних пам'яток зниклого міста лиш їм одним пощастило бачити ті далекі роки; лиш вони одні були живі серед цих страшних руїн міста; лиш вони одні були мертві серед цих сповнених життя дерев, у тиші, поміж тріпотіння листя й крил. З сусіднього пагорба Тамбурелло здавалося, ніби до храму Гери Лацинії, що височіє вгорі, майже прямовисно над ущелиною Акрагаса, рухається довга й густа вервечка древніх гіллястих оливкових дерев. Одне з них стояло попереду всіх інших, зігнувшись над своїм покрученим стовбуром, ніби приголомшене навислою величчю священних колон; воно, можливо, молилося за мир для цих покинутих скель, для цих храмів, примар іншого світу та цілком іншого життя.

Раптом у запалій темряві пролунало далеке пугикання сови, схоже на ридання.

Дон Іпполіто раптом відчув, як горло йому стиснув клубок сліз. Він подививсь на зорі, що вже мерехтіли на небі, і йому здалося, що на їхнє миготливе виблискування відгукнувся тремтливий скрекіт цвіркунів з безлюдних полів. Потім він побачив, як східніше, за річищем, на скелястому урвищі Спероне, мерехтить світло чотирьох сліпих ліхтарів.

То був Шаралла, який зі своїми трьома товаришами піднявся нагору, щоб заступити на даремну варту в горішній касарні.

Розділ п'ятий

Тільки-но перші промені світанку ледь просочилися крізь шорстке листя смоківниці в кінці виноградника, Мауро Мортара, який сидів під нею, притулившись спиною до стовбура, насупився, витягнув руки і випростав спину з глухим буркотінням; потім розтягнувсь у довгому позіханні й розслабився, заплющивши очі, ніби намагаючись повернутись у теплу темряву сну; але почув, як десь на далекому дворі заспівав півень, йому відповів інший, ще більше — здалеку; почув тріпотіння крил зовсім близько і струсив із себе сон. Троє мастифів, що лежали під деревом навколо нього, дивились на Мауро вологими, пильними очима, з любов'ю махаючи хвостами. Але господар зиркнув на них спідлоба, роздратований тим, що вони бачили його сплячим; потім глянув на свої закляклі ноги, розкинуті на глинистому ґрунті виноградника, скинув з плечей вовняний кобеняк, протер водянисті очі тильними боками долонь; нарешті із сумки, що висіла на гілці, видобув три окрайці сухого хліба і кинув їх у пащу тваринам; повільно піднявся на ноги і, повісивши кобеняк на дерево, а рушницю на плече, оспало рушив через виноградник.

Він більше не міг чувати цілу ніч; о певній годині Мауро крадькома, наче хтось міг це помітити, йшов і вкладався поспати під тією смоківницею; тільки трохи, казав він собі, але з дня у день йому щораз важче було прокидатися. Ноги його були вже не ті, що колись, навіть рука не була такою твердою, як раніше.

Ах, його чудовий виноградник! Можливо, вино цього року він ще питиме, але вино наступного? Він знизав плечима, ніби кажучи: «Та, зрештою…», і знову позіхнув назустріч першим променям, яким, схоже, шкода було будити землю до трудів. Він подивився на безкраї простори полів, з яких повільно спадала остання пелена нічної тіні; потім повернувсь і глянув на тьмяно-синє, затягнуте імлою море, яке видніло крізь колючі агави і м'ясисті сірувато-зелені покручені стебла опунцій, що виринали із сірого серпанку. Щербатий місяць, що зійшов пізно вночі, усе ще стримів посеред неба, заскочений зненацька днем, і вже згасав у різкому світлі перших променів сонця. Посеред цієї легкої завіси білуватого серпанку де-не-де на полях диміли печі, у яких спалювали мигдалеве лушпиння, і в нерухомому повітрі дим цей здіймався просто до неба.

Утім, останні два дні Мауро Мортара був не такий похмурий. Він все ще позирав на віллу лихим поглядом, але потім, згадавши, що Фламініо Сальво щоранку о тій самій годині виїжджає каретою до Джірдженті або до Порто-Емпедокле і не повертається до пізнього вечора, зітхнув з полегшенням.

Немов йому легше було дивитись на обійстя, коли він знав, що того там немає. Авжеж, там залишалися зі слугами його дружина і донька; але дружина, бідна божевільна, була тиха й нешкідлива; а донька… — це здавалося неможливим! — хоч вона й була донькою цього «безвірника», не була лихою, ні, навпаки…

І Мауро мимоволі озирнувся, щоб подивитись, чи донна Діанелла вже на винограднику.

За тих кілька днів у Вальсанії вона майже цілковито відновила сили, вставала рано-вранці, чекала, поки батько вирушить у кареті, приходила до нього на виноградник і розпитувала багато про що із сільського життя: про оливкові дерева, про те, як за ними доглядають, про шовковицю, яка в березні наливається новою кров'ю, а коли закохується і хоче пускати паростки, то стає м'якою, мов тісто; потім зупинялась у затінку крони самотньої сосни там, де плато нависає над морем, і дивилася, як ген далеко за обрієм сходить сонце над пагорбами Крокки, які, спочатку свинцево-сині, відтак поступово стають лазуровими, майже невагомими й тендітними. Першою щоранку вкривалася на сонці позолотою саме ця сосна, що велично вимальовувалася на тлі суворої, густої синяви моря і м'якої, порожнистої блакиті неба.

За тих кілька днів Діанелла домоглася неймовірного: ведмедя було приручено. Вираз обличчя, м'яка, але гордовита шляхетність постави, смутна ніжність погляду та усмішки, лагідність голосу зробили диво, дозволивши їй поступово та невимушено наблизитись до Мауро й перемогти норовисту шорсткість старого дикуна.

Коли вона говорила, в її голосі та погляді іноді з'являлося якесь раптове помутніння, ніби душа її відлітала услід за якимсь словом і линула кудись далеко, бозна-куди; тоді, ще не оговтавшись, вона знічено запитувала: «То про що ми говорили?» — і посміхалася, бо сама не могла пояснити, що з нею сталося. Часто також, за найменшого грубого доторку до реальності, на неї раптом сходив переляк, або, радше, виникало враження, ніби навколо неї згущується якась холодна тінь, і вона злегка супилася. Але дівчина тут же стирала цей мимовільний недовірливий порух ще однією ніжною усмішкою й підносилась духом, а очі її ставали великими й веселішали.

«Чому хтось мав би завдавати мені болю? — здавалось, говорила вона сама собі. — Хіба я не йду назустріч життю довірливо і спокійно?»

Довірливість випромінювала з кожного її вчинку, з кожного погляду — і зачаровувала. Навіть ті три люті Мортарині мастифи щоразу раділи їй! Вони теж по черзі озирались у бік вілли, ніби чекали на неї. А Мауро, щоб не відходити надто далеко, затримувався і оглядав той чи той пагін. Мов ревно стережені скарби, показував він Діанеллі мало не кожне гроно і супився, радіючи її похвалам та жвавим вигукам здивування:

— Ого, скільки їх тут!

— Важкеньке, еге ж? А цей пагін, дивіться-но…

— Дерево… воно схоже на дерево!

— А тут, тут…

— О, тут більше винограду, ніж листя! Як витримує ця лоза стільки винограду?

— Якщо погода не завадить…

— Ото було б шкода! А ця що? — питала вона, побачивши якийсь пагін лози на землі. — Це вітер її збив? A-а, її, мабуть, ще треба підв'язати…

Або, зайшовши ще далі:

— А це що? Дика лоза? Тільки-но щеплена, зрозуміло. Як гарно… Ах, життя все ж таки чудове!

І в її голосі відчувалась радість від чистого повітря і сонячного світла — та сама радість, яка бринить у співі жайворонків.

На цей день Мауро пообіцяв їй візит до генералової «зали», до його «святилища свободи». Але раптом собаки нашорошили вуха, а потім один за одним, не гавкаючи, кинулись до стежини нижче від виноградинка, на краю яру.

— Доне Ма'! Доне Ма'! — пролунав невдовзі схвильований голос.

Мауро впізнав голос Леонардо Кости, свого приятеля з Порто-Емпедокле, і покликав собак до себе.

— Сюди, Скампірро! Сюди, Невло! До мене, Турку!

Але собаки теж впізнали Косту й зупинились на краю виноградинка, махаючи до нього зверху хвостами.

Надійшов Мауро.

— Де хазяїн? Поїхав? — відразу запитав його засапаний Леонардо Коста.

Був то кремезний чоловік з рудою бородою і рудим кучерявим волоссям, засмаглим обличчям та вигорілими від сірчаного пилу очима. У вухах він носив золоті кільця, а на голові мав пом'яту білу шапчину, всю запорошену і з плямами поту. Він прибіг з Порто-Емпедокле берегом, вздовж залізничної колії.

— Не знаю, — похмуро відповів Мауро.

— Будь ласка, скажіть йому, щоб він зачекав, бо я маю з ним поговорити про дещо серйозне.

Мауро похитав головою.

— Біжіть, ви ще встигнете… Що сталося?

Леонардо Коста, пускаючись бігти, гукнув йому:

— Біда! Велика біда на сірчаних копальнях!

— Чорт би його побрав разом з копальнями! — пробурчав про себе Мауро.

Фламініо Сальво саме спускався сходами вілли, щоб сісти в приготований повіз, коли на стежині із західного боку, з-поміж оливкових дерев, вигулькнув Леонардо Коста з криком:

— Стій! Стій!

— Хто це? Що це? — спитав Сальво, аж підскочивши.

— Цілую руки вашій милості, — сказав засапаний і геть спітнілий Коста, знімаючи шапчину і підходячи до нього. — Я вже більше не можу… Я хотів прийти сьогодні ввечері… але врешті…

— Що врешті? Що таке? Що з тобою? — різко перебив його Сальво.

— В Араґоні та в Комітіні страйкують всі копачі сірки! — заявив Коста.

Фламініо Сальво кинув на нього холодний похмурий погляд, пригладжуючи довгі сиві бакенбарди, які разом із позолоченими окулярами робили його схожим на дипломата, і презирливо промовив:

— Мені це відомо.

— Так, ласкавий пане. Але вчора пізно ввечері, — вів далі Коста, — до Порто-Емпедокле прийшли люди з Араґони й розповіли, що вчора цілий день там було стовпотворіння…

— Сірчаники?

— Так, пане: відбійники, підсобні робітники, грубники, візники, вагарі — усі! Вони навіть обірвали телеграфний дріт. Кажуть, що вони штурмували дім мого сина, і Ауреліо опирався, як міг…

Фламініо Сальво в цю мить обернувся і притьмом зазирнув у вічі Діанеллі, яка саме підійшла до екіпажа.

Цей його дивний погляд, спрямований посеред розмови на доньку, збив Косту з пантелику, і він також обернувся й подививсь на «паняночку», як він її називав. Та з блідої враз стала багряною, а потім одразу ж знову пополотніла.

— І що? — сердито вигукнув Фламініо Сальво.

— Як вам сказати, ласкавий пане, — відповів Коста сконфужено. — Просто біда, солдатів немає, околиця в їхніх руках. Тільки два карабінери, сержант і комісар поліції… Що вони можуть вдіяти?

— А що можу тут вдіяти я, скажи мені?! — несамовито загорлав Сальво. — Твій син Ауреліо, хто він такий? Цей пан директор, пан інженер, який вчився в гірничій школі в Парижі — він хто? Маріонетка? Я маю звідси смикати його за мотузочку, щоб він щось робив?

— Та ні, ласкавий пане, — відповів Леонардо Коста, відступивши на крок, наче Сальво дав йому ляпаса. — Можете бути певні, ваша милосте, — мій син Ауреліо знає, що робити. Він має голову на плечах, та й мужність… не мені про це говорити… але що робити, якщо там дві тисячі осіб, гірників, візників та інших, скажіть мені, ваша милосте… До того ж найгірше не це, найгірше сталося деінде. Ауреліо послав попередити мене вчора ввечері, що вони захопили на дорозі вісім возів вугілля, які їхали до сірчаних копалень Монте-Дієзі.

— Справді? — сказав Сальво насмішкувато.

— Ваша милість знає, — вів далі Коста, — що там, нагорі, де помпи, вугілля мов хліб для бідняків, і навіть ще необхідніше. Ваша милість їде до Джірдженті? Тож негайно йдіть до префекта, хай відправить в Араґону стільки солдатів, скільки зможе, щоб вони охороняли вугілля, яке везуть до сірчаних копалень. Є сім повних вагонів для поповнення складу; візники також страйкують; але вугілля можна завантажити на мулів та віслюків і доправити в супроводі охорони; на це піде більше часу, але принаймні можна буде відвернути небезпеку, що найбільшу сірчану копальню, Каче, не приведи Господи, заллє водою…

— І нехай заливає! Нехай собі заливає! — несамовито вигукнув Фламініо Сальво, здіймаючи руки. — Хай все це йде під три чорти! Мені більше немає діла ні до чого! Я закриваюся, щоб ти знав! І всіх виганяю геть — тебе, твого сина, всіх, від першого до останнього, всіх! Прожену всіх! Поїхали! — наказав він кучерові.

Карета рушила, і Фламініо Сальво поїхав, навіть не обернувшись, щоб попрощатися з донькою.

Цей незвичний спалах гніву спонукав дона Козмо визирнути з вікна вілли, а донну Сару Алаїмо — вийти на сходовий майданчик. Вони обоє, а внизу також Діанелла і Коста, приголомшено застигли. Коста нарешті оговтався, підвів голову до вікна й невесело привітався:

— Цілую руки, доне Козмо! Він має рацію, він же хазяїн! Але заради розп'ятого Бога, повірте, доне Козмо, повірте, паняночко, — це не від доброго життя! Голод є голод, і коли його не можна втамувати…

Донна Сара на сходовому майданчику похитала головою в чепчику, звівши очі до неба.

— Своє забирає уряд, — вів далі Коста, — своє забирає провінційна влада, мерія, своє забирає начальник, заступник, директор, інженер, управитель… Що ж тоді залишається для того, хто працює під землею, хто підлеглий усім, хто змушений тягнути всіх на своїх плечах, аж поки його не розчавлять? Гаразд, я нікчема і невіглас — він може стусати мене скільки завгодно. Але мого сина — ні! Мого сина хай не чіпає! Ми завдячуємо йому всім, це правда; але й він, мій шановний хазяїн, — він може навіть надавати мені ляпасів, бо я цілковито залежу від нього й навіть цілую йому руки, — якщо він не втратив свого становища, якщо далі роздає накази і насолоджується своїми чудовими статками, то цим він завдячує також моєму синові, і це справді так: ви це знаєте, паняночко, і, можливо, ви теж, доне Козмо… будьмо справедливі!

— Аякже, аякже, — зітхнув Лаурентано з вікна, — ця справа з гарбузами…

— Якими гарбузами? — з цікавістю спитала донна Сара Алаїмо.

— Гм! — мовив Коста. — Про це вам колись розповість оця паняночка, вона добре знає мого сина, бо вони росли разом, і з тим іншим хлопчиком, її молодшим братиком, якого Господь забрав до себе, на нещастя усіх. Бідолашна пані — я її добре пам'ятаю, гарна була, мов сонце, — від цього спала з розуму, а він, бідолаха… у кого є діти, той зрозуміє…

Діанелла, чиє серце боліло від батькової жорстокості, витримати цього спогаду не змогла і, щоб приховати своє сум'яття, завернула на стежку, якою прийшов Коста, і зникла серед оливкових дерев.

Донна Сара, а відтак і дон Козмо запросили Косту піднятися нагору, щоб він міг прийти до тями після бігу і щоб ранковий вітерець не обдував його спітніле тіло. Донні Сарі хотілося б зробити ще дещо — запропонувати йому філіжанку кави; але тепер, коли дівчина вже не могла цього чути, Коста одразу ж зав'язав з доном Козмо жваву балачку про Сальво, і донна Сара, щоб не пропустити жодного слова, вдала, що й не думала про це.

— Ми ж знаємо один одного, Господи Боже, ми ж знаємося, доне Козмо! Ким же він, зрештою, був? От я — босоніж носив сірку і вугілля, на своєму карку тягав, від берега до човнів — кажу це і пишаюсь цим. Як це буде латиною? Necessitas non abita legge[39]. Так, ласкавий пане, я був портовим вантажником — і пишаюсь цим, жалюгідним вагарем на митниці — і пишаюсь цим. А він, ким був він? Звісно, він походить зі шляхетної родини, ласкавий пане, нехай так, але він був нікчемним посередником і мандрував пішки з Джірдженті до Порто-Емпедокле дорогою на Спінасанту, весь у пилюці, бо не мав грошей навіть на те, щоб заплатити за екіпаж чи найняти віслюка, а залізниці тоді ще не було. А як він заробив свої перші грошенята? Богу це відомо, і це знають багато з тих, хто вже на тому світі. Потім він отримав контракт на будівництво першої залізниці, разом зі своїм шурином, який тепер живе в Римі, — пан інженер, банкір, командор, дон Франческо Велла, якого ми також знаємо…

— А-а, — сказала донна Сара, — то у нього є ще одна сестра?

— Аякже! — відповів Коста, припиняючи поклони, якими він супроводжував кожен титул Велли, — донна Роза, найстарша з них усіх, дружина — (він знову вклонився) — командора Франческо Велли, який нині велике цабе в залізничному управлінні. Хіба то не він провів ту лінію, від Джірдженті до Порто-Емпедокле? Танцюй, кумасю, поки музика грає! Сотні тисяч лір, сестро, гроші черпав відрами, наче це пісок… Два мости і чотири тунелі… То там гілку розширить, то тут колію навпростець потягне… А потім ще підряди на інші лінії… Усе його багатство звідти, правда, доне Козмо? Ми ж знаємо!

— А що там було з гарбузами? — ще раз спитала донна Сара.

Кості довелося з подробицями розповісти їй знамениту історію про гарбузи; і донна Сара віддячила йому якнайбурхливішими вигуками здивування, жаху й захоплення, на які тільки здатна сільська говірка, час від часу плескаючи в долоні, щоб струснути дона Козмо, який вже чув цю історію і тому знову впав у свою звичайну філософську летаргію. Нарешті він прийшов до тями, але не розплющив очей, а лиш простягнув вперед руку і промовив:

— Однак…

— А, так! — рішуче вигукнув Коста, б'ючи себе обома руками в груди. — Все по совісті, бо одна душа у нас перед Богом, і я мушу сказати правду. Але мій син, о-о, доне Козмо, — (і Коста підняв руку, з'єднавши вказівний і великий пальці, ніби щось зважуючи) — усі сини є синами, та він найкращий! взірець для всіх! ще коли вчився, завжди був перший! Тільки-но дістав диплом, одразу ж взяв участь у конкурсі на стипендію за кордоном… Було там, сестро, понад чотириста молодих інженерів з усіх куточків Італії: усіх їх, усіх він поклав на лопатки! І чотири роки був у від'їзді — Парижі, Лондоні, Бельгії, Австрії. Тільки-но він повернувся до Рима, то й оком не змигнув, як уряд тут же дав йому роботу в Корпусі гірничих інженерів і відправив його на Сардинію, в Іґлезіас, і там він намалював кольорову карту одної гори… на Саррубасі… чи як його там… та ні, Саррабусі, так, точно, на Саррабусі (там, на Сардинії, така чудернацька говірка), тобто зробив таку роботу, від якої, моя сестро, аж голова обертом іде. Пробув він там недовго, рік чи трохи більше, тому що одна французька компанія, одна з тих, що… гроші гребуть лопатами… побачивши цю карту, аж рота роззявила. Я кажу це не тому, що він мій син; але усіх інженерів, тут і за кордоном, він їх усіх за пояс заткне! Ну ось. І та французька фірма каже йому: ось гроші, синку, бери скільки хочеш. Ауреліо завагався — погоджуватись чи ні, тоді приїхав сюди у відпустку — то було, мабуть, шість чи сім місяців тому — порадитися зі мною і з патроном, своїм благодійником, якого він поважає, як другого батька, і правильно робить! Патрон йому це відраджував, казав, щоб він не погоджувався, бо хотів взяти його до себе, — розумієте? — щоб він доглядав за його сірчаними копальнями в Араґоні та Комітіні. Ми ж кажемо: мені багато не треба, зайве мені шкодить… Тому він погодився, але собі на шкоду, слово честі! І при цьому всьому, тепер… тепер він маріонетка, розумієте?.. Господи Боже!

Леонардо Коста підняв руку, підвівся, шморгнув носом, похитав головою і взяв зі стільця свою білу шапчину. Йому вже треба було йти, але щоразу, коли він заводив мову про свого взірцевого сина, незрівнянну опору його родини, він не міг зупинитися.

— Цілую ручки, доне Козмо, мушу вже тікати. Донно Capo, ваш найпокірніший слуга.

— О, та зачекайте! — вигукнула вона, вдаючи, що згадала про свій намір, коли розмова закінчилася. — Може, ковточок кави…

— Ні, ні, дякую, — відмахнувся Коста. — Я дуже поспішаю!

— П'ять хвилин! — сказала донна Сара, піднявши руки в жесті, що означав: «Світ від цього не розвалиться!»

І рушила з місця. Коста знову сів і зітхнув, звертаючись до дона Козмо:

— Є одна лиха жінка, доне Ко', заздрісниця, яка вже деякий час намагається розсварити мого сина і дона Фламініо; я знаю це!

Донна Сара застигла на порозі; вона обернулася, примружила очі, зморщила ніс і спитала, кивнувши головою:

— І хто це?

— Не примушуйте мене переказувати чутки, люба донно Capo! — вигукнув Коста. — Я вже й так забагато наговорив!

Але донна Сара Алаїмо вже й так зрозуміла, яку лиху жінку він мав на увазі, і вийшла, вигукуючи зі зведеними догори руками:

— Що за світ! Що за люди!

Того ранку Діанелла не поспішала до Мауро на виноградник. Суворий, гнівний погляд батька, коли Коста говорив про небезпеку, яка загрожувала його синові в Араґоні, миттєво нагадав їй інший його погляд, багато років тому, коли помер її молодший брат, а мати збожеволіла.

Їй було тоді одинадцять років. І більше, ніж смерть брата, більше, ніж жахливе нещастя матері, в її душі закарбувалося незабутнє враження від того сповненого ненависті погляду, який батько кинув на неї — ще геть несвідому себе, невпевнену, загублену між забавами і скорботою — у відчаї своєї жалоби:

«Краще б померла ти, а не він», — виразно говорив їй цей погляд.

Отак. Саме так. І Діанелла тепер добре розуміла, чому батько, не вагаючись ні хвилини, віддав би її життя в обмін на життя брата.

Уся турбота, ласка, пестощі та подарунки, якими він згодом закидав її, вже не змогли розтопити в глибині її душі ту кригу, у якій застиг і затвердів той його погляд. Вона часто сама себе ганьбила за це, відчуваючи, що тепло батькової любові більше не спроможне проникнути в неї, бо крижина ця інстинктивно відштовхувала його.

Навіщо він далі так завзято працював? Навіщо йому було накопичувати стільки статків? Звичайно, не заради неї, а через спонтанну, всеохопну потребу власної натури; щоб панувати над усіма, щоб його боялися і поважали; або, можливо, ще й для того, щоб забутися в роботі і по-своєму помститися за лиху долю, яка його спіткала. Але в моменти гніву (як ото недавно), втоми чи недовіри він відкрито давав зрозуміти, що всі його зусилля і старання, та й саме життя більше не мають для нього ніякого сенсу, адже він втратив спадкоємця імені, того, хто міг би перебрати його владу і статки.

Переконавшись у цьому, Діанелла, хоч і не могла навіть уявити свого життя без усієї тієї розкоші, яка її оточувала, уже певний час почала відчувати потаємну неприязнь до батькового багатства, єдиною спадкоємицею якого колись (якомога пізніше!) вона стане попри її волю і без жодного для неї задоволення. Скільки разів, коли бачила його втомленим і роздратованим, вона хотіла крикнути йому: «Годі! Облиш! Навіщо ти стільки всього нагромаджуєш, якщо це однаково закінчиться нічим?» І ще більше, набагато більше хотілося б їй крикнути йому в лице, якби вона могла своєю душею прямо достукатися до душі батька, не ворушачи губами й не чуючи вухами.

З того, що вона змогла вловити своєю тонкою інтуїцією і побачити своїми мовчазними пильними очима, а також з деяких розмов, які вона мимоволі почула, вона вже знала, що батькове багатство, якщо не зовсім нечесно здобуте, то все ж забрало у цих краях чимало жертв. Жорстокою до нього була доля, жорстокою була і його помста цій долі. Він хотів забрати собі все, все тримати в руках: і сірчані родовища, і землі, і фабрики, і торгівлю, і промисловість усієї провінції. Навіщо ж було звалювати на її тендітні плечі — на плечі доньки… так, любленої, але не улюбленої, адже вона залишилась одна, — тягар усіх тих багатств, які багато хто, можливо, потайки проклинав і які, безумовно, не принесуть їй щастя? Донедавна Діанелла обманювала себе, що батько залишить їй свободу вибору, що він сам допоможе їй у цьому виборі, проявивши ласкаве ставлення до того, хто ще хлопчиком врятував йому життя. Смаглявий, немов вилитий з бронзи, з кучерявим чорним волоссям і рішучими, серйозними очима, Ауреліо Коста вперше з'явився перед нею, коли йому було тринадцять років; потім він довгий час був для неї та її молодшого брата товаришем по іграх. Усі троє вони, діти, тоді не розуміли, яка між ними різниця. Однак після смерті її молодшого брата Ауреліо поступово ставав із нею дедалі сором'язливішим й обережнішим. Він більше не хотів бавитися, як раніше, дуже виріс, голос його змінився; хлопець серйозно взявся за науку, — їй тоді було не більше дванадцяти років — і вона задовольнялася тим, що мовчки спостерігала за його навчанням, вдаючи, що теж вчиться; вряди-годи Діанелла підходила до нього навшпиньках і смикала ззаду за волосся. У вісімнадцять років Ауреліо поїхав вступати на інженерний факультет університету Палермо. Без нього дім багато місяців здавався їй порожнім. Цю свою першу самотність дівчина відчувала так, ніби провела нескінченну зиму, притулившись чолом до віконної шибки, по якій, мов сльози, стікали краплі дощу, а до скла прилипло кілька вцілілих мух, мертвих від холоду, і вона скидала їх пальцем, ледве торкнувшись. Можливо, саме відтоді її чоло, через цей дотик замерзлої шибки, було немов вічно вкрите памороззю. Але яка ж то була радість, коли по закінченні навчального року він повернувсь! Весь той щасливий час вона була такою жвавою і сповненою радості, що, тільки-но Ауреліо поїхав, батько відкликав її вбік і, повільно й лагідно пестячи доньчине волосся, дав зрозуміти, що їй варто стримуватися, бо колишній її товариш по забавах тепер став юнаком, якому вона більше не повинна казати «ти». Сама не знаючи чому, вона тоді спалахнула на виду: о Боже, що ж тепер робити, казати йому «ви»? Невже це вже не той самий Ауреліо? Ні, то вже не був той самий Ауреліо, навіть для неї; і Діанелла щораз більше усвідомлювала це з кожним роком, коли він повертався, аж поки, отримавши диплом, той висловив намір подати заяву на отримання стипендії за кордоном. Так, він був уже не той; натомість вона… так, устами вона казала пане Ауреліо, але очима далі говорила йому «ти». Перед від'їздом до Парижа він прийшов подякувати своєму благодійникові, заприсягтися у вічній вдячності; хлопець ледве знав, що їй сказати, ледве наважувався глянути на неї, можливо, навіть не помічав ні блідості її обличчя, ні тремтіння її рук. І все ж вона не впала у зневіру, а, навпаки, відчула ще більшу впевненість у своєму зміцнілому почутті, хоча щодо нього не була настільки ж певна. Діанелла забобонно вірила, що він — її доля. Після його від'їзду вона не раз чула, як батько говорив про виняткову вартісність цього юнака, про те, яке прекрасне майбутнє його чекає, і хвалив себе за те, що він зробив для нього, за те, що ставився до нього, як до рідного сина. Звичайно, розмови ці ще дужче підживили в її серці потаємний вогонь, і в ній зажевріла надія, що батько, втративши єдиного сина і майже сам створивши собі іншого, — і йому він, зрештою, завдячував своїм життям — волів би, щоб саме Ауреліо, а не хтось чужий одного дня отримав його багатство і його доньку. Вона ще більше зміцнилася в цій надії кілька місяців тому, коли Ауреліо, повернувшись з Сардинії, заступив на посаду директора батькового сірчаного заводу. Дівчина не бачила його, відколи той поїхав до Парижа. Живучи серед марної пишноти, вона відчувала пригнічення через своє нікчемне життя в старовинному Джірдженті; хоч життя її не було таким уже беззмістовним, та все ж вона знемагала від нудьги в безутішній порожнечі довгих днів, з неодмінними візитами трьох-чотирьох знайомих родин, що змагалися між собою за її прихильність і довіру. Діанелла була чимось на кшталт місцевої королеви, вислуховувала ті самі дотепи тих самих елегантних молодиків, що отупіли в убогому й обмеженому провінційному середовищі. І вона аж стрепенулася, побачивши його, такого мужнього і впевненого в собі. Однак радість від того, що вона знову побачила Ауреліо, негайно затьмарив прихід Ніколетти Спото, яка лише рік як стала дружиною Каполіно. Діанелла помітила дивне збентеження і явне занепокоєння як у неї, так і в Ауреліо, коли той, увійшовши до салону, вклонивсь, вітаючись з Ніколеттою. Відтак, тільки-но батько відвів Ауреліо до кабінету, пані Каполіно, передихнувши, з вогнистою жвавістю взялася розповідати їй і тітці Аделаїді, що той бідолаха, весь такий незграбний, наважився просити її руки і серця відразу після того, як отримав посаду державного інженера на Сардинії, можливо, згадавши кілька поглядів, якими вони обмінялися багато-багато років тому, коли Ауреліо був ще молодим студентом інституту. Уявіть собі жах, який відчула вона, Леллé Спото, від такої пропозиції, і звісно, панянка поквапилась відмовити йому, тим паче, що було вже зроблено перші кроки до її шлюбу з Іньяціо Каполіно. Діанелла відчула, як серце її перевертається в грудях від цієї несподіваної новини; вона, безумовно, спаленіла на виду і, вочевидь, зрадила себе перед цією жінкою, про таємний і незаконний зв'язок якої з її батьком вона вже знала. Вона не сказала їй нічого, але коли Ауреліо повернувся до салону після довгої бесіди, дівчина, рум'яніючи на виду, зустріла його перебільшеними знаками уваги. Нагадавши йому про дні, проведені разом, про дитячі забави й довірливі розмови, вона кілька разів із радістю бачила, як блідне, кусаючи губи, Ніколетта. Діанелла сподівалася, що принаймні цього разу Ауреліо все зрозуміє. Юнка одразу ж пробачила йому в серці зраду, якої він не міг усвідомлювати, бо не гадав, що наважиться звести на неї очі; але… тим часом, ах, саме про цю жінку, в усіх сенсах негідну його, він наважився думати! І відмова цієї жінки здалася їй мало не прямою образою також для неї. Але ж він побував у Парижі, і тому життєрадісність Ніколетти Спото та її примхлива невимушеність, мабуть, набули в його очах великої цінності, бо, напевно, нагадували йому про жінок, яких він знав і якими захоплювався там. Бувши дуже скромного походження, він, можливо, вважав, що застрибне високо, породичавшись з такою родиною, як Спото, колись дуже багатою, а тепер занепалою, та все ж однією з найпомітніших на острові. Тепер вона, звісно, використовувала владу, яку мала над Діанеллиним батьком, щоб помститися за його тодішнє зухвальство. Діанелла теж помітила, що вже деякий час батько її виявляв незадоволення Ауреліо; і останні кілька вечорів там, на віллі, розмовляючи з доном Козмо Лаурентано, він незмінно повторював деякі запитання, які змушували її замислитися. У глибині душі вона не схвалювала дивного шлюбу своєї тітки з князем доном Іпполіто, майже соромилася цього, підозрюючи, що батько має приховані наміри і хоче використати ці не надто почесні зашлюбини, щоб увійти в родину Лаурентано й поступово перетягти до себе їхні багатства. Уже кілька вечорів поспіль за вечерею, у розмові з доном Козмо, він неодмінно згадував сина князя, Ландо Лаурентано, який жив у Римі. Чому?

Занурившись у ці думки, Діанелла сиділа під оливковим деревом на краю глибокого яру і дивилася на стрімкий берег навпроти, де паслася отара кіз, що спустилися із земель Платанії. Наступного дня після приїзду на село вона немов заново народилася. Здичавіла рустикальність старої вілли в її занедбаності, глибока меланхолія, яка, здавалось, ширилася від цієї занедбаності на все довкола: на алеї, відлюдні стежки, що майже зникли під мохом і безсмертниками, де повітря — прохолодне в тіні оливкових і мигдалевих дерев та високих живоплотів з опунції — просочилося ароматами, гіркими від терносливу, густими і гострими від м'яти та шавлії; і та широка, стрімка ущелина, і осяйна, яскрава близькість моря, і старезні, занедбані дерева, порослі диким гіллям, що дрімали в тиші безмежної самотності, — усе це досконало узгоджувалося з настроєм, у якому вона перебувала. А тепер ще й ці батькові розмови… і гнів проти Ауреліо… і страйк копачів сірки в Араґоні… погрози… І вона тут сама, бо насправді нема нікого, кому можна було б вилити серце… Мати матір й не могти звернутися до неї, бачити її перед собою, гіршу за мертву — живу і порожню… Між рідкими заростями очерету на дні ущелини блищав невеличкий струмок, який у певному місці перекрили у зв'язку з будівництвом залізниці. Вона прикипіла до нього поглядом, і мимоволі перед нею виник образ, що вона сама мов той струмок, течію якого невідома рука з лихої примхи перекрила біля самого джерела, засипавши важким, колючим камінням: в одному місці вода розлилась і застоялась, а в іншому всоталася глибоко в пісок і жорству. Ах, яку невтоленну спрагу материнської любові вона відчувала! Та коли вона підходила до матері, та не впізнавала в ній доньки. Її біль, хоч такий близький і нагальний, ніяк не проникав у погаслу свідомість матері.

— Вітторія Вівона д'Алессандрія делла Рокка, — говорила мати про себе голосом, який немов долинав здалеку. — Гарна була дівчина! Гарна! Волосся сягало їй мало не до п'ят, його розчісували троє жінок… Вона співала і грала. Грала навіть на органі в церкві Санта-Марія-дель-Удієнца, і маленькі янголята слухали її, стоячи на колінах і склавши долоньки, — ось так… Вона збиралася заміж за багатія з Джірдженті; та у неї розболілась голова, і вона померла…

Діанелла більше не могла стримувати сліз і тихо, з гіркою насолодою плакала в на самотині. Але такою дивовижною була тиша навколо неї, і таким сильним і безтямним було забуття, у яке запала земля і все на ній суще, що потроху вона відчула, як все це її приваблює і зачаровує. І тоді дерева, занурені у свій вічний сон, з якого їх марно намагавсь вирвати вітер, здалися їй обтяженими безмежним покірним смутком. У цій таємничій близькості до природи вона чула шелест листя та дзижчання комах, але вже не відчувала своєї окремішності і майже несвідомо злилася на якусь мить із землею, немов душа її розлилась і змішалася з усім навколо. Ах, яка по-дитячому свіжа травичка навколо неї! і якою рожевою здається її рука на ніжній зелені листя! О, а ось хрущ біжить по її руці — звідки він тут взявся так невпору? Який він гарнюній! маленький і лискучий, мов перлина! А значить, земля, крім стількох потворних і сумних речей, може породжувати ще й такі гарні та витончені.

Немов відповідаючи їй, жучок пробіг по листі, по її руці, мов легкий, свіжий подих радості. Діанелла зітхнула і, поклавши руку на траву, чекала, поки комаха зникне поміж листям, а потім раптом здригнулася: навколо неї а точніше над нею, нетерпляче відштовхуючи один одного, щоб відчути ніжний доторк її рук на своїх головах, радісно закружляли троє мастифів. Пси не давали їй підвестися, аж врешті-решт надійшов Мауро Мортара.

— Вам нездужається? — похмуро спитав він, не дивлячись на Діанеллу.

— Ні… все гаразд… — відповіла вона йому, затуляючись руками від собачих лап та язиків, і сумно посміхнулася. — Трохи втомилася…

— Сюди! — голосно гукнув Мауро собакам, щоб ті дали їй спокій.

І тієї ж миті вони завмерли, немов скам'янівши від його вигуку. Діанелла підвелася й нахилилася, щоб знову погладити їх, немов втішаючи після прочухана.

— Бідненькі… бідненькі…

— Якщо хочете зі мною… — запропонував Мауро.

— Авжеж, я готова. Подивитися кімнату генерала? Мені так цікаво…

Вона ніяковіла, коли говорила з ним, все ще не знаючи, звертатися до нього на «ви» чи на «ти».

— Ваш батько поїхав?

— Так, поїхав, — поспішила відповісти Діанелла і відразу ж пошкодувала про свій поспіх, бо в ньому проявилася та сама полегкість, яку відчували вони всі, коли батько був відсутній. — В Араґоні, — сказала вона, — повстали сірчаники. Туди треба послати солдатів і карабінерів.

— Стріляти в них треба! стріляти! — одразу ж погодився Мауро, енергійно хитаючи головою. — Присягаюсь вам, сам би пішов у поліцаї, хоч і старий!

— А може… — спробувала заперечити дівчина.

Але Мортара перебив її своїм звичним вигуком:

— О матінко божа, я вас прошу!

Мауро Мортара не визнавав заперечень. У своїх вічних роздумах під час самотніх мандрівок на природі він по-своєму пояснював собі світ і ходив по ньому впевнено, мов той Бог-Отець, пригладжуючи довгу сиву бороду і посміхаючись очима при згадці про всі ті бездоганні пояснення, які він давав самому собі про кожну річ. Усе, що діялося, мало вписуватися в правила його світу. А якщо щось не вписувалося, він це рішуче відсікав або вдавав, що не помічає. І не дай Боже заперечити йому!

— О матінко божа, я вас прошу! Чого вони хочуть? Я хочу знати, чого вони хочуть! Усі ми повинні коритися, від першого до останнього, усі, і кожен має знати своє місце і думати про громаду! Чому ця мерзота, ці невдячні і нетямущі сучі сини псують нам, старим, втіху від того, як наш край, наша Італія завдяки нашим зусиллям вибивається в люди? Що вони знають про те, якою була Італія раніше? Вони бачать, що стіл накрито і їжу подано, і тепер плюють на це, розумієте? А тимчасом погляньте: онде Туніс!

Він обернувся до моря й похмуро витягнув руку кудись у бік якоїсь точки на далекому горизонті. Діанелла теж обернулася, щоб подивитись, не розуміючи, до чого тут Туніс. Вона не перебивала його і вставляла слово хіба що на підтримку тих патріотичних просторікувань, які він виголошував.

— Він там! — суворо повторив Мауро. — І там тепер французи, які зрадливо забрали його у нас! А завтра вони можуть прийти сюди, у наш дім, розумієте? Присягаюсь, я не сплю ночами і лікті собі кусаю від люті! І замість того, щоб турбуватись про це, тим негідникам забаглося страйкувати, захотілося битися між собою! Це все робота ксьондзів, знаєте? Пройдисвіти, яких мало! Вмістилище всіх пороків! Безодня злоби! Потихеньку роздмухують багаття, щоб знов розчленувати Італію… Санфедисти![40] Санфедисти! Я мушу весь час озиратися, бо вони заприсягайся проти мене і рахують мої кроки. Але зі мною їм не вдасться… Погляньте на це!

І він показав Діанеллі два неаполітанські пістолети, що висіли у нього на поясі.

Цей візит до знаменитої кімнати генерала, відомої як «зала», був особливою милістю, якої сподобилась Діанелла. Мауро Мортара тримав ключ від неї у себе і ніколи нікого туди не пускав. І не тільки двері, але й віконниці двох балконів та вікна завжди були зачинені, ніби повітря і світло, відкрито проникаючи сюди, могли розвіяти спогади, зібрані й бережені з таким ревним благоговінням.

Звісно, після від'їзду старого князя у вигнання двері та вікна відчиняли бозна-скільки разів, але відколи до Вальсанії повернувся Мортара, він завжди тримав віконниці зачиненими, і в нього склалась ілюзія, що все залишалось так ще з тих часів і що стіни досі зберігають подих генерала та дух тієї доби.

Цю ілюзію підтримувало й те, що меблів тут ніхто не рухав, за винятком латунного ліжка під балдахіном, на якому вже не було ні матраців, ні дощок, ні важкої заслони.

Ця напівтемрява так сприяла пробудженню далеких спогадів!

Щоразу, коли він заходив сюди, Мауро снував якийсь час кімнатою, зупиняючись перед тим чи тим древнім предметом обстанови, шпон якого подекуди відстав і потріскався; потім сідав на диван, оббитий зеленою тканиною, тепер пожовклою, з валками з кожного боку, і з напівзаплющеними очима, погладжуючи свою довгу сиву бороду невеликою, міцною, енергійною рукою, думав, а частіше поринав у спогади, заглиблений у себе, мов той вірянин, що молиться у церкві.

Не зважав він і на пацюків, що часом здіймали диявольський гармидер на верхній терасі, підлогу якої довелося застелити бляхою, щоб стеля «зали» не обвалилася. Користі від цього було мало, та й то ненадовго: листи бляхи відстали і скрутилися на сонці, на превелике задоволення щурів, які, ганяючись один за одним, ховалися під них; стеля вже просіла, взимку у двох-трьох місцях сочилася вода, а на стінах навіть влітку видніли дві великі вологі плями, вкриті пліснявою. Дона Козмо це не обходило: він майже ніколи до «зали» не заходив; Мауро ж не бажав, щоб її ремонтували: йому вже небагато зоставалося жити, і він хотів, щоб усе залишалось так, як було. Він знав, що після його смерті ніхто більше не піклуватиметься про це «святилище свободи»; отоді вже хай собі стеля обвалюється і хай собі її ремонтують. Тим часом щороку, коли наставала осінь, він йшов на терасу і великими каменями закріплював бляху, а на підлозі ставив більші і менші відра, щоб збирати течу. Краплі гулко падали одна за одною, і це розмірене крапання, здавалось, допомагало йому зосередитись.

Коли Діанелла увійшла, її одразу ж вразив несподіваний вид опудала звіра, яке у напівтемряві здавалось живим, — воно стояло біля протилежної стіни, у кутку, з опущеним хвостом і по-котячому повернутою набік головою.

— Як страшно! — вигукнула вона, піднявши руки до обличчя й нервово сміючись. — Я не очікувала… Хто це?

— Леопард.

— Який гарний!

Діанелла опустила руку, щоб погладити строкату шерсть, але тут же відсмикнула її назад, всю в пилюці, і помітила, що звірові бракує одного скляного ока, лівого.

— Ще одне опудало, таке ж, як і це, — вів далі Мауро, — я подарував музеєві Інституту в Джірдженті. Ви ніколи його не бачили? Одна з вітрин в музеї — моя. Поруч із леопардом там є величенька гієна, а над нею — беркут. На вітрині написано: Вполював, забальзамував і подарував Мауро Мортара. Отак-от. Але спершу ходіть сюди. Я хочу показати вам ще дещо.

Він підвів її до старого розхитаного дивана.

На стіні над диваном висіли чотири медалі, дві срібні і дві бронзові, закріплені на дощечці, вкритій вицвілим, протертим червоним оксамитом. Над дощечкою висів оправлений у рамку лист, написаний дуже дрібними літерами на аркуші вицвілого блакитного паперу.

— О, медалі! — вигукнула Діанелла.

— Ні, — схвильовано мовив Мауро, заплющивши очі. — Лист. Прочитайте листа.

Діанелла підійшла ближче до дивана і спершу прочитала підпис: ДЖЕРЛАНДО ЛАУРЕНТАНО.

— Його написав генерал?

Мауро, все ще з заплющеними очима, поважно кивнув головою.

І Діанелла почала читати:

Друзі!

Новини з Франції про державний переворот Луї Наполеона, безумовно, спричинять серйозну і тривалу перерву в нашій святій справі і відкладуть хтозна на який час наше повернення на Сицилію.

Я вже надто старий, щоб далі нести тягар життя у вигнанні.

Думаю, що вже не зможу простягнути руку допомоги Вітчизні, коли вона за сприятливіших обставин її потребуватиме. Тому немає сенсу далі продовжувати це моє існування, неприємне для мене й шкідливе для моїх дітей.

Для вас, молодих, сенс цей ще є, тож живіть заради нього й іноді згадуйте з любов'ю свого

Джерландо Лаурентано

Діанелла обернулась і подивилася на Мортару, який, скулившись, приплющивши очі, зморщившись і затуливши рота рукою, напружено намагався придушити ридання, що проривалися назовні.

— Я не читав його вже багато років, — прошепотів він, коли вже зміг говорити.

Він довго хитав головою, а потім заговорив:

— Він обдурив мене. Написав цього листа й одягнувся так, ніби збирався на бал. Я був на кухні, він покликав мене: «Цей лист треба надіслати Маріано Джоені, у Ла-Валлетту». У Ла-Валлетті жили тоді й інші сицилійські вигнанці, усі вони були тут, у цій кімнаті, ще до сорок восьмого року, у часи підпілля. Я немов все ще їх бачу: дон Джованні Річчі-Ґрамітто, поет, дон Маріано Джоені та його брат дон Франческо, дон Франческо Де Лука, дон Джерландо Б'янкіні, дон Вінченцо Баррезі — усі вони були тут, а я внизу стояв на варті. Та годі! Тож я пішов відносити листа… Хіба я міг знати? Коли я повернувся до Бурмули, то застав його мертвим.

— Він наклав на себе руки? — боязко запитала Діанелла.

— Отруївся, — відповів Мауро. — Навіть не встиг покласти на ліжко другу ногу. Який він був гарний. Ви знаєте дона Іпполіто? Генерал був ще вродливіший. Ставний, з вогнем в очах — чистий тобі святий Юрій! Жінки закохувалися в нього, навіть коли він був уже старий.

Він заплющив очі й тихим голосом прочитав кінцівку листа, яку знав напам'ять:

— «Для вас, молодих, сенс цей ще є, тож живіть заради нього й іноді згадуйте з любов'ю свого Джерландо Лаурентано». Розумієте? І я жив так, як він хотів. І тут, під листом, якого мені повернув дон Маріано Джоені, я вирішив повісити, немов у відповідь йому, свої медалі. Але перед тим я мусив їх заробити! Сядьте сюди, не варто втомлюватися…

Діанелла сіла на старий диван. Цієї миті в «залу» зазирнула, просунувши голову в чепчику, донна Сара Алаїмо, яка почула голоси й побачила незвично прочинені двері.

— Що вам тут треба? — накинувся на неї Мауро Мортара, як це зробив би леопард, якби був живий. — Вам тут нічого робити!

— Пхе! — сказала донна Сара, відразу відсмикнувши голову. — Хіба вас хтось чіпає?

— Я б задушив її! Терпіти її не можу, не можу її бачити, вона про все панотцям доносить! Як вона взагалі посміла пхати сюди свого носа? Вона ніколи раніше цього не робила! Ксьондзи спеціально тримають її тут, розумієте? Користуються тим тюхтієм доном Козмо. Санфедисти, це все санфедисти…

— Але невже ці санфедисти ще існують? — запитала Діанелла із зичливою усмішкою.

— О матінко божа, я вас прошу! — знову вигукнув Мортара. — Ще й як існують! Можливо, тепер вони звуться по-іншому, але то все ще вони. Пекельна секта, розкидана по всьому світі! Шпигуни скрізь — одного я знайшов навіть в Туреччині, уявіть собі! У Константинополі!

— Ви були аж там? — запитала Діанелла.

— Аж там? Та був навіть ще далі, — відповів Мауро, задоволено усміхаючись. — Де я тільки не був і чого тільки не робив? Полічімо, але пальців на руках не вистачить: пастух, селянин, слуга, юнга на кораблі, вантажник, докер, кочегар, кухар, рятувальник, мисливець на лютих звірів, відтак доброволець-гарібальдієць, ординарець у Біксіо[41]; потім, після революції, начальник в'язниці: у Санто-Віто під моєю охороною було триста в'язнів, яким я не дав втекти; і, нарешті, тут я знову селянин. Яким було моє життя? Ніхто б не повірив, якщо розповісти про нього.

Він якийсь час гладив собі бороду, а його зеленкуваті очі блищали й сміялися: спогади викликали в нього якусь ніжну щемливість.

— Зрубайте дерево, — сказав він, — і киньте колоду в море, якомога далі від берега. Куди вона попливе? Я був мов та колода, народився і виріс тут, у Вальсанії. Налетіла буря і пошарпала мене. Спочатку вирушив генерал зі своїми товаришами, через два дні вирушив і я, вночі, на вітрильнику, як це було заведено в ті часи — на невеликому судні, яке називали тартаном[42]. Тепер мені смішно. Але як було страшно тієї ночі на морі!

— То було вперше?

— Та для будь-кого то було б вперше! Чорне, цілковито чорне і небо, і море. Біліло тільки розправлене вітрило. Високо в небі густо розсипані, мов пил, зорі. Хвилі розбивалися об борти тартана, щогла скрипіла. Потім зійшов місяць, і звір заспокоївсь. Матроси на носі курили люльки й балакали; я ж лежав там, між тюками і просмоленим такелажем, бачив вогонь їхніх люльок; я плакав, широко розплющивши очі, сам того не усвідомлюючи. Сльози котилися мені по руках. Я був мов та п'ятирічна дитина, а мені було тридцять три роки! Прощавай, Сициліє, прощавай, Вальсаніє! Прощавай Джірдженті, яке видно здалеку, там, високо вгорі, прощавайте, дзвони Сан-Джерландо, передзвін яких долинає до мене в сільській тиші, прощавайте, дерева, я знав кожне з вас… Ви не можете собі уявити, як це буває, коли бачиш здалеку все те дороге, що ти покинув, — як це хапає за душу і розриває її! Я бачив деякі місця Вальсанії так, ніби я був там, навіть краще — помічав деякі речі, яких раніше не помічав: травинки, які тремтіли під північно-східним вітерцем, камінь, що випав з підмурівка, дерево на схилі, яке росло трохи криво і яке можна було б випрямити, а його листя я міг порахувати одне за одним… На світанку я дістався до Мальти. Спочатку минули острів Ґодзо… Мальта, розумієте? Це одна велика затока, усередині в ній ціле море. Берег весь у бухтах. В одній з них розташована Бурмула, де був на постої генерал. Великі пристані, сила-силенна кораблів; люди всіх рас і національностей: араби, турки, бедуїни, марокканці, а ще англійці, французи, іспанці. Вони розмовляли сотнею мов. У п'ятдесятих роках там спалахнула холера, яку привезли євреї із Сузи, з ними були красиві жінки, розумієте, дуже красиві! молоденькі дівчата, шістнадцяти-вісімнадцяти років, як і ви…

— Та ні, мені вже більше! — посміхнулася Діанелла.

— Більше? Не схоже. Вони підфарбовували собі обличчя. Без жодної на це потреби, — вів далі Мауро, — наче старі. Шкода! Гарні були жінки! Як я вже казав, вони принесли холеру — була то страшна епідемія! Уявіть собі, у Бурмулі, невеличкому селі, за один день померло вісімсот людей. Мерли мов ті мухи. Але хіба бідолаха боїться смерті? Я любісінько їв баклажани і помідори — і робив це навмисне. Я навчився одної мальтійської пісеньки і співав її вдень та вночі, осідлавши підвіконня. Бо я був закоханий.

— Та невже? Ви закохались там? — здивовано перепитала Діанелла.

— Не там, — відповів Мауро. — Я залишив тут, у Вальсанїї, свою селяночку, з якою ми любилися, Серафіну… Вона через рік вийшла заміж за іншого. А я співав… Хочете послухати цю пісеньку? Я досі її пам'ятаю.

Він примружив очі, закинув голову назад і почав наспівувати фальцетом, по-своєму вимовляючи слова популярної пісеньки:

Ahi me kalbi, kentu giani…

Діанелла дивилася на нього захоплено, із сумною ніжністю, якою віяло від траурного ритму цієї мелодії давніх часів і чужого краю, що зринала на вустах цього старого, мов слабке відлуння далекої, сповненої пригод юності. Вона анітрохи не підозрювала, що під грубою зовнішністю Мортари криються такі ніжні спогади.

— Яка вона гарна! — сказала вона. — Заспівайте ще раз.

Мауро, зворушений, заперечливо кивнув пальцем.

— Не можу, у мене немає голосу. Знаєте, що означають перші слова? «Ой як болить моє серце». Значення інших я вже не пам'ятаю. Генерал дуже любив цю пісеньку. Він завжди просив, щоб я її йому заспівав. Ех, гарний у мене був тоді голос… Ви дивитесь на леопарда? Я вам про нього розкажу.

І далі Мауро розповів їй, як після смерті генерала, залишившись сам у Бурмулі й не бажаючи повертатися на Сицилію, де уже був під підозрою, він подався у Ла-Валлетту. Там сицилійські вигнанці запропонували йому поміч, але він, знаючи, у яких жалюгідних умовах вони живуть, відмовився від будь-якої допомоги і почав працювати в порту — юнгою, вантажником, докером. Робочої сили не вистачало, адже частина населення вимерла від холери. Тоді він найнявся на англійський пароплав кочегаром. Понад пів року він був похований там, у потужному, гуркітливому череві корабля, смажився біля вогню, який треба було підтримувати вдень і вночі, і ніколи не знав, куди корабель прямує. Англійські машиністи дивились на нього і сміялися — хтозна-чому. Та одного разу вони силоміць привели його, всього закопченого, до капітана — великого, повнокровного чолов'яги з рудою бородою, що сягала йому майже до колін, — і капітан кілька разів поплескав його по плечу, немов хвалячи за завзяття. І справді, за всі ці місяці він не давав собі ні хвилини спочинку, навіть щоб перекусити; він втратив апетит — тільки пив воду, щоб остудити розпалене тіло, якому там, внизу, не було чим дихати! Єдиною його розвагою, коли він висаджувався в якомусь порту, була стара, пошарпана кулінарна книга, за якою він навчився читати по буквах за допомогою суднового кухаря, теж італійця, який давно емігрував на Мальту.

Для нього ця книга була розрадою і виявилась справжнім скарбом! Бо одного разу в Смірні кока, який тяжко захворів, довелося висадити на берег, і Мауро успадкував і книгу, і кулінарну науку, а що більш нікого не було, то його вирішили випробувати при іншому вогні. Він повністю віддався своїм новим обов'язкам і незабаром так сподобався капітану, що той, побачивши, що він, як і попередній кок, починає хворіти, відразу ж влаштував його помічником кухаря в дуже заможну англійську сім'ю, яка мешкала в Константинополі. Але хвороба, підхоплена на кораблі, не дала йому пробути там довго, і все через прикрий випадок, який стався з ним одного дня. Один аптекар з Алькамо, який вже багато років мешкав у Константинополі і до якого він іноді ходив послухати, як той розмовляє його рідною говіркою, вирішив його отруїти. Саме так! Замість мікстури на олії солодкого мигдалю він дав йому олію гіркого мигдалю. Аптекар той теж був нишпоркою ксьондзів, санфедистів! Мимовільна помилка? Аж ніяк! Мауро добре пам'ятав, що колись той посмів гірко дорікнути йому за пригоду з повішеним францисканцем, про яку він якось для сміху розповів йому. Але десь через три місяці, дивом одужавши від отруєння, Мортара змусив його дорого заплатити за цей злочин. Він пішов до нього в аптеку і одним ударом кулака (і Мауро з посмішкою показав свій кулак) збив його з ніг. На пальці у нього був куплений у Смірні великий залізний перстень, схожий на закручений цвях, і ним Мауро — сам того не бажаючи — розбив йому скроню. Він побачив, як той валиться, скривавлений, перед ним на землю, і, оговтавшись від здивування і страху, дременув геть, а через кілька годин відплив на кораблі, що прямував до невеликого порту в Малій Азії. Він уже не пам'ятав назви того приморського селища, де зійшов був на берег; було літо, і він одразу ж знайшов собі роботу в купальнях.

— Ви чули про Ораціо Антінорі? — запитав Мортара.

— Це той мандрівник? Чула, — сказала Діанелла.

— Якось він прийшов в купальню, — розповідав далі Мауро, — із ще одним італійцем. Я почув їхню розмову і підійшов. Антінорі наймав мисливців для полювання на звірів у лівійській пустелі. Я йому сподобався, і він взяв мене до себе. Ми полювали, а тоді надсилали впольованих звірів йому, він же робив з них опудала й відправляв до музеїв, у Лондон, у Відень… Він любив мене і знав, що мені можна довіряти, тож, коли я повертався з полювання, я допомагав йому готувати зілля для бальзамування, а тим часом потай переймав його майстерність. Так я навчився виготовляти опудала, а коли він поїхав геть, я й далі промишляв полюванням і розсиланням опудал. Хочу розповісти вам про одну пригоду. Якось ми з ним заблукали, голодні й спраглі. У певну мить ми побачили кілька смоківниць і, звісно ж, тут же кинулись до них! Але найкращі смокви були високо, і ми не могли їх дістати. Та хіба я, селянин, не дам собі ради? Я відійшов убік і повернувся через деякий час, озброєний довгою тростиною; я розщепив її трохи вгорі і почав зривати нею доспілі, молочної стиглості смокви — вони були мов мед, кажу вам! Антінорі дивився на мене, і в нього всередині нуртувала лють. Врешті-решт він не витримав і гукнув мені: «Що ти робиш? Перестань! Зараз бусурмани нас повбивають!». Я зрозумів його натяк. Мовчки простягнув руку і віддав йому тростину. Тоді відійшов, знайшов іншу, і ми обидва далі спокійно крали собі смокви. Ах, Антінорі… він любив мене і дуже допомагав мені, навіть коли був далеко. Я пробув там понад шість років. А тоді почув, що Гарібальді висадився в Марсалі, і помчав прямо на Сицилію. Висадився я в Мессіні, приєднавсь до добровольців у Мілаццо. Дон Стефано Ауріті помер у мене на руках. Він уже не міг говорити, а лиш очима віддав під мою опіку свого сина, дона Роберто, своє дванадцятирічне левеня… Як ми билися! У Реджо це я відкрив вогонь, знаєте? перший постріл був мій! Тоді Біксіо взяв мене до себе ординарцем… Що за день тоді був, день битви при Вольтурно! Але нині я задоволений, адже я побачив стільки всього, а скільки всього я пережив, авжеж! Італія чудова! Італія попереду всіх націй! Вона диктує закони цілому світові! І можу сказати без зайвих слів, що і я, убогий, неосвічений, нікчемний чоловік, щось таки зробив. Я можу піти до короля і сказати йому: «Ваша Величносте, у троні, на якому ви сидите, є дещо й від мене — якщо не ніжка чи перекладина, то принаймні цвях чи кілочок. Я теж зробив дещо для тебе, сину мій!». І я щасливий. Ходжу собі по Вальсанії, бачу телеграфні дроти, чую, як гуде стовп, ніби в ньому осине гніздо, у грудях мені аж розпирає, і я кажу: «Це плід Революції!». Іду далі, бачу залізницю, поїзд, що мчить під землею, у тунелі під Вальсанією, все це здається мені сном, і я кажу: «Це плід Революції!». Стою під сосною, дивлюсь на море, бачу на заході Порто-Емпедокле, де на момент мого від'їзду на Мальту не було нічого, крім вежі, званої Растільйо, старого пірсу і кількох халуп, а тепер воно практично стало містом; бачу дві довгі дамби нового порту, немов руки простягнуті до всіх кораблів усіх цивілізованих країн світу, що ніби кажуть: «Приїздіть! Приїздіть! Італія воскресла, Італія обіймає всіх, дарує всім багатство своєї сірки, багатство своїх садів!» «І це теж плід Революції», — думаю я і — бачите? — плачу, мов дитина, від радості…

Говорячи це, він витягнув з розрізу своєї грубої вовняної сорочки велику бірюзову бавовняну хустку і витер очі, які справді наповнилися слізьми.

Діанелла відчула, що очі її теж заслались вологою. Цей старий, який наганяв стільки страху, який запросто убив одну людину, а іншу послав на той світ лиш через тінь маніакальної підозри; який ходив озброєний, завжди ладний пролити ще більше крові, готовий до гніву, наїжений і похмурий, — цей старий плакав, мов дитина; плакав від зворушення через справу, до якої він причинився, яку він бачив бездоганною і славною; плакав, підносячи до небес свої подвиги і велич своєї країни, за яку він стільки страждав і боровся, ніколи нічого не просячи, щедрий і нещадний, вірний, мов пес, і хоробрий, мов лев. Ні його голуби, ні тиша полів, ні догляд за виноградником, ні спів жайворонків не могли заспокоїти його душу після стількох років: та «зала» була йому як церква; виходив він звідти, мов сп'янілий, і блукав полями під мигдалевими та оливковими деревами, розмовляючи сам із собою про битви і змови, позираючи скоса на море з боку Тунісу, звідки йому ввижався раптовий напад французів…

Шум брязкалець і гуркіт екіпажа вмить відірвали Діанеллу від цих роздумів, а Мауро — від плачу.

— Ваш батько? — запитав він й одразу відійшов убік, запихаючи хустину назад у розріз сорочки.

Діанелла підвелася, настрахано підбігла до вікна й зазирнула в щілину віконниць. Вона застигла. З екіпажа, що зупинивсь перед віллою, вийшов її батько, який повернувся додому, і Ауреліо Коста — то був він! — у робочому одязі.

— Ідіть, ідіть, — сказав їй Мауро, майже виштовхуючи її. — Я зачиняю і зникаю!

Діанелла вийшла в коридор і побачила в кінці коридору Косту з батьком — вони попрямували до його кімнати, де й зачинилися. Тоді Мауро Мортара, наче звір, якого застукали в лігві, тихо вислизнув накульгуючи.

Вона була розгублена і неабияк стурбована, не знаючи, що й думати про це раптове незвичне повернення батька. І це повернення, і приїзд Ауреліо Кости, очевидно, були пов'язані зі звісткою про заворушення в Араґоні. Мабуть, сталося щось дуже серйозне. Невже Ауреліо втік звідти? Ні — Діанелла не хотіла навіть припускати такого. Можливо, її батько сам послав по нього. Навіщо?

У неї була спокуса піти до своєї кімнати, суміжної з кімнатою батька, — може, їй би вдалося вловити кілька слів через стіну, та вона згадала батьків погляд того ранку і стрималася, хоча й залишилась нерішуче стояти в передпокої.

— Ваш тато, — повідомила їй донна Сара Алаїмо, висунувши голову з кухонних дверей.

Діанелла ствердно кивнула.

— З інженером, — додала донна Сара півголосом.

Діанелла знову кивнула — мовляв, вона знає — і вийшла на майданчик зовнішніх сходів. Екіпаж все ще чекав біля підніжжя сходів. Отже, батько збирався негайно вирушити кудись знов? Можливо, він приїхав по якісь документи.

— Ви зараз їдете в Порто-Емпедокле? — спитала вона візника.

— Так, ваша ясновельможносте, — відповів той.

Аж ось з'явився батько з Костою, вони поспішали. Фламініо Сальво не сподівався зустріти доньку на сходовому майданчику і, побачивши її, ледь відхилився назад, не зупиняючись, посміхнувся їй і помахав рукою. Ауреліо Коста, який ішов за ним, на мить розгубився і хотів було зняти свою дорожню кепку, але Сальво гукнув йому:

— Ходім, ходім…

Діанелла, бліда, дивилась, затамувавши подих, як вони сідають в екіпаж, як від'їжджають не обертаючись, і проводжала їх очима, аж поки вони не зникли серед дерев алеї.

Як змінився Ауреліо! Такий схвильований, з розкошланою бородою… Здавався хворим, постарілим… Діанелла згадала те, що сказала про нього Ніколетта Каполіно. Їй хотілося б, щоб він проявив більше гідності перед батьком, хотілося б, щоб він не зважив на владний батьків заклик, щоб зупинивсь на сходовому майданчику і принаймні привітався з нею. А натомість він одразу ж підкорився… Можливо, це такий момент… Хтозна, що там сталося в сірчаній копальні!

Фламініо Сальво повернувся пізно ввечері, у гарному настрої, як і завжди, коли приймав якесь серйозне рішення.

За вечерею він перепросив дона Козмо за ранковий спалах; сказав, що йому вкрай обридли всі ті незліченні клопоти, які раз у раз завдають йому сірчані копальні Араґони, тому він вирішив закрити їх.

— Тож хай вони, панове сірчаники, трохи посидять без роботи, мені це буде тільки на руку, а вони матимуть більше часу, щоб вислуховувати проповіді цих своїх вельми гуманних священників. І хай цими проповідями харчуються! Євангеліє таке чудове, людинолюбне, доне Козмо, якщо прочитати лише одну сторінку! Але якби вони тільки перегорнули сторінку… Та вони цього ніколи не зроблять! Вони мають рацію; але їхня рація тут!

І він доторкнувся до свого живота.

— Хай би вони бодай спробували зрозуміти, що митна політика, якої дотримується італійський уряд, є великим благом для промисловості та промисловців північної Італії і жахливою руїною для південної Італії та для нашого бідолашного острова; що протягом багатьох років безперервно зростали податки та всілякі обтяження і безперервно скорочувалися обсяги виробництва; що при тій ціні, до якої впала сірка, не тільки абсолютно неможливо платити їм більше, але навіть божевіллям було б далі працювати в цій галузі… Я не закривав сірчані копальні заради них, щоб дати їм бодай шматок хліба. Вони хочуть страйкувати? Красно дякую! Значить, вони можуть обійтися без роботи. Хай усі гуляють! Хай веселяться!

— Таке життя! — зітхнув дон Козмо, опустивши кутики рота. — А якщо добре подумати… Звісно, сірка… промисловість… оця адамашкова скатертина, оце шліфоване скло… бронзова лампа… усі ці дрібнички на столі… і в цілому домі… і на вулицях… пароплави на морі, залізниці, повітряні кулі… Та ми всі божевільні, слово честі!.. Авжеж, усе це потрібне, потрібне, щоб бодай якось заповнити це крайнє безглуздя, яке ми звемо життям, щоб надати йому бодай якогось вигляду, якоїсь логіки… Але що ж! Присягаюсь вам, що іноді я не знаю, чи це я божевільний, бо нічого не розумію, чи божевільні ті, що серйозно вважають, що вони щось таки розуміють, тож говорять і діють так, ніби перед ними справді є якась мета, яка потім, коли вони досягнуть її, не здасться їм самим позбавленою сенсу. Я б почав з того, пане добродію, що розбив би цю склянку. Потім розвалив би будинок… І почав би все спочатку, еге! Кажете, що вся рація цих бідолах тут, в їхньому череві? Пощастило ж їм, ласкавий пане! І горе, якщо вони наситяться… А ваша рація де? Де моя рація?

Через якийсь час Фламініо Сальво і Діанелла стояли біля вікна. Ніч була хоч око виколи. Далекі зорі, які пронизували й наповнювали небо, освітити землю не могли. Вдалині безперервно сюрчали цвіркуни, і вряди-годи з дна ущелини, мов ридання, долинав пронизливий крик сови. Темряву й тишу навколо вілли подекуди пронизував і струшував квапливий вереск невидимих вечірниць. Потім над довгими мурами Монсеррато з'явився багряний місяць і по всій околиці рознісся ледь чутний шелест листя. Десь далеко загавкав собака.

— Тобі нема чого, Діанелло, зовсім нема чого сказати своєму батькові? — запитав Сальво, не дивлячись на неї, сумним тоном, ніби душа його блукала десь дуже далеко від цього вікна.

— Я? — невпевнено і майже ошелешено перепитала Діанелла. — Нічого такого… Що б я мала тобі сказати?

— Значить, нічого, — повторив батько. — Нема ніякого секрету, навіть маленького… нічого, так? Я радий. Бо ти, моя бідолашна доню, на жаль, маєш лише мене, заклопотаного стількома справами… А сьогодні… що за паскудний день!.. Знаєш, чого бракує багатьом людям? Відчуття доречності. Я не кажу, що відповів би «так», якби у мене це запитали в інший день чи в інший спосіб; але мені принаймні варто було б сказати «ні» ввічливіше і перед тим поговорити з тобою.

Діанелла, слухаючи спокійні й повільні слова батька, боялася, що він почує несамовитий стукіт її серця, охопленого болісним очікуванням, а тимчасом кров у її жилах нестримно закипала.

— Мене попросили… ти мене розумієш, — провадив далі Сальво, повертаючись, щоб зазирнути їй у вічі. — І я був упевнений, що моя хороша дівчинка, така мудра, навіть на мить не зупинила б свою увагу на юнакові — о так, хорошому, але з багатьох причин не відповідному і не гідному, — тож я, заскочений у якнайбільш невідповідний момент, рішуче відмовив. Подивимось, чи ти здогадаєшся?

— Ні… — відповіла Діанелла, радше видихнувши, ніж вимовивши це слово.

— Зовсім не здогадуєшся? — наполягав батько з посмішкою, ніби усвідомлюючи, яких тортур завдає їй. — Ну ж бо, спробуй…

— Я… не знаю… — пробелькотіла вона.

— Тоді мені доведеться сказати тобі, — закінчив батько, — щоб ти знала, як поводитися. Це Де Вінчентіс…

— А! — вигукнула Діанелла, нестримно розсміявшись. — То це бідолашний Нінí?

— Бідолашний Нінí, — повторив батько, хитаючи головою і теж посміхаючись. — Значить, ти цього очікувала?

— Ні, присягаюся, — поквапилась відповісти йому Діанелла, пожвавившись. — Авжеж, я помітила, що…

— То ти мала на увазі когось іншого? — притьмом спитав батько, ще проникливіше дивлячись на неї.

Діанелла на мить замовкла і витримала його погляд з холодною твердістю.

— Я ж сказала, що ні.

Підозра, що цими словами батько мав намір влаштувати їй пастку, перетворилася на певність. Можливо, що Нінí Де Вінчентіс взагалі не звертався до нього з таким проханням. І той факт, що батько використав цього бідного юнака, такого порядного, і посміявся з нього, теж здався їй огидним, адже вона знала, що Де Вінчентіс також був жертвою батька.

Сальво не сказав більш нічого; він ще трохи постояв біля вікна, дивлячись надвір, потім зітхнув і попрощався з донькою, збираючись піти спати.

— Добраніч, — холодно відповіла йому Діанелла.

Тільки-но залишившись на самоті, вона сховала обличчя в долонях і заплакала. Їй здавалося, що батько насолоджувався тим, що терзав їй серце, мов кіт мишу. О Боже, чому, чому він такий недобрий навіть до рідної дочки, адже йому було б так легко бути добрим до всіх? Якщо він справді хотів, щоб вона розповіла йому свою таємницю, зауваживши, що їй більше нікому звірятися, крім нього, то чому, нагадуючи їй про жорстоку долю, яка забрала у неї материну підтримку і любов, він водночас розставляв для неї пастку? Отже, тепер все ясно: він не хоче, щоб вона кохала Ауреліо. Він закрив сірчані копальні і, ймовірно, втілив у життя ранкову погрозу: «Усіх прожену геть!». Ауреліо теж? О, Ауреліо він більше не був потрібен! Втративши цю посаду, він міг одразу ж знайти іншу, ще кращу. І, мабуть, найбільше допікало батькові те, що він сам дав цьому юнакові можливість більше його не потребувати, і зробив це, бо вважав, що Ауреліо йому зобов'язаний. Він хотів, щоб усі вони були слухняними знаряддями в його руках; і Ауреліо міг повстати проти нього там, де він найбільше боявся бунту: у серці його доньки. Так, так, він бо добре знав, що вона його кохає. Якби й Ауреліо знав це! Але що буде, якщо батько, закривши копальні, справді звільнить і його? Ауреліо знову поїде далеко, повернеться на Сардинію, не підозрюючи про її кохання, а там, можливо…

Діанелла знову сховала обличчя в долонях. У болісній порожнечі вона мимоволі прислухалась до частого, безперервного сюрчання цвіркунів, і їй здавалося, що в тиші воно поступово стає інтенсивнішим і гучнішим; вона думала про заворушення в Араґоні та Комітіні; і раптом цей шалений хор цвіркунів здався їй далеким, невиразним ремствуванням повсталого народу, вождем і месником якого збирався стати бунтівник Ауреліо. А вона? що вона?

Вона відвела руки від обличчя: у вологому, м'якому місячному світлі, мов уві сні, простягся перед нею безпам'ятний супокій полів. Несподівано свіжий потік ніжності потік з її серця, і сльози знов заслали їй очі.

Ах, яким прекрасним було видовище глибокої місячної ночі над полями: віковічні дерева, застиглі у своєму сумному безнастанному сні, що виринали стовбурами з лона землі, похмурі гори на тлі неба, що затуляли таємницю найвіддаленіших епох, тремтлива, прозора, невтомна пісня цвіркунів, які, розсипавшись у травах рівнин, здавалося, намагались привести до забуття все суще.

Хіба між цими цвіркунами, деревами, місяцем і горами не панувало таємниче суголосся, для якого люди були чужими? Така краса була створена не для людей, які о цій порі втомлено заплющували очі, щоб заснути; і, коли вона теж зачинить своє вікно, усе це далі триватиме цілу ніч, ніким не помічене, у самотності серед полів. Може, саме цього прагнув невидимий лилик, що скрикував, відлітаючи, уражений і приваблений світлом; може, він не хотів, щоб вона своїм неспанням далі порушувала це таємниче нічне суголосся безлюдної природи?

І Діанелла зачинила вікно — залишила ледь-ледь відхиленою лиш одну віконницю, і, визираючи крізь цю шпарину й затуливши рота долонями, тихо молилася за всю ту красу надворі, яку раптом оживив в її очах дух Божий, що його люди ображають своїми бентежними й невеселими пристрастями. Кинувши останній погляд на алею перед віллою, вона побачила тінь, яка там прогулювалась, — блискучий череп під місяцем. Дон Козмо? Так, це він.

Занурений у Божий дух й у свої тьмяні й марні роздуми, він, мабуть, і не усвідомлював цього! О тій порі він ходив туди-сюди алеєю, заклавши руки за спину.

Розділ шостий

Не було ніяких запрошень для виборців, надрукованих великими літерами на різнобарвному папері, ані незвичного пожвавлення на звивистих вуличках старого міста. Проте день, призначений для парламентських виборів, наближався. Але політичне шарлатанство було вже так пересичене нудьгою, що втратило голос. Драбина, з допомогою якої розклеювачі лозунгів штурмували мури, зігнила, а горщик з клеєм розбився. У Джірдженті шарлатанство добропорядно одягло священниче облачення і зосереджено й обережно, лицемірно опустивши очі, ходило вулицями, ховаючи в складках своєї накидки молоточок барабана, що правив за кропило. Містяни цілком добре впізнавали його під цією машкарою; вони дозволяли йому йти далі й робити те, що воно робило; люди навіть поважали його — воно ж не обтяжувало їх зайвими проповідями; воно, зрештою, тайкома позичало їм гроші — під лихву, але позичало; а публічно, на базі акцій Сальво та інших, дрібніших партнерів, воно відкрило народний католицький банк — під відсотки, дозволені святою матір'ю — Церквою. Державні установи, префектура, фінансове управління, державні школи, суди все ще проявляли певну активність, але практично лиш механічну: справжнє життя нуртувало деінде. Промисловість і торгівля, тобто справжня діяльність, давно вже перемістилися до Порто-Емпедокле, жовтого від сірки, білого від мергелю, запорошеного й галасливого, яке швидко стало одним з найжвавіших і найметушливіших ринків острова. Але й там через надмір сірки, погані умови, у яких велося виробництво, незнання того, для чого цей мінерал використовують і які прибутки можна з нього одержати, брак великих капіталів, потребу або жадобу швидкого прибутку це багатство землі, яке мало б стати багатством її мешканців, щоденно поглинали трюми англійських, американських, німецьких і французьких торгових пароплавів, а всі ті, хто жив з цієї промисловості й торгівлі, вкрай виснажені важкою працею, залишались з порожніми кишенями і душами, отруєними підступною й жорстокою війною, у якій вони боролися між собою за мізерний прибуток або фрахт товарів, ними самими знецінених. У Джірдженті по-справжньому працювали лише трибунали і суди присяжних, відкриті, як і раніше, цілий рік. В'язниця Сан-Віто в Кульмо-делле-Форке завжди була переповнена ув'язненими, яким іноді доводилося чекати на суд по три-чотири роки. І добре, що невинність від цієї вимушеної затримки здебільшого не страждала. У місті було досить спокійно; але в селах і містечках провінції криваві злочини, прямі або на замовлення, під час раптових бійок або внаслідок добре обміркованої помсти, грабежі і крадіжки худоби, випадки викрадення людей і шантажу траплялись безперервно у великій кількості, зумовлені злиднями, диким невіглаством, важкою працею, що перетворювала людей на тварин, та величезними просторами випаленої, безплідної і непідконтрольної землі. У центрі міста, на площі Святої Анни, де розташувалися суди, юрмилися клієнти з усієї провінції, приземкуваті, вайлуваті люди, засмаглі на сонці, які жваво жестикулювали тисячами способів, землевласники і посідачі сірчаних родовищ, що сперечалися з орендарями та складськими службовцями з Порто-Емпедокле, а також всілякі посередники, ділки, адвокати та розсильні; там товклися оторопілі селюки з Ґротте чи з Фавари, з Ракальмуто, Раффадалі чи Монтаперто, копачі сірки та рільники, здебільшого із землистими, обвітреними обличчями та вовкуватими очима, вбрані у важке святкове вбрання з бірюзового сукна, у шапках дивних фасонів — конусоподібних оксамитових або плетених бавовняних — або ж у кашкетах, із золотими кільцями або ланцюжками у вухах: усі вони прийшли свідчити або допомагати своїм ув'язненим родичам. У їхніх говірках переважали глухі гортанні звуки або лункі протяжні вигуки. Їхні підбиті цвяхами високі, масивні і слизькі чоботи з грубої шкіри глухо стукали по вуличній бруківці — аж іскри кресали з неї. З ними були їхні жінки, матері, дружини, доньки та сестри — усі з переляканими очима, у яких миготіла якась невиразна, прихована тривога; одягнені вони були в довгі хламиди і загорнуті в короткі білі або чорні плащі, на голові мали яскраві хустки, зав'язані під підборіддям; мочки їхніх вух витягнулись під вагою кульчиків, підвісок і сережок-крапельок; були ще інші жінки, у чорному, з почервонілими від плачу очима та щоками, — то були родичі вбитого. Коли чоловіки кудись відходили, серед жінок, зиркаючи на всі боки, нипали[43] старі звідниці й спокушали наймолодших та найпривабливіших, які спалахували від сорому, та все ж таки іноді піддавались і погоджувалися віддати своє тіло, з тремтінням, пригнічені тривогою, не відчуваючи від цього жодної втіхи, аби лиш не повертатися додому з порожніми руками й купити пару черевичків чи платтячко для своїх далеких, осиротілих дітей. («Вигідна справа! Бідній жінці не гоже цим нехтувати. Ніхто не дізнається… Мерщій, мерщій… Це гріх, авжеж, але Бог знає, що у нас на серці…») Тим часом туди-сюди снували численні міські нероби, завжди в одному темпі, знемагаючи від нудьги, з маразматичним автоматизмом, тинялися то в один, то в другий бік по головній вулиці, єдиній рівній в місті; вона мала красиву грецьку назву Атенеа, але була така ж вузька та звивиста, як і інші. Вулиця Атенеа, Рупе Атенеа, Емпедокле — це всього лиш назви, і в сяйві цих назв убозтво і потворність речей та місць здавалися ще прикрішими. Акрагант греків та Аґріґентум римлян став Керкентом[44] мусульман, і арабський слід залишився невитравним у душах і звичаях людей. Мовчазні лінощі, підозрілива недовіра і ревність. Довгий ряд високих, суворих кипарисів колись підіймався, немов позначаючи дорогу мертвих, з гаю Чівіта, де було серце зниклого давнього поселення, на пагорб, на якому убого тулилось нове місто. Тепер уціліло лише кілька з них; один із них, найвищий і найпохмуріший, все ще височів над єдиною широкою вулицею міста, відомою як алея Пасседжата, з якої відкривався чудовий вид на весь схил внизу, з численними пагорками, западинами і моріжками, а в глибині, у нескінченному вигині горизонту видніло море. Той кипарис, чорний і величний, чітко вимальовуючись на тлі погаслого призахідного сонця над уже повитим нічною синявою схилом, здавалось, увібрав у себе безмежний, мовчазний смуток, яким дихали ці місця, що колись дзвеніли життям. Тепер тут було царство смерті. З вершини пагорба над Джірдженті — а це було це місто священників і поховальних дзвонів — нависав старовинний норманський собор, присвячений святому Ґерландові, була там і єпископська резиденція та семінарія. З ранку до ночі тридцять церков довгими, повільними ударами дзвонів розносили довкола плач і заклики до молитви, поширюючи повсюди тривожне пригнічення. Не минало й дня, щоб на вулиці не з'являлася похоронна процесія вбраних у сіре сиріток з притулку «Трапеза бідняка»: виснажені, згорблені, з величезними очима на змарнілих обличчях, з покривалами на головах, вони йшли з медальйонами на грудях і зі свічками в руках. Кожен охочий міг найняти їх собі за невелику винагороду; і важко уявити собі щось сумніше, ніж вид цих дівочих постатей, пригнічених привидом смерті, за яким вони щодня слідували розміреним кроком, зі свічкою в руці, полум'я якої марніло в сонячних променях.

Кого при таких настроях можуть турбувати майбутні парламентські вибори? І, зрештою, чому? Ніхто не вірив в інституції — ні тепер, ні в минулому. Корупцію сприймали як хронічне, непоправне зло і кожного, хто протестував проти неї, вважали наївним або божевільним, лицеміром або честолюбцем.

У ті дні місцеві лобурі обговорювали не майбутні вибори, а дуель кандидата Іньяціо Каполіно з Ґвідо Верóнікою.

Через бурхливе втручання Роберто Ауріті це питання честі дещо ускладнилося. Ґвідо Верóніка відразу ж прийняв виклик Каполіно, але попросив кілька днів, щоб знайти секундантів. Тим часом з Палермо прибув депутат Коррадо Сельмі з іще одним добродієм, відомим фехтувальником. Роберто Ауріті, не маючи змоги битися з Прéолою і не бажаючи, щоб хтось інший мстився за підлу образу пам'яті його батька, заявив, що буде битися з Каполіно першим. Секунданти останнього, а також сам Верóніка виступили проти цієї вимоги. Від імені Каполіно вони прямо заявили, що засуджують статтю Прéоли, яку той обманом просунув у газету. Дискредитований таким чином своїми власними прибічниками, справжній призвідець злочину був визнаний не гідним битися, після чого його вигнали з Джірдженті, тож Ауріті більше не міг вимагати сатисфакції; для задовільного завершення справи, тобто за напад, якого Іньяціо прилюдно зазнав, треба було влаштувати тільки одну дуель: між Верóнікою і Каполіно. Цілком справедливо!

Суперечка, про яку так багато говорили, розпалила пристрасті містян, серед яких несподівано виявилося немало палких знавців справ честі; і пристрасті ці були спричинені насамперед втручанням такого відомого чоловіка, як Сельмі, а також зневажливими і провокаційними манерами іншого секунданта Верóніки, фехтувальника.

Але місцевий улюбленець Іньяціо Каполіно, зі свого боку, також віддав себе в добрі руки — такого собі Д'Амброзіо, далекого родича своєї дружини, який умів добре тримати в руці шпагу і не дозволив би, щоб на нього вплинув престиж Коррадо Сельмі чи пиха того іншого добродія. І тільки на нього була вся надія, еге ж! Тому що другий секундант Каполіно був курям на сміх: Нінí Де Вінчентіс, хто б міг подумати!

Бідолашний Нінí, його затягнули в цю історію практично силоміць! Шаблі, кров — а він же був мов та дівчина, викапаний святий Алойзій Гонзага з лілією в руці. Він же неодмінно зомліє, коли буде присутній на поєдинку! Що за дурницю втнув Каполіно, коли вибрав саме Нінí, ніби в окрузі не знайшлося нікого іншого, більш підхожого! Але, можливо, його вибрав Д'Амброзіо, навмисне, для сміху, щоб іронічно протиставити його фехтувальникові з протилежного боку.

Нінí ще не знав про рішучу відмову Сальво у відповідь на його пропозицію одруження, зроблену через посередництво монсеньйора Монторо під тиском брата Вінченте. Каполіно примусив його погодитися на цю жахливу для нього функцію другого секунданта на дуелі, даючи йому зрозуміти, що Сальво це дуже сподобається. Їй-богу, хіба не треба йому врешті розвіяти репутацію цнотливого сором'язливого хлопця, яку він заробив в окрузі? Він чоловік! Мужчина! Він мусить довести, що він мужчина! Зрештою, від нього вимагається тільки «живіт і присутність» — більш нічого. Який живіт? Звідки у Нінí живіт? Він же тоненький і прямий, як патик… Та ну, це такий вираз — «живіт і присутність»[45].

Статечний, елегантний, мов справжній паризький чепурун, він справить чудове враження.

Усі четверо секундантів подалися зранку на віллу князя Лаурентано в Колімбетрі, де мала відбутися дуель, щоб все узгодити і вибрати місце. Там ніхто не посміє перешкодити поєдинкові. Наступного ранку князь мав їхати до Вальсанії на офіційне представлення нареченій, як і було домовлено; дуель мала відбутися одразу ж після від'їзду князя.

Волоцюги й ледарі спостерігали з алеї Пасседжата, як четверо секундантів повертаються в кареті з Колімбетри.

Тим часом Іньяціо Каполіно чекав на повернення своїх секундантів, прогулюючись з партійними нотаблями по просторій мармуровій терасі перед клубом, який, як і багато чого іншого, також було названо на честь Емпедокла.

Ця дуель, якраз напередодні виборів, збільшила його вагомість і здобула йому симпатію багатьох. Він усім своїм видом показував, що його це зовсім не обходить, і ця його щира безтурботність викликала захоплення і схвалення у друзів, що прогулювались з ним. Він уже здійснив передвиборчий тур і тепер розповідав, як радісно його приймали напередодні в сусідньому селі Фавара. Він хотів би того ж дня поїхати в інше село, Сікуліану, де на нього з нетерпінням чекали виборці, але Д'Амброзіо, який на той момент був йому за деспота і тирана, категорично заборонив це, побоюючись, що він занадто перевтомиться.

Звісно, йому було прикро за своїх друзів зі Сікуліани. Вони теж приготували йому чудовий прийом. Перемога була безсумнівною, попри погрози і сваволю уряду, накази префекта і переслідування поліції. Роберто Ауріті матиме, можливо, більшість у кілька голосів у селі Комітіні, де у Помпео Аґрó було багато друзів.

Каполіно повідомляв подібні новини зі щирим жалем за свого опонента, і жаль цей щиро поділяли ті, хто його слухав. Адже всім було добре відомо, що Ауріті ніколи не мав жодного зиску ні з тих ліберальних ідеалів, за які боровся замолоду, ні з вірності, яку він завжди їм зберігав; звісно, не заради зиску прийшов він тепер просити про голоси своїх співгромадян — він робив це фактично через нав'язаний йому обов'язок, чи, може, живлячи наївну ілюзію, що для їх отримання вистачить поваги, зумовленої його чесністю. Ніхто не відмовляв йому в цій повазі, усі навіть відчували готовність віддати йому певну шану відповідно до його заслуг. Що ж до депутатства — то ні, забудьте: це не було і не могло бути для нього; і найочевиднішим доказом цього була саме наївність цієї ілюзії.

Коли приїхали секунданти, Каполіно усамітнився з ними в кутку великої зали клубу.

Нінí Де Вінчентіс здавався ошелешеним, обличчя його було в плямах, наче його щипали то тут, то там, а очі блискучі, відсутні й похмурі. Д'Амброзіо, високий і білявий, короткозорий, неспокійний, з піднятими плечима і кінським обличчям, з масивною грудною кліткою і сухими та довгими ногами, говорив уривчасто, нерозбірливо, нечітко вимовляючи слова. Він поводився геть по-грубіянському, і всі терпіли його грубе просторікування не тільки тому, що знали, що він задиристий, але й тому, що часто всім було з нього смішно. Грубощі його затуплювалось, вся жовч губилась у реготі, з яким їх сприймали, і тому він міг ображати всіх і кидати в обличчя найбрутальніші зневаги, але ніхто не почувався ображеним чи зневаженим.

— Зроби мені величезну послугу, — почав він, — скажи моїй кузині Ніколетті, щоб вона нині ввечері дала тобі спокій, бо ти ж маєш завтра битися, а на кону — святі дияволи. Себто святі ідеали. Ти вже старий, Ньяціо, ти це розумієш? Простягни руку, дай-но подивлюсь, чи вона тремтить.

Каполіно, посміхаючись, простягнув руку.

— Добре, — вів далі Д'Амброзіо. — Ми дамо йому по яйцях, хлопче. Серйозно! Спочатку буде пістолет. По три кулі на відстані двадцяти п'яти кроків. (Прохання до Нінí не затикати собі вуха під час пострілу.) Потім буде шабля. Щодо шаблі, то тут ми на коні, а щодо пістолета, любий Ньяціо, ти трохи застарий, і я боюся, що… Гаразд, ходімо зі мною, до мене додому. На моє подвір'я. Хочу побачити, як ти стріляєш.

Каполіно намагався опиратися, але ради не було: йому довелося піти з ним, разом з Нінí, який мав призвичаїти свої вуха до пострілів.

Вони завернули на стрімку вулицю Лена, де зібрався натовп, і було схоже, що усіх цих людей привабив хтось, хто співав. Але нічого подібного! То були торговці рибою, які щойно прибули з пристані і, злізши з навантажених мулів, веселими, співучими голосами протяжно розхвалювали серед юрби свою свіжу рибу. Вони далі підіймалися щораз стрімкішим узвозом Бак-Бак, аж поки не дісталися до північної, найвищої брами міста, назва якої, також арабською мовою, Баб-ер-Ріях (Брама вітрів) перетворилася на Біберію.

Д'Амброзіо жив там у старому будинку з бальйо (великим брукованим подвір'ям) і великою цистерною посередині разом зі своєю старезною матір'ю, якій він був палко відданий. Бідолашна старенька була глуха і жила в постійній тривозі, у безнастанному хвилюванні за свого запального сина. Завжди з шаликом на шиї, вона вічно виглядала з вікна й дивилась на пагорб, на якому стояло Джірдженті і який стрімко спускався до долини Соллано, густо помережаної курявими дорогами. Гірський краєвид перед нею тягнувся в далечінь. Праворуч нависала похмура гора Кальтафарачі; за нею, у глибині, — Сан-Бенедетто; далі розкинулась рівнина Консоліда, яка поступово, звертаючи західніше, переходила в рівнину Клерічі, між горою Карапецца з дальнього кінця і горою Монтаперто з ближнього. Унизу, прямо перед нею, виднілася вапниста гряда Серра-Ферлукк'я, з дірчастими пащами сірчаних родовищ і випаленими до білого туфовими стінами погаслих печей. Далеко в глибині, на межі провінції, височіла велична, оповита імлою гора Джеміні, одна з найвищих на Сицилії. У цю сіру, посушливу, тверду, шерехату землю лиш де-не-де вклинювались кілька похмурих ріжкових дерев.

Д'Амброзіо попросив друзів почекати на подвір'ї, а сам піднявся нагору і тут же повернувся з великим кавалерійським револьвером і коробкою набоїв; тоді накреслив шматочком вугілля на стіні, біля порожньої стайні, чотири грубі риски, які символізували людину — Ґвідо Верóніку; потім відміряв від стіни двадцять п'ять кроків.

— Ну ось, Ньяціо! Коли я тричі плесну в долоні, на третій раз — вогонь! Приготуватися.

Каполіно піддавався цьому випробуванню без запалу, немов то був просто жарт. Але коли він побачив перед собою на стіні оту подобу людини, яка, нині манірно інертна, немов чекає на його постріли, але завтра, відірвавшись від цієї стіни, з живими ногами та руками, піде йому назустріч і націлить на нього цівку іншого пістолета, посмішка застигла на його вустах, Каполіно примруживсь і рішуче вистрелив.

Д'Амброзіо заявив, що дуже задоволений цією перевіркою. Потім, заради сміху, йому забаглося примусити Нінí теж вистрілити в мішень. Нінí пручався, мов той мул. Але Д'Амброзіо таки наполіг на своєму, примусивши його стріляти, і відразу після цього вибухнув сміхом:

— Слово честі, він заплющив обидва ока! Обидва! Води! Склянку води!

І побіг підтримати його, ніби Нінí й справді ось-ось зомліє. Але потім відразу облишив жартувати. З великим запалом завів мову про Коррадо Сельмі:

— Хлопець хоч куди! Має вигляд юнака, розумієш? І він був там 4 квітня, коли дзвонили дзвони монастиря Ґанча[46]… Йому, мабуть, щонайменше п'ятдесят… А виглядає на тридцять п'ять, максимум на тридцять вісім… Тямущий, товариський, без упереджень. Кажуть, боргів у нього більше, ніж волосся. Можу собі уявити! І… когутик з нього такий, о! Курочки з розуму його зводять. Його ясновельможність міністр Д'Атрі, схоже, знає дещо про…

Домовившись про все на наступний ранок, Каполіно з Нінí Де Вінчентісом поїхали геть.

— І не забувай, що я казав про Ніколетту! Будь обережний! — гукнув йому вслід Д'Амброзіо з хвіртки, розмахуючи руками, а потім загорлав, ніби побачивши скаженого пса: — Відійди, Ньяціо! відійди! убік! убік!

Каполіно і Нінí Де Вінчентіс, сміючись, обернулися і побачили позаду себе Ночо Пінью, званого Пропаганда, який ішов тією ж вулицею, звісивши довшу руку, а другою рукою спираючись об коліно. Пропаганда також гнівно обернувся до Д'Амброзіо, витріщив блискучі, мов у божевільного, очі, і, піднявши руку, швиргонув у нього слово, яке було для нього найтяжчим тавром ганьби:

— Невіглас!

Він, Пропаганда, мав тепер більше права, ніж будь-коли, таврувати всіх своїх ворогів — буржуа, панотців і нотаблів: у піку префектурі, мерії, поліції і військовому командуванню він таки зумів заснувати осередок Ліги.

Так, панове, навіть у Джірдженті, у цьому краю чорних круків і похоронних дзвонів, є тепер осередок Ліги, з усіма її атрибутами.

Роздутий гордістю, він поблажливо дивився вгору, на старі халупи у кварталі Сан-Мікеле, лігва злиднів, на вузькі, криві, брудні, роздовбані провулки, де смерділо гнилим сміттям; очі його блищали. Тепер він відчував порозуміння не так із людьми, як із поїденим і почорнілим камінням цих халуп, з погано припасованою бруківкою цих стрімких, сморідних провулків; він розмовляв з ними в душі, говорив їм: «Байбай!». І раніше, і тепер він боровся передусім за честь рідного міста, аби не казали, буцімто коли нуртує весь острів, лише Джірдженті залишається німим і немовби мертвим. Незабаром у цих будинках, на цих вулицях заграє нове життя.

Однак подейкували, що йому довелося докласти стількох зусиль, щоб переконати інших подбати про власне добро, і він був змушений так важко трудитися й напружуватись у цьому ділі переконання, що можна було запідозрити, нібито він мав з цього якийсь зиск!

Хто примушував його це робити? Облиште! Його відсунули набік, вигнали з суспільства, зробили зайвим у власному домі. Хоч-не-хоч йому довели й показали, що він може забиратися геть, що він більше не потрібен. Вичавивши його, як лимон, зганьбивши його доньку і, як він сам висловився, «закалявши брудом його сивину», оббрехавши його й очорнивши, вони хотіли позбутися його? Е, ні! Такі речі з ним робити не варто. Він не тільки не був зайвим, а, навпаки, необхідним, хотів ним бути, їй-богу, він хотів цього, наперекір усім! І незабаром невігласи, які не хочуть цього визнати, зрозуміють це. Якщо він утримував себе коштом праці інших, то робив це тільки для того, щоб своєю чергою трудитися задля інших; до того ж, зрештою, надана йому підтримка була мізерною й слугувала задля задоволення його скромних потреб, тоді як допомога, яку він надавав іншим, праця, яку він у це вкладав, була великою і підпорядковувалась вищим потребам. Хіба була ця праця легкою чи приємною? Ага, справді, шлях, вистелений трояндами! Метушитися з ранку до ночі, шкандибати туди-сюди на тих клятих дибах, якими обдарував його Бог, горлати до хрипоти, засапуватися — будь-хто може собі уявити, яке це було велике задоволення!

Подібно до обложеної фортеці, яка все, що було всередині, перетворила на свою зброю і укріплення, щоб протистояти наступові ззовні, залишившись порожньою, Ночо Пінья виставив навколо себе щільну огорожу зі своїх думок і почуттів, зі всіх своїх нещасть, щоб захиститись від тих, хто завзято намагався позбавити його будь-якого авторитету. Що більше він говорив, то дужче його власні слова зміцнювали його переконаність і пристрасність. Та оскільки він знов і знов повторював одне й те саме, ще й тим самим способом, слова ці врешті-решт закам'яніли і втратили будь-яку дієвість; тож він став схожий на гармату, яка випльовує лиш тріск та дим. Усередині у нього не залишилось нічого. Він був всього лиш людиною, яка говорить.

Та осередок Ліги він все ж організував. Те, що до осередку належали самі лиш робітники, було доволі сумнівним. І навіть він, Пропаганда, мабуть, не посмів би твердити, що таких членів було багато. Та головне було почати, ось воно й почалося. Звісно, зібрати за один день чимало охочих, влаштувати урочисте відкриття з кількома тисячами членів можна було лише в Порто-Емпедокле, де так багато моряків, візників, матросів, складських робітників, вагарів і докерів. Але в Порто-Емпедокле… Свят-свят, заради Бога! Він, Ночо Пінья навіть чути цієї назви не хотів: спогад про кпини, на які він там наражався, ятрив йому серце, і варто було йому ледь торкнутися цієї рани, як йому хотілось кричати без спочинку. Сучі сини, покидьки цивілізації! жити біля моря, панове, завжди мати його перед очима, це не жарти! це ж море, безмежжя! а вони оселилися на узбережжі моря, щоб чекати на кораблі з далеких країн, тобто віддали своє життя на милість чужинців. Авжеж, панове, там навіть близько нема духу загальнолюдського братерства! З усього того моря вони не бачать нічого, крім узбережжя, — точніше, крім сміття на березі й своїх нечистот, що течуть по відкритих каналізаційних риштаках. І море — ох, море мало б стати дибки від люті, від обурення, підняти хвилю й затопити, поглинути його, цей притулок негідників!

Тут, у Джірдженті, треба мати терпіння і працювати, мов мурахи! Він почав переговори з деякими очільниками місцевих гільдій; але ці руки, з'єднані у потиску, як символ товариств взаємодопомоги, лише п'ятірні, без крові, тобто без політичного забарвлення — це можуть також бути руки зі святою вервицею та оливковою гілкою, символ католицьких гуртків — не могли так легко відірватися від звичного, їм важко було по-братньому простягтися до робітників інших ремесел, як це сталося в Катанії та в Палермо, щоб створити ширше коло, об'єднання всіх пролетарських сил, заснувати «Лігу ліг», коротко кажучи. Лука Ліціо вже написав у Рим донові Ландо Лаурентано (а він один із них, хвала Богові, хоч князь, але соціаліст!), щоб той розворушив трохи усіх розгублених і нерішучих: одного його слова, одного кивка буде досить. Відповіді чекали з дня на день, і, можливо, вона затримувалася через невдоволення, яке, мабуть, викликав у молодого князя той сміховинний шлюб його батька. Тим часом він, Ночо Пінья, не гаяв часу і не впадав у зневіру через перешкоди. Він розумів, що в такому напівмертвому містечку, як Джірдженті, де не було ніякої промисловості, де вже багато років нічого не будували і все руйнувалося в повільному, мовчазному занепаді, де не тільки не шукали дорогих розваг, але кожен прагнув обмежити навіть свої найскромніші потреби, було б наївно надто покладатися на ці гільдії; муляри і ковалі, кравці і шевці занадто залежали від небагатьох так званих панів, і в разі чого вони, безсумнівно, не відважились би відкрито виказати своє невдоволення. Завтра всі вони проголосують за того негідника Каполіно, варто лиш донові Фламініо Сальво кивнути. Але навіть у такому разі, вступивши до партії, робітники могли б бути взірцем для селян, підтягувати їх до свого рівня. Вони — ці бідолахи — чисто тобі вівці! Але овечки ці добре знали, якими жорстокими бувають хижі руки, що їх стригли і доїли; і якби вони змогли усвідомити свої права, якби бодай трохи пройнялись розумінням «значущості своєї сили», то вмить перетворилися б на вовків. А дехто з них жив по різних селах і бував у місті, розташованому на високому пагорбі, хіба що в неділю та на свята. Ті з них, яких називали «ґарцонами» і які найменше отупіли від злиднів, бо цілий рік отримували мізерну платню, надто боялися управителів, наглядачів та економів, жорстоких катів на службі у хазяїв. Залишались поденники — ті, хто після шістнадцятигодинної праці (якщо їм вдавалося знайти роботу), ввечері верталися до міста з мотикою на плечі, зі знівеченою спиною і, якщо пощастить, з п'ятнадцятьма сольдо в кишені. Саме на них націлився Ночо Пінья; їх було найбільше, але то була суща глина — глина, у яку Бог не вдмухнув нічого, або ж злидні давно погасили цей дух; затвердла глина, яка викликала жалість і подив, коли, дивлячись, ворушила очима і, говорячи, губами.

Він винайняв величезне складське приміщення занедбаної макаронної фабрики у П'яно-ді-Ґамез, поруч зі своїм домом, — там могло вміститися п'ятсот або й більше членів Ліги. Приміщення було вологе й темне, навіть вдень без двох-трьох свічок там нічого не було видно; а при запалених свічках, з розвішаними на стінах старими церковними покрівцями з фальшивого дамаску там панувала атмосфера похорону. Ці покрівці колись прикрашали на великі свята церкву Святого Петра, у якій Ночо Пінья колись був паламарем; він отримав їх у подарунок від тодішнього отця-бенефіціарія, коли для церкви виготовили нові; і він зберігав їх, пересипавши камфорою і перцем, у старій скрині, але згодом скарб цей втратив для нього будь-яку цінність. А тепер, розташовані під десятьма таблицями із сакраментальними партійними гаслами, — п'ять з одного боку і п'ять з другого — хоч би що казав Лука Ліціо, в очах Піньї вони мали величний вигляд. Крім того, бажаючи привабити селян, він не бачив нічого поганого в тому, щоб в осередку панувала церковна атмосфера, а на столі президії він навіть поставив розп'яття. Позаду стола майорів червоний прапор, вишитий його донькою Рітою, «подругою» Луки. А Лука висиджував там з ранку до ночі, читаючи Маркса (Маркіса, як називав його Пінья), роблячи нотатки, листуючись з очільниками інших осередків провінції та всього острова, а також з Міланом і Римом. Часом хтось, проходячи повз браму осередку, міг бачити, як він намагається виколупати собі козявку з носа; коли людина поглинута і занурена в роздуми, палець в носі — це дрібниця, неможливо передбачити, які кепські звички можуть проявитися, коли людина не усвідомлює себе. У такі хвилини Лука не чув навіть екзерсисів п'яти їхніх побратимів, що грали в духовому оркестрі й були для всіх, правду кажучи, карою Божою. Але не можна було охолоджувати їхнього юнацького запалу. П'ятеро студентів Технічного інституту, які одними з перших приєдналися до партії — Рокко Вентура, який того року отримав диплом бухгалтера, Мондіно Міччікé, Бернардо Раддуза, Тотó Ліказі та Емануеле Ґарофало — допомагали Луці з листуванням. Вони знайшли розсильного, такого собі Пíспізу, що взяв на себе також функцію вивідача: він цілими днями спілкувався з працівниками квестури. Сорок членів, яких незабаром мало стати чотириста, чотири тисячі, вже обрали своїх декуріонів, кожен з яких пишався гарною червоною стрічкою через плече. Передбачаючи можливий арешт голови, тобто Луки Ліціо, таємним головою Рада обрала Рокко Вентуру. Адже вже раніше і його, Пінью, і Ліціо викликав до себе ad audiendum verbum[47] кавалер Франко, комісар поліції. Украй люб'язний, білявий і усміхнений, мружачи свої прекрасні млосні очі або пестячи білими жіночими руками золотисту борідку, розділену на підборідді, кавалер Франко виголосив їм невеличку промову, яку Пінья не втомлювався повторювати перед усіма, наслідуючи його жести й голос. Саме червоний колір їхнього штандарта та нарукавних пов'язок вразив пана комісара найбільше. Звісно, поліцаї, мов ті бики, геть втрачали голову перед червоним кольором. Та кавалер Франко насправді не розлютився, зовсім ні — він хотів знати, чому вони обрали саме червоний, коли є стільки інших гарних кольорів. І ще одне він хотів дізнатися: чому саме вони, Ліціо і Пінья, взялися за цю справу. Чого вони очікують? на що сподіваються? На місце в муніципальній раді чи навіть вище, в парламенті? Ні одне, ні друге? Тоді чому? З безкорисливої любові до ближнього? Ти диви! А вони певні, що роблять людям добро, підносячи їх із того становища, у якому ті перебувають? Хто живе у темряві, той не витрачається на світло; а світло коштує грошей і змушує бачити те, чого раніше не бачив; і що більше бачиш, то більше хочеш. У чому ж полягає справжнє багатство, справжнє щастя? У тому, щоб мати мало потреб. А отже… а отже…

Коротко кажучи, трохи філософії і такий висновок:

— Шановні панове, я вас не заарештую, навіть якби ви цього хотіли. По-вашому, якщо не покращиться доля ваших підопічних, зіткнення обов'язково відбудеться? Що ж, добре. Тільки згадайте, прошу, глечика, який так довго воду носив… Більш нічого я не скажу!

Кавалера Франко трохи роздратувало й спантеличило мовчання Луки; коли він говорив, то завжди звертався до нього і ледве приховував свою досаду, вислуховуючи натомість відповідь Піньї. Але чи міг той розкрити йому причину свого мовчання? Бідолашний Лука, як він страждав! Якби він був сліпим, його було б не так шкода. Природжений оратор, створений для того, щоб переконувати натовпи, справжній взірець громадського діяча: усе для інших, нічого для себе — а лиха доля покарала його, запечатавши вуста! Він писав, відводив душу пишучи; його перо кресало вогонь, з нього сипались пекельні іскри; а потім він сердився, бідолашний, кусав собі лікті і скиглив, коли чув, як його тексти читають без належного тону, без відповідного наголосу, без того полум'я, яке у них вкладав він, пишучи. Ніхто його не задовольняв, навіть Чельсіна, єдина з доньок Піньї, яка загорілась новими ідеями. Навіть Ріта, хоч до народження дитини вона трохи… Але хто така Ріта порівняно з Чельсіною? Була ще одна скалка, яка примушувала обливатися кров'ю серце Ночо Піньї: він не міг відправити вчитися в університет цю свою доньку, яка з відзнакою скінчила Технічний інститут, здивувавши всіх — директора, професорів та однокурсників. Для стількох дурнів, синів багатих панів, шлях був відкритий і вирівняний, а для Чельсіни були відрізані всі дороги, Чельсіна була приречена нидіти в цьому гнилому краю невігласів. Отака соціальна справедливість! Тим часом того вечора, напередодні виборів, Чельсіна мала вперше з'явитися на публіці: вона мала прочитати лекцію в штабі осередку. З огляду на цю урочисту подію, він, Ночо Пінья, був заклопотаний з самого ранку.

Бракувало стільців.

Якби кожен член приніс із собою свій, а потім залишив його там… Поки що він навіть не вимагав від них, щоб вони з належною пунктуальністю сплачували свої мізерні щотижневі внески. Та подарували хоча б стільця, заради Бога, він же потрібен їм самим! Але ні. Лиха прикупивши, він зміг зібрати близько двадцяти стільців. Він подумав про всі ті церковні стільці, які колись були під його опікою в соборі Святого Петра; згадав про те, як щонеділі їх цілими возами доправляли ввечері в амфітеатр в кінці алеї Пасседжата, де грав військовий оркестр. Стільців завжди вистачає і для святенниць, і для легковажниць, а для Ліги — катма! Зрештою, це вина самих членів, тож тим гірше для них! Доведеться їм стояти.

Він уже збирався вертатися додому, коли з невеличкого провулка, що веде на площу, почув тихий поклик від когось в каптурі, хто причаївся там і чекав на нього.

— Чшш, чшш…

Якийсь селянин! Серце підскочило йому в грудях. Він підійшов з турботливим виглядом.

— Слуга Вашої мості. Можна повісти вам слово?

— Що таке? — запитав Ночо Пінья, наближаючись до нього, збентежений підозрілим і таємничим виглядом того чоловіка, який стояв перед ним, промовляючи з-під каптура, так що видно було хіба що його очі. — Хочеш поговорити зі мною?

— Так, пане, — відповів той радше кивком, ніж голосом.

— Гаразд, синку, — поспішив сказати Пінья. — Ходи сюди… зайдімо сюди…

І вказав йому на вхід у приміщення осередку. Але селянин заперечливо похитав головою і відразу ж сховався назад у провулок. Пінья пішов за ним.

— Не бійся. Тут нікого немає. Що ти хочеш мені сказати?

Чоловік у каптурі ще трохи вагався, перш ніж відповісти;

він підозріливо озирнувся, а тоді пробурмотів, далі з-під відлоги плаща:

— Я мав розмову, віч-на-віч… Особа варта довіри… Каже, що…

І він знову замовк.

— Говори, говори, сину мій, — вмовляв його Пінья. — Ми тут самі… Що тобі сказали?

Недовірливі очі під каптуром виражали болісне зусилля, яке він робив над собою, щоб подолати обережність і заговорити. Врешті, втиснувшись у стіну і ледь простягнувши руку з-під накидки до руки Піньї, він дуже тихим голосом запитав:

— Це тут ділять землю?

Ночо Пінья, геть приголомшений усією цією таємничістю, стояв і дивився на нього скоса, роззявивши рота.

— Землю? — сказав він. — Землю — ні, синку.

Тоді той підняв підборіддя і заплющив очі на знак розуміння. Чоловік зітхнув:

— Зрозуміло. Я так і думав! З мене познущалися.

І рушив геть. Ночо Пінья затримав його.

— Чому познущалися? Ні, синку… Послухай…

— Вибачте, Ваша мосте, — сказав він, зупиняючись, щоб дати дорогу. — Усе це даремно. Знаю я тебе. Дозвольте мені піти…

— Та зачекай, любий мій, дай мені трохи часу, я все поясню… — поквапився додати Пінья. — Земля, авжеж, вона теж буде… Досить захотіти! Якщо ми захочемо… Усе буде!

Той знай хитав головою з гіркою, похмурою невірою, а потім сказав:

— Але чого ми, бідолахи, маємо хотіти? Чого ми можемо хотіти?

Пінья роздратовано смикнувся:

— Значить — вибач мені — то я маю дати тобі землю, так? Насамперед має бути воля, у тебе і в кожного, воля без страху, розумієш? Ні з ким воювати не треба, вбий собі це в голову! Навпаки, ми хочемо співати гімн миру, дорогенький. Ліга — це як церква! А хто вступає до Ліги…

— Пане, відпустіть мене…

— Зачекай, я лиш хочу сказати тобі ось що: той, хто записується в Лігу, вступає до організації, яка охоплює — можеш порахувати — чотири п'ятих людства, розумієш? Чотири п'ятих — це все, що я хочу сказати.

І помахав чотирма пальцями руки йому перед очима, а тоді продовжив:

— Нам потрібна тільки єдність, їй-богу, і ми зможемо все! Диктувати закон будемо ми; а їм доведеться з нами домовлятися. Хто працює? Хто сапає? Хто сіє? Хто жне? Нам треба або багато, або нічого! І це поки що. Наша програма… Ходи сюди, я все поясню…

— Ваша мосте, відпустіть мене… Не для мене це…

— Як це не для тебе, віслюче? Але ж це справді стосується тебе, твого життя, твого права? Подумай про це, синку! Поглянь: ось тут осередок Ліги. Ти завжди зможеш мене тут знайти.

— Так, ласкавий пане, цілую ручки… Заради Бога, забудьте, що я вам щось говорив…

І, повернувшись спиною, пішов геть, боязко озираючись. Ночо Пінья ще якийсь час проводжав його очима, хитаючи головою.

Удома більше, ніж зазвичай, панувало сум'яття. З кожним днем усе дедалі більше йшло до соціальної революції. Там були — і це одразу було чутно з вулиці — п'ятеро студентів, колишніх однокласників Чельсіни. Був там також Антоніо Дель Ре, онук донни Катеріни Лаурентано і небіж Роберто Ауріті, але він сидів, сердитий, забившись у куток. Вони всі разом голосно говорили. Велетень, себто Емануеле Ґарофало, коротун Міччікé, який сіпав усіма кінцівками, підстрибував і смикався, мов той чортик на пружині, і Бернардо Раддуза, кремезний, нестримний рекальмутець, репетували незрозуміло що, обступивши його доньку Міту, найстаршу з шістьох дівчат, що залишалися вдома, — ту саму, яка працювала цілими днями, а іноді навіть ночами разом з третьою його донькою, Аннікк'єю. Навколо неї верещали сестри Тіна і Лілла разом з Тотó Ліказі та Рокко Вентурою; Ріта намагалася заспокоїти свою заплакану, перелякану дитину; Чельсіна, палаючи гнівом, сварилася з Антоніо Дель Ре; і, наче всього цього гармидеру було ще замало, Нзулу, старий, волохатий, напівсліпий чорний пудель, видерся на стілець і, високо піднявши морду, на знак протесту вправлявся у довгих, модульованих завиваннях.

Лука Ліціо, відійшовши вбік, обхопив голову обома руками, ніби боячись, що крики ці відірвуть йому її.

— Панове, у чому річ? що сталося? — вигукнув Ночо Пінья, заходячи.

Вони всі обернулися, підбігли до нього і, у полоні запалу, почали хором відповідати йому. Ночо Пінья затулив собі вуха.

— Тихіше! Я зараз оглухну! Хай говорить хтось один!

— Як завжди, це все Міта з Аннікк'єю! — вигукнула Тіна.

— Маніряться! — додала Лілла.

А велетень Емануеле Гарофало, трясучи піднятими руками, гарматним голосом загорлав:

— Усі вниз! Усі вниз!

— Хай пролунає авторитетне слово батька! — вигукнув Мондіно Міччікé, вимахуючи в повітрі палицею.

— Я нічого не розумію! Замовкніть! — крикнув Ночо Пінья.

Усі замовкли; але відразу ж у запалій тиші пролунало: «Дурень!» — Чельсіна кинула це слово Антоніо Дель Ре з таким виразом зосередженої люті, що здійнявся громовий регіт.

Чельсіна зробила крок уперед — струнка, попри неабиякі стегна, груди її здіймалися, смагляве личко палало, а очі блищали. Посеред цього реготу вираз шаленого обурення на її обличчі на мить розвіявся, а полум'яні вуста на мить мимоволі розтягнулись в усмішці, але вона відразу ж оговталась і вигукнула владно й зневажливо:

— Ходімо! Ходімо! Хто хоче слухати, хай слухає! А хто не хоче… Мені на це начхати!

— Кінець кінцем, — застогнав Ночо Пінья, зібравши докупи пальці обох рук і з'єднавши всі пучки разом, — чи скаже мені хтось, що, в біса, сталося? — І тут же додав, витріщивши очі: — Але хай говорить хтось один!

Заговорив Рокко Вентура, низенький і кругленький, з кирпатим носом і вусиками, що починалися в куточках рота і тут же закінчувались, мов дві коми:

— Нічого не сталося, — сказав він, — ми просто запропонували, щоб усі спустилися до кімнати на нижньому поверсі і подивилися генеральну репетицію лекції Чельсіни, ось і все.

— А Міта з Аннікк'єю, як завжди… — додала Тіна, вся розпатлана.

— Маніряться! — повторила Лілла.

— Вони що, не хочуть спускатися? Та дай їм спокій! — сказала з порога Чельсіна. — Вони — мурашки, це ж відомо, а я — коник-стрибунець. Ходімо, ходімо вниз, годі вже вам!

Пінья глянув на своїх доньок Міту та Аннікк'ю, які не рушили з місця, обидві одягнені в чорне, з блідими обличчями і скорботними очима; потім глянув на Антоніо Дель Ре, який також сидів з похмурим обличчям, спершись ліктем об коліно і кусаючи собі нігті.

— Ідіть, ідіть, — сказав він тим, хто вже налаштувався спуститися слідом за Чельсіною на перший поверх. — Я зараз прийду… Мені треба дещо сказати донові Ніно Дель Ре.

— Облиш! — схвильовано вигукнула Чельсіна, вона знову з'явилась на порозі, повернувшись нагору по сходинках тісних дерев'яних сходів. — Я забороняю тобі, тату! Я вже говорила з Ніно, годі вже з цим! Спускайся!

— Гаразд, гаразд, — сказав Пінья. — Навіщо так сердитись? Мені треба поговорити з ним про інше… Тихіше, не кричи…

Антоніо Дель Ре випростався і схопився на ноги в раптовому пориві обурення; але одразу ж пошкодував про своє рішення піти, тож так і залишився стояти, шукаючи очима по кімнаті свого капелюха.

— О Боже, як легко вас вивести з рівноваги! Не поспішайте так! — вигукнув Ночо Пінья.

— Та ні! Нехай іде, якщо хоче! — під'юджувала Чельсіна. — Буду дуже рада, коли він піде, я йому вже все сказала! Але ні, зачекай-но…

Вона побігла до сусідньої комірчини, де спала, дістала із шухляди комода стару ляльку, свою останню ляльку, якою вона бавилася багато років тому і яку нещодавно випадково знайшла: той дурноверхий Емануеле Ґарофало, не розуміючи, чим це для нього обернеться, потай намалював на ній ручкою бригадирські вуса; підійшовши до Антоніо Дель Ре, вона поклала її йому на груди, притиснула її його ж рукою і промовила:

— Тримай! це якраз для тебе! її ти зможеш полюбити! — і побігла вниз по сходах.

Антоніо Дель Ре жбурнув ляльку у великий робочий кошик, що стояв між Мітою та Аннікк'єю. Ночо Пінья якийсь час дививсь на неї насуплено; потім нахилився, щоб придивитись до неї уважніше, і запитав:

— Це що, вуса?

У відповідь Ніно витягнув ляльку з кошика і запхав її собі до кишені догори ногами. Дві ніжки, одна в панчосі, а друга боса, стирчали назовні.

— Так їй кров бухне до голови! — сказав тоді Ночо Пінья. — Заспокойтесь, доне Нінí! Поміркуймо спокійно. Їй-богу, було б краще, якби ви поїхали геть. Ваше теперішнє становище, коли ваш дядько в Джірдженті готується… А ми тут повинні працювати. Ми саме починаємо; мало що можемо зробити, але мусимо принаймні висловитись на знак протесту. Я ставлю себе на ваше місце і розумію ваші почуття небожа. Ви ще хлопчик, син, вихований у родині. Я знаю, що ви думаєте; деякі речі вам геть не подобаються. Але ви теж повинні поставити себе на моє місце і врахувати мої почуття батька, усвідомити мою відповідальність, розумієте? І ще… Доне Нінí, я людина вразлива, ви це знаєте; бідолаха, якого з усіх боків обкидають камінням наклепів, та я сміюся з цього; але що стосується вас і ваших родичів, зокрема з поваги до… — ким вам доводиться дон Ландіно Лаурентано? дядьком? кузеном? дядьком, правда? авжеж… він же брат у перших вашої матері — також з поваги до нього, розумієте, я б не хотів, щоб виникли підозри… Я слушно говорю, Мітіно?

Міта ледь підняла очі від роботи й одразу ж опустила їх знову, продовжуючи шити. Антоніо Дель Ре підійшов до шибки дверей невеликого балкона і визирнув на безлюдне П'яно-ді-Ґамез, далі гризучи собі нігті.

— Послухайте, — провадив далі Пінья. — Це свята правда: найбільшої шкоди ваша бабуся завдала не собі, не своїй сім'ї і не вам…

У цю мить Дель Ре розвернувся, підійшов до нього і закричав, трусячи кулаками:

— Годі! Годі! Годі!

Ночо Пінья якийсь час дивився на нього приголомшено, а потім сказав:

— А знаєте, мені сьогодні здається, що ви всі тут божевільні! Тож я кажу, що найбільшої шкоди вона завдала містові, залишивши все добро, яке за правом належало їй, у руках свого брата, який… Зрештою, доне Нінí, облишмо пристрасті й поговорім відверто! На чиєму ви боці? Так ми нічого не доможемося! Я не хочу на вас тиснути. Але вам пора визначитися, друже мій: або ви з нами, тобто з партією, не ховаючись, або залишаєтесь зі своєю родиною. Та якщо ви й самі не знаєте…

— Але чому вона? чому саме вона? — вигукнув Антоніо Дель Ре, мало не плачучи від люті, і знов зі стиснутими кулаками ступив крок йому назустріч (він натякав на Чельсіну). — Чому саме вона? Чому не ви? Чому не ті дурні, Раддуза чи Ґарофало?

— А що вона? — ошелешено перепитав Пінья.

— Це з приводу лекції, — тихим голосом пояснила Аннікк'я.

— Ага, лекції? І що з тією лекцією?.. Ах от воно що… Але вибачте, любий доне Ніно! Вас це не болить! Ви поїдете з дядьком до Рима й далі вчитиметесь у цьому прекрасному місті; будете сидіти за столом і їсти все готове; навчання, книжки — все оплачено… Але подумайте, заради Бога, що моя донька теж… Можете собі уявити, як закипає кров у неї, моєї бідної донечки, коли подумає про те, що вона так багато зробила, стільки боролася і все надарма? Що вся її любов до навчання, все її прагнення досягти успіху має закінчитись ось так? Дайте їй відвести душу! Нехай запалить цілу округу! А ви б хотіли ще й заткнути їй рота! Яким правом, вибачте? Що ви можете для неї зробити? Якщо я зараз не піду геть, то лусну…

І він теж побіг, розлючений, вниз по дерев'яних сходах. Антоніо Дель Ре знов підійшов до вікна, виглядаючи надвір.

Міта й Аннікк'я далі мовчки шили, опустивши голови. У цій мовчанці вони всі троє прислухались до свого утрудненого дихання й усвідомлювали свій внутрішній біль, роз'ятрений думкою про те, що вони не можуть протистояти цьому станові речей, який суперечить їхній природі, їхнім почуттям, їхнім прагненням.

Найбільше терзався Антоніо Дель Ре. Ще з дитинства похмура гіркота його бабусі всоталась йому у кров й отруїла її; хвороблива ніжність матері, сповнена хвилювання й страху, завдавала йому болю й дратувала, спричиняючи принизливе відчуття скованості; його дратувала покірність долі, яку виказував його дядько, пригнічений знегодами і відсталий від життя, хоч замолоду він палав неабияким полум'ям і проявляв немалу відвагу, та ще й тепер не хотів здаватися переможеним і посміхався, щоб показати, що все ще вірить в ідеали, знівечені й заплямовані численними провинами і багатьма помилками. Він відчував, він знав, що цією усмішкою дядько хотів приховати невигойну виразку у своїй душі, цілком безпідставно боячись уразити рідних. Але чому, замість того, щоб приховувати, дядько Роберто не розрізав цього гнійника, як це зробила його бабуся, як робили тут, у будинку Піньї, його ще зовсім юні товариші? Однак розрізали вони його у такий спосіб, що це викликало в нього нудоту й роздратування. Голосно протестувати проти численних неподобств і знегод, вимагати справедливості і помсти в ім'я своєї справи, своєї крові і своїх страждань мали б ті, хто діяв, боровся і страждав, а не ті, які нічого не зробили і які довели, що вміють лише розводити пустопорожню балаканину та змішувати в одну купу всіх — чесних і нечесних, його дядька і баламутів, інтриганів та багатьох тих, хто зветься патріотом задля красного слівця чи задля вигоди!

Однак не тільки ця несправедливість викликала в Антоніо Дель Ре неприязнь до своїх товаришів. Пройшовши школу похмурого й гордовитого страждання, яке не бажало виливатись у слова, і ще гордовитішого самозречення, якому чужа була будь-яка ница заздрість, він може б, і кинувся у бій, розриваючи всі мислимі зв'язки з родиною, але тоді не промовив би ані слова і не шукав би товаришів: опустивши голову, зціпивши зуби і стиснувши зброю в руках, він негайно взявся б до діла. А ці приходили сюди лише для того, щоб базікати й розважатися з доньками Піньї.

Антоніо Дель Ре не хотів визнавати, що його відраза і презирство були значною мірою спричинені лютими ревнощами.

З тією ж затятою палкістю, з якою він був готовий кинутися в бурхливу діяльність, він безтямно закохався в Чельсіну з першого ж дня, коли вона, тоді ще молоденьке дівчисько в суконці до колін, з'явилася в технічній школі для хлопців. І хоч до Чельсіни залицялися всі однокурсники, вона відповіла на його кохання — спочатку таємно, потім дозволивши іншим здогадатися про це, а відтак, нарешті, відкрито заявивши про свої почуття і не звертаючи уваги на глузи розчарованих. Однак вона не замкнулася в його коханні, не прикипіла до нього, як цього хотів би він: вона залишилася там, де була, посеред них усіх, з відкритим серцем, з думками, що ширяли то тут, то там, щедра на слова, погляди й усмішки, сп'яніла від своїх перемог, від своєї слави бунтарки проти всіх забобонів, знаючи собі ціну і прагнучи, щоб її помітили, щоб нею захоплювалися, щоб їй аплодували.

Що більше вона поставала перед ним такою, то більше Антоніо усвідомлював, що не повинен був кохати її не тільки тому, що вона не була такою, як він хотів, але й тому, що, думаючи про матір і бабусю, він розумів, що одна жахнулася б її, а друга вважала б її дурним дівчиськом. Та насправді це було не так — Чельсіна не була ні лихою, ні дурною, він добре це знав; ба більше: якби він захотів прислухатися до найпотаємнішого і найглибшого голосу свого сумління, голосу, придушеного шанобою, трепетом і любов'ю, то засудив би не відкритий бунт Чельсіни, а радше надто замкнуту гордість своєї бабусі і надто невільниче смирення матері.

— Доне Нінí, — покликала Міта м'яким голосом. — Чи не підійшли б ви сюди на хвилинку?

Антоніо здригнувсь, підійшов до неї, але, побачивши, що вона підняла нижню сорочку, яку шила, ніби для того, щоб приміряти, відразу ж збентежено відступив, сіпнувшись.

— Ні!.. ні, зараз…

— Дорогий доне Нінí, — зітхнула Міта. — Треба набратися терпіння! Треба поспішати… Ви їдете геть… Щастить же вам!

Міта разом з сестрою шила для нього білизну, яку він мав взяти із собою до Рима.

Усі найкращі сім'ї міста, і навіть бабуся та мати Антоніо, давали роботу цим двом убогим сестрам, які також часто то тут, то там працювали поденно. Таке співчуття, а точніше жалість стосувалась лише їх двох, вони добре це розуміли, і щодня ставали дедалі смиреннішими, щоб краще заслужити таке ставлення, щоб віддячити за нього і бути певними, що їх не покинуть напризволяще. Вони розуміли, що тим, хто їм допомагає, надто багато речей доводиться не помічати — надто багато речей, які їхній батько із сестрами, замість того, щоб стушувати, щосили намагались зробити ще помітнішими, ніби навмисне хотіли налаштувати проти себе всю округу і виснажити терпіння та милосердя своїх ближніх. А хіба це не могло зашкодити і їм? І що мали казати люди? Ми, чужі люди, маємо співчувати і допомагати вам, а тимчасом ваші кревні, яких ви утримуєте з нашою допомогою, воюють з нами? Колотнеча, скандали, чвари!

Щоб хоч якось виправдати батька, Міта й Аннікк'я змусили себе повірити, що після нещастя з Розою, їхньою старшою сестрою, його мізки й справді почали йому відмовляти. Звісно, відтоді в їхньому домі розверзлося справжнє пекло. Ще більше, ніж на батька, Міта та Аннікк'я нарікали й сердилися в глибині серця на своїх сестер. Як ті могли не розуміти, що тільки мовчанням, якомога покірнішою й укліннішою скромністю можна якщо не стерти повністю тавро ганьби, яким тепер позначено їхній дім, то хоча б зробити його не таким помітним? Авжеж, Ріта, коли дитина залишала їй кілька вільних хвилин, а також Тіна і Лілла допомагали їм шити, обкидати або строчити на машинці в ті нечасті дні, коли роботи було вдосталь; але вони працювали без любові, неохоче, особливо Тіна з Ліллою, адже після того лиха вони так і не змирилися з тим, що доведеться відмовитися від усіх надій і бажань. Бачачи, як вони щоранку одягаються й чепуряться, Міта з Аннікк'єю відчували, як стискаються їхні серця, розуміючи, що сестри виряджаються не задля чесних надій і бажань, усвідомлюючи, що жоден чоловік з чесними намірами на них не гляне. І з дня на день вони очікували, що Тіна та Лілла, біля яких безперервно крутилися всі ці молодики, закінчать так само, як і Ріта. Аби лиш їм принаймні трапився хтось хороший, такий як Лука! Ріті могло пощастити ще менше… Бо, зрештою, авжеж, вони мусили визнати, що Лука — хороший хлопець. Вони тільки не могли пробачити йому вперте небажання узаконити свій союз з Рітою перед законом і вівтарем. Він був такий добрий до всіх, так любив дитину і нікого в домі не обтяжував. Звичайно, якби він не нажив собі стільки ворогів за свої ідеї і не був таким невдатним, то міг би принести родині велику користь, бо роботи не боявся і, мабуть, був дуже вчений, судячи з того, скільки книжок він уже прочитав і читає далі!

Цю повагу до розуму й освіти Міта з Аннікк'єю почасти поширювали також на Чельсіну, адже вона не раз довела, що розумніша від інших, і вони разом з батьком визнали, що деінде і за інших обставин вона справді могла б неабияк відзначитися! Сестри бачили, що Чельсіна сповнена презирства до чоловіків, і це, з одного боку, заспокоювало їх. Ах, ці чоловіки! вона кинула їм виклик там, у їхній же школі — і перемогла їх усіх! Насправді виклик цей вони не схвалювали: було б більше користі, хоча й менше задоволення, якби вона пішла до школи для дівчат і стала вчителькою. А так вона залишилася без фаху. Але за її майбутнє вони не боялися: Чельсіна неодмінно знайде собі місце — тут чи деінде. Той нещасливець, дон Нінí, який кохав її і ревнував… Він, бідолашний, така добра душа! Але Чельсіна була не для нього. Горе, якщо дізнаються його родичі! Хай би вже скоріше їхав до того Рима.

Аннікк'я тихенько торкнулася руки Міти, звертаючи її увагу на ніжки ляльки, які стирчали з кишені хлопця, що все ще стояв і дивився крізь шибку балконних дверей. Міта журливо посміхнулась у відповідь на посмішку сестри, а потім, згадавши про прохання, з яким ще з вечора збиралась звернутися до юнака, підвелася, поклала роботу в кошик і несміливо підійшла до нього.

— Доне Нінí, — тихо промовила вона до нього, — перед тим, як поїдете до Рима, зробіть мені востаннє цю послугу, якщо…

— Ні, заради Бога, ні, Міто, навіть не згадуйте мені про це! — Антоніо Дель Ре різко перебив її, притиснувши руки до скронь і примруживши очі.

— Ви вважаєте, що накличете на себе ганьбу, так? — сказала Міта засмучено, опустивши очі.

— Ні, це не тому! Зовсім не тому! — поспішив додати Антоніо. — Але зараз, у цю хвилину… я не можу… не можу ні про що навіть чути, Міто!

Жахливу річ хотіла від нього ця бідолашка, і в ту саму мить у ньому ворухнувся жахливий спогад. Він глянув на неї, боячись, що огида, яка проглядалася за його відмовою, могла викликати в неї підозру. Але він побачив лиш її прекрасні скорботні і смиренні очі, затуманені й навіки затьмарені морем пролитих сліз. Майже щоночі вона з розбитим серцем оплакувала Розу, свою зганьблену, пропащу сестру, яка впала в найглибшу безодню безчестя. Кілька разів, не маючи змоги відвідати її в тому неподобному місці, де її тепер було замкнено, Міта благала Антоніо поїхати туди замість неї. І коли Антоніо востаннє прийшов туди й застав її напідпитку, то не встояв і… З кімнати на першому поверсі почулись крики та оплески, змішані з дитячим вереском і собачим гавкотом; а трохи згодом, тремтячи всім тілом, з'явився старий пудель Нзулу, якого звідти вигнали; присівши на задні лапи, ніби бажаючи підмести тремтячим кінчиком хвоста підлогу, він потягнувся вусатим носом до колін Міти, яка знову сіла на своє місце. Обидві сестри, побачивши, що бідолашна тварина благає їх про допомогу і захист, заплакали. І тоді Антоніо Дель Ре, не спроможний більше вгамувати себе, насунув капелюха на голову, відчинив балконні двері й переліз через залізні поручні. Поки перелякані Міта та Аннікк'я кричали: «О Боже, доне Нінí… що ви робите? Що ви робите?», він повис, тримаючись руками за поперечки поручнів, а потім зіскочив додолу, на площу.

Почувся глухий удар, а потім звук, ніби щось розбилося. Міта кинулась подивитися і побачила, як він, згорбившись, намацував витягнутими руками, наче сліпий, свого капелюха, що впав поруч із ним.

— Доне Нінí, ви забилися?

— Нічого страшного… — відповів той знизу. — Окуляри… У мене розбились окуляри.

І, схопивши капелюха, побіг геть.

— Він збожеволів! — сказала Міта. — Що ж це діється?

І показала рукою на кімнату внизу, де промовляла Чельсіна. Кинувшись в бік вулиці Ґамез, Антоніо Дель Ре, який без окулярів не бачив і за два кроки, на розі вулиці Атенеа наштовхнувся на когось.

— О, Ніно!

По голосу він впізнав депутата Коррадо Сельмі.

— Пустіть мене! — крикнув Нінí, гнівно трусячись.

Коррадо Сельмі залишив Верóніку в готелі в товаристві іншого секунданта і тепер прямував до будинку Роберто Ауріті, де він зупинився.

Останні чотири дні, тільки-но Коррадо з'являвся на вулиці, усі погляди були прикуті до нього; чимало цікавих навіть зупинялися, витріщаючись на нього з роззявленими ротами; інші виходили зі своїх майстерень і товпилися на порозі. Така велика цікавість змушувала його, всупереч звичці, до певної статечності. Але йому було смішно. Він уже не знав, куди дивитися, щоб веселі від природи очі й відкритий, жвавий вираз обличчя не створили йому хибної репутації зухвальця. Сельмі, попри свій вік, непрості перипетії життя та численні битви, крізь які йому довелося пройти, справді був і почувався дуже молодим і душею, і тілом. У нього не було жодної сивої волосини, а русявий колір його вусів і волосся зовсім не потьмянів. Він одягався з природною елегантністю і вся його постать, кожен жест і погляд випромінювали чарівливу свіжість і грацію. Цією своєю непозбувною молодістю Коррадо Сельмі ді Розабія завдячував невтомній і неухильній любові до життя і водночас тому, що для нього життя це важило дуже мало. Він ніколи не обтяжував себе ані надто великою кількістю спогадів, ані надто старанним навчанням, ані надто численними сумнівами, ані надто наполегливими прагненнями, як це робив багато хто, чиї ноги відтак підгиналися, а плечі горбились під таким тягарем. Він називав себе мандрівцем без багажу. І завжди саме так, легко й безтурботно, Сельмі вирушав у далекі, повні пригод і труднощів мандрівки. Він не мав чого втрачати — тож уперед! Після невдачі повстання 4 квітня[48], дивом врятувавшись з монастиря Ґанча, він спочатку пристав до партизанських загонів навколо Палермо. Потім брав участь у поході 1860 року з Гарібальді аж до Вольтурно — але як? Без набоїв і з рушницею, яка не стріляла, купленою на Мальті за шість дукатів. У Палаті депутатів, серед багатьох колег, чиї чола були обтяжені думками, а портфелі розпухли від нотаток і записів, Коррадо, працюючи у найскладніших комітетах, не носив зі собою ні олівця, ні блокнота. І завжди працював сумлінно, хоч і не докладав жодних зусиль, бо все йому давалося легко і гладко; він ніколи не цурався ризику, а, навпаки, кидав виклик і безстрашно йшов назустріч найсерйознішим небезпекам, найскладнішим починанням, найзаплутанішим пригодам. Він не визнавав, що такого, як він, завжди готового до будь-чого, можуть зупинити якісь труднощі. Коррадо Сельмі не йшов назустріч життю — він випереджав його і минав. Він ішов по життю, обеззброюючи всіх своєю переконливою, веселою і спокійною впевненістю, позбавляючи жорстку доброчесність Катонів усякої риторичної нарочитості і звільняючи цнотливих жінок від сорому та докорів сумління. Він ніколи, ні на мить не зупинявсь у цьому своєму бігу по житті, щоб замислитись в душі, чи було те, що він робив раніше, добрим чи поганим. Не варто було марнувати часу на оцінювання своїх дій, ані на зважування своїх вчинків. Сьогодні погано, а завтра добре. Марно було сподіватися, що він озирнеться й усвідомить скоєне зло, Коррадо лиш знизував плечима, посміхався і йшов далі, далі за всяку ціну, далі хай там що, ніколи не затримуючись; він очищав себе безперервною діяльністю та любов'ю до життя і завжди залишався бадьорим та щирим, прихильним до всіх і в близьких стосунках з усіма. Життя було для нього повне гачків з приманками, які тягнули його то туди, то сюди. Зупинити його, підвісити на одному з них, щоб зважити і судити, було б жорстокою несправедливістю.

Тепер Коррадо Сельмі боявся, що над ним нависла загроза саме такої несправедливості: що його можуть притягти до відповідальності за чималі борги, яких він змушений був наробити, і за численні векселі, що залишились непогашеними в одному з провідних банків, чиї негаразди вже почали виходити на яв. Можливо, скандал вибухне вже на відкритті нової Палати депутатів. Він передбачав видовище, що його влаштують усі ці суворі, ревні охоронці чесності, яким страх допуститися якогось не зовсім коректного вчинку завжди заважав витворити бодай щось, окрім тривіальної риторичної балаканини; дріб'язкові, короткозорі егоїсти, старанні садівничі, що дбають лиш про убогий садок свого морального почуття, оточений зусібіч колючим живоплотом докорів сумління, яким насправді нема чого охороняти, бо садок цей ніколи не приносив нічого, окрім миршавих плодів або нікому не потрібних буйних квітів. Борги? Векселі? Облиште! Ціле своє життя він підписував боргові розписки. Коли йому було вісімнадцять, у Палермо, у перші місяці 1860 року, Революційний комітет не знав, що робити: усі покладали надії на Гарібальді, сподівалися на Віктора Еммануїла та П'ємонт, розраховували на Мадзіні; але коштів не вистачало, як і зброї та боєприпасів. То хто ж запропонував взяти за підписами найбагатших громадян в ощадній касі Банко-ді-Січілія шість тисяч дукатів? Він. І він сам першим розписався за двісті дукатів, хоч не мав у кишені жодного карліно[49]. Тимчасовий уряд потім все сплатив. А як організували повстання 4 квітня? Саме таким чином! І як йому вдалося самотужки здійснити меліорацію болотистих земель, які були джерелом зарази для значної частини його виборчого округу? Також за допомогою векселів! Округ тоді позбувся малярії, а борги, звісно, залишилися за ним, бо рільниче підприємство, керувати яким він доручив кільком своїм недосвідченим родичам, збанкрутіло і плодами його праці тепер користувалися здебільшого чужі люди; вони давали йому лиш якесь лушпиння, та й то коли і скільки їм заманеться, але все ж таки віддавали йому належне, неухильно обираючи депутатом парламенту. Так, це правда: на додаток до коштів, які він брав у банках для цієї та інших подібних справ, так само вигідних для багатьох, але нефортунних для нього, він брав ще чимало грошей на своє утримання. Жити якось мусив, а жити бідно не вмів і не хотів. Ще юнаком Коррадо перервав навчання, щоб взяти участь у революції. Впродовж одинадцяти років, аж до взяття Рима, він не спочив ні на хвилину. Коли настав мир, він, віддавши іншим свої найкращі роки, залишивсь без фаху і без статусу, то що йому залишалось робити? Повіситися? У підприємництві доля прихильною до нього не була; вона дарувала йому інші ласки, але за них йому довелося дорого розплачуватися, а деякі такі оказії — найбільші й найгірші — зашкодили не тільки його кишені.

Коррадо Сельмі заборонив собі шкодувати про будь-що. Проте іноді він таки з жалем згадував кохання до донни Джаннетти Д'Атрі-Монтальто, і жаль цей раптово пронизував його серце, стискаючи його. Але то був не смуток за втраченим коханням, а радше злість за те, що він так сліпо віддався на волю цієї жінки, яка змушувала його чинити справжні безумства, так що понад рік він був відданий на посміх цілому Римові. Здавалось, що вона, охоплена прагненням скандалу, заприсяглася собі всіляко скомпрометувати і себе, і його. Коррадо спочатку намагався стримувати її більше заради неї, ніж заради себе, але потім теж відпустив віжки, боячись, що його стриманість може образити її або що його обережність може здатися їй ознакою нікчемності. Саме тоді він заборгував найбільше, хоч векселі не були виписані на його ім'я з поваги до жінки, яка змусила його залізти в борги. Позику для нього, після таємної домовленості з управителем банку, з братнім самозреченням взяв Роберто Ауріті. Тому загроза викриття негараздів цього банку стривожила Коррадо Сельмі, який боявся, можливо, не так за себе, як за Роберто Ауріті. Але ця його серйозна стурбованість частково згладжувалася впевненістю в тому, що уряд з багатьох причин був зацікавлений, аби цей скандал не вибухнув. Він добре розумів, що ця колотнеча призведе не лише до банкрутства банку, але й до краху всього порядку речей. Те, що уряд підтримав його переобрання — хоча Франческо Д'Атрі й далі був при владі — і підтримав кандидатуру Роберто Ауріті, підтверджувало цю впевненість. Перед від'їздом з Рима він пообіцяв Роберто, що приїде до Джірдженті, щоб допомогти в перегонах; отримавши телеграму Верóніки, Коррадо поспіхом примчав туди і відразу ж зрозумів, у яких надзвичайно складних умовах опинився Роберто перед лицем своїх супротивників, і ці обставини тепер погіршилися ще й через поєдинок. Він готовий був зробити все, щоб звільнити Роберто від численних тривог, які того гнітили, спонукати його дихати іншим повітрям. За всі його розумові й душевні чесноти, за все, що Ауріті зробив в юності, той заслуговував — Коррадо це добре знав — кращого становища; але, тільки-но переступивши поріг його дому в Джірдженті і познайомившись з матір'ю та сестрою Роберто, Коррадо Сельмі відчув, як у нього опускаються руки. Він раптом усвідомив причину того, чому Ауріті виявився в житті невдахою. Дім цей видався йому в'язницею! Як могли ці дві людські істоти добровільно животіти в безрадісному затінку своєї власної гіркої й пихатої нудьги? Невже у них виробилося таке похмуре уявлення про життя? Він не втримався від спокуси заговорити про це з матір'ю, сподіваючись хоч трохи розворушити її.

— Але ж життя — це пір'їнка, донно Катеріно! Подув — і все… Вам хочеться надавати цій пір'їні такої ваги?

— Мені хочеться, добродію Сельмі? — відповіла йому донна Катеріна. — Не те що мені цього хочеться… Для вас життя — пір'їнка, подув — і все, а для мене воно важить, мов свинець, любий мій.

— Це і є найгірше! — одразу ж заперечив він. — Перетворити пір'їну на свинець! Вибачте, якщо вже нам випало жити, то чи не думаєте ви, що душу варто тримати в стані… скажімо так, безперервного плавлення? Навіщо зупиняти це плавлення й давати душі застигнути, загуснути, зафіксуватися в цій невеселій свинцевій формі?

Донна Катеріна похитала головою, губи її стиснулись у гіркій посмішці.

— Плавлення… аякже! Але щоби втримати душу, як ви кажете, у цьому розплавленому стані, потрібен вогонь, любий друже! А коли у вас всередині вогонь цей уже згас?

— Не треба давати йому згаснути, їй-богу!

— Ех, любий мій, а буває, що вітер занадто сильний; буває, приходить смерть і задуває його; буває, озираєшся навколо і не знаходиш хмизу, щоб підкинути…

— А де ви його шукаєте? тут? замкнувшись навічно в цих чотирьох стінах, мов у в'язниці? А пані Анна, даруйте… невже пані Анна… не знаю…

Він замовк, зніяковівши, бо помітив, що сестра Роберто залилася рум'янцем, почувши, що її згадують, коли вона найменше цього очікувала. З найпершого погляду Коррадо Сельмі захопила її чиста й ніжна врода, і йому заболіло, що краса ця, не так занедбана, як знехтувана, марніє під цією впертою жалобою. Цей раптовий рум'янець вселив у нього страх, що він зайшов надто далеко, але відтак, подолавши миттєве збентеження, він додав:

— Хіба у вас немає сина? А отже, є й обов'язок жити заради нього, любити життя заради нього… хіба ні? Не знаю… може, я занадто сміливо висловлюю те, що думаю, але коли бачу всю цю понурість, це не здається мені розсудливим! Що скажете, пані Анно?

Та знову почервоніла на виду, насилу змушуючи себе не опускати очей, погляд її затуманився, а на вустах з'явилась нервова посмішка, вона ледь здвигнула плечима й відповіла, натякаючи на сина:

— Він такий молодий… Він сам влаштує собі життя…

— А, значить, ви… ви стара?

Цим останнім, майже мимовільним запитанням і закінчилась та перша розмова.

Тепер Коррадо Сельмі повертавсь до будинку Роберто, натхненний тим, що він побачив на віллі Колімбетра. Усі ці паяци в бурбонському однострої, які віддавали йому честь! Здуріти можна! Але яка розкішна та вілла! Князь — ні, князь так і не з'явився. Дуже шкода! Він так хотів би з ним познайомитися. Ще один чоловік, який замкнувся у своїх уподобаннях, у давно минулих часах… але йому вдається далі жити отак, поза часом, поза життям… в дуже кумедний спосіб — це ж так захопливо! він же перетягнув зі свого минулого в сучасне певні образки життя, які посеред нинішньої дійсності здаються безглуздими, мов маскарад, влаштований для забави… усі вони мов маріонетки… як захопливо!

— І все ж ці маріонетки, любий мій Сельмі, які вас так розсмішили, — сказала йому донна Катеріна, — на завтрашніх виборах переможуть вас, вашого друга Роберто, префекта, ваш уряд і всіх до одного… Тож смійтеся, якщо можете. Тіні минулого? Але ж це ми — тіні минулого!

— Ні, я не тінь, даруйте, донно Катеріно, — сказав тоді Сельмі, сміючись і обмацуючи себе. — Залиште мені хоча б цю ілюзію! Дивіться, он князь розвіявся переді мною, мов тінь… Я б дорого заплатив за те, щоб побачити, як він іде мені назустріч, щоб відшкодувати… ех, Роберто це знає… щоб відшкодувати мені за одну зустріч з його сином у Римі, коли мені хоч-не-хоч довелося зіграти роль тіні… Але що ж! нічого не вдієш… Та ви правду кажете, донно Катеріно, — ми, сицилійці, на жаль, вперто хочемо вважати себе тінями. Або людьми нікчемними, зневіреними чи догідливими. Частково в цьому винувате сонце. Сонце присипляє навіть слова у нас на вустах! Розумієте, я не просто так це кажу — я добре вивчив це питання. Сицилія увійшла до великої італійської сім'ї з державним боргом лише у вісімдесят п'ять мільйонів лір і невеликим балансом у двадцять два мільйони. Вона також принесла із собою цілу скарбницю церковної та державної власності, накопичену протягом багатьох століть. Але тут майже не будували громадських споруд, не було ні доріг, ні портів, не проводили жодної меліорації. Ви знаєте, як відбувався продаж державного майна і перепис церковної власності? Це повинно було робитися заради добра загалу, щоб полегшити становище рільників. Куди там! Це було зроблено заради наживи. І нам довелося викупити наші церковні та державні землі, а також заплатити за іншу нерухомість колосальну суму — близько семисот мільйонів, яку було взято, звичайно, з коштів, призначених для меліорації інших наших земель. А та знаменита чверть церковної власності, яку нам було віддано згідно із законом від 7 липня 1866 року? Яке знущання! Насамперед вартість цих маєтностей розраховували на основі брехливих декларацій сицилійського духовенства, яке хотіло зменшити податок з невідчужуваного майна, і з цієї номінальної вартості, зверніть увагу, були вирахувані всі відсотки, що виплачують державі, а також податки та адміністративні витрати. Але потім всі ці відрахування застосували до реальної вартості, а також було відраховано пенсії, що належали членам розпущених органів. Так що на сьогодні наші муніципалітети не отримали нічого, майже нічого. І після стількох жертв, принесених і здійснених з почуття патріотизму, хіба не має наш острів права урівнятися з іншими регіонами Італії й отримати всі ті блага і покращення, які ті вже дістали? Хоч як я старався, але мені ніколи не вдавалося зібрати всіх сицилійських депутатів в один діяльний гурт. Та дарма, не будемо про це, донно Катеріно! Це псує мені кров. Я роблю що можу. А потім знизую плечима й кажу: «Що ж, значить, ми на це заслужили».

Він повернувся до Роберто і, міняючи тему, додав:

— А знаєш? Вчора я бачив на вулиці дружину твого опонента. Любий мій, ти не можеш не програти. Ох, яка це вродлива жіночка! Даруйте, ласкаві пані, що я так кажу, але мені б забракло відваги перемогти, навіть в ім'я святого імені Вітчизни і Свободи, якщо б це викликало сльози на очах у цієї прекрасної синьйори!

Розділ сьомий

Ніколетта Каполіно увійшла до кабінету чоловіка вже одягнена, з чудернацьким фетровим капелюшком на прекрасному волоссі барви воронячого крила. Квітуча, струнка й зухвала, з палким поглядом і пристрасними вустами, випещена непомітною і вмілою турботою про своє тіло, вона духмяніла хтивими, п'янкими пахощами. Був то драматичний момент, інтермедія у п'єсі, яку подружжя грало щодня протягом двох років, навіть в усамітненні власного будинку, сам на сам, взаємно захоплюючись своєю спритністю і вправністю. Вони обоє добре знали, що ніколи не зможуть обдурити одне одного і навіть не намагалися це зробити. Не можна сказати, що робили вони це з чистої любові до мистецтва, адже обоє потай ненавиділи необхідність цього свого вдавання. Але якщо вони хотіли жити разом, не накликаючи на себе неславу і не відчуваючи до себе надто великої огиди, то визнавали, що без цього їм не обійтися. І тому докладали зусиль, щоб прикрити чи навіть замаскувати цю свою ненависть ввічливою й елегантною брехнею. Для обох брехня була прикрим, проте коштовним способом для практикування взаємного милосердя, який проявлявся в тому, що подружжя наввипередки змагалося у найвишуканіших виявах ґречності і врешті-решт здобулося не тільки на сердечне визнання заслуг одне одного, але й на щиру взаємну вдячність. Вони майже справді покохали одне одного.

— Ньяціо, я не можу поїхати спокійно! — гнівно сказала вона, заходячи, нібито болісно вражена і стривожена через підозру, що чоловік обманює її. — Заприсягнися мені, що не підеш нині битися на дуелі.

— О Боже, Леллé, я ж казав тобі, що іду в Сікуліану! — відповів Каполіно, піднімаючи руки і м'яко кладучи їх їй на плечі. — Ти ж знаєш, я мав там бути вчора. Не хвилюйся, люба. Дуель відкладено до закінчення виборів.

— А тобі можна вірити? — наполягала вона, намагаючись застебнути на одній руці рукавичку другою рукою з уже натягнутою рукавичкою.

Каполіно з радістю пирхнув би у відповідь на таку її наполегливість, натомість він усміхнувся, турботливо підійшов до Ніколетти, взяв її долоню, щоб застебнути рукавичку, і затримав її руку у своїй, немов закоханий.

— Якби ти тільки знав, як мені не хочеться їхати у Вальсанію! — млосно мовила вона майже йому на вухо.

— Невже! — вигукнув він і подивився їй у вічі, ніби попереджаючи, що ця нотка ніжності (зрештою, дуже мила й гарна) була щонайменше недоречною і невчасною.

— Присягаюся! — не відступала від свого вона, та все ж відповіла на його усмішку.

Каполіно голосно засміявся:

— Та невже! не може бути! тобі ж буде страшенно весело! Подивишся, як ця незграба Аделаїда з'явиться перед нареченим… Видовище буде небувале! Ти це серйозно, Леллé?

— Тільки на серці мені якось неспокійно… — повторила Ніколетта. — Учора ввечері ти засидівся тут допізна… Я навіть не чула, коли ти ліг у ліжко…

— Хіба не бачиш, скільки тут передвиборчого листування? — сказав він їй, показуючи на бюрко. — Дядько Салезіо, їй-богу, принаймні в цьому міг би мені допомогти…

— Аякже, дядько Салезіо допоможе! Якби це були тістечка…

— Годі. Не гай часу, іди уже, іди… Чи чекаєш на екіпаж?

Ніколетта повела очима, немов погоджуючись підкоритися, але без переконання, і зітхнула:

— Якщо ти справді їдеш в Сікуліану, то чи не міг би ти ввечері, на зворотному шляху, звернути з путівця й заїхати по мене у Вальсанію?

— Еге, якщо буде змога, то звісно! — відповів він. — Але якщо друзі… Я ж не сам вертатимусь… Та якщо зможу… тобто якщо вони не поїдуть зі мною…

І потягнувся вустами, щоб поцілувати її. Вона інстинктивно відхилила голову назад, боячись зіпсувати зачіску.

— Ти чого? — мовила вона.

— А того, що ти мені подобаєшся отакою… Не хочеш мене поцілувати?

— Але обережно…

Так їх застала стара служниця, яка прийшла повідомити, що екіпаж Сальво прибув. Ніколетта одразу ж відсунулась від чоловіка.

— Уже йду, — сказала вона служниці, а тоді, простягнувши чоловікові руку, додала: — Тож до зустрічі.

— Бажаю гарно розважитись, — мовив Каполіно.

Для такого містечка, як Джірдженті, екіпаж цей був надмірністю, недоречною демонстрацією розкоші та багатства, яку могли пробачити лише Сальво. Від передмістя Рабато, де мешкав Каполіно, до алеї Пасседжата, де кілька років тому Сальво побудував прегарну віллу, можна було дійти пішки за пів години.

Ніколетта не мала сумніву, що того ранку її чоловік збирається битися на дуелі. Але їй не треба було цього знати, щоб не псувати собі розваги. Скільки всіляких інших речей їй треба було не знати, щоб бути такою веселою й життєрадісною! Хоч не знати їх вона не могла, зате вміла, часто зусиллям волі, поводитись так, ніби не знає. Коли їй уже несила було це терпіти, вона потай відводила душу — і душа її підносилась над усіма тими нещастями, які гнітили її від самого народження. Їй не треба було знати, наприклад, що мати її була причиною смерті батька, хоч помер він не від отрути, як це твердили злі язики в окрузі, але точно від горя, бо мати хотіла вийти заміж за колишнього канцеляриста з банку Спото, того самого, якого Ніколетта звала дядьком Салезіо. Їй було лише п'ять років, коли помер батько, але вона добре його пам'ятала, і мати так і не змогла вмовити її називати батьком свого другого чоловіка, набагато молодшого від неї. Ні, дядько Салезіо не був лихим чоловіком, але він був легковажним і вкрай марнославним. Тільки-но ставши чоловіком вдови Бальдассаре Спото, він навсправжки повірив, що цим шлюбом отримав мало не шляхетський титул; у голові в нього почали плодитись дивні химери, і врешті вся душа його перетворилась на химеру. Та незабаром бажання, які породжували ці химери, почали вичерпуватись. Дядько шалено сипав грішми… І якби це принаймні приносило йому втіху! Якою ж китайською тортурою досі були для нього ці лаковані туфлі, що змушували його ходити маленькими пташиними крочками, майже навшпиньках! Лихі язики подейкували, що під жилетом він носив жіночий корсет. Ні, корсета він не носив, зате носив вовняний пояс, яким він кілька разів обгортав талію, щоб підтримати закляклий поперек. Він був не такий вже й старий, лише на кілька років старший від Каполіно, але, попри всі старанні й невтомні зусилля, підупадати він почав дуже рано. Тепер він був схожий на накрутну ляльку: усе у ньому було припасоване, скріплене докупи, усе було несправжнє: зуби, рожеві щоки, начорнені вуса й гостра борідка, тонкі брови і рідке волосся; а ходив і рухався він по-молодечому жваво, немов під дією пружини. Але попри все це латання, очі його, які ледь видніли під набряклими, водянистими мішками повік, виражали безмежний смуток. Бо після смерті дружини, на жаль, настала скрута. Ніколетта могла б позбутися його, але їй стало його шкода; вона взяла на себе управління тим скромним майном, що їм залишилося, але воліла зберегти зовнішню пристойність, і дядько Салезіо (тепер уже схожий на мумію) й далі з'являвся на людях у своєму образі денді, взірця елегантності, дибаючи навшпиньках у своїх шовкових панчохах і лакованих туфлях; але вдома, авжеж, вдома панувала найсуворіша економія. Якось Ніколетта побачила, як він прийшов додому, несучи під пахвою згорток з двома фальшивими, зробленими з картону смаженими курчатами. Не було сумнівів: цим картонним смаженим курчатам судилося лежати на його убогому столі під металевою сіткою від мух. Щодня бідолашний старий ставив їх перед собою на стіл, обманюючи самого себе: без цього він уже не міг обійтися! І ці картонні курчата та окраєць хліба (справжнього, але занадто черствого для його фальшивих зубів) тепер цілі тижні становили весь його щоденний обід! Бо Каполіно не захотів брати його до себе, і дядько Салезіо Марулло залишився сам у похмурому старому будинку, який Ніколетта віддала йому разом з тим добром, яке вдалося врятувати від розорення. Не вміючи обмежити свої витрати і бажаючи купити собі то гарну краватку, то елегантний ціпок, він часто залишався голодним, коли, звичайно, не навідувався в обідню пору в будинок Фламініо Сальво, знаючи, що там перебуває його пасербиця. І Ніколетта, потай паленіючи від сорому, хоч і воліла б видерти йому борідку чи й очі, але мусила зустрічати його з усмішкою.

Вона відчувала, що могла б бути доброю людиною; зрештою, їй здавалося, що в певні моменти свого життя вона й справді виявляла доброту; але підступна доля доброю бути їй не дозволяла. Вона хоч-не-хоч мусила бути лихою! Усе в ній було несправжнє — і всередині, і зовні, і довкола. Їй доводилося вести таємну, безнастанну боротьбу, щоб подолати задуху відрази й не відчувати тягаря своєї машкари, хоч та вже так прилипла їй до обличчя, що стала для неї другою шкірою. Але на чолі в Ніколетти Каполіно вибивалось непокірне, розвихрене пасмо волосся, й іноді вона боялась, що одного дня душа її перевернеться в грудях і миттєво збунтується проти багаторічного браку повітря.

А тепер її чоловік пішов битися на дуелі. А вона їде розважатися!

Щоб не бачити людей і щоб менше людей бачили її, вона наказала візникові звернути з вулиці Атенеа на дорогу Санта-Лючія, у нижній частині міста. Вона вже давно не дбала про те, що подумають люди, коли побачать її в кареті Сальво. Тепер вже всі все знали. Зрештою, навіть тут пристойність певним чином рятувало те, що Каполіно був посвоячений із Сальво, як і те місце, яке Ніколетта займала біля доньки дона Фламініо. Її зухвальство виступило проти злосливості і хоч не повністю перемогло, проте змусило її мовчати і кланятися на людях; пліткувати було дозволено лише у вузьких колах, та й то з певного філософською поблажливістю. Адже філософія має одну гарну ознаку: вона завжди зрештою визнає рацію за тим, хто будь-яким способом вміє примусити себе поважати.

Вілла Сальво, розташована високо, на відкритому місці, нависала над дорогою, що врізалась у схил пагорба з південного боку. До неї можна було піднятися широкими сходами, розділеними на уступи для легшого подолання висоти. На кожному уступі на п'єдесталах похмуро височіло по чотири потворні статуї, які, безумовно, не дуже привітно зустрічали гостей і не надто люб'язно вітали їх з подоланням ще одного маршу сходів. Однак згори відкривався чарівний краєвид на всю околицю з її рівнинами та долинами, а десь в далечі видніло море.

Перед тим, як піднятися на верхній поверх вілли, Ніколетта побігла прямо до кабінету Сальво на нижньому поверсі, але на порозі раптом зупинилася, побачивши, що він не сам.

— Заходьте, заходьте, — сказав Фламініо Сальво, він стояв перед бюрком, за яким сидів юнак і щось писав: то був Ауреліо Коста.

— Перепрошую, якщо… — почала говорити Ніколетта, дивлячись, як Коста підводиться з місця.

— Та годі вам! — перебив її Сальво, погладжуючи бакенбарди; повільний погляд очей під набряклими повіками надавав його холодній посмішці виразу легкої іронії. — Заходьте… Я тут просто балакаю зі своїм інженером.

Відтак, помітивши, що той незручно почувається в присутності жінки, додав:

— Ви не знайомі?

— Чули одне про одного, — дещо недбало відповіла Ніколетта. — Та не думаю, що нас колись представляли…

— Он як! — мовив Сальво. — Тоді представлю вас офіційно: інженер Ауреліо Коста, пані Леллé Каполіно-Спото.

Ауреліо Коста, опустивши очі й не відходячи від бюрка, злегка схилив голову. Він був добре збудований, стриманий і гордовитий у своїй чоловічій красі, без сліду манірності, хоча незвичний для нього, щойно пошитий міський костюм надавав йому дещо грубуватого вигляду.

— Аделаїда вже готова? — запитала Ніколетта у Сальво, спостерігаючи за молодиком і злегка всміхнувшись у відповідь на його стриманий уклін.

— Одну хвилинку, — відповів Сальво. — Присядьте-но, присядьте, донно Леллé. Я зараз повернуся. Гадаю, Аделаїда готова.

І він рушив до дверей.

— Мабуть, буде краще, якщо й я туди піднімуся! — крикнула йому вслід Ніколетта.

— Та ні, навіщо? — сказав Сальво, обертаючись на порозі. — Аделаїда зараз спуститься.

І вийшов.

Сідати Ніколетті не хотілось; примхливо погойдуючись, вона почала ходити по великій, в міру розкішно обставленій кімнаті — туди-сюди.

Ауреліо і далі стояв, не знаючи, чи варто йому знову сісти; він боявся допуститися нетактовного вчинку, але, з другого боку, його дратувала думка, що через її примху він стовбичить тут, мов слуга, який чекає на наказ. І вона справді почувається тут, як господиня, та якою ціною? І подумати тільки, що він цілими роками мріяв заволодіти нею! Він теж служив Сальво, як і вона, як і Каполіно, як і всі інші; але якби Ніколетта була його дружиною, Сальво, звісно, не наважився б навіть подумати про те, щоб використовувати її для своїх старечих утіх. А тепер вона, зі своєю спаплюженою пишною, хтивою красою, опинилася між двома дідами. Чи справляло це їй задоволення? Чи вона тільки нахабно виставляла перед ним напоказ своє становище господині? Чи насолоджувалась вона цією розкішшю? чи втішалася цими почестями, отриманими на заміну втраченої честі? Аякже! Невдовзі її чоловік стане депутатом… А вона… вона буде дружиною депутата! А натомість ким би вона була з ним, навіть якби змогла подолати ганьбу — авжеж, ганьбу! — через шлюб з чоловіком такого низького походження? Чесність, молодість, чисте й святе кохання? Але ж для неї більше значило розвіяне пір'я і вуаль на широких крисах її капелюшка!

І він сів, втомлений та розгніваний.

— О, звісно, так, сідайте, — вигукнула Ніколетта, обернувшись до нього. — Вибачте, що я вам не сказала… поринула у думки…

Вона підійшла й раптом стала перед бюрком, обличчям до нього; вся її постать виражала загонисту рішучість.

— Ви залишитеся тут, пане інженере?

— Можливо… Не знаю… — відповів той, твердо дивлячись на неї. — Поки що ми працюємо над планом… Якщо все здійсниться…

— То ви лишаєтесь тут?

— Тут буде потрібен директор…

Ніколетта якийсь час стояла і дивилась на нього, заглиблена в роздуми, а потім однією рукою злегка поправила собі волосся на чолі:

— Ви вчилися в Парижі, правда?

— Так, — різко відповів він, відчуваючи запах п'янких парфумів, який випромінювала її зухвала постать.

— Париж! — вигукнула Ніколетта Каполіно, піднявши підборіддя і примружившись. — Я була там у медовий місяць… А скажіть-но мені, якби ви захотіли, чи не могли б ви зараз повернутися на державну посаду?

Ауреліо глянув на неї, приголомшений такою раптовою зміною теми розмови, насупив брови і відповів:

— Не знаю. Не думаю. Але я б навіть не пробував. Я б радше повернувся на Сардинію. Я тут на прохання пана Сальво. Я нічого не втрачу, якщо поїду звідси.

— О, я знаю! — поспіхом сказала Ніколетта. — З вашими талантами… Я саме це мала на увазі! І пан Сальво точно не відпустить вас, якщо має на думці, як ви кажете, якийсь план.

Вона злегка примружилась, піднесла палець до вуст, трохи помовчала і повела далі вже іншим тоном:

— А я вас добре пам'ятаю, знаєте? коли ви приїздили сюди ще студентом… молоденьким… так! Я дуже добре вас пам'ятаю…

Ауреліо зробив над собою неабияке зусилля, щоб не піддатися збентеженню, потрясінню, яке викликали в нього її слова, сказані з таким спокійним нахабством. Чого хоче ця жінка від нього? Чому вона так з ним розмовляє?

Це справді важко було зрозуміти, а для Ауреліо — взагалі неможливо. Випадкова, несподівана зустріч з ним; враження, яке вона справила на нього; думки, які вона прочитала в його очах, крадькома, по-жіночому кидаючи на нього погляди, після того, як так невимушено увірвалась у кабінет Сальво, а потім ще під час цього очікування; спричинене їх становищем таємне почуття приниження, що його вона не могла не відчувати перед цим юнаком, який колись чесно покохав її і попросив вийти за нього заміж; думка про те, що тепер він залишиться там, у домі Сальво, що Діанелла таємно кохає його і він, перебуваючи так близько, невдовзі це зрозуміє, а отже, незабаром, якщо Діанелла виявить достатню наполегливість і подолає опір батька, їй, на свою ганьбу, доведеться стати свідком його заручин з донькою свого господаря — усе це викликало сум'яття в душі Ніколетти Каполіно. Тоді її обов'язком буде пильнувати наречених, наглядати за ними; і той юнак, все ще принижений відмовою, якою вона зневажливо відповіла на його пропозицію, — той юнак помститься їй: завтра він теж стане її господарем як чоловік Діанелли, яка — вона це відчувала — зневажала й ненавиділа її. А який він гарний, і сильний, і гордий! І він все ще (вона це добре зрозуміла!), все ще у полоні її чарів, хоча й ображений та розгніваний… Чому ж тоді Фламініо Сальво, який все знає, відразу ж вийшов і залишив її наодинці з ним?

Ніколетта знову примружилась, немовби щоб приглушити іскріння потаємних думок, і дивним тоном додала:

— Ви теж, мабуть, пам'ятаєте…

Ауреліо в сум'ятті звів очі й подивився на неї похмурим, жорстким поглядом.

— Не тримайте на мене зла, — сказала вона сумно й ніжно, схиливши голову набік. — Оскільки ви залишитеся тут і ми часто бачитимемось, то скористаймось нагодою, щоб поговорити відверто й усунути тінь між нами, яка може нам зашкодити. Мене вважають легковажною; може, я й справді легковажна, хай так, але мені несила терпіти брехню, удавання будь-якого роду, з будь-якого приводу, всілякі задні думки… Будемо добрими друзями?

Вона простягла до нього свою прекрасну руку в перснях, і, коли він потиснув її, залишила ще трохи долоню в його руці, додаючи:

— Так чи так, повірте, кажу вам це не з кокетства і не для того, щоб отримати комплімент; ви все ще тішитеся своєю свободою, нічого не втратили і можете ні про що не шкодувати. То ми друзі?

І, почувши важке дихання і шелест шовкової сукні донни Аделаїди Сальво, вона ще раз поспішно потисла йому руку, саме для того, щоб надати цій розмові сенсу й присмаку таємної домовленості.

— На ярмарок! везіть мене на ярмарок! — вигукнула донна Аделаїда, входячи і розмахуючи руками, розпашіла й задихана. — Поглянь-но, Леллé, погляньте, пане інженере, синку, як вони мене вирядили! О матінко божа, я сама схожа на добрячу кобилку, випещену й заквітчану, яку ведуть на ярмарок… Але з Фламініо не можна сперечатися, любі мої, з ним не можна інакше, — Дзвени, дзвіночку, вітай короля! — з ним треба завжди погоджуватись, завжди йому притакувати. Смішно? Смійтеся, смійтеся.

І справді, Ніколетта Каполіно та Ауреліо Коста сміялися, а донна Аделаїда крутилася, мов дзиґа, з розпростертими руками; вони нестримно сміялися також тому, що їм справляло втіху те, з якою легкістю й комізмом вона висловила їхнє власне потаємне враження, що його вони побоялися б не тільки висловити, але й сформулювати так відверто в душі. Це було саме те, чого хотіла донна Аделаїда. Вона розуміла всю сміховинність цього дивного, пізнього шлюбу і своєю відвертістю намагалася роззброїти людську злостивість. Обдарована здоровим глуздом і жвавим розумом, вона розуміла, що її привілейований статус і такий же статус нареченого допоможе замаскувати бундючною пишнотою всю незаконність цих зашлюбин. Але вона погодилась на це без ентузіазму, наче хотіла просто догодити братові, а не собі. Одначе вона знала, що князь — чоловік вродливий і люб'язний. Після того як у домі з'явилася ця мила Ніколетта, яка здобула таку владу над Фламініо (і недарма, авжеж — така вродлива дівчина, принесена в жертву, бідолашка, тим шахраєм, своїм чоловіком!), уже немолода донна Аделаїда відчула, що втомилася від свого «жахливого панянства», як вона це називала, тож сказала «так»:

— Дзвени, дзвіночку, вітай короля!

Шлюб мав бути тільки церковний, без реєстрації в мерії. Яка їй була різниця? Вона була застара, щоб мати дітей. Цього їй вистачало, щоб священник відпускав їхні гріхи, для родичів і друзів цього теж було досить, тож вперед, на ярмарок! з легким серцем! Вона, донна Аделаїда, терпіти не могла похмурості. Її турбувало тільки одне: їй сказали, що у князя довга борода. Чоловік з довгою бородою мав би бути дуже серйозним або принаймні здаватися таким. Вона сподівалася, що вмовить його вкоротити її. Пресвята Богородице, їй би не вистачило терпіння розгладжувати таку довжелезну, мов ріка, бороду! Вкоротити треба цю бороду, вкоротити… Присадкувата й повногруда, майже без шиї, вона, донна Аделаїда, однак, потворною не була; обличчя її було навіть гарне, але очі світилися надто різким, майже глянцевим блиском, зуби теж виблискували, коли вона часто й гучно сміялася. Вона була завжди збуджена, до того ж її гнітили й душили величезні перса, що сягали їй до підборіддя, — «нахабні нарости», як вона їх називала. І їй було гаряче, їй завжди було гаряче, вона весь час хотіла повітря! повітря! повітря!

Старий будинок у Вальсанії, який уже багато років жив у безнадійній покинутості, не очікував, що його прикрашатимуть усіма цими оборками і плюмажами, усіма цими пишними оздобами, що їх оббивальники розвішували в ньому з самого ранку. Здавалось, ніби він сумно й трохи здивовано дивиться на них очима своїх вікон. А ще на нього повісили, мов намисто, довгу лаврову гірлянду; ще одну гірлянду, з мирта, почепили вище, під карнизом — на ній були паперові розетки, які відлякували горобців на даху. Бідолашні створіннячка, яких так любив будинок, цей гостинний старець! Онде вони — порозліталися, поховалися серед листя навколишніх дерев. І звідти до нього долинали їхні перелякані, пронизливі писки, які означали:

— Боже, що вони з тобою роблять, стариганю?

Та що ж! Старий будинок давно вже поринув у сплячку посеред тиші полів. Далекий від людського життя, фактично покинутий ним, він давно вже уві сні почав почуватися частиною природи: його каміння уві сні згадувало рідну гору, з якої його видобули й витесали, по стінах підіймалася і розтікалася, мов сік по гілках дерева, волога з глибин землі, де-не-де крізь тріщини проростали пучки трави, а черепиця на даху вся взялася мохом. Уві сні старий дім радів, що знову поринає в землю, що знову відчуває в собі життя гори та рослин, і тому тепер краще розуміє голос вітрів, шум близького моря, мерехтіння далеких зірок і ніжні пестощі місяця. Який гарний, яскравий новий килим на старих сільських сходах з двома зеленими жердинами замість поручнів! Скільки лаврових і бамбукових гілок на сходах і сходовому майданчику! А якими чудовими дамаськими тканинами задраповані підвіконня і східна тераса, щоб приховати іржаві поручні! І на цій терасі теж чудовий килим, і стільці та столики з лози, і вазони з квітами… А тепер ставлять ще й шатро. Прийом і представлення наречених мало відбутися саме там, оскільки ключ від «зали» взяти у Мауро Мортари було неможливо. Ще на світанку він кудись сховався, і ніхто не знав куди. Дон Козмо, у самій сорочці, стривожено ходив, пихкаючи, туди-сюди по кімнаті, де панував безлад, а донна Сара Алаїмо, ще не зачесана, шукала в старовинній буковій скрині, вузькій і довгій, мов труна, якийсь пристойний костюм, у якому він міг би з'явитися на урочистій церемонії. З цієї скрині, повної старого одягу, віяло густим, гострим духом камфори.

— Хоч накривку мені потримайте, заради Бога! — стогнала бідолашна «економка» здушеним голосом, наче з-під землі. Уже двічі накривка падала їй на поперек.

А дон Козмо:

— Перестаньте! Ми ж на селі! Дайте мені спокій!

— Та дайте ж знайти вам одежу… — далі стогнала всередині скрині Сара. — Прибуде монсеньйор єпископ… приїде наречена… Хочете вийти до них в домашній куртці? Дайте мені пошукати… Я ж знаю, він там є!

— А я кажу вам, що нема!

— Але ж я бачила його! Він є! Він є!

Вона шукала старий сурдут, який дон Козмо свого часу одягав раз чи два, а тому він залишився новий, похований там, під камфорою; він був старомодного крою, авжеж, але це принаймні «пристойне убрання»…

— Ось він! — переможно вигукнула нарешті донна Сара, розгинаючи свій закляклий поперек.

Тягне його і тягне… Боже, невже він такий довгий?.. і далі тягне…

Аж тут у донни Сари опустилися руки. То була ряса. Ряса, яку дон Козмо Лаурентано носив у семінарії. Врешті вона неохоче витягла її до кінця, склала належним чином і з належною пошаною перепоховала назад у скрині. Похитала головою й зітхнула:

— Як шкода! Хтозна, а може єпископом Джірдженті могли стати ви, а не монсеньйор Монторо?

— Єпархії було б тоді непереливки! — пробурмотів дон Козмо. — Хай лежить там, внизу!

Він стривожився, несподівано побачивши цю рясу, примару його колишньої юнацької віри. Порожньою і чорною, як та ряса, стала відтак його душа! Які муки, які тортури вона воскресила в ньому… Опустивши куточки рота й заплющивши очі, дон Козмо поринув у далекі і все ще болючі спогади про свою юність, яку роками отруювала боротьба розуму з вірою. І розум переміг віру, але тільки для того, щоб занурити його в цей чорний, холодний і глибокий відчай.

— То що, був він там чи ні? — нарешті мовила донна Сара, ставши перед ним із сурдутом на витягнутих руках.

Дон Козмо ледве встиг його одягнути. Один з охоронців (їх було восьмеро, вони приїхали з Колімбетри у парадному спорядженні) прибіг повідомити про прибуття монсеньйора. Дон Козмо знову пирхнув; він хотів було підняти руки, щоб висловити своє роздратування цим повідомленням, але не зміг: не пускав сурдут…

— Якраз в міру! До фігури! Як намальований! — випередила його донна Сара.

— Який у дідька намальований! — гаркнув дон Козмо. — Він тисне мене під пахвами, душить!

І вибіг.

Він сподівався, що єпископ прибуде останнім і що не йому доведеться вітати його і складати йому компанію, поки не прибудуть інші гості. Інші запрошені його теж дратували, так само як і вся ця помпезна пишнота; але найбільше його дратував приїзд монсеньйора єпископа, високого представника світу, який він після стількох мук покинув; особливо йому боліло лицемірство багатьох його товаришів, які, хоч і терзалися потай його власними сумнівами, та все ж у тому світі залишились. І одним із них був саме монсеньйор Монторо. Тепер йому цілували руку, він здійснював найвищу опіку над душами цілої єпархії. Авжеж, дон Козмо умів прощати підсвідомі ілюзії, мимовільні й неминучі вигадки душі, умів жаліти і співчувати таким людям; але свідоме лицемірство — ні, а особливо на цій найвищій посаді, у цьому служінні життю і смерті.

— О, як гарно! як добре! — м'яко промовив монсеньйор, виходячи з екіпажа; він окинув оком всю місцевість навколо, ставши між Діанеллою Сальво та своїм секретарем, молодим священником, худорлявим і вкрай блідим, з глибокими, розумними очима. — І море поруч… о, чудово!.. прекрасно!.. і долина… долина… і це…

Він замовк, побачивши дона Козмо, який спускався сходами старої, напіврозваленої вілли.

— А ось і він! Мій дорогий доне Козмо…

— Моє шанування, преосвященний владико, — сказав той, незграбно кланяючись.

— Дорогенький… Дорогенький… — повторював монсеньйор, обіймаючи його і плескаючи долонею по плечу. — Скільки років не бачилися… вже й постаріли… Ти… — сподіваюся, ми будемо на ти, як колись, — ти, здається, якщо не помиляюсь, на пару років старший за мене…

— Можливо… авжеж, — зітхнув дон Козмо. — Але хто їх тепер рахує, любий Монторо? Я знаю, що у мене їх багато позаду і мало попереду; минулі роки обтяжують мене, а ті, що попереду здаються надзвичайно довгими… Це все, що я знаю.

Діанелла Сальво, дивлячись на дона Козмо, мимоволі посміхнулася, побачивши на ньому древній сурдут, який скував йому плечі й руки. Посміхався собі під ніс і блідий молодий священник; а вісім охоронців, які застигли, вишикувавшись біля підніжжя сходів, дивилися на чудернацьку постать брата князя, їхнього господаря, на цьому урочистому прийомі, відчуваючи щось середнє між прикрістю й соромом. Донна Сара Алаїмо сяк-так прибрала волосся під чепчик і спустилася зі сходів, щоб поцілувати руку єпископа, клякнувши одним коліном аж на землю; разом з нею надійшли обидві покоївки, кухар і камердинер, а також дружина управителя Ванні ді Нінфа з трьома голозадими й кривоногими малюками. Монсеньйор простягнув руку для поцілунку і посміхнувся їм усім, схиливши голову. Потім представив донові Козмо свого секретаря і, піднімаючись сходами вілли, розповів про здійснений напередодні візит до церковці селища Сета і про те, як гарно його приймали тамтешні мешканці.

— Які хороші люди… які хороші люди…

І він запитав Діанеллу та донну Сару, чи бували вони в неділю на месі в тій церковці.

— Я знаю, що туди спеціально приїжджає священник з Порто-Емпедокле і що ці добрі селяни цілий тиждень збирають з подорожніх на путівці часточку на церкву…

Увійшовши у віллу, він звернувся до Діанелли із запитанням:

— Як там мама?

Діанелла невтішно розвела руками, збліднувши і з болем дивлячись йому в очі.

— Як шкода! — зітхнув монсеньйор, збираючись вмоститись на вже прикрашеній терасі. — Але ж вона спокійна, еге ж, принаймні спокійна?

— Її навіть не чутно! — вигукнула донна Сара.

— І далі молиться, так? — додав єпископ.

— Весь час, — відповіла Діанелла.

— Вас має втішати, — зауважив монсеньйор, злегка схиливши голову і примруживши витрішкуваті очі, — що в темряві розуму для неї залишилось горіти лише світло віри… Боже милосердя…

— Втратити розум! — пробурмотів дон Козмо.

Монсеньйор обернувсь і роздратовано глянув на нього. Але дон Козмо, заглиблений у свої думки, не бачив його: він думав про своє.

— Я маю на увазі — важливо зберегти віру, попри втрату розуму, — пояснив монсеньйор.

— Авжеж, авжеж! — зітхнув дон Козмо, отямившись. — Але набагато важче, коли все навпаки, любий монсеньйоре!

— Гадаю, не дуже розсудливо буде мені показуватись перед нею, правда? — запитав єпископ, звертаючись до Діанелли, наче не зрозумів слів дона Козмо. — Залишмо її, даймо їй спокій… А з тобою, — додав він, м'яко й доброзичливо посміхаючись до дона Козмо, — я хотів би відновити наші колишні палкі суперечки, але не тепер і не тут… Якби ти колись заїхав до мене…

— Суперечки? Та я вже повний дурень! — вигукнув дон Козмо. — Я став цілковитим дурнем, любий мій Монторо… Нічого вже не тямлю! Бо один каже мені, що два і два буде шість, а інший каже, що три…

— А ось і князь! — перебила його донна Сара, яка стояла біля огорожі тераси й поглядала в бік алеї.

Монсеньйор, разом з Діанеллою і доном Козмо, підвівся, щоб дивитися, як той під'їжджає. Дон Козмо кинувся братові назустріч, щоб обійняти, тільки-но той вийшов з екіпажа. Обабіч його їхали капітан Шаралла та ще один підофіцер, також при повному параді. Яскраво-червоний колір їхніх штанів гарно виділявся на тлі зелені дерев та блакиті неба. То був закритий екіпаж. Навпроти князя сидів секретар Лізі Прéола.

Донна Сара покинула терасу, де залишилися тільки монсеньйор, Діанелла Сальво і секретар, які стояли біля поручнів, налаштувавшись дивитися, як обійматимуться брати.

Дон Іпполіто Лаурентано зіскочив з екіпажа з юнацькою спритністю. На ньому був ранковий костюм і крислатий гаванський капелюх. Він поцілував брата й одразу ж ступив крок назад, щоб придивитися до нього.

— Козмо, що це ти на себе начепив? — запитав він його, посміхаючись. — Облиш! облиш! Негайно йди і скинь із себе цього релікта…

Дон Козмо глянув на свій сурдут, про який вже й забув, хоча й відчував, як той тисне йому під пахвами.

— Так, справді, — сказав він, — він ніби чимсь відгонить…

— Відгонить? Та ти все тут засмердів! — вигукнув дон Іпполіто. — Від тебе камфорою тхне на милю!

Він посміхнувся монсеньйорові й зняв капелюха, щоб привітатись з Діанеллою Сальво, яка стояла на терасі, а потім почав підніматися сходами.

— Повідомляю вам втішну новину, що ви набагато дурніша за мене! Набагато! — сказав дон Козмо невдовзі після цього приниженій і сердитій економці, яку зовсім не переконало те, що це «убрання» недоречне на події, на якій присутній монсеньйор. — Ви геть мені голову заморочили, — не заспокоювався дон Козмо, — і одурманили своєю камфорою… Зніміть це з мене! зніміть тут же! Я сам не зможу! А тепер дайте мені мою звичайну куртку.

Коли він знову з'явився на терасі, дон Іпполіто підняв догори руки.

— Ну, слава Богу! так набагато краще!

Монсеньйор і Діанелла засміялися.

— Це все донна Сара! Що тут можна було вдіяти? — зітхнув дон Козмо, знизуючи плечима. — Запевняю вас, вона ще дурніша від мене.

— Не сумніваюсь! — сказав князь, сміючись. — А скажи-но мені, де Мауро? Чому не показується?

— Гм! — сказав дон Козмо. — Він зник! Нічого не чув про нього вже кілька днів, відколи ми мали честь…

— Я знаю, де він, — мовила Діанелла і граціозно схилила голову, перебиваючи дона Козмо, який збирався сказати їй комплімент. — Під ріжковим деревом в ущелині… Але, заради Бога, цього ніхто не повинен знати! Ми з ним потоваришували…

— Та невже? — запитав дон Іпполіто зі сміхом в очах, милуючись лагідністю та грацією дівчини. — З цим ведмедем?

— Він шаленець! — суворо виніс свій присуд дон Козмо.

— Та ні, чому ви так кажете? — сказала Діанелла.

— І подивіться, хто це говорить, ваше преосвященство! — вигукнув князь. — Не знаю, скільки я б заплатив, щоб бути невидимим свідком тих сцен, які, мабуть, розгортаються тут між ними, коли вони залишаються наодинці…

Дон Козмо схвально закивав головою і засміявся своїм звичним «хо-хо-хо!».

— Це, мабуть, дуже кумедно! — додав дон Іпполіто.

Діанелла з насолодою і непоясненною втіхою споглядала цього старого, якому мужня краса, статечна бадьорість і впевненість у собі надавали шляхетності, гордовитої і водночас погідної; вона вловлювала вишуканість, притаманну йому без найменших зусиль і без тіні манірності, і їй боліло, коли вона подумки порівнювала його з тіткою Аделаїдою, зовсім іншою, навіть протилежною за вдачею — галасливою й простакуватою. Яке враження вона справить незабаром на нього?

Вони зійшли з тераси і всі, крім монсеньйора та його секретаря, які залишились на майданчику перед дверима, спустилися до підніжжя сходів, коли срібні брязкальця сповістили про те, що алеєю під'їздить карета Фламініо Сальво. Дон Іпполіто ступив крок уперед, щоб допомогти дамам зійти, і почув, як його наречена вигукнула: «А ось і ми!», а руки її сіпнулися аж до стелі карети, немов вона хотіла їх собі відірвати. Він удав, що не помітив цього грубуватого жесту, затримавшись у глибокому поклоні, потім поцілував їй руку, тоді поцілував руку донни Ніколетти Каполіно й міцно потиснув руку Фламініо Сальво. Тим часом обидві дами радісно обійняли Діанеллу, а дон Козмо зніяковіло стовбичив, не знаючи, чи варто підійти ближче і як це зробити. Капітан Шаралла на своїй білій кобилі застиг, наче статуя, біля підніжжя сходів, перед своїми вишикуваними навитяжку людьми.

— О, вояки! Дайте-но подивлюсь на вояків! — вигукнула донна Аделаїда і перевальцем, мов гуска, побігла вперед, не помічаючи, що на верху сходів, між вазонами з лавром і бамбуком, стоїть монсеньйор Монторо і вже втретє марно кланяється їй із зичливою, поблажливою усмішкою на вустах.

Діанелла, зауваживши нарешті збентеження дона Козмо, обірвала виливи почуттів Ніколетти Каполіно й затримала донну Аделаїду, щоб представити тітці її майбутнього чоловіка.

— Ах, звісно, — засміялася донна Аделаїда і міцно потиснула князеві руку. — Дуже приємно! Самітник з Вальсанїї, так? Страшенно приємно! А як гарно прикрасили віллу! Ух ти, погляньте-но тільки! О, монсеньйор уже тут… І ніхто мені не сказав!

Вона поспішно піднялася сходами; князь тут же підбіг, щоб подати їй руку; дон Козмо запропонував руку донні Ніколетті, а Діанелла пішла за ними з батьком.

— Як гарно вдягнені ці вояки! — сказала донна Аделаїда князеві, вільною рукою підтягуючи спереду поділ сукні, щоб не спіткнутися на схилі. — Вони такі милі! схожі на цукрових чоловічків!

Не доходячи до майданчика на вершині сходів, вона вигукнула:

— Преосвященний владико! Я думала, що Ваша Ексцеленція прибуде у зручний для вас час, а ви натомість… приїхали так пунктуально!

Єпископ посміхнувся, простягнув руку, щоб донна Аделаїда поцілувала перстень, і мовив:

— Я поспішав, щоб мати радість побачити вас під руку з князем і привітати вас, донно Аделаїдо, у домі родини Лаурентано.

— О, яка честь, спасибі, спасибі, ви дуже люб'язні, ваше преосвященство! — відповіла донна Аделаїда, входячи до вілли на запрошення князя.

Тоді ввійшов монсеньйор, потім донна Ніколетта, Діанелла, Сальво, секретар єпископа і також дон Козмо; князь хотів увійти останнім. Опинившись на терасі, він вловив запитливий погляд прекрасних очей Діанелли й інстинктивно відповів на цей погляд ледь помітною усмішкою.

— Красень, правда? — тихо сказала Ніколетта Каполіно Діанеллі. — І зовсім не треба вкорочувати йому бороду, як каже Аделаїда.

— Вкорочувати бороду? — перепитала Діанелла.

— Авжеж, — відповіла та. — Вона так розсмішила нас у кареті, зізнавшись, що боїться довгої бороди князя.

— Про що це ви тут перемовляєтесь? — втрутилась у цей момент донна Аделаїда. — Ви з нас смієтеся? Вони сміються з нас із вами, любий князю. Дівчиська! Але нічого не вдієш — для того ми тут і зібралися, сьогодні наш день… Як на ярмарку! Фламініо, любий, не їж мене очима. Краще підбадьори мене! Я завжди з тобою погоджуюсь, завжди кажу «так»… Але дозволь мені повеселитися! Я плету дурниці, бо зворушена… Ходімо, Ніколетто! З вашого дозволу, князю, я піду привітаюсь з моєю бідолашною братовою.

І вийшла, а за нею пішли її небога та Ніколетта.

Щоб загладити неприємне враження, яке залишила в душі князя витівка сестри, Сальво, напустивши на себе таємничий вигляд, пояснив, що пані Каполіно ні сном ні духом не відає, що її чоловік, можливо, саме в цей момент б'ється на дуелі, бо гадає, нібито він поїхав у Сікуліану на передвиборчі збори.

— Будемо молити Бога, щоб усе закінчилось добре! — засмучено зітхнув монсеньйор, звівши очі до неба.

— О, без сумніву, так і буде! — усміхнувся Сальво. — У нього сміховинний супротивник, якого всі завжди перемагали: низький, товстий і дуже короткозорий. А от наш Каполіно…

— Я здалеку бачив на головній дорозі, неподалік від вілли, — сказав дон Іпполіто, — дві карети, які їхали до Колімбетри.

— Аякже, — додав Сальво, — о цій порі, безперечно…

І замовк. Усі на мить замовкли, мимоволі охоплені тривогою, і полетіли думками до далекої вілли, де саме відбувався поєдинок. Там все було по-іншому: двоє чоловіків стояли один напроти одного з оголеними шаблями, що виблискували в повітрі; а тут, посеред сільської тиші, розкішне оздоблення прибраної для бенкету вілли тепер, як не дивно, усім здалося майже недоречним. І справді, від самого моменту прибуття і князь, і Сальво відчували в душі якийсь неприємний холодок, що його намагались якось замаскувати. Холодок цей спричинила нарешті отримана відповідь Ландіно на лист батька: звичні привітання, звичні добрі побажання, вишукані вирази задоволення від того, що батько тепер матиме хорошу, люблячу подругу життя; але жодної згадки про те, що він приїде на весілля. Покидаючи Колімбетру, дон Іпполіто вирішив послати до Рима Мауро Мортару, щоб той дав зрозуміти Ландіно, як прикро батькові від його поведінки, і спонукав його повернутися разом з ним на Сицилію. Він знав, що Ландіно з раннього дитинства відчував глибоку, ніжну прихильність до старого Мауро, неабияке захоплення його вдачею, фанатичною вірністю пам'яті та ідеям його діда і захват від мало не зневажливого ставлення до його батька, себто дона Іпполіто, якого він набув з самого початку і досі дотримується, хоч той був, зрештою, його господарем. Кращого посланця годі було собі уявити. Адже цей старий дикун немов корінням вріс у серце родини. Князь скористався моментом, коли обидві дами кудись відлучилися, вийшов на сходовий майданчик і наказав Шараллі послати Ванні ді Нінфа в долину на пошуки Мауро, бо він хоче з ним поговорити. Коли він повернувся на терасу, то побачив там донну Аделаїду, донну Ніколетту та Діанеллу. Перші дві були без капелюшків, очі донни Аделаїди почервоніли від сліз, Діанелла була ще блідіша, а сам Сальво ще похмуріший.

— Я не просив, доне Фламініо, — сказав засмучено князь, — щоб мене представили вашій дружині, бо, на жаль, знаю…

— О, дякую, дякую, — перебив його Сальво, замикаючись у своїй скорботі й злегка похитуючи головою, з напівзаплющеними очима, ніби кажучи: «Її немов взагалі не існує!»

Донна Аделаїда підійшла до поручнів тераси і, повернувшись спиною, витерла собі очі, а тоді, голосно висякавшись, сказала Ніколетті Каполіно, яка вмовляла її заспокоїтись:

— Я дурепа, знаю! Але що я можу вдіяти? Коли я бачу її… коли бачу ці її очі… мені так шкода її! так шкода!

Раптом, зробивши над собою зусилля, вона замахала руками, потрусила головою і пирхнула:

— Фух, годі вже! — і обернулась уже з усмішкою.

На терасу вийшли два лакеї в лівреях з тацями, повними чашок і тістечок. Після сніданку монсеньйор Монторо взяв слово, щоб офіційно оповістити про майбутній шлюб, виголосивши вишукану проповідь (вдаючи, ніби він сяк-так зімпровізував її тут же, на місці), у якій, природно, звеличував старі добрі часи, коли для укладення шлюбу людям досить було присяги перед Богом, адже тільки релігія робить шлюб священним і шляхетним, а людське і так зване цивільне право принижує і знецінює його… Усі побожно, опустивши очі, слухали квітасті єпископові слова. Лише дон Козмо насупився й заплющив очі, наче прагнув знайти в цих словах привід для філософської дискусії. Дон Іпполіто, побачивши його в такому стані, не на жарт занепокоївся. Зі свого боку Фламініо Сальво, якому важким тягарем лежав на душі той лист з Рима, думав про те, що хоч міркування єпископа прекрасні й слушні, але князів син все одно залишається глухим до прохань батька, а отже, домовленостей вони не дотримають і його сестрі доведеться зробити цей перший крок без жодних гарантій. Донна Аделаїда сприйняла цю невеличку промову як звичайну церковну службу, недільну месу, тобто для неї то була проста формальність. Натомість Ніколетті Каполіно проповідь ця здалася комедією, причому не дуже смішною, а в Діанелли, яка дивилася на неї і здогадувалась, про що та думала, все це викликало огиду.

З моря війнув вітерець, шатро час від часу надималось, мов та повітряна куля, а клапоть дамаської тканини зухвало вдарявся об прути прихованих під нею поручнів. Стукіт цей остаточно відвернув і без того не надто пильну увагу донни Аделаїди від промови, що затяглася, а коли нагнана вітром хмара раптом затьмарила сонце, вона трохи нахилилась, щоб виглянути з шатра й подивитись на небо, і не втрималася від того, щоб буркнути:

— Тільки б не було дощу…

Ледве вона промовила цих кілька слів, як це справило катастрофічний ефект, немов усі (окрім монсеньйора, звісно) раптом виявили безпосередній зв'язок між загрозою дощу і цим обтяжливим, нескінченним казанням. Дон Козмо здивовано витріщив очі, у донни Ніколетти вирвався смішок, дон Фламініо насупився, а монсеньйор замовк і збентежено промовив:

— Будемо сподіватися, що не буде, — і тут же додав: — Тож я закінчую.

Закінчив він, звичайно, добрими побажаннями і привітаннями, і всі з великою полегкістю підвелися. Донна Аделаїда, відчуваючи, що задихається під пологом цього шатра, запропонувала спуститися вниз і прогулятись алеєю. Князь знову подав їй руку, Ніколетта спустилася з Діанеллою, а монсеньйор, Сальво, дон Козмо і секретар пішли слідом за ними.

Дон Іпполіто Лаурентано відчув, як у нього пересох і закляк язик, через жорстоку боротьбу, що точилась у ньому, між лицарським почуттям, яке спонукало його поводитись з дамою турботливо і галантно, та розчаруванням і нездоланним обридженням, яке відразу ж викликали у нього її манери, її риси обличчя, її жести, голос і сміх; між інстинктивною, могутньою, нездоланною потребою якнайшвидше позбутися її і тут же скасувати план, який тепер, коли він здійснювався, здавався йому набагато нікчемнішим, ніж він собі його уявляв раніше, та думкою про те, як важко буде відмовитись від всього після цих перших домовленостей; до того ж його гризла таємна, гірка злість на сина в далекому Римі, який, на його погляд, здобув над ним верх, адже князь був змушений принизитися настільки, що практично просив у нього дозволу на цей шлюб. І врешті в ньому закипіла гірка образа на монсеньйора, який так оманливо змалював йому його наречену:

— Весела, добросерда, відкрита, щира, жвава, слухняна…

І що ж він може сказати їй тим часом? про що з нею говорити? На щастя, підійшов капітан Шаралла і повідомив йому, виструнчившись, що з долини прибув Мортара.

— І де ж він? — суворо запитав князь. — Скажи йому, щоб прийшов сюди.

— Мауро? — запитав дон Козмо. — О ні, облиш його, бідолаху… Ти ж знаєш, який він…

— А, це той, якого називають монахом? — вигукнула донна Аделаїда. — Ходімо до нього, ходімо негайно, князю, будь ласка!

— Ні, тітко! — благала Діанелла, яка шкодувала, що зрадила його схованку… — Він страждатиме…

— То він справді такий вовкуватий? — здивовано спитала донна Аделаїда.

— Справді! — підтвердив дон Козмо.

— Уявіть собі, — додав Фламініо Сальво, — я тут вже стільки днів, а ще його не бачив.

А Ніколетта запитала:

— А правда, що у нього на голові козяча шкура і що він ходить озброєний до зубів?

— Ходімо лише вдвох, князю! — знову запропонувала донна Аделаїда. — Я дуже хочу його побачити… Нема сили терпіти, ходімо!

Мауро стояв перед дверима своєї кімнати на першому поверсі, похмуро дивлячись на виноградник і море. Побачивши князя з якоюсь дамою, він ще більше спохмурнів, але коли дон Іпполіто лагідно покликав його, він підійшов і нахилився, щоб поцілувати його в груди. Після поцілунку почулося щось на кшталт схлипування.

— Друже мій, — сказав дон Іпполіто, розчулений цим поцілунком у серце, — ти знаєш, хто ця дама?

— Можу здогадатися; і дай Боже вам щастя! — серйозно відповів Мауро, дивлячись на донну Аделаїду, яка усміхалася й розглядала його блискучими, широко розплющеними очима.

— Я б хотів зробити приємне і тобі, — провадив далі князь. — Хочеш поїхати до Рима?

— До Рима? Я? — вигукнув Мауро, приголомшений. — До Рима? І ви ще мене питаєте? Я безліч разів був готовий піти туди навіть пішки, як прочанин, але мої ноги…

— Гаразд, — перебив його князь, — поїдеш туди пароплавом і залізницею. У мене є для тебе доручення до Ландо. Приїжджай завтра до Колімбетри… тобто не завтра, ні… дай-но подумаю! Я пришлю по тебе на тижні. У мене є до тебе довга розмова.

— А потім… відразу до Рима? — нерішуче запитав Мауро.

— Дуже скоро!

— Адже я старий, — додав Мауро. — Дві сімки на носі… і мене завжди боліло, що я помру, так і не побачивши Рима!

— То ви збираєтесь до Рима в такому одязі? — запитала його донна Аделаїда.

— Ні, ласкава пані, — відповів Мауро. — У мене є гарний костюм з хорошого сукна і гарний чорний капелюх, як у вашого нареченого.

— А ця вовняна шапчина, — напосідала на нього донна Аделаїда, — як ви можете її носити? О Боже, мені боляче навіть дивитись на неї!

— Ця шапчина… — почав говорити Мауро, але раптом з протилежного кінця обійстя почувся крик, який перервав його.

Надійшов Фламініо Сальво, розгублений і схвильований.

— Доне Іпполіто, ходіть! ходіть!.. Наш Каполіно…

— Що сталося? — вигукнула донна Аделаїда.

— Поранений? — спитав князь.

— Так, і, схоже, серйозно… — відповів Сальво. — Ходімо!

— Звідки ви знаєте?

— З Колімбетри прибіг один з ваших людей… Його принесли до вас з пораненням в груди… і не знаю, шаблею чи пістолетом… Бідолашна пані Ніколетта, вона ж тут, з нами!

Коли вони дісталися до вілли, Ніколетта відбивалася від монсеньйора і Діанелли, безперервно стогнучи:

— Моє серце знало! Моє серце мені казало! Мій капелюшок… де мій капелюшок… Швидше, подайте мені екіпаж… Лиходії, вбивці… О мій Ньяціо!

— Карета готова! — повідомив капітан Шаралла.

Ніколетта кинулась до неї, ні з ким не попрощавшись.

— А ви, князю? — сказав Сальво.

— Я теж маю їхати? — запитав дон Іпполіто.

А Сальво:

— Так буде краще. Ти, Аделаїдо, цього вечора залишишся тут. Ходімо. Ходімо.

Екіпаж з Ніколеттою, князем і Сальво щодуху помчав геть.

— Ох, Пресвята Богородице, ото халепа! — вигукнула донна Аделаїда на сходовому майданчику, сплеснувши в долоні. — Але навіщо, навіщо було якраз нині влаштовувати цю дуель? Хіба це справедливо? Дайте Богові спокій, монсеньйоре! Зробіть мені ласку! До чого ваші молитви? Вибачте, Ексцеленціє, і навіщо було в це вплутувати мене бідолашну?

Розділ восьмий

У будинку донни Катеріни Ауріті Лаурентано в день виборів навколо Роберто зібралися нечисленні його вірні друзі, з якими він у ті дні знов зустрівся і які, як і він, змінилися під впливом часу та життєвих перипетій. Коли друзі обіймались, в очах кожного з них на мить з'являвся погляд юності, тих далеких днів, коли вони ще не знали, що приготувала їм доля; тоді вони ледь хитали головою, очі їхні затуманювались розчуленням, а вуста розтягались у невеселій посмішці. «Хто б міг сказати, — виражав той затуманений погляд і та посмішка, — хто б міг тоді сказати, що одного дня ми опинимося в такому становищі, що буде втрачено стільки всього з того, що було тоді всім нашим життям і що, здавалося б, втратити було неможливо? Але ми це таки втратили; і залишилось там тільки оце життя!» Ще прикріше було бачити, що дехто не помічав або вдавав, що не помічає своїх втрат, і це було видно з турботи, що її ці люди приділяли власній вже постарілій подобі, від якої віяло добряче вицвілими звичками й манерами іншої доби. Кожен пристосувався до власної долі, як міг, справив собі якийсь прихисток, здобув якесь становище.

Себастьяно Черауло, юрист зі скромною освітою, у роки революції палкий автор імпровізованих патріотичних віршів, жвавий, імпульсивний юнак з кучмою розпатланого волосся, завдяки протекції пішов служити в канцелярію провінції секретарем, а тепер із жалюгідною старанністю поправляв собі на черепі чотири довгі волосини, які в нього залишились; він страшенно набрав вагу, взяв собі дружину, з якою мав п'ятеро доньок, і всі вони тепер прагнули знайти собі чоловіків. Інший, Марко Сала, якого бурбонський уряд засудив до смертної кари, але який, попри це, багато разів приїжджав на Сицилію, переодягнений ченцем, щоб таємно поширювати прокламації Мадзіні, спочатку взявся торгувати сіркою; кілька років йому щастило, потім він збанкрутів і тривалий час утримував сім'ю коштом азартних ігор; врешті-решт він знайшов посаду комірника на складі тютюну.

Розаріо Тріґона — це той, хто в один із травневих днів 1860 року, у Джірдженті, коли Гарібальді бився при Калатафімі, разом з чотирма іншими товаришами сміливо вийшов з триколірним прапором в одній руці і шаблею в другій назустріч трьом тисячам вояків бурбонського гарнізону і хто відтак тікав від переслідувачів під градом рушничних пострілів, дивом врятувався і пішки дістався до переможного Гарібальді, біжучи вдень і вночі, рятуючись від бурбонської королівської армії, що просувалася вглиб Сицилії в пошуках Флібустьєра[50], який тим часом перебував у Джібільроссі біля Палермо; цей самий Розаріо Тріґона, розбитий нефритом, брезклий, голомозий, беззубий і майже сліпий, теж обтяжений сім'єю, тепер злиденно животів на мізерну зарплатню віцесекретаря в Торговій палаті.

А Маттіа Ґанджі, який скинув сутану, щоб взяти участь у Революції, був тепер хворим на астму запальним чоловіком з бородою, волоссям та густими бровами морквяно-червоної барви; він викладав у молодших класах гімназії: alauda est laeta — жайворонкові радісно («радісно, аякже, хай йому біс!») і, витріщаючи очі, казав своїм учням: «Чому це йому раптом радісно? не вірте, він співає, бо голодний, він співає, бо кличе подружку! до чого тут радість!»

Контрастував з ними Філіппо Ното, високий, худий, дещо прив'ялий, але все ще білявий чепурун. Ще до 1860 року він бився на дуелі з якимсь бурбонським офіцериком через жінку і зазнав переслідувань; любовна ця приключка стала для нього поштовхом до патріотичних чинів, але політика мало його цікавила: він наполегливо вчився і зумів утриматись на плаву, йти у ногу з часом, залишаючись при цьому консерватором; він мав славу одного з найосвіченіших юристів сицилійської адвокатури, і його часто запрошували захищати найважливіші цивільні справи в Палермо, Мессіні та Катанії.

Ці п'ятеро друзів і канонік Аґрó намагалися підтримувати жваву розмову, говорили про сторонні речі, про далекі події, згадували анекдоти, які викликали млявий смішок, аби лиш не дозволити, щоб мовчання зробило тягар поразки, нехай і передбачуваної, ще нестерпнішим для пригнічених душ. Але, правду кажучи, поступово, після першого потрясіння від зустрічі з товаришем, а відтак ще й після усіх тих зворушливих спогадів про юність, їхнє усвідомлення теперішнього почало змінюватися, і з якимось таємним хвилюванням, яке розчулювало їх, вони враз відчули себе такими самими, якими були багато-багато років тому, з тими самими думками і почуттями, що їх вони давно вже вважали затьмареними, стертими і погаслими внаслідок тривалого забуття. Цієї миті в кожному з них прокинулась інша, несподівана істота, та сама, якою кожен з них був тридцять років тому, та самісінька; але вона була настільки жива, настільки присутня, що коли друзі дивились один на одного, нинішня їхня подоба справляла на них дивне враження, сумне й кумедне водночас, зовсім не здаючись їм справжньою. Вряди-годи до вітальні заходив Антоніо дель Ре; він бачив їх такими, якими ті справді були, тобто старими, і, слухаючи їхні балачки, сповнювався невимовним смутком — смутком, який ми відчуваємо, коли бачимо в старих людях, які на деякий час забувають про свою старість, все ще живі пристрасті, які корінням сягають у невідоме нам минуле.

— Ми затримались в Сан-Джерландо, — розповідав Марко Сала, — майже до півночі грали в карти в будинку покійного Джачінто Лумїї.

— Бідолашний Джачінто! — зітхнув Тріґона, похитуючи головою.

— З нами був Вінченцо Ґварнотта з Сікуліани, — провадив далі Сала.

— А, Вінченцо! — сказав Роберто Ауріті. — І що з ним сталося?

— Помер, — відповів Сала.

— Він теж?

— Еге ж, уже років дев'ять чи десять минуло!

Ота його вічна усмішка, а усміхався він більше очима, ніж вустами… і світлі очі кольору морської хвилі, безбороде обличчя барви теракоти… І його «Гей, дурню, чого витріщився?» — він теж уже на тому світі.

— Він приїхав до Джірдженті у справах і зупинився, як це було заведено в ті часи, коли не було готелів, у монастирі Святої Анни. Тепер навіть монастиря того вже не існує! То була жахлива ніч: вітер, блискавки, грім і злива, злива, яка, здавалось, аж трощила дах. Тому Джачінто Лумія врешті запропонував нам заночувати в його домі. Якось би усі ми там примістилися. Інші, нежонаті парубки та нетутешній Ґварнотта, прийняли запрошення; я ж, попри наполягання, забажав піти додому, щоб не хвилювати цю святу жінку, мою матір, і мою дружину. Перед моїм відходом Ґварнотта, знаючи, що дорогою додому мені доведеться пройти повз монастир Святої Анни, попросив мене постукати у двері монастиря, щоб попередити монаха-брамника, що цієї ночі ночувати він не прийде. Я пообіцяв йому і пішов. Запевняю вас, що, тільки-но вийшовши на вулицю, я пошкодував, що не скористався гостинністю Лумії. Вітер просто збивав з ніг! Шмагав дощ, густий, мов свинець; панував холод і страхітлива темрява, яку, після жаских спалахів блискавки, можна було ножем різати. Однак, проходячи провулком Святої Анни, я згадав, про що мене просив Ґварнотта, і зупинивсь, щоб постукати у двері. Стукаю та й стукаю, але ніякої відповіді, ніхто мене не чує! Дивом я не вибив ці двері. Я вже збирався було йти геть, коли почув, як нагорі відчинилось заґратоване вікно і почувся гучний голос: «Хто там?» «Сала, — сказав я. — Марко Сала!» «Гаразд!» — відповів гучний голос згори, і відразу ж після цього я почув, як щось знову грюкнуло і вікно зачинилось на засув. Я залишився там стояти, мов той дурень. Вони не дали мені змоги й слова сказати, і для них все було гаразд. Мене аж трусило від злості, і я подумав, що, аби догодити Ґварнотті, який сидів у безпеці, я тут ризикую підхопити якусь хворобу, а до того ж мене, можливо, тут прийняли за божевільного або п'яного. Хто ходить вулицями о цій порі і в таку негоду? За кілька кроків я почув повільний подзвін — бом-бом — і аж підстрибнув; вітер поніс цей похмурий звук у ніч; потім знову бом-бом-бом, задзвонило ще раз; ударів дзвону було, мабуть, з п'ятнадцять, але я більше не звертав на це уваги. Діставшись додому, я зірвав зі себе одяг, який прилип до мене, добре витерся, заліз у ліжко і заснув. Наступного ранку я прокинувся рано, як завжди, пішов відчинити двері, і вгадайте, кого я побачив перед собою? Носіїв з катафалком. Побачивши мене, вони звели догори руки і відскочили назад, приголомшені: «Доне Марко! Як це? Хіба ваша мость не вмер?» «Сучі діти!» — кричу я, піднімаючи палицю. А вони: «Але ж, ласкавий пане… Учора ввечері в монастир Святої Анни хтось прийшов сказати, що ваша мость умер!» Той подзвін, бачте, був по мені. І це я сам пішов повідомити про свою смерть.

Хоч історійка ця веселою не була, останні слова Сали його друзі зустріли сміхом.

— Ви смієтесь, — сказав він. — Але хто знає, чи не помер я тоді насправді, любі мої! Авжеж! Можу сказати, що то була остання весела ніч моєї молодості! Можливо, якщо добре подумати, спомин про ті удари дзвону застряг мені в голові, як погана призвістка; але мені здається, що з тієї самої хвилини життя моє замкнулось у зливі нещасть, що воно стало для мене таким, яким був провулок Святої Анни тієї жахливої ночі, і що те бамкання похоронного дзвону не полишало мене ціле життя…

Тієї миті повернувся Антоніо Дель Ре із ще однією телеграмою. Кілька таких телеграм уже надійшли з різних виборчих дільниць округи. Канонік Аґрó розгорнув її, перебіг очима й кинув у куток, на стілець біля канапи. Ні Роберто, ні інші не поцікавилися, звідки вона надійшла і який результат принесла. Жест і мовчання Аґрó зробили всі питання марними. Теперішня поразка, яка очікувала на Ауріті, увиразнила набагато серйознішу і непоправнішу поразку, якої час і життя завдали кожному з них. І схоже було, що поразка ця була уособлена в образі мовчазної й похмурої донни Катеріни Ауріті Лаурентано. Вряди-годи Роберто та його друзі мимохідь кидали на неї погляди, немов на привид з тих часів, марними пережитками якого були й вони самі. У нову добу лунали інші голоси, які не знаходили відгуку в їхніх душах, переважали інші думки, які не знаходили місця в їхніх головах, панували інші пристрасті, інші ідеали, перед якими вороже закривалися їхні душі. Й очевидним і суворим доказом цього була купа телеграм, що лежала на стільці. За останні кілька днів несподівано, але, безумовно, давно потай підготована, виринула кандидатура якогось Дзаппалú з Ґротте, гірничого експерта: кандидатура ця була вираженням протесту і заявляла про права робітників сірчаних шахт та селян провінції, які вже організувались в осередки Ліги. Роберто Ауріті перемістивсь на третє місце. Той Дзаппалá набрав більше голосів, ніж він, майже на всіх дільницях, і таким чином легким і зневажливим жестом витіснив його з дистанції, як відкидають ногою непотрібну ганчірку, що не є навіть перешкодою, а всього лиш муляє око. У певний момент, коли прийшла телеграма з Ґротте, одного з головних осередків видобування сірки в провінції, що свідчила про майже одностайне голосування за Дзаппалý, здавалося, що він навіть зможе серйозно поборотися за перемогу з Каполіно і вийти до другого туру, попри палку підтримку, яку кандидат клерикалів отримав у Джірдженті як компенсацію за серйозну травму під час поєдинку. Намагаючись приховати за жалюгідним обманом правду, Тріґона намагався віднести поразку головним чином на карб результату того недоречного поєдинку, нахабних манер Верóніки, який був тут чужинцем, та зарозумілої поведінки одного з його секундантів, того добродія фехтувальника, адже вона справді шокувала та обурила мешканців Джірдженті, хоч Сельмі, який вже відбув у свій округ, зробив усе можливе, щоб обурення це пом'якшити. Канонік Аґрó мовчки схвально кивнув. Він не міг пробачити Верóніці, що цим ганебним скандалом той зірвав стратегічний план, який він обмірковував і розробляв з такою витонченою хитрістю. А той другий, кавалер Джован Баттіста Маттіна! Його ж прислали до Ґротте, щоб підтримати кандидатуру Ауріті, але він зіграв роль Юди, домовившись в останню мить із супротивниками.

— І хто він такий? — запитав Маттіа Ґанджі у своїй звичайній жорсткій манері. — Кого він представляє? як живе? що робить? з якої клоаки він виліз? Манірний, прилизаний, з цим виглядом вельможного пана…

Канонік Аґрó злегка похитав головою з легкою посмішкою на вустах, а потім сказав:

— Це все повітряні змії, дорогі друзі, повітряні змії! Він, Верóніка і бозна-скільки ще інших! Це літуни… Ви бачите їх високо, у сьомому небі, стоїте та й дивитесь на них із захопленням, роззявивши рота; але хто знає, чия рука смикає за нитку! Може, її смикає якась лиха баба, а може, кінець нитки слід шукати в поліції чи в якомусь підпільному гральному домі… Ніхто не може цього знати! Тим часом літун літає собі, ловить вітер, слідує за ним, і нам здається, ніби він його опанував. Але раптом він смикається вбік, крутиться і, здається, ось-ось стрімголов упаде. Та невідома рука тут же підносить його знову легкими, вправними сіпаннями або широкими, енергійними ривками і знову пускає за вітром, щораз більше і більше відпускаючи нитку. Повітряні змії, мої любі… Як їх багато! І всі вони мають хвіст, et in cauda venenum[51]…

Шестеро голів кивнули, мовчки і з глибокою гіркотою схвалюючи образне порівняння каноніка Аґрó, який, сам трохи розгубившись, полегшено зітхнув, ніби разом з цим скинув тягар поразки зі своєї душі.

Найбільше Роберто Ауріті страждав від упертого, похмурого мовчання матері. Перед цим вона, всупереч своєму звичаю, говорила аж надто багато, щоб відмовити його від цього заміру; її слова були тоді серйозними; ще серйознішим стало її мовчання тепер. Вона хотіла, щоб тепер промовляли лише факти, суворо підтверджуючи її слова. Це роздратувало Роберто, і він сказав:

— Зрештою, друзі мої, повітряні змії чи просто змії… облишмо їх! Якщо далі говорити про це, то може здатися, ніби я, їдучи сюди, мав якісь ілюзії. Ви ж знаєте, жодних ілюзій я не мав. Мене послав сюди хтось, кому я не міг відмовити, — це скидалося б на дезертирство.

— Бідолашний, ти мов Христос! — вигукнув Маттіа Ґанджі. — Прийшов, щоб тебе розіп'яли!

— Насправді не про розп'яття йдеться, — посміхнувся Роберто. — Я прийшов, щоб мої співгромадяни відкинули мої пропозиції, чого б вони не вартували в нинішній боротьбі, і щоб їхня реакція змусила уряд замислитись і зрозуміти, що цього вже досить, що тут потрібне щось інше!

— Дзаппалá, потрібен Дзаппалá! — гигикнув Маттіа Ґанджі. — Як би я хотів, щоб обрали Дзаппалý!

— Мамо, — тихо промовив Роберто, торкаючись її руки з гіркою, смиренною усмішкою, — ото старі дурні…

Мати випнула губу й насупилася, а тимчасом інші гучно висловлювались на підтримку побажання Маттіа Ґанджі, щоб був обраний Дзаппалá. Тільки Дзаппалá? Ні! П'ятсот вісім таких, як Дзаппалá, по одному від кожного округу півострова! Ото засідання будуть в Палаті депутатів! Негайно закрити всі школи! Скасувати всі податки! Розпустити армію і поліцію! Уневажнити закон і порядок! Знести кордони, бо всі ми брати! І так, авжеж, зрівняти гори, зробити їх всі пагорбами однакової висоти! І Маттіа Ґанджі, звівшись на ноги, взявся декламувати:

Усі присутні, окрім Помпео Аґрó, встали і гаряче зааплодували.

— Панове, панове, — сказав Філіппо Ното, висмикуючи собі гачкуватими пальцями манжети з-під рукавів, — будьмо справедливі, панове, не звинувачуймо їх, бо провина лежить лише на нас! на нас, на так званих християнах! Коли ми чуємо: «Хочемо, щоб кожному було віддано за ділами його! Хочемо, щоб людська особистість піднялася над матеріальним життям! Хочемо, щоб кожен знайшов собі хліб і роботу!», ми, темні міщухи, ми, жалюгідні христосики, аплодуємо першими…

— Ще б пак! — вигукнув Черауло. — Коли йдеться про щастя для всіх, їй-богу, всі чесні уми в цьому одностайні.

— А соціалісти лиш відкривають рота і — гам! — проковтнули вас, — не залишився в боргу Філіппо Ното. — Вони змальовують такий ідеал людяності та справедливості, який нікому не може не подобатися і який всіх задовольняє; і так вони навертають у свою віру тих, хто не може відрізнити абстрактні міркування від практичних моментів суспільного життя, любий Черауло! Довірливих людей, які навіть не запитують себе, чи нові методи не зроблять несправедливість і смуток у нашому падолі сліз у тисячу разів більшими; правда, отче?

Помпео Аґрó кілька разів кивнув на знак схвалення.

— Справжня небезпека, мої панове, полягає в тому, — з іще більшим запалом продовжував Ното, — що ми, християни, дійшли переконання, нібито рух так званого четвертого стану є неминучим, нездоланним…

— Так воно і є, на жаль! — знову перебив його Черауло.

— Зовсім ні! насправді ні! Дурниці! Дурниці! — крикнув Філіппо Ното. — Наука не підтримує теорії соціалістів, не підтримує її й логіка, мораль і навіть культура, вона не має опори і не може не зазнати краху, вона розвіється, мов божевільний сон, мов п'яна маячня! Я хотів би довести це тобі, я хотів би довести це всім, і насамперед тим членам уряду, які роблять нас свідками жалюгідного видовища, коли держава гнеться, коли вона губиться і вплутується в речі, у які вона не повинна вплутуватися!

Він трохи заспокоївся, простягнув руки і повів далі іншим тоном:

— Дозвольте мені сказати лише кілька слів. Весь наш шлях хибний — від А до Я. Погляньте тільки! Підтримка старих, жінок, покинутих дітей та хворих справді може становити інтерес для суспільства.

— Для всього людства, — сказав Тріґона.

— Чудово! Згода! — схвально мовив Ното. — Але від теперішнього запобігання злидням через організацію дитячих садків, гуртожитків і недорогих їдалень лиш один легкий, непомітний крок, панове, до захисту пролетаріату…

— Так званого пролетаріату, — процідив крізь зуби Ґанджі.

— …від можливих злиднів, — провадив далі Ното, — за допомогою обов'язкового страхування від нещасних випадків на виробництві та від майбутньої непрацездатності через вік чи хворобу. Чи не здається вам, любі друзі, що, зробивши ці перші кроки, неважко зробити й інші, які щораз більше наближатимуть нас до «держави благоденства», яку так критикують з позицій здорового глузду найвидатніші письменники? Бо коли в суспільну свідомість увійде уявлення про те, що громада повинна дбати про тих, хто через фізичну неспроможність не може працювати, легко поширити цю засаду на працездатних безробітних і перестрибнути таким чином через рів, який відділяє нас від царини справжнього соціалізму. І це буде справедливо! Якщо вони, попри свою добру волю, не можуть знайти роботу, або якщо їхню працю винагороджують неналежно, хіба вони не заслуговують на таке ж співчуття, як ті, хто не може працювати через фізичну ваду? Наслідок той самий, мої панове: незаслужене убозтво! А з проголошенням права на працю стає зрозуміло, до чого це призведе; ми це вже бачили, зрештою, у Франції, у 1848 році…

Раптовий вигук обурення з боку каноніка Аґрó перервав у цей момент промову Філіппо Ното, яка починала набувати пропорцій і тональності справжнього публічного виступу.

З Комітіні, рідного села Аґрó, надійшов лист, що повідомляв про чергову зраду. Син Розаріо Тріґони продався там партії Каполіно, поширюючи чутки, нібито Роберто Ауріті відмовився від боротьби, і благаючи своїх друзів голосувати за кандидата від клерикалів проти соціаліста Дзаппалú. Аґрó не стримався: без жодного жалю до присутнього там бідолашного напівсліпого батька він полум'яними словами взявся таврувати цього нікчему, який завдав йому такої серйозної образи на його власній бáтьківщині. Роберто Ауріті кілька разів намагався перебити його, відтак поспішив втішити друга, який спочатку злякано підвівся, готовий кинутися на той лист і на самого Аґрó, а потім впав на стілець і заридав, сховавши обличчя в долонях.

— Та це певно наклеп, Розаріо… це обмова, ось побачиш! Твій син, мабуть, діяв з добрими намірами, вважаючи, що правильно тлумачить мої думки… А й справді, якщо обирати між ними двома, між Каполіно і Дзаппалóю, то — що ж! — краще буде, якщо голоси дістануться Каполіно… Він вважав, що мені не варто далі вести боротьбу… і…

— Ні… ні… — невтішно ридав між схлипами Розаріо Тріґона. — Це ганебно! Ганебно!

На щастя, з'явився Мауро Мортара, який прибув з Вальсанїї до Колімбетри, щоб поговорити з князем про свою поїздку до Рима. Він нічого не знав про вибори. Марко Сала, Черауло і Ґанджі, які давно його не бачили, радісно привітали його, але він відсторонив їх усіх і майже вклякнув біля ніг донни Катеріни, знову і знову цілуючи їй руку; потім обійняв Роберто і нахилився, щоб поцілувати його, як він звик, у груди, у саме серце.

— Я їду до Рима! — сказав він. — Знаєте? їду до Рима!

Але радість його не знайшла у них відгуку: усі все ще були спантеличені й зворушені слізьми Тріґони.

— О, доне Розаріо! — вигукнув Мауро. — Що це з вами? Чому ви плачете?

Він обвів усіх поглядом і прикипів очима до каноніка Аґрó, який здавався найбільш похмурим і занепокоєним.

— Нічого такого, — відразу ж відповів Роберто. — Прикра новина, але, без сумніву, безпідставна. Панове, заради Бога! Мені боляче… боляче через ваше страждання… набагато більше, ніж через своє. Хочете справити мені втіху? Не говорім більше про це. Що було, те загуло. Годі! Ви знаєте, які ви мені дорогі і чому. Я не дякую вам за те, що ви зробили для мене з цієї нагоди, бо знаю, що хоч часи змінилися, та не змінилися наші серця, і ви не могли не зробити для мене того, що зробили. Ми помилились, справді помилились, любі мої! І всі ми це давно знаємо, хто з одних причин, а хто з інших. Так що… облишмо: навіщо тепер нарікати? Це було ще одне випробування, у якому я, зі свого боку, не відчував жодної потреби… Досить!

Роберто Ауріті просто не міг більше цього витримати. Вигляд його друзів і мовчання матері, плач Тріґони, терпке роздратування Аґрó і холодне мудрагельство Ното стали для нього нестерпними. Йому кортіло написати в Рим, негайно повідомити про програну битву своїй подрузі, тій жінці, яка вже давно приспала у ньому будь-які стремління та будь-який гнів і з якою він, недбалий і непам'ятливий, потонувши у зневазі до всього, що не стосувалося безпосередньо і конкретно її особи, лише втамовував грубий голод чуттів. Шляхетність матері та цнотливість сестри викликали в нього мало не інстинктивну потребу приховати навіть від самого себе своє рабське почуття до цієї жінки, яка знала всю його нікчемність. Роберто писав їй ночами, кривлячи душею; щоб не сваритись з подругою і мати певність, що та буде слухняною і готового вдовольнити всі його забаганки, він не наважувався зізнатися їй перед від'їздом у справжній причині його участі в перегонах, проте дав зрозуміти, що це буцімто для того, щоб поліпшити його становище, адже як депутат він буде більше на виду.

У перших листах він давав їй надію, що перемога цілком імовірна, потім поступово піддавав все сумніву і врешті-решт почав писати, що хоче лише якнайшвидше повернутись до неї. Ці листи Роберто відправляв сам, а всі інші просив відправити небожа. Утім, Ауріті знав, що невдовзі племінник поїде з ним до Рима вчитися в університеті, житиме в його домі, а отже, все бачитиме і знатиме. Але поки що він волів зберегти таємницю. Цей шорсткий, наїжачений юнак до відвертості аж ніяк не заохочував. І Роберто боліла думка про те, що йому доведеться взяти його із собою, а отже, через нього мати і сестра дізнаються про життя, яке він провадить у Римі. Але як було цього уникнути?

Донна Катеріна тим часом розпитувала Мауро про свого брата Козмо, «цього шаленця», і про донну Сару Алаїмо.

— Нічого мені не говоріть, заради Бога! — вигукнув Мауро. — Я їду до Рима, кажу вам, і більше нічого не хочу зараз знати!

— Любий Мауро, — відповіла донна Катеріна, гірко всміхаючись, — якщо це так, заплющ очі, заткни вуха і негайно повертайся додому — послухайся моєї поради!

Коли від монастиря Бадія Гранде друзі спустилися на вулицю Атенеа, вони опинилися посеред потоку людей, які радісно вітали звістку про обрання Іньяціо Каполіно.

Кареті каноніка Аґрó довелося зупинитись; старий кривоногий слуга-візник затріщав батогом:

— Гей, дорогу! Дорогу!

Хіба міг він собі уявити, що хтось може не поважати його господаря, або що той може чогось боятися? І серед цього галасу та сум'яття він геть не чув голосу каноніка, який кричав йому: «Назад, Коло! Назад! На вулицю Пурґаторіо!». Хтось свиснув, потім ще хтось, і ще — от сучі діти! Але Каполіно все ще був у ліжку, одужуючи на віллі князя Лаурентано в Колімбетрі, і всенародна радість, шукаючи собі виходу, мало не перетворилася на демонстрацію протесту проти каноніка Аґрó. На щастя, їхнім верховодам вдалося відвернути бурю, яка ось-ось мала окошитися на нещасливій кареті, але не з поваги до Помпео Аґрó, який на неї не заслуговував, а через габіт, який той недостойно носив. Не обійшлося без свисту, коли вони проїздили мимо, але потім натовп посунув далі, на алею Пасседжата, під віллу Фламініо Сальво.

— Хай живе Іньяціо Каполінооо!

— Славааа!

— Хай живе наш депутааааат!

— Славааа!

У темряві вечора, при блідому світлі вуличних ліхтарів, цей потік людей галасливо рухався вузькою вуличкою, дозволяючи поводитися, наче стадо овець, не виявляючи найменшого ентузіазму й підкоряючись волі двох-трьох підкуплених заспівувачів. Вілла Фламініо Сальво була вся яскраво освітлена, щоб її тріумфальну ілюмінацію видно було з далекої Колімбетри. Там зібралися партійні достойники; усі вони вийшли на великий балкон з мармуровою балюстрадою, тільки-но на під'їзді до вілли почувся галас демонстрації.

— Слава Фламініо Сальвооо!

— Славааа!

— Хай живе Іньяціо Каполінооо!

— Славааа!

У віллу увійшли представники демонстрантів, Сальво привітав їх своєю звичною холодною посмішкою, якій повільний погляд очей під набряклими повіками надавав виразу легкої іронії. Тих п'ятнадцятеро чи шістнадцятеро збуджених містян, що тільки-но вийшли з анонімного натовпу, який у темряві алеї здавався таким грандіозним, тут враз набули кожен свого імені та вигляду: боязкі, незграбні, спантеличені, покірні, вони становили вкрай жалюгідне видовище серед пишноти розкішної зали. Фламініо Сальво подякував громадянству за це спонтанне підтвердження народних почуттів; він повідомив про здоров'я депутата Каполіно і в присутності комітету попросив інженера Ауреліо Косту поїхати на віллу князя в Колімбетрі, щоб повідомити про його обрання і про цей прояв радості всього населення Джірдженті. Один із п'ятнадцяти вийшов на балкон і при світлі ліхтарів, які тримали двоє лакеїв, пристрасно звернувся до натовпу з промовою.

Ніхто не звертав уваги на сум'яття, яке запанувало там серед бідолашних засліплених вечірниць, які то спускалися вниз і черкали по головах демонстрантів, то, коли здіймався галас і чулося плескання в долоні, відчайдушно шугали вгору, видаючи пронизливі виски, ніби просячи допомоги й вимагаючи помсти у зірок, що радісно виблискували на небі. Імпровізований оратор говорив про те, що обрання Каполіно було однією з найбільш пам'ятних подій у сучасній італійській історії; але ніхто й ніколи не міг би примусити вечірниць зректися переконання, що насправді все місто зібралося того вечора лише для того, щоб піти на них украй незаслуженою війною. Оратор ще не закінчив своєї промови, коли Ауреліо Коста на поспіхом осідланому рудому жеребці, що належав Сальво, щодуху поскакав до Колімбетри.

Унизу, заплутавшись між людей, стояв Пінья, він приплівсь у хвості натовпу, який нестримно штовхав, товк і тузав його протягом усього шляху. Свавілля! Беззаконня! Він ішов у своїх справах і саме збирався перейти вулицю Атенеа, коли на нього насунула юрба; він не встиг відступити, і тоді ті, хто стояв попереду, відіпхали його назад, щоб пройти вперед, і так потік людей поглинув його — з його викривленим хребтом і немічними ногами вислизнути було неможливо; він розлютився, зарепетував і почав кидатися на всі боки, штовхатися, бити кулаками, ногами й ліктями, щоб звільнити собі шлях і вирватися; але юрбі забаглося взяти його в заручники, тому на нього зусібіч несамовито натискали з криками; «Ось Пінья! ось наш Пінья! хай живе Пінья! геть Пропаганду! та ні, слава йому! ходи до нас!». Не обійшлось без кількох стусанів і потиличників. Розлючений, як ніколи, мов той дикий кабан серед зграї собак, він навіть спробував вкусити найближчих до себе. Кілька разів, допомагаючи собі ногами і плечима, щоб звільнити руку, і розраховуючи спертися на людей позаду себе, а натомість виявивши там порожнечу, бо хтось намагався відсунутись від нього, він ледь не впав. Але тут же інші знову попхали його на спини тих, хто був попереду, і там, стиснутий і обложений зусібіч, він хапав ротом повітря, мов риба, а на нього летіло ще більше штурханів, потиличників, глузів. Тягнучи і штовхаючи, юрба кидала його в усі боки, торсала на всі способи, поки він, потовчений, змучений, не віддався на волю течії, але не йшов своїми ногами, ні, ні — його тягнули… Дикуни! Негідники! Продали совість! Яка соромота! О Джірдженті, ганьба Сицилії і всього людства! Яке посміховисько, яке безчестя! А завтра всі вони помчать в захристію, аякже, щоб разом з церковною проскурою дістати своїх пару лір… Так, хай живе Каполіно і хай живе Сальво! хай живе Вакх і хай живе Мамона! З такими вигуками він погрозливо й злісно дививсь на юрбу під віллою Сальво і то смикав плечем, то сичав, то пирхав, то шморгав носом — тьху, покидьки людства! тьху, мерзенні невігласи!

— Помовч, Пропагандо, зачекай лиш до завтра! — кричав йому дехто. — Завтра всі ми вступимо до Ліги! А нині, поки ми тут — Слава Каполіноооо! (Знаєш, ми ж це не навсправжки, а просто задля жарту.) Слава! славааа!

Таким було завершення його трудового дня, таким був підсумок всієї біганини із самого ранку від однієї виборчої дільниці до іншої, щоб розподілити між товаришами ролі, дати вказівки, тут підсобити, там переконати, закликати, вмовляти залежно від обставин, щоб виборчий голос усіх трудівників було віддано трудівникові, їхньому товаришеві, хай йому біс! Щоб вони проголосували за Анджело Дзаппалý, який би захищав їх, який би відстоював їхні інтереси в парламенті!

Звісно, з огляду на те, що висунення цього народного кандидата важило лише як вираз протесту, він міг би задовольнитись і цим результатом — так, але голосування було задовільним лише в поблизьких селах! Натомість серце його обливалось кров'ю через ганьбу Джірдженті, його рідного міста! Яке посміховисько, яке безчестя…

Коли Пінья, втративши від крику голос і падаючи від утоми, врешті-решт повернувсь додому в П'яно-ді-Ґамез, щоб проковтнути свою отруєну жовчю вечерю, і ступив на перші сходинки дерев'яних сходів, що вели з першого поверху нагору, він застав Чельсіну та Антоніо Дель Ре за жвавою розмовою.

— О, ви тут?

— Проходь, тату, іди нагору! — сказала Чельсіна до нього, наче до собаки. — Ми тут прощаємось. Він завтра від'їздить.

— А, тоді добраніч, — сказав Пінья. — Тобто щасливої дороги… Значить, ви вже їдете? Заздрю вам, мій друже. О, в Римі ви неодмінно побачитеся з… ким вам доводиться дон Ландіно Лаурентано? Аякже, дядьком, ми вже говорили про це. Передайте йому моє шанування, скажіть, що він потрібен тут, у Джірдженті, бо Джірдженті — це ганьба нашого острова…

— Ми зрозуміли, тату, — роздратовано перебила його Чельсіна. — Дай нам поговорити! Іди собі!

— Що за підла країна! — бурчав Пінья, насилу тягнучи своє немічне тіло сходами нагору. — Негідники… далебі… невігласи…

І зник за поворотом сходів. В ту ж мить молодята знов обійнялися. Антоніо більше не міг стримуватись; сп'янілий, загублений, він більше не міг відірватись від неї; юнак шукав її вуст, немов палаючи від спраги, знов припав до неї в поцілунку, який проникав у найглибші заулки її душі, у ще одному жагучому, пекучому, нескінченному поцілунку, у якому він, охоплений муками шаленого бажання, готовий був віддати їй усього себе і взяти її всю.

— Годі, — застогнала Чельсіна, знесилена, кладучи голову йому на груди.

Але Антоніо знай стискав її ще палкіше, ще тремтливіше; він далі шукав її вуст.

— Ні, годі, Ніно, — сказала Чельсіна, опанувавши себе. — Досить… досить…

Вона взяла його долоні, стиснула їх, поклала собі на задихані груди і, не відпускаючи, продовжила:

— Отак!.. Тож, слухай… ти подивишся, правда ж? Ти пошукаєш… Мусиш зробити все…

— Так…

— Ти мене чуєш?

— Так.

— Ти мене не слухаєш! Годі, Ніно! Я сказала тобі, досить. Ти мене не слухаєш…

— Так… я спробую…

— Що спробуєш? Відпусти мене, заради Бога!

— Не знаю… Я все зроблю… Не сумнівайся! Поцілуй мене ще раз…

— Ні! Де ти шукатимеш?

— Та всюди, всюди…

— Так, потрібна якась робота… може бути навіть найпослідуща… для початку, розумієш?.. Ти ж знаєш, я можу… я пристосуюся до всього! Я мушу, мушу бути в Римі якнайшвидше, чуєш?

— Так, кохана… кохана… кохана! — важко дихав він, а потім, стискаючи її руки, випалив у тривозі: — Що мені робити? о люба Чельсіно… що мені робити?

— Замовкни! — сказала йому Чельсіна. — Не хочу, щоб тебе почули нагорі.

— Тоді я піду… я не можу…

— Так, іди, йди… вже пізно! Мене кличуть. Відразу напиши мені, добре?

— Так…

— Прощавай, прощавай.

Але він ніяк не міг відпустити її руку; наблизив обличчя до її обличчя й запитав:

— Що ти мені даси?

— Чого ти хочеш?

— Тебе, тебе усю! Їдьмо зі мною, їдьмо!

— Якби я могла! Поїхала б тут же!

— О, кохана… Що ти мені даси? Щось твоє…

— У мене нічого немає, любий Ніно…

— І все ж у мене є дещо від тебе, знаєш? щось, що ти мені дала.

— Причому тут я?

— Хіба ти мені нічого не давала? Навіть шматочка свого серця?

— А, це…

— І є ще одна річ… Ти не пам'ятаєш?

— Ні…

— Лялька…

— А-а, — усміхнулась Чельсіна, — та, що з вусами?

— Не смійся, не смійся. А знаєш, вуса я витер! Я візьму її із собою.

— От хлопчисько…

— Знаєш що? Минулої ночі я взяв її до себе в ліжко, притулив до себе. А все ж…

— Та ну! Це не я, а лялька, ти ж знаєш!

— Я знаю, але вона твоя, була твоєю… Хіба ти її не цілувала?

— Може, у дитинстві…

— А отже…

— Іди, іди, Ніно. Мене знову кличуть. Прощавай. Не забувай про все! І пиши мені! Прощавай.

Ще один довгий-довгий поцілунок на порозі, і Антоніо вийшов. Він зупинивсь на безлюдному П'яно-ді-Ґамез і розгублено озирнувся; втупив погляд у нерухому порожнечу неба й відчув подив, наче, прокинувшись, знову потрапив у сновидіння. Як мерехтіли зорі! Він почув, як відчинилися балконні двері. З них визирнула Чельсіна.

— Прощавай. Не забувай.

— Так. Прощавай!

Вона була вже далеко; далеко був її голос, далеко була її постать; і той будиночок, на блідому фасаді якого посеред вологої чорної вулиці відбивався місяць, і сама вулиця, і шумування води в криничці, і вузькі, криві, чорні провулки, і все мовчазне нічне місто, високо на пагорбі, під зорями, — усе це здавалось йому тепер далеким; немов він із відстані, з нескінченним сумом, з нескінченним болем споглядає своє власне життя, яке лишилося там, відірване від нього.

Коли Ауреліо Коста прибув до Колімбетри, дон Іпполіто Лаурентано вже знав про обрання Каполіно; він саме говорив про це в салоні з доном Салезіо Марулло та Нінí Де Вінчентісом. Перший, щойно дізнавшись про результат дуелі, поспіхом прибув з Джірдженті, а другий після поєдинку, на якому був секундантом, залишився в Колімбетрі біля ліжка пораненого.

Дядько Салезіо слухав князя з таким поважним виглядом, наче це він забезпечив обрання Каполіно. Але ж це справді так! Хіба він не віддав за нього свою пасербицю? Ось уже п'ять днів він відчував новий приплив сил, перебуваючи серед пишнот Колімбетри, у яких він розчинявся і знов народжувався, наче вони належали йому. Дон Салезіо з особливою увагою ходив навшпиньках по товстих килимах; прицмокував, дивлячись на всі ці красиві й дорогоцінні речі, які йому траплялись; за столом він аж млів від задоволення, коли бачив цей вишуканий осяйний посуд або коли Ліборіо у фраку і білих рукавичках підносив йому смачні наїдки. А при заході сонця, дарма що у нього боліли ноги, він спускався на подвір'я і йшов аж до воріт, щоб втішитися тим, що йому по-військовому віддавав честь вартовий у червоних штанях і бірюзовому плащі. Вартовий вітав його з такою ж втіхою, а після привітання вони обоє дивились один на одного й посміхалися.

Нінí Де Вінчентіс, здавалось, ще не оговтавсь від переляку, який охопив його, коли він побачив, як у Каполіно, пораненого в груди другим пострілом з пістолета Верóніки, підкосилися ноги. Це було справді жахливою несподіванкою для всіх. За мовчазною домовленістю між секундантами, пістолети були заряджені таким чином, щоб нікуди не влучити, а справжня дуель мала відбуватися на шаблях.

І слава Богу, що куля, яка втратила більшість своєї сили, ледь зачепила ребро і не потрапила в серце! Але не лише через цей переляк бідолашний Нінí далі був такий пригнічений і приголомшений; Ніколетта Каполіно дала йому зрозуміти, що Діанелла Сальво не для нього і ніколи не буде для нього, навіть якби її батько не відповів на його прохання такою різкою відмовою. Після першої ночі, проведеної біля ліжка чоловіка, попри запевнення лікарів, що всяка небезпека, на щастя, минула, Ніколетта вирішила, що більше не варто грати роль дружини у відчаї, як це вона робила у Вальсанії, коли було оголошено про поранення «її любого Ньяціо». І вона почала чергувати любовну, старанну турботу про свого бідного пораненого «лицаря» з умілими кроками, спрямованими на те, щоб там, у Колімбетрі, залишитися в пам'яті дона Іпполіто Лаурентано вельми бажаною гостею. Ах, якби замість цієї корови Аделаїди Сальво правителькою цього маленького королівства стала вона! Ніколетта була впевнена, що всі ті добрі якості, якими, як їй здавалося, вона була наділена і які доля забажала у ній пригнітити й задушити, вільно прокинулися б і врешті взяли б у ній гору; звісно, вона змогла б зробити щасливими останні роки цього гордовитого і красивого старого, ще такого міцного й свіжого! Вона здогадувалась про гірке розчарування, яке він відчув, побачивши свою майбутню дружину; але також здогадувалась і про те, що ніяке мистецтво зваблення не пройме цю людину, для якої вірність своєму слову була понад усе інше. Тому в ці дні їй не можна виказувати навіть тіні кокетства, а лише змагатися з ним у ввічливості та люб'язності, без найменшої манірності. А ще їй довелося у розмові віч-на-віч вмовляти дядька Салезіо, який ніяк не хотів зрозуміти, що йому більше немає жодної причини залишатися в Колімбетрі. Він, дядько Салезіо, знав своє місце, атож, знав навіть занадто добре; але… але… але… Її недосяжна, тужлива мрія про доброчесне життя, гнітюче враження від вигляду вітчима, такого ґречного і смішного, нудота, яку викликала в неї тоді давня й ненависна необхідність вдавати почуття до свого чоловіка, який був гідним союзником найгіршої частини її самої, — усе це спонукало Ніколетту до помсти, і вона мучила Нінí Де Вінчентіса, особливо ввечері, на терасі, що випирала над колонами зовнішнього вестибюля. Вона говорила з ним про Діанеллу. Вона мордувала його сливе з насолодою. Ніколетта знала, що ніякий біль, ніяка несправедливість не тільки не змусять цього кришталево чесного юнака вчинити лихе, але навіть не зірвуть з його вуст жодного уїдливого слова — до такої міри він був поневолений власною добротою, відданий їй на поталу! Вона говорила з ним загадками, уривчастими реченнями, немов не хотіла, щоб він наситився власним горем одразу. Нінí хотів знати, чому вона сказала йому, що Діанелла Сальво ніколи йому не належатиме, навіть якщо її батько дасть свою згоду.

— Чому? Ех, любий Нінí… Є причина, і причина ця несприятлива не тільки для вас!

— Яка це причина?

— Не можу вам сказати.

— Несприятлива для кого?

— Навіть для мене, Нінí!

— Для вас? — здивовано спитав Нінí.

Ніколетта посміхнулась:

— Звісно. Ви не бачите зв'язку, але він є. Між мною, вами і… нею є зв'язок. Який зв'язок? Що може бути спільного між мною і вами? І все ж дещо спільне є, Нінí. Є дещо, що нас з вами об'єднує. Це здається неможливим, правда? Але це так!

Нінí Де Вінчентіс зануривсь у припущення стосовно цієї таємничої причини, терзаючись у душі.

Коли Ауреліо Коста, про прихід якого оголосив Ліборіо, увійшов до салону, Ніколетта була біля чоловіка; вона прийшла трохи пізніше, і її дуже втішило, що він побачив її в цьому княжому домі, оточену загальною пошаною та почестями. Дон Іпполіто поспішив розповісти їй новини про народну демонстрацію.

— Він саме відпочиває, — сказала вона. — Боюсь, що це занадто його схвилює… Але якщо бажаєте…

— Ні, ні, — одразу ж відказав князь. — Скажемо йому це завтра.

— Гадаю, дон Фламініо так поспішно послав мене сюди о цій порі, — додав Ауреліо Коста, — щоб виборці знали, що депутат Каполіно і князь знають про демонстрацію.

— Мені так шкода, пане інженере, — сказала тоді Ніколетта, — що вам довелося так мчати…

— Не кажіть так! — негайно перебив її Коста. — Навпаки, я зробив це з приємністю.

— Зрештою, б'юсь об заклад, — втрутився дядько Салезіо, — що ви ніколи не були в Колімбетрі, еге ж? Чудова оселя, любий пане інженере… чудова! Справдешній рай на землі!

Князь усміхнувся, злегка нахиливши голову, і запросив Ауреліо Косту залишитись на вечерю.

Того вечора Ніколетта дала Нінí Де Вінчентісу спокій, але він зовсім не був їй за це вдячний. Він набув смаку до своїх тортур. Того вечора всю свою увагу Ніколетта віддала Ауреліо Кості. Вона всіма силами намагалась розпалити його; прагнула, щоб у глибині душі той витлумачив усі знаки її уваги, усі погляди й усмішки як компенсацію за невдячне завдання, яке поклав на нього Фламініо Сальво, — тобто помчати в Колімбетру, щоб сповістити про тріумф її чоловіка; їй хотілося, щоб у цій компенсації він відчув смак помсти самому Сальво, який, хоч і знав про його почуття, але послав його туди як простого слугу. Невже Сальво вважає усіх своїми рабами, яких він купив? Може, це й так, але цілком можливо й те, що ці раби, доведені до краю, нарешті приймуть виклик і порозуміються між собою! Хіба вони вже не розуміють одне одного? Хіба між ними вже нема домовленості, таємної угоди? Й очі Ніколетти Каполіно не відривались від його очей — то виблискували виклично і палко, то млосно затуманювались, немов обіцяючи якусь небувалу насолоду. Раб, він такий же раб, як і вона! Вони помстяться усім тим стариганям, які хочуть тримати їх, таких молодих, у рабстві! Заради неї він відтепер полюбить своє рабство і більше не думатиме про те, щоб вибитись у пани, навіть якби Діанелла Сальво відкрито освідчилась йому. Раби, обоє вони раби!

Ауреліо Коста й справді немов захмелів, і, коли пізно ввечері він покидав Колімбетру, обличчя його світилося радісною вдячністю до цієї жінки. Він не знав, що думати. Кров кипіла в його жилах, у вухах мало не дзвеніло. Чи була вона, за звичкою чи за вдачею, такою улесливою зі всіма, а чи ці усмішки, ці погляди, ці знаки уваги вона приберігала тільки для нього одного? Йому варто сумніватися чи бути певним цього? І якщо це таки правда, то чому вона так раптово вирішила спокусити його, роздражнити, після того, як багато років тому дала таку тверду і зневажливу відмову на його чесну пропозицію? Може, вона пошкодувала про це? Може, втомившись і сповнившись огидою до ганебної ролі, яку відвів їй чоловік, Ніколетта забажала збунтуватися і помститись, обравши для помсти того, хто колись чесно хотів зробити її своєю? Може, тепер вона прагнула дати йому змогу помститися тому, заради кого вона йому тоді відмовила? Або ж вона хотіла влаштувати йому пастку? Ця підозра, якою б негідною вона йому тоді не здавалась, теж закралася йому в голову серед інших численних непевних припущень. Надто великої пошани до неї він мати не міг. Але в чому мала б полягати пастка? У тому, щоб закохати його в себе, змусити втратити голову настільки, що Фламініо Сальво приревнує і тоді той прожене його звідси? Але хіба він не казав їй, що нічого не втратить, якщо розпрощається з Сальво? До того ж який їй з того інтерес, якщо його проженуть? чим він їй заважає? Може, у її теперішньому незавидному становищі Ауреліо нагадував їй про минуле? Але ж це вона сама, потай міцно стискаючи йому долоню, забажала нагадати йому про те минуле, щоб його тінь не стояла між ними? І вона здавалась йому щирою! Так, відвертою і щирою! А яка вона була гарна! Який чар променів з усієї її постаті! О, якби вона його кохала…

Прибувши на віллу Фламініо Сальво, де тепер вже панувала тиша і темрява, Ауреліо Коста залишив коня в стайні і піднявсь до кабінету, де на нього чекав Сальво. Той одразу помітив хвилювання, незвичне пожвавлення на обличчі юнака і в його словах, коли Коста перепрошував за те, що залишився у князя на вечерю. Слухаючи його, Сальво не відривав від нього пильного погляду, і тільки-но Ауреліо опускав очі, його звична посмішка ставала ще виразнішою, розлившись по всьому обличчю, яке через деяку втому того вечора здавалося дещо плюсклим.

— Я цього очікував, — сказав він йому, погладжуючи бакенбарди.

— Я думав, що… — почав Ауреліо.

— Та ні, ти добре вчинив, — тут же перебив його Сальво. — З тобою сюди проникло таке свіже повітря! Напевно, добре о такій порі проїхатися верхи за містом… Який гарний вечір! А тут така задуха… Як постарієш, то згадаєш…

— Я? — запитав Ауреліо; ласкавий тон, яким Сальво говорив до нього, примусив його всміхнутися, хоч з огляду на те, про що він думав дорогою, слова ці викликали у нього підозру. — Чому?

— Ну… тобто, можливо… — зітхнув Сальво, знизуючи плечима і водночас невиразно махнувши рукою. — Взагалі-то, ти ж до цього звик… Удень чи вночі, весь час крутишся… Твоє життя вічно в русі! Але може виявитись, що ця поїздка була особливою. Коли ми старіємо, перед нами отак, зблисками, спалахують спогади, далекі візії нас самих, якими ми були в певний час… і ми навіть не знаємо, чому саме цей момент, а не інший закарбувався в пам'яті і тепер раптом спливає й розгублено мерехтить перед нами. Можливо, то був розлогіший спогад, про цілий шматок життя. Та все розлетілось на шматки. Залишивсь один-єдиний епізод, одна-єдина хвилина, одна-єдина мить… І ти знову побачиш себе ясної ночі під зорями, як ти мчиш верхи на коні… і, можливо, марно намагатимешся пригадати, які думки снували в той момент у тебе в голові, які почуття були в твоєму серці…

— Але не конче бути старим, щоб таке трапилось, — зауважив Ауреліо.

— Це не одне й те саме, — відповів Сальво. — Ось побачиш.

І він на якийсь час застиг, нерухомо втупившись в одну точку і не бачачи нічого навколо. Того вечора він і справді поводився якось дивно, і Ауреліо теж це помітив: наче за час його відсутності Сальво, сидячи в цьому суворому кабінеті, занурився в думки, які навіяли на нього якийсь новий смуток. Які думки? Звісно ж, він сидів, спершись ліктями на стіл і поклавши голову на долоні, бо рідке сиве волосся довкола чола у нього на голові, що лисіла на потилиці, було скуйовджене. Ауреліо знав, що в глибині цієї каламутної й владної душі лежав глибокий сум, а суворий вираз обличчя та запальні й поривчасті манери були ніби миттєвими відрижками цього прихованого, закоренілого, затамованого, невтішного смутку. Але чому він так поринув у свою печаль саме того вечора, коли мав би радіти перемозі?

— Там все гаразд? — запитав Сальво, прийшовши до тями. — Як він там? його ти бачив?

— Ні, — відповів Ауреліо, намагаючись замаскувати збентеження і сум'яття, які, можливо, прозирали на його обличчі, вдаваним побоюванням, нібито він не зробив чогось, що повинен був зробити; але тоді почервонів і додав, виправдовуючись: — Пані добродійка сказала, що він відпочиває.

— Спочиває на лаврах, еге ж? — додав Сальво, а тоді, піднявши підборіддя і відкрито всміхаючись, запитав: — А… скажи-но мені, вона… пані добродійка… задоволена?

Ауреліо розвів руками і, вдаючи здивування, відказав:

— Задоволеною вона мені не здалася, — відповів він. — Чому ви питаєте?

— Вона мала б бути задоволена. Адже їде до Рима…

— Звісно, коли її чоловік тепер…

— Депутат, авжеж, депутат, — завершив Сальво, хитаючи головою. — Це було необхідно! Зробити його депутатом.

І підвівся.

— Розумієш, любий мій, у чому наші непрощенні провини? А потім ми нарікаємо! У такий момент, коли я замислив велику справу, яка вже коштувала нам стільки праці і яка вже наразила мене на великий ризик, я домігся того, щоб Каполіно обрали депутатом. Він саме та людина, яка мені потрібна, правда? Щоб завтра рішуче захищати мої інтереси в Римі, у Міністерстві промисловості і торгівлі… Це ж було необхідно. Побачиш, Іньяціо чудово почуватиметься в Римі: саме там йому місце. Тут він мені заважав… Тепер його тут не буде… У разі чого я сам поїду до Рима, щоб поговорити з паном міністром. Але спершу треба, щоб тут підписалися всі виробники сірки, великі й малі, всі до одного; з умовою, що за потреби вони обмежать її видобуток і зберігатимуть її на спільних складах. Інакше нічого не буде. Я ризикую своїм капіталом заради порятунку сицилійської промисловості. Я маю право вимагати об'єднання і порозуміння між всіма зацікавленими сторонами і в разі необхідності їхньої згоди принести задля цього невеликі жертви. Тим часом, поки тут докладаються серйозні зусилля, щоб виправити цей відчайдушний для всіх стан справ, ти чув, що діється в Ґротте? Вони хочуть тиснути кількістю… Дурні! Тиснути на кого і навіщо? Сьогодні крах більше загрожує тим, хто має, ніж тим, хто не має нічого! Кількість… Що може значити кількість? Вона може дати величезний поштовх, але лавина, зійшовши вниз, потім теж розлітається. Ах, як це мені набридло! Як набридло! Кожен зокрема, вони ні на що наважитися не можуть, розумієш? І збираються тисячами, щоб здобутися на крок, якого самі вони зробити б не змогли; кожен зокрема, вони не мають в голові жодної думки; але уявляють, що в тисячі порожніх голів, які зійдуться разом, думки ці з'являться, і не розуміють, що насправді це думки того божевільця чи шахрая, який ними верховодить. Ось що відбувається там. А тут? Тут маємо інше видовисько, ще нудотніше. Я, певно, старію, Ауреліо.

— Ви?

— Авжеж, старію — втрачаю смак до влади. І все через холопство, яке я бачу в кожному. Людей, я хочу бачити людей! Але навколо себе бачу лиш автоматів, маріонеток, яких треба розставити так чи так, а потім вони стовбичать переді мною, немов на зло, у тій же позі, якої я їм надав, поки я не зміню її порухом руки. Та це тільки зовні, розумієш, тільки на позір вони дозволяють маніпулювати собою! Всередині ж… ех, всередині вони залишаються непоступливими, зі своїми потаємними думками, це вороги, які живуть тільки для себе. Що з ними можна вдіяти? Зовні покірні, лагідні, поступливі, усміхнені обличчя, спини в шанобливому уклоні, вони притакують тобі, завжди притакують. Ох, як це негідно! Хотів би я знати, навіщо я так метушуся, навіщо і для кого я це роблю… Завтра я помру. А я мав владу над людьми! Авжеж, я наказував: призначав роль одному, другому, третьому — стільком людям, які ніколи не бачили в мені нічого, крім тієї ролі, яку я для них граю. А про інше моє життя, життя почуттів та думок, які вирують у мені, ніхто ніколи навіть не підозрював… І з ким мені про це говорити? Я вийшов з тієї ролі, яку повинен грати… Іноді, коли хтось приходить сюди до мене, щоб співати мені дифірамби, я розважаюся тим, що дивлюсь на нього особливим чином, таким поглядом, що пробиває стіну, і бачу, як він на мить застигає переді мною, сконфужений, зніяковілий і незграбний; знає Бог, яких зусиль мені коштує, щоб не розсміятися йому в обличчя. Він би щонайменше подумав, що я божевільний. І ти теж, любий мій, якби ти бачив, якими очима ти дивишся на мене в цю хвилину…

— Я ні! — одразу ж запевнив Ауреліо, збираючись з думками.

Фламініо Сальво засміявся, хитаючи головою:

— Ти теж, ти теж… Звісно, інакше й бути не може… Хіба можу я сказати тобі, чого б я насправді хотів від тебе? Яку втіху ти б мені справив, якби вчинив так, як, можливо, вчинив би на твоєму місці я?

— Чом би й ні? — спитав Ауреліо, підводячись. — Кажіть…

— Бо ні, — тут же заперечив Сальво, здвигнувши плечима, — бо я не можу… Хіба можеш ти розповісти мені, що ти думаєш, що відчуваєш, яке життя нуртує зараз в тебе всередині?.. Не можеш… Ти зі мною у тих стосунках, які тільки можуть бути між нами: ти мій інженер, мій чемний хлопчик, якого я люблю, якому сьогодні ввечері, перед двадцятьма з гаком маріонетками, я дав завдання помчати в Колімбетру як посланець тріумфу — і це все! Що ще я міг би тобі сказати? Тільки це, мабуть, заради твого добра…

І Фламініо Сальво поклав руку на плече Ауреліо:

— Не накреслюй собі наперед шляхів у житті, синку, не будь рабом ні звичок, ні обов'язків; іди вперед, іди, завжди рухайся, час від часу здирай із себе нагромаджений наріст застарілих уявлень, шукай власного задоволення і не бійся ні чужого осуду, ні навіть свого власного, адже те, що сьогодні ти вважаєш правильним, завтра виявиться хибним. Знаєш дона Козмо Лаурентано? Якби ти знав, який правий цей божевілець! Іди, іди, вже пізно, треба йти спати. Прощавай.

Коли Ауреліо Коста спустився на алею Пасседжата й опинивсь під похилими деревами у безмежній нічній тиші, у нього виникло враження, що він загубив десь власне єство, і тепер юнак зупинився, ніби шукаючи себе. Думки про майбутнє, які хвилювали його з огляду на той масштабний задум Сальво, провокативні погляди, слова та увага Ніколетти Каполіно сьогодні в Колімбетрі, а тепер ще й ці сумні, заплутані й несподівані слова Сальво вкрай пошматували і роздерли йому душу. Одна її частина залишилася там, у Колімбетрі, інша — тут, на віллі. Ошелешений підозрою, яка в нього виникла, Ауреліо пригадав слова Сальво. Отже, Ніколетта їде до Рима? І що тоді? Як це? Невже Сальво хотів позбутися Каполіно? Так, він чітко дав це зрозуміти: «Тепер його тут не буде». То він мав на увазі і її? У його запитанні була певна іронія: «То пані добродійка задоволена?» Значить, він і її хотів позбутися зі свого дому? Може, вона збунтувалась проти нього? Чи не тому він був такий сумний, у такому незвичному настрої? І чого він хотів від нього? Який був сенс тих дивних речей, які він йому сказав? «Хіба можу я сказати тобі, яку втіху ти б мені справив, якби вчинив так, як, можливо, вчинив би на твоєму місці я?» Про яку втіху йдеться? Що він мав на увазі? Якесь потаємне, невисловлене бажання? Чи він це сказав просто так, абстрактно? Фламініо Сальво скаржився на те, що навколо нього самі лиш автомати, маріонетки… І, нарешті, ця порада! Як Ауреліо не намагався, та не міг нічого зрозуміти. І тому, дозволивши думкам, сумнівам і підозрам блукати там, де їм заманеться, він замкнувсь у безпечній мушлі своєї совісті, у тій скромній, спокійній і твердій думці, яку завжди мав про себе. Щасливий випадок, за допомогою якого він одного разу, майже ненавмисне, вирвав Сальво з рук смерті, підніс його до завидного стану, до якого він завдяки власним природним обдаруванням і добрій волі зумів дорівнятися. Прихильність долі, яку всі визнавали заслуженою, перебільшений відгомін відзнак, що їх він досяг у навчанні, у різних конкурсах, у своєму фахові, надали йому авторитетності, яку він сам вважав надмірною і яка іноді бентежила його. Те, як його приймали, як до нього ставилися, що про нього говорили, знову і знову доводило йому, що для інших він був чимось більшим, ніж для себе, іншим Ауреліо Костою, якого він погано знав, якого не зовсім розумів; тому в присутності інших людей він завжди перебував у тривожному душевному стані, пойнятий дивним, невиразним страхом не виправдати очікувань інших, втратити свою репутацію. Ауреліо знав своє місце, але волів би й далі залишатися на цьому місці у спокої та безпеці; натомість йому здавалося, що, оскільки він почав дертися вгору ще змалечку, інші тепер весь час твердять, що він повинен забратися ще вище, підштовхують його і не дають заспокоїтися. Це було не через його сором'язливість, а радше через докучливу стриманість, яка часто налаштовувала його проти інших або й проти самого себе, через постійний страх, що в ньому можуть виявити якийсь недолік, варто йому лиш трохи відхилитися від сфери своїх знань, де він почувався в безпеці, чи від насидженого місця, яке посів сам, завдяки своїм власним заслугам. Його досада на самого себе виникала ще й тому, що чимало людей, яких Ауреліо сам вважав нижчими у всьому, спритно вибивалися вперед, і їх туди пропускали, тоді як він, якого всі вважали вищим навіть від його власного уявлення про себе, відступав, і, якщо його підштовхували, часто відчував скованість у рухах і мові, а іноді червонів, мов дівчисько.

Того вечора Ауреліо Косту як ніколи опанувало непоясненне роздратування, яке завжди спричиняла його власна тінь, коли вона непропорційно розтягувалася, тоншаючи на очах, у міру того, як він віддалявся від запалених вуличних ліхтарів. Після бурхливої народної демонстрації тиша заснулого міста, над якою чували ці печальні ліхтарі, тепер викликала в нього болісне пригнічення.

Дійшовши до половини безлюдної вулиці Атенеа, він помітив самотнього Роберто Ауріті; обернувся, глянув на нього з глибоким співчуттям і проводжав його очима, поки не побачив, як той звернув в один з узвозів, які вели ліворуч, до Бадіа Гранде.

У ту ніч у будинку донни Катеріни Лаурентано ніхто не спав, оскільки Роберто і його небіж повинні були вирушити в дорогу ще затемна, о четвертій годині ранку. Старий будинок все ще освітлювали гасовими лампами, і люди ходили з кімнати в кімнату з каганцями в руках.

Анна Дель Ре з любов'ю закінчувала останні приготування до від'їзду сина. Яким болем був для неї цей від'їзд! Упродовж багатьох років увесь її світ, усе її життя зосередилось на любові і турботі про цей єдиний її скарб. Як вона тепер житиме без нього? І вона тихо заплакала.

Вона виростила його, хухала на нього і дмухала, незважаючи на докори матері, яка боялася, що та занадто розпещує сина. Але ж ні, зовсім ні! Яке там розпещує! Вона так переживала і мучилася, коли бачила, що він росте таким холодним і понурим, завжди і в усьому замикається в собі, і намагалася своїми манерами, своєю невсипущою турботою пом'якшити його, зігріти материнською любов'ю, зробити його відкритішим і довірливішим.

Вона не знала, що було у нього на серці, чому він уникав товариства, навіть юнаків свого віку. Щодо навчання, то вчився аж занадто багато, навіть на шкоду своєму здоров'ю, а коли не вчився, то поринав у якісь думки, від яких чоло його ще більше супилось, а погляд за короткозорими лінзами ставав ще жорсткішим і суворішим.

— Боже, Нінуччо, якби ти бачив, яким потворним робишся…

Той відповідав їй знизуванням пліч.

Можливо, він страждав, її Нінуччо, від злиденного становища сім'ї, можливо, думав, що його бабуся могла б бути багатою, насправді зовсім не зраджуючи себе та своїх почуттів. Надто вже затьмарювала його дитинство і ранню юність похмура тінь багатьох нещасть у цьому просторому старому будинку, завжди німотному, куди сонце, навіть коли туди зазирало, здавалось, ніколи не приносило ні світла, ні тепла. Що за будинок! Анна Дель Ре помітила це тієї ночі й уявила собі, яким тоскним він постане перед нею завтра! Пошарпані меблі, почорнілі стелі, стоптана підлога, всохлі й облізлі віконниці, вицвілі шпалери в кожній кімнаті. Хоч про нього весь час дбали, прибирали в ньому й наводили лад, здавалося, ніби дім теж якось відчуває на собі всі труднощі життя. Коррадо Сельмі мав слушність, він правильно розгадав її потаємні почуття… Уже давно змирившись з долею, вона хотіла б, якщо не для себе, то хоча б для свого сина, щоб бодай трохи душевного миру нарешті полегшило гніт болючих спогадів, похмуру образу на життя, німу, відчайдушну гіркоту матері.

Якщо не миру, то бодай спокою! Для душі донни Катеріни Лаурентано мир був недоступний. Може, тому, що вона більше ні в що не вірила? Вона, Анна, вірила, палко вірила в Бога, хоча й не дотримувалась жодних релігійних практик. Сусідські жінки ніколи не бачили, щоб вона ходила на месу, як її мати, але вони бачили різницю між ними, здогадувалися, що ця молода жінка побожна, і, побачивши іноді її здалеку, таку красиву й лагідну, завжди одягнену в чорне, мали її за святу.

Анну насамперед турбувало нове життя, посеред якого її син незабаром опиниться в будинку брата в Римі. Вона не сумнівалася, що Роберто якнайретельніше піклуватиметься про небожа, але як бути із жінкою, яка живе з ним? З її родичами, з друзями? з тим Коррадо Сельмі, якому мало не вдалося схвилювати її душу своєю дивною чарівливістю. Хто знає, яке враження це справить на її Нінуччо, який завжди жив тут лише з нею та бабусею! Обидві вони часто й довго з гіркотою говорили про невдале життя їхнього Роберто, про його несправжню сім'ю, про відомості, одержані від Джуліо, другого її брата; були то досить невиразні відомості, бо Джуліо, який ріс у Римі, повністю втратив родинне почуття, він навіть більше не здавався сицилійцем; він, мабуть, виправдовував старшого брата і, безумовно, не надавав ніякої ваги, ніякого значення багатьом речам, які її з матір'ю майже жахали.

Вона, ця подруга Роберто, була вчителькою співу, дружиною тенора, який втратив голос. Джуліо розповідав колись, сміючись, що тенор цей, добра душа, щодня обідає у Роберто, а вечорами йде спати до брата дружини, який керує чимось на кшталт музичної школи, приватної консерваторії, де вона викладає спів, а її чоловік виконує обов'язки наглядача. Роберто нібито був на пансіоні в тому домі, де іноді, у найбільш напружені роки, зупинялися також деякі вихованці, для яких не знайшлося місця в школі її брата. З такими людьми незабаром доведеться жити і її синові. Кілька разів Анна намагалася переконати матір запропонувати Роберто, щоб і вони перебралися в Рим. Вони б продали той будинок, де сталося стільки нещасть, і якось влаштувалися б у Римі — можливо, спочатку лише вдвох або тільки із Джуліо. Хто знає, чи не вдалося б матері поступово, з часом, звільнити Роберто від цієї жінки… Чи не було б це також економно — замість трьох домівок мати одну? І вся родина зібралася б разом…

— Мрії! — сказала їй мати. І не хотіла навіть обговорити цієї пропозиції.

Вона знала, що ні Джуліо не хотів би втратити свою свободу, ні Роберто не зміг би вирватися з тенет цієї жінки. Зрештою, навіть вона, у її віці, не змогла б витримати такої радикальної зміни життя і звичок.

— Мрії! Коли я помру, а Ніно виросте, ти поїдеш туди з ним… Він подбає про те, щоб дати тобі нове життя.

— Що ж!.. — Анна зітхнула й подивилася на сина. Той сидів у сусідній кімнаті, під лампою, що звисала зі стелі, і слухав розмову бабусі з дядьком, встромивши п'ятірню у волосся і спершись ліктем об стіл. Такий він уже був: не виказував ні смутку через те, що буде далеко від неї цілий рік, ні радості від того, що іде до Рима. Завжди такий! Лиш одного разу, на початку минулого року, захоплений тим, що — як він гадав — він винайшов спеціальний прилад, який видобуває — за його словами — електричну енергію з морських хвиль (того року в Технічний інститут приїхав хороший викладач фізики, і йому вдалося захопити своєю наукою всіх студентів), Ніно заговорив з нею зі справжнім запалом, вмовляючи її переконати бабусю позичити кілька тисяч лір — не у дядька-бурбонця, ні, — а, може, у дядька Козмо: взяти пару тисяч у борг, щоб побудувати пристрій, необхідний для експериментів, які він збирався проводити на узбережжі у Вальсанії. Бідолашний хлопчик! Її відповідь позбавила його всякої надії. Бабуся? Щоб вона просила грошей у своїх братів? Хіба він її не знає? Ніно одразу ж замкнувсь у своїй колючій мовчанці і навіть відмовився пояснювати їй щось про це своє знамените відкриття. Хто знає, скільки в цьому було правди… Можливо, то була дитяча ілюзія! І все ж увесь той рік він далі жадібно вивчав цю науку, а тепер, вирушаючи до Рима, збирався повністю присвятити себе їй. Схоже було, що інших вподобань — хоч він був такий юний — інших захоплень, інших бажань він не мав.

— Нінуччо, — покликала Анна.

Вона скінчила пакувати валізу й потребувала його допомоги, щоб замкнути її. Він одразу ж прибіг.

— Забагато речей? — запитала вона. — Ти поклав туди всі ці книжки… Чи не краще було б забрати їх звідси й розмістити в коробці, разом з іншими? Ми ж відразу відішлемо її тобі.

— Коробку я забираю із собою, — сказав він. — Не можу її комусь довірити. Хто знає, коли її привезуть…

— Але, сину, тобі це буде заважко, хіба ні? Це буде просто неможливо… Не сумнівайся, ти її отримаєш. Я подбаю про це…

— Тоді залиш їх, ці книжки, тут, у валізі. Я зачиняю?

— Бабуся нічого не сказала дядькові Роберто? — запитала вона, натякаючи на свою пропозицію.

— Нічого, — відповів син.

— Я розумію, — зітхнула Анна, — що це майже неможливо… Я б хотіла цього для тебе… Але… Нінуччо, любий, прошу тебе — пиши мені про все, завжди… чи тобі щось потрібно… як тобі ведеться… чи все у тебе гаразд… Усе! Я буду рада навіть кільком рядкам… Але перші листи, розумієш? перші листи хай будуть довгими… Я хочу знати все! І май на увазі, Нінуччо… трохи більше дбай про порядок! Розклади гарненько білизну по шухлядах… Не роби так, як ти завжди робиш! Дядько Роберто дуже охайний, ти ж знаєш… То й ти будь охайний! Це все, що я хочу сказати… Я знаю, що ти виконаєш свій обов'язок і порадуєш маму з бабусею, які залишилися тут… самі… Годі, годі… Скоро вже буде пора…

Вони увійшли до їдальні, де бабуся й Роберто сиділи поруч на канапі.

— Ти все це побачиш, — сказала донна Катеріна. — Я б воліла спочатку навіки заплющити ці очі. Але, можливо, і мені доведеться на завершення всього побачити це видовище. Я не кажу, що хтось сіятиме погане насіння навмисне, але ґрунт для поганого насіння готується роками. Ви там, у Римі, нічого не чуєте й не бачите. Як би я хотіла помилятися! Але я не помиляюся.

Вона підняла голову і глянула на доньку й онука, побачила Сльози на очах у Анни й вигукнула, піднявши руку:

— Відпусти, відпусти його! Хай їде! На повітря! На свіже повітря! Хай дихає… Розбий же шкаралупу, синку, залиш нас тут чекати манни небесної! У шістдесятому, любий Роберто, знаєш, що ми тут робили? Ми порозчиняли наші маленькі душі в маленьких чашечках, мов ті шматочки мила; уряд прислав нам у подарунок по маленькій соломинці; а ми, убогі дурні, почали дути в цю нашу мильну воду, і які бульбашки полетіли! Які бульбашки! одна гарніша й барвистіша за іншу! Але потім люди почали позіхати з голоду, і від їхніх позіхань — гай-гай! — потріскали одна за одною всі ті чудові бульбашки, і вони перетворилися, синку, з дозволу сказати, на безліч плювків… Оце і є правда!

Служниця прийшла повідомити, що карета прибула і що візник, який трохи спізнився, просить поквапитись. Від Джірдженті до залізничної станції у Валь-Соллано було близько пів години їзди на екіпажі.

Анна, зі свічкою в руці, стояла перед дверима, біля матері, немов приголомшена, — її не наситили поспішні обійми сина, який тепер біг поруч з дядьком крутою, східчастою алеєю, у все ще густій темряві.

— Синку! Любий синку! — застогнала вона сама до себе.

— Ти свого Нінуччо ще побачиш, — лагідно сказала їй мати. — А я свого Роберто… хтозна!

У глибокій тиші вони почули, як від'їжджає екіпаж. Анна звела заплакані очі до неба, де над нею побожно чували зорі.