Старі й молоді

Розділ перший

Сидячи за великим бюрком, на якому довкола були розкладені проспекти та донесення, що рясніли цифрами, секретар чекав, коли його ясновельможність міністр згадає, що він ще не закінчив диктувати. Ось уже третю ніч кавалер Као… — гм, робота це добре, але… але… — цілий день гарував у міністерстві, а потім увечері там, у палаці Його Ясновельможності; та навіть такими темпами їм аж ніяк не закінчити цей фінансовий звіт вчасно. А за кілька днів його мають зачитати в Палаті депутатів. Він уже більше не міг! Але насправді то було не так через втому, як через страждання, що його завдавав йому вигляд цього поважного чоловіка, до якого він все ще відчував глибоку й щиру прихильність, але не захоплення, як колись. Він, кавалер Као, уже стільки всього бачив, спочатку здалеку, а тепер побачив дещо і зблизька! Це правда, неможливо прожити сімдесят з гаком років, безперервно здійснюючи героїчні вчинки. Хоч-не-хоч робиш якісь дурниці, великі чи малі. Сьогодні одну, завтра ще одну, а коли врешті-решт скласти все це докупи… Так міркував собі кавалер Као, смикаючи за жорстку волосину своїх неймовірно довгих вусів. Їй-богу! Вона сягала йому до самого чола… Одна волосина. Чорна. Щоб полегшити втому і нудьгу від цього очікування, він дав волю своїй уяві. Окуляри його ясновельможності, що лежали на столі, перетворилися на озера-близнюки; щіточка для пер — на густий дубовий гай; порожня стільниця — на безкрайню рівнину, якою, можливо, мандрували первісні кочові племена. Його ясновельможність ходив туди-сюди по кабінеті, згорбившись, схиливши голову, заклавши руки за спину. Кавалер Као звів очі й глянув на нього, а що на сітківці у нього залишилось зображення тієї щіточки для пер, то він подумав, що у його ясновельможності волохата спина. Волохата спина і волохаті груди. Він бачив його одного разу в лазничці. Він воістину був схожий на ведмедя. Ох, скільки всякого, скільки смішних особливостей він відкрив у постаті його ясновельможності, відколи перестав захоплюватися ним так, як раніше! Наприклад, його потилиця, така дебела, гладенька, блискуча, і ці чорні цяточки у нього на носі, і брови… одна… друга… схожі на лапкú. Навіть в очах, у тих очах, які колись вселяли у нього таке благоговіння, він виявив цікаві плямки, які немов пронизували зеленкувату рогівку. Чиста правда: minuit praesentia famam[53]. І кавалер Као дивувавсь і смутився водночас, бачачи тепер таким цього чоловіка, який колись просто засліплював його і запалював ентузіазмом з огляду на його героїчні вчинки у ті часи, коли він був гарібальдійцем, а потім на мужньо виграні ним пам'ятні битви в парламенті. Що ж! Тепер Франческо Д'Атрі думав лише про те, щоб непомітно підфарбувати в жовтуватий, канарковий відтінок нечисленні залишки свого волосся навколо лисини та пишну бороду, яка була б така гарна, якби залишалась сивою. Щоправда, він, кавалер Као, теж уже близько року, трішечки… лише вуса. Але це лиш тому, що вони у нього, знаєте, трохи сиві і трохи чорні. Це його дратувало. Зрештою, для нього це фарбування ніколи не мало б таких катастрофічних наслідків, які воно мало для його ясновельможності. Хоч йому ще нема соро… ах, так, йому вже стукнуло сорок, три дні тому… гаразд, йому сорок, але він і не збирається одружуватися. А от Франческо Д'Атрі таки одружився, у віці шіст-де-ся-ти се-ми років; до того ж взяв собі молоду дружину. Цілком очевидна ознака розм'якшення мозку. Пора була вже здати його в архів — (життя має свої закони!) — в архів, без сумнівів і без жалю. Щонайбільше він міг би його пожаліти, бо любив його, бо бачив, як він нестерпно страждає, страждає мовчки, через ту величезну дурість, яку був учинив; але його також обурювала покірливість міністра перед дружиною, яка майже відразу після весілля почала публічно глумитися над його честю. Усі, або майже всі, благословенні діячі Революції одружилися пізно і невдало. Замолоду, знаєте, вони мали про що думати! Вони закохувались, так… О красуня Джіґоджін[54]… поцілунок і -

Власне кажучи, вони не мали змоги нічого зробити вчасно і добре — це стосувалося і навчання, і всього іншого. Змови, битви — то була їхня стихія, а в мирному житті вони були мов та риба без води. На виду, але без певного становища; в літах, але не оточені родиною… Вони, на жаль, пізно й кепсько скоїли всі ті дурниці, яких не встигли скоїти в молодості, коли, з огляду на вік, їм можна було б їх пробачити. І, зрештою, також…

Тут кавалер Као здригнувся, немов дрож пробіг йому по спині. Уже кілька днів його глибоко гнітила серйозність і трагічність теперішнього моменту. Щовечора і щоранку продавці газет голосно вигукували на римських вулицях ім'я того чи того депутата національного парламенту разом із сенсаційним повідомленням то про якусь аферу, то про підкуп з боку того чи того банку. Що робить у несприятливі моменти кожна совісна людина, яка гребує приєднуватись до інших у стаді? Зосереджується, зважує, бере на себе ту роль, яка відповідає її переконанням, і грає її. Так вчинив і кавалер Као. Він взяв на себе роль обуреного і грав її. Однак не міг не визнати перед самим собою, що цей величезний скандал все-таки справляв йому задоволення. Він насолоджувався ним насамперед тому, що, добре вжившись у ті дні у свою роль, виявив у собі красномовство, яке п'янило його: певні його висловлювання здавались йому напрочуд влучними і сповнювали його трепетом та захопленням. Авжеж, авжеж — у ті дні з неба над Італією лилась злива бруду, з цього бруду ліпили м'ячі й кидалися ними; бруд цей прилипав до всього — до блідих, лютих облич атакованих і нападників, до медалей, здобутих колись на полях битв (принаймні вони мали б бути священними, їй-богу!), до почесних хрестів і нагород, до парадних фраків, до вивісок державних установ і газетних редакцій. Бруд виходив з берегів; здавалось, що було спущено всі каналізації вічного міста, і нове національне життя третього Риму неодмінно потоне в цій каламутній, смердючій повені, у цій грязі, над якою з пронизливим криком пурхали чорні птахи підозр і наклепів. У ті дні під попелястим небом, у густому, задимленому повітрі, коли в непривітному світлі сутінків, мов тьмяні місяці, з дзижчанням спалахували електричні ліхтарі, а під безперервним плескотом повільної мжички снували під тремтливими парасольками натовпи, кавалер Као бачив, як на кожній площі зводився ганебний стовп; катом був кожен задрипаний продавець газет, що розмахував, мов зброєю, брудним аркушем паперу, виплодженим у майстернях шантажу, і безсоромно вивергав найбрудніші звинувачення. І жоден страж порядку не спробував закрити йому пельку! Але ще більш безсоромно кричали самі факти. Людина порядку, кавалер Као хотів би будь-що захистити уряд від звинувачень у ганебній змові міністерств з банками та біржею, що лунали в газетах та в парламенті. Він не хотів вірити в те, що банки щедро відсипали урядові грошей на виборчі цілі або на інші, ще темніші й таємніші цілі, і що уряд, роблячи послугу за послугу, пропонував закони, які давали банкам привілеї, і захищав лиходіїв, представляючи їхні кандидатури до урядових нагород і Сенату. Але він не міг заперечувати, що банки відкривали кредит деяким відомим політикам, які в парламенті і через пресу відстоювали інтереси банків-ошуканців, зраджуючи довіру країни; що ці дотепники спочатку спробували приховати те, що вже давно було відомо або про що можна було здогадатися; а тепер, коли всі гріхи вийшли на яв, вони хотіли самі завдати удару в надії, що побиття слабших врятує сильніших. Звичайно, все те багно, що ним виявились закаляні деякі публічні особи, які в прекрасні роки героїчного визволення простягли руку допомоги Вітчизні, викликало обурення в цілій країні, і громадська думка пішла в запеклий наступ на славу революції, шукаючи бруд навіть там. І через це серце кавалера Као обливалося кров'ю. То був крах патріотизму, хай йому біс! І він тремтів під хмарами образ, що линули в ті дні з усієї Італії на Рим, який зображали як купу смердячої падлини. В одній неаполітанській газеті він прочитав, що при зіткненні з цим гігантським трупом слабнуть всі сили, згасає весь ентузіазм і руйнуються всі чесноти. Краще б це місто далі жило з індульгенцій та ювілеїв, здаючи кімнати прочанам, продаючи вірянам вервиці та святі образки! Кавалера Као аж трусило, адже клерикали, звісно, з цього раділи. Іноді, супроводжуючи його ясновельможність в Монтечіторіо[55], він бачив у коридорах і залах депутатів, молодих і старих, новаків і ветеранів, друзів і ворогів міністерства, і всі вони були немов оповиті туманом недовіри та підозри. На його погляд, усі вони вважали, що за ними стежать і пильно їх вивчають; одні демонстративно сміялися, а інші, намагаючись приховати свою блідоту, вдавали, ніби з головою занурились у читання. Деякі з них, попри холодну пору року, потерпали від духоти і вважали, що калорифери погано відрегульовані: тут занадто гаряче! Хто знає, у скількох головах жив жах того, що з хвилини на хвилину їх можуть пронизати очі слідчого судді, озброєні нещадними лінзами, щоб досліджувати й перевіряти їх. Напередодні у кавалера Као склалося враження, що деякі депутати, які палко обговорювали щось у залі, раптово припинили дискусію, побачивши, що повз них проходить його ясновельможність Д'Атрі. Насупившись, він зупинився, щоб придивитися, і від одного з депутатів, який одразу ж відвернувся, почув ім'я Коррадо Сельмі, яке в ті дні було у всіх на вустах; депутат чітко повторив його кілька разів, півголосом, але з відчутним натиском і нотками обурення. Кавалер Као добре знав, що ніхто не наважиться піддати сумніву незаплямованість Франческо Д'Атрі; але могло статися й так, що через свою дружину він теж виявиться заплутаним у скандал із Сельмі, який тепер здававсь усім невідворотним.

Але онде він: ходячи туди-сюди по кабінеті, вже не пам'ятаючи про те, що на нього хтось чекає, забувши й про фінансовий звіт, його ясновельможність, схоже, був стурбований лише болісним дитячим плачем, який, попри зачинені двері, долинав до нього з віддаленої кімнати в тиші будинку. Одного разу він вже ходив туди, щоб подивитися, як там його донечка. Кавалер Као більше не міг стримувати гніву (адже, заради Бога, весь Рим знав, що ця дівчинка… ця дівчинка…) — він підвівся, наче його підштовхнула пружина, і пирхнув носом.

Його ясновельможність зупинивсь, обернувся і глянув на нього. Кавалер Као враз скривився, наче від раптового болю, і сказав, посміхаючись і потираючи рукою ногу:

— Судома, ваша ясновельможносте…

— Так… Ви чекаєте на… Вибачте, кавалере. Я відвернувся… На сьогодні досить, гаразд? Ви, мабуть, втомилися, та й мені трохи нездужається. Певно вже одинадцята, так?

— Північ, ваша ексцеленціє! Ось: десять хвилин на першу…

— Справді? А… а та вистава в театрі, коли вона закінчиться?

— У якому театрі, ексцеленціє?

— Та не знаю, здається, у театрі Костанці[56]. Я маю на увазі… з огляду на дитину… Чуєте, як вона репетує? Ніяк не вгамується. Може, якби прийшла мама…

— Бажаєте, щоб я пішов у театр і покликав її?

— Ні, ні, дякую… Вона все одно скоро прийде. Радше зробіть ось що: мені терміново треба поговорити з Ауріті.

— З кавалером Джуліо?

— Так. Він у театрі з моєю дружиною. Але він може не зайти до нас після вистави. Ви зробите мені велику послугу, якщо підете попередити його.

— Щоб він піднявся сюди? Вже йду, ваша ясновельможносте.

— Спасибі. Добраніч, кавалере. До завтра.

Кавалер Kao глибоко вклонився, втягнувши носом повітря; щойно переступивши поріг, він видихнув його, злісно скривившись, проте ця його гримаса одразу ж змінилася люб'язною усмішкою, коли він побачив лакея в лівреї, що йшов йому назустріч.

Залишившись на самоті, Франческо Д'Атрі міцно притиснув долоні до обличчя. Його блискучий череп лиснів під електричними лампочками світильника, що звисав зі стелі. Він ще трохи побув у кабінеті, далі міряючи його кроками; на його обличчі позначилась утома, а його вираз змінився під впливом похмурих думок, у які він зануривсь. Маленькою зморшкуватою рукою, штивною[57] через вік, він пригладжував свою довгу, канаркового кольору бороду, яка так жалюгідно й безглуздо контрастувала з виразом його обличчя і його обважнілою постаттю. Як же він сам не помічав, що ця борода, так кепсько пофарбована, за нинішніх обставин мала вигляд огидної насмішки? А не помічав він цього тому, що вже деякий час Франческо Д'Атрі більше не керував собою, він перестав бути єдиним господарем власних вчинків. Очі, якими він дивився на себе, більше не належали йому, вони належали іншому Франческо Д'Атрі, який щоранку з'являвся перед ним у дзеркалі з похмурим виразом гнівної приниженості на обличчі, спричиненим видом його пожмаканих, набряклих повік, зморшок і сивини навколо обличчя. І то був не єдиний Франческо Д'Атрі, який відродився в ньому внаслідок старечого розкладу його свідомості і спонукав думати, відчувати, рухатися так, як він тепер не міг, більше не міг, бо цього не дозволяли йому кінцівки, мозок і серце, які з віком щораз більше слабшали. Тепер він був нещасним старим, який залюбки забився б у куток і більше б не ворухнувся; але всі ті численні безжальні інші його «я», які залишились жити в ньому всередині, користуючись його розгубленістю, не давали спокою; вони сварилися за нього між собою, гралися з ним, забороняли йому скаржитися, казати, що він втомився, зізнаватися, що більше нічого не пам'ятає; вони змушували його брехати без потреби, посміхатися, коли йому того не хотілося, чепуритися і робити багато чого такого, що здавалось йому зайвим. Одне з цих «я», наприклад, пофарбувало йому бороду в такий смішний колір; друге примусило його оженитися, хоч він добре знав, що це вже не на часі; третє змушувало його далі триматися цієї найвищої посади, хоч він усвідомлював, що це далеко за межами його сил; ще одне переконувало його всім серцем полюбити цю дівчинку, і хоч він знав, що вона йому не донька, та нещиро виправдовував себе тим, що, мовляв, у нього замолоду теж була донька, якій хтось інший дав ім'я, любов, турботу і багатство, і що на знак відплати і спокути тепер він повинен дати цій дівчинці своє ім'я, любов, турботу і багатство, як ніби вона і була тією його бідолашною донечкою. Але варто йому було піддатися цьому почуттю й визнати дівчинку своєю донькою, як те його «я», що озброїлось помазком і фарбою, почало запевняти його: «Що ж, любий мій, якщо хочеш, щоб тебе справді вважали батьком поруч із твоєю молодою дружиною, тобі годилося б піджовтити трохи ту твою сивину!»; була то дурнувата порада, яку він хотів би відкинути, щоб не виставляти на посміх не тільки свою поважну фігуру, але й в принципі свої справжні почуття до цієї дитини. Та Франческо Д'Атрі лиш боязко заперечив. І ця його жалюгідна і смішна боязкість виявилася саме в тому, як ця його борода була пофарбована. Опинившись у цьому натовпі, немов між багатьма людьми, кожен з яких, здавалося, робив те, що хотів, а його й зовсім не було, він не знав, куди йому податися, ніщо його не тішило, і він боявся ступити в той чи інший бік, щоб не розгнівати котрогось зі своїх жорстоких господарів, і кожне, навіть незначне, рішення коштувало йому страждань і трудів. На жаль, він бачив, у яку трясовину мимоволі потрапив, і не міг знайти виходу. Усе догори ногами, геть усе! Тут, у Римі, — безсоромне нагромадження небачених мерзенних оборудок; на Сицилії ось-ось вибухне повстання. Серед розгулу найогидніших пристрастей, що вирвались на волю внаслідок розпаду національної свідомості, ледь чувся віддалений гуркіт пострілів — перший залп жахливої бурі, що насувалася з жахливою швидкістю. Лиш один-єдиний голос пролунав у парламенті, який показав урядові криваве видиво кількох селян, замордованих на Сицилії, у Кальтавутуро, відважно застерігаючи всіх перед небезпекою, що в країні може вкоренитись згубна віра в те, що можна безкарно вбивати убогих, аби врятувати хапуг, які знайшли притулок у Монтечіторіо. Так, цей сицилійський депутат виклав правдиві факти: сицилійські селяни, розгнівавшись на чужу несправедливість, знайшли відвагу силоміць утвердити своє право й пішли орати державні землі, узурповані місцевими нотаблями, злодійкуватими управителями муніципального майна. Налякані втручанням війська, вони призупинили роботу і кинулися в мерію, щоб вимагати поділу цих земель; за відсутності міського голови на балконі з'явився якийсь його підлеглий, який, щоб вгамувати сум'яття, порадив їм повернутися до оранки. Але дорогою натовп виявив, що шлях їм перегородило озброєне ополчення; вони дали зрозуміти, що чинитимуть опір, і їх спочатку атакували багнетами, а потім, коли вони почали розмахувати в повітрі мотиками, щоб залякати нападників, у них почали стріляти. Дванадцятеро було вбито і понад п'ятдесят поранено, у тому числі кілька дітей, одну з яких пронизало щонайменше сім багнетів. Ця жахлива деталь напрочуд яскраво стояла перед очима Франческо Д'Атрі, і протягом трьох днів, навіть посеред численних клопотів і плутанини думок, вона час від часу виринала і наводила на нього жах. Бо жорстокість того солдата, який знущався з тіла невинної дитини, здавалася йому найточнішим вираженням часу: її, ту саму жорстокість, він бачив у кожному, і це приголомшувало його. Ні поваги, ні пошани до найсвятішого; лише сліпа лють, шаленство ненависті, дике бажання ницої помсти. Він чекав, що його ось-ось вхопить за барки якийсь божевілець, вимагаючи, щоб той відповів за всі свої помилки, давні й нові. Помилки? А хто не помилявся? Але то був час, коли навіть найнезначніші помилки, ті, які в інші часи ми звикли не помічати, впадали всім у вічі, набували в зловісному світлі тих днів якоїсь неоковирної рельєфності, якогось таємничого забарвлення, що одразу ж викликало бажання понишпорити під цим заради жорстокої сатисфакції або несамовитої втіхи від розкриття інших, серйозніших прихованих огріхів. Колись найважче було здобутися на відвагу публічного звинувачення, адже людей стримувало прагнення не виходити за межі розсудливості; а тепер, коли всі дійшли щодо цього згоди, це бажання звинувачувати вивільнилося, позбулося усякої стриманості й огляду на інших; воно набуло нечуваної зарозумілості, і жодне сумління більше не могло почуватися спокійним і захищеним. Його пізній шлюб з молодою жінкою та ілюзія, що престиж його минулого і високі почесті, до яких він піднявся, компенсують в її очах і серці юнацький запал, якого, безперечно, бракувало його вдячному і глибокому почуттю до неї; легковажне прагнення до розкоші, скандальний роман його дружини із Сельмі, ця дитина — усе це могло в будь-яку хвилину стати приводом для звинувачень та злісних інсинуацій, підставою хтозна-яких обурливих підозр. Франческо Д'Атрі відчував, що його оточує порожня, темна реальність, яку сповнюють фантоми, породжені його нерішучістю, і щохвилини в ньому наростала тривога, адже тепер усі волали про примусовий порятунок урядом деяких з найвідоміших і найбільш скомпрометованих членів парламенту. Серед них був і Сельмі, який і раніше давав приводи до обурення. Його колеги в Кабінеті міністрів нічого йому не сказали, але з їхньої поведінки він здогадався, що вони дають йому зрозуміти, ніби рятують Сельмі заради ж нього. Це була неправда! Не заради нього, а хіба тому, що він був один із них і його крах міг призвести до падіння всіх. Хіба не були ці ліки гіршими за хворобу? Він не зумів цьому протистояти. Як вимовити це ім'я? Д'Атрі бачив, як його, чистого від будь-якої провини, кришталево чесного, за ту одну-єдину слабкість, за ту ілюзію, яку він так швидко втратив, дружина тягне в багнюку публічних звинувачень, де на нього чекає жадібна орда скандалістів, щоб познущатися з нього, кидаючи на одну брудну купу його тіло, тіло його дружини і тіло Сельмі. Тепер його силоміць вирвали з лап натовпу, але не самого, а разом із Сельмі, який вчепивсь у нього та в його дружину, і разом з усією тією потолоччю, що вчепилася в Сельмі. Франческо Д'Атрі уявляв, як вони заштовхують Сельмі в його дім, — уся ця юрба, яка кричить, насміхається й ображає. Тепер всі, усі повірять, що це він рятує Сельмі, причому не з великодушності, а зі страху. У це повірить, можливо, навіть сам Сельмі… Але чого, зрештою, він мав би боятися? Він міг би зробити це хіба що з великодушності, бо пам'ятав його відважним і шляхетним, адже колись Сельмі ризикував життям заради Батьківщини і був відданий її святому ідеалові. Але ні, ні, навіть з великодушності Франческо не зробив би цього: крім ненависті і презирства за зраду (хоч основну провину він покладав на свою дружину), його надто вже мучило те, що Сельмі теж може підозрювати його в цьому страху. Тим часом, коли зникнуть всі документи, які могли скомпрометувати Сельмі, незахищеною і скомпрометованою виявиться невинна людина: Роберто Ауріті. У нього було виявлено борг у розмірі близько сорока тисяч лір; а ще, і це найгірше, кілька лаконічних і таємничих записок — у них натякалося на якогось друга, який давав гарантії управителеві банку або обіцяв йому, що той чинитиме, говоритиме й писатиме згідно з отриманими вказівками. Ці записки вже були в руках судового органу, і незабаром він мав повідомити про це Джуліо Ауріті, брата Роберто.

Д'Атрі уже звик до того жахливого становища, що склалося, сприймав його майже як фатальну необхідність, і в його розгубленні вчувалися нотки нудьги, відрази та болісної втоми. Спогади про минуле не приносили ніякої втіхи: якщо прикликати їх хоч на мить, вони лише посилять теперішню ганьбу й нікчемність. У такому настрої вигляд усіх речей, навіть дрібничок у кімнаті, набував у його очах нестерпної важкості. Ах, темрява, темрява, ось де можна спочити — в обіймах смерті, так! Уся ця війна допомагала подолати огиду до смерті. Як це жорстоко! Він же має скоро померти… Навіщо ж було приберігати весь цей бруд, який йому доведеться тепер випити «на коня»…

Франческо Д'Атрі зупинився, погляд його був нерухомим і порожнім. Він уявив собі час після своєї смерті: час, коли будуть інші… Повернеться спокій… для інших! Хвилі вщухнуть, жах бурі розвіється; і не буде ні співчуття, ні жалю, ні пам'яті про тих, хто опинився на тих рифах і загинув там.

Раптом на полиці, з якої він не зводив очей, він помітив маленьку порцелянову мавпочку, яка вульгарно сміялась йому в лице. У нього з'явилася спокуса розбити її, але він відвернувся; тоді знову почув жалібний дитячий плач і пішов до тієї віддаленої кімнати.

То була кімната годувальниці. Її ледь освітлював нічник на комоді, прикритий літофановим віялом. Старенька економка, худенька й охайна, ходила з дитиною на руках; мала здригалась від плачу, ніби хотіла вислизнути з її рук, а економка, наче у відповідь на жалібне схлипування, ритмічно здригаючись всім тілом і злегка постукуючи рукою по спині дитини, притискала її до своїх грудей і повторювала:

— Ну… ну…

Годувальниця, витягнувши зі станика величезну грудь, теж тихо плакала і присягалась покоївці, яка сиділа поруч, що не їла нічого, що могло б викликати в дитини таку кольку.

Франческо Д'Атрі на деякий час зупинився, дивлячись на неї порожніми очима; його обличчя виражало майже інстинктивне зусилля, з яким він, ширяючи думками деінде, намагався зрозуміти, що та говорить серед рясних сліз. Тим часом він з відразою дивився на цю непристойну грудь, з фіалкової пипки якої звисала краплина молока. Покоївка здогадалася підтягнути станик годувальниці, щоб приховати це видовище. Тоді Франческо Д'Атрі обернувся й подивився на економку. Приголомшений плачем дитини, він примружив очі; потім взяв з нічного столика дзвіночок і тихенько задзвонив ним перед очима дівчинки, щоб заспокоїти її, і так ступав услід за економкою, яка далі, гойдаючись, ходила по кімнаті.

Невдовзі після цього його так і застала донна Джаннетта, коли повернулась з театру, шурхочучи шовками. Вона підняла брови і ледь розтулила губи в непомітній, глузливій посмішці, споглядаючи цю нічну сімейну картину: вона думала, що його ясновельможності забаглося продемонструвати слугам, як він проявляє свою сміховинну батьківську ніжність після серйозних державних турбот. Але покоївка, яка підбігла, щоб зняти з її голови чорну вуаль, всіяну блискучими срібними кружечками, і розстебнути накидку, тихо пояснила їй, що сталося.

— Справді? Бідолашненька… — промовила жінка підкреслено байдужим, але теплим та мелодійним голосом і підійшла до економки, напахчена, напудрена, з глибоким декольте. Але Д'Атрі жестом звелів їй мовчати. Дитина нарешті заспокоїлась. Тоді донна Джаннетта, злегка пирхнувши від утоми, пішла до своєї кімнати. На порозі вона обернулася і сказала чоловікові співучим голосом:

— О, там прийшов Джуліо Ауріті.

Франческо Д'Атрі схилив голову; він підійшов до дружини і сказав низьким, серйозним голосом, не дивлячись на неї:

— Зачекай на мене. Мені треба з тобою поговорити.

— Розмова буде довга? — запитала донна Джаннетта. — Ти не міг би перенести це на завтра? Боюсь, я дуже втомилася і хочу спати. Мені було страшенно нудно.

— Все ж дочекайся мене, зроби мені таку ласку, — наполіг чоловік.

І пішов у кабінет, де на нього чекав Ауріті.

Ах, з якою радістю він зараз уникнув би зустрічі з цим юнаком, якому мав повідомити жахливу новину! Він уже й забув про нього… У ті дні він весь час щось робив: віддавав накази та розпорядження, примушував себе до якихсь вчинків, слів та рішень, причину, доречність та мету яких відтак уже не міг бачити ясно. Франческо Д'Атрі заплющив очі й глибоко зітхнув, відчуваючи, як на нього навалюється якийсь похмурий тягар. Він щойно попросив дружину дочекатися його, бо має з нею поговорити. Але про що? навіщо? Він сам недавно просив свого секретаря попередити Ауріті, щоб той після театру терміново зайшов до Франческо Д'Атрі. І бідолашному юнакові справді треба було якнайшвидше отримати звістку про жахливе нещастя, яке його спіткало. Ніхто, крім нього, не міг повідомити йому про це. Піднявши завісу на дверях і побачивши хлопця, Д'Атрі відчув певне роздратування через жалість та розчулення, які той тепер у нього викликав.

Джуліо Ауріті був зовсім не схожий на свого брата: він був високий, стрункий, дуже елегантний; з його витривалого, спритного тіла струменіла потужна енергія, яку дещо пом'якшував сповнений недбалої гордості погляд його очей красивого сталево-сірого кольору. Вираз його обличчя тут же змінився, коли він побачив старого міністра, що стояв перед ним у збентеженні. Одна з рукавичок, яку він тримав у руці, впала на килим.

— Ну що? — запитав він.

Франческо Д'Атрі примружив очі, щоб уникнути болю, якого йому завдавав вираз нетерплячої тривоги на обличчі Ауріті. Він розкрив долоні і пробурмотів, хитаючи головою:

— Його не знайшли.

— Не може бути! — вибухнув Ауріті, знову раптово змінивши вираз обличчя, на якому тепер проступило обурення, гнів і водночас гордовита рішучість повстати проти беззаконня, незважаючи ні на кого. — Ні, ваша ясновельможносте, пробачте: документ цей є, і його треба знайти! Ви ж знаєте, що мій брат Роберто…

— Знаю, знаю… — спробував різко перебити його Д'Атрі.

— То що ж, — натискав Ауріті. — Тільки ця заява може врятувати його, і вона не повинна зникнути! Або ж хай тоді зникне все, що може скомпрометувати Роберто!

Д'Атрі сів, міцно притиснув руки до обличчя, і з уст його вирвалось:

— Біда в тім, що судова влада…

— Зовсім ні, ваша ясновельможносте! — знову вибухнув Ауріті. — Судова влада має лише ті повноваження, які дав їй уряд. Це знають уже всі!

Д'Атрі подивився на нього так, ніби він цього не знав; він випроставсь, і його обличчя набуло жорсткого виразу, немов він давав йому зрозуміти, що не може дозволити, аби у його присутності повторювали такі ганебні чутки. Але Ауріті, стривожено заламуючи руки, додав:

— А я… я спокійно відпочивав собі… Але як це сталося, ваша ясновельможносте? Я був спокійний, бо поруч були ви!

Д'Атрі відкинувся в кріслі, але тут же знову випростався, ніби щось всередині нього завирувало, і гнівно закричав, дивлячись на юнака з ненавистю:

— До чого тут я? що я можу вдіяти?

— Як це! — вигукнув Ауріті. — Сельмі…

— Сельмі… — заревів Франческо Д'Атрі, стискаючи кулаки, ніби хотів запопасти його собі до рук.

— Аякже, його ж рятують! — вигукнув Джуліо Ауріті. — Але щоб його врятувати…

— Атож! Ти теж вважаєш, що його рятую я… — повільно промовив Д'Атрі, з гіркою зневагою похитуючи головою.

— Та ж і сам Сельмі не захоче, ваша ексцеленціє, — повів далі Ауріті, у голосі якого теж лунала зневага, але інша. — Побачите, Сельмі не потерпить, щоб його врятували ціною морального вбивства мого брата. Але, ваша ясновельможносте, якщо він не заговорить, якщо Роберто мовчатиме, тоді кричатиму я! Це ж зачепить мою матір, ваша ексцеленціє! Роберто арештують? Моя мати через це помре! А наше ім'я?

Від цього крику обличчя Франческо Д'Атрі спотворилось.

— Твоя мати… так… твоя мати… — прошепотів він і, згорбившись, знову підніс долоні до обличчя; старий чоловік сидів так деякий час, а тоді почав сильно здригатися, немов від напливу придушених ридань. Ще юнаком він зустрів у Турині донну Катеріну Лаурентано і Стефано Ауріті, яких так сильно нагадував йому цей хлопець; він згадав ті далекі роки, побачив себе таким, яким був тоді, побачив Роберто хлопчиком; згадав ту ніч на березі моря, коли цей хлопчик сидів у нього на колінах через годину після від'їзду з Кварто… ох, від тієї ночі до цієї — яка прірва!

Джуліо Ауріті, побачивши, як смикаються могутні плечі старого міністра, аж пополотнів.

Останній зрештою відкрив обличчя, але залишився схиленим, дивлячись у землю і з кожним словом струшуючи руками:

— Про що ж ти кричатимеш? — сказав він йому. — Про ганьбу для нас усіх? Заплямовані всі! Ти хочеш сказати, що знаєш, чому Сельмі взяв цю позику на ім'я твого брата? Тоді розкажи всім і про мою ганьбу!

— Ні, ваша ясновельможносте! — одразу ж з подивом і жахом заперечив Ауріті.

— Так-так! — відповів Франческо Д'Атрі, підводячись. — Заплямовані всі, кажу тобі! Усі… усі… Я вмираю від огиди… усе в бруді, аж по горло!

І він обхопив собі руками шию.

— Я потопаю в бруді! І навіщо було мені це бачити! Там найдостойніші імена… а ти бачиш тільки свого брата! Нічого, авжеж, він сам нічого не брав, але ж він поручився за того… То хіба це не ганьба? хіба ти можеш це виправдати? то навіщо кричати? У тих записках твій брат ручається за нього, а отже, брат твій покриває мерзенні оборудки свого приятеля…

— І він ніде не згадує його імені! — сказав Джуліо Ауріті, зціпивши зуби і сміючись від гніву, від сорому, від злості. — Ось чому їх не прибрали!

— Та всіх опанував страх! — крикнув Франческо Д'Атрі йому в обличчя здушеним голосом. — Сутичка між злодіями, що крадуть вночі тремтячими руками, мов сліпі; вони метушаться, хапають, набивають кишені; а тим часом то звідси, то звідти, з мішків, з кишень випадає крадене, і в юрбі, серед сум'яття, нишпорять ті, хто краде у злодіїв, вони хапають той чи той папірець, що випав, і поспішають нажитися на ганьбі: «Ось вам, панове, найвизначніші імена Італії! Ось вам честь! Ось слава Вітчизни!» Не примушуй мене говорити про це… Я знаю, з ким говорю! Але тепер… я ситий всім цим аж по горло… Це не по-людськи, я розумію, що це не по-людськи вимагати від Роберто мовчання, з огляду на нього самого, на вашу матір, на тебе, на ваше ім'я…

— Роберто? — мовив Ауріті. — Але ваша ясновельможність його знає, Роберто може й уміє мовчати. А сам Сельмі…

— То Роберто буде мовчати? — спитав Д'Атрі, ніби сумніваючись у цьому.

— Але не я, ваша ясновельможносте! — поспішив повторити Ауріті. — Кажу вам: я не мовчатиму, заради моєї матері!

— Зачекай! — вів далі Д'Атрі, подаючи йому знак замовкнути. — Якщо я хотів тебе бачити, то це означає, що я маю дещо тобі сказати.

Джуліо Ауріті з тривогою глянув йому у вічі. Але Д'Атрі не витримав його погляду; погляд цей роздратував його, навіть розізлив; він побачив на землі рукавичку, яка раніше випала була з рук юнака, і його знову охопило відчуття нестерпної туги, якою було оповите для нього все, що діялося в ті дні. Він відвів від рукавички очі й похмуро промовив:

— Ти ж розумієш, що я не можу… бруднити собі руки в усій цій справі…

Д'Атрі подивився на свої руки і з огидою сховав їх.

— Проте, — провадив далі він, — я вже закинув слівце за Роберто… сьогодні ввечері; я сказав… я… нагадав… нагадав про його заслуги… Можливо — послухай мене уважно — оті компрометуючі записки, через які вже видано ордер на затримання… так! Послухай мене уважно — ті записки…

Він не хотів казати, а лиш швидким, виразним жестом руки дав зрозуміти — «зникнуть»!

— Але, — тут же продовжив він, — ти ж знаєш, що в газетах уже згадувалось ім'я твого брата. Тому, щоб відвести будь-яку підозру в якихсь підозрілих домовленостях і не залишити жодного сліду, жодного сліду, треба буде…

— Заплатити? — зблід Ауріті. — Та звідки… як?

Д'Атрі сердито пересмикнув плечима.

— Це сорок тисяч лір, ваша ясновельможносте…

— Я не можу тобі їх дати… Знайди їх десь… І то швидко! Ти ж розумієш, що це єдиний спосіб…

— Та ж ці гроші взяв хтось інший… — застогнав Ауріті.

— Але взяв яким чином? — сердито запитав Д'Атрі. — Це ти маєш розуміти!

— Це ж було не для себе! — заперечив Джуліо.

— Ти як мала дитина!

— Ні, ваша ексцеленціє, але це важко… Де мені їх взяти?

— Шукай… у тебе є багаті родичі… твій кузен…

— Ландо?

— Або твої дядьки…

Джуліо Ауріті замислився, обмірковуючи, скільки шансів на успіх дає йому цей шлях, якщо зважити на перешкоди, які вже стояли перед ним. Якщо звернутись до Ландо, каменем спотикання буде ненависна тінь Сельмі, якщо до дядьків — непохитна гордість матері. Хіба вона погодиться попросити у брата допомогти грішми для сплати цього сумнівного боргу сина? Якщо схиляти її до цього, серце її розірветься! Він вирішив, що сам спробує поговорити з Ландо; він зробить це сам, аби будь-що позбавити матір необхідності принести цю величезну жертву.

— Скільки в мене часу? — запитав Джуліо.

— Це треба зробити швидко… — повторив Д'Атрі. — Сам розумієш… п'ять, шість днів…

Джуліо Ауріті, втративши лік часу й усвідомивши роль, яку він має зіграти, відкланявся й поспішно вийшов, насупившись, наче намірився негайно піти до будинку кузена.

Франческо Д'Атрі простежив за ним очима аж до порога дверей; він так і сидів, спантеличений і насуплений, потираючи однією рукою тильну сторону другої, ніби шукаючи в пам'яті те, що ще має зробити. Раптом він знов побачив на підлозі, на червоному килимі, білу рукавичку, що випала з рук Ауріті. Ця покинута рукавичка здалася йому знаком того, що він більше не зможе цілковито відгородитися від речей, людей, думок, які душили його, — завжди зостанеться якийсь слід, відбиток, знак, що вічно повертається, невитравний, як у нічному страхітті під час сну. І немов ця рукавичка могла якось скомпрометувати його, Франческо Д'Атрі нахилився, підняв її з огидою і крадькома запхав у кишеню.

Тим часом донна Джаннетта, у пеньюарі, з гарненьким, прикрашеним мереживом та стрічками чепчиком на голові, чекала у своїй кімнаті; вона сиділа на великому, важкому, низькому кріслі, обтягнутому сірою шкірою, закинувши ногу на ногу і смикаючи себе неспокійними пальцями за нижню губу. Вона не відривала гострого погляду від кінчика червоного оксамитового пантофля, який то з'являвсь, то зникав під подолом пеньюара при легкому погойдуванні ноги.

Це вперше її чоловік таким тоном заявив, що хоче поговорити з нею. Раніше, коли підстави для розмови були, він ніколи не говорив їй нічого. Що ж він міг сказати їй тепер?

Вона помітила, що вже кілька місяців той був похмурішим і пригніченішим, ніж зазвичай; звісно, не через неї; можливо, через проблеми в парламенті. Вона не хотіла нічого чути про політику й завжди категорично забороняла своїм друзям говорити про політику при ній; жінка не читала газет і пишалася своїм незнанням, її тішив сміх, з яким сприймали деякі її зізнання, як, наприклад, те, що вона нічого не знає про колег свого чоловіка. Про що він тепер хоче повідомити її, як було вже одного разу, після першого року шлюбу, коли він заявив, що планує покинути «коридори влади»? О, тепер вже їй від цього було б ані не холодно, ані не жарко.

А ось і він… Донна Джаннетта одразу ж змінила позу й відкинулась із заплющеними очима на спинку крісла, удаючи, що спить; а коли Д'Атрі відчинив двері, вона знов розплющила очі, із млосною втомою, ніби й справді спала.

— Поговорімо завтра, гаразд? — знов сказала вона йому із млявою грацією. — Я так хочу спати, Франческо! Боюся втратити нитку твоїх міркувань.

— Не втратиш, — похмуро сказав він, пригладжуючи тремтячою рукою бороду. — Зрештою, якщо хочеш, я говоритиму коротко.

— Ти йдеш у відставку? — незворушно запитала вона.

— Ні… — сказав він. — Чому ти питаєш?

— Я думала… — позіхнула донна Джаннетта, підносячи руку до рота.

— Ні, я маю з тобою поговорити про наші справи, про дім, — вів далі він. — Потерпи трохи. Я теж дуже втомився! Зрештою, якщо хочеш, я говоритиму коротко, але тоді не ображайся.

Донна Джаннетта витріщила очі:

— Ображатися? Чому я маю ображатися?

— Бо якщо я говоритиму коротко, це може прозвучати трохи різко і прямолінійно, — відповів він. — Дозволь мені висловитись, а потім, сподіваюся, ти зробиш те, що я тобі скажу, і буде по всьому. Тож слухай.

— Слухаю, — зітхнула вона, заплющивши очі.

Франческо Д'Атрі підніс два пальці і кілька разів ледь поворушив ними:

— Тебе спіткало два нещастя, — почав він.

Донна Джаннетта знову здригнулась:

— Два? Мене?

— Одного нещастя ти справді хотіла, — продовжував він. — Воно трапилось давно. І це я.

— Ох, — вигукнула вона, знов відкидаючись назад у кріслі. — Як ти мене налякав!

Посміхаючись і сплівши руки на голові, вона додала:

— Це не так… чому ти так кажеш?

Широкі рукави пеньюара сповзли вниз і відкрили її прекрасні руки.

— Досі це було не так, — продовжив він. — Ти гаразд не усвідомлювала цього, бо прикрощі, яких я вряди-годи завдавав тобі…

— Франческо, я так хочу спати, — застогнала вона.

— Дозволь, прошу тебе… дозволь мені висловитись… — сказав він роздратовано. — Я хочу сказати, що прикрощі, які я вряди-годи справляв тобі, щедро компенсувалися моєю… моєю… скажу так, філософією…

— Розкажи мені якнайшвидше, будь ласка, про друге моє нещастя! — зітхнула донна Джаннетта, немов уже засинаючи.

Франческо Д'Атрі сів. Тепер був найскладніший момент розмови, і він хотів викласти свої думки якомога делікатніше. Він сперся ліктями об коліна, обхопив голову руками, щоб краще зосередитись, і заговорив, втупившись в підлогу.

— Зараз розкажу. Зачекай. Мені довелося… довелося за це спокутувати… Але в цьому твоєї вини немає. Було природно, що, обираючи між правами твоєї молодості і твоїми обов'язками як дружини, ти обрала перші, а не другі. Я міг би давно вказати тобі на те, що ти сама, з власної волі, а навіть з… з радістю, прийнявши колись ці обов'язки стосовно старого чоловіка, неявно зреклася тих своїх прав; але я не звинувачую тебе і в цьому, бо, можливо, тоді тобі теж здавалося, що…

У цей момент Франческо Д'Атрі підняв голову і замовк. Донна Джаннетта спала, одна рука все ще лежала на її голові, а друга витягнулась до нього, ніби благаючи про милосердя.

— Джанно! — гукнув він, але не дуже голосно, стримуючи свій гнів і обурення, наче його самолюбству боліло, що вона, прокинувшись на цей поклик, буде змушена визнати, що так швидко заснула, коли він говорив їй такі серйозні речі. Він знов опустив голову й голосно завершив незакінчену фразу:

— Тоді тобі теж здавалося, що… авжеж, що ти легко зможеш виконувати свої обов'язки.

Донна Джаннетта не прокинулася; ба більше — друга рука повільно зіслизнула з її голови і важко та безсило впала їй на коліна. Тоді Франческо Д'Атрі у пориві люті скочив на ноги; він був готовий схопити її простягнуту голу руку і щосили затрусити нею, викрикуючи їй в обличчя найжорстокіші образи. Але його стримав несвідомий спокій її сну, хоч би яким безсоромним і майже зухвалим він йому здавався. Немов вона, лежачи уві сні, каже йому: «Поглянь на мене, яка я молода і вродлива! Чого ти, старий, хочеш від мене?»

Ох, чого він хотів! А що вона робила зі своєю красою? І що вона робила зі своєю молодістю? Усе це вона ганебно змарнувала! Так, тому що спершу вона віддалася йому, старому чоловікові! Але він принаймні міг віддавати цим скарбам шану, з трепетом душевним, переповнений вдячністю, немов отримав божественну нагороду! Натомість вона з огидним презирством, з безоглядною жорстокістю поглумилася над ними! І ніщо вже не могло повернути святість її красі та молодості, так негідно спаплюженим!

Він похитав головою й повільно вийшов з кімнати.

Донна Джаннетта відразу ж схопилася на ноги, пирхаючи.

Фух! Він це серйозно, з'ясовувати стосунки о цій порі? Навіщо? Коли треба було говорити, він мовчав, а тепер, коли їй просто нудно, смертельно нудно, він вимагає пояснень? Годі! Занадто пізно. Хіба це не він сам ввів її в це нове життя з його неминучими новими знайомствами, з усіма його спокусами, з тими прикладами, які вона весь час бачила перед собою? Хіба це не він сам своєю поведінкою спонукав її — можливо, не бажаючи того, — визнати ту прекрасну мрію, яку вона плекала, виходячи за нього заміж, занадто наївною, дитячою і здатною викликати насмішки?

Вона щиро мріяла усмішкою своєї молодості скрасити останні роки героїчного життя Франческо Д'Атрі, старого друга і бойового побратима свого батька.

Д'Атрі, можливо, подумав собі, що вона занадто легковажно вирішила вийти за нього заміж того вже далекого вечора, коли, розмовляючи в домі її батька про жінок, стариків і шлюби, він жартома відповів на її запитання, печально всміхнувшись: «Ех, моя красуне, якщо за мене вийдеш ти…»?

А може, він навіть запідозрив у ній амбіції стати дружиною міністра! За своїм походженням, за становищем її родини вона була фактично злидаркою.

Однак він мав би добре знати, що в її сім'ї найсерйозніші рішення завжди ухвалювалися саме так і що поспішність в ухваленні рішень ніколи не заважала твердості їх виконання. Замолоду її батько, Емануеле Монтальто, разом з багатьма іншими веселими і безтурботними юнаками з палермської аристократії, раптом збунтувався проти своєї відданої Бурбонам сім'ї — фактично на зло своїй рідні; і за цей бунт він не тільки зазнав переслідувань, ув'язнення й заслання з боку деспотичного уряду — батько також позбавив його спадщини на користь його старшого брата та сестри Терези, дружини дона Іпполіто Лаурентано і матері Ландо. І вона, Джанніна, теж колись, на зло всім, раптом ні з того ні з сього посварилася зі своїм кузеном Ландо, коли той, живучи в Палермо в домі свого дядька, князя Монтальто, приїжджав крадькома, щоб загравати з нею, кузиною-відступницею, донькою його дядька-відступника, якому князь виділяв, як принизливу милостиню, чек на ледь достатню для прожиття суму. Усе закінчилось з дня на день, назавжди: вона не хотіла більше навіть чути про кузена і вмовила батька виїхати з Палермо до Рима, сподіваючись, що, коли батько покине острів і ввіллється в ширше коло людей, не таких упереджених, він, врешті-решт, зглянеться і дозволить їй стати на шлях, на який кликала її успадкована від матері кров. Її матір'ю була п'ємонтська акторка Беріо, з якою батько познайомився в Турині під час свого заслання і там же одружився. Був то саме поклик крові, а не приклад матері, бо вона навіть її не знала: мати її померла під час пологів, і всі в Палермо, а особливо її батько, завжди намагалися приховати від неї, ким була її мати. Дівчина з родини Монтальто на сцені? Який жах! І навіть у неї, так, вона мусила це визнати, навіть у неї це викликало в глибині душі якусь таємну відразу. Але щоб кинути виклик своєму кузенові Ландо й зачепити за живе дядька, якому було соромно допомагати їм навіть потай, — о, вона б легко подолала не тільки цю відразу, але й будь-яку іншу! Ландо незабаром після цього теж оселився в Римі і разом з її батьком намагався вгамувати й задобрити її. Але ні, ні і ні. Вона вже тоді була закохана у свою мрію про Франческо Д'Атрі, якого змогла засліпити з першого погляду. Чому ж тоді Франческо Д'Атрі не вірив, що вона здатна дотримати вірності цій мрії? Як він не розумів, що подібний сумнів і страх, який проявлявся в жалісливих поглядах та в стражденних посмішках, глибоко її ображав, як ображала й свобода, дарована, а навіть нав'язана їй попри цей сумнів і цей страх? Тож, на його думку, її падіння було неминучим, і він змирився з цим? А якщо він у неї не вірив, то якою була б її заслуга, її винагорода, якби вона цього падіння уникла? Вона мала б зробити це заради себе? Авжеж, заради себе! Нещодавно помер її батько. Сповнена скорботи, глибоко засмучена, а все ж змушена вдавати люб'язність з усіма, навіть у дні жалоби, вона бачила, яким холодним, презирливим поглядом дивиться на неї Ландо. У хвилину туги, розпачу, у мить справжнього божевілля, прагнучи, щоб презирство цього погляду обернулося й проти нього, вона запропонувала йому себе. Бездоганний, незаплямований, непідкупний Ландо відштовхнув її. І тоді, більше для того щоб помститися йому, ніж у відповідь на сумну й німу недовіру свого немолодого чоловіка, вона кинулась в обійми Коррадо Сельмі і почала падати, падати дедалі нижче… жахливо, так… мов п'яна, мов божевільна, вона на цілий рік загрузла в скандалах.

Але годі! Хіба її чоловік не сказав їй щойно, що не має що їй закинути? Чому ж тоді має відчувати докори сумління вона? Ох, їй зовсім не було весело в той рік інтрижки із Сельмі. Чого ж тепер хотів від неї її чоловік?

Донна Джаннетта стенула плечима й одразу ж побачила той свій жест збоку, ніби хтось інший зробив його перед нею. Вона мала дивну здатність спостерігати за собою в такий спосіб, майже зі сторони, навіть у моменти найбільшого хвилювання, бачити, як рухається, чути, як говорить чи сміється; часом це її майже лякало, а часто дратувало; вона боялася, що її пози, її жести, звук її голосу, спалахи її усмішки можуть здатися награними; вона страждала від цього раптового завмирання найспонтанніших і найменш продуманих порухів її єства, що їх у самому зародку зненацька сама помічала в собі. Вона кілька разів провела рукою по лобі, намагаючись зануритися в якусь думку, яка б відвернула її від цього споглядання себе в такому пригніченні. Ось воно. Оте друге нещастя… Про яке друге нещастя хотів поговорити з нею чоловік? Обличчя її спохмурніло. Перед її очима постав образ Сельмі, який, чи то розгубившись у спробі вгамувати лютування скандалу, чи то через страх втратити її, бо донні Джаннетті вже це починало набридати, чи то з надією прив'язати її до себе ще міцніше, а може, навіть з помсти, не зумів запобігти тому, щоб вона стала матір'ю. Так, не було сумніву: другим нещастям, на яке натякав старий, була її донька, та дівчинка…

— Тебе спіткало два нещастя… Одного нещастя ти справді хотіла.

Отже, другого вона не хотіла. І він мав рацію: того, другого, нещастя вона зовсім не хотіла.

Але якщо він все знав і розумів, що вона не може відчувати ніякої прихильності до цієї істоти, яка нагадувала їй про ненависного коханця, то чому тепер вона застала його із дзвіночком у руці біля цієї заплаканої дитини? Навіщо таке демонстрування ніжності до цього створіння? Чому він надумав піти туди, немов щоб разом з дівчинкою постати перед нею, мовляв, вони обоє — він і дитина — уособлюють для неї два її нещастя? Чого він хотів домогтися?

Донна Джаннетта пошкодувала, що удала, ніби спить. Вона ще трохи поміркувала, потім навшпиньках вийшла з кімнати і в темряві, затамувавши подих, підійшла до дверей спальні свого чоловіка. Вона прислухалась, а потім нахилилась і зазирнула в замкову щілину.

Франческо Д'Атрі сидів у себе в кімнаті, як раніше в її спальні, і, спершись ліктями на коліна та обхопивши голову руками, плакав.

Донна Джаннетта відчула, як її спиною перебіг дрож, і схвильовано відсахнулася, її охопив подив, змішаний із жахом.

— Він плаче…

Вона стояла там і тремтіла, не спроможна сформулювати думку. Раптом вона злякалась, що він відчинить двері і побачить, що вона там причаїлася, і рушила до своєї кімнати. Але, крадучись повз двері кімнати, де спала дівчинка, вона зупинилася.

Дівчинка теж плакала! Плакали обоє…

Несвідомо, ніби шукаючи прихистку, який би в той момент сховав її від самої себе, донна Джаннетта відчинила ці двері й увійшла.

Годувальниця сиділа на ліжку, охоплена страхом і відчаєм. Після короткого неспокійного сну дитина знову почала корчитися від болю і плакати.

Донна Джаннетта спочатку не зрозуміла, про що говорила годувальниця; вона простягнула руку до заплаканої дівчинки і тут же, майже з відразою, відсмикнула її. Яка ж вона була холодна! Треба було якось змусити її замовкнути… Плач був нестерпним… Може, вона хоче молока? Може, її занадто туго запеленали? їй захотілось розпеленати її самій, власними руками. Ох, які крихітні ніжки, вони геть посиніли… і як вони тремтять, стискаються в судомах… вона спробувала притримати їх, але вони були просто крижані! Вона вся змерзла, бідолашна малеча… Якби це бодай був хлопчик; але ні, це ж дівчинка… У що б її загорнути? Ось вона, ковдерка з колиски… Ходи, ходи, донна Джаннетта взяла її на руки, притиснула до грудей, міцно й ніжно, і почала ходити по кімнаті, похитуючи всім тілом і колихаючи донечку, чого не робила ніколи раніше. І її вразило те, що вона вміє це робити. Вона відчувала на своїх грудях спазми маленького зболеного животика і булькання плачу всередині цього тендітного, холодного тільця. Майже сама того не бажаючи, вона теж почала плакати, не з жалю до крихітки, ні… а може, і так, адже бачила її страждання… але вона також плакала, тому що… тому що сама не знала чому.

Поступово дівчинка, ніби відчувши тепло матері, яка вперше колисала її, знову затихла. Донна Джаннетта вже втомилася, дуже втомилася, але ще деякий час продовжувала ходити, при кожному кроці легенько плескаючи долонею по спині дитини. Тоді вона зупинилася; дуже обережно, щоб не розбудити її, вона забрала її зі своїх грудей, сіла і поклала дитинку собі на коліна; знаком звеліла годувальниці залишатися в ліжку і при світлі нічної лампи почала роздивлятись свою доньку. Вона дивилась на це маленьке створіння, яке завдяки їй тепер спокійно лежало у неї на колінах, так, як ніколи не дивилась раніше. Можливо, це тому, що вона ніколи нічого не робила для неї, бідолашної малечі, яка росла без ласки, без турботи… Хіба це була її провина? Вона примружила очі, наче хотіла відігнати ненависне почуття… Та ні! Хіба винна була дівчинка, що з'явилася на світ?

І раптом, дивлячись отак на свою доньку, вона зрозуміла, що хотів сказати їй чоловік. Він був старий і почувався старим, і знав, що не може наповнити її життя; але тепер у неї була донька, а донька може й повинна наповнити життя матері. Він міг би влаштувати скандал, але не зробив цього; мало того, він дав цій дитині, яка не була його донькою, престиж свого імені, звання і навіть… так, навіть свою ніжність. Тоді й вона, мати, цілком могла б віддати своїй доньці свою любов та турботу і слугувати прикладом бездоганної поведінки.

Так, так, саме це, без сумніву, він і хотів їй сказати. А вона удала, що спить…

Тієї ночі донна Джаннетта довго сиділа, замислившись, з дитиною на руках. Вона з гірким жалем згадувала свою юнацьку мрію; і з огидою думала про те, що отримала вона від чоловіків замість цієї мрії… Дурне лицемірство, огидну вульгарність… Поступово її здолав сон.

Перед світанком Франческо Д'Атрі, йдучи коридором до свого кабінету, зазирнув у відчинені двері до кімнати годувальниці. Він здивувався, побачивши там свою дружину, яка спала в кріслі з немовлям на руках. Він тихенько підійшов до неї, щоб роздивитись її, і відчув, як його здивування розтануло, а тремтіння в його жилах перетворилось на безмежну ніжність. Він нахилився й ледь торкнувся вустами її чола в поцілунку. Донна Джаннетта прокинулася; вона теж спочатку здивувалася від того, що опинилася тут, з крихіткою на колінах; потім всміхнулась — і побачила збоку цю свою усмішку, а тоді, простягнувши до чоловіка руку і дивлячись на нього очима, сповненими нової радості, спитала:

— Так буде добре?

Розділ другий

Ось уже двадцять днів усі, навіть ті, хто поспішав і був занурений у свої думки, оберталися й зупинялися, щоб подивитися на міцного сухорлявого дідугана з невеликим ранцем за плечима, з чотирма медалями на грудях, у чорній шапчині, з-під якої вибивалася кучерява куделя, а її жовті пасма спліталися з пишною кошлатою бородою. Старий ішов, наче уві сні, його веселі й сльозаві очі блищали, і він не підозрював про ефект, який спричинила його незвичайна поява на вулицях і площах Рима, з цією смішною зачіскою і з цим незграбним виглядом розчуленого дикуна. Але, залишивши свою волохату шапку, підбиті цвяхами чоботи й рушницю у Вальсанії, одягнувши під грубу фіолетову вовняну сорочку ще одну, полотняну сорочку, яка біліла з-під коміра і рукавів, у чорному капелюсі й начищених черевиках, у новому костюмі з бірюзового сукна, Мауро Мортара був упевнений, що має вигляд справжнього містянина. Щоправда, з боків куртка його мала деякі випуклості… то були пістолети, з якими він заприсягнувся ніколи не розлучатися. Чотири медалі, пришпилені до вовняної сорочки на грудях, він взяв із собою (попросивши дозволу у генерала) лише для того, щоб довести, що він гідний ходити Римом і заслужив ласку й честь побачити його. Усі документи були в його ранці.

Хіба міг він уявити, що в Римі, який у ті лиховісні дні задихався від ненависті й потопав у бруді, ці медалі викликатимуть глузливу посмішку на вустах, а характеристика «старий патріот» стане сливе ганебним тавром? Без найменшої підозри, що це з нього сміються, Мауро Мортара усміхався всім тим, хто сміявся йому в обличчя, бо вважав, що вони поділяють його радість — радість, скроплену слізьми, яка оточувала його своїм сяйвом і не давала бачити нічого навколо. У Римі він не бачив нічого, крім цієї своєї радості від перебування там; у цьому засліпленні все поставало перед ним магічним і немов затягнутим імлою, і він не відчував землі під ногами. Три чи чотири рази, коли Мауро піддавав ходу, йому траплялось зісковзувати з тротуару, і він мало не падав. Він ходив, мов хмільний, без цілі, загубившись, потонувши у своєму блаженстві; і варто було перед ним промайнути якомусь величному краєвидові, як з його набряклих від зворушення очей лилося ще більше сліз.

Ландо Лаурентано хотів було дати йому провідника, але навіщо йому був провідник! Мауро не хотів нічого знати, не хотів, щоб йому щось пояснювали; він інстинктивно боявся, що будь-яка інформація, будь-яка вказівка, будь-який шматочок знання, навіть невеликий, зменшить неосяжний, мінливий образ величі, який створювало для нього його почуття. Рим мав залишатися для нього безмежним, як море. І коли він повертавсь увечері, втомлений, з невтамованою спрагою, до невеликої вілли на вулиці Соммакампанья, де мешкав Ландо, на запитання, чи бачив він Колізей, Форум, Капітолій, відповідав:

— Бачив, бачив! — І поспіхом додавав: — Не кажіть мені нічого… Я все бачив!

— І базиліку Святого Петра бачив?

— О матінко божа! Кажу вам, що бачив. Не хочу нічого знати! Це… чи оте… яка мені різниця? Це все Рим!

Яке йому було діло до того схожого на короля вершника, що, обхопивши бронзового коня голими ногами, височів на площі на самій вершині пагорба? Цей пам'ятник під охороною статуй на сходах, над яким стриміла вежа, а праворуч і ліворуч від нього тягнулися аркади, стояв у Римі[58]. Значить, то був якийсь великий чоловік, без жодного сумніву, герой античності, переможець, володар світу. А ота червона статуя, що возсідає над фонтаном і тримає в руці кулю? Це Рим, так, це Рим, який тримає в руці весь світ. Якби через площу не проходило стільки людей, він би нахиливсь і поцілував край фонтану, а потім підійшов би ближче, щоб поцілувати п'єдестал цього вершника з голими ногами. А чому там метушаться всі ці люди? Та ж тому, що вони працюють, щоб помножити велич Риму — ось чому! А Рим, Рим… ось він: ще трохи, і весь світ знову буде в його руках — отак-от!

Невже він, Мауро Мортара, і справді в Римі? невже він справді вдихає римське повітря? невже він насправжки торкається ногами римської землі? невже бачить усю цю велич? а може, це сон? Тепер, після такої благодаті, очі його можуть заплющитись навіки. Побачивши Рим, вони побачили усе. Поставивши свій підпис у книзі відвідувачів Пантеону, біля гробниці Короля, Мауро міг би померти: він уже відмітився в житті, відповів на поклик історії. Яким було його здивування, коли він раптом побачив перед собою ці темні й величні колони. Подумавши було, що це церква, старигань забарився, перш ніж увійти через напіввідчинену браму огорожі, як це робили інші люди. Приїхавши до Рима, він вирішив від церков триматися якомога далі! Вшановувати Бога — так, але на небесах… Він не навідався навіть до собору Святого Петра. Потрапити до рук ксьондзів? Ні за які гроші! Грізними очима Мауро витріщався на Ватикан, притискаючи ліктями до стегон кольби своїх пістолетів. Значить, це теж церква? Він уже збирався запитати, коли до нього підійшов торговець, що продавав образки з видами Риму: «Пантеон… гробниця Короля…»

— Там?

І відразу ж увійшов. Це відкрите кругле око в куполі, крізь яке було видно небо, і жертовник напроти входу трохи спантеличили його. Де ж гробниця Короля? Он там, праворуч, високо, з бронзи… Старий боязко підійшов, побачив двох ветеранів з медалями на грудях, які вартували під гробницею, книгу для підписів відвідувачів, і з радістю в очах, наповнених слізьми, трохи підняв полу куртки, щоб показати їм, що він має право підписатися. Ці ветерани, мабуть, не зрозуміли, що він мав на увазі, і, побачивши, що Мауро сміється і плаче одночасно, прийняли його, можливо, за божевільного. І справді, один з них, ніби для того, щоб впевнитися, зробив жест рукою, ніби запитуючи: хочеш підписати? Так, відповів той кивком, та хай перше підпишуться інші; бо, почасти через не звиклу до писання руку, почасти через очі, але передовсім через зворушення, хто знає, скільки часу це у нього займе! Врешті він зостався сам перед ветеранами після того, як надряпав у книзі, як міг, літеру за літерою, своє ім'я, прізвище та місце народження:

— А, то ви з Джірдженті… Сицилієць? — почув Мауро запитання одного з них, який очей не спускав з пера. — Ви брали участь у кампанії шістдесятого?

— Ось вони! — радісно відповів він, показуючи йому медалі. — А ця — за сорок восьмий!

— A-а, ветеран сорок восьмого… То ви з постраждалих?

— Яких постраждалих? Що це значить?

— Чи ви дістаєте пенсію як політично постраждалий…

Та яку там пенсію! Він? Чому він має діставати пенсію? Нічого він не дістає. Старий навіть не знав, що така пенсія існує, а якби й знав, то ніколи б її не вимагав. Брати гроші за те, що він зробив? Та тоді у нього відвалилися б руки!

Вартові, обидва п'ємонтці, засміялися перезираючись. Вони погоджуються з ним, подумав Мауро, нема сумніву. Авжеж, так само як погоджувались з ним щовечора на віллі лакей Раффаеле і служка Торелло після суворої догани господаря, який застукав їх саме у той момент, коли вони усмак дерли з нього лаха. Ландо Лаурентано — хоч в ті дні його сповнювало обурення і огида — ніколи йому не перечив, вислуховуючи вигуки радості, зачудування, ентузіазму, задоволення та наївні міркування Мауро про велич Вітчизни; він стримав усмішку навіть тоді, коли якось увечері його дорогий старигань зайшов до нього й радісно повідомив:

— Я бачив Короля! Я бачив Короля! Ох синку мій, синку, як мені повірити в це? Весь сивий… сивий, як і я… Хто знає, чого йому вартує сидіти там, нагорі! І так багато думати! Ех, він же стовп! Нема що казати — він стовп, на якому все тримається… А знаєте? Він кивнув мені! Якби карета їхала повільніше, я б упав на коліна, Бог мені свідок!

«Якби бодай на мить відчути у себе в грудях таке серце! — з ніжністю і заздрістю подумав Ландо Лаурентано. — Уміти з такою ж вірою, з такою ж чистотою намірів плекати мрію, величну мрію; вступити за неї у найзапеклішу боротьбу і перемогти, щоб потім насолоджуватися ще чистішою й більшою радістю, ніж у нього!»

Немов для того, щоб підбадьорити себе й очистити свій дух від усього того бруду, який заполонив у ті дні життя в країні, він зануривсь у слова цього старого, які, хоч і дивні, були воістину мов омовіння в купелі чистоти та віри. Через сам вигляд Мауро, через саму його присутність в Римі ще огиднішими, ще мерзеннішими здавалися Лаурентано всі ті, хто, мов жадібні купці та злодійкуваті спекулянти, скористався неабияким щастям народитись у величні, славні часи. Що знав про це, що міг знати про це цей старий чоловік, який, віддавши своїй батьківщині найкраще, що було в його сильній і простодушній натурі, тепер усамітнився і поринув у фантазії про ті плоди, що їх неодмінно принесуть його труди, упевнений, що всі інші чинили так само, як він? Він не думав, а тільки відчував — був мов той гарячий пломінь, який впивається власним світлом і теплом й оживляє своїм сяйвом все навколо. І, звичайно, як тепер він ні сном ні духом не здогадувався про ту бурю бруду, крізь яку він крокував, сяючи від радості та ентузіазму, так само за тридцять років життя на Сицилії старий не підозрював про повсюдну несправедливість, не бачив всієї тамтешньої спустошеності й покинутості, краху ілюзій, кричущого, страхітливого убозтва. Стривожений новинами, які щоденно доходили до нього звідти, Ландо хотів би отримати від Мауро якісь відомості, хоча б про провінцію Джірдженті, але навіть не натякнув йому на це, бо був певен, що це умить зіпсувало б старому всю радість, якби він дав йому зрозуміти, що він, онук генерала, тепер за тих, кого Мауро щиро вважав ворогами Вітчизни, а отже, і сам є ворогом Вітчизни. Натомість Ландо почав розпитувати його про батька.

— Ну ж бо, вам треба вернутися зі мною! — рішуче відповів йому Мауро. — Ви мов той злодій, а я — карабінер. І слава Богу, що він послав мене! А міг би послати до вас чоту тих своїх жахливих блазнів на чолі зі Шараллою.

Ландо невесело посміхнувся. Тоді Мауро вдарив себе рукою по лобі:

— Уявіть тільки! І нічого тут не вдієш! Він посилає їх у такому ж убранні навіть туди, до мене, у Вальсанію, в дім свого батька! У мене серце в грудях перевертається, і така лють іноді бере, присягаюсь вам! Годі вже, про що ж ми говорили? Ага… а що скажете про цю його примху? Оженитися знову, в його віці, та ще й з особою з такого роду! Святий Бог мені свідок, кажу вам, коли діда вашого відправили на заслання, батько її пішов до церкви співати «Те Deum». А він, цей дон Фламініо Сальво… Матінко божа, ви знаєте, що я цілий місяць мусив терпіти його у Вальсанії? Ах, що за нікчема цей ваш дядько, дон Козмо! «Як це! — мав би сказати він. — Фламініо Сальво у Вальсанії?» А він нічого! Будь ласочка! І знаєте, як я почувався цілий той місяць? Як звір, який шукає будь-яку нору, щоб сховатися. Якби тільки я його побачив… на кров Господню… кажу вам, вхопив би я його, за горло вхопив би, і врізав би йому, добряче би врізав! Ви ж знаєте, коли на мене в такі хвилини щось находить, я просто звірію… Але облишмо це! А знаєте, що цей дон Фламініо Сальво зробив у сорок восьмому? Я скажу вам, що він зробив, — пішов прямо в бурбонську поліцію, щоб виказати місце, де переховувався дон Стефано Ауріті з вашою тіткою, донною Катеріною. Отака от історія! А тепер, у Джірдженті, усі панотці у нього в кишені! Але Господь, ох, Господь таки покарав його! Дружина його збожеволіла! Шкода, що донька… але донька ні, донька його добра душа, добра й гарна… Але щоб вам ніколи на гадку не спало, у жодному разі, брати її за дружину! Ви, любий мій, маєте ім'я свого діда, пам'ятайте це! Ім'я Джерландо Лаурентано має бути для вас… Що таке? Ні, мій любий, не смійтеся… ви не повинні сміятися з таких речей у моїй присутності!

— Я сміюся, — відповів Ландо, — бо зрозумів, якого доброго посла обрав мій батько, щоб переконати мене приїхати на його весілля!

Мауро простягнув вперед руки:

— Та ні, до чого тут це, я і йому кажу все навпростець, в обличчя. Та й взагалі, навіть коли не кажу, то все одно по мені все видно… У кожного свої почуття. Але ви маєте поїхати зі мною, бо слово батька — закон, любий мій. Ви ж їдете не тому, що вам цього хочеться. Якщо він це почав, то мусить закінчити. Він уже став на цей шлях, хіба можна щось вдіяти? Приїдете на кілька днів до Вальсанїї, відпочинете, трохи посваритесь з тим йолопом, вашим дядьком доном Козмо; але ж там буду і я, буде генералова зала, недоторкана, така, як була… Заходиш туди і дихаєш… ах, дихаєш на повні груди, а серце аж тріпоче… Не знаю, мені здається, що ви… Дозвольте мені послухати вашого годинника.

Він підійшов до Ландо, приклав вухо до грудей, з боку серця і, лукаво посміхаючись, заявив:

— Зрозуміло! Прийшла пора на дівчата.

Спокійний і холодний на вигляд, Ландо Лаурентано таємно затаїв гірку, запеклу образу на добу, у яку йому судилося жити; образу цю він ніколи не виливав у звинувачення чи докори, знаючи, що навіть якби на неї відгукнулися інші, як і справді відгукувалися на подібні речі, щиро чи вдавано, численні незадоволені, це нічого не дало б.

Ця його образа була схожа на бродіння скислого сусла в недомитій бочці.

Виноград було вже зібрано. Усі пагони вже пожовкли; всохле листя поскручувалося й опадало; голі стебла звивалися в осінньому тумані, наче потягуючись у довгому, глухому пароксизмі нудьги; на сірій широчіні полів, серед вологого туману, не залишилося нічого, окрім німого, слабкого, повільного ворушіння розкиданого бадилля.

Час приніс свої плоди. А він, Ландо, прийшов, коли винобрання вже скінчилось. Густе, добротне сусло, зібране з шаленою радістю на Сицилії, змішане із сухим, терпким суслом П'ємонту, тоді з іскристим, кислуватим суслом Тоскани, а тепер ще й із неміцним суслом, пізно і майже крадькома зібраним у Господньому винограднику, абияк витримане в трьох великих чанах і в менших бочках, кепсько оброблене чи то ликовим лубом, чи то галуном, безповоротно скисло.

Нема що казати, доба, у яку він живе, безплідна, як і всі епохи, що приходять на зміну часові надзвичайного розквіту. Не залишалося нічого іншого, ніж сумно і бездіяльно споглядати всіх тих, хто доклав руку до справи, а тепер хотів самостійно довести все до ладу; деякі з них все ще перебували у полоні крайнього збудження, мало не у безтямі, інші вже розслабилися і з самозадоволеною старечою посмішкою упивалися втіхою від плодів уже завершеної важкої праці, недоліків яких вони не хотіли бачити, як і не бажали, щоб їх бачили інші.

Ох, воістину нещасною є доля героя, який не вмирає, героя, який переживає сам себе! Насправді герой завжди вмирає в саму мить свого героїзму; виживає лише людина, яка залишається нещасною. Горе, коли душа не вибухає у своєму пориві, віддавшись на волю поштовхів рушійного вітру, який напинає її, підхоплює і змушує надягти страхітливу машкару величі! Після цього пориву, коли вітер уже спав, зневолена душа не вміє й не може відновитись у своїх природних пропорціях, вона не спроможна віднайти рівновагу: тут вона все ще роздута й переповнена, а там — плюскла й потовчена; душа перекидається туди-сюди і, мов той м'яч з нещільним чопиком, спотикається, чіпляючись об кожен сучок на дорозі, над якою щойно вільно літала.

Ландо Лаурентано не давав виходу своїй образі, бо, не маючи змоги щось зробити раніше через молодий вік, а тепер — через властиву його добі інертність, він вважав, що занадто легко говорити, що інші вчинили неправильно. Робити… ось у чім річ — мати змогу щось зробити без жодних слів! Але все вже зробили інші. Тепер настав час для слів. Інші вже сказали стільки даремного, що він цілком міг залишити свої слова при собі. Він бачив, що ті, кому судилося щось робити, вже давно борсалися між двома уявленнями про Італію, одне з яких було порожнє, друге — по-рабському вторинне: Італія класична та Італія романтична, привид у тозі та манекен, на якого натягають чужу личину, спитавши дозволу в чужинців; Італія риторична, складена зі шкільних спогадів, та сама республіканська Італія, яку яскраво уявляв Петрарка і яку хотів утілити Кола ді Рієнцо; і Італія чужинська, душа і устрій якої просяк чужоземним духом. На жаль, історична необхідність призвела до вибору другого уявлення. Зрештою, всього лиш одну риторику замінили іншою: штубацьке наслідування древніх заступила непомірна імітація іноземців. Без мавпування не обходиться ніколи. «О італійці, — волав Ґверрацці[59] з в'язниці Мурате у Флоренції, — ви мавпи, а не люди!»

Після того як так звані державні інтереси придушили найшляхетніші пориви, націю взялися будувати шляхом домовленостей і компромісів, випадковостей і збігів обставин. З одного кінця Італії в другий мав би пробігти єдиний вогонь, єдине полум'я, щоб злити і скріпити її різні кінцівки в єдине живе тіло. Злиття не відбулося з вини тих, хто вважав, що полум'я це несе небезпеку, а доречнішим буде холодне світло їхнього проникливого і розважливого розуму. Та якщо полум'я дало себе придушити, хіба це не ознака того, що йому бракує тієї сили і того тепла, які воно мало б мати? Яким буревієм цей веселий, несамовитий вогонь пронісся від Сицилії аж до Неаполя! Пізніше полум'я це спалахнуло там знову й досягло Рима… У тих місцях, де воно було змушене зупинитися, в Аспромонте чи в урвищах Трентіно, залишилася сумовита порожнеча й занепад.

Хіба не могла Італія сформуватися інакше? Це був знак того, що події ще не визріли або що декому бракувало енергії та відваги, щоб їх підштовхнути. Забагато було всіляких розрахунків, помисливих роздумів, вагань, сумнівів, застережень та страху, які гальмували творення Вітчизни.

Що ж робити тепер? Авжеж, для тих, хто хоче, ніколи не пізно творити добро. Але Ландо Лаурентано відчував, що таке скромне, покірне, терпляче добро не для нього. На останніх парламентських виборах йому запропонували балотуватися в одному з округів Палермо: ні благання, ні тиск, ні нагадування про партійну дисципліну не змусили його погодитися. Він у Монтечіторіо в такі часи? Краще вже втопитися!

З юнацьких років він привчив себе до наполегливих і строгих студій — не так з потреби знань чи через пристрасть, як для того, щоб мати змогу мислити й судити по-своєму і таким чином у розмові з іншими людьми зберігати незалежність духу. Тут, у самотній віллі на вулиці Соммакампанья, він мав багату бібліотеку, у якій проводив багато годин на день. Але коли він читав, його нездоланно тягнуло втілити прочитане в життя, у живу реальність; і коли в його руках опинялася книга з історії, Ландо відчував невиразний, невимовний біль, бо бачив, як те, що колись було життям, зводилося тут до кількох слів, а те, що колись було безладним рухом, метушнею, сум'яттям, виливалось у десять чи двадцять впорядкованих рядків друку з однаковими інтервалами. Тоді він у пориві обурення відкидав книжку геть і починав ходити туди-сюди по кімнаті. Яке дивне враження справляли на нього всі ті книжки, ув'язнені на високих просторих полицях, що цілковито вкривали усі чотири стіни кімнати! Крізь два низькі вікна, що виходили в сад, долинало щільне, безнастанне, оглушливе щебетання незліченних пташок, які щодня зустрічалися на сосні, що тріпотіла не так своїм гіллям, як їхніми крильцями. Він порівнював це безперервне, невтомне трепетання, цей несамовитий гомін живих голосів зі словами, захованими в цих мовчазних книгах, і його обурення зростало. Надумані витвори, життя, зафіксоване, застигле в незмінних формах, логічні побудови, ментальні структури, індукція, дедукція — геть це все!

Геть! Рухатися, жити, а не думати!

Яка мука, який неспокій охоплював його часом, коли його заполонювала думка, що він теж, намагаючись сформувати собі уявлення й думку про людей та речі, створюючи собі химери, відчуваючи прихильність чи бажання, неминуче зупиняв, фіксував, закріплював у собі і навколо себе в певних формах безперервний потік життя! Але ж він сам, із цим його тілом, вже був визначеною формою — формою, яка рухається, яка може пливти за цим потоком життя до певного моменту, аж поки, дедалі більше сповільнюючись і застигаючи, рух цей не припиниться зовсім! Іноді він відчував дивну неприязнь до власного тіла, такого високого й гінкого, до свого блідо-смаглявого обличчя, надто широкого чола, чорної квадратної бороди, владного носа, що так контрастував з напівсонними, сласними очима араба. Він дивився на своє тіло у дзеркалі так, ніби воно належало чужій людині. А тимчасом всередині його тіла, у глибині того, що він називав душею, потік цей далі лився без розбору, долаючи всі загати, всі межі, які він на себе наклав, щоб сформувати собі свідомість і побудувати особистість. Але всі ці вигадані форми також могли зруйнуватися під час бурі під натиском цього потоку, і навіть та частина потоку, яка не текла невідомо куди попід загатами і перепонами, яку він бачив чітко окресленою й ретельно спрямовував у бік своїх прихильностей, обов'язків, що їх він брав на себе, звичок, що їх він собі накреслював, могла у хвилину повені вийти з берегів і все зруйнувати.

І саме цих хвилин повені він так прагнув! Тому він занурився у вивчення нововиниклих соціальних питань, захопився критикою з боку тих, хто, озброївшись потужними аргументами, прагнув зруйнувати дощенту стан справ, зручний для декого, але несправедливий для більшості людей, і водночас пробудити в цій більшості волю та настрої, які б дали поштовх до підриву, руйнування і знищення всіх тих століттями нав'язуваних форм, у яких так страхітливо застигло життя. Чи виникне у більшості досить сильна воля і настрої, щоб це негайно призвело до краху? Їм ще бракувало необхідної свідомості та освіти. Розвинути їхню свідомість, виховати, підготувати їх — ось його ідеал! Але коли він здійсниться? На жаль, це теж повільна, довга і терпляча робота.

У своїх величезних маєтках на Сицилії, у провінції Палермо, успадкованих від матері, Ландо уже розпорядився, щоб селянам-половинникам виділяли строго справедливу частку, і категорично заборонив своєму управителю обтяжувати навіть найменшими відсотками завдатки, які той щедро видавав на посівний матеріал та всі інші необхідні витрати на обробіток землі; він заснував і утримував власним коштом кілька сільських шкіл; декілька разів, на кожне прохання, робив значні внески до резервних фондів на підтримку опору селян та гірників у їхній боротьбі проти землевласників і виробників сірки; він оплачував витрати на друк партійної газети «Нова доба», яка виходила щонеділі в Палермо. Адміністратор Розаріо Піро протестував, надсилаючи звідти, місяць за місяцем, дуже довгі листи, переповнені здоровим глуздом і мовними помилками: він висловлював свій протест і вмивав руки. Бідолашний Піро! Хтозна, до чого він довів свої руки, так часто вмиваючи їх! Ландо, мабуть, не усвідомлював, як багато витрачає на себе, а може, навіть вважав, що живе цілком скромно. Він з власного досвіду знав, яким порожнім і тривіальним було життя всіх тих, хто, з огляду на своє становище, намагався справити гарне враження у так званому «вищому світі», у клубах, салонах великих готелів, гральних залах, на іподромах, на кінних полюваннях; він платив за це не тому, що прагнув цього, а щоб не виділятися серед інших в чомусь, що не мало для нього значення і що, зрештою, не коштувало йому особливих жертв, зважаючи на його великопанські звички й соціальні зв'язки; він, бувало, іноді платив за це, і навіть дорого, коли відчував особливу потребу спертися на міцний фундамент людської ницості, щоб уникнути або протистояти певним дивним імпульсам, примхам уяви, тривожній непевності розуму. Тоді він поринав у заняття шаленими фізичними вправами з холоднокровністю, які іноді жахала його самого, або у чуттєві насолоди, напахчена і блискуча зовнішня вишуканість яких не могла приховати їхньої жалюгідної вульгарності. Але, віддаючись цій інерції, Ландо відчував, що його щось гризе, що він задихається в цій сповненій тривог нав'язаній бездіяльності, тим паче, що він змушував себе придушувати ці тривоги, щоб, Боже борони, не виставити себе на посміховисько. І коли він з усміхом на вустах слухав баналюки[60] своїх знайомих у клубі чи на якомусь іншому зібранні, гойдаючи ногою або погладжуючи бороду, то холодно уявляв, як якийсь раптовий вибух сміховинним і водночас страхітливим чином вносить сум'яття у цей світ, такий пустий та ілюзорний. Йому не вірилось, що інші можуть реально жити в ньому і бути ним задоволеними. Інші? А він? У якому світі жив він? Цей світ його не задовольняв, це правда, але що це йому давало? Нічого, крім неспокою. Ні ефемерні пристрасті, ні апетити, які прагнули задоволення, не вабили туди його чуття; щоб відмовитися від цього, йому не треба було б ніякого зусилля волі; навпаки, він змушував себе зоставатися там, немов це було для нього вироком чи виконанням неприємного обов'язку. З другого боку, чи не збожеволів би він, залишившись наодинці із собою? Його власне ялове існування, у якому не зароджувалось жодних живих бажань, давало йому так мало радості. Іноді вечорами, коли Ландо повертався додому, пригнічений похмурою зажурою, у нього виникало вкрай сильне враження, що в самоті своєї вілли він застане власний дух, який і не ворухнувся звідти; той глузливо дивитиметься на нього з дзеркала і запитає, чи гарна погода надворі, чи місячно, чи не заіскрив випадково якийсь електричний ліхтар на вулиці, чи не сів часом на Антонінську колону святий Павло[61], втомившись від стояння. Враження це було таким сильним, що він повертав назад, аби лиш тіло його залишалося зовні й уникло цієї наруги. Ось воно, ось, його гарне, доглянуте, вигладжене, розчепурене тіло… кому воно може бути потрібне в цю нічну пору? Ландо Лаурентано зупинявсь, щоб відчути навколо себе нічну тишу; йому здавалося, ніби тиша ця провалилась у глибини часу, в минуле Риму, і стала страхітливою. Його проймав дрож. Ніч нависала над багатотисячолітнім містом, через яке він проходив, марною, ледь помітною тінню, яку міг змести навіть легенький подув.

У ці часті моменти забуття його щоразу приводив до тями, приїжджаючи з Палермо без запрошення і завжди вчасно, один із його приятелів — мабуть, єдиний його щирий друг: Ліно Апес, редактор «Нової доби», Сократ, як він його називав. Від Сократа Ліно Апес справді мав почуття гумору і потворність: високий, шия довга, без плечей, з мавпячими руками, що звисали йому майже до колін, вузьким чолом, приплюснутим носом і веселими, проникливими очима, які сльозилися під час сміху, майже сховані під густими, спадистими бровами. Він був украй бідний, але весело долав усі неймовірні труднощі й зумів утримувати сам себе під час навчання, поки не отримав диплом з літератури і філософії; не маючи жодних амбіцій, він випрацював свій власний метод викладання в молодших класах гімназії, на радість учням і на превеликий жаль директора, який не наважувався йому дорікати. Решту дня Ліно збавляв у балачках, розтрачуючи своє невичерпне багатство ідей, які після тривалого колообігу поверталися до нього ледь впізнаваними, і кожна з них несла на собі відбиток дурості чи марнославства того, хто її собі привласнив. Його слова були бездонним джерелом вкрай оманливих аргументів, які раптом зблискували новим, дивним світлом і несподівано робили все простим і зрозумілим. Ліно Апес не раз доводив Ландо Лаурентано, що, маючи себе за соціаліста, той з украй наївною щирістю бреше; він вважає себе не тим, ким він є, а тим, ким хоче бути. Мовляв, таке трапляється з кожним, і саме це найбільше виставляє людину в смішному світлі. Соціаліст, який не визнає дисципліни? Соціаліст, який є ворогом не того чи того порядку, а порядку взагалі, у будь-якій його визначеній формі? Соціалістом він був лише на одну конкретну мить, на мить того потопу, якого прагнув. Але більшість соціалістів, зрештою, були такими самими, як він, тож хай це його заспокоїть чи, навпаки, розсердить, у кожному разі одна особливість у Ландо буде завжди: він був багатієм серед численних бідняків і давав смоктати із себе кров усім, включно з ним, Ліно Апесом, директором «Нової доби», і приватними інспекторами сільських шкіл, заснованих його ясновельможністю молодим князем Лаурентано.

Ландо слухав його з насолодою. Усе, що говорили інші, викликало в нього гостре незадоволення, як і все, що говорив він сам, хоч Ландо і визнавав, що часто це мало сенс. Він також визнавав, що багато хто говорить краще від нього; але що означали всі ці слова, всі ці міркування, всі ці правильні думки й розсудливі речі? Усередині нього вибухав розпачливий протест: — Ні, ні, все це не те! — але він і сам не міг сказати, що має бути натомість. Проте всього іншого, цих мерехтінь, цих спалахів, що зблискували в його душі, висловити не міг — його мали б за божевільного, якби він спробував зробити це. А от Ліно Апес, чи пак Сократ, умів це: він знав, як все це висловити, і його мали за мудрого.

У ті дні Ландо отримував від нього листа за листом, і в кожному з них приятель наполегливо і категорично просив його приїхати на Сицилію. Ніколи ще гребені півнів на випаленому току не були такими червоними й наїженими, ніколи вони ще не кукурікали так сміливо на полях, вітаючи нове сонце, яке вперше після багатовікової ночі зійшло у свідомості робітників. У свідомості? Можна це і так назвати. Вони замінили церкву Лігою й очікували від неї всіх тих чудес, які марно випрошували у церкви. Але фанатизм досяг висот, і тому чудеса були можливими, а робота чудотворців — легкою. Повінь уже натискала на загати і в одну мить могла знести «злочинні гнізда буржуазного владарювання», яких вже не захищали військові гарнізони. Потрібно було поспішати й діяти, поки на Сицилію не ввели війська і не почалася реакція.

Ландо аж тремтів від бажання, але вирватися з Рима тоді ще не міг. Скандал з банками був схожий на вогняну прірву, що розверзлася перед національним парламентом, звідки один за одним вихоплювалися зогнилі туші старого патріотизму й падали в полум'я; і вогонь цей, пожираючи їх, очистить Вітчизну. Видовище було веселе у своїй непристойній жахливості. Але, може, Ландо сприймав би це по-іншому, якби з лютою нетерплячістю не чекав, що у тій прірві опиниться один чоловік: Коррадо Сельмі.

Ох, нарешті! Ландо вже уявляв його як майже безлисте дерево, до якого підходить лава, — можливо, він зникне в пронизливому спалахові ще до того, як ненажерливий, плинний вогонь торкнеться його. І Ландо сподівався, що спалах цей прояснить йому дух. Бодай на мить! Зло, яке заподіяв йому цей чоловік, уже не можна було виправити. Воно назавжди затьмарило його життя, назавжди відібрало надію навернутися, знову наблизитися до тієї, яка в ранній юності дала йому побачити вічність у спалахові світла — світла, що лилося з чорних очей і мимобіжної усмішки одного травневого вечора, на освітленій пристані Палермо, серед гуркоту екіпажів, запаху водоростей, що долинав з моря, і пахощів апельсинових квітів, якими віяло із садів. Заради незабутнього божественного спогаду про ту мить він неодмінно знову зблизився б зі своєю кузиною, без докорів сумління, намагаючись не знеславити її, а коли її старий чоловік помре, зміг би знову зробити її своєю. Саме тому Ландо відштовхнув її тоді, коли вона, у хвилину шалу, з несамовитим відчаєм хотіла вчепитися у нього. А той чоловік підло цим скористався.

Ні, він не міг покинути Рим у той час.

Тепер, після усіх цих наполегливих запрошень приїхати на Сицилію зовсім з інших міркувань, причина, заради якої прибув Мауро Мортара, не могла не видатися йому гротескним знущанням. Він подумав, що на той весільний бенкет його запросили, звісно, не заради задоволення бачити його, а через образливу, на його думку, недовіру Сальво. І щоб скинути цей клопіт собі із пліч, він вирішив написати йому листа, який би повністю заспокоїв його, і тоді весілля зможе відбутися без його присутності. Ліно Апесові Ландо відповів, що, перш ніж вирушити, він хотів би порадитися з усіма тими товаришами, які через кілька днів мали бути проїздом у Римі дорогою на з'їзд в Реджо-Емілію. У його будинку мала відбутися зустріч, у якій він, Сократ, також мав взяти участь. Ландо оплатить його витрати на дорогу, а також витрати представників головних осередків, від яких він хоче отримати точні відомості про умови, за яких почнеться боротьба; і, якщо умови ці будуть справді сприятливі, він, не вагаючись ні хвилини, скористається шансом і ризикне усім — пан чи пропав! Через два дні після відправлення цього листа до його вух дійшла звістка про скандальну спробу уряду врятувати Сельмі. Ландо відчув, як нудота підступила йому до горла, у ньому несамовито закипіло обурення, і він вирішив негайно вирушити в дорогу, щоб підпалити порох, приготований на Сицилії. Назавтра вранці, коли він розмовляв з Мауро Мортарою про свій майбутній від'їзд, йому доповіли про візит його кузена Джуліо Ауріті.

Мауро двічі ходив був до будинку Роберто на вулиці Колоннетте, але так і не застав його. Перед від'їздом він хотів би принаймні попрощатися з ним. Мортара не був знайомий з Джуліо, бачив його лише двічі чи тричі ще хлопчаком; старий підскочив, тільки-но побачив, що юнак увійшов до кімнати:

— Це ж дон Стефано! — вигукнув він. — Ох, синку! Викапаний дон Стефано… Око-в-око він! Те саме обличчя… те саме тіло…

Але тут Мауро помітив, що юнак, весь у полоні тривоги, дивиться на нього холодно, похмуро й збентежено:

— Ви не знаєте, хто я? — додав він. — Я Мауро Мортара. Він, ваш батько, помер у мене на руках, з кулею в грудях, отут, під горлом. На шиї у нього була хустка, і її кінчик встромився у рану; він не міг говорити; я підтримував його, і в агонії, самими лише очима, такими самими, як у вас, він доручив моїй опіці свого сина, вашого брата, якого я відсунув ліктем, прикриваючи вашого полеглого батька всім своїм тілом, щоб він цього не бачив…

Джуліо Ауріті щосили притиснув долоні до обличчя й заридав.

Ландо, знаючи жорстку вдачу свого кузена, його холодне самовладання, стривожився. Він підійшов до нього й поклав руку йому на плече:

— Джуліо!

— Краще б ви дали йому побачити батькову смерть! — сказав той до Мауро, раптом оговтавшись. — Це б глибше закарбувалось в його душі. Тоді він був, можливо, замалий! Але таким самим малим він і залишився. Малим і сліпим. Мені треба з тобою поговорити, — додав Джуліо, звертаючись до Ландо, і притиснув руку до очей, ніби хотів прибрати всі сліди сліз.

Мауро нічого не чув і нічого не розумів; втупившись очима в далеке видиво битви, він довго хитав головою і зітхав:

— Прекрасна смерть! Прекрасна! Нехай син оплакує його, але якщо подумати, то це радість. Смерть була для нас радістю! Якою ж смертю ми помремо тепер? У старості, закалявши постіль… Годі з мене, я йду. Дон Роберто вдома? Я хочу піти попрощатися з ним. Я бачив Рим і помру щасливим, хай навіть мене зжеруть мухи…

Він зробив недбалий жест рукою і вийшов.

Після розмови з Франческо Д'Атрі Джуліо Ауріті розумів, що Ландо може поставитися вороже до його прохання про допомогу, однак замість того, щоб подумати про те, як спонукати кузена до цього, він цілу ніч серед безперервних спалахів гніву наводив подумки міркування і причини, яких кузенові ніколи б не відкрив; Джуліо приємно було зізнаватися собі в тому, чого він ніколи не скаже; юнак переконував себе, ніби має повне право на цю допомогу. І він зрозумів, що його стосунки з Ландо досі були сердечними лише на позір. Скільки прихованої заздрості й образ розворушила тієї ночі в потаємних глибинах його душі ця потреба! Досі він думав, що нікчемність його становища міністерського клерка, яку він коштом стількох жертв приховував під елегантними шатами, не може принизити його перед багатим і титулованим кузеном, бо Ландо напевно знав, що це наслідок гордовитого і зневажливого зречення його матері; та й у тому, що стосується шляхетності, його рід по батькові не гірший, ніж родовід кузена. А тепер? Після того як Роберто було негідно скомпрометовано в тому мерзенному банківському скандалі, що змусило його просити про допомогу, підстави його гордості з тріском розвалилися, а разом з ними раптом зникли й причини сердечної прихильності до кузена. І він приготувався до цієї розмови з ним, як до нападу на ворога. Ворога, авжеж, бо Ландо неодмінно відмовить йому в допомозі, знаючи, що гроші ці дісталися Сельмі. Йому доведеться зізнатися йому в цьому. Але Ландо, мабуть, також розуміє, що, якби їхня мати не відмовилася від батьківської спадщини, Роберто ніколи не опустився б до того, щоб сліпо робити Сельмі цю послугу в обмін на інші послуги, а він, Джуліо, тепер не був би змушений просити його про допомогу! Гроші, які він збирався просити в кузена, були, зрештою, дуже малою часткою того, що мати зневажливо віддала своєму старшому братові; і Джуліо міг би вимагати їх як відшкодування, зважаючи на ту жахливу потребу. Просячи їх, він йде на таку ж жертву, як Ландо, якщо той погодиться дати їх йому.

Тепер, коли Мауро Мортара, який викликав у нього раптове зворушення спогадом про героїчну батькову смерть, вийшов, Джуліо деякий час розгублено стояв перед своїм кузеном, який дививсь на нього з тривожним і зичливим очікуванням. Усе його обличчя скривилось від люті й страждання, і він, упійманий у лещати жорсткого хвилювання, стиснув сплетені руки так, що ледь не зламав пальці:

— Ти мені потрібен, Ландо, — сказав він. — Це жахливий момент для мене, і тільки ти можеш звільнити мене від біди, але… мушу тебе застерегти, шляхом великої жертви також з твого боку, моральної і матеріальної.

Зрозумівши зі слів Джуліо серйозність того, про що той проситиме, Ландо, розгублений, спантеличений і вкрай занепокоєний станом кузена, пробурмотів, розкриваючи обійми:

— Говори… все, що можу…

— О ні! — одразу ж перебив його Джуліо, якого зачепила ця банальна фраза. — Це важко, важко і для мене, і для тебе, щоб ти знав! Але ти маєш розуміти, що моє життя, Ландо, життя моєї матері, наша честь… у твоїх руках, от і все! Подумай про це, і тоді, можливо… сподіваюся… ти знайдеш у собі силу принести ту жертву, про яку я тебе прошу.

— Ти мене лякаєш! — вигукнув Ландо. — Кажи, що з тобою сталося?

Джуліо знову почав судомно стискати долоні; він кілька разів сильно ляснув ними себе по губах, заплющивши очі. Набряклі вени на його зморщеному лобі свідчили про жорстокі зусилля, які він вчиняв над собою.

— Якщо я все поясню, — вигукнув він, вкрай схвильований, — ти мені допоможеш?

— Чому ні? — співчутливо запитав Ландо. — У чому ж річ? Я ж не знаю, про що йдеться!

— Про мене, — швидко відповів Джуліо. — Думай, що йдеться тільки про мене, точніше про мою матір. Пам'ятай про мою матір і про всі нещастя моєї родини. Ти ж поважаєш і любиш мою матір, правда?

— Звісно, ти ж знаєш! — сказав Ландо з щирим зацікавленням. — Заради Бога, не тримай мене в такій непевності!

— Зачекай… зачекай… — благав Ауріті, немов він, потопаючи в гіркоті, не міг відірватися від того струмочка чулості. — Для нас, для мене це означає все; її гордість, її почуття… заради цього, ніколи не нарікаючи, ми дійшли до… такого стану… не знаю, не знаю, як тобі сказати; але в нас нема нічого іншого, ніколи не було нічого, крім цієї гордості… а тепер… тепер…

— Заспокойся, Джуліо! — знову нетерплячим жестом закликав його Ландо. — Я не розумію… Тобі щось потрібно від мене. То говори… Твоя мати…

— Я не можу допустити, щоб вона через це померла! — крикнув Джуліо. — Чого б це мені не коштувало! І ти повинен допомогти мені, Ландо; а щоб допомогти мені, ти мусиш принести жертву, зрікшись будь-якої образи, будь-якої причини ненависті до чоловіка, який є причиною всього цього нещастя і якого я ненавиджу й проклинаю так само, як і ти, і хотів би, щоб він помер від тих самих тортур, яких він зараз завдає нам!

Ландо раптом застиг насупившись.

— Сельмі? — перепитав він. — Роберто… з Сельмі?

Джуліо кілька разів кивнув, а потім коротко, схвильовано розповів про становище свого брата і про те, що потрібно зробити для його порятунку, промовчавши про розмову, яку він мав напередодні ввечері з його високоповажністю міністром Д'Атрі.

Але Ландо вже сповнився упередженнням, його думки зосередились на одній точці, і з тривожних слів кузена він спочатку зрозумів лише те, що врятувати Роберто в такий спосіб означає також врятувати Сельмі і що порятунок останнього може залежати від порятунку його кузена. Він подивився Джуліо в очі так, ніби побачив його перед собою тільки тепер.

— Як це? — вигукнув він здивовано. — Ти прийшов за цим до мене, Джуліо? Саме до мене?

Приголомшений цим запитанням, у якому вчувалось неабияке здивування, Джуліо на мить розгубився — збудження в нього всередині немов перетворилось на отруйну гіркоту — і пробелькотав:

— До кого… до кого ж іще…? Ти ж знаєш, що моя сім'я… Зрештою… пам'ятаєш, я ж з самого початку просив тебе про жертву…

— До чого тут жертва! Ні! — вигукнув Ландо. — Це не по-людськи! Ти прийшов за цим до мене? Як це? Хіба ти не знаєш, що означає для мене ця людина?

— Тому я тобі й казав… — спробував пояснити Джуліо.

— Що ти мені казав? Ні! — знову вибухнув Ландо. — Ти, Джуліо, прийшов сказати мені ось що: «Ось зброя, єдина зброя, якою ти можеш убити ворога, який хоче втекти від твоєї помсти; але ні! Ти не повинен використовувати цю зброю, навпаки, ти повинен допомогти мені сховати її, прибрати з очей, врятувати його!». Оце ти прийшов сказати мені!

— Бо ти бачиш Сельмі, бачиш тільки його і не спроможний бачити нічого більше! — вигукнув у розпачі Ауріті. — Я так і знав! Коли я тобі розповім усе, я можу розраховувати на твою допомогу?

— Яку допомогу? — знову відрізав Ландо. — Ти називаєш це допомогою? З мого боку це співучасть! Хочеш, щоб я був співучасником порятунку Сельмі?

— Зовсім ні! — крикнув Джуліо. — Роберто! Я хочу врятувати Роберто! Мою матір! Яке мені діло до Сельмі? Я ненавиджу його, я ж казав тобі, ненавиджу його більше, ніж ти! Але я мушу врятувати Роберто…

Сліпа впертість Джуліо була настільки відчайдушною, що Ландо лиш величезним зусиллям волі змусив себе заспокоїтися. Він вирішив спробувати промовити йому до розуму.

— Вибач, — сказав він. — Послухай… послухай, Джуліо, поясни мені дещо. Роберто винен? Ти думаєш, що він винен?

— Винен чи не винен, — відповів Джуліо, знизуючи плечима, — річ не в тім! Він скомпрометований!

— Але ж він може захищатися, хай йому грець! — одразу ж заперечив Ландо.

— Дякую! Я знаю. Але я мушу запобігти тому, щоб йому висунули звинувачення, щоб його заарештували, хіба ти не розумієш? — пояснив Ауріті. — Я знаю, що він може захищатися! А якщо він не захоче захищатися…

— Ну тоді… гаразд! — кивнув Ландо. — Тоді ми з тобою…

— Та ні, дякую! — знову з обуренням заперечив Джуліо. — Допомога словами, спасибі! Досить мене одного. Мені не треба було до тебе приходити.

— Вибач, — ображено сказав Ландо. — Чесна допомога… справжній, шляхетний захист може бути лише таким. Заплатити означає бути співучасником. Роберто повинен говорити, а не мовчати і платити за Сельмі, виставляючи себе його співучасником.

— Значить, ти хочеш, щоб він страждав від ганьби арешту і ув'язнення, коли я ще можу не допустити цього?

— Грішми?

— Авжеж, грішми, — повторив Джуліо. — Чесно, нечесно — яке це тепер має для мене значення? Мені досить знати, що він чесний! Хто повірить у його чесність завтра, якщо сьогодні його заарештують? Хто повірить словам того, хто сидів у в'язниці? Ландо, заради Бога, спробуймо щось зробити. Подумай тільки про Роберто! Май на увазі, ти тепер відмовляєш мені в допомозі лише тому, що хочеш зробити Роберто знаряддям своєї помсти!

— Ні, зовсім ні! — енергійно заперечив Ландо. — Але я не можу зробити себе знаряддям порятунку Сельмі, ти це розумієш? Ти завдаєш мені нелюдських мук! Я не можу, не повинен цього терпіти! Заради Роберто я зроблю все! Але якщо Роберто пов'язаний із Сельмі і моя допомога може принести Сельмі користь — ні, я не можу на це піти, і ти не можеш просити цього у мене!

Джуліо Ауріті деякий час мовчав у похмурій задумі.

— Значить, ні? — сказав він, піднявши голову і дивлячись кузенові у вічі.

На це категоричне запитання Ландо, сповнений глибокого співчуття, не зміг знову відповісти різкою відмовою. Він з'єднав долоні, підійшов до Ауріті й мовив:

— Крім моєї особистої причини, Джуліо, подумай… подумай про мої зв'язки, про мої почуття, про ідеї, за які я борюся… Я б уже не зміг завтра брати участь разом з моїми товаришами в цьому ділі очищення, яке ми розпочали…

Він одразу зрозумів, що не повинен був цього говорити, та не міг стриматися, хоч майже з жахом помічав, як змінюється обличчя кузена з кожним словом, яке він вимовляв. Врешті той схопився на ноги з перекошеним обличчям.

— Ага, значить, ви щось там очищаєте! — вигукнув Джуліо Ауріті з лихою посмішкою на вустах. — Ти, звісно, можеш думати про очищення! Ви ж усі чистенькі! А ми, я, Роберто, та й мій батько, якби він був живий…

— Джуліо… Джуліо! — благав його Ландо, прикро вражений.

Але Ауріті, не тямлячи себе, вів далі:

— Усі ми нечисті. І я готовий стати фальшивомонетником чи піти на крадіжку, аби лиш мати ці сорок тисяч лір, які є у тебе і яких нема у мене. І я нечистий саме тому, що їх не маю! Ти їх маєш, і ти чистий! Але подумай, що мати моя відмовилась від них, бо вважала їх нечистими!

Ландо випроставсь і, стоячи посеред кімнати, з холодною гордовитістю глянув на кузена:

— Мої гроші, — сказав він, — ти ж знаєш, вони дістались мені тільки від моєї матері.

Але, промовивши це, він знову пошкодував про сказане, і на його обличчі відбилась огида через ганебну тривіальність, у яку скотилась ця суперечка. У голові промайнула думка, що в материній родині через чийсь лихий намір теж хтось заплатив бідністю за широкий жест його бунту; він подумав, що серед багатьох причин того, чому в юнацькому запалі він хотів заволодіти Джаннеттою Монтальто, було й бажання повернути їй бодай частину того, що було відібрано у її позбавленого спадщини батька. Він передбачав, що у відповідь на це його гордовите і необережне твердження кузен затягне цю неподобну суперечку у ще більші глибини ницості. І справді, схвильоване обличчя Джуліо Ауріті спотворилось, він вдарив стиснутими кулаками один об один, а тоді розтулив їх у себе перед очима, у яких виблискувала насмішка, і глузливо зареготав:

— Та гроші твоєї матері нічим не кращі, облишмо!

Супроти цієї провокації Ландо знову не зміг стриматися.

— Гроші моєї матері? — запитав він, випинаючи груди.

Джуліо Ауріті провів рукою по вкритому потом лобі, заплющив очі і весь обм'як, сповнений скорботи.

— Не примушуй мене говорити більше!

Ландо стояв і дивився на нього, точніше, вдивлявся в нього, а потім холодно, повільно, крізь зуби, майже по складах сказав:

— І навіть якщо допустити те, що ти думаєш, ти хочеш, щоб я сплатив борги, які наробив Сельмі заради жінки, яка могла б претендувати на гроші моєї матері? Іди геть, іди… заради Бога, геть! — вигукнув він, теж прикриваючи собі очі. — Я не можу більше тебе бачити!

Почувши, що кузен пішов, Ландо довго стояв, закривши обличчя долонями; він відчув огиду, торкнувшись брудного дна реальності, до якої ніколи не сподівався опуститися і жахливе враження від якої назавжди залишиться в його душі. А тепер, коли він підніметься з того дна, на яке на мить опустився, чи не здаватиметься йому все навколо фальшивим, порожнім і брудним? Чи не залишиться слід, відбиток того багна, до якого він доторкнувся, у кожнім його почутті, у кожній думці, у кожному вчинку, у кожному його слові?

Заплющивши очі, зціпивши зуби й розтуливши вуста, сухі й гіркі, він сильно потер собі руки. Потім розплющив очі, оглянув кімнату, відчув, що задихається, і підійшов до вікна, що виходило в сад.

Ах, все, все було саме так!.. Усе здавалось ганебним в ту мить! Зараза витала в повітрі. Весь кістяк суспільства розкладався, а разом з ним і його душа, кожна його думка, кожне його почуття… все було опоганене…

Три дні по тому в залі бібліотеки зібралися товариші, які мали їхати на соціалістичний конгрес у Реджо-Емілію, представники найчисленніших на острові осередків, запрошені Ландо, кілька друзів-депутатів, четверо міланців з Італійської партії трудівників та Ліно Апес.

Серед багатьох чоловіків виділялася молода дівчина в червоному жакеті та чорному рибальському береті з півнячим пером, що гордовито стирчало збоку. То була Чельсіна Пінья, яка прийшла представляти осередок Джірдженті замість Луки Ліціо. Ніхто не хотів показувати своє здивування, але вона помічала швидкі погляди, які всі, особливо немолоді чоловіки, крадькома кидали на неї; дівчина зауважила, сміючись про себе, що ті нечисленні присутні, які вперто забороняли собі зиркати на неї, приймали перед нею млосні або гордовиті пози, а говорячи з нею, надавали своєму голосові певних модуляцій — хто плаксивих, а хто жвавих, і все це зраджувало те збудження, яке зазвичай викликає присутність жінки. У багатьох із них вона помітила ще одну нарочиту особливість поведінки — мало не зневажливу невимушеність, яка видавала таємне збентеження від перебування в багатому й добре обставленому будинку.

Ландо Лаурентано ще не було. Ліно Апес від його імені попросив друзів набратися терпіння і пообіцяв, що він незабаром прийде. В очікуванні утворилося кілька гуртків: два біля вікон, що виходили в сад, і один біля столу, приготованого в глибині зали для тих, хто мав головувати на зборах. Одні задумливо прогулювалися, а інші читали на корінцях палітурок назви книжок, що стояли на полицях, напружуючи слух і намагаючись непомітно прислухатися до того, що говорили в тому чи тому гуртку. Дехто скоса поглядав на одного з депутатів, який ходив по кімнаті, засунувши пальці в кишені камізельки, час від часу знизував плечима, витягав шию і на знак здивування та співчуття розтягував рот під жорсткими рудуватими, вже наполовину посивілими вусами. То був депутат-республіканець Спірідіоне Ковацца, який у ті дні погано відгукнувся в одному французькому журналі про організацію пролетарських сил на Сицилії. Бачачи, що всі його уникають, цим жестом він ніби говорив: «Неймовірно!». Але Ковацца не розумів, що помилка його полягала в тому, що він бачив багато речей, яких інші не бачили, і надавав їм ваги, якої інші ще не розуміли, бо в запалі пристрасті здається, що все навколо поспішає вивищитися до рівня наших очікувань. Ілюзії — мильні бульбашки, які можуть раптом перетворитися на свинцеві кулі. Це добре знали бідні селяни, замордовані в Кальтавутуро. У тому французькому журналі він написав те, що по совісті вважав правдою, — як завжди, грубо і жорстко. Але вони натякали, що він отримував гірку втіху від того, що отак, без огляду на місце і час, являв украй неприємні істини, кригою своїх аргументів гасив всякий ентузіазм, будь-яке полум'я ідеалів, до яких його, утім, непереборно вабило. Тарган з крилами метелика — так назвав його Ліно Апес у «Новій добі»: наблизившись до полум'я, метелик гине, а тарган залишається. Наклеп і невдячність! Бо він мав за свій обов'язок зоставатися холодним посеред всього цього юнацького полум'я; якби виявилося, що полум'я це не від соломи, він би теж зрештою зігрівся, в іншому разі він зробив би всім послугу, погасивши його. Можливо, сама його постать, дебела й наїжена, склисті, проникливі очі за окулярами з дужками, совиний ніс, звук його голосу викликали у всіх тим прикрішу неприязнь, а тому кожен змушений був визнати, що час і події майже завжди доводили слушність його думки; і тоді його хвалили за багатогранну і глибоку вченість, за прямоту його розуму й совісті, за чесність його намірів, поважали і навіть захоплювалися його грубуватою і їдкою відвертістю та мужністю, з якою він кидав виклик своїй непопулярності. Тим часом Спірідіоне Ковацца знав, що чи не найбільше його критичні зауваги діткнули трьох молодих сицилійців — вони в той момент перебували в кімнаті — і цим неприязним ставленням він завдячує саме їм: Біксіо Бруно, Катальдо Склáфані та Ніказіо Інґрао. Кожен з них, оточений загальною палкою увагою, стояв посередині одного з трьох гуртків, що утворилися в залі. Біксіо Бруно, моторний, зі жвавим обличчям оливкового кольору і чорним кучерявим волоссям, скрививши свій червоний, м'ясистий рот у самовдоволеній напівпосмішці, доладно й образно пояснював, як йому вдалося за короткий час зібрати в один осередок двадцять шість робітничих об'єднань Палермо, розрізнених спілок, чиї спущені прапори тепер зберігалися в залі як трофеї перемоги. Він був сповнений упевненості і не сумнівався у перемозі. Він очікував неминучої реакції уряду, ба навіть вважав її неминучою: розпуск робітничих осередків, арешти, військове вторгнення. Але добре зерно вже засіяне! Кожен випадок свавілля, кожен епізод переслідування зробить перемогу ще величнішою. Чи можна заарештувати триста тисяч людей? Ні. Можна взяти хіба що лідерів, кілька десятків сподвижників, якщо будуть арешти взагалі. Що ж, були вже вибрані таємні ватажки, про яких ще не знала поліція, а пропаганда вестиметься ще ефективніше, ніж будь-коли. Катальдо Склáфані, кремезний, трохи косоокий, з довгою бородою, схожою на в'язку тернових колючок, з пророчим натхненням промовляв до іншого гуртка; зворушено усміхаючись, він заявляв, що там, де вперше зійшло сонце єдності Вітчизни, долею судилося з'явитися ще червонішому і яскравішому світанкові для визволення пригноблених. Так, він знає, що в Романьї, навколо Модени, у провінціях Реджо-Емілія і Парма, біля Кремони, навколо Мантуї, у Полезіне італійський соціалізм вже піднявся і зробив перші кроки; але на Сицилії все зовсім по-іншому! Раптове, приголомшливе одкровення! Ліно Апес, слухаючи його, смикав себе за вуса, мало не відриваючи їх, щоб стримати посмішку. У своїх листах до Ландо він називав Катальдо Склáфані «Месією Ліги». У третій групі Ніказіо Інґрао, кремезний, грубуватий, з величезною родимою плямою, що займала половину його обличчя, говорив з депутатами, сяк-так пригладжуючи свою рідну говірку і перескакуючи з дивною мімікою від брудної лайки до простодушного дитячого благання; він розповідав про кризу сірчаної промисловості на Сицилії і про жахливі злидні сірчаників, які вже кілька місяців перебувають в умовах вимушеного страйку. Один із товаришів, керівник осередку в Комітіні, заходився запевняти депутатів, що Інґрао, власник землі і будинків в Араґоні, дуже багато зробив і робить для цих сірчаників, щоб запобігти грабежам, пожежам і кривавим заворушенням; але Інґрао накинувся на нього і примусив замовкнути, погрожуючи йому кулаком: мовляв, він віддухопелить його, якщо той продовжуватиме. Чельсіна Пінья, яка трималась окремо від інших, засміялася з цього його нестримного, кумедного жесту, а Інґрао запитав її, теж сміючись:

— То мені віддухопелити його, синьйорино?

Інші острів'яни з усіх трьох гуртків, молоді люди віком від двадцяти до тридцяти років, слухаючи слова цих трьох найпомітніших лідерів, сповнювалися гордістю і зворушувались мало не до сліз. У своїй щирій юнацькій легковажності вони були впевнені, що навіть тут, у Римі, уособлюють новий розділ в історії. Вони бачили, як перед цими трьома вождями Центрального Комітету простиралися тисячі жінок, тисячі селян, ціле населення острова, яке в нестямі засипало їх квітами, плакало і кричало, як колись перед образами своїх святих.

Раптом усі обернулися й рушили назустріч Ландо Лаурентано, який поспіхом входив до зали. Вибачившись за затримку, він потиснув руку першим, хто підійшов до нього, попросив усіх зайняти свої місця і, тільки-но запанувала тиша, сказав:

— Я затримався, панове, з причини, яка, можливо, нерозривно пов'язана з нашими інтересами, особливо з інтересами багатьох наших товаришів, які, я вважаю, у цей час на Сицилії більше від інших потребують допомоги.

— Сірчаники! — вигукнув Інґрао, схопившись на ноги, наче він був їхнім законним оборонцем. — Я зрозумів! — додав він. — Ти маєш на увазі, що тут є інженер Ауреліо Коста? Знаю я тебе. Цей добродій їхав сюди разом зі мною! Ми довго розмовляли і…

Ландо жестом попросив його замовкнути:

— Інженер Ауреліо Коста, — провадив далі він, — директор сірчаних шахт Сальво, який, гадаю, є одним з найбагатших власників копалень у провінції Джірдженті, приїхав у Рим, щоб представити сицилійській депутації один проєкт…

— Можна я скажу? — знову перебив його Інґрао. — Не гаймо часу, панове! Я поясню вам усе, як воно є. Пан Сальво збирається поріднитися через свою сестру з князем Лаурентано…

Грубе поводження Інґрао стосовно Ландо, до якого звернулися всі погляди, немовби вибачаючись за його грубість, спричинило гомінкий протест. Але Ландо, посміхаючись, поспішив сказати:

— Не зі мною, прошу вас! не зі мною!

А Інґрао, сердито знизавши плечима, вигукнув:

— Пресвята Діво, за кого ви мене маєте? Я ж говорив про князя! Хіба я назвав би князем нашого шанованого друга, господаря і дорогого товариша? Нізащо! Він же знає, що йому нічого не додасться, якщо ми назвемо його князем, і розуміє, що ми не хочемо принизити його, коли звемо просто Лаурентано. Я маю на увазі князя, його батька, і Ландо Лаурентано не повинен ображатися на мої слова. Якщо він образиться, значить, він дурень! Я говорю замість нього, бо він живе у Римі, а я живу там де, сірчані копальні, і я знаю, що проєкт пана Сальво не має на меті нічого іншого, як втертися в довіру до князевого сина, запевнивши його в тому, що Сальво переймається долею сірчаників. Дурниці! Вигадки! Пил в очі! Пан Сальво краще від мене знає, що його проєкт — чистісіньке шахрайство! Так, панове, я говорю відверто, авжеж. Якщо пан Сальво справді хоче щось зробити, то нехай прибере із сірчаних копалень, якими володіє, оті крамнички, де робітники змушені вдвічі дорожче купувати собі найнеобхідніше: вино, кисле мов оцет, і хліб, твердий мов камінь!

Тоді слова попросив Спірідіоне Ковацца, і всі повернулися до нього, дивлячись на нього вороже.

— То ви хочете захищати ці крамнички? — накинувся на нього Інґрао.

Ковацца навіть не обернувся.

— Я хотів би знати, — повільно промовив він, — якими є загальні ідеї цього проєкту.

— Кажу вам, це лайно собаче! — знову крикнув Інґрао.

Ковацца незворушно простягнув руку.

— Прошу вас, — сказав він, — крик — це не аргумент. Я теж бував у сірчаних копальнях й уважно вивчав умови роботи сірчаної промисловості та комплексні причини її кризи, тож можу вам сказати, що за нинішніх умов найменше надії можуть мати шахтарі-сірчаники, відбійники та вантажники, але доля управителів і власників шахт є не менш сумною; і якщо цей проєкт…

Говорити далі йому не дали. Усі представники осередків зірвалися на ноги, протестуючи. Втрутився Ландо, він намагався їх заспокоїти, закликав поважати чужу думку і запропонував негайно обрати когось, хто керуватиме дискусією.

— Бруно! Бруно! Біксіо Бруно! — кричали з різних боків.

Біксіо Бруно, який вже звик до того, що йому доручають цю функцію, двома стрибками опинився за столом, приготованим у глибині зали.

— Панове, — сказав він. — Отак неочікувано, майже випадково ми зачепили саму суть дискусії. Депутат Ковацца в одній зі своїх нещодавніх статей…

— …опублікованій за кордоном! — перебив його хтось у глибині зали.

— За кордоном чи в Італії, байдуже! — відрізав Бруно. — Наші ідеї, наша партія не визнають національних кордонів. У цій статті депутат Ковацца критикує мою працю і працю моїх товаришів.

Спірідіоне Ковацца, схрестивши руки на грудях, кілька разів заперечливо похитав головою.

— Ні? — запитав Бруно. — Як це — ні? Хіба ви не сказали, що наша пропаганда — це міраж?

— Я сказав, — відповів Ковацца, підводячись на ноги, — що ваші шляхетні слова про свободу, яка повинна дати людині повне й реальне право задовольняти життєві потреби, ваші пояснення класової боротьби експлуатованих проти експлуататорів, ваш опис програми марксистської школи в цілому і програми-мінімуму, яку ви уклали для себе, на жаль, неминуче перетворюються на міраж через невігластво тих, кому вони адресовані. Ось що я сказав! І додав…

У залі знову забринів невиразний гомін протесту. Бруно грюкнув кулаком по столу і наказав тишу.

— Дайте йому сказати!

— Я додав, — вів далі Ковацца, — що ви, засліплені запалом своєї щирої юнацької віри, вважаєте, що ці ваші докази і пояснення справді хтось розуміє.

— Так, розуміє, розуміє! — пролунав хор голосів.

— Це не так! Це неможливо! — енергійно заперечив Ковацца. — Як їх може хтось розуміти, якщо навіть ви самі їх не розумієте?

На цю заяву зчинилася буря криків. Бруно, Ландо Лаурентано, Ліно Апес, інші депутати довго не могли її приборкати.

Спірідіоне Ковацца, схиливши голову й заплющивши очі, чекав, поки галас ущухне; у якийсь момент він склав докупи долоні і, високо піднявши їх, нахилив голову між ними, насилу зігнувши свою огрядну постать; потім, широко розвівши їх, він знову піднявся і майже зі сльозами на очах почав благати:

— Не примушуйте мене, панове, з облудної поваги до вашого фальшивого самолюбства, не примушуйте мене бодай трохи применшувати правду, йти на поступки, які ганьблять мене і вас самих і які тепер можуть виявитись згубними! Скільки серед вас справді знають вчення Маркса? Четверо, п'ятеро — не більше! Будьте відверті! Усі інші не мають справжнього усвідомлення того, чого треба прагнути, — авжеж, це справді так! Вони до того ж не уявляють собі належних засобів для досягнення цілі, бо зачарувались сентиментальним образом соціалізму, оповитим магічними обіцянками справедливості та рівності. Але чи знаєте ви, що означає справедливість в уявленні сицилійських селян та копачів сірки? Вона означає насильство! Вона означає кров! Означає різанину! Бо вони ніколи не вірили в правову справедливість, у справедливість, засновану на законі та здоровому глузді, бо бачили, що вона завжди була спрямована їм на шкоду! Я знаю їх, сицилійських селян і шахтарів, набагато краще, ніж ви… так, так, на жаль, набагато краще, ніж ви! Ви самі себе обманюєте! Ви розказуєте їм про колективізм? А вони ось як це тлумачать: поділімо землю, стільки-то мені, а стільки-то тобі! Розповідаєте їм про скасування заробітної плати? А вони тлумачать це так: тепер ми всі тут господарі, де ті капшуки, нумо рахувати гроші, стільки-то мені, а стільки-то тобі.

— Це неправда! Неправда! — кричав дехто.

— Дозвольте мені закінчити! — втомлено вигукнув Ковацца, важко дихаючи. — Ще одна ваша ілюзія — про кількість членів ваших осередків: три тисячі тут, чотири тисячі там, вісімсот, тисяча, десять тисяч… Де вони, як ви їх рахуєте? Це марні тіні, панове, перелік імен і нічого більше! Так, мені це теж знайоме: тільки-но починається запис, вони, мов ті вівці, — один запишеться, а всі інші йдуть за ним! Але невже ви справді сприймаєте це серйозно, невже хочете покладатися на те, що породжене стадним інстинктом? Скільки з них насправді залишаються у вашому осередку після того, як перший ентузіазм вщухне? Першої вимоги мізерних тижневих внесків досить, щоб більшість з них кудись поділася! А скільки осередків, що виникли сьогодні, переживуть завтрашній день? Дозвольте сказати це тому, хто сам не обманюється і не обманює вас, панове! Я знаю, що сьогодні ви тут хочете з'ясувати, чи повинні ми підтримати прагнення багатьох негайно діяти, чи ні. Мені відомо, що багато з вас проти цього, я вважаю їх мудрими і схвалюю їхню думку. Серйозний рух, як ви його розумієте, на Сицилії поки що неможливий! Якщо ви думаєте, що ви вже його створили, то обманюєте себе! Як на мене, це не що інше, як минуща лихоманка, марення непритомних!

Спірідіоне Ковацца сів, витираючи піт з розпашілого обличчя; тим часом піднялося водночас десятеро чи п'ятнадцятеро людей, просячи слова.

Виступив Катальдо Склáфані, який говорив громоподібним голосом, і на його обличчі був скоріше смуток, ніж обурення, бо його образило не саме звинувачення, а те, що хтось взагалі посмів звинувачувати його, а разом з ним і його товаришів.

— Я не захищаюся, — заявив він, — я викладаю факти! Скільки у нас осередків? Тут присутні керівники найважливіших з них, кожен з яких може розповісти депутатові Ковацці, як ведеться підрахунок членів і скільки їх. Згідно з останніми даними Центрального Комітету, є сто шістдесят три вже чинні осередки і тридцять п'ять на етапі формування. Тож на Сицилії справді існує велика армія трудівників, і невідомо, чим тут більше захоплюватися — їхнім запалом, свідомістю чи дисципліною, з якою вони підкоряються вказівкам Центрального Комітету. Керівник кожного осередку передає наказ керівникам окремих секцій, а ті, своєю чергою, — старшим районів та вулиць; усі члени осередків можуть отримати сповіщення миттєво, вдень чи вночі. І якби завтра робітники вийшли на вулицю, це було б так, наче по всьому населенні Сицилії пройшовся вогняний потік. Бо вогонь цей жеврів на Сицилії вже довгі роки, відколи вона відчула себе каменем у морі, якому чобіт Італії завдав удару в нагороду за все те, що вона зробила для так званої єдності та незалежності Вітчизни. Навіщо казати, що про соціалізм на Сицилії заговорили тільки рік тому? Хіба ще вісімнадцять років тому там не було відділення Інтернаціоналу? І хіба ще в ті часи там не виходили партійні газети; і хіба не утворювалися то тут, то там гуртки, групи, центри, і тільки-но виникла перша ідея осередків Ліги, як одразу ж з'явилися учасники і давні товариші згуртувалися знову? Отже, неправда, що таке швидке формування осередків відбулося лише завдяки наполегливій та енергійній пропаганді, яку вела молодь, — ґрунт був уже давно підготовлений; не вистачало тільки єдності, спільного напрямку; молоді треба було лише кинути клич і вказати шлях — той самий шлях, яким уже багато років ішов пролетаріат інших країн. Селяни та робітники Сицилії кинулися до молодих з розпростертими руками, вигукуючи: «Ви, ви наші справжні друзі!» — і рушили за ними з радістю в серці та з повним усвідомленням того, на що вони готові піти.

Катальдо Склáфані зворушено розповів про промови, що їх виголосили на останньому з'їзді в Палермо деякі жінки з селищ П'яна-дей-Ґречі та Корлеоне; промови ці найяскравішим чином продемонстрували, що для пробудження цієї свідомості потрібне не штучне світло академічної культури, не абстрактні теорії, а щоденний досвід від страждань, несправедливості й (головне) єдність — найпростіші та найбезпосередніші ліки від стількох лих! Сентиментальний образ соціалізму? Але ж творчою силою є саме почуття, а не холодний розум, озброєний вченістю! Яке значення має абстрактне поняття права, коли існує безпосереднє і нездоланне почуття, спричинене потребою? Відчуття власного права, таке саме сильне, як відчуття голоду, вартує в тисячу разів більше, ніж будь-яке точне теоретичне обґрунтування. Зрештою, почуття це тепер уже стало ясною й твердою свідомістю і проявляється всілякими способами. Серед селян і робітників поширився справжній братерський дух, і всі бачили, як після численних недавніх арештів товариші, що лишилися на волі, підтримували ув'язнених та їхні сім'ї; кожному, хто потрапив у біду, надавали негайну допомогу і ніжно піклувалися про всіх. Візьмімо хоча б вечірнє патрулювання добровольців на вулицях і в остеріях[62] міст та сіл, щоб збуджені вином товариші не переходили до насильницьких дій.

— Отакі вони, ці баламути, добродію Ковацца! — вигукнув на завершення Катальдо Склáфані, очі якого блищали від хвилювання та зворушення. — Як вам не соромно за ваші звинувачення! Сьогодні тут, у Римі, віч-на-віч зустрілися два покоління. Подивіться, ким є старі, і погляньте на нас, молодих! Завтра уряд, який захищає всіх тих, хто стільки років перетворював любов до своєї країни на щит, яким захищався від каміння обуреного народу, надішле звідси на Сицилію армію і флот, щоб насильством придушити цей великий порив нового життя, який пробудили там ми, молоді! Поки що більшість Центрального Комітету, членом якого я є, проти негайних дій. Але я передбачаю, що незабаром настане день, коли довго придушуване нетерпіння вирветься назовні, і ми, провідники, більше не зможемо стримувати народ, не приносячи в жертву себе.

Ландо Лаурентано, що сидів поруч з Ліно Апесом, слухав довгу промову Склáфані, схиливши голову, нервово погладжуючи собі бороду й позираючи то праворуч, то ліворуч. Це зібрання в його домі здавалось йому генеральною репетицією вистави. Усе це юнацтво розподілило між собою ролі, і він подумав, що, повторюючи ці слова, вони вивчили їх напам'ять і тепер декламують з неприродним запалом. Бракувало тільки багатоголосся хору, який був на Сицилії. О так, він, Катальдо Склáфані, промовляв чудово, з гідною апостола красномовністю; у певні моменти він справді заслуговував гарячих і бурхливих оплесків, хвалебної оди хору, якби той був там присутній. Закоханий у свою роль, він із досконалою вправністю грав би її навіть перед розстрільною чотою на площі, а якби його заарештували, то й перед суддями в суді. Чому ж він сам все ще не міг вигадати собі роль? Чому у нього всередині все ще щось розпачливо протестувало: ні, це не те? Чого насправді хотіли всі ці його товариші? Поки що на Сицилії вони хотіли дуже мало. Вони прагнули, щоб завдяки об'єднанню та опорові трудівників власники землі та сірчаних родовищ погодились на більш людські умови, щоб не було злидарських зарплат, припинилося лихварство, експлуатація й утиски незаконними муніципальними податками, щоб трудівникам було гарантовано нехай не добробут, але принаймні достатній рівень життя для забезпечення основних життєвих потреб. Скромно пристосовуючись до місцевих умов, усі ці люди збиралися створити споживчі та робітничі кооперативи й завоювати вплив у державних органах; через кілька років вони збиралися перемогти на муніципальних і провінційних виборах, тоді здобути перемогу в якомусь окрузі на парламентських виборах, щоб відстежувати й захищати найнагальніші потреби бідних у муніципальних і провінційних радах та в Палаті депутатів. Ось чого вони хотіли. І це було справедливо. Гідними захоплення були віра і наполегливість, з якими вони виконували це своє завдання захисту й відстоювання. А чого хотів він? Поки що більше не було чого хотіти, більше не було чого робити. Отже, усе це піднесення, усе це бродіння було лише заради здобуття того, що люди за межами острова, можливо, вважали вже досягнутим: щоб у кожному сільському обійсті виснажені батьки, повертаючись з роботи, більше не споглядали у світлі каганця убогий сон своїх голодних дітей і погасле вогнище; щоб ті, кого злидні зробили гіршими за звірів, могли стати і почуватися людьми. Притомного аграрного закону, незначної реформи договорів оренди, невеликого підвищення мізерної заробітної плати, половинщини на чесних умовах, як у Тоскані чи Ломбардії чи як укладеної Ландо у своїх маєтках, було б досить, щоб задовольнити й заспокоїти цих нещасних без галасу, без погроз, без потреби грати роль апостолів, лицарів, пророків. Чесні, скромні прагнення, майже по-євангельському стримані, які треба здійснювати крок за кроком, поступово і з чітким усвідомленням своїх недотриманих прав! Чи міг би він задовольнитися цим і не думати ні про що інше? Ні, ні — йому цього замало! Якби цього було досить, Ландо, можливо, віддав би всі свої гроші, і тоді хто знає, може він, ставши злидарем, знайшов би в цих прагненнях поживу для своєї неспокійної душі. Але ні, ні, цього не могло бути досить! Коли він обернувся, щоб подивитися на Ліно Апеса, то раптом відчув, як у ньому всередині залунали, мов люта насмішка, рядки з пісні Леопарді «До Італії»:

Під оплески, які тоді вибухнули в залі, увінчавши красномовну промову Катальдо Склáфані, він схопивсь на ноги і разом з усіма іншими, хоч-не-хоч теж пішов потиснути руку промовцеві.

Але Ліно Апес, із сократівською усмішкою на вустах і в очах, голосно запитав зі свого місця:

— Панове, і який же з цього висновок?

Здавалося, що все скінчилося — завдання було виконано, і всі відчули полегкість, ніби з них звалився великий тягар. На репліку Апеса всі перезирнулися, здивовані й розчаровані, і понуро повернулися на свої місця.

— Природа, панове, — повів далі Ліно Апес, тільки-но побачив, що вони сіли, — природа, у своїй вічності, висновків може не робити, ба навіть не може їх робити, бо якщо вона дійде якогось висновку, то це вже кінець. Але людина так не може, вона мусить зробити якийсь висновок або принаймні повірити, що дійшла якогось висновку! Ну ж бо, панове, якого висновку дійдемо ми? Ми ж люди, і прийшли сюди саме для цього. Але я бачу по ваших очах, що вам зовсім не хочеться робити висновки, хоч ви не вічні! Ви приїхали сюди. Багато хто з вас продовжить свій шлях до Реджо-Емілії. Тим, хто приїхав сюди, до Рима, вперше, є на що подивитися, а часу обмаль. Вибачте, що я так говорю: ви знаєте, що я звик прискіпуватися до дрібниць, і говорю те, що думаю. Я мало вірю у висновки людей, які певної миті, озираючись назад, розглядаючи свої вчинки і свої дні, гірко хитають головою і визнають: «Так, ми розбагатіли», або: «Так, ми зробили те чи те — але до чого ми врешті дійшли?» Якщо бути щирим, то ми, по суті, ніколи ні до чого не доходимо, бо перебуваємо у вічній природі. Але це не означає, що ми тут сьогодні, з огляду на теперішній момент, не повинні дійти якогось, нехай навіть ілюзорного висновку. Кажу вам: без цього ніяк, бо інакше робітники міст, сіл і сірчаних родовищ дійдуть до цього самі, без вашого грамотного керівництва і без вашої згоди. І замість впорядкованого, обдуманого, безпечного руху настане сліпе сум'яття і лютий хаос. Наслідки? Панове, наслідки звикли передбачати ті, хто не народився для дії. Вважаєте, що нині є підстави діяти? Варто подумати про шляхи і засоби. Уся Сицилія нині без озброєних гарнізонів. Три-чотири сотні піхотинців у ролі опереткових жандармів з'являються нині тут, завтра там — де є потреба. А проти них, як ви кажете, може виступити ціла згуртована армія трудівників. Вам навіть не потрібно її озброювати, досить роззброїти тих кількох солдатиків, і ви залишаєтеся господарями на цьому полі. Ні? Кажете, ні? Зачекайте! Дозвольте мені сказати… Господи Боже, до чогось дійти!

Але більше нічого сказати він не зміг. Як жаби, що тихо лупають очима на краю болота, і якщо одна з них відділиться від решти і шубовсне в воду, то всі інші, по двоє і по троє, теж пірнають туди з виляском, так і слухачі, спочатку зачаровані дотепною промовою Апеса, почали по двоє і по троє перебивати його, і майже відразу між прихильниками і супротивниками з усіх боків розгорілася бурхлива суперечка.

З одного боку Ландо Лаурентано мало не благав:

— Так, звісно, треба щось робити, друзі…

З другого боку Біксіо Бруно і Катальдо Склáфані горлали:

— Ні! Ні! Це було б божевіллям! Але де там! Кінець усьому!

У залі ще довго лунали безладні закиди, інвективи, пропозиції. Дехто, серед них і Ковацца, з обуренням вибігли геть. У певну мить хтось з присутніх, геть наляканий, кинувся, шикаючи і махаючи руками, до тієї групи, де суперечка була найзапеклішою, і вигукнув:

— Панове, за нами підглядають!

Усі погляди звернулись до вікон.

З-за садової огорожі й справді підглядало двоє людей, намагаючись сховатися за кущами. Чельсіна Пінья також визирнула у вікно і, тільки-но побачивши їх, спалахнула на виду.

— Та ні! — вирвалось у неї. — Я знаю їх: вони чекають на мене.

Супроти її сліпучої усмішки та блискучих очей суперечка вщухла, наче нікому вже не хотілося далі сваритися, коли ця квітуча молода дівчина, яку всі вдавали, ніби не помічають, раптом ступила вперед, немов заявляючи: я тут, припиніть галасувати, це на мене там чекають!

Невдовзі, коли всі, окрім Ліно Апеса, пішли геть, Чельсіна підійшла до Ландо Лаурентано й запитала його, киваючи на одного з тих двох, що чекали на неї за огорожею:

— Ви його не знаєте? Це ваш небіж…

— Мій небіж? — здивовано мовив Ландо, який ні сном ні духом не відав, що у нього є небіж.

— Так, Антоніо Дель Ре, — підтвердила Чельсіна. — Син вашої кузини Анни, сестри пана Роберто Ауріті.

— Ах! — скрикнув Ландо. — То чому він не зайшов?

Чельсіна помітила раптове хвилювання на обличчі Лаурентано і витлумачила це по-своєму: нібито він, запідозривши інтригу між нею і своїм небожем, пошкодував про свою недоречну цікавість, тому поквапливо відповіла:

— Розумієте, він не з наших! Він живе тут, у Римі, у будинку пана Роберто, і вчиться в університеті… Але я боюся, що…

Вона замовкла, зрозумівши, що Лаурентано заглибився в себе і не слухає її, але відразу ж повела далі:

— Передаю вам вітання від Ліціо, очільника осередку в Джірдженті, і привіт від мого батька. Я теж вважаю, якщо дозволите висловити свою думку, що тепер ще не час діяти. У нас в осередку Джірдженті є близько восьмисот членів… Але це лише імена, мало хто до нас ходить, мало хто платить внески…

— Звісно, звісно, звісно… — сказав їй Ліно Апес, мило усміхаючись усім своїм потворним обличчям, ніби даючи їй зрозуміти, що він сказав це з єдиним наміром — прогнати всіх геть. — Діяти? Та це було б божевіллям! Я ж пожартував, синьйорино!

Очі Чельсіни спалахнули вогнем. Вона ладна була надавати йому ляпасів. Але лиш усміхнулась. Простягнула руку Ландо Лаурентано і мовила:

— З вашого дозволу мушу покинути вас.

Колишній тенор Оліндо Пассалаква, почесний чоловік вчительки співу, добродійки Лалли Пассалаква-Бономé, а також чинний наглядач у приватній консерваторії Бономé, вже близько двох годин намагався вкоськати німу, гнівну нетерплячість Антоніо Дель Ре. Він бубонів щось півголосом і вряди-годи, коли Антоніо Дель Ре, пирхаючи, дивився вбік, крадькома витягав годинника своєї дружини, і тоді міміка його очей, брів та рота немов говорила: «Авжеж, він, сердешний, має рацію!»; а відразу після цього Оліндо починав іншу пантоміму, мовляв: «Я тут, нумо, вперед, не зупиняймось!» І він продовжував теревенити, немов на замовлення, але у своєрідній комічній і майже незрозумілій манері, бо вистрибами і перескоками, знай пересипаючи мову натяками, що відсилали до далеких і чудних подій його хаотичного існування. Кожен такий вистриб і кожен перескік супроводжувався миттєвою зміною виразу його обличчя та голосу, вигуками, гигиканням і жестами гніву, радості, погрози, жалю або обурення, які ошелешували й геть збивали з пантелику тих, хто, не розуміючи, у чому річ, все ж виявився спроможним слухати його якийсь час без сміху. Бачачи це ошелешення, Оліндо Пассалаква почувався задоволеним; для нього воно було мірилом ефектності його поведінки; розкривши пальці віялом, він знай смикав на всі боки своє довге сиве кучеряве волосся так, щоб воно приховувало просвіт на маківці, а потім витягнутими вказівними пальцями торкався гострих кінчиків своїх навощених фарбованих вусиків, немовби щоб завершити таким чином цей свій звичний жест або щоб переконатися, що в запалі розповіді вони йому не відвалилися.

— Якась дещиця, досить було б якоїсь дещиці! — говорив він. — Це всього якісь нещасні дві ліри на день, що вони значать? А мені вистачило б навіть менше! Суща дрібниця… От поганець! Скільки грошей він викидає на вітер з тими шалапутами, що паплюжать цей, як його… ага… його родовий герб! Свині! Мій тесть заради Італії довів до руїни Каролінський театр у Палермо… А це ж був чистий скарб! Сама «Іона» чого була варта… бідолашний Петрелла[64]!.. мій коронний номер… І ось, усе пішло на порох… через цих свинтусів! Чуєш, як вони репетують? І це князь, авжеж, ласкавий пане… хай би посоромились… Я ж кажу, дві ліри на день, за таку достойну працю… Боже милий, таке багатство! Усе дісталось йому задарма… А ти що про це знаєш? Якісь пекельні домовленості… довічне рабство… А я, я, понад десять років, тріумфатор і раб… А тут аби лиш він погодився… Я б уже постарався, Ніно, я б уже постарався, щоб менш ніж за рік вивести її на провідні сцени Італії. Ти ж мене знаєш; я можу зламатись… але не… frangar[65]… як це кажуть? я ж знав це навіть латиною, хай йому грець! Слово… якщо я дам слово! Що ж мені залишається? Мій єдиний скарб. Перші дні доведеться годувати її трохи краще, це точно! Але якщо вона зуміє… якщо зуміє… ох, якщо зуміє… І ця клята сучасна музика…

Він, Оліндо Пассалаква, тільки-но почув голос Чельсіни Піньї, відразу ж зрозумів, що у неї надзвичайне сопрано.

— А ще ця її фігурка, жарти набік! Фурор, чесне слово, вона зробить фурор! Мій швагер, з поваги до Роберто і до тебе, задовольниться мізерною оплатою, навіть півтори ліри на день, на їжу… Її ж треба добре годувати… і менш ніж за рік… хіба ні?

Антоніо дель Ре сердито струшував із себе кожне слово Пассалакви, яке пробивалося до нього крізь шумовиння бурхливих думок, що заполонювали його. Напередодні Чельсіна несподівано з'явилася під час обіду в домі дядька Роберто. Ошелешений, приголомшений галасливим життям великого міста, небаченими краєвидами, дивними новими звичками, він так і не зібрався виконати обіцянку, яку дав їй перед від'їздом, тобто негайно знайти їй роботу в Римі. Проте він написав був їй, що незабаром, тільки-но трохи облаштується, почне шукати, хоча в глибині душі був упевнений, що він не тільки нічого не знайде, але й не матиме ні відваги, ні змоги спробувати, бо перебуває і ще довго перебуватиме в розгубленості, яка майже перехоплювала йому подих і робила все довкола хитким і непереконливим. Розгубленість ця не тільки не покидала його, але й поступово росла посеред нестабільності його ексцентричного, безладного існування в домі дядька. Як вдалося дядькові пристосуватися до такого життя, облаштувати свій власний порядок серед такого безладу, знайти там ґрунт, у який можна пустити коріння? Він не дивувався, що так живуть Оліндо Пассалаква, пані Лалла (Нанна, як її називали) та її брат Піладе Бономé — вони ж цигани; перший взагалі невідомо звідки взявся; двоє інших — діти театрального імпресаріо, який прибився у Палермо ще до 1860 року і потрапив тут у ліберальне середовище молодих паничів з палермської аристократії, завсідників Каролінського театру. Через кілька років театр збанкрутів, вони залишились без шеляга в кишені — жертви революції, як казав Оліндо Пассалаква, який втратив голос одразу ж після одруження з донькою імпресаріо; невдовзі після 1870-го року усі троє приїхали до Рима і, за рекомендацією одного його друга з Палермо, звалились на голову дядька Роберто. Іти наосліп назустріч долі, кидатися в найекстравагантніші починання, приймати як стій найбільш навіжені рішення — це було для них те саме, що випити склянку води. Сьогодні вони тут, завтра там; сьогодні достаток, завтра голод; у будь-якому разі їм досить було дожити кожен день до вечора, не відступаючи перед усіма можливими перешкодами та найважчими жертвами, викидаючи в море найдорожче і найсвятіше, аби лиш врятувати свій човен, човен без компаса, якоря і стерна, відданий на поталу безперервних хвиль у вічному штормі, яким було їхнє життя. Але дивовижним, зворушливим і комічним водночас було в них те, що, хоч вони безоглядно викидали все за борт, душі їхні залишилися щирими й простодушними, сповненими шляхетних поривів; вони не переставали бути люблячими й щедрими, завжди готовими присвятити себе іншим, розрадити, допомогти, запалитися ентузіазмом до будь-якого благородного вчинку. Усе те, що було в їхньому житті неправильним, лихим чи ганебним, вони, схоже, щиро не вважали своєю провиною. То була радше необхідність, на яку доводилося заплющувати око, а якщо мало було одного, то й обидва. З якою гідністю, наприклад, Оліндо Пассалаква, попоївши за столом дядька Роберто і порадивши останньому не забути дати Нанні краплі від серця чи негайно прибрати зі столу вазу з фруктами, побоюючись, що вона ненароком доторкнеться до шкірки персика, і в неї, не приведи Боже, піде кров з носа, як це часто з нею траплялося, поступався йому місцем у подружньому ліжку, зичив дружині доброї ночі, а всім іншим солодких снів, зокрема канаркам і дроздові в їхніх клітках, папузі Коко на жердинці, миршавій мавпочці Тіті на кільці, кішечці Раньєтті з бантом на шиї, двом старим собакам Боббі й Піччіні, що лежали в кошику, обидва скалічілі — один сліпий, а другий з виразкою на огузку, і, торкаючись вказівними пальцями кінчиків своїх вусів та напустивши на себе суворість невблаганного наглядача, йшов спати у приватну консерваторію свого швагра Бономé на вулиці Понтефічі! А яким прихистком божевільців була там вечірня трапеза, за якою щовечора сиділо четверо чи п'ятеро гостей, запрошених спрожогу або взагалі незапрошених — депутати, друзі дядька Роберто і Коррадо Сельмі, пелехаті вчителі музики, співаки обох статей! Які балачки там велися, до яких жартів часто доходило! І так прикро було бачити серед них дядька Роберто, того самого дядька Роберто, якого Антоніо дель Ре колись, з віддалі, уявляв однодумцем бабусі та матері (і небезпідставно, адже дядько щодня підтверджував йому це, ставлячись до нього з делікатною увагою та батьківською турботою), так прикро було бачити, що він теж бере участь у цих балачках і жартах, так болісно було, зустрічаючись з ним вряди-годи очима, здивовано ловити на його обличчі зажурений погляд чи збентежену усмішку! Яким наставником міг бути йому такий дядько? Він міг дозволити собі робити будь-що, маючи певність, що не отримає від нього ні застереження, ні докору. Він вступив на природничий факультет, але як йому було набувати знань в цьому будинку, де від ранку до вечора дзвеніли, бриніли, вилунювали трелі, гами, розспіви та вокалізи? До того ж університет був далеко, а натовпи веселих і безтурботних студентів з першого ж дня викликали в ньому непереборну огиду, нудьгу, зневіру, презирство і злість; тож Антоніо, прикриваючись всілякими виправданнями, перестав туди ходити. Він уявив собі — і тут же почав вважати це за істинну правду, — що комусь із тих хлопчиськів може спасти на гадку познущатися з нього, такого серйозного і неподібного до них; і що тоді буде? Від самої лише думки про це у нього починали стискатися кулаки. У той момент досить було будь-якого стимулу, будь-якої іскри, і пригнічена з такими зусиллями лють спалахнула б на повну силу. У нього було враження, що життя застрягло всередині нього й закипало, підживлюване докорами сумління за неробство й нездоланною потребою дати волю почуттям. Але як йому було уникнути неробства, коли тепер він був певен, що вже нічого не може зробити, бо в голові його все немов переплуталось і перемішалося? І де йому шукати полегшення? Він бігав з одного кінця Рима в другий, мов божевільний, майже нічого не бачачи, весь занурений у себе, у це похмуре невдоволення всім і всіма, у це безперервне бурління навальних думок, які, не встигнувши сформуватися, випаровувались у ньому, залишаючи його порожнім і немовби отуманілим, зі зміненими рисами обличчя, стиснутими кулаками і нігтями, що вп'ялися в долоні.

Нарешті з глухої люті, що пожирала його, з цієї похмурої, терпкої бездіяльності в його мозку почала проростати похмура, жахлива ідея, яка відразу ж взялася пожадливо живитися всією тією образою на життя, яку Антоніо дель Ре нагромаджував і плекав з самого дитинства. Ідея ця промайнула в його голові, коли якось увечері за столом мова зайшла про бомби, що їх привіз Франческо Кріспі на Сицилію напередодні революції 1860 року, і про те, як їх виготовляли. Коррадо Сельмі розповів, що кілька таких бомб він виготовив сам, вночі, на складі при монастирі Ґанча, орендованому Франческо Різо. Спираючись на свої знання сучасної хімії, він зі сміхом пояснив, якою примітивною була ця конструкція і наскільки більший смертоносний ефект можна досягнути тепер за допомогою набагато менших пристроїв.

— Ет! — вигукнув тоді Коррадо Сельмі. — Ото була б забава, якби одну з цих крихітних іграшок кинути з трибуни у залу парламенту!

Раптом він відчув, як ця ідея заволоділа ним до решти. Крики обурення загалу після розкриття банківського шахрайства, спочатку підозра, а потім впевненість, що дядько Роберто разом із Сельмі також був причетний до цієї афери, дедалі серйозніші новини, що надходили із Сицилії, змусили його шукати засоби і шлях, щоб якнайшвидше втілити цю ідею в життя. Для нього однаково все було скінчено! Якщо дядькові Джуліо, який поспіхом вирушив до Джірдженті, не вдасться отримати гроші від бабусиного брата, дядька Роберто заарештують, а тоді настане крах, прірва… Але перед тим! Так, так, це буде справедлива помста, це дасть вихід всій тій гіркоті, яка отруювала його життя і життя його рідних; і тим своїм товаришам, тим сицилійським базікам, він покаже, що сам зуміє зробити те, чого вони всі разом зробити ніколи не зможуть.

І саме в цей час до Рима приїхала Чельсіна. Коли вона постала перед ним, з осяйним обличчям і збентежено сміючись, він відчув люту злість. На той час йому вже здавалося, що більш нічого не може статися, ніщо не зміниться без його поштовху; що всі залишатимуться на місці, нерухомі й немов застиглі в очікуванні того грандіозного і страхітливого чину, який він мав здійснити. Тоді звідки взялася Чельсіна, якщо він нічого не зробив задля її приїзду? Гроші Ландо… атож, ті гроші, у яких було відмовлено дядькові Роберто… осередок Джірдженті… Блазнювання! А як він розсердився, коли побачив, як радісно зустріла Чельсіну ця сім'я Пассалаква, немов те, що дівчина сама під таким приводом вирушає до Рима і приходить сюди, упевнена у своєму намірі ніколи не повертатися на Сицилію, у пошуках свого коханого, було найприроднішою річчю в світі. Він то бліднув, то червонів, коли вони дивилися на нього, а в їхніх очах виблискувало лукавство і поблажливість, немовби говорили йому: «Ну ж бо, що в цьому поганого? ми все зрозуміли! Не соромся!». Дядько Роберто теж був там зі своєю звичною стражденною усмішкою, а під нею ховалося роздратування, яке приносила йому будь-яка новина, — всього лиш роздратування. Він теж не бачив нічого поганого в тому, що його небожа в його домі відвідує якась дівчина, до того ж у такий момент, коли вже зяє прірва, куди всі вони ось-ось мають запастися. Сім'ю Пассалаква прірва ця не лякала — вона була всього лиш однією з багатьох життєвих перешкод, які їм доводилось долати; і в цьому вони сліпо довірилися Коррадо Сельмі. Щоб розвіяти їхню тривогу, досить було того спокою, який дядько Роберто напускав на себе, щоб не хвилювати свою хвору на серце Нанну. І досить з нього цього «синьйора Антоніо», цього звертання на «ви», яке Чельсіна почала використовувати у розмові з ним! Кому вона хотіла щось показати? хай би вони вже говорили одне одному «ти»! Ох, яка вона мила… Авжеж, смійся, смійся… Хто б не сміявся від душі в такому віці, з такими очима, з таким личком… Ох, а який голос! чуєш?.. мов дзвіночок! Невже вона ніколи не пробувала свій голос? Ніколи не співала, навіть жартома? ніколи-ніколи? Але ж треба спробувати, негайно, тут же… У неї точно є голос, з тими інтонаціями, з тими модуляціями його не може не бути… Ну ж бо, якусь пісеньку, будь-яку, тут, у вітальні, швиденько… О, як їй пощастило! Хіба можна вигадати кращий привід більше не повертатися на Сицилію? Гроші на навчання? Та ж є добродійка Лалла і приватна консерваторія Бономé. Наука безплатна, ноти і фортепіано задурно — потрібна лише невеличка сума на харчування. І Оліндо Пассалаква, дізнавшися, що Чельсіна є соратницею Ландо Лаурентано в соціалістичній партії, відразу ж запропонував попросити цю суму в нього. Ні? Чому ні? Гідна ж мета! Хай будуть прокляті ці докори сумління, ця стриманість, які заважають совісті робити добро! Можна було б запропонувати Лаурентано повернути ці невеликі кошти з першого заробітку; але ні, пані та панове, такі оборудки влаштовують експлуататори та лихварі, а шляхетному чоловікові це не личить… Дурниці! Безглуздя! Антоніо аж звивався на стільці, слухаючи ці балачки. Йому хотілося схопити Чельсіну за руку і крикнути їй в обличчя: «Геть, повертайся туди, звідки приїхала! Вони — божевільці, які танцюють на краю прірви. Їдь! геть звідси! А я розчахну цю прірву навстіж! Нема більш нічого, мене самого вже немає, все скінчилося!» Та попри все це він разом з Пассалаквою провів Чельсіну до особняка Ландо, а тепер чекав, коли зібрання розійдеться і вона вийде звідти. Чельсіна потай пообіцяла йому, що навіть не згадає Лаурентано про безглузду ідею з грішми; вона лиш попросить його поцікавитися через свої численні знайомства, чи не знайдеться для неї в Римі якась скромна посада. А гроші Чельсіна постановила собі попросити для нього, для Антоніо. Напередодні ввечері він розповів їй про жахливе становище, у якому опинився його дядько.

— А ти? — запитала його вона.

Вона не отримала жодної відповіді, окрім несамовитого жесту відчаю. У неї промайнула підозра, що Антоніо задумав щось лихе, але проти себе самого; і спробувала трохи розворушити його, підбадьорити. Вона приїхала, сповнена мрій і сподівань, впевнена в собі, готова подолати всі перешкоди. Що ж, тепер їх буде двоє, вони разом підуть їм назустріч, щоб побороти їх; вона заразить його своїм запалом. Невже можливо, щоб він, із такою ріднею, загинув? І хіба у нього нема ще одного дядька? Дарма, дарма! Це їй мало би бути важко. Але вона з цього сміється!

З вілли Чельсіна вийшла розлючена.

— Усе даремно! Блазні вони всі… Ходімо! Ходімо! — мовила вона, підштовхуючи обох своїх товаришів.

— Ви не виступали? — запитав Пассалаква, пригнічений і засмучений.

— Перед ким там було виступати! — знизала плечима Чельсіна. — Там самі ідіоти, дурні, тупі, недоумкуваті… Самі балачки, просторікування, безглузді теревені, які вони вважають дотепними… дарма, все дарма! Але я принаймні таки потрапила сюди, до Рима! Ніно, заради Бога, Ніно, не дивись на мене так! Іди геть… так, так… краще йди геть і не муч мене так!

Оліндо Пассалаква побіг за Антоніо, який, надувшись від люті, наддав ходи; він затримав його і махнув рукою Чельсіні, щоб та негайно підійшла, жестами закликаючи їх до спокою й розсудливості. Але Чельсіна, усміхаючись і повільно наближаючись, кивнула йому, щоб Оліндо відпустив Антоніо.

— Це ж божевілля, даруйте… Спокійно, любі мої! Так ви осліпнете від люті… Який же вихід? Осліпнувши, виходу ви вже не знайдете. А вихід є завжди, любі друзі, на все є спосіб, більш чи менш жорсткий, більш чи менш радикальний… але він є! Не треба лякатися… Спочатку, мовляв — як? оце? Та в жодному разі! ніколи!.. А потім… ех, любі мої, кому це знати, як не мені! І це, і ще багато чого!.. Але, але, але… я ж кажу, домовмося, з усією повагою до законів… до цього… цього… Ми ж порядні люди! Ніно, ти ж знаєш, я можу зламатися, але я не… я не…

— Що ти робиш? Чого хочеш? Чого домагаєшся? — запитала Чельсіна у Ніно, який знай люто сопів. — Припини! Цим нічого не зарадиш… А я почуваюсь такою спокійною і задоволеною! То що ми робимо, пане Оліндо? А ти… ти дивись на мене… ні, ні, дивись мені прямо в очі… сюди, в очі… Що було перед від'їздом, ти пам'ятаєш?

Усе обличчя Ніно стиснулося в неймовірній судомі, і він зашморгав носом, міцно притискаючи кулак до вуст.

— Припини! Досить! Ходімо! — вела далі Чельсіна. — Ви, пане Оліндо, скажіть мені тільки одне, але скажіть по совісті: чи маю я голос?

Оліндо Пассалаква зробив крок назад, схрестивши руки на грудях:

— Я ж співав із Пастою, ви це знаєте? Співав з Луккою, співав з обома Брамбіллами[66]…

— Гаразд, гаразд, — перебила його Чельсіна. — І ви впевнені, що я маю голос?

— Золотий голос! — вигукнув Пассалаква. — Чисте, щире золото, кажу вам! Не мине й року, як ви…

— Гаразд, — знову перебила його Чельсіна. — Тоді послухайте… мені потрібна ще одна послуга! Я подбаю про те, щоб отримати гроші на утримання, як ви кажете. Обійду всі крамниці, які побачу, усі готелі, контори, банки, кафе, може, їм потрібна бухгалтерка, продавчиня, перекладачка, та хто завгодно, чорт забирай! Я маю диплом рахівника, з відзнакою, знаю дві мови — англійську і французьку… Але я можу бути також швачкою чи модисткою… Я навіть не вмію тримати голку в руках, але я навчуся!.. можу бути вчителькою, гувернанткою, викладачкою… Довірте це мені! А тепер ідіть. Залиште мене наодинці з цим химерником! До побачення.

І, взявши Антоніо під руку, побігла геть.

— Покажи мені Рим!

Але хіба вона могла на щось дивитися? Чельсіна нічого не бачила, мозок її був у сум'ятті. Вона знай говорила й говорила, очі її під капелюшком із зухвалою пір'їною виблискували вогнем, яскраві губи тремтіли, вона без тіні лукавства всміхалась усім, хто обертавсь, щоб подивитися на неї.

— Ніно, послухай, — сказала вона йому тихо на вухо в певну мить. — Відведи мене кудись… у відлюдне місце… далеко… Мені треба почути, як я співаю… Я так хочу, щоб це була правда! Уявляєш? Ах, якби це було правдою, любий Ніно! Ходімо, ходімо…

Вона знай щебетала всю дорогу. Теревенила про те, що перед тим, як стати знаменитим сопрано чи контральто, їй конче треба буде знайти собі чоловіка, щоб позбутися того потворного прізвища, яке її так муляє.

— Чельса може бути, але Пінья! куди це годиться? Подумаймо трохи, припустімо… Чельса… а далі? Чельса Дель Ре? О Боже, ні! Мої політичні погляди… Дель Ре? Тобто королівська[67]? Неможливо, Ніно. Я не можу стати твоєю дружиною, нічого не вдієш! Але ти все одно мене не хочеш… Ой, ой, ні! Ти синець мені зробиш на руці… Значить, ти мене хочеш? Тоді Чельсіна Дель Ре — і більше ні слова про це! Чельсіна Його Величності, це смішно, знаєш? Його Величності Антоніо Першого.

Уже сутеніло, коли вони вийшли за межі укріплень, біля стрільбища на правому березі Тибру. На тлі пурпурового, затягнутого серпанком неба проступав частокіл кипарисів на Монте-Маріо, а простора рівнина, що слугувала полігоном для військових навчань, і трав'янисті береги річки в фіалковому затінку були немов вкриті поливою. У приголомшливій тиші чувся не так голос, як рух густої, мертвотно-зеленої води, відтіненої рожевими відблисками неба і де-не-де поцяткованої чорними купинами.

— Як гарно! — зітхнула Чельсіна, озираючись довкола. Їй здалося, немов реальне життя пішло звідти геть, залишивши по собі лиш ніжне й тужливе мариво, мов спогад або сон, і вона тихо додала:

— Де це ми?

Тоді повернулась до Антоніо, який сидів на валуні і дививсь у землю, згорбившись і затиснувши руки між ногами.

— Що з тобою? — запитала вона його. — Невже ти нічого не бачиш, невже нічого не чуєш? Підніми голову, подивись, послухай… оцю тишу… річку… он там Рим… а я тут з тобою!

Вона підійшла до нього, поклала руку йому на волосся, нахилилася, щоб зазирнути в обличчя.

— Тобі нема ще двадцяти! — сказала йому Чельсіна. — А мені вісімнадцять…

Антоніо сердито струснув з себе її руку, відштовхуючи, і тоді вона обурено підняла одне плече й відійшла.

Невдовзі до Антоніо долинув здалеку звук її голосу, він лунав у цій тиші прозоро і палко.

У відчаї, стискаючи кулаки від лютих ревнощів, юнак уявив собі її у вбранні акторки, у величезному театрі, перед прожекторами рампи. Він з трепетом підвівсь і пішов до неї.

— Ходімо! Ходімо!

— І як тобі? — запитала вона, блаженно всміхаючись.

Антоніо стиснув їй передпліччя і неприязно глянув у вічі:

— Ти занапастиш себе! — процідив він крізь зуби.

Чельсіна розсміялася.

— Я? — мовила вона. — Але якщо ти не хочеш мене, то горе всім тим, хто спробує наблизитись до мене, любий! У мене є крила… крила… І я полечу!

Розділ третій

Депутат Іньяціо Каполіно аж не тямився від радощів. Тисячі робітників у його окрузі, розлючені голодом через закриття сірчаних копалень Сальво, погрожували бунтами, грабунками, пожежами, різаниною; Ауреліо Коста, який став об'єктом їхнього гніву через обіцянки, що їх він дав від імені Сальво, аж тремтів від обурення, слухаючи жартівливі балачки Його Ясновельможності віцеміністра сільського господарства; а Каполіно аж сяяв від несподіваної привітності та довірливого ставлення як до старого друга, з якими його прийняв той віце-ясновельможний добродій.

Просячи у нього аудієнції для Кости, Каполіно побоювався, що його власний показний престиж і хизування особистою дружбою з членами уряду будуть піддані випробуванню і зазнають нищівного удару; а натомість… Так, без сумніву, усі вони навіжені! Вороги суспільного ладу, ті копачі сірки! Злочинний люд, авжеж! зворохоблені тими кількома самозванцями, вартими шибениці! Крайні заходи? найрішучіші кроки? так, звісно, чудово! Це все, що потрібно… Суворе обличчя, так! тверда рука! Гуманність… ну звісно… якщо це можливо… Так, авжеж, ох, любий мій… та як же інакше? як же інакше?

І він з погано прихованим острахом спробував простягнути руку й поплескати віцеміністра по коліні чи по спині, мов те песеня, яке, радісно привітавши свого суворого господаря, врешті наважується подати йому лапу, щоб переконатися, що належно задобрило його.

Що стосується того плану обов'язкового об'єднання всіх виробників сірки на Сицилії, який уклав цей наш присутній тут друг, інженер… — о, він вельми заслужений і дуже скромний, колишній член урядового гірничого корпусу, так, і навчався він у Гірничій школі в Парижі — стосовно цього плану… ось якби Його Ексцеленція міністр зволив принаймні глянути на нього. Ні? неможливо, справді? в такий момент… так! так! це не той момент! це лиш доллє олії до вогню, безумовно! потрібно щось інше… але так! дуже добре! о Боже… чому б і ні? чому б ні?

Він вийшов з будівлі міністерства бундючний і надутий, мов індик, а блідий і безмовний Ауреліо Коста, щоб уникнути спокуси дати йому ляпаса або плюнути в обличчя, наддав ходи і залишив його позаду.

— Пане інженере!

Коста, не обертаючись, відповів йому гнівним помахом руки.

— Інженере! — знов гукнув Каполіно, наздоганяючи його й люто насупившись. — Даруйте, ви з глузду з'їхали? чого ви сподівалися?

— Облиште мене! Заради Бога, облиште мене! — судомно відповів Ауреліо Коста. — Я біжу на телеграф. Хай він, дон Фламініо, сам приїде сюди! Завтра я їду геть звідси.

— Та заспокойтеся! Ви серйозно? — перепитав Каполіно не то зарозумілим, не то насмішкуватим тоном. — Чого ви сподівалися від віцеміністра? що він кинеться вам на шию? Не знаю… Хіба можна було надіятися на щось краще? Я й сам не очікував такого люб'язного прийому…

— Аякже! — вишкірив зуби Коста, затремтівши. — Якщо ви…

— Я — що? — не залишився в боргу Каполіно. — Ви хотіли невиразних обіцянок? Туману в очі? Він прийняв мене і розмовляв зі мною як з другом, як зі справжнім другом! І не забувайте, що я — депутат від опозиції, що на виборах влада боролася зі мною, боролася нещадно. І ви це добре знаєте!

— Нічого я не знаю! — пирхнув Коста. — Усе, що я знаю, — це те, що у мене був наказ, точний наказ, що проєкт цей має бути негайно принаймні представлений на розгляд уряду. Ви ж не сказали жоднісінького слова, а лиш притакували…

Каполіно зупинив його й окинув з ніг до голови поглядом.

— Я розмовляю з чоловіком чи з хлопчиськом? Де ви живете? Ви справді вважаєте, що в такий час, посеред усього цього розгардіяшу, можна сподіватися, що ваш проєкт розглянуть? Наказ! Зачекайте! Коли ви отримали цей наказ від Фламініо Сальво? Перед від'їздом, правда? Але вибачте, тепер уже… ось!

І Каполіно з бурхливим жестом обурення витягнув з пачки паперів, яку тримав під пахвою, офіційне запрошення на церемонію шлюбу Його Ясновельможності князя дона Іпполіто Лаурентано з донною Аделаїдою Сальво.

— І ви, мабуть, теж це отримали! — сказав він. — Тож мовчіть і перестаньте думати про накази і проєкти!

— А, значить, це така гра? — вигукнув Ауреліо Коста. — З чужими життями?

— З якими ще життями! — вигукнув Каполіно, знизавши плечима.

— З моїм життям! З моїм життям, пане добродію! — ствердив Коста, спалахнувши гнівом. — 3 моїм життям, бо це мені доведеться повернутися туди, в Араґону, до сірчаників! І знаєте в якому настрої вони будуть після семи місяців вимушеного страйку? Вони будуть мов гієни! Але навіщо тоді ви змусили мене давати всім обіцянки… навіть тут, навіть тепер дати обіцянки Ніказіо Інґрао та синові князя? А як же всі мої дослідження?

— Шановний пане інженере, даруйте, — миролюбно промовив Каполіно, приплющивши очі й стримуючи посмішку, — ви стільки років знаєтеся з Фламініо, а досі не зрозуміли, що Фламініо — не тільки бізнесмен, а й політик. А політика — щоб зрозуміти це, треба трохи пожити в цьому середовищі — політика, друже мій, що це здебільшого таке? це гра в обіцянки та й годі! А ви, даруйте, влізли сюди саме в цей момент…

— Я? — вибухнув Ауреліо Коста, притискаючи руки до грудей. — Це я вліз?

— Так, так, звісно, — рішуче підтвердив Каполіно. — Як сліпий, вибачте! І я маю на увазі не тільки цю справу, цей проєкт. Ви нічого не бачите, не розумієте… ви багато чого не розумієте! Послухайте мене, інженере: не втручайтеся більше ні у що, вертайтеся на своє місце… Мені боляче, повірте, щиро боляче бачити, як таку людину, як ви, яку я так поважаю, виставляють у такому… негарному, авжеж, негарному світлі…

Спочатку Ауреліо Коста стояв, роззявивши рота, вражений цими словами; потім зблід і на мить опустив очі; нарешті, не маючи сил стримати порив гніву, пробелькотів:

— Мені… мені ви це кажете? мені? Але ж я… Коли це я… хіба я колись у щось вплутувався з власної волі? Мене завжди в щось вплутували, мене втягували туди за волосся, і мені набридло, розумієте? Набридли ці оборудки, ці інтриги, ця гризня, ці неподобства…

— Неподобства, значить! — мовив Каполіно.

— Так, добродію, неподобства! — провадив далі Ауреліо, вже не стримуючись. — Неподобства тут, неподобства там… може, ви їх не бачите, але я бачу! Годі! Досить! Я ніколи нічого не хотів! Я ніколи ні до чого не прагнув, щоб ви знали, крім того, щоб бути в мирі зі своїм сумлінням і спокійно робити те, що я вмію. І все! Хай тепер він сам приїде сюди й подумає, як виправити все після всіх тих обіцянок, тому що я, повторюю, мушу повернутись туди і не хочу накласти там головою. Мої шанування.

Іньяціо Каполіно якусь мить стежив за ним очима, потім здригнувся, саркастично посміхнувшись, і довго хитав головою. Якби він лиш знав, що справжня причина, з якої Ауреліо Коста хотів, щоб Фламініо Сальво приїхав до Рима, була та сама, через яку Каполіно цього не хотів: його, Каполіно, дружина!

Запал, з яким він захищав цей проєкт, справді укладений з усією скрупульозною ретельністю, яку він завжди вкладав у свою роботу, і роздратування від того, що від нього відмовились без жодного розгляду і мало не посміялися над ним, фактично породила інша пристрасть, роздратування через іншу образу, хоч він цього не хотів помічати, щоб не втратити в глибині душі самоповаги. Коли Фламініо Сальво під приводом цього проєкту вислав його з Джірдженті, саме тоді, коли його донька дізналася, що Ніколетта Каполіно перебуває з чоловіком в Римі, Коста помчав туди, мов спраглий до джерела. Він думав, що знову застане тут Ніколетту такою, якою востаннє бачив її в Колімбетрі, — ласкавою до нього, палкою й жагучою. А натомість… вона мало не розсміялася, прочитавши в глибині його погляду спогад про той незабутній вечір!

Каполіно, який у ті дні чимало міг закинути поведінці дружини, здужав би це помітити; але відколи ще в Колімбетрі, з перев'язаними від поранення грудьми, він відчув потребу в окулярах, він, Каполіно, більше не був спроможний нічого розгледіти з колишньою ясністю ні в собі, ні навколо себе. Жарт, який зіграла з ним та куля, що з несподіваною силою вилетіла з пістолета Верóніки, глибоко змінив його уявлення про життя. До того моменту Каполіно вважав, що це він жартує з іншими, і жарти ці завжди йому вдавалися; тепер же, зненацька і в найцікавіший момент, він збагнув, що, попри всі старання і всупереч всяким передбаченням, глузуючи з будь-яких хитрощів та вивертів, випадок у своїй сліпоті теж може і вміє зіграти жарт і позбавити будь-якого бажання жартувати всіх інших. І Каполіно враз посерйознішав. Тут же, чи то від бурхливих емоцій, чи то від втраченої крові, зір його ослаб. Князь дон Іпполіто милостиво зволив сам подарувати йому окуляри, гарну пару серйозних лінз з дужками й оправою з черепахового панцира. І те, як він побачив в цих окулярах життя, та ще й у ролі депутата, несподівано вплинуло на нього дивовижним чином: його руки, усі речі навколо нього, його дружина, його минуле й майбутнє постали перед ним у нових обрисах, освітленні та барвах, і на обличчі у нього враз застиг, попри його волю, якийсь похмурий вираз, не то холодний, не то серйозній, який викликав сміх у його дружини, коли вона вперше побачила його таким:

— Ох, бідолашний мій Ньяціо!

А передовсім його дружина більше не бачила біля себе колишнього Каполіно — вона вдивлялась у його очі за новими окулярами і ніяк не могла сприйняти його всерйоз.

Приїхавши з ним до Рима на п'ятнадцять-двадцять днів, щонайбільше на місяць, Леллé пробула там понад три місяці й досі не натякнула, навіть віддалено, що збирається вертатися. Хіба вона божевільна? Вона, Леллé, розважалася. Вона нарешті знайшла свою стихію. У родині Велла, родичів Фламініо Сальво і певною мірою родичів її чоловіка через його першу дружину, вона відразу стала почуватися як удома. Франческо Велла любив розкіш, донна Роза Велла була схожа на свою молодшу сестру донну Аделаїду — така ж галаслива і простакувата, а щодо їхніх двох дітей, Чіччіно та Лілліни, то навіть якби Ніколетта спеціально собі їх замовила, то їхнє товариство не було б їй більше до смаку. Яка мила ця Лілліна! Незаміжня, але вже цілком зріла, некрасива, але симпатична і з перчиком, вона була нерозлучною супутницею свого брата Чіччіно: хитріша, сміливіша, жвавіша від нього, вона допомагала йому, захищала і скеровувала його, не кажучи вже про те, що була повірницею всіх його найпотаємніших секретів. Брат і сестра ніколи не думали ні про що інше, тільки про розваги; і за кілька днів у їхньому товаристві Ніколетта стала досконалою вершницею; вона вже тричі їздила на полювання на лисиць; а театри, а вечірки, а прогулянки — просто рай! Лілліна завжди точно розуміла, коли в неї має початися мігрень чи якась інша хворість, щоб дати свободу Чіччіно та його новій подрузі Леллé.

Тепер Каполіно, ставши депутатом, з цими серйозними окулярами на носі, хай який великий був Рим, бачив себе там не останньою фігурою і боявся, що розгнузданість дружини може привернути зайву увагу. Крім того, розгнузданість ця була йому не до шмиги не так через те, що про це можуть подумати інші, як сама по собі. Як депутат в окулярах, він хотів, щоб його дружина теж посерйознішала. У Римі, в оточенні родини Велла і з тією свободою, яку він мав їй залишити, це було, на його думку, неможливо. Тепер, коли донна Аделаїда вийшла заміж, Фламініо Сальво неодмінно потребуватиме її в Джірдженті. Звісно, для того, щоб дотримати товариства його доньці, тій милій Діанеллі, що залишилася без матері. Якщо не сьогодні, то завтра він напише, просячи її повернутися. І депутат Іньяціо Каполіно не міг цього листа дочекатися! І от тепер цей дурень Коста збирається все йому зіпсувати! Життя… Він, бачте, боїться за своє життя… Осел! Але якщо за стільки років він навіть не спромігся допетрати, що Діанелла кохає його, що йому рукою простягнути до таких статків, таких статків! то хіба він може зрозуміти, що про кращий прийом у віцеміністра він, опозиційний депутат, не міг би і мріяти? І Коста ще насмілився докоряти йому за притакування… Звісно! Щоб догодити йому, Каполіно мав захищати сірчаників так, ніби завдяки голосам цих шановних добродіїв він переміг на минулих виборах! Чи міг консервативний, опозиційний депутат, опинившись між урядом і соціалістами, вагатись у своєму виборі? Але спробуйте пояснити це тому, кому доля давала хліб, бо знала, що він без зубів! Тим часом Фламініо Сальво, щоб, з одного боку, продовжити комедію з цим проєктом, а з другого — мати змогу поговорити з Ландо Лаурентано, який не захотів бути присутнім на весіллі свого батька, безсумнівно, поквапиться на заклик; і він неодмінно візьме із собою Діанеллу, яка не може залишатися в Джірдженті сама. І може, вона, Діанелла, затримається на деякий час у Римі, у своїх тітки й дядька, щоб розважитись і… хто знає! — очі Фламініо Сальво бачать дуже далеко — Ландо іноді навідується до будинку Велли — і… хто знає! Якщо Діанелла залишиться в Римі, можна розпрощатися з думкою, що Леллé повернеться до Джірдженті. Так міркуючи, Каполіно пирхав, і його серйозні окуляри, з черепаховими дужками й оправою, запотівали.

Не минуло й тижня, як Фламініо Сальво разом з Діанеллою був уже в Римі, як і передбачав Каполіно.

Діанелла була мов мертва; Фламініо Сальво, як завжди, був упевнений у собі, з холодною посмішкою на вустах, яка здавалась злегка іронічною через повільний погляд очей під набряклими повіками. Вони зупинилися в домі родини Велла, яка разом з подружжям Каполіно і Костою пішла зустрічати їх на вокзалі. Донна Роза, Чіччіно та Лілліна ще не були знайомі з Діанеллою.

— Дитино моя, ти, певно, їси самих ящірок? — відразу запитала тітка Роза, побачивши її немов воскове обличчя та зболені й розгублені очі. — Але я розумію, що з таким недоладним чоловіком, як твій батько, жити несолодко. І я кажу йому правду в вічі, розумієш? Я не така, як твоя тітка Аделаїда, яка зі всім мириться. Я старша за нього, і він має мене поважати.

— Я завжди цілую тобі руку, — сказав дон Фламініо, кланяючись.

— Звісно! Ось вона — тож цілуй її, цілуй! — вела далі донна Роза, простягаючи йому свою опецькувату, пухку руку. — Звісно, що ти маєш мені її цілувати! Побудь трохи з нами тут, у Римі, доню, і побачиш: я зроблю так, що на Сицилію ти повернешся товстенькою, мов мати-абатиса. Бачиш цю даму? — додала вона, вказуючи на Ніколетту Каполіно. — Як вона тобі? Вигляд має кепський, це так, але після того, як Чіччіно з Лілліною полікували її верховою їздою, бачиш, які в неї очі? набагато жвавіші! Твої кузени про все подбають, моя люба. Ходімо, ходімо! Смійся, смійся… Життя таке кумедне, кажу тобі.

Вдома дон Фламініо яскраво змалював сестрі, шуринові, племінникам і друзям зашлюбини князя з донною Аделаїдою, церемонію яких відправив монсеньйор Монторо у каплиці Колімбетри, у присутності сметанки вищого товариства Джірдженті. Його Королівська Високість граф Казерта[68] зволив надіслати молодятам з Французької Рив'єри власноруч написаного листа, у якому висловив їм свої найкращі побажання та привітання.

— А хто це? — запитала донна Роза, перебігаючи всіх поглядом, а потім, стукнувши себе по чолі, вигукнула: — О так, я зрозуміла, брат Чекко Бомби[69]… Я ж маю швагра-бурбонця, з цілою дружиною вояків… Мені Аделаїда писала! Хіба може бідна дівчинка бути веселою, коли на весілля її тітки надсилають привітання всілякі королівські високості? Розповідай, розповідай далі… Ох, якби лиш я була там! Цей твій князь Лаурентано…

Після цього дон Фламініо заявив, що він особливо втішився присутністю на розкішному бенкеті дона Козмо, брата молодого, а також коштовним подарунком, що його надіслав мачусі Ландо.

— Я бачив його! — сказав Чіччіно.

— Він ходив купувати його разом з нами! — додала Лілліна.

— А, то ви його добре знаєте? — задоволено спитав дон Фламініо.

І взявся розпитувати племінників, чи вони близькі з ним, який у нього вигляд і настрій. Увагу доньки він намагався привернути жвавими вигуками, які свідчили про його захоплення і задоволення від отриманих відповідей, але обличчя Діанелли виражало такий неспокій, а в очах її з'явилося таке дивне приголомшення, що він раптом змінив тон і вдав здивування, що, попри серйозність подій, які відбувалися в той час на Сицилії і до яких молодий князь, за чутками, був неабияк причетний, Ландо все ж був у такому веселому гуморі, як про це запевняли його небіж з небогою. І з виразом глибокої стурбованості він почав розповідати про події, які нещодавно відбулися на Сицилії, у Серрадіфалько, Катенануові, Алькамо і Казале-Флоресті і які свідчили про те, що по всьому острову тліє велика пожежа, яка незабаром спалахне; Фламініо змальовував Сицилію, як величезний стос деревини, штабелі дерев, які загинули від посухи і яких роками безжально вирубували сокирою, бо дощ прибутків пролився по всій північній Італії, але жодної краплі не впало на випалені землі острова. Тепер молодь розважалася тим, що підпалювала під цим стосом солом'яні в'язки своїх соціалістичних проповідей, і старі колоди почали загорятися. Поки що то були невеликі шпаркі спалахи, то тут, то там чулося потріскування; кілька язиків грізного полум'я виривалося то з того, то з того боку; але в повітрі вже згущувався задушливий дим. А найгірше було те, що уряд, замість того, щоб залити пожежу водою, посилав солдатів, щоб вони ще більше підживляли її вогнем зі зброї. І якби тільки уряд мав досить солдатів, щоб впоратися з натиском роздратованого населення! Нечисленні гарнізони, яким було нерозважливо наказано стріляти у беззахисний натовп, незабаром змушені були сховатися в казармах; і тоді розлючений масовими вбивствами натовп, залишившись господарем становища, почав люто нападати на будинки муніципалітетів і підпалювати їх. Тим часом по цілому острові поширювався страх; міські голови, префекти та комісари поліції не знали, що робити; і чим все це закінчиться?

Ці слова були звернені, зокрема, до його шурина Франческо Велли, Каполіно та Ауреліо Кости; для дам Сальво приберіг розповідь про нещодавній подвиг, який здійснили п'ятсот жінок у селі, званому Мілокка, що в глибині Сицилії. Через неправдиву скаргу на купу гною, яку нібито розкидали прямо на полях землевласника, що не хотів укладати із селянами, членами Ліги, угоду на нових умовах, влада несправедливо заарештувала і віддала під суд за злочинну змову очільника і чотирьох радників осередку Ліги. Тоді п'ять сотень жінок села, обурені несправедливістю й свавіллям, увірвалися, мов фурії, в казарму карабінерів, виламали двері і витягли звідти п'ятьох заарештованих чоловіків. Тоді, сп'янілі від радості з приводу звільнення в'язнів, вони з тріумфом пронесли на руках вулицями села одного з карабінерів і вирвану у них з рук зброю.

Донна Роза, Ніколетта Каполіно та Лілліна радісно вітали перемогу цих відважних жінок, але дон Фламініо виставив уперед руки з вигуком:

— Легше, легше! Зачекайте! Радість була недовгою… Мешканці Мілокки — я маю на увазі чоловіків, які ніяким чином не втручалися в цей бунт своїх жінок, — коли почули, що префект провінції посилає в Мілокку підкріплення з солдатів, поліцаїв і суддів, сіли на мулів і, озброївшись рушницями, дременули світ за очі. Вони все ще блукають десь полями, сповнені рішучості дорого продати свою свободу. Але панове судді заарештували в Мілоцці тридцять дві жінки, деякі з них були вагітні, інші з немовлятами на руках, і відвели їх у кайданках до в'язниці в Муссомелі.

— Хоробрі, нічого не скажеш! — вигукнула донна Роза. — Як це так? І ви, Ньяціо, депутат від Сицилії, навіть не виступите у парламенті проти арештів вагітних жінок і матерів з немовлятами на руках?

Дон Фламініо посміхнувся і пригладив бакенбарди:

— Йому цього робити не можна, — сказав він. — Ці вагітні жінки й матері — соціалістки. А він консерватор. Хоча знаєш, дон Іпполіто Лаурентано хотів би, щоб там, на острові, клерикальна партія підтримала пролетарський рух і, скориставшись його підтримкою, навіть уклала з ним якусь таємну угоду. Але не хвилюйся, монсеньйор Монторо проти цього; може, тому, що канонік Помпео Аґрó вже місяць проповідує в Комітіні серед копачів сірки проти мене — не знаю, чи справді в євангельському дусі. Годі. Побачимо, якими будуть стосунки між батьком і сином. Завтра подамся до молодого князя-соціаліста й залишу йому візитівку.

У цій поїздці до особняка на вулиці Соммакампанья Каполіно супроводжував Фламініо Сальво і туди, і назад. Дивне враження, на межі жаху, яке справив на нього вигляд Діанелли після її приїзду, посилилось через те, що сказав йому Сальво по дорозі.

Він, як завжди, заходив здалека, мова його була сповнена підтекстів і завуальованих натяків, і з його слів Каполіно зробив висновок, що Сальво справді дуже стурбований, але не політичним становищем Сицилії, а душевним станом своєї доньки, який вселяв тим більший неспокій, що мати її була божевільною; Сальво, мовляв, має намір задовольнити її бажання, оскільки ця подорож до Рима не мала того ефекту, на який він сподівався; до цього його спонукає також і те, що сестра його покинула дім, а він не має нікого, хто б наглянув за донькою, яка потребує турботи, приязного товариства і розваги, тому буде змушений сам проводити з нею час, пожертвувавши багатьма справами, а цього він не може собі дозволити (тут Каполіно відчув серйозний докір у бік своєї дружини, яка посміла покинути донну Аделаїду під час її весілля); вволивши її бажання, він також зможе дати Ауреліо Кості (той незабаром, через два-три дні, мав повернутися на Сицилію) гідну винагороду, якщо тому вдасться напоумити сірчаників.

Ці досить очевидні висновки, що їх зробив Каполіно з довгої, повної натяків промови Сальво, коштували Іньяціо таких напружених зусиль, що він аж роздушив своїми нервовими пальцями одне зі скелець своїх постійно запітнілих від пирхання окулярів, коли намагався його протерти. На щастя, уламки скла залишилися в хустинці, не поранивши йому пальців. Але ввечері йому треба буде порозмовляти з дружиною без окулярів, і то серйозно.

Ніколетта знала, що це Ауреліо Коста був причиною раптового приїзду Фламініо Сальво та Діанелли до Рима. Більш прониклива, ніж її чоловік, вона відразу зрозуміла, що приїзд цей ознаменує кінець її райського життя, і тому так розпалилася ненавистю до Кости, що вбила б його без вагань, якби мала певність у своїй безкарності. Вона вже бачила перші наслідки цього приїзду: Чіччіно і Лілліна Велли ходили гуляти Римом зі своєю блідою і розгубленою маленькою кузиною, з першого ж дня відсунувши її на другий план. Невдало ж він вибрав момент для серйозної розмови!

— Я маю поїхати геть? — одразу ж відрубала вона. — Та хоч завтра. Без розмов. Але не сама!

— І з ким же? — сказав Каполіно. — Я…

— У твоїх руках доля Італії, знаю! — вигукнула Ніколетта. — Хіба може Палата завтра засідати, якщо тебе не буде?

— Прошу тебе, — сказав Каполіно, зробивши руками жест, який, з одного боку, означав заклик до стриманості й розсудливості, а з другого — небажання даремно спрямовувати розмову по цьому легкому, хоч і слизькому, шляху. — Я тут виконую свій обов'язок.

— Я теж! — швидко відповіла Ніколетта. — Тобі не здається? Ти — як депутат, я — як дружина. Навіть мер так каже: дружина повинна йти за чоловіком. Любий мій, якщо ти так це сприймаєш… Не говори про свої обов'язки, не сміши мене! Я ж тобі казала: ти, дорогенький, вже давно втратив голову! Поговорімо, як раніше, точніше, домовмося, як раніше, — взагалі не треба розмов, заради твого і мого блага! Зауваж, Ньяціо, ти ситий цим по горло, а я сита тим паче і здатна… не знаю, здатна в цю хвилину на будь-яке божевілля. Попереджаю тебе!

— Господи, чому ж? — застогнав Каполіно, склавши руки.

— Ах, чому? — вигукнула Ніколетта, підходячи до нього, розчервоніла від гніву і презирства. — Ти питаєш мене чому? Ти велиш мені поїхати геть, повернутися туди і ще питаєш чому?

— Прошу тебе, прошу… — спробував перебити її Каполіно, простягаючи вперед руки, щоб цим жестом зупинити її лють. — Це ж у наших… у твоїх же інтересах, вибач! Якщо не даси мені говорити…

— І що ти хочеш сказати? Облиш! — вигукнула Ніколе. — Я знаю, що маю сказати, не сумнівайся, — дуже серйозно вів далі Каполіно, опустивши очі. — Ти не знаєш, що сказав мені Фламініо сьогодні вранці. Хіба досі я мав щось проти твого тривалого перебування в Римі? Не мав нічого… І ти сама картала себе за те, що не поїхала допомагати Аделаїді в день її весілля. А знаєш, до чого призвела твоя відсутність у Джірдженті? А ось до чого: Фламініо Сальво, залишившись сам, втомився і вирішив нарешті піти назустріч бажанням своєї доньки.

Ніколетта аж заклякла, почувши це.

— Ах, так? — сказала вона і закусила губу, з ненавистю втупивши погляд в порожнечу.

— Розумієш? — вів далі Каполіно. — Він боїться, що вона спаде з розуму, як це сталося з її матір'ю. І мені здається, що страх цей небезпідставний. Ти її бачила? На неї боляче дивитися.

— Вона просто огидна! — вибухнула Ніколетта. — Як їй не соромно!

— Кохання… — зітхнув Каполіно, знизуючи плечима і напівзаплющивши очі. — А Фламініо, мабуть, також розуміє, що, беручи до уваги божевілля її матері, знайти гідну пару для доньки буде нелегко. Він поставив Косту у складне становище перед гірниками і хотів би винагородити його за відданість і самозречення…

— Яка турботливість!.. яке вболівання!.. — сказала Ніколетта. — І я повинна пурхати між ними, мов бджола між квітками…

— Ти? Чому? — спитав Каполіно.

— Хіба я не опікунка його доньки? — розлютилася Ніколетта. — Хіба не мені доведеться пасти очима закохану пару, бути свідком їхніх пестощів, їхніх розмов, вислуховувати потаємні звірення ожилої сором'язливої голубки?

Каполіно знизав плечима, ніби кажучи: «Зрештою, чим це погано?..»

— Е, ні, мій любий! — рвучко заперечила дружина. — Мені було б байдуже, якби я не була змушена грати цю роль заради себе самої, як ти кажеш… І ти забуваєш ще дещо! Що цей добродій інженер якось просив моєї руки, а я йому відмовила, бо вважала його недостойним мене! І це буде чудова помста з його боку, коли він у мене на очах стане нареченим доньки Фламініо Сальво!

— Але ця тодішня твоя відмова, — зауважив Каполіно, — може радше стати причиною приниження доньки Фламініо Сальво…

— Звісно! — вигукнула Ніколетта, підводячись. — Бо тепер я дружина високоповажаного депутата Іньяціо Каполіно!

— Який вартує набагато більше, повір мені, будь ласка! — вигукнув той, вдаривши кулаком по столу і теж гордо підводячись.

Ніколетта подивилася на нього спокійно, знизу вгору, а тоді сказала:

— Ну, щодо заслуг, то я не смію піддавати їх сумніву! Але… але я таки мушу їхати, авжеж, знову ж таки заради моїх власних інтересів, як ти кажеш… Що поробиш? Заслуги, любий мій, не часто приносять щастя.

— Мене теж бісить, — сказав Каполіно, — що такий дурень, такий телепень, як він, може отак піднятися, так просунутися завдяки примхам долі, яка підштовхує його вперед, мов тварину із зав'язаними очима, проти його волі… Бо він, знаєш? сказав якось мені, що йому нічого не треба… У цьому вся іронія. Він нічого не помічає, нічого не розуміє, а доля йому допомагає! Завтра він стане зятем Фламініо Сальво!

— Е, ні! — вибухнула Ніколетта. — Цього шлюбу не буде! Запевняю тебе: не бу-де!

Каполіно знизав плечима й примружив очі:

— Якщо Фламініо забажає… як ти зможеш його зупинити?

— Як? — відповіла Ніколетта. — Як… не знаю як! Але за всяку ціну — ах, зроблю це за всяку ціну! можеш не сумніватися!

Каполіно наполягав:

— Та ну, невже ти думаєш, що Коста справді прагне помсти за твою відмову? Ні, будь певна! Він і на це не здатен! Я спостерігав за ним: з тобою він шанобливий, догідливий… а навіть якийсь незграбний у твоїй присутності… йому й на гадку це не спаде! А якщо ти… якщо ти зумієш подолати зневагу і ставитимешся до нього… я хочу сказати, ставитимешся до нього з певною… ввічливою фамільярністю…

Під поглядом Ніколетти, яка дивилася на нього з холодним, спокійним презирством, усмішка, якою він супроводжував свої останні слова, згасла.

— Як, до речі, ти з ним поводилася досі, — додав він поважно. Тоді змінив тему: — О, я хотів запропонувати тобі піти кудись… Повечеряємо разом… Ти не проти?

Повернувшись додому пізно ввечері, Ніколетта, лягаючи в ліжко, запитала чоловіка:

— Хіба інженер Коста не має через два-три дні виїхати на Сицилію?

— Так, — відповів Каполіно. — Фламініо сказав мені це сьогодні вранці.

— А ти міг би сказати Фламініо, — вела далі Ніколетта, зіщулившись під ковдрою, — що я теж готова повернутися, але не сама. Оскільки їде інженер…

— Ага, точно! — вигукнув Каполіно. — Чудово! Ти можеш поїхати з ним.

— Добраніч, любий!

— Добраніч.

Твердо переконаний, що доля завжди, від самого його народження, була налаштована проти нього, Фламініо Сальво вважав, що йому досі вдавалось перемагати її тільки завдяки своїй завжди пильній і непохитній волі, яка безнастанно захищала його і давала йому змогу давати відсіч всім тим, кого вона робила і робить своїм сліпим знаряддям, вдаючись до вчинків, які він сам вважав жорсткими. Але неприязна доля, не маючи змоги окошитися на ньому, звернула всю свою лють на його родину — на дружину, сина, а тепер, через цю нездоланну пристрасть, і на доньку. У цих нещастях він справді відчував підлу й жорстоку помсту; і це почуття не тільки позбавляло його докорів сумління за все зло, яке він усвідомлював, що вчинив, але навіть вселяло в нього сором за ту чи ту його минущу слабкість і мало не уповноважувало його чинити ще більше зла, щоб і собі помститися долі або щоб самому не зазнати поразки. Йому навіть на гадку не спадало, що в пристрасті його доньки до Ауреліо Кости, можливо, нічого лихого немає. Для нього пристрасть ця, безумовно, була злом, і зовсім не через нерівність їхнього походження чи соціального статусу (дурниці!), а тому, що її породила його власна слабкість — вдячність, яку він протягом багатьох років виявляв до свого маленького рятівника. Добро не могло дати йому нічого, крім зла. Для нього це було незаперечною істиною. І жоден філософ не зумів би спонукати його визнати, що ці його міркування, засновані на упередженнях, мають ґандж. Логіка? Яка може бути логіка проти досвіду всього життя? Зрештою, якби бодай в одному випадку він погодився визнати хибність своїх міркувань, то прощавай виправдання всього того зла, яке він свідомо вчинив у стількох інших випадках! Щоразу, коли якась оборудка чи будь-яка справа від самого початку здавалася сприятливою для нього, Фламініо, замість того, щоб радіти цьому, сприймав це з недовірою, відразу ж починав підозрювати пастку і ставав в оборонну позицію.

Тому його зовсім не втішила ані заява Каполіно, що Ніколетта готова вирушити наступного дня і що вона хотіла б їхати разом з Костою, ані повідомлення Чіччіно та Лілліни, що Ландо Лаурентано, який цілий ранок гуляв разом з ними та Діанеллою, того ж вечора навідається до них, щоб привітатися із Сальво. Вони зустрілися з Ландо випадково, і хоч спочатку він сказав їм, що дуже роздратований певною публікацією в ранковій газеті, але згодом дав зрозуміти, що радий їхньому товариству і дуже вдячний за можливість розважитися. Фламініо Сальво саме давав Ауреліо Кості у кабінеті Франческо Велли останні вказівки щодо його повернення на Сицилію, призначеного на наступний ранок, коли небіж з небогою принесли йому цю звістку, галасливо ввірвавшись туди і тягнучи за собою Діанеллу. Він одразу помітив, що обличчя доньки змінилося, але зовсім не так, як це зазвичай бувало, коли вона бачила Ауреліо, і на мить аж остовпів, бо, коли кузени розповідали про те, яким чарівно обхідливим був з ними Лаурентано, вона схвильованим і немов не своїм голосом з ноткою виклику ствердила:

— Так, він був дуже люб'язний! Дуже люб'язний!

— Я дуже радий… — холодно відповів Фламініо, дивлячись на неї поверх окулярів. — Але, будь ласка, я зараз тут…

І він кивнув на Косту, що означало: «У мене тут поки що зовсім інші справи…»

Зрештою, це була правда. Він збирався наразити на смертельну небезпеку цього порядного юнака, який абсолютно не усвідомлював, яку роль йому призначено; він збирався кинути його на поталу гніву цілої голодної і розчарованої округи. У душі Сальво тоді розгорталася дивна гра свідомих самообманів. Втіха від цієї звістки перетворилася на незадоволення, а надія — на недовіру, і тому він не тільки не збирався звертати увагу на випадкову зустріч з Лаурентано і гарне враження, яке, схоже, молодий князь справив на доньку, але й сприйняв це як справжнісіньку перешкоду, адже, щоб догодити доньці, Фламініо уже натякнув цьому порядному юнакові, Кості, на винагороду за цю дуже небезпечну справу, у яку він його втягував. І він далі плекав цей свідомий самообман, сповнившись роздратуванням проти доньки, яка, схиливши його до цих поступок, тепер давала йому зрозуміти, що молодий князь Лаурентано зовсім не був їй осоружний — він зрозумів це з нового виразу її обличчя! На цьому гра самообманів в душі Сальво не припинилася. Він вдавав, що не розуміє цієї зміни в поведінці доньки, хоч все дуже добре розумів; він не сумнівався, що Діанелла, вихваляючи Лаурентано в присутності Ауреліо, мала намір помститися йому, і тепер, напевно, десь там потайки плаче і мучиться. Його удаване роздратування з приводу винагороди, на яку йому довелося натякнути Кості, було в глибині душі роздратуванням справжнім, бо, щоб не відчувати докорів сумління за муки, яких він завдає доньці, Фламініо і далі вдавав, ніби й справді вирішив віддати Діанеллу за Косту, якщо тому вдасться вставити сицилійським сірчаникам клепку. А тимчасом він відправляв його наступного дня на Сицилію в товаристві Ніколетти Каполіно.

Увечері він люб'язно, хоч і дещо стримано поводився з Ландо Лаурентано, якого родина Велла прийняла з великою радістю, особливо Чіччіно з Лілліною. Діанелла була дуже бліда і трималася завдяки безперервним судомним зусиллям волі, що викликали жалість і страх. Її лагідні очі то спалахували, наче в розгубленому переляку, то тьмяніли майже до каламутної непрозорості. Ніколетта Каполіно, яку запросила сім'я Велла того останнього дня, натякнула їй, що наступного ранку вирушає в дорогу з Костою; а тепер вона без жодної манірності, але із властивою їй жвавою безтурботністю розповідала молодому князю Лаурентано про вишукану люб'язність дона Іпполіто там, у Колімбетрі, у нещасливий момент поєдинку її чоловіка.

Останній невдовзі після цього ввійшов до багатого салону разом з інженером Ауреліо Костою, який прийшов попрощатися з родиною Велла.

Для Діанелли та Ніколетти це був момент тривожного очікування. Наскільки стриманий, серйозний і стривожений вигляд мав депутат Ігнаціо Каполіно в цих жалобних окулярах у черепаховій оправі, настільки приголомшеним, збентеженим і засліпленим здавався Ауреліо Коста. На його обличчі застиг вираз глибокої стурбованості, яку викликала в ньому звістка про майбутній від'їзд разом з Ніколеттою. Він більше не відчував землі під ногами, не міг вимовити ні слова. Побачивши, що Ауреліо увійшов, Ніколетта аж злякалася: навіть не дивлячись на нього, вона відчула, що той шукає її очима, не звертаючи більше ні на кого уваги. Вона з полегкістю зітхнула, коли почула, як він невдовзі взявся жваво обговорювати з молодим Лаурентано діяльність Ліги на Сицилії. У нього зникла будь-яка стурбованість, будь-яке співчуття до голодних гірників Араґони, не було й жодної злості через неуспіх його проєкту обов'язкового об'єднання — тепер він прагне зустрітися з усіма тамтешніми бунтівниками з батогом у руці. Фламініо Сальво, зважаючи на присутність Лаурентано, з усміхом закликав його до поміркованості.

— Навіщо вони підпалюють копальні? — гарячкував Коста. — Я знаю цих тварюк! Не дай Боже показати перед ними страх! До розуму їх можна довести хіба що батогом! Залиште це мені… Про мене всі забули, не зволили навіть оком кинути на мій проєкт, та я пощу туди сам… і ми подивимось одні одним в обличчя…

У своєму піднесенні він не відчував недоречності своєї войовничої промови; Коста анітрохи не засмутився, коли врешті зрозумів, що на нього ніхто вже не звертає уваги, і вслід за Каполіно вийшов на просторий балкон; а тимчасом Фламініо Сальво, Франческо Велла і Ландо Лаурентано далі тихо розмовляли між собою, Чіччіно запевняв Ніколетту, що незабаром приїде до неї в Джірдженті, а донна Роза з Лілліною давали Діанеллі поради, як їй слід чинити, якщо вона хоче якнайшвидше відновити здоров'я і життєрадісність. Каполіно, якого покликав Сальво, незабаром повернувся в салон, і Ауреліо Коста залишився на балконі сам.

Як довго він там стояв? Він дививсь на зорі, дивився, мов уві сні, на місячне світло, що відбивалося на далеких шибках вікон навпроти, по той бік площі; його охопила нестерпна і солодка тривога, і він більше не думав про те, де перебуває, маючи перед очима єдиний образ — образ тієї, яка невдовзі, безсумнівно, прийде до нього сюди і скаже: — До завтра! І назавжди!

— До завтра і назавжди, — повторював він собі, стискаючи кулаки і сласно мружачи очі.

Він уже говорив з нею вранці. Вони вже домовилися. Вона все, геть усе покине, щоб піти за ним! Так, навіть туди, назустріч небезпеці, від якої Коста уже не міг ухилитися. Зрештою, він не міг туди не поїхати — там був його дім, там була його робота, яку він тепер передасть іншим, коли піде від Сальво. Яке це має для нього значення? Про яку винагороду вона йому говорила? Велику винагороду, яку він втратить, пішовши від Сальво… Яка йому різниця? Що може бути більшою нагородою, ніж щастя, яке вона дасть йому, кохаючи? Так марив Ауреліо, чекаючи її на балконі і вряди-годи збуджено повторюючи:

— До завтра і назавжди!

Тим часом у салоні Іньяціо Каполіно зі скорботним виглядом розповідав про переполох, який здійнявся того дня в кулуарах Палати депутатів через публікацію в ранковій газеті одного повідомлення. Йшлося про сорок тисяч лір, які заборгував Римському Банкові Роберто Ауріті («а всі знають, що він підставна особа, — писала газета, — за якою стоїть відомий член парламенту з півдня, який донедавна тішився прихильністю якщо не всього уряду, то деяких його членів (hic et haec[70])»). І далі газета розповідала про викрадення документів заради порятунку цього депутата-південця. Але в останню мить виявилося, що через поспіх кілька записок знищити не вдалося, і вони потрапили до рук судової влади — кілька записок від Ауріті, який тепер відчайдушно шукає ті сорок тисяч лір, щоб врятувати себе і свого друга.

Каполіно повідомив, що багато депутатів крайньої лівиці хочуть подати до Палати скаргу, і заявив, що арешт Ауріті неминучий.

Ландо Лаурентано був мов на голках. Цілий день він намагався з'ясувати, яким чином ця новина потрапила до ранкової газети, — схоже, що її повідомив хтось, хто підслуховував під дверима кімнати, де Джуліо Ауріті благав його про допомогу; і він боявся, що тепер Джуліо запідозрить його в тому, що це його рук діло.

Сальво, Велла і Каполіно, помітивши занепокоєння молодого князя, заходились висловлювати співчуття Роберто Ауріті як жертві, і Сальво дав зрозуміти, що він був би готовий дати цю суму, щоб врятувати його; але Каполіно сказав, що вже запізно. Залишалося тільки випити чаю, який уже приготувала Лілліна.

Перші дві чашки, які приніс Чіччіно, дісталися донні Розі та Діанеллі. Наступну чашку Ніколетта передала Ландо Лаурентано.

— Молока?

— Так, дякую. Трохи.

Діанелла, п'ючи чай, чекала, що Ніколетта вийде на балкон з останньою чашкою для Ауреліо. Але Ніколетта, побачивши, що за нею стежать, спочатку вдала, ніби забула про нього, і залишила чашку собі.

— Ага, а для мого кавалера? — вигукнула вона згодом, ніби раптом згадавши.

І вийшла на балкон.

Побачивши її, Ауреліо інстинктивно відступив якомога далі в тінь, щоб вона пішла туди за ним. Але Ніколетта, ледь переступивши поріг балкона і простягнувши йому чашку, тихо й жорстко сказала:

— Заради Бога, повертайтеся назад — ви привертаєте до себе увагу. Не будьте хлопчиськом!

— Ви лиш скажіть мені… — благав він.

— Так, я скажу вам, і добре це собі запам'ятайте, — додала вона, — що я зробила все, аби запобігти вашій і моїй загибелі. Не звинувачуйте мене завтра, бо ви теж цього хотіли. Годі!

І вона повернулася в салон.

Розділ четвертий

Коррадо Сельмі вийшов з Палати депутатів розбурханий, блідий від люті, усе тіло його судомно тремтіло. Опинившись на площі, на сонячному світлі, він зробив над собою відчайдушне зусилля, щоб відновити самовладання й повернути собі владу над життям, яке вислизало з-під його контролю посеред жахливого сум'яття; але відразу ж спинився, відчуваючи, що не має сили навіть вдихнути, немов груди його і живіт розірвало на частини.

Тоді його раптом охопило нове почуття — страх. Не перед іншими, а перед самим собою.

Недавно у парламентській залі він виступив проти тих, інших, і з надзвичайною жорстокістю атакував їх. Він все ще весь тремтів через це. Ніхто в залі не наважився навіть дихнути. Але та тиша… ох, та тиша була для нього гірша від будь-якого звинувачення, від будь-якого шаленого вибуху всього зібрання.

Ця тиша вбивала його.

У його вухах все ще відлунювали кроки, коли він виходив із зали. У страхітливій тиші вони звучали, мов удари молотка по труні.

У нього страшенно пересохло в роті; а його ноги наче… наче підкошувалися під ним.

Розчавлений звинуваченням, Коррадо зібрав усю життєву енергію, яка все ще була в ньому, щоб вистояти, але щойно він закінчив говорити, як запала ота тиша. Не було жодних сумнівів, що відразу після його виходу із зали зібрання проголосує за дозвіл почати проти нього судовий процес.

Але ж усі знали, що він бідний; знали, що не можна колоти йому очі цими взятими в банку грішми, як багатьом іншим.

Хіба після того, як він не раз дивився в очі смерті саме тоді, коли життя усім здається найпрекраснішим, тепер він не мав права жити? Супроти темної заплутаності всіх цих неоднозначних обставин простота цього права здавалась занадто наївною, а отже, нема сумніву, що всі вони засміють його і неодмінно відмовлять Коррадо.

Ці людці хотіли бачити його мертвим; мало того — хотіли знеславити його! Ліпше б він загинув тоді і був би героєм для тих, хто живе сьогодні і вважає те, що він зостався жити, злочином.

Але несправедливими здавалися йому не так звинувачення, як обвинувачі — невдячні та підлі; вони стільки років визнавали його право на таке життя, а тепер раптом вирішили глузливо показати Сельмі його ж наївність; розуміючи стільки років його потреби, тепер вони закидали їх йому як ганьбу.

І на цьому вони не зупиняться! Тепер буде суд, вирок, в'язниця.

Коррадо Сельмі засміявся і знову відчув, яких зусиль йому коштувало, щоб вираз люті на обличчі змінити на цей страхітливий сміх. Невже щира й легка усмішка, яка завжди супроводжувала всі його вчинки, навіть найсерйозніші і найризикованіші, перетворилася на цю невеселу, сувору й гірку гримасу? Він знову злякався самого себе, злякався точного усвідомлення чогось незрозумілого і жахливого, що раптом закралося в глибину його істоти і руйнувало її, створюючи враження, що його щось розриває зсередини. І щоб хоч якось зліпити докупи цілість свого буття, щоб подолати огиду і жах від цього враження, Коррадо роззирнувся навколо, ніби просячи підтримки й розради у знайомих йому речей. Вони теж здалися йому зміненими і немовби зникомими. Він із жахом відчув, що вже не може відновити стосунків між ним і всім, що його оточувало. Так, він міг дивитися, але що він бачив? Він міг говорити, але що мав сказати? Міг рухатися, але куди мусив піти?

Він заговорив, просто щоб почути звук свого голосу, і йому здалося, що голос також змінився. Коррадо сказав:

— Що мені робити?

Він добре знав, що має робити. Але коли притиснув язик до піднебіння, вимовляючи «т» у слові «робити», то не відчув нічого, окрім сухості язика та гіркоти в роті, і сповнений огиди, похмурий вираз так і застиг у нього на обличчі.

— Ні, — додав він. — Насамперед… може, є ще щось?

Усе інше здавалося йому марним і безглуздим. Він міг тільки ще якийсь час говорити й робити дурниці, просто щоб відвести душу і позбутись усіх бажань. Серйозно думати і серйозно діяти він був ладен, тільки піддавшись темному й жорстокому намірові, який знищував у ньому всі ознаки життя. Коррадо міг погратися з уламками свого життя, що виринали на поверхню його розтерзаної внутрішнім сум'яттям свідомості, ще трохи погратися… Так, у домі Роберто Ауріті! Він мусить побачити його, сказати, що Роберто сам підставив себе під звинувачення, намагаючись прикрити його. Ось тепер він знав, куди йому йти.

Коррадо Сельмі гукнув екіпаж, щоб не відчувати тремтіння і слабкості в ногах, і назвав візникові адресу: вулиця Колоннетте.

Тільки-но сівши в повіз, Сельмі пошкодував про це, передбачаючи бурхливу сцену у відповідь на все, що він був зробив. Але ні — він зуміє будь-що запобігти цьому. Йому здавалось, що такий вчинок був не так його обов'язком стосовно Роберто Ауріті, як виявом його великодушності. Але в той момент ця великодушність викликала у нього лише презирство. Він позбувся будь-якого престижу, будь-яких привілеїв і тепер розділить долю цього невдахи, який не зміг використати свої таланти, свої заслуги, щоб створити собі становище і набути ваги в очах інших, хоч це було цілком можливо. Він відчував до Роберто Ауріті не жалість, а злість. І нехай навіть саме він, пливучи навмання, затягнув його із собою на ці рифи, цей бідолаха, звичайно, не заслуговував на те, щоб Коррадо Сельмі, який вже майже врятувався, знову кинувся в море, щоб загинути разом з ним; цей чоловік не заслуговував на це, бо ніколи не вмів жити, не вмів побороти навіть незначних перешкод — Роберто вже сам по собі був потопельником, якому Коррадо багато разів кидав мотузку, допомагаючи врятуватись. Він лиш один-єдиний раз надав Коррадо допомогу і тією ж простягнутою рукою тягне його тепер за собою в безодню, униз, на дно, змушуючи відмовитись від порятунку. А той його брат, що помчав на Сицилію, щоб врятувати їх обох! Ага, і всі мали чекати, коли він повернеться звідти з грішми! Без поспіху! Куди ж квапитися? А той ще й розповів про все Ландо Лаурентано! Дурень! Авжеж, з огляду лише на один цей факт він міг би відмовитися підставляти себе, щоб прикрити нездару. Але тепер…

Прибувши на вулицю Колоннетта, Коррадо піднявся напівтемними сходами і зустрів Оліндо Пассалакву, який через три приступки збігав сходами.

— А, це ви, пане депутате! Я саме біжу вас шукати… Скажіть, що сталося? у чому річ?

— Надворі вітряно, — спокійно відповів Коррадо Сельмі.

Оліндо Пассалаква заціпенів, мов колода.

— Вітряно? Що ви таке кажете? А як те підле звинувачення? Але як? Хто це зробив? Варто плюнути йому в обличчя! І треба було робити Італію для таких негідників!

Коррадо Сельмі взяв двома пальцями його за підборіддя:

— Браво, Оліндо! Ці почуття шляхетні!..[71] Ходімо, ходімо!

— Зачекайте, пане депутате, — благав Пассалаква, затримуючи його. — Мушу вас застерегти! Моя Нанна ще нічого не знає. Ми теж нічого не знали. Моєму швагрові Піладе випадково потрапила до рук газета дводенної давнини… він розгортає її і бачить… тоді надсилає нам, позначивши статтю… Роберто тоді саме поливав квіти на терасі… прочитав її і впав з небес на землю… Аж не віриться! Така людина, як він, — і не читає газет у такий час! Розумієте? Як той птах… як його? що голову в пісок ховає… А я купую йому три газети, розумієте? щовечора — три газети! А він хоч би одну читав! Тільки-но її розгортає, то відразу починає куняти, а потім каже, що прочитав усі три і що він просто не висипається!

— Страус, — сказав Коррадо Сельмі. — Дозволиш?

І він поправив під горлом Оліндо Пассалакви яскраву червону краватку, зав'язану вузлом-метеликом.

— Страус, — повторив він. — Той птах, про якого ти казав… Отак буде добре!

Оліндо Пассалаква знову аж рота роззявив.

— Дякую, — сказав він. — Значить… значить, можна не хвилюватися?

Коррадо Сельмі з серйозним виглядом подививсь йому в очі і поклав руки на плечі:

— Хіба ти не наглядач? — запитав він його.

— Наглядач… авжеж, — спантеличено відповів Пассалаква, ніби не зовсім у цьому впевнений.

— Тож нехай світ розвалиться на друзки! — вигукнув Селмі з жестом презирливої зневаги. — А тобі, наглядачеві, має бути байдужісінько. Ходімо, піднімімось зі мною.

Вони застали Роберто геть приголомшеним, той сидів у кріслі, дивлячись у стелю, руки його безсило звисали, а поруч з ним стояла поливальниця. Побачивши Сельмі, він схопився на ноги і, судомно схлипуючи, кинувся йому на груди.

— Заради Бога, заради всього святого! — благав Оліндо Пассалаква, біжучи зачиняти двері і подаючи руками знаки не галасувати, щоб Нанна не почула.

На схлипування Роберто на грудях Коррадо Сельмі відгукувався крізь зачинені двері нявкітливий вокаліз учениці співу. Витримуючи на собі вагу Роберто, Коррадо певний час спостерігав за жестами Пассалакви, який знай благав милосердя для хворого серця своєї бідної дружини, для пропащого Роберто, для будинку, який ось-ось рознесуть ущент; врешті-решт він здригнувся і вибухнув диким реготом:

— Дай-но мені це! — гукнув Сельмі, хапаючи поливальницю і вискакуючи на терасу. — Чому всі такі серйозні? Ти поливав квіти? Тож поливаймо їх далі! Тут… тут… ось так! Ось так! Дощ, Оліндо! Дощ! Дощ!

І на Оліндо Пассалакву полився з поливальниці справжній, шалений дощ. Затуляючи голову руками, чоловік побіг вздовж тераси з криком, а за ним біг Сельмі, який далі сміявся, примовляючи:

— Я ллю воду, ти ллєш воду, він ллє воду, ми всі ллємо воду[72]!

— О Господи! заради Бога… ні! Прошу вас… ні… що ви робите? годі… заради всього святого… це не жарт! годі… ооох… досить!..

На крики надбігли Нанна, учениця співу, Антоніо Дель Ре та Чельсіна. Коррадо Сельмі, засапавшись, негайно підбіг потиснути руку пані Лаллі, яка сміялася, дивлячись на свого чоловіка, що тремтів, мов мокре курча. Дівчата також сміялися.

— Скажіть-но, люба Нанно, — вигукнув Сельмі, — що на світі найкорисніше? Сміх! Тож сміймося й поливаймо Оліндо! Хай росте великий і смішний!

— Але ж я плачу… — стогнав Пассалаква.

— А ти смішний саме тому, що плачеш! — відрізав Сельмі.

— Сміх часто закінчується… — пробурмотів Антоніо Дель Ре, стискаючи кулаки.

— Закінчується слізьми, так? — завершив за нього речення Сельмі. — Браво, юначе! Ти, як завжди, серйозний! Свої дурниці ти також робитимеш завжди поважно і ґрунтовно, надуваючи щоки. А от ми, натомість… ходімо, наглядачу… потанцюймо трохи… туди, Нанно, туди… до фортепіано! Ви гратимете, а ми танцюватимемо! Роберто вбере штани з розрізом ззаду, одягне сорочку навипуск, візьме іграшкову шаблю й дерев'яного коника, якими він грався на війні в шістдесятому; а ми зробимо йому паперовий шолом, і він гарцюватиме по кімнаті… Гайда!.. до бою!.. а тимчасом ми з Оліндо танцюватимемо під звуки гімну Гарібальді… Va' fuori d'Italia…Va' fuori d'Italia… Va' fuori d’talia… Va' fuori, o stranier![73]

He встиг він закінчити останньої репліки, як на порозі тераси з'явився Мауро Мортара з медалями на грудях і ранцем за плечима, з радісними, заплаканими очима, що променіли зворушливим блаженством. Побачивши його, Коррадо Сельмі з жахом підніс руки до обличчя і вибіг через інші двері, що виходили на терасу, репетуючи:

— О Боже, ні! Це вже занадто!

Роберто Ауріті побіг за ним, намагаючись затримати його:

— Коррадо! Коррадо!

За цією втечею спостерігав геть збитий з пантелику Мауро Мортара, побачивши водночас подив пані Лалли, Пассалакви й учениці співу, здивовану усмішку Чельсіни та похмурий вираз обличчя Антоніо Дель Ре.

— Я прийшов, з вашого дозволу, — сказав він, — попрощатися з доном Роберто. Завтра я іду.

— А ви хто такий? — запитала його пані Лалла, наче він був мешканець місяця, який впав з неба.

— Я… — почав було відповідати Мауро Мортара, але затнувсь, коли впізнав Антоніо Дель Ре. — Ви часом не онук донни Катеріни?

Вимовляючи це ім'я, він зняв шапку.

— Скажіть йому, — додав Мауро, — хто я такий. Я був уже тут двічі, але мене не пускали, бо дона Роберто не було вдома.

Пассалаква, весь мокрий, підійшов до нього, глянув на медалі на його грудях і запитав:

— Сицилійський патріот? Сицилійським патріотам, їй-богу, золоті пам'ятники треба ставити! золо… золо… золоті…

Він хотів чхнути, але не міг. Пассалвква ще деякий час постояв з відкритим ротом, на тремтячих ногах, з простягнутими руками, ніби захищаючись, і нарешті таки чхнув.

— Золоті статуї! — повторив Оліндо. — Трясця тому Сельмі, через нього я застудився! Але чому він утік? Він що, божевільний? Погляньте-но, як він… як він мене… але куди він подівся?

— Роберто! — вигукнула пані Лалла, вбігаючи з тераси до кімнати крізь двері, через які щойно втік Сельмі.

Усі вони, налякані, кинулись за нею.

На порозі тієї кімнати непорушно стояв, опустивши очі, якийсь незнайомець з капелюхом в руці, а Роберто — його вкрите червоними плямами обличчя стало землистим за кольором — судомно, нерішуче озирався навколо. На її крик він витягнув руки, але так, ніби хотів запобігти вибухові власних, а не чужих емоцій.

— Прошу вас, прошу, — сказав він, — без галасу… Це нічого… Просто… просто викликають у квестуру…

— Вони його арештують! — зі свистом вирвалось у Антоніо Дель Ре, а обличчя його аж перекосилось від хвилювання.

Нанна зарепетувала й конвульсивно впала в обійми чоловіка.

— Його арештовують? — запитав Мауро Мортара, ступаючи вперед, поки Роберто Ауріті шукав у кімнаті одяг і жестами просив усіх не кричати та не здіймати галасу.

— Як це? — вів своєї Мауро, дивлячись на Антоніо Дель Ре.

Не отримавши відповіді, він підійшов до незнайомця і, піднявши руку, гнівно сказав:

— Ви! ви прийшли сюди, щоб заарештувати дона Роберто Ауріті?

— Мауро! — перебив його той. — Заради Бога, Мауро… облиш!

— Як це? — повторив Мауро Мортара, звертаючись до Роберто. — Вас арештують? За що?

Роберто кинувся на допомогу Пассалакві, учениці співу та Чельсіні, які вже не здужали тримати пані Лаллу: та відбивалася від них і, звиваючись, судомно кричала, ридала, стогнала й сміялася.

— Туди, заради Бога, несіть її туди! — благав він.

Але не було ради. Замість того, щоб скористатися допомогою Роберто, Пассалаква обняв його за шию, ридаючи і вигукуючи:

— Цап-відбувайло! Цап-відбувайло! Цап-відбувайло!

Роберто майже з огидою вирвався з його обіймів і заткнув вуха, а Пассалаква, повернувшись до Мауро Мортари, вів далі:

— Бачите, патріоте? Ось як Італія віддячує своїм мученикам! Отак!

— Син Стефано Ауріті! — говорив сам до себе Мауро Мортара, витріщивши очі і б'ючи себе долонею в груди. — Син донни Катеріни Лаурентано!.. І саме це довелося мені побачити в Римі? Що ж такого ви скоїли? — кинувся він із запитанням до Роберто, хапаючи його за руки і трусячи ними. — Скажіть мені, що ви не змінилися! Це правда? Ну, тоді…

Однією рукою він схопив медалі у себе на грудях, зірвав їх, кинув на землю, наступив на них ногою і розтоптав, а тоді гукнув до поліційного уповноваженого:

— Розкажіть про це своєму урядові! Скажіть їм, що старий селянин, який приїхав до Рима зі своїми гарібальдійськими медалями, побачивши, як заарештовують сина героя, що помер у нього руках під час битви при Мілаццо, зірвав медалі зі своїх грудей і розтоптав їх!

Він повернувся до Роберто й обійняв його, поки той схлипував у нього на плечі.

— Синку! Синку! — знай примовляв Мауро, плескаючи його по спині.

У цей момент, завиваючи і перекинувши по дорозі стілець, з кімнати вибіг Антоніо Дель Ре. Чельсіна, яка стежила за ним, побігла услід, злякано кличучи його. Мауро Мортара швидко обернувся, наче цей поспішний вихід навів його на думку, що хтось таки хоче запобігти арештові, а він має показати, що готовий до рішучих дій. Вивільнившись з його обіймів, Роберто Ауріті підійшов до поліціянта:

— Я готовий.

— Ні! — закричав Мауро, знову хапаючи його за руку. — Доне Роберто! То ви здаєтеся?

— Будь ласка, облиш мене… — сказав Роберто Ауріті і повернувся до уповноваженого: — Вибачте…

Він жестом покликав Нанну, яка ледве дихала, притиснувши обидві руки до серця, і поцілував її в чоло зі словами:

— Тримайся…

— А що я скажу вашій матері? — вигукнув Мауро, трусячи в повітрі руками.

Роберто Ауріті зітхнув, підніс руки до обличчя, щоб стримати потік емоцій, і вийшов. За ним пішов і поліціянт, а пані Лалла, яку підтримував її чоловік та учениця співу, знов заходилась не то стогнати, не то волати:

— Роберто! Роберто! Роберто!

Мауро Мортара стояв і дивився, вщент розчавлений. Коли Пассалаква, який щойно прочитав статтю в газеті, розповів йому про все, що сталося, і описав весь жах і ганьбу становища, він лиш мовив:

— То це і є Італія?

Його велика мрія зазнала краху, і Мауро більше не думав ні про Роберто Ауріті, ні про його арешт. Він більше нічого не чув і не бачив. Його розтоптані медалі залишились там, на підлозі.

Виходячи з будинку Роберто, Коррадо Сельмі наштовхнувся на сходах на уповноваженого і вартових, які піднімалися, щоб заарештувати невинну людину. Він на мить нерішуче зупинився, але враз відчув, як його мозок огорнула густа темрява, і в цій темряві гніву та тривоги він почув голос з глибини своєї свідомості, який застерігав, що в цей момент він ніяк не може запобігти цій жахливій несправедливості. Коррадо спустився сходами, знову сів в екіпаж і відчув мало не подив, коли візник запитав його, куди його відвезти. Додому; чи потрібно було йому це казати? Куди ще він міг податися? що ще йому залишалося робити?

— На вулицю Сан-Нікколо-да-Толентіно.

Сельмі уявилось, ніби він уже там, він побачив себе на сходах свого будинку: ось він входить до своєї спальні, підходить до кутка, де на стіні висить зелена лакована шафка, відчиняє її, дістає маленьку пляшечку і… Він інстинктивно запхав руку в кишеню камізельки, де лежав ключ від тієї шафки. Дивна річ: він раптом згадав про дзеркало, маленьке овальне дзеркальце, що висіло біля тієї шафки, у яке йому не можна буде глянути, щоб не побачити себе. Але він таки бачив себе там, так, у тому дзеркалі, з пляшечкою в руці, бачив вираз своїх очей, які сміялися, наче не вірили, що він зробить це. Ні! Перше треба написати і завірити печаткою заяву на захист Ауріті — кілька рядків, чітких і ясних. Обвинувачі не заслуговують на те, щоб він востаннє виливав перед ними душу. Лише два рядки, щоб врятувати друга, який уже був у в'язниці.

Вороги… — але хто вони? Скільки їх? Усі! Хіба це можливо? Усі вчорашні друзі. Усі і ніхто, якщо перебирати їх по одному. Адже він не зробив нікому з них нічого такого, щоб вчорашній радісний прийом міг так раптово перетворитися на таке душевне відчуження, на таку ворожість. Але то була лише мить, сліпа хвилинна лють налетіла на нього, накинулась, мов на здобич, схопила його і розтерзала в один момент.

Ах, як повільно їде цей екіпаж! Коррадо Сельмі здавалося, що це з жорстокою злістю продовжує його агонію.

— Мене нема вдома ні для кого, — сказав він П'єтро, старому слузі, який працював у нього багато років.

Коли він увійшов до спальні, першим його порухом було підійти до цієї шафки. Він стримався. Згадав про заяву, яку мав написати. Але йому захотілося спочатку взяти пляшечку, і він, не дивлячись на неї, заніс її в кабінет і поклав на стіл. Він стояв там деякий час, немов у нерішучості, у пошуках чогось, що мав намір зробити і про що вже забув. Інстинктивно без поспіху повернувся у спальню; погляд його зупинився на овальному дзеркальці, що висіло на стіні біля шафки. Коррадо забув подивитись у нього на себе. Він знизав плечима й повернувся до бюрка, сів, вийняв з течки аркуш паперу і конверт, подивився, чи є на столі сургуч і печатка, знову підвівся й повернувся до спальні, щоб взяти з нічного столика свічник зі свічкою.

Заява вийшла не такою короткою, як він планував, бо, щоб краще захистити невинність Ауріті, він вирішив послатися як на свідка на управителя банку, якого також заарештували і з яким він таємно був домовився перед тим, як взяти борг на чуже ім'я. Закінчивши писати, він звів очі від стола на пляшечку, і раптом йому перехотілося перечитувати написане. Усі ті дрібні речі, які йому ще залишалося зробити, здавалися йому величезними: скласти папір учетверо, вкласти його в конверт, запалити свічку, розтопити сургуч, поставити печатки… він взявся робити все це з відчаєм, задихаючись. Його пальці, що вже не відчували дотику, тремтіли. Він уже збирався запечатати конверт, коли з вулиці пронизливо і голосно долинув звук катеринки. Сельмі здалося, що звук цей розколов йому череп: він заткнув вуха, схопився на ноги, обличчя його перекосилось у судомі, наче від нестерпного болю, і він уже збирався було підбігти до вікна, щоб накинутись на цього мандрівного музиканта з лайкою. Е-е, ні, чорт забирай! отак — ні! не під звуки неаполітанської пісеньки — ні, ні! Ця його лють була для нього принизливою. А може, він справді лиходій? Він має вбити себе, як йому годиться, — спокійно, твердою рукою, без цієї сухості в роті, заспокоївши нерви й посміхаючись. Коррадо узяв конверт із заявою і вкинув його до течки, а пляшечку з отрутою поклав до кишені. Він захотів знову вийти, щоб прогулятися востаннє, попрощатися з життям, звільнившись від усіх турбот, від усіх тягарів, від усіх пристрастей, з ясними очима і спокійною душею; попрощатися з життям, як завжди, легко усміхаючись, упитись востаннє всіма тими речами, які у нього залишилися, які раділи цьому сонячному дню, не підозрюючи серед каламутної плинності подій, що час невдовзі змете їх геть. Він спустився на вулицю, махнув рукою візникові, щоб той під'їхав, і звелів відвезти себе на Джаніколо[74]. Спершу, немов у полоні гулкого отупіння, яке буває, коли раптом закладає у вухах, він нічого не чув, не бачив і не думав; лише коли проїжджав вулицею Лунґара перед в'язницею «Реджіна Челі», йому спало на думку, що, можливо, Роберто Ауріті в цей час вже сидить там; але він не хотів більше мордувати себе цим. Невдовзі Роберто, завдяки його заяві, вийде на волю і продовжить своє непевне й болісне існування разом зі своєю пані Лаллою, Пассалаквою і Бономé, тоді як він — ох! — він звільниться від усього!

Коли Сельмі піднявсь на вершину пагорба, на висоту, з якої міг споглядати осяяний сонцем Рим під насиченою синявою неба, це здалось йому справжнім визволенням — визволенням від усіх тих гірких маленьких нещасть, які ображали і душили його внизу, від зіткнення з щоденною банальною дріб'язковістю, від надокучливого напосідання маленьких чоловічків, які заперечували його право рухатись і дихати. Він почувався там вільним і самотнім, вільним і безтурботним, вищим від усіх образ і пристрастей, поза часом, немов на цю висоту його піднесла велика любов до життя, яке він захищає, вбиваючи себе. І, сповнившись цим почуттям, він в одну мить відчув, що очистився назавжди. У вічності цієї миті всі його слабкості, усі його переступи й провини було скасовано і прощено, адже він теж людина і підкоряється зловорожій необхідності. Тепер, завдавши собі смерть, Коррадо здолає її. У той момент залишалась лише його осяйна, бездоганна і безсмертна любов до життя, до своєї землі, до своєї Вітчизни, заради якої він боровся і переміг. Так, подібно до багатьох героїв, які загинули прекрасною смертю там, нагорі, в обороні Рима, підкошені у розпалі молодечого шаленства, недосяжні для всіх нещасть, вільні від усіх перешкод, які, можливо, з часом спотворили б і принизили б їхній чин. І в цю мить він теж, позбувшись усіх нещасть, звільнившись від усіх перешкод, наснажений і сповнений давнім запалом, із золотистим відблиском в очах, відсвітом останніх променів сонця над будинками величного квадратного міста[75], готувавсь до смерті, такої ж прекрасної, як і їхня, — смерті, яка підносила його у власних очах, позбавляючи потреби заздрити усім тим, кого увічнили тут в мармурових погруддях. Він подумав, що пляшечка з отрутою у нього тут, з собою. Але ні! Не тут! Вдома! Тихо, на своєму ліжку, не виставляючи себе на глум! І Сельмі повернувся до міста.

Коли він уже спустився вниз, йому здалося, що душа його залишилася там, на осонні. Тут, у тіні, було ще живе, хоч і ненадовго, тіло; він глянув на свої руки та ноги, і його відразу охопив дрож від жаху. Але, немов почувши згори голос, який суворо дорікнув йому, він оговтався й відповів цьому голосові: авжеж, він скоро вб'є це своє тіло без вагань.

Проїжджаючи залізним мостом, він почув, як продавці газет вигукують, що вийшов позачерговий випуск найпопулярнішої римської газети. Він подумав, що це про нього, і, зупинивши екіпаж, купив газету. І справді, на першій сторінці був звіт про парламентську сесію, а в шостій колонці вгорі впадало у вічі його ім'я:

КОРРАДО СЕЛЬМІ

— це був заголовок сьогоднішньої статті. Він взявся читати її, але незабаром відчув дивне роздратування — для нього це вже була порожня й марна балаканина, не спроможна збудити в ньому бодай якесь почуття, немов вона складалася зі слів без сенсу. Йому здалося, що автор статті не мав іншої мети, окрім як довести, що він живий, цілком живий, а отже, може і вміє грати словами, щоб інші живі люди, читачі, могли сказати: «Овва, який він молодець! Подивіться, як добре він пише!». Йому раптом здалося, що цей аркуш паперу, такий легкий, з надрукованим вгорі його ім'ям, — це надгробний камінь, його власний надгробок, який він сам дивним чином везе у своїй кареті, прямуючи до могили; дивний надгробок, на якому замість звичної брехливої похвали викарбувані звинувачення й образи. Але що це могло значити для нього тепер? Він був мертвий.

Сельмі перегорнув сторінку газети. Одразу ж погляд його впав на заголовок великим шрифтом, який займав п'ять колонок другої сторінки:

КРОВОПРОЛИТТЯ В АРАҐОНІ НА СИЦИЛІЇ

і нижче, меншими літерами: Гірники сірчаних копалень бунтують — Напад на екіпаж гірничого інженера Кости — Сцени жорстокості — Його разом з дружиною депутата Каполіно вбито, а трупи спалено.

Коррадо Сельмі прикипів очима до цієї новини, охоплений жахом і відразою. Він зрозумів, що саме ця подія, а не він, була причиною надзвичайного випуску газети. Дружина депутата Каполіно? Він бачив її в Джірдженті, коли приїхав туди підтримати кандидатуру Роберто Ауріті і бути секундантом Верóніки на дуелі з її чоловіком. Надзвичайно вродлива жінка… Її вбито? А як це вона опинилася в Араґоні, в екіпажі разом з тим інженером? Ага, вона вирушила з Рима разом з ним… вони втекли? Він був інженер, який працював на Сальво… Робітники із сірчаних копалень йшли колоною з міста на вокзал, рішуче налаштовані не пустити його, якщо він не привіз з Рима запевнень, що обіцянок буде дотримано… Ой, ти диви… Прéола, Марко Прéола, той покидьок, якого Роберто Ауріті штовхнув на скляні двері редакції тієї клерикальної газетки… це він верховодив над цією дикою юрбою заколотників… це він під'юджував їх напасти на екіпаж, він підбурював до вбивства. Які боягузи! Напасти на жінку… Коста вистрелив… а тоді…

Сельмі не міг читати далі; він так і залишився сидіти, охоплений жахом, з розгорнутою газетою в руках, ніби від звістки про цю різанину йому аж дух забило; йому здавалось, що він на собі відчуває жаске дихання здичавілого натовпу. У пориві огиди він зім'яв газету й викинув її з екіпажа. Завтра, або ж увечері того ж дня, у новому позачерговому випуску газета ця великими літерами повідомить про його самогубство.

Повернувшись додому, від старого слуги П'єтро він дізнався, що у вітальні на нього чекає небіж Ауріті, Антоніо Дель Ре.

— Гаразд, — сказав він. — Впустиш його в кабінет, коли я подзвоню.

П'єтро очікував догани за те, що впустив цього юнака, і мав уже готову відповідь, що той нахабно увірвався в дім, попри те, що слуга уже сказав йому, що господаря немає вдома, і зробив усе можливе, щоб не впустити відвідувача. Він розвів руками і вклонився, отримавши рішучий наказ Сельмі, але коли той рушив до своєї спальні, засумнівався, чи не треба було попередити господаря про грізну поведінку і розбурханий вигляд юнака. Він примружив очі й знизав плечима, ніби кажучи: «Наказ є наказ!», а потім пішов до вітальні, щоб не спускати з нахабного відвідувача очей.

— Ну ось, — сказав він йому, киваючи на двері напроти. — Як тільки звідти подзвонять…

Антоніо Дель Ре аж нетямився від нетерплячки, він весь кипів. Його обличчя, на якому позначилися муки жахливого очікування, сіпалося. Одну руку він тримав у кишені. Старий слуга не спускав очей з цієї руки, яка, схоже, намацувала в кишені куртки зброю. Тим часом дзвінок з кабінету ніяк не надходив; і що більше часу минало, то нетерплячішим ставав юнак, попри зусилля приховати це, і неспокійніше сіпалась у кишені його рука. Старий слуга, вкрай приголомшений, підійшов до дверей і загородив їх, і якраз вчасно, бо на звук дзвоника Антоніо дель Ре кинувся, мов той звір, з кинджалом в руках, у пориві люті тягнучи за собою старого, який щосили вчепився в нього.

Коррадо Сельмі, дуже блідий, сидів перед своїм бюрком, все ще тримаючи в руці склянку, з якої щойно випив смертельні краплі. Пляшечка з отрутою лежала тут же, перекинута, біля течки. Він обернувся і з крижаним поглядом та ледь помітною презирливою посмішкою, що тремтіла на його вустах, відразу зупинив порив юнака.

— Не турбуйся! — сказав він йому. — Бачиш? Я сам це зробив… Облиш його! — наказав він слузі. — І забороняю тобі кричати чи кликати на допомогу.

Коррадо узяв з бюрка запечатаний конверт і показав його юнакові, який, пополотнівши, дививсь на нього, важко дихаючи.

— Ти зле скінчиш, хлопче, — сказав той йому. — У тебе якесь лихе обличчя… Але не хвилюйся — цей конверт для твого дядька. Його звільнять. Залиш його тут.

Він поклав конверт назад на бюрко, примружив очі, зціпив зуби, весь напружився, а обличчя його, мертвотно бліде, вкрилося синюшними плямами. Сельмі спробував підвестися; слуга кинувся підтримати його.

— Заведи мене… до ліжка…

Він повернувся до Дель Ре, очі його вже трохи блукали. На його погаслому обличчі все ще мерехтіла легка тінь усмішки. І він сказав дивним голосом:

— Навчись усміхатися, юначе… Вийди надвір — сьогодні чудовий день.

І зник у дверях, підтримуваний слугою.

Коли після арешту Роберто Ауріті Антоніо Дель Ре помчав з вулиці Колоннетта до будинку Сельмі, Мауро Мортара, бувши у зовсім іншому настрої, так само поспіхом побіг шукати Ландо Лаурентано. В особняку на вулиці Соммакампанья камердинер Раффаеле розповів йому, що його господар, прочитавши в газеті новину про душогубство, яке сталося на Сицилії поблизу Джірдженті, скочив в екіпаж і попрямував до будинку родини Велла.

— І де це? Як мені знайти туди дорогу?

— Якщо бажаєте, я відвезу вас туди.

В екіпажі, помітивши тривогу і нетерплячість Мауро, камердинер спитав його, чи знав він ту жінку і того інженера.

— Яку жінку? Якого інженера?

— Як це? Ви не розумієте? Ви що, нічого не знаєте? Їх вбили в Араґоні…

— В Араґоні?

— Сірчаники.

— То значить…

Він ураз замовк, тоді зиркнув витріщеними очима спочатку в обличчя слуги, а потім визирнув з екіпажа на людей, що проходили повз вулицею, ніби його раптом охопила підозра, що сталася якась велика катастрофа, а він нічого про це не знає.

— То що ж таке діється? Усе догори дриґом? Там убивають! Тут арештовують! Ви знаєте, що заарештували дона Роберто Ауріті?

— Двоюрідного брата мого хазяїна?

— Авжеж, двоюрідного брата! А він їде до Велли! Під арештом його кузен, дон Роберто Ауріті, один з Тисячі, якому в шістдесятому було дванадцять років, а він уже воював! Батько його помер у мене на руках, в Мілаццо… І його заарештовано! У мене на очах! До цього, до цього я дожився!

Він кричав, махав руками і голосно плакав; люди на вулиці, обертаючись, зупинялися і перемовлялися, бачачи цього так по-чудернацькому вбраного чоловіка з ранцем за плечима, який, репетуючи, мчав в екіпажі.

— Замовкніть! Замовкніть!

Куди там! Він, Мауро Мортара, прагнув справедливості і помсти за цей арешт; і Раффаеле, щоб примусити його замовкнути, розповів йому про візит дона Джуліо, брата дона Роберто, який завітав до його хазяїна кількома днями раніше.

— Та звісно! — вигукнув Мауро, згадавши. — Я там був! Був там! І бачив, як він плакав. То ось чому плакав той бідолашний хлопець? Він просив допомоги… А отже… а отже дон Ландіно відмовив йому в ній? Як таке можливо?

— Може, тому, що сума була надто велика…

— Та яке там надто велика, що ви мені говорите! Коли йдеться про честь патріота! А він же багатий! І його тітка не отримала нічого з батьківських скарбів, бо все забрав старший брат… О Боже! Боже! Донна Катеріна… єдина гідна донька свого батька… Тепер донна Катеріна помре від горя… Але, клянуся Богородицею, якщо він справді відмовив йому в допомозі, я більше не гляну йому в очі, Бог мені свідок! Не вірю! Не хочу вірити!

Та, прибувши до будинку Велли, він застав там такий переполох, що вже не міг і думати про те, щоб вимагати у Ландо пояснень у справі арешту Роберто Ауріті. Коли Діанелла Сальво, його маленька подруга донна Діанелла, його голубка, яка за місяць, проведений у Вальсанії, зуміла зачарувати і пом'якшити його серце ніжною ласкавістю свого погляду і голосу, побачила, як він, похмурий і розгублений, входить до салону, кинулася до нього з дивним сміхом, схожим на іржання сполоханої лошиці, припала йому до грудей, тремтячи всім тілом і зануривши свою розпатлану голову в його вовняну сорочку, ніби хотіла сховатися в ній, і заволала, витягнувши назад руку в бік свого батька:

— Вовк!.. Вовк!

Мауро Мортара, вкрай приголомшений тим, що у нього на грудях б'ється дівчина в такому стані, сторопіло підняв голову, шукаючи в очах присутніх пояснення; перед ним були здивовані, зболені, заплакані обличчя, руки, підняті в жестах страху, захисту, скорботи й здивування. Він не зрозумів, що дівчина спала з розуму. Взяв її голову в руки і спробував відірвати собі від грудей, щоб зазирнути їй у вічі.

— Донечко! — мовив він. — Що вони вам зробили? Що вам зробили? Скажіть мені! Убивці… серце… вирвали серце… мені теж вирвали серце!

Але, побачивши її очі та обличчя, перекошене й збентежене, вуста, розтулені в жаскій посмішці, з цівкою крові між зубами, він жахнувся; тоді знов окинув поглядом присутніх і, притуливши її голову собі до грудей, жестом захисту та співчуття поклав руку на її скуйовджене волосся.

— Так само, як її мати? — здригнувшись, вимовив Мауро, а дівчина, далі сміючись тим жахливим, схожим на іржання сміхом, підштовхувала його назад і з навіженою нетерплячістю наполягала:

— До Ауреліо… до Ауреліо…

Вбігла кузина Лілліна, обличчя її було залите слізьми, а в глибині салону Ландо Лаурентано і дон Франческо Велла намагалися підбадьорити Фламініо Сальво, який при цій сцені закрив обличчя долонями і сипав прокльонами.

— Так, Діанелло, будь хорошою дівчинкою! Послухайся! Зараз він відвезе тебе… відвезе тебе туди, куди ти хочеш… будь слухняною, люба, будь слухняною! До Ауреліо!

Але Діанелла, почувши голос батька, знову сповнилася жахом, знов сховала голову на грудях Мауро і почала ще нестямніше притискатися до нього з криком:

— Вовк!.. Вовк!..

— Тут я! Де вовк? — крикнув їй Мауро, стискаючи її в обіймах. — Не бійтеся! Тут я!

— Бачиш? Тут він! Тепер тут він! — повторювала їй Лілліна.

Чіччіно і тітка Роза теж повторяли, підійшовши:

— Він тут! Бачиш, він приїхав заради тебе? Щоб захистити тебе, дорогенька…

Вона, бідолашка, підняла обличчя, щасливе і тремтяче, підняла ледь-ледь, щоб тільки вдячно всміхнутися, і далі знай підштовхувала Мауро до дверей:

— Так… так… до Ауреліо… до Ауреліо…

Задихаючись від емоцій, Мауро, змушений задкувати, опинившись серед незнайомих людей, які тісно обступили його, сердито запитав:

— Скажіть мені, у чому річ? Як це сталося? Що вона каже? Вона кличе Ауреліо? Хто він такий? Син дона Леонардо Кости? А, це він… це його вбили?

Очима, жестами усі подавали йому знаки, щоб він мовчав, а дехто відповідав ствердним кивком голови.

— Вона його кохала? Донечко…

Ландо Лаурентано і дон Франческо Велла вивели Фламініо Сальво геть.

— Скажіть, скажіть мені, що вони вам зробили, — далі говорив Мауро, звертаючись до Діанелли з несамовитою ніжністю. — Зараз поїдемо до Ауреліо… Але скажіть, що вони вам зробили! Хто цей вовк, я зараз його вб'ю? Хто цей вовк? — питав він у присутніх з непорушним обличчям.

Але ніхто достеменно не знав, що сталося, кого насправді мала на увазі Діанелла. Можливо, батька, але хто знає? Можливо, вона сплутала його з кимось іншим. Коли нікого не було вдома, тут побував Іньяціо Каполіно. Діанелла залишилася сама, бо почувалася зле; і, мабуть, Каполіно, збожеволілий від жахливого нещастя, безжально вилив на неї весь шал свого відчаю. Чіччіно з Лілліною, які повернулися додому першими, почули його крик:

— Твій батько! Твій батько, ти розумієш?

Але коли вони увійшли, він утік, розлючений, залишивши бідолашну дівчину напівбожевільною, немов її оглушили зливою нещадних ударів по голові, і відразу після цього вона, нажахана, почала кричати: — Вовк!.. вовк!..

Що сказав їй Каполіно?

Знати про це могла лише одна людина, так, якби вона була присутня на місці події: Фламініо Сальво, який у сусідній кімнаті у товаристві Ландо Лаурентано і свого швагра Франческо Велли відчував непереборну потребу розповісти про всі свої докори сумління; однак, звинувачуючи себе, він не міг утриматися від намагань виправдатися.

Франческо Велла спитав його, чи помічав він коли-небудь, що його донька кохає Косту.

— Може, ти цього не знав?

— Я це знав. Але чи міг я, батько, віддати свою доньку за одного зі своїх підлеглих? Той нещасний навіть не здогадувався про це і через скромність моєї доньки, і тому, що йому й на гадку таке не могло спасти; тим паче, що він уже давно палав пристрастю до тієї іншої бідолашної… Але це я винен, винен я: мені немає виправдання! Ніхто краще від мене не знає, що це моя провина! Я зробив чимало добра тому нещасному юнакові, як зробив добро усім тим, хто його вбив! Який інший плід може принести таке добродійство? Коста виріс у моєму домі, як мій рідний син; і моя бідолашна дівчинка… Авжеж, звичайно! І я добре розумів, що шкоду, яку я вчинив на початку, оточивши його добродійствами, доведеться виправити шлюбом; але, зізнаюся, думка ця була мені осоружна, і я намагався відтягнути це так, як тільки міг. І я, бачите, відкликав хлопця із Сардинії й поставив його керувати араґонськими копальнями; і вже тут, у Римі, я сказав Каполіно, що, коли Коста зуміє приборкати тамтешнє бидло, у нагороду я віддам за нього свою доньку. Майте на увазі, Каполіно знав, а отже, знала і його дружина, що таким був мій задум. Так, це правда, у глибині душі я мав інші наміри, точніше надію… Панове, я ж мав право прагнути для своєї доньки чогось кращого… (і, кажучи це, він зазирнув в очі Ландо Лаурентано). Тому я завіз її у Рим і збирався залишити її тут, у домі моєї сестри, сподіваючись, що вона забуде тут про свою дитинну впертість. Проте добродійці Каполіно захотілося скористатися цією моєю надією, щоб сплутати мені карти: вона забажала поїхати з Костою, щоб назавжди забрати його у моєї доньки. А добродій Каполіно, мабуть, сподівався, що, коли Ауреліо завтра одружиться з моєю донькою, ставши перед тим коханцем його дружини, він зможе й надалі займати місце в моєму домі. І ось тепер, коли все так несподівано для нього розвалилося, він звинувачує мене перед моєю донькою у своїх же махінаціях! Але я присягаюся вам, панове, я його розчавлю, розчавлю… Хоча… вже… вже…

Він знизав плечима й відмахнувся від своєї ж погрози, розвівши руки, наче від будь-якого наміру щось робити його тепер нестерпно нудило. Тоді упав у крісло, немов його поступово опосідав жах перед безплідною, жахливою порожнечею, що витворилась у ньому після цієї довгої тиради.

Фламініо Сальво не відчував нічого, взагалі нічого — ні співчуття, ні прихильності до когось. Тепер все його страшенно бісило, а точніше спричиняло огиду, а особливо та роль, що її він мав відіграти як невтішний батько знедоленої доньки, яка насправді не викликала в ньому ніяких почуттів, крім роздратування, зневаги, а то й сорому, авжеж, сорому. Ця шалена одержимість доньки її коханим обурювала його як щось ганебне. І він з похмурою різкістю запитував себе, чи любив він коли-небудь по-справжньому, від щирого серця, цю свою доньку. Ні. Він любив її лише з обов'язку. І тепер, коли обов'язок цей став для нього таким тяжким і болісним, він не відчував нічого, крім нудьги й огиди. Нічого дивного, адже його донька була зроду приречена на таку долю! Хіба мати її не божевільна? Отож все, що могло з ним статися, з ним уже сталося. Усе сповнилось, тож годі вже! Нищівна дія долі у його житті звершилась; він залишився панувати у цій безплідній, жахливій порожнечі, і йому більше не було чого боятися. Смерті він не боявся. І він глянув на великий коштовний камінь персня, що виблискував на товстому мізинці його волохатої руки, яка лежала на його коліні. Це виблискування, невідомо чому, викликало у нього спогад про тіло Ніколетти Каполіно, яку спалили ті дикуни. Він підняв голову, ніздрі його тремтіли. З якою радістю він закурив би сигару! Але подумав, що курити йому не варто, — тієї миті це було б обурливо. Він почув, як Франческо Велла звертається до Ландо Лаурентано:

— Але так, нема сумніву: вони втекли! Вони ж виїхали чотири дні тому, але доїхали тільки до Араґони… Де ж вони були ці чотири дні?

І Фламініо втрутився іншим голосом, з іншим виразом обличчя, ніби він вже той, ким був раніше:

— Тут справді все ясно, — сказав він. — Позавчора я отримав з Неаполя листа від Кости, у якому він писав, що більше не працюватиме на мене. Отже, він поїхав туди і загинув з власної волі, тож і щодо цього в мене не може бути докорів сумління.

У цей момент якось нерішуче увійшов Чіччіно, збентежений неприємною новиною, яку він приносив.

— Ландо, — сказав він, вагаючись, — мушу тебе попередити… Той старий…

— Мауро?

— Ну так… він прийшов сюди з твоїм слугою і шукав тебе, щоб… він каже… він каже, що заарештували Роберто Ауріті.

Ландо, явно збентежений, адже перебував серед людей, які зазнали набагато більшого нещастя, зблід, потім почервонів, насупився, наче в голові проти його волі з'явилась якась думка.

— Ідіть, ідіть, — поспішно сказав йому Фламініо Сальво, простягаючи йому одну руку, а другу кладучи на плече, щоб підштовхнути його.

— Сподіваюся, — сказав йому Ландо, — що у вашої доньки це лише тимчасове помутніння.

Фламініо Сальво примружив очі й заперечливо похитав головою:

— Я не маю жодних ілюзій.

І, отак взявшись за руки, вони повернулися в салон.

Мауро Мортара, знемагаючи від розпачу, задиханий, усе ще з бідолашною божевільною дівчиною, яка притискалась йому до грудей, побачивши їх, не зміг стриматися: він затрясся, заревів і крикнув двом жінкам, що стояли поруч з ним:

— Тримайте її… візьміть її… Він ручкається з ним… Бачити його не можу… Знаєте, як його звати? Так, як його діда: Джерландо Лаурентано!

І, вирвавшись з обіймів Діанелли, вибіг геть.

Фламініо Сальво розтулив губи в гіркій посмішці, яка більше виражала глузливу жалість, ніж обурення, а на вибачення Ландо Лаурентано відповів:

— Воно заразне… Нічого, князю… Божевілля, на жаль, заразне…

Розділ п'ятий

Весь люд зібрався на просторій галявині біля Порта-ді-Понте, при в'їзді в Джірдженті, чекаючи, коли зі станції у Валь-Соллано привезуть на возі останки (за чутками, в одній труні) Ніколетти Каполіно та Ауреліо Кости.

На всіх обличчях був вираз потрясіння, занепокоєння й огиди, викликаний цим жахливим злочином, через який ось уже два дні у місті та у всій навколишній провінції панувало сум'яття. В очах у всіх була напружена й болюча увага, стримуване бажання не упустити нових звісток про точні подробиці і не проґавити нічого, бо ніхто не задовольнявся тим, що знав, і кожен хотів побачити на власні очі цю труну, на яку всі чекали як на доказ того, що те, що сталося далеко і здавалося неймовірним через свою жорстокість, було правдою. Їм не довелось спостерігати це звірство на власні очі, то вони хотіли б побачити, за змогою, його сумні наслідки.

Причини нещастя, принаймні щодо однієї з жертв, були давно відомі; проте були й новіші обставини, про які тепер всі говорили і які будили подив та жаль і поглиблювали трагічний характер події. Хоч вони й пом'якшували дещо жалобу, та не могли перешкодити вболіванню через звірячий характер цієї смерті та обуренню через ганьбу, яку це накликало на цілу провінцію.

Перед очима у всіх ще стояв образ цієї красуні, коли вона, гордовита й вишукано вбрана, проїжджала містом в екіпажі Сальво і, ледь схиливши голову, відповідала на привітання усмішкою з відтінком дещо журливої люб'язності. Кожен з дивною гостротою сприйняття бачив в уяві якусь яскраву особливість її тіла чи виразу обличчя — білизну зубів, ледь видимих між розхиленими в усмішці рожевими губами, блиск очей між чорними віями, і всі з невиразним хвилюванням дивувалися: хто б міг тоді уявити, що таким буде її кінець? Так несподівано покинути достаток і почесті, які вона здобула, маючи такого друга, як Сальво, і чоловіка депутата, та втекти з тим, з ким вона раніше відмовилася пов'язати себе узами шлюбу, — напевно, вона спала з розуму. А може вона зробила це на зло, авжеж, на зло Діанеллі Сальво, яка таємно кохала Косту… Може? Адже ж усі вже знають, що та бідолашка, тільки-но почула звістку про втечу і вбивство, збожеволіла так само, як і її мати! А потім ця зрада, ця пригода, у яку, можливо, тільки хтось один з них поринув з кохання і яка сама по собі викликала б неабиякий скандал в окрузі, кинула їх обох у пащу смерті. Але як так сталося, що вони прямували до Араґони, адже ж він напевно знав, що там його вже не один місяць чекають ті голодні гієни, щоб помститися за закриття сірчаних копалень Сальво? Та тому, що, утікши разом як коханці, до Джірдженті їхати вони не могли. Ця втеча вкривала ганьбою не так її чоловіка, як Сальво, тож вони подалися саме туди, де всі були проти Сальво. Можливо, він, Коста, вважав або принаймні сподівався, що, коли відразу після прибуття заявить, що теж повстав проти Сальво, вони приймуть його як свого і більше не вважатимуть відповідальним за невиконані обіцянки. Зрештою, там, в Араґоні, він мав будинок; можливо, він їхав туди тільки для того, щоб забрати свої речі, робочі інструменти, книжки, з наміром негайно забратися звідти й повернутися на Сардинію, обійнявши колишню посаду. Так, але навіщо він взяв із собою цю жінку? Чому він поїхав туди, до ворогів, з цією жінкою? Він міг би принаймні десь залишити її, перед тим, як їхати туди! Ну, але вона, можливо, сама хотіла ризикнути разом з ним. Вона, ця жінка, була не з полохливого десятка і зуміла показати це перед зграєю дикунів, ставши в кареті на повен зріст і затуливши своїм тілом Ауреліо Косту, з криком, що він пішов від Сальво заради них, через невиконані обіцянки власника! Але тут підняв голос той харцизник Марко Прéола:

— Смерть шльондрі!

І зграя цих дикунів, спочатку немов приголомшена гордовитою зухвалістю цієї дами, здригнулася. Можливо, Ніколетті Каполіно все ж таки вдалося б опанувати натовп, змусити його до послуху, якби Ауреліо Коста, почувши цю вульгарну лайку, не кинувся нерозважно на її захист зі зброєю в руках. Тоді на карету насунули з усіх боків, і їх обох, під градом ударів ножів та молотків, спочатку жбурнули на землю, а потім буквально роздерли на шматки, немов зграя оскаженілих собак; екіпаж теж розтрощили, розбили на шматки; і, коли жалюгідні, невпізнанні останки двох тіл було скинуто на купу з уламків коліс, дверей та сидінь, хтось взявся поливати їх гасом з великого кулястого латунного ліхтаря, вкраденого на найближчій залізничній станції, а інші з жадібним, тривожним хвилюванням підпалили їх, немовби для того, щоб прибрати з власних очей видовище цього жорстокого кровопролиття.

Отож подробиці цього душогубства було описано і змальовано до найменших дрібниць і з якоюсь жаскою хтивістю, так, ніби всі були його свідками і досі мали перед очима. Усі вони немов увіч бачили, як той закривавлений бузувір лив гас із латунного ліхтаря на непристойно пошматовані кінцівки, кинуті на купу уламків, а інші, нахилившись, роздмухували вогонь.

Стало відомо, що вже було заарештовано багато людей, понад шістдесят, разом з тим дегенератом Марко Прéолою, який спочатку був посіпакою клерикалів, а потім очолив осередок сірчаників в Араґоні. Невдовзі, а можливо і того самого дня, сталася нова видовищна подія: усіх цих негідників, скованих кайданами по двоє, перевозили зі станції до в'язниці Сан-Віто, під урочистою вартою поліції, кінних карабінерів і солдатів.

— Ось, ось, вже їдуть! — Онде вона, он! — Де ця скриня? — Ого, яка маленька! — Ось вона! — У третьому візку, там, де фельдфебель на козлах! — Вона помістилась на передньому сидінні! — Он вона, ця скриня, ця бляшана скриня! — Ота? Там, де на протилежному сидінні комісар поліції? — Так, так! — А хто це коло нього? Ах, це ж Леонардо Коста! його батько! — Ох, бідолашний батько, ця скриня прямо перед ним!

У натовпі здійнявся крик жалю і жаху при вигляді батька, на обличчі якого немов закам'янів вираз люті, він немов заціпенів від жаху; очі його були прикуті до тієї скрині, немов він дивувавсь, як міг там опинитися його син, його опора! Але що залишилось від його сина, якщо там було два тіла, аж два? Лише голова? Можливо, там самі голови, авжеж, і кілька обпалених шматків тіла. Боже! Боже!

І майже всі плакали, а багато хто голосно схлипував.

Почувши ці крики, це голосіння, Леонардо Коста, проїжджаючи мимо, також закричав, видихнувши всю лють свого горя у ревінні, у якому вже не було нічого людського; тоді він впав у судомах в обійми комісара поліції.

Екіпаж зупинився на повороті на площу, де стояла будівля префектури і де також розташувався поліційний відділок. Двоє поліціянтів взяли скриню; кавалер Франко допоміг Леонардо Кості вийти з екіпажа. Бідолашний старий, хоч і кремезний, вже не тримався на ногах; з одного вуха йому текла кров, бо на станції, у пориві люті, він зірвав собі одну із золотих сережок. Перед брамою вишикувались інші поліціянти, щоб не дати натовпові вдертись у вестибюль будівлі.

І натовп зупинився перед будинком, роздратований, розчарований, незадоволений. Що зараз буде? Невже все скінчилося? То ця скриня залишиться там, у поліційному відділку? Її не повезуть на цвинтар Бонамороне? Там же був склеп родини Спото. Нікого з цієї родини вже не залишилося. В Ауреліо Кости був батько, а в Ніколетти Каполіно не було нікого: її чоловіка бути на похованні не могло; там міг бути її вітчим, дон Салезіо Марулло; але всі знали, що бідолаха, покинутий усіма, пішов шукати милосердя й притулку в Колімбетрі і ось уже кілька місяців лежав там хворий. Може, Леонардо Коста хотів забрати останки сина, щоб перевезти їх на цвинтар в Порто-Емпедокле, але на заваді його бажанню стали деякі юридичні моменти.

Поступово натовп почав розходитися, не перестаючи коментувати події.

Леонардо Коста бажав саме того, що припускали люди. Комісар, кавалер Франко, намагався переконати його набратися трохи терпіння, мовляв, спочатку треба оформити всі юридичні документи, там, у конторі… Так, протягом дня, після візиту слідчого судді. Коста, ніби не розуміючи, наполягав, вперто повторюючи одними й тими ж словами своє жалібне прохання. А кавалер Франко, хоч і сповнений жалю до бідолашного батька, пирхав і втрачав терпець. Для нього то були страшні часи, і він не знав, в який бік кидатися, бо з усіх куточків провінції, з усієї Сицилії з кожним днем надходили щораз серйозніші новини; здавалося, що ось-ось вибухне загальне повстання, тоді як військовий гарнізон був тут нечисленний, а поліції було ще менше.

Але чого він хотів, чого ще хотів тепер цей бідолаха? Він хотів… він хотів, щоб останки його сина — якими б вони не були — не змішувались там з останками тієї жінки, тієї мерзенної жінки! Чому, чому їх перемішали отак разом?

— Чому? — крикнув він йому. — Та ви собі уявляєте, що там всередині?

І він показав на скриню, що стояла на столі.

— О синку!

— Там те, що вдалося врятувати з вогню. Тобто нічого! Майже нічого!

— О синку!

— Що ви хочете звідти вибрати, відокремити? Приїхали по них вже запізно. На станції поліції не було. Поки з Араґони прибув уповноважений поліції, пожежа… Кажу вам, не залишилося нічого… якісь рештки кісток…

— О синку!

— Більше нічого там не розбереш… Так, так, бідолашний мій, так, плачте, плачте, так буде краще… Бідолашний Коста, так… так… О Боже, Боже, таке сталося, таке… так, хочеться зненавидіти всіх людей! Але ви собі уявіть, щоб хоч через це у вас серце не боліло, уявіть, що його там немає… сина вашого там нема, нема там вже нічого… А зрештою, небораче, подумайте про те, що ту жінку ви ненавидите, а він її кохав; і, може, тепер він не проти того, що те, що від нього залишилось, змішалося з її останками… Нещасна жінка! Вона, може, й була не без гріха, але ж яка доля спіткала її також!

— Ні… ні… вона… не можу… я не можу говорити… вона… згубила… мого сина… вона! Хіба ви не знаєте, пане комісаре, що мого сина кохала донька хазяїна? Це достеменно відомо… достеменно… вона збожеволіла, бідолашна дівчина, як і її мати! Це було… це все їхні інтриги… ота жінка і той убивця, її батько… вони змовилися між собою… щоб занапастити мого хлопчика… щоб позбавити його кохання цієї святої дівчини… О, пане комісаре, зв'яжіть мене, зв'яжіть мені руки; пане комісаре, замкніть мене, замкніть у в'язниці, бо якщо я його побачу, цього вбивцю, через якого син мій отак загинув, то я вб'ю його, комісаре, я не відповідаю за себе, я його замордую!

Кавалер Франко сплів руки, міцно стиснув їх і кілька разів потряс ними в повітрі:

— Що ви собі думаєте, — вигукнув він йому, широко розплющивши очі, — що ви собі думаєте, даруйте? Я маю вислуховувати такі нісенітниці? Мені шкода вас, ви лютуєте від горя і вже самі не знаєте, що говорите. Але заради Бога, ваш син, ваш син… в такий час, коли досить якоїсь дурниці… досить однієї іскри, щоб спалахнула вся Сицилія… він не просто тікає, як той хлопчисько, з дружиною депутата… а лізе прямо на рожен, ніби кажучи: «Ось ми, розірвіть нас на шматки! Шукаєте приводу? Ось він! Це ми!» Їй-богу, треба геть з глузду спасти, осліпнути… навіть не знаю! Кого ви звинувачуєте? І нам доводиться за все це відповідати… навіть за таке божевілля! А на додачу я ще мушу вислуховувати ваше: «замордую! замордую! замордую!» Кого ви замордуєте? Невже ви думаєте, що Сальво — навіть якщо все, про що ви тут марите, правда — потребує вашого покарання? З нього досить божевілля його доньки!

Після цього спалаху Коста більше не мав відваги підносити голос; він глянув на комісара повними сліз очима, тоді вкусив себе за палець і пробурмотів:

— Якби тільки він був здатний на каяття, пане комісаре! Але він не здатен на це!

Кавалер Франко здригнувся і вийшов з кімнати.

— Ідіть, ідіть… — сказав Коста йому вслід, тоді обережно підійшов до скрині на столі і спробував її підняти.

У горлі та в носі у нього застряг клубок німих, частих ридань, і від них голова його конвульсивно сіпалася.

Вона майже нічого не важила, ця скринька!

Він став перед столом на коліна, притулився чолом до холодної бляхи і застогнав:

— Сину!.. сину!.. сину!..

Через два дні до Джірдженті несподівано прибув, похмурий, як ніч, депутат Іньяціо Каполіно.

Становище, у яке його поставило не так раптове нещастя, як його власний бурхливий вибух, через який Діанелла Сальво збулася розуму, було таке важке й невизначене, що йому треба було зібрати всі свої сили, там, на місці, щоб якось знайти вихід, і то якнайшвидше. Скандал, пов'язаний із втечею дружини, не спалахнув з огляду на її жахливу смерть; трагічність цієї смерті позбавила його від насмішок, які могли б посипатися на нього через цю втечу. Йому досить було з'явитися перед краянами із засмученим, але водночас строгим і стриманим виглядом, щоб почерпнути користь від загального хвилювання, залишаючись, однак, від нього осторонь, адже він зазнав від дружини образи. Прихильність інших мала бути справедливим і заслуженим відшкодуванням за цю образу. Усі вони повинні бачити, що він страждає, розчавлений цією жахливою приключкою, і що він більше, ніж будь-хто інший, заслуговує на співчуття, бо ці дві жертви, які викликали таку жалість, скривдили його, і тепер він не може навіть плакати, навіть оплакувати своє нещастя!

І все ж… як так? Повернувшись додому, у ту домівку, яку витончений смак і вміла рука його дружини зробила такою зручною для розігрування комедії люб'язної й приємної брехні, для вишуканих змагань з ґречності, у якій вони обоє з такою насолодою вправлялися, щоб їхнє життя не викликало надто великого обурення в інших і надто великої огиди в них самих, у похмуру тишу кімнат, що немов застигли в очікуванні разом з усіма меблями, Каполіно відчув порожнечу, ту саму порожнечу, у якій він загубився від першої миті нещастя… Як так?.. Відчинивши двері спальні й відчувши вже напівзниклий, та все ще присутній запах її сласних парфумів, він заплакав, так, заплакав на згадку про неї, плакав уперше після звістки про її смерть, плакав так, як не плакав зроду, і йому навіть здалося, нібито це не його біль, а біль самих його сліз, які текли з його очей мимоволі, і саме тому, що вони лилися несамохіть, це принесло йому таку насолоду і таку потіху!

Але він не повинен, ні-ні, не повинен… тому що… — чоловік на мить зупинився, щоб подумати, чому він не повинен оплакувати її. Хіба вона не була йому вельми цінною й незамінною товаришкою, неоціненною співучасницею його хитрих і складних трюків, яка загинула, намагаючись — хоч цього разу, мабуть, більше заради себе, ніж заради нього, — вжити заходів для захисту, до чого, однак, підштовхнув її він? Так, і загинула так жахливо, так жахливо! А втім, ні; на людях, авжеж, принаймні на людях він не повинен оплакувати її… Але потай можна, ще й тому, що плач той давав йому тепер полегшу. Він залишився сам, і сам, тепер уже сам мусив давати собі раду, захищати себе, хоч ще не знав, не розумів, як це зробити.

Плачем нічому не зарадиш, ні, це точно!

Каполіно підвівся на ноги, витер сльози з очей та щік спочатку руками, а потім, довго й ретельно, хустинкою, знову почепив окуляри в черепаховій оправі і став, похмурий, суворий і насуплений, перед дзеркалом у шафі.

Боже, як змарніло, постаріло його обличчя за кілька днів!

Страждання? Яке страждання? Він не міг сказати, що страждає… хіба що оце щойно, трохи. Але ні, раніше він теж, зрештою, страждав, нема сумнівів, і то сильно, якщо в Римі, при звістці про це нещастя, його так засліпила лють, що він накинувся на Діанеллу Сальво.

Чи має він шкодувати про цей свій спалах?

Це назавжди накликало на нього ненависть, смертельну ворожість Сальво. Але навіть якби в ту першу мить йому вдалося стриматися, заборонити собі люте задоволення від цієї помсти, що б він здобув? Залишившись сам, без дружини, чи міг він сподіватися на те, що Фламініо Сальво, з огляду на свої докори сумління й усвідомлення своєї таємної причетності до її загибелі, далі надаватиме йому допомогу і підтримку? Можливо, його донька, і без того квола, збожеволіла б і без цього його вибуху, від самої лише звістки про смерть Кости. І що тоді? Фламініо Сальво вважав би, що вже досить заплатив божевіллям своєї доньки, і перестав би зважати на нього взагалі; ба більше — він прогнав би його геть як нагадування про його докори сумління. Це очевидно. А якби Діанелла не збожеволіла і поступово заспокоїлася, чи був здатний Фламініо Сальво на те, щоб, домігшись свого, віддати належне пам'яті тієї, яка дозволила йому досягти мети ціною власного життя, а через неї — її тепер овдовілому чоловікові? Але ж навіть тепер, щоб зняти із себе відповідальність, він одразу ж заходився кричати направо і наліво, що Ніколетта Каполіно та Ауреліо Коста втекли разом, що Коста подав у відставку, а отже, поїхав в Араґону з власної волі і загинув теж самохіть, разом зі своєю любкою! Авжеж, вона, його дружина, втекла з Костою; але хто підштовхнув її до цього божевілля? Хто відправив Косту до Рима під приводом того проєкту, який той буцімто мав представити міністерству? Хто розпалив її ревнощі, чи, радше, її амбіції, натякнувши на неминучість шлюбу його доньки з Костою? І йому, Каполіно, її чоловікові, довелося погодитись на ці підступні маніпуляції, які зрештою призвели до цієї трагедії, хіба не так? А тепер, пожавши плоди всіх тих мерзенних інтриг, Сальво відрікся від нього й залишив без жодної допомоги! Е, ні, хай йому біс! Про цей свій вибух йому нічого шкодувати. Він втратив дружину, а той — доньку! Вони квити один перед одним. Тепер Сальво припинить йому платити. Тому він мусить сам негайно подбати про свої найнагальніші потреби. Разом з дружбою Сальво він втратив і будь-який кредит в інших людей. Що ж робити? Що робити?

З такими думками Каполіно намацав неспокійними пальцями депутатський значок, що висів на ланцюжку годинника. У нього все ще залишається престиж, пов'язаний із цим значком. Поки що Сальво не міг зірвати його з ланцюжка його годинника. І з цим значком в очах того, хто в окрузі був якщо не більш, то точно не менш значною особою, ніж Сальво, Каполіно все ще був депутатом. Дон Іпполіто Лаурентано не дозволить чоловікові, який виступає поборником його переконань у Палаті депутатів, знемагати від жалюгідних матеріальних труднощів.

Ось що він зробить: негайно, ще до того, як Фламініо Сальво дістанеться до Джірдженті і подасться до Колімбетри, щоб налаштувати князя проти нього, Каполіно помчить туди й відкрито розповість донові Іпполіто про його віроломство. Після стількох місяців співжиття з донною Аделаїдою князю нема більше потреби надто рішуче підтримувати шурина; крім того, на користь Каполіно зіграє співчуття, яке відчуватиме в той момент до нього князь через його нещастя. Так, на противагу до його нещастя Сальво міг би покласти на шальку терезів нещастя своєї доньки, але саме про це Каполіно попередив би князя, довівши йому, що він просто піддався природному і законному поривові горя, але не був причиною її божевілля — цією причиною був її батько, який сам безжалісно перешкоджав доньці вийти заміж за Косту і приніс його в жертву разом з дружиною Каполіно. Тепер, щоб звільнитися від докорів сумління, Сальво хоче звалити всю провину на нього і взагалі позбутися його, як він уже позбувся Кости та його дружини.

Ось і план! Але ні того дня, ні наступного Каполіно не мав часу поїхати до Колімбетри, щоб здійснити його. Вдома його утримувала безперервна низка візитів, які справляли йому велике задоволення, хоч він знав і ясно розумів, що всі ці люди приходять більше із цікавості, ніж зі співчуття, і завтра, за знаком Сальво, вони неодмінно повернуться до нього спиною. У всякому разі, прибувши до князя, він міг би розповісти про це урочисте засвідчення співчуття і прихильності всього громадянства; крім того, багато душ через спричинені трагічною подією емоції були мов добре зрушений і підготовлений ґрунт, у який він міг би тим часом непомітно посіяти ненависть до Сальво.

— Заради Бога, не говоріть мені про це! — протестував він, міняючись в обличчі від найменшого натяку. — Я б міг сказати таке, таке, що… ні, нічого; будь ласка, не змушуйте мене говорити…

А якщо хтось у полоні сумнівів наполягав:

— Та бідолашна дівчина…

— Його донька? — вигукував він. — Ах, так, бідолашна, бідолашна, вона теж жертва! Звісно, не така, як ті інші, але… Прошу вас, не змушуйте мене говорити…

У вітальні було вже повно людей, коли увійшов Д'Амброзіо, далекий родич Ніколетти Спото — той чоловік, який був його секундантом на дуелі з Верóнікою. Тоді сталася сцена, яка не була б сприятливішою для нього, навіть якби Каполіно підготував її наперед.

Д'Амброзіо увійшов з простягнутими руками, переповнений емоціями. Вони обнялися і стояли так якийсь час посеред кімнати, голосно ридаючи. Звільняючись від обіймів, Д'Амброзіо заговорив голосно, з притаманною йому рвучкістю:

— Тут усі кажуть, що Ніколетта, моя кузина, була полюбовницею того телепня Кости — це правда? Ти знаєш це краще за всіх — це правда?

Присутні приголомшено повернулися й витріщились на Каполіно.

Той опустивсь на крісло, мов уражений ударом, безсило поклавши руки на коліна, і гірко похитав головою. Тоді, ледь ворухнувши руками, мовив:

— Занадто багато… занадто багато я мав би сказати, та не можу… Навіть ваше співчуття, розумієте… так, так… навіть ці сльози, друзі мої, печуть мене! Бо навіть від тих двох, які своєю долею заслужили це співчуття, — але тільки ваше співчуття, дорогенькі, ваше, не моє… — навіть від них я зазнав лиха, але передусім зазнав його від того, хто підштовхнув їх до того кроку, хто мав їх у своїй владі, і…

— Сальво! — вигукнув Д'Амброзіо. — В Араґоні заарештували Марко Прéолу, але мали б заарештувати його, Сальво, клянуся Богородицею! Він заморив голодом всю округу! це він справжній убивця! І Бог справедливо покарав його божевіллям доньки! І тепер він довіку житиме, попри всі його багатства, з двома божевільними жінками!

Тут Каполіно підхопився на ноги і в пориві піднесення вигукнув:

— Заради Бога! Ні! Ні! Я не можу дозволити, щоб у моїй присутності говорили такі речі! Ти захищаєш цих убивць? Облиш! Ми всі знаємо, що Сальво мав повне право закрити тамтешні шахти! Кожен дбає про власні інтереси так, як знає і вважає. І, зрештою, хіба він мало зробив тут задля відродження галузі? Ні, ні! Бачите, панове, це я кажу, кажу це в цю хвилину і наважусь навіть сказати, що й як батько він, зі свого боку, вважав, що діє задля блага своєї доньки! Ніхто з вас не має причин не визнавати цього; цього можу не визнати хіба що я, тільки я, бо засоби, які він використав, зруйнували мою сім'ю, зламали мені життя! Але там він все робив задля добра тих виродків, а тут — задля добра своєї доньки!

Десять, п'ятнадцять, двадцять рук потяглись до Каполіно в пориві захоплення такою щедрою великодушністю; і той відчув, що підноситься до небес.

— Можливо, мені доведеться, — додав він сумно і поважно, — повернути мандат, який ви мені ввірили.

— Ні! Ні! До чого тут це? Чому? — запротестував дехто.

Каполіно зі смутною усмішкою підняв руки, зупиняючи цей дружній протест:

— Зрозумійте моє становище, — сказав він. — Зважте все уважно. Чи можу я підтримувати якісь стосунки, не кажучи вже про спорідненість чи дружбу, а навіть ділові стосунки, з Фламініо Сальво? Звісно, ні. І що тоді? Я повинен сам себе забезпечувати, панове, а мандат, який я отримав від вас, вимагає абсолютної незалежності, такої ж незалежності, яку я мав, коли працював у банку Сальво. А тепер… тепер я повинен зібратися з думками й серйозно подумати про свої справи. Це не ті речі, які можна вирішувати отак спрожогу і під впливом моменту.

— Звісно! Аякже! — всі хором взялися втішати його. — Це приватні справи! А політичне представництво…

— Еге, еге ж…

— Не має нічого спільного з…

— Інша річ…

— Зрештою, поки що…

— Поки що, — сказав він, — мені, любі друзі, досить того, що я довів вам, що готовий до всього і намагаюся сприймати ці події і, зокрема, своє власне горе, об'єктивно і, наскільки це можливо, спокійно. А поки що дякую всім вам, друзі мої.

Згодом він подався до резиденції єпископа, щоб відвідати монсеньйора, і отримав від нього такі новини про дона Іпполіто Лаурентано та донну Аделаїду, що вирішив відмовитися від початково розробленого плану й дочекатися повернення Фламініо Сальво з Рима, а тоді поїхати в Колімбетру і спробувати інший план, вельми зухвалий, який уже намітився у нього в голові.

Фламініо Сальво не хотів залишати Діанеллу в Римі у якомусь «закладі здоров'я», як радили йому лікарі, сестра і шурин; він сказав, що в разі чого віддасть її в один з таких закладів у Палермо, щоб вона була ближче і щоб мати можливість відвідувати її частіше; але його дім, — додав він, — теж можна б перетворити на один з цих приватних притулків для божевільних, під управлінням одного або декількох лікарів і з допомогою кількох кваліфікованих сестер милосердя: при здоровому глузді там залишився тільки він; але, мовляв, можна сподіватися, що незабаром, маючи належний приклад і трохи доброї волі, він теж його втратить.

Однак, зібравшись в путь, Сальво був змушений звернутися до Ландо Лаурентано, щоб той дав йому в супутники Мауро Мортару, з яким Діанелла більше не хотіла розлучатися і який, мабуть, був єдиною людиною, спроможною вмовити її покинути ту темну комірчину, у якій вона сховалася, і вирушити в дорогу. Ландо Лаурентано, який також поспіхом збирався, бо його викликали в Палермо товариші з Центрального Комітету партії, відповів Сальво, що вони можуть поїхати разом і що наступного ранку він з Мауро заїдуть по нього в будинок Велли. У вигляді, голосі та жестах молодого князя Фламініо Сальво помітив дивне, гарячкове хвилювання і кілька разів хотів уже було запитати його про причину, але стримався. Ландо Лаурентано був у такому настрої через величезне враження, яке справило на весь Рим самогубство Коррадо Сельмі (ця причина тієї миті Сальво навіть на гадку не спала б). Звістка про це розлетілася того ж вечора, коли він разом з Мауро виходив з дому Велли. Про цю новину Ландо дізнався з крику продавця газет. Він зупинив екіпаж, щоб купити газету. Але несподівана звістка, замість того, щоб принести радість, спочатку приголомшила його. Не зважаючи на нетерплячість Мауро, він наказав кучерові під'їхати до ліхтарного стовпа, щоб прочитати новину; пропустивши довгий некролог, що передував новині про самогубство, Лаурентано втупився в неї очима. З розповіді камердинера Сельмі він дізнався спочатку про спробу збройного нападу з боку небожа Роберто Ауріті, коли Сельмі вже був проковтнув отруту; а потім… ах, потім!.. про вельми драматичний, за словами журналіста, візит до щойно померлого Сельмі «дами під вуаллю», ім'я якої з поважних причин не згадується і «яка примчала, — розповідав далі репортер, — не знаючи про самогубство, — можливо, щоб допомогти і потішити свого друга після виклику, який той кинув уранці всьому зібранню».

Ландо Лаурентано не мав жодного сумніву, що дама під вуаллю — це донна Джаннетта Д'Атрі, його двоюрідна сестра; і він з огидою та гнівом подер газету, гукнувши кучерові, щоб той поквапився додому. Там він застав охоплених тривожним сум'яттям Чельсіну Пінью та Оліндо Пассалакву: обидвоє відчайдушно шукали Антоніо Дель Ре, який ще вранці десь зник. У той момент кумедний вигляд цього чоловіка, істерика дівчини, уся ця метушня навколо нього, пов'язана з пошуками юнака, якого він не знав і про якого ніколи не думав, здалися Ландо такими недоречними, що він, всупереч своїм звичкам, спалахнув гнівом. Він покликав камердинера Раффаеле і віддав його у розпорядження тих двох, а сам залишився наодинці з Мауро. Останній, витлумачивши цей його спалах як знак зневажливого ставлення до арешту кузена, не зміг стриматися, сповнився обурення й закричав:

— Я хочу забратися геть звідси! Негайно! Тут же! Я більше не хочу вас бачити!

— Мауро! Мауро! Мауро! — вигукнув Ландо, струшуючи в повітрі стиснутими руками.

Тоді Мауро сягнув рукою до кишені і витяг свої медалі:

— Погляньте! Я зірвав їх собі з грудей на очах у поліціянта, коли побачив, що вашого кузена заарештували! А тепер прийшла ця дівчина і повернула їх мені… Що за кров тече у ваших жилах? Вона така, сучасна молодь? Вона справді така?

— Молодь… — почав було палко відповідати Ландо, але відразу ж стримався, щільно затулив рота кулаками і сів, поклавши лікті на коліна і опустивши голову на руки.

Молодь? Що може вдіяти молодь, якщо жадібна, полохлива і свавільна заздрість старих чавить її вагою боягузливої обачності, тягарем багатьох принижень і ганьби? Якщо на її долю випало гнівно, мовчки спокутувати всі помилки і негідні вчинки, приборкувати будь-яку гордість і споглядати весь цей бруд? І ось тут, у самому центрі Італії, у Римі, діло, здійснене старими, скочується прямо в клоаку; на півночі воно заплуталось в сітях безсоромного альянсу тіньових інтересів; натомість у південній Італії, на островах, воно зависло у марних фантазіях, і саме тому там далі панує бездіяльність, злидні й невігластво і до парламенту звідти приходить зграя депутатів, які формують безлику і безвольну більшість! І, можливо, лише на Сицилії ця принесена в жертву молодь ось-ось завдасть удару зухвалому гнобленню з боку старих, щоб нарешті дати собі волю і здобути перемогу!

Ландо схопився на ноги, щоб кинути цю свою надію в обличчя Мауро Мортарі, але з милосердя стримався, побачивши, що той плаче, стискаючи в руці свої жалюгідні медалі.

Наступного дня Антоніо Дель Ре знайшовся. Оліндо Пассалаква прийшов, щоб показати Ландо дві телеграми і грошовий переказ, надіслані в терміновому порядку з Джірдженті з вимогою, щоб юнак негайно вирушив додому; але додав, що Дель Ре вперто відмовляється повертатися на Сицилію. Тоді Ландо попросив Мауро поговорити з юнаком і вмовити його поїхати з ними наступного дня, і Мауро охоче задовольнив це прохання. Але як йому тепер сказати, що вони їхатимуть разом із Фламініо Сальво?

Вранці в особняк на вулиці Соммакампанья прийшов Чіччіно Велла, щоб домовитися про те, як виманити Діанеллу з її схованки і спонукати її вирушити в дорогу. Борони Боже їй побачити батька! Протягом усієї подорожі вона не повинна його бачити. Дядько Фламініо і Ландо поїдуть в іншому купе вагона і не показуватимуться. То ще буде той юнак, Антоніо Дель Ре? Гаразд, усі троє поїдуть окремо. Мауро і Діанелла поїдуть самі, у сусідньому купе: в їхньому розпорядженні був увесь вагон.

За таких умов було не так важко переконати Мауро зробити Сальво цю послугу. Коли він зрозумів, що не побачить його ні тепер, у будинку Велли, ні пізніше, протягом всієї подорожі, і що мова йде не стільки про послугу Сальво, скільки про діло милосердя стосовно бідної божевільної дівчини, він махнув рукою і поїхав з Раффаеле до будинку Велли.

Не знадобилися ні благання, ні умовляння: тільки-но Діанелла побачила Мауро, вона вискочила зі схованки і знов притиснулася до нього, вмовляючи втекти разом. Навпаки, йому ледве вдалося трохи стримати її, щоб сяк-так привести до ладу, розчесати скуйовджене волосся і надіти на голову капелюшок, аби вона не була посміховиськом в очах людей в товаристві цього стариганя, який і так привертав до себе загальну цікавість.

Коли вони обоє, тримаючись за руки, йшли через салон до виходу, ті, хто їх бачив, більше не могли викинути цей образ зі своєї пам'яті: він — з ніяковістю на обличчі і з ранцем за спиною, і вона — з широко розплющеними очима і вустами, розхиленими в жалюгідній, порожній усмішці, з розпатланим волоссям, що вибивалося з-під криво посадженого на голову капелюшка.

Які розмови вели вони між собою по дорозі?

Сальво і Лаурентано вряди-годи чули крізь двері купе, як вони довго розмовляють між собою, і спочатку думали, що старий і дівчина розуміють одне одного. Авжеж, вони чудово порозумілися, бо кожен з них говорив лише зі своїм божевіллям. Обидва ці божевілля сиділи поруч і трималися за руки.

— Жінка… Який сором… Не можна казати просто Ауреліо… синьйор Ауреліо… Синьйор Ауреліо! Але як він міг забути?.. Така рана на пальці… Ходи, ходи сюди, у цей темний коридор… Я висмокчу тобі кров з пальця… Жінка? Ганьба… Синьйор Ауреліо…

— Отакі… отакі вони, діти! Теперішня молодь… О вбивці, невже ми так боролися, невже жертвували життям… щоб побачити оце, донно Діанелло! І що ще я тепер повішу там, під листом генерала у залі? що ще я там повішу, після того як я усе це побачив?

— Ох, та хто ж знає, яким буде наступний рік? Шовковиця в березні наливається новою кров'ю… А потім, коли вона закохується і хоче пускати паростки, то стає м'яка, м'яка, як тісто, і з нею можна зробити все, що завгодно… Хто знає, яким буде наступний рік?

— Небагато добра, але багато печалі, дитино моя! Небагато добра, але багато печалі!

Отак розмовляли ці двоє.

Тим часом ні Ландо, ні Фламініо Сальво не звертали жодної уваги на ще одного чоловіка, який їхав з ними; він не говорив нічого, але в голові у нього снувалася не менша маячня, ніж у цих двох. Він, Антоніо Дель Ре, нічого не бачив, нічого не чув, більш нічого не думав. Лютий відчай, з яким він накинувся на Сельмі, уразив його дух, мов блискавка. Вийшовши з будинку Сельмі, він відчув всередині порожнечу, немов зануривсь у приголомшливий, страшний морок; він більше нічого не пам'ятав — куди ходив, що робив, як і де провів ніч і чи та ніч справді минула. Він не відповідав на жодні запитання; можливо, він їх і не чув. Але бачити — він бачив, принаймні дивився, та сенсу вже не розумів, сенсу речей і людських вчинків. Він не чинив опору проти повернення на Сицилію, але просто прикипів до того місця, куди його привели ноги та втома. Він рушив з місця лише тоді, коли Мауро смикнув його за барки, але так і не почув нічого з того, що той говорив йому про бабусю і матір. Вранці Пассалаква і Чельсіна повезли його на віллу Ландо; перед від'їздом Антоніо бачив, як Чельсіна посміхається до Чіччіно Велли, бере його під руку і сідає разом з ним і Пассалаквою в екіпаж; все це він бачив і навіть зберіг у пам'яті; але ніщо, ніщо не ворухнулось у нього всередині.

Коли після перетину Мессінської протоки Ландо Лаурентано зійшов з потяга, щоб пересісти на інший до Палермо, Фламініо Сальво відчув деякий страх від думки про те, що він на цілий день, аж до Джірдженті, зостанеться у вагоні наодинці з цим незнайомим йому юнаком, який два дні тому підняв кинджала, щоб убити Сельмі, і який тепер не відривав від нього нерухомого погляду, чи то грізного, чи то нестямного.

Ну ось, він подорожує у товаристві трьох божевільних; і, можливо, не меншим божевільним, ніж ці троє, був той, хто щойно зійшов з поїзда з наміром перевернути весь острів догори дриґом! Невже, за страшним вироком долі, тільки йому одному судилося зберегти недоторканим цей привілей — мати нічим не затуманену, не затьмарену ні докорами сумління, ні співчуттям, ні прихильністю, ні надією, ні бажанням ясну, жорстоку тверезість духа? Тільки йому.

І, немов щоб краще насолодитись глузуванням долі, він знову наблизивсь до дверей купе і приклав вухо до щілини, щоб прислухатися до безглуздої балаканини старого та своєї доньки.

Тільки-но Мауро Мортара, прибувши до Джірдженті, зміг вирватися з обіймів Діанелли Сальво, він негайно побіг до будинку донни Катеріни Лаурентано. Там він застав Антоніо Дель Ре все ще в обіймах матері, яка марно стискала його і трясла, намагаючись привести до тями.

Побачивши Мауро, Анна підбігла до нього, облишивши сина:

— Що з ним не так? Що з ним? Скажіть мені, що з ним! Що йому заподіяли?

Але Мортара відвів її простягнуті руки й крикнув ще голосніше, ніж вона:

— Ваша мати? Де ваша мати?

Надійшов Джуліо, який за кілька днів постарів на десять років. В його очах, у простягнутих руках відчувалась надія отримати від Мауро якісь конкретні новини про арешт Роберто, про самогубство Сельмі і про те, чи справді Коррадо залишив якусь заяву на користь брата, як писали в газетах. Від небожа він так і не зміг нічого дізнатися, хоч як несамовито трусив ним, щоб змусити говорити, поки мати тримала його в обіймах.

Але Мортара відсунув набік і його, вперто і шалено повторюючи:

— Де ваша мати? Я нічого не знаю! Знаю, що його заарештували у мене на очах! Не хочу нікого бачити! Хочу бачити тільки її!

Джуліо завмер в нерішучості, не знаючи, чи можна дозволити йому так неочікувано ввійти до кімнати матері.

Від того дня, коли він, під тиском необхідності, долаючи внутрішній опір, спочатку обережно, а потім рішуче й різко сказав їй, що вона повинна піти до свого брата Іпполіто, щоб врятувати сина, вона раптом впала у сливе апатичне очманіння, ніби все, що вона бачила навколо себе, раптом втратило будь-який сенс. Жодного жесту, жодного слова. Більш нічого. Ця її нерухомість і це мовчання від самого початку мали в собі щось таке абсолютне й непереможне, що ні жести, ні слова інших людей не могли схвилювати її, ані спонукати до чогось. Джуліо знав, що, заговоривши з нею про це, він уб'є свою матір. І справді, своїми словами він одразу ж убив її. Вона не могла піти до брата, щоб врятувати сина: це була б для неї смерть. І ось вона мертва.

Спочатку і він, і Анна сподівалися, що вона просто більше не хоче рухатися й говорити, а не що вона не може. Та незабаром вони зрозуміли, що вона не може. Однак невелика складка, що утворилась у неї на лобі між бровами, давала зрозуміти, що навіть якби вона могла, то не захотіла б. Її підняли зі стільця й поклали на ліжко. У цій нерухомості і мовчанці відчувалася смерть — просто вона ще не захолола. І щоб не дати їй захолонути, вони, плачучи, люблячими руками поспішили добре вкрити її у ліжку. Їй було завдано останнього жорстокого удару, який був тим жахливіший, що вчинений руками її дітей. Тепер, чуваючи[76] над нею і плачучи, діти доводили їй, а точніше собі, що це зробили не вони. Якщо всім тим, що вона робила в житті, вона не могла заплатити за свого сина, то мусила розплатитися тепер таким способом. Джуліо знав це, проте, навіть знаючи, не міг нічого вдіяти. Він мусив сказати їй це, підштовхнути її до такої смерті, завдати їй цього удару. Після цього він обійняв її, а тепер обкутав ковдрами, накинув на неї, захищаючи від останнього холоду, чорну вовняну шаль і ходив навшпиньках, щоб жоден звук не порушував цієї тиші. Після того, що він зробив, бо мусив, навіть дзижчання мухи було б тут зайвим. Йому також спало на гадку, що тепер навіть його життя, його подих буде чимось зайвим. З юнацьких років він, покинувши матір, покинувши Сицилію, жив у широкому світі. Жив без спогадів, без любові, без прагнень, просто день за днем, холодний, млявий, іронічний, зневажливий. Раптом, коли він найменше цього очікував, доля його родини простягла до нього свої вусики, оповила його, огорнула, затягла до себе і закинула сюди, щоб він знову знайшов тут себе, щоб знов прикріпився до кореня, від якого був відірвався; щоб він відчув усе те, чого ніколи не хотів відчувати, щоб згадав усе те, чого ніколи не хотів пам'ятати. Може, кінець його матері, яка завжди все відчувала і завжди все пам'ятала, а тепер була розтрощена ударом, що його він завдав, коли повернувся, щоб з'єднатись з нею, стане тепер і його кінцем? Зламався стовбур, зламалося й гілля. У похмурому убозтві того будинку він жахнувся від усвідомлення того, що тепер усі почуття і спогади його матері належать йому. Але він згадав і Анну, свою сестру — ту гілку, яка ніколи не відривалася від цього стовбура, яка зацвіла всього лиш раз, на короткий час, щоб принести колючий і терпкий плід, цього свого сина, недосяжного навіть для материнської любові. Брат і сестра притислися тоді одне до одного, злилися в обіймах, сповнених безмежної ніжності й безмежного болю, у сутіні цього похмурого будинку, насолоджуючись солодкістю плачу, що вперше об'єднав їх, водночас розбиваючи їхні серця. Він має жити заради сестри і її сина. Звістка про тепер уже неминучий арешт Роберто, очікувана будь-якої миті, нарешті надійшла разом із звісткою про самогубство Коррадо Сельмі, але була вона якась невиразна, всього лиш кілька рядків у сицилійських газетах, як новина, на яку читачі напевно не звернуть уваги, адже всіх тоді опанувало хворобливе бажання дізнатися все до найдрібніших деталей про араґонське душогубство.

Тривога Анни за сина, який залишився сам у Римі, і думка про те, що Роберто потребує допомоги, спочатку схиляли Джуліо до того, щоб негайно повернутись у столицю. Але як він міг залишити матір у такому стані, наодинці з Анною, яка блукала кімнатами, мов причинна, кличучи сина? І яку допомогу він міг надати Роберто? Єдиною можливою допомогою були б гроші, повернення позики, тих сорока тисяч лір, щоб усі повірили, що він взяв їх сам, на власні потреби. Тепер, після самогубства Сельмі, Роберто, можливо, випустять з в'язниці, але після цих звинувачень й арешту на ньому залишиться незмивна пляма ймовірної співучасті. Хто завтра повірить, що він безкорисливо погодився взяти позику на своє ім'я для іншої людини? Заява Сельмі, якщо вона справді існувала, як стверджували газети, не змогла б повністю стерти цю пляму.

Там, у кімнаті матері, був канонік Помпео Аґрó, який уже багато днів годинами не покидав крісла в узніжжі ліжка, втупившись очима в погасле обличчя лежачої жінки — можливо, сподівався побачити там натяк на те, що вона, не маючи більше що сказати людям, бажає через нього поспілкуватися з Богом. Вряди-годи він низьким голосом кілька разів поспіль кликав її на ім'я, не отримуючи відповіді.

Джуліо попросив Мауро трохи почекати: він хотів порадитися з Аґрó, щоб зрозуміти, чи мають вони надіятися чи страхатися, якщо вигляд або голос Мортари вирве її з передсмертного заціпеніння, і щó це принесе матері — користь чи шкоду.

— Я вважаю, — відповів йому Аґрó, — що більше нема на що сподіватися і нема чого боятися. Вона не відчує нічого. Спробуйте. Якщо так триватиме далі, то це все одно смерть.

Мауро увійшов, мов сліпий, до майже цілковито темної кімнати, і голосно покликав, задихаючись від хвилювання:

— Донно Катеріно… Донно Катеріно…

Він застиг перед ліжком, дивлячись на це обличчя на купі подушок, мертвотно-бліде і звернене до стелі, з очима, які під незмінно заплющеними важкими почорнілими повіками були, мабуть, каламутними й тьмавими від розпачливого болю; натягнуті вилиці, запалі скроні, розтягнуті ніздрі гострого носа, червоні, тонкі губи, не тільки стиснуті, але й місцями всохлі через брак живильної вологи, — усе це виражало вперту, абсолютну волю до смерті.

— Доню… доню… — вигукнув він. — Донно Катеріно… це я… Мауро… вірний пес вашого батька… Подивіться на мене… Розплющте очі, донно Катеріно, подивіться на мене, подивіться на свій біль… Послухайте мене: я маю вам щось сказати… я вернувся з Рима…

Наштовхнувшись на незрушну, безживну безпристрасність вмирущої, хвилювання Мауро Мортари раптом вилилось у пронизливі ридання, схожі на сміх. Аґрó та Джуліо, теж заливаючись слізьми, підхопили його під руки і вивели з кімнати.

Вмируща, лежачи нерухомо сама на купі подушок в сутіні, почула його голос із запізненням, наче словам цим довелося подолати довгий шлях, щоб дістатися до неї в тій глибокій таємничій далечіні, куди вже залетів її дух. І з тієї далечіні, у відповідь на той голос, з-під її заплющених повік із запізненням випливла остання сльоза, якої не бачив ніхто. Вона випливла з одного ока, потекла по щоці, скотилась і зникла між зморшками на шиї.

Коли Помпео Аґрó знову сів на крісло в узніжжі ліжка, ні в її оці, ні на щоці не було вже жодного її сліду.

Донна Катеріна була мертва.

Розділ шостий

З першого ж вечора, коли вони залишились наодинці на віллі в Колімбетрі, для донни Аделаїди та дона Іпполіто Лаурентано розпочалося випробування, яке вони, попри всю їхню добру волю, ледве витримували, хоч обоє це передбачали.

Щойно весільні гості розійшлись, дон Іпполіто дуже ґречно взяв її за руку, намагаючись, однак, не дивитись на неї, щоб не відчути, як вона відрізняється від тієї долоні, яку він колись тримав у руках (блідої й довгастої, м'якої, ніжної й легкої!), і спробував пояснити донні Аделаїді, чого він сподівається від неї в цій самотності вигнання, причини якого, як він припускав, вона мала б знати, якщо не повністю, то принаймні частково. Промова, яку він виголосив перед нею на терасі, на тлі мовчазного обширу полів, вже огорнутого нічною темрявою, була, по правді кажучи, трохи задовгою і дещо втомливою. Бідолашна донна Аделаїда, ошелешена стрімкістю стількох нових почуттів протягом цього дня, а тепер ще й пригнічена тією сутінню та тишею, що нависали навколо неї й терзали її сумнівами щодо чогось таємничого, що ще судилося пережити їй, «закоренілій паннуні», у певний момент, попри всі свої старання, перестала його слухати і пустила все це розмірене, довжелезне казання повз вуха. У неї склалося враження, що цими своїми словами князь геть недоречно і майже силоміць хотів затягнути її на якусь дуже високу і туманну гірську вершину, звідки їй буде важко, якщо не неможливо, знову спуститися вниз, зберігши досить сил, щоб витримати всі інші несподіванки та емоції, які, безумовно, ще чекали на неї в ту ніч. Вона ніколи не могла слухати довгих промов — не через лиху волю, а через брак повітря, бо в певний момент починала задихатися. О Боже, і навіщо ходити такими кружними шляхами, якщо врешті все завжди неодмінно зводиться до того, щоб робити більш-менш те саме — те, що наказує природа? Яка паскудна звичка, Боже милий! І нічого це не дає, окрім втоми та роздратування. Роздратування, авжеж. Бо всього-на-всього треба зробити деякі прості речі, які можна перерахувати на пальцях однієї руки; і врешті кожен мусить визнати, що це ходіння колами не тільки даремне, але й нерозумне та шкідливе; і власне тоді виникає втома та роздратування, тому все це робиться запізно й абияк. Спочатку вона благальними і водночас переляканими очима дивилась на князя, точніше на його довгу-предовгу бороду. Потім, вкрай ошелешена, вона відчула непереборне бажання відсмикнути руку й віддихатися, бодай трохи перевести подих, не маючи змоги голосно засопіти чи крикнути, щоб звільнитися від задишки та тривоги. Зрештою їй вдалося подолати це приголомшення, і слух її на мить знову ожив, але відразу ж утік кудись далеко й ухопивсь у темряві ночі за якийсь слабкий згук, шукаючи в ньому полегкості й спочинку. Згук цей долинав з узбережжя, звідкись знизу — невидиме, глухе, безперервне буркотання. І раптом, саме в той мент, коли промова князя набула вкрай патетичних тонів, донна Аделаїда вискочила із запитанням:

— Що це, море? Воно щоночі так голосно шумить?

Дон Іпполіто спочатку геть розгубився (море? яке море?), а потім відчув, як у нього опускаються руки:

— Ах так… море, так, це море…

Тоді відпустив її руку і відійшов від неї.

Донна Аделаїда збентежилась і тупо застигла в заціпенінні, не знаючи, як зарадити явній уразі, завданій князеві цим недоречним запитанням, яке зависло в повітрі.

На відповідь їй довелося чекати довго, і врешті вона надійшла, пролунавши поважно, немов долинаючи звідкись здалеку:

— Воно таке гучне, коли дме сироко…

Цей далекий голос моря був йому любий, хоч і наводив смуток. Не раз у глибокому спокої ночей він складав дону Іпполіту товариство і водночас бентежив душу. Відкинувшись на спинку шезлонга, Лаурентано дозволяв заколисати себе цьому похмурому, безперервному гулові води, який розповідав йому про далекі землі, про інше, буремне життя, якого він ніколи не спізнає. Раптом він відчув, що згук цей занурив його назад у глибини його колишньої самотності.

Хіба може він тепер продовжувати говорити? А з другого боку, хіба може він тепер мовчати, хіба може покинути тут, на терасі, у цій новій і, безумовно, небажаній самотності жінку, яка вже назавжди належала йому і яка довірилась його порядності? Треба було набратися мужності, подолати огиду і знову підійти до неї. Але тепер, переконавшись, що не зможе вступити з нею в іншу близькість, окрім тілесної, дон Іпполіто з гіркотою подумав, що єдиним результатом цієї близькості буде хіба що те, що він непоправно впаде в її очах.

І справді, тієї ночі…

Бідолашна донна Аделаїда ніколи не могла б навіть уявити собі такого видовища, жалюгідного і страхітливого водночас! Їй досі хочеться перехреститися обома руками. Ах, Царице небесна, Мати Пресвята! Чоловік з такою бородою… такий серйозний мужчина… О Боже! Боже! Вона бачила, як у певну мить він вибіг з кімнати, принижений і розгніваний. Можливо, тепер цілу ніч він відсиджуватиметься десь на нижньому поверсі, у залах Музею. Решту ночі вона так і сиділа, напіводягнена, під вікном і слухала ридання закоханої сови-сплюшки — може, у гаю Чівіта, а може, у тому лісі, що далі, у Торре-Ке-Парла.

На щастя, наступного ранку сільський пейзаж та вишукана обстановка вілли трохи заспокоїли її й почасти повернули до звичного настрою, і якби вона не боялася, що зіпсує все ще більше, то з радістю першою підійшла б до князя і невимушено, не зважуючи слів, сказала б йому, щоб він не хвилювався і не засмучувався, бо вона… бо її все влаштовує, влаштовує так, як є…

Це похмуре обличчя вселяло в неї таку жалість! Бідолаха, він навіть не смів підняти очей, щоб подивитися на неї, коли знову заговорив до неї за сніданком. Ну так, так, звісно: вони були у не зовсім звичайному становищі — стали чоловіком і жінкою, практично не знаючи одне одного. Поступово, звичайно ж, між ними виникне довірливість, і… ну так, звісно! звісно!

Однак вона усвідомлювала, що, кажучи це, князь ще більше хвилювався, а неспокій його посилювався; і наближення нової ночі вселяло в неї справжній жах. І жах цей повторювався кілька ночей поспіль; нарешті вона домоглася милостивого дозволу спати на самоті, в окремій кімнаті, і нарешті здобула спокій. Але наступного дня до Колімбетри приїхав монсеньйор Монторо і прочитав їй наодинці невеличку проповідь. І вона:

— Царице небесна, Мати Пресвята! Та ви що!., ні… Ах, як це?., що?.. що вона має зробити?.. Ісусе! Господи! Кокетування, загравання — у її віці? Ні! Тільки не це! Ні, ні і ні! Нізащо! Це не в її вдачі. І, зрештою, навіщо? Хіба не можна, щоб все так і залишалося? Їй нічого іншого й не треба. Яку міну скорчив монсеньйор! А бідолашна донна Аделаїда відтоді вже не знала, на якому вона світі, і, за її словами, їй почало здаватися, що вона «в турецькому полоні». Як це? Хіба це її провина?

Князь цілими днями висиджував у Музеї і показувався, скутий, похмурий і мовчазний, хіба що за обідом і вечерею. Повітря! Повітря! Авжеж, повітря було там вдосталь, але донна Аделаїда дихати ним не могла. І найцікавіше: їй здавалося, що від задухи, яку вона відчувала, страждає все, зокрема дерева! Перед віллою, біля квітника, розбитого на трьох уступах, уже понад сто років росла сарацинська оливка. Її міцний стовбур, сучкуватий і вузлуватий, підкоряючись волі вітрів та ґрунту, виріс криво і, здавалося, ледве підтримував численні гілки, що виросли з одного боку і стирчали вертикально. Ніхто не міг вибити з голови донни Аделаїди думку, що це похиле дерево, обтяжене всіма цими гілками, страждає.

— Господи, хіба ви не бачите, як воно страждає! Кажу вам, його болить! Бідолашне!

І звеліла зрубати його. Його зрубали, а вона подивилась на те місце, де воно колись стояло:

— Ах! — звела вона дух. — От і добре! Я звільнила його.

Але на цьому вона не зупинилася. Своє добросердя княгиня доводила безмісячними вечорами, коли під час вечері світло люстри приваблювало до їдальні всіляку комашню. Такому собі Пертікіно, хлопчикові років тринадцяти, синові сержанта охорони, було доручено стояти за кріслом донни Аделаїди і негайно проганяти цих комашок, тільки-но вони влітали до кімнати. Проте Пертікіно часто відвертався на споглядання великих білих нитяних рукавичок на своїх руках; і щоразу донна Аделаїда відривала його від цього споглядання зойками і здриганням, коли чула, як скрекоче цвіркун або дзижчить хрущ.

— Все даремно! Метелик… Не лякайтеся! Ось ти де, метелику…

— Бідолашна комаха, не змушуй її страждати — відірви їй голову, інакше вона повернеться назад… Готово?

— Готово, ваша високоповажносте. Ось вона.

— Ні, ні, що ти робиш? Не показуй мені її, бідолашну! То був метелик? точно метелик? Бідолашна комаха… Навіщо вона сюди прилетіла? Там, надворі, так гарно… Якби я мала крила, якби я тільки мала крила!

Вона мала на увазі, що тоді, не роздумуючи, полетіла б геть.

Дон Іпполіто, хоч і сповнювався гнівом й огидою, та ні в чому їй не перечив. Але нарешті якось ввечері він таки не стримався. Вони обоє сиділи на терасі на віддалі одне від одного. Він чекав, коли з густого листя оливкових дерев на схилі пагорба за берегом з'явиться повний місяць, щоб відновити в пам'яті давнє, дороге йому враження. Щоразу йому ввижалося, що повний місяць, виринувши з-під листя оливкових дерев і окинувши поглядом безкрайні поля внизу та море вдалині, після стількох століть все ще з тривогою та здивуванням дивиться вниз на пустельні й тихі рівнини, де колись стояло одне з найпрекрасніших і найвеличніших міст у світі. Місяць ось-ось мав зійти, його вже можна було розгледіти крізь тремтіння сріблястих верхівок оливкових дерев, і дон Іпполіто вже налаштував свою сповнену подивування й трепету печаль на те, щоб разом з усією природою пережити давнє враження, слухаючи приглушений і таємничий скрекіт цвіркунів та стогін сови, аж раптом з касарні на схилі Спероне вирвався, порушуючи ці чари, пронизливий і хрипкий звук сопілки капітана Шаралли. Донна Аделаїда заплескала в долоні, радіючи.

— Як чудово! Молодець капітан, гарно він нам заграв!

Дон Іпполіто схопився на ноги, весь затремтівши від гніву й обурення, затулив собі вуха і крикнув у розпачі:

— Хай їм грець! Хай їм грець! Хай їм грець!

Він схопив Пертікіно за плечі, люто потрусив ним і наказав бігти до того негідника на схилі навпроти і крикнути йому, щоб він негайно замовк.

— А потім забирайся звідси! Геть! І щоб я більше тебе не бачив! Якщо когось турбують мухи, нехай сам їх відганяє! авжеж, відганяй їх сама! Мені остогидла, набридла вся ця вульгарність, від якої аж перехоплює подих! Досить! Досить!

І він побіг з тераси, примруживши очі і стиснувши скроні долонями.

На щастя, через кілька днів на віллі з'явився змарнілий і висхлий дон Салезіо Марулло, який обережно й боязко попрохав допомоги і притулку. З першого ж дня він став вірним компаньйоном донни Аделаїди, яка подумала, що його послав їй Бог.

— Доне Салезіо, заради Бога, їжте! Заради Бога, доне Салезіо, одужуйте негайно! Пертікіно, мерщій, ще два яєчка для дона Салезіо!

Вона відгодовувала його, мов індика перед Різдвом. Бідолаха перетворивсь на тінь самого себе і не міг чинити жодного опору; він ковтав, ковтав, ковтав усе, що клали перед ним, руками запихав собі до рота цілі жмені; а потім… ех, потім розплачувався за це жахливими кольками і всілякими болями в животі, так що в розпал відпочинку або розваги, влаштованої капітаном Шараллою, щоб розвеселити княгиню, він, міняючись на обличчі, врешті-решт змушений був тікати, від чого невимовно страждала його гідність, хоч як вона вже змізерніла.

Але донна Аделаїда з цього лише тішилася. Оскільки чоловіча гідність князя, її чоловіка, була для неї недоторканною, вона з помсти кинулася висміювати кожного мужчину, який траплявся їй на очі, навіть капітана Шараллу. Жінка випадково знайшла серед паперів на столі в кімнаті секретаря Лізі Прéоли старий, написаний від руки вірш, спрямований проти капітана, де, серед іншого, було таке:

Якось після сильної зливи вона спустилася на галявину під вартівнею, де вправлялися «вояки», з таємничим виглядом відкликала вбік капітана Шараллу і наказала йому відправити своїх людей з мотикою в одній руці і кошичком в другій на пошуки баббалучедді, тобто равликів, яких після зливи на землі аж кишіло.

Бідолашний капітан був приголомшений таким наказом.

Хіба він міг по-військовому віддати такий наказ своїм людям? Бо донна Аделаїда, щоб випробувати його, зажадала, щоб цей пошук равликів відбувався як справжня військова кампанія.

— Що ж мені робити, ясновельможна пані?

— Як це?

— Ми ж можемо втратити престиж, ваша ясновельможносте…

— Який престиж?

— Але… ви ж розумієте, я мушу віддавати накази… а в таких випадках…

— Мені потрібні баббалучедді.

— Так, ваша високоповажносте… пізніше, коли я дам команду «вільно»…

— Що?.. Яку команду?

— «Вільно», ваша ясновельможносте.

— Ні, ні! Це все зіпсує, не треба! Я хочу баббалучедді по-військовому!

І не було ніякого способу змусити її відмовитись від цієї примхливої тиранії. Це неабияк впливало на дисципліну, і Шаралла з гіркотою пожалівся на це наступного дня донові Салезіо Марулло. Він ще раніше поділився був з ним своєю стурбованістю через новини, що надходили з усієї Сицилії, — про заворушення, зворохоблені осередками Ліги, з якими, схоже, більше не могли впоратися ні поліція, ні «справжнє» військо.

— Якби вони тільки зрозуміли, що ми тут теж противники уряду… Але ні, шановний доне Салезіо, вони ж виступають не так проти уряду, як проти власності, розумієте?

— Розумію, розумію…

— Вони хочуть землю! А що, якщо їх виженуть з міст і вони кинуться у села? А нас тут чотири каліки… І ми неабияк впадаємо в око, бо носимо військові однострої, розумієте?

— Та розумію, розумію.

— Ми озброєні і цим немов самі натякаємо, що тут є небезпека, ми накликаємо на себе напад; ми мов маленька держава, з якою цілком можна вести окрему війну, розумієте? А якщо завтра на нас нападуть, знаєте, як сприйме це префект? Як справедливу відплату. Він стане на захист інших, а про нас скаже: «Ага, його світлість князь Лаурентано хоче бути королем зі своїм військом? Чудово, то тепер нехай захищається сам!» А чим ми будемо захищатися? Скажіть же мені… чим?

— Не хвилюйтесь так… ну, зброєю…

— Зброєю? Не смішіть мене! Хіба це зброя? Коли людей отак виряджають… і примушують ходити в такому одязі, чесне слово, ви ж мене бачите… потрібна мужність, повірте мені, мужність, щоб носити в наш час такий викличний однострій… і я відчуваю, як обличчя моє блідне, варто мені тільки глянути на червоний колір цих штанів. Їй-богу, доне Салезіо, це ж не жарти! Коли — кажу вам — хтось робить справою своєї честі не гнутися ні перед ким…

— Можливо, — нерішуче запропонував дон Салезіо, — було б розумно зібрати…

— Ще людей? Кого ж? Я обома руками за! Але кого? Селян? А якщо вони теж належать до Ліги? Впустити у дім ворогів?

— Атож… Атож…

— Яке там! Єдиний, знаєте, який єдиний вихід?..

Але словами він не сказав нічого: двома пальцями відтягнув формену куртку собі на грудях; трохи обережно потрусив нею, а потім, ніби крадькома, зробив ще два жести, які означали: скласти й прибрати, і тут же запитав:

— І що ви на це? Ні? Ви проти?

Дон Салезіо пересмикнув плечима:

— Як на мене, князь… мабуть…

— Ну так, це ж не він її носить! Так, доне Салезіо, небо захмарюється, затягується хмарами зусібіч; і перші блискавки притягнемо до себе ми, з цими залізяками в руках, ось побачите, що я маю рацію!

Через кілька днів блискавка й справді спалахнула, до того ж страхітлива — то була новина про кровопролиття в Араґоні. І здавалося, ніби вона спалахнула прямо на Колімбетрі, бо там, за збігом обставин, під одним дахом опинилися батько головного винуватця цієї масакри, секретар Лізі Прéола, і вітчим жертви, бідолашний дон Салезіо. Здивування і жах зросли ще більше, коли з Рима, немов відблиск цієї блискавки, що впала так близько, прийшла ще одна звістка — про божевілля Діанелли.

Донна Аделаїда, яку це нещастя зачепило тепер безпосередньо, облишила мучити дона Салезіо своєю галасливою й невгамовною добродійністю і почала репетувати, що, оскільки Діанелла збожеволіла через це душогубство, батькові вбивці більше не місце тут, у Колімбетрі! І князеві, хоч він і вважав несправедливим знущатися з цього старого, і без того розчавленого мерзенною провиною сина, щоб змусити її замовкнути, довелося вислати його з вілли, призначивши йому пенсію. Перед тим, як податися геть, Прéола, похнюпивши свою велику жилаву голову і ледве волочачи ноги, пішов поцілувати руку княгині і сказав їй, що з радістю спокутує за злочин сина, покинувши після тридцяти трьох років службу в цьому домі, яку він виконував з такою любов'ю і відданістю. Зворушену донну Аделаїду опосіли докори сумління, вона впала в істерику і заявила, що все це провина князя, що це він відповідальний перед Богом за несправедливе покарання бідного старого; авжеж, це провина князя, бо все це тому, що він тримає її в постійному хвилюванні, і вона вже не знає, чого хоче, і, щоб відвести душу, говорить та робить речі, які суперечать її природі. Вона почала бушувати ще лютіше, ніж будь-коли, коли почула, що її брат Фламініо з Діанеллою повернулися з Рима. У монсеньйора Монторо, який приїхав до Колімбетри, щоб висловити співчуття у зв'язку зі смертю донни Катеріни, вона, з опухлими від сліз очима, запитала, чи здається йому людяним те, що їй не дають відвідати небогу, якій вона була за матір, і підтримати її.

Дона Іпполіто в той час на віллі не було. Він поїхав на цвинтар Бонамороне, неподалік від Колімбетри, щоб помолитися на могилі сестри. Коли він, темний як ніч, увійшов до салону, то вдав, ніби не бачить плачу дружини, а до єпископа, який смиренно ступив йому назустріч, звернувся, простягнувши руки, зі словами:

— Вона померла у відчаї, монсеньйоре. У відчаї. Її син сидить у в'язниці, скомпрометований, бо інші так звані патріоти втягай його у банківські махінації. А ви чули про того Сельмі, який був секундантом супротивника Каполіно? Він наклав на себе руки. Усі вони розплачуються за свої чудові починання! Це руїна, ваше преосвященство! Господи, змилуйся над мертвими. Серце моє так горіло обуренням, що я не міг молитися. Тремтіння в колінах змусило мене відійти від могили моєї бідолашної сестри, і я подумав, що, може, не час тепер молитися і плакати, а час діяти, монсеньйоре! Невже ми повинні стояти осторонь, коли все розвалюється і народ повстає? Ви чули, читали в газетах? Натовпи, підбурювані анархістськими проповідями, виходять на вулиці, протестуючи проти тягаря податків, але все ще несуть розп'яття й образи святих!

— Але також портрети короля та королеви, доне Іпполіто, — з гіркотою зауважив монсеньйор.

— Ці портрети для того, щоб роззброїти солдатів! — швидко відповів дон Іпполіто. — А образи — ознака того, що душа народу все ще з нами, це зрозуміло! Ви знаєте, що мій син на Сицилії?

Монсеньйор кілька разів скорботно кивнув, гадаючи, що князь поставив йому це запитання, щоб змінити неприємну тему.

— Він приїхав разом з доном Фламініо, — додав він, зітхнувши, — і з його бідолашною донькою.

Донна Аделаїда заридала ще голосніше. Дон Іпполіто сердито тупнув ногою.

— Треба перебороти свої печалі, — гордовито мовив він, — і зазирнути далі! Уміти жити заради чогось, що вище від наших щоденних поневірянь і всіх нещасть, які приносить нам життя! Я написав своєму синові, монсеньйоре, а також послав по Каполіно, щоб він поїхав поговорити з ним і з'ясувати, чи можна буде дійти до якогось порозуміння…

— Як це, доне Іпполіто? — вигукнув монсеньйор з подивом і розпачем. — Він має шукати порозуміння з тими, хто щойно по-варварськи замордував його дружину?

Дон Іпполіто знову тупнув ногою по килимі, стиснув кулаки і потрусив ними, а тоді, піднявши обличчя, яке виражало обурення, заревів:

— Неволя! Неволя! Неволя! Ох, якби я тільки міг вирватися звідси!

— Невже ми тут на засланні? справді на засланні? — крізь сльози запитала єпископа донна Аделаїда. — Хто забороняє нам податися геть звідси, поїхати, куди нам заманеться, ваше преосвященство?

— Хто? — вигукнув дон Іпполіто, різко обертаючись, його обличчя аж зблідло від гніву. — Ви досі цього не знаєте? Монсеньйоре, хіба ви не сформулювали чітко умови цього мого злощасного нового шлюбу? Вона досі не знає, чому ми не можемо виїхати звідси?

— Але це зовсім інший випадок! — застогнала донна Аделаїда. — Я поїду сама! Він може залишитися! Боже мій, треба ж мати трохи серця, хоч трохи!

Монсеньйор Монторо подавав їй знаки, благаючи замовкнути, бути розсудливою. Дон Іпполіто надовго притиснув долоні собі до обличчя, а потім із зовсім іншим виразом, сповненим глибокої гіркоти й глибокого відчаю, промовив:

— Ваше преосвященство, умовте мого шурина привезти доньку сюди, до її тітки. Можливо, тиша і новизна місця піде їй на користь.

— Ах, сюди? Справді сюди? Ох, якщо вона приїде сюди… — Донна Аделаїда вибухнула несамовитою радістю, гойдаючись, мало не танцюючи на стільці. — Так, так, так, любий монсеньйоре. Ви чули? Це його слова! Нехай вона приїде сюди, ваше преосвященство, негайно, хай приїде, моя бідолашна дівчинка!

Задоволений поступкою, монсеньйор виставив уперед пухкі білі руки, зупиняючи її запал:

— Зачекайте… дозволите? Розумієте… мушу вам сказати… ох, є дещо, що мене так розчулило, так розчулило… Що ж, авжеж… але мусите зачекати… побачите, що краще поки що залишити бідолашну дівчину в Джірдженті… Можливо, є спосіб зцілити її. Отож знаєте, хто приходив до мене в резиденцію вчора ввечері? Де Вінчентіс, той бідолаха Нінí Де Вінчентіс, який вже давно закоханий у цю дівчину, ви ж знаєте. Такий милий юнак! Якби ви його бачили! Він був у жалюгідному стані, запевняю вас. Він почав плакати, ридати напропале і благав мене, благав, аби я сказав дону Фламініо, щоб той довірився йому і допустив його до дівчини, бо своєю любов'ю, своїм гарячим, наполегливим співчуттям він сподівається струсити її, повернути до розуму, до життя. Ну і що ви на це скажете?

— Якби ж то! — вигукнула донна Аделаїда. — А Фламініо? Що Фламініо?

— Я переповів йому це негайно, вчора вранці, — відповів монсеньйор. — І дон Фламініо, який добре знає юнака, його доброту і бездоганну чесність, прийняв пропозицію, пообіцявши Де Вінчентісу, що віддасть за нього доньку, якщо він сотворить чудо її зцілення. Тепер юнак там, біля бідолашної дівчинки. Даймо їй спокій, донно Аделаїдо, і просімо разом Бога, щоб чудо здійснилося!

З цими словами монсеньйор Монторо попрощався. На сходах він сказав донові Іпполіто, що збирається надіслати вірним єпархії пастирський лист і приїде через кілька днів, щоб прочитати йому текст перед надсиланням. Дон Іпполіто розкрив обійми і, тільки-но єпископів екіпаж рушив з місця, зачинився в кімнатах Музею.

Донна Аделаїда розплакалася — спочатку з розчулення бідолашним Нінí, а потім з відчаю, бо, на жаль, знала, як її племінниця ставилася колись до цього юнака. Можливо, якби вона теж була поруч з нею, якби спробувала переконати її… хто знає!

І вона знову затремтіла, її мучила тривога і пожирала лють через самодурство князя, який змушує її сидіти тут. І навіщо все це? що вона мала тут робити, яку роль грати? Ні, ні, вона хотіла поїхати геть звідси, втекти, врятуватися, інакше вона теж збожеволіє! Вона вирішила написати братові, благаючи його негайно приїхати й забрати її звідси, визволити з цієї в'язниці, чого б це не коштувало.

Втішений запрошенням князя Лаурентано, Іньяціо Каполіно вже готувався їхати до Колімбетри, коли у сінях почув, як стара служниця грубо проганяє когось, хто питав про нього. Він ступив крок вперед, висунув голову, визираючи, і побачив двох жінок, одягнених у чорне, з чорними шалями на голові, туго зав'язаними навколо їхніх блідих, змарнілих облич. То були доньки Піньї, Міта та Аннікк'я.

Почувши це ім'я, Каполіно провів їх до вітальні і, змусивши сісти, запитав, чого їм треба. Соромлячись свого нещастя і намагаючись зносити своє горе з гідністю, вони обидві ледве стримували хвилювання, що виривалось назовні. Зусилля, яких вони докладали, щоб не заплакати, і боязкість не давали їм говорити. Кожна з них під кінцями своєї чорної шалі щосили терла великим пальцем лівої руки край останньої фаланги вказівного пальця, отупілої, затвердлої, почорнілої й поколотої від безнастанного протягування голки з ниткою, ніби тільки у втраченій чутливості цього пальця вони могли знайти силу й відвагу говорити. Нарешті Міта, ледве звівши затуманені очі, спромоглася промовити:

— Пане депутате, ми прийшли просити вас…

А сестра відразу виправила її:

— Ми наважились вас потурбувати… адже ви, мабуть, переживаєте таке горе…

— Говоріть, говоріть, — заохочував її Каполіно. — Я готовий вислухати вас.

— Так ось, ласкавий пане… Ваша милість, мабуть, знає, — продовжила Міта, раптом почервонівши, — що нашого батька і Ліціо, який є…

— Чоловіком однієї з наших сестер, — знову підказала Аннікк'я.

Міта глянула на неї із сумним докором.

— Їх заарештовано, пане депутате!

— Вони невинні, пане депутате, невинні!

— Ми можемо засвідчити, що вони нічого, абсолютно нічого не знали про цю справу…

Каполіно, спантеличений гарячковою, напористою нервозністю в голосах сестер, запитав:

— Про яку справу?

— Як це? — сказала Міта. — Та ж про ту справу, через яку ваша милість, на жаль…

— О Господи! — вигукнула Аннікк'я. — Наші серця досі тремтять.

І Міта повела далі:

— Їх також заарештували, хоч вони невинні, як сам Христос… Ми можемо засвідчити, що вони були приголомшені і аж заклякли від здивування, коли поширилась ця новина; вони нічого ні про що не знали…

— І нехай ваша милість повірить, — додала Аннікк'я, — що ми не наважилися б прийти сюди, щоб говорити про це з вами, якби не були більш ніж упевнені, що за ними вини немає…

А Міта, опустивши очі, тремтячим голосом мовила:

— Ваша пані добродійка… ми її обслуговували і знаємо, яка вона була хороша… така приємна пані… і вродлива, ох, яка вона була вродлива… як шкода!

Каполіно примружив очі, трохи пововтузився на стільці і хрипким голосом запитав:

— У вас вдома був обшук?

— Так, пане, — в один голос відповіли обидві сестри. І Міта продовжила: — Поліція, слідчі, судді… вони мов чорти… перевернули все догори дриґом…

— І що вони знайшли?

— Усе даремно!

— О матінко божа, зовсім нічого… Кілька листів… газети… список членів.

— Але то були члени про людське око… ніхто з них на збори не приходив…

— Книжки… папери… все забрали… навіть нижню сорочку, пане депутате, на якій була крапля крові, моєї крові, бо я вкололася в оцей палець, коли шила…

Каполіно затиснув рота долонею і якийсь час міркував, насупившись, а потім сказав:

— Якщо не знайдуть нічого, що б їх скомпрометувало…

— О ні, ласкавий пане! — притьмом вигукнула Міта. — Нічого пов'язаного з тим, за що їх заарештували — звісно, нічого! Хай ваша милість повірить…

— Інакше ми б не прийшли до вашої милості… — повторила Аннікк'я.

Каполіно зробив жест руками, зупиняючи їх, і знову зануривсь у думки.

— А ви знаєте, — запитав він відтак, — що влада мене не дуже любить? Чи знаєте ви, що, шукаючи собі виправдання за тридцять з гаком років кепського управління, влада хоче переконати всіх, що всі ці негаразди на Сицилії підбурює клерикальна партія, до якої я належу?

— Ваша милосте… як так може бути! — сказала Аннікк'я, благально склавши руки. — Якби ваша милість мала… якби вашій милості…

— Тим паче! Тим паче! — обірвав її Каполіно. — Тоді скажуть: «Ну ось, бачите, що тут є змова? Добре серце — це одне, а політика — зовсім інше! Він прийшов, прийшов особисто заступитися за заарештованих». Ось що скажуть!

Сестри дивились на нього розгублено й пригнічено.

— І як можна в таке повірити?.. — спитала Міта.

— Але ж вони в це насправді не вірять! — відповів Каполіно зі зневажливою посмішкою. — Вони вдають, ніби вірять! Це їхня відмовка. І зрозумійте, коли я піду туди, я зіграю в їхню гру, нічого не отримавши для вас. Саме так! Ще в 1866 році, коли вас і на світі не було, народне повстання через політичне та адміністративне беззаконня теж звалили на цього офірного козла — клерикальну партію. Для владоможців це найзручніше виправдання, і найефективніше!

Обидві сестри якийсь час стояли мовчки, занурившись у роздуми, ніби бачили, як надія, що привела їх туди, знов ховається у пустищі страждання, зведена нанівець несподіваними міркуваннями, яких вони ніяк не могли до кінця зрозуміти.

— Ми думали, — сказала тоді Міта, — що якби ваша милість сказала слово… звертаючись не тільки до влади… а й до всієї округи… Ми з сестрою живемо з того, що заробимо роботою… Але ніхто не хоче у нас тепер більше нічого замовляти, бо через цей арешт усі вважають, що наш батько і наш швагер причетні до того, що справедливо обурило всю округу… А якби тепер ви, ваша милість, як найбільше постраждалий, сказали бодай слово… що вони невинні…

— І ще одне, пане депутате! — вибухнула плачем Аннікк'я, не ладна більше стримувати сліз. — Коли поліція прийшла заарештувати її чоловіка і нашого батька, наша сестра, пане депутате, тримала на руках дитину, у неї зіпсувалося молоко, пане депутате, і тепер дитина помирає, а ми не знаємо, як її вилікувати; і наша сестра немов збожеволіла від того, що дитина при смерті, а батько у в'язниці! Вдома нас залишилося п'ятеро сестер; куди ми тільки не зверталися, але далі не знаємо, чим їй допомогти… Ось чому ми прийшли сюди благати вас, пане депутате!

Каполіно підвівся, ніби під впливом зворушення.

— Побачимо… Подивлюсь, що зможу зробити… — сказав він. — Дайте мені трохи часу… Я мушу подумати… з огляду на мою… мою політичну відповідальність… Добре серце, кажу ж вам, це одна річ, а політика — зовсім інша… Але я подивлюся… хоч і не обіцяю… Тихо, заспокойтеся… і майте мужність, любі мої… Це жахливий момент для всіх, повірте мені… і ніхто не знає, як з цього вийти…

З цими словами він провів їх до сіней, відмахуючись від вибачень та подяк; відтак повільно зачинив за ними двері.

Хоч вони зовсім не вірили в цю туманну обіцянку допомоги, обидві сестри, вийшовши надвір, відчули певну полегкість від зробленого кроку, мало не захват від того, що таки наважились з ним поговорити, і це їх дещо втішило. Але незабаром, згадавши про те, куди вони йдуть, вони знову впали в розпач від пекучого сорому. Вони йшли на пошту, щоб отримати гроші, які прислала з Рима Чельсіна, і вони не знали, що й думати про їх походження… У ті дні в ці бідні руки, виснажені працею, яким тепер через брак роботи доводиться приймати сумний тягар цієї непрошеної допомоги, потрапило ще трохи грошей — небагато, зовсім небагато — плід ганебного життя їхньої старшої сестри Рози.

Те, що сторонні могли подумати, ніби він їде до Колімбетри не з власної волі, а на запрошення князя, неабияк тішило Каполіно. Там, на гілці, висіла груша, колись недосяжна для його жаги, але тепер, як він міг судити з останніх новин, вона була, мабуть, більш ніж дозріла і готова впасти від обережного і сміливого поруху його руки. Це стане досконалим сповненням його помсти! І все дивовижним чином якнайкраще укладалося для того, щоб її було здійснено швидко і добре. В очах цивільної влади Аделаїда Сальво все ще залишалася незаміжньою. Він спонукає її втекти з ним до Рима й сховатись у домі її сестри Рози. З міркувань обережності, щоб належним чином заявити про своє право бути її рятівником, він спершу пробуде з нею кілька днів у Неаполі, адже вона, бідолашна, напевно, дуже потребуватиме розваг, які могло їй запропонувати тільки таке місто, як Неаполь. У Римі можна буде без зайвої метушні укласти цивільний шлюб. Франческо Велла знайде спосіб влаштувати його юрисконсультом в управління залізниці; і не факт, що йому не сподобається, що на жилеті у його нового свояка далі бовтатиметься депутатський значок. З часом, можливо, Фламініо Сальво завдяки заступництву дона Франческо та донни Рози також заспокоїться і не чинитиме йому перешкод. Справжня проблема тепер полягала в тому, щоб переконати Аделаїду погодитися на скандал через втечу в цей нещасливий момент божевілля її небоги. Але монсеньйор Монторо сказав йому, що князь категорично заборонив дружині їхати до Джірдженті навіть для того, щоб відвідати брата. Ще одна дивовижно сприятлива обставина полягала в щедрій пропозиції цього милого Нінí Де Вінчентіса подбати про бідну дівчину. Якби Діанеллу відвезли, як пропонував князь, до Колімбетри, до її тітки, тоді він навіть ногою не міг би туди ступити, не кажучи вже про втечу! Але чи досить буде Аделаїді цієї туманної надії, цієї мізерної втіхи знати, що десь далеко перед її причинною небогою стоїть навколішках цей бідолашний святий Алойзій Гонзага? Зрештою, це її палке бажання відвідати племінницю, хай навіть щире, було, мабуть, лише приводом, щоб вибратися з Колімбетри. Від цієї заборони причини її туги не зникли, а ще більше загострились. Фламініо Сальво теж ніколи не погодився б просити князя дозволити сестрі виїхати з маєтку. На цьому треба було наголошувати, щоб довести Аделаїді, що її брат не з тих, хто з будь-яких міркувань може порушити свої домовленості з князем; щоб вона, втративши будь-яку надію на допомогу брата і зрозумівши, що приречена борсатися там в озлобленні й нудьзі, не бачила іншого порятунку, крім нього, і в розпачі знайшла у собі мужність для втечі.

Такі-от думки, спогади та плани крутилися в його голові, поки Каполіно їхав з Джірдженті до Колімбетри. Але вони не викликали в ньому ні тривоги, ні запалу. Навпаки, він відчував якусь нудотну байдужність, ніби життя застигло в ньому; він усвідомлював, що мститься за щось, що залишилося позаду в часі, щось безповоротне і вже мертве в його серці, і помста не дасть йому ні радості, ні сподівань на майбутнє. Він мстився за того чоловіка, якому колись відмовила Аделаїда Сальво; але чи був він тепер тим чоловіком? Стільки всього не повинно було статися, але, на жаль, сталося, і мертвий тягар тих речей він відчував у собі, у своєму серці, що позбавляло його будь-якої радості від помсти. І саме завдяки всім цим мертвим речам помста вдавалася йому так легко. Ось чому він відчував цю нудотну байдужність. Ніколетта Спото давала йому певну полегкість, пом'якшувала огиду від його приниженого становища, для неї і з нею він міг не соромитися своєї ницості… Але підняти тепер новий скандал, завдати образи такій людині, як дон Іпполіто Лаурентано, заради Аделаїди Сальво… Зрештою, дон Іпполіто, можливо, теж зітхне з полегкістю, позбувшись такої дружини! У першу мить його самолюбство трохи постраждає, але буде не так вже й погано, якщо він, вродливий, шляхетний, багатий улюбленець долі, який міг собі дозволити насолоду і задоволення завжди ходити з високо піднятим чолом, тепер, у кінці життя, мимохідь отримає ляпаса від його, Каполіно, руки.

Тільки-но він прибув на віллу, стався ще один сприятливий збіг, справді несподіваний, який дещо його збентежив. Дон Іпполіто, з одного боку, обурений недовірою єпископа, а з другого — геть розчарований відповіддю Ландо — вона надійшла йому напередодні ввечері з Палермо — щодо можливості досягти угоди з клерикальною партією, як і в багатьох інших випадках, коли він потребував розради, знайшов потіху в культивуванні пам'яті про давнину, заглибившись у роботу над давно розпочатим твором про топографію Акраганта.

Як щодо акрополя, так і в питанні акрагантійського емпорію[77], він виступив проти всіх давніх і нових топографів, які розташовували його в гирлі Гіпсасу. Він стверджував, що там було лише місце висадження і що емпорій, справжній емпорій Акраганта, як це було в інших давньогрецьких містах, що не розташовувались на самому узбережжі моря, лежав віддалік, у якійсь бухті, де кораблям можна було гарантувати безпечний притулок: для Афін таким місцем був Пірей, для грецької Мегари — Нісея, для сицилійської Мегари — Ксіфоній. Яка ж бухта була найближчою до Акраганта? Так звана Кала-делла-Юнка, між Пунта-Б'янкою і Пунта-дель-Пільєре.

Там, у Кала-делла-Юнка, напевно, і розміщувався акрагантійський емпорій.

Такого висновку він дійшов за допомогою давньої збірки житійних сказань про святу Аґріппіну. І він був вельми задоволений, що знайшов спосіб вставити в суху топографічну дискусію сторінку з описом подорожі трьох дів — Васси, Павли й Агатоніки, які морем привезли з Рима тіло святої, що померла мученицькою смертю за правління імператора Валеріана. Не було жодних сумнівів, що три діви висадилися з тілом святої на акрагантійському березі, у місці, грецькою званому Літос, а латиною — Петра, яке сьогодні відоме як Петра-Пателла, або Пунта-Б'янка. Так от, у стародавньому житії святих можна прочитати, що саме в момент висадження трьох дів, з монастиря Святого Стефана в селі Tip, що стояв неподалік від емпорію, виходив один монах, який прямував до Акраганта; він зупинився, приваблений приємним запахом, що виточувало тіло святої, а тоді побіг до міста, щоб сповістити про це чудо єпископа святого Григорія. Якщо, як стверджували давні й нові топографи, емпорій був розташований у гирлі Гіпсасу, а отже, там же був і вікус[78] Tip та монастир Святого Стефана, то як монах, який вирушив до Акраганта, міг натрапити на трьох дів, що висадилися з тілом святої мучениці в Пунта-Б'янці? Це було абсолютно неможливо. Монастир Святого Стефана в Тірі мав бути саме там, біля Пунта-Б'янки, і там же мав бути й емпорій. І найпереконливішим доказом цього була назва цього села, що збігалася з назвою великого фінікійського міста: Tip. Цю назву, імовірно, дали карфагеняни в часи своєї активної торгівлі з акрагантійцями — напевне, тому, що біля села височіла якась гора: tur, власне, по-фінікійськи означає «гора». Чи була якась гора біля гирла Гіпсасу? Ні; гора з промовистою назвою Монте-Гранде, тобто Велика Гора, розташована там, біля Пунта-Б'янки, і височить над бухтою Кала-делла-Юнка.

Того ранку ще й на світ не благословилося, як дон Іпполіто вирушив верхи на коні в супроводі Шаралли та чотирьох його людей, щоб ретельніше оглянути ті місця, а особливо узбережжя біля Великої Гори, в околиці, відомій як Літразі, де є поховання, які деякі топографи мають за фінікійські гробниці, але він вважав їх набагато пізнішими, бо розташовані й викопані вони були відповідно до звичаїв, властивих Сицилії в добу пізньої імперії, так що могли датуватися роками єпископського служіння святого Григорія, тобто часом, коли там висадилися три вірні діви Васса, Павла і Агатоніка з пахучим тілом святої мучениці Аґріппіни.

Дорогою назад, хоча повсюди перед його очима, під шпарким яскравим бірюзовим небом ніжились у вже майже весняному теплі величезні оксамитові килими зелені, подекуди позолочені сонцем, а подекуди оповиті густою фіалковою тінню, дон Іпполіто, дивлячись на свої руки, що лежали на луці сідла, думав лише про смерть, про своє зникнення з цих місць, яке, напевно, вже не за горами. Але коли він думав про це під цим сонцем, серед цієї зелені, а тіло його погойдувалося в такт з мірними, спокійними рухами коня, смерть не викликала в нього жаху, а лиш піднесений сумир, сповнений жалю і водночас задоволення, — такими лагідними й шляхетними уявлялись йому думки та діяння, що завжди наповнювали його життя в цих любих йому місцях, з якими незабаром він мав попрощатися. І він надовго зануривсь у це нове відчуття супокою, немовби намагаючись очиститися від болісного жаху, який до того часу викликала в ньому смерть і якому він завдячував тим недостойним другим шлюбом, що осквернив гідність його старості й суворість його вигнання.

Невдовзі після полудня, повернувшись до Колімбетри, втомлений довгою дорогою, він застав у салоні Каполіно та донну Аделаїду за енергійною розмовою: донна Аделаїда була вся червона і в сльозах, а Каполіно — блідий і вкрай збуджений. Князь зупинивсь на порозі, вигляд його виражав радше огиду, ніж обурення.

— О князю… — вигукнув одразу Каполіно, збентежено підводячись.

— Сидіть, сидіть… — сказав дон Іпполіто, витягаючи руку, більше для того, щоб завадити йому підійти, ніж для того, щоб подати знак не вставати. — Я не прошу вибачення за запізнення, бо, бачу, моя пані добродійка… змалювала вам мене таким варваром, що моя відсутність навряд чи була для вас прикрою…

— Ні… вона… княгиня… насправді… — белькотів Каполіно.

Дон Іпполіто гордо випростався і з похмурою холодністю мовив:

— Вона може поїхати звідси, якщо хоче. Але вона має знати, що те, що заважає їй вийти за ворота моєї вілли сьогодні, завадить їй увійти в них завтра. А тепер можете продовжити вашу бесіду.

І рушив до виходу із салону. Намагаючись зберегти перед жінкою свою чоловічу гідність, Каполіно гукнув йому навздогін, дещо загонисто, хоч це могло прозвучати і як виправдання:

— Ви кликали мене, князю…

Дон Іпполіто, який уже підійшов до дверей, ледь обернувся, притримуючи двері рукою:

— Та це через одну дурницю, — сказав він. — Але тепер… це просто моя помисливість! просто помисливість!

І вийшов, хряснувши дверима.

— Відповідь!.. Коли ж буде відповідь… — тут же вигукнула донна Аделаїда і підвелася, задихаючись, з опухлими й червоними від плачу очима. — Я почекаю відповіді до завтра, або хай він приїде сюди сам і скаже мені, що я справді повинна здохнути тут, дозволяючи, щоб мною отак помітали…

— Звісно, звісно! — відповів Каполіно, йдучи за нею. — Хіба Фламініо може сказати тобі…?

— Він має мені це сказати! — перебила вона його у нестямі, вишкіривши зуби і стискаючи кулаки. — Хай скаже мені це сам, власною особою; і тоді так, тоді так, негайно! негайно вчиню цю дурницю! таки вчиню її!

У цей момент увійшов Ліборіо, улюблений князів камердинер; він перелякався і на мить розгубився, побачивши плач і збудження княгині.

— Ваша світлосте… ваша світлосте… — пробелькотів він. — Дон Салезіо…

— Що таке? — сердито запитала донна Аделаїда. — Чого йому треба?

— Нічого, ваше світлосте… здається, що…

І Ліборіо підняв руку в невиразному жесті благословення.

— Ах, — сказала донна Аделаїда; вона жорстко втупилась в обличчя Каполіно і дивилась якийсь час на нього насуплено, з відкритим ротом, ніби питаючи його, добре це буде чи погано, якщо бідолаха саме в ту мить дасть дуба. — Тим ліпше… тим ліпше! — вигукнула вона. — Тим ліпше для нього, сердешного… Ходімо, Ньяціо, ходімо до нього…

І побігла вслід за Ліборіо, а за нею побіг Каполіно, ошелешений і схвильований.

— Я тримала його тут біля себе… — говорила вона по дорозі, — дбала про нього… піклувалась… Гарні ви люди, що отак кинули його… бідолашного старого… Тим ліпше, тим ліпше… відмучився… Я теж занехаяла його останнім часом… Вбивці! Завдали йому останнього удару… Але він теж, треба сказати, їв забагато… забагато солодощів…

— Авжеж, ваша світлосте, — зітхнув Ліборіо, — я теж це казав… забагато солодощів…

— Підніми-но, підніми, Ньяціо… Я впустила хустинку. О Пресвята Богородице, який тут сморід!

І донна Аделаїда затулила собі носа однією рукою, ставши на порозі кімнатки, де помирав бідолашний старий; його підтримував на ліжку кухар, який прибіг на поклик Ліборіо. Стримувані інстинктивним жахом смерті, але, можливо, більше через відразу до надзвичайної худорлявості цього хрящуватого, вкритого бляклою щетиною обличчя, з очними яблуками, що вже затверділи під напівзаплющеними повіками, донна Аделаїда і Каполіно застигли на порозі й дивилися, як рот умирущого відкривається дедалі ширше, роззявляється, немовби під дією нестримного натиску якоїсь внутрішньої пружини.

— О Боже! — застогнала донна Аделаїда. — Що він робить?

Вона не встигла договорити, як з його рота вилетіло щось страхітливе. Донна Аделаїда скрикнула від жаху і підняла руки, затуляючи обличчя. Ліборіо підійшов до ліжка і помітив там вишкірений зубний протез:

— Нічого такого, ваша ясновельможносте! — сказав він із сумною посмішкою. — Йому це вже не потрібне…

Кухар тим часом поклав бездиханну голову бідолашного старого на подушку.

Розділ сьомий

У величезній гулкій залі старовинної канцелярії єпископського палацу, з її похмурою, розмальованою фресками й запиленою стелею, з високими стінами, вкритими пожовклим тиньком і захаращеними старовинними портретами прелатів, також засланими пилюкою й пліснявою, які висіли в безладді то тут, то там над облізлими, поточеними шашелем шафами і стелажами, почувся схвальний гомін, коли монсеньйор Монторо своїм красивим голосом з розміреними інтонаціями, у якому ледь вчувалась авторитетність і водночас поблажливість, закінчував зачитувати катедральній капітулі та численним іншим канонікам та пресвітерам, яких спеціально тут зібрали, своє пастирське послання до високодостойних парафіяльних священників єпархії з приводу скорботних подій, що завдають горя Сицилії й засмучують усі християнські серця. Як заголовок свого пастирського послання монсеньйор узяв рядок з Євангелія від Матея: «Semper pauperes habetis vobiscum»[79].

Був прикрий холодний і вітряний січневий день, і кілька разів під час читання єпископ, та й слухачі, звертали погляд на шибки, які, здавалось, ось-ось тріснуть під натиском гучноголосої люті лібечо[80]. Спокійне читання цієї благодушної проповіді відбувалось у зловісному супроводі пронизливого, несамовитого шипіння та похмурого, протяжного завивання, яке часто відвертало увагу не одного слухача, і по величезній залі, над якою чували запилені й запліснявілі старовинні портрети, ширилась розгубленість і гіркота з огляду на марноту цього безконечного вправляння в красномовстві.

Дехто з присутніх дивився крізь одне з великих вікон на балкон старого будинку навпроти, де стовбичив бідолашний божевільний, який, здавалося, зазнавав невідомо якої насолоди — можливо, він літав, віддавшись на волю шаленого вітру, від якого жовта вовняна ковдра на його плечах тріпотіла навколо його тіла; він сміявсь усім своїм змарнілим обличчям, очі його були проникливі, одержимі і наче заслані слізьми, а довгі пасма рудого волосся метлялися туди-сюди, мов язики полум'я. Цей бідолаха був молодший брат каноніка Батá, який також був у залі і, на позір, уважно слухав єпископа, але всередині його, очевидно, поглинали сторонні думки, які кілька разів спонукали його до кумедних жестів.

Коли читання закінчилось, старші каноніки, які найкраще знали слабкість свого високоповажаного єпископа, поспішили оточити стіл, перед яким він сидів, прохаючи його повторити ту чи ту з численних фраз, якими монсеньйор, на їхню думку і судячи з того, як він їх виголошував, був дуже задоволений.

— А про полчище Сатани, ваше преосвященство, як там було сказано?

— Ви мали на увазі масонство, чи не так, преосвященний владико? як ви там говорили?

А монсеньйор, внутрішньо радіючи, але зовні з виглядом втомленої поблажливості, прикривши свої світлі довгасті очі блідими повіками, схожими на лушпиння цибулі, і ствердно киваючи головою, давав рукою знак зачекати і, знайшовши у своїх нотатках відповідний уступ, повторював:

— Лиха й мерзенна секта… лиха й мерзенна секта, яка обрала своїм творителем диявола, а своїм ієрофантом юдея…

— О, ось воно! Ієрофантом юдея! — вигукували вони. — Чудовий вислів, ваша ексцеленціє! чудовий…

— Як сміливо… як сміливо…

— Але що за вітер, Боже мій! — знай скаржився засмучено єпископ — мовляв, не такої винагороди він заслужив за свою працю.

Тим часом молодші каноніки, які уважніше від інших слухали читання, обмінювались поглядами, що виражали огиду до цих старих і дурних підлабузників та болісне усвідомлення того, як народ сприйме цю балаканину, що оберталася навколо питання, такого ж наївного, як і жорстокого, з яким преподобні отці збиралися звернутись до бідняків єпархії: чому злидні, які завжди були і завжди будуть, тільки тепер так розбурхали уми, збурили весь уклад життя і вилилися в такі гідні осуду крайнощі? Дехто з тих молодих прелатів вважав, що, замість того, щоб таврувати тих, хто «наважився замахнутись на суворість стародавнього квіритського права[81]», монсеньйор, виступаючи з приводу подій на острові, міг би принаймні послатися на недавню енцикліку Святішого Отця Лева XIII «De conditione opificum[82]», згідно з якою землевласники повинні припинити відкрите або завуальоване лихварство, перестати ставитися до робітників як до рабів і наживатися на потребах бідних. Вони були тим більше засмучені тоном пастирського послання свого єпископа, що буквально напередодні Помпео Аґрó опублікував сміливий памфлет на захист бідних. У ньому, порівнявши умови життя на Сицилії з умовами життя в Ірландії і навівши висловлювання та позицію видатних католицьких прелатів, як британських, так і американських, щодо економічних і соціальних питань того часу, він — немов кидаючи виклик — процитував зухвалу відповідь преподобного МакҐлінна, католицького священника з Нью-Йорка, на заклик його єпископа вгамувати революційну пропаганду: «Я завжди вказував, монсеньйоре, і вказуватиму до останнього подиху, що земля є за правом спільною власністю народу і що право індивідуальної власності на землю суперечить природній справедливості, хоча й санкціоноване цивільними та релігійними законами!» Цілий цей памфлет Аґрó був їдкою звинувачувальною промовою проти невігластва та лінощів сицилійського духовенства. І ось, день по тому, пастирське послання їхнього єпископа давало найбільш неспростовний доказ цього. Інші, зібравшись разом, радилися між собою, чи не було б розсудливо того ж дня таємно послати до монсеньйора кількох старших прелатів, до яких благоволив єпископ, щоб вони віч-на-віч вказали йому на недоречність цього пастирського листа у час, коли округою ширяться чутки, що через цю бурю, яка вирує повсюди на Сицилії, стан облоги неминучий, якщо його вже не запроваджено. Наводили навіть ім'я генерала армії, призначеного надзвичайним комісаром з усіма повноваженнями; того самого, який кілька днів тому висадився в Палермо з цілим армійським корпусом. Подейкували, що першою річчю він заарештував членів Центрального комітету осередків Ліги, які напередодні ввечері випустили революційну відозву до трудівників острова.

— Так, так, ось вона… маю її в кишені… це правда! Це правда! — таємничим тоном сказав один. — Прочитаємо їх, коли вийдемо звідси…

Але в цей момент дещо відвернуло їхню увагу і посилило тривожну цікавість: до зали увійшов молодий секретар єпископа, блідіший, ніж зазвичай, і задиханий — було очевидно, що він приносить підтвердження цих важливих новин. Усі з'юрмилися навколо стола.

— Проголошено?

— Так, так, проголошено стан облоги й видано наказ про роззброєння населення.

— І роззброєння теж? Ну що ж… ну що ж…

— У Палермо заарештували членів Центрального комітету Ліги.

— Усіх?

— Не всіх, декому вдалося втекти. Серед них, кажуть, був також син князя Лаурентано.

— О Боже, що я чую! — застогнав єпископ. — Авжеж… він теж там був!.. Він утік? Утік?

Ніхто точно цього не знав: багато хто стверджував, що Лаурентано також заарештовано. Зрештою, війська негайно окупують цілу Сицилію, аж до найменших сіл, так що втікачів також спіймають і заарештують.

— Боже, що я чую! що я чую! — знай вигукував монсеньйор. — Але тоді… до чого ж ми докотилися?

Молодий прелат потай вийняв з кишені відозву Комітету, яку поширювали на численних листівках по всіх містах острова; її передавали від одного до другого за столом, але багато хто не знав, що це таке, а дізнавшись, відмовлявся розгортати її і передавав якнайшвидше далі, ніби цей складений і замацаний папір міг обпекти або забруднити руки. Врешті відозва потрапила до молодого секретаря, який розгорнув її й почав голосно читати єпископові, що в одних викликало подив і жах, а в інших — жваві коментарі, сповнені насмішок або обурення.

Звертаючись до уряду, немов рівний до рівного, Комітет в урочистих тонах вимагав від імені сицилійських робітників: скасування мита на борошно (— Ну, це ще зрозуміло! —); розслідування роботи органів державного управління за участю Ліги (— От молодці! ото хитрюги… авжеж! —); юридичного оформлення угод з селянами та гірниками, ухвалених на з'їздах соціалістичної партії (— Як-як? Юридичного оформлення? Авжеж, юридичного! З урядовою печаткою!); заснування сільськогосподарських і промислових товариств на базі необроблених земель, що належать приватним особам, або державної комунальної власності і ще не проданого церковного майна (і тут здійнялася хвиля протестів та безладних вигуків, серед яких переважали: — Грабують!.. Розбійники!.. Вони не мають права! — а молодий секретар подавав рукою знак мовчати, бо там було ще дещо, дещо ліпше, авжеж, ліпше, і читав далі: — А також… а також… —); а також примусової експропріації латифундій з тимчасовим наданням експропрійованим невеликого річного доходу (— О, яка доброта! — Які вони милостиві! — Як щедро! — Яка поблажливість! —); прийняття соціальних законів для покращення економічного та морального становища пролетарів і, нарешті, бомба: асигнування з державного бюджету суми в двадцять мільйонів лір для покриття необхідних витрат на виконання цих вимог, на придбання робочих знарядь для сільськогосподарських та промислових товариств, а також для забезпечення їхніх членів продуктами харчування та надання їм можливості діяти з користю для справи.

— Та вони божевільні! Божевільні! — вигукнув серед загального галасу монсеньйор, підводячись. — Господи Боже, яке нахабство! Але ж це точно, га? Цей армійський корпус точно прибуде? Точно, так? Тут не до жартів! Боже! О Боже!

Молодий секретар поспішив заспокоїти його, а потім закінчив читати відозву, у кінці якої рекомендувалося зберігати спокій, бо окремі необдумані повстання не принесуть довготривалої користі, і було зауваження, що подальший напрямок дій буде залежати від рішень уряду.

Але монсеньйор, обома руками відкинувши всі поради та застереження як зайві, негайно наказав секретареві надрукувати його пастирське послання, яке, безсумнівно, сподобається генералові на чолі армійського корпусу; тоді закрив збори і поспіхом вирушив до Колімбетри, щоб потішити князя Лаурентано. Довго і гулко тріпочучи сутанами та накидками під поривами вітру, вся ця священнича ватага спустилася з пагорбів Сан-Джерландо і змішалася з міською метушнею. Ніби у відповідь на тріпотіння чорних реверенд на балконі кричав від щастя шаленець, розмахуючи жовтою ковдрою.

Поспішаючи до Колімбетри, монсеньйор Монторо, звичайно, не припускав, що душу одного з тих, кого він щойно назвав божевільними, бентежать почуття, дуже схожі на ті, які він з такою літературною вигадливістю висловив у своєму пастирському посланні. При першому ж безпосередньому контакті з цими так званими товаришами, спостерігаючи безпосередні й найчастіші наслідки кривавих епізодів народного повстання, Ландо Лаурентано виявив, що друзі викликали його на Сицилію, щоб він разом з ними відповів якщо не за справжній злочин, — адже він не міг не вірити в їхні добрі наміри, — то, безумовно, за все це величезне божевілля. Божевілля це було значною мірою зумовлене їхньою одержимістю, якщо не засліпленням, і породжене самою спекотністю їхньої землі, яка надавала голосам і жестам його земляків театральності, а її він — зумисне суворий і стриманий — завжди так глибоко зневажав! Як могли його друзі обманювати себе, буцімто всього за кілька місяців їм вдасться пробити своїми проповідями ту тверду багатовікову кору тупості, укріплену недовірою й тваринною хитрістю, якою обросли уми селян і шахтарів Сицилії? Як могли вони вважати можливою класову боротьбу там, де бракувало не тільки будь-якої послідовності й непохитності засад, почуттів та намірів, але й найелементарнішої культури та будь-якої свідомості? Уся їхня тактика від початку до кінця була хибною. Треба було змагати не до класової боротьби, яка за тих умов була неможлива, а до співпраці класів, адже в усіх суспільних станах Сицилії жевріла жива й глибока образа на італійський уряд за його презирливе нехтування островом починаючи з 1860 року. Феодальні звичаї, традиція ставитися до селян як до тварин, скупість і лихварство, з одного боку, і давня, люта ненависть до панів й абсолютна невіра в правосуддя, з другого, поставали нездоланними перешкодами для будь-якої спроби співпраці. Але якщо це починання могло здаватися безнадійним, то, можливо, не менш безнадійним було те, що вирішили здійснити його друзі, яким на самому початку, на лихо, несвідомо посприяла бездіяльність уряду, що заохочувала всіх до ризику. На той момент уряд, що погруз в трясовині римського банківського скандалу, тут, на Сицилії, покладався на поліцію, яка насправді була або бездарна, або нахабна й свавільна. Не намагаючись зцілити болячки, які стільки років мордували острів, не поважаючи ані закону, ані громадянських свобод, своєю бездіяльністю та провокаціями держава заохочувала і стимулювала швидке утворення цих пролетарських об'єднань. Якби вони відразу ж домоглися хоча б невеликого покращення умов праці селян та гірників і не зазнавали кривавого цькування, то незабаром, без сумніву, розпалися б самі по собі, адже були позбавлені будь-якого почуття солідарності, будь-якої свідомості і не мали навіть тіні ідеалів. Ландо Лаурентано зрозумів це тепер, на місці, коли було вже надто пізно; і відчайдушний порив, з яким він примчав на заклик друзів, змінився ступором, сповненим похмурого пригнічення, немовби товариші наповнили його спраглий рот клоччям.

Приголомшений нагальною потребою вжити якихсь заходів, щоб захиститися від жорстоких, нищівних репресій з боку уряду, він з обуренням відкинув поради бути розсудливим, які давали йому друзі, спантеличені й приголомшені крайньою серйозністю ситуації. Розсудливість? Тепер, всього лиш через кілька днів після того, як у невеликих селах, у глибині острова, — у Джардінелло, що налічувало заледве вісімсот мешканців, Леркарі, П'єтраперції, Джібелліні, Марінео — без попередньої домовленості сходилися на площі цілі юрми людей, без прапорів, несучи лиш портрети короля з королевою, без жодної зброї, окрім хреста, який тримала якась обірвана й розлючена жінка на чолі процесії, і сліпо рухалися прямо на цівки гвинтівок близько двадцяти солдатів, яких переповнював страх, що спонукав їх несподівано відкрити вогонь, навіть не дочекавшись команди? Так, ніхто не закликав їх виходити на ці віча, що закінчувались кровопролиттям; але за них, за всі необмірковані вчинки і кров убитих тепер доведеться відповідати саме тому, що сліпі ці юрми вважали себе готовими і придатними для того, щоб заявити про свої права. Хіба можна було тепер відступати й закликати до обережності? Ні, іншого порятунку не було, крім останнього спалаху цього божевілля: треба було спалити себе разом з тими жертвами. І Ландо Лаурентано з презирством відмовився підписати відозву Центрального Комітету до робітників острова, урочистий і безапеляційний тон якої здався йому смішним, не так через умови та вимоги, які ставили урядові, як через те, що тим, від чийого імені їх висували, бракувало будь-якої реальної свідомості та сили. Реального тут не було нічого, крім відчаю багатьох нещасливців, приречених невіглаством на вічні злидні, і крові — крові цих жертв.

Тільки-но було оголошено стан облоги, Ліно Апес силоміць примусив його до втечі. І він втік, але не з тих причин, про які кричав йому схвильований в ту мить Апес, а через нездоланну відразу від думки, що йому доведеться грати роль апостола, героя чи мученика, виставленого в клітці військового трибуналу під цікаві й захоплені погляди добре знайомих йому дам з палермської аристократії. Його товаришами по втечі, окрім Апеса, були Бруно, Інґрао та Катальдо Склáфані, усі троє переодягнені.

Як він сміявся, яке обурення і співчуття, яке розчарування й огиду викликав у ньому невпізнанний вигляд останнього, вже без тієї в'язки тернових колючок, що раніше вкривала йому щоки й підборіддя! Здавалося, немов очі його і голос, з якими ця борода становила колись єдине ціле, ще не знали про цю втрату і перебували в розгубленості. Але ця машкара, по правді кажучи, у жодного з них зовсім не свідчила про страх; маскування було немовби частиною тієї ролі, яку їм нав'язала в ту мить необхідність втечі; крім того, не в останню чергу його зумовив фальшивий гонор хитрих острів'ян, які будь-що хочуть уникнути утисків з боку сил громадського порядку.

Вони подалися в глибину острова, випереджаючи військо, яке виступало з Палермо, готуючись до вторгнення в інші провінції. Якщо їм вдасться перетнути острів, вони сховаються у Вальсанїї, а звідти вирушать на Мальту або в Туніс. Ландо хотів би емігрувати на Мальту, місце заслання свого діда, але не тому, що наважувався порівнювати його долю зі своєю, а тому, що вже деякий час планував поїхати до Бурмули, щоб, за змоги, розшукати його останки, йдучи за вказівками Мауро Мортари, які насправді певними не були, оскільки поховання відбулося в сум'ятті великого мору[83] на Мальті в 1852 році. Даремно Ліно Апес жартував собі з пригод та незручностей їхньої поспішної втечі — то пішки, то на возах без ресор, то в розхитаних візках, то горами, то долинами, у пошуках їжі і притулку, — намагаючись довести друзям, що, зрештою, те, що вони роблять, не таке серйозне, щоб над ним не можна було посміятися. Якщо, скажімо, їхні ілюзії тріщали по швах, то чи було це достатньою причиною для того, щоб не зважати, що по швах тріснули його штани, коли він злазив з воза? Ілюзії ці були старші за Тіберія Гракха, а штани були нові! Де загубив Катальдо Склáфані свою розкішну бороду? Міркуючи по-філософському, ніщо не могло б полагодити його штани краще, ніж волосинка з тієї бороди! Похмурий вигляд цих місць, зимове запустіння, страх перед непевною й виснажливою дорогою, тривожне бажання дізнатися новини про те, що сталося після їхньої втечі, — усе це зовсім не заохочувало товаришів сміятися у відповідь на дотепи Ліно Апеса.

Поки вони щораз далі проникали в глибину острова, поступово збираючи відомості про виняткові заходи, яких несподівано вжив уряд, у Ландо зародилось тверде переконання, що друзі його припустились помилки. Давнє, глибоке невдоволення сицилійців несподівано перетворилось на повсюдне люте обурення: хоч як були налякані народними заворушеннями найвищі суспільні стани, тепер, перед обличчям військової сили, при виді ворожого війська, що скасувало всі закони для всіх і придушило всі конституційні гарантії, вони були схильні якщо не побрататися з нижчими верствами, якщо не виправдати їх, то принаймні визнати, що під час війни завжди найгірше велося їм, що вони ніколи не повставали зі зброєю в руках, а якщо й переступали межу, то до цього їх спонукали жорстокі й жахливі розправи. Вроджена гордість, спільна для всіх остров'ян, повстала проти цієї нової образи, якої італійський уряд завдавав Сицилії замість того, щоб бодай запізніло виправити старі болячки; островом пробігав дрож ненависті, коли надходили звістки про міста, оточені полками піхоти та ескадронами кавалерії, де сотнями, без жодного розбору і з дикою люттю, арештовували багатих і бідних, студентів і робітників, тут радників, а там вчителів та муніципальних секретарів, жінок, старих і навіть дітей; пресу придушили, цензурі підлягало навіть приватне листування; весь острів відрізали від решти людства, зв'язали і роззброїли, віддавши на поталу свавілля військової диктатури.

Як норовистий кінь, коли його проти волі відігнали від перешкод, що їх він готовий був подолати, проте лякається, піддавшись шаленому панічному поривові, стає дибки й відступає, тремтячи всіма м'язами, так і Ландо Лаурентано, піддавшись запалові цього загального обурення, у певний момент став дибки, відчуваючи, що приниження через втечу душить його. Чи справді йому треба було тоді тікати? залишити поле бою? Земля горіла у нього під ногами, повітря аж пашіло. Невже острів, розворушений від краю до краю, дозволить так себе розчавити, так потоптати і не повстане з гніву та ненависті, яку так довго придушували, а тепер так брутально роз'ятрили? Може, досить було б одного заклику! Може, досить було б, щоб хтось виступив вперед! Діставшись до Імери і почувши, що в сусідньому селі Санта-Катеріна-Віллармоза повстали люди, Ландо не міг більше чекати і вирішив поїхати туди, хоч друзі робили все можливе, щоб стримати його, кричали, що більше нічого не можна вдіяти, нема на що сподіватися і він тільки по-дурному потрапить в лапи поліції. З ним пішов лише Ліно Апес, та й то з надією охолодити йому голову й зупинити на півдорозі, взявши на себе при нагоді роль Санчо, щоб його друг, який, як він знав, був чутливий до смішного, відчув себе поруч з ним Дон Кіхотом. І справді, незабаром велетні, якими Ландо у своїй екзальтації бачив тих селюків з Санта-Катеріна-Віллармоза, що повстали проти оголошеного стану облоги, виявилися вітряками. Підійшовши близько до села, вони дізналися, що про стан облоги там ще ні сном ні духом не знають: на стінах вивісили оголошення, але тамтешній люд оминув його своєю увагою; тож, ні про що не здогадуючись, вони, як завжди і як скрізь, вирушили вулицями села з портретами короля і королеви, з розп'яттям на чолі процесії та вигуками «Хай живе король! Геть податки!», аж поки, вийшовши з площі і звернувши у вузьку вуличку, не побачили вісьмох солдатів і чотирьох карабінерів, які сиділи в засідці. Офіцер, який ними командував (недарма його звали Коллеоні[84]), вибрав це розташування з точним стратегічним розрахунком, щоб беззахисний натовп, затиснутий у вузькій вуличці, не міг зрушити з місця, коли йому наказали розійтися; тоді він віддав наказ стріляти в них, і то не один раз. Одинадцятеро загиблих, незліченна кількість поранених, серед них жінки, старі, діти. Тепер все було тихо, як на цвинтарі. Лиш де-не-де чулися крики родичів, які оплакували вбитих, та стогони поранених.

— Може, з тебе досить? — запитав Ліно Апес у Ландо.

Той спитав у старого селянина, від якого вони про все це дізналися і який, порівнюючи село з кладовищем, вказав був на пагорб неподалік, на якому росло кілька кипарисів:

— Вони там?

Старий селянин глянув на нього очима, що палали ненавистю і водночас світились співчуттям, і кілька разів кивнув головою; потім витягнув пальці обох своїх скарлючених, землистих рук, показуючи спочатку десять, а потім один; і його погляд і тиша, що запала після цієї безмовної оповіді, ясно свідчили, що він бачив їх. Ландо рушив до пагорба.

— Я зрозумів! — зітхнув Ліно Апес. — Тепер я граю роль Гораціо… Сцена друга: «Гамлет на цвинтарі».

На маленькому похмурому кладовищі на пагорбі, не було нікого, крім змерзлого доглядача, що накинув на плечі легку вовняну шаль. Він сидів на ослоні ліворуч від входу і, мов той пастух на своє стадо, апатично дививсь у безрадісній тиші на домовини, що вишикувались перед ним на землі. Він чекав на візит представника судової влади з дозволом на поховання. Побачивши, як входять ці двоє, він обернувся, а потім одразу ж підвівся і зняв шапку, вважаючи їх суддею і комісаром поліції. Ліно Апес себе і товариша відрекомендував як журналістів, і Ландо попрохав його показати йому деякі з тих трупів.

Доглядач нахилився над однією труною, більшою від інших, пофарбованою в сірий колір з двома перехрещеними чорними смугами, і зняв великий камінь, що лежав на накривці.

У цій труні лежали два трупи, один на одному: обличчя одного під ногами другого.

Той, що зверху, був молодий хлопець. Ноги його були розведені, голова опущена між ноги його товариша. У такій перевернутій позі він, здавалось, говорив: — Ні! Ні! — усім своїм змарнілим лицем, з ледь приплющеними очима, усе ще зсудомленими від болю агонії. Ні — цій смерті; ні — цьому жахові; ні — цій домовині на двох, просяклій різким, їдким смородом кровопролиття. Ще жахливішим був вигляд другого трупа, що лежав між стоптаними черевиками хлопця з усе ще розплющеними великими чорними очима і рудуватою борідкою. То був селянин у повному розквіті сил. Цими страшними очима, втупленими в небо, цим простягнутим горілиць тілом він вимагав помсти за те останнє вчинене над ним звірство, за тягар іншої жертви, що лежала на ньому.

— Бачиш, Господи, — здавалося, промовляв він, — бачиш, що вони зробили!

З уст Ландо та Апеса не злетіло жодного слова, а сторож закрив накривку і знову поклав на неї велику каменюку.

Серед інших убогих трун із сирих ялинових дощок стояла маленька, оббита світло-блакитною тканиною труна, така маленька, що у Ландо виникло сподівання, що принаймні вона не має стосунку до тієї розправи. Він глянув на доглядача, який прикипів до неї очима, і з його погляду зрозумів, що так, і ця теж… і ця теж… Він запитав його, і доглядач, похитавши головою, відповів:

— Una 'nnucenti… (Дівчинка).

— Можна подивитися?

Ліно Апес обурено скинувся:

— Ні, облиш, Ландо! Ти що, не бачиш? Труна забита цвяхами…

— А, щодо цього… — сказав доглядач, дістаючи з кишені інструмента. — Все одно мушу відкрити її для слідчого судді. Це неважко…

Він нахиливсь і взявся обережно, зважаючи на делікатність цієї блакитної тканини, витягати цвяхи з легкої накривки. З кожним посмиком цвяхи слухняно виходили з м'якої деревини. Коли маленьку домовину відкрили, всередині показалася дівчинка, ще не заклякла від смерті, з рожевим личком, її маленька кучерява голівка була трохи повернута набік, а рученята витягнуті по боках. Але її червоний ротик вкривала слина, а з носика виходила кривава піна, яка все ще через певні проміжки часу бралася бульбашками, що немов відповідало ритмові дихання.

— Та вона ж жива! — з жахом вигукнув Ландо.

Доглядач гірко посміхнувся:

— Жива? — і закрив труну накривкою.

Чи відпустила б її ще живою мати, яка так розчесала й уклала її волосся, яка з такою любов'ю прикрасила маленьку домовину світло-блакитною тканиною?

— Що вони накоїли… — пробурмотів Ландо.

А Ліно Апес з доглядачем подумали, що він натякає на солдатів, які вбили ту бідолашну дівчинку. Але Ландо Лаурентано мав на увазі своїх товаришів, і перед його очима стояв уже не образ тієї маленької дівчинки, про тіло якої принаймні подбала любляча й милосердна мати, а жаске видовисько іншої жертви, дорослої, з черевиками іншого трупа на обличчі і широко розплющеними, зверненими до небес очима, сповненими безмірного болю.

Старовинний палац родини Де Вінчентіс — з оксамитовими від моху балконами, величезною терасою та з іржавими ґратами поручнів — зовні почорнів від часу й потріскався, мов руїна, проте всередині, у просторих покоях, було світло й затишно. Образки святих і воскові квіти під скляними дзвонами виточували навколо якийсь монастирський запах, а тишу, яку прямокутники сонячного світла немов карбували на цеглі, що поволі, неухильно видовжувалися в супроводі неквапливого й легкого пурхання пилу, порушував похмурий розмірений звук кроків. Ось уже тиждень Вінченте Де Вінчентіс, забувши про арабські кодекси в бібліотеці Ітрії, не виходив зі своєї кімнати, загорнувшись у старе, вицвіле пальто з піднятим коміром. Зранку до вечора він крокував туди-сюди: гачкуваті руки закладені за спину, голова похилена, волосся нависло на очі, які і так мало що бачили, бо вдома він ніколи окулярів не носив.

У сусідній кімнаті, біля балконного вікна, у сірій вовняній шалі на плечах та в чорній, теж вовняній хустці, зав'язаній під підборіддям, сиділа за плетінням панчохи пухка й лагідна, мов тюк вовни, стара економка донна Фана. Прямокутник сонячного світла заливав половину її постаті, і вона немов парувала у світлі, а в підсвіченому пухові її вовняної шалі кружляли блискотливі часточки пилу.

Донна Фана власноруч поховала спочатку свого господаря, який помер молодим, потім господиню, якій вона була радше подругою і порадницею, ніж служницею; на її руках народилися й зростали двоє паничів, тепер повністю довірених її турботі. Замолоду вона була послушницею в монастирі святого Вікентія, та й далі залишалася «поза світом», як вона сама казала, тобто незайманою і практично черницею. Вряди-годи, як і тоді, у монастирі, вона зітхала, а відтак завжди вигукувала:

— Якби я була там!

Але більше нікому було спитати її, як питали колись монахині: «Де, сестро?», на що вона могла б відповісти ще одним зітханням:

— З ангеликами!

Утім, у тому домі вона завжди жила у воістину ангельському мирі. Господиня її була справжня свята, наївна, мов дитя, не здатна ні на яке зло, цілковито віддана релігії та ділам милосердя; двоє синів були також один добріший від другого, звичайні та богобоязливі.

Чи ж міг Господь коли-небудь покинути цей дім і дати йому розвалитися?

Донна Фана, схоже, була глибоко обізнана з усіма Божими намірами; вона говорила про Рай, ніби вже була там і знай плела свою панчоху під оком Вічного Отця, про якого вона могла розповісти, де і як Він воссідає разом з Ісусом, нашим Спасителем, і Пречистою Матір'ю. Вона вже давно приготувала собі білизну, плаття, сукняні капці та шовкову хустинку, щоб у них з'явитися на Страшному Суді, маючи певність, що Верховний Суддя покличе її серед обраних, таку гарну, чисту й охайну; щовечора вона возносила особливу молитву до святої Бригіди, яка повинна була оголосити їй уві сні за три дні до цього точний час її смерті, щоб вона була готова і прийняла таїнства. Тому вона ні про що не турбувалася; і всю цю стурбованість Вінченте (його вона звала доном Тінуццо) вона сприйняла як хлоп'ячу фанаберію. У цій думці її утверджувала не лише довіра до Бога, але й непохитна віра в те, що багатство цієї родини не вичерпається ніколи. І вона далі порядкувала в домі за звичаями давніх часів достатку, і всі бідні жінки околиці далі приходили, щоб розділити між собою надлишки й залишки їжі зі столу, як це було заведено віддавна; а щоб в коморі не бракувало всяких дарів Божих, донна Фана власноруч готувала для паничів традиційні наливки та солодощі, чого вона навчилася в монастирі, — кускус з рису та фісташок, солодкі рибини з мигдалевого тіста, тістечка з горішками, а також усілякі варення, консервовану айву та фрукти в сиропі.

Авжеж, цілком можливо, що дон Яко Пача, управитель, тихцем щось і цупив.

— Але що він може там цупити? — питала вона Нінí після того, як його старший брат кілька разів вибухнув гнівом. — Крихти, синку, якісь там крихти!

Хіба дон Яко Пача, який теж був чоловіком релігійним, міг вкрасти стільки, як це стверджував дон Тінуццо? Але ж дон Яко далі давав їй на господарські потреби те, що давав завжди, не роблячи ні найменшого зауваження? Усіма грішми розпоряджався він; що ж, якщо щось і прилипало йому до пальців, на це доводилося заплющувати очі. Донна Фана захищала його з чистою совістю, бо вважала, що чесність думок і вчинків Пачі доводить те, що того року, коли дон Яко їздив до Рима і привіз їй звідти посвячену вервицю і табакерку з портретом Святішого Отця. Якби вона тільки знала, що в той самий день дон Яко, щоб дістати грошей, окрім продажу земель маєтку Міліоне донові Фламініо Сальво, запропонував закласти ще й цей палац, де вона так мирно плела свою панчоху! Цього останнього сюрпризу воістину не очікував навіть Вінченте. Окрім необхідності продавати землі, Вінченте мав ще один серйозний клопіт, який ось уже два дні не давав йому спокою, але він був зовсім іншого характеру. У кутку великої кімнати, де складали всілякі непотрібні речі, він знайшов старовинну кремінну рушницю, вкриту іржею та пилом. Оскільки на всій Сицилії було оголошено стан облоги і обов'язок роззброєння, хіба не був він зобов'язаний здати і цю штуку? Нінí та донна Фана заперечили; Нінí навіть стверджував, що здати таку зброю означало б не просто зухвалість, а обурливу насмішку над владою. Але що вони могли про це знати? Чому вони це сказали? Просто так, висмоктали з пальця! Наказ здати всю зброю, без винятку, був однозначним і безапеляційним. А це ж була зброя, так чи ні? Може, і старовинна — вона була справді старовинна, поїдена іржею, — але це була таки зброя! І, можливо, навіть заряджена і готова до пострілу… видно кременевий замок; і кресало, ось воно, висить на ланцюжку…

— Ну то бери її, віднеси і здай! — кричав йому напередодні Нінí, стенувши плечима. У ті рідкісні хвилини, коли він з'являвся в домі, геть інші думки були в нього в голові; він місця собі не знаходив, і йому нетерпеливилося повернутись до своїх мук, до Діанелли.

Вінченте хотів би, щоб Нінí, в його душевному стані, витратив півдня, щоб розпитати про цю зброю. Легко сказати — бери! А якщо вона вистрелить? Зрештою, віднести її — кому, куди? У префектуру? У мерію? У комісаріат поліції? Він нічого про це не знав, а піти туди через два дні й запитати просто так, удаючи цікавість, — це означало ризик викликати підозру й накликати на себе обшук у будинку.

Стан облоги тримав Вінченте Де Вінчентіса в такому напруженні, що йому всюди ввижалися жахливі загрози і небезпеки. Він вирішив більше не виходити з дому, поки стан цей триватиме. А якщо, через кляту звичку донни Фани здіймати галас на всю округу з приводу кожної дрібної домашньої пригоди, поліція дізнається про цю зброю?

Стара економка раптом побачила, як він, піднявши руки і несамовито волаючи, вибігає з кімнати, в якій був зачинився:

— Хай вона вибухне! хай уб'є мене! мені байдуже! Піду по неї, таки візьму її!

— Заради Бога, облиште, доне Тінуццо! — вигукнула донна Фана, біжучи за ним. — Хтозна, що може статися, о Боже, коли ви такий розлючений… Ви ж весь тремтите! Облиште! Я покличу когось з балкона…

— Кого покличете? Не смійте… — кричав Вінченте, побуряковівши на виду, але тут у дверях, удень завжди відчинених, з'явився дон Яко Пача, зі своїм звичним виглядом святого, що впав з неба у світ, повний шахрайств та афер. Він був довгов'язий і сухий, наче дерев'яний, з виснаженим обличчям, позначеним похмурою, суворою лінією чорних гачкуватих брів, що контрастували з широкою дурнуватою усмішкою під колючими сивими вусами. Гладкі, як у японців, повіки повністю затуляли білки, погляд був тьмяний, геть несумісний із суворістю гачкуватих брів і дурнуватим блаженством вічної усмішки. Руки його — бліді великі долоні з вузлуватими пальцями — завжди були складені на грудях, і це надавало йому вигляду покірного смирення.

Почувши, у чому річ, він узявся залагодити справу цієї рушниці і запевнив, що дон Тінуццо має не одну, а сотню підстав для стурбованості. Звичайно, це була зброя! І, не приведи Боже, в такі часи… страшні часи для всієї Сицилії! Але є він, він тут і про все подбає заради цих чудових юнаків, так що, з Божою поміччю, їм не треба нічого боятися! Та клопіт, великий клопіт полягав у дечому іншому. Намагаючись встановити всі платіжні зобов'язання, малі й великі, які обтяжували ці землі, дон Тінуццо почав описувати свої зусилля з пошуків документації на землі маєтку Міліоне — спочатку в нотаріальному архіві, потім у судовій та єпископській канцеляріях.

Тепер папери в нотаріуса, вони готові для оформлення, але дон Фламініо Сальво не хоче оплачувати витрати на акт купівлі-продажу, і, можливо, має певну рацію, бо, зрештою, він робить велику послугу… він, як банкір…

— Ах так, велику послугу? — люто вибухнув Вінсенте. — Як це було з маєтком Прімосоле, так? велику послугу!

Дон Яко дав йому виговоритися, прийнявши свою звичну позу мученика, а тоді мовив:

— Та майте терпіння, любий доне Тінуццо! Хіба у дона Фламініо є ще інші діти, окрім доньки, яка вже заручена з вашим братом доном Нінí? Заради Бога, невже ви не бачите, що все це чиста формальність? Завтра вони візьмуть шлюб і, хоч би як воно там оберталося, врешті-решт все повернеться сюди!

— Все, еге ж? Чудово… все так легко… все йде гладенько, як помащене… — сказав Вінченте, шалено кланяючись. — Шлюб божевільних! Але якщо це так, то чому дон Фламініо відмовляється оплатити витрати на акт купівлі-продажу? Це означає, що він так не вважає! Хто вам сказав, що цей шлюб відбудеться? Хто вам сказав, що…?

— Доне Тінуццо! — перебив його той. — То вашого брата, дона Нінí тепер приймають у домі Сальво, так чи ні? чи може я щось вигадую? Хай буде благословенне святе ім'я Господнє! Він там буває вже багато днів, правда? І що це означає? Це означає, що дівчина згодна! Навіщо ж ви тепер підкидаєте солому в багаття… До того ж, о! а ось і сам дон Нінí… Ніхто краще від нього не може цього підтвердити.

Вінченте підбіг до брата, коли той увійшов; він з тремтінням припав йому до грудей, тоді гачкуватими пальцями схопив його за плечі і підняв своє налите кров'ю обличчя, пильно втупившись в Нінí своїми короткозорими очима.

— Так! Погляньте-но на нього! — захихотів він, відсуваючись від нього і тицяючи в нього пальцем. — Подивіться-но тільки на його обличчя! Він, цей жених, схожий на мерця!

Нінí, захоплений зненацька, стояв посеред кімнати і дививсь, мов причмелений, на брата, дона Яко і донну Фану.

Його обличчя, яке зазвичай випромінювало м'яку і лагідну добродушність, тепер і справді спотворило гнітюче страждання, а прекрасні чорні оксамитові очі були сповнені похмурого смутку і, здавалось, нічого навколо не помічали. Дізнавшись, чого від нього хочуть і навіщо, він гордо випростався, махаючи руками, з виразом огиди на обличчі. Дон Яко, з одного боку, і донна Фана, з другого, намагалися заспокоїти його, ввічливо розпитати, але марно: він аж звивався, трусячи головою і придушуючи крик у горлі.

— Але принаймні скажіть, чи є якась надія, щоб ваш брат трохи заспокоївся? — нарешті заволав дон Яко, благально склавши руки.

Нінí зиркнув на нього з дивним блиском в очах. Але якщо більше не було жодної надії навернути Діанеллу до розуму, то яке йому діло до розорення родини, до злиднів, до всього? Невже хтось міг покладати надії на порятунок Діанелли тільки для того, щоб врятувати сім'ю від розорення? невже, на думку цих людей, всі його зусилля, усі його муки служили цій меті? І от вони хочуть, щоб він кинув їм цю свою надію, мов подачку, яка має заспокоїти їхній страх перед злиднями! Ну так, певна надія була, була, була…

І Нінí, затуливши обличчя руками, судомно заридав.

Фламініо Сальво ледве розшифрував листа своєї сестри Аделаїди, чий почерк, майже завжди нерозбірливий не лише через орфографічні помилки, цього разу ще більше, ніж будь-коли, нагадував несамовите шкрябання курки лапою. Весь цей лист був криком про допомогу, пересипаним відчайдушними погрозами, прокляттями і вигуками. Він відповів їй коротко і врівноважено, що незабаром приїде до неї в Колімбетру, а поки що вона повинна поводитись спокійно, як і належить жінці її віку і стану. Холодна посмішка з'явилась у нього на губах, коли він зиркнув на цей аркушик, який додав йому ще одну неприємність. Сальво неквапливо згорнув його і почав повільно дерти, вздовж і впоперек, на щораз менші шматочки, уже не звертаючи уваги на те, що робить, у полоні глибокого заціпеніння й похмурої туги; врешті він подививсь на діло своїх рук на столі — ціла купа крихітних клаптиків паперу. Хто знає, може він завдав страждань і цьому маленькому аркушикові паперу, отак шматуючи його й перетворивши на дрібненькі клапті! У нього залишилось відчуття легкого болю на кінчиках вказівного і великого пальців, які здійснили це руйнівне діло, без його відома — просто так, заради самого руйнування. Ах, якби можна було, не замислюючись над цим, отак роздерти на маленькі клаптики життя, все життя: скласти його вчетверо, як аркуш, списаний нісенітницями, і розірвати вздовж і впоперек, повільно, десять, двадцять, тридцять разів, клапоть за клаптем!

Пирхнувши, він розкидав усі ці клапті по столу та підлозі і підвівся. Подивився з вікна балкона на добре знайомий, завжди той самий краєвид полів, на дві гряди скель в Порто-Емпедокле, що висунулись у море на заході, мов дві руки, на темні плями пришвартованих пароплавів, і, уявивши собі метушню всіх тих людей, які працювали там на нього, вантажачи на судна складену на березі сірку з його копалень, відчув, що задихається від усіх цих клопотів, від усіх турбот, яких впродовж багатьох років завдавала йому ця метушня, тепер геть непотрібна йому, але необхідна багатьом тим, хто черпав з цього засоби для того, щоб задовольняти свої жалюгідні щоденні потреби і протистояти знегодам та стражданням, вплетеним в їхні життя і життя усіх людей. І уявив собі, що він, нагодований і зморений, пересичений до нудоти і розслаблений від утоми, лежить тут, а його пожирають усі ці численні неспокійні голодні люди, до яких йому немає жодного діла. Хіба міг би він цьому запобігти? Його праця, праця всього його життя, втілилася поза ним і почала існувати там заради блага інших. Хіба могла ця широчінь полів перешкодити всім тим людям встромляти в її землю мотики і плуги, садити дерева і пожинати плоди? Так само було і з ним. Як і земля, він не відчував радості від праці, яку здійснювали завдяки йому інші, щоб зібрати її плоди; і навіть коли ці інші ходили по ньому, вони не були йому товаришами, не могли пробратися в його душу, розбити його самотність, яка вже стала нечутливою, мов камінь. Він відчував лише величезну огиду до всього, вона придушувала в ньому навіть бажання звільнитися, і тепер Фламініо тільки несвідомо ворушив пальцями, як це він робив раніше, завдаючи страждань аркушикові паперу. Але тепер усе мало для нього таку ж цінність, як і цей аркушик; і він мусив дозволити своїм пальцям, принаймні пальцям, робити щось на власний розсуд, бо рухало ними роздратування. Якби вони повстали і накинулись на нього, він би теж не заперечував.

Справді? А може Сальво лиш удавав, що порухи його пальців, коли він дер сестриного листа, були несвідомими, щоб потім міг сказати собі, що після повернення до Джірдженті так само несвідомо він подер і деякі інші листи, сховані в шухлядах його бюрка або в шафці, що стояла перед ним? Деякі листи з підписом Ніколетти Каполіно?

Насправді ні: óбрази Ауреліо Кости та Ніколетти Каполіно ніколи не виникали перед ним, щоб він міг із посмішкою відмахнутися від них, логічно пояснивши свої причини і вказавши, що вони не мають підстав, щоб переслідувати його докорами сумління. Переслідування з їхнього боку дратувало більше, ніж будь-яке інше, тому що його не було. Не було його з тієї цілком достеменної, твердої і важкої, мов надгробний камінь, причини: бо це вони самі — він через власну сліпоту, а вона зі своїх особливих міркувань — прагнули власної смерті.

І все ж… І все ж з цієї ж причини, яка поховала їх і зробила невидимими для нього, вони були, у спосіб, який він не міг окреслити… були… ні, не присутніми, у жодному разі — навпаки, вони були постійно відсутні: саме ця їхня відсутність і переслідувала його. Вони обоє були там, разом з Діанеллою, яка втратила розум. Він не бачив їх, але відчував у безглуздих словах, у порожніх поглядах та посмішках доньки. І тоді, ніби з глибин його єства, зсудомленого розпачем, на його вуста непереборно злітали геть несподівані, позбавлені сенсу слова, дивні, невиразні слова, які змушували його обличчя змінюватися відповідно до смислів, яких вони набували самі по собі, абсолютно поза його свідомістю і без будь-якого зв'язку з його теперішнім станом. І в той день, далі удаючи несвідомого, він, подерши листа сестри, почав так само несвідомо вимовляти безглузді слова:

— Те, що потрібно… те, що потрібно…

Зрештою його гра у несвідомість стала для нього цілком очевидною і вилилась у логічні міркування:

— Те, що потрібно… так. Хочу підкурити сигару? Мені потрібен сірник. Ось сигара… ось сірник: по суті, це дві речі, але вони потрібні з огляду на мою потребу курити. Спочатку один, потім другий, я запалюю їх і знищую… Скільки сірників я спалив! Страшенно багато… І все, що я робив, пішло з димом! І це зле, бо я не досяг своєї мети… А я ж хотів гарно видати доньку заміж, щоб усе це мало хоча б гарний вінець… так, князівський вінець… усі мої труди і вся боротьба. Князівський вінець! Усе це мов дим в очі? Порожній гонор? Ех, але це хоча б якесь відшкодування за смерть мого хлопчика! Що мені ще залишається, крім марнославства, якщо доля забажала забрати у мене всі стимули до серйозніших речей і залишила мені цю нещасну дівчину, огорнуту тінню материного божевілля. А тепер… тепер… якщо я потрібен, щоб задовольнити чиюсь потребу в курінні…

Авжеж, саме так — хіба він не приймає у себе вдома цього милого дурника, Де Вінчентіса? І поставив перед ним свою доньку: гайда! зробімо експеримент! Якщо йому вдасться вилікувати її своїми прекрасними оксамитовими мигдалеподібними очима, своїми милими дамськими манерами, тоді дон Яко Пача, засівши за цим самим бюрком як повноправний господар, за кілька років скурить одну за одною всі його банкноти, цінні папери, сірчані копальні, будинки і фабрики.

— Те, що потрібно… те, що потрібно…

А ще це занудство його сестри Аделаїди — ні, це вже занадто. Чого вона хоче від нього? Їй зле там, де вона є? Колючки якісь допікають? О Боже! Чого вона хоче від нього — троянд? Усі ці «вояки», які правлять їй за супровід, усі ці портрети королів з роду Бурбонів, які її захищають, мали б робити її щасливою і задоволеною… Якби він був на її місці!

Він зазнав поразки в усіх своїх прагненнях, і сама думка про те, щоб знову побачити дона Іпполіто і поговорити з ним, нестерпно гнітила його. Хіба він, у безплідній наготі своєї спустошеної душі, втративши геть усі ілюзії, міг стерпіти вигляд цього чоловіка, такого статечного, ошатного, сповненого шляхетної гідності? Тепер йому не вірилось, що він міг серйозно вважати, нібито шлях цей приведе його до мети… Бідолашна Аделаїда! Все це окотилося на ній… Та, зрештою, що тут такого! Вілла була розкішна, місцина приємна; з дещицею терпіння і доброї волі вона могла б витримувати занудність цього чоловіка, який насправді не був їй парою.

У такому настрої він через два дні поїхав до Колімбетри. Посмішка, що з'явилась у нього на вустах, коли він увійшов і привітався з вартою, яка все ще була у військових одностроях, але вже без зброї, не зникала протягом усього візиту. Посміхаючись, він вислухав під колонами зовнішнього вестибюля пояснення виструнченого капітана Шаралли, що зброя… ні, ласкавий пане, зброю владі не здали, але її з обережності сховано; так само усміхаючись, він прийняв запрошення Ліборіо почекати в салоні, куди незабаром бурею ввірвалася його сестра Аделаїда і, заливаючись слізьми, заходилась тривожно розпитувати про Діанеллу.

— Ну… її лікують коханням, — відповів він їй.

І посміхнувся, побачивши, що його спокійна відповідь страшенно здивувала сестру.

— Ти смієшся?.. Значить, вона може одужати?

— Одужати… Сподіваймось! Лікування непогане…

Він знай посміхався, вислуховуючи спершу всі ті недоречності, які донна Аделаїда в агресивному пориві кидала йому у вічі, а потім перелік усіх тих кривд, усіх прикрощів, страждань та знущань з боку її чоловіка, які вона називала «ляпасами».

— Уважай, Фламініо! — вибухнула в певну мить його сестра, побачивши, що той посміхається. — Уважай! Бо врешті-решт я й справді з'їду з глузду!

Він якийсь час дивився на неї, а потім розвів руки:

— Але чому? Даруй мені, але ти маєш чудовий вигляд!

Після цього його випаду сестра вибігла геть, немов збираючись негайно втілити свою погрозу в життя.

Тоді, чекаючи, коли прийде князь і почнеться друга сцена, він усміхнувся портретам двох королів Неаполя і Сицилії, які вельми серйозно дивились на нього зі стіни.

Дон Іпполіто, похмурий з лиця, а в душі вельми стурбований долею сина, про якого не мав жодних звісток, увійшов до салону, також геть не налаштований на цю зустріч, бо єдиного доброго результату від неї можна було сподіватися лише коштом скандалу та нудотної гіркоти вульгарного з'ясування стосунків. Але лице його просвітліло, коли він побачив усміхненого шурина. Він витлумачив це як натяк на те, що вони, чоловіки, не можуть й не повинні надавати жодного значення тонкосльозості та скороминущим примхам жінки, до яких вони, зі своєю чоловічою великодушністю, можуть і повинні ставитися поблажливо.

Тоді дон Іпполіто теж посміхнувся, але сумно, потис шуринові руку і, далі посміхаючись, спокійно, тоном, сповненим чоловічої зверхності, висловив свою досаду через те, що між ним і його дружиною виникли розбіжності, бо вони все ще не могли… еге ж, на жаль, все ще не могли узгодити між собою свої почуття та думки, оскільки вона не хотіла розуміти причин, з яких…

— Облиште, князю! — спробував перебити його Сальво.

— Ні, ні, — стояв на своєму дон Іпполіто. — Я дуже ціную почуття, яке спонукало її звернутися до мене з проханням про те, на що я не можу погодитись. Я співчуваю, повірте, всім серцем співчуваю вашому нещастю, і…

— Але ж її присутність нічого не дала б! — сказав, обриваючи розмову, Сальво.

І, на превелике полегшення обох, вони заговорили про щось інше, зокрема про серйозні події того дня. Тільки тоді князь з подивом помітив, що, поки він так гаряче висловлював своє обурення і ганебними заходами уряду, і нахабством поспільства, усмішка далі не сходила з вуст його шурина. Яким же було б його здивування, якби він раптом зупинився і спитав Фламініо, чому той так посміхається, а Сальво йому б відповів:

— Чому?.. Ну-у… Тому що зараз я думаю про те, що Колімбетрі, попри решту, властива та велика перевага, що вона розташована дуже близько до кладовища, так що незабаром, коли ви помрете, ви матимете неабиякий привілей бути похованим за два кроки звідси, а отже, не треба буде перетинати місто навіть після смерті.

Також Сальво згадалось, що в тому ж маєтку, а точніше в гаю апельсинових і гранатових дерев, біля водойми, яка дала йому назву, князь звелів збудувати гробницю, схожу на гробницю Терона[85], і він дуже хотів поїхати туди і оглянути її. Тільки-но виникла змога, він знову змінив тему і запропонував шуринові зробити вилазку до цього гаю.

Донна Аделаїда скористалася цим моментом, щоб відправити Пертічіно бігом до Джірдженті і передати депутатові Іньяціо Каполіно записку: В.Н.Р. (у власні неоціненні руки).

Коли надвечір Фламініо Сальво повернувсь додому й відчинив двері до кімнати, де зазвичай перебувала Діанелла під наглядом старої гувернантки та доглядальниці, він з подивом побачив, що його донька повисла на шиї Нінí Де Вінчентіса, її очі, ледь помітні над плечем молодого чоловіка, були веселі й іскрилися від щастя під скуйовдженим волоссям, а руки міцно обіймали його.

— Діанелло… Діанелло… — покликав він її з тривогою в голосі, сподіваючись почути, що вона одужала.

Але Нінí Де Вінчентіс, ледь схиливши голову, з обличчям, багряним від болісного хвилювання, розпачливо відповів йому:

— Вона кличе мене Ауреліо…

Розділ восьмий

Повернувшись зі своєї прощі до Рима — звідки він сподівався привезти до Вальсанії чимало радості від сповнення славних мрій, яка мала освітити останні дні його життя, — і відвідавши вмирущу донну Катеріну Лаурентано, Мауро Мортара пробрався, опустивши голову і не наважуючись навіть озирнутися, до своєї кімнати на першому поверсі, немов смертельно поранений звір у своє лігво. Він боявсь, що його засміють навіть дерева, яким він стільки років розповідав про свої пригоди, про велич і могутність, здобуті його Батьківщиною завдяки чинам його давніх товаришів по підпіллю, вигнанню та війні. Даремно впродовж майже тижня дон Козмо намагався розворушити його, розговорити, спонукуваний своїм безнадійним співчуттям до всіх тих, хто, маючи на це всі підстави, уникав знайденого ним засобу, що зцілював від усякої недуги. На його наполягання принаймні піднятися на віллу пообідати, Мауро відповів, знизавши плечима:

— На кров Божу, дайте мені спокій!

— І що ти їстимеш?

— Лікті свої кусатиму! Забирайтеся звідси!

Ще різкіше і грубіше, наступного дня після свого приїзду, він відповів голубам, яких за його відсутності двічі на день, у звичайний час, годував управитель Ванні ді Нінфа: бах! бах! — два постріли в повітря — і вони розлетілись хто куди в галасливому сум'ятті. Не краще Мауро поставився і до своїх трьох мастифів, які мало не збожеволіли від радості, побачивши його знову. Спокійна нерухомість просякнутих якимсь майже звіриним запахом старих речей у кімнаті, які, здавалось, тільки й чекали, щоб він повернувся до свого звичного життя серед них, викликала в ньому люте роздратування: йому хотілося схопити обома руками солом'яний сінник, згорнутий у кутку, і викинути його разом з дошками та підпорами, на яких він лежав, позбутися того зламаного оливкового преса, стільців, скринь, кошиків і лантухів. Певну втіху йому лиш справили відбитки на стіні жовтого пережованого тютюну, яким він, лежачи на ліжку, полюбляв плювати в обличчя ворогам Вітчизни, санфедистам і поплічникам Бурбонів.

Не раз чари давніх спогадів пробували знову заворожити його; не раз у приголомшеній тиші певної пори дня, сповненої забуття і розслаблення, дивлячись крізь відчинені двері на довгі ряди виноградників й на вже зазеленілі, розкидані то тут, то там деревця, Мауро відчував, як на мить воскресає перед ним далеке видіння світу, у якому він ще недавно блукав у ті безтурботні дні, переповнений гордістю, пригладжуючи бороду, мов той Бог Отець. І щоразу душа, яка, піддавшись чарам цього видіння, готова була вже злетіти, раптом сахалася: різке й похмуре дзижчання якогось джмеля, що влетів у кімнату, силоміць повертало його в сьогодення, порушувало чари й розвіювало видіння.

Що йому робити? Як йому жити в цих місцях, що були свідками його колишньої нестями? Як йому заходитися навколо мирних сільських турбот, коли він знав, що вся Сицилія охоплена сум'яттям і стільки підлих відступників підносять голови, щоб зруйнувати й занапастити діло старих? Багато років усі його думки, усі почуття, усі мрії складалися зі спогадів й задоволення від звершення цього діла. Як міг він заспокоїтися, знаючи, що воно під загрозою і ось-ось буде зруйноване? Усупереч спокусі повернутися до давніх спокійних звичок, Мортара був змушений визнати, підкоряючись своїй простодушній логіці, що для таких, як він, для тих, хто носить медалі на грудях як нагороду за це діло, є обов'язком честі поспішити тепер на його захист.

— Стара національна гвардія! Стара гвардія! Усім ветеранам зібратися!

І нарешті, у мить найсильнішого піднесення, він, мов сліпий, побіг, шукаючи захисту і поради, до генералової зали, куди до цього часу не насмілився знов і ногою ступити. Увійшовши туди, він розридався і, не наважуючись відчинити віконниці на вікнах і балконах, які він перед від'їздом з любов'ю був зачинив, довго сидів у темряві на розхитаному й запиленому старому дивані, затуливши обличчя руками і схлипуючи. Поступово в старому прокинувся трепет і хвилювання — так на нього вплинула згадка про старих левів, учасників змови сорок восьмого, які збиралися в цій залі навколо старого генерала, і Мауро стало соромно за свої сльози; тіні цих левів, страшенно обурені, оточили його й вимагали, щоб він мчав, так, так, мчав, хоч він і старий, щоб разом з іншими такими ж ще вцілілими дідуганами не допустити краху Батьківщини. У кутку зали далі стояло у темряві сумне опудало одноокого леопарда, але йому не було видно, яке густе павутиння прив'язує його до стіни, скільки пилу впало на його хутро, подекуди поцятковане пліснявою! Мауро Мортара вийшов із зали з лютими, опухлими й червоними від плачу очима і мало не налетів на дона Козмо, який, проходячи коридором, спочатку здивовано зупинився, побачивши його в такому стані, а потім спробував його затримати й заспокоїти.

— Якби я не знав, що мати ваша була святою, то сказав би, що ви не син свого батька! — крикнув той, махаючи йому перед лицем руками.

Дон Козмо не втратив самовладання, лиш сумно посміхнувся, з жалем хитаючи головою, і запитав його, куди він хоче йти, з ким битися у його віці. Мауро втік, не відповівши йому. І, діставшись до своєї кімнати на першому поверсі, він справді почав готуватись до від'їзду. У його віці? Матінко божа, у якому його віці? Йому щось говорили про вік! Куди він хотів податися? Він не знав. Озброєний, готовий до будь-якого ризику, він збирався дістатися до Джірдженті, порадитися і домовитися з іншими ветеранами, з Марко Салою, з Черауло, з Тріґоною, з Маттіа Ґанджі, які, напевно, так само, як і він, якщо в їхніх жилах ще тече кров, відчували потребу озброїтися і мчати на захист спільної справи. Якщо вороги об'єдналися, згуртувалися в осередках Ліги, то чому не могли об'єднатися, згуртуватися в своїх осередках і представники старої гвардії? Солдатів не вистачало, їм потрібне було підкріплення, ті їхні осередки треба було розгромити силою, за потреби розігнати всіх тих собак пострілами. Звичайно, тут були замішані панотці, які потай підбурювали людей; і Франція, подейкували, теж таємно надсилає гроші, щоб розчленувати Італію і повернути владу Папі Римському. І хто знає, чи, коли вибухне революція, вона не захоче висадитися на Сицилії, діставшись туди з Тунісу? Хіба міг він сидіти там зі складеними руками, навіть не намагаючись захищатися, навіть не зустрівшись зі своїми давніми товаришами і не сказавши їм: «Я тут»? Він повинен вирушити в дорогу, вирушити негайно! Ось тільки цей його порив поступово в'язнув, мов у павутинні, у сітях численних реліквій його повного пригод життя, які він витягав зі старих коробок і скриньок, з потертих і залатаних мішків, з пакунків, загорнутих в пожовклий папір і туго перев'язаних мотузкою. Він збирався перебрати їх і забрати із собою якомога більше тих речей, які були йому найдорожчі. Розгублений, ошелешений, приголомшений спогадами, що воскресали з кожної речі, певної миті Мауро відчув, що йому паморочиться в голові, і хоч-не-хоч зупинився. Ні, неможливо було так поспішно звільнитися від усіх цих пут. І він відклав від'їзд на наступний день. Цілу ніч він блукав полями у полоні марень. Голос моря здавався йому голосом генерала; тіні на деревах були для нього тінями давніх змовників Вальсанії; усі вони знай підбурювали його до від'їзду. Авжеж, завтра: завтра він піде назустріч цим убивцям, вони переможуть його і вб'ють; та саме цього він і хоче, якщо має настати крах! Інакше навіщо потрібні всі ці його медалі? Він мусив померти за них і з ними!

І завтра він повісить їх собі на груди, виступаючи проти нових ворогів Вітчизни. Бо Сицилія не повинна накликати на себе ганьбу, ні, вона не повинна знеславити себе перед іншими регіонами Італії, які об'єдналися, щоб зробити її великою і звитяжною! Наступного дня, з величезною волохатою шапкою на голові, весь обмотаний паперами і реліквіями, з чотирма медалями на грудях, із ранцем за плечима, озброєний до зубів, він з'явився до дона Козмо, щоб попрощатися. І він, безсумнівно, таки подався би геть, якби Леонардо Коста, який прийшов з Порто-Емпедокле, разом з доном Козмо не доклав усіх зусиль, щоб стримати його. По смерті сина, звільнившись з підприємства Сальво і знов опинившись на непевній посаді убогого вагаря, Леонардо Коста — радше для того, щоб не почуватись таким самотнім, ніж для чогось іншого, — прийняв милосердну пропозицію дона Козмо приходити щовечора з Порто-Емпедокле вечеряти й ночувати у Вальсанії. Шлях не був ані коротким, ані легким, у темряві, безмісячними вечорами, по нерівній, всипаній рінню доріжці вздовж залізничного полотна. Після цієї біди смертельна втома зробила його ноги важкими, наче свинцевими. Не раз він бачив, як до нього грізно наближається потяг, не раз у нього виникала спокуса кинутися під нього і покінчити зі всім. Коли на пристані роботи для нього не було, він рано повертався в село, і завдяки йому новини вже деякий час надходили до Вальсанії без затримок. Якби того дня він не приніс звістку, що в Палермо висаджується армійський корпус, який, безсумнівно, миттєво приборкає і придушить бунт, ні він, ні дон Козмо не змогли б силоміць затримати Мауро. Ще більше заспокоїла його звістка про проголошення стану облоги і наказ про роззброєння. Йому й близько не спадало на думку, що наказ здати зброю може стосуватися і його і що його можуть заарештувати, якщо він піде до міста озброєний. Його зброя була такою ж, як і в солдатів, а дозвіл на її носіння давали йому його медалі.

Звістки, які приніс Коста згодом, зробили з його душею те, що робить з покуйовдженими буревієм заростями поперемінне чергування сонця і хмар. Обличчя його трохи проясніло, коли він дізнався, що Роберто Ауріті звільнили з римської в'язниці, хоч і на поруки, і що його брат Джуліо забрав сестру та небожа із собою до Рима; однак його приголомшило несподіване відкриття, що Ландіно, онук генерала, людина, яка мала його ім'я, був одним з ватажків повстання і що після оголошення облогового стану він утік з Палермо, щоб уникнути арешту. Після цієї новини він почав лихим оком дивитись на Леонардо Косту, коли бачив, як той, втомлений і засапаний, надходить з Порто-Емпедокле. Його прагнення дізнатися новини запекло боролося з шаленим побоюванням, що чоловік цей, сам цього не усвідомлюючи, спонукає його озброїтися й покинути Вальсанію. Оскільки він уже раз мало цього не зробив, то з досвіду знав, чого йому коштуватиме відірватися від цієї землі, від усіх спогадів, які пов'язували його з нею, відмовитися від опіки над генераловою залою, виноградником, голубами, деревами, які так довго вислуховували його розмірковування.

Але Леонардо Коста, бувши того разу свідком його лютування, тепер знав, яку новину варто повідомляти йому, а яку — тільки донові Козмо та донні Сарі Алаїмо. Він проговорився про сина князя, бо припускав, що Мауро вже знає, що той був соціалістом, і, мабуть, буде радий дізнатися, що йому вдалося втекти.

Останні, справді найсвіжіші новини Коста приніс одного пекельного дощового вечора з блискавками та поривами вітру.

Мауро накрив стіл до вечері замість донни Сари, яка ось уже два дні була прикута до ліжка через сильну застуду, і тепер сидів з доном Козмо в їдальні, чекаючи на гостя, який затримувався, певно, через негоду. Це очікування дратувало його не так тому, що йому хотілося їсти, як тому, що старий боявся, що їжа зіпсується. Він завжди робив усе з повною віддачею, і серед багатьох спогадів, які приносили йому задоволення, була згадка про те, як він примушував англійців «облизувати пальці», коли спочатку був коком на борту корабля, а потім кухарем у Константинополі. Однією з причин його ненависті до донни Сари була якраз їдка зловтіха, що її вона не раз висловлювала з приводу невдалого результату якоїсь кулінарної поради, яку він їй давав. Призабувши свої навички, заклопотаний безліччю думок, які відвертали його увагу, Мортара ось уже два дні незворушно випробовував свої сили у приготуванні найскладніших соусів, отруюючи гостя й бідолашного дона Козмо.

— І як вам соус?

— О, смакота, — незмінно відповідав той. — Але, мабуть, у мене нині нема апетиту.

— Мені здається, — наважився сказати Коста, — що там бракує трохи солі.

— О матінко божа, — вигукнув Мауро, — ось вам сільничка!

Донна Сара вже два дні нічого не їла.

Серед завивання вітру, страхітливого реву моря і клекотіння зливи було чути її кашель, стогони та молитви, які вона читала вголос. Перебуваючи, очевидно, у полоні несамовитого нападу релігійної манії, вона забарикадувалась у своїй кімнатці й відмовлялася від будь-якої їжі та догляду. Дон Козмо, чуючи її кашель, що ставав дедалі голоснішим і тривалішим, підходив, бувало, до її дверей і питав, чи не хоче вона чогось. У відповідь донна Сара здушеним голосом, тільки-но знаходила сили, вигукувала:

— Покайтеся, сатанюки!

І далі бралася викрикувати свої «богородицедіво» та «отченаші».

Нарешті прийшов Леонардо Коста, він був у жалюгідному стані — весь потріпаний вітром, з його пальта струмками стікала вода, а до черевиків прилипло на три пальці бруду. Він задихався, і голова йому аж падала від утоми. Мауро, як годиться, негайно змусив його випити великий келих вина, подолавши його опір звичним своїм вигуком:

— О заради всього святого, дозвольте подбати про вас!

Дон Козмо поквапно відвів його у спальню і допоміг переодягнутися у свій власний костюм, який був Кості дуже тісний, але принаймні не був мокрий. Тим часом Мауро подав страви на стіл і гукнув з їдальні:

— Боже святий, ви йдете чи ні?

Побачивши їхні приголомшені обличчя, він злякався й похмуро запитав:

— Що там ще сталося?

Жоден з них не відповів йому. Натомість дон Козмо запитав Косту:

— А Іпполіто? Що Іпполіто?

— Він спав, — відповів той. — Це ж було о третій ночі! Він спав. Але він каже, що вартовий, який був змушений відчинити ворота, побіг до вілли, щоб попередити…

— Ви говорите про дона Ландіно? — перебив його Мауро, швидко підскочивши до них. — Скажіть мені, у чому річ!

— Та ні, який там дон Ландіно! — відповів Коста із сумною посмішкою на обличчі. — Було завдано останнього удару тому достойному добродієві, який цілий місяць сидів тут у вас на голові! Я знаю, що ви любите його так само, як і я!

— Сальво?

— Атож!

І Коста підняв одну ногу, наче хотів притиснути шию переможеному. Він провадив далі:

— Його сестра, дружина князя, втекла сьогодні вночі з депутатом Каполіно…

— Втекла? Що значить — втекла?

— Як це — що значить? Втекла та й усе… Він приїхав по неї екіпажем, і вони вирушили посеред ночі до Палермо, потягом о третій. Вони домовилися заздалегідь…

Дон Козмо, все ще ошелешений, пробурмотів собі під ніс:

— Бідолашний Іпполіто… бідолашний…

— Так йому і треба! — закричав йому в обличчя Мауро, підбігши.

— От що значить мати справу з такими людьми, — додав Коста з гримасою огиди. — Крім того, знаєте, доне Козмо? звісно, це певне приниження, не заперечую… Галас це здійняло великий, у Джірдженті та на узбережжі ні про що інше не говорять… Але ж… він же навіть не ставився до неї як до дружини… спали вони окремо, а якщо вірити злим язикам… той пройдисвіт, подейкують, взяв її такою, якою вона була до шлюбу… Коли вартовий прибіг на віллу, щоб повідомити про втечу, а лакей пішов будити князя, він навіть не підняв голови від подушки і відповів лакеєві: «Справді? Щасливої дороги! Обурюватися буду завтра, коли встану…»

Дон Козмо кілька разів енергійно заперечив, хитаючи головою, і додав:

— Іпполіто не міг так висловитись!

— Даруйте, — вів далі Коста, сідаючи разом з іншими за стіл і приступаючи до трапези, — що я можу вам сказати? Мені шкода князя, але мене тішить, вельми тішить ганьба, яка спіткає її брата… Ох, доне Козмо, я справді не знаю, навіщо живу! Я б хотів врятувати свою душу, присягаюсь вам, я хотів би дати їй час подолати біль, аби хоч на порозі смерті вона могла пробачити й піднестись до Бога… Але ні, доне Козмо: біль стає сильніший і роз'їдає душу, ненависть моя зростає і стає злішою з кожним днем, тому я й питаю себе: навіщо? Чи не краще мені було б убити спочатку його, а потім себе й покінчити з цим?

— Може, і так, — пробурмотів дон Козмо, — цим ви б зробили йому подарунок…

— Саме це мене й стримує! — вигукнув Коста. — Інакше це був би подарунок і для мене!

— Їжте і годі плакати! — крикнув на нього Мауро.

— Майте терпіння, доне Мауро, — сказав йому Коста з вимушеною посмішкою. — У ваших стравах, як на мій смак, завжди трохи бракує солі. Тож трохи сліз буде доброю приправою.

Тим часом дон Козмо, замислившись, уважно розглядаючи шматок м'яса, нанизаний на виделку в його руці, промовив сам до себе:

— Як діти…

І між нападами кашлю донна Сара знай кричала:

— Покайтеся, сатанюки! покайтеся!

Раптом, коли вони вже закінчували вечеряти, знадвору, де лютував дощ і вітер, серед безперервного шуму дерев і моря, почувся несамовитий гавкіт мастифів, які щовечора чекали на сходах, коли їхній господар після вечері вийде з дому. Мауро насупився, випроставсь і напружив слух. Цей гавкіт попереджав його, що біля вілли хтось є. І хто б це міг бути о такій порі, ще й у таку собачу погоду? Почулися невиразні вигуки. Мауро схопився на ноги, побіг взяти рушницю, яка стояла притулена до стіни в кутку, і попрямував до дверей. Перш ніж відчинити двері, він приклав вухо до стулки дверей, а тоді, зрозумівши, що внизу, перед віллою, собаки перегородили шлях кільком людям, які з криками боронилися від них, відразу ж погасив свічку, широко відчинив двері, наставив гвинтівку і гукнув зі сходового майданчика в тривожну темряву крізь клекіт сильної зливи:

— Хто там?

Зловісний спалах світла на мить невиразно освітив картину. Мауро здалося, що він побачив чотирьох або п'ятьох людей, які, відчайдушно махаючи руками, задкували перед наступом собак.

— Мауро, заради Бога! Забери собак! Бо вб'ю котрогось! Гукаю тебе вже три години!

— Дон Ландіно?

І Мауро, тремтячи, кинувся вниз по сходах, під вітер і шалений дощ.

— Де ви? Де?

Почувши голос господаря, собаки припинили наступати, хоча й далі гавкали.

— Мауро!

— Ви тут? — вигукнув той і тепер сам, замість собак, заступив йому шлях. — І маєте сміливість шукати тут притулку разом зі своїми товаришами по ганьбі? Не пущу вас! Забирайтеся геть! Це дім вашого діда! Не пущу вас!

— Мауро, ти здурів?

— В ім'я Джерландо Лаурентано, ідіть геть! Забирайтеся геть! Шукайте притулку для себе і ваших товаришів там, у вашого батька, а не тут! Не пущу вас!

— Ти здурів? Пусти мене! — крикнув Ландо, вириваючись від Мауро, який схопив його за руку.

На сходовому майданчику на мить блиснула свічка, яку вітер одразу ж загасив. Надбіг дон Козмо з Костою і гукнув згори:

— Ландіно! Ландіно!

Той заволав:

— Дядьку Козмо! — і, звертаючись до товаришів: — Ну ж бо, ходімо нагору!

— Доне Ландіно! — наказав Мауро надтріснутим від гніву голосом. — Ви не ввійдете на віллу вашого діда! А якщо ввійдете, то я піду звідси назавжди! Дякуйте Богові, що вас звуть Джерландо Лаурентано! Тільки це утримує мене від того, щоб розправитися з вами і з цими покидьками, цими мішками з лайном, які поруч з вами! Ах так? Ви таки входите? Боже, врази їх усіх блискавкою і побий громом! Заждіть, ось, нате вам, звершіть свій подвиг! Віддаю вам ключа!

І великий ключ від генералової зали грюкнув об двері, що зачинялися.

— Він божевільний! — повторювали Ландо, дон Козмо і Коста у темряві, шукаючи в кишенях сірники, щоб запалити свічку, а супутники Ландо, приголомшені таким прийомом в омріяному притулку, до якого вони нарешті дісталися, стривожено й спантеличено перепитували:

— Хто ж він такий?

— Він справді божевільний?

— Чому?

Коли запалили свічку, п'ятеро втікачів — Ландо, Ліно Апес, Біксіо Бруно, Катальдо Склáфані та Інґрао — мали вигляд, наче їх виловили з потоку багна. Катальдо Склáфані, з його перекошеним обличчям і щетиною, яка вже виступала у нього на щоках, на губах і на підборідді, викликав більше співчуття, ніж будь-хто інший: він був схожий на нажаханого пацієнта, який втік уночі з лікарні, зруйнованої буревієм.

На якийсь час здійнявся шквал коротких запитань і гарячкових відповідей у супроводі вигуків, зітхань і втомленого пирхання; хтось знизував плечима, хтось тупав ногами, а хтось шукав стільця, на який можна було б впасти.

— Переслідують? — Ні, ні… — Знайшли?.. — Можливо!.. — Та ви що! ні… — Так… — Може, Ландо… — Пішки! Як це?.. — Вже три дні! — Злива! злива! — Але як, чому, чому не попередили? чому не попередили?

Цей останній вигук, звичайно ж, належав дону Козмо. Він повторював його то до одного, то до іншого, намагаючись зосередитися і чухаючи у великому замішанні обома руками бороду на щоках.

— Тобто…Тобто… Як це?., чому не попередили?..

І хтозна, як довго він би це повторював, якби нарешті його не осяяла думка, що треба якось допомогти цим юнакам. Допомогти чим?

— Сюди, йдіть, йдіть сюди! — казав він, хапаючи за руку то одного, то іншого. — Роздягайтеся, негайно… У мене є одяг… одяг для всіх… тут, у моїй кімнаті… у скрині, ходімо зі мною!

Біксіо Бруно та Інґрао, не такі приголомшені і втомлені, як інші, рішуче виступили проти цього дивного наполягання.

— Та ні! Облиште! — крикнув перший. — Не можна гаяти часу… Порто-Емпедокле далеко звідси?

— Так, так, — вигукнув Ландо, звертаючись до дядька. — Чи є хтось… якийсь надійний селянин, якого можна негайно послати в Порто-Емпедокле найняти човен… великий рибальський човен…

— Ще до світанку, заради Бога! — просив Склáфані зі своїм перекошеним обличчям, ступивши крок вперед.

— Ми повинні бути в морі до світанку! Можливо, нас уже вислідили…

— Облиш! Кажу тобі, не вислідили, — крикнув йому Інґрао.

— І я кажу, що вислідили, — відрізав Склáфані. — На вокзалі Джірдженті Ландо впізнали, можу заприсягтися…

Леонардо Коста зауважив, що фрахтування човна в такий момент не є завданням, яке можна довірити якомусь селянинові.

— Можу піти я, якщо хочете! Ба навіть піду прямо зараз!

— У таку погоду? — стурбовано запитав дон Козмо. — Панове, не поспішайте так… Послухайте мене, роздягніться, ви застудитеся… Бачите… ось він… цей мій приятель… бачите… він щойно переодягнувся… У скрині є речі… одяг для всіх… ось, подивіться!

З нетерплячим жестом Коста спитав у хлопців:

— Хочете, щоб човен спустився сюди, до Вальсанії?

— Так, так, сюди! — відповів Ландо. — Ні, дядьку, заради Бога, дай мені спокій!

— Роздягнися, прошу тебе…

— Було б нерозумно, — говорив далі Ландо, звертаючись до Кости, поки дядько силоміць стягував з нього пальто, — нерозумно показуватися в Порто-Емпедокле. Тепер усі морські порти вже напевно отримали з Палермо наказ про наш арешт.

— Утім, — зауважив Коста, — тартан навряд чи зможе причалити тут уночі, при такому бурхливому морі… Але годі, я не відступлюся… можна спробувати…

І побіг до зали по свій широкий плащ з каптуром, усе ще мокрий від дощу.

— Друзі! — вигукнув Інґрао. — А чи не краще було б нам піти з цим добродієм тепер, уночі, коли нас ніхто не бачить? Сховаємося біля села, поки він не найме човна!

Пораду відкинули, бо Ліно Апес мудро зауважив:

— Про що ви говорите? Гадаєте, тартан можна зафрахтувати отак з ходу, та ще й вночі і в таку погоду? Треба знайти шкіпера…

— Я знаю одного! — перебив Коста. — Знаю одного, він мій друг, дуже надійний чоловік.

— А залога? — запитав Апес. — Одного шкіпера замало.

— Аякже! Треба ще знайти матросів, — визнав Коста, — і підготувати човен… До світанку не встигнемо.

— Значить, ні! — тут же вигукнув Склáфані, знову рвучко подавшись уперед. — До Порто-Емпедокле вдень нам не можна! Треба сісти на човен тут!

— А я тим часом піду! — сказав Леонардо Коста, який вже накинув каптура.

— Бідолашний мій друже, — застогнав дон Козмо. — Невже справді?..

Коста не хотів чути ні співчуття, ні подяки, і пірнув у бурхливу темряву.

Дізнавшись, що він батько Ауреліо Кости, якого по-варварськи вбили разом з дружиною депутата Каполіно сірчаники з Араґонського осередку, Ландо похмуро глянув на Інґрао та інших своїх товаришів. Хибно витлумачивши цей погляд, Бруно висловив, хоч і нерішуче, сумнів, чи той раптом не подався до Порто-Емпедокле, щоб донести на них і таким чином помститися. Тоді дон Козмо, розтуливши рота, засміявся на свій звичний манір: «Хо-хо-хо!».

— Отой чоловік? — сказав він і пояснив почуття та думки свого бідолашного друга, який покладав провину за смерть свого сина суто на Фламініо Сальво і навіть близько не думав про членів Араґонського осередку.

— О, до речі! — сказав він; ім'я Сальво, яке випадково злетіло йому з вуст, нагадало йому про дещо. І відкликав Ландо вбік, щоб повідомити про втечу донни Аделаїди.

— Як якесь дівчисько, розумієш? О третій ночі!

У цій метушні ніхто досі не почув голосу донни Сари Алаїмо, яка, вважаючи, можливо, що тієї бурхливої ночі відбулося справжнє нашестя демонів, з іще більшим гнівом, ніж будь-коли, повторювала зі своєї віддаленої кімнатки в кінці коридору:

— Покайтеся, сатанюки!

Дивний її крик пролунав у мить тиші, і всі, крім дона Козмо, аж застигли від подиву; навіть Ландо, вже й так ошелешений новиною, яку повідомив йому дядько.

— Хто це?

— А, не зважай, це донна Сара! — відповів дон Козмо так, ніби Ландо та його супутники давно були знайомі зі старою економкою Вальсанїї. — Вона зводить мене з розуму, слово честі… Вже два дні сидить зачинена у своїй кімнаті й отак репетує… Вона, бідолашна, хвора. Хвора також на…

І він постукав себе пальцем по лобі.

Четверо супутників Ландо перезирнулися. Куди вони потрапили після трьох днів відчайдушної втечі? Старого, який влаштував їм такий прийом, оголосили божевільним; божевільною тепер оголосили ще й якусь стару; і їм, по правді кажучи, не здавалося надто вже очевидним те, що той, хто так упевнено оголошував божевільними інших, сам був цілком при здоровому глузді. Досі дядько Ландо виказував стурбованість лише цим їхнім мокрим і забрьоханим одягом.

— Ви досі не перевдягнися? — здивовано вигукнув дон Козмо, пояснивши крики донни Сари, і побіг відчиняти скриню, де зберігалась його стара одежа. — Нате, нате… беріть… я ж вам казав, тут на всіх вистачить.

Четверо юнаків не могли більше стримувати сміху й почали допомагати один одному стягати з себе промоклий від дощу одяг.

— Найважливіше, запевняю вас, — сказав дон Козмо, — поки що найважливіше одне: не застудитися. Смійтеся з мене скільки завгодно, але перевдягніться.

Він був надто самовпевнений, твердячи, що одягу вистачить для всіх. Ліно Апес, не знайшовши в скрині одягу для себе, ступив до нього, тримаючи на витягнутих руках, мов дитину до хреста, рясу семінариста:

— Можна її взяти?

— А чому ні? A-а, що це, ряса? Ну… якщо вам підійде…

І він посміхнувся у відповідь на сміх тих чотирьох, що незграбно понатягували на себе інші предмети одягу, від яких ширився гострий запах камфори. Катальдо Склáфані одяг на себе отой сурдут, а що у нього боліла голова, то він пов'язав її, на візницький манір, красивою бавовняною, жовтою в червону клітинку, хустиною.

Юнацтво поступово оговтувалося. Ніхто вже не думав про поразку, про непевне майбутнє. У супроводі штурханів і насмішок товаришів Ліно Апес, начепивши на себе рясу, побіг на кухню, щоб розпалити вогонь. Вони були голодні! Вони хотіли пити! Але тут дон Козмо відчув, як йому опускаються руки: він ледве знав, де комора, а ключ від неї був, очевидно, у Мауро.

— Ключ? — вигукнув Інґрао. — Я знайшов його!

І він побіг підняти ключа, який Мауро пожбурив у двері і який так і залишивсь лежати на сходовому майданчику.

— Ось він! Ось!

Дон Козмо якийсь час роздивлявся його.

— Цей? — сказав він. — Ні… Що це? Це ж ключ від зали! Звідки він у вас?

У замішанні він не почув був останнього крику Мауро; і коли йому сказали, що Мауро кинув ключа Ландо в обличчя, то відразу ж стривожився.

— Але тоді побачиш, що… о Боже! — вигукнув він. — Якщо він кинув тобі ключа, побачиш, що він справді піде геть… Може, вже пішов!

— Пішов? Куди? — запитав Ландо, також стривожений і засмучений.

— А хто його знає? — зітхнув дон Козмо. І він коротко розповів, як йому ледве вдалося стримати його першого разу, а потім, оскільки решта юнаків почали сміятися з божевільних намірів і почуттів дивного старого, йому довелось розповісти їм, хто він такий, що він зробив, навіщо йому ця зала і що в ній міститься.

— Справді? Навіть опудало леопарда?

І, тільки-но Дон Козмо з Ландо пішли шукати Мауро, Ліно Апес, Інґрао, Бруно та Склáфані, заінтриговані, взяли цей ключ і пішли до зали.

Прямо під нею була кімната Мауро Мортари.

Дон Козмо і Ландо зі свічкою в руках увійшли до потаємної кімнатки, де був лаз, що вів на нижній поверх вілли; не видаючи жодного звуку, вони підняли ляду і крутими хисткими дерев'яними сходами спустилися у льох; звідси вони пройшли в давильню; потім перетнули дві великі порожні шпихліри, повітку, повну старого, зваленого на купу сільськогосподарського реманенту, і опинились перед внутрішніми дверима, що вели в кімнату Мауро. Нахилившись, щоб зазирнути туди, Ландо з порога помітив, що там світиться.

— Мауро! — покликав дон Козмо. — Мауро!

Жодної відповіді.

Ландо знову нахилився й зазирнув у замкову щілину.

Нагорі почувся галас: юнаки ганялися по генераловій залі за Ліно Апесом у рясі семінариста, кричали та сміялися.

Мауро Мортара сидів перед скринею, яку витяг був з-під ліжка, поклавши згорнені руки на підняту накривку й опустивши на них обличчя.

— Він там є? і що робить? — запитав дон Козмо.

Ландо гнівно потрусив кулаком в бік стелі, звідки долинав гамір його товаришів. Окрім гіркої злості на них і на себе, він відчув ще й пекучі докори сумління за жахливу образу, якої він завдав почуттям цього любого стариганя, та болісний смуток від того, що не може в ту мить разом з дядьком з таким теплим почуттям кликати старого.

— Що він робить? — вже тихіше перепитав дон Козмо.

Що робив Мауро, сховавши обличчя в руках, було зрозуміло з того, як вряди-годи похитувались медалі, що звисали з його грудей. Він плакав… так… саме так… плакав… і за плечима у нього був той кумедний маленький ранець, який він вже бачив у Римі.

— Мауро! — знову гукнув дон Козмо.

На цей новий поклик Ландо, усе ще не відводячи очей від замкової щілини, побачив, як Мауро підняв обличчя і прислухався, не повертаючись до дверей; потім підвівся і рвучко підійшов до столика.

— Він погасив свічку, — сказав він дядькові, встаючи.

Вони обоє якийсь час прислухалися, спантеличено чекаючи, коли той відчинить двері. Тієї миті вони усвідомили, що опинилися тут, наче у в'язниці; у них не було ключів ні від шпихлірів, ні від давильні, ні від льоху, тож якщо вони хотіли перешкодити йому піти, то мусили повернутися нагору; треба було поспішати, щоб Мауро не встиг піти надто далеко. Але з кімнати більше не долинало жодного звуку.

Дон Козмо мовчки подав знак небожеві піднятися нагору. Коли вони опинились у першому з двох шпихлірів, він зупинився і тихо промовив:

— У будь-якому разі, якщо він захоче піти геть, ні ти, ні я не зможемо втримати його силоміць. Можливо, коли ви підете і гнів його вщухне, він повернеться.

Ландо дивився на свого старого дядька, з яким він щойно познайомився, у тому величезному шпихлірі, де світло свічки відкидало потворно збільшені тіні їхніх тіл, і в нього було таке враження, що перед його очима постала якась дивна, несподівана реальність, де панувала химерна непослідовність сну. Уже довший час він не бачив сенсу у своїх вчинках, які залишали в ньому лиш наліт жалю та гіркий присмак приниження; але тепер він відчував це так, як ніколи раніше, зіткнувшись з дивовижно виразною реальністю, у якій жив у цьому старовинному самотньому домі цей його далекий від життя дядько, що стояв перед ним у порожньому шпихлірі зі свічкою в руці. У нього виникла спокуса задути її, як раніше Мауро погасив свічку у своїй кімнаті. Ландо почув голос вітру, гуркіт моря: зовні була буряна пітьма і непроглядність долі, що чекала на нього. Він мусить неодмінно, будь-що знайти у цій темряві причину діяти, яка б притлумила усі його тривоги, розвіяла всі болісні сумніви його розуму. Але яку? Коли? Де?

— Усе минеться, — сказав дон Козмо незабаром після цього; кутики його рота опустились, чоло було немовби помережане хвилями думок, що схлинули назад всередину разом з відпливом його гіркої мудрості, а очі, здавалось, відганяли геть і розчиняли в порожнечі часу всі дошкульні й прикрі випадковості життя. — Минеться, любі мої… все минеться…

Четверо юнаків самі знайшли комору; вона була відчинена, і вони принесли до столу все, що їм було потрібне; тепер, попоївши й втамувавши спрагу, вони відчайдушно намагалися протистояти втомі, що раптово обважнила їхні повіки.

Цей вигук дона Козмо пролунав у відповідь на їхні розповіді про останні буремні події — одні висловлювались з похмурою гіркотою, інші з гнівним жалем, а Ліно Апес зі звичною своєю дотепністю. Сприймаючи ці події, немов вони були вже геть віддалені в часі, дон Козмо більше ніяк не міг розгледіти ні їхнього сенсу, ні мети. Як це можна зробити? Ландо подумав, що його вигляд вселяє те саме почуття, яке вселяють речі, що безпристрасно спостерігають за швидкоплинністю подій людського життя.

— Ви бачили леопарда?

— Так, він гарний… гарний, — бурмотів Інґрао, ховаючи спотворене величезною родимою плямою обличчя між руками, що спиралися на стіл.

— Колись то був живий леопард!

Очі Ліно Апеса стали великими немовби від переляку, і він спитав:

— Він їв людей?

— Я кажу вам це тому, — провадив далі дон Козмо, — що тепер, любі мої, він набитий клоччям і більше нікого не їсть. А той лист від мого батька? Ви його читали? Вицвілий клаптик паперу… А він був написаний живою рукою, як оця моя, погляньте… І що він тепер? Той бідолаха вставив його в рамку… Луї Наполеон… державний переворот… події у Франції…

Він з'єднав кінчики своїх пальців і потряс ними в повітрі, немовби запитуючи: «Що з цим сталося? Який у цьому сенс?»

— Все швидкоплинне… і безглузде…

Він підвівсь, підійшов до балконних вікон, звідки вже давно не долинало жодного звуку, і повернувся до небожа:

— Чуєш цю тишу? — сказав дон Козмо. — Можу повідомити тобі втішну новину, що вітер припинився…

— Припинився? — спитав Катальдо Склáфані, раптом піднявши з рук, складених на столі, своє одержиме обличчя, немов у людини, що одужує після хвороби, з жовтою хустинкою, натягнутою аж на брови. — Чудово, чудово… Сядемо на човен тут… Добраніч!

І знову заснув.

— І ось так завжди… — зітхнув дон Козмо і почав ходити туди-сюди по кімнаті; вряди-годи зупиняючись, він провадив далі: — Одне тільки сумно, мої любі, коли врешті розумієш, у чому суть цієї гри! Я маю на увазі гру цього глузливого чортеняти, який сидить у кожному з нас і розважається, представляючи нам як зовнішню реальність те, що сам незабаром викриває як нашу ілюзію, а потім висміює всі наші пов'язані з нею переживання; і він глузує з нас навіть тоді, коли, як оце я, ми не зуміли ошукати себе, адже іншої реальності поза цими ілюзіями не існує… Тож не нарікайте! Метушіться і мучтеся, не думаючи про те, що все це нічого не дає. Якщо це нічого не дає, то це знак того, що це й не мусить нічого давати, а отже, марно шукати тут якусь мету. Треба жити, тобто обдурювати себе; і нехай це глузливе чортеня грається в нас, поки не втомиться; і думати, що все це минеться… минеться…

Він обвів поглядом стіл і показав Ландо на його вже поснулих товаришів.

— Ось, бачиш? вже минулося…

І залишив його там, біля стола, самого.

Ландо дививсь на недоладні, незручні пози, кумедну одежу, втомлені обличчя своїх друзів, заздрив їхньому сну і водночас відчував до них зневагу. Вони могли жартувати, а тепер могли спати, забувши про те, що заворушення, спричинені їхнім проповідуванням серед народу, пригніченого несправедливістю, але все ще глухого й сліпого, тепер використовує уряд, щоб знову розтоптати ту землю, яка сама, без застережень, із щедрим поривом віддалася Італії, а в нагороду не отримала нічого, крім убозтва і занедбання. Вони могли спати, ці його друзі, забувши про кров численних жертв, забувши про товаришів, які потрапили до рук поліції і яких завтра напевно засудять військові трибунали…

Він теж підвівся й попрямував до сіней, прагнучи вийти на вулицю, ковтнути повітря, позбутися туги, яка гнітила його тепер, коли вітер і дощ вщухли. Але перед дверима він зупинивсь, бо на нього повіяло запахом давнього життя, що гніздилось у цій віллі, де жив його дід, де з таким безнадійним відчуттям скороминущості жив його дядько, де жив Мауро Мортара… Він аж здригнувся, згадавши про старого, про те, як жорстоко він прогнав його в останні дні життя з оселі, яку, вірний численним спогадам, Мауро вважав священною; більше, ніж за все інше, він відчув злість і сором за дії свої і своїх товаришів через цей останній наслідок, який вони спричинили, виштовхавши з Вальсанїї її старого хранителя, того, хто вже давно здавався йому найчистішим втіленням давньої душі цього острова; і він побіг, щоб спробувати заспокоїти його, покаятись перед ним і змусити залишитися. Двері до кімнати Мауро були відчинені, у кімнаті було темно і порожньо.

На порозі стояли три мастифи, невпевнені і немов розгублені. Вони не гавкали. Навпаки, вони занепокоєно кружляли навколо нього, насторочивши гострі вуха, махаючи короткими хвостами, ніби запитуючи, чому їхній господар, за яким вони пішли вслід, як щоночі, у певний момент обернувся й прогнав їх, грубо відіславши назад, — чому?

З балкона ззаду долинув голос дона Козмо:

— Він пішов?

— Так, — відповів Ландо.

Дон Козмо не сказав більше нічого. Він стояв в урочистій, застиглій темряві все ще неспокійної ночі і слухав ревіння моря під крутосхилами Вальсанїї та більш чи менш віддалений гавкіт собак; потім, поклавши руку на свою голомозу голову, він звернув погляд на зірки, гвіздки таємниці, як він їх називав, що з'явилися на клаптику неба серед розірваних хмар.

Не помічаючи багнюки на дорозі, у якій грузнули й застрягали його підковані залізом чоботи, Мауро Мортара був уже за милю з гаком від Вальсанії. Очі його були майже заплющені під насупленими бровами, обличчя — спотворене гнівом, у грудях йому пекло, а на свідомість насунула темрява, темніша від тієї, що панувала навколо. Він ішов крізь ніч, ще неспокійну після останніх здригань бурі; іноді на нього налітав крижаний шквал, який розбризкував дощову воду з дерев, що росли вздовж низьких мурів обабіч дороги. Він ішов, згорбившись, опустивши голову, з гвинтівкою через плече, двома пістолетами по боках, кинджалом у шкіряних піхвах на поясі, ранцем за плечима, волохатою шапкою на голові й медалями на грудях. Він ішов у бік Джірдженті, але потім мав піти далі; у певному місці він збирався зійти з путівця і піти вздовж залізничної колії, перейти через короткий тунель, звернути у Валь-Соллано, а там, біля станції, податися іншим путівцем до села Фавара, де на хуторі за селом жив його небіж, син його давно померлої сестри, який часто пропонував йому дах над головою і догляд, якби він захворів і захотів покинути Вальсанію. Мауро ішов туди, до небожа, але не хотів про це думати. Його голова і серце були потоптані, розчавлені й розтерті на порох човганням кроків тих молодих людей, які завдали йому найбільшої образи, коли ввійшли в залу генерала й осквернили її, поки він у своїй кімнаті внизу готувався до відходу. Він не хотів більше ні про що думати, ані відчувати, ніяк не бажав уявляти собі дні, які йому лишилися. Однак потроху, під впливом невідступної думки про те, що, може, небіж-селянин обіцяв йому притулок тому, що очікував від нього невідомо яких скарбів, його розтоптане серце почало знову ворушитись у нього в грудях, сповнюючись гордістю. Якусь платню він отримував лише замолоду, з рук генерала, аж до від'їзду того на заслання на Мальту. Повернувшись до Вальсанїї після походу шістдесятого року, після бурхливих перипетій свого мандрованого життя на морі, у Туреччині, в Малій Азії, в Африці, він весь час служив безкорисливо. А тепер, у віці сімдесяти восьми років, він вирушив звідти убогим, без сольдо в кишені, маючи лише одне багатство — ці медалі на грудях. Але саме тому, що то було єдине багатство, яке він заробив за ціле своє життя, він міг би сказати своєму небожеві: «Ти, дурню, господар трьох п'ядей землі, і якщо відступиш від них на крок, то вже не будеш на своєму, а я, навпаки, тут завжди на своєму, скрізь, де ступає моя нога, на всій Сицилії! Бо я перетнув її з одного кінця в інший, звільняючи від володаря, який мав її за невільницю!».

Отримавши такий поштовх, його збудження з кожним кроком зростало; його підживлювала, з одного боку, скорбота через те, що він назавжди відірваний від Вальсанії, а з другого — потреба заповнити порожнечу, яка маячила перед ним, спогадами про те, що могло б дати йому потіху.

Він сміявся, голосно говорив сам із собою і розмахував руками, не дивлячись, куди йде: усміхався до залізничної колії, до телеграфних стовпів, адже все це плоди революції, щосили бив себе в груди і говорив:

— Що мені до того? Я… я… Сицилія… о матінко божа… Кажу вам, Сицилія… Якби це було не для Сицилії… Якби Сицилія не захотіла… Сицилія пробудилася і сказала Італії: ось я! я з тобою! Вирушай вже з П'ємонту разом зі своїм королем, а я виступлю звідси разом з Гарібальді, і ми обидвоє зустрінемось у Римі! О матінко божа, знаю, знаю, Аспромонте, національні інтереси! Але Сицилія хотіла виступити першою, саме звідси… Сицилія завжди… А тепер цим негідникам заманулось зганьбити її… але Сицилія тут, тут, зі мною… Сицилія, яка не дозволяє себе збезчестити, тут зі мною!

Аж ось він опинився перед коротким тунелем, який вів до долини Соллано, і його здивувало, що він дістався туди так швидко, сам не знаючи як; перед тим, як увійти в нього, Мауро глянув на небо, щоб визначити за зірками, котра година. Була десь третя година ночі. Мабуть, на світанку він буде у Фаварі. Проминувши тунель й опинившись біля станції Джірдженті, у тому місці, звідки відходить путівець до того села між сірчаними копальнями, він, однак, був змушений зупинитися, щоб пропустити дві сотні солдатів, які мовчки, хекаючи, прямували туди крізь ніч швидким кроком. Від колійного обхідника він дізнався, що, попри оголошення стану облоги, у Фаварі всі члени розпущеного осередку Ліги зібралися надвечір на площі, напали на мерію й підпалили її, а разом з нею спалили і шляхетський клуб та будки митниці. Пожежі й заворушення там все ще тривали, було немало загиблих і багато поранених.

— Справді? Справді? — затремтів Мауро. — Знову?

І вирвався з рук обхідника, який, побачивши, що він озброєний, хотів було його втримати, щоб ці солдати його часом не арештували.

— Мене? Солдати Італії мають арештувати мене?

І побіг за ними навздогін.

Бурхлива, несамовита радість збадьорила його сили, які вже почали покидати його; вона повернула давню міць його старим ногам гарібальдійця; збудження перейшло у марення; він справді відчув, що в той момент уособлював Сицилію, давню Сицилію, яка долучалася до солдатів Італії для того, щоб спільно захищати її від нових ворогів.

Він рвонув дорогою, тримаючись на відстані кількох кроків від тих двох сотень, які в певний момент кинулися бігти, отримавши якесь повідомлення від зустрінутих по дорозі гінців.

Коли при перших променях світанку, весь забрьоханий з голови до ніг, задиханий, захмелілий від бігу, ошалілий від утоми, він разом з солдатами вступив у село, то не встиг нічого побачити, ні про що подумати: підхоплений несамовитою метушнею, під градом каміння, він потонув у плутанині вражень, вкрай стрімкій і бурхливій, і відчув лише страшний ривок щільного натовпу, який тікав з криками, потім страхітливий гуркіт, падіння і…

Тільки-но розвіявся дим пострілів, у блідому світінні ранкової зорі солдатам здалося, ніби площа теж розлетілась на шматки й готова була побігти услід за криками людей, що покидали її, але її утримувала вага п'яти безживних тіл, розкиданих то тут, то там.

Дивна, нездоланна потреба примусила капітана негайно віддати солдатам якусь команду, неважливо яку. На ті п'ятеро тіл, що лежали там у страхітливих позах, в огидній нерухомості, на заболоченій площі, де все ще видно було сліди безладної втечі, нестерпно було дивитися. За наказом капітана інтендант і капрал очманіло рушили через площу і підійшли до першого з тих п'яти трупів.

Інтендант нахиливсь і побачив, що вбитий, який впав долілиць, озброєний, як розбійник. Він зняв з його плеча гвинтівку і, піднявши руку, показав її капітанові; потім віддав гвинтівку капралові, а сам знову нахилився над трупом, зняв з його пояса спочатку один, а потім другий пістолет і теж показав капітанові. Останнього це заінтригувало, і він, хоч усе ще відчував сильне тремтіння в нозі і боявся, що солдати можуть це помітити, також підійшов до трупа і наказав трохи обернути його, щоб побачити його обличчя. Коли його обернули, то побачили на закривавлених грудях чотири медалі.

Усі троє вони стояли, перезираючись, здивовані й налякані.

Кого ж вони вбили?