Сторітелінг для очей, вух і серця

Скорочена історія історії

• Чому спочатку було слово?

• Які когнітивні здібності сприяли появі історій?

• Про що були перші історії?

• Які ролі вони виконували?

• Для чого історіям цінності? Версія Франкла.

• Які сюжети світової літератури є носіями цінностей? Версії Польті, Букера та Борхеса.

• Що таке наратив історії і від чого він залежить?

• Як індивідуальність та усвідомленість сприяють сторітелінгу?

• Завдяки чому історії стали масовими?

З чого все почалося?

Історія завжди була цінністю й відігравала центральну роль у розвитку культури. Але перш ніж стати такою, вона мала пройти етап еволюції — поступово набрати «масу», та врешті дійти до революції — набути влади в цілому світі.

Імовірно, за теорією Дарвіна, відбувався не тільки невпинний видовий і генний розвиток, а й інформаційний (припускаю, одне походило з іншого). Окрім сили, спритності і витривалості, для виживання людям потрібні були знання про світ навколо, які можна передати далі. Одну з головних тез цієї теорії можна сформулювати так: «Якщо ті, хто вижив [у певних умовах], передали наступникам те, що їм допомогло вижити, — тоді їхні нащадки будуть краще пристосованими до подібних обставин»^{4}.

З цього твердження можна припустити, що нас врятувало не тільки вміння пристосовуватися до навколишнього світу, а й талант фіксувати та передавати знання іншим людям. Завдяки чому це стало можливим?

Найперше — це поява мови, яка прискорила процес розвитку та покращила взаємодію між людьми. За різними оцінками, вона виникла від 100 до 50 тисяч років тому. Історики називають цей процес когнітивною революцією, або великим стрибком уперед. Біолог Джаред Даймонд у книжці «Третій шимпанзе»^{5} описував, як удосконалення гортані в людини сприяло виникненню мовлення, від чого сильно залежить процес людської творчості.

Не менш важливими є зміни в мозку. У процесі еволюції його розмір збільшився втричі (до того ж значна частина цього росту відбулася за останні два мільйони років^{6}) і досягнув цілого літра (зараз його вага коливається від 1000 до 2000 грамів). Люди пізнавали світ через органи чуття, переживали стрес, добували їжу, часто самі ставали їжею — усе це супроводжувалося постійними нервовими імпульсами. Зрештою нейронних зв’язків у мозку стало так багато, що вони змогли пов’язати весь досвід людини в першу думку: «Це я».

У цей момент людина відділилася від природи, чи, точніше, стала над нею. Метафорично це можна назвати втратою раю, про яку йдеться у Книзі Буття, адже поки не було свідомості, не було проблематики, не було й страждань. Щоб зрозуміти, як далеко в культуру сягає ідея «світ від розуму», процитую три вірші з Нового Заповіту, які відсилають нас до моменту, з якого все почалося. Це Євангелія від Івана, 1:1–3:

Отже, у цій концепції слову відводиться головна «творча» роль у будові Всесвіту. Ця ідея давня, як і сам світ. З неї можна припустити, що спочатку існувала монополія на знання, та врешті воно розпалося на мільярди дрібних фрагментів, які належать багатьом, але є частиною цілого. Ми й досі завдяки цим фрагментам будуємо світ, складаємо з них історії, через які пізнається життя. Але повернімося до когнітивних здібностей.

Найперша і найважливіша з них — це усвідомлення себе[3]. «Хто я? Що я роблю? Чого хочу? Що мені подобається? Чого варто уникати?» Між усіма цими питаннями — сотні тисяч років розвитку. Ця здатність найбільше відрізняє людину від тварини. Імовірно, вовк чи лисиця не страждають від того, що не знайшли власного призначення. Вони просто живуть за тими законами, які для них створила природа. Лише людина завдяки знанням постійно намагається знайти себе і дати відповіді на важливі для себе питання.

Наступна важлива здатність — пам’ять. Вона потрібна не лише для того, щоб згадати, куди саме сховав їжу. Чи не найважливіше її завдання — будувати майбутнє через досвід, який колись отримав. Здатність запам’ятовувати, з одного боку, стала надбанням — людина зрозуміла, що не варто з’їдати все й одразу, краще трохи залишити, щоб завтра не потрібно було знову полювати. З другого боку, піклування про майбутнє породило тривогу, яка стала для людини перманентним станом, але заразом допомогла розвинутися.

Не менш важливими є уява та фантазія. З них, здається, і починається створення історії. Адже в мене є слово, через яке я будую світ, і є досвід, у якому я перебував певний час, а через уяву й фантазію можу спробувати це все пояснити. Домислити, що саме я бачив, чув і відчував. Крім того, уявити — означає побачити щось ще, крім себе, опинитися там, де не був. Оскільки знань у давніх людей було дуже мало, і вони не містили раціональної й наукової основи, великі історії будувалися часто навколо страху й були актами покори перед природою або пояснювали її силу.

Так народилися перші міфи, які зараз ми сприймаємо як казки. Вони характерні як для доби дораціонального, дофілософського і дорелігійного мислення, так і для періодів, коли релігія та філософія вже були важливими складовими давніх держав: Єгипту, Греції, Римської імперії, Китаю.

Головне завдання міфу — через набір подій і фактів пояснити певний фрагмент світу. І що масштабніший цей фрагмент, то більший вплив він має на людину. Силу міфу добре ілюструє історія про мандрівку Христофора Колумба до Індії.

12 жовтня 1492 року його корабель причалив до нової землі. Колумб вважав, що це один з островів поблизу Індії. Він висадився на землю й назвав місцевих мешканців «індіанцями». Уявити, що це якийсь новий, нікому не відомий континент, він не міг, адже на той момент люди вважали, що відкрили весь світ. Усьому виною були «повні мапи світу», які складали тогочасні дослідники та географи, вважаючи, що світ саме такий, яким вони його бачили. Одну з таких мап і взяв Колумб у подорож.

У період між 1502 та 1504 роками італійський мореплавець Амеріго Веспуччі висловив думку, що ці острови насправді були не частиною Індії, а новим континентом. Його підтримало чимало впливових людей того часу. Згодом випустили оновлену мапу світу, у якій місце висадки європейських флотів, що прямували на Захід, уперше позначили як новий континент. Картограф помилково назвав його Америкою на честь італійського мореплавця, вважаючи, що це саме він відкрив ці землі. До речі, Христофор Колумб до кінця життя так і не визнав, що це був «Новий світ», а не Індія^{7}. Корінні мешканці цього материка так і залишилися індіанцями.[4]

Сьогодні люди також складають чудові міфи. У мене є друг, який у розповідях про свої пригоди під час подорожей так сильно любить перебільшувати, що окремі епізоди більше схожі на подвиги Геракла, аніж на реальний досвід. У сучасному контексті міф часто сприймається як альтернатива науковому мисленню, як щось, що не містить очевидної доказової бази, але є невід’ємною частиною культури, адже значення має не тільки те, що ми знаємо, а й у що віримо.

Для чого історіям цінності?

Люди розповідали історії з різною метою — щоб розважитися, засвоїти досвід, соціалізуватися тощо. Ці оповіді накопичували знання про нас. І значну роль у цьому процесі відіграють плітки як прояв зацікавлення однієї людини іншою. «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю...». Герой «Теорії великого вибуху» Шелдон Купер жартував про це: «Ще в початковій школі Джонсона фраза: “Шелдон Купер — смердючий фуфел” поширювалася швидше за лісову пожежу»^{8}.

Про теорію пліток як одну з основ сучасного світу розповідає ізраїльський науковець Ювал Ной Харарі у книжці «Людина розумна»^{9}. На його думку, група зі 150 осіб могла взаємодіяти лише на основі міжособистісних стосунків і здогадок одне про одного. Цінністю були знання і таємниці, якими обмінювалися люди. Соціологія пояснює це явище «числом Данбара»^{10} — теорією, за якою людина здатна підтримувати в середньому 150 постійних соціальних зв’язків.

Але справжній «квантовий стрибок» історія здійснила, коли в людей почала з’являтися потреба взаємодіяти з більшою кількістю осіб, щоб розвивати й накопичувати ресурси. Одних лише міжособистісних стосунків уже було замало, тож об’єднавчу функцію почали виконувати «великі історії», які пояснювали, що відбувається навколо та як із цим жити. Щоб проілюструвати, як це працює, я розповім власну історію.

Я працював у компаніях різного штибу. Це були стартапи до двадцяти людей, у яких роль керівника не була обов’язковою, тому що все працювало на спільному сумлінні і прагненні отримати високі результати (такі колективи називають «командою однодумців»). Ми багато часу проводили разом, нам було просто зібратися після роботи та розважитися. Двигуном розвитку було кредо: «Росту я — росте справа», яке втілювалося через особисті взаємини.

Але також я працював у компаніях, які налічували сотні людей, і там було значно складніше. По-перше, усі працівники не були знайомі між собою. По-друге, віддаленість одне від одного давала простір для вигадок і зайвих припущень, які не завжди вели компанію туди, куди потрібно. По-третє, велика кількість людей потребувала більш узагальнених правил, до яких можна апелювати під час непорозумінь. Вони регулюють, що важливе, а що несуттєве, що доречне, а що — ні.

Саме слово «правила» викликає не дуже приємні асоціації, тому великі компанії часто вживають термін «цінності». У ньому об’єднаний увесь досвід людини за тисячі років історії. За допомогою цінностей можна зрозуміти, у що я вірю, а на основі віри зрозуміти сенс того, що роблю.

Ось, наприклад, цінності компанії Google^{11}:

1. Ніхто не подбає про вас, крім вас самих.

2. Виходьте із зони комфорту.

3. Завжди придумуйте щось нове.

4. Будь-який лідер повинен інвестувати.

5. Інформація — це кров компанії.

Цінності неможливо вигадати чи списати з когось, але їх можна пізнати, відчути на собі їхню силу й перенести у власну компанію, а тоді гуртувати навколо них людей, що поділяють віру в ці принципи. Приміром, я і незнайомий мені оператор відеомонтажу матимемо дещо спільне, наприклад, переконання, що всі люди рівні у правах та не можуть зазнавати дискримінації на основі релігійних і політичних поглядів, віку, статі, кольору шкіри, сексуальної орієнтації, інвалідності чи мови, якою спілкуються. І якщо в цьому буде потреба, ми можемо об’єднатися навколо цього переконання.[5]

Крім того, цінності додають спокою, адже регулюють потенційні взаємини з групою людей. «Мій світ» стає безпечнішим, адже «я» знаю, що в мене є «свої люди», які поділяють моє життя, а отже, не зрадять і не завдадуть шкоди. Якоюсь мірою це також є моментом впізнання, про який я розповідав у вступі.

Якими бувають цінності? У книжці «Лікар та душа» австрійський психіатр Віктор Франкл, який сповна пізнав жахи життя в німецьких концтаборах, говорить, що особисті цінності є тим фундаментом, через який людина може надати своєму існуванню сенсу. (Саме цінності допомогли й українському релігієзнавцю Ігореві Козловському прожити 700 днів у полоні у так званій ДНР. Завдяки внутрішнім сенсам він пройшов крізь катування та приниження. Обов'язково прочитайте цю історію:).

Він розділяє їх на три групи й розповідає про них історії:

Цінності творчості (насамперед робота): «Важлива не кількість повноважень, а те, як ми їх виконуємо. Проста людина, яка старанно робить завдання, поставлені перед нею роботою, не зважаючи на “непримітне” життя, є важливішою за “великого” державного діяча, який може вирішувати долю мільйонів одним підписом, але рішення якого мають погані наслідки. І будь-який неупереджений суддя оцінить таке “незначне” життя вище, ніж, наприклад, життя хірурга, якому довірили себе безліч хворих, але він виконує свої обов’язки без належного усвідомлення власної відповідальності».

Цінності досвіду (насамперед любов): «Уявіть, що в концертному залі сидить меломан, слухаючи улюблену симфонію. Його охоплюють незвичайні емоції, він відчуває особливу красу. Припустимо, що в цей момент ми запитаємо, чи має його життя сенс? Він відповість, що варто жити хоча б заради таких неймовірних митей». «Запитаймо альпініста, який бачив захід сонця серед вершин, у якого від величі природи перехоплювало подих, чи після цього він може назвати життя беззмістовним?»

Цінності ставлення (як ставитися до життєвих обставин, які неможливо змінити): «Життя також може набути сенсу без багатого досвіду. Третя група цінностей виявляється безпосередньо в ставленні людини до обмежувальних факторів свого життя. Сама відповідь людини на ці обмеження може створити новий вимір цінностей, які, безумовно, належать до найвищих»^{12}.

Через які популярні сюжети втілювалися цінності? Загалом існує кілька теорій, які можуть це пояснити. Перша належить французу Жоржу Польті, який поділив світ на 36 драматичних ситуацій.

1. Благання.

2. Порятунок.

3. Помста за злочин.

4. Помста близькому за близького.

5. Переслідування.

6. Раптове лихо.

7. Жертва жорстокості чи безталання.

8. Бунт.

9. Відважна спроба.

10. Викрадення.

11. Таємниця.

12. Досягнення.

13. Ненависть між близькими.

14. Суперництво між близькими.

15. Убивчий перелюб (адюльтер).

16. Божевілля.

17. Згубна необережність.

18. Мимовільне кровозмішення.

19. Випадкове вбивство близького.

20. Самопожертва в ім’я ідеалу.

21. Самопожертва заради близьких.

22. Жертва пристрасті.

23. Жертва близьким чи коханим через необхідність.

24. Суперництво нерівних.

25. Перелюб.

26. Злочинне кохання.

27. Відкриття безчестя коханої людини.

28. Перешкоди в коханні.

29. Любов до ворога.

30. Честолюбство.

31. Богоборництво.

32. Безпідставні ревнощі.

33. Судова помилка.

34. Каяття.

35. Віднайдення загубленого.

36. Втрата близьких, коханих^{13}.

Простішу версію запропонував письменник Крістофер Букер у книжці «Сім основних сюжетів»^{14}:

1. Перемога над чудовиськом: міфи про Персея та Тесея, міфи про Геракла, «Дракула».

2. «З грязі в князі»: «Попелюшка», «Принц та жебрак».

3. Пригода: «Іліада», «Божественна комедія».

4. Подорож та повернення: «Одіссея», «Мандри Гуллівера».

5. Комедія: «Сон літньої ночі».

6. Трагедія: «Макбет», «Ромео і Джульєтта».

7. Відродження: «Красуня та чудовисько».

Але найпростішим і водночас найглибшим для мене є есе Хорхе Луї Борхеса «Чотири цикли»^{15}. У ньому автор стверджує, що історій існує всього чотири, і хоч би скільки нам лишилося жити, ми будемо повторювати саме їх, у різному вигляді.

Оборона дому: «Троя». Але сюди легко може інтегруватися історія про оборону Києва від хана Батия 1240 року чи «Дві вежі» з трилогії «Володар перснів». Оборона «внутрішнього» дому також про це, наприклад, «Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі» Віктора Франкла, у якому світ людини протиставляється злу, що хоче її знищити.

Повернення: «Одіссея». Це сюжет, у якому герой хоче повернутися туди, де колись було добре. Дорога має бути конкретною, а герой повинен знати місце свого призначення. Поверненням також може бути процес, у якому герой кружляє навколо спогадів та завдяки ним знаходить порядок і спокій, як у книжці Тараса Прохаська «Непрості».

Пошук: «Ясон». Це часто рух по незрозумілій траєкторії, будь-яка спроба «намацати» своє в темряві можливостей. «Ловець у житі» Джерома Селінджера саме про це.

Убивство Бога: «Євангеліє». Господнього Сина розпинають римські воїни. Але під «убивством Бога» також можна розуміти вбивство ідеї чи її фізичного втілення. Скажімо, як в історії про Жанну д’Арк. Часто це також принесення себе в жертву заради чогось більшого: миру, спокою, спасіння інших.

Сукупність таких історій лягла в основу культур і релігій, з яких вийшли держави. Вони створюють колективні цінності, через які твориться майбутнє. Німецький соціолог Макс Вебер вважав, що домінантні в суспільстві переконання й мотивації визначаються його культурним насліддям. Цей спадок нині можна було б назвати «наративом». Загалом цей термін вказує не на конкретний сюжет, а на характерні риси загального сюжету, тобто на те, «як саме розповідається історія». У цьому сенсі наративами є лібералізм, комунізм, нацизм тощо, а їхній вплив породжує персональні історії людини[6].

Щоб проілюструвати значення терміна «наратив», я візьму дослідження під назвою «Огляд цінностей світу»^{16}. Воно проводилося з 1981 по 2014 рік у 97 країнах світу й пояснює зміни у світогляді людей. На думку авторів дослідження, погляди на життя відіграють найважливішу роль у розвитку демократії, економіки, культури, а також впливають на ефективність управління.

У цьому дослідженні країни поділили згідно з класифікацією цінностей на дві великі категорії:

Цінності виживання / цінності самовираження: як укріплення безпеки та комфорту веде суспільство до пізнання себе.

Суспільства, що перебувають у категорії цінностей виживання, прагнуть насамперед почуватися в економічній і фізичній безпеці. Що сильніше людина відчуває захищеність і безпеку, то більше вона прагне «висловлюватися», а її цінність зростає.

Традиційні цінності / секулярно-раціональні цінності: як зміщення ролі релігії впливає на розвиток суспільства.

Суспільство з традиційними цінностями будується навколо ролі релігії — це те, що Вебер називав «зачаклованим світом». Щоб перейти до світських цінностей, має укріпитися роль науки та економічне зростання. Тоді такому суспільству будуть характерні високий рівень персональної свободи, самоповаги й толерантне ставлення до інакшості.

Яким, до прикладу, є український наратив у цьому разі і які історії ми розповідаємо в цьому контексті? Якщо поглянути на графік Інґлегарта—Вельцеля, можна побачити, що ми все ще живемо в межах цінностей виживання[7], отже, досить багато наших побутових історій крутяться навколо грошей, економії, спокою та тривоги, безпеки. У культурному сенсі ми ще не маємо достатньо ресурсу, щоб глибше усвідомлювати себе та свої потреби. Мій товариш, який працює у сфері туризму, жартував про наш наратив у сфері подорожей: «Подешевше, але щоб сервіс був на високому рівні».

Зазвичай людина переходить до цінностей самовираження, коли в неї з’являються додаткові ресурси — гроші та час. Це дає змогу думати про подорожі, освіту, творчість, а не лише про те, де взяти їжу та чим оплатити комуналку.

Як людина стала центром своїх історій?

Рух культури назустріч людині найпомітніше простежується в ідеях, що виникли в Європі у XV–XVIII століттях: середньовічний англійський індивідуалізм, протестантська етика та, звісно, гуманізм, який міцно пов’язаний з появою та укріпленням ролі науки в суспільстві^{17}. Наукові досягнення сприяли технічному розвитку, через який відбувся перехід від аграрного до індустріального суспільства. Ефективність виробництва зростала, люди переходили від ручної до організованішої та складнішої у творчому сенсі праці, це вело до ширших культурних перетворень.

Якщо зобразити подальший рух у вигляді логічного ланцюга, він буде таким:

• Зростає економіка, і у людей з’являється більше грошей.

• Люди почуваються захищенішими.

• Зростає попит на освіту, її якість покращується. Це впливає на розвиток науки.

• Посилюється роль ЗМІ, які дають доступ до інформації, люди стають розумнішими та свідомішими.

• Зростає роль критичного мислення та доказовості, люди менше довіряють тому, що не підкріплюється фактами.

• Підвищується роль особистої незалежності.

• Збільшується кількість ефективних комунікацій усередині суспільства, люди краще взаємодіють між собою.

• Зростає соціальна незалежність людей.

Країни, що розпочали перехід від простої аграрної до складнішої та ефективнішої індустріальної економіки, врешті мали би дійти до постіндустріального етапу, у якому знання людини займають головну роль. Адже майже вся рутинна робота переходить машинам, а завдання людини — займатися безпосередньо «творчістю» процесу. Десь у середині цього процесу й відбувається перехід від «загального» до «конкретного», від суспільства в цілому — до людини особисто. Змінюються стосунки з Богом: він стає тим, у кого вірить кожна окрема людина. Догми витісняються, а на їхнє місце приходять аргументи та факти^{18}. Людина більше не жертва, якою «природа» розпоряджається, як їй заманеться, її стосунки із собою стають більш інтимними та щирими. Велике значення починають відігравати почуття та цінність емоційного досвіду, зростає емпатія. Змінюється також наратив людини: від безсилля вона переходить до більшої відповідальності та свідомої готовності отримувати досвід.

У сучасній психологічній практиці існує термін «наративна терапія»^{19}. Людина в цьому підході сприймається як збірка історій, які спочатку потрібно розповісти, а тоді через їхній детальний аналіз зрозуміти, чого цим історіям не вистачає та як саме можна змінити сюжет на краще. Наприклад, усе життя людина страждала, бо думала, що нічого не варта. Але розповівши свою історію, вона зрозуміла, що всі знання про себе формулювала лише з того, що про неї казало оточення. Глибше дослідивши оточення, вона усвідомила, що ці люди не бажають їй кращого і штовхають її життя не туди. Так у неї з’являється вибір — доповнити сюжет іншими персонажами чи залишити все, як було.

Ключовий принцип полягає в тому, щоб визнати: кожна людина достойна поваги і являється єдиним експертом у своєму житті. Отож не існує «великого наративу», світ — мультиісторичний, і кожна історія важлива для її носія. Тому навіть історія появи наративного підходу щоразу піддається зміні, усе залежить від того, хто саме розповідає цю історію.

Письменник Любко Дереш одного разу в розмові сказав мені, що людина здатна змінити тільки те, що знає про себе, а те, чого не знає, стає її долею. Знання про себе — це момент усвідомленості і дорога до спокою, це історія, що веде від темряви до світла.

Як на мене, найточніше пояснення терміна «усвідомленість» подано в стандартному додатку для айфона «Здоров’я», де існує однойменна функція. «Усвідомленість — це стан зосередження живої, неупередженої уваги на теперішній миті. В усвідомленому стані ви споглядаєте свої думки без засудження або схвалення. Щоб не дати життю пройти повз вас, усвідомленість припускає перебування в моменті та пробудження через досвід». Цей стан, на думку розробників, не менш важливий, ніж сон, біг, їжа, сердечні ритми, кров’яний тиск, частота дихання й температура тіла.

Для чого історіям технології?

Усі попередні аргументи стосувалися насамперед глибини наших взаємин з історією, ішлося про еволюцію та побудову персональних взаємин людини зі своїм життям. Цей процес не можна відділити від розвитку медіа, через які історія стала засобом масової комунікації та справою не тільки науковців і митців, а й звичайних людей. Він теж безпосередньо пов’язаний з технічним прогресом, який у різні країни приходив у різні періоди, залежно від системи цінностей.

Від початку світом керувала лише усна культура, інформація передавалася з уст в уста, людям потрібно було запам’ятовувати лише найпотрібніше. Згодом ініціатива перейшла літерам. Цей перехід стався значною мірою через те, що нам потрібна була надійніша й об’ємніша технологія, аніж людська пам’ять, щоб зберігати та передавати історії. Першою формою такої комунікації став лист, далі завдяки Йоганну Ґутенберґу близько 1450 року світ прийшов до книги. На думку Ферґюсона, саме поява великої кількості друкарень у XV–XVII століттях призвела до «розчаклування» світу, релігія[8] втратила свою попередню силу, адже з’явився потужний інструмент для поширення нових наукових ідей і критики церкви^{20}.

І лише в 1977 році, коли у світовий продаж надійшов перший комп’ютер Apple за ціною 666,66 долара і 111 пристроїв було під’єднано до мережі Arpanet, прототипу інтернету^{21}, ми отримали новий масштабний формат запису та збереження історії — алгоритмічний. За важливістю це було майже те саме, що і винайдення системи рухомих літер. Центральне поняття цього процесу — алгоритм. Це інструкція, що описує порядок дій, через які можна досягти результату. Наше життя — це сума алгоритмів, через які ми вирішуємо власні завдання. «Ви хочете писати історії? Так. Ви готові цього вчитися? Так. Ви готові писати щодня? Ні! Скільки разів на тиждень ви готові писати (обрати варіант)?» І так далі.

Цей спосіб мислення завдячує своїй появі таким філософам і вченим, як Томас Гоббс, Блез Паскаль, Готфрід Ляйбніц та, звісно, Алан Тюрінг з його «машиною Тюрінга», яка механізувала алгоритмічний спосіб мислення. Зрештою ця машина лягла в основу персонального комп’ютера, який і далі підлаштовує історії під особисті потреби кожної людини.

Технологічний розвиток і поява інтернету частково змінили підхід до визначення поколінь. Тепер береться до уваги не тільки вік і соціальний статус, а й інформаційна культура, у якій живе людина. Наприклад, моя мама народилася в 1961 році і свій перший персональний комп’ютер отримала у п’ятдесят років. При цьому вона досить прогресивна — читає новини у фейсбуці, переглядає сторіз в інстаграмі й дивиться виступи з конференції TED на ютубі. Тобто вона перебуває в моєму інформаційному світі. Хоча деякі її подруги не так добре встигають за часом і споживають новини та серіали через класичне телебачення, а щоб дізнатися прогноз погоди, вони вмикають радіо. Недарма кажуть: «Ти молодий, поки розумієш слова з реп-пісні[9]».

Цей короткий екскурс був би неповним без ще однієї важливої події: появи бізнес-моделі «медіа + реклама», яка сьогодні є двигуном споживацького способу життя. Вона диктує людям, що купувати найближчим часом і куди їхати у відпустку. Ще одна з можливих її заслуг — це поява мультиканальності медіа.

Усе почалося в XVII столітті. Видавцям газет тоді було досить важко, тому що папір, фарба і друк коштували чимало, а єдиним джерелом їхнього доходу була передплата, яку могли дозволити собі не так багато людей.

Зрештою на допомогу видавцю прийшов дрібний бізнес — власники магазинів, ремісники й торговці, які хотіли розповісти населенню про свої товари через місцеві газети. Вони почали друкувати там оголошення, які стали для видавців вагомою статтею доходів.

Завдяки цьому видавці знизили вартість передплати і тим самим збільшили тираж, розширивши читацьку аудиторію, що, своєю чергою, дало їм змогу підвищити ціни на рекламу. Згодом цей підхід зробив видавничу справу та бізнес взаємозалежними. У 30-х роках XX століття така модель перейшла й на радіо. Диктори зачитували рекламні вставки у прямому ефірі.

Цей підхід також запозичило і комерційне телебачення, яке стало найпопулярнішим ЗМІ. Для прикладу, глядацька аудиторія трьох головних американських телеканалів ABC, NBC та CBS на піку популярності становила понад 50 мільйонів у вечірній прайм^{22}. Понад 60 років аудиторія отримувала нову інформацію саме з телевізійної реклами. На відміну від радіо- та друкованої реклами, телевізійна привертає більше уваги аудиторії, до того ж має ширші візуальні можливості.

З появою кабельного телебачення на початку 1980-х, а згодом з популяризацією інтернету на початку 1990-х почалася фрагментація аудиторії. У 2005 році у світі з’явився широкосмуговий доступ до інтернету, який дав людям ще більше вибору. Вони могли обирати фільми та передачі з невеликих медіатек за абонплату без надокучливої реклами.

У 2007 році компанія Netflix запустила сервіс потокового відео. За десять доларів підписники отримали необмежений доступ до відео. Усі зароблені кошти компанія витрачала на розширення бази контенту — купувала ліцензії на фільми та передачі. Згодом, щоб утримати глядацьку аудиторію, сервіс почав виробляти власні продукти, наприклад, серіал «Картковий будинок», «Дивні дива», «Чорне дзеркало» та інші. Станом на січень 2019 року аудиторія сервісу налічує понад 150 мільйонів підписників^{23}.

Поява такого вибору змінила не лише телебачення, а й принцип споживання інформації загалом. Потреби людей у контенті дедалі більше індивідуалізовувалися. Щоб їх задовольнити та водночас позбутися реклами, люди переходять у соцмережі та месенджери, а завдяки мобільним пристроям і 3, 4, 5G та LTE можуть бути онлайн де завгодно. Обсяги комунікації зростають, а фокусуватися й обирати стає дедалі складніше[10].

У 2015 році компанія Microsoft з’ясувала, що тривалість концентрації людини скоротилася до 8 секунд^{24}. У мережі це явище називають «епохою золотих рибок», тому що золоті рибки можуть концентрувати увагу 9 секунд^{25}.

Якби ця книжка була опублікована в інтернеті, ви, імовірно, прочитали з неї тільки п’яту частину. У той самий час фейсбук, інстаграм, телеграм стали новим вогнищем, навколо якого люди, компанії та ЗМІ розповідають власні історії, яких щороку стає на 30 відсотків більше. До прикладу, станом на 2018 рік на кожну людину у світі припадає 4,6 терабайта інформації^{26}. Для кращого розуміння: 1 терабайт — це 1024 гігабайти. При цьому розмір тригодинної режисерської версії фільму «Володар перстнів. Повернення Короля» — трохи більше ніж 20 гігабайт, а розмір середньої книжки у форматі epub — менше ніж 5 мегабайт.

Уся ця «епоха золотих рибок» може лякати, якщо ставитися до неї саме так. Але вона також вселяє оптимізм, адже завдяки такій інформаційній навалі і мультиканальності з’являтимуться нові наративи — гнучкіші, доступніші і більше орієнтовані на особисті потреби. У людей уже немає часу на інформацію, яка не стосується їх безпосередньо. Крім того, ми втомилися від великих історій, з якими себе складно зіставити. Цей запит породив на західному ринку вже не новий, але дуже популярний формат біографій «маленьких людей». Він поволі добирається і до нас. Популярність в Україні таких книжок, як «Курячий бульйон для душі» чи «Бог ніколи не моргає» підтверджує це.

Отже, у цій частині ми спробували зрозуміти, як цінності окремої людини стали наріжним каменем прогресу і як прогрес дав історіям таку велику владу. У наступних частинах ми розглянемо, що саме вважається хорошою історією та як її писати.

«Пам’ять — це торбинка з болем»

Історія Любка Дереша

Любко Дереш — український письменник, який здобув популярність у 16 років після публікації роману «Культ». Через це його в інформаційному просторі досить часто називають «культовим», хоча сам автор скромно відмовляється від таких регалій. Він написав одинадцять дорослих книжок та одну дитячу. Роман «Спустошення» зараз екранізують, а за твором «Намір!» уже знято короткий метр — на обидва проекти Держкіно виділило кошти. Дереша завжди цікаво слухати, хай би про що йшла розмова. Він володіє обширною картиною світу, знається на історії, психології, науці, світовій та українській літературі, викладає художню майстерність. Стиль його спілкування — простий, з гумором і без зарозумілості.

На думку Любка,

Мої перші спогади досить ранні. Я пам’ятаю, як мені замазували пупець йодом у пологовому будинку, пам’ятаю, як мене принесли додому й клали на ваги для немовлят. Ці моменти не були завжди зі мною, а пригадалися випадково. Якось я запитував у батьків щось про свою вагу, і воно виринуло з пам’яті.

Ще пригадую: неділя, близько дев’ятої ранку, мені три-чотири роки. Бабуся принесла на таці сніданок. Я дивився передачу «Служу Радянському Союзу» (це десь 1988–89 роки). На екрані якесь торжество, у домі також. Неділя — особливий день у сім’ї. Дідусь голиться. Я теж — пан над панами, усе навколо мене обертається. Було відчуття, ніби я вже причетний до великого зовнішнього світу.

Інший яскравий спогад значно пізніший. Це був перший іспит, мабуть, шостий чи сьомий клас. Я склав його на відмінно і прийшов додому — у святковому одязі, з думкою, що я відпахав увесь рік і нарешті вільний. Я мав гроші, тож купив дорогою маленьку скляну пляшку кока-коли. У бабусиному гаражі знайшов наукову фантастику, а тоді читав її, сьорбаючи з пляшки. Це було відчуття повного кайфу, задоволеності собою, з якого боку не глянь — усюди я молодець.

З останніх спогадів... Мене дуже вразила фотографія моєї колеги з написом на камені «Всесвіт зроблений не з атомів, Всесвіт зроблений з крихітних історій». Це мені здається правдою. Історія завжди існувала. Зараз вона більш артикульована, бо більшість із нас прикута увагою до соцмереж, але думаю, що люди завжди розповідали історії. Звісно, те, що ми пам’ятаємо, визначає те, що ми розповідаємо. Часто в людини пам’ять — це така торбинка з болем.

Перші історії я розповідав своїй двоюрідній сестрі. Їй було десь чотири роки, мені — дев’ять чи десять. Вона час від часу приїжджала в гості. Іноді я розказував вигадані історії, інколи переказував книжки або фільми, часом на свій розсуд. У мене виходила дивна суміш серіалу «Цілком таємно» та книжок Стівена Кінга. У десять років у баняк кладеш усе, що під рукою. Моя історія часто повторювалася, а сестра розказувала різні. Якось вона запропонувала розповідати жахалки, фантастилки та політилки. Останнім часом можна було розповісти щось про чергове засідання Верховної Ради. Навіть ми, діти, дивилися трансляції, тому що іноді можна було побачити, як хтось б’ється.

Сестрині історії були короткі — це її сила. Виходило щось середнє між анекдотом, байкою та історією жахів. Але мене не зовсім влаштовували її розповіді, тому що я не міг погодитися з цією незавершеністю. Чи не найперше, що я зрозумів про історію, було те, що вона повинна мати якусь завершеність, щось повинно статися і все. Але мінус моїх історій (можливо, він і досі зі мною) — це те, що вони завжди були надто довгі. Я хотів розказати про все й одразу.

Значно пізніше до мене прийшло розуміння, що історії глибшають, коли відкриваєш у світі існування зла. Поки людина — суцільне добре, немає потреби бути ще кимось.

Зло вносить розкол у людину, у світ. З’являється потреба його залагодити. Хочеться розповісти історію. Людина тоді глибше все проживає, намагаючись якось виправдати зло через розповідь, чи перемогти його, чи дати йому якесь пояснення — етичне, моральне, естетичне.

Мої історії також почали оживати, коли чимало різних ударів долі та потрясінь вибили з мене ідею, що я класний і світ навколо класний. Ця недосконалість світу пробудила в мені фантазію. Це ще одна важлива здібність. Щоб розповідати історію, потрібно мати якесь бачення, як усе мало би бути.

Пригадую, мене дуже вразила у шкільній програмі поема «Євшан-зілля» Миколи Вороного. Це історія про маленького хлопчика з племені половців. Його викрали, і він зростав серед чужих людей у Києві. Співець, якого відрядив половецький хан, батько хлопця, дав юнакові понюхати євшан-зілля — і через цей запах він пригадав усе своє дитинство. Пригадав степ, у якому було повно цієї трави. Юнак відмовився від поверхневої ідентичності й повернувся до своєї. Ця історія мене глибоко вразила, я відчув, що в мені є пласти, які я забув. Історія — це також спосіб повернутися до себе самого. До того, ким ти можеш бути насправді.

Перші історії я написав, мабуть, від нестачі близького спілкування з однокласниками. Мені було складно знаходити з ними спільну мову. Я не мав з ким поговорити на теми, які мене цікавили — про динозаврів, інопланетян, таємні цивілізації, щось таке, що змушувало кров закипати. Моя перша записана історія була про драконів. Мене надихнув японський календар фірми Sharp, який рекламував принтери. Там був зображений засніжений замок в Альпах у сонячний морозний ранок. Цей малюнок кинув мене в якийсь естетичний катарсис. Я зрозумів, що хочу описати цей світ. Розповісти, як там прекрасно, коли все вкрито снігом, а небом ширяють дракони. Мій наратив був фентезійним. Я пам’ятаю, десь аж до класу восьмого в моїх історіях постійно фігурували дракони, динозаври, замки.

Це все переросло у відчуття, що десь дуже близько є інша реальність. Спочатку я її артикулював у «Культі», потім вона стала темрявою, що живе зовсім поруч, як у романах «Трохи пітьми» чи «Спустошення». Ця темрява може бути й побутовою, і екзистенційною, що викликана самотністю.

Коли я писав першу повість «В очікуванні сонця» — це вже був період активного дослідження себе. Я дізнавався, ким є, через інше середовище, через стосунки з однолітками. Це був період, коли я вступив до ліцею у Львові. Пам’ятаю, що в дев’ятому класі почувався дуже дорослим. Я голив вуса — куди далі! Поволі з’являлася іронія, адже дорослі вже можуть сміятися із себе.

На той момент мене найбільше вражала в цьому так званому дорослому житті безмежна самотність молодої людини. Ти вперше сам на сам із життям. З’являються почуття, ти закоханий у всіх дівчат і при цьому не закоханий у жодну. Ти багато відчуваєш, але ще не маєш слів, щоб це висловити.

У цій самотності єдиним виходом для мене було розповідати історію ось такого хлопця, який переживає те саме, що і я, який вчиться в такому самому ліцеї. Коли я говорив про нього, мені ставало легше.

Важко знайти людину, якій не хотілося чи не подобалося б розповідати історію.

Свою першу книжку «Поклоніння ящірці» я написав з найчистіших емоцій, які коли-небудь переживав. По-перше, це вік (п’ятнадцять років), коли сексуальний імпульс ще не набув якоїсь конкретики, коли немає знання, як усе відбувається. Коли доводиш свою фантазію до майже тілесного вираження. Я пам’ятаю цей момент бунтівної закоханості в життя, коли все жахливо, тому що тебе не розуміють батьки, тому що ти не маєш друзів, дівчини. Ти або здобудеш безсмертя, або накладеш на себе руки. Усе було пронизане цим невпинним бажанням жити. Літо, музика, природа. Кожен літній ранок, кожен раз, коли вкотре вмикаєш касету з Гадюкіними, кожен бутерброд, який з’їдаєш, — це вічність. Роса на ногах буде з тобою день та ніч. Кожне горнятко малинової зупи, яке ти випиваєш, — воно закарбується у вічність. Разом з тим є бажання, щоб усе це швидше завершилося й почалося те, що має бути далі. Зустріч із життям, із жінкою, з найсокровеннішим, що може бути. Я дивуюся, як цим почуттям удалося перерости у слова, в історію.

Тоді я зрозумів, що саме це відчуття й потрібно шукати у творчості. Воно може бути нам дароване, якщо ми повернемо собі невинність, залишаючись одночасно зрілими, але при цьому відмовимося від якоїсь образи на світ. Ось таке постійне повернення у свою чистоту, пошук її джерела й дає здатність бачити перспективи тексту, історії. Так, робиш помилку на помилці, але не здаєшся, шукаєш далі. Йдеться про відчуття глибокої причетності до життя. Я думаю, таким і є центр моєї історії.

Іноді в історіях у мене виникає образ вулкану, який уже почав згасати, тому що там пил накопичився. Але коли він прокидається, знову вивергається лава. І вона розтоплює все, що застигло каменем. У житті ми часом створюємо якісь зручні óбрази себе, якісь шаблони, але насправді потрібно постійно пробиратися назад, у глибину, у свою суть. Це зустріч із реальністю, там і совість, і творча інтуїція, і просто життєва сила, якийсь нерв безсвідомого. Мені здається, саме це відчуття і є причиною головного болю письменника. Воно постійно каже тобі: «неправильно, неправильно, неправильно». Суворий учитель, але в якийсь момент починаєш дослухатися до нього.

Також для мене важливий гумор. Я пережив період серйозних настроїв у своїй літературі. Хоча при цьому все одно продовжував якось жартувати. Зараз закінчую новий роман і розумію, що я писав його в тому самому настрої, що й «Поклоніння ящірці». Я вільно жартую, іноді виходить низький гумор, іноді тонкий. Природність — це важлива частина енергетики історії, без якої вона анемічна й безкровна.

Перше, що я чую в історіях інших людей, — це слова. Наскільки ладно чи ні вони викладені? Вони вибудовуються в якийсь стиль? Може, це жаргон? Їх сказала людина з досвідом, яка звикла, що всі її слухають, чи навпаки — манера розповіді невпевнена, бо оповідач не бажає бути в центрі уваги?

Наприклад, моя мама не вміє розповідати анекдотів. Для цього треба берегти інтригу. А в мами та бабусі антианекдототелінг якийсь. Вони не можуть не співчувати своїм героям. Це перетворюється на просякнуту співчуттям доповідь ООН.

Також я помічаю в історіях те, що людину травмувало, іноді навіть занадто. Я схильний відчувати емоції інших людей. Також схильний вважати себе причиною емоцій інших людей — а це вже суто догадка мого розуму. Але ці риси часто беруть мене в полон, і мені з ними зле.

Я часто кудись їжджу і чую різні історії. Це класичний номер, ніби зріз країни. Мені здається, у більшості цих оповідей переважає наратив несправедливості.

Наприклад, чоловік починає розповідати про те, який він успішний був у своїй справі, але потім злий начальник його звільнив чи виробництво закрилося і все — історії кінець. Я завжди чув у цьому не спробу розповісти історію про себе, а все ж таки спробу розповісти історію про те зло, яке спричинилося.

Перша якість — це розуміння життя. Звідти береться легкість. Звісно, у шістдесят розуміння буде в сто разів більше, але вже зараз я почуваюся досить упевнено з тими знаннями, які здобув. Це вже не ерудованість, це щось інше. Ти знаєш, як воно буває. Хоча я спілкуюся зі старшими колегами, і вони кажуть, що тільки після сорока почали щось справді розуміти в житті та в письменницькій справі. Усі ці кульбіти долі вже не так сильно дивують.

Друга якість — це близькість до почуттів, яких раніше не розумів. Коли ти підліток, багатьох речей просто не відчуваєш. Можливо, боїшся торкнутися їх, можливо, не знаєш. Доросла людина вже звиклася, що в ній одночасно є різні почуття, вона вже не боїться в них входити, перетворювати їх на матеріал. Але при цьому не втрачати розуму, не зливатися з цим почуттям і розуміти, що тебе може бути значно більше, ніж того, що відчувається в конкретний момент.

Третя якість — це впевненість, що я справді можу розповісти історію. Іноді якісь речі можуть мене ще жахати, але я розумію, що мені просто бракує знання матеріалу. Коли я входжу в нього, вивчаю його, то розумію, що мого життєвого досвіду тепер достатньо, щоб цей матеріал розповісти спокійно, без надриву, без страху. З’являється власний голос. Звісно, ця впевненість стосується обмеженої кількості сфер, і я розумію, що десь поруч є складні наративи. У соціальному, екзистенційному, інтелектуальному, моральному плані. І я розумію, що туди не варто лізти. Можливо, згодом життя мене до них приведе, але краще хай це станеться природно, без фальшу.

У Кастанеди є дивовижний вислів — «магія на кінчиках пальців». Це відчуття, що проявляється в кожному реченні. Завдання автора — не розкрити цю магію, а рухатися вздовж її меж, як рухаєшся вздовж паркану. Мені здається, усі тексти й виникають від спроби описати це відчуття. Для мене воно — квінтесенція життя. Ти весь світ побачив і зібрав у жменю, в один клубочок. Ти з ним маєш дуже особистий зв’язок. Ти точно знаєш, що, крім тебе, ніхто не має цього відчуття, тому що ніхто твого життя не жив. Це твоя пуповина.