Сторітелінг для очей, вух і серця

Що писати

• Чому всі історії про людей?

• Яку роль виконують історії в літературі?

• Що таке сторітелінг?

• З яких компонентів складається історія?

• Чому не всі історії однаково цінні?

• Хто є ворогом історії?

• Чому потрібно писати для конкретних людей?

• Для чого вчитися активно слухати?

• Як працює інсайт і тригер історії?

• Як навчитися працювати «великими вухами»?

Синдром стільця

Коли я був малим, мама розповідала мені (а згодом навіть моїм друзям) казку про стілець, який хитався, тому що столяр зробив йому погані ніжки. Усі через це думали, що зі стільцем щось не так. Йому довелося немало натерпітися через свою особливість, урешті він зламався під вагою дитини, і з нього зробили поличку для книжок і лопатку для пісочниці. Як на мене, це досить моторошна казка, навіть незважаючи на те, що я пропустив у ній чимало деталей.

Я через неї добряче напереживався в дитинстві, вона мені здавалася ледь не фільмом жахів. Лише уявіть — стілець з народження мав порушення, через яке сильно комплексував. Побороти його так і не вдалося, тож зрештою стільця спіткала сумна доля. Наприкінці історії є трохи світла — дитина витирає пил з полиці та кладе туди книжку.

Але якщо мислити прагматично й розібратися — нічого страшного в цій історії немає. Люди давно прийшли до ідеї ресайклінгу і повторно використовують старі предмети або роблять з них щось нове. Отже, стілець зламався, а мудрий тато перетворив його на інші практичні речі.

На цю тему також є відео від бренду IKEA, яке я колись побачив на лекції Анни Лісовської, креативної копірайтерки агенції FEDORIV:

Та, на жаль, раціональність у такому випадку спрацьовує не одразу. Спочатку слухач бачить усі емоційні моменти цієї історії, «переживає» досвід і проектує його на життя. І лише потім через розум може відділити емоції від реальності й розібрати сюжет раціонально. Це головна причина, чому всі історії — навіть якщо ви пишете текст про товар на сайт — про людей і для людей. Це важливо пам’ятати, якщо плануєте стати сторітелером.

Ось як з історіями працюють майстри

Сторітелінг став популярним форматом написання нонфікшн-літератури. Автори — імовірно, для ближчого зв’язку зі своїми читачами — не соромляться розповідати історії з власного життя, а також наводити приклади, з якими самі стикалися. Скажімо, у бестселері «Зброя, мікроби і сталь» Джаред Даймонд, щоб розповісти історію про витоки нерівностей між різними народами, за основу бере ось таку історію (цитую вибірково):

Відповідь на питання Ялі далі розгортається на п’ятиста сторінках, де автор часто апелює до власного досвіду. Такі історії викликають більше довіри, у них простіше впізнавати себе.

Ще один визнаний сучасний інтелектуал Джордан Пітерсон усю свою книжку «12 правил життя» побудував на цьому форматі. Спочатку він говорить нам якусь узагальнену думку, а тоді ілюструє її власним прикладом (їх кілька сотень у тексті). Замість того щоб читати людям мораль, він дає ситуації, з яких читач може сам зробити висновок. Наприклад, ось історія про брехню:

Сила цього прикладу в тому, що кожен по-різному сприйме цю історію. Для мене ця історія про брехню. Для когось — про сімейні цінності й уміння говорити. Для іншого — про образи й дрібні кпини. Хтось ще побачить там важливість робити припущення, а не стверджувати, адже герой вживає слово «можливо». А якась людина взагалі не вважатиме це історією («Омг, це так попсово»). Кожен у цьому прикладі може побачити щось своє, залежно від того, з яких картинок складається його життя[11].

Крім того, сторітелінг активно використовується у викладанні та вивченні іноземних мов. До прикладу, слово «watermelon» ми краще запам’ятаємо, якщо побачимо його зображення. Ще краще, якщо цей кавун буде лопати якийсь малий. Або замість малого лежатиме товстенький кіт, якого хочеться взяти на руки. Мовляв, він переїв кавуна. Адже це для нас уже не просто якась ягода, а ціла історія, що викликає приємні емоції.

Гори і глибини

У своєму найпростішому визначенні «сторітелінг» — це передача інформації за допомогою картинки. Логіка побудови така: спочатку ми узагальнюємо для себе те, що хочемо сказати, наприклад: «щастя — свідомий вибір» (знаю, на цьому моменті у вас, мабуть, сіпнулося око через банальність тези — її просто часто використовують без належної аргументації, тому вона знецінилася).

А тоді до цього твердження знаходимо факт-картинку, яка підкріплює нашу думку.

Наприклад:

Отже, ми бачимо перед очима трохи спітнілого чоловіка, мабуть, у навушниках, можливо, з рушником на шиї, який крутить педалі, глибоко дихаючи. Його обличчя випромінює щастя. З цього ми можемо зробити висновок, що спорт — це щастя, і нам потрібно свідомо його обирати, коли почуваємося погано[12]. У цьому конкретному випадку формула історії така:

Ідея про те, що людям потрібна не просто інформація, а її точна картинка, належить австро-англійському філософу Людвігу Вітґенштайну. У книжці «Логіко-філософський трактат» 1921 року він ставить, здавалося би, просте запитання: як людям удається обмінюватися між собою ідеями?^{30}

Під час дослідження він зрозумів, що слова відтворюють у нашій голові картинки об’єктів реальності, які складаються з фактів. Наприклад, коли я кажу «карпатський ліс», кожен подумки малює різні скетчі: у когось виникає образ соснового лісу, що парує після дощу; хтось бачить лише силует гори десь біля Яремча, ну і так далі залежно від отриманого досвіду. Що з більшої кількості фактів складається наше зображення, то простішим і зрозумілішим воно буде для інших людей.

Базовим критерієм історії також є глибина, як тези (думки), так і прикладів (фактів). Зовсім поверхові тексти збиратимуть відповідну аудиторію чи не збиратимуть її взагалі. Але не варто також думати, що лише глибокі й академічні матеріали викликатимуть фурор і залучатимуть до читання свідому аудиторію[13]. Тож перш ніж узятися за історію, потрібно відповісти собі на питання: з якою глибиною історії я працюю?

У цьому допоможе хороша схема, про яку йдеться у книжці Рея Даліо «Принципи»^{31}. Я почув про неї на одному майстер-класі арт-директора бюро Spiilka Володимира Смирнова.

Зображення з презентації Володимира Смирнова

Хороша історія проводить людину однією сильною думкою (сюжетом) від початку до кінця, міксуючи аргументи різної глибини і не забуваючи при цьому виринати назовні.

1. Будь-яка історія має головну думку, що повинна простежуватися від початку і до кінця оповіді. Це відповідь на запитання: «Що саме я хочу розповісти?».

2. Будь-який приклад, який використовується в історії, працює на підсилення головної думки.

3. Усі приклади історії мають різну глибину: якісь легко зрозуміти, для інших навіть потрібна спеціалізована освіта.

У поганих історіях головна думка втрачається, при цьому оповідь губиться в незрозумілій аргументації. Не забувайте, що заповідав Вітґенштайн: слова запускають у голові людей картинки об’єктів їхньої реальності.

Природний потяг людей до сторітелінгу ховається за інтуїтивним запитанням «наприклад?», яке ставиш щоразу, коли не розумієш, про що йдеться. Щоб історія вийшла сильною, важливо обрати правильний мікс прикладів і зробити так, щоб вони працювали на головну думку.

Принцип «теза + приклад» можна використовувати для того, щоб створювати прості лаконічні історії, скажімо, для соціальних мереж. А можна брати його за основу для великих сюжетів. В обох випадках усе буде визначатися масштабністю думки й кількістю прикладів, через які потрібно розкрити основну ідею. Крім того, хочу, щоб читач розумів, що «теза + приклад» — це принцип конструювання, який не дає відповідей на, скажімо, такі запитання: «яким повинен бути сюжет історії?» або «як розповідати історії про себе?». Про схеми конструювання сюжетів ми поговоримо в наступних розділах[14].

Коли ми говоримо про глибину пошуку аргументів, варто пам’ятати: крім «що», тобто ключової події чи думки, хороша історія повинна також містити відповідь на запитання «чому?», яке пояснює причини того, що сталося. Щоб прокопати вглиб і знайти справжнє золото, можна скористатися інструментом «5 чому»^{32}, який вигадав та запровадив у своїй компанії Сакічі Тойода — засновник відомої компанії Toyota. На думку інженера, для того щоб зрозуміти причини проблеми, треба п’ять разів повторити питання «чому?». Кожна відповідь формує основу для наступного запитання.

Скажімо, я хочу написати історію, чому більшість часу проводжу вдома. Для цього шукаю відповідь, яка мені найбільше відгукується.

1. Чому? Тому що я не знаю, що їм казати і як поводитися.

2. Чому? Тому що в моїй голові живе уявлення, що треба бути обов’язково смішним і дотепним, почуватися вільно — людям це подобається. Не впевнений, що я так умію.

3. Чому? Тому що в мене мало подібного досвіду, я ніколи не почувався душею компанії і не отримав позитивного фідбеку.

4. Чому? Тому що завжди намагався бути скромним і не лізти поперед батька в пекло.

5. Чому? Тому що мене колись так навчили, і я тривалий час думав, що це правильно.[15]

Звісно, така логіка не зводить проблему лише до моделі виховання. Якщо аналізувати глибше, треба брати до уваги все середовище, у якому формувалася людина. Це дещо спрощена відповідь, але вона дає щонайменше п’ять прикладів, навколо яких можна побудувати свою історію так, щоб інші люди себе в ній також упізнали і їм це відгукнулося.

Що спільного в автора та будівельника?

Я багато років працюю у творчому середовищі і чув немало різних варіантів, чому людям важко працювати з історіями. Вони ставлять три найпоширеніші питання:

1. Відсутність натхнення: «Про що писати?».

2. Проблема білого аркуша: «Є ідея, але коли пишу, усе зникає».

3. Невпевненість у собі: «Чому це взагалі має когось цікавити?».

Можливо, ці проблеми навіяні поп-культурою, яка романтизує досвід автора. Кожен, хто не розібрався, як усе це працює, бачить перед очима картинки з різних фільмів чи книжок: автори сидять за столом у задимленій кімнаті, часом зриваються на рівні, щоб походити, а тоді різко сідають і нервово стукотять по клавіатурі (чи по друкарській машині), подекуди запиваючи все це алкоголем, ну, чи компотом. Іноді це також може бути картинка, у якій автор годинами сидить над білим аркушем, не в змозі написати жодного слова. Здається, ще мить і він заплаче.

У кожному разі магічний термін «натхнення» — це ресурс. Хтось не хоче його для себе артикулювати, щоб не втратити ефекту несподіванки, мовляв, натхнення не має розкладу. Але для людей, що залежні від написаного, — скажімо, професійні журналісти й письменники, блогери, що монетизують свою роботу, редактори, автори, що пишуть для медіа, — чекати цього «натхнення» іноді прирівнюється до смерті. Адже їжа, комунальні послуги, відпустка, кредити і багато іншого потребують конкретики.

Отже, зовсім поруч з людьми, які вважають творчість чимось магічним, є й інші — «дослідники», яким цікаво розчаклувати процес. Вони, до того ж, можуть поділитися своїми знаннями і тим самим розвивати професію — це дуже корисно. Я бачу багато спільного між цими людьми і будівельниками. Автори-«дослідники» також мають конкретні матеріали, з яких будують оповідь. Але це не значить, що при цьому їхня робота втрачає шарм, а будівлі виходять сірими та прагматичними. Як на мене, тут визначальною є любов до професії. Адже коли любиш — хочеться робити все якомога краще.[16]

Тож якими будівельними матеріалами може скористатися автор, щоб отримати відповідь на питання «Про що писати?»?

достовірні факти / неперевірені або перекручені факти

конкретика та дія / загальні формулювання

осяжні деталі (колір, запах, смак) / сміття(усе, що не наділено сенсом)

емоції та реакції героя / суб’єктивна оцінка емоцій та реакцій героя

відкритість та розуміння / засудження чи неприйняття

Не варто забувати, що будь-який елемент можна використати по-різному. Наприклад, з каменю можна побудувати дім. Але каменем також можна його зруйнувати.

1. Не забувайте перевіряти достовірність фактів — інакше введете читача в оману.

2. Говорячи загальними фразами без прикладів, ви не даєте людині нової практичної інформації та досвіду.

3. Коли щось конкретизуєте та описуєте дії, пам’ятайте, що кожен елемент оповіді повинен працювати лише на головну думку, а не бути красивою декорацією.

4. Якщо через текст розповідаєте про почуття та реакції людини, транслюйте їх, а не оцінюйте. Наприклад: «Людина, почувши питання, потерла лице рукою» — це трансляція. А якщо сказати: «Почувши питання, людина нервово потерла лице, ніби воно засвербіло від цих слів» — це буде оцінка.

5. Об’єктивність і гуманізм — принципи журналістики. Але вони добре працюють і в житті, якщо хочете досягти глибин і побачити людину справжньою. Право засуджувати мають тільки професійні інстанції, завдання автора — зрозуміти, навіть тоді, коли це вкрай складно.

Шукати відповідь на друге питання «Як не боятися порожнього аркуша?» стає значно простіше, якщо знайшли відповідь на перше. Отже, тепер не так страшно, бо теоретично ми вже знаємо, яку історію хотіли б розповісти, а також маємо, з чого її конструювати [17].

Під час роботи з матеріалом також можна знайти відповідь і на третє питання «Кому це взагалі потрібно?». Якщо прочитати це запитання кілька разів, можна розгледіти невпевненість у собі. Вона, своєю чергою, також частково виникає через сумнівність аргументів, що підібрані для історії. Що є джерелами оповіді? Наукові чи історичні факти? Результати досліджень і соціологічні дані? Особистий досвід? Якщо обрати струнку аргументацію, простіше впевнитися в тому, що історія потрібна. Люди люблять дізнаватися щось нове й ділитися такими знаннями. То чому б не скористатися цим у своїй роботі?

«Тепер мій герой не повинен помирати»

Історія Євгенія Стасіневича

Євгеній Стасіневич — літературний критик, тексти та інтерв’ю якого викликають палкі дискусії не лише в літературному світі, а й у всьому культурному середовищі загалом. Крім того, він виступає з лекціями про письменників і великі мистецькі тренди, створює подкасти й телевізійні передачі. У 2016 році Женя зробив камінг-аут, розповівши в кількох текстах, що є алкоголіком і проходив лікування в реабілітаційному центрі.

Зі Стасіневичем цікаво говорити про історії, адже він має широке й досить критичне бачення того, що є «високою» літературою, а що нею не є. «Радісно погоджуюсь і з такою думкою: будь-яка книжка, що змушує читача бодай на годину випасти з часто тяжкої реальності, автоматично може вважатися доброю»^{33}.

На думку Євгенія,

хороша історія сьогодні має бути не про вічне, а про актуальне: не «на віки віків», а «тут і зараз». Звісно, за нею має відчуватися дух часу й великі світоглядні й суспільні тренди, але її сила — у самодостатності: цікаво і важливо саме те, що вона оповідає, а не те, що десь за рамкою виказує себе непевним смисловим мерехтінням.

Ми говоримо про його особисту історію — якою вона була та як змінюється з часом.

Історія, яку я з легким серцем зможу назвати хорошою, — вона не про загальні гуманістичні цінності, а про те непросте й заплутане, що є в кожному, але гостро проявляється лише в певних специфічних обставинах. Для кожного своїх. Тобто вона не про Людей з великої літери, а про людей, які право так називатися підтверджують навіть найдрібнішими щохвилинними рішеннями і діями. Або не підтверджують. Словом, ця історія про максимально живих людей. Які не є класичними героями — і тим цікаві.

Виходить, що це історія про мене.

Мої перші спогади травматичні. Пам’ятаю, як схопився за мамину гарячу плойку, це було десь роки у два. Мама її повісила на дверях. Далі — вереск, кроки дорослих. Шрамів не лишилося. Наступний спогад уже років у п’ять-шість: удома нікого не було, тож я вирішив, що можна поекспериментувати. Узяв усі ліки, що були у квартирі, злив і покришив їх в одну склянку, туди ж долив спиртову настоянку, а потім вирішив це підпалити: хотів відчути запах сірників. Звісно, оте все запалало, у мене стався шок, паніка, та я все погасив під краном, ніхто не дізнався.

Моє дитинство минало у спальному районі, на Борщагівці, школа-двір-другани. Багато часу також провів на Донбасі, у Горлівці, звідти мама. Там живе дещо специфічна публіка — сказати б, міцний пролетаріат: більшість так чи інак пов’язана із шахтами чи хімпромисловістю, усі з характером. Там я бачив куди більше відвертих людей, ніж тут. У них завжди було менше бажання щось із себе вдавати, натягувати маски. Навіть малосимпатичні речі там вирізнялися масштабом: сварки, бійки, випивання, обкладання віртуозним матом. Я не думаю, що це погане оточення для хлопчика, ні. Але воно було не таке, як у Києві. Там було гостріше, небезпечніше. Екзистенція відчувалась оголеніше. Тепер я можу це оцінити і бути вдячним за таке дитинство.

Сім’я в мене цілком нормальна, повна: мама в минулому бухгалтерка, тато — аудитор. Ніяких особливих негараздів ми не мали, хоча й зайвих грошей не водилося. У Горлівці мною займалися бабусі, їх було три, і вони мене ну просто страшенно любили. А самі майже все життя були без чоловіків. Я цю «любов із характером» відчував, мені не потрібно було докладати якихось надзусиль, аби бути в центрі уваги. Тим паче, я ще й менша дитина: у мене є старший на п’ять років брат. І працювати почав досить пізно, аж після університету; під час навчання жив удома, а не в гуртожитку — туди їздив хіба веселитися. Тож моя історія не про загартований від дитинства характер і міцний стрижень, який шліфувався роками нужди.

Мене виховували жінки, я добре засвоїв те, що називають «жіночими чеснотами»: чутливість, ніжність, емпатія. Це я точно успадкував від бабусь, хоч вони й мали геть непрості характери: шахтарка, буфетниця, працівниця палацу одружень. Я схильний підвищено все переживати, болісно пропускати крізь себе, безкінечно сумніватися, ставити себе на місце інших. Моє дитинство — це великою мірою історія про неприйняття себе, про поганий контакт із собою. Через невпевненість і фактично компульсивну тривожність, яку рано в собі розгледів, я почав пнутися в усі ті компанії, вибиватися в лідери. Вочевидь, аби не лишатися наодинці із собою. У Горлівці і на Борщазі брав на себе роль затійника, двигуна-фантазера, хоча не завжди й хотів. Воно і зрозуміло: що дискомфортніше всередині, то галасливіше назовні. Намагаєшся веселощами вибити страхи.

Насправді жити хотілося краще. Навіть попри те, що батьки наприкінці 90-х працювали на державній службі, у Нацбанку. Хотілося кращих речей, аби відеомагнітофон з’явився раніше, хотілося інших — яскравіших, рідкісніших — солодощів. Бо навколо, звісно, були підлітки, яким привозили з-за кордону круті кросівки, джинси, куртки, потім ігрові приставки. То було життя з якимись постійно незакритими потребами. З відчуттям консюмеристського голоду.

Здається, я досі не нажив та не напрацював собі ту міць і характер, які мені були і є потрібні. Не вистачало, як зараз бачу, правильної соціалізації, але й вчасної сепарації від батьків теж. Імовірно, через це в дорослому віці мене потягнуло в алкоголь: упевненість і ефемерний спокій добиралися хімречовиною. Мені бракувало зрощеного самим у собі — а чи мудрими наставниками — стрижня, якихось суто чоловічих реакцій на світ. Тепер на це треба куди більше часу.

Думаю, моя внутрішня тривожність хімічного походження. Є ті, у кого від народження рівень дофаміну в організмі занижений. Зазвичай такі люди починають шукати його джерело ззовні: спорт, гра на автоматах, секс, екстрим, наркотики. Алкоголь. І в людей з браком дофаміну може розвиватися компульсивно-обсесивний розлад. Тобто тривожність зростає через те, що тобі недобре всередині, чогось відчутно бракує (головно — радості та спокою), і ти хочеш перекрити цю невротичність певними, постійно повторюваними ритуалами: смикаєш вимикачі, безкінечно поправляєш штори, килимові доріжки, складаєш речі як під лінійку. І з роками воно інтенсифікується. Це дуже зрозумілий механізм боротьби з дискомфортом, простий та поширений. І неефективний.

Тривожність нікуди не ділася, вона до сих пір зі мною. Але нині я вже маю інструменти, що допомагають у роботі з нею: від медитацій і довгих прогулянок до правильного тайм-менеджменту і притомного режиму дня. Плюс — я намагаюся чесно відчувати власні межі. Ось цього дуже хочеться, але зараз не витягну; а це не моя компетенція, треба відмовити; а під ось це можу знайти час лише за умови, що відріжу його від сну. І тоді — ні.

Хоча фантазерство теж нікуди не поділося. Я часто погоджуюся на участь у проектах, які, якщо тверезо подумати, мені в цей конкретний момент не по зубах. Усвідомлюю всю ситуацію у процесі: я вже злітаю, обабіч починає все миготіти від швидкості руху, підступає нудота, тахікардія, тремор. Але вибір зроблено.

Одна справа — писати тексти та читати лекції (і це мої базові, наріжні для самоідентифікації види діяльності), де механіка процесів тобі вже більш-менш зрозуміла, а інша — робити щось реально невідоме й масштабне. Типу стати ведучим телевізійної програми, викладати семестр у ліцеї, зайти на територію сценаристики й кураторства. Здається, я беруся за таке, щоби форсовано зміцнішати й добудувати себе. Прискорено визріти, намацуючи та загострюючи той стрижень, якого мені часто бракувало. У цьому є інфантилізм, так: я далеко не завжди вчасно усвідомлюю рівень відповідальності. Але я приймаю цей виклик — і дороблюю проект на відповідному рівні. Часто — значно вищому, ніж міг подумати. Тобто я залишаюся романтиком, але цей романтизм дорослішає разом зі мною. Стає конструктивнішим, сподіваюся.

У мене все ще є мисленнєва звичка відрізати своє минуле після кожного важливого етапу. Школа закінчилася, пішов в університет — це вже я новий, народилася дитина — знову новий, знову чистий аркуш. Перестав пити — тим паче. Під час роботи з психологом зрозумів, що краще такої штуки не робити: у такий спосіб я себе ранішого знецінюю, не можу вибудувати тяглості. І скидаю відповідальність. Як наслідок, немає звідки брати знання про себе, нема точок опертя, позаяк я існую для себе лише в «новій» кондиції. Моя історія не може розмотатися в минуле. І це не ок.

Перша історія, яку впізнаю в людях, — відчуття теплих сімей, належність до теплого родинного середовища. Я вже казав, що з нормальної родини, але в нас, як нині здається, не було яскраво вираженої любові. Вона не фонтанувала. Напевно, в юності відчував дискомфорт через це, хотів, аби мене любили більше. Тепер розумію: я це відчуття отримував рівно в тому обсязі, у якому мені його могли транслювати рідні, незважаючи на всю турбулентність і хаос дев’яностих. Вони давали стільки, скільки в них було.

До речі, це не аж так сильно переноситься на мистецтво: там люблю речі гостріші, вірю, що і безжальні темні історії можуть урешті бути терапевтичними.

А от у щоденному житті з роками дедалі більше ціную гармонійність, одразу помічаю, якщо людина з родини, де було багато любові. З того, як вона говорить, що розповідає про своїх близьких. Як комунікує зі світом. Хочу такого для своїх дітей.

Колись я чимало роздумував про стосунки, аналізував, які дівчата мені подобаються. Згодом на кількох (ну ок, на п’ятьох) яскравих прикладах зрозумів: мої жінки часто мали проблеми з батьком. Дівчата з теплих сімей мене цікавили куди менше: не вистачало якоїсь драми, напруження, внутрішніх розламів. Можливо, так відгукувалася сформована установка на тривожність: я такий і помічаю навколо й притягую схожих на себе людей. Хоча це пов’язано і з моделлю моєї сім’ї теж, певною мірою: тато в мене лагідний, добрий; мені не вистачало в його прикладі класичної маскулінності. Тобто я часто не відчував його поруч, не відчував як батька. Однак від нього я взяв хазяйновитість, любов до ідеального порядку, підвищене піклування про «своїх», а от риси «альфача» шукав деінде. Наприклад, в історії свого дядька, який теж хворів на алкоголізм. Від нього і загинув.

Думаю, набір моїх життєвих історій змінюється з часом. Колись я дуже любив про себе прибрехати. Ох, як любив. Пригадую, був період, коли часто заливав дівчатам, що я гей. Мене прям тягнуло в такі розмови, якось хотілося виділитись. Міг розповідати про свої вигадані смертельні хвороби, про надумані пацанячі пригоди. Фантазія сама заповнювала прогалини не надто яскравої біографії.

Нині я переглядаю ставлення до брехні: і брехні як інфантильності, і брехні як ресурсу фантазування. Раніше її сильно підігрівав алкоголізм, випивка провокувала неправду повсякчасно. Наразі тримаюся від цього подалі. Заточуюся бути свідомим справжнього себе та свого реального місця у світі. Хочеться собі дорівнювати.

Попри те що не люблю української літератури за романтизм (не як історичну епоху, а як етико-естетичну парадигму, що ніяк не може остаточно струхнявіти), за героя, що обов’язково повинен померти (бо ж «ідеальний герой — мертвий герой»), я все одно лишаюся романтиком. З тою відмінністю, що в моїх історіях — ну чи в моїй Історії — герой більше не повинен помирати. Та й бідкатися не хоче. У мене він вижив і зміг прийняти те, що не зможе стати таким, яким собі колись надумав. Словом, такий-от негероїчний герой. Не «звичайний», ні; не люблю цього слова. А нормальний. Герой своєї історії.

А втім, я розповідаю подібну історію з максимальною кількістю несподіванок, кульбітів і кунштюків. Люблю, коли література по-розумному розважає, інтелектуально провокує; коли заскочує і робить мені дискомфортно. Тому моя історія має бути розказана складно. Позаяк переказати її просто — це і наївно, і нечесно. Коли йдеться про простоту, часто йдеться про фальшивість. Це від бажання бути почутим — і, як наслідок, готовність пожертвувати заради цього будь-чим: глибиною, стереоскопічністю, шершавістю оповіді. А врешті виходить, що жертвують саме правдивістю, життям як воно є.

Здається, я змалку любив сильні історії. Навіть якщо це був просто переказ сюжету фільму, найкраще — горору. Але йдеться не про «безсенсову і нещадну» різанину бензопилою, а щось на зразок майстерної «Ночі без кінця» Діна Кунца, де маніяк усю ніч женеться за жертвою. Такі історії треба переповідати з єдиноправильними акцентами, своєчасними паузами, точним інтонуванням; щоб дух забивало. Можливо, у книжки мене потягнуло якраз тому, що фільми дивилися всі, а мені хотілося ексклюзивніших історій. Щоб переказувати та й узагалі — як матеріал для опису світу. Потрібні були точні дзвінкі метафори. Попри те, що останнього слова я ще не знав.

Хоча впевнений, що на початках мені були потрібні книжки і для того, щоб сформувати образ розумника. Інтелектуала зі спальника. Мені подобалося транслювати вичитану деінде напругу, виливати на друзів відра саспенсу. Літній вечір, нарешті стає прохолодно, лавка біля під’їзду, всі втомлені, прибиті цілоденною спекою — і я в центрі, наче під софітами, починаю розказувати. Це було те, що допомагало виділятися. Те, що треба.

Сильні історії не обов’язково радісні, не обов’язково з гепі-ендом. Можливо, краще навіть без. Такі історії викликають тривалі переживання, крутять тебе зсередини, не скоро забуваються. Тому люблю трилери. Мене цікавить амбівалентність, незрозумілість, коли реально складно намацати правду і виставити оцінку подіям, персонажам, важко збагнути власні відчуття. І це ж продуктивно: лише тоді, коли ми стаємо на позицію, обираємо сторону, ми міцнішаєм.

Такі сюжети про недозрозумілість і тотальну непевність завжди більш-менш точно корелювали з моєю тривожністю. Більшість моїх «підвішених» питань добре віддзеркалювались у трилерній атмосфері: вона з дитинства була «моєю». Я часто не знав і не знаю, як правильно вчинити та що я про те чи те думаю. Доводиться вступати із собою в непрості діалоги.

Інші сильні історії — про злочини проти людства, гекатомби й антропологічні катастрофи. Я ходив у районну бібліотеку, читав там про Другу світову, Голокост. Ціпенів, коли в деталях дізнавався про масове винищення євреїв: і в Європі, і тут, у моєму Києві. Коли певні речі ну просто ніяк не вкладаються в голові — це справляє на мене сильне враження. Є книжка, де філософи і богослови думають про Шоа, називається «Поза межами розуміння». Оце воно.

Пригадую, у певний момент я став запеклим атеїстом, розповідав усім, що Біблія — це міфи та легенди давніх іудеїв (почув це визначення від дядька). Скидається, що це теж була історія про брак уваги, про доморощенну інтелектуальну провокацію. Хотілося говорити непопулярні речі — і спостерігати за ефектом, за реакціями слухачів.

Тепер, коли пишу, теж тримаю в голові подібну ціль: аби вчепило. Люблю тонке письмо, що грає з нюансами та йде вглиб, але також розумію, що цим деавтоматизувати сприйняття людей складно. Щоб зрозуміти і вчитатися, потрібен час, іноді — досить багато часу, і покласти його на повільне засвоєння готові одиниці. Тому, якщо пишу літературну критику, завжди намагаюся формулювати сильно. Аби звучало залізобетонно.

У мене були психологи, були стосунки з різними жінками, але врешті я дійшов до потреби добрих стосунків із собою. Тобто зараз також є психолог, є фантастична жінка, з якою хочу безкінечно сміятися та щоранку прокидатися, але також є я. Раніше не було. Бо егоцентризм геть не означає любові до себе, якраз навпаки.

Свідомо намагаюся товаришувати із собою, давати собі право на помилку; намагаюся жити, а не теоретизувати про те, як це слід робити. Важко воно. Дистанціююся від постійного й хворобливого бажання знаходити в усьому підтвердження своєї професійності. Від роботи винятково «у вічність», за чим, звісно ж, ховається старий добрий (а радше душний) перфекціонізм: типу або ніяк, або еталонно. Тобто це все ще історія про прийняття справжнього Жені та культивування любові до себе.

Не вигадувати образ, а жити тим, що є. І щодня точніше розуміти, що робити, куди податися і з ким. А якщо щось не моє — іти від цього, різко і без жалю. Принаймні я намагаюся так чинити. Вдається рідко, проте вдається.

Хочеться більше сміятися: і взагалі, і також із себе. Це вкрай потрібна терапевтична річ. І я це собі дозволяю. Хоча був період, коли прям дуже серйозно до себе ставився. Здавалося, що це така хороша рамка для дорослого тверезого життя: серйозне самосприйняття, коли послуговуєшся не емоціями, а головою; здавалося, що в такий спосіб я триматиму себе в правильних шорах.

Із часом відчув: воно не лише мене тримає, а й обмежує, не дає змоги подивитися на себе чесним поглядом і посміятися. Вчасно збити із себе ваговиту корону.

А взагалі добре почуття гумору просто обожнюю. У мене воно є, проте я заразом і патентований магістр драматизування. Справжній король.

Шукаю в собі здорового сміху. Не цинічного, а теплого. Був період, коли я будував стосунки з людьми на гострій іронії, так буває і зараз, але за нею складно розгледіти, що відбувається і відчувається насправді.

Наразі хочеться безпосереднього сміху: і з себе, і з життя. Так, іноді це не відповідає тому, що відбувається навколо. Скажімо, нашій війні. Але це також не означає, що сміхом можна лише знецінювати. Сміхом треба підтримувати. Найперше — себе.

Три цінності історії

Головне питання, яке сторітелер повинен ставити перед собою, перш ніж почне працювати з матеріалом: чи не витратить людина свій час даремно, прочитавши мою історію? Звісно, немає таких історій, які подобалися би геть усім (як немає двох однакових людей), але автор усе одно може знайти цю відповідь для себе.

Отже, які цінності можуть мати історії?

Інформаційна цінність: історія, яку ви розповіли, дає людині важливу інформацію. Скажімо, ви відвідали якусь країну, добряче побродили тамтешніми вуличками, відвідали цікаві локальні заклади, і тепер на основі цієї подорожі пишете історію: «Куди сходити в Перу, якщо у вас є три дні та 100 доларів у кишені». Така історія одразу задає експозицію: час і бюджетні обмеження. Це створює додаткову цінність для читача, адже одразу спрямовує його. Інформаційна цінність найчастіше працює через ЗМІ. Новини, які ми щодня споживаємо, дають нам картинку повсякденності[18], допомагають приймати рішення, знайомлять з інноваціями і загалом залишають нас у темі того, куди рухається світ. Звісно, це ідеальна картинка, адже багато нинішніх ЗМІ (не лише в Україні) замість широкої картини показують тільки сферу інтересів свого власника.

Емоційна цінність: людина через історію проживає власні почуття — сум, радість, сором, спокій і таке інше. Емоційну цінність найчастіше відтворюють у кінематографі й художній літературі[19], які в різний спосіб передають те саме. Кіно для цього використовує дію, і переживання героя ми бачимо через вчинок; література для цього має безліч художніх елементів, які можуть фокусуватися на внутрішньому світі героя та його роздумах про життя.

Естетична цінність: інформація та емоція можуть бути незрозумілими, але є відчуття, що це зроблено дуже красиво. У цьому сенсі найточнішою формою естетичної цінності є мистецтво. Тут можна пригадати епізод із французького фільму «1+1» (The Intouchables): обидва герої стоять у галереї перед білою картиною, на якій розбризкана червона фарба. Один з героїв здивовано каже іншому: «Десять тисяч євро за те, що в когось кров носом пішла?».

Хороші історії мають зазвичай хоча б одну цінність. Великі історії мають усі три: дають знання, переживання, а ще вони дуже красиві. Мені в цьому контексті відгукується книжка Ричарда Фленегана «Вузька стежка на далеку північ». Спробуйте, може, вона стане і вашим другом.

«Насамперед в історіях я знаходжу речі, які мені болять»

Історія Ольги Пахолок

Ольга Пахолок — лекторка, яка вчить, як читати, щоб писати. Цим її світ не обмежується. Вона багато років працювала у сфері реклами копірайтеркою, викладає сторітелінг, виховує французького бульдога, веде телеграм-канал про книжки та йогу. Крім того, в Олі є цікавий особистий досвід — понад десять років анорексії й супутніх харчових розладів. Це хвороба, яку часто сприймають не всерйоз, адже «дівчата постійно сидять на якихось дієтах і нічого не їдять». Мало де говорять про те, що анорексія займає перше місце у світі за кількістю смертей серед дівчат-підлітків. Оля поділилася уроками, винесеними зі свого досвіду харчових розладів, у матеріалі «Ти боїшся померти, але не так сильно, як набрати вагу»^{34}.

На Олину думку,

У дитинстві я кожне літо проводила з дідусем і бабусею на дачі. У шість років мені подарували годинник Casio на шкіряному ремінці. Я дивилася на нього й узагалі не тямила, котра година. Щоб таки зрозуміти, мені довелося вивчити таблицю множення на п’ять, тому що від цифри до цифри — п’ять секунд. Десять хвилин — це два помножене на п’ять і так далі. Пригадую, я перша у класі навчилася рахувати за таблицею множення лише для того, щоб знати, котра година. І навчив мене дідусь.

Це історія про те, як я уперше усвідомила час у житті. У дідуся з бабусею завжди були годинники вдома, їх не викидали. І завжди один цокав гучніше за інші, наче висів просто в моїй голові. Для мене досі час — це те, що потрібно зрозуміти, те, чого треба навчитися. Для цього часом потрібні інші люди. Добре, якщо вони не випадкові, а ті, хто тебе любить. У мене в цьому сенсі найріднішою людиною є дідусь, він відкрив мені час.

У цій історії багато символізму. Є фігура батька — дідуся, який усе вміє і знає. Є фігура стихії, яку ми не контролюємо, — час. Є фізичний елемент — годинник на шкіряному ремінці. І є героїня, тобто я, якій потрібно зрозуміти, як усе це працює. До речі, цей годинник був у мене десь до класу шостого, поки ремінець не стерся. Тоді я подумала, що мені потрібен новий годинник. Проте який там був новий, я не пам’ятаю, а отой Casio досі живе в моїх спогадах. Можливо, він навіть десь ще зберігся вдома у батьків.

Мій Всесвіт складається з подібних історій. Іноді це мікросюжети. Наприклад, був період, коли мій тато — колишній спортсмен — щороку перед святами оголошував усій сім’ї, що на Новий рік матиме на животі кубики. Тато обов’язково починав бігати, боксувати, робити якісь вправи. А тоді за кілька днів до Нового року виходив на кухню з голим торсом, але ніяких кубиків ми не бачили. По-доброму жартували, що подаруємо йому на Новий рік фломастери, якими він намалює собі прес — який захоче. Це наче досить банальна побутова історія, але вона насправді про шаблон краси, у який герой хоче вписатися. Кожна родина зіткана з таких-от сюжетів.

Я пропустила повз себе «Гаррі Поттера». Мала комплекс Герміони: мовляв, як можна читати Поттеріану, якщо досі список рекомендованої літератури з університету не прочитаний? Навчалася в Києво-Могилянській академії на соціології. Не скажу, що любила все соціологічне, але там були й справді круті речі, наприклад «Тотем і табу» Фройда чи «Протестантська етика і дух капіталізму» Вебера. Або це геніальне «Самогубство» Дюркгайма. Художка, однак, тоді була відсутня в моєму житті.

Поттера я послухала не так давно, уже коли мала достатній бекграунд у художній літературі. Його розбирає Дмитро Биков, про нього говорить Джордан Пітерсон — це потужні фільтри для мене. Увесь текст звучав для мене голосом Стівена Фрая. Деякі книжки я слухала на швидкості півтора чи навіть два, а тут узяла собі за правило слухати все на одиничці.

Це ж біблійна історія, євангеліє нашого часу. Для тих, хто не дуже хоче вриватися в читання великих текстів, таких як Біблія, є обхідна стежка — Поттеріана. Хлопчик народився в дивній сім’ї, його ніхто не розумів, у нього були проблеми з жінками, він мав дивних друзів, які йому допомагали. Усе як в Ісуса. Поттер також мав свого Іуду, який його то рятує, то ні. І врешті і той, і інший помирають, щоб згодом воскреснути.

Тобто виходить, що навіть сьогодні, коли історій багато, ми все одно бачимо знайомі робочі сюжети. Наприклад, історія Христа. Я для себе не так давно віднайшла особливий інтерес — метасюжети — фанатію від них, радію, як дитя, коли їх зчитую, хочу в них розбиратися й копатися. Це великі культуротворчі наративи — міфи про Христа, Будду, Мухаммеда, Одіссея та Ясона. Я взагалі прихильниця думки, що все це — та сама історія.

Насамперед в історіях я знаходжу речі, які мені болять. Коли я бачу, що хтось зламаний подібно до мене — це сильно відгукується. Якщо, до прикладу, хтось поламаний так, як моя мама — це відгукується по-іншому, але теж досить сильно.

Реакція впізнавання — це маленький шматочок дофаміну, який відколовся та пішов тобі у кров. Це наче з’їсти булочку — фізіологічне задоволення в організмі.

Люблю ловити історії людей з атмосфери. Скажімо, заходжу в якийсь заклад пообідати, маю лише півгодини. Поки чекаю замовлення, стає зрозуміло, що за сусіднім столиком сидять дві подруги, їхніх облич я не бачу, чую лише, як одна з них замовляє панакоту. За голосом їй близько шістдесяти. Спочатку вони розмовляли про кров’яний тиск, тоді про здоров’я рідних, далі про те, як вибирати біжутерію; згодом про каміння Сваровскі; про те, як одна з них схудла, через що їй тепер стало легше жити, а панакота — це саме те, що потрібно, коли ти на дієті. Це наче набір необов’язкових деталей, які насправді показують, яким є життя цих людей. Якщо пишеш історії — знайти ось таку правду можна лише тоді, коли взуєш чоботи та вийдеш у поле, щоб чути й бачити людей.

Щойно історія перестає боліти, вона випаровується. Це рай, який сам по собі не існує. Це ніби реклама, у якій показано сім’ю, де всі вже щасливі й доглянуті, а потім у гості прийшов пральний порошок і всі стали ще щасливішими та доглянутішими. Є відчуття, що так не буває, що тебе десь обманюють. Я не кажу, що варто спричиняти біль навмисно. Але ми народжуємося через великий біль, і якщо його немає, історія мало схожа на життя, ми в неї не віримо.

Мені близька думка, що коміки — найсумніші люди на світі. Це не обов’язкове правило, але точно — патерн, який я відчуваю на собі. Коли в житті багато болю (неважливо, звідкіля він, чи сама його спричинила, чи він десь трапився), сміятися — це профілактика самогубства. Якби я цього не робила, думаю, жилося би досить кепсько. Буває так боляче, що аж хочеться плакати. Пожартувала про це, і ніби насипала трохи знеболювального на ранку. Хоча іноді треба просто поплакати. Коміки якраз і перебувають між цими двома світами — сміху і болю. А найкрутіші коміки знаходять між ними зв’язок. У моїй сім’ї, напевно, важко було б вижити без гумору. Тато зі своїм характером, мама зі своїм, ще троє дітей. Коли всі ці люди збираються разом і сміються із себе — стає трохи легше. І це той клей, який усіх тримає. Його ще іноді називають «спільна історія».

Внутрішні війни

У хорошій історії має бути ворог. З ним пов’язане найбільше напруження в оповіді, і це є ласим моментом для читача. Ворог перешкоджає герою досягнути бажаного чи загрожує його безпеці. У Гаррі Поттера був Волдеморт, у гобітів — Саурон, у Яви Реня і Павлуші Завгороднього — Книш і Бурмило, у Вінні-Пуха — бджоли. Коли ворога перемагають, порушується баланс між порядком і хаосом. Звісно, це знайомі нам сценарії розвитку сюжету, у яких багато що зводиться до боротьби та зміни, яка стається після бійки між персонажами.

У житті не все так очевидно, і часто ворог не надто помітний. Він ховається серед дрібних побутових справ і звичок. Скажімо, лінь — це ворог, що стоїть на заваді стрункого тіла. Прокрастинація перешкоджає нам планувати і вчасно здавати проекти. Брехня віддаляє людину від спокійного життя, яке вона могла б мати, якби не обманювала. Слабкість духу дає іншим простір для маніпуляцій. Соціальні стереотипи продукують сексизм, расизм і багато інших «измів», що створюють напруження всередині та зовні. Крім того, ще є хвороби тіла і психічні розлади, які ведуть до саморуйнування. Треба бути дуже уважним до себе, не кажучи вже про інших людей, щоб вчасно помітити тріщину й залатати її.[20]

Уявіть, що ви стоїте в магазині біля вітрини з випічкою і думаєте, чим би себе потішити ввечері. Раптом до вас підходить літня жінка й каже: «Дитинко, глянь, які прищі в тебе. Візьми краще бананчик, більше користі». Усе б нічого, якби такі випадки не стали «нормою» для нашої культури: нам радять «як краще» і вдома, і на роботі, і навіть у дружньому колі. Ворог у подібних історіях криється в тому, що люди проектують власну потребу на піклування про когось іншого. Якщо з цим ворогом не попрацювати, він може добряче отруїти побут.

Коли розповідаємо історії про своїх ворогів, ми не лише знайомимося з ними віч-на-віч, а й отримуємо знання про себе. Осмислюючи ці знання, ми можемо впливати на факти, з яких вони складаються, та через них змінювати своє життя. Перемагаючи цих ворогів, ми здобуваємо цінний досвід, який може знадобитися іншим людям. Також завдяки цьому ми вчимося бачити те, що болить іншим людям. Бачити та чути інших для сторітелера не менш важливо, ніж бачити та чути себе. Як казала Туве Янсон вустами малечі Мумі-Троля: «Однаково важливо знати дві речі: як бути самому і як бути з іншими».

Червона машинка проти мільйонного бізнесу

Історія Іллі Полудьонного

Ілля Полудьонний — сертифікований гештальт-терапевт і співзасновник сервісу психотерапії онлайн treatfield.com. Займається популяризацією психотерапії в Україні, пише колонки для онлайн-медіа, виступає з цією темою публічно. Ілля вміє подавати складні психологічні питання просто і цікаво завдяки простим життєвим історіям, знайомим багатьом. Ми говоримо про дитинство як основу всього, а також про різний, але насправді схожий біль людей.

На думку Іллі,

У мене досить багато спогадів з дитинства. Це якісь короткі спалахи пам’яті — гості, музика перед сном, прогулянка в лісі. У цей момент мама просить мене тихо поводитися і вказує рукою на водойму, біля якої пасеться стадо оленів. Моє дитинство пройшло в Тольятті, тож багато спогадів у мене родом звідтіля. Мама працювала в театрі. Одного разу я вибіг на сцену під час вистави та крикнув, що це моя мама щойно грала. Мене вивели зі сцени за вухо, було боляче, я плакав. А публіка, до речі, аплодувала. Це теплий спогад про маму, якої я в той період дуже прагнув, і ще про знайомство з образою. Нині розумію, що дитинство — це основа, на якій я виріс. Там коріння всього, що в мені зараз проросло.

Я знав, що стану психологом уже у восьмому класі. Мама сильно вигорала на роботі. Тепер я розумію, як для неї було важливо все, що вона робила. Не отримуючи достатньо грошей, вона була змушена піти з театру на роботу, яку ніколи не любила. Напевно, вона сподівалася тоді, що я буду цінувати та зрозумію її кроки. Але у дванадцять-тринадцять років мислиш іншими категоріями. Згодом я почав шукати відповідь на питання «Чому ми так часто сваримося?». Я вивчав поведінку людей, читав книжки, досліджував, пробував щось пояснювати, насамперед собі. Заглиблювався, словом. Ці пошуки з роками привели мене в психотерапію. Нині в нас із мамою класні стосунки, вона також освоїла фах психотерапевта. Їй хотілося глибше осмислити ті речі, які вона пережила. Це допомогло їй багато в чому, зокрема і залишитися на плаву. Зустріч з болем часто веде людину в цьому напрямку.

Я ріс без батька, тож не було змоги побачити себе в дзеркалі з цього боку. Розумів, як відбувається становлення жінки на прикладі мами, але цікавив також чоловічий досвід. Зараз у мені відгукуються чесні історії чоловіків, у яких вони говорять про свої проблеми відверто, без страху і сорому. Я досить часто впізнаю себе в їхніх переживаннях.

Варто розуміти, що ми живемо у світі проекції і в будь-яку історію інтегруємо щось своє. Зараз мені, наприклад, цікава кар’єра людей, бо етап у житті якраз такий. Я люблю історії про людей, мені цікаво, з чого все починалося, цікаві кризи та як їх долали. Надихають біографії, скажімо, Стіва Джобса, якого всі звикли бачити на постаменті. Цікаво бачити в ньому звичайну людину зі своїми страхами й заморочками.

Любив читати «Пригоди Тома Сойєра». Це також досвід дорослішання, обрамлений романтизмом. Уся моя юність ховається за романтизацією, мабуть, це захисна реакція, яка відгороджувала мене від болю. Він може бути від чого завгодно. Згадується фраза Оскара Вайлда: «У житті людини лише дві справжні трагедії — не отримати бажане та отримати». Чи можу я цьому опиратися? Якщо романтизм — лише відтінок, який дозволяє мені відчувати менше гіркоти — чому ні?

Для мене важливий контакт, я насамперед звертаю на це увагу. Коли людина востаннє була із собою? Не літала десь у тривогах, не думала про завтра. А коли була з коханою людиною, коли бачила її і чула? Увімкненість у себе, в іншого, у момент — це буття в чистому вигляді.

Приклад, який для мене добре ілюструє момент близькості, — це трактування кінцівки стрічки «Вбити Білла» (обережно, спойлер, перегорніть сторінку, якщо не бачили фільму, але плануєте). Здається, що нам показують банальну історію помсти. Адже глядачам подобається, коли у фіналі поганців покарано, а хороші перемагають. Але насправді це історія про прощення.

Беатрікс не вбила Білла. Наприкінці фільму, коли героїня Уми Турман завдає «удар смерті», вона ніби пропонує йому гру: «Давай я зроблю вигляд, що вбиваю тебе, а ти зроби вигляд, що загинув. Відпусти мене. Відпусти нас». Білл підігрує, бо любить її. А Беатрікс хоче стати матір’ю, а не бути вбивцею.

Тарантіно геній. Він залишив багато підказок протягом фільму. Але найголовніша з них — ім'я актора Девіда Керрадайна в титрах не перекреслено, на відміну від імен усіх акторів, які грали вбитих персонажів зі списку Беатрікс. Це історія про неймовірну трансформацію людей. Убивці, ставши батьками, проявляються зовсім з іншого боку. Насправді ми бачимо щасливу кінцівку фільму, імовірність якої була близькою до нуля. Беатрікс і Білл виконали величезну роботу над собою. Мене це досі вражає.

Юнг і його послідовники вважали, що людина не прийшла на світ, аби бути щасливою. Вона прийшла, щоб знайти сенс. У цій ідеї страждання неминуче, і це єдиний спосіб пізнати себе. Життя починається з утрати зони комфорту, у якій було так добре дев’ять місяців. Далі — незрозумілість. Не хочу звучати фатально, але в нас немає шансу оминути цього шляху. Звісно, можна відтерміновувати це знайомство, знаходити різні знеболювальні чи заспокійливі для душі, але згодом так чи так доведеться за все заплатити.

Якщо спостерігати за мозком дитини, яка втратила улюблену червону машинку, і за мозком дорослого, який втратив мільйонний бізнес, то інтенсивність реакцій загалом буде схожою. Ніхто не може судити про величину болю іншої людини, крім цієї людини. Коли осмислюєш свій біль, це веде до нового рівня, але там теж буде біль, просто інший. Те саме і зі щастям.

Що співають ваші читачі?

У медійному просторі часто вживають маркетинговий термін «цільова аудиторія». Він позначає групу людей, що споживає певний продукт. Скажімо, ви написали книжку і хочете продати її видавництву. Видавець цілком резонно запитає, якою є ваша цільова аудиторія. Вивчення ЦА допомагає краще просувати товари та послуги, адже очевидно, що ніхто не хоче вкладати гроші в незрозумілість. Але сьогодні «цільова аудиторія» — термін трохи застарілий, хоча б тому, що інформації у світі надто багато, доступ до неї відкритий, а ми всі дуже різні — культурно, економічно, психологічно, — щоб нас можна було узагальнити в якийсь портрет, ефективний для всіх.

Ярослав Сердюк, стратегічний директор у рекламній агенції Banda Agency (які виграли для України «Каннського Лева» у 2018 році), писав з цього приводу:

Знаючи факти із життя вашого читача або читачки, ви можете будувати з ними особисті стосунки. Ви знатимете, що їх засмучує, що веселить, від чого їм боляче, а від чого радісно. Звісно, тут не обійдешся шаблонними описами: «Оля, 25 років, родом з Києва, любить сучасну українську музику, двічі на рік летить у відпустку». Знань у цьому описі жодних. Щоб знайти реальні факти із життя, потрібно, як розповідала у своїй історії Оля Пахолок, «взувати чоботи і йти в поле». Пригадую, якось я зайшов у книгарню, щоб ознайомитися з новинками. Блукаючи серед стелажів, я почув, як у мене за спиною дівчина запитала в консультантки: «У вас є Марк Лівін?». Консультантка вказала пальцем на мене: «Ось же він»[21]. Наступні хвилин десять ми спілкувалися з цією дівчиною, я розпитував, хто вона та чим займається, які має плани на життя і чому купує українських авторів.

Одне з перших завдань, яке повинен для себе виконати автор, — це дати відповідь на два запитання: «для чого я пишу?» і «для кого я пишу?».

Відповідь на перше — індивідуальна. Але знайти її — це перестати бодай на якийсь час сумніватися у власному занятті. Формулювати потрібно максимально конкретно, уникаючи відповідей типу: «я пишу, тому що не можу не писати» або «я отримую задоволення від роботи з текстом». Це може бути правдою, але щоб ефективніше працювати, потрібно знайти щось ще, крім бажання отримувати чуттєву насолоду від роботи з текстом. Зі свого досвіду скажу, праця автора буває важкою, буває навіть нестерпною і гидкою, а іноді взагалі не хочеться нічого робити. Але за спиною має бути потужний мотив служіння, по-перше, щоб не перетворити текст на дзеркальце, через яке без кінця розглядаєш власну красу чи хижість, і по-друге, щоб не кидати заняття, коли буває складно чи щось не вдається. Якщо ви зробили історію професією — майстерність доведеться відточувати роками, розуміючи, як це працює. Я на досвіді переконався, що найбільше знань якраз ховається в моментах, коли мені непросто.

З відповіддю на друге питання трохи простіше. Маєте людину, на яку схожі, якій хотіли б допомагати? Яка радо відгукується на вашу творчість, пише коментарі, ставить лайки? Покличте її на сніданок і через дружню бесіду спробуйте дізнатися більше фактів про неї. Найголовніше — деталі. Ось, наприклад, яким може бути «портрет читача» після вашої зустрічі.

Це лише фрагмент знайомства з людиною, у якому можна прочитати десяток історій. Що більше часу ви проводитимете з нею (не лише особисто), то точніше формулюватимете те, що її хвилює, і то швидшими будуть темпи вашого росту, адже ми чуємо в інших себе і бачимо в інших себе. І відповім на питання, для чого знати, яку пісню співають ваші читачі, — щоб якось заспівати її разом. Кайфу від цього більше[22].

Сумні, веселі, злі, щасливі

Історія Катерини Бабкіної

Катерина Бабкіна — українська письменниця, поетка, сценаристка, перекладачка. Написала чотири поетичні збірки, три збірки оповідань, роман і дві дитячі повісті. Читає курси й інтенсиви для тих, хто хоче написати книжку чи просто хоче писати. Катя навчалася на Міжнародній письменницькій програмі в Айові, багато подорожує. А ще взяла з притулку собаку Равчика, у якого є свій телеграм-канал.

На думку Каті,

Перша історія, яку я можу пригадати, пов’язана з Чорнобилем. Ми зі старшим двоюрідним братом бавилися конструктором на підлозі. Це була середина або кінець літа, можливо, осінь. Мама подзвонила з роботи на домашній телефон, бабуся довго «ойкала», обговорюючи події. Далі вона мочила штори й розвішувала їх, мовляв, це допоможе від радіації. Бабуся була вже старша, їй не так просто це давалося, вона бідкалася і злостилася. Згодом дала нам якісь таблетки. Пам’ятаю, що брат почав будувати «реактор» з конструктора і пояснювати мені про катастрофу. Не знаю, коли саме інформація про Чорнобиль дійшла до Івано-Франківська, але мені було трохи більше року на той час.

Цю ситуацію запам’ятала як набір деталей. Напевно, я це емоційно сприйняла. Дідусь і бабуся постійно розповідали братові про війну, мені також, але пізніше. Я могла відреагувати на слово «вибух». Брат теж пам’ятає цю історію. Також у мене є відчуття знерухомлення — очевидно, я ще не добре ходила. Пам’ятаю, що й де стояло і як бабуся лізла через стіл на підвіконня, щоб зняти штори.

Інший спогад — про подвір’я військової частини між двома двоповерховими будинками. На мотузках над газоном сушилася білизна. Я бавилася з дівчатами після дощу. Мені було роки три, а дівчатам десь по чотири-п’ять. Ми знайшли дошки від ящиків, схожі на лопатки, якими було прикольно загрібати багнюку вздовж бордюру. І вирішили кинути цю багнюку в білизну. Я боялася, що то висять підковдри моєї бабусі, але дівчата сказали, що вони не її, і це мені видалося достатньою причиною, чому кидати можна. Ми жбурляли багнюку, і це було весело, а потім виявилося, що білизна все-таки наша. Тоді мені здавалося, що проблема не в тому, кидати чи ні, а в тому, що у своє не можна, а в чуже — норм.

Я навчена перевіряти інформацію. Часто бачу неправду в постах на фейсбуці, у журналістських матеріалах чи художніх книжках. Навіть дрібні сюжетні невідповідності. У нонфікшені я іноді зустрічаю речі, що викликають у мене сумнів чи недовіру. Таким є процес самоосвіти. Якщо так стається, я шукаю джерела інформації, перевіряю їхню достовірність. Часто буває, що мої сумніви були даремними. Але це стане зрозуміло, лише коли перевірю. Мені здається, що в сучасному світі тільки так і треба ставитися до інформації.

Намагаюся якнайретельніше досліджувати теми, про які говорю у своїх книжках. Якщо це художка — спілкуюся з людьми, що пережили досвід, важливий для мого тексту. Наприклад, якщо мій герой — підліток, спілкуюся з підлітком, якщо людина, яка пережила рак, — шукаю таку і ставлю їй запитання. Також читаю інтерв’ю, матеріали про схожі проблеми і явища, за можливості різними мовами та з різних точок зору. Це мій журналістський бекграунд, який допомагає.

У романі «Соня» хлопчик з батьком їздили на лижах і провалилися під лід у маленький викопаний ставок. Батько допоміг малому під водою зняти важкі лижі і взуття та скинути куртку, щоб не тягнула на дно. Лід був тонкий, вони постійно різалися об нього, він кришився під ними, і вони не могли ніяк дістатися твердої поверхні. Врешті батько пішов на дно, а хлопчик вижив. За сюжетом книжки його знайшли й витягли через дві години. Я колись про це прочитала в журналістському матеріалі. Тож помістила ці знання у книжку, не перевіривши інформації. Людина не виживе, якщо проведе більш ніж п’ять-вісім хвилин у воді з нульовою температурою. Але на це мені вказали критики, уже коли книжка вийшла і стала популярною. Було дуже незручно.

В історіях завжди звертаю увагу на емоційність, несподіваність сюжетних ходів, реалістичність — коли герої поводяться природно і немає відчуття штучності. Інколи автор чи авторка намагаються досягти ефекту несподіванки завдяки тому, як герой щось робить, думає чи каже, але при цьому ці дії не вписуються в загальну логіку оповіді, сетингу чи світу, тому характер персонажа здається несправжнім. У такі моменти читач втрачає довіру, бо його обманюють.

Ще я люблю в історіях життєствердність. Вони можуть бути сумні або трагічні, але розказані й подані в такий спосіб, що після них хочеться жити. Також я завжди ціную нову інформацію, якою можу скористатися.

З історії я хочу отримати емоцію. Сприймати будь-який досвід, як на мене, неможливо без цього. Так влаштовані люди. Емоції мають бути справжніми та сильними. У своїх історіях я намагаюся давати людям досвід, який містить цілий комплекс почуттів. Для цього потрібні глибокі реалістичні ситуації, у яких можна одночасно відчувати і сум, і радість, і горе, і щастя, залежно від пережитого досвіду.

Своїх героїв я конструюю, покладаючись на попередню взаємодію з людьми, з текстами, з подіями. Усе це складається в потрібний контекст, через який читачеві простіше впізнати та пізнати себе. Історії я теж конструюю. Історія має бути максимально виразною, емоційною, багатою, акцентованою, з висновками і досвідом, до яких прийшов читач. У цьому і полягає робота письменника.

Усі читачі роблять з історії якісь висновки. Мені здається, що все написане потрібне саме для цього. Колись одна журналістка написала, що моя книжка «Лілу після тебе» — це ода одностатевому коханню. Я здивувалася, адже, на мою думку, це було дуже далеко і від оди, і від одностатевого кохання.

Багаж досвіду впливає на сприйняття тексту. Багато дорослих людей, прочитавши мою книжку «Шапочка і кит», подумали, що хлопчик наприкінці помер. На них впливає досвід шаблонних символів: якщо хлопчик полетів на рибі в небо, значить це смерть. Хоча в книжці прямим текстом написано, що хлопчик знає про власне одужання, знає про школу й басейн, у які піде. Але оскільки є небо та риба, значить він помер. У дітей інше сприйняття, вони здебільшого переконані, що Шапочка одужав, бо там це, зрештою, синюватим по білому написано. На них не тисне жоден зайвий символізм.

Що вуха чують?

Уміння активно слухати — робочий інструмент сторітелера, через який досягається глибина історії. Ми — це те, що ми їмо, що ми думаємо, що ми бачимо і, за цією самою логікою, ми те, що ми чуємо (пробачте за надмірне «микання»). Складно заперечити таку послідовність. Їжа визначає стан тіла, думки — стан психіки, а розмова — стан культури. Якщо бути уважним і послухати, про що говорять люди, можна почути те, що їх хвилює.

Ці переживання часто не висловлені прямо, буває, люди ховають їх чи навіть соромляться. Але вони завжди певним чином уплетені в життєві сюжети. Спадає на думку теза, яку приписують Зиґмунду Фройду: «Той, кому не вистачає сексу, говорить про секс, голодний — про їжу, бідний — про гроші, а банкіри говорять про мораль». Отже, щоб знайти історію (чи розпізнати ворога), потрібно послухати, про що говорить людина.

Цей досвід може розширити інша думка: «А що, як цінність розмови визначається не тим, що говорить людина, а тим, як я це розумію?». Інтуїтивно мені завжди хочеться оцінити бесіду, покладаючись на особистий досвід. У такому разі я часто приймаю рішення за такою схемою:

Один із засновників гуманістичної психології Карл Роджерс разом із колегою Річардом Фарсоном написав 1957 року книжку «Активне слухання» (Active Listening)^{36}. Під навичкою «активно слухати» вони мали на увазі техніку, яка допомагатиме психотерапевтам у роботі з клієнтами[23]. Також її можна використовувати для вирішення конфліктних ситуацій, у консультуванні і навчанні. «Більшість із нас не вміє слухати, — писав Роджерс, — слухати небезпечно. По-перше, для цього потрібна мужність. А нам її іноді бракує».

Щоб глибше розуміти одне одного, він запропонував читачам одну вправу: «Зупиніть дискусію на мить і використайте таке правило: кожен може говорити за себе лише після того, як перекаже думки та переконання попереднього промовця йому самому. [...] Звучить просто, авжеж? Та якщо спробуєте, то побачите, що це одна з найскладніших речей, які ви будь-коли намагалися робити. Якщо ви справді настільки розумієте людину, якщо хочете увійти в її особистий світ і побачити життя її очима, ви самі ризикуєте змінитись. Світогляд співрозмовника може вплинути на ваші погляди та особистість. Ризик таких змін до смерті лякає більшість із нас»^{37}.

Я використовую цю вправу у роботі зі студентами. У них є завдання — тридцять хвилин розмовляти одне з одним. Спочатку одна людина запитує, інша відповідає, потім навпаки. Протягом цього часу вони мають дізнатися по одній історії з життя одне одного. Ця історія обов’язково повинна будуватися на фактах. Тоді студенти мають переказати ці історії групі, проходячи перевірку фактів на достовірність. Вони ніби запитують: «Я правильно все зрозумів(-ла)?». Крім того, це нагода навчитися ставити питання та чути відповіді. Якщо їх немає — уточнювати, знову і знову, аж поки не буде потрібного результату.

Допомагає, якщо... / Шкодить, якщо...

фокусуватися / не слухати, тривожитися чимось іншим

слухати до кінця / постійно перебивати

коректно реагувати / позіхати, відволікатися, висловлювати упередження

розкривати тему через уточнення / пропускати повз вуха важливе

запитувати, чи правильно ви зрозуміли людину / давати власні оцінки чужим діям, коли про це не домовлялися

Іноді щоб зрозуміти, що саме має на увазі співрозмовник, потрібно витратити досить багато часу. Є дослідження, у якому з’ясували, що люди зазвичай відчувають більше, ніж можуть висловити словами^{38}. Частково так стається тому, що людина здатна відчувати кілька емоцій одночасно. При цьому вони можуть бути протилежні як за своєю природою, так і за формою вираження (фізичні рухи, жести, міміка). Наприклад, існують змішані емоції (коли одночасно активуються дві протилежні емоції), мета-емоції (наприклад, коли людина переживає почуття провини через те, що раділа нещастю інших) та складні емоції[24] (естетичне задоволення, захоплення чимось). Додайте ще соціальні шаблони того, хто слухає, і стане трохи зрозуміліше, чому нам буває так важко порозумітися.

Але якщо навчитися слухати відкрито, без оцінок і осуджень, прийняти весь досвід людини, яка говорить, можна побачити неймовірні речі: радість, сум, щастя, горе, абсурд задоволення та багато іншого. А найважливіше, що з часом у всьому цьому ви також зможете побачити себе.

Емпатія, що долає століття

Історія Володимира Єрмоленка

Володимир Єрмоленко — український філософ і письменник, доктор політичних студій (Париж). Автор збірки есеїв «Далекі близькі», роману «Ловець океану», лауреат премії імені Юрія Шевельова за найкращу книжку есеїстики «Плинні ідеології», яка досліджує історію ідей, що ширилися Європою у ХІХ–ХХ століттях. Ось, мабуть, найточніше визначення манери письма Володимира з усіх, що мені траплялися: «Про відомих людей, як про сусідів. Без сантиметрового шару пилу».

На думку Володимира,

Мої перші спогади починаються десь у три-чотири роки. Батьки брали мене відпочивати в село Пухівка на березі Десни. Ця річка рухається, немов змія — звиваючись, вона залишає за собою піщані мілини то з одного боку, то з другого. На початку 80-х ми «ходили» через річку. Для переправи існував або державний пором, або дідусь з човном. Він за всю дорогу казав лише два слова: «паєхалі» та «прієхалі». У моїй уяві це геть міфічний персонаж, який доставляє тебе з одного берега на інший. Досі пам’ятаю запах бензину від його моторки, а ще піщані коси.

Пам’ятаю, як ми з татом гуляли і він мені розповідав, що невдовзі опублікує нову книжку. У радянські часи публікація — це було щось дуже серйозне. За неї татові мали заплатити тисячу рублів. Це були великі гроші. Також пригадую, як одного ранку в мене хотіли увіпхати манну кашу, а мені це не подобалося, я пручався. Врешті вирвався та побіг, не дивлячись під ноги, вдарився головою об якийсь шлагбаум і розбив голову. Мене повезли в лікарню дорогою, яка вела від Пухівки до Броварів. Вона була фантастично цікавою, дерева обабіч дороги перетиналися гілками та утворювали щось схоже на стрілчасту арку. Це було дуже красиво.

Нині я не вважаю власне дитинство райським періодом. У той час я почувався невпевненим і закомплексованим. Суму за дитинством також не мав. Якесь відлуння ностальгії трохи мене наздогнало, коли я почав втрачати близьких людей — бабусь і дідусів, потім друзів. У молодості я досить швидко обривав контакти з людьми, був завернутим уперед. Сьогодні мені 39, до цього моменту я встиг обрости стосунками з людьми, у якийсь момент вони можуть закінчуватися. Ось тут і починається ностальгія.

У 90-ті я слухав арт-рок 70-х і почувався білою вороною. У мене були інші книжки, інші розваги. Від 13 до 16 років я складав щотижневий музичний рейтинг у зошиті. Два альбоми в ньому були поза конкуренцією — Jesus Christ Superstar Ендрю Ллойда Веббера і Тіма Райса та The Wall від Pink Floyd. Також я слухав Пітера Гебріела з Genesis, гурт YES. Я належав до покоління тих, хто вважав, що в 1974 році музика закінчилася.

Наша сім’я не була багатою. Коли батьки купили двокасетний Panasonic — це стало важливою подією в моєму житті. У той період існувало три точки, де у просунутих чуваків можна було придбати або хороший вініл, який вони переписували на касети, або вже диски. Перша точка була на виході з метро Льва Толстого, друга — біля КПІ, третя на Петрівці (тепер Почайна). Я мав друга, з яким ми були на одній хвилі. Серед решти знайомих я почувався комфортно, але «своїм» для мене був тільки цей хлопець. Мабуть, у той період у мені було багато невпевненості, я не вмів подобатися дівчатам.

Усе змінила Могилянка. Коли я хотів вступити туди, мені здавалося, що це елітарний клуб, що там одні генії. На першому курсі я зустрів з десяток людей, які слухали ту саму музику, читали ті самі книжки. Раніше всі ці люди були розкидані по різних точках, а доступу до швидких комунікацій тоді не було. Люди часто могли почуватися одинаками у своїх інтересах. А тут ми всі зібралися разом. Це була історія про прийняття, після якої зникло відчуття, що я якийсь не такий.

Кілька років тому ми їздили з проектом «Восток-SOS» по прифронтових містечках. У Луганській області потрапили в селище, що лежить між лініями зіткнення, але активних бойових дій там не було. Повз нас проїздила дівчинка на велосипеді, яка не трималася руками за кермо, підставивши обличчя сонцю. Для мене це був прояв щастя в непростому середовищі.

Загалом я більше філософ, ніж літератор. Для мене історія — це спосіб переживання сенсів. Після кожного прочитаного роману я запитую себе: «Про що він?». У цьому сенсі мене не дуже цікавлять детективи, які захоплюють просто як історія, але не дають глибини розуміння, якою є людина, яким є кохання, якими є українці і так далі. Якщо художню книжку можна залити якимось еліксиром, що проявить головне — для мене вона важлива.

Наприклад, роман Маркеса «Кохання під час холери» — історія про те, як усе життя кохати одну жінку. Для мене це щось неймовірне! Я не претендую на остаточне тлумачення цього тексту і, можливо, мої трактування протилежні до того, що насправді хотів сказати автор, але для мене важливо, коли історія несе певне повідомлення. Мене цікавлять історії, що відбулися з кимось колись давно. Саме тому я писав «Далекі близькі», які досліджують людські обличчя Ґарі, Гофмана, Флобера, Казанови та інших, саме тому я писав «Одіссею» навпаки.

Досліджуючи авторів минулого, я знаходжу там багато цікавого. Зараз працюю над новою книжкою, досліджуючи XVII століття. Там багато сюжетів про ерос, про емоції, про кохання. Наприклад, була така авторка — Мадам де Лафаєтт, яка написала роман «Принцеса Клевська». Це історія про кохання між двома людьми, які жодного разу не залишалися наодинці. Жінка заміжня, на фоні — придворне життя. Усі стосунки розвиваються публічно, інтимності не існує. Не маючи змоги комунікувати особисто, ці двоє закоханих спілкуються через речі.

З одного боку, це сумно, адже ці люди колись не мали інтимного життя. З другого боку, це пояснює нам, якими є людські почуття. Закохані знаходять обхідні шляхи і здатні вдихнути життя в те, що його не має. Для епохи, що була до народження інтимності, любов — це питання стосунків із кимось далеким. Людину або одружували з кимось (відповідно, шлюб — це довге наближення одне до одного), або людина закохувалася у когось недоступного чи об’єкт її кохання помирав. Нині ми живемо в епоху культу близькості, це дуже цінно. Подібні історії дають мені абсолютно новий досвід, не схожий на мій. Мене це найбільше вставляє.

Історія — це не тільки про травми, хоча українська культура сфокусована на цьому. Є насправді два полюси історії — це травми і задоволення. Історія може народжуватися не лише від того, що дуже погано. Від того, що дуже добре — також. Насправді мистецтво життя — це пізнавати і те, і інше. Якщо не відчував болю, не зможеш співчувати. Але коли я читаю мемуари українських дисидентів — це не зовсім травми. Це трагедії. Травма — це коли зламав, але воно загоїлося, і йдеш далі. А тут реальне поранення, що не гоїться. Я ще не знаю, як українцям із цим працювати.

Сюжет для мене — не найголовніше. Найголовніше — атмосфера тексту. У цьому сенсі книжка з неймовірним сюжетом, після якої залишається присмак поганої кави, — не моє. Також важливою є емпатія. У книжці «Далекі близькі» я намагався зробити так, щоб люди XXI століття співпереживали тим, хто жив у XVIII. А в «Ловці океану» хотів показати атмосферу примирення з близькою людиною, а в ширшому сенсі — відчуття нашої скінченності. Зараз я працюю над книжкою про Україну англійською мовою і хочу, щоб люди у світі співпереживали нам.

Звідкіля вони знають?

Коли ми активно слухаємо (себе та інших), рано чи пізно з-поміж шуму починаємо виловлювати важливі речі — правду, яка хвилює людей. Момент знайомства з правдою називається інсайтом. Цей термін спочатку використовували у психології під час роботи психотерапевта й пацієнта, щоб позначати осяяння, які ведуть людину до кращого розуміння себе, світу, природи речей.

Наприклад, одна моя знайома завжди хотіла писати й мала до цього очевидний хист, але постійно сумнівалася у своїх уміннях. Це не дозволяло їй розвиватися у роботі з текстом. Вона швидко вигорала на роботах, які не давали їй задоволення (адже вона займалася не тим, чим хотіла). Після чергового вигорання дівчина вирішила звернутися до психотерапевта. Серед історій її минулого знайшовся сюжет про університетську викладачку, яка, крім самого тексту, критикувала особистість дівчини. «Ти навіть історію завершити нормально не можеш». Через нерозуміння, що таке критика, а що — особисте ставлення та образи, дівчина замикалася і в якийсь момент робота з текстом у неї почала асоціюватися зі стресом. Відбудувавши цей логічний ланцюг, за певний період вона змогла змінити своє ставлення і тепер щаслива, бо нарешті займається тим, що любить (не варто сподіватися, що це працює так просто, для справжнього осяяння іноді потрібні роки роботи над собою)[25].

Інсайт сьогодні використовується далеко за межами психотерапії, наприклад, у маркетингу та рекламі. Щоб зрозуміти людей, бренди та медіа вивчають їхній спосіб життя, звички, потреби, страхи, знаходячи в усьому цьому точки перетину, через які можна заговорити до людини її мовою, викликати емоції та спрямувати їх на свій бренд. Скажімо, вам чотирнадцять років. Ви дивитеся улюблений серіал, у якому просто зараз відбувається гучна еротична сцена. І тут у кімнату заходить мама. Це саме той незручний момент, який траплявся із сотнями тисяч підлітків. Телеканал HBO побудував на цьому рекламну кампанію своєї послуги HBO GO, через яку можна дивитися найкращі шоу каналу на смартфоні чи планшеті.

У житті інсайти допомагають долати відстані та знаходити спільність між людьми. Слухаючи розповіді знайомих, друзів, колег, ми часто думаємо: «зі мною теж таке було». Наприклад, увечері я приходжу додому й вирішую подивитися якийсь фільм. Я читаю десятки відгуків, тоді прошу у друзів рекомендації, але врешті, стомившись шукати та обирати, вмикаю стрічку, яку вже колись бачив. Або, скажімо, роблю собі чай. Спочатку він надто гарячий, тож я відставляю чашку, та згадую про неї аж через кілька годин, коли чай уже охолонув.

У цьому сенсі що краще ви знаєте свого читача, то більше цікавих і цінних історій можете йому розповісти. Одного разу я прокинувся серед ночі, тому що хтось із моїх сусідів гучно слухав музику. Звідкіля саме лунає звук, зрозуміти було не так просто, тож я одягнув свій рожевий халат і пішов поверхами шукати джерело мого занепокоєння (уявляю здивування консьєржа, який в екрані монітора міг бачити дивного хлопця в халаті, який блукав поверхами, мов примара, іноді зупиняючись під дверима квартир, щоб послухати, що там відбувається). Через десять хвилин я знайшов того самого сусіда і з другої спроби (спочатку він не відчинив) ввічливо пояснив, що люблю Bonobo, але волію слухати його вдень.

Добряче відіспавшись після нічної пригоди, вранці я подумав: «Як узагалі законно діяти в цьому випадку? Що саме можна вважати шумом, якою є його норма, на котрий закон посилатися в розмові та як діяти, коли людина не чує мого прохання?». Тоді я припустив, що «більшість моїх читачів неодмінно хоча б раз просили сусідів поводитися тихіше». На основі цього інсайту ми зробили історію: «Тихі години: до котрої можна шуміти вдома», помістивши в неї не лише гучну музику, а й ремонт і застілля. На момент написання книжки понад шістдесят тисяч людей прочитали цей текст.

Коли ми знаходимо цінний інсайт та озвучуємо його, інші люди впізнають досвід і можуть його пережити. Це те, що у сфері медіа та реклами часом позначають терміном «тригер»[26]. За визначенням словника Мерріам-Вебстер^{39}, це щось, що діє за принципом пускового гачка, ініціюючи процес реакції. Згадайте себе за читанням книжки. Коли ви бачите в ній те, що вам відгукується, усередині вас починається розмова. Ви пригадуєте схожий досвід, іноді можете подумати: «Це правда» або захотіти підкреслити те, що вас зачепило.

У роботі з колегами ми вивели шість тригерів, які узагальнюють різний людський досвід. Через них простіше давати відповідь на запитання «Чим саме людину зачепила історія?».

1. «Це я» — зіставлення себе з героєм/подіями.

Наприклад, як в історії про гучних сусідів. Побачивши такий текст, людина думає: «Мої також шумлять». Крім того, людям дуже подобається впізнавати себе в позитивних якостях героїв — цілеспрямованості, доброті, великодушності та в інших рисах.

2. «Це не я» — бажання відмежувати себе від героя/подій.

Найсильніше цей тригер спрацьовує в негативному досвіді. Скажімо, в історіях про людей, що зрадили, обманули, скористалися чиєюсь слабкістю. Такі історії можуть грати на контрасті, нагадуючи, чому важливо виховувати в собі чесність і доброту. Також це може бути історія, у якій саме ви є тим гучним сусідом. Побачивши себе з іншого боку, ви можете зрозуміти, що не хочете більше бути таким.

3. «Я не знаю» — бажання дізнатися щось нове.

Люди люблять пізнавати світ та отримувати корисну (чи не дуже) інформацію. Це частина нашої когнітивної природи. Крім того, фраза «я не знаю» може стати причиною для маніпуляцій з боку тих, хто знає. Знання дає вигоду. Найзрозуміліше це працює у сфері безпеки, фінансів, здоров’я, психології, коли знання (чи незнання) має прямий вплив на якість життя людини.

4. «Я знаю» — відчуття причетності до певного знання.

Припустімо, ви фанатієте від книжки і знаходите людину, яка любить її так само. Хай це будуть «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка. Почніть з людиною розмову про неї — і отримаєте у відповідь десятки історій. Цей тригер добре спрацьовує, коли до вже наявного знання про книжку додається щось, чого ви не знали або про що не думали раніше.

5. «От лузер» — бажання самоствердитися за рахунок іншого.

Цей тригер часто використовують у талант-шоу, коли публіка сміється з людей, у яких щось не вдається на сцені. Часом це злий сміх з недолугості, помилки, інакшості.

6. «Треш» — піковий гормональний стан, зокрема страх.

Чому людям так цікаво дивитися про авіакатастрофи? Чому ролики з екстремалами збирають сотні мільйонів на ютубі? Чому нас так збуджують пранки? Чому ми з відкритим ротом слухаємо про травматичний досвід інших людей? Є різні відповіді на це запитання. Мені найближча версія про те, що все це — нагода зустрітися зі своїм страхом, але не на власній території. Скажімо, пережити депресію не особисто, а через когось. Крім того, у стані «трешу» відбувається сильне гормональне збудження (виділяється адреналін, кортизол, норадреналін) і прилив енергії.

Зазвичай у хороших історіях є одночасно кілька тригерів. Адже насправді люди мають і позитивні риси, і негативні, щось знають, а щось ні, чогось бояться, а перед чимось безстрашні. Життя часто розгортається не так, як ми хотіли б, — у цьому його суть. Якось на лекції я розповідав історію про подругу, яка шалено хотіла скинути кілька зайвих (на її думку) кілограмів. Для цього вона купила абонемент у спортивний зал, склала для себе здоровий раціон і правильний розпорядок дня, придбала зручне взуття та спортивну форму і навіть написала пост у соцмережах.

А тепер уявіть, що далі протягом короткого періоду часу ви спостерігаєте, як ця дівчина легко та з усмішкою всього досягає. За відчуттями це та сама ситуація, якби гобіти з «Володаря перснів» не ходили три частини по Середзем’ю, а сіли на орлів і знищили перстень уже на тридцятій сторінці історії. А де ж перешкоди? Де складні життєві уроки, досвід? Де, власне, життя?

Звісно, так теж буває, але довіри до такого розвитку подій у мене значно менше. Добре, що історія про спортзал трапилася насправді, а не хтось її вигадав, і там не все було так рівно. Найбільше радості у слухачів викликав момент, у якому дівчина вночі, замість того щоб відіспатися перед тренуванням, їла профітролі, залізши з ногами на кухонний стілець. Багато хто часом так робить, хіба ні?

Сміх крізь сльози

Історія Ярослава Сердюка

Ярослав Сердюк — співзасновник і стратегічний директор української рекламної агенції Banda, проекти якої 2018 року було відзначено сімома нагородами престижної премії Red Dot Design Award. Разом з агенцією Republique Banda Agency також отримала нагороду найпрестижнішого фестивалю реклами — бронзову статуетку «Канських левів» за проект Celebrate Diversity до Євробачення 2017.

Крім роботи в рекламі, Ярослав виступає з лекціями про бренди та креатив, пише про це популярні колонки в медіа. 18 серпня 2018 року «вперше побачив помаранчеву муху», про що урочисто повідомив на своїй фейсбук-сторінці. З червня 2019 проживає в Лос-Анджелесі разом з дружиною і сином.

На думку Ярослава,

Добре пам’ятаю ранок після Чорнобильської катастрофи. Мені було чотири роки. Пригадую звук сирени — тоді потрібно було евакуювати близько п’ятдесяти тисяч людей. Незважаючи на те, що збиралися швидко, голову не втрачали. Я забув тоді вдома іграшку — П’ятачка, якого в Союзі мали багато дітей, та батько приніс його в автобус через десять хвилин. Далі я бачив нескінченну чергу з автобусів та автомобілів. Нам казали, що ми повернемося, що це тимчасові заходи. Але люди все розуміли. Я тоді думав лише про П’ятачка та звук сирени.

Два тижні ми жили в буферній зоні, не розуміючи, що робити далі. Це була сільська хата із земляною підлогою. Якось я прокинувся вранці і побачив, що кроти нарили по хаті купи землі. Це історія про дитячий світ з квартирою, мамою, татом, іграшкою та звуком, який усе змінив. Він став символом того, що життя може раптово стати іншим, але це не страшно і не погано.

Зазвичай я фокусуюся на прикладних історіях, але йдеться не про нудний інформаційний потік. Американська поетеса й політична активістка Мюріел Ракейзер колись написала, що Всесвіт складається не з атомів, а з історій. Ми все бачимо як історію, а якщо це не є історією, ми втрачаємо цікавість чи взагалі не помічаємо чогось. Історії віддзеркалюють мій досвід, через них я можу пригадати щось зі свого життя або отримати те, чого не мав. Якось я стояв на світлофорі та гортав твітер. Мені трапилося відоме кошенятко із заплаканими очима, йому домалювали руку із сосискою: воно ніби плаче та їсть одночасно. І підпис: «Коли посварився з мамою, і вона покликала тебе їсти на кухню». У цей момент я пригадав себе в дитинстві, і кухню у квартирі на Троєщині, і запах маминих страв. Світ для мене одразу став трохи кращим.

Я граю у симулятор FIFA вже років двадцять. Там можна створити свого персонажа й роками прокачувати його та розвивати в мережі. Тебе знають, запрошують до клубів, там є чемпіонати, тренери, тренування, можна навіть заробляти гроші. Тисячі людей розвивають своїх персонажів значно крутіше за мене. У цьому сенсі мені цікаві їхні історії, цікаво, як вони роблять те саме, що і я, тільки краще. Схожий принцип з книжками чи фільмами. Якщо я впізнаю себе в будь-якій формі — мені буде цікаво. Якщо ні — це історія когось іншого, і щоб мене нею зачепити, потрібні інші тригери.

Також історія може бути заспокійливим, після якого мені стає простіше. Я не люблю моралі, повчань, сумних історій, які потрібно вистраждати. Мій улюблений автор — Ромен Ґарі. У нього є книжка «Життя попереду», у якій розповідаються жахливі речі, але вустами дитини. Оповідь виходить наче наївна, але дуже життєствердна. Там є момент: жінка, яка виховувала хлопчика, тримала під подушкою портрет Гітлера, щоб не забувати, як ще буває в житті.

Сміх і гумор у моєму наративі — це повітря. Не жартувати, не дуркувати — значить не дихати. Думаю, це навіть шкідливо для здоров’я. Людина може дізнатися, що їй залишилося шість місяців, і провести їх у депресії, а може написати наповнену гумором і сенсом книжку, від якої іншим хочеться жити. Ми постаємо перед вибором, як зустріти складні обставини. Понуривши голову чи з усмішкою? Хоча можуть бути і сміх, і сльози водночас. Як у моєї дитини, яка плаче і сміється водночас.

Залишатися дитиною — дар. Діти за своєю суттю проповідують буддизм. Для них не існує сансари. Вони живуть моментом, їм байдуже, що було вчора, а завтра буде тільки краще. Дорослі люди, які вміють залишити в собі це відчуття, щасливі. Думаю, усі болі в нас починаються від того, що ми багато думаємо про минуле й майбутнє, тривожимося. Дитина не думає, добре це чи погано, можна щось робити чи ні. У неї є лише бажання. Мабуть, тільки так усі девайси і з’являються: хтось через свою віру чи навіть наївність робить неможливе.

Я зрозумів, що для будь-якого бізнесу креативність є потужною силою. Не планування, не аналітика (хоча вони теж мають бути), а саме креативність. Це енергія, яка допомагає людям рухатися вперед з космічною швидкістю. Якщо подивитися на всіх світових інфлюенсерів, то більшість з них — дуже креативні люди, які побудували такі самі бізнеси. Джобс, Маск, Ґейтс. Секрет у тому, щоб подивитися на це очима дитини.

Я люблю розповідати смішні історії. Якщо це буде історія про мене, я розкажу, яким дурнем здавався у той чи інший момент. Маю також багато кумедних історій про «Банду». Ще до війни з Росією до нас додзвонився помічник одного мільярдера, у нього був проект — забудова Підмосков’я. Ми планували зустріч десь місяць, він мав приїхати до Києва.

І от цей день настав. Ми були дуже схвильовані, у костюмах, купили фрукти в офіс (на той час він був у житловому будинку). Сидимо чекаємо. Годину, дві — нікого немає. Телефонуємо його помічнику — він без зв’язку. Через день вони самі набрали нас. Сказали, що шукали велику неонову вивіску Banda, але не знайшли. А в нас під входом стояли два сміттєві баки, у яких рилися якісь безхатьки.

Висновок з цієї історії простий: не треба бути тим, ким ти не є. Ми комплексували, що в нас маленький офіс, невелика команда, не така крута вивіска і так далі. Мабуть, хотіли здаватися крутими. Коли це усвідомили, стало якось простіше жити і працювати. Я позбувся комплексу експерта, який усе знає. Можу запитати про те, чого не знаю чи не розумію, не соромлячись. Через цей страх і стаються історії, як у нас з офісом.

Великі, великі вуха

Можна не тільки конкретних людей активно слухати, а й інформаційне середовище. Дехто жартома називає це «роботою великими вухами» (уперше я почув ці слова від Павла Вржеща, креативного директора Banda Agency). Навіть через поверховий аналіз медіа можна зрозуміти, які саме теми зачіпають людей і що з ними варто робити. Крім цифрового відгуку, що виражається в кількості прочитань, уподобань-коментарів-поширень, ці хвилювання неодмінно будуть висловлюватися в потягах, трамваях, кав’ярнях, у квартирах та на вечірках. Щоб пояснити, як можуть працювати «великі вуха», я розділю історію на два формати:

1. Реактивна історія — зроблена на основі новини.

Цим методом успішно користуються медіа. Вони йдуть від інформаційного запиту. Тут також є два шляхи. Перший — це запланований запит: культурні прем’єри, концерти, конференції, відкриття чи закриття, свята, пам’ятні дати, професійні дні. На основі цих подій можна робити репортажі, звіти, пояснювальні тексти, добірки і таке інше. Другий — це новини, що трапилися тут і зараз, але з них не все зрозуміло, тому потрібні ширші пояснення.

Наприклад, компанія Netflix у 2018 анонсувала серіал, у якому за сюжетом головна героїня у виконанні Деббі Раян має округлі форми й однокласники знущаються з неї через надмірну вагу. Це викликало негативну реакцію зі сторони глядачів, які одразу зареєстрували петицію з вимогою відкликати серіал, яка за кілька днів зібрала понад сто тисяч підписів^{40}. Серіал також отримав великий відгук в Україні, але багато людей висловлювалися про нього, не розуміючи, що таке фетшеймінг і як саме він зачіпає почуття людини. Медіа швидко зрозуміли цей запит і на його основі зробили пояснювальні тексти, з яких тема стала зрозумілішою.

Прочитайте цей текст, він досі не втратив актуальності. «Товстим тут не місце: чому Голлівуд не любить пишні форми»:

Щодня стаються десятки подій, що сколихують інформаційне середовище. Це також добре зрозуміли бренди, блогери й інфлюенсери, автори, які на основі новин роблять успішні історії. Скажімо, якщо ви пишете про кіно, то не пропустите «Оскара» чи прем’єри нового фільму Тарантіно. Якщо вас цікавлять книжки, ви будете в курсі більшості новинок і захочете поділитися цим зі своїм читачем. Варто розуміти, що тривалість життя таких історій дорівнює тривалості життя новини. А це зазвичай від кількох годин до кількох днів.

2. Проактивна історія — зроблена на основі актуальної теми.

Наприклад, є теми вічні — стосунки між людьми, кохання, гроші, секс, влада, дитинство-юність-зрілість-старість, моральність, духовність і віра, війна і мир. Це те, що хвилює людей завжди, незалежно від стану економіки й культурного контексту. А є важливі теми сьогодення, які потрібно проговорювати, щоб вирішити певну проблему. У світовому контексті нині це можуть бути історії про порушення базових прав людини (дискримінацію, расизм, сексизм, ейджизм, гомофобію), про екологічну кризу (глобальне потепління, забруднення навколишнього середовища, сортування сміття), здоровий спосіб життя (сюди також входять психологічні підтеми — токсичні стосунки, особисті кордони, самооцінка, здорове харчування і таке інше). У цьому разі не обов’язково має щось статися, щоб ви про це писали.

І все-таки, як коректно завершувати стосунки? Одна з відповідей тут:

Такі теми хвилюють читачів щодня, незалежно від того, що відбувається. Здебільшого вони задовольняють особисті потреби людини й дають відповіді на її щоденні запитання. Такі історії можуть бути актуальними навіть через кілька років після написання. Наприклад, текст про те, як з погляду психології коректно завершувати стосунки, буде актуальним і сьогодні, і завтра, і через рік.

Завдяки роботі «великими вухами» можна намацати те, що критики називають «нервом часу», дія якого знайома одночасно великій кількості різних людей. У цьому сенсі великі романи останнього десятиліття, скажімо, «Маленьке життя» Ганьї Янаґігари чи «Щиголь» Донни Тартт, отримали таке масштабне обговорення, імовірно, і через те, що торкалися гострих тем, які хвилюють людей тут і зараз. Це психологічна травма, дитяче страждання, сексуальне й побутове насилля, і найважче — неможливість жити щасливо після такого.

Якщо ігнорувати середовище та замкнути сторітелінг лише на собі, можна отримати «соціальну глухоту» — не чути нікого, крім себе. Але якщо писати лише те, що хвилює інших людей, можна перетворитися на кон’юнктурника, який немає нічого свого. Як на мене, важливо знайти баланс між двома гранями. Він може бути таким: слухати про інших, чути про себе.

Повільно — занадто швидко!

Історія Анни Санден

Анна Санден — письменниця та підприємиця, співзасновниця продакшн-студії VGNC і кінокомпанії Limelite. Серед найвідоміших фільмів кінокомпанії — «Дике поле» за книжкою Сергія Жадана «Ворошиловград», а також «Додому», який 2019 року став національним претендентом від України на премію «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою.

У 2017 році в Анни вийшла збірка новел «Рідні чужі люди». Працює над новою книжкою — графічним романом, який планує опублікувати у 2020 році.

Ось що Анна називає хорошою історією:

Мій найперший спогад про чекання. До трьох років я жила на Оболоні в бабусі та дідуся, мене туди тимчасово відселили від мами з татом. Пригадую, як щовечора я малювала класики крейдою на асфальті, а десь неподалік сидів дідусь. Ми чекали маму, яка часом приїздила, щоб побути зі мною. Тоді я ще не знала днів тижня, тож не розуміла, коли саме вона прийде — я чекала постійно. Це історія про щемке бажання мати найважливіше, яке з’явиться невідомо коли.

Ненавиджу дві речі: чекати та наздоганяти. Я думаю, що очікування в мене пов’язане саме з цим спогадом. Не люблю такі слова, як «незабаром», «побачимося», «на днях», «згодом надішлю», тому дуже чітко визначаю час: день тижня, година. Нині спостерігаю схожу історію в доньки, яка може тисячу разів перепитати в мене: «Скоро — це зараз? Чи коли?». Діти не розуміють таких речей.

Для мене важливо, як людина формулює думку, які в неї взаємини зі словами. Навіть якщо це невербальне спілкування, я все одно стежу, наскільки осмислено вона реагує, які фрази йдуть від розуму, а які вилітають з людини просто так. Також для мене важливий зоровий контакт. Я завжди ввімкнена в людину, досить точно помічаю її самопочуття.

Один мій друг жартома каже, що коли я потрапляю в компанію незнайомих людей, то спочатку пускаю кулеметну чергу, і той, хто виживе, стане моїм другом. Я буваю досить жорстка в комунікації, швидко парирую аргументи й можу категорично ставити запитання. У такий спосіб я визначаю своїх людей. Якщо мене витримують — фух! — можна розслабитися й продовжити спілкування.

Мене проймають історії. Вони можуть бути про що завгодно, але якщо це по-справжньому, я відчую й увімкнуся в переживання. Для мене важлива щирість. Без неї зі мною нічого не відбуватиметься. Далі можуть бути надбудови — дати, нові імена, нові місця, що завгодно ще. Але я маю розуміти, що це непросто добірка речей, через які з мене намагаються вичавити емоції. Вони й справді просто повинні бути в історії.

Я проживаю стільки життів, скільки історій. Знову, і знову, і знову. У цьому їхня цінність для мене. Є люди, які запам’ятовують цитати, сюжети, імена героїв. Це все не про мене. Історія зазвичай розкладається в мені на атоми й електрони настільки, що потім мені вже щось виділити складно. Навіть якщо я прочитала чи почула це вчора, воно розпадається, і я маю ще одне прожите життя.

Мені пощастило, що я вмію навіть до якихось особистих речей ставитися не просто як до інформаційного потоку чи окремих фрагментів, у яких складно відділити себе від події. Я вмію подивитися на власне життя зі сторони й подумати: «Це можна круто розповісти». Я вважаю, що це наша дивовижна здатність, що допомагає вижити.

Одна з історій, яку я запам’ятала, сталася на прем’єрі біографічного фільму про одного українського режисера, який ходив по світу з табуретом, а потім вистрілив собі в голову. Я знала всі події, що відбувалися за кадром. Я сиділа у чотирнадцятому ряду, а біля стіни поруч стояла людина, яка працювала над цим фільмом, теж знала цю людину і всю історію, але була глибше в неї залучена. Вона вже тисячу разів передивлялася стрічку, була на всіх попередніх показах. І я розуміла, чому вона не може сісти.

У моїх історіях герой дуже щирий, далекий від ідеалу. Це не питання зовнішності — йдеться про характер. Йому вдається зацікавлювати, при цьому не йти навпростець, а діяти більш вишукано. Ось ця популярна формула історії 2 + 2, у якій читач сам вирішує, що це 4, мені також не підходить. Мені треба щось складніше, що треба препарувати і висновки з чого не такі однозначні.

Я розповідаю про людей. Крім них, мені мало що цікаво в історії. Вони мають бути такими, як мій герой, — щирими, з душевними зачіпками, з власною життєвою лінією. Вони йдуть самі, а не з масою. Для мене це важливо. Тепер я терплячіша у своїх історіях, але тільки тому, що стала старшою. Хочу цього чи ні, але біологічно я вже повільніша. Хоча для багатьох це все ще занадто швидко.