Сторітелінг для очей, вух і серця

Як писати

Для чого історіям «тема — фокус — формат»?

Як працює схема «що — і що — і що тепер»?

Що таке глибинне інтерв’ю і навіщо воно?

Як зробити історію, щоб її відчували й розуміли?

Як не вбити історію редагуванням?

Як працювати зі страхом і соромом після публікації?

Машина складається з деталей

Добре пам’ятаю, як мене вперше відшило медіа. Красиво й коректно (на жаль, так стається не завжди). Я дуже хотів писати для одного видання і був певний, що маю для цього достатньо хисту й наснаги. Я знайшов головного редактора (а кого ж іще?) в соціальних мережах і заявив йому про свій намір у повідомленні. Сформулював десь так: «Привіт, мене звати Марк, я письменник і дуже хочу написати для вас текст про стосунки». Це була саме та тема, яка тоді хвилювала мене найбільше.

Через кілька днів я отримав коректну відповідь, яка по суті зводилася до простого запитання: «І що?». Здається, в його словах був увесь професійний біль редактора, якому доводилося щодня відповідати десяткам таких мудрих і цілеспрямованих, як я. З цієї історії я виніс для себе дуже простий урок: «Бажано думати, що саме хочеш сказати, перш ніж говорити». Адже тема стосунків — це що завгодно і ніщо водночас.

Точність історій потрібно тренувати. Так само як футболісти тренують штрафні чи пенальті. Щоб утрапити в ціль, треба бачити ціль. Іноді, якщо пропустити вперед емоції чи бажання висловитися, можна загубитися чи просто неточно сформулювати. У цей момент я згадав свого товариша, який дуже любив бути в центрі уваги й постійно розповідав у компанії про свої пригоди, але ніхто не розумів, до чого ці всі розповіді ведуть. Не вистачало точного прикладу, картинки, про яку колись говорив Людвіг Вітґенштайн[27].

Кілька років тому я опинився в тій самій ситуації, що й головний редактор, якому сам колись писав. Тоді я подумав, як допомогти собі формулювати ідею точніше, а тоді підказати іншим? Зрештою пішов від загального до конкретного, і так у моєму арсеналі з’явився інструмент «тема — фокус — формат». Його завдання — знаходити історію, через яку можна розкрити тему.

Тема: Загальна інформація з певної галузі.

Фокус: Деталь, яка допомагає розкрити один з аспектів теми.

Формат: Форма, у якій подається інформація.

Наприклад, ви цікавитеся українською літературою — це тема. Мабуть, ви в курсі головних подій на ринку, і для вас це зараз важливо. Ви знаєте імена людей, які займаються літературою, — видавців, письменників, організаторів; знаєте новинки, які виходять і де про них дізнатися більше; знаєте їхніх читачів (якщо ні, потрібно розібратися — це перший крок). І, ймовірно, ви мали б розуміти проблеми (ворогів) цієї сфери.

У такий спосіб ви розбираєте машину на деталі і тоді говорите про неї предметно, а не абстрактно. Якщо ви захочете написати історію про українську літературу, можете звернутися до тієї деталі, якої бракує, чи яку потрібно замінити, чи полагодити. Це і буде фокус вашої історії. Тоді залишиться визначити формат — у якому вигляді людина споживатиме інформацію, що ви накопали? Тут можна говорити як про тип відтворення інформації (відео/фото/текст або їхні синкретичні форми твіт/пост тощо), так і про жанр (новина, замітка, рецензія, коментар, репортаж, інтерв’ю, монолог і так далі)[28].

У 2018 році я писав текст про Максима Кідрука, українського письменника, який вирізняється з-поміж інших авторів яскравими промокампаніями своїх книжок. Макс може відвідати з презентаціями сотню міст України за місяць, чітко розуміючи роль кожного міста. Кудись справді можна приїхати, щоб розповісти про себе й продати кілька сотень книжок, а кудись — щоб побудувати контакти з аудиторією, яка його ще не читає. На основі цього досвіду я вирішив дізнатися, скільки грошей приносить йому ця активність. Це відповідало масовому запиту від аудиторії: «Скільки грошей заробляє український письменник?».

Тема: Сучасна українська література.

Фокус: Гроші: скільки отримує автор в Україні?

Формат: Історія-монолог про власний досвід.

Але навіть за умови, що ви добре знаєте тему й проблематику, розумієте, на чому її можна сфокусувати і в якому вигляді подати, це все одно не дає конкретної відповіді на запитання «І що?», з якої почався цей розділ. Саме питання позначає нерозуміння, з яким читач може вийти з вашої історії. Воно зазвичай стосується того, за якою логікою автор виклав свій матеріал і наскільки цілісно він читається.

Арістотель у книжці «Поетика» писав: «Ціле — це те, що має початок, середину і кінець»^{41}. Це найвідоміша й найпростіша (здавалося б) схема побудови історії, яку ми знаємо ще зі школи. Та її складність полягає в загальності. Не завжди зрозуміло, що саме є початком історії, серединою і кінцівкою. Вдаліше рішення запропонував Кріс Андерсон, куратор конференції TED. У книжці «Успішні виступи на TED»^{42} він запропонував більш модернову схему «що — і що — і що тепер», через яку пропускають усі виступи на конференції.

Що? Якою саме історією я хочу поділитися?

І що? Чому вона важлива?

І що тепер? Як вона допоможе людям?

Часом буває, що для цілісності не вистачає лише одного компонента. Скажімо, є важлива проблема, якою варто поділитися, але які саме висновки може зробити людина з цієї історії — незрозуміло. Тож читач цілком логічно може поставити запитання «І що тепер?». Мовляв, яка цінність цієї історії? Схему Кріса Андерсона можна застосовувати до будь-якої комунікації зі світом. Про що ваші історії в колі друзів? Про що фільм, який ви переглянули? Про що фейсбук, який ви гортали весь день? І так далі. Ось, наприклад, як вона спрацювала в історії про Макса Кідрука.

Що? Скільки грошей заробляє український автор?

І що? Це досвід людини, яка не лише добре пише, а й розуміється на маркетингу, уміє публічно виступати й тримати контакт з аудиторією, формулювати власні ідеї для медіа. Крім того, це цінна особиста історія — як не вигорати та працювати на проблемному ринку, який лише формується.

І що тепер? Найперше, якщо я колись захочу стати (чи вже став) письменником, то можу скористатися інструментами, про які розповів Макс. Ще я можу добряче надихнутися й повірити в те, що роблю. А якщо я учасник ринку (видавець, редактор, критик), то краще зрозумію, над чим ще потрібно працювати.

Варто пам’ятати, що цінність хорошої історії завжди індивідуальна. За це відповідає те, що Майкл Ґаззаніґа називає «тлумачем»^{43}. Це когнітивна функція, яка пояснює нам важливість різного досвіду, посилаючись на нашу попередню історію. Тож не варто все розжовувати й виносити мораль історії на помітне місце. Це може спрацювати у протилежному напрямі.

Сценарист студії Pixar Ендрю Стентон, який створив «Історію іграшок», «У пошуках Немо» та інші культові фільми, називає це формулою «2 + 2». Людям не треба казати, що це 4. Варто дати всі компоненти, щоб людина самостійно вирішила, що вони означають. Між іншим, це ще й активізує внутрішню систему винагород^{44}, яка віддячує нам приємними відчуттями за розв’язане завдання.

Батон, розламаний навпіл

Історія Андрія Баштового

Андрій Баштовий — співзасновник «Громадського телебачення», головний редактор міського видання The Village Україна. Протягом усієї Революції гідності разом з колегами у прямому ефірі розповідав про події з Майдану. Куратор курсу для медіаменеджерів у школі комунікацій Bazilik, де вчить будувати ефективні редакції і створювати контент.

На Андрієву думку,

Перший спогад — з дитячого садка. Ми гралися на майданчику, поруч з ним був будинок. До нас звідтіля приходив хлопчик, він не відвідував цей садок, а просто тусив з нами. Навколо майданчика росли клени — навіть зараз вони здаються величезними — крізь які красиво мерехтіло ранкове сонце. І от ми граємося, а хлопець стоїть віддалік від нас. У нього в руках батон, розламаний навпіл, і він по черзі кусає то з одного боку, то з іншого. Зараз цей спогад — квінтесенція дитинства для мене. Він говорить мені про силу сенсу, яким можна наділити найдрібніші деталі й кайфувати від них.

Інша історія — про пріоритети. У сьомому класі я закінчив музичну школу — клас бандури. Перший час було весело, але потім я відчув, що це не моє. Тато часом казав: «Ти ніколи нічого не доводиш до кінця». Тож я вирішив, що з бандурою піду до кінця. Інструмент звучав прекрасно, я це розумів, але, з іншого боку, він не давав мені ніяких бонусів. Гітаристи, барабанщики, вокалісти — інша справа. А бандуристи? Я ходив у музичну школу, мабуть, лише для того, щоб довести собі (і татові), що наполегливий. Мені не подобається, що я витратив сім років свого життя, щоб довести комусь те, що не мало для мене сенсу. Пригадуючи цю історію, нині я розумію, чому важливо робити те, що мені принаймні потенційно близько.

Нещодавно подумав, що люди багато рішень делегують кудись чи комусь: своїм близьким, гаджетам, медіа чи випадку. Часто це якісь світоглядні речі, від яких може залежати чиєсь щастя. Скажімо, певна людина підтримує Трампа, який каже: «Нафіг мігрантів, від них одні проблеми». Припустімо, вона не читає книжок і медіа, щоб з’ясувати реальні причини проблеми, і не змінює своєї думки. Це справді економить час на пошук нової відповіді.

У цьому сенсі мене часто приваблюють сюжети, у яких люди помиляються, але вміють це визнати й узяти відповідальність за вчинок. Коли вони переглядають власні погляди, шаблони мислення і поведінку. Мабуть, це те, чого мені теж не завжди вистачає. Згадалася фраза Бернарда Шоу: «Єдиний, хто чинив розумно, — це мій кравець. Він знімав з мене мірку заново щоразу, коли бачив мене, в той час як інші підходили до мене зі старими мірками, очікуючи, що я їм буду відповідати». У цьому сенсі мене цікавлять історії, у яких людина змінюється, у яких новий досвід допомагає приймати нові рішення щодо старих речей.

Також мені подобається, коли люди ламають схему мислення і в емоційному сенсі. З одного боку, варто бути чесним із собою і проживати реальне життя. Скажімо, якщо мені погано — це нормально, я не повинен вдавати, що це не так. Але найвища точка для мене — це коли людина вирішує, що жодна зовнішня обставина не повинна диктувати, як поводитися й почуватися.

Одразу згадалася книжка «Людина в пошуках сенсу» Віктора Франкла. Автор (уже згодом відомий на весь світ психотерапевт) розповідає свою історію перебування в концтаборі. З одного боку, Віктор Франкл тверезо розумів, що переживає він, що переживають люди навколо, наскільки це боляче і травматично. Але при цьому він знайшов у собі внутрішні сили залишитися людиною. Якщо я дозволяю іншим диктувати, як маю почуватися, то взагалі не відповідаю за власне життя.

Припустімо, людина росте в корумпованій країні, у якій їй усе життя кажуть: «Щасливим можна бути лише тоді, якщо навчишся брехати, красти й домовлятися з корумпованими чиновниками». Хотіти бути щасливим — це природно. І людина або приймає ці правила гри та стає такою самою, як всі, або тверезо усвідомлює, що хоч корупція і є основним соціальним ліфтом у країні, вона не повинна визначати норми життя. Тоді людина будує інше життя, зіставляючи його зі своїми бажаннями. Не факт, що це буде ефективно, не факт, що прийде успіх, але людина повністю відповідає за власне рішення в цьому разі.

Думаю, що страждання — важлива частина життя. Це один зі способів глибше пережити досвід. Трапляється щось об’єктивно погане, мені від цього зле. Але при цьому страждання не має бути самоціллю моєї історії. Інакше можна застрягнути в переживанні надовго, хоча така реакція, мабуть, простіша і звичніша для мозку. Значно складніше сказати собі: «досить, я пережив, усвідомив, проговорив, проплакав, я це ціную, але треба йти далі». Це потребує нового порядку й нового мислення. У подальшому людині доведеться не ходити старими стежками.

Наприклад, я спілкуюся з різними людьми, які втратили бізнес. Одна з них каже, що більше ніколи нічого не робитиме подібного, тому що припустилася помилок у кількох місцях. Інша каже навпаки: «Я хочу запустити новий бізнес. Я бачу, де провтикав, мені було погано через це, я винен грошей, але маю тепер нові знання і зможу все зробити краще». Минулий негативний досвід — це інструмент для роботи з майбутнім. Якщо проживати його свідомо й бачити в ньому сенс — він працюватиме на користь. Що більше помилок — то більше досвіду. При цьому бажано все ж не робити того, що вбиває.

Якщо герой страждає, і при цьому ніяких історій у нього не виходить, тоді в розповіді інша ціль. Вона описує обставини. Припустімо, це суспільство молодих успішних людей, які насправді живуть у сильному внутрішньому дискомфорті, не усвідомлюючи, що буде завтра. Герой почувається загубленим, він не долає обставин, а стає їхнім заручником. Весь конфлікт такої історії в тому, що персонаж не дозволяє собі пережити травми. У нього може не бути досвіду переживання, може не бути інформації чи підтримки. Уся трагедія такої історії зводиться до слів: «Я відчуваю, що зі мною щось не так, але в мене не виходить це виправити».

Є прекрасний текст «Будденброки» нобелівського лауреата Томаса Манна. Герої книжки — велика родина, що ламається протягом цілої епохи, втрачаючи вплив і владу. Автор на цьому прикладі показує, як світ котиться в пекло, коли все, що колись було важливим, цінним, правильним, перестає бути таким. Це красиво, тут не треба робити жодних висновків, варто усвідомлювати просто, якого прикладу стосується ця історія. Ще згадав сцену з фільму «2012» про кінець світу, у якій чоловік у національному парку розуміє, що тікати немає сенсу. Тому він виходить на гору й насолоджується вибухом вулкану.

Сильний герой — сильний текст

Людина — головний інформаційний центр будь-якої історії. Сторітелеру часто потрібно спілкуватися з людьми, які володіють потрібними знаннями. Щоб дістати з них сильну історію, треба одночасно «увімкнути» всі інтелектуальні й емоційні навички. Підготуватися до розмови і сприймати досвід без упередження й оцінних суджень (більше про це ми говорили в розділі про активне слухання). Я неодноразово чув від авторів, які працюють з інтерв’ю, щось на зразок: «Та вона (він) не говорить зовсім» або «Він (вона) говорить так, що нічого не розбереш».

Незважаючи на те, що автор і герой за законодавством є співавторами історії, слабке інтерв’ю — проблема автора (завжди). І тільки з розумінням цього починаються сильні історії. Помилки можна припуститися, коли обираєш героя, коли готуєшся до розмови і безпосередньо коли спілкуєшся з героєм. Ідеться не лише про емоції та реакції, а й про картину, яку ми малюємо під час бесіди. З одного боку, може перешкоджати хвилювання: «Яке питання ставити далі?». З іншого, на заваді може стати поверхове розуміння інформації, яке виникає через неувімкненість у розмову, а також відсутність повної картини. Досвідчені журналісти кажуть, що під час інтерв’ю завжди відчувають, якщо історії чогось бракує. В інших авторів цього відчуття може не бути через брак досвіду.

У своїй книжці «Анатомія історії» (The Anatomy of Story)^{45} американський сценарист Джон Трубі виділяє сім пунктів, через які потрібно провести героя, щоб історія була цілісною і драматичною. Ними можна скористатися під час глибинного інтерв’ю з людиною, щоб сповна розкрити її характер.

Потреба: Чого людина потребує саме зараз?

Прагнення: Чого людина прагне глобально?

Ворог: Що перешкоджає їй задовольнити потреби й досягнути великої цілі?

План дій: Що людина готова зробити, щоб задовольнити потребу й почати рухатися до цілі?

Бійка: Що відбувається, коли людина зустрічається зі своїм ворогом? Чи спрацьовує план?

Прозріння: Що цінного зрозуміла людина під час бійки?

Нова ситуація: Як вона далі живе з цим знанням?

Варто пам’ятати, що сильна історія не тисне на нас розповіддю, як комусь складно. Це ніби дивитися, як хтось стоїть у спортзалі перед тренажером і розповідає, як важко буде підіймати вагу. Сильна історія — це пережитий досвід, у якому людина не просто підіймала вагу, а й придумала, як робити це краще, і готова поділитися досвідом. Сім етапів Джона Трубі допоможуть у процесі інтерв’ю зрозуміти, чи глибоко людина пережила свою історію. Ось як це може працювати.[29]

Приклад, звісно, побутовий, на його місці може бути щось складніше й драматичніше: розлучення з коханою людиною, боротьба з хворобою, втрата бізнесу, порушення прав людини. Або ж навпаки: карколомний успіх, подорож навколо світу, визнання. Найголовніше, щоб людина повністю пережила те, про що має говорити, і не боялася бути чесною.

Не варто навіть намагатися зробити історію ідеальною, у якій усі вчинки правильні. Помилки і провали впізнаються найкраще, адже це те, що всі ми вміємо дуже добре робити з народження. Співзасновник дизайн-бюро Spiilka, арт-директор Володимир Смирнов якось сказав на лекції: «Перш ніж почати ходити, дитина має сто разів упасти, обкакатися і поплакати». Дорослі у багатьох справах теж не надто вирвалися вперед.

Папуга з дідусевим кашлем

Історія Олександра Михеда

Олександр Михед — український письменник і куратор мистецьких проектів. Автор п’яти художніх книжок і двох нонфікшенів. Зокрема Олександр видав «Бачити, щоби бути побаченим»^{46}, у якій досліджено вплив реаліті-шоу на суспільство. П’ять тижнів він провів у Канзаському університеті, вивчаючи першоджерела, через які відбудував історію реального ТБ з 1948 року. Також працює над книжкою «“Я змішаю твою кров із вугіллям”. Зрозуміти український Схід», яка вийде друком у 2020 році у видавництві «Наш формат».

На думку Олександра,

У дитинстві я щоліта їздив у Чернівці на місяць. Маю величезний сентимент до спогадів про це місто. П’ять-шість років тому, коли був у Чернівцях, я намагався знайти під’їзд, у якому ми жили. Усі речі там геть іншого масштабу, вони вже не такі великі, як були. Часто я не хочу щось пригадувати й до чогось повертатися, щоб не накладати сучасні фільтри на спогади.

Моя мама, професорка літературознавства, переповідала мені не абстрактні казки, а сюжети світової літератури. Я знайомий з персонажами Гоголя, Гомера, Шекспіра з дитинства. Коли мене ведуть у садок, я дізнаюся частину «Ромео та Джульєтти». Увечері дорогою додому слухаю, чим весь цей треш завершиться. І так постійно. Зараз ці герої — старі друзі для мене.

Діти не терплять повторів в історіях, їм постійно хочеться чогось нового. Скажімо, я малим сотню разів слухав про те, як мій батько служив в армії. Але вже в дорослому віці, коли почув цю історію сто перший раз, у мене з’являються почуття до неї — це щось дуже мені знайоме. Хочеться цю історію запам’ятати якомога детальніше, щоб потім нею так само задовбати своїх дітей та онуків. У цьому є якась велика сила життя. Зараз, шукаючи сюжети для власних історій, я розумію, що мені цікаво те, що відбувалося чи могло б відбутися насправді.

Наприклад, жив дід, який захворів на рак горла. Він постійно кашляв. У нього був улюблений папуга в кімнаті, з яким він говорив. Згодом дід помер, його поховали, а коли сім’я повернулася додому, почула з дідової кімнати кахикання. Онука зайшла туди і зрозуміла, що кашляє папуга, відтворюючи дідусевий голос. Це історія про травматичний досвід переживання втрати, а ще про злам реальності, коли те, що відбувалося насправді, гостріше за будь-які вигадки.

Також варто розуміти, що часто перші історії про нас розповідають нам близькі. Це навіть не наші спогади, тож і ми там можемо не бути собою. Але це оптика, через яку можна детальніше роздивитися себе, якщо поставитися до цього свідомо. Пам’ять для мене не лише про помилки, а й про вдячність тим, хто щось про мене розповів чи знає.

Мене вражає мій батько, у нього хист бачити тяглість історії. Він теж професор літературознавства. Наприклад, ми йдемо з ним по рідному Ніжину, заходимо в магазин комп’ютерної техніки, там сидить хлопець, якому за тридцять. Тато, здавалося б, просто говорить з ним, але коли ми виходимо, він уже бачить масштабну картинку цієї людини: хто його батьки і які сімейні історії стоять за тим, де цей хлопець тепер. Він сприймає тут-і-зараз крізь призму часу та досвіду. Для мене це поки недосяжний рівень глибини.

Хоча я завжди намагаюся чітко фіксувати, що привело мене до певної події. Пригадую свою подорож Європою під час фестивалю «Місяць авторських читань» 2015 року. Я їхав другим від України, одразу після Оксани Забужко. Я провів п’ять днів у різних часових поясах, постійно переводив годинник. Кошице, Брно, Острава, Вроцлав, Львів. Щовечора — нова країна, нове місто, нові люди, які бачили мене вперше та, ймовірно, востаннє. Щоразу — новий модератор, який по-різному намагався розкрити мене. Це був постійний пошук історій, через які можна було б пояснити, хто я і звідки. Я починав з розповіді про те, чому мені важливо розуміти, де я перебуваю тут і зараз. Це були історії зустрічей, випадковостей, множин, які вели мене до початку.

Меседж — це сума тексту й персональної реальності кожного читача чи слухача. Я розумію, що ідеального прочитання не буває, і всі ті речі, яким я радів у своїй історії, можуть не зчитатися або зчитатися інакше. Стараюся, щоб моя оповідь була цікавою незалежно від того, що я туди на рівні референсів зашифрував. Це має бути безжальна історія, від якої перехоплює подих. Разом з тим, я думаю про справжність сказаного. Як можна донести правду, не послуговуючись правдивими деталями? Звісно, історія може бути байкою, анекдотом, притчею, кривим чи навіть чорним дзеркалом, але для мене вона повинна мати місце в житті.

Чим історія не є? Не є брехнею заради вигоди, не є пропагандою, не є самолюбуванням, не є пафосом (маю на увазі зверхню позицію оповідача). Для мене навпаки важлива позиція рівності. Але той, хто говорить, має знати те, чого не знаю я. Так народжується зацікавленість.

Остання історія, яку я запам’ятав, — про трансформацію. У мене є курс із креативного письма. На ньому навчалася студентка, якій за сорок, ми були знайомі через інші проекти. Вона прийшла спробувати себе, до цього ніколи не писала. У процесі зрозуміла, що хоче протягом курсу зробити збірку оповідань про мандрівки.

Усе починалося як пости для фейсбуку, але десь під кінець навчання студентка прийшла з першим оповіданням. У ньому героїня (очевидно, невіддільна від авторки) зустрічається з чотирма сутностями — дві з минулого, одна з теперішнього і ще одна з майбутнього. Втілення чотирьох стадій життя жінки. Саме оповідання будується на конфліктному діалозі між ними. Вийшла історія, у якій дівчина з’ясовує стосунки зі своїм минулим, яке розбирається з майбутнім, а те, своєю чергою, з теперішнім. На останнє заняття студентка принесла цілком завершене оповідання з деталями й гумором про те, як її мама виходила заміж за її батька, перемагаючи бюрократичні процедури Радянського Союзу. Я був трохи шокований.

Цей спогад містить знання про трансформацію людини. Не існує жодних обмежень. Правильне середовище, підтримка та працелюбність можуть сприяти потужному росту — до справжнього перевтілення, що не згірше за завершення шляху героя, про який нам постійно нагадують гуру сценарної майстерності. І в цій історії для мене заховано хороше повчання. Рамок не існує.

І все-таки — як писати?

Ось вісім звичок, які я розвинув у собі, працюючи з історіями. Про них можна написати окремі розділи, та я обійдуся кількома реченнями.

Писати систематично. Робота над текстом має бути не просто роботою, а звичкою фіксувати й пояснювати власну реальність через слова. На старті це буває складно, адже мозку потрібен час, щоб випрацювати нові нейронні зв’язки й закріпити цей досвід, тож він пручатиметься та проситиме вас робити те, що ви вже звикли. Але ви твердо стійте на своєму. Навіть за місяць щоденної практики ви звикнете, і вам буде щось навіть муляти всередині, якщо ви пропустите бодай день.

Писати від руки. Коли я пишу від руки, мені простіше зібрати думки докупи. Це чимось схоже на медитацію. А мозок, коли концентрується на папері, ручці й процесі, краще засвоює інформацію. За результатами дослідження^{47}, яке проводили в Принстонському й Каліфорнійському університетах, студенти, які під час експерименту записували лекції від руки, запам’ятовували їх краще за тих, хто конспектував на планшеті чи ноутбуці.

Записувати в нотатник. Когнітивна система постійно взаємодіє зі світом запахів, відчуттів, кольорів, переживань. За кожним з них часто ховається історія. Можна йти по вулиці, відчути запах випічки й пригадати епізод з дитинства про кумедного пекаря, який жив поруч і постійно пригощав вас смачним гарячим хлібом. Крім того, робота автора — пам’ятати, хто і що розповідає вам. Усе це потрібно кудись записати, і нотатник на телефоні[30] — наймобільніший для цього.

Фокусуватися на роботі. Це буває складно, особливо якщо під рукою телефон, перед очима соцмережі, а в голові — безлад. Телефон бажано відкласти подалі чи відімкнути на ньому сповіщення, соцмережі — закрити, а в голові не тримати нічого, крім історії. Якщо ви весь час думаєте про свого хлопця чи свою дівчину, зосередитися на чомусь іншому буде складно.

Також не сподівайтеся, що з першого дня вийде закрити себе від світу на весь день і лише писати. Для мене це наче прийти в спортзал і спробувати підняти двісті кілограмів. Я починав з двадцяти хвилин, тоді перемикався на читання або редагування. Зараз я можу не відриваючись писати текст протягом години. Тоді потрібен перепочинок.

Прокрастинувати свідомо. Якщо вже пустили себе у вільне плавання соцмережами чи серіалами, хоча би не вимикайтеся. Звертайте увагу на свої відчуття від красивих фотографій друзів з відпочинку, аналізуйте інформаційне середовище[31]. А ще читайте коментарі під проблемними публікаціями — іноді там можна побачити дуже багато цікавого.

Малювати словами. Осяжні деталі занурюють в атмосферу. Усе, що можна вкусити, сьорбнути, понюхати, торкати, повинне бути в тексті. Завдяки цьому читач може переживати те саме, що й ви. Якщо хочете краще зрозуміти, про що я, — почитайте «Три товариші» Еріха Марії Ремарка. Імовірно, після цієї книжки вам захочеться німецьких ковбасок і закохатися. При цьому важливо не захопитися й давати читачеві лише те, без чого картини не буде. А ще не забувати про дію — вона рухає історію вперед.

Показувати свою роботу. Тестові читачі — це люди, що дають перший відгук на вашу історію. Це мама чи дідусь, друзі чи однодумці, колеги, редактори, інші автори. Коли обираєте цих людей, не забувайте, що вам треба чесний погляд, а не лестощі. Також пам’ятайте, що люди можуть нашкодити вашій історії, тож хай серед тестових читачів не буде тих, хто бажає вам зла.

Заряджати соціальну батарейку. Якщо відчуваю, що мені не вистачає ідей, — я спілкуюся з людьми. Тут є два підходи. Перший — це спілкуватися з тими, кого я не розумію, щоб дізнатися для себе щось нове. Як-от мої далекі знайомі, що працюють у міністерствах. Це геть інший світ, мені неймовірно цікаво дізнатися, як він працює. Другий — поговорити з тими, кого я знаю давно і з ким у нас багато спільного. Вони можуть дати мені емоцію та переживання, нагадати про спільні цінності.

Та й без близькості з іншими буває складно й тривожно, хочеться відчувати належність до свого племені. Ось що про це говорить нейробіолог Дік Свааб: «Людина — істота соціальна. Без суспільства важко уявити виживання у стресових ситуаціях, наприклад, у разі хвороби чи поранень. Соціальне відторгнення та ізольованість запускає в мозку систему тривоги, натомість визнання криє в собі потужний ефект винагороди»^{48}.

А як редагувати?

Найважливіше розуміння, до якого я прийшов у процесі редагування текстів, — «точити» будь-яку історію можна нескінченну кількість часу. Особливо якщо робиш тривалі перерви між писанням і редагуванням. Ці проміжки часу заповнюються новою інформацією, зокрема емоційною, також з’являється більше досвіду. Відповідно, завжди є що доповнити до того, що ви вже раніше сказали, а неточності сильніше впадають в очі.

Найгірше, якщо під час редагування починаєш сам собі докоряти: «Що за дурниці? Як таке можна було написати?». Це одне з пояснень, чому деякі автори ненавидять свої попередні твори. Краще видихнути, заспокоїтися й порадіти, що зараз є нагода щось зробити кращим. Ось що мені в цьому допомагає:

Дати історії відпочити. «Пиши п’яним, редагуй тверезим». Ця вічна фраза Гемінґвея штовхала не одне покоління молодих авторів до творчості «під градусом». Але сп’янілим також можна бути від емоцій до власної історії. Тож коли берешся її редагувати в такому стані, будь-яка критика сприймається гостріше, адже почуття ще гарячі, а події — надто рідні. Шкода викидати те, що лише щойно пережив. Якщо видихнути й на трохи відсторонитися — працювати з текстом стане простіше.[32]

Читати вголос. Ця проста звичка допомагає мені бачити складні речення, зайві слова, повтори, неправильно розставлені розділові знаки й таке інше. Мабуть, читач буде накульгувати в тих самих місцях, що і я. Є ще один нюанс — під час читання вголос писаний текст може непомітно перетворитися в розмовний. Ви будете писати так, як говорите. У випадку з нонфікшеном це плюс. Але якщо у вас художній твір — поводьтеся зі спрощенням обережніше.

Прибирати «лінивців». Є слова-роботяги, що тягнуть на собі дію, пояснюють суть, занурюють у переживання та атмосферу. А є слова-лінивці, які лежать без діла посеред речення й захаращують його. Маю вправу, як їх позбутися. Я уявляю, що мені треба пояснити товаришу те, що я пишу. Скажімо, він не розуміє, що таке інсайт. Навряд чи я поясню йому ось так:

Напевно, я скажу щось таке:

Структурувати історію. Ідеться не лише про «тему — фокус — формат» або «що — і що — і що тепер». Стежте також за величиною речень і абзаців. З одного боку, не захоплюйтеся короткими формулюваннями. Читати. Їх. Буває. Навіть. Важче. Ніж. Довгі. З другого, не робіть десятисантиметрових описів, на яких у читача закінчується дихання. Добре залишатися десь посередині. Крім того, розділяйте свої історії підзаголовками, зображеннями, цитатами. Це елементи внутрішньої навігації, які покращують взаємодію з читачем.

Працювати над форматом. Завжди думайте про свого читача. У якому вигляді він сприйматиме вашу історію? Чи зручно йому? Чи все він розуміє? Чи достатньо в нього повітря, щоб дочитати до кінця? Робота сучасного автора не завершується після того, як ставиш крапку. Варто бути ввімкненим у життя своєї історії до самого кінця, взаємодіяти з читачем, цікавитися його думкою і постійно вдосконалюватися.

Історія, у якій я тікаю та повертаюся

Якщо почати розказувати історії чесно й упевнено, життя буде змінюватися. Коли пережите стає розповіддю, одразу помітно, чого саме їй бракує. Особливо відчутно це, коли повертаєшся до власних історій у різні періоди з різним досвідом. Це так само, як перечитувати улюблені книжки. Що старшим ти стаєш, то більше в них бачиш. У десять «Вінні-Пух» — це історія про пригоди, у двадцять — про дорослішання, у тридцять — про стосунки з дитинством. Хоча стати сторітелером не так просто, як здається. Місцями соромно, місцями навіть страшно. Іноді в пам’яті відгукуються слова вчительки, виховательки чи когось із рідних: «Не вилазь, будь скромним, не говори про себе — це невиховано».

Пригадую, я досить довго вчився бути собою. Говорити своїм голосом свою правду про свої переживання. Якщо зовсім чесно — я дуже боявся людей. Мені здавалося, що ізольованість — хороша стратегія на життя. Я сидів тихенько вдома, а якщо треба було щось вирішити — робив це через соціальні мережі. Не зустрічався з людьми безцільно і не заводив нових знайомств в офлайні. Будував закритий світ, у який не проникало нічого нового і в якому ні з ким не потрібно боротися.

Але робота над The Village Україна вимагала від мене публічності. Пам’ятаю, нас запросили на першу відкриту подію всією командою. Я не міг на неї не піти. Зі мною був мій колега і близький друг. Він дуже товариська людина, яка багато кого знає і легко зав’язує розмову. Тоді він обіймав навіть незнайомих йому людей і зі всіма приязно спілкувався. А я біля нього ніби пританцьовував, не розуміючи, як мені поводитися. Обіймати людей чи ні? Кого цілувати в щоку, а кому тиснути руку? Про що говорити з тими, кого я бачу вперше? А якщо те, що я скажу, звучатиме тупо й люди подумають, що я бовдур? Словом, це все викликало в мене багато тривоги, і врешті я втік з того заходу.

Коли я приїхав додому, то одразу ж поліз у гугл шукати інфу, що зі мною відбувалося. Якщо ви читали книжку «Троє в човні, якщо не рахувати собаки», то маєте пам’ятати початок історії, у якій герой читає медичну енциклопедію і за симптомами знаходить у себе всі хвороби, крім породільної гарячки. Щось схоже сталося зі мною. Мене найбільше зачепив синдром Аспергера — форма аутизму. Через емоційність і неготовність до критичної оцінки через п’ятнадцять хвилин я вже був переконаний, що це моя ситуація. Пам’ятаю, як дуже розхвилювався і написав подрузі про те, що я аутист. А вона відповіла мені: «Ти дурень».

Згодом я заспокоївся, але тема аутизму мене не відпускала. Я подумав, що немало часу витратив на неї й розкопав багато захопливого. Може, це буде цікаво комусь ще? Я вивчив чимало джерел, провів кілька інтерв’ю. Цей інтерес урешті перетворив у книжку «Рікі та дороги», яка через півроку вийшла друком. Головна думка, яку я намагався в ній розкрити: як пробачити себе за те, ким ти є? Читачі тепло відреагували на мою історію, і я побачив, як багато людей відчувають те саме, що і я. У травні 2019-го «Рікі та дороги» отримала відзнаку Міжнародної ради з дитячої та юнацької книги як одна з кращих у світі книжок для дітей з інвалідністю. Тоді я зрозумів, що цей текст допоміг мені прийняти себе, почати більше дбати про комфорт і менше думати про суспільні стандарти. Раніше я переймався, що можу сказати на зустрічі щось дурне. А тепер думаю: «То й що? У мене навіть є друзі, які роблять так постійно — це весело».

Словом, не ховайтеся! Я кажу ці слова досить часто тим, хто запитує мене, як почати писати. Те, що ви проживаєте, про що думаєте, — ваше найцінніше надбання. Потрібно навчитися розповідати про це, заявляючи про власні цінності, а тоді обстоювати їх у розмові, якщо доведеться. Шукати аргументи, відмовлятися від різних вигадок і створювати сильні історії, на яких триматиметься ваше (та й не лише ваше) життя. Що більше ви знатимете про себе, то більше побачите в інших. «Той, хто постійно ховається, не може бути важливим»^{49}, — писав Джордан Пітерсон.

Почніть рефлексувати. Спочатку це може бути хаотичний потік усього підряд, але згодом у ньому з’являтимуться цінні речі. Пишіть рефлексію від руки, залучайте до рефлексії людей, що пам’ятають ваші історії з іншого боку, спілкуйтеся зі своїм внутрішнім критиком. Дайте йому висловитися. Після тривалої та чесної розмови він може стати надійним союзником, що апелює до розуму, а не до відчуття провини чи сорому. І заради всього хорошого — не бійтеся боятися. Це важливий крок до усвідомленості.

«І все таки, кому цікаво те, що зі мною відбувається?» — знову нав’язливо нагадає про себе хтось не дуже приємний з минулого. Тоді я скажу, що мені. Пишіть свої історії, чи історії своїх друзів, чи ворогів (хоча з ними краще дружити), чи історії про собак, чи про погоду. Словом, пишіть усе, що для вас є важливим. Чекаю на ваші історії в інстаграмі.

Мій нікнейм для підписки та позначення:

Ось хештег:

#япишусвоюісторію

Не сумнівайтеся, мій лайк там точно буде. З цього все й почнеться.

Останній абзац

Як гадаєте, чому люди часто не можуть одужати навіть після походу до лікаря? Тому що не виконують того, що він їм прописав (сам так робив). Те саме і з роботою над історіями. Я розповів вам усе, що знаю на цю мить. Далі все залежить від вас. Що більше часу витратите на добре, то менше часу залишиться на дурне. Спробуйте!