Історії про людей і тварин

Кицька Людина Пес

У коробці з-під черевиків, серед кількох сотень родинних фотографій, на яких переважно ті, кого більше нема, є один дивний знімок. За столом, поставленим під якимсь деревом, схоже, під яблунею, сидять і грають в карти четверо чоловіків. Один з них, що видається наймолодшим, дивиться в об'єктив та всміхається. Ліворуч від нього абсолютно лисий п'ятдесятирічний чоловік у костюмі з краваткою-метеликом наче й не помічає, що його фотографують. З правого боку старий, простецького вигляду, в робочому одязі, що в ньому ходять у поле, в забрьоханих гумових чоботях, лівим ліктем спирається на стіл, а в правій тримає карти. Четвертий до нас розвернутий спиною, обличчя не видно, сивий, із пишним довгим волоссям, вбраний, як міщух, у черевиках «шиммі». Трійця так захоплена картами, ніби грає вирішальну партію — всі, окрім того наймолодшого, світловолосого хлопця, у вигляді якого є щось від німецьких солдатів з фотографій часів Другої світової війни. І ще дехто дивиться в об'єктив і всміхається так широко, аж видно всі зуби: німецька вівчарка з язиком висолопленим, наче надворі спекотне літо, і нашорошеними вухами; собака виглядає якось по-панському, як той метелик на шиї лисого чоловіка, ніби позує для обкладинки журналу про сім'ю та дім.

Коли після війни я трохи розбирав старі документи й папери, шкільні зошити з математики та історії, до половини списані теслярські записники, родинні щоденники, листи, свідоцтва про народження й смерті, посвідчення, дипломи, медичні довідки, дозволи на пересування у комендантську годину, трудові книжки з розписаним загальним стажем і фінальною печаткою перед виходом на пенсію, а також купу вирізок зі старих газет, із яких уже годі зрозуміти, чим вони могли бути для когось важливі, надибав ту коробку, і, коли спробував якось впорядкувати фото з неї, розкладаючи по альбомах та відкладаючи убік ті, що хотів би забрати з собою в місто З., де вже певний час, проти власної волі, але під тиском життєвих обставин, жив і працював, натрапив і на цю загадкову фотографію. Треба було дізнатися, хто ці люди, аби вирішити, що робити зі знімком.

Мати довго роздивлялася фото, робила гримаси, як жінка, що в супермаркеті розбила пляшку з олією, а потім розводить руками, запевняючи продавчиню, буцім стояла щонайменше за три метри від полиці, з якої впала пляшка, і зрештою таки сказала: «Слухай, здається, це Джина! Її я знаю, а оцих, що в карти грають, ніколи не бачила». Бабця Франка, якій виповнилося дев'яносто сім і яку я тоді востаннє бачив живою, упізнала яблуню. Колись росла перед гаражем в нашому обійсті в Іліджі. Вона рано достигала, давала блідо-рожеві плоди, солодкі й сипкі, які швидко гнили та не годилися ні на компот, ні на повидло, ні на сік. У ті п'ять-шість днів, коли яблука достигали, всі їли їх, щоб не викидати, носили мішками по сусідах, а яблуня, бідна, родила рясно, давала понад сто кілограмів, і то щороку, без перепочинку, навіть коли на жодному іншому дереві в нашому іліджанському садку не було ані яблучка. Але що ж, коли яблука негодящі! Одного року після війни, коли вже всі серця скам'яніли (один син загинув у німецькому війську, інший льотчиком союзників, брат не повернувся з Ясеноваца[56], сестрин чоловік опинився на Голому острові), вирішено було таки зрубати яблуню. Не було іншої причини, окрім того, що її яблука швидко гнили. То мав би бути 1955 чи 1956 рік. Отже, фотографію зробили десь за рік до того. Хто ці люди на ній? Бабця Франка знизала плечима. А пес? «Та це ж Джина!» — зачудувалася вона так, наче я поставив їй найдурніше питання на світі, тоді як всі точно мають знати, що то за Джина.

Хоча я й планував затриматись у рідному місті на коротко, тільки повирішувати найголовніше і більше ніколи не повертатися в це поранене місце, з яким у мене вже давно, ще з передвоєнних часів, не було взаємності, фотографія мене затримала. Не міг її просто так викинути, хоча мати до цієї справи була байдужа, а бабця Франка вже була однією ногою в могилі і не переймалася речами, які залишає по собі, турбувалася тільки про свій вихідний костюм, — в оперу та на виставки, — в якому її ховатимуть, тож раз на тиждень міняла нафталінові кульки, щоб міль не побила її смерть, а серед всіх фотографій на світі її цікавила тільки одна, зроблена в автоматі на Скендерії, того єдиного разу, коли вона після війни дійшла до центру міста, бо ця фотографія, вирішила вона, буде на її некролозі, прикріпленому кнопками до телеграфного стовпа в кінці нашої вулиці. Якби могла, вона б уже зараз замовила друк того некролога, щоб власноруч віднести його в кінець вулиці, власноруч загнати кнопки в стовпа, а тоді повернутися додому і того ж вечора померти, щоб її змогли поховати наступного полудня — їй уже довший час подобалися саме ті проводи ополудні. «Ти впевнена щодо собаки?» — перепитав я, все ще сподіваючись якось її розворушити. «Божечки, ангеле мій, та що з тобою, хіба ж я можу Джину не впізнати? Скоріше би вас усіх позабувала, ніж її».

Того ж вечора я пішов на Долац-Мальту[57], до тітки Філомени Руссо, сестри бабці Франки, старої діви, що ніколи не була заміжня, але пам'ятала і переважно зневажала кожного чоловіка, що в останні вісімдесят років з'являвся в котромусь із трьох наших будинків: у тому, що в Іліджі, в Дубровнику, а також в Сараєві. Вона роздивлялася фотографію, вимовила тільки поважне «пхе!», і перевернула знімок, поглянувши, чи на написано чого на звороті, а потім довго й розлого розводилася про те, ким би могли бути ті четверо дикунів під нашою старою яблунею, яку ми вбили, щоб не носитися з її підгнилими плодами. Очевидно, вона теж нічого не знала. «Але поглянь, і вона тут, її точно маєш знати, це ж наша Джина».

Після того я сів у своє авто і поїхав у Какань. Мале, задимлене колись шахтарське містечко, де постійно траплялися нещасні випадки в шахтах, куди ми кожної весни та осені їздили навідати тамтешню рідню, і з тих поїздок я щоразу привозив нову дитячу хворобу. Висипка, скарлатина, вітрянка, все це я підхоплював за ті дві-три години, що ми проводили в Какні, між родичами, що пили ракію з келишків, не більших від наперстка, та родичками, що розкатували тісто на величезних дубових столах, за якими сиділося й чекалося, коли хтось знову не повернеться додому з шахти, навік залишиться завалений у нас під ногами. Якась меланхолія погнала мене до того містечка з дитинства. Я спробував свистіти в машині, бо за день до цього в мене вкрали магнітолу і музики не було, але звуку з себе видобути не вдалося.

Дядько Анте, дідусь, що півжиття провів у шахті, а іншу половину — на інвалідській пенсії, німо й апатично дивився на фото. Це тривало довго, аж доки в очах його з'явилися сльози. «Знаєш, синку, — сказав, — я бачив її лиш два-три рази. Один раз — коли приїжджав у Іліджу і з твоїм дідом за оцим самим столом грав у преферанс, а вона підійшла і поцілувала мені руку. А другий, може, і третій раз був з нагоди смерті. Сідав я в автобус, у чорному костюмі з чорною краваткою, їхав у Сараєво, спочатку на цвинтар, на похорон, а тоді до рідні покійного, на поминки. Такі тоді були порядки. Було до кого піти, було й кому вмирати. Згодом усе рідше траплялося. Вона тоді заходила до кімнати, оглядала нас усіх, вибирала когось одного і лягала йому в ногах. Тоді говорилося: добре тобі, тебе Джина пильнує, бо чомусь вважалося, що той, кого Джина обирає, не піде наступним. Мені, здається, двічі лягала в ногах. Гарнюня. Потім з'явилася та італійська акторка, Джина Лолобриджида, і сльози з очей течуть, бо вона нагадує про нашу Джину. Тільки для того з'явилася».

Далі я вже не мав кого розпитувати. Фотографію забрав із собою у З. і ось уже п'ятнадцять років готуюся її викинути.

Коли померла його дружина, дорога наша сусідка тітка Райна, пан Шкрлец вирішив якнайшвидше піти за нею. Припинив їсти й пити, навіть курити перестав, тільки все сидів перед увімкненим телевізором, дивився телевікторини, рекламу чи новини про розчленованих дітей, витягнутих з-під руїн у Газі, а по щоках йому самі собою текли сльози. Доньки поквапилися знайти жінку, щоб піклувалася про нього, Філомену, кістляву стару діву, яка скидалася на розстрижену черницю, але закінчила у Граці спеціальний університет із догляду за старенькими та — розповідали — сімом дідуганам подовжила життя. Батько нафтовика Чепікучі дотягнув коло неї до дев'яноста, і далі б жив, якби не здорові зуби, якими перегриз білизняну мотузку, на якій і повісився у під'їзді. Звісно, Філомена була дорога, як сам чорт, але три Шкрлецові доньки грошей не шкодували. Доки старий живий, зможе підписувати свої графічні листи, можна навіть змусити його щось намалювати, хоч він майже зовсім вже сліпий, але й без очей може малювати, бо він — сам великий Отон Шкрлец, тільки мертвий не зможе. Так гадали його доньки, але даремно. Незважаючи на всю Філоменину турботу і знання, здобуті в Граці та в найшляхетніших заґребських домах, добродій Шкрлец і далі не пив, не їв і не курив.

Тоді наймолодша сестра згадала, як старий ціле життя шкодував, що не міг мати пса, бо в покійної тітки Райни була алергія на собачу шерсть. Бувало, присяде посеред вулиці біля якогось бродяжки, довго гладить його і шепоче щось йому на вухо. Зрештою, хіба на всіх Шкрлецових полотнах різних періодів не було повно собак? Навіть на тій знаменитій картині, за володіння якою роками змагалися Белґрад і Заґреб, погрожуючи навіть розірванням дипломатичних стосунків: Нікола Тесла дивиться на Мангеттен, а в глибині, майже там, де людський потік от-от виллється за край полотна, видно фігуру жінки, що веде на повідці фокстер'єра.

Кожен, хто знає їх, підтвердить вам: Шкрлецові доньки ніби втекли з якоїсь діснеївської казки. Старша — висока й лиха розпусниця з великим носом. Середня — низенька й дебела, дрібноока матір п'ятьох дітей та дружина невдахи-гобеленщика, що після багаторічного лікування в психіатричному стаціонарі тепер сидить вдома і розпатрує гобелени. Молодша має якусь хворобу, що викривлює їй хребет, і тому в Міському управлінні урбаністики, яке вона вже багато років очолює, її прозвали Квазімодо. Кожна сестра нещасна у свій спосіб, але об'єднує їх патологічна скупість і недовірливість.

Однієї суботи вони зустрілися і разом пішли до притулку для покинутих тварин. Старша сестра сказала молодій волонтерці з поголеною головою: пес повинен бути з короткою, якомога коротшою шерстю, бо вона не збирається щомісяця купувати новий пилосос. Середня сказала: пес має бути малий, якомога менший, щоб старий не продавав свою графіку, аби купити собаці біфштекс. Молодша сказала: у пса мають бути якомога коротші ноги, бо довгоногого доведеться довго вигулювати в парку, і таткові не залишиться часу для малювання.

Волонтерка, що назвалася Шираз, пішла до псарні і принесла маленьке жовте собача, з великою головою, короткими ногами і майже без шерсті. Сестри повантажили собача в картонну коробку, Шираз прочитала їм лекцію, як треба дбати про сучку, але її слова не досягали сестриних вух, тому можна було вважати, що й промовлені вони не були.

Пан Шкрлец був щасливий, сміявся і скакав по кухні, відкривав і закривав холодильник, намагаючись нагодувати собаку і зразу після того погладити її, сам не знав, що зробити спершу і що в цю мить буде доречніше. Сучка махала хвостом, але робила це так нервово й енергійно, а сама була така дрібна — аж здавалося, що хвіст махає нею. Його рука пробувала доторкнутися до її голови, шукала її, як шукають замкову шпарку в темряві, та марно. Вона постійно вислизала; здавалося — від величезної радості не могла ні хвилини бути на одному місці, а потім здавалося, що вона справді втікає від руки, боїться удару.

Хай зветься Душа — сказав пан Шкрлец — вона невловна, як душа! Сестри перезирнулися: висока посміхнулася, у товстої зволожилися очі, а горбата зітхнула так, наче їй бракувало повітря. Серця їхні звільнилися від великого тягаря, бо повірили, що батько віднайшов сенс життя і мистецтва. Тільки Філомена була невдоволена. Про це промовляло і її підборіддя, і шиньйон, і ніздрі, що розширювалися, ніби винюхуючи, чи не пахне в кухні газом.

Кілька днів пан Шкрлец грався із сучкою, гуляв з нею в своєму кварталі, дав інтерв'ю телевізійникам, поки вона істерично ганяла довкола лавки і намагалася зірватися з повідця, годував її собачим кормом, рекламу якого дивився, коли плакав за тіткою Райною. А тоді запалив першу після її похорону цигарку, закашлявся і помер.

Смерть Отона Шкрлеца, останнього з плеяди великих хорватських митців двадцятого століття, чиє ім'я відлунювало і в Нью-Йорку, і в Парижі, вразила Заґреб. Дощової неділі, від самого ранку і до вечора, сестри приймали співчуття в домі покійного. Приходили сусіди, викладачі з Академії, Шкрлецові однополчани, політики, а вони, одна за одною, простягали свої бліді рученята, і очі їхні цідили вологу, безбарвні, як сто разів виварені кухонні ганчірки. Мер обіцяв, що місто викупить квартиру Шкрлеца і перетворить її на меморіальний музей хорватського живопису. На це сестри одна за одною вдарилися в плач. Із комори безупинно долинало квиління Душі, довге й протяжне, ніби плаче якась уявна четверта сестра, яку через розумову відсталість і слонячу фізіономію ховають від людей. Боже милий, думали ми, востаннє відвідуючи дім пана Шкрлеца, як тільки такий дрібний і непримітний пес може мати такий голос!

У наступні дні газети писали про Отона Шкрлеца і його життя, про те, що Пікассо колись визнав його «мортирою на останній барикаді фігуративізму та балканським генієм, який підтверджує, що людське обличчя абстрактніше за всі наші уявлення про нього», і про той химерний епізод, коли Шкрлец у 1948-му підтримав резолюцію Інформбюро[58], після чого в його палату в лікарні на Гольнику, де він лікувався від туберкульозу, прийшли сам Маршал і Моша Піяде[59], а потому, як вони за дві години вийшли, Шкрлец сказав медсестрі Божиці, родом з Сараєва, що людське життя вартісніше і справжніше за комунізм, а наступного дня розпочав той свій величний триптих маслом: «День, коли ми більше не молились Богу». Про все газети писали, а вже як вичерпали життя і творчість Отона Шкрлеца, почали розводитись про його останню подругу, Душу.

Сестри водили сучку з фотосесії на фотосесію, позували з нею в траурі, з вуалями, опущеними на обличчя, а Душа скакала по них, махала хвостом, ніби хоче відірватися від життя, і — руку на серце — поводилася тупо навіть за псячою міркою.

Якийсь час усе так і тривало, а потім зненацька затихло, просіла земля на Шкрлецовій могилі, очікувалося ще тільки, що місто запропонує гроші за квартиру художника і що якусь вулицю назве його іменем. Ув очікуванні цього сестри не знали, що робити з собакою. Один тиждень вона жила у високої, наступний — у товстої, третій — у горбатої; Душа була їхнім тягарем і мукою, гірша за члена родини. Батько помер нагло і не завдав їм клопотів, але пес завдав.

А тоді горбата почула від своєї приятельки, що знаменита тенісистка віддала свого пса в собачий готель і тримає там уже кілька місяців. Так, це було дорого, але сестри все-таки оплатили готель для Душі. Коли все мине, газети заспокояться і забудуть, вони відвезуть її до ветеринара, щоб приспав і відправив туди, де зараз перебуває їхній тато.

І справді, за півроку, коли вже стало ясно, що мер обдурив їх, що не буде ніякого викуповування квартири і меморіального музею хорватського живопису, сестри прийшли по Душу. Вона билася в істериці довкола них, але не було знаків, що їх упізнала, бо так само істерила перед всіма. На півдорозі до ветеринарної клініки вони раптом передумали. Навіщо платити за евтаназію, якщо можна відвезти собаку туди ж, де й взяли?

Шираз удавала, що не впізнає їх. Вони робили вигляд, що вперше тут. Нехай її присплять, сказала товста сестра. Ми б не пережили, якби хтось після нашого татка гуляв із нею по парку, сказала горбата. Він був великим художником, сказала худа. Як звати собаку, спитала Шираз, яка вам різниця, стрепенулася горбата. Просто так, відповіла Шираз, для статистики. Як її записати? Душа, сказала товста. Це ж треба, Душа, зачудувалася Шираз. Вона мала вдома вже чотирьох псів, але ще жодної Душі.

Першим псом, якого я знав, був Луксі. Щоранку, близько пів на восьму, він біг уздовж берега, з краю на край села. Ніхто не знав, куди і в якій справі він біжить, але як у великих містах старці вставали з ліжок після бою годинника на ратуші, так у нас після появи Луксі надвір виходили баба Tepe, баба Mape, баба Крісте і тітка Міра, яка не була бабою, але, як і всі тутешні баби, ходила в чорному, у вічній жалобі за дядьком Круном, який, за страшними переказами, на кораблі у Чилі п'яний втопився у діжці зі смолою. Після того, як пробігав Луксі, починався день у нашій місцині, у той найдовший час, від якого ніщо й ніколи не буде довшим, від моєї появи на світ до восьмого дня народження, коли ми поїхали й не поверталися більше.

Ніщо не могло зупинити Луксі на його шляху. Навіть якби хтось кинув перед ним шматок м'яса (а не кидав, бо не будуть же люди витрачати на пса м'ясо, хіба як отруїти його захочуть), Луксі не озирнувся би й на шніцель. Його ранкову мандрівку могла перервати тільки куля з рушниці дядька Домінка, дивака, що ні з ким у селі не розмовляв, але всі знали, що тоді його самого вкладе куля з рушниці Ранка чи Неделька, бо вважалося, що Луксі їхній. Того, хто вб'є твого пса, ти маєш право так само вбити, тішилися ми. Ніхто й уявити не міг, яким було б наше село, що би з ним сталося, якби одного ранку Луксі не пробіг узбережжям від краю до краю. Годинники зупинились би, почався б якийсь новий час.

Наприкінці літа 1972 року, коли вже роз'їхалися туристи і залишилися тільки белґрадці та боснійці у своїх дачних будиночках, відбулися дві пов'язані між собою події, що згодом змінили моє життя. Було парко і дощ ішов цілими днями, коли Микула з Пунтіна, холостяк середніх літ, що жив з матір'ю і ніколи ніде не працював, як ішов — так і впав біля автомагістралі. Ніхто, крім матері, особливо й не шкодував за ним, навіть і полегшало трохи людям, бо єдиним сенсом життя Микули була ганьба. А ганьба заразна, як сверблячка, особливо коли безпричинна. Микула соромився своїх сухот, не йшов до лікаря, від сусідів приховував, що хворіє, хоча всі це знали. Упав біля дороги, зайшовся кривавим кашлем і миттєво помер. Його знайшли в ту мить, коли Луксі хлебтав з калюжки густої й темної Микулиної крові, повної смертоносних бацил. То була страшна картина, оповідь про яку передавалася з вуст у вуста, але завжди трохи недоговорювалося: «Лежить, бідака, мов у постелі, отако випростався, руки під голову заклав, а очі розплющені! А цей стоїть над ним і, прости Господи, п'є з нього!»

Того вечора в усіх кам'яних будинках над морем клацали затвори мисливських рушниць. Чоловіки не могли заснути, а жінки молилися Богу. Найгірший період року — осінь та зима — розпочався у найгірший з можливих способів. Кінець серпня і початок вересня — це й так час порахунків, що весь час відкладалися, бо на узбережжі були туристи й місцеві, які перестали бути місцевими, бо після партизанки осіли в Белґраді й постали високими чинами. Зараз, коли їх усіх вже нема, коли залишилися тільки свої і нема нікого, хто дивитиметься збоку і оцінюватиме нас, прийшла пора звести рахунки. А той пес хлебтав людську кров, та ще й заражену, а кров'ю полоскав і Микулину ганьбу, більшу від його хвороби. Чоловіки заряджали й розряджали свої рушниці, а жінки після молитви дивилися по телевізору промову товариша Тіто в Заґребі.

Наступного ранку Луксі квапливо пробіг своєю дорогою з краю на край села. Після того, біля десятої прийшов під старе залізне дерево, на стовбурі якого традиційно чіпляли некрологи, та й влігся точно під Микулиним грітися на сонці. Нарешті, після дощів та парноти, засяяв чистий яскравий літній день. Ближче до вечора у Вишньому селі, там, де на камінні жили тільки гадюки, мали поховати Микулу. Ми, діти, розповідали одне одному страшилки, буцімто гадюки вип'ють Микулі очі. Тому в наступні два-три дні, поки змії ласуватимуть його очима, можна спокійно гасати по виноградниках і над урвищами, всюди, де зазвичай було повно гадюк. А старші тільки дивилися на Луксі, курили й мовчали. А він дивився на них і не відводив очей.

У наступні дні все було так само. Кожного ранку, точний, як годинник, Луксі біг своєю дорогою, а чоловіки вечорами, перед сном, заряджали й розряджали свої рушниці. Мабуть, хтось щось сказав Ранкові й Неделькові. Непросто жити поруч із псом, що напився крові сухотника. Але невідомо, що вони відповіли, якщо відповіли взагалі щось. До нас такі таємниці не доходили. Ми чули тільки, що вирішено вбити Жану, собаку дядька Жари. Він так вирішив, а село на це пристало.

Жана була довгошерстим покручем, не гавкала на котів, не гарчала і не кусалася. Дядько Жара назвав її іменем французької акторки, бо дуже була на неї схожа, і навіть мала чорний комірець на шиї. Підходила до кожного, хто покличе, ніколи нікуди не квапилася і не мала, як Луксі, своїх щоденних ритуалів. Її вирішили пристрелити, бо вона непотрібна. Так сказав того вечора дядько Жара, в голосі його бриніла напруга. Але й гордість. Того вечора перед сном усі діти в селі думали про дядька Жару. Ми відчували страх і розуміли нарешті, що означає бути великими. Вирости означає звільнитися від страху, могти взяти свою рушницю і піти на допомогу дядькові Жарі.

Близько п'ятої ранку дванадцятеро вийшли полювати на Жану. Можна було й отруїти її, але дядько Жара сказав, що це непевна штука. Хто її, бестію, знає. Скоро долинула стрілянина. Жана ховалася між будинків, скакала через рівчаки й перелази і все ніяк не виходила на відкрите місце. У тварині є щось таке саме, як в людині, казав дядько Домінко, що для такої нагоди помирився з селом, аби допомогти дядькові Жарі в полюванні на Жану. Знає тварина, що її судний день настав, от і біжить Богові помолитися! — сказав дядько Домінко, і потім ці слова довго переказувалися, як свідчення його невиліковної хвороби.

Була вже восьма, та нас, дітей, не випускали з домівок. Ще її не пристрелили! Як ти знаєш? Знаю, інакше би вже чути було, завжди однаково відказувала чиясь мати чи баба. У той довгий, найдовший з усіх часів, які ще світ пам'ятає, від мого народження до шести років, ще не траплялося такого, щоб ціле село вийшло полювати на непотрібного пса, але, здається, колись таке все ж було, бо матері й баби добре знали, як поводитись. Дітей слід замкнути, щоб нічого не сталося, боронь Боже… Годиться замкнути, щоб не розповідали бозна-чого потім, коли полювання закінчиться і село знову стане острівцем доброти.

А тоді двері відчинилися, нам усім дозволили вийти надвір, день був ясний та сонячний, ще одна прекрасна осінь нашого дитинства, Луксі вже дрімав під залізним деревом, до стовбура якого кнопками прикріплювалися повідомлення про всі тутешні смерті. Чоловіки підуть бавитись в кулі і не згадуватимуть більше ні Микули, ні його хвороби й ганьби, ні того, як сільський пес хлебтав темну людську кров, густу, як пудинг, политий малиновим сиропом. Жану скинули з високої стіни обіч магістралі, звідки скидають старі холодильники й плити. Я сподівався її побачити, та не побачив нічого.

Усі ви знаєте, яка та наша тітка Ката, за все життя більше часу провела в церкві, ніж на кухні, з Богом розмовляла частіше, ніж з усіма нами разом, а цієї історії не знаєте. Кажу ж вам, не знаєте, бо я всі ці роки мовчав, щоб ви не насміхалися з тітки й не казали, що вона божевільна. Я добре знаю, які ви, не треба мені казати, ви ж частіше за тітку дурнями виглядали.

Хай там як, була друга зима війни, вона ж найтяжча, тітка залишилася сама з Емілем, наймолодшим і найхирлявішим сином, ви його теж знаєте, у Канаді он живе зараз, торгує рідкісними поштовими марками, так і не одружився і жодного разу тут не був, відколи поїхав у дев'яносто восьмому. Під час війни Еміль працював на електростанції, на Долац-Мальті, щоранку, стріляли чи ні, йшов на роботу, повертався точно о пів на сьому, годинники по ньому можна було звіряти, а тітка — як тітка: молилася Богу, коли йшов, дякувала, коли Еміль повертався. Інші, бувало, лишалися на роботі, не поверталися день-другий додому, коли траплялися сильні обстріли, а він жодного разу не затримався. Такий був Еміль, не вмів інакше.

Але тієї п'ятниці, точно пам'ятаю, була п'ятниця, ніколи не забуду, о пів на сьому Еміля не було. Уже й восьма минула, а його все нема. Близько пів на дев'яту з'являється раптом тітка Ката, спускається до мене на другий поверх і каже: Каміло, синку, нема моєї дитини! Тітонько, ти тільки не хвилюйся, кажу їй, а вона знову: Каміло, синку, нема моєї дитини! І ані сліз в очах нема, ні пальців не ламає, не голосить, не робить нічого такого, що жінки в таких випадках роблять, вважаючи, що все під контролем, коли роблять саме те, що роблять. Я отак її втішаю, а вона знай повторює своє. Як повторює, мене охоплює страх, думаю, — бляха, Каміло, ти ж родича втратив, останнього, що в Сараєві лишався, і сльози так і ринули, самі по собі. Вона стоїть і дивиться на мене, поривається сказати щось, а тоді розвертається і йде до себе назад.

Надійшла вже й комендантська година, а Еміль все не з'являвся. Я вже був у сусіда Фехіма, інспектора з внутрішніх справ, в нього працював телефон, і я подзвонив на електростанцію, спитав, чи Еміль Бевц пішов з роботи; пішов, сказав мені чоловік з того боку, о пів на шосту, як і щодня. Тоді я зателефонував у поліцію, у Французьку лікарню і в морг, розпитував про нього, та його ніде не було. Близько одинадцятої, не знаючи, куди подітися, я піднявся до тітки Кати, подивитися, чи їй не легше. Вона поставила переді мною м’ятний чай, запропонувала фруктовий лукум, а сама пішла у своїх справах. Пішла молитися на вервиці. А мені нічого іншого не лишилося, тільки сидіти в пітьмі та слухати. Я й свічку згасив, щоб не горіла даремно.

І тут ми почули, як шкребеться щось під вхідними дверми. Підскочила тітка, я за нею, відчинили двері — і всередину забігло сіре кошеня, всього кілька місяців йому. Ми ганялися за ним у темряві, щоб витурити, а воно ручне, не тікає. Почало муркотіти, як опинилося в мене на руках. І щойно двері за ним зачинили, не пройшло й п'яти хвилин — знову чути, як шкребеться! Каміло, синку, зроби тітці ласку, винеси цю хвостину вниз і вижени з будинку, чорт його зна, як сюди потрапив, попросила тітка.

Я взяв кошеня на руки, став спускатися, в пітьмі руки перед собою не видно, дибаю по сходах, як Філіп Вішнич[60], думаю тільки, як би не спіткнутися об стару чиюсь плитку і шию не зламати, а воно муркоче, цілий під'їзд гуде, як муркоче, хтось би міг подумати, що подали електрику і це чути, як вона по дротах тече. Може, мені було його трохи жаль, або це вже тепер так здається. Я викинув його на паркінґ, кілька разів крикнув «киш!», потупотів ногами і певен був, що кошеня не повернеться, хоча дверей у під'їзді вже давно не було. Їх вибило мінометним снарядом, сусіда Сучич відніс двері в ремонт і більше ми їх ніколи не бачили. Ніхто про ті двері й не задумувався, аж до випадку з кошеням.

Тітко, кажу, я його вигнав, більше не повернеться. А вона сидить і курить самокрутку, більше не молиться Богу, тільки думає про Еміля. Я все гадаю, як би це її думки в інший бік спрямувати, все пробую її забалакати. Буває, хтось у хмарочосі живе, а в нього кицька народить, а якщо хутро має два кольори чи більше — це точно кицька, жіночої статі, а теперішні коти спаскудилися, мишей ловити не хочуть, зіпсувалися, як і люди… А вона слухає і киває. Бере участь у розмові, ніби нічого не сталося. А сталося. Вона не мусить цього знову повторювати, щоб я почув: Каміло, синку, нема моєї дитини!

Так пройшло півгодини, і на тобі — знову шкребеться в двері! Цього разу я тримав кошеня за шкурку на загривку, так, як мати-кицька носить, і тому воно вже не муркотіло. Я хотів бути брутальним, але не вмів. Воно було таке ручне, що я й шию йому міг легко звернути, але хто ж таке міг би зробити, хто ж може вбити кошеня, та ще й під час війни? Про вас не скажу, а я точно не зміг би.

Ще двічі я його викидав і воно щоразу поверталося, забігало в дім, наче у свій рідний, і не ховалося й не утікало від мене, навіть само залазило мені на руки, щоб я його виніс. Я тримав його на руках, слухав, як муркоче і думав про струм, що тече дротами. Навіть уже призвичаївся ходити в темряві.

— Не треба, пусти його! — крикнула тітка, коли кошеня прибігло в черговий раз. Я думав, що збожеволіла, коли вона взяла його на коліна й почала з ним розмовляти, нарікати, що молока нема, щоб його почастувати. Мене о пів на четверту ранку відправила додому, щоб знайшов у коморі хоч трохи сухого молока, якщо Сміля і діти щось залишили. На щастя, дещо залишилися, бо ж якби не було — змусила б мене розбудити інспектора Фехіма й запитати, чи нема в нього молока для кота.

Поклавши руку на серце: я ніколи не питав тітку, чому вона залишила кошеня аж після того, як воно п'ять разів видиралося на п'ятий поверх і щоразу шкреблося саме в її двері, але знаю, чому це зробила, як знав і тієї ночі, коли вже розвиднювалося і ми міркували, де би Цицкові — так вона його назвала — влаштувати місце для спання. Я знав, та їй не сказав, і вам не скажу, хай лиш побачу, що хтось сміється. Ні, серйозно, щойно чийсь вишкір побачу — замовкну!

Про Еміля ми більше не говорили, і я наче почав звикати до думки, що його нема. Не знаю, про що тітка думала, вона тільки гладила Цицка, підсувала йому свіжорозведене молоко, він муркотів, очі в нього світилися в темряві, а за горами світлішало небо і чути було перші ранкові артилерійські залпи. Він ставився до нас так, ніби знав нас ціле життя, він — наш кіт, а ми його… люди, мабуть.

Близько пів на сьому прийшов Еміль. На півдорозі додому його застав артобстріл, він не міг вийти з підвалу, а потім надійшла комендантська година, і він ще з двома типами опинився у відділку через порушення закону, і оце лиш нещодавно їх відпустили. Був наляканий, думав, що мати помре від тривоги, але вона вдавала, ніби знала, що він прийде. Або й справді знала, здавалося, що перестала тривожитись, щойно ми впустили Цицка в дім. Перестала тривожитись, коли збагнула те, що збагнула.

Відтоді тітка дбає про Цицка, та й він, бігме, дбає про неї. Він сяде на телевізор, гріється, а тітка на дивані, вони дивляться одне на одного і так розмовляють. Коли Еміль виїздив у Канаду, тітка просто сказала — ти собі їдь і ні про що не хвилюйся. Їй було важливо, що він живий, а з іншим дасть собі раду. Хто вірить у Бога — той завжди у доброму товаристві, казала вона, коли ми вмовляли її поїхати з нами до Заґреба, бо самій залишатись недобре. Коли Цицко спить, вона молиться, а коли прокидається, вони дивляться одне на одного і мовчки розмовляють. Їм є що сказати одне одному, ви б все одно не зрозуміли, але просто знайте: якби він тієї ночі так вперто не повертався і вона б його не залишила, Еміль би не повернувся живий. Як це? Та отак, скільки таких не повернулося тільки тому, що хтось не почув того, хто шкрібся в їхні двері. Так тітка Ката каже, а я більше не маю причин не вірити їй.

Туман уже тижнями не піднімався, смоґ роздирав бронхи, смерділо сіркою і низькокалорійним вугіллям Креки й Мілєвіни[61], а місто, в якому два роки тому відбувалася олімпіада, повністю занурилося у депресію. Десять днів минуло після Нового року, і треба було протриматися ще дві третини січня, лютий та щонайменше половину березня, щоб сонце з'явилося з-за Іґмана і Требевича і знову відновилися природні цикли, які, здавалося нам, в інших містах ніколи не перериваються. Треба було протриматися доти, якнайбільше часу провести під ковдрою, ні про що не думати, нічого не розпочинати і ні за що не відповідати.

І тоді одного понеділка, близько шостої, коли вже запанував гидкий морок, а вуличне освітлення не працювало, мама повернулася, несучи щось живе на руках. Воно борсалося і видиралося, на її чорному пальті лишилися брудні сліди, а вона не випускала його з рук. Мати ніколи не виявляла великої жертовності, навіть коли про мене йшлося, жила собі, нервувала та мучилась переважно для того, щоб якось тримати себе в руках, усі інші їй в цьому переважно тільки заважали, тому це було абсолютно незвично, що вона принесла додому щось живе, дозволила йому так огидно забруднити себе і піклується більше про нього, ніж про саму себе. Тоді я не впізнавав цю жінку.

— Тримай його! — крикнула вона. Що? — перепитала бабуся, відступаючи на добрі два кроки назад від вхідних дверей, бо ми ніяк не могли роздивитися, що мама принесла. Істота скажено видиралася, скавуліла і завивала, і була чорна, як сам чорт. Поклавши руку на серце: не було нічого незвичайного, особливо з огляду на все, що з нами сталося в наступні десять років, у тому, що в Сараєві, на Мейташі[62], у дверях нашої квартири, у мами на руках з'явився чорт. Вона принесла його без жодних лихих намірів, просто все так склалося. А тоді, звісно ж, вона вмила руки, і ми з бабусею мусили піклуватися про чорта.

«По ньому машина проїхала, та колесами не зачепила. Коли я це побачила, мусила його взяти!» — виправдовувалася мати, доки він нюшив по вітальні, забивався під канапу і скавулів, залишаючи за собою брудні сліди. «Шукає щось!» — розчулено сказала мама за мить до того, як він насрав точно перед телевізором. Бідолаха мав пронос та — як ми дізналися пізніше — глистів.

Бабуся сказала, що ми назвемо його Неро. Тієї ночі ми не спали, бо Неро безперестанку скавулів і срав. Погане слово, але так сказала бабуся, а вона без потреби ніколи не лаялася, тож ми дійшли висновку, що саме так і треба казати, інакше не можна. Ми серйозно злякалися, що пес не доживе до ранку. Ми не хотіли його, він випадково врятувався, випадково опинився в нашому домі, але чиясь смерть у нашій хаті — наш гріх. Бабуся сказала — помре, і ми трималися саме за це слово. Гине тільки пес, якого ми й не знали, а здихають лише щурі та ще ті, на кого сильно розсердишся і кажеш — щоб ти здох!

Але Неро був міцної породи, мабуть, ще й мав свою місію на Землі, і не помер тієї ночі. Вранці ми відвезли його до ветеринара, той зробив йому кілька уколів — Неро щоразу скавчав, але не так, як звичайний пес, а як особливо розумний пес, і наступної ж секунди знову був щасливий та веселий, лизав руку ветеринару, знайомився з усіма, гавкав на втричі більших за себе псів, і на смерть, що висіла в нього над головою, дивився весело, як глибоко й щиро побожний. Якби в ту мить, у коридорі ветеринарії на Долац-Мальті з'явилася в нього перед носом, канонічно вбрана смерть, з косою і в чорному капюшоні, Неро облизав би їй лице і обісрав поділ, бо лікареві препарати ще не подіяли.

Я йшов за ним, витирав його пронос ганчіркою, яку дали медсестри (у клініці для тварин вони теж так називаються?) і не любив його. Неро був тільки пес, одна з наших тварин, яких ми мали десятки, від бабусиного незабутнього кота Марка, що загинув п'ятдесят років тому, до нашої чорної кицьки та її сина, для яких в мене ніколи не було серця.

Після одноденної терапії це вже був здоровий тримісячний покруч, чия нестерпна веселість межувала з якимсь різновидом собачого божевілля. Та не можна ж, матір твою псячу, всьому радіти, кожній хвилині й кожному подиху, яким збуваєш відведений тобі час. Я відпихав його ногою, а він тоді тільки печально дивився на мене. Той погляд тривав секунду, одну десяту секунди, та яку десяту — одну соту секунди! І знов до нього поверталося захоплення дивом життя і всіма нами, що складаємо його виводок і зграю.

У перші дні весни бабуся почала вмирати. Ми знали, що росте у неї в горлі, та робили вигляд, ніби це щось інше. Дихала все важче, кашляла цілими ночами, а він тоді скавулів. Коли вона хапала трохи повітря і на кілька хвилин переставала кашляти, Неро дурів від щастя. Після того ми попросили двірника Шульца зробити для нього дерев'яну будку і поставили її в подвір'ї. Так Неро опинився на ланцюгу.

Той пес любив кожне живе створіння на землі за умови, що це не їжак. Навесні їжаки бродять нашим садком, сопуть, форкають і шурхотять, і шукають щось, що восени загубили, а взимку проспали. Неро гавкав так шалено, що на губи йому набігала біла піна, кидався за їжаком, ланцюг миттєво починав його душити, і він хрипів. Бабусю душило її страшне щось, усе вужчий був прохід для повітря, вона відходила, доки шостого червня не пішла назовсім. Неро того дня радів обідові, який я йому приніс, моїй руці, нозі, голові і всьому іншому, що він побачив, почув і винюхав довкола себе. Це був єдиний пес, в якого я міг забрати кістку, яку він гриз, а він би не розсердився і не пробував мене вкусити.

Ми тоді вже могли його звільнити, помилувати і повернути в дім. Бабуся стала покійницею, наші кімнати раптом зробилися великими і широкими, у них можна було легко загубитися, і потрібно було комусь якось їх заповнити. Та коли пса починаєш сприймати як пса на ланцюгу, все скінчено. Раб в очах і серці господаря назавжди залишиться рабом. Спрацьовує цей людський дефект, і нема вороття.

Так минуло літо, минула осінь і прийшла зима. Для нього було найголовніше, що вже нема їжаків. Усе інше так чи інак було створене для того, щоб чоловік, тобто пес, міг радіти. Знов опустився вічний туман, смоґ дер нам горла, смерділо сіркою із Крека й Мілєвіна. Його радість пережила Новий рік, а потім сусід постукав нам у двері. Мама була на роботі, а я не знав, що й казати йому. Він дивився так, як люди, що вважають себе добрими, на людей, яких вважають лихими. Я спустився з ним у сад і знайшов там Неро, що висів на сусідовому паркані. Йому вдалося зірватися з прив'язі разом із ланцюгом, та, коли перескакував на той бік, ланцюг за щось зачепився. Страхітливо виглядають шалене щастя і радість із вишкіреними зубами й висолопленим язиком.

До пізнього вечора я копав могилу в мерзлій землі. Це тривало годинами. Я виплакався тоді, як ніколи в житті, але все було даремно. Я ж не любив його, доки він був живий. Анітрохи. Ні на мить.

Ніхто не може мені сказати, якого року Марко з'явився в нашому домі, але це могло бути або 1953-го, або 1954-го. Хоч і не стали ще стариганями, і навіть проживали роки, які багато хто називає найкращими, Нона і Ноно вже все в житті бачили, і залишалося їм тільки ще померти, одне за одним. Один син загинув на війні, на ворожому боці, а другий поїхав студіювати в Любляну і не повернеться звідти. Донька, народжена незадовго до загибелі старшого сина, ходила до школи, але її час вони не сприймали за свій, і не її надії наповнювали оселю на вулиці Югославської Армії, 49. Повз них рухався новий час, ремонти й будівництва гули та гуркотіли зусібіч, руйнувалося старе, зводилося нове, тюрми наповнювалися ворогами народу, а на волю виходили перероблені, перевиховані, кращі люди для кращого майбуття, зламані й розчавлені, ніби поля стиглої сремської кукурудзи, по яких пройшли совєтські танки. Вони двоє були так само зламані й розчавлені, а в тюрмі навіть не побували. Ними аж до смерті, що прийшла значно пізніше, з двома рознесеними в часі візитами, не зацікавилася жодна поліція. Вони були благонадійні. У розпал першотравневого параду, чи коли шеренга, вишикувана на головній вулиці, чекала проїзду «Мерседеса» із високим гостем, ці двоє мовчки вдивлялися в усміхнені поморщені лиця боснійців, герцеговинців та лічан[63], поставлених у перший ряд, шукаючи серед них того, хто у вересні 1943-го у Нижніх Андрієвцях в Славонії натиснув на курок і вбив їхнього сина. Ця думка наздоганяла їх усюди, де в одному місці скупчувався люд, серед якого — ровесники їхнього сина, та вони ніколи не казали про це вголос, ніколи не зізнавалися одне одному. Їхнє мовчання завжди означало, що вони шукають убивцю, і про це, певна річ, знали наші мудрі есбешники, але їх, як і тисячі інших чоловіків та жінок, не переслідували через ці марні пошуки. Завжди, у кожній країні, після кожної війни убивці синів стають усміхненими героями, а мовчання батьків і матерів підтримує світову рівновагу. Якби всі водночас заусміхалися, коли б усі зробилися героями, на світі залишилися би самі вбивці.

Ноно приніс Марка із недільної прогулянки. Неймовірно товсте тримісячне сіре кошеня, як грудка брудного сараєвського снігу, підкотилося на мості Чумурлія до нього, таке маленьке й товстеньке, почало тертися йому об ноги й муркотіти, наче вони давно знайомі, щонайменше три котячі й два людські життя, а Ноно намагався струсити його з холоші, на якій, на його жах, вже почали залишатися й дрібні та дратівливі котячі шерстини, яких ніхто й нічим не годен відчистити. Але котик і те струшування сприйняв, як різновид особливо близької розмови двох старих друзів, які довго не бачилися, і тепер один одному шпарко, посеред вулиці, в дусі соціалістичного оптимізму сильними ударами по плечах обтрушують порох з пальт, показуючи таким чином усьому світові, скільки в них життя. Котик нявкав і перевертався на спину, коли Ноно його струшував, але за хвилину знову був на ногах і продовжував розмову. Навіть якщо чоловік і подумає, що вони не знайомі, котик переконає його у зворотному. Він просто забув, а вони ж точно зустрічалися: над Соче[64] 1915 року, або на рік чи десятиліття пізніше…

Ноно не любив котів. Особливо не любив їх у домі. Тварині не місце серед людей, і їй погано, і людям. Мало є на світі печальнішого за оселі старих мусульманських вдів, ханум, що втратили, як і вони, синів на війні, і в домівках їхніх тепер ліниво викочуються двійко-трійко старих облізлих котисьок. Хотів Ноно жити, але як його жити, коли перед очима і в голові тільки такі картинки. За всяку ціну він хотів уникнути такого у своїй квартирі, завжди провітреній, чистій і світлій, де добре приховане було кожне нагадування про того, кого більше нема. Він точно був останнім чоловіком на світі, що підібрав би на вулиці кота і приніс додому.

Марка навіть не довелося нести. Сам прийшов. Нона запитала, як він зайшов у ліфт. Запросто, як і будь-яка жива істота. Якби яким випадком ліфт не працював, він був би видерся по сходах, хоч і кожна сходинка була вища за нього. Того самого дня, чи то 1953, чи то 1954 року, Ноно почав говорити про нього з гордістю. Він дав котові ім'я Марко, та це не вимагало особливої винахідливості. Котик просто виглядав так, як Марко, і нікому б не спало на думку назвати його інакше.

Коти, на відміну від собак, не бажають опановувати різноманітні уміння, якими їхні господарі хизувалися би перед приятелями, знайомими і незнайомими людьми. Носять у гаманцях фотографії своїх живих дітей і завжди готові розповідати про те, як Джекі дає лапу. Що ж, люди такі. Марко не мав якихось виняткових талантів і нічим, окрім безмежної привітності, не вирізнявся серед пересічного котячого народу, але все-таки, щоб потішити свою душечку, із чистого задоволення робив дещо таке, що Нону і Ноно дуже веселило. Коли чув, що хтось наближається до дверей, він підскакував і щодуху біг у коридор. Ще до того, як невідомий гість заходив, Марко вже сидів спиною до дверей, взявши низький старт. Коридор був застелений лінолеумом, протоптаним, вицвілим символом повоєнних злиднів, і той, хто заходив, мусив копнути Марка — дати йому ногою під зад, як Ноно говорив — і тоді він їхав аж до кінця коридору. То була радість і для нього, і для всього дому. Чи могла знову запасти незручна мовчанка між людьми, які щойно дали котові підсрачника?

Ноно цілими днями оббирав шерсть зі своїх дорогих костюмів та пальт — міг не пити, не їсти, але на собі мусив мати найкраще вбрання! — а Нона чистила килими і прала штори, по яких, щойно вони відверталися, дерся той котячий поганець, антихрист і паразит. У той час перед нашими вікнами «Енергоінвест» зводив свій адміністративний корпус. Робітники лазили по риштуваннях, щомісяця ударними темпами додавався новий поверх, будуючи соціалізм, усі разом ми будували себе, аж доки будівля не підступила до нас впритул. По той бік кухонного вікна, коли Ноно за першою ранковою кавою читав белґрадську «Політику», «НІН» і «Звільнення», рухалися молоді будівельники, переважно ровесники його старшого сина. Але, може, тоді, тільки тоді, це й не мало значення.

За першого Маркового гону одного вечора Нона забула зачинити кухонне вікно. Бачила його пухнастий сивий хвіст, що мазнув по рамі, і це було все. Він скочив на риштування і більше його не бачили. Ноно пішов його шукати. До ранку не повертався додому. Після повернення з роботи зробив ще одну спробу. Цілими днями, а потім і тижнями вони чекали, що Марко повернеться, кухонне вікно стояло відчиненим, поки корпус «Енергоінвесту» не добудували й не засклили, але його не було. Коти завжди повертаються додому, але Марко все ж не повернувся. Краще знав людей, ніж власний дім. Саме цим і був винятковий у цілому котячому світі.

Роками повторювалося: зараз би Маркові було чотири, п'ять, сім… Зараз би Маркові було п'ятнадцять років. Старший син загинув на боці ворога у вісімнадцять. А потім минув час, триваліший за звичайне котяче життя, але Марко лишився в родинній історії. Про мертвого сина ніколи нічого не говорили, бо говорити не могли. Про кота говорилося з тією великою тугою, що її могли відчути тільки ті, що бодай з їхніх розповідей знали Марка.

Це було того року, коли я приїхав до Заґреба. Було літо, я сидів перед Міською кав'ярнею, пив кока-колу і спостерігав за людьми, що перетинали площу. Вони ніби рухалися зачищеним простором і щомиті під ногами в них міг вибухнути снаряд калібру 82 міліметрів. Я був напружений, але це напруження подобалося мені. Насолоджувався тимчасовістю, майже нікого тут не знав, не знав іще, чи повернуся в Сараєво, чи залишуся в Заґребі, чи поїду далі на захід, до Німеччини, в Штати або до Канади, кудись туди, куди в ті дні й місяці рвалися всі.

За кілька столів од мене сидів чоловік у сірому піджаку і читав «Вечірній лист». Під столом спав дворовий пес, шкіра й кості. На суглобах і на животі в нього вилиняла шерсть, проглядала біла шкіра, помережана синюшними жилами, як руки товариша Тіто на його останній фотографії з люблянської лікарні. Перед псом стояла блакитна мідна попільничка з водою.

На першій шпальті газети, що тремтіла в чоловікових руках, був заголовок: «Воїни Аллаха вирізали двадцять троє хорватів». Під заголовком тремтіла фотографія бійні. Здається, на ній був чоловік у синьому робочому комбінезоні. Мабуть, його запопали на полі та вбили, коли обробляв землю. Земля потребує свого, на війну не зважає. Але, може, фотографія зафіксувала щось інше, я не міг добре розгледіти, газета була задалеко, руки в читача засильно тремтіли.

Не знаю, що він читав у тій газеті, але супився цілком співзвучно із першою шпальтою. На чолі прорізалися дві гострі борозни, дві вчительські зморшки серед сотні інших, що є просто наслідком старості. Вони попереджали перехожих про його позицію. Люди без позиції тоді не носили таких зморщок. По якомусь часі я перестав спостерігати за людьми, що перетинали площу, і зосередився тільки на ньому. Він був дуже старий, старший за свого пса, і з цієї причини, мабуть, був у піджаку, тоді як іншим було жарко і вони ходили у футболках з коротким рукавом. Пам'ятаєте, літо 1993-го було одним з найтепліших.

Раптом він смикнувся й підскочив, плеснув себе по шиї, наче його оса вжалила. Газетні сторінки посипалися на землю. Підбіг юнак з-за сусіднього столика і підняв його газету. «Люті ж які, трясця їхній матері! То від спеки!» — дякував юнакові. Той усміхнувся. «Мухи», сказав. «А хто ж, як не мухи!» — задерикувато відповів старий, ніби йому захотілося здатися молодшим. Огледів парубка, високого й накачаного, і на обличчі в нього була написана думка: сидить у кав'ярні, замість воювати. Щоб приховати її, він зазирнув під стіл перевірити, як там пес.

Пес не ворушився. Очі були заплющені, морда спиралася на передні лапи, ребра не рухалися, груди й живіт більше не надималися. У людей теж так, подумав я. Старий поклав йому руку на голову, тоді відсмикнув. Штурхнув його кінчиками пальців, ніби робота, якого треба підштовхнути, щоб пішов, тоді ще раз, але пес і не ворухнувся. Мертвий.

«Мехмеде!» — закричав старий так, що вся кав'ярня озирнулася на нього. «Мехмеде!» — він геть не володів собою. «Мехмеде, мій Мехмеде! Люди, кличте когось, чого дивитесь!» Він підвівся і зразу ж сів назад. Люди мовчали, ніхто й слова не мовив. Хлопець, що перед тим підняв його «Вечірній лист», обіймав дівчину і робив вигляд, що нічого не помічає. Застиглий, як японський дворецький, з повного тацею напоїв, піднятою над головою, у дверях кав'ярні стояв офіціант, дивився на діда і, очевидно, міркував, чи не повернутися всередину, де й зачекати, щоб все минулося.

«Мехмеде, синочку!» — він взяв його на руки. Мехмедова голова упала йому на плече. Одне око відкрилося, воно було каламутне, всуціль затягнуте катарактою. Пам'ятатиму це, доки живу, хоч і не знаю, нащо. Мабуть, просто не очікував, що воно відкриється. Деякі люди вже відверталися, пили свою каву з відсутнім виглядом, вдавали, що нічого не відбувається.

Не знаю, скільки це все тривало. Точно не менше десяти хвилин. Може, цілу годину чи трохи менше. Дехто закликав офіціанта, щоб заплатити по рахунку, але той не відгукувався. Втік усередину і в щілину між шторами спостерігав, що діється. Якби надійшов хтось геть сторонній, хто не розумів би, в якому часі та місці опинився, він би міг вирішити, що всі ці люди збожеволіли. Хоч, можливо, багато людей на терасі таки не розуміли, що відбувається, і тому мовчали з відсутнім виглядом. Або всі ми думали про своє та свого боялися.

У мене мурашки пішли шкірою, головно від страху. Я радо би втік, хай би офіціанти навіть гналися за мною до кінця вулиці, бо я не заплатив, проте боявся, що це можуть хибно потрактувати. Сприймуть як протест? Якщо я чогось по-справжньому не потребував у житті, то це щоб хтось думав, буцімто я в Заґребі проти чогось протестую. Я ще й досі був тут проїздом.

«Люди, та поможіть же мені!» — заволав старий, але знову ніхто нічого. І тоді він зробив наступне: потягнув скатертину зі столу, кавова чашка з блюдечком розбилися під ногами в накачаного юнака, але він і далі вдавав, що його це все не стосується. Старий замотав пса в білу скатертину і, несучи його на руках, пішов без жодного слова. Люди мовчки дивилися, як він прямує до Каптола[65], чекаючи, коли ж нарешті зникне з їхніх життів. Він сунув повільно, знадобився довгий проміжок часу, щонайменше п'ятнадцять хвилин, щоб зник із виднокола. Відпочивав під фасадами, зупинявся, оглядався, мабуть, чекав, що хтось піде за ним, чи хоч офіціант дожене і вимагатиме заплатити за каву, за розбитий посуд і скатерку. Але офіціанта й досі не було. Він теж чекав, щоб старий зник.

Коли все закінчилося, знову ожила тераса Міської кав'ярні, люди почали розмовляти між собою, прийшов офіціант із віником і совком. Прийшов інший, зі скатертиною і попільничкою. Зник останній слід того, що тут сталося. Тільки у жардиньєрці з квітами залишилася розпатрана газета. Або її не помітили, або жардиньєрка не належить до території Міської кав'ярні.

«Подумайте лиш, яким іменем пса назвав! Старий дурень!» — звернувся до мене накачаний молодик. Я стенув плечима, кивнув головою, змінив на обличчі кілька гримас за секунду, бо не розумів, що він хоче сказати насправді. Хотів його викликати на продовження розмови, та на цьому все й завершилося. Більше до мене не звертався. Ще якийсь час я дивився, як люди перетинають площу, потім розрахувався й пішов.

Думаю, що й старий той невдовзі помер. Люди в такому віці тяжко переживають відхід близьких, а в нього, здавалося, не було нікого ближчого за страшного сивого пса, якого кликав Мехмедом. Це ім'я перелякало заґребську Міську кав'ярню, та ще й так голосно мовлене. Якби було людське — точно би сказали щось, такий вже був час, але, коли вже було собаче — просто мовчали, чекаючи, що смерть пройде повз них.

Цю історію я почув минулого літа від якихось людей у Подґориці і переповідаю її так, як розповідали мені, без прикрас і виправлень. Був собі в Малесії[66], ще за тої війни, Іса Ш., сіромаха-албанець, жив у халупці, зліплений з болота; коли падав дощ, сусіди йому казали: Іса, Іса, розтане твоя хата, наче льодяник. Мав одинадцятьох дітей, і так йому поталанило, що жінка народила десятеро доньок і одного-єдиного сина, назвав його Крістіаном, не міг вигадати величнішого імені, а хлопчик був гарний і міцний, з очима зеленими, як Скадарське озеро[67] навесні. Іса ним пишався, і коли навантажував грабарку льодяниками та нутом і пішки йшов у Подґорицю їх продавати, йому вже не було так тяжко, як раніше бувало. Бог все влаштував, хвалився Іса Ш., я би зараз цю тачку до Белґрада доштовхав і не втомився, бо знаю, що маю сина.

Його хижку оточували гарні й багаті будинки. Переважно всюди місцеві, де-не-де який зайда, серб чи чорногорець, але жодного такого ж злидня. Були люди, які, щоб не подавати милостиню, купували в нього льодяники і нут, але завжди більше тих, що не помічали чужої біди. Його плямистий пес із пухнастим хвостом, загнутим, як місячний серп, навчений був не гавкати. Собакам добропорядних господарів дозволяється брехати цілими ночами, а бідняцькі мусять мовчати. Щоб їхній гавкіт не потурбував сну сусідів. Такі звичаї у Малесії, та й будь-де, де живуть люди і їхні собаки.

Усі знали: коли пес в Іси починає гавкати, стається щось справді велике. Зазвичай — велике нещастя. Так він загавкав однієї ночі, над ранок вже, коли до халупки Іси приступив якийсь чоловік (ніхто його не знав, Іса теж), тримаючи за руку хлопчика. Чоловік той був серб, перед війною працював жандармом, може, тому його й не впізнали, що уніформи на ньому вже не було, жив десь поблизу, але ніхто нині не згадає, де саме. Коли Іса відчинив, незнайомий чоловік сказав йому, що зі сходу, з Косова, насуваються балісти[68], тому він мусить утікати, але не може забрати єдиного сина. Якщо поведе його з собою, балісти їх наздоженуть, і його вб'ють, і дитя. Чого вони тебе шукають, запитав Іса. Бо я їм в Бога душу винен, відповів чоловік.

Іса прийняв хлопчика. Пообіцяв батькові, що збереже йому життя. То була велика обіцянка, але її в цій ситуації дав би кожен, хто має честь і гідність. Ніхто ніколи не знатиме, чому колишній жандарм, тікаючи від балістів та їхньої помсти, обрав саме Ісу, щоб довірити йому сина. Може, пес в Іси єдиний не кусався, бідняцькі-бо пси рідко кусаються, тому тільки попри нього вдалося пройти до дверей. Може, причини були інші і стосувалися більше людей, ніж їхніх собак. Може, колись він купив у Іси льодяник і тепер вважав, що Іса йому щось винен.

Хлопчик звався Стеван Бойович і був ровесником Крістіана. Якщо поставити їх поруч, здавалося, що це брати. Тільки Стеван мав світліші очі. Такі, наче над озеро спустилося серпневе сонце. Дивився так на них Іса, чудувався і говорив жінці та донькам, як же все так дивно збіглося і склалося, що під їхнім дахом спатимуть уже двоє синів.

Пес Іси теж прийняв гостя так, ніби одвіку знав. Хлопчик сідав на нього верхи, а Крістіан обв'язував псові мотузкою шию, і так вони ходили подвір'ям. Розбігайся, народе, їде бег Скендербег![69] — суворо повідомляв малий на всі чотири сторони, а Стеван тільки гордо піднімав голову і вдавав, ніби, як справжній принц, нікого не бачить і нічого не чує. Так вони бавилися від раннього ранку до пізнього вечора, поки всі троє не падали в пилюку від утоми. Була рання весна, тепло ще не трималося, але, коли вони заплющували очі, пес дихав їм у лице, і тоді здавалося, що надворі літо. Так вони могли собі й далі бавитись, навіть не зрушивши з місця.

Біля опівночі пес знову загавкотів. Іса зіскочив з ліжка, наказав жінці залишатися й, хай там що станеться, не висуватися з-під ковдри. Іса Ш. ніколи нікому нічого не наказував, тому його слова пройняли її до кісток, до кінчика нігтя на мізинці ноги. Усе зрозуміла і завмерла.

Пес і далі божевільно валував. На губах у нього виступила піна, наче сказився. Іса запитав людей в уніформах і зі зброєю, навіщо вони прийшли. Прийшли, щоб ти нам віддав сина Мітра Бойовича. Звідки в мене його син? І нащо вам його син? Треба нам його зарізати. А знаємо, що ти заховав його в своїй хаті. Або віддаси нам його, або переб'ємо всіх твоїх і тебе приріжемо. Та що з вами, люди, чого б це Мітар у мене, в албанця, та ще в найбільшого малеського злидня, залишив свого сина? Так Іса Ш. розводив руками і дивом дивувався. Йому дозволили якийсь час отак дивуватися, тільки стояли довкола халупи і нічого не говорили. Годиться й злидневі дозволити зберегти своє обличчя. Якщо йому довірили дитину, не може зразу взяти й віддати. Ніхто так просто не віддасть дитину на заколення, і швидше би кожен з тих балістів умер, ніж кинув гідність під ноги і зневажив чужі обіцянки. Тому йому дозволили чудуватися, розводити руками так, наче хоче їх всіх обійняти, підсміюватись, демонструючи, який він безхитрісний та бідний, говорити: та що ви, люди, я продаю льодяники і нут, і цукрову вату, коли цирк приїде у Подґорицю, не дав мені Бог стільки сили, щоб гинути за чужу дитину! Його спершу слухали, а потім настав час.

Іса Ш. на руках виніс хлопчика. У ту ж мить пес перестав гавкати, щоб не збудити його. По щоках в Іси текли сльози — не треба, люди, дитя не винне, навіть як батько винний — благав їх пошепки. Не треба, люди, ніколи ще таких часів не було, щоб дітей вбивали за батьків — благав. Звідки тобі знати, які часи бувають, — засміявся один з тих, — ти ж лише продаєш льодяники і нут!

Історія, яку я чув у Подґориці, далі твердить, що хлопчика зарізали в Іси на руках, він і не прокинувся навіть. Кожна людина має свою міру людяності, і то була їхня міра. Якісь інші, менше люди, розбудили б дитину, а вже потім зарізали.

Руки й сорочка в Іси були у крові. Йому сказали, щоби більше так не робив, щоб не переховував дітей злочинців, бо наступного разу вб'ють і його, і сім'ю. Дивився на них Іса Ш. і більше ні слова не сказав. Дивився на них пес Іси і більше не гавкав. Ніколи більше. Бо ніколи більше не ставалося нічого великого і страшного біля їхнього дому, нічого такого, через що бідняцькому псові дозволяється гавкати.

Іса Ш. дотримав свого слова. Мітру Бойовичу, якого не знав навіть, повернув живого сина Стевана. Таку історію мені розповіли минулого літа в Подґориці, так її й переказую. Може, історія й вигадана, з людського й собачого прагнення, щоб люди були кращими, ніж є. А може, і правда все.

Маші Р.

Твоя мама була красива? — питає мене дитина. Із голосу не розумію, хлопчик це чи дівчинка. — Думаю, що була гарна, зовсім не схожа на мене. Тоді ми обоє сміємося, пробую за сміхом вгадати стать дитини. Але не вдається, в її голосі чути й чоловіче, і жіноче. Коли в мене випадав зуб, кажу, вона його кидала за пічку. А ми мали вееееелику пічку, до найвищої стелі і ще втричі вищу! І тоді малій мишці наказувала, щоб принесла мені кращий зуб. А та мала мишка, знаєш, як в мультиках, мені приносила негодящі зуби нишком. Дитина знов сміялася: сподобалось їй про мишку нишком. Раніше такого не чула. Дітям можна розказати стільки всього, чого вони ще не чули.

А як померла твоя мама? — продовжує розпитувати дитя. Мені здається, що легше було би відповідати, якби знав, хлопчик це чи дівчинка. Тобі ще рано таке знати, викручуюсь, коли виростеш, дізнаєшся й без мене. Коли виросту, знатиму, як померла твоя мама, і мама кожного?! Голосно дивується. Як це можливо? Ти виріс і тепер знаєш, як померли всі мами на світі, геть усі? Ні, я дуже старий, багато з цього призабув уже.

Не знаю, чому так довго ніхто не приходить по дитину. Звідусюди долинає шум, дзенькіт виделок і ножів, цокання келихів, але до нас ніхто не підходить. А де твої тато і мама? Питаю. Померли обоє, відповідає коротко й холодно, як завжди чинять дітлахи, коли бавляться в свої жорстокі ігри. Брешеш! Невже думаєш, що про такі речі можна брехати? Ти виріс, такий вже старий, їздиш на візку, і все одно думаєш, ніби хтось брехатиме, що в нього померли мама й тато! Хочеш, я скажу тобі, як померли? При магістралі між Грацем і Плоче[70] є провалля. Їхала вантажівка і вони впали в провалля. Хочеш, скажу, яка машина була в тата? «Мерседес»!

Махаю головою так, що шия, здається, зламається, і голова моя покотиться в інший кінець залу, але дитя ніяк не перестане. І далі дзвенять ножі, долинає сміх, але ніхто не звертає уваги. Нікому нас розвести. Добре, кричу на нього чи на неї, добре, годі, моя мама співала російських пісень, доки три пралі у підвалі прали нашу білизну за тиждень. Нас було стільки, і були ми такі багаті, що кожного понеділка приходили три пралі, три злиденні польки, щоб випрати всі наші штани, сорочки, рушники й простирадла. А вона була добра і співала їм. Ось тільки всі російські пісні тужливі, і пралям щопонеділка доводилось плакати. Виходило від семи до восьми тазиків сліз. І не пробачили мамі цього. Коли сталася війна, вони відправили маму в пічку. Ще більшу від високої пічки, за яку мої зуби кидали дурнуватій мишці, щоб приносила мені кращі. У ту пічку мама мусила зайти гола, щоб не згоріли разом з нею всі її білі сорочки, і так пішла на небо. Коли вже ти питаєш, то знай, що саме так і померла.

Дитина мовчала. Кілька секунд, а потім навіть цілу хвилину, здається, навіть пішла. Усі тікають від таких історій. Зі світу Божого чути гамір, дзенькіт посуду, це урочистість на мою честь, у славу мого довгого життя і праці, а я думаю, як же воно дивно. Виголосили сім промов, усі, від секретаря художнього та літературного гуртків до міністра й президента, і всі кинулись їсти-пити, а про мене забули. І щойно вже я починаю забувати про те дитя, щоб ніколи більше, до смерті не згадувати про нього, моєї руки торкається маленька спітніла ручка.

Це жахливо, каже, спалили твою маму, бо вона співала сумних пісень! Не тільки тому. Чому ж іще? Дізнаєшся, коли виростеш. Брешеш! Яка б це в мене голова мала бути, щоб знати, про що думали ті, які спалювали мам. Напевно ж, не тільки твою. Такі люди точно спалили ще кількох мам. Багато мам уміє співати. Дитина, очевидно, намагалася мене втішити.

Мене залишили в Заґребі, бо я мала свинку, поважно підкреслила останнє слово. Але Голем, він загинув разом з ними. Хто такий Голем? Наш пес, ірландський ґрейгаунд. Великий був, значно більший за тебе, коли сидиш у візку. Якби ти міг встати, я сказала б, що він більший за тебе і коли ти стоїш.

Дівчинка. Тепер знатиму. Але серце в мене застукотіло, коли згадала про Голема, і вже не знаю, що це було, чи справжня дівчинка, чи примарилась від сильного збудження. І далі чути тільки гамір, розмови, в яких не розібрати ані слова, не впізнаю нікого, немає імені, яке б я зараз назвав і покликав на допомогу.

У садку перед нашим будинком, де росли дикі яблуні й груші, стояла батькова філігранна майстерня. Вона завжди була повна золота, але ніхто не боявся, що прийдуть грабіжники. Її охороняв пес, великий, мов кінь лахмітника Савла, який ніколи не гавкав, ніколи не кусався, але його боялися всі, хто приходив з лихими думками й намірами. Добрі не боялися, бо він весело рушав їм назустріч і від радості кидався під ноги.

Пані Екерт, вчителька німецької, так дістала перелом пальця на правій нозі, але вона не сердилася. А як настав час, коли пралі вже більше не прали, коли велике страшне військо оточило Бидгощ[71], мій батько, може, запхав би нас у вантажівку, ми би, може, втікали так, як втікали наші сусіди, і, може, так би й врятувалися, але він повірив, що нас врятує той наш пес. Лихі люди злякаються його і підуть. Ми забилися, всі сімнадцятеро, в його майстерню в садку з дикими яблунями й грушами, і дивилися, як солдати вриваються в наш будинок. Пес побіг до них, але вони не злякалися. Його звали Голем.

Як нашого, зраділа дівчинка. Він теж був ірландський ґрейгаунд? Ні, наш був чорний, великий, і не можна було називати його цим іменем. Шістдесят років уже думаю про те, який страшний гріх вчинив батько, давши йому ім'я Голем. Що ж не так із тим іменем? — здивувалася дівчинка.

Ти не знаєш, хто такий Голем, чи навмисне мене мучиш? Я намацував у повітрі її руку, та її не було. То був наш пес, каже перелякано. Я хотів її схопити, потримати в руках, упевнитись, що вона справжня, але вона, очевидно, вислизла.

«Саро, та де ж це ти, трясця, ми вже думали, що тебе цигани вкрали!» — загримів немолодий чоловічий голос. «Морочиш голову панові? Що вже йому наговорила? Знаєте, це, мабуть, такий вік у неї, п'ять років — бреше комусь незнайомому за милу душу».

Вчора довела до сліз дружину президента. Уявіть, що їй розповіла: що Ребека і я мертві, загинули в автокатастрофі. Але це ще не кінець, не думайте, це ще не все! Сказала, що більше за тата й маму шкодує пса. Ім'я йому дала навіть: Голем! Уявіть собі. І породу його знає: ірландський ґрейгаунд. А куди нам той пес? Ребеки й мене цілими днями вдома нема, хто його вигулюватиме? Крім того, що це за життя собаці в місті. Їм потрібен простір, бігати їм треба. Чи принаймні щось охороняти!..»

Чоловік все не припиняє говорити, а я відчуваю, як вона дихає мені в обличчя. Дихання в неї без запаху, як і в Голема.

Хтось іще пам'ятає Бейтуша Коці і його пса? Гаразд, якби не такий час і якби всі були трохи тверезіші, точно згадали б його. Він мав свій морозивний апарат, зелений, з трьома краниками: ягідне, шоколадне і асорті, і тримав його побіля готелю «Адріа», господар там був Мілован Алачевич, батько малої Міранди, яка бавилася з нами, а потім вийшла заміж за якогось серба і поїхала з ним у Нову Зеландію. На зиму Бейтуш ховав апарат в Мілованову комору, пам'ятаю, якось у вересні я допомагав йому заштовхати його туди, і він пообіцяв, що наступного літа почастує мене морозивом, подвійним асорті, один ріжок знизу, другий згори. Я тоді думав: бреше шиптар[72], матір його за ногу, бреше і все шкіриться мені в обличчя, як перед всіма шкіриться, і вдає, ніби він менший, скромніший від мене, а мені тоді якихось п'ять-шість було. А Бейтуш — трясця, невже ви його не згадали? — мав уже тридцять з гаком, та все парубкував і постійно жартував до дівчат у містечку, мовляв, хай виходять за нього заміж — і житимуть, як королеви чи султанші. Був одержимий бажанням одружитися з далматинкою, і не був потворний, такий, знаєте, типаж Елвіса Преслі, з набріоліненим прилизаним волоссям і тією своєю усмішкою, я її терпіти не міг, бо всім він однаково либився. Але ж ні, я помилявся! Коли наступного року ми приїхали на Перше травня, поки мої старі відчиняли й провітрювали наш будиночок, витрушували постелі, виносили надвір стіл зі стільцями, я вирішив пробігтись містечком, подивитися, хто тут як, коли ж бачу Бейтуша, який щойно виштовхав свій візок з комори і заливає з брудних банок сироп в апарат. «Ти ба, Ґоране, ви вже приїхали! Я тобі винен подвійну порцію асорті, з двома ріжками. За годинку-дві буде!» І все дивиться на мене, і всміхається, ніби мова про серйозний борг, і я йому коліна поперебиваю, якщо не поверне. А його пес — пам'ятаєте хоч його пса, чи вам віскі останні мізки вимив? — усе махає хвостом і крутиться в мене під ногами. Так вже кортіло його копнути, той пес мені завжди здавався лиховісним. Знав, що лиш погляну йому в очі, — а він мав очі чорні, ніби Бейтуш налив у них мороку зі своїх банок, — і того дня мене вжалить оса, чи від старого дістану ременем за те, що сусіду вікно м'ячем розбив, чи ще яка третя біда зі мною трапиться. А й не можна було не подивитися йому в очі, так і вабило подивитися, бо ті очі в нього були вдвічі більші, ніж у звичайного собаки. Було і дещо гірше: він усміхався, як сам Бейтуш.

Мать вашу, ви ще його не згадали чи навмисне збиткуєтесь, щоб я плів казна-що? Гаразд, байдуже, кому тепер діло до Бейтуша Коці з його псом. Можемо змінити тему. Як це — чого я завів мову про нього? Та просто, пригадалося, побачив он, як дівчина морозиво лиже, хоч і зима, і подумав, що у нашому дитинстві морозива взимку не було, і так пригадав Бейтуша Коці та його пса. Крім того, ніколи вам не розповідав, що з ними було після того, як ви двоє перестали приїздити до З. Ну і нащо тепер вам це розповідати, якщо кажете, що не пам'ятаєте його? Начувайтесь, якщо ви справді збиткуєтеся! Серйозно. Але добре, розповім, що було, все одно розмова по п'янці, завтра нічого не згадаєте. А я викладу все, про що тридцять п'ять років мовчав. Навіть на війні не казав, що було з Бейтушем Коці, а ми ж загинути могли. Ви що, справді його не пам'ятаєте?

Хай там як, першого літа після того, як батько продав наш будиночок, я не мав товариства і, здається, трохи казився з нудьги. Не знаю, що мені вступило, але постукав у двері до божевільного Міло Пуйдо, щоб сказати, ніби його Анжелка блядує з шиптаром, який продає морозиво. Уяви мене, чуєш, вісім-дев'ять років, пішов місцевому дуркові й галабурді казати такі речі. Міло — ви точно пам'ятаєте — був закоханий у ту Анжелку, що працювала касиркою в супермаркеті, і роками атакував її, як німці Сталінград. Після того, як вона сто разів сказала «ні», він завжди різав вени, п'ять разів як мінімум приїздила швидка з Плоче.

Сказавши це, я повернувся до «Адрії» та зайняв спостережну позицію, чекаючи, що буде, коли Міло прийде поцікавитися здоров'ям Бейтуша. І нічого не сталося. Міло Пуйдо до вечора не з'явився, а той пес постійно позирав на мене, ми зустрічалися поглядами, я накликав собі нове лихо на голову, а він собі тільки по-псячому всміхнувся, і в наступні дні моя задниця свербіла після татової прочуханки, та ще й на додачу вкусила мене гадюка. Ви собі смійтеся, а я й донині певен, що мене той пес зурочив. Я ледве живий залишився, а коли лікар запитав, як це сталося, відповів: дивився на мене він, всміхався і махав хвостом. Хто? Перепитав той. Бейтуш Коці, мовив я, а мати подумала, що в мене галюцинації від зміїної отрути, і вибухнула риданнями.

Ну і от, після того я зробив таке, про що вам стільки років не міг розповісти. Тепер вже байдуже, нам п'ятий десяток пішов, а пиятика ж, бляха, хай всі знають всю правду. Ми з малою Мірандою сиділи на пірсі й рибалили. Заходило сонце, і вона сказала, що це романтично. Я запитав її, чи ми друзі. Так, друзі. А що би ти зробила для друга? Усе. А яке воно, те все? Найбільше. І так ми розмовляли, а в моїй голові народжувався план. Якщо для друга можеш зробити все, сказав я, тоді піди до Мілована, свого тата, і скажи йому, що Бейтуш тебе водив у свою халабуду і вмовляв узяти ту його штуку в рота, бо має смак подвійного асорті. Ще скажи, що так і зробила, але він обманув тебе, тільки сечею смерділо.

Того вечора, коли в «Адрії» саме закінчилася вечеря і на терасі було повно людей, я побачив, як Мілован Алачевич розвалює Бейтушів морозивний апарат, хапає якусь залізяку і замахується. А Бейтуш усміхається, дурнувато і приязно, ніби хоче два динари решти йому віддати. Потім кров ллється на його білу сорочку — пам'ятаєте, по найгіршій спеці носив білі сорочки з довгим рукавом, напрасовані, ніби щойно з кравецької майстерні? — а пес кидається захищати господаря і вчіпляється Міловану в підборіддя. Мілован і не був особливо товстий, але підборіддя мав, як Стане Доланц[73]. Може, це й врятувало йому життя, бо комусь іншому собацюра вгризся би в горлянку і порятунку не було б. А так — тільки добряче його пошматував, поки Бейтуш, весь в крові, кричав: «Не треба, бідако, брате, що ж ти з моїм життям робиш!» Саме так він кричав, роками забути не можу, і не знаю, що це означало, Мілована чи пса він братом називав.

На щастя, в містечку тоді саме опинилася міліцейська машина, інакше б народ Бейтуша Коці лінчував просто на очах у всіх тих німців та італійців. Спочатку його відвезли у сплітську лікарню, а за два тижні — у в'язницю. Пізніше був суд, але в ті часи таке не дуже обговорювалося, тому не знаю, чи засудили врешті-решт Бейтуша Коці. Міранди я спочатку уникав упродовж цілого літа, а потім ми просто розминалися, ніби й не були знайомі. Може, і справді не були. А що було з псом? Та нічого, після того, як шиптар вислизнув із рук, люди пішли цькувати собацюру, що спробував Міловану Алачевичу горлянку роздерти, ішли з косами, сокирами й мисливськими рушницями, приєдналося й кілька туристів, німців з воєнним досвідом, але псові завжди вдавалося врятуватись від них. За три дні потому бачили, як він виє під вікнами сплітської лікарні, одразу ж викликали гицлів, але пса вже там не було. Після того бачили його в Плоче, на залізничній станції. Проводжав потяг до Сараєва і всміхався дітям, що притискали носи до віконного скла. Згодом я полюбив собак, але все одно здригаюся, коли наші погляди зустрічаються. Не знаю, де тепер Бейтуш Коці, але я радий, що пси живуть недовго. Його пес мав би вже понад тридцять п'ять років.

У пам'ять про Славена і Рекса

Ти маєш братика чи сестричку? — питали Драґана тітки в солом'яних капелюшках. Дрібніша тітка, з бородавкою під носом, з якої стирчали три волосини, щипала його за щоку, Драґанові боліло і він хотів, щоб тітки скоріше пішли, тому відповів — не маю ні брата, ні сестри, але тато приведе мені цуцика. Сердитого, щоб кусався! Тітки засміялися, потім друга, більша, запхала руку в сумку і вийняла пакетик желейних цукерок. Цукерки підтали на сонці, обгортки неможливо було відліпити, хоч як мама і Драґан старалися разом, тому довелося викинути ті цукерки в смітник. Відтоді Драґанові завжди, коли його щипали за щоку, пахло желейними цукерками. Та він цього не пам'ятав би, забув би давно, якби тато і мама кожному, хто приходив, не розповідали, як Драґан панянкам Вассерман, старим дівам із Сараєва, що мають будинок у Гружі, розповів, що не має ні брата, ні сестри, зате тато приведе йому цуцика. І тоді всі сміялися.

За кілька місяців потому, за рік, чи, може, за два чи три, Драґан не відчував часу і не розумів, скільки його минає, мама повернулася з лікарні без великого живота. Тато ніс на руках немовля, велике, як буханець білого іліджанського хліба «Золота роса». Пані Мілич поралася по хаті, а тоді в неї втекло молоко і всюди було повно диму. Драґана це веселило, бо в такі моменти всі були розгублені й не знали, за що хапатися. Це твій брат, сказав тато і показав йому буханець. То був не іліджанський хліб, а велика рожева голова з роззявленим беззубим ротом. Драґан розплакався. Голова у відповідь розплакалася теж. Батько з мамою всім про це розповідали, сміялися, а тітки, вуйки, стрийки і сусіди здивовано перешіптувалися, мовляв, як же ці двоє героїчно витримують своє горе.

Пані Мілич прийшла у чорній спідниці й чорному джемпері, і вся була чорна, тільки голову мала рожеву, як у Драґанового молодшого брата, коли він вперше побачив його і переплутав із «Золотою росою». Синку, сьогодні тата й мами не буде. Ми двоє самі побавимось. А братчик? — запитав Драґан, і на це пані Мілич розплакалася. У цей час на сараєвському цвинтарі Баре колона людей квапливо йшла під гору. Небо розверзлося, всі були мокрі до нитки. На чолі колони йшов Драґанів батько, несучи на плечі маленький білий гробик.

— Де мій братчик? — закричав Драґан, щойно вони з'явилися в дверях. Мати сповзла на підлогу, а батько тремтячим голосом сказав: тато приведе тобі цуцика. Але Драґан його не почув, бо вив на повен голос, хитався праворуч і ліворуч, а тоді почав битися головою об стіну. Пані Мілич вхопила його за плечі, але Драґан був сильний, значно сильніший за неї і за маму з татом, було в ньому майже два метри зросту і ваги майже сто кілограмів, пані Мілич впала і розбила окуляри. Того дня, і наступного, і, може, цілий місяць — Драґан того не знав, бо не відчував, як час тече — він безперестанку вив, хитався ліворуч і праворуч, але його, щоб не вбився, відтягували від стін та гострих меблевих кутів.

А потім одного ранку він все забув. Дивився на маму широко розплющеними очима і сміявся. Очі в нього були порожні й отупілі, як в анонімного утопленика зі шпальти кримінальної хроніки: «Якщо знаєте цього чоловіка, зателефонуйте за номером»; але ті очі були для мами найпрекраснішими в світі. Душечко душі моєї, щебетала вона, обіймаючи сина, і тоді Драґан упісявся від ніжності.

Усі були щасливі, що він забув про брата. І пані Мілич, і мама, і тато, і вся рідня, всі тітки, вуйки і стрийки, які вже гадали, що Драґана доведеться здати до спецустанови. Хоч мама й сказала, що ліпше сама вб'є себе і свою дитину, ніж віддасть її до спецустанови. То ж концтабір, кричала вона, то Ясеновац, а в серванті за її спиною подзенькували старовинні сервізи і сипалася позолота з рамок із обличчями Драґанових предків під склом. Але, на щастя, він забув про брата і ніколи більше не згадував.

Батьки повели його гуляти по Страдуну[74]. Тато й мама роздивлялися вітрини і сміялися, а Драґан пробував зазирати у вікна на перших поверхах. Коли відводив погляд, бачив когось знайомого, дядька Енеса і кульгаву Міріцу, і ще інших, вони пірнали в бічні вулиці, або перетворювалися на чужих і незнайомих, щойно бачили його, тата і маму. Драґан смикав батька за рукав і казав: тату, тату, он дядьо! А тато сказав: ми собі зараз гарненько підемо на морозиво.

А тоді, щоб зробити сюрприз, йому привели пса. Тато їздив аж у Чапліну[75] по нього, п'ятимісячного німецького вівчура. Ця порода собак добра для таких дітей, сказав лікар Дупланчич. Тато здригнувся, вдав, що не почув, бо не любив, коли його сина записували до «таких дітей». Попри те, що Драґанові було вже майже двадцять і їм казали, що довго він не проживе, батько втішав себе, що це лише перехідна фаза розвитку, і що одного дня його син просто прокинеться.

Братчик, братчик мій! — Драґан обійняв пса і не відходив від нього. Пес добре сприйняв цей незвичайний сплеск людської любові, терпляче стояв ув обіймах, чекав, коли все закінчиться, і лиш тужливо поглядав на маму і тата. Вони стояли, як укопані, нічого не могли сказати одне одному, та були певні, що скоїли страхітливу помилку, коли послухалися лікаря Дупланчича і привели Драґанові пса.

Драґан і Братчик спали в одному ліжку. Драґан мав свої подушку та ковдру, Братчик — свої. Під час їжі на шиї в Драґана був слинявчик із Міккі Маусом. Братчикові пов'язували слинявчик з Дональдом Даком. Усе, що мав один, мусив отримати й другий. До кожнісінької речі, що йому дарували, Драґан вимагав пару, для Братчика. Заледве погодився з тим, що Братчик не може взувати черевиків, коли виходить з дому.

Мама й тато розмовляли з Братчиком так само, як із Драґаном. Він усе розумів, відповідав їм поглядом і рухом, або просто мовчав, бо що ж скажеш про всю цю історію. Спочатку розмовляли з ним заради Драґана, а потім це перейшло у звичку, і вони розмовляли з псом вже й тоді, коли дитина не чула. Це було досконале порозуміння, а він часто передавав їм, що Драґан думає і відчуває, чого Драґан боїться. Мудрий був той Братчик, про його мудрість і доброту згадуватимуть ще й тоді, коли все промине, коли вони самі, далеко від Сараєва і Дубровника, сидітимуть на пляжі, на березі Тихого океану, і говоритимуть про тих, кого більше нема. Осені в Каліфорнії теплі, але товариство кудись розбігається, і їм не залишатиметься нічого іншого, ніж сидіти на піску і розмовляти. Як діти.

Врятувалися, бідолашні! — шепотіла пані Мілич, доки філіжанки дзенькали об таці, а її каву пили знайомі та незнайомі люди, які прийшли висловити співчуття мамі й татові. Врятувалися, бідолашні! — промовляла вона щоразу, як здавалося, що змінився склад гостей на канапі та у фотелях, а люди тільки кивали головами. Час від часу квилила якась тонкосльоза гостя, а тоді колесо пані Мілич знову крутилося — вона йшла на кухню, готувала ще одну велику джезву кави і поверталася, щоб сказати новим гостям: врятувалися, бідолашні!

Братчик лежав на холодних кухонних кахлях і тужив. Тато і мама переносили все спокійно, їм здавалося, що все сталося уже давно, зараз вони просто беруть участь в церемонії, яку треба відбути з поваги до родини й сусідів, тому серйозно хвилювали їх лише Братчик та його туга.

На його поминки не прийшов ніхто, ніхто навіть не питав про нього. Якщо хтось і згадав — одразу ж подумав, що недоречно питати про пса людей, які втратили дитину.

Чи то Рекс і справді розхворівся, чи їх запопав старечий невроз, він із відстані в дві тисячі кілометрів не міг зрозуміти. Але від ранку це вже був сьомий дзвінок, телефон потроху розряджався, залишилася тільки одна поділка на іконці батарейки, та й та могла зникнути з хвилини на хвилину, а вона все ще плаче з того боку, промовляє незрозумілі речення, винуватить його і погрожує, що він більше ніколи їх не побачить, ні її, ні батька, ні Рекса. Рекс доживає віку, у цьому нема жодного сумніву, повторює йому від ранку, а коли помре — батькове серце після трьох інфарктів не витримає. І що вона тоді робитиме без Рекса і без чоловіка, з яким прожила шістдесят років? Якби якимсь дивом і пережила б їхню смерть, точно би руки на себе наклала. Переріже собі вени, вистрибне з вікна у спальні, на тент над терасою, а звідти на бетон, і нехай через це вона піде в пекло, хай закопають її без священика, яке їй діло, нащо їй, убогій, рай, якщо залишиться без свого чоловіка і без Рекса.

Джино слухав материн голос і постійно позирав на ту останню поділку на батарейці — коли ж погасне й вона, коли запанують пітьма і тиша. Кілька разів пробував її перервати, але вона не хотіла його чути. Це її бенефіс, і триватиме він так довго, як вона сама вирішить. Траплялося й раніше, що вона дзвонила, охоплена панікою, бо ж батькові чи Рексу зле, і завжди це була фальшива тривога. Або пес наковтався трави і блював по всій квартирі, з чого вона висновувала, що його отруїв якийсь із лихих сусідів. Чи в старого скакав тиск на зміну погоди, і вона підозрювала, що в нього інсульт. Двічі, як на Страшний Суд, летів з Любляни серед ночі, не встигнувши розплатитись за готельний номер, бо батькові дуже погано, і обидва рази знаходив її в сльозах, натомість батько сидів у своєму китайському кріслі, розводив руками і говорив: «Що поробиш, синку, старість!»

Мав би вже звикнути, і знати, що нічого страшного немає, це просто її невроз, старечі ревнощі, бо він зараз у Норвегії, не настільки близько, щоби бути під рукою. Мстилася йому за те, що цього разу тільки сім днів побув удома, а навесні обіцяв, що залишиться принаймні на чотири тижні. Знав, що проблема в цьому, але не міг залишатися спокійним. Обоє вже старі, а Рекс іще старший за них. Для ретривера тринадцять років — більше, ніж людські дев'яносто. Минулої зими Рекс мав пухлину, він водив його на операції й хіміотерапію, два місяці витратив на його хворобу, замість послухати ветеринара, лікаря Лисицю, що радив приспати пса, щоби бідолаха не мучився, бо хай як успішно пройдуть операції і хіміотерапія, Рексові від життя залишилися тільки старечі муки. Якщо людям доводиться мучитись, бо медицина зробила крок уперед, собаки не мусять, бо не винні в поступі медицини, переконував лікар Лисиця. Він з усім погоджувався, але, коли мова зайшла про відправляння Рекса до псячого раю, він сказав, що про це не може бути й мови, якщо треба — він оплатить найдорожчу собачу хірургію на світі, тільки б його врятувати. Лисиця стенув плечима, за такі випадки, у всякому разі, дорожче платили, але він не знав, навіть уявити собі не міг, що чекало б на Джино вдома, коли б він пригнічено і скрушно повідомив, що Рекса більше нема серед нас.

Після операції і терапії у Рекса змінився характер. Зробився сварливим, гавкав, коли заманеться, а тоді почав ще й кусатися. Уже віддавна був сліпий та глухий, з нюхом справи теж були не найкращі, тому лякався, коли хтось до нього підходив. Батька кусав двічі, бо старий ніяк не міг звикнути, що не можна вже, сидячи перед телевізором, покласти руку Рексові на голову і чухати його за вухом. І замість зрозуміти, чому пес раптом став кусючим, і змиритися з його, як і зі своєю, старістю, він знаходив тисячу виправдань для нього. Пригадав, як 2 травня 1995-го, коли на Заґреб падали «дзвіночки»[76], вони йшли алеєю Дежелича, просто назустріч вибуху біля Хорватського народного театру. «Зблиснуло світло, втричі яскравіше за сонце, і прогриміло так, наче небо проломилося і зараз нас засипле мільйонами м'ячиків для пінґ-понґу, отак все було — жваво пояснював старий — і відтоді у нашого Рекса залишився страх різких рухів і звуків. Він зовсім не винен, що мене вкусив, це я винен». А те, що Рекс десять років після «дзвіночків» не кусався, а зараз раптом почав, того ніяк не пояснював, а Джино і не хотів особливо розпитувати. Однаково в підсумку вийде, що це він, Джино, винен у його хворобі, неврозі чи поганому настрої.

«Чому ти не відвів Рекса до лікарки Пандуревич, коли я тебе так просила?» — зв'язок і далі не переривався. «Але, мамо, нащо мені вести його до неї, вона кардіолог, а не ветеринар» — він почав нервувати, як щоразу, коли розмова доходила до лікарки Пандуревич. «Бо вона допомогла татові, бо в неї теж ретривер, бо ти знаєш, що для нас означає Рекс, нам життя нема, якщо помре…» Завела свою стару мантру, якої Джино щоразу намагався уникнути, але мама таки виводила його невидимими манівцями на лікарку Пандуревич. Раптом вона перестала плакати, нарікати і промовляти незрозумілі фрази, що нагадували документалки BBC про хворобу Альцгеймера. Вона знову була незламна, тверда, гримала з того боку і винуватила його, мовляв, навмисне Рексової смерті добивається. «Знаєш, що вона мовила, коли я останнього разу водила тата на огляд? Сказала — пані Налєшкович, приходьте якось до мене самі з Рексом, і ми всі троє гарненько собі побалакаємо. Вона би просто так не казала. Вона знає, як це, коли собаці багато років уже, і коли встаєш вночі — наслухаєш, чи дихає. Але тобі це нецікаво, ти ніколи Рекса не любив, але не насмілювався нам про це сказати. Так чи не так?» Усе сильніше лютувала, а він мовчав, знаючи, що все сказане наступної хвилини може бути використано проти нього. «Чого мовчиш, озвися», — кричала в слухавку. «Я тут, слухаю», — він спробував сказати це якомога сердитіше. «І ще вона сказала мені дещо. Можна і псові зробити ЕКГ, щоб побачити, страждає він від аритмії, стенокардії чи ще чогось. Вона би це зробила, якби ти зволив Рекса відвести до неї» — безугавно винуватила. «Але, мамо, Рекс мав пухлину, мав рак, а не хворе серце!» — гукнув у відчаї. «Ти знаєш, як хіміотерапія шкодить серцю, ти взагалі це знаєш? Якщо ні, то лікарка Пандуревич могла б тобі пояснити. Якщо тобі діла нема до Рекса, хоч принаймні знатимеш, що буде не сьогодні-завтра, якщо в тата чи у мене знайдуть пухлину». Він дихав у слухавку, потім закашлявся, щоб показати, що він ще тут, щоб якось заспокоїтися і зібратися, і знайти спосіб змінити тему, закінчити з цією лікаркою Пандуревич. На іншому кінці дроту чути було гуркіт, її кроки по квартирі, а потім — подзвін трамвая під вікном його рідного дому. Це на мить обеззброїло його, розчулило, здалося по-кіношному сентиментальним. За тисячі кілометрів від Заґреба, недалечко від полярного кола, серед вічної ночі й вічного дня він чує трамвай під своїми вікнами. Не відчув, скільки тривало мовчання, а тоді, перш ніж телефон поринув у пітьму і тишу, почув її нажаханий голос: «Сину, сину, не дихає…» У ту мить, коли зв'язок перервався, Джино не міг знати, хто саме не дихає.

Вони мешкали на дванадцятому поверсі хмарочоса по вулиці Коперника. Хлопчик хотів собаку. Жінка з Чоловіком боялися, що Хлопчик, якщо йому куплять пса, наковтається собачої шерсті і піде на операцію шлунка. Розповідали, що таке буває, і що молодим батькам треба пильнувати, щоб не сталося двох нещасть: щоб діти не потрапили під вантажівку, переходячи дорогу до школи, і щоб не наковталися котячої чи собачої шерсті. Під жодним приводом у їхньому домі не мав з'явитися пес.

Хлопчик, замість з'їжджати з гірки, сидів на бетонному парапеті. Жінка підійшла до нього і спитала, що робить. Граюся в табір, сказав хлопчик. У який такий табір? Якийсь у Польщі, забув, як називається, відповів той і вдарив молотком по парапету. У муравля була розплющена задня частина тіла, але він не знав і відчайдушно пробував продовжити свій шлях. Його звуть Мілан, сказав Хлопчик і витягнув з кишені сірника. Чиркнув ним, а потім вдумливо спалив муравля. Жінка була нажахана. Сльози лилися їй по щоках і розмазували макіяж. Чоловік реготав, коли побачив її та почув цілу ту історію. Дитячий психолог сказав, що це перехідний період і що їм варто купити Хлопчикові пса.

Під різдвяною ялинкою пищав тримісячний золотий ретривер. Хлопчик стояв біля вікна і дивився на салют, що сяяв у небі над хмарочосом Цибони[77]. Був розчарований, але не сказав про це. Жінка намагалася відтерти собачі сцяки з килима, але, хоч як старалася, він вже не був білим, як раніше. Чоловік бавився з цуциком. Кидав йому тенісний м'ячик, і той біг за ним. І так — поки знову не впісявся від щастя. Як назвемо його, запитав Чоловік. Рембо, відповів Хлопчик, а небо над Заґребом тим часом стало схожим на небо бомбардованого Багдада з якоїсь пізнавальної телепередачі.

Хлопчик сам переходив усі вулиці, щоразу дочекавшись, коли на світлофорі запалиться зелене. Від вулиці Коперника до Бундека[78] мав пройти сім світлофорів. Жінка і Чоловік ішли на десять кроків позаду і пишалися ним, бо він жодного кроку не зробив неправильно. Ступав на перехід лише тоді, коли горіло зелене. Рембо натягував повідець, а він щоразу сильно смикав його на себе. Кілька разів собача коротко заплакало. Ти мусиш навчитись правил, сказав Хлопчик.

Жінка й Чоловік пішли на роботу, а його вперше лишили самого вдома. Більше тобі не треба нічого боятися, сказав Чоловік, тепер вас двоє. Хлопчик кивнув головою. Пес махав хвостом. Надворі падав сніг, і хто би це без потреби виходив у ту зиму. Хлопчик стояв під дверми і чекав, наслухаючи, коли ж ліфт зупиниться внизу. Зачекав ще кілька хвилин, щоб упевнитись, що він не повернеться, бо вона забула рукавиці чи він — стетоскоп, а потім пішов до їхньої спальні та витягнув з-під ліжка електричний обігрівач.

Увімкнув усі три сектори і чекав півхвилини, щоб розжарилися. Рембо стояв поруч із ним і махав хвостом. Вкуси мене, наказав йому Хлопчик і пхнув свою руку йому під носа. Рембо лизнув руку, відчувши запах того, що Хлопчик місив у трусиках, коли замислювався, і він у покарання нігтями великого і вказівного пальців щипнув його за вухо. Пес пролазливо заплакав. Наче хтось важку шафу, повну книг, поштовхав бетонним коридором. Хлопчика смішив той звук, але дресури припиняти не збирався. Кусай тепер! Рембо стояв, схиливши голову, лапи в нього трусилися, а тоді знову впісявся.

Маєш бути покараний, крикнув Хлопчик, ухопив його за шкурку на загривку, так, як Мама тримала його, Брата і двох Сестричок, переносячи їх з місця на місце, і притулив його носом до розжареного сектора обігрівача. Хлопчик злякався того звуку, що був інакший та сильніший від всіх звуків, які за його шестирічного життя видавали люди. Пес провів день під шафою. Хлопчик злився і не кликав його. Дочекався, щоб обігрівач охолов, як дочікувалася й Жінка, і потім запхав його назад під ліжко. Де Рембо, запитав Чоловік. Он він, під шафою, не знаю, що з ним таке, може, має глистів. Чи якусь небезпечну і смертоносну хворобу, якою може заразити людей. Чоловік усміхнувся. Він пишався розумом та красномовністю Хлопчика.

Жінка, Чоловік і Хлопчик дивилися фільм по телебаченню. Рембо дрімав під столом. Рана на носі, через яку не відчував деяких запахів, давно зажила. Але він і далі боявся Хлопчика. Коли той торкався рукою його морди, від страху він пісявся. Хлопчика це розважало. Показував Жінці той трюк, різким рухом простягав руку до собачої морди, і пес пісяв на паркет. Жінка супилася і говорила, що собаководи з Сіска[79] обдурили Чоловіка і втюрили йому дефективного пса. Брудні селюки, сказала вона. Треба було б поскаржитися на них торгівельній інспекції, сказала вона.

У фільмі великий білий пес убивав чорних. Так його видресирували. Із білими був добрий. Особливо з дітьми. Жінка говорила, що це жахливо, складала руки на грудях, кілька разів у неї з очей потекли сльози. Бач, оце тобі Америка, сказав Чоловік. А нам кажуть, що в Америці свобода і демократія. Не дай Боже моїй дитині такої свободи, сказав Чоловік і погладив Хлопчика по голові. Хлопчик мовчав. Плакав, коли наприкінці білого пса вбили, бо не змогли відучити вбивати чорних.

Рембові дев'ять місяців, щовечора його водять гуляти в Бундек. Попереду вони удвох із Хлопчиком, щоб той звикав переходити вулицю тільки на зелене, а на тридцять кроків позаду йдуть, обійнявшись, Чоловік і Жінка. Бачиш, яке щастя, каже вона. Аби тільки ми всі були здорові, а грошей заробимо, відповідає він. Рембо більше не натягує повідець. Ступає обережно, як по грані, і лише час від часу повертає морду до інших псів у далині. Він слабко відчуває їх, не знає, друзі вони йому чи ні, його ніс напівсліпий, та його охоплює якийсь глибокий і гарячий собачий жаль, коли вони гавкають в його напрямку. Десь на іншому краю світу, в домі добрих людей, хтозна, на віддалі скількох людських метрів, миль, світлових років та галактик, у великому лозяному кошику, що скрипить щоразу, лиш поворухнешся, його Мама, Брат і Сестрички весело гавкотять, коли він про них думає.

Хлопчик проситься, щоб його випустили у двір самого з псом. Чоловік говорить: хай іде, колись треба починати. Колись доведеться дозволити йому йти своїм шляхом, каже їй. Наша дитина — особистість, пояснює їй. Вона знизує плечима. Хлопчик обіцяє, що не виходитиме на дорогу. Перед будинком — Желяц. Стоїть, спершись на автівку, чекає Суну, свою дівчину, на короткому ланцюгу тримає пса. Стаффордширський тер'єр, захоплено каже Хлопчик. Не підходь зі своїм мазунчиком, порве його! Желяц бундючиться, Хлопчик це знає. Тягне Рембо за собою, пес плаче, нажаханий, стаффорд запінився від люті, Желяц перелякався, ледве тримає його, ти здурів, кричить, на що Хлопчик розмахується, наче метальник молота, і Рембо на льоту потрапляє просто стаффорду в пащу.

Замість розшматувати його на місці, страшний пес обнюхує наляканого товариша, що перекинувся на спину, як і коли Чоловік чеше йому животика. Твій пес — пизда, каже Хлопчик Желяцу, ти мене зрозумів, твой пес — п.и.з.д.а, повторює на розлук все голосніше і виклично. Малий, та ти ненормальний, каже Желяц і відштовхує його від себе.

Перед гаражем бавляться двоє хлопчиків та дівчинка. Його ровесники, він знає їх із садочка. Привіт, каже дівчинка. Такий милий твій цуцичок, навіть Жельців Генерал нічого йому не зробив. Генерал — пизда, каже Хлопчик. Чуєш, що я тобі кажу: п.и.з.д.а. Усі троє шоковано дивляться на нього.

Сиди тут, наказує Рембові, і про всяк випадок сильно вдаряє його долонею по голові. Не треба, скрикує дівчинка. Хлопчик вдаряє його ще раз. І щоб із місця не зрушив! Потім вилазить на дерево, з нього — на гараж, оглядає всіх згори і каже — бачите, як я його видресирував. Рембо не ворушиться.

Діти дивляться, як він стоїть на гаражі. Їм заборонено лазити по деревах і гаражах. У їхніх очах він бачить страх і захоплення. Злізти просто так уже не зможе. Хлопчик збирає всю свою хоробрість і ненависть — і стрибає з гаража просто на Рембо. Той не рухається, і Хлопчик уперше в житті чує, як ламаються кістки.

Їдучи на море, Микуличі залишили Джавахарлала пані Гвоздецькій. Не те щоб вона здавалася аж такою надійною, але це було в останню хвилину, доводилось визначатись, що робити. Таня наполягала, щоб Джавахарлал їхав з ними, попри те, що в машині не працює кондиціонер, тож він і подумав про пані Гвоздецьку — вона їм не відмовить, а бульдог у середині серпня, у безкінечній автоколоні перед тунелем Святого Рока не переживе подорожі до Дубровника, це вже напевно. Просто нав'язав його старій пані: прибіг із Джавахарлалом на сьомий поверх, сказав їй, щоб нічого не питала, хай бережуть себе і вона, і пес, обоє матимуть добре товариство, а він їм обом буде дуже вдячний, що полегшили Танину істерику. Жінка в нього перед мандрівкою перетворюється на монстра, жалівся він пані Гвоздецькій, а вона лише широко розплющувала очі й сплескувала руками над тим дивом сучасного шлюбу, в якому молоді люди говорять одне про одного такі жахливі речі, а все одно люблять одне одного.

Тамара Гвоздецька мала, здається, від народження, вираз обличчя людини, що от-от розплачеться. Нижня губа в неї тремтіла, очі постійно були вологі, як у корови, але ніхто, принаймні серед сусідів, не бачив, щоб вона хоч раз плакала. Колись давно, кажуть, вона була заміжня, та пан Гвоздецький, поляк із Кракова і знаменитий архітектор, утік з американкою і ніколи більше не з'являвся. Так пані залишилася сама, але була то не звичайна людська самотність через нещастя й лиху долю, а якийсь різновид самостійно обраної чернечої місії. До пенсії вона продавала поліси страхування, люди купували, побоюючись, що розплачеться, якщо вони відмовляться. Любила всіх собак багатоповерхівки, присідала перед ліфтом, гладила їх і розмовляла з ними, а вони їй раділи чи гарчали на неї, залежно від погоди й настрою. Серед всього людського й собачого населення багатоповерхівки тільки пані Гвоздецька була завжди однаково налаштована. Завжди ледь стримувала плач.

Господар не хвилювався, як Джавахарлалу вестиметься з нею. Однаково той змалечку поводився, як підстаркуватий пес, багато спав і хропів уві сні, щодня провалювався в меланхолію і шкрібся в балконні двері. Тоді треба було випустити його, щоб простягнувся на бетоні, і роздивлявся Заґреб і Слеме[80] вдалині, глибоко зітхаючи. Спершу Таня хвилювалася: Джавахарлал сумує, може, він захворів, казала чоловікові. Ні, не хворий він, це просто меланхолія, ознака вищого емоційного і духовного ладу. Згодом вона звикла, що бульдог виходить на балкон зітхати, і не переймалася більше. Таня ніколи не впадала в меланхолію. Завжди кудись квапилася. Джавахарлал добре собі розслабиться при пані Гвоздецькій, думав господар, але помилився.

Залишеного наодинці з тією дивною жінкою Джа-вахарлала ніби хтось підмінив. Він скакав по квартирі, сердито стрибав на килимок перед ванною, пробував його придушити, але лютий ворог не здавався, перестрибував через нього, і так тривала, на подив пані Гвоздецької, шалена боротьба бульдога і килимка, аж доки другий не перетворився на ганчірку, яку тільки викинути залишалося. Коли все закінчилося, Джавахарлал почав вициганювати їжу найогиднішими псячими трюками. Спочатку скімлив і завивав, потім випустив з рота кілька літрів слини, а тоді, жахаючи стару пані, з очей в нього полилися сльози. Пес плакав так гірко, дивлячись їй прямо в очі, прощаючись із життям, як голодна дитина з Еритреї, що вона мусила порушити правило і нагодувати його ще до вечері. А тоді скоїла непоправну помилку: не ховаючись, на очах у нього і зовсім відкрито взяла шоколадну цукерку з кришталевої вазочки і з невинним виглядом поклала її до рота. Побачивши це, Джавахарлал запрагнув, щоб і йому невідкладно дали шоколадну цукерку. Його охопила собача істерика, коли пані спробувала пояснити, що це не для нього, і вже готувався закликати сусідів, дітей, що бавилися внизу під вікном, латентних захисників тварин та поліцію, щоб усім розказати, як ця стара відьма морить його голодом. Хоча й знала, що цього в жодному разі не можна робити, налякана пані Гвоздецька дала Джавахарлалу шоколадну цукерку. Потім другу. І третю. Собача пам'ять коротка і непевна, Джавахарлал забув про три з'їдені цукерки, але снагою свого авторитету виборов четверту. Перетворився на диявола у псячому тілі і робив усе, що за сім років попереднього життя йому й на думку не спадало. Криза середнього віку, божевілля під старість — невідомо, що саме трапилось, але життя Тамари Гвоздецької перетворилося на пекло. Може, тоді й заплакала, нема свідків, які могли би це підтвердити, але його в ті дні не могли зворушити людські сльози.

На четвертий день Джавахарлал утік, коли пані Гвоздецька гуляла з ним. Побачив кицьку і дременув за нею. Ніколи ще так швидко не бігав. Ніколи взагалі не бігав. А зараз чудувався самому собі, сердито гавкав і насолоджувався жахом та розпачем, що бігли за ним на двох ніжках і кричали: «Пане, тримайте його, пані, прошу вас!» Кицька від нього все-таки втекла, але тоді з'явився голуб, нахаба, походжав у нього перед носом, тому довелося чкурнути за ним, а потім його злякалися дві маленькі дівчинки, двійко солоденьких людських дитяток, і він погнався за ними, махаючи хвостом і гавкотом перекриваючи їхній крик і вереск.

Пані Гвоздецька не знала, що їй робити, і першим ділом зателефонувала в поліцію. Зверхній чоловічий голос у слухавці сказав, що її заарештують, якщо подзвонить іще раз. Потім телефонувала пожежникам, і там цинік на іншому боці повідомив, що бригаду можуть вислати лише у двох випадках: якщо її пес видереться на верхівку дерева або якщо загориться. Тоді вона дзвонила в швидку і плакала. Або, може, не плакала, просто хтось це додумав, щоб історія стала переконливішою. Коли ніхто, зовсім ніхто не схотів їй допомогти, стара пані сама пішла шукати Джавахарлала. Що ж вона скаже людям, які довірили їй пса, а він утік, зник, пропав? Тільки одне може бути гіршим від цього: коли посеред дороги, на повороті від Бундека до мосту, бачиш труп собаки з розбитою головою і розлитим мозком. Заніміло дивилася пані на мертвого Джавахарлала, а тоді отак, голими руками, підняла його з асфальту і несла на руках, а люди з дітьми перебігали на інший бік вулиці. Дітей саме вели з садочків, сотнями, і батьків серйозно турбувала божевільна, що несла на руках мертвого собаку і відчайдушно голосила.

Спочатку занесла його в квартиру і поклала у ванну, але потім збагнула, що до повернення сусідів із моря залишається десять днів і Джавахарлал до того часу засмердиться. Взяла з комірчини лопату і пішла копати могилу поблизу багатоповерхівки. Сусіди витріщалися, вона тільки сказала їм: «Ні про що не питайте!» У розпал роботи прийшов Дубравко, син поштаря Стеви, сусіда з першого поверху, забрав у неї лопату і миттю викопав підходящу могилу. Потому, як усе закінчилося, вона вже не знала, куди себе подіти. Життя втратило сенс, думала вона. Після такої ганьби!

Вона стояла на Мості молодості й перехилялася вниз через поруччя. Якщо вона стрибне, усе закінчиться за п'ять хвилин, за шість щонайбільше. Після цього запанують спокій та блаженство. Там, куди вона піде, Джавахарлала не буде. Собачі та людські рай і пекло — у різних місцях. Але пані Гвоздецькій забракло відваги, щоб стрибнути.

Нещасна, вимащена землею й кров'ю, вона поверталася додому вже в глибокій темряві. У під'їзді не було світла, тож мусила пересуватися навпомацки, по стінці. Перечепилася об щось і впала. Те щось двічі заверещало, зовсім як чортеня, якому наступили на хвоста. Пані Гвоздецька зламала руку, два місяці мусила потім виходити в гіпсі, але тоді зовсім не відчувала болю. Тулила до себе дорогу бульдогову голову, повторюючи: «Джавахарлале мій, ти живий, куди ж я без тебе!» Він, сучий син, злизував їй сльози зі щік, і тому знову ніхто не побачив, що пані Гвоздецька плакала.

Тін захотів мати цуцика. Ясно було, що колись це станеться, але ж не настільки рано. Ще трьох років йому нема, л і р не вимовляє, шепелявить, як Челюска[81], а вже йому цуцика подавай. Малого, малесенького, отакесенького — показує руками, і все його зменшує, аж цуцик перед маминим обличчям, на якому написано «ні!», стає завбільшки з мишенятко, яке висить на дзеркалі заднього виду в машині, аби Тін дивився на те мишенятко, щоб його не знудило, коли тато везе в садочок, а на кожному світлофорі запалюється червоне. Ось, отакесенького цуцика він хотів би, білого, з чорною плямкою довкола ока, і від того дня, коли його питають, що він хоче на день народження, що він попросить у Миколая чи Діда Мороза, Тінчик повторює одне: майєнького, бійєнкього цуцика, з чойним оком!

Мама сподівалася, що він врешті-решт забуде. Діти мають коротку пам'ять. Як ті бабки-болотянки. Те, що зранку було причиною для сліз, увечері й не згадається. Але Тін не такий. Пам'ять у нього — як у слона. Четвертий уже місяць тільки одне й повторює. Що би ти хотів, тітчине сонечко? — запитує тітка в крамниці. Чим би нам парубка почастувати? — питає дебелий вусатий офіціант у засмальцьованій білій сорочці. Мені цуцика бійого, з чойним оком — відповідає Тін. Ненормальна дитина, скаржиться мама татові перед сном. Тато мовчить, бо виголошує вона це голосом, що зветься пе-ем-ес. Коли б це він, боронь Боже, сказав, що дитина ненормальна, мама би розридалася чи почала б кричати. Вночі в кутиках його вуст поглиблюються дві маленькі зморшки, ті, після яких люди більше не можуть залишатися разом, якщо вже зморшки прорізалися. Але часу на прорізання зморщок не буде.

Мама, тато і Тін мешкають у квартирці на дев'ятнадцять квадратних метрів. Насправді це й не квартира, а світловий люк хмарочоса. Над їхніми головами не стеля, а небо, та це не робить дев'ятнадцять квадратів просторішими. Батьки тільки й робили, що зіштовхувалися. Шафа стоїть настільки близько до ліжка, що їм колись доводилося цілуватися, щоб розминутися. Згодом почали просто зіштовхуватись. Але Тін того не помічав. Для нього квартира була найбільшою в світі, а світ — маленьким, як парк, який навіть пробігти наскрізь не можна, бо мама та бабця Смілька завжди вважають, що вибіжиш на вулицю, точно під машину. Тому краще в квартирі, бо вона велика. Над нею небо, а неба Тін боїться, і тому хоче маленького білого цуцика. Чи тільки бреше навмисне, щоб маму з розуму звести.

Я ще з глузду не з'їхала, щоб привести собаку в конуру на сімнадцять метрів! — визвірювалася мама на бабцю Смільку, яка на все була згодна, аби лиш догодити внуку. Не сімнадцять, а дев'ятнадцять, — спокійно виправляла її бабця Смілька, вчителька у школі для дітей з особливими потребами. Я сказала — сімнадцять, — не здавалася мама, — два квадратні метри — це передпокій, тобто нежитловий простір між двома дверми. Мама знає, бо вивчала архітектуру перед тим, як перейшла на літературне відділення. Тін сидить під столом, голосу не подає, вдає, що його немає, і тільки слухає. Знає, що мусить бути спокійний і невидимий, бо в ці хвилини все вирішується. Маленький білий цуцик чекає, коли вони стануть друзями. Чи братами. Насправді стануть одним цілим. Тін і цуцик.

Тато в цей час мовчав і не втручався. Почувався винним, що живе в квартирці на сімнадцять метрів квадратних. Невисокий чоловік, стерновий у вісімці веслувальників, що була за п'ядь від олімпійської медалі, він завжди почувався трохи винуватим. Йому забракло сантиметра, щоб дотягнутися до горщика з кизиловим варенням на полиці в бабці Смільки, коли вона хлопчиськом послала його принести варення до млинців. Ніколи не забував цього відчуття і жодної хвилини свого життя не прожив без нього. Ніяк не міг дотягнутися! — сказав їй тоді, а вона всміхнулася, бо не знала, як це важливо для нього. Зараз цього сантиметра йому бракувало, щоб заробити грошей, взяти кредит і переселитися в якусь нормальну квартиру. Чи в будиночок із садком, по якому ганятиме цуцик Тіна. Та мусимо щиро зауважити: якби його спитали, він би сказав — хай хлоп'яті куплять малого білого пса з чорною плямкою довкола ока. У маленькій квартирці, що влітку розігріється, ніби казан з водою, житимуть маленький чоловік і маленький пес, жінка й дитина.

Весна була на порозі, а в Тіна набрякли залози під пахвами. Спочатку зліва, а потім справа. Не боліли, але мати відчувала їх пальцями, спершу округлі, потім неправильної форми, вузлуваті. Ввечері вони купалися, вона замотувала малого у великий махровий рушник з картою Америки, просувала руку і обмацувала залози. Якийсь час вони росли, а потім припинили. Тато нічого не знав. Вона не хотіла йому казати, чекала, що все просто закінчиться. Якщо він не знає, що відбувається щось погане — може, воно й не відбувається. Любила його, але все рідше можна було зауважити це. Відколи в Тіна спухли залози, їй хотілося, щоб він зауважив. Знову цілувала його, коли розминалися між ліжком і шафою. Він був здивований і щасливий. Вона була налякана. Коли Тін вчергове сказав, що хоче майєнького, бійєнького цуцика з чойним оком, мама печально всміхнулася, нічого не відповіла, але подумала, що радо повернула би час назад, купила б йому собаку, тільки щоб не було тих залоз. Смішно, ти готова на все, коли нещасна й стурбована!

Тін бігав по парку, але якось не так, як завжди. Якось повільніше, геть нерадо. Бабця Смілька не закривала рота, безперестанку базікала про свою директорку, селючку якусь, припхалася з Боснії, Туджман дав їй громадянство, хоч мав би назад відправити, а зараз вона знущається з усіх працівників, цілий склад учителів та вихователів, і прибиральниць, а що найгірше — дітей мучить, доводить їх до сказу, аж кричать і плачуть бідні дітлахи, вже троє через неї потрапило до нейропсихіатрії, треба повідомити Міністерство освіти, чи підкинути журналістам тему про те, як боснійська сучка в Заґребі мучить дітей із особливими потребами… Мама сиділа на лавці й курила. Погасивши одну, одразу запалювала іншу цигарку. Час від часу, більше для годиться, гукала — вважай, не йди на дорогу! Хоча Тін був дуже, дуже, дуже далеко від дороги. Навіть не бігав, тільки, блідий і спітнілий, повзав по піску, як побите собачатко. Коли так подумала, коли в своєму хлопчикові побачила хворого пса, мама не змогла стримати сліз.

Що з тобою, перелякалася бабця Смілька і зіскочила з лавки. Мама уже ридала вголос. Тін стояв, спершись на гірку, і дивився на них в дивному отупінні. Ніби не розумів, що довкола нього відбувається. Світ зарано зробився великим і широким, а вулиця, на якій можна потрапити під авто — такою далекою. Мама крізь сльози розповіла бабці Смільці, що три тижні тому в Тіна почали спухати залози. І тепер вони вузлуваті, неправильної форми. Обговорили це, і обидві знали, що воно щось означає. І нічого хорошого.

Наступного дня була п'ятниця. Тіна відвели до лікаря, який сказав, що дитину треба залишити в лікарні. Мама благала його, заламувала перед ним руки, доки не сказав — гаразд, забирайте додому і приводьте в понеділок. Ніколи не була щасливішою. Сміялася, коли виходили з лікарні, пригортала Тіна, тоді обіймала тата і казала, хай він поквапиться, хай біжить і не повертається без маленького білого цуцика з чорною плямкою довкола ока.

Ті вихідні були найпрекрасніші в Тіновому житті. Він про це не сказав нікому, бо й не знав, як сказати. Зрештою, Тін і не знав, що воно таке — вихідні. Понеділок був далеко, а цуцик мав жорстку шкурку, що лоскотала йому долоні. Тін сміявся від лоскоту, а цуцик його покусував за руку. Чи боляче? Цуцик бавився, і Тін не замислювався, чи болить, коли той кусав його за руку. Треба бути добрим із ним, дуже добрим! Потім цуцик попісяв під татовою нічною лампою, далі покакав посеред кімнати, а мама тільки сміялася і прибирала за ним. Ось як усе може бути добре і які всі можуть бути щасливі. Небо над квартиркою було повне зірок. Перед тим, як заснути, Тін показував цуцику зорі.

Ми ніяк не назвали його, — сказала мама татові, коли лягли в ліжко. Не назвали, — тато зітхнув, а тоді ще довго не заплющував очей, прислухався, як вона дихає, заснула чи ні ще. Завтра буде понеділок. Тіна вдягнуть у лікарні в піжаму з собакою, зовсім не схожою на їхнього цуцика. У тій піжамі Тін доживе своє життя.

Казкою звали пуделицю професора Старека. Помаранчева, як його борода, менша від його кулака, вона з'явилася в їхній підвальній квартирі після зведення перших барикад, коли вже ясно було, що діло йде до війни, але ні він, ні пані Мірела про те не думали. Професор Старек був старий холостяк, ближче до шістдесяти, ніж до п'ятдесяти, сам собі прасував сорочки і прав постільну білизну, і всі були певні, що він вже й не одружиться ніколи. Нам навіть здавалося інколи, що чоловіки його цікавлять більше за жінок: говорячи з котримсь, стискав і пощипував співрозмовника за плече, лоскотав його, високий, великий, з бородою по носі, вітаючись — притискав руку співрозмовника до свого живота. А говорив голосно, практично завжди кричав, щоб приховати тим криком відсутність елементарного почуття гумору. Міг раптово безтурботно розреготатися, наче йому причувся кінець якогось анекдоту. Студенти не дуже любили його, а колеги з кафедри англістики ще менше. Знав усе, що можна було знати про мову Шекспіра, від студентів на іспитах нічого не вимагав, ніколи й не випихався поперед інших, та все одного не було нещаснішого за нього чоловіка. Пригадуючи, кого зустріли в місті, його завжди забували згадати, навіть якщо півдня проводили в його товаристві. Усі почувалися краще, коли забували про нього, про нього і його гучний голос. Отакий був професор Владо Старек.

Пані Мірела — невеличка жіночка, з тілом і поведінкою дівчиська з початкових класів восьмирічки та старечим личком. Їй мало би бути двадцять два, максимум двадцять п'ять, була на четвертому курсі педагогічного, коли Старек побачив її в університетському коридорі, та й закохався по вуха. За два десятки років його викладання не знайшлося ще нічого настільки безликого, аж прозорого. Була така ж непомітна, як горобці й університетські прибиральниці. Навіть роман із Владом Стареком, принаймні в наших очах, не додав їй видимості.

Тітці Джорджині, дев'яносторічній акторці на пенсії, з якою прожив практично ціле життя, він квапливо і аж ніяк не тактовно повідомив, що одружується, що тітку шокувало і ввело в стан склеротичного афекту, хоча щойно перед цим була нормальна, і вона поспіхом витурила Владу з дому, ніби він її чоловік, який щойно зізнався в подружній зраді. Таким чином професор, позбавлений домівки й не знаючи, як подібні проблеми розв'язуються, винайняв першу-ліпшу квартиру, що йому трапилася: двокімнатну в підвалі, куди кожен дощ вливався ріками, якщо залишити прочиненими вікна. Кохання свого життя переніс через поріг, голосно регочучи і фальшиво виспівуючи непристойну шотландську весільну пісню.

Пані Мірела за сім місяців народила на світ доньку Сильвію, назвали її, звісно ж, на честь Сильвії Плат, дитинча вийшло не схожим ні на батька, ні на маму. Це в дітях якось рано проявляється: була красивіша, розумніша й чарівливіша за обох. Видно було: або ці двоє печальних і переляканих диваків рано знищать її, або вона встигне втекти від них раніше. Зрештою, таке часто трапляється з дітьми та їхніми батьками.

Ще й трьох років не мала Сильвія, а вже понад усе на світі хотіла собаку. Якщо його їй не народять — дихати припинить. Затикала носа, стискала губи і спершу червоніла, потім блідла, тоді ставала фіолетова… Їм здавалося, що вона не дише годинами, добиваючись обіцянки, що народять їй маленького жовтого песика, кучерявого, як негр Казим, їхній сусід, що вивчав стоматологію. Наступного дня вони забирали свою обіцянку назад — не могли мати собаку, бо, якщо Сильвія проковтне собачу шерсть, у дитячому шлуночку виросте вееееееликий колючий їжак — після чого Сильвія знову припиняла дихати, але вже не здавалася так легко, і охоплений панікою Старек мусив пояснювати, що історія про їжака — чистісінька брехня й вигадка, а Мірела, не знаючи, чим ще зарадити, відпоювала фіолетову Сильвію водою, склянка за склянкою. І наступного дня знову, матері їхній сторч, забирали назад свою обіцянку…

Врешті-решт виходу не залишалося: професор одного вечора приніс маленьке помаранчеве собачатко, яке, коли виросте, буде кучерявим, як той Казим. «Як назвемо?» — запитав, і в голові у нього, певно, крутилися імена вікторіанських дам. «Казка, — відповіла Сильвія, — ти що, сліпий, не бачиш, що її звуть Казка?» Старек знизав плечима, бо він, як завжди, нічого такого не бачив, і нічого не міг вигадати, нафантазувати. Перше, що Сильвія зрозуміла про свого батька — що в нього абсолютно відсутня уява. Другим, що вона збагне і ніколи йому не пробачить, буде його зрада.

На третій місяць Казчиного життя на місто почали падати гранати. Пані Мірела та професор Старек невимовно злякалися смерті і тижнями не виходили зі своєї підвальної квартири. Уперше професорові щось уявилося, перед очима постала картина: пошматовані тіла — його і жінчине, Сильвія залишається сиріткою, і її разом з іншими брудними й голоштанними сиротами тримають у велелюдному притулку в колишньому жіночому монастирі. Але в реальності Сильвії доводилося виходити, коли стрілянина трохи вщухала. Вела Казку на повідці, така маленька й доладна, як німфетка, що втекла з набоковських вечірніх чаювань, гуляла з кінця в кінець вулиці, зустрічала людей, що поверталися з роботи чи несли в руках гуманітарну допомогу. «Це Казка», — представляла їм свою собачку, і люди, усі як один, усміхалися і зворушливій вуличній картинці, і тому імені — Казка.

Сучка була дуже розумна. Як і Сильвія, була красивіша, розумніша й чарівливіша за професора Старека та пані Мірелу. Коли маєш собаку, що розуміє і любить тебе, з яким про все можеш розмовляти, який в той же спосіб, що й ти, дивиться на всіх цих похмурих людей та війну, що спустилася з гір і, може, ніколи не припиниться, тоді тобі якось легше з таким батьком і такою матір'ю. Є надія, хоч і невелика, але все-таки є надія, що тато чогось навчиться від Казки та, заплющивши очі, уявлятиме щось інше, не тільки суцільний морок і жахіття, або мама, дивлячись, яка ж Казка красива, помаранчева й кучерява, як сусід Казим, який, замість бути стоматологом, зробився воєнним хірургом, навчиться краси, і замість спортивного костюма з двома брудними білими смужками вбереться в сукню персикового кольору. Вона тієї сукні соромиться, і радше б тато Старек натягнув її на себе, та якби побачила, як сукня пасує Казці, — носила б її цілими днями. Усе одно колись впаде граната — і не буде ніякої сукні, думала Сильвія, а що думає Сильвія — те думає і Казка.

Неймовірним зусиллям професор Владо Старек змусив себе по трьох місяцях війни вийти в місто. Знайшов групу американських репортерів і представився найкращим у світі фахівцем з дієвідмін у творах Шекспіра. І це не було брехнею. У цьому Старека ніхто не міг перевершити. Журналістів тема захопила, надрукували статтю в New York Times, бородате його лице з'явилося на першій шпальті, знімальна група CNN прийшла в його підвальну квартирку. У якусь мить по телеекранах усього світу пробігла Казка. Того дня в місті було сімнадцятеро вбитих, і за компанію з ними Казка опинилася в гарячих новинах. Зрештою британський посол подбав, щоб професор Старек і його родина отримали місця в літаку, що евакуює їх із міста. На нього чекали стипендія, газон, вистрижений, як більярдне сукно, тисячі тих, що охоче слухатимуть про Шекспірові дієвідміни під прицілом Караджичевих гармат. Щастя усміхнулося професорові Стареку та пані Мірелі.

При посадці у великий вантажний «Геркулес» норвезький солдат сказав Стареку, що в літак не можна брати собаку. І той спокійно спустив Казку з рук. Вона заскавуліла за мить до того, як за Сильвією зачинилися великі сірі двері. Вееееееликий колючий їжак раптом виріс у дівчинки в шлунку і зробився одним цілим із нею.

У понеділок професору Луці Марашу стало зле посеред пари. Приїхала швидка і відвезла його в кардіологію, бо гадали, що міг дістати інфаркт. За дві години перевели його в неврологію, бо підозрювали інсульт. Наприкінці робочого дня його відпустили додому, але в середу призначили позачергову томографію, бо не виключали наявності пухлини в мозку. У середу після ґрунтовного дослідження констатували, що ніякої пухлини нема. До нейропсихіатра записали на четвер.

Лікар Бобан Мрґан, професорів шкільний друг ще з мостарської гімназії, зустрів його тисячею питань. Не бачилися майже двадцять років, від початку війни, коли Мрґан поїхав працювати до Німеччини. Що було з тією малою, як її — Діждаревич? Вона ще потім вийшла за викладача географії Павелича, то що, розлучилися? А Зовко, такий високий, Мілошем, здається, звався, чи він взагалі живий, я чув, що йому алкоголь останній розум відібрав? Як тепер, на Бога, називається Бульвар 14-го лютого? А вулиця Маршала Тіта? Чи живий же Меха Трбоня на прізвисько Герой? Ти колись ходив через той новий Старий міст?

Професор Лука Мараш відповідав на запитання, сподіваючись, що почнеться огляд. Очі в лікаря Мрґана наповнилися слізьми, зрештою він обійняв Луку і мовив: «Братчику мій, що від нас лишилося!» Це не той спосіб, у який дозволяється комунікувати з пацієнтами, але кому яке діло. І насамкінець нерозбірливим почерком, яким у всі часи писали порядні лікарі, занотував діагноз: хвороба Альцгеймера. «Це не воно, Бо-бане, що ти, я просто причмелів, коли барбекю в неділю смажив!» — сказав професор, витріщившись на діагноз, як на одиницю, яку вчителька вліпила йому в щоденника. «Це воно!» — сказав лікар, і так вони й розпрощалися назавжди.

Лука Мараш показав картку з діагнозом дружині й синові. Син сміявся. Батькові лише шістдесят чотири. Зарано для Альцгеймера. Зорка не сміялася. Наступні два місяці, що він провів на лікарняному, розпитувала його про всяке, крадькома, наче потайки, і перевіряла, чи не забуває чого. Він вдавав, що не помічає. Бадьоро відповідав, а потім зачинявся у ванній і довго плакав. Брехав, що має проблеми з простатою. Вона сідала навпочіпки біля дверей ванної і слухала, як плаче. У червні професор Лука Мараш пішов на пенсію. Підписуючи студентам заліковки, усміхнувся й сказав: «Побачимось на осінній сесії!» Утішався цією брехнею. Він сприймав її як маленький, але незаперечний доказ того, що не страждає на хворобу Альцгеймера.

Сім'я прислухалась до поради заґребського лікаря Івана Кляйна і подарувала професорові собаку — самку золотого ретривера. «Зватиметься Чайка, — постановив професор, — так звалася сучка, яка жила у підвалі філфаку, коли я ще вчився». Нікому не зізнався, що собака ця снилася йому ціле життя, і завжди в ніч перед тим, як захворіє. Промовчав про це перед Зоркою, вона, на його думку, була схильна до іпохондрії, тож такі сни її схвилювали б, а Хрвоєві не сказав нічого, щоб той знову не сміявся. Гуляв із Чайкою по парку, ходив з нею на ринок та, бувало, на чарку з приятелями. Вона була спокійна й мовчазна. Коли до неї підходили інші пси — лягала і перекидалася на спину. То був знак її капітуляції. Чайка капітулювала і перед найдрібнішими цуциками. Такий був її принцип, і професор поважав його, хоча й сердився на нього часом. Тоді вона ставала печальною і дивилася на нього так, наче пам'ятала всі його гріхи, від п'ятирічного віку, коли малій Госпаві Бобан він розбив каменюкою голову, і до недавнього часу, коли відштовхнув циганку, яка хотіла продати йому бінокля чи бодай поворожити по руці.

За два з половиною місяці Лука побачив свій сон: він потопає в глибокій озерній воді, якою наповнюється підвал філфаку, а Чайка одного за другим рятує вісьмох своїх собачат. Він повільно втрачає свідомість і помирає. Смерть легка й приємна. Одна за другою гаснуть барви, від жовтої до помаранчевої, потім червона, зелена і синя, потім гаснуть і зникають друзі, пропадають один за одним, ніби в комп'ютерній грі. Потім відходять батько й мати, сестра, брат, усі родичі. Зникають Мостар, Белґрад, Сараєво і Заґреб, Зорка зникає, за нею — Хрвоє, а після нього — одна за другою літери прізвища та імені: М,А,Р,А,Ш,Л,У,К,А. І немає більше нічого, і це смерть. Приємна, як сон. Після смерті немає жодних тривог. Але потім прибігає Чайка і витягає його з води, Лука знову починає все пригадувати, спершу себе та своє ім'я, потім єдиного сина, Зорку… У мить найгострішого щастя він завжди прокидався.

Без огляду на хворобу, яку це віщувало, Лука був щасливий, що повернувся цей сон, бо не було в ньому більше тієї белґрадської Чайки, виснаженої, від материнства й людської байдужості посивілої метиски, якій заледве ставало сили на порятунок своїх малих, що вже казати про нього, якого після стількох років могла геть забути. Її місце у сні посіла його Чайка. Зараз лежала у фотелі перед телевізором, з якого Зорка завжди її витурювала. Та щойно вона ішла на роботу, Чайка заскакувала у фотель, клала голову на поруччя і спостерігала за ним, що сидів на віддалі і перемикав сімсот супутникових каналів. За півтори години можна було пройти їх усі. Світ великий, і саме в ці хвилини багато людей говорить багато важливих речей. Більшість із них Лука не розуміє, але вони його й не цікавили. Його стереже Чайка.

Пройшов рік, потім ще один. Той самий сон снився щоночі, але хвороба все ніяк не нападала. Дивно це все, мабуть, на зміну погоди. Він сидів на канапі й спостерігав, як розмовляють старша жінка і молодий чоловік. Через його квартиру щодня проходило стільки незнайомців. Дуже рідко траплявся хтось знайомий, чи щоб за один день двічі з'явилися той самий чоловік або та сама жінка. Ніби живе на залізничній станції в Болоньї, там, де пам'ятний знак жертвам теракту серпня 1980-го. Якщо він заплющить очі — може, разом зі своєю канапою і своєю Чайкою опиниться там.

Молодий чоловік сказав старшій жінці, що Чайці варто влаштувати парування, щоб могла мати приплід. Старша жінка відповіла, що тільки цього їм бракує до купи всіх турбот, які мають, і всієї роботи, яку треба поробити. Молодий чоловік наполягав, а вона опиралася і почала кричати. За якусь мить Лука почув себе: він кричить, перекрикує старшу жінку, каже їй, що вона хоче його вбити і заволодіти його квартирою, бо якщо в Чайки не буде приплоду — він втопиться у великому темному озері в підвалі філфаку. Старша жінка вибухнула плачем, а Лука сказав, що Чайку завтра ж треба відвести на припуск. Тієї ночі, побачивши звичний сон, він уперше здригнувся від жаху. А що, коли назавтра він забуде, що Чайка мусить мати цуценят? Ніхто ж інший цього не згадає.

За кілька місяців Чайка народила вісьмох цуценят. Для ретривера це забагато, ветеринар цілий день і цілу ніч возився з нею, підбадьорював і допомагав. Лука не дозволив, щоб її забрали до лікарні. Нікому не довіряв. Сидів на канапі, перемикав супутникові канали й не спускав з очей того чоловіка в білому. Якщо тільки спробує щось із нею зробити, він вчепиться йому в горло і порве жили.

Щойно собачата відкрили очі й побачили денне світло, професор Лука Мараш перестав уставати, щоб піти до туалету. Забув, що там треба робити, всю цю довжелезну послідовність складних рухів та дій, яких у жодному разі не можна переплутати. Неможливо, щоб хтось це пам'ятав і щоразу міг усе зробити правильно. Якась жінка роздягала його і терла крижаною мокрою ганчіркою. Ущипнув її за груди, вона скрикнула. Хай бабега знає, як воно. Чайка вискочила зі свого кошика і струсила малих із сосків. Вона його врятує, дорога Чайка.

Лука Мараш бачив свій сон. Із великого чорного озера Чайка рятувала своїх цуценят, одного за другим, а він потопав. Відчував, як літера за літерою тане її ім'я: Ч,А,Й,К,А. Потопав щасливий, хоч вона й не повернеться по нього більше.

Коли померла пані Міна, вдова професора Младена Штайнера, з її квартири чотири дні поспіль виносили газети. І нічого більше, крім газет. Роками вона не виходила з дому, а сестру й племінницю пускала тільки до дверей, щоб їй пропихали у шпарку хліб, молоко та газети. Після прочитання газет не викидала, складала їх на купу. І так у кожній кімнаті. Наповнивши ущерть одну, переходила до іншої, а квартира професора Штайнера мáла, дякувати Богові, шість кімнат. Сусідські жінки чудувалися й говорили, що пані Міну вбили газети. Ті, що зважилися зайти всередину і побачити все, такого не казали. Тільки повторювали, що там усе так смерділо, ніби в покійниці й душа зотліла.

Єдине, що залишилося по ній, окрім газет і меблів, — Жорж. Семирічний пудель, що підняв галас, коли стара Штайнерова впала у ванній. Цілу ніч вив так, що сусіди не могли очей склепити, вранці вже злякалися і вибили двері в квартиру. Роками потому шепотілися, мовляв, стара, може, вижила би, якби прийшли вчасно. Людям подобаються такі історії, от і вигадують. Марно лікарка Мугібич переконувала їх, що від інсульту такої сили пані Міна на місці впала замертво. Зрештою, замовкла й вона. Як пройде час — і вона, можливо, забуде, як все насправді було, одного дня скаже те, що всі готові чути: стара Штайнерова могла б вижити, якби всі не були такими байдужими і зламали двері одразу, щойно Жорж почав завивати.

«Що з ним робити тепер?» — спитав голова об'єднання співмешканців. «Викличемо гицлів?» — запропонував професор Лазаревич. «Не треба, це гріх великий!» — сказала Солдіниця. Утім, звісно, вона не збиралася брати Жоржа до себе, зате потім розказувала, що Лазаревич хотів закликати гицлів, бо його професор Штайнер витурив з універу, сказавши, що тільки через його труп такий бицюра викладатиме дітям гістологію. «Його голову тільки у формаліні можна показувати майбутнім лікарям!» — саме так і говорив, твердила Солдіниця.

Одні не хотіли забирати пса, бо не було куди, інші — бо не любили собак, а треті, найстарші, ще й всі, як на те, мусульмани, боялися й думки, що Жорж може переступити поріг їхньої квартири. Немає ангела в домі, де живе пес. Таке повір'я було з давніх-давен, а про те, у що вірять, даремно розправлятися. Але саме їх, тих старих мусульман, бабців та деяких дідусів, совість мучила найдужче. Адже професор Штайнер лікував усіх сусідів — окрім Лазаревича, який однаково ніколи не хворів, адже всім, хто потребував, організовував палату в лікарні, але їм, тим старим, найчастіше був під рукою, і тепер вони йому найбільше зобов'язані. Віддячили би пані Міні, але її вже нема. Залишився тільки Штайнерів пес, якому можна зробити добро, але як же це, коли загальновідомо, що в домі з собакою немає ангела?

Після трьох днів страждань, страхів та вагань Жоржа взяв до себе Касим. Про того чоловіка я нічого не знаю і не хотів би зараз вигадувати. Знаю тільки, що був найсумлінніший серед сусідів у відвідуванні мечеті. Або ніколи не був одружений, або жінка його давно померла, а дітей, наскільки мені відомо, не мав, чи ті жили далеко і не навідували його. Тільки він прийняв Жоржа, тим самим приставши, що зі своєї квартири, від свого узголів'я, з-під килимка для молитви прожене ангелів, аби тільки професорові Штайнеру віддячити за добрі справи, адже той колись, як у Касима виявили туберкульоз (Солдіниця казала, що то був сімдесят-якийсь там рік), улаштував у лікарню на Подхрастових.

Ніхто не може сказати, як воно було (бодай у перший час) Касимові з Жоржем, а Жоржеві — з Касимом, бо жоден з них не міг про це сказати. Чоловіка не наважувались питати про пса, щоб не образити, а питати пса про чоловіка — взагалі немає сенсу, бо він, якщо й казатиме, то завжди тільки добре. Спершу Касим уранці й надвечір випускав Жоржа у Штайнерів палісад, щоби бігав там і гавкав на кротовиння, а тоді громада продала квартиру разом із палісадом, тому Касимові не залишалося нічого іншого, як Жоржеві купити нашийник і повідець, щоб ходити з ним до парку. Половина сусідів сміялася, а половина ще пам'ятала, як їм усім приходив на допомогу професор Штайнер, щойно хтось лише чхнув чи кашлянув, чи коли когось — боронь Боже — інфаркт з ніг звалив.

Касим не ховався, не хилив голови, навпаки — простуючи вздовж вулиці, розмовляв собі із псом: «Бачиш, як воно, мій Жорже, бачиш, люди які. Доки був професор, хай добрий Аллах його в раю оселить, усі тут почувалися, як лікареві діти: щойно хтось десь чхнув — одразу консиліум збирався, як біля товариша Тіто, а як професора більше нема — сміються з нас двох. Погані це люди, мій Жорже, погані й дурні. Думають, їх професор до кінця життя здоров'ям обдарував. Але одного разу вкладуться в постіль — і постануть перед Богом. Немає більше професора, щоб їх, з Божою поміччю, вилікував». А люди собі — як люди, одні ще гучніше сміялися, інші вихваляли його доброту.

Зрештою навіть найдоброзичливіші сусіди помітили, що Касим біля Жоржа трохи спав з розуму. Кожні сто-двісті метрів вони зупинялися, чоловік присідав до пса, шепотів йому щось на вухо, після чого вони йшли далі, ще сто-двісті метрів. Або коли Касим по п'ятницях ішов на молитву: починав спускатися вулицею донизу, Жорж розпачливо завивав із вікна йому вслід, наче той ніколи більше не повернеться. І тільки через те, що нещасний собацюга собі щось надумав і кепсько почувався, Касим розвертався напівдорозі, заходив додому, обіймав його і щось казав, після чого Жорж повертався до вікна і чекав на нього. Більше не завивав, але й далі дивився услід так, ніби Касим більше не повернеться, і сльози котилися у нього з очей. Народ і з цього сміявся. Ось що буває з людиною, коли з хати ангелів порозганяє.

Щоранку, посеред Касимового ранкового кавопиття, рівно в дев'ятій, ані хвилиною раніше, ані пізніше, Жорж підбігав до вхідних дверей і починав гавкати. Не заспокоювався, доки Касим не підходив до нього, відчиняв двері й показував, що нікого там нема. Жорж трохи принюхувався, потім повертався на кухню, на своє місце біля його ніг, наче нічого й не сталося. Назавтра о дев'ятій, ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше, усе повторювалося. Люди й про це дізналися, і з цього сміялися. Були, мабуть, і ті, що питали, кого це щоранку Жорж виглядає, але не було вже ні старого Штайнера, ні пані Штайнерової, щоб їм відповісти. Спогади про покійників тривають у житті їхніх собак. Коли відходять пси, про людей вже ніхто не згадує.

Як почалася війна, сусіди помалу припинили обговорювати Касима і Жоржа. Та коли сімнадцятого дня війни перша граната, що впала на наш квартал, залетіла просто у вікно Касимової квартири, не було жодного, хоч би якої віри, хто б не подумав: граната впала туди, де немає ангела, щоб захистив. І всі якось одразу переконані були, що немає більше на світі ні Жоржа, ні Касима. Дехто, певно, зловтішався, хтось подумав, що Касим постраждав за всіх нас, щоб професорові Штайнеру відплатити за добрі справи, за те, що всіх нас лікував.

Коли ми прибігли під квартиру, мали на що глянути. Більше не було фотелю, в якому Касим сидів, п'ючи першу ранкову каву. Не було й кімнати, в якій стояв той фотель, навпроти вікна з видом на артилерію. Залишився тільки столик і на ньому неушкоджена, до половини випита чашечка. Чоловік та пес стояли у під'їзді, однаково зворохоблені, бо рівно о дев'ятій вийшли подивитися, чи прийшов хтось невидимий навідати їх і захистити від всякого зла.

Усе важливе в житті Бати Мілуна відбулося від понеділка до п'ятниці, за перший тиждень липня 1990 року. У понеділок рано-вранці він посадив дружину й дітей у свій старенький «Вольво Караван» і відвіз на вокзал. Цезаря залишив удома чекати — Цезарю, чекати! Молодець, Цезарю! — бо автівка була напхана, як та сірникова коробка. Взагалі не уявляв, як всі ці речі помістяться в одному купе, а повною загадкою було, як вони вивантажаться на станції у Плоче й перезавантажаться в автобус на Заостроґ, хоча та сама історія повторювалася щороку. Єдина новина цього разу — Цезар вперше за останні сім років не проводжав їх на станцію.

Прибуття швидкого поїзда до Плоче затримувалося на сорок п'ять хвилин, потім на годину двадцять, потім аж на дві години. Дітям купили морозива, хоча був ранній ранок і, як відомо, вранці морозива не їдять. Але Данка не сердилася, що він порушив правило, яке одразу ж перестало бути правилом, бо його неможливо буде утвердити знову. Була щаслива, що по стількох місяцях бачить щасливим і веселим його. Він раптом знову почав голосно розмовляти, сміявся так, що відлунювали височезні склепіння вокзалу, говорив дітям: «Наглядайте за мамою, щоб не знайшла собі якогось Мікі Манойловича[82], доки тато в п'ятницю приїде!»

Щастя накочувалося хвилями, кожна наступна була більшою: Бато Мілун захлинався відчуттям абсолютної свободи, що його не затінювала жодна похмура думка. Він радів, що всі їдуть і що кілька наступних днів проведе сам, але навіть не це було причиною його найбільшого щастя. Щось у ньому здіймалося, прокидалося незнайоме, не схоже на всі відчуття, пережиті за п'ятдесят років. Мав постати перед новим життєвим досвідом, і не так уже важило, яким саме. Коли поїзд виповзав зі станції, Данка щось кричала йому з вікна, але він її не розумів. Байдуже, скаже, що хотіла, коли говоритимуть по телефону.

Відмикаючи вхідні двері, не подумав про пса, і в цьому була його помилка. Цезар промчав коридором, підскочив і сильно вдарив його, непідготовленого, в груди. Від болю забило подих. У квартирі панував страхітливий безлад. Білизна, стягнута з постелі, громадилася в кутку кімнати. Цезар ще й попісяв на неї на додачу. Після того стягнув зі столу скатертину, розбивши при цьому вазу, яку Данка успадкувала від бабці Міліци. Перекинув кухонний смітник, після чого, вочевидь, воював з двома пакетами з-під молока. Роздер їх на мікроскопічні шматочки, паралельно забризкавши стіни рештками молока.

Після всього всівся на рушника з ванної — якого відволік у дитячу — і закохано дивився на Бату, то в обличчя, то на його руки. Руками робиться таке й сяке, руки, на Цезарів погляд, — головне в його Баті.

А той — нічого, стояв і тримався за груди, міркуючи, з чого починати прибирання. Давно збагнув, що викричатися на Цезаря — безрезультатно. А якщо вдарити його — тільки затужить і злякається, миттєво перетвориться на маленького цуцика, який нічого не розуміє. Тому краще не кричати на Цезаря і ніколи його не бити. Користі від того однаково жодної, а Бато матиме чисту совість. Ніщо так не обтяжує людської совісті, говорив студентам на парах із етики, як погляд собаки, якого ти щойно побив за обпісяний килим. Студенти сміялися і не сприймали його всерйоз.

Увечері вони пішли на Батин Кубок чемпіонів, який щопонеділка відбувався у спортзалі середньої школи «Скендер Куленович». Цезар лежав за бічною лінією, вткнувшись носом у холодний паркет, і тільки очима водив у тому напрямку, куди біг легконогий нападник Бато Мілун, на прізвисько Кройф. Довкола нього бігали одинадцятеро грубих, старих чоловіків, чиї різкі запахи нервували Цезаря. Одного разу навіть загавкав посеред матчу, всі сміялися і казали потім, що Батин собака зробився вболівальником.

Тієї ночі Бато Мілун мучився від болю в грудях. Тихо лаяв Цезаря, що так його вдарив, а той лежав на Данчиній половині ліжка та слухав його. Двоє чорних очей з легким крововиливом у кутиках, як у людей, які довго були на вітрі чи яким дим в очі потрапив, зблискували в світлі вуличних ліхтарів. Залишаючись на самоті, Бато Мілун ніколи не опускав жалюзі. Як дитина, боявся темряви. Поринаючи в сон, пригадав: не запитав Данку, що вона там кричала з вікна потяга.

Наступного дня перед роботою відвів Цезаря до сестри з родиною. Жодних проблем із цим не було, він змалку звик залишатися там. Але, коли Бато ввечері приходив по нього, Цезарева радість завжди була безмежною. Та цього разу Бато не чекав удару в груди, ніби точно спрямованого м'яча з іншого краю поля, а захистився руками. Та Цезар усе одно підскочив, махнув головою і вткнувся мокрим носом у Батині руки. Був трохи здивований, бо таке сталося вперше. Відколи він виріс у великого пса, Бато шанував їхній спільний ритуал. Цезареві заборонялося скакати на груди іншим, він пильнував тієї заборони, чому ж тепер отак? Цезар знав: щось тут негаразд, і був стурбований хвилину чи дві.

Знову боліло в грудях, Бато тяжко дихав і не міг заснути. У його кошмарах наяву над ним не всипали двоє великих, ясних очей. Коли дивився в них — знав, що немає зла, лиха і смерті. Якби Цезар аж до ранку так не пильнував за ним, Бато Мілун, може, і почав би хвилюватися через той біль у грудях. А так — знав, що то не страшно, просто удар, до якого не був готовий.

У середу й четвер просто повторювалися звичні ритуали. Відводив Цезаря до Весни з родиною, розгублено сидів на роботі, приходив по пса і зустрічав удар з долонями на грудях, через що Цезар знову хвилину-другу турбувався. Лежали у ліжку, пес не заплющував очей, доки не засне людина, а безсоння було тривалим, бо біль у грудях не вгавав. Якщо Бато й засинав, перед сном обов'язково згадував: не спитав Данку, про що ж вона кричала з поїзда.

Того дня, коли вони удвох із псом мали помандрувати до Заостроґа, Бато Мілун упав, як підкошений, біля свого під'їзду. Одразу ж набігли люди, Цезар квилив і лизав йому лице, а Бато дивився в небо і думав — Боже милий, який же я ідіот, знову не запитав! — і марно пробував перевести подих. Швидка не забарилася, він бачив, як Цезар залишився сам перед під'їздом, і одразу потому втратив свідомість. Лікар Хаджага згодом розповідав, що це був найдивніший випадок в його практиці. За ті чотири дні, від понеділка до п'ятниці, Бато Мілун переніс на ногах три інфаркти, перш ніж ото впав. Потім виправдовувався перед Хаджагою і цілим консиліумом, мовляв, думав, що він має біль у грудях і дихати не може через те, що його Цезар вдарив. Ніхто йому не вірив, але всі казали, що ніколи нікому так не щастило із серцем, як Баті Мілуну. Після четвертого інфаркту мав би померти, а живий, ще й — диви на нього — вигулює пса.

Недовірливий, яким створив його собачий Бог, Чарлі обнюхував ноги людей у черзі на сплату рахунків за електрику. Перед ними стояло щонайменше п'ятдесят, а за ними ще двадцятеро, але Мірна тримала його на повідці, тому обнюхати вдавалося тільки найближчих чотирьох-п'ятьох. Трьох літніх чоловіків, одну жінку в спідниці та ще одну в штанах, але ту — тільки якщо дуже постаратися чи трохи вислизнути з-під Мірниного контролю. Чарлі був спантеличений і стривожений, бо всі смерділи небезпекою, люттю, адреналіном. Якщо ви пес, і навіть якщо звикли до таких шарварків, все одно рідко винюхаєте стільки злості в одному місці. Це додавало йому обережності, він примірявся до кожного їхнього руху і тільки чекав миті, коли хтось замахнеться ногою, чи один з тієї трійці спробує вдарити його костуром, і він їх на змиг ока випередить, Чарлі швидкий, він розлюченого нападника вкусить за ногу. Вчепиться отам, трохи вище від суглоба, за сухожилля, і гризтиме й шматуватиме щосили, аби врятувати Мірну від цього шаленства й злості й самому мимохідь винести звідси живу голову.

Мірна стояла в черзі й тримала у правиці відкриту книжку. У лівій руці був повідець із собакою. На тій руці ще й висіла сумка з ноутбуком і купою непотрібних речей, які вона про всяк випадок тягала з собою. Такий випадок міг би трапитися, тільки якби на Землю висадилися марсіани, чи якби Заґреб почали обстрілювати ракетами дальньої дії і всім довелося б сидіти у сховищі. Дві пляшки мінералки, бляшанка кока-коли, кілька поживних батончиків зі злаків і сухофруктів, косметичка, телефонна книжка, під яку було використано порожні сторінки макета нового видання «Анни Карєніної», пляшечка чоловічих парфумів, банан, упаковка на сто кнопок середньої величини (купила вчора і забула викласти вдома), стосище сплачених і несплачених рахунків, а також найрізноманітніші папери, деякі з яких лежать у сумці роками вже і потроху тліють, як погано збережені рукописи в якійсь вогкій та холодній провінційній книгозбірні. Та Мірна не здавалася, хоч її рука затерпла під вагою сумки і все важче утримувала Чарлі, який хотів би рвонутися вперед і як слід обнюхати всю чергу під касою, насамкінець обпісявши чиюсь холошу чи ногу в нейлонових колготках, сумлінно дбаючи про естетичну глибину свого вчинку. Чарлі завжди пісяв під найкрасивішим деревом у парку. Але це був непідходящий день, щоб думати про Чарлі. Вона була зла, як і всі сімдесят людей у черзі, тож і вирішила зосередитись на собі. Читала Кішеву «Гробницю для Бориса Давидовича» і ледве чекала, коли хтось причепиться — чого, мовляв, читає кириличну книжку. Була готова вчепитися тоді в ногу і не відпускати, доки не перегризе жили.

Чарлі мав рацію: вони всі були оскаженілі, люті, сповнені ненависті. Але не тільки ті четверо чи п'ятеро, яких устиг обнюхати, а всі сімдесятеро з рахунками за електрику. Може, тільки двоє молодих чоловіків з портфелями й у костюмах менеджерів здавалися безтурботними. Може, відвідували якийсь тренінг, де їх навчили, що ніколи не можна виглядати розлюченими, бо лють — це перше незаперечне свідчення поразки. Злість виказує невдах: чи хтось колись бачив Білла Ґейтса розлюченим? У тій Америці тільки негри злі, Мірна знала, бо закінчила в Сіетлі середню школу, але стримувати себе не могла. Навіть Кіш не працював як прикриття: вона була зла, бо їй відключили електрику.

Усі в черзі злилися з тієї ж причини. Вчора і позавчора комунальники провели свою традиційну тримісячну акцію з відключення боржників. Якщо ваш рахунок загубився десь і ви не сплатили, якщо поштар напився і забув укинути рахунки вам у скриньку, а ви того вчасно не зауважили, чи якщо ви збиралися дочекатися кінця місяця і сплатити всі рахунки заразом — залишалися без електрики. Такі речі викликають у людей лють, яку тяжко зрівняти з усіма іншими різновидами люті. А пса ніщо не може так налякати й розізлити, як перебування серед розлючених людей. Чарлі здавалося: щохвилини може початися велика бійка, і він хотів бути готовим. У тому малому, ковбаскоподібному тілі билося велике собаче серце. Він боронитиме Мірну, хоч вона дедалі частіше буває байдужою до цієї його готовності.

І тоді захиталася земля. Спершу захиталася, а тоді різко здригнулася, як здригалася би та старовинна дитяча скарбничка у декоративній вітрині за спиною працівниці банку, якби Мірна потрусила ту скарбничку, щоб у вузьку щілину вивалилася монетка в п'ять динарів, за яку можна купити два морозива в Галітія. Скарбничка торохтіла пекельно довго, землетрус був такої сили, що шоковані люди в черзі навіть перелякатися не встигли. Тільки стояли в тих же позах, як їх заскочив катаклізм, а з облич їхніх, як цементний розчин з руїн на Ткальчичевій, сипалась їхня злість. Виглядали такими дурними, що сторонній свідок нестримно сміявся б, якби тільки залишився достатньо спокійним, щоб в такий момент роздивлятися їх. У Мірни книжка випала з руки і впала Чарлі на спину. На щастя, «Гробниця для Бориса Давидовича» — не особливо важка книжка.

Було геть незрозуміло, що відбувається. Усі й далі стояли в черзі, тільки порядку стало ще менше, але Чарлі вже не чув запаху їхньої злості, земля все одно трусилася, з глибини долинав страшний гуркіт, ніби щомиті з тунелю вилітали локомотиви, і ставав той гуркіт дедалі інтенсивнішим. Чарлі був збентежений, бо й уявити не міг, що люди можуть викликати аж таке щось. Знав, що треба щось терміново зробити, хоч би й ціною власного життя. Часом бувають у житті такі моменти, коли конче треба учинити щось безнадійне, хоч як би всі обставини не свідчили, що вже нічого не можна змінити жодним відважним вчинком. Тоді ти чиниш заради власної гідності, і щоб десь залишилася пам'ять про те, як у вирішальний час ти був єдиним, здатним на важливі кроки. Для Чарлі прийшов цей час.

Чарлі, як і кожен уважний пес, мав здатність землетрус, бурю, автобус, поштаря, гостей чи ветеринара відчути здалеку. Мірна завжди дивувалася, коли він гавкотом передвіщав прихід поштаря. Гавкав ув один спосіб, коли той приносив листи та пакети, в інший — коли рахунки. Ото вже диво дивне: як несе рахунки і пакети — такий задиханий і спітнілий, що за кілометр можна його внюхати, а коли йде з рахунками — бадьорий і розслаблений! Але вона того не знала, і Чарлі насолоджувався її незнанням. Насолоджувався Мірниною гордістю за його талант передчувати майбутні події. Але зараз у людській злості не передчув землетрусу!

Земля продовжувала хитатися, коли він сильно натягнув повідець у Мірниній руці і кинувся на ближню поголену ногу в нейлонових колготках. Щосили вгризся в неї і міцно заплющив очі, весь перетворився на щелепи. Нога видиралася, але він її не відпускав. Відчував, як у нього під зубами тріскотять м'які хрящики, а земля потроху вгамовується. Гуркіт віддалявся, ніби, капітулювавши перед хоробрістю й натиском Чарлі, крізь підземний світ тікає стадо циркових слонів. Він вгризся іще сильніше, щоб випадково не надумали повернутися.

Доки кусався, Чарлі був щасливий. Земля заспокоїлась, зникла людська злість, а він знав, що Мірна його похвалить, буде чудуватися з нього і пишатися ним, як і завжди, коли Чарлі рятує дитинний людський світ.

Може, і закрутилося би щось між ними двома, але Младен розповів історію, після якої вона згадала, що за десять хвилин відправляється останній тролейбус до центру, одразу ж підвелася і почала прощатися з людьми на вечірці. Історія ж була така: Младен Г., заґребський доктор права, якого війна і невдалий шлюб, що тримався тільки на жінчиному страху смерті, назавжди залишили в Сараєві, нічого не боявся, не вірив у хвороби й нещастя, тільки в чорну кішку, що перебігає дорогу. Перед нею завжди поставав незахищений, раптом все починало боліти, лиха доля погрожувала зусібіч, снайперські кулі та гранати сипалися з гір і з дахів багатоповерхівок, і Младен був певен, що нещастя таки трапиться, питання тільки в тому, велике чи мале. Коли чорна кицька перебігала йому дорогу, він чекав своєї біди, приймав її, як смиренний християнин кару за гріх, і все було гаразд, аж доки з'являлася на дорозі нова чорна кицька. Коли ж одного дня його осяяло: відтоді, їдучи автівкою і вгледівши чорну кицьку, що рушає через дорогу, він тільки натискав на газ і вправно крутив кермо, щоб у фіналі таки розмазати її колесами. За останні три роки переїхав у такий спосіб сімох чорних котів, і нещастя припинилися.

Амру війна зробила молодою вдовою. По чоловікові лишилися їй син та донька, і ще могила, яку не навідувала. Що їй, живій, на могилі робити? А війна — то була буря, все менш осяжна з плином часу; і навіть його, свого мертвого чоловіка, вона, замість побиватся, схильна була сприймати як зірку, що згасла в природний спосіб, хоч її небесне світло все ще видно із землі. Інші чоловіки її не цікавили, хоч вона й цікавила їх — доки не з'явився він. Красивий, високий та насуплений, як Сократ, іновірець, фанат міжнародного права й віктимології, він заарештує й засудить усіх, хто почав ту минулу війну, всіх військових злочинців. Американці бачили в ньому одного з виняткових серйозних людей на цих теренах, а вона бачила в ньому чоловіка, з яким життя могла би провести. Якось їй наснилося, що Младен заарештував снайпера, чия куля, пущена з Іґмана, розтрощила голову Мірсадові, коли він тягнув на гору камеру й рюкзак славетного французького філософа, що знімав у Сараєві фільм. На ранок соромилася, мала відчуття, що зрадила Младена уві сні зі своїм покійним чоловіком. Але любов зникла тоді, коли він перед публікою, задоволений та піднесений, як генерал Младич у розпал атаки, розповідав, як вбиває чорних кішок. Вона стояла на зупинці під рекламою гігієнічних прокладок, яку прикрашала фраза «Кров може бути невидимою», і раділа, що від неї не втік останній нічний тролейбус.

У наступні дні вона не відповідала на його дзвінки, стирала непрочитані мейли, викидала його, як один із сотні спам-листів, де обіцяють щастя, багатство і вічне життя. Знову мала лише могилу і своїх дітей, а потім сталося те нещастя. Амра рідко сідала за кермо автомобіля, і то лише тоді, коли доводилося їхати за місто, та й тоді нерадо — але не було вибору, треба було поїхати до Зениці на нараду, а її шеф, Гордон, за день до цього пережив сонячний удар, от і довелося їй сідати в старенький «Юґо-65»[83] та й повзти потихеньку, шістдесят-сімдесят на годину, доїде, як доїде. Траса була порожня, тільки вантажні фури й робітники, що прокладали дорогу, і зрідка якийсь чорний «Ауді» проносився на швидкості в сто п'ятдесят кілометрів, несучи когось у краще майбуття. І раптом, уже на в'їзді до Каканя, зненацька й нізвідки, з розритого рівчака при дорозі і високих бур'янів на узбіччі вискочила кицька, прямо під колеса Амриного «Юґо».

Наш час на землі короткий. Коротка кожна мить, бо промайне і не залишить по собі нічого. Та буває, коли на змиг ока поєднаються людський сумнів і давня зачаєна думка. Так Амра за два-три метри від кицьки міркувала, що ж їй робити. Продовжувати свій шлях і сподіватися, що кішка проскочить між колесами? Не звертати уваги на живе створіння, бо не годиться людині через кицьку гинути? Чи вивернути вбік, на узбіччя, тим шляхом, яким щойно пробігла чорна кицька? Думала про своїх дітей — можуть лишитися самі, якщо з нею щось трапиться, думала про те, як поширювалась би звістка про її смерть, хто б кому дзвонив і про що би говорили по кав'ярнях, думала, що любить життя, що боїться миті, коли не залишиться нічого, жодної думки.

Різко вивернула праворуч, проламала відбійник, машина перескочила розритий рівчак і врізалася в горб. Якийсь час — може, кілька секунд, може, кілька годин — Амра була не на цьому світі. Не була при тямі, і свідомості не втрачала, то було щось третє. Вилазячи з розбитого авта, що смерділо бензином і паленим пластиком, думала про те, що не потрапить на нараду. Її втішала думка, що кицька вижила. А тоді спало на думку, що, може, і ні. Ледве не розридалася, коли ж спробувала вдихнути трохи глибше — відчула, як страхітливо болять ребра. Ніби хтось між них ножа встромив чи велетенська кицька вп'ялася кігтями.

Коли доповзла до траси, побачила, що кицька спокійно сидить на тому боці магістралі, нашорошивши вуха і поклавши хвоста на передні лапи. Була абсолютно чорна, без жодної білої крапочки, саме з тих лиховісних кицьок, що приносять нещастя. Якийсь час вони дивилися одна на одну, а потім кішка встала і легко й м'яко зникла в кущах. Амра більше не могла рухатись.

Хоч вона й не давалася чути, хоч порвала з ним у спосіб, який важко назвати людським, Младен Г. перевернув півміста і півсвіту, тільки б знайти для Амри М. доброго лікаря і лікарню. У Сараєві хитали головами й говорили, що вона може не вижити, а як виживе — гарантовано не зможе ходити, а в Заґребі йому сказали, що в Стокгольмі працює один хірург, сам боснієць, лікар Стевович, ніхто краще від нього не знається на цьому виді травм. За два дні Младен Г. організував транспортування Амри М. до Стокгольма, де лікар Стевович одразу прийняв та прооперував її. За місяць її поставили на ноги, за два вона повернулася в Сараєво.

«Не треба мені дякувати, то був мій людський обов'язок!» — коли вона подзвонила, він виголосив фразу, давно приготовану для цього моменту. Але все-таки вони зустрілися в «Чотирьох кімнатах пані Сафії», сиділи на віддалі одне від одного і пробували розмовляти. Вона не бачила у ньому свого рятівника, бачила й далі того, хто розважає товариство історіями про роздушування чорних котів на дорозі. Це турбувало її, охоплювала паніка, і, як завжди в таких випадках, вона почала нервово сміятися й крізь сміх оповідати, як сталося нещастя. На магістраль вискочила абсолютно чорна кицька, загальмувати ніяк не вдавалося, а роздушити тварину теж не хотіла, тому різко звернула праворуч, пробила відбійник і врізалася в горб. Обоє сміялися: він — бо думав, що здобув життєву перемогу, а вона — від нервів і тому, що хотілося втекти від самої себе. Не могла змиритися з власною невдячністю. Якщо хто й дивився на них збоку — точно побачив би двох найщасливіших у світі людей. Війна для них закінчилася, скоро назавжди виїдуть з цієї горопашної країни…

А тоді він раптом посерйознішав: «Бачиш, як воно. Я вірю, що чорні кішки приносять нещастя і чавлю їх, щоб уникнути біди, а ти віриш в інше — і мало не загинула». Вона подивилася на нього таким самим поглядом, яким дивилася на неї кицька з другого боку дороги, перш ніж зникнути в кущах, і сказала йому: «Ні в що я не вірю, та боюся гріха». У відповідь на це він знову порснув сміхом і, нехотячи, кінчиками пальців, намацав ті вузли, що кілька днів тому з'явилися на горлі.

Від зими до пізнього літа він лежав на батареї під вікном у вітальні, завжди розвернувшись до столу, за яким сидів його господар Іван Шарич, старший бухгалтер Служби соціального обліку, який завершував те, що не встиг на роботі. Це було того року, коли спливла афера «Агрокомерца»[84], а Фікрет Абдич сів у тюрму за фальшиві облігації. Перед Шаричем щодня лежало багато облігацій із адресами та адресатами по цілій Югославії, значно більше, ніж пройшло через Абдичеві руки. І суми були більші, ніж ті, за які чоловік пішов під суд. Утім, нічого надзвичайного. Перед кожним старшим бухгалтером, а було таких восьмеро, лежало стільки ж тих облігацій, і жоден, окрім нього, не здіймав довкола цього паніки.

Але тієї зими з Іваном щось трапилося. Народився страх, що в період перших весняних зубних болів почав рости. Коли зуби після цілонічної муки припиняли боліти, страх не зменшувався. Потім настала рання червнева спека, Іван обливався то гарячим, то холодним потом, а страх, що доти розпух, як тіло Петра Челика[85], відтоді ніколи не меншав. Із сьомої до третьої він замикав облігації в сейфі, пильнуючи, щоб їх не вкрав якийсь колега, прибиральниця чи буфетник Різо, що постійно, аби задурити голову, розповідав масні анекдоти. О третій, втомлений і змучений зубним болем, він виймав облігації з сейфа, складав у валізку, яку приковував ланцюгом до руки, ішов додому, відкривав її, розкладав облігації на столі й починав працювати. А о десятій, закінчивши всю роботу на цей день, міг трохи поїсти. Тільки після того, як він замикав рахунки назад у валізку, Розі дозволялося зайти до вітальні та поставити перед Іваном фаршировані перці, кнедлі з абрикосовим джемом і компот з трояндових пелюсток.

У ті хвилини обоє бували трішки щасливі. Він забував на мить про облігації, яких у нього більше, ніж в обвинувальному вироку Абдича, а вона щодня в той момент думала те саме: що ж це зі мною, от я дурна — думала, бідолашна, що чоловік мій збожеволів, а він, подивіться-но, їсть кнедлі й аж сопе від задоволення, запиваючи їх трояндовим компотом. Пані Розі здавалося неможливим, щоб ненормальний чоловік пив її трояндовий компот, хай навіть він їй сто разів чоловік, і хай навіть вони тисячу років разом, а не якихось сорок.

Єдиним, кому дозволялося перебувати в кімнаті, коли Іван Шарич облікував облігації, був кіт: білий, як сніг, без жодної плямки на собі, з одним світло-синім та одним сірим оком. Світло-синє було, як морське дно в Тучепі[86], коли пражило найсильніше сонце, а дружина послала Івана наколоти мідій на обід. Сіре було — як дно горщика, на якому вибито напис «Ґоріца, Югославія». Івана дивували й ті різнокольорові очі, і його біле хутро, а понад усе — спокій цієї істоти. Дав йому ім'я Гваделупе — це було найдивніше слово, яке лише зміг пригадати. Він трусився і перебирав папери пітними руками, ніби під ним безупинно хитається земля і щомиті може його проковтнути, і дивився на свого кота, як на єдину міцну опору.

Щоранку після того, як Іван Шарич ішов на роботу в ту будівлю, перед якою й нині, коли героїв цієї історії вже нема серед живих, горить вічний вогонь, Гваделупе вискакував на підвіконня над батареєю, з підвіконня — на черешню, сторчголов спускався її стовбуром на землю і зникав у високій траві, у заростях кропиви під розхитаною огорожею з колючого дроту. Ймовірно, проникав і за огорожу, тільки ніхто не бачив його з того боку. Якби бачили — то сказали би, бо всі сусіди бодай чули, якщо самі не бачили, про білого кота Шарича. Одні вірили, що це ангел, інші лякалися його, як чорта, через те синє око, що часом здавалося оком людини, холоднокровного вбивці. І, звісно, не було таких, які думали, що Гваделупе — просто альбінос, а поза тим такий самий кіт, як інші.

Додому вертався тим же шляхом — на черешню й у вікно, завжди за десять хвилин до того, як Іван приходив з роботи. Зазвичай це було біля третьої двадцять, але, якщо справи затримували господаря в місті і він не повертався до шостої, Гваделупе на своїй батареї опинявся за десять шоста. Часом траплялося, що вітер зачиняв його вікно. Тоді він сидів на карнизі, нявчав і висунутими кігтями стукав у віконне скло, шкріб його. Той тонкий звук, якщо ви його колись чули, коли кицька шкребеться кігтями по склі — один з найпам'ятніших звуків у житті, як звук дитячого плачу, артобстрілу чи хвиль, що піняться і набігають на берег. Коли Роза відчиняла йому, Гваделупе коротко нявкав. Інколи це звучало сердито, але переважно було звичним вітанням.

За п'ятнадцять хвилин вони вже залишалися наодинці з господарем у вітальні. Іван відкривав свою валізку, витягав і розкладав на столі рахунки, а Гваделупе кліпав до нього. Споглядав за ним пильно, але ліниво. Якби Іван почав потопати, Гваделупе не кинувся б на порятунок, навіть не закліпав би частіше. Та це не означає, що не любив його. Інколи здається, що коти, особливо такі яскраві особистості, вважають, що для людей однаково нема порятунку і що їм треба дозволити потонути, зникнути. Себе ж коти вважають вічними, і в цьому, мабуть, мають рацію.

Щодесять хвилин Іван мусив глянути в його бік. Гваделупе ніколи не засинав, поки він працював. Може, було б легше, якби заснув. Може, тоді б Іван Шарич, старший бухгалтер Служби соціального обліку, збагнув би, які безпричинні й безглузді страхи його і тривога. Тільки подумати — підозрював буфетника Різо, що той викраде і перепише облігації, і то з чистого шкідництва, щоб побачити його за ґратами, у товаристві Фікрета Абдича! Якби Гваделупе хоч раз заплющив очі, як це роблять щонайменше п'ятдесят разів на день, на десять хвилин, усі Господні коти, якби заснув, як людина, муркотів уві сні, як муркоче кожна чиста котяча душа, Іван, можливо, повернувся би до тями. Покликав би жінку, гукнув, прочинивши двері вітальні: «Розо, моя Розо, я повернувся і не можу повірити, де доти був!» Вона обійняла би його, і ця історія пройшла би повз нас, як пройшло стільки звичайних котячих історій. Та цього не сталося. Іванові не судилося, щоб Гваделупе заплющив очі.

Одного дня Гваделупе вже біля полудня стукотів і шкріб кігтями по віконному склу. Коли Роза відчинила, він і не нявкнув, просто тихо заліз на батарею, ніби щойно вкрав на кухні шніцеля та боїться наслідків крадіжки, коли її помітять. За десять хвилин у дверях з'явилися двоє міліціонерів. Ноги в неї помліли, та знала, що сталося, ще до того, як їй сказали. Прийшовши на роботу і побачивши, що його валіза порожня, Іван Шарич розкричався, а потім, як лев, кинувся на буфетника Різо, який саме з'явився з тацею із вісьмома чашками ранкової кави для вісьмох старших бухгалтерів. Повалив його на землю і ледве на задушив, хоча Різо був на голову вищий від нього. Така сила прорізається в людині, яка втратила все.

Івана Шарича спершу віддали у психіатрію, на Яґомир[87], а після шести місяців спостережень — до відділення закритого типу на Соколаці. Облігацій так ніколи й не знайшли, але не було жодного карного розслідування. Спершу щонеділі, потім два рази на місяць, а потім ще рідше Роза його навідувала. Приносила кота в червоному кошику, купленому в Трієсті, і тоді Іван довго та благально випитував у нього, де той сховав облігації. Якщо приходила без нього, Іван ані слова не промовляв. Тільки отупіло дивився перед собою, і вона не знала навіть, чи впізнав її чоловік. Таким був і з іншими хворими. Коли дме юґо, в нього очі наповнюються слізьми, постійно роззирається навсібіч і шукає когось — казали лікарі. Після того, як ранньої осені 1990-го загинув Гваделупе, білий кіт, Іван Шарич замовк назавжди. Знав, що більше ніхто не зможе розшукати облігацій, ніхто вже не змиє пляму з його імені.

Ніна і Зеко давно вже розлучилися, але він і далі жив у її квартирі, бо не було куди йти. Рідні у Заґребі не мав, до друзів проситися було незручно, та й не хотілося перевіряти, хто з них йому насправді друг, і винаймання квартири ще й досі здавалося йому надто серйозним кроком. Насправді все було просто: між ними двома не накопичилося достатньо ненависті, та й сама квартира, в якій після розриву ніхто вже не мив посуду і не витирав порохів, не стала місцем, звідки треба стрімголов тікати з двома пакетами в руках. Зеко не вмів інакше йти, тільки як біженець. Хоч і не був такий вже юний — давно розміняв тридцятку, але залишався тим же підлітком, гнаним війною, що приїхав до Заґреба. Одна з речей, яких він так і не навчився, яким опирався, — просто купити «Блакитні сторінки» і подзвонити за першим же оголошенням. Між ними мусило пролягти ще якесь нещастя, щоби він виселився.

Якийсь час Ніна спала в іншій кімнаті, а потім почала зникати. Переселилася до друзів чи знайшла собі когось — тим Зеко не особливо цікавився. Хоча це було дивне відчуття — засинати самому в її квартирі. Порожнеча каньйону Колорадо і крижаний шир всесвіту — так це йому відчувалося в перші ночі. Але з часом звик і до того. Людина може заснути й у Сибіру, при мінус тридцять п'ять. Якщо лише добре вдягнена. То чому б Желькові не заснути на цьому пустому місці.

Ніна поверталася в такий час, коли, за її розрахунками, його не мало бути. Забирала чисту білизну, якої по шафах залишалося все менше, чи літній одяг, бо їхнє із Зеко розлучення та його виселення тривали так довго, що вже й сезон змінився. Тарілки з останньої спільної вечері, спроби примирення, вкривалися цвіллю в кухонній мийці. Його небажання помити їх було дивним способом протесту, бозна проти кого спрямованого. Вона втікала від того всього і сподівалася, що одного дня Зеко все-таки піде з її життя.

Якщо ж вони все-таки зустрічалися, Ніна бувала зухвало приязною. Коментувала його вигляд, намагалася, як старому другові, поправити йому комірець сорочки. Колись, як закінчаться всі війни та облоги міст, думав він, вороги будуть саме такими — у строкатих і широких літніх сукнях, взуті у в'єтнамки, і поправлятимуть нам комірці на сорочках. Він ображено відскакував убік, а вона відверталася і продовжувала займатися своїми справами. Складала речі, які мала понести з собою, забирала книжки зі спільної бібліотеки. За три секунди вже не пам'ятала про той поправлений комірець. Зеко тоді почувався страшенно ображеним і мріяв про те, як помститься колись. Одного дня, який гарантовано настане, ми візьмемо стволи і вдягнемо уніформу, і вже ми будемо облягати їхні міста. Прийде час, коли він їй поправлятиме комірець сорочки.

А тоді одного серпневого надвечір'я, у час, коли і їхній будинок, і ціле місто були порожні, бо всі поїхали на якесь своє море, Ніна відімкнула двері в квартиру і гукнула: «Зеко, іди глянь!» Тим голосом, що його він вже роками не чув. Радісно кликала його, як у ті часи, коли вони любили одне одного. Він і не поворухнувся. Вона повторила його ім'я, але він мовчав у напівпітьмі вітальні, у фотелі, що пам'ятав обриси його тіла і з яким доведеться одного дня розпрощатися. Думав саме про це, коли до кімнати забігло кошеня, худюще, як привид. Хвіст у нього був задертий, як у всякого представника котячого роду, що перебуває в доброму настрої. «Ішов за мною від трамвайної зупинки», — сказала Ніна. «Він доглянутий і чистий, мабуть, загубився», — хвилювалася. «Може, його шукає хтось», — не вгавала.

Зеко мовчав, а кошеня терлося об його ноги. Він і далі не ворушився, продовжував ображено сидіти й злитися, що на думку не спадає жодної підходящої образи на її адресу. Чогось такого, щоб глибоко її образити. Тікатимете й ви перед нами зі своїх міст, і це ми будемо чекати, щоб ви із наших квартир виселялися, подумав він у ту мить, коли кошеня скочило йому на коліна.

Зеко на мить уявив, як відкидає котика від себе. Йому дуже сподобалася ця думка, у наступні півгодини часто поверталася, він так насолоджувався нею, як стара баба — доброю проповіддю священика. Несподівано задоволений собою, він поклав руку кошеняті на голову, погладив хутро долонею, пройшовся нею по тонкому вигнутому хребту, аж до хвоста. «Ми назвемо його Гавро, ти не проти? Він викапаний Гавро», — сказала Ніна.

Зеко продовжував гладити Гавра, той і справді був страшенно худий. Кожен хребець можна було намацати, кожне ребро. Але яке хутро! Зеко в житті бачив чимало котів, у батьківському домі вони завжди були, але такого хутра не мав жоден. Воно було м'яке, як плюш, і гладеньке, як поверхня моря, коли дивишся на неї з вершини Біокова[88]. «Можна ж залишити його в нас, правда, можна? Він нам не заважатиме, ми будемо про нього піклуватися», — повторювала Ніна, не тямлячи себе від ніжності, якої так довго в ній не відчувалося.

Присіла перед Зекиним кріслом і погладила Гавра. У якусь мить, перед тим, як він відсмикнув руку, ніби від розжареної фаєрки, їхні пальці переплелися. Гавро муркотів і рохкав від задоволення, як маленьке порося і маленький «Мерседес», обидва водночас. «Треба дати йому молока», — Ніна побігла на кухню. Холодильник просмердівся наскрізь. Усі продукти в ньому лежали ще з того часу, коли вони востаннє пробували бути разом. Вона швидко зачинила його і кинулася в інший куток кухні: «А є хліб, я хоч хліба йому дам?»

«Коти не їдять хліба», — вперше озвався він. «Тоді піду щось йому куплю. Наш магазин точно працює». Вона вибігла з квартири, Зеко лишився сидіти із Гавром на колінах і з думкою про те, що знову раптово виникло у всесвіті оте «ми», зосереджене довкола кошеняти, що взяло й пішло за нею від трамвайної зупинки, і несподівано змінило в ній щось таке, що раніше здавалося однозначним. Вони розійшлися, він звільнить нарешті квартиру, і так вони почнуть окремі життя, і нічого не знатимуть одне про одного. Ті, що котроїсь хвилини були готові, якщо треба, померти одне за одного, стануть чужими, і відрізнятимуться від п'яти мільярдів чужаків на Матері-Землі тільки тим, що не матимуть більше шансів перестати бути чужими одне для одного. І тут з'являється це кошеня, що може змінити їхні долі.

Після того, як Ніна нагодувала Гавра молоком, м'ясним фаршем і сиром, Зеко заповзявся пояснювати їй, що котика треба випустити надвір, бо хтось же точно його шукає. Добре знав, що це неправда, але дуже старався, щоб вона йому повірила. Узяв кошеня на руки і зайшов з ним у ліфт. Усі десять поверхів донизу вони дивилася один на одного печально. Гавро втрачав домівку, що її, на мить здавалося, знайшов. А Зеко робив щось погане, щось таке, про що тяжко буде забути. Поставив котика на асфальт у подвір'ї і присів коло нього. Гавро знову почав лащитися. Зеко й розплакався би, якби не боявся, що сусіди побачать.

«Кииишшш!» — крикнув кілька разів і затупотів ногами. Гавро відступив на кілька метрів і звідти дивився на нього, як на незнайомця. «Він повернеться до себе додому, правда?» — питала Ніна. Не відповів їй нічого. Наступного дня виселився.

Пан Раубер щоранку, одразу після шостої, гуляв із собакою. У той час місто порожнє, у парку нема нікого, крім випадкових п'яничок, що загуляли з вечора і сплять під лавками. Промайне й робітниця першої зміни на шкарпетковій фабриці, вона квапиться і ніколи нікого не бачить. І вже точно не звертає уваги на сивобородого чоловіка, трохи схожого на Зіґмунда Фройда, і його собаку-далматинця, точніше, далматинку, що ганяє по парку, сміливо обпісює всі дерева, квапливо обнюхує пияка та й біжить собі далі. Хоч вони й часто розминаються за метр-два, принаймні п'ять разів на тиждень, ніколи не бачили одна одної. Сука не обнюхала жінки, жінка не глянула на неї. Вони не зустрінуться в житті.

Собака пана Раубера зветься Аліса. Це ім'я нав'язала йому донька, що теж зветься Аліса. Перед своїм від'їздом в Америку, з якої має повернутися найпізніше за чотири роки, бо мандат зятя в ООН не триватиме довше, подарувала йому собаку. Далматинці було вісім місяців і належала вона істеричній дружині норвезького посла, що не хотіла забирати її з собою до Осло. Аліса пожаліла налякану тварину на прощальному прийомі в посольстві. Доки люди в урочистостях цокалися келихами шампанського і маленькими виделочками, не більшими від зубочисток, ловили шматочки лосося і якогось смердючого сиру, вона від кожного шурхоту кидалася вбік, та й то без великого ентузіазму, печально і втомлено, наче вже звикла, що через її дім проходить жвава автомагістраль. Пані послова була в захваті, коли Аліса висловила бажання забрати собаку. Коли ж запитала, як її звуть, гладка й рум'яна норвежка глянула на неї, не приховуючи подиву: «Ніяк не звуть. Навіщо собаці ім'я, якщо інші собаки її все одно не кликатимуть?» Ціле товариство розсміялося з того доброго жарту, Аліса ж вирішила, що собаку зватимуть Аліса.

Пан Раубер дивився на неї здивовано: «Як же так, Алісо?» Вона вхопила його за руки, достоту як балувана єдина донька з чорно-білих американських комедій, і промовила плаксивим голосом: «Але, тату, прошу тебе, ти маєш це зробити для мене!» Він кивнув і спробував звільнити руки, які вона міцно стискала, та лишився в полоні, бо Аліса була сильніша. «Тату, пообіцяй мені, що не будеш називати її інакше. Може статися щось жахливе, якщо ти зміниш їй ім'я!» Пан Раубер був хворобливо забобонний чоловік, і вона це використовувала.

«Алісо, ми виходимо!» — казав їй, і вона вискакувала зі світло-зеленого плюшевого крісла, у якому сиділа колись пані Раубер. Те крісло він вже був би викинув з хати, щоб не нагадувало про покійницю, яка одного вечора після сімейної трапези просто потонула в ньому і зникла, ніби сніговик навесні, але вже не можна було, через собаку. Зараз це практично її крісло, негарно було б викидати його з квартири. «Алісо, матері твоїй лихо, зачекай, хай же я двері відчиню!» — сердився на неї, шукаючи по кишенях ключі та мобільний телефон. Там, в Америці, зараз північ, закінчуються останні кіносеанси, прийоми, вечірки, так що Аліса може подзвонити. Хвилюватиметься, якщо він одразу не відповість. Але, на її думку, він задовго шукав телефон, Аліса двічі гавкнула. «Мовчи, дурна! — прикрикнув на неї. — Усіх сусідів побудиш!»

Спершу було дивно називати собаку і доньку одним іменем. Може, це й турбувало його, але пан Філіп Раубер — такий чоловік, що ніколи не зізнається, навіть якщо й турбує щось. Розумний завжди вміє підлаштуватися, це тільки дурнів завжди щось турбує. Згодом звик до двох Аліс і, коли кілька разів за короткий проміжок часу повторював ім'я, вже й не знав, про яку Алісу думає. Собака була весела, легковажна і трохи придуркувата, як ті анорексичні моделі, що на телебаченні розповідають про своїх лисих молодиків, він сам чув. З минулого життя в неї залишився страх, зачувши дзенькіт скла, вона забивалася під ліжко, звідки її не можна було вигнати й мітлою, сахалася депільованих жіночих ніг на високих підборах і чорних чоловічих холош. Другу Алісу ніяк не можна було назвати придуркуватою, вона ламала чоловіків, мовби спагеті перед опусканням в окріп, була крижана й фатальна, і не боялася взагалі нічого. Але щоразу, коли він кликав Алісу, байдуже, яку з двох, якась частина собачих рис транслювалася на жінку і навпаки. «Алісо, не бешкетуй!» — просичав він, коли вони спускалися сходами у темному під'їзді, а вона підходила до кожних дверей і стукала хвостом по них. «Одного разу вийде доктор Вілич у піжамі, тоді буде непереливки нам обом». Сучка йому всміхалася, а пану Рауберу здалося, що робить це якось зверхньо, так само, як Аліса всміхається маленьким, рум'яним та гладеньким послам тих країн, що мають атомну бомбу.

Колись давно пан Раубер працював у «Вінчі»[89] над проектом атомної бомби. Але про це ніколи не говорить, було і загуло, інші часи були, ми вірили в інші речі, тепер, коли бачимо себе на старих фотографіях, із задертими підборіддями, сповнених впевненості в собі, нам здається, що це хтось інший. Аліса народилася в Белґраді, бо він працював у «Вінчі». Якось він їхав поїздом із Заґреба, повертався з похорону Розіки Левенфельд, батькової зведеної сестри, на вокзалі не працював жоден кіоск, в усіх трьох був переоблік, і газети він купити не зміг. У купе з ним їхали доволі молода жінка та її дванадцятирічна донька. Дівчинка читала книжку «Аліса в країні Див». Коли у Новській вони зібралися виходити, пан Раубер вперше і востаннє в житі продемонстрував хоробрість аж такого рівня і запропонував дитині, що за червону купюру в сто динарів був би відкупив її «Алісу». «Мені нема чого читати!» — додав пригнічено. Мала відмовилася від грошей і кокетливо подарувала йому книжку. «Однаково я все це вже значно переросла», — мовила поважно. На белґрадському вокзалі його чекала дружина. «У нас буде дитина», — сказала перелякано. «Це буде дівчинка і зватимуть її Аліса», — відповів тоді.

«Алісо, стояти!» — строго наказав він. «Алісо, вперед!» — сказав трохи м'якше, і вона побігла через дорогу і далі — в парк. Квапилася, бо хотіла пісяти, чи не вміла нічого більше, тільки квапитись, тому мало не налетіла на робітницю, у якої на голові була барвиста хустка. У неї було кілька хусток, і міняла вона їх, як здавалося Рауберові, в середньому щоп'ятнадцять днів. Жінка зупинилася, зупинилася й собака, та все ж вони так і не глянули одна на одну. Аліса шугнула в неї за спиною на газон, мокрий від ранкової роси, розставила лапи і швиденько попісяла. За кілька кроків зупинилася знову, хребет в неї вигнувся, як напнутий лук, повернула голову й очима шукала його лице і погляд, а що він не зупинявся — її очі та голова рухалися, наче проводжали океанський лайнер із нью-йоркського порту. Аліса какає, сказали б ті, хто не в курсі. Тут потрібне якесь важче, серйозніше слово. Роблячи це, вона посилає йому свій найчарівливіший меланхолійний погляд. Пан Філіп Раубер на тлі білої Алісиної шерсті чітко бачить її темні вії. «Вона щоразу пробує мене звабити!» — говорив у своєму картярському товаристві, а вони сміялися з цього, як з легкого, невимушеного жарту. Взагалі ж він і не жартував. Ось і зараз супроводжує його поглядом, поки він гуляє всипаною рінню стежкою, і йому дрижаки проходять по хребту, наче він щеня якесь чи вже змаразмів на старість. Не хоче на неї дивитися, бо тоді чари розвіються, тільки в сліпому куті правого ока бачить Алісу, розфокусовану й гарну. І тоді машинально хапається за телефон в кишені, якщо завібрує, бо Аліса дзвонить — щоб її почули, щоб одразу відповіли.

У ті дні перед війною, коли перед парламентом у Сараєві протестував народ із фотографіями Тіто, пес Рундов, отої Івки Матанової, сусідці Стойї передушив цілий курник. Обидві були вдови: Матан упав з будови у Франкфурті, по собі залишивши великий та гарний будинок, перший над шосе до Прієдора[90], а Стойїн Симо, місцевий поштар, двадцять років тому помер од цирозу, не лишивши по собі нічого, окрім цієї халупки, що для нього ще перед війною звів батько, у якій завжди було вогко й темно, а після того, як Матан на два метри над вікном звів свою мансарду, взагалі панувала вічна ніч. Відтоді вони не віталися, хоча були сусіди через перелаз, та й до того між ними злагоди не було.

І тепер цей Рундов подушив Стойї усіх курей і обох півнів. Вона перестріла Івку біля паркану і сказала їй про це. А та каже: хто ж винен, що в тебе огорожа гнила і собаки лізуть в курник. Треба було залатати, підремонтувати, треба було думати завчасу. І взагалі невідомо, чи це наш Рундов, чи якийсь інший собацюра. Так їй сказала, і навіть голос не затремтів. Дивилася на Стойю, наче в холодну й чужу стінку. І тоді та не витримала: та хай тобі грець, довбана усташко! Тобі і твоїм байстрюкам!

Я на тебе заявлю, курво! — кричала Івка. Але Стойя була спокійна, хіба про себе посміялася: кому ти на мене заявиш? Минули ті часи і, дай Боже, ніколи не повернуться, щоб на неї, Стойю, хоч яка вона й бідна, Івка Матанова могла заявити через те, що вилаяла її, усташку. Після першої такої лайки, що її за життя виплюнула, Стойю понесло, і вона пішла селом лаятись, завжди кляла усташів. Одного разу помилилася, у Прієдорі такого собі Луку Міятовича усташем вилаяла, думала, дурна, що Лука хорват і католик, на що він їй вгатив кулаком у скроню. Вона впала, довго пролежала без свідомості, а як привели її до тями — нічого не пам'ятала, тільки затямила, що Лука не хорват.

Одного дня посеред квітня Івка вивішувала за вікно сербський прапор. Стойя дивилася на це з дороги та й підсміювалася. Івка вдавала, що не бачить. Малий Марко, найменший Стойїн син, закричав: тітко Івко, тітко Івко, чому Ґорана нема в школі, він що, захворів? Івка і тут вдавала, ніби не чує.

Тільки Рундов Івки Матанової не розумів, що все змінилося. Став, як укопаний, серед подвір'я, наче готується до стрибка, і знавісніло гавкав на перехожих. Великий сімдесятикілограмовий торняк[91] привертав увагу озброєних людей. А тоді вони бачили триколор із золотими хрестами на великому будинку і думали, що це дім якогось сербського воєводи, а не хорватки, та ще й вдови з чотирма дітьми.

Стойя насолоджувалася, стовбичачи на узбіччі, коли йшли солдати. Дражнила Рундова, щоби брехав іще навісніше, і знала, що згори дивиться нажахана Івка Матанова, трохи на неї, а трохи на бородатих і п'яних четників, та все боїться, що Стойя здасть її. Мучила її і насолоджувалася тими муками. Вона помститься за всіх подушених курей і за двох півнів, налякає Івку Матанову з чотирма її байстрюками, а коли вирішить, що налякала достатньо — здасть її солдатам. Стойя теж має душу, не буде її довіку мучити.

І ось настав день, коли обстрілювали Прієдор. Діти бігли через усе село, якийсь циган стукав черпаком об металеву тарелю, десь украдену, і кричав: уставайте, браття, усташі напали! Уставайте, браття, усташі напали! Люди вибігали з будинків зі зброєю, тільки в домі Івки Метанової жодна фіранка не ворухнулася. А Рундов шалено гавкав і готувався до стрибка.

Тієї ночі Івка Матанова з чотирма дітьми сховалася у погребі за хатою. Не знала, що Стойя тут, стоїть за парканом і дивиться, як вони, ніби сардини в банці, пробують вкластися у тісному погребі, і що від її пильного погляду не можуть сховатися. Тільки коли Івка останньою залізла і спробувала прикидати гілляччям вхід у погріб, Стойя закашлялася. Ніч була яскрава, місячна, тож добре могла роздивитися сусідчині очі, сповнені смертного жаху. Але та не сказала нічого, тільки зачинила за собою могилу.

По другій ночі спершу пролунав собачий гавкіт, потім — автоматна черга. Рундов коротко скрикнув і звалився у порохняву. Такий був звук, ніби в муляра випав із рук мішок цементу. Кулак двічі вдарив у двері, а потім почали вибивати скло. Івка Матанова лежала у погребі, а на ній та коло неї лежали її діти. Дівчинка тихо плакала, Івка намагалася витягнути з-під себе руку, щоб долонею затулити їй рота. Але не виходило, руки й ноги геть заніміли.

Стойя лежала у постелі й прислухалася. Одне її дитя кликало крізь сон: Мамо, мамо, що це таке? Нічого, синку, спи, тобі рано до школи. Спи, у тебе контрольна з математики, мусиш добре відпочити. Дитя замовкло, якийсь час не було жодних звуків.

Івка чула кроки у занедбаному садку, по гілках і здичавілих кущах ожини, а потім крізь кропиву, що росла біля самого погреба. Я попікся, йоб твою мать, тут повно кропиви! — долинув хрипкий чоловічий голос. Упізнала аптекаря Комосара, з яким її Матан давно ще грав у футбол в «Шахтарі» з Любії. Комісар був голкіпером.

Стойя уже вбралася і чекала, коли солдати постукають у її двері. Точно постукають, коли не знайдуть в будинку Івки з байстрятами. Хотіла дочекатися їх гарно прибраною, в найкращій сукні, яку мала, як і годиться зустрічати визволителів. Сіла на ослінчика біля дверей, уся така чиста й напарфумлена, ніби на похорон зібралася. Півгодини минуло, а вони все не з'являлися. Визирнула у вікно — здалося, що вже розвиднюється. Нема вже її півників, щоб на світанні кукурікали. Задушив їх усташський собацюра. Дякувати Богові, знайшлися сміливці, що і з ним упоралися.

Я Стоянка Джакович, удова Симеона Джаковича, службовця ПТТ, декламувала вона давно приготовлену промову, чи треба показати вам паспорт? О, Стоянко, а чого ж це ти в такий час так причепурилася, хіба ми тебе не розбудили, питав один красивий, білявий, високий, із белґрадською вимовою. Почула вас, та й хотіла зустріти, як годиться, як зустрічають народну армію. Сербську армію, виправив її белґрадець. Сербську народну армію, виправила і вона його.

А чи ти, Стоянко, знаєш, де твої сусіди?

У ту мить Стойя вперше чітко відчула, що її життя має таку ж вагу, як і життя всіх тих людей, хай навіть Рундов Івки Матанової подушив усіх її курей, а Івці було до того байдуже.

— Не знаю, бігме, поїхали ще яких десять днів тому. Я їхнього пса годувала, щоб не здох, а тепер, бачу, не треба вже. Позбавили ви мене страшного тягаря. Мене, вдовицю бідну.

Ніхто не пам'ятає точно, якого року Васю Стаїча перед повним складом міськкому партії призначили генеральним секретарем Днів поезії в пам'ять про сімнадцятьох розстріляних партизанів. У місті здійнявся справжній скандал, а в Спілці літераторів обрання Baci Стаїча, серба з Козари[92], у якого на війні загинули батько й мати, і який змалечку був символом жахливої долі, навіть одного разу в Белґраді вручав Тітові естафету, а той потім возив його із собою до Америки, щоб показати Васю Кеннеді, був сприйнятий як остаточне приниження для письменників та інтелектуалів, що після Караґеорґієвичів і так уже мусили тримати язика за зубами. Літератори скреготіли зубами, по заґребських кав'ярнях уголос, героїчно лаяли сербську матір тому, хто був замалий для усташського ножа, а Вася, не зважаючи на все те, почав читати сучасну поезію. Друзі зробили йому неприємний натяк: після середньої школи, після Назора і Лази Костича[93] не дуже-то й цікавився поетами, то годилося б надолужити. Того літа не поїхав на море, цілими днями сидів на терасі своєї квартири на Трешнєвці[94], з купою товстих антологій та поетичних збірок перед собою.

Вася ніколи не був одружений. Йому було страшно мати дружину й дітей, бо чомусь вірив, що і його діти залишаться сиротами. Нічого іншого не знав, тримався своєї думки і беріг своїх ненароджених синів і дочок від зростання по притулках, щоб ними та їхніми долями батьки лякали своїх неслухняних дітей, коли ті відмовляються їсти шпинат і капусту. Та, оскільки енергії та часу в нього було на трьох, у комітеті йому доручали найскладніші завдання. Так Вася Стаїч за півроку проштудіював сучасну поезію, усе, що в нас було видано і перекладено, а після того, як «Сімнадцятеро розстріляних товаришів» за три роки його секретарства зробилися, поруч зі «Струзькими вечорами», найпомітнішим поетичним зібранням у Югославії, на яке Вася запрошував навіть авторів, які щойно вийшли із в'язниці, у Заґребі наче й забувати почали, що він серб, що йому, найгіршому боснійському невігласу, дозволили представляти та відбирати хорватську поезію.

На четвертий рік Вася поїхав до Белґрада, просто до Маршала, щоб добитися для «Сімнадцятьох розстріляних товаришів» статусу інтернаціональної маніфестації. Тіто був абсолютно байдужий до поезії, але Васю любив, тому віддав розпорядження, щоб йому дали грошей стільки, скільки просить, щоб здійснив задумане. Ось так того ж року, за якийсь місяць до Тітової смерті, до Заґреба приїхали Леопольд Седар Сенґор, Нікіта Станеску, Євгеній Євтушенко та багато інших. Приїхав і американський поет Алоїз Левенґерц, якого вже кілька років називали найвірогіднішим претендентом на Нобеля. Під «Еспланаду» його привезли із десятком валіз та другом на ім'я Боб. Вася не звик, щоб друзі трималися за руки, та ця зачіпка була дрібничкою у порівнянні з усіма безоднями й вершинами, каденціями і каскадами поезії Левенґерца.

Коли Алоїз та Боб цілувалися, Вася закривав штори або затуляв об'єктив телекамери. Коли вони, обійнявшись, ішли через Зрінєвац[95], він у паніці зупиняв міліціонера, що саме хотів перевірити їхні документи, і погрожував йому втратою роботи, якщо той негайно не покине парк. Коли Алоїз та Боб приїхали до Хорватського народного театру, один у смокінгу, інший в якомусь смішному бузковому костюмчику, на державний прийом, куди були запрошені поети зі своїми дружинами і на якому письменницьке товариство мав привітати товариш Стеван Доронський, Вася, щоб все не виглядало аж надто підозріло, прийшов з Івіцею Перішем, друкарем з комітету. Вася у смокінгу, а Івіца в білому костюмі, як на циганському весіллі. І коли на місці страти сімнадцятьох партизанів Алоїз та Боб заплакали, кидаючи букети червоних троянд на меморіальну плиту з вигравіюваними портретами молодих, красивих та сильних слов'ян, Вася плакав разом із ними. І кидав троянди. Коли у Спілці літераторів йому сказали, що це скандал — те, що витворяє той американський жид зі своїм хлопчиськом, Вася сказав, що нема ніякого скандалу, коли люди любляться. Скандал — це коли ненавидять інших людей і потім їх ріжуть. Цього йому не забули.

За кілька місяців після втілення в життя міжнародного формату «Сімнадцятьох розстріляних товаришів» у двері до Baci постукав якийсь дивний поштар. Приніс клітку з чотиримісячним чорним кокер-спанієлем та листа. У листі говорилося: «Це Еліот. Носить це ім'я, бо народився у травні. Це син нашої Сафо, і ми хотіли би, щоб його любив хтось, хто умів любити нас, і щоб його беріг так само, як беріг нас. Боб та Алоїз Левенґерц». Вася доти не мав аж такої любові до собак, та хіба це важливо. Людина мала б ненавидіти не тільки собак, а все живе на землі, якби змогла прогнати від себе маленького песика, що від самого моменту знайомства почав гризти йому великого пальця.

Вася Стаїч не мав нікого рідного, ніхто не затуляв йому спину, окрім Еліота. Усі вісімдесяті він керував «Сімнадцятьма розстріляними товаришами» з чорним кокером поруч, і той, як відомо, хоч наші поети й письменники не хочуть про це згадувати, зробився найвизначнішою хорватською та югославською фігурою в сучасній світовій поезії. Ми забули, скажімо, що антологія творів світових поетів, присвячених кокеру Еліоту, за версією New York Times була проголошена однією з двадцяти найважливіших книг, що їх двадцяте століття передає у двадцять перше. У 1985 помер Алоїз Левенґерц, а за рік після нього — Боб. Вася писав листи, розпитував, що сталося з Сафо, але йому ніхто не відповів. Більше не було тих, які любили, надходив час вивільненої ненависті.

Поетична акція «Сімнадцятеро розстріляних товаришів» востаннє відбулася у 1989 році. За рік потому Baci Стаїчу віддали трудову книжку і сказали, що має півгодини на звільнення шухлядок свого робочого столу. Чому? — запитав він, бо в ключовий момент годиться ставити це запитання, хоча Вася і так добре знав, чому. Коли гуляв Іліцою[96], від Британця[97] до Площі, час летів усе швидше. Колись йому потрібна була година, щоб дістатися від однієї площі до іншої, стільки було знайомих, що хотіли з ним привітатися, впхати йому свою нову збірку, побалакати про погоду та перебудову, і довірливо запитати, чи не знає, бува, коли розподілятимуть квартири серед заслужених митців, і чи не міг би посприяти якось, а зараз, гнаний зневажливими поглядами, тікаючи від шепотів та лайки, виплюнутої крізь зуби, діставався за п'ять хвилин. Чи то час летів швидше, чи то Заґреб стискався.

У листопаді 1991-го, у дні взяття Вуковара, Еліот захворів. У нього линяла шерсть, їв неохоче, а на шиї в нього утворився якийсь вузол. Коли Вася пішов з ним до ветеринара, той зустрів його розлючено: «Он ти як, Васю, наші хлопці гинуть, а ти зі своїм собакою носишся!» Той благав його, але допомоги не було. Ветеринар хряснув дверми, у які Вася Стаїч більше ніколи не зайде. Падав дощ, а він стояв на Трешнєвці, тримаючи на руках пса, який уже не міг ходити. Біля них лежала розкрита Васина парасоля, чекаючи першого вітру, що знесе його на дорогу, під колеса військової вантажівки. «Прошу вас, люди, допоможіть», — говорив Вася, але більше сам до себе, аби щось казати. Еліот ставав усе важчим, і дуже скоро він уже тримав на руках мертвого пса. Подумав тоді, що дарма не одружився і не завів дітей.

Учитель малювання Ісидор Белімаркович приїхав котрогось року перед війною із Врнячки-Бані. Коли міліціонер Симо запитав, що йому тут ловити — сміявся, і крізь сміх сказав, мовляв, набридло оте, що вчительки в останні роки повторюють учням: кожній пташці — своя зграя! Ну от, пташкою він бути не хотів, то й втік на інший бік. Симо, що завжди вихвалявся своєю високою культурою безпеки, запитав учителя, від чого він тікав. А той тоді так реготав, що й відповісти не зміг. Такий був із першого дня. Чемно вітався з кожним, кого зустрічав, а у В., як і в усякому малому містечку, між собою вітаються і знайомі, і незнайомі. Але, коли до нього хтось звертався, байдуже, в якому питанні чи настрої, він заходився сміхом, ніби щойно почув найсмішніший у світі жарт, і не зупинявся, доки людина не йшла своєю дорогою. Кожна промовлена ним фраза була жартом, хоч і не до інших. Жартував якось безадресно, завжди крутився довкола народних приказок. Сміявся розкотисто, на повні груди, дивлячись через голову співрозмовника, через річку та через гори. Траплялися й незручні ситуації. Питалися люди, що приїхали здалека на траурну церемонію, де дім торговця Йове, у якого вчора брат загинув, а Белімаркович регоче, показує пальцем на околицю містечка та й цитує народної: моя хата при дорозі, моя хата крайня! Переважна більшість мешканців В. була переконана, що Ісидор Белімаркович божевільний. Окрім тутешнього лікаря Йозо Обрдаля, який єдиний зауважив, і те знання беріг, як найбільшу таємницю, що вчитель ніколи, ніколи-таки не вимовляє слів млеко, лепо, светло, так само як млєко, лєпо, свєтло[98], натомість непомітно обходячи кожне таке слово, що могло б засвідчити, що він говорить екавською чи ієкавською, їхній він чи наш.

Ісидор Белімаркович купив собі віллу, зведену ще в австро-угорський період, що належала виселеній та вимерлій родині Стерн, з якої сто п'ятдесят років поспіль, аж до кінця сімдесятих, походили місцеві аптекарі. Речі він привіз двома вантажівками, заселився швидко і майже непомітно. Тутешній люд швидко звик до нього та його божевілля, окрім тих, що пробували ставити йому серйозні запитання, як ті друзі торговця Йово. Але таких, на щастя, було мало. Переважно у В. і не зазирали сторонні, бо містечко було на віддалі від центральних шляхів. Усі знали всіх, і хто з яких буде, і з чийого дому, і завжди була половина наших, а половина їхніх. Хоч і надійшли вже химерні часи, з учителем Белімарковичем усі були в добрих стосунках, і ті, і інші. Майже всі, окрім лікаря Йозо. Той тільки мовчав і наслухав нашорошеним вухом, чи не скаже той belo або sneg.

Незважаючи на те, що випали високі сніги, вчитель і далі щоранку брав мольберт на плече і зі своїм собакою — єдиним живим створінням, з яким розмовляв, а не реготав — піднімався на гору над будинком і там, завжди з тієї самої точки, малював В. Пса звали Алєксєй, російський хорт, майже невидимий в анфас, а в профіль схожий на великий білий корабель, що першим навесні припливає в Арханґельськ. Алєксєй не радів снігові, як не радів і сонцю. Без особливого зацікавлення обнюхував околиці і тільки зрідка гарчав, коли поблизу чув гавкіт. Одного разу погнався за кицькою, але, коли вона видерлася на горіх, навіть не глянув їй услід. Пішов своєю дорогою і, здавалося, роз'єднало його і ту селюцьку сіро-жовту кицьку аж півжиття.

«Алєксєй нерозумний! — сміявся вчитель. — Царевичу Романову не треба було бути розумним, бо він мав голубу кров. Розум потрібен потворним і тим, чиє життя зводиться до порятунку власної голови перед сильними світу цього». І справді, підтвердить кожен, хто ті часи пам'ятає, якою шляхетною парою були Белімаркович та його пес. Або — використаємо слово з тих, яких учитель так послідовно уникав — були лєпі[99]. Алєксєй, гострий, як бритва та білий, як Арханґельськ, а Ісидор Белімаркович — високий та ставний старий, із довгим сивим волоссям, завжди в чорному, у чорному ж капелюсі з широкими крисами, завжди глибоко насунутому на очі. Пес був завжди готовий тихо загарчати, а в чоловіка танцювали губи, готові сміятися, щойно хтось надійде.

За кілька днів після початку війни їхні погнали наших. Зарізали вчителя Іво і його дружину Любіцу, а хату підпалили разом із дитям в колисці. Хто б це не вчинив — йому було нелегко, та тільки після такого можна було сказати напевне: наші підуть і довго не повернуться. Вождем біженців був лікар Йозо, і коли видерлися на вершечок гори, звідки було видно цілий В., він голосно заклявся, що повернеться. Алєксєй тихо загавкав, коли почув, а вчитель продовжив малювати. Це була бозна-яка вже його картина з мотивом містечка в долині, над яким лише пролітали сезони і змінювалися погодні умови. Дехто прощався з ним, ідучи, а він — хто б сумнівався — тільки коротко засміявся.

За три роки, на світанку, наші повернулися прогнати їхніх, але ті були завбачливі і втекли раніше, перш ніж їх вдалося прогнати. На дубовому столі ще холонула кукурудзяна каша з кислим молоком, а Христос на стіні над грубкою чудувався, куди так раптом поділося його мале стадо. Дрова за хатою ще тремтіли від останнього удару сокири, барабани пралок, завершуючи останній цикл, ще крутилися, а людей вже не було. Залишилися тільки ті, що їх не було кому забрати, старці, яким смерть і так стискала горло міцніше за комірець сорочки, і стариці, які старанно молилися святим Джордже і Йовану про щось таке, назву і сенс якого можуть знати лише святі. І, звісно ж, залишилися Алєксєй та Ісидор. Півгодини, чи й менше, між їхніми, що за кермом тракторів зникли з містечка, і нашими, що їхали на танках проганяти їх, протривала золота доба В. Ніколи ще це місто не було таке гарне, осяяне найчистішим світлом раннього серпневого ранку, коли Земля, як добра і вірна піддана, схиляється перед Сонцем. Усі двері були прочинені, лиш де-не-де в подвір'ї панував безлад, а крізь розчахнуті перед нічним добрим сном вікна долинали звуки ненаситної й солодкої православної молитви, як голоси людей, які, перелякані, охоплені жахом, перетворюються на цвіркунів.

Професор Ісидор Белімаркович узяв мольберт, фарби та пензлі, і вони вирушили на гору раніше, ніж зазвичай. Алєксєй ішов поруч із ним, але якось ближче, ніж завжди, і без найменшого інтересу до всього, що інші пси, а після них і люди, радісно прагнуть обнюхати й обпісяти. Нагорі їх чекало троє людей з рушницями. Стволи так блищали на сонці, ніби їх зробили з нержавійки. Алєксєй загарчав, а професор розреготався. Двох бачив уперше, а посередині, в камуфляжній уніформі з нашивкою на грудях, стояв лікар Йозо Обрдаль. Коли їхні погляди зустрілися, лікар підняв рушницю і спрямував дуло просто на вчителя Ісидора Белімарковича. Високий старий затремтів од страху, але не перестав сміятися. І мовив: «Лікарю, будьте čovek!»[100]

Проколовся нарешті, вимовив підступне слово — просяяв лікар, як цілий той народ на день звільнення, і вивергнув те, що носив у собі роками: «Я тобі не čovek!»

Пролунали два постріли, а потім і кілька черг підряд. Але все марно. «Із двох метрів не поцілив у пса!» — глузували потім з лікаря. «Подивився би я, як ти його поцілиш, такого тонкого, що та бритва!»

Про того дивного чоловіка, вчителя малювання Белімарковича, у В. швидко забули, але не про білого російського хорта. У тому містечку він ще й досі приходить у сни до наших дітлахів і лякає їх. Хоча діти ні в чому й не винні.

Цю садибу мій дід купив у 1949-му. Люди зазвичай кажуть, що вже п'ятсот років живуть на тому самому місці, певно, думають таким чином підкреслити право на свою землю і свій будинок, але я не з таких і точно скажу, як усе було: цю садибу дід купив у 1949-му. Не знаю, у кого купив і хто був той хтось за національністю, куди поїхав, це мене й не цікавило, поки був живий дід. Потім надійшли інші часи, люди почали розпитувати про такі речі, та вже не було його, щоб мені розповісти.

Отам перед війною був сарай. З другого боку — сінник. А ця стіна, бачиш, довкола обійстя, вона відтоді так і лишилася. Тут, де сидимо, був свинарник. Будинок був на поверх нижчий. У нас було двоє псів. Один малий, чорний покруч, не пригадую вже, як звався, і вовкодав, німецький вівчур, професійно кажучи, гарний і кремезний, а добрий — що твій хліб. Ми, діти, бавилися в Текса Вілера і в розбійників. Він у цій грі був Тексовим конем. Ми їхали на ньому подвір'ям і вчили його не гавкати, бо коні не гавкають. Після того Тексів кінь мав загинути, і ми вчили його бути мертвим. Усе це Джесі зносив, ніколи нікого не кусав, не сердився і не тікав від гри. Просто диво, як нас терпів. Так нас терпів, аж ми одного разу, — він ще й року не мав, — зламали йому вухо, бавлячись. Батько був розлючений, питав, що це ми зробили з Джесіним вухом, а ми похилили голови й мовчали. Мовчав і Джесі. Навіть якби вмів говорити — не видав би нас. Те вухо в нього так і залишилося висіти. Щоразу, як до старого приїздили приятелі з Вуковара і він хвалився своїм вовкодавом, хтось обов'язково питав, що таке у нього з вухом. І потім товариство сміялося, звалює, мовляв, усе на дітей, бо ніхто ж ніколи не чув про такі випадки, коли діти собаці зламали вухо.

Навесні 1991-го Джесі почав копати яму під сараєм, глибоку таку, ніби погріб під картоплю копає. Мати йому боронила, вранці засипала те, що Джесі за ніч викопав, а тоді їй набридло. Нехай копає, однаково настали непевні часи, у Борові пролилася кров, вночі здаля чути було автоматні черги, сусіди почали роз'їжджатися, кожен своєю дорогою: одні у Белґрад, інші в Осієк[101], треті до Німеччини. Кого зараз хвилюватиме, що пес підвал підкопує. Мені й зараз та картинка перед очима стоїть: заліз під сарай та й копає, тільки хвіст і задниця виглядають.

Ти можеш повірити, що він знав? Що знав, і тому цілими ночами копав сховище? Кажуть, що тварини передчувають землетрус та бурю, чують гуркіт під землею, винюхують озон в повітрі, але як можна передчути війну? Ти віриш, що Джесі знав? Чесно тобі кажу, я би далі не зміг розмовляти, якби ти не повірив. Не розізлився би, чого вже там, не посваримося ж ми через таке, але я не зміг би далі розповідати про Джесі, якби ти не знав, що він знав, що почнеться війна. Ми, можливо, не знали, точно нічого не знали, не знали й ті, що перед війною тікали аж до Канади, а наш вовкодав знав. Такий був розумний.

Улітку ракети й гранати почали пролітати над нашим обійстям. Летіли на Вуковар, коли ж це одного дня до нас прийшла тітка з валізами. Вона жила в невеличкій квартирці в будинку біля пошти. Каже: я би залишилася трохи у вас, поки все не заспокоїться. Мати каже: залишайся, що ж тобі робити, як не залишатися. І якийсь час вони удвох пили каву, обговорювали родичів і гризли маківники, доки снаряди свистіли у них над головами. Що різкіше свистів якийсь, то жвавіше вони щебетали, вдаючи, що не чують. Думали, що наше обійстя — між двома світами, сербським і нашим, хорватським, і ті два світи воюватимуть між собою, аж доки настане мир. До того просто треба чекати на подвір'ї, бо подвір'я — єдиний надійний притулок від снарядів. Хто і нащо обстрілюватиме наше подвір'я?

Одного дня батько не повернувся з Вуковара. Серби знічев'я захопили його в полон, і нам повідомили, що три місяці його не побачимо, доки не повернуть його після обміну полоненими. Але то вже буде в Осієку.

Після того мати й тітка більше не могли спокійно пити каву. Сиділи й мовчали, кожна на своєму краю кухонного столу, а тоді одного вечора, майже без слів, зібрали альбоми з фотографіями, золоті й срібні столові прибори, батькові та дідові дипломи, посвідчення і нагороди, і сказали нам, що завтра вранці ми їдемо. Ми нічого в них не питали, а про що могли ми їх питати і що вони двоє могли нам сказати?

Вранці сусіда забрав нашу корову та свиней, а кури, гуси й качки розлетілися подвір'ям. Він казав, що подбає про них, усміхався і пробував жартувати, але тітка, так само усміхаючись, сказала: не треба, Йоване, я ж уже не дівчинка. Мати приготувала їжу і воду для собак. Розморозила м'ясо з морозилки і розклала його в мисках по всьому подвір'ї, щоб їм вистачило на якомога довший час. Щоб вистачило до того часу, як ми повернемось. Джесі не відходив од неї, не їв і не пив, тільки ходив слідом за нею обійстям. А малий кинувся жерти, ніби востаннє в житті, навіть і не глянув на неї. Тоді вона розплакалася. Не через малого, через Джесі.

Вона справді вірила, що ми скоро повернемось і що собакам вистачить м'яса та води. Ми всі вірили, і я не люблю, коли хтось говорить, що ми були наївні. І не люблю тих, які не були наївними, ніби знали все наперед. Те, що мало статися попереду, могли знати тільки дуже лихі люди. Та дуже добрі пси.

Коли за шість років я вперше повернувся в це обійстя, усе тут було інакше. Тільки отой сремський обрій був такий самий, а все решта — інакше, і будинки, і дерева, і кукурудза, і колір неба, і запах землі були іншими. У нашого будинку зберігся дах, але все з нього було розграбовано, всі меблі, начиння, люстри… Електропроводку — і ту повидирали зі стін і повиносили. Велика мука — бачити таке, людині здається, що після такого вже не залишитися собою, охоплює жах, принаймні мене охопив, бо страшно, знаєш, бачити розчленоване людське тіло, але — вважай мене бездушним, якщо хочеш — страшніше бачити розчленованим власний дім.

Я сказав: цієї ночі спатиму тут. Ви собі як хочете, а я мушу. Якщо не зроблю цього, побачене ніколи не піде мені з голови. Вони казали: ти збожеволів, тут не можна залишатися, у тебе й зброї нема, якщо, боронь Боже, хтось вночі прийде тебе зарізати. Не бійтеся, сказав їм я, порожньо в ці часи, коли війни програні, ніколи ми не почувалися спокійніше, ніж тепер. І більше вже ніколи не будемо такі спокійні.

У багажнику я мав спальний мішок, завжди вожу його з собою, коли волочився за дівчатами — часто ставав у пригоді, а потім просто залишилася звичка, от його й простелив у приміщенні, де колись була кухня. Ліг і заснув одразу. Мені не було страшно, бо тут не залишилося більше нікого.

Зранку я прокинувся весь закоцюблий. Ледве виповз надвір. Був гарячий літній ранок, чути було, як все живе пнеться із землі, а я вирішив ще раз обійти подвір'я, перш ніж рушити до Осієка. Зайшов у сарай — коли ж це хтось на мене загарчав. Знадобився час, щоб очі звикли до темряви, а тоді я побачив собаку, худющого, як привид, із кривавими очима і майже зовсім без шерсті. Виглядав страхітливо. Ніколи ще я не бачив такого пса. Щойно я робив крок, він починав гарчати. Без наміру нападати. За звичкою.

А тоді я побачив те вухо. Джесі, закричав я, але він мене не впізнав, тільки знову загарчав. Джесі, це ж я, говорив до нього, потім побіг до машини, мав із собою м'ясну нарізку і півхлібини, приніс усе це йому, але мій Джесі навіть не понюхав. Тільки гарчав і готувався вкусити, якщо підійду заблизько. Він більше не знав мене.

Я поїхав до Осієка по своїх, і того ж вечора ми повернулися з їжею і гумовою кісткою. Уяви нас, ідіотів — після всього ми приїжджаємо з якоюсь гумовою кісткою. Але його вже не було. Відійшов назавжди, а я не знаю й досі, що для мене тяжче: що він шість років стеріг для мене обійстя чи що не впізнав мене.

Маріці Фаркаш, яку всі в класі прозивали Мадяркою, батько пообіцяв собаку, якщо вона буде хоробра і піде в лікарню видалити мигдалини. Вона таємно розповіла про це своїм подружкам Мубі та Ґордані, вони — ще комусь, і вже на великій перерві малий Йово Бабич і Давор Крижан скакали, ніби шимпанзе, по шкільному подвір'ю і кричали, що батько принесе Мадярці щеня після того, як лікарі на Кошеві відріжуть їй язика, і тому щеня замість неї гавкатиме і відповідатиме на математиці й суспільствознавстві. Язик у неї зогнив, як у вчителя Фетаха нога від цукрового діабету, її саме тому й відрізали. Але Фетах не купив щеняти, що йому щеня, коли й без ноги може говорити, та ще й за вухо тягати, коли списуєш чужу контрольну. Маріка розплакалася, але Бабич і Крижан і після того не припинили, навпаки говорили ще гірші й страшніші речі, і вона втекла додому.

Учителька Нада, яка вже сто разів попереджала, щоб не називали Маріку Мадяркою, бо вона така ж, як і всі інші, затримала цілий клас після уроків, наче це всі, а не двоє учнів дражнилися з Маріки, мовляв, лікарі на Кошеві, ті самі, у яких був учитель Фетах, відріжуть гнилого язика. Учителька примусила клас стояти два уроки поспіль разом з перервою, а сама сіла за кафедру і читала їм лекцію про дружбу, братерство і єдність, і про любов до тварин. Маріка щаслива, бо в неї буде пес, матиме годованця, про якого піклуватиметься. Маріці не різатимуть язика, бо язик — не грушка і не яблуко, щоб зогнити, а видалять їй залози, відомі як мигдалини, і вона більше не матиме гнійної ангіни, як усі в класі. Учителька була короткозора, найзухваліші прозивали її Сліпоскоп, от і не бачила, як Бабич та Крижан переглядаються: авжеж, та вона ж з нас дурнів шиє, піддурює й оком не моргне, Мадярка, мовляв, до лікарні йде видаляти мигдалини, а всі чують, як та Мадярка говорить! Якби язик їй не зогнив, говорила би так, як усі в класі, а не тягнула б слова, ніби тісто розкачує, і вміла б казала р та л, а не хн і й. Язик в неї гнилий, ще й який гнилий, от собача замість неї і гавкатиме, може, навіть краще гавкатиме, ніж Мадярка говорить, ось тільки як буде гавкати на уроках граматики й правопису, подивитись би на це! Так торохтіли Бабич і Крижан, і цілий клас здригався від їхньої вигадки про Мадярку з гнилим язиком та її гаркітливого пса.

То були тяжкі, страшні та голодні роки між 1950 і 1951. Раз по раз ми колективно, цілим класом, ходили на чиїсь похорони. Шкільний хор над могилою Барайличевої малої сестри співав «Спи, дитя», а директорові Алагичу, що застрелився з пістолета, — «Інтернаціонал». Задивляючись у відкриті могили, в їхні правильні геометричні отвори, на посічене лопатами коріння цвинтарних тополь, на простецькі дощані труни з мертвими тілами, ми збагнули, що вві сні та в смерті можливе усе. Пекло — в голові дитини, що заплющує очі. Тієї ж ночі Мубі та Ґордані, що не вміли берегти чужої таємниці, снилася Мадярка з головою страшного чорного пса, в якого з пащі стікає піна.

23 травня 1951 о п'ятій годині ранку двоє агентів у цивільному прийшли по Міклоша Фаркаша, головного бухгалтера Міськголовпостачання, і повели його в кайданках із дому. Його жінка Ержіка голосила рано-вранці, куди ж це його ведуть і в чому він винен, і хоч Ержіка мала голосисько нівроку, ще до війни була провідним тенором в будапештській опері, ніхто з сусідів не прокинулася, жодна фіранка не гойднулася. Але наступного дня всі знали, що забрали дебелого Мадяра, і не знати, в чому винен, чи то кошти присвоював на посаді бухгалтера, чи з чужими жінками в гречку скакав, як справжній мадяр, чи, не дай Боже, хвалив Сталіна і росіян. Хоча нічого не бачили і не чули, Фаркашева провина отак росла і росла, як росла й стіна довкола його дому, забрьоханої халабуди отам вгорі, на краю Вслав, котру ще за турків мали би розібрати, але держави змінювалися, і завжди знаходилися бідаки й злидні-зайди, чи то шваби, чи то чехи, чи бозна-хто, то так та халупка для іноземців, обгороджена засторогою і підозрами, лишилася стояти. І це вперше з неї когось забрали.

Того ж дня у дитячому відділенні кошевської лікарні Маріці прооперували мигдалини. За правилами, вона мала залишитися у лікарні на три дні, мама обіцяла, що навідуватиме її щодня, але першого дня не прийшла. Маріка хотіла заговорити, спитати щось, але в горлі була тисяча гострих лез, а голосу не було зовсім. Кінчиками пальців торкнулася язика. Він кривавився та болів. Наступного ранку мама прийшла, підхопила її в обійми і, як та була, в піжамі, понесла геть з лікарні. Ніхто не кричав їм услід, ніхто не намагався зупинити.

Вдома біля ліжка стояв дерев'яний ящичок, повний старого ганчір'я. У ганчір'ї лежала, сердито кусаючи та шматуючи невидимих ворогів, тримісячна Луна. Маріка хотіла заговорити, але у неї в горлі було лише на кілька сотень гострих лез менше, ніж учора. Мама стояла над ними двома і плакала. Маріка хотіла запитати її, чому плаче. Мама принесла папір та олівець, щоб написала питання, і Маріка написала: «Можна назвати її Луною?» Мама тоді сказала, що Луна вже зветься Луна, і ніяк інакше не може бути.

На п'ятий день Маріка пішла до школи і, коли зайшла у свій клас, заговорила, не зважаючи на двадцять сім гострих лез, що досі лишалися в горлі, щоб її почули усі, Бабич і Крижан теж, і щоби побачили її язика. Сказала їм: «Тепер Мадярка має собачку!» Вийшло по-дурному, хоча вона й придумувала цю фразу від самого дому. Але так воно завжди виходить, якщо довго придумуєш. «А де твій батько, де той дебелий Мадяр? Сидить у тюрязі, бо хвалив Сталіна!» Вона глянула на нього і нічого не сказала. Надто боліло горло.

Весна була така, якої не пам'ятали від початку війни. Старші жінки казали, що такої весни не було ще від Австро-Угорщини. Тільки деякі воєнні весни могли б дорівнятися до тих, але під час війни пори року не дуже розрізняєш, а як війна закінчується — завжди погода псується. Маріка сиділа перед будинком, на ґанку, і показувала Луні світ. Говорила їй, що тут до чого, аби Луна знала, як поводитися, коли залишиться сама, як Маріка буде в школі. «Оце все, що ти бачиш, доки око сягає, як у книжках пишуть — це все Бєлави. Під гору йдуть спітнілі й задихані люди, переважно з непривітними обличчями, ніби всі Сталіна хвалили. А вниз ідуть задоволені й щасливі, ніби в тій пісні: «Ми голови піднімаємо, рішуче вперед рушаємо, і міцно стискаємо свій кулак!» — тут же заспівала вона для Луни, а та нашорошила вуха. Прегарно співала наша Мадярка, прегарно співала Маріка Фаркаш, тож нічого дивного, що тепер вона в Метрополітен-опера, та нікому в ті часи не було діла до співів. «Але наш тато, хочу, щоб ти знала, не хвалив Сталіна. Його забрали, бо помилилися. А коли люди помиляються, треба багато часу, щоб вони це визнали. Ти, моя Луно, ніколи не помиляйся, не кусай нікого. Просто гавкай, якщо побачиш, що я не маю чого сказати, хай всі думають, що мені відрізали гнилого язика. А коли інші собаки питатимуть, хто ти така, скажи їм, що ти Мадярка».

Холодним потом облився містечковий швець Гуго Маєр, коли на дверях корчми побачив напис: «Жидам і собакам вхід заборонено». Батько дев'ятьох дітей, вісьмох дочок та монголоїдного сина, миршавий, кривоногий та згорблений, низьколобий, зі скошеним підборіддям і великим гачкуватим носом, хворобливий скнара і лихвар, він давно носив прізвисько Жид. Пишався ним, часом навіть представлявся як Гуго Жид, аби лиш йому дали спокій, аби збагнули, що в нього такий характер через те, що він інакший від них. Не давав грошей на ремонт церкви, не допомагав бідним, але всіх вісьмох дітей хрестив у потрібний час. Усі думали: чинить так, щоб діти мали інакшу долю, ніж він, і за це поважали його.

Гугова жінка Брунгільда, ще дрібніша й носатіша за нього, була насправді його кузиною. Це робило їхнє життя практичнішим і дешевшим, а того дня, коли він повернувся додому сповнений жаху, — їм обом легше було перевертати все по шухлядах, шукати свідоцтва про народження та хрещення і складати великою мірою спільне генеалогічне дерево. Маєри спершу народжувалися в маленьких містечках на сході Польщі, звідки тікали від злиднів та поганої репутації родини. Потім народжувалися в Баварії, але й там було не краще, оскільки багаті мюнхенські хазяї рідко й мало платили своїм носатим пралям і їхнім носатим братам, садівникам та шевцям. Потім народжувалися в Австрії, а тоді й у Хорватії, в Боснії та Банаті[102], а Гуго і Брунгільда народилися в Трієсті. Хоч де з'являлися на світ — завжди були правовірними католиками, які ніколи не сподівалися від життя нічого доброго. Якби сподівалися — може, змінили б віру. Але вона, як і миршава згорблена постава та гачкуватий ніс, залишалася незмінною в їхній родині.

Гуго і Брунгільда знайшли свідоцтва про хрещення спільних бабусі й дідуся, як і його діда по матері, але свідоцтва про хрещення Гугової бабці Рахілі Анґеліки ніде не було. Урешті вони знайшли навіть її бабу й діда, яких не шукали. Знайшли членські книжечки церковних хорів та поховальних товариств, від Лодзя на півночі до Мостара й Столаца[103] на півдні, дешеві мідні та олов'яні хрестики, сімейні фотографії, зроблені перед церквою у Бозовичі, в Банаті, але не свідоцтво про хрещення бабусі Рахілі Анґеліки Стикель. Гуго заплющував очі та ясно бачив, як його в кайданках ведуть на залізничну станцію, щоб приєднався у таборі до родини аптекаря Мойші Леві. Марно Брунгільда переконувала його, що такого не може бути. Коли людині ціле життя не щастить, всяке може трапитись.

У неділю вони пішли до церкви, вперше за останні десять років. Зайняли цілий ряд, а Гуго навмисне сів скраю, щоби вкинути монетку в скриньку для пожертв. Капелан Гектор усміхнувся й сказав: «Дякую, Жиде, це для нас виняткова честь!» Шкода, що немає пристрою, яким би можна було виміряти людський страх, бо тоді би, можливо, хтось і зглянувся над Гуго Маєром, містечковим шевцем, скнарою та лихварем. А так людям було байдуже. Їх цікавило лише, чи було Жидові тяжко розлучатися з монеткою, яку вкинув до скарбнички. Його життя коштувало рівно стільки ж.

Але є щастя на світі! За якихось десять днів саме щастя на коротку мить осяяло Маєрів дім. Із села у Штирії, з парафіяльної церкви святої Барбари, прийшло свідоцтво про хрещення бабці Рахілі Анґеліки Стикель із супровідним листом пастора Івана Вольча: «…я поквапився виконати Ваше прохання, бо знаю, що може означати для Вас за нових обставин і злих часів, як може захистити Вас ім'я Вашої бабусі, покійної Рахілі». За цим ішло повчання про старозаповітну Рахіль, але Гуго Маєр його не став читати. Був занадто збуджений та щасливий. Того ж вечора знову зайшов до корчми, на дверях якої було написано: «Жидам і собакам вхід заборонено», і замовив свої двісті ракії.

— І нехай більше ніхто не зве мене Жидом, коли ваша ласка, бо я йому писка розіб'ю цією-таки пляшкою. Я — австрієць, католик, і звольтеся мене таким уважати! — кричав собі, а люди підсміювалися, та ніхто до нього навіть не звертався. Хоч він би й хотів поговорити з ким-небудь. Даремно, з Гуго Маєром ніхто не хотів розмовляти. Він просто добрий швець, в усьому ж іншому — сміття.

Печальний та зневажений, він подибав додому. Ніхто більше не зватиме його Жидом, той час минув, куражився він дорогою. Дороги були порожні, вуличне освітлення від початку війни не працювало, вікна будинків темніли, всі спали, всіх знеміг сон.

— Пора було! — горлав Гуго Маєр. — Давно пора було перевірити, чи в людей папери в порядку, чи ні!

Прокинувся біля полудня, голова була тяжка, боліла. Йому запаморочилося, коли вставав із ліжка, от він і став рачки. Спробував підвестися, але не виходило. Втрачав рівновагу, і взагалі видавалося неприродним ходити на задніх ногах. Він і посміявся навіть сам із себе: само собою, ноги задні, а руки передні. Одразу потому відчув, як повертається до нього страх, та не знав, чого боїться тепер. Документи у нього в порядку. Бабця Рахіль Анґеліка Стикель була, як написав пастор Вольч, «ревна й побожна католичка, вірна піддана Святої Римської Церкви». Пригадування цитати трохи заспокоїло і підбадьорило його, але коли ще раз спробував підвестися на рівні й розбив дзеркало на стіні — запанікував, хотів кликати Брунгільду й дітей, але з рота в нього вилітав тільки собачий гавкіт. Це не був голос чоловіка, що імітує пса, він гавкав тяжко і хрипко, зовсім як вівчур м'ясника Десмонда.

Він довго стрибав на вхідні двері, поки нарешті прочинив їх і вибіг на вулицю. Побіг містечком, налякав двох молодих дівчат, що втекли від нього до хати. Щось йому крикнули, але він того не зрозумів. Не розумів й Іліяса, кремезного вусатого лісничого, якому багато років шив черевики з дерев'яними підошвами, величезні, як дитячі домовинки. Лісничий дивився з ненавистю й нерозумінням, більше не був удячний, не усміхався більше своєму добродійникові, натомість, здавалося, замахнеться ногою і вдарить знайомим черевиком Гуго під ребра. При цьому щось говорив, але то вже не були слова, які Гуго Маєр міг зрозуміти. Якась інша мова, начебто й знайома, та сенсу він все одно не розумів, тільки вгадати міг, здається, коли зупинявся й заспокоювався, коли не біг так безладно на своїх чотирьох, сповнений водночас величезного страху та гордості. Біг найшвидше у своєму житті, груди здіймалися, наповнені повітрям, відчував у собі силу, що могла б рухати гори. Тоді надійшов німецький загін. Солдати марширували геть з містечка, дивилися прямо перед собою, а його наче й не помічали. Він загавкотів, щоб помітили. Це все-таки його країна, сам він католик, австрієць, вчора прийшло свідоцтво про хрещення бабці Рахілі Анґеліки, тож і це військо — це його військо, якому він шитиме взуття, і вони мусять виявляти повагу до нього. Декотрі солдати краєм ока позирали на нього, тільки щоб упевнитись, що не біжить за ними з наміром вкусити. Гуго Маєр у якусь мить хотів розплакатися, але з рота вилетіло тільки скавуління молодого собаки, якому щойно стали на хвоста.

Так, спітнілий та очманілий, він прибіг під корчму. Перед нею стояли якісь незнайомі люди, обмінювали гроші на великі бутлі ракії. Ракія нестерпно смерділа, чути було здаля, і йому довелося загавкотіти ще раз. Люди заговорили мовою, яку він вже й зрозумів, бо заспокоївся:

— Іди геть, собацюго! Хто знає, чий це такий?

На дверях корчми був напис: «Жидам і собакам вхід заборонено». Гуго Маєр ще раз прочитав його, і аж тоді збагнув, що його життя було тільки прекрасним сном, у якому навіть бабця Рахіль Анґеліка Стикель виявилася католичкою.

Кривава піна летіла в нього з пащі, коли забіг до корчми. Двоє солдатів підняли автомати, і він знав, що це означає. Але й знав, що він швидший за них, стрибнув і в польоті роззявив пащу. Перш ніж пролунають постріли, він вчепиться зубами в жирне м'ясо генерала Лаксе. Так закінчиться його собаче життя.

Містечковий швець Гуго Маєр помер уві сні. Похорон був урочистий, хоч і говорили, що покійний був не надто доброю людиною. Скнара і лихвар. Та тепер більше нема кому ремонтувати черевики. Проводжаючи його до ями, кидаючи землю на кришку дешевої соснової труни, висловлюючи співчуття вдові Брунгільді, кожній з вісьмох доньок і дев'ятому нехрещеному монголоїдному синові, люди хихотіли, гадаючи, що вбила його завелика радість.

І того дня, як і щодня впродовж останніх чотирьох років, окрім випадків, коли падали великі сніги чи коли місто бомбували британці, фрау Мімі гуляла з Тільдою в Ботанічному саду та вчила з нею назви рослин. Тільда мала велику голову і довгі скоцюрблені пальці, якими не могла рухати з власної волі, хіба що часом вони самі по собі перепліталися, а лице в неї тоді кривилося, ніби відчувала жахливий біль. Коли ж потім фрау Мімі питала, що сталося, вона не могла відповісти. Тільки всміхалася, Тільда завжди всміхалася, і пробувала стенути своїми вузькими плечима, але й це їй не вдавалося. Але вони зналися так довго, що фрау Мімі розуміла навіть без погляду в її великі блакитні очі, коли Тільда просто знизувала плечима.

Тільда була донькою Мартина Шлаєра, торгового представника Третього Рейху в Заґребі, фюрерового приятеля ще з мюнхенського періоду, високого і показного чоловіка, за яким зітхали всі жінки від Праги і Братислави до Белґрада і Солуна[104]. Так принаймні думала фрау Мімі, його секретарка і коханка, Тільдина нянька і мачуха відтоді, як пані Джорджина померла у пологових муках. Берлінські лікарі цілий день та всю ніч витягали з неї дитину, що ніколи не буде ходити, не зможе самостійно їсти, з величезним зусиллям говоритиме і, як сказав Шлаєрові лікар Вернер Іллі, не доживе до вісімнадцяти. З головою в Тільди було все нормально, дівчинка навіть була дуже розумна й зріла для своїх років. Коли по радіо, у 1940-му і в два наступні роки, слухала промови фюрера, від зворушення по щоках у неї текли сльози. Від початку 1943 року в неї не стало сліз. Чи просто татко Шлаєр, вічний оптиміст, утішався цією думкою.

Це було 5 травня 1945 року, вдалині цілими днями не стихав гуркіт, ніби в часи затяжних літніх гроз, по шосе поруч із Ботанічним садом їхали вантажівки з солдатами, зусібіч підступав рейвах, але фрау Мімі була доглянута, як і щодня, взута в черевички на високих підборах, які татко Шлаєр виписав із Цюриха, бузковий костюм, на лацкані — брошка з чорним каменем, на голові — капелюшок з маленькою кокетливою вуаллю. Правда, все це було б доречнішим для вечірньої прогулянки, але такий був принцип фрау Мімі: що темніше у цій жахливій країні, що страшніше в цьому слов'янському місті, що більший безлад на вулицях, зі сміттям і бандитами, повішаними на ліхтарях, то вишуканіше вона вбиратиметься. Немає кращого способу продемонструвати цьому дикому народові, що ти інакша. Штовхала через дорогу візочка з Тільдою з таким виглядом, ніби у Відні підносить імператорові скарб, що в останню мить врятує королівство, або ж приносить фюреру в подарунок секретну зброю. З вантажівок на неї витріщалися похмурі вояки-усташі, але вона вдавала, що не помічає їх. Жоден їй услід не засвистів, і це раптом стурбувало її.

А в саду — тиша і спокій. Розлогі старі крони проковтнули всі звуки. Уже не чути ні вантажівок, ні гуркоту зі сходу. Усе так само, як і навесні 1941-го, коли з надією та вірою вони приїхали до цього міста, хіба що ніхто тепер не прогулюється. Тільки її кроки та коліщатка Тільдиного візочка скриплять по рінистій доріжці. Дуб англійський, дуб скельний, евкаліпт, сербська ялина… Фрау Мімі повторювала імена дерев і почувалася все нещаснішою і печальнішою. Навіть сльози потекли. Тільда корчилася у візочку, шукаючи поглядом очі Мімі. Але зараз її змагала власна мука. Чому жоден усташ не свиснув їй услід?

У ту мить з'явився ще дехто. Фрау Мімі більше за все на світі, може, навіть більше за павуків та змій, боялася собак. А перед нею стояв коричневий короткошерстий пес, трохи схожий на добермана генерала Глайзе, але значно худіший за нього, зовсім худющий, аж ребра видно. Стояв, дивився на них і не рухався.

Фрау Мімі застигла на місці, міцно стискаючи гумові ручки Тільдиного візочка. І дівчинка заспокоїлася, минулися корчі, не шукала більше погляду Мімі, дивилася натомість на пса. Він раптом сів, підняв голову і на грудях у нього показалася велика біла пляма. Для будь-кого іншого це була б звичайна біла пляма, що її можна побачити на грудях стількох псів-покручів, але фрау Мімі побачила дещо інше, побачила єврейську зірку, правильну, шестикутну. «Що це таке?» — запитала в паніці. «Давид», — відповіла Тільда, просто щоб сказати щось. Вона не злякалася собаки, не побачила в білій плямі на хутрі нічого, окрім білої плями, а ім'я Давид вимовила просто так, аби підтримати розмову, або ж пес худизною своєю нагадав їй старого швейцара на дверях будинку, в якому вони жили. Але фрау Мімі, нажахана, навіть не згадала про того Давида, якого бачила кожного Божого ранку, натомість подумала, що й Тільда бачить в собаці те, що вона сама: втілення єврея, що прийшов помститися. Зробила два кроки назад, але далі не могла, бо увімкнулося гальмо на візочку. Щоб відпустити його, фрау Мімі мусила присісти і перемістити пружину, але тоді пес міг підскочити й перегризти їй горло… Після коротких роздумів собака теж зробив два кроки вперед і знову сів. Фрау Мімі знову побачила велику білу єврейську зірку.

Так вони стояли супроти пса п'ятнадцять хвилин щонайменше, але фрау Мімі більше не наважилася поворухнутися. У якусь мить подумала про втечу: Тільду покине тут, сама вибіжить на шосе, закличе першого зустрічного усташа, щоб застрелив скаженого пса із єврейським знаком на грудях, але одразу ж її ніби окропом облив сором. Вона любила Шлаєра, і він любив її, хоча в його оточенні не бракувало красивіших, молодших і войовничіших за фрау Мімі жінок. У певний спосіб вона любила й Тільду, хоча час від часу думала про те, що станеться за три або чотири роки, коли дівчинці буде вісімнадцять або дев'ятнадцять, і коли її хребет викривиться настільки, що витисне з легенів останнє повітря, чи тоді вони з Мартином стануть справжніми чоловіком і дружиною, чи народить вона йому багато здорових і сильних дітей, хлопчиків, схожих на нього, і дівчаток, подібних на неї, і чи залишиться Тільда тоді просто квіткою на могилі, нічим більше?

Засоромилася фрау Мімі і не покинула дівчинку у візку, залишилася стояти, закам'яніла, посеред рінистої доріжки у заґребському Ботанічному саду, десь уже біля полудня, 5 травня 1945 року, у той час, як на іншому кінці міста герр Шлаєр, охоплений панікою, увірвався до будинку на вулиці Звонимировій, доки на нього та його родину чекав чорний «Мерседес». Мали зовсім трохи часу, щоб зібрати найпотрібніші речі, коштовності та документи, бо за півгодини вирушав службовий конвой. Після того, казали, найімовірніше буде неможливо вирватися з міста. Герр трусив за барки швейцара Давида, наче сподівався, що з його кишень випадуть донька та її нянька. «Дами пішли», — прожебонів нещасний Давид, але не знав, куди могли піти, якщо тільки вони, як і щодня, сьогодні теж не гуляють у Ботсаду.

Герр Шлаєр, татко Шлаєр, втрачаючи останній розум, злетів угору по сходах, потім вниз по сходах, за ним котилися золоті та срібні каблучки, з кишень вивалювалися свідоцтва про народження, а водій «Мерседеса» все чекав. Коли шеф ускочив у машину і звелів їхати до Ботанічного саду, залишалося п'ятнадцять хвилин до відправлення конвою від Рудольфових касарень.

«Хороший песику, я тобі кісточку дала б, але не маю», — виправдовувалася в ту мить фрау Мімі. «Давид», — ще раз повторила Тільда. Худющий коричневий пес, подібний на добермана генерала Глайзе, тільки загарчав у відповідь на слова фрау Мімі. У наступну мить їй доведеться вирішувати, чи втікати, як уже біжать з цього міста всі, чи до кінця лишитися з дівчинкою, яка житиме ще три, від сили чотири роки.

Владі Ш.

У рабина Баруха Данона захворіла кицька. Та ще й не якась там собі кицька, а дуже мудра кицька, з якою він проводив свої дні та ночі п'ятнадцятий рік уже, відколи його молода, дев'ятнадцятирічна дружина Симха померла. Був шабат, яскравий літній день, і раптом зірвався вітер, застукотіли шибки, тож Симха пішла зачинити вікно. Зробила два кроки і впала замертво, після цього вітер засвистів ще сильніше, вікно розбилося, а скло розлетілося по всій кімнаті. Рабин стояв босий, у шабат, над своєю мертвою жінкою, і йому здавалося, що й для нього все скінчено. Погані думки крутилися в голові, і це його лякало. Замість пожаліти, чи макове зерня своєї душі довірити Тому, хто для всього знає причину, рабин Барух злився на легковажну Симху, яка залишила вікно відчиненим і не підперла його горщиками з братками, хоч він їй сто разів казав, щоб робила саме так, ніколи ж не знаєш, коли зірветься вітер. Скло в цьому місті дороге, казав їй, і немає жодного скляра-єврея, тому нам буде ще дорожче, а вона його не слухала, казна-що собі думала, і тому він стояв лютий над своєю мертвою жінкою і думав, що та лють його й прикінчить.

А тоді, коли він вже провів Симху на цвинтар і тричі переночував сам у порожньому будинку, тиша та спокій якого жахали його більше за власну лють, у дверях рабинового дому з'явилася кицька. Гладкошерста, сірого мишачого кольору і з головою дивної форми, інакшої, ніж у всіх сараєвських кицьок, виглядала так, наче втекла з російського цирку, що за день до того після двотижневих гастролей поїхав з міста. Може, і справді належала тому циркові, не його діло було це розслідувати, не з його статусом взагалі було ходити на циркові вистави. Він кепкував із тих, що ходили, бо що це в людини за потреба, який куций розум треба мати, скільки зайвого часу і як мало віри, щоб ходити витріщатися на слона. Якби Той, про кого не сміємо так безладно лепетати, побажав, щоб ми дивилися на слона, він зробив би нас неграми чи магараджами, і кожен з нас мав би щонайменше по одному слонові в подвір'ї. Не кращої думки був рабин Барух і про кицьок.

Та коли вона, як перший гість, з'явилася у вічно відчинених дверях дому — а відчинені вони для того, щоб ворог, коли прийде, не мусив ламати і вибивати їх, та ще й на Баруховій тумбочці поряд з ліжком лежав добре нагострений ніж, щоб ворог не вхопив, бува, якогось тупого, коли життя в нього забиратиме, — отже, коли його відвідала та незвичайна кицька, на рабина Баруха Данона вмить зійшов спокій. Як зненацька здійнявся вітер, від подиху якого розбилося вікно і впала замертво Симха, так само зненацька, за три дні й три ночі, рабина полишила його лють. І нічого ж не сталося, окрім того, що прийшла кицька. І життя помалу почало розмотуватися, ніби клубок ниток, над якими Хтось пильнує, щоб не заплутались, а долина під вікнами перестала здаватися Барухові його власною геєною.

Кицька нічого не випрошувала. Якщо він годував її — була задоволена і спала біля грубки. Якщо не годував — ішла кудись і поверталася сита, і знову спала біля грубки. Якось він її три місяці не годував, а вона все одно поверталася після того, як наїдалася десь. Тоді рабин Барух почав дбати, щоб нагодувати її двічі на день, уранці та ввечері. Йому не подобалася думка, що вона має ще когось, до кого так само одного разу зайшла в прочинені двері, хто її годує і вважає своєю кицькою. То міг би бути ходжа «Вейсілбеже», чи ченці з монастиря через дорогу від броварні. Хай би вони, але не хтось інший. Його кицька — то його кицька, так само, як його горе — це його горе. У всіх своя біда, але Барух не може тужити за кожного.

Кішці не міг дати ім'я. Якби собака — був би це Сірко, Рябко чи Бровко, але з кицькою все по-іншому. Вона не буде зватися так чи інакше, і не буде відгукуватися на ім'я, що їй не сподобається, а якщо сподобається — то приходитиме, з яким би ти словом до неї не звернувся. Барух поекспериментував і з образливими, два-три рази називав її аспидом, смердюхою і потворою, і вона не підходила, хоч і здавалося на якусь мить, що підійде. Тому він завжди звертався до неї інакше, добирав слів, наче вірша складав, і тоді вона підходила до нього. «Ходи до мене, сараєвко моя, ото ж нас, бідолашних, занесло в це місто», — промовляв тихим голосом, і кицька відгукувалася. — Ходи, душе моєї душі, щось я нині прихворів трохи», — шепотів, щоб ніхто не почув його зовні й не подумав, що рабин здурів од самотності, розмовляє з твариною. «Ходи до мене, сонце моє, зігрій мене, у нас дрова для печі закінчилися», — казав рабин до кицьки, і наговорився він з нею за п'ятнадцять років більше, ніж із будь-ким іншим.

Поруч із нею він більше ніколи не злився. Спокійно приймав свою долю, лагідно допомагав людям, не очікуючи від них нічого у відповідь. Помирився навіть із тими, з якими, на його думку, мир був неможливий, навіть із ходжею «Вейсілбеже» поговорив трохи, пробачив йому щось, хоч ні він, ні сам ходжа не знали, що саме, і зрештою припинив його погірдливо іменувати «Вейсілбеже», називав нарешті Вейсіл-бегом, або й просто звертався — Вейсіле. Тому й самому приємніше було зватися просто Вейсілом, адже бег з нього в теперішні часи — що з собачого хвоста сито, але й здригався щоразу, побоюючись, що Барухові знову щось вступить.

«Щастя — мати добру жінку, що тобі здорових дітей народить. Але й щастя — мати мудру кицьку», — часто говорив рабин Барух Данон, і слова його переказували ще й п'ятдесят років потому, доки не зникло наше мале місто разом із нами всіма у ньому. І завжди все було так само: деякі з рабина та його кицьки сміялися, а інші поважно кивали головою. Одного разу, побачивши його велику любов до кицьки, якийсь учений турок, якого привели до Баруха, щоб той переклав йому листа від грека з Одеси, розповів йому історію про те, як пророк Мухамед відрізав полу свого одягу, на якому спала його найулюбленіша кицька, тільки б її не будити. Рабин Барух очі витріщив од подиву, та ще й, мабуть, розізлився трохи, бо туркові сказав, що звернув би тій кішці шию, або бодай погнав її лозиною з поли. Турок йому нічого не відповів, тільки усміхнувся, кивнув головою та подякував за переклад.

Того ж вечора, якраз перед тим, як Барухові треба було йти до міста на зустріч із людьми з Царгороду, кицька заснула на полі його пальта. Він зачитався і не зауважив. Коли ж спробував підвестися — мав на що глянути. Згорнулася клубочком на його пальті, а рот її розплився в усмішці. Вуста й брови рухаються, мабуть, щось сниться. Чи, може, випробовує його? Барух нишком взяв ножа зі свого нічного столика, гострого, — для ворогів, що прийдуть його зарізати, — і відрізав клапоть пальта, на якому спала кицька, і такий обтятий пішов межи люди. Люди розпитували, а він відповідав. І за п'ятдесят років потому одні говорили одне, другі — друге, і завжди одні з другими згоди не доходили.

Коли кицька захворіла, була вже майже сліпа, з очима каламутними, як в німого Ічі, що старцює під монастирем, і ще вона мала ревматизм. На зміну погоди нявчала від болю, тим же голосом, як замолоду, коли в неї починався гін. Коли погода поліпшувалась — і їй ставало легше. «Старенька моя, ти зістарилася раніше від мене», — кликав її рабин, і вона приходила.

До наступного ранку вже не дожила. Закопав її вище від міста, там, де вже починається сосновий ліс. Людям нічого не сказав, бо ніхто би й не зрозумів, от і далі їм говорив, що вона жива. Навіть за тридцять років не зізнавався, що кицьки більше нема. Тільки як він помер і прийшли по нього, зауважили, що кицьки ніде нема, хоч всюди по хаті Баруха Данона було повно її шерсті.

Про те, як у нашому місті не лишилося чоловіків, нехай розповідають інші, ця історія у ті часи не була моєю справою і зараз нею не стала. Моя справа — розповісти те, що знаю краще за всіх, хто від того часу ще лишився живий: історію про Павелічку. Поза нею скажу тільки, що завжди говорилося, та й зараз говориться, буцімто наші брати, батьки й дядьки, і ті, що були в уніформах із усташськими нашивками, і ті, що без жодних відзнак, молоді й старі, католики й мусульмани, усі чоловіки від шістнадцяти років, рушили до Заґреба і далі, до Словенії, а тоді до Австрії, за майором Даніелем Вальяном. Вірили йому, от і пішли.

За три дні до міста, полишеного на жінок і старих, увійшли партизани. Запитали, де брати й чоловіки, а коли від наших жінок не отримали відповіді, бо відповіді бути не могло, тільки стенули плечима: промовляє камінь, земля і дерево, мертві вуста промовляють, коли лиш усвідомлять, що таке «назавжди», що колишні часи не повернуться. Але жінки далі собі мовчали, а старі — то собі старі, невдовзі один за другим почали вмирати. Ми, діти, росли, не пам'ятаючи батьків, але з чітким знанням, ким були наші батьки, за ким вони пішли і де вони зараз. Якщо розкласти географічну карту, на кожній зеленій, жовтій, коричневій чи білій плямі поверхні, на кожному клапті суші, від Техасу до Тибету, від Парижа до Яви, всюди могли бути вони, просто звістки не подавали. Єдине місце, де їх точно не може бути — Совєтський Союз. Ніхто нам цього не казав, але якось ми самі знали, що їх там немає.

Вечорами у заможніших будинках слухали радіо. До нас теж приходили сусіди, які не мали приймача, переважно жінки, різних віросповідань, і наслухали стиха, чи раптом не зголоситься чийсь чоловік чи брат із іншого краю світу. Щовечора зголошувалося принаймні двадцятеро таких, часом навіть більше, ще й імена такі, як у наших батьків: Хамдо, Анто, Цвєтан, Йосип, Мірко, Мустафа, Петар, Ілія, Ідріз, але прізвища завжди чужі, з якихось інших міст. Ніколи не зголосився ніхто з нашого містечка, але жінки та деякі старі все слухали, вірячи, що і їхній Анто та їхній Ідріз теж знайдуться, якщо вже це зробили якісь чужі. Невідомо скільки їм треба було чути зовсім незнайомі імена, щоб припинити слухати те бісове радіо.

Тоді однієї весни окотилася Вукава, кішка Івки, вдови Ілії Баришича, чиї четверо синів, кожен в уніформі та з літерою U на кашкеті[105], пішли за майором Вальяном. Може, вони й убивали, але точно ніколи не крали, бо дім Баришичів завжди був чесний. А мати є мати, чекала додому всіх чотирьох, приходила щовечора слухати радіо до нас і все повторювала за диктором імена тих, що знайшлися, і наче сонце її осяювало, коли хтось із них звався так, як і хтось з її чотирьох синів.

Івка дозволила Вукаві порадіти кошенятам, вилизати, годувати усіх шістьох, а тоді, незадовго до того, як почали бачити, винесла на подвір'я мідний тазик, налила в нього води і просто на очах у Вукави втопила п'ятьох, одного за одним. Та коли надійшла черга шостого, Івка не змогла його втопити. Тричі занурювала його у воду, і тричі ніби якийсь голос до неї промовляв: не треба, Івко, залиши їй хоч це одне, май душу, якщо вже інші не мали. Не треба було навіть перепитувати, які такі інші, бо відповіді на такі питання в нашому містечку якось самі по собі розумілися.

Кошеня, що вижило, було повністю чорне, без жодної білої плямки. Йому не дали імені, от і залишалося тільки кликати його — Вукавине мале. Кошеня, бозна-чому, прив'язалося до Івки, ходило за нею хвостиком, коли прала й розвішувала білизну, чи коли розбивала й чистила волоські горіхи, які наступного дня віддавала на продаж сараєвським перекупкам. Рано відбилося від матері, такої ж кицьки, як усі, і мало трохи собачий норов. Коли б Івка гукнула: котику, котику, ходи сюди! — кошеня прибігало, миттю опинялося біля миски з їжею.

Коли ж кошеня вже виросло у велику гарну кицьку, з блискучою шерстю і поставою пантери, її одного разу побачив міліціонер Джуро Брачуль, що добре знав історію про чотирьох Івчиних синів, гукнув їй услід: «Ти глянь, яка чорна кицюндра, викапана Павелічка!» Івці це бозна-чому сподобалося настільки, що цілими днями переповідала жінкам, що сказав Джуро. Сиділа в нас перед початком радіопередачі, кицька в неї на колінах, а вона її гладить і повторює: «Павелічка моя, Павелічка моя…» І так собі потроху, потроху, стала кликати кицьку Павелічкою, але стиха і потай, щоб ніхто не почув. Якби хтось із нас, дітей, так назвав Івчину кицьку, міг би дістати по губах, чи вуха йому нам'яли б. Ні вголос, ні пошепки нам не дозволялося вимовляти її ім'я, хай скільки разів ми його чули від своїх матерів.

А тоді одного вечора, щойно закінчилася передача по радіо, щоб побундючитись, я розклав на підлозі велику мапу Європи, більшу за наш килим, на якій дід ще за минулої війни червоним та синім олівцем позначав переміщення німецьких та російських військ. Подарував мені цю карту на Різдво, щоб я по ній вивчив назви усіх європейських столиць. Я вивчив і декламував перед усіма: Португалія — Лісабон, Іспанія — Мадрид, Франція — Париж… І пальцем при цьому показував кожне місто. Коли дійшов до Австрії, не зміг показати Відень, бо на Відні, зайнявши також частини сусідніх Німеччини й Чехословаччини, сиділа Павелічка. Івка покликала її до себе, але кицька не поворухнулася.

Наступного тижня Івка отримала листа від найстаршого сина Славка. Він писав, що їде до Південної Америки, що більше їй не писатиме, бо це небезпечно, але колись, як все це закінчиться, а воно, Бог дасть, закінчиться-таки, приїде на її могилу. У листі була фотографія, на якій Славко біля великої церкви, про яку превелебний Баріша сказав, що це віденська катедра. Нічого дивного, адже лист прийшов із Відня.

Івка не тямила себе від радості, то плакала, то сміялася, багато днів не могла заспокоїтись, бо ж їй написав син. Щоправда, не згадав ані словом трьох своїх братів, але це щоб їх не видавати, вони ж переховуватись мусять. Івка тепер була певна, що всі четверо живі, хоч ніколи вголос і не припускала, що можуть бути мертві, казала, що байдуже, хай навіть вона їх ніколи більше не побачить, просто знатиме, що вони живі і одного дня приїдуть до неї на могилу, всі четверо.

Відтоді я щовечора, коли закінчувалася радіопередача, розкладав карту Європи на підлозі, і всі ми разом чекали, на який край, на яку державу і яку столицю сяде Павелічка. Вона зіскакувала з Івчиних колін та обережно, наче йде розпеченим бляшаним дахом, підходила до мапи, обходила моря, країни і міста, переходила через Альпи і поверталася, а коли нарешті сідала — лунало загальне зітхання, і якийсь час ніхто нічого не говорив. Тоді моя мати зазвичай розпочинала: «Данія! А дивися, хвіст у неї простягнувся через Швецію, ще й зігнувся, ти ба, ану ж поглянь, синку, що вона тим хвостом показує, яке місто? Мальме! Треба ж таке, Мальме, не знаю, бігме, що моєму Ідрізові робити в тому Мальме. Він так зиму не любить, а там же, мабуть, зима, правду кажу, синку? Мій Ідріз пішов у інший бік, а там, точно тобі кажу, Маро, твій Шимо. От кого-кого, а цього точно могло занести в Швецію. Такий великий, сильний, рум'яний, завжди, як пам'ятаю, було йому жарко, навіть під Сталінґрадом не змерз. Правда ж, Маро, чого мовчиш?»

А в Мари Беванди тільки сльози по щоках котилися, розводила руками, витягала з рукава хустинку, щоб витерти очі, а на Павелічку дивилася, прости Господи, як на Блаженну Діву Марію.

У неділю, на Великдень, окотилася Кора в сусіда Джури Штефана. Ми сиділи за столом, наче обідали, працював приймач, батько слухав «Радіо Лондон», де передавали, що Белґрад бомбардують. Мати ламала пальці та все повторювала: йой, горе мені, йой, горе мені, ніби це німці її особисто бомбардували, що нас, дітей, трохи й смішило, хоч ми й знали, що діло серйозне і сміятися не можна. А бабця Ружа, Розіка Морґенштерн, яка насправді не була нам бабусею, просто дідусь на ній оженився, коли померла наша справжня бабця Міліца, постійно відчиняла і зачиняла вікно, дослухаючись, чи не чути літаків та вибухів. Неймовірно було: Белґрад бомбардують, а в нас цвірінькають змерзлі горобці, чути, як стара Лапталінка у підвалі наповнює відра вугіллям та, пихтячи й задихаючись, тягне їх на четвертий поверх, а бабця Ружа, перш ніж зачинити вікно, тільки й каже — знову сніг починається! Але не для того, щоб сповістити про сніг, а щоб якось виправдати визирання у вікно.

А тоді хтось забарабанив у двері. Йой, горе мені, йой, горе мені, мама ледве дочекалася нагоди знову заголосити, тато вимкнув радіо. «Хто би це міг бути?» — запитав мій братчик таким голосом, ніби мав двадцять п'ять, а не якихось п'ять років. Я пішов відчинити, за дверми стояв величезний, вусатий і страшний сержант жандармерії Джуро Штефан, сусід, що жив під нами, через якого я, братчик і Capa із другої до п'ятої мусили ходити навшпиньках, а мама після восьмої вечора не наважувалася прати білизну, бо Джуро знизу стукав мітлою і лаяв усіх наших святих, хоча ніяких святих у нас і не було. Ніколи у під'їзді не вітався ні з татом, ні з мамою, ні з бабцею Ружею, Розікою, ні з ким із нас, і за найменшої нагоди взагалі відвертався. Тато ковтав усе мовчки, нічого ніколи не говорив, один тільки раз у нього вихопилося: «Що ми йому винні? Ми не ті, за кого він нас має! Ми взагалі ніхто!» Я цього не зрозумів, але добре запам'ятав, і збирався колись перепитати, що він тоді мав на увазі. Колись, як хворітиму на грип або дифтерію, матиму високу температуру і він мені не зможе відмовити, усе муситиме сказати.

Отже, за дверми стояв той величезний Джуро Штефан, а по щоках у нього котилися сльози. Кожна була завбільшки з мій кулак. Тоді я збагнув таке логічне, а таке непомітне, поки про нього не думаєш: велика людина плаче великими слізьми. «Мені потрібен лікар, прошу вас, покличте його!» Це вперше хтось до мене звернувся на «ви», якщо тільки не жартував, як жартувала тітка Ракель, питаючи: «Вам пирога чи, може, ракії налити?»

Тато вже стояв поруч — «Сусіде, що трапилося?» — і вже підхоплював свій лікарський саквояж, який завжди стояв під поличкою з телефоном, і біг донизу. Звісно ж, ми всі побігли за ним. Чомусь мама та бабуся намагалися бути надзвичайно люб'язними з чоловіком, що вперше в житті до нас звернувся. «Не бійтеся, все буде добре, мій Якіца зробить усе, що в його силах!» — сказала мама. Якіца — це, певна річ, наш любий тато Якоб Нахміяс, і він би розлютився, якби почув, як вона його назвала перед чужим дядьком. На дверях нашої квартири була табличка: «Др. Якоб Нахміяс, акушер-гінеколог, приймає за домовленістю та за потребою». Хотів, щоб люди саме так його і називали.

«Де пані?» — запитав тато, коли Джуро завів його до спальні, привів просто до ліжка, покритого плетеним покривалом, над яким висіла фотографія господаря у формі жандарма та його дебелої жінки, яку ми прозивали Королевою, бо не знімала з голови капелюха точно такого, який був на королеві Марії під час королівського похорону[106]. «Поїхала до своїх у Лазаревац, — відповів Джуро. — Із нею було би простіше». Тато був розгублений, і я шкодую, що не бачив його обличчя, коли сержант жандармерії Джуро Штефан відчинив дверцята великої двійчатої шафи. На закривавленому ганчір'ї в глибині шафи, під військовою та жандармською уніформою Джуро, лежала Кора, з двома мертвими кошенятами поруч із нею і третім, теж мертвим, що з неї стирчало.

Мені не дозволили дивитися, мама загребла мене за комір і поволокла до вітальні, де ми сиділи під картиною, на якій Косовка-дівка поїть пораненого[107], у мене у букварі така сама, і слухали лемент зі спальні. То не був голос тварини, пухнастої породистої перської кішки, яку Джуро тримісячним кошеням отримав од принца Павла[108], який таким чином подякував йому за вірну службу. То й не був голос тварини, як сказала би бабця Ружа, Розіка Морґенштейн, тварини, що не розуміється на математиці, русі зірок та великих війнах, який, на відміну від нас, людей, не відчуває ні туги, ні щастя — так вона пояснювала нам різницю між людьми й тваринами. Це кричала істота, що в крові й в поту, терплячи страхітливий біль, приводить на світ мертвих дітей. Так це згодом намагався пояснити батько, вражений тим, що пережив, і все-таки ображений тим, що жандарм Джуро покликав його приймати пологи в кицьки.

Ніколи нам не розповідав до кінця, що там робив і як допоміг Корі, доки ми сиділи у вітальні Джуриної квартири й леденіли від якогось дивного страху. Ніхто з нас, і зараз маю на увазі не тільки дітей, але й маму та бабцю Ружу, ніколи не чув нічого подібного. Той довгий відчайдушний крик, у якому годі було розрізнити, якій істоті належить, був чистим, концентрованим болем живого створіння. Байдуже, якого. Коли би мені щось боліло, чи коли я бачив безмежжя людських страждань, у вухах в мене стояв крик Кори. Якби мені таке обдарування, як в Густава Малера, а не таланти простого американського вчителя музики, який може бути цікавий тільки химерними випадками зі свого життя, я написав би Симфонію болю, що складалася би з криків кицьки, яка 6 квітня 1941 року народжує мертвих кошенят. Це те, що я справді чув, бачив і пережив, а все пізніше — це просто історія, або продовження Кориного страждання.

Кошенят було шестеро. Одне вижило. І Кора вижила. За кілька днів Джуро прийшов по нас, щоб ми подивилися на Кору та її доньку. Та була ще сліпа, як відкриє очі — нас уже не буде. Дозволяв нам гладити їх і говорив нашому татові, що не забуде йому цього. «Звичайне котяче поріддя» — сказав би хтось інший. Правда, вона з роду Караґеорґієвичів, але так і не скажеш. Шкребе паркет, лазить по шторах, пісяє там, де не треба, як будь-яка інша. Але як заплаче, заголосить — не можеш того витерпіти, якщо тільки душу маєш. Ваш тато врятував мою Кору. Я вдячний йому до смерті!»

А потім якогось вечора Джуро Штефан постукав у наші двері в новій чорній уніформі з червоною пов’язкою на рукаві. Сказав, що у нас є півгодини, не більше. Забрав наш приймач, мамину скриньку з коштовностями та позолочену менору бабці Ружі, яку ми звали Розіка Морґенштейн, бо так вона й справді називалася, та ще й звучало воно так по-віденському, ніби вальс. Сказав, що колись нам усе це поверне, а зараз мусимо тікати. Дав нам документи з іншими іменами, і відтоді мене звуть Желько Домбровський. Поїздом добралися ми до Мостара, за кілька тижнів були вже в Дубровнику, звідки відпливли до Анкони. Бабця Ружа померла навесні 1944-го в Чикаго, а ми, всі решта, дожили до кінця війни живі та здорові.

Джуро Штефан, або ж Ґеорґ Стефан, був лихим чоловіком. Наскільки мені відомо, більше нікому за всю ту війну не зробив нічого доброго. Згодом його роками, а тоді й десятиліттями шукали по Бразилії, Парагваю та Аргентині, але не знайшли, тож не могли віддати під суд. Не знаю, радує це мене чи печалить. До Югославії я вперше приїхав у 1950-му. Оселився у белґрадському «Мажестіку», і одного ранку на рецепції мене чекав пакунок, у якому були наш старий приймач, мамина скринька з усіма до одного перстенями та намистами, і менора бабці Ружі. Або Джуро ніколи не тікав до Латинської Америки і жив тут, десь поблизу, або зобов’язав когось повернути нам усі речі. Я ніколи й нікому не казав про той пакет. Не хотів, щоб його упіймали. Хоча насправді врятував нас не він, врятувала нас його кицька.

Не пам'ятаю вже, як з'явилася в нашому домі Кіті. Мабуть, просто хтось мав ловити мишей. Була чорна, без жодної білої шерстини — точнісінько шайтан, коли у комин провалився, говорив сусіда Шефко, пекар, що на даху своєї пекарні мав найбільшого комина у Блажуї[109], от і вважалося, буцім він знає, як виглядає шайтан, що провалився у комин. Але, замість ловити мишей, наша Кіті тільки й робила, що приносила приплід. Тітка Доріца ходила за нею, скидала кошенят у торбину і топила в потоці. Кіті щоразу народжувала в іншому місці, так що кошенят доводилося іще пошукати. А наше обійстя було велике, найбільше в Блажуї, мало багато закутків — свинарник, корівник, конюшню і вольєр на двісті кролів. Та ще ж і стара хижа, над якою був сінник, пасіка з дерев'яними вуликами, дідусева столярна майстерня… У кожному з цих місць Кіті бодай раз народжувала. Певно, і тварина сподівалася, що одного разу тітка Доріца її не знайде, і вона, як всяка Господня мати, виростить своїх дітей.

Коли у 1941-му почалася війна, невдовзі після цього була проголошена нова держава, військо отаборилося при потоці, де тітка Доріца топила кошенят. Трохи згодом, пізнього літа, забрали — ми, діти, не розуміли, куди й навіщо — сусіду Левія, бабу Симху і Левієвих синів Сашу та Еґона. Відтоді тітка Доріца кидала кошенят у їхню криницю. Я питав, навіщо вона це робить, сусіда Левій розсердиться, коли повернеться, а вона так гірко всміхнулася мені, наче щойно проковтнула велику ложку риб'ячого жиру, і сказала, що й до нашої криниці скоро кидатимуть кошенят, бо ми теж підемо туди, де Левій.

Узимку 1942-го Блажуєм вперше промарширували німецькі війська. Тітка Доріца вбрала нас у недільні костюмчики, хоча був вівторок, а бабуся та дідусь просили її не робити цього, і відвела над сараєвську трасу, вітати військо. Вона підняла праву руку, і ми теж підняли руки. Малій Ельзі тоді ще й трьох років не було, вона все тягнула ліву, я виправляв її і вона розплакалася. Падав дощ, над шосе не було нікого, окрім нас, офіцери витягали з сумок фотоапарати, щоб нас сфотографувати. На сторінці 258 у Брокгаузі 1961 року видання є знімок із підписом: «Польський хлопчик із Кракова вітає рейхсфюрера Гіммлера». Ніякий то не хлопчик, а моя сестра Ельза. І ніякі ми не поляки з Кракова, а німці з Блажуя. Та байдуже, це єдина фотографія покійної Ельзи, яка в мене тепер є.

Невдовзі Кіті знову була кітна. Тітка Доріца знала, як це все буває, і коли кицька вешталася обійстям, поміж будівлями, вона ходила слідом, щоби побачити, де влаштує лігво, щоб забрати в неї кошенят, щойно народяться. Але то вже було перед Різдвом, кололи порося, тітка Доріца робила пироги, із Сараєва по м'ясо приїхав дідусевий приятель Ганс, протестантський пастор, і про Кіті всі забули. Тільки на Святвечір вона з'явилася в хаті, просила попити, і потім, як це часто робила, вляглася перед розпаленим каміном на дідусеві капці, та й подивилася на нас. Живота в неї вже не було.

Тітка Доріца знала, що на Різдво не можна сердитись, чи просто думала, що лють не можна демонструвати в присутності дітей, і тільки стиха, своїм ніжним альтом заспівала О tannenbaum… Співала гарно й чисто, ніби першою на світі цю пісню співає, і ми аж заслухалися. Коли вона закінчила, дідусь підвівся й пішов по скрипку. Грав нам і робив різні кумедні рухи, ніби ухиляється від мечів, але ніяк не міг нас розсмішити. У Святвечір не до смішків, і він це теж знав, тільки неспокійно йому було, гризло й мучило його те, чого ми тоді ще не могли зрозуміти. Було Різдво 1942-го, наші батьки були під Сталінґрадом, їх ми більше ніколи не побачимо, а мати моя була мертва від мого дня народження. Дідусь, на відміну від бабусі та тітки Доріци, передчував катастрофу, тому й намагався розсмішити нас на Святвечір. Ми вдавали з себе дорослих, які все знають і яким не смішно, коли ухиляються від мечів, граючи на скрипці чардаш, «Як пішов я на Бентбашу» та інші пісні, що до Різдва не мали жодного стосунку.

А Кіті — Кіті й далі собі лежала біля каміна, поглядала на нас і ворушила вухами щоразу, як скрипіла дідусева скрипка. «Диви, яка музична вона, курва!» — бурчала тітка Доріца. «Доротеє, і як тобі не соромно на Різдво. Лаєшся, та ще й перед дітьми!» — сказала бабуся і не схотіла долити їй гарячого вина, від випарів і пахощів якого ми, діти, уже були п'яні. За певний час кицька підвелася на рівні. «Кіті, Кіті, Кіті!» — кликала її тітка, сподіваючись, що та відведе її до кошенят, яких одразу ж треба кинути у Левієву криницю, але Кіті ковзнула крізь привідчинені двері у пітьму і здиміла.

Ніч була крижана й ясна, кожну зірочку на небі було видно, а в Блажуї світилося хіба в кожному десятому домі. Решта стояли темні, виглядали загрозливо, наче з хвилини на хвилину в них зблиснуть ножі. «Ісусе, Боже, на кого ж ти нас покинув!» — прошепотіла тітка Доріца та й побігла назад у дім. Навіть не озирнулася на нас, дітей, вперше й востаннє в житті. Ті слова, промовлені на Різдво 1942-го, в наступні три роки повторювала так часто, що ми навіть звикли до них, мені вони завжди нагадували про ту ніч.

Наступного дня тітка встала рано, щоб шукати лігво Кіті. І ми повискакували з ліжок, таку нагоду не можна пропустити, різдвяний ранок, надворі все біле від снігу і морозу, і треба було перед споживанням струдлів і кави з молоком поглянути, де ж заховалася Кіті. Першою ступала тітка, а ми за нею, вдаючи з себе стрільців, точно як показував на плацу за школою сержант Іво Лубура, тільки Ельза руйнувала нашу лаву, бо була замала. Ельза завжди і для всього була замала. Якби не вона, ми здавалися б справжніми вояками, що тицяють багнетами в копицю сіна, шукаючи, де ж заховалися бандити.

Гра тривала довго, але на Кіті ми все ніяк не могли натрапити. Тітка кликала її найласкавішим голосом, ніби несе їй печінку щойно зарізаної свині, яка ще так і дихає життям. Та цього разу не змогла її обдурити. Кішка твердо вирішила заховати й врятувати свій приплід. Тричі ми обійшли ціле обійстя, іншим уже й набридло йти ланцюжком і тицяти палицями в сіно, тільки я один вирішив до кінця залишитися солдатом. Якщо здамся, думав я, батько та дядько Фреді ніколи не повернуться з війни. Так я їх рятую, шукаючи місце, де заховалася Кіті з кошенятами. Ненавидів ту кицьку, що забрала в мене батька, і власними руками хотів покидати кошенят у Левієву криницю. Тільки б знайти її нарешті.

Інші діти повернулися до хати, у мене текли по щоках сльози, але я не здавався. «Ти мій великий хлопчик, — обіймала мене тітка Доріца, — ми удвох самі знайдемо нашу Кіті», — втішала мене, хоч так ніколи й не дізналася, чому я плакав.

Ми знайшли її біля найхудішої корови, Шарулі, що вже давно не мукала і не давала молока, але різати її ми не хотіли, бо не наша була, а Левієва. (Якщо вони все-таки повернуться…) На купі свіжого гною лежала Кіті і годувала кошеня. Одне-єдине, чорне, як і вона. Я одразу хотів його схопити, але тітка Доріца не дала. «Чекай! — сказала, — Цього ми не можемо кинути в криницю». Я глянув на неї спантеличено: «Чому не можемо?»

Потім пекар Шефко приходив нас привітати. Ми пригостили його пирогами, і він їв так, ніби востаннє. Нічого не питав, тільки весело підморгував мені, гадаючи, що це я врятував котика. А не я. Навіть не розумів того Різдва, чому тітка Доріца не схотіла втопити котика, народженого на теплому гної, у стайні, біля сліпої та глухої євреєвої корови. Зрештою, хороший був той наш котик, хоч ми так і не дали йому імені. Ловив мишей значно краще за Кіті. Коли ж улітку 1945 року нас погнали в табір, ішов за нами до залізничної станції, а там стояв на пероні й дивився на нас кілька годин. Потім двері товарного вагону зачинилися, настала глибока пітьма, але в мене перед очима все стояла його чорна голова. «То був не котик», — говорила уже в Німеччині тітка Доріца, і тамтешні жінки дивилися зачудовано. Звідки їм, бідолашним, знати, як все було у Блажуї.

Усяке з людьми трапляється, щось живе у пам'яті, щось забувається, наче й не було, бо всохла лоза й урвалися спогади, бо нема нікого, хто пам'ятав би мертвих. Тому варто залишити по собі когось, щоби правду чи кривду, то вже не настільки важливо, оповідав про тебе і підживлював спогади. Але буває також інакше, ніби й залишаються ті, хто пам'ятає, а про людину припиняють говорити. Так Сичан-паша залишив по собі сім тисяч чотириста двадцять вісім душ, чоловіків та жінок, рідні та сьомої води на киселі, боржників і тих, кому боргував сам, тих, кому завжди робив тільки добро і тих, кому нігті з м'ясом виривав і чиєму немовляті вістрям кинджала ліве око виймав, божевільних, які бачили Сичана-пашу з трьома рогами, праворуч, ліворуч і посеред лоба та зі слонячим хоботом замість носа, розумних, які бачили його таким, яким був, і ще розумніших, які бачили його кращим, ніж був. Залишив Сичан-паша по собі також і п'ятсот двадцять чотири пси. П'ятсот двадцять трьох мисливських і одного карабаша[110]. Карабаш єдиний тужив, коли Сичан-паша помер і ціле місто веселилося. Тужив за ним так, як це між собаками заведено з роду-віку: до смерті. Нічого не їв, не пив, усе тільки тужив за господарем. А оскільки карабаш — це великий пес, найбільший на земній кулі, і від усіх тварин за нього більші тільки слон, кит і сирійський лев з вогненними очима, то й жалоба його тривала довго. Йому знадобилося сто сімдесят два дні, щоб піти за своїм господарем. Потім більше ніхто не пам'ятав, ніхто з семи тисяч чотириста двадцяти восьми чоловіків та жінок, жоден з п'ятисот двадцяти трьох мисливських псів. Усі забули Сичана-пашу, тому історію про нього довелося здебільшого вигадувати, а не так легко й вигадати, бо Сичан-паша був такий страшний, що жива людина могла сполотніти, вимудровуючи, і такий бридкий, що могло тричі знудити, доки одне речення закінчиться, і такий собі на умі, що людина, вигадуючи, сама собі не вірила, що може бути на світі хтось настільки собі на умі.

Сичан-паша жив у горішньому кварталі, годувався з того, що лікував людей від різних хвороб. Одних лікував, кажучи: мій ефенді, не така вже тяжка в тебе хвороба, от як листок на землю впаде, як землі затяжкий листок — то й тобі така хвороба, і невдовзі після цього хворі видужували. Других лікував, кажучи їм: хіба ж це життя, мій ефенді, легше вже смерть, обдури свою хворобу, це найкраще, попрощайся з нею і зі своїм життям, утечи на інший бік — і такі люди невдовзі помирали. І одні, й інші були вдячні Сичанові-паші за його допомогу, тож і шовками, і дукатами, і корицею, і гвоздикою йому платили, тому горішній та долішній квартали завжди пахтіли корицею і гвоздикою. Із вдячності його пашею і прозвали, хоча насправді він пашею не був. Тільки достатньо йому було зазирнути хворому своїм блакитним оком в душу — і він призначав його на цей чи на той бік. Хворому було однаково, бо й не знати, кому в Сичана-паші було легше — тому, хто видужував, чи тому, хто вмирав. Тільки родина, родина або цілувала йому обидві руки і те єдине блакитне око, або голосила і плакала, залежно від призначеного Сичаном-пашею способу лікування. Тоді благали його змінити своє рішення, казали йому, що не встигли й попрощатися із хворим, а він його вже виряджає на той бік, чогось важливого йому не сказали, а добре ж відомо: як надходить смертна година, завжди рідним приходять в голову нерозказані історії, ніби нас добрий Бог зробив людьми для того, щоби базікали у судний час. Тому-то Сичан-паша й здавався людям страшним. А гидкий був тому, що не міняв своїх рішень, навіть тоді, коли в матері хворіла єдина дитина, а він відправляв її на той бік.

Собі на умі був через карабаша. Міг піти з ним у гори відпочити від людей, і не було його шість місяців поспіль, коли у нашому містечку і ще в десятьох ближніх, та й далі, за Дриною і Савою, аж до Румелії та Стамбула, і до Московії, і ще далі, у землях, для яких навіть імені немає, панувала чума. Замість пахтіти корицею і гвоздикою, горішній та долішній квартали смерділи тоді розкладеними людськими нутрощами, мученицькою смертю та лайном, що з переляку текло по ногах тим, хто не мав щастя захворіти й померти. Так тривало, доки Сичан-паша відпочивав і доки вони з карабашем перестрибували потоки — у два кроки, перший робили по землі, другий в повітрі, такі обоє легконогі були, коли б на якийсь час від людей, і хворих, і здорових, від'єдналися. Коли Сичан-паша повертався з гір, на всі боки тікала чума, а смерть знову ставала легкою, пахла корицею і гвоздикою. Тільки він сам тяжчав, більше не міг спиратися на повітря, карабаш його лежав перед хатою, поклавши голову на передні лапи, і чекав, коли видужають ті, кому належиться здоров'я, і помруть ті, хто мусить померти.

Пробачили б люди Сичану-паші й те, що ходив у гори від них відпочити, але був за ним ще один великий гріх, про який ніхто до пори не знав. Коли вони з карабашем були ще молоді, жінка його народила сина, якому дали ім’я Арслан, щоб виріс великий та сильний, як сирійський лев з вогненними очима, але виріс Арслан такий тендітний, аж прозорий, батько крізь нього міг читати книжку, а душа в хлопця — що в дівчинки. Сичан-паша бив сина, щоб вселити у нього ненависть і лють. Тримав йому голову під водою, доки не почне задихатися, щоб життя полюбив. Ганяв його босим по снігові, щоби зміцнів. Годував його ведмежим салом і хлібом з букового дерева, щоб на ньому трохи м'яса наросло, і далі міг крізь нього читати книгу. Як надійшов час відпочивати від людей, погнав його перед собою та карабашем у гори.

Пес не любив Арслана. Гарчав, щойно хлопчик підходив ближче, ніж на десять метрів. Чи то йому не подобалося котяче ім'я малого, чи ненавидів його, бо він забирав Сичана-пашу, бо хлопчик, а не карабаш, був його плоттю й кров'ю, того вже ніколи не дізнатися. Але, як прийшли вони в гори, туди, де всі шляхи-дороги губляться, пес підійшов до хлопця ззаду, вхопив його за шию і лише раз головою смикнув. Чути було, як Арсланова шия зламалася — ніби хтось на суху соснову гілку ногою став. Якимось дивом той звук долинув до горішнього й долішнього кварталів, та далі, через Дрину і Саву, аж до Румелії та Стамбула, і до Московії, і ще далі, в безіменні землі. Ніхто не знає, як було Сичанові-паші чути той звук і як воно взагалі батькові, коли пес у нього на очах убиває сина.

Коли через півроку повернувся, жінці сказав, що Арслан помер від тяжкої хвороби, з якої дитину смерть урятувала. Вона йому повірила і збожеволіла. Але в містечку завжди були такі, що думали, ніби Сичан-паша власного сина вбив. Завів його в гори та й забив, бо не міг стерпіти, що той такий тонкий, аж читати крізь нього можна. Ті, що так думали, ніколи не казали про це вголос. Знали, що рано чи пізно доведеться і їм зі своєю хворобою йти до Сичана-паші. Однак, не було жодного, хто б подумав, що це пес убив хлопчика і що батькові потім забракло духу з ним розлучитися, тому він і далі тримав його при собі та пишався ним, як люди завжди пишаються карабашем.

Але Сичан-паша старівся, лице його вкривалося зморшками, його зморшки креслили шлях, що веде у гори, через один ліс і через другий, на гору, вниз і на іншу гору знову, аж до потоку між трьох сосен, до місця, на якому карабаш зі спини підійшов до Арслана і забрав у нього життя. Кожна стежка, якою треба пройти, видніла у зморшках на обличчі Сичана-паші, тож кожен міг піти в гори, прямо до місця, де він поховав сина. Люди ходили, і кожному, хто пішов, потім уві сні з'являвся Арслан і розповідав, як усе було. Одні від того божеволіли, інші затаювали зло, а треті стрімголов бігли геть, шукаючи когось іншого, хто позбавлятиме хвороб. Так Сичан-паша залишився сам із карабашем, і дарма, що мав по собі сім тисяч чотириста двадцять вісім душ, які мали би пам'ятати, і п'ятсот дев'яносто чотири мисливські собаки, якщо всім було просто легше забути його. Так воно врешті й сталося: нічого про нього не відомо, через те усе довелося вигадувати. Залишився по Сичан-паші тільки звичай, за яким деякі собаки після господаря помирають разом з невисловленою таємницею, що була між ними.

Ідучи на полювання, Беглул-бег Ковчо вдягав штани із зеленого сукна, що їх за рік перед падінням імперії привіз із Відня, а згори якийсь сюртук, незрозуміло, чи то міський, чи військовий, і на голову — те, що тутешніх бегів найбільше дратувало й ганьбило, малесенький французький капелюшок, який Мурадіф Гальваджія називав жіночим у надії, що хтось підстаркуватому Беглул-бегові його слова перекаже. Та позаяк часи змінилися і світ перевернувся догори дриґом, не було жодного, хто наважився б сказати бегові, та ще й такому, чиїх предків віддавна половину Черника[111] була, що він з-під носа в якоїсь віденської дамочки вихопив капелюшка і нап'яв на свою голову.

У піввуха і здаля, доки прощався з Есмою-ханум і кликав хорта, дочув Беглул-бег, що Гальваджія говорить про його капелюх і як підбурює людей, включно з тими, з чиїми дідами він приятелював, і тими, кого захищав од влади і від військових коли треба і коли не треба, і тими, що місяць тому не наважувалися йому в очі глянути. Зараз посміхаються і витріщаються на нього та його постарілого хорта так, як у місяці після падіння імперії кяфірський люд позирав на міську мечеть, перш ніж однієї серпневої ночі, проти Аліджуна[112], спробували її підпалити. Він її власноруч гасив, доки цей самий хорт усе крутився довкола нього, боячись, щоб його господар не впав у вогонь. Невдовзі надійшли німці, десятеро в уніформах, і кожен говорив нашою мовою, казали, що то хорвати із Заґреба та Вараждина, і ті молоді відчайдухи швидко загасили стіну мечеті, що зайнялася. Питали його, чи знає, хто би то міг зробити, готові заарештувати ту погань, та Беглул-бег не назвав їм імені, хоч і знав. Казав тільки, що це хтось із тих, які ціле життя, з діда-батька на тутешній мінарет знизу вгору дивилися, а тепер хочуть подивитися згори вниз, такі вже часи настали. Тут нічим не зарадиш, людей не можна зробити людьми, якщо самі не хочуть. Радше цей хорт в нього стане людиною, ніж вилюдніють ті, кого Бог людьми створив.

І от, поки Беглул-бег заряджав свої рушниці, уважно й ретельно, ніби по драконах із них стрілятиме, а не по перепілках і фазанах, хорт сідав біля нього, піднімав голову, вуха нашорошував і дивився на Гальваджію і молодих бегів, яких той Гальваджія з пантелику збивав. Бач, підсміюються і штурхають один одного ліктем у ребра, і кожен з них радо підколов би старого, думаючи, яка ж велика слава спіткає того, хто першим вголос покепкує з Беглул-бега та його капелюха. Пробували й зупинялися, як той молодий пес, що боїться вперше зайти у потічок, і все витанцьовує і приміряється на березі, як би його налякати, щоб потік повернув собі, щоб подався і втік від молодшого й сильнішого. А Беглул-бега все це розважало, і молодий пес при потоці, і те безріддя, що вічно пхається наперед, і та дітвора, що вже й не знає, як це — бегом бути, тільки регоче з його капелюха, бо ж у нього Гальваджія пальцем тицьнув.

Хорт не поворухнувся й тоді, як з великої чорної клітки, що стояла в кінному екіпажі, повибігали їхні пси і зчинили небачений галас і рейвах. У часи Беглул-бега навіть пси так не поводились, вони чемно гуртувалися біля господаря і чекали наказів. Завжди різниця між бегівськими собаками і всіма іншими була такою ж очевидною, як між мисливськими псами й селюцькими собацюрами, які цілими ночами брешуть, а кусають лише потайки, у пітьмі, та ще й підступно, зі спини, не знаєш навіть, що за пес тебе вкусив, і потому, як проживеш ціле життя між такими псиськами, думаєш уже, що кусають не вони, кусає земля, яка таке родить. А тепер, бачиш, навіть ті, кого беруть на лови — такі ж селюцькі псиська, гавкотять, брешуть, крутяться в тебе під ногами, зубами клацають і дивляться — так би й вкусили вже. Усі однакові, усі рівні. Усі мають однакові права, ніхто вже не розуміє, хто кому господар, а хто кому слуга. По собаках завжди найкраще видно, які між людьми взаємини. Розумна влада могла б не засилати до ворога шпигунів, щоб заглядали в державну скарбницю, облікували коней, рушниці, амуніцію та провіант, а звеліла б їм подивитися, які у ворога собаки. Там, де пес гордий, там люди чисті й з добрими іменами.

Лови почалися, коли Мірза Ресулбегович, ставний юнак, син старого кадія Ресулбеговича, подав знак, сурмлячи у ріг. Після цього запанував крик та безлад, що радше нагадував Беглул-бегові втечу розбитого війська чи колону охоплених панікою біженців, аніж лови, які він пам'ятав із тих часів, коли діди цієї безголової молоді полювали на перепілок та фазанів. Але не його справа виговорювати й втручатися в їхні справи, він собі йде спокійно, позаду всіх, несучи свої дві рушниці, з яких, судячи з усього, і цього разу не стрілятиме. Він тільки дивиться, де його хорт, щоб не забіг кудись і не загубився, бо Беглул-бег не знає, що робив би і як жив би, коли б лишився сам. Щастя, що вони цього не знають, і той клятий Гальваджія не знає, бо могли би, отакі бездушні, вбити його собаку. Про таке він думав не вперше. За останні три роки, відколи німці в Боснії і відколи взяли за звичай ходити на полювання двічі на рік, Беглул-бег щоразу боявся, щоб не зробили щось його хортові.

Псові пішов уже восьмий рік, і Беглул-бег, судячи з усього, не побачить від нього потомства. Він уже не має сили, щоб везти його на парування до Відня чи Шварцвальда, звідки потім йому пришлють парочку молодих собак. Минули часи, коли це було можливо, коли так робилося. Мати цього хорта побачила білий світ і померла край Беглул-бега. І її мати, і материн батько, і батькової матері батько. Людське життя, може, і коротке, але задовге проти собачого. Беглул ніколи не одружувався, бо так йому хотілося, був гордовитий, впертий, міг своєї гнути, і не мав нікого, окрім тих собак. А вони так швидко старіли й відходили, що ціле його життя перетворилося на собаче вмирання. Нелегко людині розлучатися з собакою, з яким десять років поспіль ходив на лови, але ще тяжче — коли нема кому про це сказати. Коли в тебе помирає брат, виходиш і кажеш людям — помер мій брат! Беглул-бегові кожен з його псів був братом. І зараз із ним лишився єдиний, край якого, дасть Бог, він сам згасне. А доти він два рази на рік перед цією знавіснілою молоддю і їхнім ватажком Гальваджією з'являтиметься в своєму смішному капелюшкові.

Здавалося, що полювання вже закінчується, і сонце скочувалося на вечірній пруг, коли знову зусібіч загорлали. «Я поцілив, я поцілив!» — скакав Мурадіф Гальваджія, пси брехали і розбігалися на всі боки, «принеси, принеси!» — волав писклявим голосом Ресулбегович-молодший. Хорт побіг у кущі, долинув постріл, одразу за ним іще один, Беглул-бега зненацька охопив страх. Знову вистрілили, і йому здалося, що чує собаче квиління. Коли маленькому наступиш на ногу чи старому затиснеш хвоста, вони завжди однаковим голосом квилять. «Не стріляйте, люди!» — закричав. — «Ви мого хорта вбили!» Біг, ніби з душею розлучався, гілки шмагали по обличчю й дерли щоки, аж доки на маленькій галявинці, оточеній високими тополями, побачив найжахливішу в своєму житті картину. Хорт сидів над лелекою, що досі бив крилом, хоча крізь пір'я на грудях в нього проступала велика червона пляма. Він дивився на Беглул-бега одним оком і прощався з життям. Усе, що Беглул-бег прожив, відбилося у ту мить в оці лелеки. Потім долинув сміх та голос молодого Ресулбеговича: «Подивись на клоуна, плаче над птахом дурним, як баба над горщиком!» Усі знову сміялися. Тоді один з собак хотів підійти до лелеки, але хорт загарчав так, що й люди сахнулися. Мій хорт, подумав Беглул-бег і затулив лице долонями.

Хайра Авдагина мала таку легку руку, що зими проводила, знімаючи павутиння по закутках і шиючи з них французькі завіси, на радість батькові, які потім, щойно надходила весна, вішала на вікна, що з них нещодавно познімали дерев'яні ґратки. Авдага зняв їх не на догоду новим віянням, що тепер панували в місті, а щоби в хаті було більше повітря, бо легені в Хайри були маленькі, як в горобчика. Дихала поверхнево і часто, наче їй залишається мало часу, хоч лише сімнадцять їй виповнилося. Сиділа на канапі, у кімнаті без продиху, на верхньому поверсі, а надворі падав найбільший тієї зими сніг. У голку, тоншу від волосини, заселяла нитку і пришивала одне до одного полотна павутини, пильнуючи, щоб добре спарувати павуків. Поруч із добрим та спокійним, що полює не для забави, а з потреби, ішов ще кращий, а з тим, хто тільки зло робив, сідав поряд такий самий. Якщо до павутини доброго павука пришити павутину лихого, завіса розлетиться, щойно повісиш її на вікно і щойно дмухне перший же вітерець.

Тричі на день її навідати приходила мати, умовляла відкласти роботу й спуститися попоїсти, але Хайра не хотіла. Мала завершити те, що почала. Тільки коли-не-коли поглядала за вікно, бо сніг пускався ще сильніше, і майже засипав долішній квартал, білі дахи остаточно затулили річку, ніде нікого не було, ніхто навіть з будинків не висовувався, і ще довго нікого не було. Тільки на білому полотні, що вкрив брук на Шерифовичах, на узвозі від їхніх воріт вниз до кварталу, відбивався часом собачий чи котячий слід, але й він швидко зникав. Хайра поверталася поглядом до своєї павутини і не задивлялася, бо ті сліди їй тільки печалі завдавали.

Коли Фехім, молодий бег з горішнього кварталу, спускався вниз, лиш ялиці ледь помітно колихалися праворуч і ліворуч од нього. А коли піднімався назад, з-під землі долинало щось таке, і не ревіння, не гуркіт і не тріск, а наче земля стугоніла в нього під ногами. Фехіма не любили ні вірні, ні невірні. Подобався тільки тим, які ніякому Богу не молилися, кому байдуже, що під ним земля стогне, а не може ж такого бути, щоб стогнала, про це не написано в жодному аяті Корану, у цілому Святому Письмі. Не може чоловік бути таким кремезним і сильним, щоб розводити стовбури дерев, і щоб земля під ним стогнала, ніби живу душу має, але все ж Фехім, молодий бег з горішнього кварталу, був саме таким. Як брав до рук склянку, навіть якщо чіплявся за неї тільки візерунками на пучках пальців — скло однаково лускало від його сили. Коли хотів розрівняти подушку з гусячого пір'я, яку матінка спеціально для нього зробила, щоби була більша та м'якша від всіх подушок на світі, під одним ударом Фехімової долоні пір'я збивалося й витончувалося, ніби тонко розкачане тісто, і такою та подушка і залишалася. Коли сміявся — зупинялися настінні годинники, а якщо, сміючись, ляскав себе по животі — летіли іскри, тому батько завжди казав йому: хай краще не сміється, бо може колись хату підпалити. Такий був Фехім, молодий бег з горішнього кварталу, і нічого дивного, що закохався у Хайру Авдагину. Приходив під її вікна, чи мати її приводила на кухню, і вони дивилися одне на одного крізь скло, залицялися мовчки. Вона йому показувала свої французькі завіси, зшиті з павутини, а він тільки усміхався і нічого не казав, бо гадав, що від звуків його голосу трісне скло і розлетиться на всі боки дивовижа, яку Хайра власноруч пошила.

Сім днів тому Фехім пішов до Плевлі[113] і повертався в день великого снігопаду. Верхи на коні, як інші, не їхав. Не хотів, щоб тварина мучилась, йому й самому не тяжко пішки було. За собою вів свого пса-карабаша, щоб знаходив дорогу, якщо сам раптом загубиться, і щоб стеріг його вночі, коли приляже трохи перепочити. Він і той пес були одне, бо весь народ уздовж Дрини і аж до семберських рівнин знав, що вони завжди разом ходять, і тому люди, жартома чи всерйоз, говорили, що Фехіма і не впізнали би без його карабаша, а карабаша серед інших псів не впізнали би без Фехіма. Перше було радше жартом, а друге, принаймні в той час, правдою: всякий пес, хай навіть найкращий в світі, без своєї людини подібний на вовка, що втратив свою вовчу масть, от і не можеш його упізнати серед інших.

Фехім переносив золото, якщо комусь треба було перенести: наповнював кишені діамантами та іншим коштовним камінням, перепродував їх призренським та сараєвським ювелірам; за пазухою ховав папери особливої важливості, таємне листування і документи для боснійських монахів та сараєвського рабина; йому довіряли усе те, що не наважувалися брати караванники, боячись, щоб їх не пограбували. У нього кожна річ була в безпеці, бо пробуджений він був невразливий, а сон його стеріг карабаш. Доки вдивлявся у лісовий морок, у якому розрізняв силуети волоцюг та розбійників, диких звірів та духів тих, які колись давно наважилися напасти і на менших героїв, ніж Фехім, та так тут і полягли, по його іклу, що зблискувало під місяцем, повзла мураха. Карабаш відчував її, але не зважав, дозволив повзти і далі вдивлявся в пітьму. Такий у нього був зуб, що мурасі знадобилося пів мурашиного дня, щоб вилізти нагору, а коли зірвалася звідти — летіла три змиги мурашиного ока, поки не прилипла до карабашевої губи. Не дай Боже чимось розізлити такого пса і його господаря.

Фехім ішов у Плевлю, до крамниці покійного Йови Благоєвича, що колись тримав ще й кав'ярню, сам каву смажив і молов, куди, розповідали, ніхто не заходив понад п'ятдесят років, із часів султана Абдул Меджіда і перших повстань у Боснії, а всі чотири вікна у крамниці були так щільно забиті, що й подих вітру не просочиться, і павутиння, певно, назбираюся стільки, що Хайра Авдагина нашила би з нього завіс на цілий віденський палац. Так Фехіму сказали, а він повірив і вирушив. У неї заіскрилися очі, хоча й знала, що їй стільки павутини не треба, та й Фехім її своїми руками взяти не зможе, все розлетиться від самого подиху. Але любила його і така захланна була у своїй любові, що дозволила йому заради неї серед зими йти пішки до Плевлі.

До вечора нападало стільки снігу, що зовсім пропала бруківка на Шерифовичах. Не було собак та котів, щоб залишали сліди. Як настала ніч, сніг припинив падати, небо зненацька розвиднилося, показався повний місяць, великий та сяйливий, більшого ніколи не було над світом. Під ним синіло широке й товсте полотно світу, що невдовзі почав крижаніти, бо надходив найхолодніший ранок і тієї, і всіх зим у Хайриному житті. Бозна-скільки разів уже вона покаялася, що дозволила йому йти пішки до Плевлі.

Коли вона вранці прокинулася і запитала матір, чи Фехім повернувся, та погладила її по волоссю і сказала: «Ти, дитино, ще спиш і сни бачиш!» Вона скочила і побігла в кухню, де тато тільки розпалював у печі, і його теж запитала про Фехіма. Старий Авдага подивився на доньку примруженими очима, скоса якось, як людина на куріпку перед пострілом. Нічого їй не відповів, навіть не знав, що то за Фехім, та й не сподобалося йому, що Хайра питає про незнайомого чоловіка.

Того ранку, поки в снігу прокопували перші тунелі, збожеволіла Хайра Авдагина. Або не збожеволіла, а щось інше сталося. Від того дня до самої смерті, яка напевне ж колись прийде, буде запізно для милосердя. Хайра ходитиме містом заплакана, у фаті з павутини, спущеній на лице, але ніхто не насмілиться підійти до неї, докинути гостре слівце, бо завжди поруч із нею буде величезний і страшний карабаш, про кого ніхто не знатиме, звідкіля він раптом взявся у місті.

Білий прикульгав до нашого дому кілька днів потому, як застрелили Фердинанда. Унизу, в Ташліхані[114], бунтували, паливоди громили сербські майстерні на базарі, грабували усіх підряд, поліцейські в'язали їх на кожному кутку, але й одні, і другі знали, що немає від цього користі, нема ради, починається війна, яка триватиме рівно стільки, як всім війнам годиться, а потому все знову буде по-старому для тих, які виживуть. У кожному разі, нам бабуся і мама не дозволили й носа виткнути з хати, тож Білий прийшов до нас, ніби гінець, щоб розказати, що відбувається. Одне око в нього було свіжовидерте, мабуть, якась кицька напала, а друге — ясно-блакитне. Але не таке блакитне, як в людини, а таке, знаєш, блакитне, як дно виварки для білизни. Розумієш? І не треба, нещастя ти, записувати за мною, тут літератури тобі нема, тільки життя, історія як історія, закінчується так само, як почалася, нікому не буде цікаво. Не ганьбися, чуєш, кому кажу?

Ці двоє не прийняли б його в дім, особливо баба, яка в його блакитному оці вгледіла нечистого, але їм здалося, що це добрий спосіб тримати нас під замком. Думали, без сумніву, що потерплять його, доки безлад вгамується і стан речей поліпшиться, а тоді заплатять дроворубу Відойї, щоб одвів його до Семилісся і зарубав сокирою — не дивуйся, так тоді чинили з собаками — але заколоти тривали, Білий же тим часом припав до душі дядьку Гаврові. Коли він і наш батько, а твій прадід Марко, поверталися з роботи, з дирекції пошти, дядько кликав Білого з двору, ішов з ним на кухню, де сідав на канапу погортати газети, а Білий вмощувався у нього на колінах. І так щодня. Можеш собі уявити, як матір та баба, та й Марко, на це дивилися. Тоді були інші порядки, не те, що тепер, тварину в хату пускала тільки злидота, якій нікуди було подіти своїх трьох курей чи корову, або, в окремих випадках — ті, кого всі вважали божевільними. Та дядькові Гавру й це пробачали, ніби знали, що недовго йому залишилося.

А Білий навіть на нього схожий був трохи. Виріс у великого собацюгу, ніколи не гавкав і не мав потреби нікого кусати. Усе було так, як він хотів, діти його любили, а ті, кому він не подобався, не наважувалися підійти, бо навіював страх не лише розмірами, але й виразом обличчя. Нижні зуби в нього перекривали верхні, тому батько говорив, що він схожий на грабіжника, якого у Відні засудили на смерть, бо збезчестив і вбив доньку барона. Може, просто вигадував, щоб нас та дядька відвернути від Білого. Дарма присягався, що бачив портрет отого грабіжника у вітрині, у вікні цирульні Стояна Веснича, ми йому не вірили. З другого боку, навіть пишалися трохи, що Білий у нас такий страшний. Майже як дядько Тавро, про якого в Сараєві говорили, що він такий великий і сильний, що міг би завдати собі на плечі Требевич. Перебільшували, звісно, але як іще ті міщухи людину запам'ятають, якщо не перебільшуватимуть? А його, повір мені, пам'ятали, говорили про нього, і після Другої війни, і ще пізніше, у шістдесятих і в сімдесятих, може, і зараз хтось пам'ятає, того не знаю, бо ж не виходжу, але не здивуюся, якщо хтось десь і далі розповідає, як Ґабріель Вернер міг собі на плечі завдати цілий Требевич.

У серпні 1914-го почалася мобілізація, а в грудні почали забирати чоловіків Гавриного року народження. Баба голосила, батько казав, що все буде гаразд, війна за який місяць закінчиться, Сербія так довго не протримається, про інших взагалі краще промовчати, але я знав, що це неправда. Гавро стояв посеред кімнати, величезний, зробить крок — під ним скриплять бруси підлоги, — добротний був у нас будинок, лише під ним бруси скрипіли, — і тільки все повторював: «Зі мною все буде добре, не хвилюйтеся, тільки Білого мені бережіть. Не дай Боже, щоби з Білим сталося щось!» Нас, дітлахів, погладив по головах своєю ручиською, великою, як лопата для снігу, але це було тільки для годиться. Усе того дня він робив для годиться, всерйоз тільки наказав матері та бабі берегти собаку.

Коли він пішов, мати на його сліди відрами лила воду. Щойно виливала — все замерзало, така тоді зима стояла. Коли він спустився з Бистріка[115], на бруківці позаду нього вже було дзеркало, в якому відбивалися його широкі плечі й рудувата біла голова. І він, і тато були дуже світлі, мало не альбіноси. Казали, що то питома риса Вернерів. Перш ніж зникнути за рогом біля мосту, він ще раз озирнувся, помахав нам і крикнув: «Не хвилюйтеся, я пішов!» Так, ніби пішов на Маркале[116] купити картоплі мішок.

Не розповідатиму тобі, що то була за війна, скажу тільки, що була значно гірша за цю останню, твою. Не було гуманітарної допомоги, а коли ми вже добряче виголодніли, у третю зиму то було, навалився грип, іспанка, і вмерти тоді було — як «добрий день» сказати. Від дядька регулярно приходили листи, він уже й звання отримав, а невдовзі й відзнаку за хоробрість здобув; у Сараєві говорили, що коли вже Гавро Вернер не врятує імперію, тоді ніхто її не врятує, і щоб ти знав — люди не жартували, коли таке казали. Жив у нашому кварталі один собі єврей німецький, навіть мови нашої до ладу не вивчив, а сам звався Фріц Ґолдман, годинники лагодив. Для годинників мови не потребував: однаково цокотять вони що німецькою, що боснійською. І отой Фріц, якраз як лютувала іспанка, розповідав батькові, що на світі завжди є тридцять шість людей, що рятують його від загибелі. Коли один з таких вмирає — новий народжується, і ніхто не знає ні де вони, ні що за люди. Нашому батькові то врізалося в пам'ять, і він до кінця життя вряди-годи фантазував про тих тридцять шість. «Знав усе старий Фріц Ґолдман!» — казав наш батько і піднімав у повітря вказівного пальця, довгого і тонкого, як синій олівець. «Ех, але ж якби замість тридцяти шести праведників — тридцять шість Ґабріелів Вернерів, давно би вже та війна закінчилася!» — підсумував годинникар, але цих слів у нашому домі намагалися не повторювати. Забагато туги просочувало стіни, як надмір вологи, від якої мешканці хворіють…

А тоді одного дня 1918 року Білий припинив їсти. Лежав у кутку дровітні, дивився перед собою єдиним оком, і даремно ми намагалися звести його на рівні ноги й поліпшити йому настрій. Баба, яка доти його не любила і нечистого бачила в його блакитному оці, почала приносити йому коров'яче молоко з ложкою лугового меду, але Білий не реагував. Те, що не з'їдав він, ділили між собою ми, діти. Приносила йому бабця курячі яйця, за дукат кожне, варені та смажені, розколочені в юшці, але Білий знову не зважав. Усе, на що за ціле життя з бідою стягнулася, усе золото, що лишилося по смерті старого Клауса Вернера і призначалося онукам до їхніх весіль, наша баба витратила, щоб нагодувати Білого. Насправді — щоб змінити вже готове рішення долі, те, що десь — ми ніколи так і не дізналися, де — вже сталося. На сороковий день він заплющив своє блакитне око. Батько повів нас на Ярчедоле, звідки видно Козячий міст і ціле Сараєво, і ми поховали Білого. Старий, пригадую, плакав. Ми знали, що плаче він точно не за псом.

Тіло мого дядька Ґабріеля Вернера ніколи не було знайдене, ідентифіковане та повернуте до Сараєва. Багато років уважався за зниклого безвісти, проте у 1925 році ми нарешті отримали свідоцтво про його смерть. Чиновник, що заповнював бланк, добрий та душевний чоловік, як зараз його пам'ятаю, Будо звався, хотів у графі «дата смерті» написати «невідома», але наша баба вхопила його за руку та впросила написати щось інше. Так дядькові Гавру записали, що він загинув десь на західному фронті 17 січня 1918 року, того дня, коли Білий з горя відмовився від їжі.