Історії про людей і тварин

I. Неминуча деталь біографії

Голові місце на подушці, все інше — чистий жах. Та м'яка твоя опора втікає, сонний світ розвиднюється, скронею вдаряєшся об гостре мамине плече, розплющуєш одне око і бачиш, як танцюють автобусні сходи в тебе під ногами, і оптична ілюзія простих геометричних фігур знову повертає тебе у сон. Будить несподіване відчуття нудоти у шлунку, ти в автобусі, оточений службовцями Департаменту громадських рахунків, які вирушили на екскурсію до Яйце[1]. Ніхто не везе дітей, окрім твоєї матері; мусиш побачити водоспади, строго постановила вона, і байдуже, що ти зараз вивернеш свої кишки, а в голові каламутне болото, з якого ніколи не постане кришталевий водоспад. Товсте автобусне скло розмірено деренчить, за ним змінюються картинки, що лише пізніше, за десять років, може, перетворяться на знайомі краєвиди великої батьківщини, про яку із гіперболізованим захопленням говорять знайомим з інших країн та батьківщин.

Дощовий день, під мостами тече повноводна Босна, і жодна обставина не сприяє екскурсіям. Службовці середнього віку весело базікають і задивляються на русявих секретарок, що у великих пляжних сумках везуть смажених курчат, косметику та гребінці, пачки знеболювального, крем для засмаги й оті дрібні жіночі штучки, про які ти значно пізніше довідаєшся, що використовуються вони лише раз на місяць, але той раз завжди припадає на екскурсію або на якесь свято.

Дивишся на «Фічо»[2], що обганяє автобус; у ньому четверо молодиків. Зверху схожі на четвірку веселих гномів, яким цей дощ дуже до шмиги. Женуться крізь сяючий мокрий світ за кожним, кого зустрінуть, і здається тобі, що більше ніхто з автобуса на них не дивиться. Люди зайняті важливішими справами; посеред тижня дістали вихідний, і тепер його треба використати як слід. Підтоптаний Джемо везе військову флягу, яку пропонує всім навколо, жартома простягає й тобі. Думаєш, що всередині вода, але тебе відштовхує різкий запах рідини, якою медсестра протирає плече перед уколом. У цю мить шлунок твій не витримує, сидіння попереду заливає гірка жовтувата суміш, яка ще довго дратуватиме своїм в'язким запахом.

Автобус гальмує і зупиняється посеред дороги. Водій виходить, а за ним і всі пасажири. Мати пропонує тобі залишитися, але ти не хочеш бути сам в автобусі. Наближаєшся до натовпу, плутаєшся в усіх під ногами й нарешті бачиш повністю зім'ятий «Фічо», з якого стирчить рука. Мама долонею затуляє тобі очі, нічого не бачиш, аж доки тебе садовлять назад в автобусне крісло. Бліді туристи заходять за тобою, ніхто не каже ні слова, тільки одна з трьох русявок зауважує, що «це» зіпсувало нам екскурсію. Що — це? Не питаєш, бо знаєш: усі вважатимуть, буцім питаєш дурниці. Люди у «Фічо» мертві, але, здається, це не вразило тільки тебе. Ніхто їх не знав, то чого зараз тужити? Джемо починає розповідати про аварії, які сам пережив і про які лише чув. Тобі здається, що кожна подорож, якщо Джемо говорить правду, закінчується у зім'ятому «Фічо». Тобі не здається страшним, що й твій автобус може спричинити чиєсь пополотніння, що чиясь мати відвертатиме погляд своєї дитини від твоєї руки. Ситуація навіть певним чином приваблива. Не знаєш точно, чому, але тобі видається, що добре бути в центрі такої уваги. Тебе більше не нудить, напинається висулька в трусиках, блаженство розливається по жилах. Мучиш маму питаннями, матляєш ногами, просиш у Джемо фляжку, смішиш товариство, ти в центрі уваги, і так тобі добре, ніби ти загинув.

Яйце складене з великих кубиків «Леґо». Чиясь велика рука поскладала їх, ніби за схемою. Ніщо не здається справжнім, окрім водоспаду. Він великий і страшний. Екскурсія минає на літній терасі ресторанчика. Джемо розповідає історію про дівчину, що через хлопця стрибнула з водоспаду. Коли він почув про це, стрибнув теж. Але дівчина не загинула, наступного дня з'явилася в місті. Розпитувала, де її хлопець, і люди сказали, що він стрибнув за нею. Згорьована, вона стрибнула ще раз. Ніхто, крім тебе, не вірив Джемо. Ти питав, чи хлопець після стрибка часом не з'явився у місті живий. Не з'явився. Отакої, тепер тобі було геть незрозуміло, як жінка, а жінки ж слабші за чоловіків, могла вижити після першого стрибка, а йому жодного разу не вдалося. Ти запропонував Джемо стрибнути, щоб побачити, хто із вас виживе. Той не схотів.

Зате сказав, що під Яйцем є підземні ходи, з яких, якщо туди потрапиш, вже не знайдеш виходу. Туди кидають хлопчиків, які курять у шкільному туалеті. Це нажахало тебе. Ти ніколи не курив, але хтось же міг подумати, що курив, і кинути тебе в підземелля. Страхітливо було б ціле життя блукати у мороці.

Ви пішли до якоїсь зали з фотографіями героїв. Товариш Тіто саме тут створив Югославію. Ти запитав, чи товариш Тіто створив також і Яйце. Джемо відповів, що ні, але ніби й так. Цього ти не зрозумів. На твою думку, товариш Тіто єдиний був достатньо великий, щоб поскладати кубики «Леґо» над водоспадом. Оте Джемине «ні, але так» різко смердить, як і його фляжка.

У ресторанчику всі разом їли. Ти їв шашлик, але при поверненні, у тому ж таки автобусі, виблював його. Попри те, добре було його їсти.

Надворі вже була ніч, вас не обганяв жоден «Фічо», ви жодного разу не зупинилися і ніхто не загинув. Джемо більше не розповідав про аварії. Розповідав щось інше, і воно, певно, знову було неправдою. Або було правдою лише на мить, за секунду до того, як ви всі разом заплющили очі й прокинулися вже тоді, коли небо було червоне, ніби палаючий дах над вогнями Сараєва.

II. Реконструкція подій

Вона жила в постійному страху проґавити щось важливе і гарне в житті. Часто мандрувала, а ще частіше переймалася, що не мандрує. Вважала, що справжні розваги і щастя завжди деінде, постійно будувала плани, як би це їх вхопити за хвоста, як би це в постійному русі дочекатися миті, коли життя, як уві сні, перетвориться на казку.

Наприкінці грудня 1990-го вирішила, що Новий рік ми повинні зустріти із натовпом незнайомих людей на Хварі[3]. Натхненна, рішення вона озвучила як пропозицію, у мене були деякі заперечення, але вони так її засмучували, що я це рішення врешті-решт прийняв як спільне. Передостаннього дня того року ми зібралися на Маріїн-Дворі[4]. Був ранній, ранній ранок, ще не почали кружляти трамваї. Я познайомився із натовпом лощених типів та дівчат у вечірніх сукнях, що недвозначно натякали мені на пиятику. Нас дванадцятеро, плюс гора речей, плюс весела сука боксера мали вміститися в три автомобілі. Двоє «Ґольфів» їхало попереду, а за ними «Діана» в стані напіврозпаду. У ній довелося подорожувати нам двом, а також лисуватому студентові-електротехніку, його товстій негарній дівчині та собаці. Машина була обліплена ізострічкою, дуло з усіх шпарин, а ноги мало не провалювалися крізь підлогу. Ми нестерпно повільно повзли дорогою на південь, гладка дівчина розводилася про паризькі парфуми, а сучка безперервно й голосно пускала смердючі вітри. Я щоразу кокетливо усміхався, докидав якесь загальне зауваження, зі шкури пнучись, щоб моя дівчина вважала, буцімто я чудово почуваюся. На Іван-гору «Діана» повзла двадцять кілометрів на годину, щоб у Коніці[5] двічі кашлянути й остаточно стати. Сучка знову голосно стрельнула по наших носах і весело загавкала. Ми вийшли з машини, зупинився й авангард на «Ґольфах» і почалася нарада: що ж робити далі. У будь-якій комбінації ми випадали зайвими. І коли вже було вирішено, хто далі вирушить поїздом, а хто автомобілями, я вхопив її за плече і шепнув:

— А якщо нам все-таки повернутися?

Вона не глянула на мене розлючено, як я очікував, стенула плечима й зітхнула.

— Хто їм скаже?

— Скажи ти, ти ж мужчина.

— Краще ти, ти ж їх все-таки знаєш. Окрім того, якщо казатиму я, виглядатиме, ніби ми сердимося.

Звісно, вона прощебетала, що ми повертаємось у Сараєво. І зручні, і незручні рішення я завжди вмів за допомогою гарних слів перекласти на інших.

До поїзда нам залишалося дві з половиною години. Ми сіли в порожній та холодній почекальні. Дивились одне на одного питально, вели гру непомітних ніжних дотиків.

— Як шкода! — збрехав я.

Вона винуватила себе, що занапастила мій Новий рік. Ніжністю і дрібними чоловічими хитрощами я переконав її, що це не так.

— Мені шкода ще й через подарунок.

Я завжди любив отримувати подарунки, тож наполіг, щоб церемонія вручення відбулася прямо тут, у Коніці. Вона опиралася, бо оказія не здавалася їй урочистою. Усе ще сподівалася дочекатися тієї кришталевої миті. Але я вже казав, що дуже майстерно переконую.

Вона обережно відкрила рюкзак і ще обережніше витягла коробку з-під ювілейного віньяка.

— Відкрий!

Коробка була легка, тож стало ясно, що в ній немає пляшки. Та й тупо було б. Усередині знайшлося щось, акуратно загорнуте в білий папір. Пальцями показала, що треба відкрити пакунок якомога обережніше. У мініатюрному горщичку був так само мініатюрний кактус. Не більший від пальця новонародженої дитини.

Ніколи їй не казав, що ненавиджу рослини в кімнатах. Вони вимагають уваги й порядку, вимагають, щоб про них дбали, а я не вмів добре дбати навіть про людей, яких люблю. Коли бабуся померла, всі рослини у мене вдома всохли. Я сумував, хоча й терпіти їх не міг.

Я всміхнувся, поцілував її та промовив кілька слів подяки. Коли вона повірила, що вони щирі, я витягнув «Шанель № 5» (купував, звісно, з думкою про Мерилін) і «Есе про фотографію» Сьюзен Зонтаґ. Ніколи не дарував їй тільки книжки, бо вона, очевидно слушно, вважала, що купую їх радше для себе, ніж для неї.

Кактус я розташував у напівосвітленому місці у своїй кімнаті, поруч із гіпсовою статуеткою Святого Влаха і щасливим камінцем з діркою посередині. За кілька місяців були війна в Хорватії, плівки Шпегеля, Плітвіце, Борове Село[6]…

Я дисципліновано поливав свій кактус раз на п'ять днів та стежив за тим, щоб не пересувати його. Колись давно бабуся сказала мені, що кактусів не можна пересувати. Вони мають бути завжди, постійно на своєму місці. Не надто важливо, що це за місце і чи воно найкраще, важливо, що воно їхнє. Я дбав про той кактус і дивувався самому собі, що ніколи не завинив перед ним.

І замість відійти, як відходять усі ті подаруночки, що їх продавці навмисне розпродують перед святами, він почав рости. Розправляв голки, ніжні, як у малесенького їжака, товстішав і злегка повертався до сонця. Тепер уже не був схожий на дитячий палець. Приходячи в мою квартиру, вона була щаслива, що мій безлад не поглинув кактуса.

— Стає схожим на тебе.

— Кактус?

— Точніше, не зовсім на тебе, а на певну частину твого тіла.

Я нічого такого, зізнаюся, не зауважив, але після її слів теж почав його вважати схожим. Кактус став малою веселою родзинкою в нашому житті, із тих родзинок, завдяки яким любов перестає бути схожою на всі інші й стає вартою пам'яті.

У ті дні, коли було знищено Вуковар[7], я ніби відчув крижане дихання на своїй шиї. Життя стало надзвичайно серйозною штукою, не схожою на все, що я про нього знав. Кожна помилка могла стати доленосною, я це відчував, хоча все ще не розумів, як і навіщо.

Наприкінці березня 1992-го вона поїхала з міста, здавалося — так, як раніше їздила на екскурсії. Не попрощавшись.

У перші дні квітня я переселився у підвал. У крону яблуні потрапив снаряд з міномета. Вікна повилітали, а осколок, не більший за рисове зернятко, розбив дзеркало в старому австрійському трюмо. Тріщини на склі точно відтворювали меридіани на географічній карті. Телефонні лінії все ще працювали, і я спробував їй про це розповісти. Вона не розуміла. Думала, мабуть, що в мене в голові щось тріснуло.

Щоп’ять днів я піднімався в квартиру і поливав кактус. Тепер він розвернувся просто до четницьких позицій. Я позирав на сонце боязко і щохвилини очікував кулі. Внизу було тепло, вогко і тісно. Смерділа гнила картопля, вугільний пил виїдав очі. Мабуть, в матці не краще.

Вона повірила, що смерть можлива лише у Сараєві. Стала патетичною і зовсім далекою. Питала, чи хочу поїхати з нею до Нової Зеландії. Я відповів, що сиджу в підвалі, що та країна надто далеко і не думаю, що буду там особливо щасливий. Про кактус вона ніколи не питала. А я не хотів про нього нагадувати.

Люди змінюються, коли вони самі в пітьмі. Це стається невідчутно. Я знаю історію про чоловіка, що зовсім звично ліг у постіль, а на ранок прокинувся геть сивий. Нікому не міг сказати, що йому снилося. Ті дні я проживав, охоплений відчайдушним страхом перед зимою.

Одного ранку, якраз на п'ятий день, вся вода в квартирі замерзла. Тільки тоді мені спало на думку, що кактус не переживе зими. Я взяв його і відніс донизу, в підвал, поставив навпроти печі, яку ми палили вугільним пилом. Не надто близько, але й не задалеко. Якраз на тій відстані, що, на мою думку, підходила і кактусам, і людям.

Назавтра він лежав, перехилившись через край горщика. Як лежав? Та просто собі, верхівкою вниз, ніби сонце десь унизу. Я полив його востаннє, хоч ясно було, що це кінець.

Війна навчила мене майстерно стримувати почуття і нерви. Коли починається історія про речі, що могли б мене особливо вразити, десь усередині в мене загоряється червона лампочка, схожа на ту, що стирає шуми з магнітофонної стрічки, і я більше нічого не відчуваю. Але, щойно подумаю про той кактус, нічого вже не допомагає. Він ніби дрібний дериват туги, безпечний на перший погляд, як гіркий мигдалевий запах ціаністого калію. Колись давно когось засмучувало, що коні помирають стоячи, а мене засмучує, що кактуси хиляться, ніби той хлопчик з вірша Ґьоте. Ця історія не така вже й важлива, хіба що як нагадування, що в житті треба берегти деталі. І нічого більше.

У нашому саду росла яблуня, плоди якої найкраще було видно з їхніх вікон. Марно Раде і Єла носили своїм дочкам фрукти з ринку; жодні на світі не були настільки привабливими, як наші перед їхніми вікнами. Щойно батьки йшли на роботу, дівчата скакали через перелаз і рвали перестиглі плоди. Я ганяв їх, кидався грудками й камінням, захищав свою власність, хоча ні ті, ні будь-які інші яблука ніколи мене особливо не вабили. Щоб помститися, молодша донька сказала моїй матері, що я отримав одиницю з математики. Стара побігла в школу, переконалася у правдивості її слів, після чого кілька днів гнобила мене рівняннями з двома невідомими. Життя зробилося нестерпним від цих іксів та ігреків, тож я заприсягся відплатити всіма можливими засобами. Я вибрав хороше укриття і цілий день виглядав злодюжок. Вони, звісно, з'явилися, я вискочив із кущів, схопив молодшу за коси і став тягнути до нашої квартири, щоб замкнути в коморі, доки мати не прийде з роботи і не винесе їй присуд. Мала виривалася, як скажена, із криками, поки в моїй руці не залишилося пасмо її волосся зі шматком шкіри. Я втік додому, замкнувся і за деякий час почув, як Раде кричить під вікном, що вб'є мене. Те саме повторив і моїй матері, а вона відплатила йому тією ж монетою. Годинами вони зі своїх вікон обмінювалися образами. Вона йому кричала, що він бандюган із Каліновіка, а він їй відповідав, що вона смердюча розпусниця.

Наступні двадцять років ніхто ні з ким не вітався, а сестри більше ніколи не приходили красти. Проминали серпні й вересні, яблука були так само прекрасні, ми росли, навіть не глянувши одне на одного, батьки старіли, не забуваючи образи. Дівчата повиходили заміж і поїхали, та нічого не змінилося.

У перші дні війни поліція перетрусила квартиру Раде та Єли і знайшла дві мисливські й одну автоматичну рушницю. Сусіди були нажахані, тільки й розмов було, кого та як Раде хотів і міг убити. Він більше не виходив зі своєї квартири. Мабуть, чекав, що нарешті прийдуть і по нього. Єла ходила на ринок, по гуманітарну допомогу й по воду, аж до того дня, коли за десять метрів від неї впала граната і відірвала їй руку. Тоді сусіди по тривалому часі нарешті побачили Раде. На сто років старший, ніж був якийсь місяць тому, вийшов із дому з каструлькою бульйону і трьома зморщеними лимонами. Щодня ходив до лікарні, не відриваючи погляду від асфальту, жахаючись, що його очі можуть зустрітися з іншими очима.

Того воєнного серпня яблука вродили прекрасніші й смачніші, ніж будь-коли. Таких не було з часів Едему. Я видерся на саму верхівку, звідки вже добре було видно четницькі позиції на Требевичі[8]. Повиснувши над безоднею, я збирав яблука з ентузіазмом дядечка Скруджа, що перелічує золото в скарбниці. Ухопивши те, що було за якихось півметра від вікна Раде, я побачив його в глибині кімнати. Я заклякло висів на гілці, а він за кілька міліметрів від мене відсахнувся.

Не знаю, чому, але мені хотілося, щоб він не йшов.

— Як ви, дядьку Раде?

— Уважай, дитино, високо, не впади…

— Як тітка Єла?

— Ха, тримається за рештки життя тією однією рукою. Каже, що хоче вже додому з лікарні.

Так ми розмовляли довгі дві хвилини. Однією рукою я тримався за гілку, в іншій стискав торбинку з яблуками. Мене переповнила якась нудота, страшніша за всі гранати, за всі знайдені й незнайдені рушниці. Вгорі, у кроні під його вікном, усе, що я знав про себе та про інших, втрачало сенс.

— Знаєш, синку, коли втрачаєш руку, тобі ще довго здається, ніби маєш її. То щось психічне. Приношу їй оцю дещицю, що зготую, але в тому нема життя. Дивлюся на той горох, на ту пусту юшку, потім на неї, кажу — Єло! — вона мовчить. Тоді вона каже — Раде! А я мовчу. У нас тепер, синку, тільки й життя, що дивитися одне на одного і визнавати, що ми вже не живі. Тільки й того. Дивлюся оце на яблука, в них стільки життя. Їх це все не зачіпає, вони не знають. Навіть згадувати їх всує не смію…

Я схилився до вікна і простягнув торбинку. Він глянув на мене збентежено і почав заперечно махати головою. Мені стиснуло горло, міг тільки губами ворушити. Висів так із півхвилини; якщо четники бачили мене, мабуть, здивувалися. Раде тремтів, як людина, від якої й справді нічого не лишилося. Тільки цей трем нещасної тваринки. Врешті-решт простягнув руку, але таки нічого не зміг вимовити.

Наступного дня Раде прийшов під наші двері та, сто разів перепросивши, що турбує нас, простягнув щось, замотане в газетний папір. Пішов квапливо, ніхто нічого й перепитати не встиг. У згортку була маленька баночка яблучного повидла.

Єла невдовзі вийшла з лікарні. Вони продовжили жити із зачиненими вікнами, а Раде виходив тільки по гуманітарну допомогу. Одного разу, стоячи в черзі за моєю мамою, шепнув їй:

— Дякую.

Вона озирнулася, а він їй повторив, що в яблуках стільки життя.

У наступні місяці люди в уніформі двічі приходили по нього, забирали, а тоді повертали назад. Сусіди підглядали у замкові шпарки, а потім, щоб заспокоїти совість, пригадували йому ті рушниці. Деякі повторювали, що Раде таки хотів когось убити, інші мовчали. Сама лише думка про того чоловіка викликала біль. Найпростіше було б ненавидіти його, але чомусь ніяк не вдавалося.

Невідомо, хто вбив Раде і Єлу. Вони відійшли тихо, перетворившись у страх. Може, я дурень, якщо кажу це, але пам'ятаю про того чоловіка тільки його яблучний джем і те, що він ніколи, навіть вночі, не спробував обірвати нашу яблуню.

Війна почалася в рік її повноліття. Щойно була звикла до ніжно-гладеньких міських вулиць, до запаху бензину, нафти й олова, до плавного переходу з крайньої правої на крайню ліву смугу, а потім через міст раніше, ніж світлофор спалахне жовтим. Більшу частину свого життя провела у Равній Романії в такого собі Мілоша, який використовував її для найгрубіших і найбрудніших робіт. Коли я вперше побачив її, смерділа гноєм, цементом і ракією, щойно була повернулася з будівництва забігайлівки, до якої тепер замість далекобійників завертають четники. З Мілошем я дуже швидко домовився про ціну, бо він тільки й мріяв якнайшвидше здихатись її. У селі, де найгіршою машиною був «Ґольф», прадавня «Буба» була загальною мішенню для насмішок.

Уже сутеніло, коли ми спустилися з Романії, через Пале[9], потім через тунелі. Над одним з них неоновими літерами було написано: «Їхав Тіто через Романію…» Ота трикрапка завжди збивала мене з пантелику, здавалося — приховує щось непристойне. Моя стара нацистка ігнорувала звитяги революції, тільки голосно форкала, спокійно й розмірено, ніби якась буддійська монашка.

Біля будинку я знайшов для неї паркінґ, найрівніше місце з гарним краєвидом на сараєвські горби, поцятковані білими турецькими надгробками. Вперше в житті вона була прибрана й чиста, і поміж усіма «Маздами», «Гондами» і «Тойотами» виглядала як модель доби романтичного футуризму. Сусід Салко заявив, що з нас вийшла гарна пара. Я головатий і опецькуватий, а вона така вся ніжна, з плавними металевими формами. Інші зазначили, що я міг би купити й щось краще, бо це за три дні розвалиться.

Я придбав для неї найдешевшу магнітолу, таку, щоб нікому не закортіло вкрасти, і нафарширував її музикою, яка могла б заглушити її мотор — чи принаймні створити разом із ним унікальний звуковий фон. Крижана меланхолія Кейва пульсувала в такт досконалій нацистській машині десь по дорозі до Каканя[10], показуючи, що важливіші за всі мудрі ідеї, зубодробильні ідеології та їхнє каламутне тло — гармонійна картина світу, ландшафт, що залишається після всіх революцій та апокаліпсисів. Після того, як Марії Антуанетті відрубали голову, люди дізналися, що таке бароко, після того, як Ленін стратив Романових, дитячий візочок покотився вниз по кам'яних сходах у фільмі, а після того, як Гітлер був Гітлером, я віднайшов свій ритм у чотири такти й тисячу триста кубів.

Часом у неї забивався бензопровід і вона могла зненацька заглохнути, одного разу в неї тріснув вал педалі зчеплення, а більше ніколи серйозно не ламалася. Поглинала шалені кількості пального і легко бруднилася, але це насправді дрібниці. Особливо коли їздиш заради чистого задоволення, коли фантазія — усе ще твій супутник. Авто не служило мені ані для того, щоб звідкись втекти, ані для того, щоб кудись дістатися.

Другого травня загриміло і з неба, і з землі. Почалося біля полудня. Я опинився в якомусь підвалі після того, як випив свою останню довоєнну кока-колу, покатався містом і залишив «Бубу» на паркінґу. Вибухи не стихли й тоді, як опустилася ніч. Ми сиділи в тій норі й розмовляли, ми, що зустрілися вперше в житті. Гурт випадкових перехожих, жінки, що поверталися з ринку, діти на роликах. У тій пітьмі стрілянина, мабуть, здавалася в рази страшнішою, і я думав, що після неї нічого вже не залишиться. З голови не йшла думка: що першим загине — мій дім чи моя «Буба». Хотілося б, звичайно, врятувати й те, й інше, але вибухи невблаганно вимагали визначитись. Після ночі роздумів я обрав дім. «Бубу» вже уявляв якимсь чорним металевим каркасом, вірячи, що моя уява рятує пункт перший.

Стрілянина затихла, коли вже розвиднилося. Сонце різало очі, під ногами хрускотіло скло, місто було порожнє й поруйноване. Світлофори більше не працювали. Я пішов на стоянку і серед купи спалених і розірваних вибухами автомобілів знайшов «Бубу», вкриту шаром бруду, з маленькою зовсім ранкою від осколка. Відвіз її додому, відчинив ворота і поставив авто у дворі. Що ж, тепер справді почалася війна, уже не поїздиш.

Мені здавалося дивом, що того божевільного дня і ночі і мій дім, і моє авто вціліли. Але з плином часу почав розуміти, що насправді нічого не врятовано, просто ще не настав час прощання. Він мусить надходити повільно, щоб я відчув його кожною своєю клітиною, поки не зрозумію, що мені в цьому місті, крім вбитих і пошматованих людей, зруйнованих будівель і забутого дитинства, не належить нічого, хіба що, може, мішок живого м'яса, що харчується тугою і забутими деталями, а перед великими й важливими речами все життя тремтить, ніби мотор за мить до того, як заглохне.

Лікар повідомив, що смерть прийде над ранок. Бабуся вмирала, ми це знали, але той оголошений час, такий безнадійний, спантеличував. Як його зустріти, як наперед зафіксувати в свідомості, як уникнути тієї найгіршої можливості, що в глуху годину ночі задзвонить телефон і незнайомий голос, сповнений бюрократичного співчуття, повідомить: щойно, поки ми всі спали, її душа покинула онкологічний відділ лікарні на Кошеві.

Мати біля опівночі йшла до лікарні й поверталася на світанку. Заперечно махала головою і лягала в ліжко. Це було літо 1986 року, чемпіонат світу з футболу в Мексиці. Довге вмирання почалося, коли команди щойно поділили на кваліфікаційні групи, і тривало воно весь період чвертьфінальних матчів, які цілими ночами транслювало телебачення. Під футбол я чекав материного повернення з лікарні, питально дивився на неї, вимикав телевізор і спав до полудня.

Місто розслаблялося на літніх майданчиках кафешок, блаженна знемога охоплювала людей, втомлених довгою зимою і весняними грипами. Я пив каву на сонячному боці вулиці, якою текла колона мандрівників на південь, обговорював результати матчів зі знайомими та чекав, щоб настала ніч і почалося нове коло вмирання й нічних трансляцій з Мексики.

Під час першого півфінального матчу мама повернулася з лікарні, зварила каву, я зменшив гучність телевізора, німці німо тішилися забитому голу, а вона і я не промовили жодного слова. Отже, це і є кінець. Ми пішли спати, бо від раннього ранку мали приходити родичі й друзі, щоб нам, як заведено, полегшувати біль міцними обіймами і посмертними дарами.

Пляшки з міцними напоями, пакети кави й коробки рафінаду я складав у коморі, зустрічав і проводжав знайомих і незнайомих людей, прохолодно уникав запитань і з нетерпінням чекав, коли це все закінчиться.

Нам повідомили, що бабусю відмовляються прийняти в морг, бо в неї обручка на руці. Раніше траплялося, що родина померлого скаржилася, мовляв, з покійника вкрали золото, і тому вони ввели нові правила, за якими всі коштовності необхідно зняти. Мати пішла в лікарню і зробила, як треба.

— Ми повернемо їй обручку перед похороном, — сказала і забула її на нічному столику. Згадала лише за кілька днів.

Похорон був тихий та безслізний. До чорної труни прибили маленьку бронзову пластинку, на якій зазначалися ім'я та прізвище покійниці, рік народження і дата смерті — 6.6.1996. Але ця помилка ні для кого аж так не важила. Хіба що потім, коли всього довколишнього вже не буде, коли якісь археологи розкопуватимуть нас, як Помпеї, ця табличка їх зацікавить.

Як повернулися, дім спорожнів на одне життя в ньому і на одне очікування смерті. Співчутливці розійшлись по домівках, мама — більше сама для себе — переповідала життя покійниці, а я ввімкнув телевізор, щоб подивитися фінал чемпіонату світу. Усі кола я вже замкнув, то годилося б замкнути й це. Якийсь стадіон на іншому кінці світу скипів збудженням, з якимись людьми відбувалося щось таке, до чого я не мав жодного стосунку, і саме це мені подобалося. Щастя — без будь-яких емоцій спостерігати видовище, здатне перевершити всі інші враження і, як в мить оргазму, змусити тебе злегковажити власним життям.

Бабусина смерть була останньою окремішньою печаллю в яскравому світі дитинства. Морок, що запанував потім, значною мірою був мороком дозрівання, але більше все ж — анонсом катаклізму, часу, повного смерті, довгих страждань і коротких вмирань. До відходу більше ніхто не готувався, бо війна прищепила звичку сприймати смерть без побивань. Залишилися тільки рідкісні хвилини істерії, зі слізьми та неконтрольованим лементом, які завжди приходять зненацька. Що дрібніша причина, то важче це контролювати. Мелодрами, ніжні історії любові, смерть тварини на дорозі — я стережуся цього.

Оті гектолітри посмертного алкоголю були випиті в перші місяці війни. Роками вони стояли в коморі, щоб дочекатися своєї хвилини і потекти жилами, значно надійніші від крові, яка тільки дивом може залишитися непролитою.

А перстень ще й досі зберігся. Як половина пам'яті, живе собі над глиною під ногами. Друга половина — внизу, зі скелетом діда, похованого в ті давні часи, коли у моргах іще не повводили нових правил.

Колись на Сепетаровац[11] носії на спинах тягали плетені кошики, повні товару, аж до бєлавських крамниць і майстерень на Подхрастових. Віками пнулися вгору по цій неймовірно крутій вулиці, а вгорі зустрічав їх вуличний фонтанчик, чия вода освіжала і дарувала надію, що одного прекрасного дня цей горб просяде під вагою їхньої муки. Фонтан збудував для людей якийсь бег — так давно, що вже й не пригадати, — щоб йому на цьому світі записалася добра справа. Фонтанчик ніколи не пересихав, навіть у часи, коли вантажівки замінили носіїв, а пам'ять про їхні кошики лишилася тільки в назві вулиці.

Добродій Іво жив на початку Сепетаровца ціле своє життя, але й для себе, і для інших він ціле життя залишався чоловіком з Дубровника. Троянди в його садку були пишніші, ніж в інших, брукована доріжка завжди чиста, а його вітання сердечне рівно настільки, наскільки треба, не фамільярне, як у звичайних міщан, але й не зверхнє, як у новоспеченого міського панства.

Ранньої осені 1991-го, після нападу четників на Дубровник, добродій Іво купив п'ятьох курей та півня, повикорчовував троянди й розкопав землю, та ще й знайшов у садку стару засипану криницю. Почистив її, насипав щебеню та обклав дрібним білим камінням. Сусіди знали, що в нього на думці, але не розуміли, звідки такі чорні думки і як може пан добродій перетворитися на брудного робітника, на селянина, здатного терпіти сморід курей.

— Хай собі, якщо, не дай Боже, трапиться щось — то я готовий, а як не трапиться — то я собі добре розважився. Тридцять років прожив між трояндами і не хочу померти, не знаючи, чим вони різняться від курей.

На початку війни в нього був добрий врожай помідорів і салату, а як почала пропадати вода — у нього була чиста й холодна кринична. Із часом веселе кудкудакання вже здавалося сусідам співом райських птахів, звуком, що виводить із царства мороку на денне світло.

— Пан добродій — це пан добродій, а набрід — це набрід, що йому не роби. Вчора ми роздивлялися його між трояндами й думали: ти ба, який пан приїхав з Дубровника, а нині он він серед курячого посліду, а все одно пан.

А коли води у кранах не було вже десять днів, коли пересох і фонтан в кінці Сепетароваца, сусіди з відрами в руках вперше постукали Івові у вікно. Він їм набрав води, вони, звісно ж, пустили захоплену чутку по околиці. Наступного дня перед його будинком зібралося п'ятдесят людей, він і їм допоміг, але прийшло ще п'ятдесят. Ніхто не смів сам набирати воду, щоб не скаламутити криницю.

За кілька днів добродій Іво вивісив на дверях оголошення: «Дорогі сусіди, вода роздається з 10 до 12 та з 16 до 18. В інший час, на жаль, я не зможу вам допомогти». Перед будинком розтяглася довга й винятково чемна черга, Іво запускав трьох водоносів за раз, ніхто не скаржився, навіть не говорив голосно. Правил поведінки годилося дотримуватися, ніби ти в мечеті чи в церкві. Порушникам робили зауваження, часом сам Іво, часом хтось із людей: мовляв, прийшли вони по воду, а не в пивницю, тож хай поводяться відповідно.

У дні масштабних обстрілів, чи коли дув юґо[12], добродій бував трохи дратівливий, але люди намагалися ласкавими поглядами, куртуазними питаннями та дрібними знаками уваги покращити йому настрій. Інколи їм це вдавалося, а інколи Іво поводився, ніби зарозумілий аристократ; сипалися іронічні зауваження, безпричинні попередження, бували й образи. Але у воді він ніколи й нікому не відмовив.

Коли південні вітри й четники заспокоювалися, добродій знову був такий, як раніше: сповнений гідності навіть тоді, коли схилявся над криницею, коли піт крапав з чола, чи коли втрачав сили й мусив на хвилинку присісти.

У рідкісні дні, коли працював міський водогін, добродій Іво міг відпочити душею. Ніхто про нього не згадував, ніхто не стукав йому в двері. Годилося дати чоловікові трішки перепочити від світу. І не забувай, ти ще до нього повернешся, і дякуй, що народився під щасливою зіркою і не мусиш пішки чимчикувати до міської водокачки біля пивзаводу, куди четники раз у раз спрямовують снаряди.

У день перед Різдвом добродій Іво повідомив людям, що завтра, як виняток, не працюватиме, бо в нього свято, але сьогодні залишиться біля криниці на цілий день. На свято водоноси принесли подарунки. Пироги, пахлаву, дзбанки з кислим молоком, зробленим із молока сухого, маленькі згортки меленої кави, а якийсь юнак десь дістав пачку «Хорватії» з фільтром, від чого Іво особливо розчулився.

Другий день Різдва був такий же, як усі інші. З одного боку — довга черга людей, жінки й діти з відрами, з другого боку — Іво, схилений над криницею. У його чистій воді для одного сараєвського кварталу зібралася вся доброта цього світу. Добродій наповнить усі відра, а людям з ними пнутися вгору.

— Щодня, як волочу воду під гору, згадую Христа і Кальварію. Думаю, чи Кальварія — це постійно вгору, чи, може, спочатку вниз, а потім вгору, — казала моя мати одній мусульманці, ще й ту печаль зваливши їй на плечі.

Годилося б кудись податися, до Африки, скажімо, де любові існують і тривають, як у казках. Знаєш, як воно: двоє випадково зустрічаються, закохуються, народжують дітей і живуть щасливо, у своє задоволення, аж доки смерть їх не розлучить. Це модель, про яку ми, без огляду на реальність, мріємо ще від пубертату, про яку дівчатка читають в любовних романах, а батьки таке цілком переконано планують для своїх дітей. Поза тим, зазвичай буває зовсім інакше, і вже потім, коли все скінчено, усе здається грою садистично переплетених обставин.

Елена, молода та амбіційна заґребчанка, приїхала до Сараєва, вибравши студії, яких, серед десятка подібних, не було в її місті. Спершу її нервували водії трамваїв, які, минаючи зупинки, ставали на Башчаршії[13], щоб купити бурек[14]; зводили з розуму люди, що голосно говорять і грубо жартують, їй заважали сильні незнайомі запахи, і молодики, що при першій же зустрічі виповідають ціле своє життя, а при другій вже посилають в пизду. Та оскільки це було місто, яке не вимагало змін, яке терпіло навіть зневагу, Елена теж могла до нього звикнути. Той факт, що настільки різні люди живуть на одному місці, і що їх не обтяжує ця відмінність, з часом перетворився на перевагу, на задоволення, яке своєю поверховістю й безпосередністю нагадує почекальню вокзалу, звідки поїзди відправляються до пекла і до раю.

Злайя був підстаркуватий, вічний студент журналістики, дитя багатого й шанованого мусульманського сімейства, що пахтіло м'яким боснійським ісламом і забальзамованою віденською шляхетністю. Міські жартівники твердили, що навіть муха в їхньому домі — не просто муха, і літає колами тільки вбрана у фрак.

Позаяк всілякий декаданс завжди супроводжують лінощі, Злайя став завсідником шинків, наділеним вишуканими манерами, добрим смаком і безліччю мрій про життєвий успіх — які, звісно ж, ніколи не мали нічого спільного з дійсністю. Що глибше він опускався і що тяжчою ставала ситуація в країні, то охочіше мріяв Злайя. Із першою чаркою він розпочинав історію нового геніального бізнесу, близько опівночі вже приятелював з іншими бізнесменами, а на ранок засновував мультинаціональну корпорацію. Його плани коливалися від друку часопису із накладом в сто тисяч примірників до виробництва чаю для вагітних, який програмуватиме стать дитини. Для дівчаток один сорт чаю, для хлопчиків — інший, а у випадку, якщо чай не подіє і батьки дістануть дитину небажаної статі, виробник повертає гроші. А оскільки теорія вірогідності твердить, що у п'ятдесяти відсотках випадків стать вдається передбачити, у такому бізнесі можна заробити великий шмат.

Безсумнівно, і цей план, так само як всі інші, загинув, коли Злайї прийшла в голову якась чергова, ще геніальніша, ідея. Незвиклій публіці ті безкінечні застільні промови могли видатися нудними, але більшості людей, що й самі певним чином таємні мрійники, було невимовно приємно проводити ночі поруч зі Злайєю — іще й тому, що він був достатньо освічений і розумний, і навіть в найгіршому п'яному угарі не плів дурниць.

Де й коли зустрілися Елена і Злайя, ніхто точно не знає, але найвірогідніша версія твердить, що вона однієї ночі була випадковою гостею в шинку, де він засновував банк. То була любов із першого до останнього погляду. Коли вони гуляли містом, вона танула в його обіймах, а він із ніжністю, завеликою для цього світу, розповідав їй історії, які від реальності були так само далекі, як і його плани, але в коханні функціонували більш ніж досконало. Злайя насправді говорив те, що ми, нудні й раціональні чоловіки, завжди прагнемо сказати, але ніколи не знаємо як.

Коли вони почали жити разом, всі передбачали, що хтось із них зміниться. Або Злайя зіпсує Елену, або вона його виправить. Або вона зіп'ється, почне фантазувати та пуститься берега, або він стане акуратним, амбіційним та раціональним. Попри те, час минав, вони любилися, як і на початку, але залишалися такі самі. Усе, що в інших людей викликало б зіткнення, сварки, розбивання рожевих окулярів і розрив, їх єднало ще більше. Елена була весела, задоволена й успішна, а Злайя був щасливий, іскрометний та відірваний від реальності. Вона супроводжувала його по кав'ярняних походеньках тільки тоді, коли дозволяв ретельно розпланований час, а він дуже радів, що вона так успішно працює, повнився порадами і дедалі частіше у власні мрії про успіх включав її також.

Війна, між тим, розхитувала і мрії, і амбіції. Зенітні снаряди були чимось абсолютно позаплановим, чого не можна було уникнути чи проігнорувати, що будь-чий світ, хоч реальний, а хоч фантастичний, стрясало від самого підмурівку. Смерть була з'явою одночасно зі сну та дійсності, й особливо нещасними робила тих людей, які жили у чистих та яскравих світах, які не звикли багато сумніватися, і тих, що у той чи інший спосіб вже склали свою думку про життя. Через місяць після початку війни Злайї вдалося умовити Елену, щоб вона поїхала із «сараєвського пекла» до Заґреба. Він залишився, бо вірив, що й досі не все втрачено, ніби й досі ще є місце для планів, а вони, знову-таки, були можливі лише в Сараєві. Злайя відчував, що жодне інше місто не толеруватиме тендітного світу, який він створив у своїй голові.

Місяці віддаленого життя мало що змінили, ось тільки Елена зрозуміла, що покинула дещо хороше і важливе, і що Заґреб для неї — більше не центр всесвіту. Чим вона була інфікована — іншим містом або Злайєю, насправді не так уже й важливо; але вона безупинно ходила із тим камінцем в черевику, який нагадував їй, що життя — її життя — деінде, але вона до нього не може повернутися, он як виходить.

Неймовірними шляхами, через боснійські гори, повз лютих боснійських солдатів у різних уніформах, Злайя добрався до Заґреба, коли минув перший рік сараєвської війни. Від країни, мрій та планів її людей, від розмаїтих боснійських світів залишилося так мало, що навіть найбільші упертюхи забажали врятувати свої голови, хоч і не знали, що пізніше з ними робитимуть.

У Заґребі виявилося неможливо реконструювати втрачений світ мрій. Плани, побудовані у тутешніх шинках, виглядали порожніми та надуманими, і ставали брехнею ще до того, як їх промовляли вголос. Крім того, не було людей, які б слухали і погоджувалися, які б сміялися та жартували. Навіть якщо вони й були, то спілкувалися десь в інших колах, збиралися в інших шинках і плекали вигадки, вірогідно, збіса подібні до Злайїних, але планети не сходились так, щоб їм випало зустрітися.

Елена пробувала переконати Злайю, що вже час починати мислити інакше, а він їй відповідав блідими копіями своїх сараєвських історій, які тепер вже не мали закінчення і губилися десь у темряві, як погано передане телефаксом повідомлення. Він відчайдушно намагався бути інакшим, щось вигадати, якось викрутитися, але в нього не було точки прикладання зусиль. Він став людиною, яка не лише не вміє нічого в житті зробити так, як треба, але й мріяти більше не вміє.

А тоді його захопила ідея куховарства. Він готував так само добре, як і фантазував. Робив це із задоволенням людини, яка не має ані іншого вибору, ані іншого зацікавлення. Його страви, як і його плани, були абсолютною насолодою. У них була якась боснійська метафізика, що суперечила банальному споживанню і виживанню і вела натомість до чистого задоволення найвищої проби.

Елена була щаслива, коли Злайя готував. То було саме воно. Він віднайшов сенс, причину існування, і вже не опускався безнадійно на дно. Та ось одного дня Злайя забажав приготувати боснійську печеню, а її неможливо зробити у всіх цих дурнуватих «цептерах» і каструлях, на яких ще наступних сто років писатиме Made in Yugoslavia. Для боснійської печені потрібен був глиняний горщик, яких у турбоєвропейському Заґребі, звичайно ж, нема. Яких, зрештою, не було і в сараєвських крамницях, натомість їх легко можна було знайти у кожному боснійському домі.

Цілими днями Елена і Злайя перевертали Заґреб у пошуках глиняного горщика. Урешті-решт у двох різних кінцях міста знайшлися два екземпляри, просто-таки ідеальні для виготовлення ритуальної страви. Вибрати, проте, було важко. І вона, і він по десять разів штовхалися у трамваях, з виглядом знавців стукали нігтем по горщиках, похитували головами і виходили з крамниці. Дилема «буріданових боснійців» була нерозв'язною. Кожен з горщиків був просто ідеальний. Непорозуміння вирішив хтось інший, вірогідно, ще один боснієць, який купив другу глиняну посудину — тож їм залишилася тільки перша.

Злайя безмежно радів горщикові, тисячу разів описував процес приготування страви, обіцяв божественний смак, і його фантазії знову віднаходили блискучий фінал.

Але тоді у Заґребі заговорили рації, перелічували мусульман, що не мали офіційного статусу біженця, і чого тільки не говорилося про їхні подальші долі. Тепер вже Елена умовляла Злайю, як він колись її, під час перших травневих обстрілів Сараєва. Їй не довелося довго старатися: він спакував речі та й поїхав до якогось центру для біженців на Заході. Горщик так ніколи й не побував у вжитку. Він залишився непотрібною посудиною на кухні, доки не розіб'ється або ж не потрапить до рук якомусь іншому боснійцю.

Що було з тієї любові — мабуть, вже зрозуміло. Що, знову-таки, не відбирає ні в кого права мріяти, планувати і снити. Це, зрештою, чи не перший випадок, коли і він, і вона живуть у світі, який не має нічого спільного з дійсністю; навіть розділені тисячами кілометрів, вони зустрічаються в історії любові, яка можлива завжди деінде — скажімо, в Африці, або на якій-небудь іншій землі, де ще й досі усе народжується з чистої насолоди.

Ніколи не бачив її, не чув про неї, та коли тітка по телефону запропонувала йому пожити в її квартирі, Чіпо без вагань погодився. П'ять кімнат, чоловіче, жодного розбитого вікна, газове опалення та комора, повна їжі. Що не кажи, Чіпо ніколи не жив краще. Відколи десять років тому батько виїхав до Канади, а мати пропала в наливайці над шабацькою магістраллю, він тулився по підвалах, цупив гроші, розвантажував вугілля та за сотню марок переносив якісь пакети через кордон на Любелі[15].

На початку не знав, що робити зі стількома кімнатами, щоночі спав в іншій, тонучи в пишних перинах, крізь які жоден осколок не проб'ється. Але в такій великій квартирі людину рано чи пізно впольовує самотність. Тільки дурень у стількох кімнатах може жити сам, думав він, і почав будувати плани заповнення усіх порожнеч і заселення всіх пустих кутків. Найперше привів бродячого пса, що обісрав усі килими, а тоді помер посеред коридору. Потім приніс кицьку, і вона за два дні втекла, але тоді він зустрів Муєсиру, сімнадцятирічну дівчину з Фочі[16], яка бозна-якими шляхами, попри фронти й четницькі засідки, залишивши вдома вирізану родину, виринула в Сараєві. Показав їй, де спати, нагадав, що немудро було б розпочинати якусь розмову чи розпитувати його про щось, бо він різкий та нервовий, і пригрозив їй, щоб ніколи, під жодним приводом, не заходила на його частину квартири.

Муєсира відчистила собаче лайно з килимів, переставила меблі у своїй кімнаті, прибрала квартиру на жіночий смак і додала, — принаймні збоку здавалося, — трохи життя в Чіпине заскніле існування. Він дивився на неї скоса, ніколи й слова не мовив, а коли за п'ятнадцять днів прозвучали перші загальні питання, відповідав неприязно, майже з ненавистю. Муєсира терпіла все це в чоловічий спосіб, не шукала пояснень там, де кожна жінка на світі шукала б їх, де тільки можна. Про Чіпо не знала нічого: звідки приїхав, чи це його квартира, де він працював, що зміг так гарно й дорого обставити помешкання. Часом питала себе, особливо пізньої ночі, в години страху й трепету, хто він насправді, наш він чи їхній, може, якийсь таємний снайпер чи шпигун, інакше чому так приховує навіть незначні деталі біографії, чому навіть імені свого не назвав, бо Чіпо — це ж не ім'я, таких нема ні в сербів, ні в хорватів, ні в мусульман. Пробувала викликати його на відвертість усміхненими поглядами й дрібними проявами уваги, приносила йому каву та купувала випивку на ринку, але Чіпо затято залишався різким.

— Може, я тобі заважаю? Я вже довго тут, може, пора виселятися? — завагалася вона одного ранку.

Він зневажливо глянув на неї, сплюнув набік і процідив:

— І куди ти підеш, дурепо?

Він вийшов із дому, не чекаючи відповіді. Муєсира лишилася стояти з роззявленим ротом, а в голові в неї роїлися різні пояснення і маленькі жіночі хитрощі, якими вона все-таки змогла б пом'якшити його серце і нарешті змусити показати власне лице так, як показував іншим людям та жінкам — інші точно мають бути в його житті, думала вона. Не впав же з Місяця, напевно ж мав батька й матір, можливо, навіть друзів, жінку і дітей. Та, коли він пополудні повернувся додому, вона не наважилася вимовити жодного слова. Відчувала, що як запитає щось — Чіпо вибухне, і хтозна, що тоді станеться, хтозна, чи не розсиплеться знову світ, зненацька та без видимої причини, як він кілька місяців тому розсипався у Фочі.

Одного разу, мимохідь, він торкнувся її, мабуть, випадково. Вона здригнулася й відсахнулася. Чіпо озирнувся і глянув на неї, аж ніяк не лагідно. Якось, поки його не було, вона зазирнула до забороненої кімнати. Побачила величезний хрест на стіні та ще якісь християнські реліквії. Ось воно що, подумала дівчина, і кілька днів була переконана, що знає про Чіпо все. Отже, він католик, і тому її ненавидить. Але, бачиш, католики таки кращі за православних. Пускають у дім, замість убити тебе, хіба що сердито дивляться.

Чіпо довго мучився, не знав, що робити з цією дівчиною. Здавалася йому гарною, і водночас такою далекою. У його передвоєнних підвалах такої істоти просто не могло бути, а ось тепер, у тітчиній квартирі, серед війни, вона знайшлася, як дар небес, як чиста й відкрита обіцянка якогось іншого, шляхетнішого й кращого життя, що, з одного боку, знов-таки було заманливо, з другого — глибоко огидно. Ця фочанська дитина вросла, проти його волі, йому під шкіру, як передвісник нового, ще жорстокішого й боліснішого нещастя. Хотів торкатися її, але кожен можливий дотик видавався відвертою прелюдією безповоротної життєвої втрати, по якій залишається тільки божеволіти, звести рахунки з життям чи стати посеред Трієстської вулиці й чекати, щоб у тебе поцілив четницький снайпер із Єврейського цвинтаря.

Перед сном він дивився на хреста і повторював подумки: «Я тут, Боже, не можу допомогти ні собі, ні їй, але ж Ти є, от і допоможи нам!». Це здавалося йому молитвою.

Якось наприкінці літа просто на порозі будинку граната відірвала Муєсирі обидві ноги. Два дні вона помирала в лікарні, лікарі вже й руки вмили, а Чіпо під вікнами палати й далі кричав: «Вертайся до мене, ханумице[17] моя!». Народ бачив, як він ходить і плаче. Питали, що в нього було з тією малою, і відтоді прозвали його Ханумиця.

На повороті, отам біля Інституту охорони громадського здоров'я, водії трамваїв завжди дзвонили; можливо, не знали, що їх чекає за рогом, чи там колись нещастя сталося, чи просто були забобонні. Їхнє дзеленчання мало кого хвилювало, мешканці прилеглих будівель вже й не чули його, як не чують цокання настінного годинника, навіть кішки попід стіною військового магазину не виринали з літньої дрімоти. Минали роки, трамваї все дзвонили, за рогом показувалася завжди та сама рівна дорога, аж до Маріїн-Двору й зупинки на перехресті вулиць Тіта і Короля Твртка[18].

Дзеленчання не турбувало й завсідників «Кварнера», маленького притулку алкоголіків, де за великими келихами сараєвського чи нікшицького пива та під баделовий віньяк утрачене покоління чекало свого цирозу печінки. Та одного дня Мехо Десантник привів у «Кварнер» свого армійського приятеля, колишнього боксера баня-лучанської «Славії»[19], Мішу на прізвисько Серце. Як усякого нового гостя, місцеві зустріли Мішу Серце з двома питаннями в поглядах — скільки грошей має в кишенях і чи не збирається порушувати блаженного кварнерського спокою. Справжні пияки не лаються і не трощать все довкола, вони прагнуть спокою, тиші та споглядання; їх дратує всякий наглий рух, у відповідь на голосно виголошену лайку хапаються за пляшки й розв'язують бійку, яку потім щоразу хибно пояснює кримінальна хроніка. Вони просто обстоюють право на свою останню склянку.

Через п'ять хвилин після того, як Міша Серце зайшов до «Кварнера», задзвонив перший трамвай. Міша Серце машинально поставив руки в захисну стійку, прямо перед обличчям Веле Футболіста, а той, так само машинально, вхопив попільничку та й вгрів нею боксера по тімені. Мехо Десантник скочив на захист приятеля, Мірсо Більярдист від несподіванки впав зі стільця, Лойзе Професор вигукнув «Крусифікс і круциаліс!», Зока Бармен впустив склянку, Міша Серце підвівся, вхопив Веле Футболіста за передпліччя й сказав:

— Пробач, друже, я ненавмисне!

Веле Футболіст глянув на нього налякано й відповів:

— Нічого, буває.

Щоб виправити ситуацію, Мехо Десантник замовив усім випивку. Але, перш ніж встигли принести замовлення, знову задзвонив трамвай, Міша Серце нервово зиркнув на Мехо Десантника і сказав йому:

— Ходімо звідси, довбані трамваї дістають.

— Куди ми підемо, придурку, я ж замовив бухло!

Міша Серце вмостився на стільці, Зока Бармен приніс пиво, було відпито перші ковтки, знову задзвонив трамвай, Міша Серце поставив руки в захисну стійку, всі, як один, дивилися на нього і всі всміхалися. Усміхався й Веле Футболіст, який, кажуть, не сміявся з 1951-го, коли Пандуровичу з «Пролетаря» в запалі футбольного протистояння видер око. Усім раптом здався симпатичним цей побитий життям боксер, якому по всьому на світі залишилось тільки відлуння гонга у вухах. Міша Серце завдяки цьому випив ще одне безкоштовне пиво.

Наступного дня вже сам прийшов у «Кварнер». Завсідники зустріли його розуміючими поглядами, Веле Футболіст поплескав по плечі, Зока Бармен, протираючи склянки, гукнув:

— Егей, Тахікардіє, трамваїв поблизу нема?

Міша Серце змовницьки глянув на нього та замовив пиво. Проїхав перший трамвай, сподіваний, Міша Серце показав йому середнього пальця, але не врахував, що приїде й наступний. Кожне наступне пиво робило його захисну стійку міцнішою та вправнішою. Місцеві знали це, от і замовляли йому пиво. Його рефлекси стали частиною щоденних ритуалів, і тільки Лойзе Професор по багатьох місяцях іще сумнівався, що є на світі людина, яка ніяк не звикне до трамвайного дзенькоту.

Це, врешті-решт, і не важило вже. Міша Серце для «Кварнеру» був зозулею, що кує, позначаючи кожну повну годину. У дні, коли він у пивничці не з'являвся, всім було якось порожньо, усі мали враження, ніби втратили щось добре й важливе. Час вислизав поміж пальців, пиво втрачало смак, віньяк — свою міцність. Минущість, порожні кишені та тихе й погрозливе наближення війни — тільки це було визначеним. Коли наступного дня Міша Серце з'являвся у «Кварнері», люди з радістю й оптимізмом чекали першого трамвая.

Шостого квітня їх зустріли некролог Лойзе Професора на скляних дверях «Кварнера» та розповідь про перші снаряди, що впали на Ярчедоли[20]. Того дня менше пили та більше говорили. З холодними й тверезими головами Едо Інженер, Веле Футболіст, Мехо Десантник, Мірсо Більярдист і Стево Злодій аналізували ситуацію. Вирішили, що буде так, як бути мусить. Мато Селюк зазначив, що Лойзо Професор, мабуть, останній з їхнього товариства, кого Бог покликав до себе через цироз, інші знизали плечима, а в дверях з'явився Міша Серце. Сів за свій столик, запалив цигарку і процідив:

— Цей бій триватиме сто один раунд, а в мене в голові не трамваї, не аперкоти і не ваші жарти. Мене оце, оце вб'є!

Тричі вдарив себе кулаком правиці з лівого боку грудей та багатозначно огледів присутніх.

— Міша не божевільний, а серце — не тупий біцепс, щоб не розуміти. Я знаю, про що ви думаєте, коли сюди заходжу. Ще два рази зайду в ці двері, а за третім буду вже не Міша Серце, а Міша Четник. Грьобані погани, тепер вам з дупи в голову нарешті сяйнула думка, хто ви й звідки, а поки брати ножі гострили, ви мені замовляли пиво, один поперед другого! Тепер Міша буде винний, що ви на поїзд спізнилися. Ось вам голова моя, розбийте її вже, щоб потім не вважати, що я клав на вас і на всіх, хто це придумав!

Міша обхопив голову руками, всі присутні заледеніли, Зока Бармен розгублено промовив:

— Бляха, Міша, та я теж серб…

Той не рухався, підскочив до нього Веле Футболіст, і тільки щось пробелькотів, тільки злегка торкнувся боксерового плеча — той як підскочить, та як продемонструє аперкот, якого ще Боснія не бачила. Посипався Веле Футболіст на підлогу, всі поскакали на рівні ноги, а Мехо Десантник із повними сліз очима промовив:

— Не треба так, Мішо, це ж, бляха, гріх!

— Який ще гріх, мавпо? — крикнув той.

— Якщо сам не розумієш, дарма пояснювати. Шкода мені трамваїв, і людей, та й тебе, коли так говориш.

Міша Серце здригнувся, ніби його щось підкосило, тахікардія чи що, і впав назад на свій стілець, сполотнілий, із геть порожнім поглядом. Усе зайняло якісь дві хвилини, навіть трамвай не встиг проїхати.

Зока Бармен швиденько віньяку налив, приніс йому на столик, а той не ворушиться. Стояла тиша, Міша Серце почав терти очі, за його столом зібралася ціла пивниця. Ніхто не знав, що казати, знадвору чути було постріли і якісь далекі вибухи, трамваї їхали, але не дзеленчали, і душі наче переселялися з тіла в тіло, прибирали іншої подоби, перетворювалися на хворобливе й невпізнанне.

Того вечора всі розійшлися мовчки. Наступного дня перед «Кварнером» впала граната, розбила вітрину, всередину забігли волоцюги, поперекидали меблі та повиносили пляшки з випивкою. Завсідники навіть не прийшли подивитися, що сталося із «Кварнером». Розбіглися по інших пивницях, або й просто собі погубилися.

Колишній боксер баня-лучанської «Славії» Міша Серце загинув на мості біля Першої гімназії. Дехто каже, що куля влучила йому просто в серце, дехто — що таки в голову. Щоденна газета написала, що поліг іще один заслужений спортсмен, вбитий злочинною рукою. Це й усе, за потреби можна хіба додати, що в депо та вздовж цілого маршруту, розстріляні запалювальними снарядами, згоріли всі трамваї.

То був 1944 рік, і ніхто не знав точно, що відбуватиметься далі. Богдан і Міра ночі проводили у довгих болісних розмовах, допоки остаточно не вирішили позбутися того плоду. Богдан через свої зв'язки розшукав якогось німця, лікаря, що у глибокій таємниці звільняв високопоставлених міщанок від небажаних дітей. Операцію зробили, але живіт у Міри й далі ріс. Коли зрозуміли, що плід пережив лезо кюретки, було вже пізно. Настали місяці страху: що народиться після невдалого аборту, на що воно буде схоже, чи матиме дві руки, дві ноги та голову.

У день звільнення Сараєва народився хлопчик, якому дали ім'я Слободан[21]. Плакав так само, як інші діти, доки останні німецькі загони, роззброєні, з опущеними поглядами, відходили з міста; мати весело міняла обпісяні пелюшки, доки містом ширилася історія про повішеного у Ступі священика. Хлопчик уперше всміхнувся того дня, коли на Вовчій стежці захопили останніх четників і потім провели їх через місто. Здавалося, батьківська тривога була безпричинною і сам Бог зробив так, щоб малий Слободан став провісником кращих часів, широко розкрилених обіймів та опущених долонь, якими більше не треба затуляти яйцеголовий страх.

Але в часи перших народних будівництв виявилося, що з хлопчиком таки щось негаразд. Деякі речі він засвоював швидше за своїх однолітків, але інші ніяк йому не давалися; тоді він спершу довго й невтішно плакав, а потім поринав у себе і цілими днями дивився в одну точку. Коли ж нарешті оживав, батьки думали, що то була тимчасова криза, дивна дитяча хвороба, яких багато є, і не знати, що їх спричиняє, але всі раніше чи пізніше минають, не залишаючи по собі жодного сліду.

Коли Слободана віддали до першого класу, в нього стався нервовий зрив. Сидів за шкільною партою і кричав, стискаючи ляду, аж доки не поламав пальці. Богдан прийшов по нього, відніс додому, вклав у ліжко; сон усе лікує, вирішила схвильована мама, та хлопчак ані назавтра, ані в наступні дні не встав із ліжка іншим. На кожну ніжність відповідав теплотою, на всяку спробу повернення в лави ровесників реагував довгим, тупим лементом, а потому ще маренням у гарячці. Розмовляв лише про те, що цікавило його тієї миті, на все інше відповідав розгубленим поглядом і мовчанкою. Богдан цілими днями вчив його шнурувати черевики, малий вертів пальцями, в'язав мертві вузли, та ніяк не міг опанувати кількох простих рухів. Зате пам'ятав усі сімейні розмови, міг дослівно повторити, про що йшлося під час недільного обіду тиждень тому, знав, чий кум торік у Промайні наступив на їжака і в котрого сусіда 1946 року знайшли сховок із борошном. Хлопець ріс утіленням родинної пам'яті, геть не здатний ні на що інше, окрім як точнісінько відтворювати промовлені слова, трохи підвищеним голосом завжди однакової тональності.

У середині п'ятдесятих Богдан помер, чи то від туги, чи то від нестерпних спогадів про ту осінню ніч 1944-го, коли погодився кюреткою побороти невідомість. Мама залишилася сама з хлопчиком, що скоро вимахає під два метри, але ніколи не зможе сам собі дати раду. Сараєвці пам'ятатимуть стареньку, доглянуту й сумлінну громадянку, за котрою на три кроки позаду йде її величезний син, завжди чистий і напрасований, чудовий, поки мовчить, і абсолютно безумний, коли заговорить. Уже мав першу сивину у волоссі, коли швець Мехо, розглядаючи його поверх окулярів, постановив, що «на цій дитині написано термін придатності». Житиме, доки має матір.

Пані Міра легко й тихо відійшла з цього світу під час сараєвської Олімпіади. Слободан почав зупиняти на вулиці випадкових перехожих і розпитувати про їхнє дерево роду. Йому терпляче відповідали, а він запам'ятовував. Слободану говорилося все, а він це все архівував у своїй голові та повторював при наступній зустрічі. Безпомильно пам'ятав обличчя, і ніколи йому не трапилося переплутати родину з Ліки з родиною із Подриня. Ніхто краще за нього не розумів розпачу шанованої хануми, чия донька йшла за іновірця, ніхто не міг делікатніше й поштивіше за нього висловити співчуття сім’ї покійного.

Був добрий в усьому, хіба що його безмежно нервувало, коли до нього зверталися «Бобане», «Бобо» чи «Слобо». Тоді ставав посеред вулиці, стискав кулаки з дитячою злістю й горлав: Слободан, Слободан, Слободан. Довколишні шибеники одразу просікли його слабке місце, і міський псих зробився для них джерелом безмежної втіхи. Діти бігли за ним, розімлілі молодики реготали біля кіосків із пивом в руках, поки не приходив хтось старший і розумніший, розганяючи знавіснілу молодь і відпроваджуючи Слободана додому.

Насамкінець він був схожий на всіх божевільних цього світу. Брудний, обірваний і вічно голодний. Ніхто точно не знав, з чого він жив після материної смерті, чи це сусіди годували його, чи йому все-таки ставало розуму, щоб вишукувати по сміттєвих контейнерах хлібні крихти.

Один із перших воєнних репортажів CNN показував Слободана, що цілком спокійно і безтурботно простував містом, коли всюди навколо вибухали снаряди. Камера не відпускала його сімдесят метрів, журналіст, певно, сподівався зафіксувати мить, коли вибух знищить оцього сараєвця. Слободан, крокуючи з глибини кадру, дійшов до оператора, всміхнувся йому, кивнув головою, не питаючи про дерево роду, і пішов собі. За його широчезною спиною далі вибухали снаряди, а репортер того вечора дещо розчаровано повідомив глядачам, що серед сараєвців трапляються божевільно відважні люди.

Вночі світиться тільки небо. Освітлює будинки, хмарочоси, телеграфні стовпи, прозирає крізь дерева, тушшю окреслює силуети рідкісних перехожих, те добре небо, захисник від мороку. Хлопець стоїть на даху, курить і пробує розрізнити картинки. У малюнку задушеного міста важко відчитати озеро, неоновий зблиск рибини в стрибку, голоси русалок, традиційний прокльон — щоб тебе мати, плачучи, в озері шукала, поклик з другого берега, далеку народну пісню, дзенькіт розбитого посуду в шинку за двадцять кілометрів.

Зі свого села він поїхав п'ятнадцять років тому, з єдиного приозерного села в Боснії, і оселився в місті, що і сяйвом, і пітьмою перевершуватиме все, що він будь-коли бачив. Спершу його тішили далекі звуки, гуркіт потяга, що за кілька кілометрів звідси рушає зі станції, рівномірне гудіння шкарпеткової фабрики, скрегіт останніх трамваїв, легіт з Іґмана та Бєлашниці[22], крижаний хрускіт ранньої зими, полуск льоду під ногами, розбивання закам'янілого снігу біля дверей гаража. Пізніше звуки втратилися, спогади про озерні міражі зробилися химерними, майже несправжніми, життя мимоволі прилагоджувалося до нового світу, віддаленого від справжнього на якихось п'ятдесят кілометрів, а все-таки зовсім інакшого.

Зрештою, мов остаточне пояснення, зблиснув і прогримів гучний вибух, погасли всі світла, очам стало легше, повернувся спокій. Хлопець стояв на рівному даху, на самому краю, і злегка похитувався на нічному вітрі. Сьогодні непевні голоси з озера принесли йому звістку про батькову смерть. Перевірити її він, звісно, не міг, бо телефони не працювали, а в міста під облогою довірені посланці дістаються хіба випадково.

Ніщо в мороці ландшафту не могло підтвердити або спростувати страшну, лиш на мить чутну звістку, жодного знаку, жодного звуку. Він стояв отак, відколи в місті зникло світло, і не знав, що йому далі робити. Будь-який хибний крок, повернення в ліжко чи імітація спокою, насправді вразив би його ще більше. У запамороченні він злякався безумства, що ішло назустріч, повернення в спогади, в кришталевий озерний світ.

У сім років уперше тримав у руках живу форель. Риба — здавалося, більша від нього — шалено махала хвостом, немічно корчилася, відчуваючи смертельну віддаленість від поверхні води. Йому здавалось, що це ще не все, є якась причина, з якої він мусить кинути рибину з рук, якнайдалі від себе, бо інакше форель стане страшною зброєю, проріжуться шипи, яких начебто немає, і риба вивільниться, залишивши йому тільки незбувний страшний біль. Згодом він бачив у фільмах, як у досвідчених рибалок, наче в тих дітей, втікають із рук ці водні істоти, і то вже в мить абсолютної певності у рибальській звитязі. Побутує думка, буцімто рибина настільки слизька, що блискавично може випорснути з рук, але він вже не вірив у це. Передовсім кожна людина, що тримає в руці форель, боїться її сили, темної й водяної, яка у визначену мить, зараз чи за сто років, обдурить і знищить.

Батько рибалив лише у вихідні. Взагалі був шахтарем. Неподалік від озера була неглибока копанка, брудна й тваниста, як усі шахти на світі. Батько пишався своєю роботою. Був високий, гарний, білявий. Говорив таким самим голосом і словами, як усі тати на батьківських зборах, але, коли мандрували кудись, на питання цікавих супутників у купе завжди охоче відповідав, що сам він шахтар. Син соромився і штовхав його ногою, батько тоді сміявся, ніби втнув добрий жарт. По багатьох роках у випадковому словенському готелі, після симфонії лагідних поглядів, хлопець одній ніжній та манірній дівчині збрехав, що він шахтар. Дівчина злякано подивилася на нього і зазначила, що внизу, під землею, купчаться тільки неосвічені люди. Він усміхнувся, дівчина відповіла йому тупим дерев'яним поглядом. Він же питав себе, як батькові вдавалося в правильний час і спосіб зачаровувати людей зізнанням, що він шахтар.

Із даху, якщо вірити старим казкам, цілий світ мало би бути видно, чи принаймні ту його частину, що цікава тобі. Хлопець до болю широко розплющував очі, але не бачив нічого. Усе, що міг зробити зараз — це забути страшну звістку, вдавати, що нічого не чув і не бачив, але дівчині та друзям уже все розповів. Їхні співчутливі погляди, дрібні знаки уваги та підкреслена лагідність перешкоджали його спробам забутися. Вони казали, що батько, можливо, і не помер, може, сталася помилка, але самі не вірили в це. Він вірив, і прагнув небагато, найнезначнішого, найменшого підтвердження, хоч би натяку, чого завгодно, тільки б настало полегшення, тільки б спуститися з даху і лягти в ліжко.

Якщо зараз почнеться велика, вееееелика злива — можливо, наповнить долину водою. У воді відіб'ється місяць. Під водою, захлинувшись і завмерши, лишиться місто. Виживуть лише артустановки, з яких це місто обстрілювали, та ілюзія про батька, який, можливо, пізно вночі у трухлявому човнику, не відводячи погляду від поплавка, видивляється свою форель.

Як порожня посудина, яку наповнюють перші краплі дощу, Юраєва голова лежала в багнюці. Солдати, не звертаючи уваги, проходили повз, а за три кроки сусіда Шимун копав свій двометровий рів, роздивляючись глину, що переливалася всіма кольорами веселки, з дивним відчуттям порожнечі в потилиці та з очищеною від страху підозрою, що його власна голова теж, ніби в'язниця-колодязь, зяйне пітьмою у всесвіт. Часом краєчком ока позирав туди, де якусь годину тому копав Юрай, подумки вимірював отвір, крізь який вилетів мозок, чудувався, які має правильні краї, наче їх формував управний гончар, пальцями виліпив з Богом даних пороху та води.

Дінка з іще двома жінками прийшла тільки проти ночі. Їх привели похмурі, бородаті люди в уніформах. Один підштовхнув ногою Юраєве тіло, процідив крізь зуби: «Це він?» Дінка кивнула головою і відвела погляд. Вони пішли, не озираючись, залишивши Юрая там, де лежав. З широко розплющеними очима, з малесенькою дірочкою на лобі, з руками, складеними на грудях, зі злегка привідкритим ротом, ніби вперше бачить на небі слід реактивного літака, дивується і хоче запитати: «Що це за диво?» Шимун охоче підійшов би до нього, закрив йому очі, щоб у них не лився дощ, але хтозна, як на це відреагують солдати, і хтозна, як виглядав би Юрай із закритими очима, яка картинка проявилася і як би вплинула на людину, що копає поруч.

Юрай чотири місяці переховувався в підвалі, сподіваючись, що станеться щось — або четники зникнуть, або він сам одного разу прокинеться десь далеко, хоча б на тому березі річки. Щодня його навідував Деян, поет, приятель із Клубу літераторів, який на честь війни натягнув шубару[23] на голову, відпустив бороду до пупа і завжди був п'яний. Обіймав Юрая і шепотів йому, відригаючи, що він все владнає, що скоро надійде час, коли той зможе спокійно ходити вулицями, як чесна й шанована людина. Та позаяк п'яниці схильні часто міняти погляди на світ, він тим самим тоном, із тією ж близькістю починав говорити, що був би чудовий гепенінґ, якби зараз, оцим ось ножем, на цьому-таки білому килимі, він, сербський поет, зарізав би хорватського поета. Потім описував Юраєве хрипіння, булькання крові, що розтікається кімнатою, аромат його душі, що б'ється між стін, шукаючи прочинене вікно, і вірш, який склав би з нагоди вбивства. Юрай нічого не відповідав, усміхався якимось лагідним ягнячим усміхом, а скам'яніла Дінка стояла збоку і чекала: або Деян піде, або станеться те, що статися мусить. Деянові врешті-решт набридало, він простягав руку Юраю, потім Данці [Дінці — так в оригіналі. (Прим. верстальника)], і йшов геть, гукаючи:

— Дейо вас береже і збереже, бігме! Кум та кума на дорозі не валяються!

Коли він ішов, Данка [Дінка] плакала, а Юрай гладив кінчиками пальців її плечі, але не мали що сказати одне одному. Деян, гадали вони, все-таки виконає котрусь зі своїх обіцянок. Або врятує їх, або заріже.

Одного дня група незнайомих бороданів увірвалася до підвалу. Дінку побили, а Юрая «мобілізували в робочий загін». Місяцями на першій лінії фронту, в десятку метрів від боснійських позицій, він копав рови. Часто міг розгледіти колір очей солдатів на тому боці, часом поривався з ними заговорити, але вони ховалися з головою в укриття, залишаючи його наодинці зі своїми стволами. Спершу він боявся, що його підстрелять, а потім збагнув, що таке не стається несподівано. Завжди буває якесь попередження, знак у небі, ранкове відчуття близької смерті, щось таке, що вирізняє судний день серед усіх інших.

Деян і далі навідував Данку [Дінку]. Приносив їй продукти і п'яно плів, що тільки він, і ніхто інший, врятує Юрая, бо ж знає, що Юрай теж врятував би його в цій війні, якби, не дай Боже, гору взяли усташі, а не четники. Дінка кивала головою, а він тоді пробував розважити її жартами. Одного разу, отак сміючись, запитав:

— Чи ти, кумо, дала би мені, якби я нашого Юрая витягнув з лайна?

Дінка відвела погляд убік, губи в неї тремтіли від люті, але не сказала нічого.

— Я ж, кумо, не сказав, що взяв би, але цікаво, чи ти дала б. Хочу знати, що ти за людина і чи тобі наш Юрай дорогий. Мені ось такий дорогий, що дорожче бути не може. Якби я знав, що таким чином його врятую — дав би тобі, не вагаючись, от і суди тепер, хто кому дорожчий — тобі твій чоловік чи мені мій кум.

Він пішов, обіцяючи, що у разі потреби піде до Пале, аби тільки врятувати Юраєву голову, а вона хай не сприймає його жарти серйозно. Ми ж люди, не худоба.

Данка [Дінка] спускалася з гори, намагаючись збагнути, що її Юрая більше нема, що залишилася тільки глибока й темна діра, і на тобі — усміхнений Деян назустріч. Біжить угору, махає якимсь папірцем. Дінка тільки побажала, щоб він зник. Навіть не глянула на нього, навіть не чула, як на півслові замовк, говорячи, що от, з найвищого штабу… від потрібних людей… потрібний документ… Подумала лишень: як же він, Боже, доглядає ту свою бороду, чи з шампунем миє, чи просто полоще, коли вмивається вранці, як всі люди.

У ясний день, якщо добре придивитися, на Іґмані видно правильну, ніби олівцем прокреслену лінію. Над нею сніг, а під нею сіро-зелений ліс. От, Армін там високо, де все біле, зі своїм загоном бореться проти Мітри Калпоша і якогось шинкаря з Вогощі, який має татуйованого Заґора[24] на лівому плечі та прізвисько Звір. Під час боротьби Армін інколи спускається нижче, туди, де все зелене, але каже, що хоч ріж його — а ніяк не збагне, де ж біле переходить в зелене і коли він перетинає лінію, переходячи з білого в зелене. А звідси коли дивиться, особливо як вилізе на верхівку Будаковича, поблизу Кожари, добре видно цю лінію, він і сам бачить, адже не дурний і не сліпий. Питаю його: Арміне, ти був отам нагорі, він каже — та був, бігме; тоді питаю, чи був отам внизу, а він каже — от дурний, як же можна бути нагорі, не бувши внизу; ну, тоді вже його питаю, чи був там, де лінія. Він спочатку мовчить, а потім каже, що не пам'ятає. Він такий, знаєш, трохи собі на умі, йому двадцять сім років, бореться з четниками, але, коли розповідає, ніколи не називає їх четниками — каже, що то червоні мундири, команчі, грабіжники з Ріо-Ґранде, каже, що так простіше пояснювати. Я от думаю, що це він мені так навмисне говорить, гадає, що я краще зрозумію. Каже: Гаруне, тобі дванадцять років, ти не знаєш, як це — коли ти поранений, а залишилося ще дванадцятеро червоних мундирів, яких треба вбити, тоді в останньому проблиску свідомості зловиш одного, вхопиш за ноги та й махаєш ним довкола себе, повалиш решту одинадцять, і тільки тоді втрачаєш свідомість.

Армін сто разів був поранений, а має тільки один шрам. Каже, що має ще, та не хоче роздягатися. Бреше, я одного разу бачив, як він у дворі мився. Цілісінький. Коли я сказав йому про це, він розсердився, каже: Гаруне, між нами все скінчено, ти мене зрадив, а мусиш знати, що Роді ніколи не зраджував Блека. Виліз на паркан, закурив цигарку, дивитися на мене не хоче. Питає: знаєш, що буває, коли вовки з Онтаріо плачуть? Я нічого не відповів, а він знову питає. Мені незручно, і не знаю, чого хоче, і ніде не написано, що буває, коли вовки з Онтаріо плачуть. Кажу йому: Арміне, цього в коміксах немає, він махнув рукою, каже: малий, ти дурний іще, — і задивився на Іґман.

Наступного дня знову пішов у гори, туди, де зелено, потім за лінію, туди, де біле, боротися проти шинкаря, що на лівому плечі має татуювання із Заґором. Обіцяв мені, вже давно — як уб'є шинкаря, то здере в нього шкіру з плеча і подарує мені. Я можу вставити її в рамку і повісити на стіну, бо картинка краща за справжнього Заґора. Питаю його: а як ти, Арміне, знаєш, яке в шинкаря татуювання, якщо ти в одному окопі, а він в іншому. Армін сміється: малий, ти дурний іще, каже, що вони двоє вже п'ятнадцять місяців разом, знають одне одного краще, ніж Флеш Гордон і доктор Жарков, і вже навіть здаля роздивилися кожну дрібничку одне на одному. Знаєш, каже мені, той шинкар міг би бути моїм найкращим другом, якби, на жаль, я не мусив його вбити. Червоні мундири — такі ж люди, як ми, але їхня помилка в тому, що вирішили бути червоними мундирами. З другого боку, каже, якби не це, життя було б нудним, замість «Золотої серії» та коміксів «Луно маґнус» мав би ти чисті зошити, у яких малював би всяке лайно, сердечка зі стрілами і всяке таке. А мене гребе одне, і ти це зрозумієш, коли виростеш — що в одного червоного мундира татуювання із Загором на плечі. Говорить мені Армін, а я киваю головою, бо знаю — якщо перестану кивати головою або запитаю щось таке, як про ті шрами, він відріже «ти, малий, дурний іще» — і навіть дивитися на мене не схоче.

Армін бреше, що має всі комікси, і ще бреше, що знає всі випуски по номерах. Я йому кажу: Чіко-Дурисвіт[25], а він мені — 437. Тоді я біжу додому по Чіко-Дурисвіта, номер 239, а коли повертаюся, його вже нема. Ніколи не знаєш, куди піде, чи сидить в кафешці у Муче, чи пішов по воду для старої. Як спитаєш його — скаже, що бився деінде з тими червоними мундирами. Насправді я знаю, що йому просто соромно і за ті шрами, і за комікси, яких не має, і за номери, яких не знає, але я йому цього не кажу. Армін все-таки вояк, а з ними треба гарно поводитись. Я для нього працюю як логістична служба, приношу комікси, одного разу подарував нестріляну кулю, і йому було приємно. Поклав її в кишеньку сорочки і сказав: малий, цим я вб'ю Мітра Калпоша, три рази його тримав на мушці, але не було з того радості. А тепер я вискочу з окопу прямо перед ним, він тільки-но прицілиться — а я зніму його твоєю кулею. Нехай знають, що Роді знову врятував життя Блеку, а червоні мундири ніколи не захоплять Онтаріо і не пропливуть пароплавом вздовж нашої Міляцки[26].

Армін уже цілий місяць не повертається з Іґмана. Я хвилююся, щоб з ним нічого не сталося. Може, справді вискочив з окопу, а моя куля лишилася в іншій сорочці. Кожен з цих тридцяти днів був ясним, прийшла весна і сніг по всьому місту розтанув. Лінія на Іґмані рухається до вершини. Скоро зелене проковтне біле. Я чомусь боюся, що Армін не повернеться, поки весь сніг не розтане. Мені здається, що, коли раптом побачу гору повністю зеленою, він більше ніколи не повернеться. У лінії весь фокус, я це знаю, і якщо Армін її втратить — не допоможуть йому ні сотня невидимих шрамів, ні тисяча лісів Дарквуда, ні номер 239 «Золотої серії» — адже Чіко-Дурисвіт тільки випадково міг убити червоного мундира.

Іво Т. був і залишився комуністом. Останнього року перед війною, коли до влади вже прийшли національні партії, він вивів дружину з дітьми на газон під будинком, розпалив багаття й засмажив ягня. Ми дивилися на нього, як на примару. У білій сорочці й костюмі, з червоною гвоздикою в нагрудній кишені, голова задерта, як у Франца Йосифа, крутить собі той рожен. Ніби забув, що Першотравня більше не святкують. А жінка його й діти, так само при параді, сиділи на табуретках, не знаючи, куди подітися — витріщаються всі, хто йде повз, а дехто ще й слівце ущипливе докине. Іво Т. вдавав, що не бачить і не чує, а коли вже мусив побачити й почути — відповідав на боснійський манер, показував руку від кулака до ліктя.

Шістдесят-якогось року Іво Т. був обраний мером. Їздив на роботу на велосипеді, щоб не вирізнятися на тлі працівників. На холошах у нього завжди було видно сліди від прищіпки, а позаду — відбиток сидіння. Тільки в неділю запихав дружину з дітьми в салон «Тристача»[27] і повільно, щоб усі бачили, возив їх вулицею Гаврила Принципа й довкола Вітеза[28]. Та й «Тристача» того купив, щоб підтримати вітчизняну промисловість, а не так, як деякі, що купували «Мерседеси» й підтримували капіталізм. Ще й місяця не минуло, як Іво Т. подав у відставку. Усі дивувалися. Він тоді казав, що не може терпіти довкола себе злочинців.

А коли Тіто в лісах біля Бугойна убив гігантського ведмедя, Іво Т. сказав: «Шкода звірини, але хай би на ведмедеві й зупинився». Деякі потім казали, що він проти держави й народної влади, а він відповідав: «Якщо я зі спецслужбами міг упоратися, то з ведмежим полюванням точно раду дам». Вони не відповіли, похилили голови й пішли.

А коли Тіто помер, Іво Т. замкнувся у своїй спальні та й до ранку випив літр джину. Потім вишикував дружину Ружу, сина й доньку, і виголосив перед ними промову, щось на кшталт: «Старий помер, тепер не до жартів, сподіваюся від вас відповідальності й серйозності…» А коли на похороні всі вожді встали, коли Тіта опускали в могилу, Іво Т. також підвівся. Йому текли сльози, поки грав «Інтернаціонал».

А Ружа була побожна. Коли наближалося Різдво, вона все щось вигадувала: і пил по закутках повитирає, і штори поміняє, і до перукаря забіжить, і дітей причепурить, а він тільки супиться. Знає, у чім річ. За два-три дні до Різдва кликав її до себе й читав нотацію: «У моєму домі Різдва не святкуватимуть! Я одного разу визначився і не відступлюся. Глянь, скажуть, на комуніста — вдома в нього ціла Заґребська катедра! Якщо тобі так хочеться Різдва — збери дітей і хоч до своєї матері, а хоч до моєї йди. Святкуй, якщо тобі хочеться, а мене не приплітай». І Ружа збирала дітей, і одного року святкувала Різдво в матері, іншого — у свекрухи. Бувало, зазирав і сам Іво Т., ніби випадково. Вдягнений по-буденному, сяде за стіл, вип'є, закусить, привітає тих, що святкують, і наголосить: «Соціалізм гарантує свободу віросповідання».

Іво Т. до всіх, окрім злодіїв, був добрий. Коли йшов через Вітез, вітався з усіма однаково. Однаково любив і німців, і англійців, і американців. Навіть попри капіталізм. Ненавидів тільки японців. Ніхто не знав, чому. Якось його діти дивилися японський фільм по телевізору, а він заснув на стільці. Сидів лише на звичайному дерев'яному стільці, бо мав травму хребта, то йому завжди сильніше боліло, коли на щось розслаблено спирався. Хропе він отак, і тут як заволає якийсь самурай, а він як сіпнеться. І почав лаятися з телевізором: японці такі, японці сякі. Діти його заспокоювали. А він тоді: «Ет, мій Дарвіне, якщо людина від мавпи походить, то від кого ж тоді ті японці». Сказав і знову захропів. Потім у Вітезі всі сміялися.

Настала колективна мода всім записуватися югославами. Питали Іва Т., хто він такий, а він: «Та я, бігме, хорват». Колеги чудувалися, а він тоді їм каже: «Таким я народився, не можу цього змінити. Якщо вам не подобаюся хорватом, навряд чи сподобаюся югославом». Вони знову похилили голови й пішли. Такі були часи.

Поїхав його син у Заґреб навчатися. Іво Т. провів його до Зениці, обійняв, запхав йому сто марок у кишеню і сказав: «Там, куди ідеш, люди такі самі, як у Вітезі. Є добрі, є погані. Добрі тебе любитимуть, якщо не забудеш, звідки ти». Малому це в одне вухо влетіло, з другого вилетіло. Поїхало дитя розважитись, чи ж йому в голові те, що кидає, чи те, що в Заґребі чекає. Над Вітезом того дня були гроза і злива. Аж з'єдналися небо й земля. Розказували, що на Крущиці блискавка вбила вагітну жінку. Чули, як у неї, мертвої, дитя в утробі плаче. Потім замовкло. Дехто казав, що треба було витягти його з матері, доки було живе. А отак нехрещену душу в хрещеній поховали. Баби потім казали, що то до лиха. Доброму чоловікові ніби хтось на вухо шепнув, щоб відправив сина подалі від проклятого місця.

У перші місяці Вітеза не обстрілювали, але час минав, почали хорвати й мусульмани своєї гнути, у поглядах не зійшлися, запалали перші будинки, всі розбіглися в різні боки, хтось тікав у Зеницю, хтось тікав із Зениці, понакопували шанців — і почався хаос. Куди не підеш — кров і стрілянина, нема на чому оку відпочити, тісно їм, тісно нам, а всім ставало місця, доки кожен був у себе вдома. Воюємо за кожну леваду, в якої навіть назви нема, збіглася Боснія, ніби хустинка, яку в білизняну виварку кинули.

А Іво Т. Вітезом ходив — половина від нього лишилася. Нема на що й глянути. Весь ніби висох, замкнувся всередині. Коли у церкву влучив снаряд, він став перед нею, дивився й плакав. І нам шкода, але й дивно, що ж це тому, хто був і залишився комуністом, важче, ніж священику. «Та не плач ти, Іво, ми то все миттю поправимо», — кажу йому, а він тільки й повторює, що нічого не можна поправити. Думаю: як же не можна, дурню ти такий, вирва ж не більша, як пів-метра на метр, але йому нічого не кажу. Бачу — зламався чоловік, не дай Боже, ще розсиплеться просто переді мною, коли скажу щось. А він тоді сам: «Як же ми, Рудо, поправимо, коли я ось на власні очі бачу небо там, де всі мої бачили дзвіницю?» І мені тоді щось стиснуло в горлі, обійняв я його і зарився лицем у комір його пальта. Так ми простояли хвилин із десять, двоє людей, спертих на чотири ноги. Якби нас розділили — жодного б не лишилося.

Приїхав якийсь американець із Заґреба і привіз Івові Т. посилку від малого. Три блоки цигарок, півкілограма кави та дві банки консервів. Скільки дозволялося перевезти. Іво Т. взяв два блоки й пішов від дверей до дверей, кожному по пачці роздав. Третій блок лишив собі.

Зібралися ми ввечері на каву, а він приніс від Ружі магнітофон. Який, думаю, магнітофон, коли надворі кулемети співають; а він каже, що хоче з тим американцем передати малому повідомлення у Заґреб, і малий серйозніше його сприйме, якщо чутиме голос. Витягнув гаманець із кишені, з нього — фотографію, та й почав говорити: «Сину, то лихі люди зробили таке з нами. Не винні в цьому ні твої, ні мої друзі, не винен п'яний Авдо, що мені того року пробив колеса, коли я поставив авто перед його гаражем, не винен ні в чому і той ходжа з Турбе, що казав, ніби не можна вітатися за руку й цілуватися з католиками у ті дні, коли вони свиней ріжуть. У всьому винні тільки лихі люди. Боронь Боже тобі казати, що ти когось ненавидиш, не дай Боже мені дізнатися, що ти через усе це, що з нами діється, скривдив когось, бо обидві ноги тобі переламаю. Що б не сталося, запам'ятай, що я тобі сказав. Кожне лихе слово повертається, мов камінь, коли ти найвразливіший. Ось що я хотів сказати, добре там учися, пришли нам іще щось, коли матимеш змогу, але дуже грошей не тринькай, багато не пий, не ходи містом пізно і дівчину бережи. Це, сину, усе, що я хотів тобі сказати. З любов'ю — тато».

Коли він закінчив, ніхто ні пари з уст. Сидимо отак за столом, надворі не замовкають вибухи, ми п'ємо свою каву, а вона солона. Я не знав, що сльози можуть усередину текти, мабуть, є якісь канали, але ми того вечора виплакалися, як придурки. Домо, який щойно повернувся з передової, так само, каже, плакав, а щодня стріляв був у супротивника. М'яка в людини душа, щойно її лиш поставиш на правильне місце.

А ти теж міг би написати про Іва Т. Та пильнуй, якщо зважишся. Не кажи, що він був і залишився комуністом, і не пиши, що забороняв жінці святкувати Різдво. Омини й оте, про Тіта, і не згадуй, що мером був, бо ж усім відомо, хто міг бути мером у цій системі. Найкраще було б збрехати, що Іво Т. — священик, але що ж, коли священик не міг би мати дружину й дітей. Ну то скажи просто, що той чоловік — добра душа, і нічого більше. Хай це лишиться записаним, та й досить буде.

Знаєш, чому людей ніколи не ховають у долині? Кожен справжній цвинтар — на якомусь пагорбі над містом; і коли видерешся отак нагору, даси погляду відпочити, або, походжаючи від надгробка до надгробка, гортаєш альбом підземних фотографій, йдучи крізь високі трави, зустрінеш незнайомця, що зацікавиться історією життя невідомого йому покійника, і ти можеш йому розповісти і пальцем показати шлях того чоловіка по кварталах і площах, від майстерні до шинку, а тоді й до могили. Отак піднімешся на Аліфаковац, перестріне тебе якийсь, скажімо, італієць, що краєм вуха чув, як прожив, наприклад, покійний Расим, а ти йому кажеш: Расим народився на Ковачах, покажеш пальцем — і чоловік вже уявляє, школу закінчив он біля того мосту — показуєш Дрвеню, коли мав сімнадцять, закохався в красуню Мару, що жила на Бєлавах, Бєлави видно з Аліфаковца, але батько не дозволив йому зустрічатися з нею, то він втік із дому, серед ночі припхався до Мари, три місяці вони переховувалися на Іліджі, а Іліджа — це те, що ледве видніє з туману, але все-таки видно, батько знайшов його і просив повернутися на Ковачі, Расим йому сказав, що без Мари не піде, старий побачив, що справа серйозна, повів Расима з Марою на Ковачі, але їй не можна було виходити з дому і нікому з сусідів не можна було знати про неї, і тільки поночі, щоб душа не краялася, Расим водив її на стіну над Яйце-касарнею, і звідти вона, коли очі звикали, могла бачити Бєлаве, чи тільки думала, що бачить, і тоді плакала, і тривало це рік, аж доки батько побудував для молодих дім на Бистріку, а Бистрік — це отам, бачиш пивзавод, мечеть і штаб командування, Расим і Мара оселилися в будинку, оголосили про весілля, і саме тоді, коли, на твою думку, любов у житті восторжествувала, Мара померла, її поховали вище Широкачі, а Широкача — он вона, бачиш надгробок трохи на віддалі від інших, бо ніхто точно не знав, чи Мара залишилася Марою чи стала, наприклад, Мер'ємою. Расима запитати не могли, бо він, божевільний від туги, нічого не казав, усі квартали від Ковачів до Широкачі винуватив у її смерті, продав будинок та й переселився на Врбаню, Врбаня — це онде, там його дядько мав пекарню, то він вночі пік хліб, а вдень тужив, люди казали, що старому Едхему вже не треба солити тісто, досить самих Расимових сліз, а як почалася Друга світова, Расим пішов у Головний штаб усташів[29], це отам, понад Міляцкою, перед Скендерією, бачиш, де дві тополі, і записався в усташі, йому одразу й звання присвоїли, а він містом ходив з червоними очима, всі боялись його, хоч і не чули, щоб він кому-небудь лиха заподіяв, а щойно партизани увійшли до міста, Расима кинули в підвал Земельного банку, це отам, хотіли розстріляти, але тут наче з-під землі виріс Соломон Фінчі, торговець із Бєлав, і три дні переконував комісарів, що усташ Расим п'ять єврейських сімей врятував од смерті, переправив у Мостар, а далі в Італію, врешті-решт старому Фінчі повірили й засудили Расима, тільки для порядку, до трьох місяців ув'язнення, яке він відбув отам, нижче того лісу, що над Скендерією, а коли повернувся — знову завів своєї: вдень тужить, вночі тісто солить; якогось дня знайшли його головою в ночвах, пролежав мертвий цілу ніч, у тісті залишився відбиток обличчя, тоді його принесли назад, до батька на Ковачі, та й поховали отут, де ти стоїш, під цією високою травою[30]. Ціле його життя з цього місця можна роздивитися й переглянути. Тільки злодіїв, дітей та ще тих, хто щось приховує, ховають у долині. У долині від життя не лишається нічого, бо звідти нічого не видно.

Якось до мене, коли я ховав Салема Бічакчію, якого снайпер підстрелив прямо в подвір'ї, підійшов американський журналіст, почув, що я довго жив у Каліфорнії, що світа бачив, знаю мови й людей, і тепер знову працюю гробарем, от йому й здалося, що можу розповісти, що діється з людьми в Сараєві. Я собі копаю, а він стоїть і питає, каже, що цікавить його все, тоді я питаю його — все про живих чи все про мертвих, він каже — і про тих, і про тих, а я йому кажу, що про живих і мертвих неможливо говорити одночасно, бо мертві мають життя позаду, а живі не знають, що їх іще чекає, і чим ще вони можуть попсувати й принизити те, що прожили; живим важче, кажу йому, бо хтозна, де їхня могила буде — в долині чи на пагорбі, і чи пам'ятатиме хтось, якими вони, пригніченими чи радісними йшли дунялуком. Американець питає, що таке дунялук, я дивлюсь на нього і не можу підібрати якесь англійське слово, всміхаюся й кажу — це, мій пане журналісте, щось ніби all over the world. Для когось all over the world — від Башчаршії до Маріїн-Двору, а для когось — довкіл земної кулі. А щасливим чи нещасливим може бути що той, що той. Киває головою, бачу, що не розуміє, що йому кажу, та й не особливо його це цікавить, але мені все одно добре, подобається, що маю з ким поговорити, поки копаю. Він запитав, чи не шкода мені, тричі об'їхавши світ, опинитися в обложеному Сараєві, а я йому кажу, що не опинився, а народився тут, і хай мене Бог милує скласти голову деінде, ніхто про мене і не згадав би, ніхто б не затужив, а крім того — цвинтарі по світі, особливо в Америці, — не такі, як сараєвські, подивись лишень, мерці, як вояки, вишикувалися, всі під однаковими каменями, ніби їхні душі зі штампувальної машини повипадали. Американець далі киває, я прошу не ображатися, якщо про його батьківщину щось недобре сказав, а він тоді, дурень, питає мене, чи я готовий просто в цей момент померти. Я вигадав, кажу йому, сотню способів залишитися живим, і кожен мені по-своєму дорогий, кожен в мені будить ніжність і радість, нема нікого щасливішого за мене, якщо рятуюся від гранати, і навіть коли своїм мертвим на прекрасному місці з найкращим видом на місто копаю ями, знаю, що вони, як і я, святкували життя, і що смерть для них була — наче втрата кульки у фліпері, після того, як ти сто разів набирав по сто очок, міг би ще, але ж ні. Життя цінне тільки тоді, коли знаєш, що маєш його, смерть застає тебе непідготовленого, не знаєш, чи взагалі жив, чи мав якусь цінність для інших, жінка й діти тебе оплакують, бо знають, що ти нерозумно розтринькав роки, ніби та курка, що й заквоктати не встигає, коли їй голову рубаєш. Питає американець, що це так змінилося в обличчях людей, а я йому відповідаю, що не знаю, хоча й сам зауважив, якісь вони красивіші, урочистіші, а він тоді питає, навіщо вбивають, якщо такі урочисті. Бачу, бракує йому теми для тексту, а не може його написати, бо вже заздалегідь знає, що написав би. Порадив йому менше заглядати людям в обличчя, якщо їх не розуміє, хай роздивляється речі, як я, приїхавши в Америку, дивився на неонові реклами й робив свої висновки про країну. Витягаю з кишені цигарки, бачиш, кажу йому, це цигарки, що виробляються в Сараєві, а знаєш, чому пачка повністю біла, він махає головою, біла тому, що більше нема де друкувати написи на пачках. Ти вирішиш зараз, що ми бідні й нещасні, бо у нас на цигарках нічого не написано, вирішиш так, бо не вмієш дивитися. Я взявся розгортати пачку, знаю, що всередині вона не біла — може, це вивернута обгортка з дитячого мила, чи фрагмент кіноафіші, чи шматок реклами черевиків. Мені теж цікаво, що всередині, завжди дивлюся й завжди несподіванка, і американцеві теж цікаво — поняття не має, що це я роблю. Розклав я ту пачку і ледве не зомлів. Ізсередини сяйнула обгортка «Мальборо», старих сараєвських[31], витріщився американець, я вилаявся і не знав, що йому ще казати. Що не скажу — думатиме своє: але ж божевільний народ, складають сигаретні пачки зображенням всередину, а потім розкладають, щоб побачити, які цигарки купили. Як цигаркові пачки в них навпаки, так і все навпаки, і те, що говорять, і те, що думають, і те, що роблять. Пошкодував я, що взагалі щось говорив американцеві, чи що не сказав йому, що ми нещасний беззбройний народ, по якому стріляють четницькі звірі, і що від горя ми тут всі подуріли. Він би так і написав, а я би не здавався йому й собі дурнем.

У Штатах людей ліфтом опускають в могилу, і все в них так. Якби четники напали на Піттсбурґ чи на якесь інше місто, всі разом ліфтом спустилися би під землю. Не знали б, яка хвороба їх здолала, і не знали б, що залишили згори. Коли дивишся на ті десятиметрові реклами і не можеш відрізнити сараєвські «Мальборо» від звичайних, звідки ж тобі знати, яка мука покійного Расима загнала під землю, навіщо він рятував тих євреїв, і нащо Соломон Фінчі врятував його самого, і що було з його лицем у тісті, в пекарні покійного Едхема на Врбані, яку видно з будь-якого міського цвинтаря.

Ізет був, як то кажуть, еґлен-ефенді — оповідач. Міг без упину говорити цілу ніч, одна історія перепліталася в нього з іншою, одна подія прозирала крізь другу; тонке плетиво слів починалося з того, що сталося нині вранці, а потім охоплювало цілі століття, аби знов повернутися до цін на м'ясо на базарі та історії про такого собі Гіді, що перед Курбан-байрамом перевів барана через Яхорину[32], повз усі четницькі позиції, і опинився перед Вишеградськими воротами, де його, Боже правий, збив транспортер миротворців, його відкинуло у рів, а барана вбило на місці. Ізетовим історіям не було кінця, як нема кінця часу, тому, що пройшов і тому, що надійде, але вони ніколи не були нудними, завжди несли певне повідомлення й урок, і ніколи не були випадковими, завжди була тонка нитка, що всі ці оповідки пов'язувала та змушувала людину слухати, хоч би й довелося через них залишитися голодним, спраглим, і хоч би й ціле життя перетворилося в напружену тишу, де речі стають важливими тільки тоді, коли про них добре розповідають.

Війна застала Ізета у Враче[33]. Він і на місці крутнутися не встиг, не те що втекти, а вже четники були в нього під порогом, уже за горло його вхопив сусід Спасойя. Ще вчора частував його ракією, добрий, як добрий день, і безпечний, як водяний пістолет, а сьогодні он який — стоїть в чорній парадній уніформі, за поясом ніж блищить, за ніч така борода виросла, ніби її гноєм зі стайні удобрював, волає з того боку дверей, що заріже його, якщо не відчинить. Ізетові ноги підкосилися і язик став колом, і відчинити не може, і не відчинити теж, нічого й промовити не може, з горла тільки писк виривається, придибав до дверей, якось потрапив ключем у замкову шпарку, відчув крізь двері, як від Спасойї ракією смердить, а коли нарешті відчинив, отримав удар прикладом в обличчя. Упав Ізет, мов та свічка, Спасойя його, як маленького, вхопив за руку й за ногу і поволік із Враче. Ізетові кров юшить по обличчю, голова ясна, а сказати й далі нічого не може. Сусід не випустив його з рук, доки не притягнув до шинку «Стара рампа». Заніс його всередину, а там за ніч на стінах з'явилися портрети короля Петра і Дража Михаїловича[34], ніде кав'ярняних столиків нема, тільки посеред порожньої зали за трьома зсунутими столами сидять п'ятеро в уніформах. Спасойя кинув Ізета перед ними, той швидко підвівся, а якийсь білявий капітан у формі ЮНА[35] приніс йому стілець.

— Кажи, де ви тримаєте зброю, — розпочав один, що мав бороду нижче пояса.

Ізет рота роззявив і знову почав пищати. Бородань повторив питання, а Спасойя його підтвердив ще одним ударом приклада. Ізетові в голові потемніло, бачить, що не до жартів, почав вигадувати, що б це збрехати, але що б не вигадав — ніяк вимовити не може. Коли втретє почув питання, підскочили вже всі п'ятеро, і давай наввипередки його лупцювати. Копають зусібіч, а Ізетові тільки у вухах відлунює, ніби когось іншого б'ють або він чує, як сусідські діти яблуню обтрушують. Втекла уся брехня з голови, її проковтнула байдужість, а потім лагідна, м'яка пітьма, з якої він виринув тільки наступного дня, збитий на синьо та поламаний, зі зв'язаними руками й ногами, у підвалі кав'ярні.

Першим, що побачив, коли розплющив очі, була купа столів та стільців, а згори на них — зв'язаний та побитий Мійо Пенава, м'ясник з вулиці Лєніна, той, що півроку тому сокирою відрубав собі пальця на лівій руці. Дивились так одне на одного десять хвилин, Ізет на мокрій підвальній землі, а Мійо на верхівці піраміди, що ледь не валилася.

— А чого це тебе, бідако, випхали нагору? — повернувся до Ізета голос.

— Ха, та тому ж, чому й тебе кинули вниз.

— Про що тебе питали, що аж так мусили побити?

— Безсумнівно, про те ж, що й тебе, — сказав Мійо, просуваючи голову між двома стільцями.

— І що ти їм сказав?

— Сказав їм те, що прийшло в голову, але зараз вимагають, щоб я їх провів і все показав, а як показати те, чого немає. Якщо зізнаюся, що брехав — душу з мене виб'ють. Треба було б ще щось вигадати, але, чорт забирай, нічого щось не придумаю. А ти їм що напатякав?

— Мені стиснуло горло, то я їм і сказати нічого не зміг, рота відкриваю — а голосу нема. Сказав би їм усе, що хочуть, тільки щоб за ножі не хапалися, але не міг, Бог свідок. Це мені, мабуть, кара за те, що ціле життя мав язика, спритнішого за розум. А зараз, коли треба власну голову рятувати — як заціпило.

— Скажи тоді мені, як їх забалакати, щоб не вимагали показати, де зброя.

Ізет задумався, облизав сухі губи, наморщив лоба і широко відкрив очі, ніби десь попереду побачив те, що треба сказати:

— Ти, Мійо, скажеш їм так: всю ту зброю, про яку ти їм казав, зібрав той Звонко, що був викидайлом у «Леві». Вони не зможуть перевірити, бо він з жінкою і матір'ю втік до міста, до дядька, що має ювелірну майстерню на Солодкому кутку. Тоді скажеш, що дядько той був усташем, завжди був проти Югославії, от і зіпсував малого. Можеш навіть сказати, що був на Голому острові[36], бо мав зв'язки з Інфобюро[37], і що рідну матір відправив у старечий дім, хоч і має три вілли — у Сараєві та в Спліті. Скажи, що ту зброю вони розпізнають за звуком. Якось глухо стріляє, хоч глушників не має.

— А як звати того Звонкового дядька?

— Це ти вигадаєш на місці, тільки скажи якесь мусульманське ім'я, щоб виходило, ніби Звонко пов'язаний і з тими, і з тими, тому й тобі, як чистому хорвату, не хотів до ладу розповідати про зброю.

Мійо невдовзі забрали на допит, більше його Ізет не бачив. А коли прийшли по нього, йому знову горло стиснуло, щось ніби зловило за шию, і знов ані слова не може з себе видушити. Спочатку його били, три рази приводили до тями, а потім збагнули, що Ізет — велика рибина. Це скільки ж він знає, коли отак мовчить. У підвал його вже не повертали, розмістили в кімнаті з ліжком, добре нагодували й напоїли, а тоді відвели до Лукавиці. Там його допитали якісь полковники, рук-ніг не зв'язували, навіть пропонували каву та цигарки. У якийсь момент до Ізета навіть повернувся голос, міг сказати їм те, що збирався, але їх уже цікавила не зброя, а його звання і дислокація частини. А Ізет, який і в армії не служив, навіть не знав, що воно, оте друге. Поважно їм повідомив, що за званням він полковник «Зелених беретів»[38], а про дислокацію не скаже нічого, хай хоч ріжуть. Тут не збрехав, бо як може чоловік вигадувати й говорити про те, про що геть нічого не знає.

Офіцери майже з розумінням посміхнулися і не наполягали більше на тій дислокації, натомість повели позірно розслаблену розмову про різне. Ізет статечно говорив з ними про політичну ситуацію, стежачи, щоб не сказати нічого такого, що їх розлютило би, але й нічого такого, що схоже було б на вислужування, що продемонструвало би, що він, може, ніякий і не полковник, готовий пожертвувати собою, аби тільки не видати дислокацію частини. Ізет бавився словами, балансував, ніби канатоходець, казав нісенітниці, що звучали двозначно, і вже через це розумно. Скажеш слово, покрутишся трохи довкола нього, а під кінець речення перекинеш його догори дригом. Не сказав зовсім нічого, але про це знаєш тільки ти сам.

Наступного дня до нього в кімнату зайшов якийсь поручник і сказав, що повезе його на обмін. За нього вимагають десятьох сербських полонених, але з того боку просять повідомити, хто такий Ізет, щоб якийсь дурисвіт не видав себе за полковника. Ізет перелякався насмерть: якщо зараз не збреше своїм, четники із насолодою приріжуть його, байдуже, чи зізнається, що водив їх за носа, чи наполягатиме на своєму високому військовому званні. У голові в нього юрмилася сотня історій, але кожна була або непереконлива, або занадто складна.

— Скажіть їм, що в полоні тримаєте Кондора з Трескавиці, — вирвалося в нього нарешті.

Поручник звів на нього порожній погляд, узяв папір та олівець, записав і вийшов.

Та ніч була найтяжчою в Ізетовому житті. Хотів лише померти без мук, погаснути, зникнути, не дочекатися ранку і ножа сусіда Спасойї. Коли ж це рано-вранці прийшли по нього троє в офіцерських уніформах, але без відзнак.

— Пора, Кондоре! — сказав найстарший.

Ізет, похнюплений, з дивною слабкістю в колінах, пішов надвір. Відчинилися дверцята жовтого «Ґольфа», Ізет скрутився на задньому сидінні, знову пропав був голос, але його більше ніхто ні про що й не питав. Але, замість до Спасойї, його відвезли до мосту, по якому він і пішов на той берег. На середині розминувся з групою чоловіків, на чиї життя виміняли його.

Щойно зізнався, що ніякий він не Кондор, знову зазнав неприємного побиття. Кілька днів його тримали в ув'язненні, обіцяли, що розстріляють, що повернуть його четникам, а тоді ударами прикладів рахували, скількох людей могли виміняти на тих десятьох сербів, та ще й яких людей, а не його, якому Бог дав тільки дурниці плести. Зрештою, все-таки відпустили, хрін з ним, хто їм винен, що дивилися стільки американських фільмів і вірять в історії про кондорів. Ізет по якомусь часі відійшов від шоку, забув про епізод зі своїм ув'язненням і придумував нові, гарніші, кращі й розумніші історії.

Після всіх загоєних ран і страхів його єдиною мукою залишився м'ясник Мійо, якого четники вбили у Враче. Ізет постійно думав, чи прийшла тому в голову побрехенька, яку він вигадав, чи в потрібний момент той не зумів побавитися словами, чи насправді у житті бувають такі ситуації, в яких найрозумніше — не говорити нічого.

Люди вмирають патетично, хочуть, щоб ти почувався винним. Палах облився бензином і підпалив себе, хтось інший у вісімдесят іще дихає, у горло йому вставляють трубочку, родина голосить у вестибюлі лікарні, а лікарні повні тих, що вчепилися в свої душі, б'ються за них, як жінки перед Головною пекарнею, поки довкола падають гранати, б'ються за хліб. І насамкінець, звісно, приходить якийсь плейбой у гламурному светрі, стверджуючи, що самогубство — це єдине філософське питання.

Ми поверталися, набравши води, коли почався обстріл. Нам вдалося добігли до найближчої багатоповерхівки, під'їзд уже був повний народу. Іванка сперлася на стінку, поставила каністри, я свої тримав, запалила цигарку, все здригнулося від вибуху, люди попадали на підлогу, а тоді один за одним підводилися. Іванка не підвелася. Не було слідів крові, тож я подумав, що вона просто зомліла від переляку. Підняв їй голову, вона висіла якось дивно, ніби шия в неї гумова. Волосся в неї було повне пороху, що насипався зі стелі. Я обтрусив його пальцями. Забігли парубки в білих халатах, дітвак з обличчям Кафки спробував намацати пульс на шийній артерії, робив це довго й самовіддано, ніби грав на піаніно. Я дивився, як його пальці танцюють по Іванчиній шиї, мене охопила лють, я хотів, щоб він припинив, але було повно народу і я нічого не сказав. Думаю, я просто ревнував. Вони поклали її на ноші й винесли. За весь час ніхто й не заговорив до мене.

Люди розійшлися. Я залишився сам із чотирма каністрами. Підняв свої дві, з них текла вода, струменями, як з камінних хлопчиків-фонтанів у Дубровнику. Її каністри не були пробиті. Я взяв їх і вийшов надвір. Був чудовий весняний день, стрілянини вже не чути було. Я зробив тих тридцять кроків до нашої багатоповерхівки, а тоді захотілося пройтися. Я розвернувся і пішов в інший бік. Набережною пробігли двоє солдатів, на галявині перед Художньою академією хлопці грали в футбол, один невдало подав м'яча, і я відбив його волейбольною подачею, щоб не полетів прямо в Міляцку. Біля «Двох рибалок» зустрів Тадію, він питав, де я був під час обстрілу, я злякався, що питатиме про Іванку. Ми присіли під кафе, він розрізав цигарку кишеньковим ножем, собі взяв половинку без фільтру. Вітґенштайн боявся божевілля, сказав я йому, тому був філософом, не пригадую, ким насправді хотів бути — садівником чи кимось іще. Тадія знизав плечима й випустив дим, на губі в нього, майже в кутику, набрякав герпес.

Похорон був швидкий, мимобіжний. Я пішов на ринок і між старими черевиками й дорогезними яловичими консервами знайшов насіння моркви, буряка й салату. Купив кілька пакетиків у далеких рядах, де нікого не міг зустріти, повернувся додому. Білизна, яку Іванка випрала позавчора, ще не висохла. Я зарився головою у вологу білу сорочку. Дивно, було сонячно, а нічого не сохнуло. Я приємно прохолоджував лице і міркував: Геракліт відпускав шпильки тільки на свою адресу, а Зенон глузував з цілого світу, Платон був трансвеститом, що радо перевдягнув би все людство, Сократа треба було вбити, щоб не перетворював свою смерть на виставу. Філософія, якщо її правильно розуміти — просто своєрідна відеогра. Я повісив сорочку назад на мотузку. Обличчя не лишило жодного сліду на тканині.

З дівчатками я не спілкувався вже кілька місяців і не знав, як повідомити, що їхня мати мертва. Непристойно, якщо думатимуть про неї як про живу людину, якій треба передати посилку, за яку треба хвилюватися, хоча би перед сном. Мали б дізнатися, якийсь час тужити і потім остаточно забути.

Води мені вистачило на багато днів, тож не мусив і надвір виходити. Сидів на столі, під вікном, і дивився вниз, на бетонні плити, між яких, коли добре придивитися, пробивалася трава. Я міг вихилитися назовні так сильно, як лише хотів, серце навіть не калатало сильніше. Я був блаженно вільний, не мусив залишати записку, перейматися, щось комусь пояснювати. Світ зникає разом із невимовленими словами.

У коморі я знайшов пакети гумусу й легкі білі коробки з пінопласту, великі саме настільки, щоб в них можна було ховати пацюків. Я змішав гумус із незрілою землею з дитячого майданчика, було щось гіпнотичне в доторку пальців до чорно-коричневого пороху. Я міг би розтирати й м'яти в долоні ту землю годинами. Я почергово висипав насіння у землю, потім позначив ящики. Поставив їх під вікном і покропив водою. Здається, в якійсь книзі я прочитав, що Вітґенштайн все-таки хотів бути не садівником, а аеронавтом. Це пілот чи щось інше? Я повернувся до вікна і знову вмиротворено дивився вниз. Достатньо було б переконати себе, що я кенар. Ніхто б не повірив, що я вистрибнув із вікна одразу після засівання землі. Уже бачу, як шепотілися би перестрашено, що мені хтось «допоміг». Морква, буряк і салат ніколи б не проросли.

Не ходжу на цвинтар, сказав я Тадії, бо там забагато свіжих могил. Вульгарно їх обходити одна за одною. Він витягнув цигарку, розділив її і мені простягнув половинку без фільтру. Герпес у нього тижнями не гоїться, і він тяжко мучиться із маленькими недопалками. Я поклав свою половинку в кишеню, на потім. Він подивився на мене і знизав плечима.

Фра Андро повідомив дівчаткам, що Іванка мертва. Питали про мене, і не знаю, що їм відповів, що завгодно, хай знають, що я в порядку. Гортаю книги, читаю і чекаю, щоб проклюнулися морква, буряк і салат. Людина живе з цікавості. Так найкраще і найчесніше. Усе інше — це брехливе упадання перед чужими слізьми. Камю шукав і формулював мелодраматичні пояснення. З тими, хто помирає не випадково, справи такі: з порізаними венами відходять жінки та гомосексуалісти, кулю в голову пускають солдати та бандити, таблетками труяться артисти й романтики, у серце стріляються тюхтії й невротики, вішаються люди непоінформовані та перверсивні, з мостів скачуть славолюбці та слабаки, з дахів та високих поверхів стрибають відчайдухи й теоретики.

Першим проклюнувся буряк, потім салат, останньою морква. Листочки ніжні, як шкіра новонародженого. Я полив їх і пішов до Тадії в лікарню. Лікарі не знають, що з ним таке: лишилася з нього половина, а герпес на губі ніяк не проходить. Я запропонував йому цигарку. Ми сіли на лавку перед клінікою, він витягнув з кишені ножик, розрізав цигарку і запропонував мені половинку з фільтром. Каже, що звик уже, більше не мучиться. Ми сиділи й курили, я розповів йому про буряк, салат і моркву, він сказав, що зараз уже точно впевнений, що Вітґенштайн хотів бути аеронавтом.

Салат перший дозрів до збирання, я зрізав дві голівки, помив їх, почистив, завернув у газету й відніс на ринок. Першій жінці, що до мене підійшла, продав їх за дві цигарки. Усі здивовано дивилися на мене, якийсь циганчук сказав, що за той салат дав би мені й дві пачки цигарок. Це нормально, але в жінки не було двох пачок цигарок. Циганчук вилаявся і відійшов.

Я вирвав і помив три маленькі зовсім, незрілі ще морквини. До іншої кишені поклав дві цигарки та пішов до лікарні. Лікар майже налякано запитав, ким для мене був Тадія. Він не був, він і є — мій друг. Знаю, що є, але мушу вам сказати, що ви більше не зможете поговорити, сказав лікар і простягнув мені руку. Без проблем, відповів я і витягнув цигарки та моркву — це вам, ви ж дбали про Тадію. Він здригнувся й відсмикнув руку. Я всміхнувся і попросив його взяти. Пробачте, я втомлений, сказав він і взяв ті три морквини й дві цигарки. Усе буде добре, сказав я, розвернувся і пішов сходами вниз. Десь майже внизу відчув його руку на плечі. Ми вийшли надвір, сіли на лавку, він простягнув мені цигарку, другу взяв сам. Так ми сиділи, а довкола бігали люди в закривавлених білих халатах. Знаєте, у нього був рак, сказав лікар врешті-решт. Без проблем, сказав я, і розповів йому від самого початку, як було з насінням, землею, білими ящиками з пінопласту і покльовуванням паростків. Він дивився на мене очима, повними сліз, і кивав головою. То був справді втомлений чоловік.

Салат, буряк і морква росли все краще. Я відпочивав біля вікна, трава між бетонними плитами потроху сохла, надходила осінь. Скоро муситиму зібрати весь врожай, щоб не погнив у землі. Білі ящики залишаться порожні. Не так легко позбуватися непотрібних речей.

Уже близько шостої зник і найменший слід світла в кімнаті. Щоп'ятнадцять секунд троє цигаркових вогників нервово рухалися короткою траєкторією до столу з попільничкою і назад, у глибоку пітьму, туди, де при світлі було видно вуста. З долини безперестанку долинало глухе ревіння, часом самотня автоматна черга і звук автомобільного мотора. Рідкісні пориви вітру спотворювали звуки, як модулятор в музичній студії, створюючи враження опосередкованої реальності, великої прямої трансляції, концерту на стадіоні, небесного обертання грамофонної платівки.

Давор вранці пішов по воду, може, зазирнув до приятеля на Бистріку, може, сховався в кафешці від обстрілу, може, залишився обідати в тітки Розалії, може, зустрів когось; кожна година приносила нову втіху й пояснення, але історія зі щасливим закінченням мала усе складнішу і неймовірнішу фабулу. Зневіру змінювала раптова, нічим не вмотивована ейфорія, рубання дров, лагодження транзистора, потім надходили байдужість, внутрішнє примирення з усім, навіть з найгіршими звістками; як зустріти незнайомого чоловіка, що прийде, відведе погляд, почухає потилицю і скаже, що снаряд упав зовсім близько від води, там, де він стояв, і що один зовсім маленький, можна сказати — непомітний — осколок, попри всі правила, потрапив туди, куди не мав потрапити. Із кожною мандрівкою цигаркового вогника звичною орбітою проживалася довга, завжди перемовчана історія зі смиренням наприкінці.

Але ніхто не постукав у двері, і тому, окрім гуркоту, саундтреку до тривожного фільму, ніщо не підтверджувало ані надію, ані потребу змиритися і вдихнути повітря після остаточного кінця. Одна рука врешті-решт занурила жарину в кришталеву попільничку, вона розсипалася на тисячу мікроскопічних вогників, рука потягнулася за сірником, спалах освітив два жіночі обличчя й одне чоловіче і підпалив ґніт, що визирав зі склянки, наповненої наполовину водою, наполовину харчовою олією.

Чоловік підвівся, глибоко зітхнув і пошкандибав по автомобільний акумулятор. Обережно з'єднав якісь дроти — і з великого негритянського «ґетто-бластера» долинула вже віддалена мелодія, а потім запищав сигнал точного часу: «Рівно двадцять перша година. Ви слухаєте новини. Сьогодні вирушив із офіційним візитом, сімнадцять убитих і вісімдесят п'ять поранених, під артилерійським натиском агресора в ході панічної втечі, міністр з гуманітарних питань Республіки Франція вклонився жертвам, повідомляє наш постійний кореспондент на вільних територіях, новий злочин агресора, на чемпіонаті світу з вітрильного спорту, байдарки у відкритій акваторії, наші отримали найгучніші овації, люди плакали, погода буде дощова і вітряна». Барабани грали марш, чоловічий голос співав «Я не від смерті помру, я помру від любові», чоловік від'єднав дроти від акумулятора, музика тривала ще якусь секунду.

Вісім років тому Давор зі скаутами був у літньому таборі біля озера Борачко[39]. Складав іспит на скаута-розвідника. Йому та ще шістьом хлопцям цілий день не можна було говорити, вони мусили переночувати в лісі й перейти підвісний міст через Неретву. Наступного дня шестеро повернулися, а Давора не було. Табір кинувся на пошуки, викликали міліцію з Коніца, в квартирі дзвонив телефон, чоловічий голос питав, які Давор мав схильності, чи демонстрував ознаки патологічного страху, чи боявся темряви, як реагує на самотність. Батько відповідав голосом божевільного, мати й сестра сполотніли, запанувала паніка. Давора надвечір знайшли в лісі біля Главатічева[40], він сміявся і щось показував жестами. Тільки коли начальник табору сказав, що він може говорити, малий холоднокровно заявив: загубився через те, що, на відміну від шістьох шахраїв, вирішив стати справжнім розвідником і таки перейти міст. Наступного дня табір згорнули, намети склали, залишилися тільки правильні геометричні фігури на сухій траві й темний слід скаутської ватри.

Біля півночі старша жінка підлила ще олії в склянку, ґнотик якийсь час тріскотів, чоловік знову підключив дроти до акумулятора. Жіночий голос повторив ті самі новини, гуркіт зробився синкопованим, відлуння вибухів рівними хвилями мандрувало з одного краю міста до іншого, нізвідки з'явився такий звук, мов котячі кігті шкребуться по склі, спершу зрідка, а потім звук став густим. Молода жінка підійшла до вікна, притулила долоню до скла й уперше заговорила:

— Здається, перша весняна злива, і вже до ранку перетвориться на сніг. Не падав, коли була його пора, то тепер мусить. Не буває зими без снігу, все сподіваєшся, що не випаде, а він осьде — на першій черешні.

Пішла до ванної, винесла дві алюмінієві миски і вийшла під дощ. Коли повернулася, голова її була всіяна краплями, що при світлі каганця переливалися, як ртутні кульки. Виглядало так, ніби вода відмовляється всотуватися в її волосся і вона може пальцями визбирати її по краплі. Знадвору долинав новий металевий звук — струмінь із ринви наповнював миски.

Старша жінка все ще затискала колінами забуту пляшку з олією. Глянувши на себе, побачила, що сукня вся поплямована.

— Ти забарикадував усі вікна, світла Божого в кімнаті нема. Інші запалюють свічки о дев'ятій, а ми о шостій мусимо. Здуріємо в цій темряві.

Чоловік глянув на неї, стиснув праву руку в кулак, кілька секунд заклякло тримав її перед обличчям, ніби готуючись розкричатись, різко розтиснув кулак, побарабанив пальцями по столу, підвівся і вийшов надвір. Спочатку долинув тріск гілок і шелест мокрого листя, а потім стало чути, як чоловік відриває дошки, якими забите вікно, скидає мішки з піском, вони глухо вдаряються об землю і лускають. За декілька хвилин почувся і його задушений голос:

— Задоволена?

Старша жінка зітхнула, молодша нервово ляснула по колінах, чоловік мовчки зайшов у кімнату, сів на ліжку і закурив нову цигарку. У ту ж мить закурили й обидві жінки. У домі була домовленість, за якою кожен курить по п'ять цигарок на день. Норму давно було перевищено в кілька разів.

У перші дні війни Давор сказав своїм, що приєднається до територіальної оборони. Старша жінка ніколи не спала, коли він був на чергуванні. Чоловік сварив її, бо наступного дня після цього вона корчилася від мігрені. Давор повертався усміхнений, розповідав молодій жінці про свої військові пригоди. Трохи перебільшував, трохи жартував, і на свою адресу, і на адресу четників, але здавалося, що з ним в тій дивній, солдатській радості не може статися нічого лихого. Батько обіймав свого сина і влазив з історією про те, як у 1953 десь під Піротом[41] він з п'ятьма колосками потрапив у болгарську засідку.

Першою заснула молода жінка. Згорнулась калачиком, як зародок, у фотелі, чоловік накрив її великою російською шаллю і погладив по волоссю. Старша жінка дістала з шафки білу пляшку з прозорою рідиною і тихо, щоб не стукнути горлечком і не розбудити заснулу, до країв наповнила дві чашечки. Сиділа і сколупувала нігтем шматки сургучу з горлечка пляшки. Чоловік із відсутнім виглядом дивився у чорне дзеркало вікна.

— Може, снайпер обстрілював міст, от він і не зміг повернутися, — прошепотіла вона нарешті.

Чоловік стенув плечима і продовжив дивитися у вікно. Жінка ще якийсь час поглядала на нього питально і з надією, потім тихо встала й пішла до ванної. Десь поряд пролунав вибух, спляча здригнулася й усміхнулася. Чоловік глянув на неї, усмішка не сходила з її обличчя, трималася кілька хвилин, як у музеї воскових фігур. Спочатку була мила й довірлива, а потім стала божевільно жаскою. Чоловік повернувся до свого віконного автопортрета.

Старша жінка витягнулася на канапі, пружини зіграли гамму, вона відвернулася обличчям до стінки і вже не ворушилася. За якийсь час долинуло її розмірене дихання, що до ранку не втрачало свого ритму.

Чоловік навшпиньках вийшов з кімнати, взявши ще одну цигарку й запальничку. Стояв на ґанку під дашком, дощ вщух, вітер струшував краплі з листя, чоловік подумав, що цього року й справді обійдеться без снігу, запалив цигарку, видихнув дим і пригадав дурну байку, буцімто вночі ніколи не можна курити надворі, бо якийсь вояк може подумати, що то не вогник цигарки світиться, а нічний приціл снайпера. Вибухів більше не було чути ніде, лише раз по раз якийсь самотній меланхолік випускав автоматну чергу. Стрілянина здавалася лагідною, близькою, ніби нагадування, що цієї ночі ще хтось не спить, є ще люди з божевіллям, тугою і тривогою всередині. Цигарка догоріла в пальцях, чоловік, умиротворений, кинув останній погляд на гори, за якими світало, зачинив за собою двері й повернувся до кімнати. Усередині все, врешті-решт, було таким, яким він його і залишив. Він простягнувся на ліжку й заплющив очі.

Усі троє спали, коли день у всій своїй сяючій білизні зайшов до кімнати. Довго, наче діти в лікарняній приймальні, вони опиралися пробудженню.

Такого лихого чоловіка можна було ціле життя шукати по Боснії, та не знайти. Похмурий, з відразою на обличчі, не смієш йому й в очі глянути, щоб не подумав чогось. Одного разу якийсь хлопчисько кидався м'ячем у стінку його будинку, господар крізь двері процідив — марш звідси, малий, а коли той не послухався, Йован на прізвисько Муса відірвав йому пальця. Батько хлопця тільки плечима знизав, усі сказали — це ж Муса, хай йому грець, і нікому й в голову не прийшло криво на нього глянути. Коли напивався — кружляв селом, як скажений пес, люди ховалися по будинках, а він кричав: «Зара побачиш, як Муса дере козла!». Якщо в його шаленстві хтось траплявся йому на дорозі, Муса міг душу з нього вибити. Бив беззастережно, і рідню свою, і тих, кого вперше в житті бачив. Якщо дорога колись заводила тебе до села Д., доброзичливі місцеві попереджали про нього, як про постійно активне стихійне лихо. Якби можна було, поставили би на в'їзді й попереджувальний знак.

Д. — єдине сербське село в околиці Зениці[42], але важливість цього люди зрозуміли тільки тоді, коли ЮНА пішла з міста. Селянам тоді подарували безліч гармат, пістолетів і автоматів, на кожного місцевого припало щонайменше три стволи. Приставили їм і командира — воєводу Мусу. Він постав перед селянами, обвішаний патронташами, в чорній шубарі з величезною дерев'яною кокардою. Дехто дивився на нього перелякано, але були й такі, в яких очі засяяли. Зениця дрімала в долині і просто-таки просила розстріляти її, по стількох роках стати достойними, поглянути Мусі в очі.

Десять днів і десять ночей Муса не просихав і не виходив з командного пункту, розташованого в колишньому магазині. На вході змінювалася варта, а воєвода щоранку призначав і змінював своїх заступників. Наказував, скажімо, привести до нього призначеного вчора заступника і того, хто мав би його замінити. Вони стояли струнко, приклеївшись поглядами до верхнього ґудзика його шинелі.

— Півнику, — завжди однаково звертався до першого підлеглого. — А ти знаєш, півнику, як Муса дере козла?

Нещасний відповідав: «Знаю», і тоді воєвода підскакував і жорстоким ляпасом вибивав йому зуби:

— Ти, півнику, нічого не можеш знати, доки я тобі не скажу!

Наступного дня новий наступник на це ж запитання відповідав «Не знаю», але отримував такого ж ляпаса.

— Якщо ти не знаєш, півнику, як Муса дере козла, як ти посмів Мусі на очі з'явитися!

Якби зеничани не вирішили захопити село Д. і воєвода не мусив нарешті протверезіти, мабуть, усі повнолітні чоловіки побували б у нього в заступниках, кожного би він в день призначення поплескав по плечі, і кожен би свою офіцерську кар'єру закінчив із ротом, повним крові.

Село Д. обстрілювали з військових та мисливських гвинтівок, впало й кілька мінометних снарядів. Воєвода Муса поставив нападникам ультиматум: або вони забираються, або він зрівняє із землею Зеницю. Ті притихли, а Муса знову почав пиячити. Однієї ночі порозбивав усе начиння на командному пункті і вартовому одним рухом руки відірвав вухо. Селян попередив, щоб не стріляли без його команди, і нікому не спало на думку його не послухатися.

Страх повз селом Д. — і через Мусу, і через зеничан. Але люди вірили, що одного дня, коли воєвода прийме рішення, Зениця просто зникне. Якщо його так бояться свої, то балії[43] та усташі просто в штани накладуть.

Супротивник, зі свого боку, був істотно збентежений поведінкою Муси. Він не збирався ні стріляти, ні вести переговори. Коли керівництво міста намагалося встановити зв'язок із селом Д. та намовити їх на мирну капітуляцію, воєвода горлав у телефонну слухавку, лаявся і сипав такими прокльонами, що кров холола в жилах. З ним неможливо було розмовляти, неможливо було погрожувати, не можна було й запропонувати, щоб за пару тисяч марок він здав село Д. і пішов своєю дорогою. Крім того, його прокльони не були просто собі пустими словами, вони пекли так, ніби чоловік відкрив якесь вікно в підземний світ і відчув пекельне полум'я. Це було зло в чистому вигляді, з яким не можна домовитись, не можна ані обдурити, ані підкорити його; воно нічого не вимагає і не очікує.

Вирішальний напад на село Д. розпочався після місяця чекання. Цього разу вирішили не зважати на погрози Муси, а йти до кінця. Обруч стискався, Муса горлав, люди гинули зі зброєю в руках, але їм було заборонено розстрілювати Зеницю з гармат. Ніхто не розумів, що за ідея-фікс засіла у воєводи в голові, але краще було загинути від кулі, ніж багато розумувати й постраждати від руки Муси.

На третій день він таки стрельнув трьома гранатами по місту, але не витягнув з них запобіжників. Гільзи весело проскакали по зеницьких вулицях і затихли, закотившись у непомітний куток. Того вечора Муса зібрав усіх чоловіків на селі та пообіцяв, що кожному з них власноруч відірве голову, якщо негайно під командний пункт не притягнуть всю зброю, що мають. Потім зателефонував у командування Зениці та повідомив, що завтра опівдні вони можуть увійти в село Д.

Навіть почувши постріл, селяни не наважувалися зайти до командного пункту без дозволу Муси. Зеничани опівдні пройшли через все село і прочинили двері, за якими на підлозі, з простріленою скронею, з пляшкою ракії у лівій руці та іконою Святого Сави у правій, лежав страшний Муса. Селяни боялися його навіть мертвого, тому лише пошепки пробували пояснити зеничанам, що вони — не четники, і що це ЮНА їх змусила взятися за зброю. Ніхто, однак, так ніколи й не зрозумів, чому Муса не хотів обстрілювати місто.

Ніде нема таких погроз і прокльонів, як в Боснії. Їх вигадують довго, і не для того, щоб когось образити чи налякати, а щоб насамперед продемонструвати силу своєї уяви, яка має здолати уяву чужу. Найкращі прокльони — це ті, які пристосовуються до трансформацій культури й цивілізації. Так, скажімо, з механізацією села з'явився прокльон «Щоб твою дитину порізали бензопилкою і склали тобі в погріб на зиму!».

На очах у Саліха Ф. четники бензопилою порізали дружину і двох доньок. Його забрали у Манячу[44], щоб він там здох, але він не здох, а дочекався якогось обміну полоненими. Його перевезли у Градішку[45], потім у Карловац[46], а тоді до Чехії. Там він опинився в таборі для біженців, серед незнайомих людей, переважно боснійців. Неписьменний тугодум, він зробився ідеальною мішенню для загальних насмішок. З дня в день Саліх Ф. намагався запобігти провокаціям, випалити ефектну відповідь, вигадати щось оригінальне. Але завжди виглядав тільки дурнішим. Він потрапив у машину з сотання нервів, із якої вибратися можна тільки в два способи — або вкинути когось іншого замість себе, або вирішити проблеми кулаками.

Саліх Ф. того дня бився один проти цілого табору. Дістав неймовірних побоїв — спершу від боснійців, а потім від кордону чеської поліції. Після всього йому, зв'язаному й закривавленому, вручили офіційну заборону на перебування в усіх таборах для біженців на території держави. Він спакував речі (яких і не мав), вилаяв чехів, боснійців і того, хто всіх їх вигадав, і вирушив до Праги. Після п'ятдесяти кілометрів пішки він тріумфально увійшов до міста і одразу був заарештований. При собі не мав жодних документів, окрім таборової заборони.

Саліха Ф. затримали у відділку, але після ночі в ізоляторі поліція вже не знала, що з ним робити. Годилося б вислати його кудись, але жодна країна не прийме боснійця, схильного до бійки. Найпростіше було б повернути Саліха Ф. у Манячу, але це було технічно неможливо і порушувало людські права.

Справу вирішив якийсь розумаха з боснійського бюро в Празі. Запропонував поліцейським спровадити Саліха Ф. до психіатричної клініки, де його визнають божевільним, а таку особу ніхто не посміє висилати. Усе ті самі людські права. Поліцейські, вислухавши історію життя Саліха Ф., вирішили, що це дуже добра ідея.

У лікарні його зустріли, мов короля. Він отримав одномісну кімнату з телевізором, відеомагнітофоном і кріслом. Лікарі були в захопленні, бо їм до рук потрапив людський екземпляр, що на власні очі бачив, як його найближчим відтинають ноги, потім руки, потім голови. За найменшої можливості зазирали у вічко до кімнати. Він спокійно сидів у кріслі, дивився телевізор, перемикав канали і ліниво дзьобав виноград. Виглядав, як будь-яка інша людина на світі, коли без жодного зацікавлення переглядав останні репортажі з Боснії.

Лікарі вважали, що Саліх Ф. перебуває в шоковому стані, писали про це довгі й ґрунтовні звіти, готували тези до фахових часописів, прогнозували розвиток подій і чекали, що душа Саліха Ф., зранена, майже знищена, нарешті охолоне. Але стан його місяцями не змінювався. Саліх Ф. спокійно й чемно жив своїм життям, завжди однаково відповідав на поставлені питання, нічого не просив і ні про що не запитував.

Лікарі спробували вивести Саліха Ф. із шокового стану за допомогою хобі. Запропонували йому спів, малювання й фотографію. На вибір. Він подякував і відказав, що нічого з переліченого йому не треба і не приносить задоволення. Лікарі наполягали, і Саліх Ф. погодився займатися малюванням. Співати не вмів, а фотографій боявся.

Слухняно малював, коли надходив час малювання, а потім знову дивився телевізор і дзьобав виноград. Лікарі до пізньої ночі аналізували його малюнки. Коричневим олівцем він намалював барак, зеленим — траву, а жовтим сонце. Сонцю намалював очі й вуста. Інколи після малювання мусив пояснювати лікарям, що намалював. Вони безперестанку всміхалися і ставили питання, які часом перекладач не вмів перекласти.

Врешті надійшов день, коли потрібно було вирішити долю Саліха Ф. Лікарі приготували тільки одне запитання: «Що б ти зробив, якби тобі попалися ті, хто вбив твою дружину і дітей?». Саліх Ф. запевнив їх, що це неможливо, оскільки ті десь далеко, за державними кордонами з колючим дротом і мінометами. Але лікарі знову наполягали, переконуючи, що часом буває можливим і те, що, на перший погляд, видається неможливим. Збагнувши, що ті люди — як діти, і що їм достатньо щось уявити, щоб повірити в реальність цього, Саліх Ф. відповів: «Повбивав би і я їх… або дав би їм папір та олівець і сказав би так, як ви мені — малюйте!»

У лікарів просяяли лиця, вони взяли папір та олівці й проголосили Саліха Ф. ненормальним.

Колонію побудувала Австрія кілька років потому, як прийшла в Боснію. Акуратні будинки, по-військовому вишикувані в дві шеренги, та мініатюрні садочки, в яких, окрім безсмертників та подекуди зелених кущиків салату, мало що росло. Перед порогом кожного будинку — дерев'яний столик і дві-три табуретки. Літніми надвечір'ями довкола ширяли запахи кави та ракії, що їх пили з філіжанок із золотою зіркою та півмісяцем на дні. Застілля колонія відбувала пошепки, спокою не порушували навіть дитячі крики. Тут уже сотню років жили шахтарі, діти, онуки й правнуки тих, що, зібрані по всій імперії, одного ранку з'явилися з фанерними валізами на залізничній станції Какань. У Колонії вони створили сім'ї і проживали свій людський вік без особливих надій та сподівань, але з тим внутрішнім спокоєм, який часом створює ілюзію щастя. Їхній світ здригався лише в ті чорні дні, а вони, з якоюсь демонічною регулярністю, наставали щочотири роки, коли місто розривала сирена, повідомляючи, що дехто не повернеться живим із шахти.

На іншому краю міста поблизу стояли костел та мечеть. Православні, ніби за традицією, не жили в Колонії і не спускалися в шахту. Комунізм шахтарського життя майже не торкнувся. У глибині ями надто темно, щоб там могла пройти якась ідеологічна демонстрація. Ішли десятиліття, всі протокольні візити обминали Колонію; її мешканців не зачіпав час, всі моди проходили повз них, позбавляючи їх і автомобільного шуму, і світла неону, і акордеонних звуків, відтворених на синтезаторі. Тільки все товстіший шар пилу, що восени перетворювався на болото, і все темніша патина на фасадах свідчили, що все-таки щось змінюється і що, може, в своєму колообігу зустрінуться двоє часів: той, коли діди колоністів блукали по Боснії, шукаючи свої шахти, і майбутнє, в якому, можливо, не буде ні шахт, ні самої Колонії.

Коли почалася війна, у шахту більше ніхто не спускався. Через Какань ішли озброєні люди під різними знаменами. Деякі проходили і не поверталися, а деякі розсідалися по шинках і починали голосно лаятися. У Колонію заповз страх: страх перед іншими, зайдами, розвідниками і гінцями з поганими новинами, страх ночі. Над ранок хтось стріляв, з сусідньої гори чути було відповідь. З першими птахами налякані й невиспані обличчя визирали з будинків. Кожна ніч була тепер як ті, коли сирена сповіщала про нещастя.

Рудо Л. одного такого ранку склав речі у валізу, замкнув двері й ворота, нічого не пояснюючи, залишив ключі сусідові та й вирушив пішки у Вареш[47]. Перед церквою перехрестився і заприсягся: нікому й ніколи не скаже, що з ним тієї ночі трапилося, що надумалося чи наснилося, що примусило його піти з Каканя. Боснійці завжди дають клятви, коли їм важко. Присяги ці рідко мають раціональний сенс, часом вони смішні й безглузді, ще й добряче обтяжують людину. Буває, що й життя їй коштують. Але людина з цього краю від природи вперта, та ще й дивним чином водночас дуже побожна, тому своєї клятви ніколи не порушить. У кожному містечку Боснії пошепки розповідають легенди про жахіття, які сталися з тими, хто порушив свою присягу. Боснійцю, що присягнувся, кожне його тяжке слово проявляється на обличчі, читається в очах і просто-таки змушує інших розпитувати, катувати й виривати зізнання. Його впертість робить його диваком в очах інших.

Рудо Л. питали у Вареші, що з ним скоїлося, він мовчав, і люди зробили висновок, що сталося з ним щось жахливе. Та оскільки уява ніколи не може задовільнитися прихованою реальністю, розпитування почастішали, стали ґрунтовнішими, важчими, аж доки цим почали займатися фахівці. Поліція допитувала Рудо Л. кілька днів поспіль, але він і далі вперто мовчав. Брехати навіть не пробував, натомість жорстоко опирався теорії, буцімто в нього амнезія після пережитого злочину. Рудо Л. вже й не знав, що гірше: чи те, що його вмовляють порушити клятву, чи що намагаються виставити божевільним. У кожному разі, пошкодував, що взагалі пішов із Каканя. Але повернутися вже не міг. Те, що постраждав би, ймовірно, якби повернувся, його не особливо бентежило, мучило лиш те, що повернення у певний спосіб теж зламало би обітницю. А це, своєю чергою, призвело б до втілення в життя всіх страхіть, які того ранку, коли він пішов з Колонії, мав у голові.

Одного дня його запхали у вантажівку, повну земляків, і сказали, що їде він до Хорватії, поліцейський цинічно посміхнувся і нагадав йому, що «у них там є кращі методи» і що їм він точно муситиме зізнатися, що сталося. Більше за четницькі знущання по дорозі, зупинки вантажівки, погрози та обшуки нажахало Рудо Л., коли його після висадки з вантажівки в Чапліні[48] перехопив телерепортер, тицяв йому мікрофона під носа й світив на нього рефлектором. Поставив йому те ж запитання, яким його мучили у Вареші, але вимовив його таким упевненим голосом, що Рудо Л. подумав, ніби той вже знає правду. А хто може знати про обітницю? Той, хто її дав, пан Бог, але й диявол. Хоча якщо вже знає — хай собі. Рудо Л. вирішив, що добровільно душу йому не віддасть. Сказав репортерові, що по дорозі їх зупиняли четники, і той розчаровано відійшов. Рудо Л. побачив у цьому перст провидіння і нагороду за своє мовчання.

Назавтра він уперше в житті побачив море і вперше подорожував на кораблі. Вода була глибша за всі води, що їх Рудо Л. міг уявити, а корабель — більший і напханіший за всі кораблі, які Рудо Л. бачив по телевізору. Рудо Л. чудувався, що корабель не тоне, а легко, як горіхова шкаралупка, пливе по воді. Це був знак, живе підтвердження того, що дива існують і що Святий Франьо колись і справді ходив по воді, як і цей корабель, на якому стільки народу. І, хоча Рудо Л. був далеко від Колонії, але знову був щасливий.

У Рієці його зустріла донька. Їй, принаймні знаками та натяками, він зміг розповісти, що з ним сталося і які муки він терпів. Вона слухала з очима, повними сліз, і кивала головою. Не питала, чому він поїхав з Каканя, тож міг зізнатися їй, що дав обітницю.

Тут, поблизу Рієки — ще одне диво — Лабін, а біля нього шахти. Можливо, навіть є якась Колонія. Рудо Л. проте, цього не мусить знати. Йому дев'яносто років, що навіть для боснійця надто пізній вік, аби імітувати життя.

Підхоплений ритмом, хлопчик уже п'ятнадцять хвилин відмінював слово terra. Злегка похитувався посеред кімнати, задоволений, порожній та прекрасний, наче буддійський монах.

Вітчим курив цигарку за цигаркою і прокручував відеокасету з якоюсь різаниною, знятою в Центральній Боснії. Пришвидшені картинки ридань і страждань люто били по нервах, стираючи спогади та емоції. До завтра він мусив придумати текст і відправити репортаж у Штати. На мить йому здалося, що найкраще було б зняти на камеру хлопчакову деклінацію. Terra, Terrae… і кров.

— Діно, не хочеш піти до себе в кімнату вчити уроки?

— Бачиш, Зоко, я вчу латину.

— Може, підеш в кімнату повчити щось інше?

— Усе інше я вже вивчив.

— Знаєш що, малий? Ану, марш до кімнати вчитися, інакше поставлю тобі на відику промову Туджмана у Сісаку[49].

Хлопчик розгублено глянув на вітчима, обірвав на середині відмінювання і пішов до своєї кімнати. Вітчим увімкнув відео, запалив нову цигарку і задоволено видихнув дим. Насолоджувався тишею під білою стелею, намагаючись тут, у Заґребі, хоч хвилину побути тим, ким був у Зениці. Успішним чоловіком, впевненим у собі.

За десять хвилин хлопчик зайшов до вітальні. Зачинив за собою двері, не зробив жодного кроку, як людина, що прийшла в якусь особливо неприємну контору. І мовчав.

Вітчим спочатку спокійно, а потім нервово дивився йому просто в очі.

— Зоко, а в тій промові є страшні картинки?

Вітчим почухав потилицю, засміявся й підвівся.

Довго зав'язував краватку біля дзеркала.

— Зоко, в супермаркеті нічого не треба купити?

— Не знаю… Не треба… У матері спитай.

— А тобі пива не треба?

Знову довгий погляд, як у вестерні, очі в очі.

— Діно, чого ти насправді хочеш?

— Знаєш, Зоко, я вам дуже вдячний. Ви купили мені черевики, от. Тобто я знаю, яка у вас ситуація, от. Я ще малий, багато чого не розумію, от…

— Добре, Діно, і?

— Ти, Зоко, зараз кудись ідеш, так?

— І?

— Я би подивився мультики на четвертому каналі.

Вітчим вдягнув піджак, поправив намащене гелем волосся і в домашніх капцях вийшов за двері. Спершись на одвірок, взув черевики. Він гойдався, як старий пияк, пальцями впирався в стінку. Хлопчик сміявся. Вітчим змовницьки підморгнув і пішов сходами вниз.

Наступного дня хлопчик зі своїми найкращими друзями йде до церкви. Меса, зала повна чорного одягу та побожності. Діти сідають на вільну лавку і в ритмі молитви відкривають роти. Їхня робота під фонограму, звісно, аматорська й невідрепетирувана. Слова стають все складнішими й таємничішими, і хлопчики збиваються. Наприкінці до них підходить священик і відводить до своєї кімнатки. Там питає, як їх звуть. Вони скрушно вимовляють свої імена і ховають пітні руки в рукави. Ніби у чомусь винні. Священик усміхається і питає, звідки вони. Із Зениці та з Прієдора[50].

Священик дістає з шухлядки олівці, блокнотики і цукерки. Плеще їх по плечах, відчуваючи одночасно ніжність і дискомфорт.

— Знаєте що, хлопці, ви не мусите ходити до церкви на месу і все таке. Коли вам погано, сумно чи страшно, ви подумки промовляйте: Боже мій, допоможи мені, і все буде так, як треба.

Хлопчики мовчки виходять з церкви, не говорять до самого дому, прощаються кількома словами, які демонструють, що все начебто нормально.

Вдома вітчим пробує пояснити хлопчикові, що всі не мусять ходити на віронауку, бо не всі однакові. Вітчим, як і священик, звісно, католик. Хлопчик, певна річ — ні. Він каже, що дівчинка з класу, в яку він закоханий, поправляє його, коли він говорить. Вітчим розводить руками, сміється і каже, що з жінками завжди так. Хлопчик іде в свою кімнату, заявивши, що мусить вчити латину.

Замикається в кімнаті, вітчим і мати стукають у двері, він їм відповідає, що має важливі справи. Залишається в кімнаті довгі дві години. Виходить вдягнений, з хокейним шоломом на голові. Іде робити сніговика. Вітчим і мати заходять до його кімнати, пробують розгадати таємницю, зазирають під ліжко, гортають хлопцеві записники. Нічого не знаходять, розчаровано переглядаються, мати складає розкидані речі, вітчим плете щось про педагогіку.

Значно пізніше мати знайшла аркуші, вирвані із зошита. Хлопчик писав дідові у Зеницю. Якби це був чужий хлопчик чи взагалі хтось інший, його слова звучали б тупо, банально. А так — були ідеальним приводом для ридань. Мати переповідала вітчимові листи, той кивав головою і потім переказував їх своїм друзям. Перекладав хлопчакові слова для американських редакторів, а ті йому відповідали, що це так прекрасно і зворушливо. Мати повернула листи туди ж, де їх знайшла. Нічого не говорила, тільки ставилася до хлопчика трохи ніжніше.

У дворі з решток нерозталого снігу хлопчик зробив сніговика. Пальцями тонко виліпив йому обличчя президента. Носа з морквини не робив, бо це було б тупо. Ніхто не носить морквину на обличчі. А надто — президент.

Не знаю, як воно в інших, а у Європі це так: Рік страждає, бо Ірма кохає Ласла. Знає, що і його кохає, але Ласлові все-таки залишається вірною. Рік мріє, щоб Ірма була вірною йому, і йому недостатньо, що вона його просто кохає. Цю ж історію в різних варіаціях ви чули, бачили або читали тисячу разів. Ключ всякої любові — вірність. Про неї багато не міркують. Вона просто одразу мається на думці. І, якби не вірність, ймовірно, не було б нещасних любовей. Як і щасливих, зрештою.

Сенку та Машо сусіди завжди мали за приклад щасливої любові. Вона не могла народити дітей, але він їй не дорікав, як це зазвичай роблять балканські чоловіки. Сенка працювала на пошті, а Машо був водопровідником. Вона завжди говорила «мій Машо», а він — «моя Сенка». Їхня історія не була б цікавою, якби не почалась війна, як не бувають цікавими історії про довге і непохитне щастя.

З першим же снарядом, що впав на місто, Машо записався в Територіальну оборону. Сенка була не в захваті від цього, але розуміла, що немає іншого способу врятувати їхній однокімнатний Едем. Боялася й думки про від'їзд з міста, бо вважала, що нове місто створить нові обставини і нову історію, у якій можуть змінитися головні ролі.

Одного ранку прийшов незнайомий чоловік в уніформі, в забрьоханих болотом чоботях. Міцно обійняв її і сказав, що Машо загинув. На столі залишив паперовий пакет із його речами: носовичком, військовим квитком, годинником, футляром від окулярів та гаманцем. Коли минули перші дні трауру, у яких завжди більше церемонії, ніж власне туги, коли потрібно залишатися зібраним, бо пильні очі співчутливців зауважують кожну сльозину, Сенка поклала перед собою те, що повернулося додому замість Машо. Торкалась предметів, одного за одним, і насамкінець відкрила гаманець. Всередині знайшла п'ятдесят німецьких марок (заначку, яку завжди має завбачливий чоловік), купу папірців із телефонами і робочими замітками. У пластиковій кишеньці була її фотографія. Ця кишенька в гаманцях слугує переважно для того, щоб на касах в супермаркеті незнайомі люди могли на мить зазирнути у ваше інтимне життя. Однак, гаманець мав іще одну кишеньку — потаємну. Сенка зазирнула туди і знайшла фотографію незнайомої дівчини. На звороті був напис: «Завжди твоя Мірсада». Напис був прикрашений безліччю завитків.

Наступного дня Сенка розповіла всім сусідам, «як з неї познущалися ці гади з бригади». Ошаліло, потім сердито, потім плачучи, показувала інкриміноване фото, а жінки квоктали і хитали головами. Втішали її тільки до дверей, а потім починалися пересуди. Переважно всі, окрім, звісно, Сенки, були щасливі, що й Машо виявився не таким уже «святенником», а її позаочі називали бідолашною, бо ж так відкрито показала свою «ганьбу», в яку ще й сама не вірить.

Коли за п'ятнадцять днів прийшли хлопці з бригади «із продуктовим пакетом для дружини загиблого борця», Сенка відмовилася їм відчиняти. Кричала з того боку зачинених дверей, погрожувала і проклинала. Сусіди гадали, що збожеволіла, коли вже відмовляється від гуманітарної допомоги. Потягли солдатів за рукави, щоб залишили їм пакет, а вони вже передадуть Сенці, коли та заспокоїться.

Час минав, і Сенка, замість загального співчуття, викликала вже насмішки. Її історію про підкинуту фотографію, що постійно ускладнювалася, ніхто не хотів слухати. Вона все-таки старалася утвердити історію, в якій її Машо залишиться чистим. Щодня вона потребувала нових подробиць. Сьогоднішні сумніви блискавично розтоплювали вчорашні пояснення. Але історія про щасливу любов завжди перемагала. Заради неї варто було пожертвувати всім, навіть глуздом. Окрім цієї історії, в охопленому війною місті Сенка не мала нічого.

Що було далі — не знаю, бо поїхав з Сараєва, але це вже й не важливо. Підтвердилося, що вірність знову стала першопочатком любові, можливо, навіть важливішим за саму любов. Але за межі цієї історії сягає потреба в конструюванні фабули, щоб створити обрамлення, яке виправдає саме життя і наприкінці надасть йому хоч якогось сенсу.

Люди, що про цю війну пишуть без статусного інтересу чи особистого зацікавлення в живих і мертвих головах, отже, люди, яких дуже мало, але які все-таки є, роблять те саме, що робила Сенка. Без жодної користі для себе чи для інших вони відчайдушно пробують відновити розбиту картину світу. Точність в описах і довжелезні переліки, конструкції, що ображають «громадськість», тексти, які правовірні називають національною зрадою, — усе це тільки марні намагання в Істині знайти причини залишатися у власній шкурі. У часи, коли все втрачено, вірність залишається єдиним, у що вони можуть вірити. Коли нагорі писатимуть історію, тільки люди на кшталт Сенки опиратимуться їхній брехні.

Трапляється іноді посеред ночі прокинутися в чужій кімнаті з видом на рум'яні чоловічі стопи і тяжким, придушеним звуком чийогось хропіння. У перші хвилини не розумієш, чому ти тут, тебе пересмикує від картинки, яку не можеш упізнати, поки не прокидаєшся остаточно. Тоді згадуєш, що тебе сюди привело, привід зазвичай не буває неприємним, але голова твоя вже працює, як машина, що вийшла з ладу, а сон нестерпно далеко. Безсоння важко перебути на тому незнайомому місці, де нічого, окрім думок, тобі не належить. Сусід на іншому ліжку задоволено крекче, без ритму й мелодики, ніби ніколи й не перестане. Ніч достатньо довга, а свідомість достатньо ясна, щоб до ранку перебрати всі свої кошмари і зустріти його сивим. За таких обставин, саме тоді, збагнеш, як бракне тебе для тебе самого, без всіх тих маленьких і великих речей, що в паузах між снами й подорожами створюють твоє життя. Після готельного безсоння, особливо якщо на другому ліжку спить незнайомець, ти вже ніколи не захочеш подорожувати. Вранці, далекий і чужий, прощаєшся холодно, не залишаєш телефону й адреси, інакший, ніж був учора і в усі попередні дні. Позаду тебе залишаються стурбовані обличчя, провалені шанси на дружбу та неясні туманні сумніви. Ніхто не знає, та й не треба, щоб знав, що ти всього лише захотів повернутися у знайомий світ. Незнані краї, нові люди та міста цікаві до тієї лише хвилини, коли бозна-чому відчуваєш у них порожнечу.

Юришичі плакали цілими ночами перед від'їздом. Дід, бабця, донька та онук. Старий дивився на небілену стелю, згадував мішки з вапном, що стоять на горищі уже два роки, і починав ридати. Стара, ставлячи в шафку щойно вимиту джезву, думала, що більше ніколи її не візьме до рук, також приєднувалася. Донька повторювала, що життя все-таки найважливіше, і теж квилила, мабуть, над своєю мужністю. Онук плакав, бо плакали всі і тому, що це вже був такий звичай. Конвой, власне кажучи, вже сім разів відкладали, і вже сім разів сім'я Юришич зустрічала останній ранок і прощалася зі своїм домом.

Кожна затримка приносила миттєве полегшення, але кожну наступну останню ніч робила ще тяжчою. Почуття концентрувалися довкола дрібничок, що для нормальних людей нічого не означають, поглинали їх та, як затяжкий вантаж, важчий за валізи й сумки, лягали на душу. Кожного дня стара Юришичева запихала між речей, зібраних у дорогу, ще якусь дрібничку, ту, яка спровокувала її останній плач. Між пальтами, сорочками й черевиками були кришечка від цукерниці, ложки, порожні запальнички, брошура-інструкція для морозильної камери, нікчемні дурниці, що були важливими тільки в ту мить, бо ж були частиною того, по чому людина впізнає свій дім, того, що не беруть у жодну подорож.

Конвої зазвичай відміняли вже тоді, коли мандрівники збиралися на автовокзалі. Потім торби доводилося волокти назад, сусіди витріщалися у вікна, Юришичі всміхалися, тільки малий був невдоволений, що пригода знову зірвалася. Старий прочиняв усі вікна в квартирі, ніби вони повернулися після тривалого від'їзду, з літньої відпустки, скажімо, а тоді брався лагодити вічно поламаний кавовий млинок. Стара бурчала, що влада, ти бач, не пропускає людей навіть тоді, коли четники пропускають, і повторювала, що всі вони однакові. Старий ритуально ставив млинок на стіл і говорив: «Нічого не однакове і ніхто не однаковий, тільки ти завжди однаково дурна». Стара п'ять хвилин мовчала і трохи довше дулася, він підходив до неї, обіймав, як і п'ятдесят років тому, і ніжно шепотів: «І ми підемо на той світ, як Омановичі». А Омановичі — то була стара подружня пара з нижнього поверху, вони загинули минулої зими від четницької гранати, коли разом слухали новини по радіо. Стара дивилася на нього і лагідно відштовхувала від себе, як традиційно відштовхують чоловіків, що висувають чудернацькі любовні пропозиції.

На восьмий раз конвой прорвався. Місто лишилося десь за спиною, страхітливо недосяжне, а Юришичам відкрилася картина світу без облоги. Старий зі старою мовчали й дивилися в порожнечу, донька показувала онукові дуб і казала — це дуб; ялину і казала — це ялина; корову і говорила — це корова; море і говорила — це море. Малий розплющеним носом залишав кола на склі. У Спліті вона йому сказала — це Спліт, і він запитав — а де Сараєво. Старий тоді вперше за всю подорож заговорив: «Сараєво там, де й було, тільки нас більше немає!» Стара знову почала плаката, а донька поставила сумки і розлючено викричалася на нього. Малий подивився на них здивовано і попросив морозива.

Розпаковані речі переважно нічого не були варті, принаймні оті дрібниці. Юришичі розклали їх на підлозі кімнати і здивовано питали себе, нащо все це привезли. Наступного дня згадали й усе те, що забули. Дурниці, які залишилися в Сараєві, здавалися дорожчими від золота, на відміну від привезених із собою дурниць. Але не було кому за ними повернутися. Усі знайомі виїхали, допомоги чекати не випадало, принаймні не від тих, хто ще згадає.

Історія про Юришичів — насправді щаслива історія. Усі живі, з ними не сталося нічого надзвичайного, навіть нічого такого, з чого можна виснувати мораль. Її варто записати лише через ті прокидання в готельному номері, що підштовхують тебе до якнайшвидшого повернення додому, у єдиний твій світ. Спокійно оплати готельний рахунок і зайди до бару на ще одну каву. Перекинься з офіціантом двома-трьома словами, а там вже й пора потихеньку… Ти не один з тих, кого у безкрай, з одного кінця міста на інший, на декілька кроків позаду супроводжує маленький рудий пес. Марно озиратися і спробувати погладити його, бо тоді він тікає. І завжди повертається, щойно мандрівник рушає далі.

Справжня сварка стається тільки тоді, коли Зоран десь у сусідстві відкопує ваги.

Вони стоять посеред великого обіднього столу, на чолі столу та поруч — два стільці, для Діани та хлопчика, а в кутку кімнати величезна купа звалених речей: сорочки, джемпери, черевики, сумки, книги, касети, статуетки, спальні мішки, хокейний шолом, плеєр, бейсбольна битка, здутий футбольний м'яч, фотомонографія про зеницьку залізницю, косметичка, пальта, лижна куртка, ліхтарик на батарейках, студійний мікрофон, два будильники, солдатські столові прибори, комікси, коробка з родинними фотографіями, гребінці, сонцезахисні окуляри, рушники звичайні та пляжні, дерев'яна скринька для прикрас, червоний макет «Феррарі», семеро олов'яних солдатиків, торбинка з документами…

Перед Діаною лежить великий листок білого паперу та олівець, хлопчик, ніби перед контрольною з математики, охолоджує спітнілі долоні об лаковану поверхню столу. Зоран поправляє ваги.

— Діано, пиши — товстий жіночий светр, півкіло. «Травницька хроніка» і «Шлях Алії Джерзелеза»[51] — теж півкіло, чоловіче пальто п'ять кілограмів, словник англійської мови три з половиною кілограми, сім дитячих майок — двісті п'ятдесят грамів…

За три години зважування закінчилось, хлопчик і далі нерухомо сидить, Діана підраховує. Кладе олівець на папір, мовчить кілька секунд і видихає:

— Сто сімнадцять кілограмів і двісті п'ятдесят грамів.

Зоран бере свої старі джинси і кидає їх в інший кут кімнати, тягнеться за олов'яними солдатиками, і тоді хлопчик кричить. Зоран смикається, ніби доторкнувся до гарячої плити, а потім бере спальні мішки.

— Е, цього не чіпай, звідки знаєш, що нас там чекає!

— Жінко Божа, а ми не їдемо туди, щоб у спальниках спати.

— Ну так, нас же Керрінґтон повезе до себе додому, а Клінтон у своє ліжко покладе. Наші з дитиною мішки не чіпай, а ти, якщо хочеш, мерзни.

Зоран сідає на вільний стілець, розводить руками і спирається долонями на коліна. До купи підходить Діана, в ліву руку бере «Травницьку хроніку», в праву Біблію.

— Обирай!

Зоран встає, розлючено забирає в неї книжки, хлопчик починає плакати, перекидає стілець і зачиняється у ванній. Починається сварка, у якій важко розібрати слова, суперечка вже й не стосується речей та їхньої ваги, сиплються докори за всі криві погляди і за все лайно, яке одне одному зробили за останні п'ять років. Аж над ранок, захриплі й спітнілі, заспокоюються і починають механічними рухами і з тупістю в поглядах відкидати джемпери, книжки й сорочки. Хлопчик не виходить з ванної. Про нього згадують, тільки коли знову зважують речі. Зоран знаходить його сплячим на кахлях. Бере на руки і ніжно відносить у ліжко. Мовчки вони розпихають речі по торбах і перевіряють ще раз. Шістдесят шість кілограмів, рівно стільки, скільки можна взяти на всіх. Зовсім розвиднюється, коли вони нарешті лягають поспати. На купу відкинутих речей більше навіть не озираються.

Першим із дому виходить хлопчик. Дві сумки в руках і хокейний шолом, ніби ковбойський капелюх, висить за плечима. За ним Зоран та Діана з валізами. Вона повертає господарю ключ.

— Квартира прибрана, ми їдемо, у вітальні залишилися деякі речі, то якщо вам щось треба звідти — беріть. Усе інше викиньте.

Люди заніміло дивляться на неї. Господар мляво простягає їй руку. Діана ще більш мляво відповідає на рукостискання.

На автовокзалі, окремо від інших, наче заховавшись, стоїть автобус, що перевозить боснійських біженців до віденського аеропорту. Працівники американського посольства викликають їх і позначають в списку. Рідня та друзі стоять збоку і плачуть. Білявий молодик із сильним іноземним акцентом офіційним тоном повторює, щоб проводжаючі не крутилися серед тих, що від'їжджають. Троє хлопців сміються і махають дівчині, що махає їм у відповідь костуром. Один кричить: «Не плачте, люди! Америка — велика країна!» Усі сміються, а він, втішений реакцією, знову повторює свій лозунг.

Із таксі виходить стара мусульманка з хусткою на голові, за нею дівчина, яка підхоплює під руку чоловіка з пов'язками на обох очах і в темних окулярах поверх них. Його незграбні рухи свідчать про те, що осліп він зовсім нещодавно. До нього підходять двоє кремезних типів, обіймають, цілують в обидві щоки. Шириться шепіт, що сліпий — останній захисник одного вбитого боснійського міста. Гурт розступається і відкриває прохід сліпому та його супутниці; повз американця вони підходять до групи, що лаштується на виїзд. Сліпий щось говорить, усміхається, ручкається з людьми і ритуально двічі цілується.

Після багаторазово повторених вітань туга перетворюється на нудьгу, інші мандрівники починають обмінюватися майже куртуазними усмішками, а хлопець-мітингувальник, знову жартома, заводить пісні: «Проклята Америко, уся золота, що мені твої простори, коли я сирота…» Реакції, втім, ніякої.

Нарешті з'являється водій, махає американцям — і ті починають перекличку. По одному боснійці заходять в автобус, сідають на встановлене місце і поглядом повертаються до тих, що їх проводжають. Кожному стріляє в голову все, про що не сказав, кожен починає за склом ворушити губами, робити гримаси, приглушено гукати. Коли всі пасажири вже всередині, водій заводить мотор і виходить з автобуса. Біжить до автостанції, наче й не збирається нікуди їхати.

Повертається за п'ять хвилин, ручкається з кожним американцем, заходить в автобус, долинає пердіння гідравліки, двері зачиняються, пасажири на півслові припиняють ворушити губами, автобус рушає, а коли об'їжджає проводжаючих, всі озираються. Дівчина обертає сліпого, і він, як механічна лялька, розвертається разом з усіма і махає вслід невидимому звуку мотора, звуку, що смердить бензином і старими рибальськими човниками.

Товариство мовчки розходиться, тільки якийсь дід у французькому береті жваво коментує:

— Бий мене сила Божа, якщо я це зрозумію. Мейра з Сараєва повезла двадцять два кілограми речей, і в Америку можна брати тільки двадцять два, але ті двадцять два нині вранці ще були п’ятдесятьма. Якщо її в Америку не пускатимуть, муситиме все переполовинити. Наприкінці в неї нічого не залишиться, але й те ніщо двадцять два кіло важитиме. Ось до чого докотилися.

Біллі Голідей багато пила і надто довго жила в диму, тож і виглядала такою нещасною і виснаженою. Співала так, як могла б співати сама печаль, і це подобалося людям. Пізніше почали народжуватися дівчатка з її обличчям, чорні та білі, однаково змучені, хирляві й вразливі, з чиїх легень джаз не рвався, але їхні вуха однаково довірливо ловили його звуки. Він споживав їх так, як вони споживали алкоголь, а в якихось сірих під'їздах, десь над ранок, самотні й печальні, вони вивертали його тяжкими, розхитаними синкопами буґі. Різниця між ними та Біллі полягала тільки в тому, що її туга була первинною, а їхня — похідною. Джазова співачка створила те, що фізіологія вивергала з наших дівчат.

«Дзвін» — це був клуб у підвалі якогось австро-угорського будинку, приміщення з тисячею склепінь та арок, розламане, як літера Г. Тремтячий звук труби ламався посередині. То був джаз, детермінований архітектурою, і його не могли виправити ні потужні динаміки, ні їхнє розташування, ні спроби хазяїна підніманням і опусканням басів, стишуванням і підсиленням створити для всіх однакове враження. У «Дзвоні» здавалося, що два краї клубу завжди слухають різну музику. Одні дивились перед собою порожніми очима, сп'янілі від гучного звуку та пива, з розширеними від героїну зіницями, а інші весело сміялися, поза межами всіх звуків і відчуттів.

Чоловік за шинквасом звався Сем. Принаймні поки протирав склянки, розливав напої та всміхався гостям. Взагалі його звали Семездин. Але це ім'я було задовге і потребувало значно довших та глибших поглядів, ніж їх міг дозволити собі відвідувач «Дзвона». Господаря звали Ведран. Смаглявий, вусатий і неголений мексиканець, поруч з яким завжди була нова дівчина. Кожній він пояснював, що саме це життя, найкраще з можливих, особливо якщо проводиш його під музику «Дзвону», під той гнилий джаз, що змішується з пивом, димом трави в легенях і звуками з мінаретів — спосіб вирватися з реальності, летіти над мокрими сараєвськими вулицями і над жовтою каламутною Міляцкою. Ведран залицявся до дівчат, говорячи їм речі, у які не вірив сам, віри в які не очікував і від них, але гепенінґ завжди завершувався довгим і вологим поцілунком. Усі погляди були прикуті до цього союзу, хоч він ніколи й не приносив нічого нового. Тільки Сем, звісно, в черговий раз посміхався, свідомий того, що Ведрани приходять і йдуть, а бармени завжди залишаються.

Незадовго до світанку, у той час, коли всі випили вже все і коли бармен з аптекарською точністю вимірює рівень у кожній пляшці, якась дівчина завжди сиділа за баром, цідила еспрессо і за розпатланим волоссям ховала сльози. Останні гості вдягали пальта, Ведран давно пішов, а Сем краєчком ока пеленгував когось, хто б відвіз його додому.

Дівчина, що плаче, означала продовження ілюзії. Але, якщо вже перейдено межі пристойності і якщо всі переповнені джазом, то її могли тільки зневажати, якщо вона ще не почала їх нервувати. Вона була важливим попередженням, що не можна переходити межу, що годиться повернутися до реальності, вийти із екстатичного заціпеніння і повернутися до нудного, а насправді єдино можливого денного ритму. Прийняти її сльози означало те саме, що й стати наркоманом, відірватися й полетіти туди, де живуть ті, що вважають, нібито ілюзія може стати моделлю для життя. Біллі Голідей цілком собі нічогенька, поки не стане єдиним вибором.

І тому нам варто піти додому, в туман, сніг і в тепле ліжко.

Одного дня реальність увірвалася у «Дзвін». Гості спакували свої студентські сумки і роз'їхалися по містечках, де народилися. Сподівалися, що там виживати буде легше. Добой, Тешлич, Баня-Лука, Мостар, Чапліна… Ведран з вікна своєї квартири побачив циклопове око танкової гармати, що витріщалося просто на нього. Злякався, взяв за руку дівчину-на-той-день і втік у спокійний район міста. Платівки, касети і грамофон згоріли. Джаз горить так само, як народні пісні, панк, як «Дорз», зрештою. Він оселився в закинутому підвалі з однією-єдиною дівчиною, що, ніби горобчик, ніби Едіт Піаф, тремтіла в його обіймах, коли довкола рвалися снаряди.

«Дзвін» пограбували місцеві бандити в камуфляжі, дерев'яною барною стійкою сусіди палили грубки в перші холодні дні, клуб перетворився на голий підвал без будь-яких ілюзій. Сем одного разу показав іноземним журналістам це місце, цю холодну й пусту діру. Вони роззиралися, не вірячи, певно, що тут колись був джаз-клуб. Зрештою, що ті нещасні, голодні й злиденні боснійці могли знати про джаз, про засклені мансарди Мангеттена, де хтось у темному алкоголі топить свою тугу. Серед іншого й через те, що Біллі Голідей уже давно мертва.

Боюся навіть думати, де насправді живу. У місті, що, так само, як інші міста, сповнене кольорів, знаків та дороговказів, які точно, ніби метроном, для кожного визначають його місце і його сенс. За сто кілометрів від краю світу, тут люди планують своє майбутнє, шевці лагодять зимове взуття, кравці шиють одяг, що від випадку до випадку прослужить ціле життя, письменники розпочинають тритомні родинні саги, що писатимуться десятками років. Життя розмірено пульсує, з маленькими зрадами та паузами, ніби гра з чеками та кредитками; люди тривають у замкнених колах, мерехтять, як неонові реклами, ритуально проживають свій вік, від утроби до могили, далекі від усякого апокаліпсису. Живуть, власне, так само, як жив я доти, доки війна в моєму місті поламала всі речі й розбила всі ритми. Перед тим, як страх змусив мене відкинути будь-які вагання й кинутися навтьоки. Усе моє залишилося позаду, аби бодай у спогадах вимірювати ціну страху. І дім, і книги, холодильник, відео, меблі, відчуття, що маю заощаджувати на якесь завтра… Зараз гроші можу витрачати вільніше, ніж будь-коли, бо знаю: їх недостатньо, щоб купити в цьому місті щось важливе. Хоч би й мікрохвилівку. Але, доки маю їх, харчуюся в дорогих ресторанах, залишаю чайові, не рахую дрібні купюри. Почуваюся монахом, що не має нічого свого, та все ж таки багатий — маю свободу вибору. Уже наступного моменту можу бути деінде; зрештою, можу бути ніде, в світі простодушних мрій, віри чи фаталізму. Байдуже.

Часто мені до рук потрапляють листи, адресовані комусь іншому. Люди думають, що я й досі маю зв'язок із тим, залишеним містом, приносять їх і просять, щоб я з оказією відправив. До міста, з якого я втік, більше не їздять листоноші, не літають поштові голуби; залишилися тільки таємні й непевні зв'язки, і я мав би бути одним з таких. Якийсь час тому мені передали листа для чоловіка, що був уже мертвий. Його вбили, коли стояв на порозі й курив. Так принаймні повідомляли.

Тому, хто приніс листа, я не хотів казати правду, бо він, мабуть, не знав би, що робити з такою правдою. Листа я запхав у шухляду, сподіваючись, що він зникне. Щоразу, коли я відкривав шухляду, шукаючи зовсім інші речі, лист плутався під руками. І коли ще одна смерть стала лише частиною історичної пам'яті, і коли вже не було туги, що її супроводжувала б, я вирішив того листа відкрити. У ньому знайшовся зовсім незнайомий мені чоловік, з іноземним іменем та прізвищем; і оскільки мене особисто він не стосувався, я сприйняв його лист як літературний текст, далекий від реальності і трохи ближчий до спогадів.

Дорогий друже

я поїхав, не попрощавшись, бо в той момент лише так і можна було поїхати. Зараз пишу тобі, щоб між нами не залишилося порожнечі, або щоб ти не подумав, ніби зненацька сталося щось, що зіпсувало наші стосунки. Я ніколи не говорив тобі про від'їзд, бо це було б непристойно. Гадав, що подумаєш, буцім я вважаю своє життя ціннішим за твоє, себе — дорогоцінним представником роду людського, чи принаймні що спасіння хочу шукати у Морійоновому ковчезі[52]. Я поїхав через те, що боявся, та ще й тому, що знайшов ту кляту можливість вибору. Це гола й банальна правда, яку кажу тобі одразу на початку. Не зайшов попрощатися, бо навіть для цього мені забракло сміливості.

До міста, де я вирізнявся навіть кольором шкіри, приїхав п'ятнадцять років тому. Це ти знаєш. Я був з колонії «неприєднаних» студентів, що приїздили в Сараєво, як до воріт білого світу, того, що диктує правила гри і формує мрії про Ельдорадо. Це місто не було Парижем, Лондоном чи Нью-Йорком; було трохи менш блискучим за наші мрії, але в основі всього лежала якась модель Диснейленду — місця, де миші, пси, коти, гноми та коні живуть в одній історії. Чорного серед білих вітають без особливої ненависті та без надмірної любові. Тільки коли ми напивалися й сварилися із Сашею, він міг вилаяти «мою матір негритянську». Саме матір негритянську, хоча що йому до неї. В інших містах, скажімо, ніколи не згадували мою негритянську матір, але ніколи не пили зі мною пиво з однієї банки. Подібну лайку, трохи видозмінену, адресували й тим, хто не був чорний. Сербам, хорватам малого і великого зросту, товстим, горбатим, кульгавим, албанцям, вірянам (цим з найбільшим задоволенням лаяли Бога), кондитерам, пекарям, солдатам… Це була брутальна лайка, що завжди цілилася у щось очевидне, що у комусь найперше впадає в око як його вада, але не може навіть вадою бути — тільки особливістю. Ефект лайки тривав коротко, і до неї всякий, хто трохи довше мешкав у Сараєві, легко звикав. Або ж не звикав ніколи, якщо не розумів: лайка означає «я бачу, що ти такий і такий, але мені це не заважає». Хоча це завжди може бути використано проти тебе. Не скажу, що так вже насолоджувався сараєвською лайкою, але, може, через них лишився на все життя (бо й досі не знаю, чи це, що потім — життя) у тому місті.

Від початку мені було зрозуміло, що ненависть, якою плювалася артилерія з гір, виросла не з сараєвської лайки. І ні з чого іншого, що я знав у Боснії. Ненависть, з якою мені доводилося стикатися, була занадто індивідуальною, щоб з неї могло вирости колективне зло. Боснійці ненавиділи довго, стійко і з насолодою. Мусив прийти хтось із гарматами, танками й літаками, щоб організувати цю ненависть. Той, хто прицілився з міномета, я це відчував, прицілився, щоб убити когось, близького собі, когось, кого лаяв занадто часто, і з ким би всі свої непорозуміння міг розв'язати у п'яній бійці. Кулаками чи ножем.

Убивання в Боснії, оте воєнне, виглядало мені як технологія, порядок, далекий від того, який знав я. У цій країні камені прикуті кригою до землі, а собаки спущені з ланцюгів, але ніколи, окрім як тепер, на тебе не кидалися всі пси. Завжди тільки один. Щоб напали всі, треба було щось більше, щось на кшталт системи, державної чи пекельної, яка мала опрацювати злочин ідеологічно, захистити його тисячею порожніх історій, включно й з отією про відв'язаних псів та прикуті камені.

Спершу ми вірили, що від Зла треба будь-якою ціною відрізнятися. Тут я був привілейований через колір шкіри. Якби в ті дні можна було вирішувати, всі сараєвці стали б неграми. Сусіди дбали одне про одного, разом харчувалися, ділилися останньою жменькою рису. Вірили, що добро спокутує гріхи, що Бог і люди побачать, які вони, і звільнять їх від страждань. Відколи почалася війна, я не бачив у Сараєві атеїстів. Знайомі з ритуалами йшли до церков та мечетей, незнайомі — створювали власну систему знаків, що демонструвала їхню відданість вищому принципові чи Богу. Кожен носив у кишені амулет, що проводив його неушкодженим поміж куль і снарядів, кожен, прокидаючись, усвідомлював, який він дрібний і непомітний у космосі, і як йому того дня годиться горнутися до інших. Щоб стати більшим і так врятуватися.

Іншими були тільки розбійники. У Сараєві на початку було тільки дві категорії людей — метафізики та розбійники. Оці другі вірили в конкретне майбутнє, поки ми вірили в майбутнє обіцяне. У те, що його пообіцяли самі собі після того, як постановили, що відрізнятимемось від убивць. Кожна нова смерть була надією в стражданні, вірою, що жахіття припиняться хоча б тому, що давно перейшли межу доброго смаку. Ніхто й подумати не міг, що після приїзду Міттерана все буде так само погано. Він усе бачив — отже, вже й знав. А той, хто знає — зробить нам добре. Коли він поїхав, розбійники тільки підняли ціни на все, а четники спалили Вєчніцу[53], і разом з нею — все записане знання. Це був знак, що правда таки нічого не варта.

Пригадуєш, який тоді відчай запанував? Спочатку говорилося, що серби захоплять місто, потім — що нас виріжуть до ноги, а коли збагнули, що не станеться ні першого, ні другого, зрозуміли, що й ми маємо бути інакшими. Білий світ став об'єктом ненависті, від Бога чогось очікували тільки за звичкою (чи все-таки зі страху, щоб не сталося найгіршого), а між людей хрускотів сибірський лід. Спохмурнілі міщани тягнули каністри з водою, рубали дрова по парках і шукали нової можливості вибору. Іноземні журналісти заговорили про «столітню ненависть» й незбагненні племінні конфлікти, а боснійці все рідше намагалися їх переконати, що це неправда. Війна мусульман і хорватів означала кінець «м'якої війни», кінець ери добрих людей. Одні про одних почали говорити те, що про всіх давно вже говорили четники. Повірили, що врятуються, якщо будуть такі ж, як вони, що тоді Бог і люди подарують їм можливість вижити. Якщо не прийняли їхнього Добра, мусять прийняти їхнє Зло.

З кожним новим днем ситуація все більше підтверджувала брехню про боснійську ненависть, брехню про землю крижаної нетерпимості. Але, оскільки ніхто нічого не зробив заради Істини, вона перестала функціонувати як аргумент. Якщо колись писатимете якусь історію, не вірю, що бодай згадаєте про неї. Хоча б посиланням. Істина буде образливою, якщо хтось колись її озвучить, як для сербів, так і для хорватів та мусульман. Перші ініціювали й вчинили злочин, а другі у своєму стражданні повірили, що мають право думати й чинити так, як перші. Усе, що далі відбуватиметься, буде тільки рефлексом того катарсису зі зла, але не матиме жодного зв'язку з тим, чим були Сараєво і Боснія. Чи бодай з тим, як я їх сприймав.

Кажу це не для того, щоб виправдатись, кажу, щоб ти знав, який я їду і яким буду завтра. Крім того, там, куди їду, ніхто мене, як чорношкірого, не питатиме про мою історію з Боснією, а я мушу комусь її розповісти. Хто ж, окрім Саші й тебе, взагалі повірить, що я коли-небудь в житті був у Сараєві.

Коли Морійонів ковчег здійнявся над Боснією, я дивився на землю в ілюмінатор, доки вона не зникла. З повітря здається, що нічого й не сталося. Межі, поля і села виглядають так само. Навіть спалених будинків не видно. Здається, я навіть бачив копиці сіна. З висоти, з ангельської перспективи, добре видно, якою Боснія колись була. Ніжно, як сараєвська лайка, втопилася вона в сяючому морі. Відбите сонце боляче різало очі, і я не зміг більше дивитися. Пригадую, колись давно, у перший день весни, ґазда на Башчаршії зачинив майстерню й повісив табличку: «Зачинено через сонце». Хто ж буде працювати першого весняного дня.

Твій М.Л.

Я повірив патетиці цього листа. Може, тому, що автор його залишився мені невідомим. Лист — це, мабуть, ще й останній спосіб, у який можна про все це сказати щось, комусь. Усе інше написане — це тільки спроби створення рамки для нової реальності, чи пошук можливості якомога безболісніше розділити своє життя. На те, що сталося і що треба забути, і те, яке надходить, в якому людина, як і в кожній казці, мала б жити щаслива і задоволена аж до смерті.

О, яким же я почувався величним, коли відбив у саксофоніста дівчину просто в нього перед носом. Ми зналися поверхово, я побачив її у кав'ярні «Белґрад», сидить сама — можливо, когось чекає, я підійшов, сів, дивився на неї ніжно, посилав бездонні сині погляди, говорив безглузді, але розумні слова, послав їй повітряний поцілунок і став її хлопцем. Повільний та барилкуватий, позбавлений будь-якої кінематографічної привабливості, я залишив спустошеним його, такого високого, підтягнутого, гарного, щоправда, трохи невпевненого в спілкуванні, завжди мовчазного, окрім тих випадків, коли тримав саксофон у руках. Він заводив по сараєвських клубах, змушував тремтіти дівчачі коліна, породжував тихі страждання в душах порядних наречених, але, виходить, чи занадто цінував слова, чи боявся їх, от і не встиг у правильний спосіб і в правильне вушко прошепотіти щось про свою велич.

Ми з нею закохано простували променадом, я ввічливо з ним вітався, він чемно відповідав, а їй завжди було трохи незручно. Вона вимагала, щоб ми уникали тих вулиць і тих місць, щоб завертали кудись, де його нема. Я погоджувався, сповнений гордості й розуміння, говорив про нього завжди добре, але не без іронії та пародіювання дикції. Щоб уникнути звинувачень у ревнощах, я зізнавався, що глибоко страждаю, бо не вмію грати на саксофоні.

У тяжкі й туманні часи я тримав себе твердо. Мої слова потрапляли в ціль, як снайперові кулі, я говорив їй без тіні сумніву про красу жертви, про атаку на четників голіруч, іще задовго до того, як вони тут з'явилися. Я хотів бути великим, не тільки в порівнянні з передвоєнним великим вибухом, але й в порівнянні з ним, з його саксофоном, що в час партійних засідань і чітко промовлених, та все ж далеких погроз трохи втратив свою важливість. Саксофоніста я переміг на самому початку, але відчував потребу перемагати його щодня. Я говорив їй про знайомство з президентом, шепотів на вухо інформацію, що тільки за сім днів буде оприлюднена, а все для того, щоб його самого та його срібний звук зробити маловажнішим, непомітнішим.

Війну я зустрів, зневажаючи його саксофон. Той тип усе-таки був сербом, і можна було очікувати, що він, як настане час, зникне з міста і вигулькне на Пале, із саксофоном чи без нього, таким чином підтвердивши правильність її вибору, мовляв, позитивним героям у цьому фільмі не конче бути красенями, антигерої ж не обов'язково огидні. Але він все не їхав. Я бачив його в місті, такого згорбленого й мовчазного, вітався з іще більшою сердечністю, бо ж, їй-богу, годилося показати, як ти вмієш у найчорніші часи бути розсудливим та відрізняти тих, що стріляють, від тих, що грають музику.

А тоді надійшли п'ятнадцять найчорніших, найжорстокіших днів, коли через масований обстріл я не міг і носа з підвалу висунути. Нарешті таки вийшов, але саксофоніста в зовнішньому світі вже не було. Із часом я перестав думати про срібного музику, можливо, через те, що й вона поїхала з міста, і я залишився дбати сам про себе. Я й далі — звісно, коли не стріляли — голосно говорив, гримів голосом праведника і закликав усіх робити так само, як я. Я гавкотів, доки душа сповнювалася страху, і питав себе, чи слухають вони там, нагорі, не боги, а оті, біля гармат, те, що я белькочу. І якщо слухають — чи не набридне їм одного дня, чи вистрелять у мене, урвавши на півслові.

І коли страху стало забагато, а мої тиради вже не було кому слухати, я вирішив утекти. Зникнути з міста, що вже не було схоже на те, в якому я в кав'ярні «Белґрад» посилав поцілунки своїй вже колишній дівчині. Я помчав геть із тисячею виправдань на вустах і ще більшою кількістю пояснень у голові, опинився в мирному й тихому світі, між новими дівчатами та їхніми саксофоністами, щоб почати історію спочатку.

По якомусь часі мені до рук потрапила сараєвська газета, і на передостанній, райській сторінці я прочитав, що мій саксофоніст переселився в інший світ, захищаючи місто. Не дивно, що загинув — такий високий і з м'якими пальцями, він зовсім не годився для світу, у якому стріляють. На відміну від мене, що переконав світ у своїй важливості, а вказівного пальця мав товстого, потворного і викривленого, як в рекламі кулемета. Але я вмів говорити, а саксофоніст, бачте — ні. Ніщо йому вже не допоможе, він програв дві битви, за жіноче серце і за життя. Завжди, здається, почувався вищим і кращим, був сильніший і твердіший, але не вмів про це сказати.

Саксофоністи не пишуть історію, вони грають. А немовлені слова утворюють тишу, в благодаті якої, після базгранини і всіх воєн, спочивають ті, що вижили.

III. Who will be the witness

Зачуєш свист над головою, потім проминуть дві-три напружені секунди, а тоді внизу, десь у місті, пролунає вибух. Із твого вікна завжди добре видно це місце. Найперше високий, тонкий стовп пороху, що перетворюється на дим і вогонь. Ще якусь мить чекаєш, аби визначити, про який дім йдеться. Якщо пожежа буде повільна й лінива — отже, підпалило хату якогось сіромахи. Якщо вогонь здіймається великою синьою кулею, тоді горить чиясь любовно відремонтована мансарда з лакованою дерев'яною обшивкою. Якщо палає довго й рівно, то це дім багатого міського ґазди, повний старовинних масивних меблів. Але якщо полум'я шугне вгору зненацька, дике і безладне, ніби коси Фарри Фосетт[54], і ще швидше зникне, залишаючи тільки клапті попелу, які розносить вітер над містом — ти знаєш, що це щойно згоріла чиясь домашня бібліотека.

За тринадцять місяців бомбардувань ти бачив доста таких веселих смолоскипів, і тому думаєш, що Сараєво стояло на книгах. Якщо це й неправда, прагнеш казати, що так було, доки гладиш пальцями свої, ще не спалені.

У кожній приватній бібліотеці найбільше є непрочитаних книжок, тих, що купив через колір їхніх палітурок, ім'я автора чи й просто тому, що вони привабили тебе своїм запахом. До такої книжки часто торкаєшся в кілька перших днів по купівлі, розгортаєш її, читаєш два-три рядки і повертаєш на місце. За якийсь час забуваєш про неї, або й дивишся із відстані з неприхованою огидою. Часто тобі хотілося віднести її в найближчу публічну бібліотеку, подарувати комусь, збутися її в будь-який спосіб, але ніколи не випадало нагоди це зробити. Вона залишилася, як дивне підтвердження твоєї схильності до нагромадження непотрібних речей, що якоїсь болісної, вогняної хвилини перетворяться на нагромадження спогадів. Усі ці непотрібні й непрочитані книги обтяжуватимуть тебе, доки остаточно з ними не попрощаєшся. І майже зрозумієш веселість вогню — адже це такі самі він ковтав там внизу, в місті.

Менше тих книжок, з якими не розлучався із дитинства. Вони нагадували тобі часи, коли ти ще не навчився проскакувати сторінки і читати з верхнього лівого у правий нижній кут. То, мабуть, єдині книги, які ти справді прочитав у своєму житті. Усі добрі дитячі казки мали печальне закінчення, з якого нічого неможливо було навчитися, хіба що зрозуміти: туга — це така річ, яка робить фантазію важливішою за дійсність. У фільмі Джона Гастона «Мертві» одна жінка розплакалася, але не змогла пояснити чому. Коли ти це дивився, то подумав — ось воно, і тобі теж захотілося плакати.

Найменше тих книжок, які ти прагнув би довіку мати коло себе. Коли ти вперше читав деякі з них, завжди хотів затримати фінал. Пізніше вони збуджували тебе і своїм виглядом, і змістом. Але навіть їх, як і всі інші, ти муситимеш залишити, із гірким переконанням, що у цьому місті і в цілому цьому світі природний фізичний стан для книжок — вогонь, дим і попіл. Для когось пізніше це звучатиме патетично, але для тебе, надто коли приїздитимеш в інші міста і заходитимеш у ще й досі живі книгозбірні, голою істиною будуть тільки вогняні коси Фарри Фосетт. Краще, красивіше й бурхливіше за книжки горять тільки рукописи.

З вигасанням ілюзії про домашню бібліотеку гасне й ілюзія про цивілізацію книги. Одне тільки її ім'я, що зберегло старий грецький корінь — звичайний, як всі інші, але для тебе нерозривно пов'язаний з іменем Святої Книги — було підставою вірити. Та коли вони так вогняно і безповоротно зникали одна за одною, ти перестав вірити у сенс їхнього існування. Або ж їхній сенс найкраще збагнув той сараєвський письменник і бібліофіл, що минулої зими, замість витрачати дорогі дрова, грів руки над ватрою з Достоєвського, Толстого, Шекспіра, Сервантеса… Після усіх тих навмисних і випадкових пожеж утворився прошарок людей, що засвоїли гірку науку і готові завтра холоднокровно споглядати Дувр у вогні, не побігши навіть по кухоль води. Навіщо забороняти полум'ю ковтати те, що вже проковтнула людська байдужість. Краса Парижа чи Лондона — тільки алібі для злочинців, через яких Варшави, Дрездена, Вуковара і Сараєва більше нема. А якщо будуть, то у них житимуть люди, які навіть у часи найпевнішого миру лаштуватимуться евакуюватися, заздалегідь готові зректися своїх книжок.

У світі, такому як є, існує єдине головне правило, яке сформулював Зуко Джумгур[55], думаючи про Боснію. Воно зводиться до двох постійно складених валіз. У них мають вміститися все твоє майно і всі твої спогади. Усе, що не вмістилося — вже втрачене. Причин, сенсу та пояснень шукати марно. Вони обтяжують, так само як і спогади. Тобі не залишається нічого іншого, ніж чемно повертати позичені книжки, пробувати уникнути дарованих чи загубити їх, а написані — слати друзям, які живуть далеко один від одного, щоб полум'я поглинуло їх вже тільки тоді, коли вся земна куля повернеться у стан, у якому була мільйони років тому.

Усі спалені домашні бібліотеки Сараєва не можна ні переписати, ні запам'ятати. Та й нема заради кого. Але як пожежа всіх пожеж і вогонь всіх вогнів, як фінальний міфічний попіл і прах, пам'ятається доля сараєвської університетської бібліотеки, знаменитої Вечниці, чиї книжки горіли цілий день і цілу ніч. Вона спалахнула — отак, після свисту і вибуху — рівно рік тому. Можливо, саме в чергову річницю ти читатимеш це. Погладь ніжно свої книги, незнайомцю, і пам’ятай, що вони — тлін.