Історія м/т і лісового дива

1

З моря до широкого гирла, річищем угору до місця, де ріка стає гірським потоком, і вище, в гори, де потічок між трав помітний хіба що по зливі, до оточеної лісом глековидної долини дісталися юнаки та дівчата й заснували там нове селище.

Але чому оповіді не зберегли справжнього імені юнака, що за ту довгу виснажливу мандрівку став їхнім ватажком, а лише його прізвисько Ковасухіто, Руйнівник?

І який зміст вкладено в це слово? Для мого дитячого розуму це лишилося двома різними, але неподільними загадками. Хоча, власне, бабуся пояснювала:

«Таких великих героїв не заведено називати на ймення…»

Відповідь на другу загадку крилася в тому, що не одна з розповідей про цього легендарного героя пов’язана з руйнацією чогось величезного. Я це знав, і все одно сушив голову над тим, чому ж усе-таки чоловік, за наказом якого заснували селище, звався Ковасухіто, тобто Руйнівник.

То була неабияка перешкода для мене, хлопчака, певного, що самотужки мусить розв’язати рівняння, яке описує творення світу.

Я, схоже, відчув це ще зовсім малим, тільки починав слухати бабусині оповіді.

Коли ж бабуся померла і мені, чи не за її передсмертним проханням, почали розповідати легенди спочатку панотець-настоятель, а тоді й інші статечні старі з нашого селища, я не переставав міркувати про це, хоч у душі розумів, що не дізнаюся нічого певного від нових оповідачів, коли вже не дізнався від рідної бабусі.

Коли я почав учащати до поважаних у селі дідів і слухати їхні казки, сталося ось що.

Кожен із них, наче змовившись, насамперед вимагав повторити бабусину примовку. Я сідав, випростувався і виголошував: «Розповідають люди ось що. Правда це чи ні, невідомо, але, як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати наче правду. Гаразд?»

Діди, що звичайно говорили досить невиразно, на мої слова завжди чітко відказували: «Атож!» Це було трохи смішно, ніби ото не старий збирався розповідати мені казку, а, навпаки, я йому.

Так, я почувався ніяково, коли старий дід, перш ніж розповісти мені щось, шанобливо, як учень, відповідав на мою примовку: «Атож!»

А ще мене дивувало, як ці вельмишановні дорослі не помічають неприродності в тому, що в казках герой, який засновував наше селище, дістав прізвисько Руйнівник.

Кінець кінцем, в історіях, які я мав слухати та запам’ятовувати, деякі епізоди викликали в мене певні сумніви, попри моє дитяче світорозуміння.

Ковасухіто — Руйнівник та його двадцять п’ять друзів-юнаків були вигнанцями з призамкового міста.

Вони, розповідають, походили з шляхетних самурайських родин, але вирізнялися гультяйською та бешкетливою вдачею. Найпершим паливодою був

Руйнівник — молодший брат головного васала самурайського клану й родича його глави. Разом із братовою (а брат його був князівським можновладцем і ватажком роду), до того ж старшою за нього на десять років, він зумів перебороти долю вигнанця з рідного краю і стати на чолі загону відкривачів нового вільного світу. Цей головний герой мало не міфічних оповідей про заснування мого рідного селища, затятий законопорушник, викликав у моєму дитячому серці бентегу й трепет, хоч, признаюся щиро, аж ніяк не прикрі.

2

Усвідомлюючи, що мушу слухати й переказувати казки свого краю, я міркував над тим, як ватажок засновників селища, Руйнівник, утік разом із братовою, і дійшов висновку, що він вчинив негаразд.

Бабуся, пригадую, відразу звернула на це увагу.

— Його братова, як кажуть, була красуня на ім’я Ооба, тобто Старша, донька капітана піратів з острова Укідзіма, Плавучого. Острів так назвали через те, що ясної погоди з берега здавалося, ніби він пливе в повітрі, як марево, — незворушно оповідала бабуся.

Я слухав, як Руйнівник викрав цю дивовижну красуню й подався з нею до глухих лісових нетрів, і в мене аж серце від того заходилось…

Бабуся, настійлива оповідачка, щоб не відохотити мене, іноді починала дещо інакше:

— Руйнівник та його двадцять п’ятеро друзів мали високопоставлених батьків, тож завдяки їхньому потуранню могли досхочу бешкетувати в людних місцях напідзамчі. Але, так би мовити, без злого заміру! Інша казка мовить, нібито вони в князівстві затіяли реформи, проте невдалі, і їхніх прихильників було вислано. Але чому лише молодих? І які реформи могли запроваджувати ці малі пустуни, зовсім ще підлітки? Може, вони хотіли перемін у князівстві, щоб мати більшу свободу робитищо заманеться? А коли на їхнє не вийшло, почали бешкетувати ще дошкульніше?

Тоді вже їхніх витівок, звісно, не стали довше терпіти, хоч вони й були дітьмиможновладців. Ось як могло бути! Їх не наважилися ув’язнити чи скарати на горло. А вислати до іншого краю соромилися.

Ото скрута була для самурайської старшини!

І тут Ооба, молода дружина ватажка самурайського клану, потай напоумила його: треба приставити з її рідного краю корабель, посадовити на нього молодих бешкетників і вислати подалі від кордонів князівства, у відкрите море аж до Укідзіми.

Без досвіду в мореплавстві вони навряд чи спроможуться повернутись через бурхливу протоку.

Старійшини, як один, пристали на пропозицію молодого ватажка. З Укідзіми приставили корабель і зігнали на нього остогидлий гурт молодиків. Галера відтягла корабель у відкрите море, там капітан з матросами перебралися на галеру й повернулися в порт. Аж раптом із трюму вигулькнули дівчата в червоних коротких спідничках-косімакі й білих безрукавках, теж рівно двадцять п’ять. З берега в підзорну трубу видно було, як вони заходилися ставити вітрило та стернувати. Цю справу вони добре знали, бо зросли на острові. Керувала дівчатами Ооба, найвідважніша з усіх. Коли вітер напнув вітрило й судно помчало впоперек течії, Ооба обернулася до берега й висолопила язика! Певно, ватажкові самурайського клану, ще до вчора її чоловікові. Вона потай сховала у трюмі надісланого з Укідзіми судна доньок тамтешніх піратів.

А тоді й сама прослизнула на корабель, залишивши на прощання лише записку батькові, їхньому капітанові.

Пірати звалися ще «Укідзімським морським флотом». Колись незалежні, нині вони складали щось ніби князівський військовий флот.

Капітан не міг допустити, щоб корабель пристав до острова, бо самурайська старшина звинуватила б його в потуранні, тож звелів простежити курс корабля. Але відшукати судно так і не вдалося. Бо справа в тому, що Ооба, перетнувши течію, попливла вздовж берега.

То був одчайдушно сміливий вчинок, бо корабель кожної миті міг налетіти на рифи. Іншої ради сховатися від батькових піратів не було!

3

Але юних законопорушників аж ніяк не вдовольняло спокійне плавання понад берегом.

Не вміючи вести судно, не знаючи, що у відкрите море можна вийти, лише перетнувши не одну небезпечну течію, вони вирішили доплисти до островів Рюкю й заснувати там нове поселення. Тому вони не тільки запаслися водою й харчами, а й понабирали на корабель землеробських знарядь, збіжжя, саджанців, начиння для розчистки лісу під оранку, навіть три пари телят, коропів та карасів у діжі… Бабуся додавала, що це начиння дозволили їм узяти не стільки щоб навіяти молодим вигнанцям мрії про землю обітовану на Рюкю, а, скоріше, щоб принести відповідну пожертву «морським богам», які б достеменно не забарилися рознести на друзки корабель і поглинути юнаків. Наступного дня на світанку піратські кораблі вийшли на пошуки, але знайшли тільки де-не-де на хвилях залишки того скарбу і поквапилися доповісти про це князівським урядовцям.

Ооба, донька капітана піратів, збагнула, чого прагнули князівські можновладці, виряджаючи корабель у море. Вона переконала юнаків, що плекали ризиковану затію перетнути море в пошуках обітованого краю, плисти понад берегом на схід. А стернували під її наглядом піратські доньки.

Бабуся втішено розповідала:

— Під час плавання на судні всім заправляли жінки. Руйнівник спочатку нічим не вирізнявся з-поміж молодиків, погоджувався в усьому з братовою, Ообою. Аж надвечір третього дня плавання, коли корабель, що плив півколом на схід, наблизився до гирла Авадзі, він узяв команду на себе й звелів звернути до ріки. Вітер якраз був ходовий. Адже біля моря цієї пори року завжди увечері дме з моря свіжий вітерець!

Руйнівник звернувся до Ооби, яка командувала дівчатами:

«Ми мали плисти від берега просто в море. Ми хотіли заснувати своє поселення на іншому боці. Але ті, хто нас вирядив, воліли, щоб ми помандрували до Країни мерців, на морське дно. Ти, Ообо, проклавши шлях на схід понад берегом, врятувала нас від потойбічного світу. Але скільки ж можна плисти на схід та на схід?

Чи не краще податися річищем углиб суходолу, подалі від моря, подалі від царства мертвих?»

4

Ковасухіто, Руйнівник.

Його велетенська тінь лежить на першій же казці селища в долині. Ще не вирізнившись серед вигнанців із призамкового міста молодих бешкетників, він уже привернув до себе увагу.

Бабуся розповідала, що він зажив слави людини, схильної до крайніх рішень.

— Знаєш, найбільше схильні до крайнощів у розумуванні діти, — додавала вона значуще, пильно дивлячись на мене. — Коли їх вирядили на кораблі в море, і Руйнівник, і його друзі, власне, й були ще майже діти. Окрім хіба що Ооби!

На той час я неабияк захоплювався арифметикою, тож подумав, що оці «крайні рішення» Руйнівника полягають, очевидно, в тому, щоб перемінити знак у своїй поведінці на «мінус», якщо почате із знаком «плюс» виходить на гірше.

І, таким чином, виправити становище.

Уявімо собі дотичну до великої дуги — берега моря. Якщо плисти в море під прямим кутом до неї, то знайдеш хіба що могилу на морському дні. Та коли рухатися в протилежному напрямку, тобто вглиб суходолу, підійматимешся все вище й вище в гори та, можливо, відкриєш новий світ.

Світ життя, на противагу потойбічному…

Корабель, підхоплений припливом, що гнав воду з гирла проти течії високо вгору, підіймався річищем Авадзі. Ріка була глибока й повновода. Проте морське судно — не плоскодонка, якій за іграшку річкова мілизна.

Але чому ж Ооба, так обізнана з мореплавством дочка піратського капітана, без найменшого вагання звеліла дівчатам-остров’янкам скерувати корабель у річкове гирло? Може, вона вже вірила, що Руйнівник-ватажок здатен прийняти «крайнє рішення», яке допоможе подолати перепону, коли корабель не зможе плисти далі, сівши на дно ріки?

Того ж дня, коли зайшло сонце, у місячному сяєві корабель раптом скреготнув днищем по піску, здригнувся і зупинився як укопаний.

Ооба, нічого не сказавши щодо того, чи мав слушність Руйнівник, коли скерував судно до гирла, звернулася до супутників:

«До наступного відпливу треба дати раду нашому кораблю, інакше застрягнемо остаточно. За роботу, поки не зійшло сонце і нас не помітили!»

А Руйнівник додав:

«Розберемо корабель, поробимо з нього плоти, повантажимо припаси, збіжжя, тварин та начиння й попливемо далі, вгору по річці! А зайві рештки корабля нехай відплив несе в море, начебто ми розбились і потонули».

Молодики, що під час плавання не мали до чого прикласти рук, завзято заходилися при місячному світлі розбирати судно.

То була перша справа Ковасухіто, Руйнівника, яка справджувала його ім’я.

5

Найбільше звершення Руйнівника з тих, за які він дістав своє прізвисько й

висунувся у ватажки гурту юнаків — коли замість іти у відкрите море, вони

підіймалися річкою далі від узбережжя, бо замість Країни мерців на морському дні

прагнули створити високо в горах новий обітований край, країну життя. Це було,

коли Руйнівник висадив у повітря припасеним заздалегідь порохом скелину, що

постала на шляху.

На той час, просуваючись річищем угору, подорожні дісталися місця, де з

каменя по краплині точилася вода. Дехто з наших сільських дідів казав, що скелина та

— насправді просто брили злежалої чорної землі, проте я наче й зараз чую, як дивно з

бабусиних вуст звучало те слово «скелина»; тому й пишу його ієрогліфами

«величезна скельна брила», маючи на увазі заразом і брилу злежалої землі.

Скелина перетинала дорогу трохи нижче по ріці від нашого селища; місце те

називають «шийкою». Проходячи там, я щоразу подумки або вітався, або прощався з

рідним селом, але водночас пригадував скелину, яка мала бути з пагорб завбільшки.

Інколи гірські схили, що з обох боків стискали «шийку», здавалися такими

височезними, аж не вірилося, що навіть найбільше окреме брилисько могло їх

перекрити. Думалося, що, певно, скелина не заповнювала «шийку», а тільки залягала,

мов підмурівок, у найкрутішому місці, а згори її притискали, наче гребля, брили

злежалої землі.

Інакше годі було повірити бодай у казці про таку кількість пороху, щоб

висадити в повітря скелю, яка перегороджувала ту «шийку».

Бабуся розповідала, що скелину було висаджено одним вибухом. Саме одним,

це має в казці неабияке значення. Щойно після вибуху розляглася луна вузьким

видолинком, злетіли в небо уламки скель і хмара диму, як упала небачена злива. Вона

періщила аж п’ятдесят днів.

У моїй дитячій уяві закарбувалося, як зруйнувалася гребля, підтримувана

скелиною, і все, накопичене в долині за безліч років, понесла вниз дощова вода,

спустошивши поля в пониззі та викликавши в тамтешніх мешканців спалах мору.

А коли довготривала злива скінчилася, колишня драговина серед долини,

оточеної вимитим зеленим лісом, перетворилася на придатну для життя землю. Чиста

річка текла, зблискуючи на сонці, долиною, через стиснуту гірськими схилами

«шийку», повз будівників нашого селища, які завершили тут свій виснажливий шлях

через гори, зливалася в низовині з рікою Авадзі.

І плинула далі, до моря.

Гадаю, невесело було юнакам-вигнанцям з призамкового міста, окрім, хіба,

Руйнівника, та їхнім супутницям-дівчатам з «піратського» острова, коли вони

опинилися біля підніжжя стіни з брил, стримуваних скелиною.

Було ясно, що звідси бере початок гірський потічок, понад яким вони

посувалися вперед лісовими стежками, раз по раз гублячи їх з очей, з гори на гору,

схожих на ширму, бо за підніжжям однієї вигулькувала інша. Тут з-під скелини, що

замикала, мов гребля, в найвужчому місці улоговину між двох гірських схилів,

сльозавіла чорна вода, з якої родився схований у травах струмок, а далі — потічок.

У подорожніх опустилися руки, накотилася втома довгих мандрів. Не сумував

лише Руйнівник, він дедалі більше за цю виснажливу подорож висувався на чільне

місце (зараз, пишучи це, я вкотре згадую бабусин голос, що повторює Руйнівникові

слова, і серце моє виповнює давня наснага):

— Висадимо в повітря, я прихопив з собою пороху!

Ось що він сказав.

6

Під час перших літніх канікул у ліцеї я читав «Записи прадавніх справ».

Ось місце, яке особливо припало мені до серця: «Скелю, посильну хіба тисячі

людей, він на нагір’я втягнув та, вхід до Країни мерців затуливши, між собою та нею

поставив».

Читаючи, як на кордоні між світом живих та мертвих було встановлено «скелю,

посильну хіба тисячі людей», я думав про скелину в «шийці» при нашій долині.

Мабуть, дивно здається, коли я скажу, що це місце сподобалося мені через схожість

долини, де я народився й виріс, до Країни мерців.

Юним засновникам селища, які подолали незліченні лісові стежки серед гір, не

знаючи, чи вдалося позбутися озброєних переслідувачів, та дійшли до межі путі,

здавалося, скоріш, що їхній дотеперішній шлях пролягав через Країну мерців, і вони

плекали надію, що досить зруйнувати скелину, як відкриється дорога з нинішнього

потойбічного світу до Країни живих.

От тільки зруйнувати скелину було не так просто. Та й не виключено, що в

декого з майбутніх будівників селища несамохіть виникала думка, що скоріш мочарі

по інший бік скелини подібні до Країни мерців за «скелею, посильною хіба тисячі

людей». Я це кажу не без підстав.

Бабуся оповідала, що від початку зливи після вибуху і доки вода змивала все

накопичене багно, звідти розносився нестерпний сморід. Але ж і в Країні мерців,

мабуть, смердить отак сіркою.

Бабуся казала:

— Здавалося, сморід той іде з тих прадавніх часів, коли людина не вирізнилася

з-поміж мавп! В усякому разі, відколи скеля та брили землі перегородили улоговину

між схилами гір, по той бік збиралися всілякі нечистоти, що виділяли гази. І то не

просто смердючі, а отруйні, бо не лише в мочарях, але й на сухих схилах навколо не

росло жодної билинки. Подейкують, що коли звір заблукає чи птах залетить туди, від

нього лишаються у дрегві самі кістки. Зелене кільце лісу починалося значно вище,

далеко від болота.

Вітер доносив сморід до юнаків-вигнанців з призамкового міста та дівчат з

«піратського» острова навіть тоді, коли вони, розібравши корабель, тягли річищем

плоти, і тоді, коли ріка стала завузькою і довелося поробити з плотів волоки і на них

тягти свій скарб лісовими стежками біля потічка. Дехто навіть пропонував звернути

кудись подалі від цього нестерпного, відворотного смороду.

Але Руйнівник і тут виявив свою схильність до «крайніх рішень».

Він заявив:

«Треба рухатися якраз туди, звідки смердить. Це навіть безпечніше, бо навряд

чи хто чужий туди наблизиться».

А на запитання:

«Хіба ж можна жити там, звідки несеться такий сморід?» — він відказав:

«Дістанемося туди, тоді й поміркуємо, як бути й що з ним робити!»

Отож Руйнівник, запропонувавши висадити скелину, звелів попутникам відійти

на безпечну відстань, а сам узявся намощувати порох.

І тут помітив, що запальний гніт надто короткий. Та все одно відважний

Руйнівник підпалив гніт і чимдуж кинувся до бамбукових чагарів коло річки. Він

правильно вирахував, що густий бамбук захистить його від каміння та грудок землі,

що сипатимуться згори. Але іскри, що розлетілися навсібіч від вибуху, підпалили

бамбук, і Руйнівник дістав опіки.

Врятувала його від вогненної смерті лише злива, яка ринула крізь клуби пилу,

що густою пеленою здійнявся над видолинком, і загасила вогонь.

7

Попеченого в чагарях Руйнівника знайшла й доправила до схованки товаришів

Ооба. Вона ж приготувала чорну мазь змащувати опіки. Знадіб’я для мазі знайшлося

серед скарбу на волоках із залишків корабля.

Звідти ж принесли казан, і дівчата, навчені Ообою, наварили повний казан мазі.

— Коли мазі не лишилося, зварили ще, потім іще. Так що навіть нині вам,

дітлахам, опіки змащують тією давньою маззю, — казала мені бабуся: в мене щойно

загоївся опік на коліні. — Наша мазь зажила слави в околиці, бо загоює найбільший

опік так, що й сліду не лишиться, — вела далі бабуся, пучками пальців погладжуючи

гладеньку блідо-рожеву шкіру на місці опіку.

Бабуся ще розповідала, ніби поки готували мазь, Ооба самотужки витягла

попеченого Руйнівника просто під зливу, яка дедалі посилювалася, аби охолодити

опіки й не дати шкірі зарубцюватись.

А Руйнівник, хоч і слабким, наче комариний писк, голосом, проте віддав

товаришам наказ — не гаючи зайве часу будувати «сторожку».

Метрів за сто нижче від скелини і ліворуч порослий рододендроном схил гори

утворював залом. Там треба було зробити настил та навіс із колод та бамбучин, щоб

мати притулок від затяжних (Руйнівник це передбачив) дощів. Він переказав своє

рішення ледь чутним голосом, а дощ тим часом холодив його червоне від опіків тіло.

Попри зливу, що хлющила, віщуючи довгі дощі, у найвищому місці прискалку

зробили настил і винесли туди з ніг до голови вимащеного Руйнівника. Щойно

скінчивши наказ, Руйнівник зомлів від надмірного болю.

Обережно, щоб не завдавати зайвих страждань, Ооба обхопила його мокре від

дощу тіло, перенесла під великий гостролист неподалік та вимастила охололою

маззю. Коли Руйнівник лежав на заломі скелі, то нагадував чорну мумію або лялечку

комахи. Навіть очі йому вкривала хустинка, просякнута маззю, що робило цю

схожість ще більшою.

Ні давні друзі-юнаки, ні нові товаришки-дівчата не могли зрозуміти, жевріє у

Руйнівникові життя чи він помер від сильних опіків. Лише Ооба не відходила від

Руйнівника, що лежав, вимащений чорною маззю, вгорі на прискалку, наче на якому

божнику.

Всі п’ятдесят днів, поки тривала злива…

8

Коли бабуся ще була здорова й розповідала мені казки нашого селища, то

інколи намагалася піддурити мене, щоб потім разом зі мною посміятися, як я,

спіймавшись на гачок, скажу щось недоречне, її хитрощі, однак, були досить

невигадливі, щоб я міг швидко помітити свою помилку.

От, скажімо, розповідаючи про «сторожку», бабуся сказала, що під час

п’ятдесятиденної зливи поміж гір залягла така густа, непроглядна імла, що

величезний дах «сторожки» між схилами гір годі було здалеку вгледіти.

Тут я мав помітити: раніше вона казала, що через багатоденну зливу

«сторожку» зводили з колод та бамбука попід скельним заломом. До мого сміху охоче

приєднувалась і бабуся.

Але зараз мені здається: такі дрібні неточності, скоріше, зумовило те, що казки

походили з різних джерел. Сама бабуся слухала їх у різних варіантах, тому й прагнула

переказати мені це розмаїття у всій повноті.

Якось я спробував розповісти бабусині історії дідам Апо та Пері —

евакуйованим до нас під час війни близнюкам — фахівцям з небесної механіки.

Їхні прізвиська походили від слів «апогей» та «перигей», почутих від них, коли

вони розігрували для дітлахів з нашого села і гірського селища сценку про те, як

обертається Місяць навколо Землі. Побоюючись, що освічені чужаки можуть

насміятися з мене, я вмисне вибрав казку, гідну, щоб похвалитися, — про те, як

висадили в повітря скелину, що перепинала «шийку» долини. Близнюки-вчені, які,

хоч їм і було лише під сорок, мали великі залисини та червоні й витягнуті, мов у

качкодзьоба, губи, відказали мені обидва разом:

— Що ж, цілком могло бути!

Цим вони заохотили мене розповідати їм уже впевненіше ще деякі чуті казки.

А тоді блюзнюки-вчені наввипередки заходилися пояснювати, як саме це могло бути.

Виявилося, що на поверхні зваленого в купу каміння завжди міститься

критична точка. Приклавши до неї певне зусилля, неважко розвалити всю купу.

Таким чином, скелина знаходилась якраз у критичній точці греблі, яка перетинала

гірські схили.

На п’ятдесятий день зливи у «сторожці», що вкрилася шаром різнобарвної

плісняви, Ооба переказала всім, як Руйнівник, лежачи, мов чорна мумія, сказав

сповненим спокійної сили голосом:

— Дощ кінчається, час до роботи!

Прибігши мерщій до Руйнівника й оточивши його зусібіч, юнаки та дівчата

побачили, як, наче метелик — кокон, Руйнівник з хрустом розірвав ізсередини чорний

шар висхлої мазі.

І назовні раптом з’явилося його тіло, без найменшого сліду від опіків.

9

Коли Руйнівник, який п’ятдесят днів оклигував від опіків під шаром чорної

мазі, підвівся, вилискуючи тілом, сповнений нової життєвої сили, його юних друзів і

подруг пойняло не здивування, як від чогось надзвичайного, неймовірного, а

бурхлива, безмежна радість. І не даремно прилинула до них наснага від слів

Руйнівника, бо передвістя цього вони виразно відчували вже за кілька днів до цього.

— Повінь змила всіх переслідувачів, тож ніхто не завадить нашому будівництву,

яке почнемо вже завтра. Тож за роботу! Годі нам празникувати!

Передвістя і справді були очевидні.

Сморід, що діймав юнаків та дівчат під час п’ятдесятиденного перебування під

навісом, зведеним метрів на сто нижче «шийки», колись відгородженої нині знесеною

скелиною від мочарів, поволі слабшав. А в останні днів десять майже втратив

відворотність і нагадував про себе, лише коли вітер, що сіяв дощем, змінював

напрямок. Та й сам дощ останніми днями лише тихенько шелестів, наче напровесні,

коли розпукуються бруньки й проростає трава.

Наступного досвітку дощ ущух, свіжий вітерець на очах розганяв білі хмари,

вивільняючи блакить. Хлопці й дівчата парами повиходили з-під навісу на прискалок.

До цього, власне, йшлося всі п’ятдесят дощових днів, та тільки першого погожого дня

вони наважилися вийти отак, перед людські очі. Усі гуртом зійшли на новий берег

плюскотливої і трохи каламутної річки. Тоді понад водою проминули «шийку», що її

п’ятдесят днів тому перегороджувала скелина, і вийшли на місцину, де згодом у

долині звелося селище.

Я і тепер можу виразно відтворити в пам’яті чудовну картину, яка відкрилася

юнакам та їхнім подругам під час цього «вступу до фортеці».

Пам’ятаю її, бо бачив на власні очі ще малим. Бачив, немов згори, з-понад лісу,

і молоді пари, які вступають на землю, де зводитимуть селище.

Цей спогад пов’язаний із баченим під час подальших бабусиних легенд про

виникнення селища. Кажу «легенд», бо, згадую, перехід від ніби правдивих історій

про вигнання з призамкового міста та морську подорож уздовж берега й річищем до

дивовижних оповідок про підрив скелини, яка перепинала дорогу, відворотний

сморід, п’ятдесятиденну зливу я сприймав, либонь, не без втіхи, як початок легенд…

Розповідаючи про те, як зводилося селище, бабуся одного разу порадила мені

звернутися до панотця-настоятеля:

— Навідайся якось до нього, нехай він покаже тобі в храмі ширму з картинами

пекла, бо там достеменно намальовано, яким спочатку було наше селище.

Тож я і пішов сам до храму — не на роковини смерті Будди, не на свято

поминання небіжчиків Бон, а звичайнісінького собі дня — подивитися картини пекла.

І побачене там надовго закарбувалося в моїй пам’яті.

10

Спочатку здається, ніби на картинах пекла — кратер величезного вулкана,

зображений з пташиного польоту.

Але найвище місце будь-якого кратера — голий гребінь гори. А тут червона

поверхня гори переходить у зелень лісу, хащі буяють на всій верхній частині картини.

Під лісом, за червоним схилом гори — долина, точнісінько як наша, де стоїть селище.

Гола, забарви паленої вохри, земля наче аж пашить жаром. Язики полум’я,

намальовані де яскравою, де блідою кіновар’ю, — немов пасма морської капусти, що

знехотя коливаються на воді.

Під височенними стовпами вогню за дівчатами у коротеньких червоних

спідничках-косімакі женуться молоді чорти в оперізках-фундосі: на їхніх тілах, наче

рубці, — западини поміж напнутих м’язів. Таке враження, ніби і ті, й інші, захоплені

чи то якоюсь грою, чи то напрочуд приємною спільною працею.

Я зразу відчув, хоч і був ще дитиною, що ті чорти й дівчата — люди, які

будували наше селище в долині, а картина зображує їхню гуртову працю на новій

землі, куди вони прийшли, коли скінчилася злива.

Це перше враження так вкорінилося, що далі я сприймав інші фрагменти

картин як ілюстрації, хоч і химерні, до бабусиних розповідей, тому відчував не

острах, а приязнь біля картин на розмальованій ширмі при стіні в дивно довгастій

кімнаті обік головного храмового залу.

На землі, яка відкрилася, коли злива змила багнюку, накопичену в долині,

схожій на червону глиняну ступку з темно-зеленим окрайцем лісу, треба було розбити

заливні поля. А схили, де через смердючі випари з мочарів нічого не росло, придалися

б для полів суходольних.

Отак порадив Руйнівник і сам очолив своїх товаришів для роботи.

— Поспішайте, працюйте, геть відпочинок! Для того й хлющило цілих п’ятдесят

днів, аби ви перепочили як слід! — закликав друзів Руйнівник, який уже був не просто

одним з громади, а справжнім, визнаним ватажком.

Його задум був ясний. З незапам’ятних часів і аж дотепер отруйні випари з

мочарів не пускали рослинність з пралісу вниз, у долину. А тепер, вивільнившись,

рослини чимдуж ринули схилом. Якщо допустити, щоб досі голі схили і нова пласка

ділянка в улоговині заросли, розчистити їх при обмалі робочих рук буде годі.

Ось чим переймався Руйнівник. Він боявся, що буйна рослинність, яка шалено

кинулася в ріст, відтіснить їх на дно видолинка, так що, врешті-решт, залишиться

тільки вузенька смужка ріні вздовж річки. А може, й там уже поповзли навсібіч

нестримні пагони лози.

– І справді, в давнину окрайка лісу (так називалася найнижча смуга первісної

хащі) була куди вище, ніж: зараз! — казала мені бабуся.

А я бачив у картинах пекла тодішню карту нашої долини, що підтверджувала

бабусині слова.

11

Руйнівник розумів, що тепер, коли смердючі гази з драговини вже не

підіймаються, окрайка лісу буде швидко насуватися на долину. Хоч він із

товаришами працював до сьомого поту, розчищаючи землю від повалених під час

зливи дерев та каміння, та все ж рано-вранці, до початку робіт, і смерком він ще й

сам-один вибирався до окрайки лісу саджати дерева. Схоже, що вже тоді Руйнівник

призвичаївся працювати, хоч і задля засновуваного з товаришами селища, проте

самотужки.

Один із способів захиститися проти виверження вулкана полягає в тому, що

влаштовують лісозахисну смугу, яка має протистояти поширенню вогню.

Певно, і Руйнівник, щоб запобігти навалі дикоростучих лісових рослин,

насаджував дерева від долини, щоб селище могло регулювати розбуяле зело. А

накопичена у пралісі віковічна сила нехай переходить визначену Руйнівником межу і

спускається в долину…

До смуги, якій Руйнівник призначив бути нижнім від долини краєм лісу, можна

було у будь-який бік від селища дістатися пішки за той самий час. Великим поземним

кільцем на узвишші довкола долини було висаджено лакові дерева. Потім ці

велетенські дерева стали багатющим джерелом сировини, яка йшла на виготовлення

за власним способом рослинного воску. Але задум Руйнівника насамперед полягав у

тому, щоб поставити перепону навалі лісу. Аж потім він надумав висадити ще смугу

лакових дерев, аби захистити селище від ворогів; тим, щоб дістатися долини, треба

було б долати цю смугу, дихаючи отруйними випарами лакового дерева.

Багато дерев посадив Руйнівник. Деякі з них, справжні велетні, ще можна було

бачити з долини, коли я був малим. А наостанок Руйнівник посадив для власної

розваги тополю на пагорбі посеред долини.

У підніжжі пагорба, попід корінням тополі, яка швидко пішла в ріст, був

широкий прискалок. Кутастий край прискалка, званий «приступка з десять мат», і

тополю було видно з будь-якої точки долини. Метрів за десять над землею стовбур

тополі спотворював наріст, і, якщо дивитися знизу, здавалося, ніби в цьому місці

стовбур зігнуто під кутом. Але згори, з-над лісу, було помітно, що зігнутий та

викручений у бік лісу весь стовбур тополі.

Бабуся казала, що то — наслідок щоденних «вправ» Руйнівника.

Кожного ранку, щойно займався день, Руйнівник виходив на «приступку з

десять мат» поглянути, чи не коїться в долині чогось недоброго. А потім починав свої

вправи: відступав гребенем від пагорба до долини, розбігався й перестрибував через

тополю, приземляючись на «приступці». Росла тополя, ріс і Руйнівник, поки не став з

такою силою перелітали через верхівку дерева, що вже важко було повернутися на

землю. Тому й почав, перестрибуючи тополю, хапатися за неї і робити оберт навколо

стовбура, аби приземлитися на прискалку.

Тополя рік від року росла. Але ріс і Руйнівник — це звалося «звелетніння».

Бабуся не пояснювала, як саме «велетнів» Руйнівник (це тільки посилювало

відчуття казковості її розповіді), казала лише, що поступово він перетворювався на

богатиря, куди більшого за звичайного чоловіка, що мене, власне, цілком

задовольняло.

Від надмірної сили «звелетнілого» Руйнівника, який щоранку хапався за

стовбур, на могутній тополі утворився наріст на висоті метрів із десять від кореня, а її

стовбур зігнувся й викрутився.

— Руйнівник розбігався, аж земля стугоніла під ним, а тоді стрибав через

тополю, хапався руками за зігнутий стовбур коло наросту й робив повний оберт. Ту

«вправу» варто було подивитися!

Так розповідала мені бабуся співучим голосом.

12

Крім саджання дерев, поки зводили селище, поставали й інші роботи, якими

займався лише Руйнівник, що спершу працював пліч-о-пліч з товаришами. Справа,

яку він здійснив біля входу в долину, показала, що Руйнівник знається на вибухівці

(хоч те, що він сам постраждав від вибуху, засвідчило й іншу, гіршу рису його вдачі —

схильність до нерозважливих вчинків, навіть шкідливих іноді).

А тепер виявилося, що Руйнівник цікавиться риболовлею і тямить у цій справі.

Після вибуху річка потекла заглибиною, утвореною в скельному підніжжі гір,

біля «шийки» лишилася глибока вирва. А трохи нижче, де скеля була непошкоджена,

розкинулося мілководдя. Обабіч нього і зараз є ринви, що їх, як кажуть, вирубав

долотом сам Руйнівник. Мілководдя те разом із ринвами за мого дитинства ще

звалося, як і в давнину, «великою загатою».

Оповідають, ніби Руйнівник нарубав бамбука з тих самих чагарів, де намагався

сховатися від вибуху, але тільки обпалився, і спорудив тут величезну загату, біля якої

призвичаїлися ставити різноманітне рибальське начиння.

Я чув, що, поки з мочарів проникала чорна вода, риба зовсім не водилася в

річці навіть значно нижче долини. Проте, коли по п’ятдесятиденній зливі видолинком

потекла чиста річка, з води ще не зійшла дощова каламуть, як у ній заграли зграйки

гольців та кунджі. Над водою з ранку до присмерку роїлися листоїди, що їх раніше

розганяв болотний сморід. Тож люди при будівництві бачили, як вгодовані рибини

вискакують з води й на льоту хапають комах, жируючи.

Як же потрапили гольці та кунджа до свіжовиниклої річки?

У легенді Руйнівник пояснював це так:

«Раніше в цій лісовій долині річки не було лише на поверхні, а під землею

текла «дзеркальна річка». Там водилися і гольці, і кунджа. А тепер, коли річка

вийшла на поверхню, виплила назовні й риба. У «дзеркальній річці» риби не злічити,

бо якщо з горішньої річки риба зникатиме, з-під землі прибуватиме нова, аби

поповнити нестачу. Вистачить і мотиля, й листоїдів. Тож, скільки б ми не

виловлювали гольців та кунджі у «великій загаті», риби в річці не переведеться…»

І справді, «велика загата» постачала білки, такі необхідні для юнаків та дівчат,

які тяжко працювали й виснажувалися на будівництві селища.

Коли з пониззя річки, сполученого з морем, почали надпливати вугрі,

Руйнівник поставив у ринвах обабіч «великої загати» бамбукові пастки-плетенки.

Потім узявся розводити коропів у річці вище загати. У продовольчій програмі селища

Руйнівник неабияку роль відводив річковій рибі, і тут він досяг значного успіху.

Мабуть, він іще змалку полюбляв рибалити, бо коли загата була готова,

оселився в хижці на березі і наглядав за рибальським причандаллям.

У той час Ооба, зросла на «піратському» острові, ходила тінню за Руйнівником,

який так захопився рибальством, і допомагала йому вдосконалювати приладдя. У

нашому селищі й дотепер рибалити вирушають парою чоловік та жінка, щоб, бува,

один із них не втонув. До речі, «велика загата» призначалася й іще для одного.

13

Рибальське начиння біля «великої загати» стало у великій пригоді, заклавши на

довгі роки основу продовольчої програми заснованого в долині селища.

Проте на початку будівництва, невдовзі по пам’ятній п’ятдесятиденній зливі,

гольці та кунджа, яких було повно в новій річці, ніяк не ловилися біля загати. А

принесені харчі за п’ятдесят дощових днів вже кінчалися.

Як каже оповідь, на початку будівництва джерелом білків для юнаків та дівчат

слугували прісноводні краби, а джерелом вуглеводів — солодка картопля, яку копали

на схилах біля окрайки лісу. Це було так. Тільки-но скінчилася п’ятдесятиденна

злива, землю кольору паленої вохри, де ще не росло ні травички, ні деревця, всипали,

наче червоною фарбою, незліченні краби, їх ловили, варили, товкли в кам’яних

ступках, приправляли солодкою картоплею і робили млинці. Мені доводилося

куштувати такі млинці на свята, а для хлопців і дівчат, які зводили селище, то була

повсякденна страва.

Краби придавалися не тільки для цього. Поласувати ними прилітало птаство,

найперше блакитні сороки, забігали колонки та інша дрібна звірина, коли-не-коли

заходили навіть дикі кабани. Хлопці полювали на птахів та звірів, які теж потрапляли

в казан.

Отож, завдяки крабам, селище, яке тільки-но зароджувалося, не потерпало від

нестачі їжі.

Серед картин пекла, які я ходив дивитися, була й така, де мускулясті чорти

товчуть у ступках грішників з головами, меншими од чортячих кулаків. Якщо

картини пекла й справді відображають часи заснування селища, то на цій, не інакше,

намальовано, як товчуть крабів на млинці. Навіть намальовані де густою, а де блідою

кіновар’ю купи розтовчених вщент кінцівок навколо ступок — не що інше, як краби на

кухарській дошці, з яких пектимуть млинці.

Солодка картопля, як я вже казав, правила за приправу до крабових млинців. Та

щоб викопати її, доводилося добряче помарудитися, не те, що з крабами, яких просто

збирали на землі. Доброго кореня дикої солодкої картоплі з-під лісу вистачало на раз

усім хлопцям та дівчатам, але щоб витягти його весь, доводилося копати чималу

ямину. Ці ямини, до речі, наштовхнули будівників селища на нову думку, як

розв’язати проблему тимчасового помешкання.

Вони зметикували, що схил біля окрайки лісу — підходяще місце для печер. Для

житла досить було поширити й поглибити ями по коренях солодкої картоплі.

Отож юнаки й дівчата, які під час п’ятдесятиденної зливи мешкали гуртом під

навісом на прискалку, почали, розбившися на пари, викопувати в схилі печери та

переселятися в них, свої окремі помешкання.

Залишки печер у схилі біля окрайки лісу збереглися ще до останньої війни.

Відірвавши дошки, що загороджували вхід, та трохи відгорнувши землю, можна було

потрапити до чималих печер, напрочуд сухих, хоч і просякнутих відчутним запахом

плісняви. Подейкували, що в тих норах де-не-де ховаються і здичавілі собаки, яких у

селищі нічим було годувати. Ми називали їх вовками і неабияк боялися.

14

Будівничі, що розселилися по печерах біля окрайки лісу, першого року засіяли

поле гречкою.

Руйнівник організував сівбу так, що спершу на косогорі біля печер, а потім і за

річкою, зазеленіли листочками смуги гречки. Кожну наступну смугу висівали трохи

нижче, так що зелень кільцем спускалася згори до самої річки. Кожне пасмо гречки

квітло в свій час, тож весь схил від окрайки лісу до видолинка вкрився блідо-

рожевими й білими хвилями.

— Гарно те було, — казала бабуся. — Отак Руйнівник чудовим візерунком

квітнучої гречки розбив на смуги весь лан від окрайки лісу до самої долини. Бо землю

треба було поступово розподілити між усіма.

За пасмами гречаного поля висіяли сою. Листя та пагони гречки й сої мали ще

й підживлювати досі не оброблювану землю. Та й для обігріву печер узимку

потребувалося чимало сухої гречаної та соєвої лузги.

Поки юнаки та дівчата готували до польових робіт розчищену зливою землю,

Руйнівник сам очолював виконання власного задуму. Та коли розчистка землі під

оранку та сівба стали звичайною повсякденною працею, він, як я вже казав, все

більше вдавався до певної роботи, яку виконував власноруч.

Уже замолоду був у ньому потяг до самотності, який з віком проявився цілком

недвозначно. Бабуся казала, що ця риса, скоріш за все, не була властива Руйнівникові,

коли він ще колобродив на підзамчі, а з’явилася, коли він оклигував від опіків,

лежачи пластом, під навісом на прискалку у шкаралупі чорної мазі:

— Станеш відлюдьком, як полежиш без руху півсотні днів, немов мумія чи

лялечка комахи…

Руйнівник, що дедалі схилявся до самотньої праці, крім опорядження «великої

загати», насадження дерев та щоранішніх «вправ», коли він роздивлявся, чи не впала

якась напасть на їхній новий світ, захопився, особливо коли впевнився, що висаджені

ним дерева добре пішли в ріст, розбивкою «саду ста трав».

Як казала бабуся, що сама добре зналася на зіллі, спершу Руйнівник мав на меті

створити взірець городу, зібравши там їстівні рослини. Далі він висадив

найрізноманітніші цілющі трави, щоб лікувати мешканців долини від усіляких

хвороб. А крім лікарських, виростив і отруйні зілля, які, до речі, в подальшому

відіграли неабияку роль.

15

Міркуючи про Руйнівника як про людину, що викохала «сад ста трав», я

сприймав його скорше не як затятого відлюдька, а як добруна. Гадаю, що саме через

це він і відсторонився від інших жителів долини.

Донедавна щоосені дівчатка з нашого селища вибиралися гуртом до «саду ста

трав» прикрасити волосся китицями красноплодника, що розрісся від часів

Руйнівника на справжню хащу, де величезні пеньки повикидали пагони, а старі

покручені стовбури переплелися гіллям. Слухаючи, як Руйнівник, що самотужки

спромігся розбити в тих нетрях «сад ста трав», ставав із роками суворою до

безжальності людиною, я відчував подив і водночас смуток.

Уперше я подумав про Руйнівника як про бездушного утискувача, коли почув

від бабусі, до чого ще, окрім риболовлі, слугувала його «велика загата».

Бабуся розповідала цю історію не так, як завжди, без звичайної примовки.

До тієї розповіді спричинився незвичайний обряд сплаву ліхтариків на свято

поминання небіжчиків Бон у нашому селищі. Біля річки, під мостом посеред долини,

збиралися діти в літніх кімоно й пускали на воду човники з гілок, обтягнуті папером,

із свічками. Багато хто в нашому селищі, яке донедавна постачало рослинний віск

усій країні, ще мав довгі свічки ручної роботи.

Паперові човники, до дна кожного з яких було припасовано цвяшком обрізок

такої свічки, пливли, мерехтячи вогниками, до вирви у «шийці» і там згоряли. Бо на

поверхні води було напнуто сітку, і та не пускала їх далі, на мілководдя до «великої

загати».

У давнину замість сітки було начиння з трави та паростків бамбука. Воно

слугувало не стільки для риболовлі, скільки для того, щоб перепиняти все, що

спливало річкою до пониззя. Бо могло виказати тамтешнім мешканцям, що в долині

живуть люди. Легенда мовить, ніби друзі Руйнівника були невдоволені тим, що їх без

кінця відволікають від розчистки землі під оранку, й без того марудної роботи, щоб

переробляти та поліпшувати приладдя у загаті.

Але Ооба заспокоювала їх, пояснюючи, що риболовлю затіяно на їхню ж

користь.

Якось під час свята Бон, саме того вечора, коли пускають по річці ліхтарики,

бабуся, наче згадуючи випадок з власного дитинства, розповіла ось що.

Коли «велика загата» була готова, Руйнівник невдовзі поставив собі хижу на

березі, нібито щоб наглядати за риболовлею.

Але здебільшого він вивуджував із річки те, що хтось із його товаришів

ненароком упускав у воду. А тоді немилосердно доскіпувався, хто саме був той

недбалець. Під час розчистки землі хлопці й дівчата, як видно і з картин пекла,

випалювали пні, що під час зливи принесла повінь. Але щоразу, перш ніж розвести

багаття, Руйнівник підіймався на «приступку з десять мат» під тополею і

впевнювався, чи такої погоди не буде видно диму з долини. Тож пні палили лише в

дні, коли в лісі був достатній вітер, аби відразу розігнати дим.

Отже, Руйнівник був іще й наглядачем, який пильнував, аби його односельці не

виказали мешканцям пониззя річки чи дроворубам, що працювали в довколишніх

горах, таємницю, тобто що тут існує нове селище.

16

Отак на новій землі у лісовій долині споруджувалося селище, під час якого

Руйнівник дедалі більше висувався на чільне місце.

Коли я слухав бабусині розповіді, мені здавалося, ніби будівництво тривало

нескінченні роки, що від самої спроби уявити їх аж в очах темніло. Проте по-

бабусиному виходило якось так, що люди й незчулися, як обабіч дороги понад річкою

звелися хатини, куди поперебиралися з печер край лісу; ба навіть як хати постарілися,

а в них самих — колишніх хлопців та дівчат, що разом піднімалися річкою до скелини

— понароджувалися й повиростали діти та онуки. Я зрозумів ще з бабусиних оповідей,

що на них знову чекала важка справа, затіяна Руйнівником.

Від цієї пори і до отруєння Руйнівника відносився й період завершення будови

селища, про який я слухав чи не з найбільшим хвилюванням.

Певного року Руйнівник почав закликати до себе одного за одним колишніх

друзів, що жили в селищі (на тоді вже не новому, а скоріш підупалому) в колі власної

родини, дітей та онуків.

У цій оповіді мене найперше приворожило те, що і Руйнівникові, і його

товаришам давно минуло по сто років. Та й усі вони на той час «звелетніли».

Як каже легенда, перед заснуванням селища, коли Руйнівник, перетерпівши

п’ятдесятиденну зливу та загоївши свої опіки, проламав чорний кокон мазі і явив

відновлене біле тіло, він почав швидко рости і невдовзі став значно більшим від

звичайної людини. За Руйнівником, що невпинно «велетнів», стали так само рости й

усі його друзі.

Бабуся казала, що лише життєдайна сила нової землі, звільненої від

предковічних сморідних мочарів, призвелася до того, що її червоним килимом вкрили

незліченні краби. З того ж джерела походила і енергія, що просякала Будівничих, які

працювали на свіжому повітрі, ледве прикриті одягом, як ті чорти й грішники на

картинах пекла. Тож навіть по ста роках життя вони не тільки не занепали на силі, а

навпаки, «звелетніли». Так пояснювала бабуся.

На моє запитання, якої ж міри сягнуло оте їхнє «звелетніння», бабуся відповіла,

що за міру може правити тополя вгорі над долиною.

Ця тополя (щоправда, лише нащадок колишньої) стала наочним свідченням

щоранішніх Руйнівникових «вправ», коли він розбігався по гребеню гори, що

вистромлювався в долину, стрибав, хапався за стовбур і робив оберт, а тоді з

гуркотом, від якого долиною розлягалася луна, приземлявся на прискалку. Тополя

була могутня, її листя так розрослося, що навіть у погожі дні «приступка з десять

мат» на прискалку не висихала в затінку. Руйнівник, роблячи оберт, хапався за

стовбур, де той згинався біля наросту — метрах у десяти від землі. Виходить, він сам

був на зріст майже як те дерево.

І незгіршими велетнями стали під час заснування селища і його товариші.

17

І ще з одного можна було оцінити могутність Руйнівника та його товаришів-

богатирів, які, хоч їм давно й перевалило за сто, зберегли тілесну міць. Стоячи там,

неважко було повірити у «звелетніння», яке бабуся найчастіше згадувала ніби

жартома. У лісі над видолинком й понині можна бачити залишки надзвичайної праці

Руйнівника та його друзів-велетнів. Кажу «залишки», бо нині можна снувати хіба

непевні здогади про те, для чого призначалася збудована Руйнівником та його

товаришами споруда. А від бабусі я чув розповідь про дивовижну, наче сон, пригоду,

яка сталася там…

Хоч я і кажу «залишки», але та кам’яна споруда і досі міцніша за будь-яку

будівлю в селищі.

Якщо заглибитися від окрайки лісу в пущу, невдовзі вийдеш на бруковану

дорогу. Ще до школи ми, дітлахи, бігали дивитися на те диво.

Казали, що до дороги ліс безпечний навіть для малої дитини, а от

заглиблюватися далі самотою не варто навіть дорослому. Про те, що дорослі

називають цю вимощену каменем дорогу «дорогою мерців» і що іншої такої не

знайдеш ніде в Японії, я дізнався вже під час війни, на лекції, що її читали в

«народній школі» після дослідження на місцевості евакуйовані до нашого селища

знавці небесної механіки.

Про них я вже трохи розповідав — це близнюки дід Апо та дід Пері. «Дорога

мерців» простяглася величезною — майже вздовж усього селища — поземною

еліптичною дугою в нетрях лісу на північному від долини схилі.

Завширшки вона не скрізь однакова, але і вздовж, і впоперек її вимощено у

строго горизонтальній площині. Вже з цього, наголошували наші вчені під час лекції,

можна судити про високий рівень геометричних знань і будівельної техніки в тих, хто

її споруджував.

Після лекції, уночі (а ніч була напрочуд місячна), лежачи на долівці в нашій

хатині на самому дні видолинка, я уявив, ніби просто з неба над долиною, понад

стелями і дахами, дивляться вниз велетенські очі. Наче усі сні, ввижалося мені, немов

я сам — одне ціле з тими очима. Якщо дивитися згори, «дорога мерців» віддзеркалює

місячне світло, наче біле пасмо води. Я уявив це так виразно, ніби побачив на власні

очі. І далі, уві сні, мене осяйнув здогад, що ця брукована дорога, рівнобіжна, наче

друга річка, річці у видолинка, має правити разом із нею за знак для велетенських

очей з небесної височини.

Двоє вчених, чужинці для мешканців селища, зуміли збагнути високий рівень

знань та техніки будівників дороги, але не осягли, навіщо вона. Коли хтось із слухачів

запитав про це, пояснивши, що з дорогою пов’язані стародавні перекази, за відповідь

йому була лише знічена мовчанка. Пригадую, я з жалем подумав, що, якби запитав у

вчених, хто збудував ту бруковану дорогу, то, може, й дістав би якусь відповідь.

Та вже невдовзі дізнався, що її вимостили «звелетнілі» Руйнівник і його

товариші… Хоч, власне, на той час Руйнівник уже не вважав колишніх шибайголів з

призамкового міста рівнею собі.

18

По ста з лишком роках життя «звелетнілий» Руйнівник майже перестав

спілкуватися з колишніми приятелями, то наглядаючи з хижі біля «великої загати» за

риболовлею, то досліджуючи в «саду ста трав» нові їстівні рослини та лікарське зілля.

Але його притаєну силу мешканці селища відчували щоранку, коли гуркіт сповіщав

долину, що Руйнівник, як завжди, розбігшися гребенем, стрибнув, зробив оберт

навколо стовбура тополі і приземлився на «приступці з десять мат».

Тому його колишні друзі, кожен із яких мешкав у колі великої родини з

дорослими дітьми, онуками, а то й правнуками, одразу відгукнулися на звістку, яку їм

приніс посланець від Руйнівника.

Бабуся пояснювала:

— Руйнівник мусив вдатися до посланця, бо на той час остаточно відособився

від колишніх друзів, які жили мирним родинним життям. Сам Руйнівник жив удвох з

Ообою у лісових нетрях. Проте кожен мешканець знав, що він десь неподалік, бо не

було дня, аби ранком не стугоніла гора від його стрибка. Щоб не зустрітися віч-на-віч

з Руйнівником під час його «вправ», ніхто не виходив на роботу у гори так рано. Слід

цього звичаю зберігся у нашому селищі ще за мого дитинства. Якщо на світанку

гриміло, мої односельці казали:

— Сьогодні бігає Руйнівник.

І уникали вибиратися в гори.

Бабуся розповідала, що Руйнівник, який жив у хащі, нерідко походжав

пралісом, голосно розмовляючи сам із собою, але не звичайною мовою жителів

долинного селища, а мовою, зрозумілою хіба що для привидів цього краю (бабуся

казала «долинна мова» і «лісова мова»).

Звідки ж Руйнівник та Ооба, живучи в лісі, діставали собі їжу?

Бабуся у своїх оповідях досить часто припускалася протиріч, що її аніскільки

не обходило; от і на це запитання вона відповідала по-різному. Інколи казала, що

сільські жінки щодня, тільки-но Руйнівник робив свій вранішній стрибок через

тополю, по черзі носили їжу до лісу, на місце, що його називали «Руйнівниковою

їдальнею», і залишали на пласкому камені біля джерела. Це було не зовсім легко для

родини, на яку припадала черга, бо і Руйнівник, і Ооба через свій надзвичайний зріст

потребували силу-силенну харчів.

Іншим разом бабуся казала, що Руйнівник з Ообою самі забезпечували себе

їжею.

Їхньою повсякденною стравою була «чортова каша» — їстівна земля, якою

свого часу Руйнівник підгодовував друзів, коли землеробство ще не давало достатньо

продуктів. Руйнівник знаходив їстівні рослини і серед дикоростучих. Посеред хащі є

болото під назвою «піхви». Там вибивається з-під землі й неподалік знову западає в

землю річечка, де Руйнівник нібито ловив гольців, що правили за джерело білка.

Таким невибагливим Руйнівник був увесь свій вік, та все ж мешканці долини

вважали, що він купався в розкошах і мали це йому за зле. Навряд чи годиться

ставити це за провину другому, тим більше третьому поколінню нащадків

Будівничих, бо вони вже не бачили нічого, крім нехитрого сільського життя у долині.

Але своїм давнім товаришам Руйнівник вибачити такого ставлення аж ніяк не міг.

Розгніваний, він, врешті-решт, вирішив учинити над ними суд і через посланця

одного по одному почав викликати до себе своїх колишніх друзів.

19

Як розповідає легенда, всі дівчата, яких Ооба потай від батьків-піратів вивезла

з острова, одружилися з юнаками-Будівничими і мали на тоді вже не тільки дітей та

онуків, а й правнуків. Лише Руйнівникова подруга Ооба так і лишилася бездітною.

Незважаючи на свої сто з лишком років, вона залишалася зовні зовсім юною.

Саме нею і передавав Руйнівник свої виклики.

Щовечора Ооба спускалася в долину. Підходила до оселі того з Будівничих,

кого мала викликати на суд, і тихенько, не зважаючи, почують чи ні, казала, що її

прислав Руйнівник, її запрошували до хати, але далі передпокою вона не заходила,

відмовлялася навіть присісти на причілку під навісом і тужливо починала розмову з

жінками.

— Ви ж знаєте вдачу Руйнівника. Як втелющиться йому щось у голову, то його

вже не перепреш. Ну що я вдію! Від нього ніде не сховаєшся, бо все довкола знає як

свої п’ять пальців. Треба вашому прийти завтра вранці до окрайки лісу. І звідки ж

воно взялося, що за часи настали! Хіба бачили такий суд, відколи стоїть наше село! —

бідкалася зрозпачено Ооба.

— А жіноцтво з родини того, кого викликав Руйнівник, і собі гірко зітхало,

слухаючи її мову, і здавалося їм, що це Ообу, а не їх, слід підбадьорити та заспокоїти,

а то, чого доброго, від надмірної печалі тут-таки і проститься з життям, — розповідала

бабуся.

В оселях, де Будівничі діставали виклик на суд, жіноцтво, як водиться,

побивалося. Але самі Будівничі сприймали звістку напрочуд спокійно, наче врешті-

решт сталося те, чого давно сподівалися і чого відвернути не могли. Кожен порав свої

справи й раніше вкладався спати, щоб назавтра зранку вирушити до лісу.

А чоловіки, особливо молоді, хоч і не оплакували вкупі з жіноцтвом лиху долю

діда чи прадіда, однаково не мали спокою, бо знали, що чекає завтра на них самих.

Молодики мусили вранці одпровадити позиваного до окрайки лісу і бути свідками на

суді, який правив Руйнівник.

Саме тут у бабусиних переказах не сходилися кінці з кінцями. Може, тому, що

самі юнаки розповідали про те, що їм довелося бачити, тільки через багато років.

Коли разом із дідом чи прадідом хлопці вдосвіта підходили до окрайки лісу, то

бачили: біля джерела, де «Руйнівникова їдальня», на них чекає могутній, мов старезне

дерево, чоловік. Перед Руйнівником на обличчі кожного Будівничого виникала дивна

напівплаксива посмішка — напівгримаса. Мабуть, вони уявляли, як зараз

звинувачуватиме їх той, кого вони всі поважали й любили, їхній друг.

Руйнівник, похмурий та суворий, здавалося і не знав особистої приязні. Без

жодного вступу він звинувачував Будівничого, який з’явився, в тому, ніби всі його

вчинки, від самого початку й донині, мали метою занапастити всю сільську громаду.

Бабуся казала: жоден з Будівничих не смів виправдатися чи заперечити, бо той

перелічував їхні справжні вчинки. Кожен лише скрушно посхиляв голову, мовляв, так

воно і є, покірно визнаючи злочин. А для молодиків, що слухали неподалік, то був

наче урок історії. Тільки й могли сказати про той чи інший випадок: «Та як таке

могло бути!» І переймалися думкою, що такий суд необхідний, хоч раніше були

певні, що, відколи стоїть селище і дотепер, коли воно пустило глибоке коріння, не

було нічого, гідного бодай найменшого осуду. То був для них і урок закону, де вони

навчались позбуватися співчуття навіть до найближчих друзів, якщо їх викликано на

суд.

Вирок Руйнівника був для всіх один і той же: довічне ув’язнення і каторжні

роботи. На той вирок засуджений відпроваджував молодих родичів додому, а сам

рушав до котроїсь із печер біля окрайки лісу, де жив давно тому, ще коли починалося

селище. А далі, за велінням Руйнівника, який з’являвся до них із пущі, приєднувався

до засуджених раніше, що мостили велетенську «дорогу мерців».

Тим часом, як каже переказ, тих Будівничих, які ще не дістали позову, опосідав

неспокій і сум’яття: чи то Руйнівник забув про них, чи то хоче відокремити від друзів.

От чому останні Будівничі мало не підтанцем ішли на суд, й Руйнівник, як оповідали

потім їхні онуки та правнуки, зустрічав їх, навпаки, дедалі похмуріший.

20

Каменоломня, звідки брали каміння для «дороги мерців», була на східному від

болота, званого «піхвами», схилі. Я ще малим бачив сліди від виламаних брил. Це

було під час «експедиції», яку затіяли міські вчені — дід Апо та дід Пері. Усі разом

тримаючись за червону стрічку, ми пройшли крізь хащу. У вкритій мохом скелі

вирізнялася гола поверхня, звідки вибивали брили, її розміри дозволяли уявити, яка

сила-силенна каміння пішла на «дорогу мерців».

Дід Апо й дід Пері казали, що каменоломня свідчить про високу техніку

вибухових робіт, тож, можливо, й висадження скелини — не зовсім казка. По залишках

колії у лісі вони відтворили навіть, як перевозили обтесані камінні брили до «дороги

мерців».

Пам’ятаю, мене приємно втішила повага, якою ці вчені зайди перейнялися до

Руйнівника — творця проекту та керівника спорудження «дороги мерців».

Я не настільки обізнаний з астрономією, щоб достеменно відтворити зараз

пояснення діда Апо і діда Пері щодо напрямку, чітко визначеного горизонтальною

поверхнею «дороги мерців»; пам’ятаю лише, що він відбивав якийсь простий, але

значущий кут, зумовлений багаторічними астрономічними спостереженнями. Згадую

також, що до свого пояснення дід Апо та дід Пері додавали трохи дивні слова:

«Напрямок, у якому прокладено дорогу, може, безпосередньо й не стосується

побуту мешканців долини, але здатний багато чого сказати розумним істотам, що

надлітають з космосу».

Нині, коли я читаю про розшифровку фотознімків земної поверхні, зроблених

зі штучних супутників, мені кортить дістати такий знімок і околиць нашої долини.

Адже ж є у джунглях Південної Америки велетенські споруди, які на фотографіях із

космосу виглядають достеменно як дороговкази для екіпажів зорельотів, що

наближаються до Землі.

Виламані коло «піхов» та обтесані брили тягли до «дороги мерців» і вкладали

вздовж визначеної Руйнівником лінії на міцну земляну основу.

Ця виснажлива робота — а працювали, що не кажіть, більш ніж столітні діди,

нехай міцні й «звелетнілі» — тривала три роки. Дорогу мостили з ранку до пізнього

вечора, поки темрява не припиняла роботи. Тоді Будівничі вмивалися біля джерела й

споживали вечерю, наготовану й принесену жінками з долини, а потім ішли спати до

своїх печер біля окрайки лісу. Хоч і засуджені до довічної каторги, ніхто, крім

Руйнівника, за ними не наглядав, але жоден із старих не повернувся в долину, далекі

вогні якої виповнювали їх тугою за рідними оселями.

Бабуся оповідала:

— Цілих три роки жоден із Будівничих не бачив рідної домівки. А жінки, хоч як

бідували, щодня приносили їм щось попоїсти, наче пожертву душам предків. І щоразу

до наступного ранку все з’їдалося…

21

Якось я запитав:

— Як же це за три роки, поки Будівничі ночували біля окрайки лісу і мостили

дорогу тут-таки, в лісі, ніхто з родини не провідав діда чи прадіда?

Бабуся пояснила:

— Невдовзі перед тим, як дорогу вимостили, жінки зійшлися до джерела і слізно

благали Руйнівника, який звідти наглядав за роботою, відпустити старих по домівках

хоча б на зиму. Зима заповідалася навдивовижу люта, тож старезні Будівничі могли

просто повимерзати в тих печерах край лісу. Першою занепокоїлася Ооба, але

Руйнівник і слухати її не хотів, тож надвечір вона пішла у долину на раду. Коли ж

жінки зібралися біля джерела і побачили в гайку Руйнівника та стали його просити,

надбігли хлопці з «молодого люду», аж знетямлені від люті, й порозганяли їх. Адже

кожен із «молодого люду» був свідком суду над власним дідом чи прадідом. І були

певні, що лише довічною каторгою Будівничі можуть спокутувати свою провину

перед селищем:

«Якщо діди пішли б «на той бік», не спокутувавши своїх гріхів, за що б вони

мали ціле своє життя, усю роботу при створенні нашого нового світу? Хіба можуть

вони тепер піти «на той бік» із щирим серцем! Чи вам не втямки, що Руйнівник якраз

і затіяв мостити дорогу, аби підготувати своїх товаришів-Будівничих до виправи «на

той бік»!»

Не діти Будівничих, самі вже старі, а онуки й правнуки зуміли збагнути задум

Руйнівника, тому так завзято і захищали «дорогу мерців».

І от, нарешті, Будівничі скінчили роботу.

То було напередодні весняного рівнодення, якраз через три роки від початку

робіт. Їхній радісний згук долетів аж до лісової долини, і не тільки жіноцтво, а й

«молодий люд» повірили у ту мить, що по вимощенні дороги Руйнівник відпустить

Будівничих у село.

Наступного дня, у рівнодення, всі причепурилися, наготували почастунку й

чекали. Але звечоріло, а з лісу ні слуху ні духу. Тоді кількох одчайдухів з «молодого

люду» вирядили поночі до печер біля окрайки лісу. Проте й у печерах не було жодної

живої душі. Хлопці насилу продерлися крізь чагарі до щойно спорудженої «дороги

мерців» і при світлі місяця побачили, що ретельно вимощеною дорогою поволі

крокують вбрані по-святковому Будівничі з Руйнівником на чолі. На диво химерний

то був похід.

Щойно голова колони, яка просувалася з цього боку дороги, від джерела,

досягала кінця бруківки, що губився в непевному місячному сяєві, як уся процесія

знову опинялася на самому початку дороги, ніби її хід оце щойно починався. Так

крокували вони хтозна-вкотре, аж раптом і Будівничі, і Руйнівник, що блідо мерехтів

під промінням місяця, стали поволі підноситися над дорогою.

А ще за якимось разом колона Будівничих з Руйнівником попереду стала

підійматися, наче косогором, просто в небо, до білих хмар. Тут парубки вискочили з

кущів і зчинили лемент, та колона йшла собі і йшла…

Наступного ранку до села спустилася Ооба й розповіла, що сталося.

Руйнівник та Будівничі дружно вирушили «на той бік», знову ставши, як і

колись, веселими друзяками-шибайголовами замість проводиря та підлеглих. Але

тоді цю новину все селище вже знало від «молодого люду».

22

Гадаю, історія про те, як Руйнівник, скінчивши працю у селищі та лісі й

залишивши людям незліченні та корисні приладдя, пішов до неба, поєднавшись

перше зі своїми давніми друзями, нагадує легенду про Спритника.

В ті часи Ооба грала роль матріарха, відповідно до вчинків Руйнівника.

Так, Ооба, поза сумнівом, була необхідним «М» до Руйнівникового «Т». Адже

це вона, його братова, врятувала Руйнівника та його друзів, вигнаних за сваволю з

призамкового міста, підготувавши потаємну втечу дівчат від батьків-піратів.

Це вона працювала, наче тінь, поруч із Руйнівником під час забудови селища.

І саме вона забезпечила гідне завершення праці Руйнівника та Будівничих на

«дорозі мерців», звідки в ніч весіннього рівнодення при повному місяці вони

покрокували просто до неба. Наступного дня Ооба прийшла до села розповісти про

це. Зібравши давніх подруг-остров’янок, яким уже теж минуло за сто років, та їхніх

домочадців, сповістила, що їхні чоловіки, засуджені на довічну каторгу, спокутували

всі провини й разом з Руйнівником відійшли «на той бік».

Цей вчинок Ооби після зникнення Руйнівника та Будівничих вкрай важливий,

бо якби парубки з «молодого люду» не побачили дивну нічну процесію, хтозна, чи не

подумали б сільчани, що після завершення робіт Руйнівник потруїв колишніх друзів

зіллям зі свого «саду ста трав» та й поховав їх десь у непрохідній пущі.

Ооба сповістила також, що ділянка посеред долини (яку ще до переселення

Руйнівника до лісу виділили йому та самій Ообі) віднині переходить у спільну

власність сільської громади. А «молодий люд» звів там дім для зібрань на честь

відходу Будівничих та дивовижної могутності Руйнівника, яка вражала всіх і надалі.

Ооба та її товаришки-остров’янки, нині бабусі та прабабусі «молодого люду»,

вирішили гуртом, що розповіді про діяння Руйнівника неодмінно мусять дійти до

нащадків, їхні перекази впевнили селян, що навіть ті вчинки Руйнівника, які колись

видавалися навіженими, насправді сприяли розквітові заснованого ним селища у

гірській долині.

Ці перекази й стали згодом передаватися з покоління в покоління, з уст в уста.

Ооба ж звернула увагу, що на лакових деревах, висаджених колись

Руйнівником для захисту долини від ворога, визріває безліч жовтаво-брунатних

плодів. Відтоді й почали виробляти в селищі рослинний віск так, як навчив

Руйнівник. Спершу його робили вручну лише старі жінки в будинку для зібрань. Але

саме тоді було закладено підвалини розквіту цього промислу, і наше селище свого

часу забезпечувало воском усю Японію. В міру того, як воску виробляли все більше,

дім для зібрань розбудовувався.

Він дістав назву «воскова комора».

23

Отак минав час у селищі після відходу Руйнівника та Будівничих. Селяни вже

не надривалися на роботі, бо не було більше Руйнівника з його химерними задумами,

як-от мощення «дороги мерців».

У серцях «молодого люду», який був свідком суду над Будівничими за всі їхні

провинності, що передував «дорозі мерців», міцно закарбувалися діючі у селі закони.

Тож, якщо з’являлися злочинці, судив їх особливий комітет, куди входив весь

«молодий люд»; він і визначав належну кару. Найтяжчим злочином вважалася зрада,

хоч і незумисна, або ж «шпигунство». Це означало, що мешканець селища упускав до

річки щось здатне виказати жителям пониззя, що в долині мешкають люди.

І тепер, уже без невсипущого нагляду Руйнівника, численне начиння з трави та

бамбука у «великій загаті» вдосконалювали, так що воно придавалося і для риболовлі.

Завдяки старанням невгамовного «молодого люду» селище мало багатюще джерело

білкового поживку.

Пам’ятаєте, Руйнівник щоранку робив «вправи», тобто розганявся гребенем

гори, який вистромлювався у долину, робив оберт навколо тополі і приземлявся на

«приступці з десять мат», тим часом роздивляючись, чи не загрожує якась небезпека

долині. Нині замість цього «молодий люд» створив іще один комітет — захисту від

зовнішнього ворога. В нього увійшли всі до одного парубки. Комітет було розбито на

десять загонів, і щоранку один із них обходив долину.

Звичайно, вони не могли, як «звелетнілий» Руйнівник, обертатися навколо

кривої тополі, ухопившись руками за стовбур над наростом. Та коли цілий загін

ставних, один в один, хлопців, онуків та правнуків богатирів-Будівничих, розбігався

гребенем та хвацько зістрибував на «приступку з десять мат», це таки чула всенька

долина.

І Ооба, якій уже перевалило за сто років, і її подруги з «піратського острова»,

одна по одній вмирали. Але як виробляти віск, вони переказували дівчатам, тож цей

промисел не занепадав. Коли я був малим, у нашому селищі вже не топили воску.

Ручної роботи свічки, хтозна-чому, виробляла лише одна родина та й то в сусідньому,

нижче за річкою, селі. А в нашому селищі була родина, яка з діда-прадіда збирала

плоди лакового дерева. Хлопці з тієї родини, до речі, ніколи не труїлися їхніми

випарами.

Кожної осені, на прохання свічкарів із сусіднього села, вони видряпувалися на

могутні лакові дерева й залюбки вибирали у підвішені до паска кошики китиці

жовтаво-брунатних плодів.

Але коли дехто з хлопців, що не належав до їхнього роду, спробував зробити те

саме, то вони потруїлися і, здається, мало не посліпли всі.

За довгий час, відколи Руйнівник із друзями вирушили «на той бік», було

прокладено потайний шлях через гори повз верхів’я річки до провінції Тоса. Туди

почали возити на базар чудовий рослинний віск, вироблений у селищі, а звідти

привозили всіляке добро.

«Молодий люд» створив ще один комітет — планування та сприяння торгівлі,

куди знову ж таки увійшли всі парубки; комітет стежив, аби торгівля приносила зиск

усьому селищу.

— Розумієш, «молодий люд» як міг намагався гуртовно робити те, що раніше

самотужки здійснював Руйнівник, — розповідала мені бабуся.

24

До цього місця все, що казала бабуся про Руйнівника, було мені, хоч і малому,

добре зрозуміло. Але далі почалася оповідь, повна дивних загадок і водночас чарівної

і бентежної притягальної сили. Про зовсім іншу долю Руйнівника. У ній на

Руйнівника чекала жахлива загибель.

І анітрохи не схожа на виправу «на той бік» «дорогою мерців» у мерехтливому

сяєві повного місяця на весняне рівнодення.

Бабуся почала розповідь без жодного вступу, навіть не намагаючись відвернути

моєї уваги від того, що вона суперечить попереднім легендам про Руйнівника:

— Селяни, раді тому, що з року в рік зростає виробництво воску, що прокладено

торговий шлях через гори, взялися розбудувати «воскову комору». І якраз слушно, бо

в ній зміг оселитися Руйнівник, коли повернувся в долину!

Я одразу ж перебив бабусю запитанням:

— Але ж ти сама казала, що Руйнівник вирушив «на той бік» разом з друзями-

Будівничими!

Бабуся відказувала:

— Хто міг піти «на той бік», той може й повернутися звідти! Щовечора

Руйнівник засиджувався допізна у «восковій коморі», читав, а тоді виходив із

свічником у руках вмиватися. Він помітив, що краплі воску зі свічки, коли падають у

глечик, розпливаються на воді, наче білі квіти.

Відтоді й почали у нас по-новому топити віск. Хіба ж із цього не ясно, що у

«восковій коморі» таки мешкав Руйнівник? Та і як могли молодики самотужки

прокласти торговий шлях через гори у краї, про які ніколи й не чували? Невже

незрозуміло, що їх скерував Руйнівник?

Отож, як оповідала бабуся, у кімнаті в закуті «воскової комори» жив собі сам-

один, хтозна-допоки велетень-Руйнівник, якому вже минуло сто з добрячим гаком

років. Ооба померла давним-давно, тому нікому було жити з Руйнівником у «восковій

коморі» й повсякдень дбати про нього.

Сам Руйнівник був уже застарий, щоб робити свої колишні вранішні «вправи»

— розбігатися гребенем, обертатися навколо стовбура тополі й зістрибувати на

«приступку з десять мат». Він навіть облишив, як колись, доглядати «велику загату».

Коли ж новий спосіб топити віск узвичаївся, а торговий шлях через гори освоївся, він

збайдужів і до цього й перестав спілкуватися з селянами.

Через деякий час збудували нову комору, а до «воскової комори», де відлюдно

жив Руйнівник, перестали ходити. Лише старі жінки й далі носили туди їжу, наче

пожертву на божник, як колись їхні матері та бабусі — до лісу, коли Руйнівник мешкав

там.

Та все ж те, що в закуті «воскової комори» живе Руйнівник, висіло, наче

страшний тягар, над головами жителів долини. І от, як спалах, усіх охопило бажання

позбутися цієї велетенської гнітючої тіні. Більшості селян здавалося, що Руйнівник

ніколи не помре власною смертю. Адже з усіх богатирів, що пішли разом «на той

бік», він один повернувся в долину. Тож позбутися його, певно, можна тільки

вбивши. Але убити треба так, щоб велетень-Руйнівник уже запевне не повернувся «на

цей бік».

А як саме — про те довго радилася сільська старшина — колишній завзятий

«молодий люд».

Отак каже оповідь.

25

І тут на сцені з’являється Сіріме, або Задоокий. Крім похмурої моторошної

легенди про те, як Сіріме збирався позбавити життя Руйнівника, з цим диваком

пов’язана улюблена дитяча гра нашої долини — малювати кремінчиком на землі

чоловічка, в якого з-поміж сідниць визирає око.

Сіріме-Задоокий був недоумкуватий волоцюга, що завжди тинявся дорогою

біля села. Волоцюга волоцюгою, але, як і кожен у селі, крім тих, що їздили через гори

торгувати воском, він ніколи не залишав долини.

Цей вайлуватий велетень, звичайно, був неспроможний дертися гірськими

стежками. Коли закладали селище, хлопці працювали на свіжому повітрі в самих

фундосі, а дівчата — в самих спідничках-косімакі, як чорти та грішники на картинах

пекла.

А коли селище увійшло в звичайний плин життя, усі, звісно, стали носити

охайні кімоно. У селищі ткали полотно та бавовняну тканину, а відколи розпочалася

торгівля воском, у долині з’явилися навіть голландські та китайські шати. Деякі я

навіть сам бачив у храмовій скарбниці. Але отой Сіріме вештався долиною в чому

мати спородила, навіть без фундосі, прикривши страмне місце жмутком соломи. А

ззаду здавалося, що в нього з-поміж сідниць стирчить око. Тож і сідниці виглядали,

наче безсоромна реготлива пика.

Задоокого ще прозивали «дорожнім бевзем» та «дурником-гулякою». Бо навіть

узимку він спав, прикрившись матою, десь при дорозі, вранці прокидався найпершим,

а смерком, коли всі вкладалися спати, ще довго чалапав дорогою. Сіріме народився

невдовзі по тому, як Будівничі оселилися в долині, але через недоумство його малим

покинули в лісі. Він вижив і повернувся в долину, та ніхто не визнавав його за свою

дитину. Сіріме жив уже бозна-скільки і, так само, як старі мешканці долини, що

прожили по сто з лишком років, «велетнів», хоч і повільніше.

Легенда ще каже, ніби тіло в нього було брудне й смердюче, завжди обліплене

роїщем мух.

Якось у середній школі вчитель пояснював нам, що значить вираз «наче хмара

мушви» з книги «Описи земель та звичаїв». Не встиг він проказати: «Безліч мух, що

літають роєм», як у класі, що доти сам гув «наче хмара мушви», запала тиша. Вчитель

аж розгубився.

Ще б пак, звідки йому, уродженцю міста, второпати, що сталося. Адже ми

немов побачили просто в класі, біля дошки, привид Сіріме, серед хмари мушви. Всі

ми чули розповіді про те, як він сидів при дорозі, а його обліплювали чорні мухи, а як

ішов, то скидався на рухомий пагорб, так оповивали його роїща мух.

Ось Сіріме й доручила сільська старшина звести зі світу Руйнівника.

Але ж вони були тим самим «молодим людом», який так шанував Руйнівника,

що кожне його слово підносив у ранг закону… Я не втримався від запитання:

— Чому ж їм забаглося вбити ватажка, від якого вони стільки навчилися і який

зробив їм стільки добра? Невже під старість Руйнівник став чинити селищу шкоду?

Бабусина відповідь була така.

Атож, такий як Руйнівник, міг час від часу щось утнути, але чи була від цього

селищу шкода? Навпаки, люди дізнавалися про щось нове. Просто мешканці селища з

часом почали підозрювати, що Руйнівник безсмертний, що він ніколи не помре

власною смертю. І їм стало не по собі від того, що над усім їхнім буттям завжди буде

отакий невмирущий зверхник.

Якщо він і далі бовванітиме горою над їхніми головами, марно чекати якихось

змін на краще. Мабуть, так вони міркували… І дійшли висновку, що надихнути новою

силою селище можна тільки вбивши Руйнівника, саме через те, що він такий

могутній.

— Нам тепер важко це збагнути, але й вони були певні: якщо Руйнівник буде

довіку живий і здоровий, то найгірше за всіх доведеться йому самому…

26

Ще питання, не менш важливе для мене. Чому вбити Руйнівника,

найшанованішу людину в долині, по довгих роздумах визначили саме Задоокому, що

вештався лісовою долиною серед роїща мух?

Бабуся відповідала розважливо і впевнено:

— Руйнівник був найславетніший навіть серед засновників селища, тож марно

було шукати іншого, хто б дорівнявся до нього зростом і міццю. Те розуміли всі. Тоді,

гадаю, комусь і спало на думку, що, може, Руйнівника занапастити здатен Сіріме —

ниций з найниціших, негідний серед найнегідніших у селищі! А може, хтось із

старшини чув про це ще замолоду, коли Руйнівник правив суд.

Бабуся казала також:

— Руйнівникові, мабуть, судилося страждати через сморід. Замолоду його

діймав сморід мулу, накопиченого за скелиною при вході в долину. А на старість на

його життя зазіхав смердюх-Задоокий, обліплений мушвою!

Потім, уже студентом, я згадав якось ці бабусині слова, і мені спало на думку

ось що.

Коли Руйнівникові та його друзям по довгій мандрівці вздовж ріки дальший

шлях перетнула скелина, їм таки добряче дошкулив той болотний сморід. Але ж

повінь змила мул, він зіпсував поля та викликав мор у пониззі. У долині ж виникла

нова земля.

Проте чи не залишився у долині, так би мовити, привид того смороду? Чи не

чекав він нагоди помститися зухвальцям, які висушили мочарі й оселилися в долині,

насамперед їхньому ватажкові, Руйнівнику? І чи не був одержимий цим «привидом

смороду» ниций з найниціших у селищі — Сіріме, що взявся занапастити Руйнівника?

Хай там як, а сільська старшина прикликала Задоокого, яким досі гребувала, і

наказала убити Руйнівника. Той погодився. А що йому лишалося! Якби він

відмовився, його самого, певно, старійшини не пустили б живого, щоб, бува, не

виказав їхнього потаємного, задуму.

Але згодитися Сіріме то згодився, проте як забити Руйнівника, він не мав і

гадки. А зволікати, як застерегла його сільська старшина, теж не годилося.

Думав Сіріме, думав, аж заблукав із своєю мушвою під розложисту тополю

серед села, туди, де зараз бетонний місток. Та й став бубоніти собі під ніс:

— Як же до нього взятися? Та як же його прибити, того Руйнівника? І тут

малюк, який грався на осонні при дорозі, єдиний з сільських дітлахів, хто приязно

ставився до Сіріме, затиснув носа і підскочив до нього.

— Навари побільше отрути, то, запевне, вб’єш і лісового бога! Гукнув він таке і

мерщій утік.

27

Почувши підказку малого, сморідний, обліплений мухами, із жмутком соломи

на причинному місці Сіріме враз підхопився на рівні. Попри гомінку дітлашню, що

тупотіла позаду, витріщаючись на його ніби реготлива пика сідниці, з-поміж яких

визирало око, він подався просто до «воскової комори», до Руйнівника. Старійшини і

розсердилися, і полякалися водночас, що Сіріме зараз викаже Руйнівникові їхній

задум.

Але перепинити Задоокого, що квапливо простував у роїщі мух, було вже годі.

Сіріме з усієї сили розчахнув двері комори, звичайно зачинені о цій порі:

— Гей, пане, мені треба у вас дещо спитати! — загорлав він у сутінь.

Руйнівник, наче давньому приятелеві, гостинно прочинив двері свого закута і

впустив Сіріме досередини разом із його роїщем мух.

Це тому, пояснювала бабуся, що Руйнівник мав жаль до нього ще відтоді, як

Задоокого через його недоумство кинули в лісі.

На запитання Сіріме Руйнівник пояснив, як знайти у «саду ста трав», який сам

колись ревно виплекав, отруйне зілля. Навчив також, як наготувати отруту: з якого

зілля зрізати листя, з якого — стебла, які викопати корінці.

Як виварити та як настояти…

Бабуся оповідала:

— Кажуть, Руйнівник навіть додав: «З оцих листків, билля та коріння можна

наварити такого трійла, що звалить навіть здоровила, як я або ж ти».

Сіріме побрів берегом річки понад гірською улоговиною до пущі (на тоді там

уже був хутір, який пізніше став називатися «гірський виселок»; його мешканці й

бачили, що робив Сіріме), аж до «саду ста трав», оточений роїщем мушви.

А там, роздивляючись малюнки, якими його спорядив Руйнівник, позрізав

потрібні листки та стебла й повикопував корінці отруйного зілля. Цілий день

орудував Задоокий серпом, а тим часом від запаху того зілля виздихали усі до єдиної

мухи над ним.

Сіріме повернувся до селища з оберемком листя, бадилля та корінців

отруйного зілля і заходився виварювати та настоювати те все в казані з «воскової

комори».

За три дні трунок за рецептом Руйнівника був готовий. Але ж треба було ще

перевірити, чи досить отрута міцна. Та як? І чи подіє отрута на такого велетня, як

Руйнівник?

По важких роздумах сільська старшина вирішила випробувати наготоване

Задооким трійло на ньому самому — єдиному, крім Руйнівника, велетні в селищі.

І Сіріме таки помер від отрути, яку сам наварив з листя, стебел та коріння.

За наказом старшини, селяни відтягли його величезне тіло подалі до лісу, ген за

«дорогу мерців», і кинули там. Бо якби такий велетенський, та ще й смердючий, труп

поховати поблизу селища, хтозна, чи не почалася б від цього пошесть.

«Поки Задоокого тягли до лісу, де не взялися мухи й знову обліпили його», —

оповідала бабуся, мало не плачучи, як мала дівчинка, яка схопила кілька ляпанців.

28

До їжі, яку щовечора приставляли старі жінки, наче пожертву на хатній

божник, тільки значно щедрішу, Руйнівникові, домішали навареної Задооким отрути.

Селяни наготували звечора клунки й не спали всю ніч, щоб, якщо Руйнівник

розлютиться, тікати мерщій світ за очі. Але у «восковій коморі» було тихо, лише над

ранок від лісу двічі чи тричі долинув дивний стогін, наче стугоніла гора. А вранці із

п’ятеро найвідважніших із сільської старшини подалися на звідини до «воскової

комори». Не як завжди, у закуті, а посеред комори, де було, як за часів дому для

зібрань, розчахнуто всі двері й порозсувано переділки-сьодзі, лежав, розкидавши руки

й ноги, майже від стіни до стіни, неживий Руйнівник.

Того року напрочуд сильний тайфун наприкінці літа під самий корінь зламав

могутню криву тополю, навколо стовбура якої колись робив оберт під час своїх

«вправ» Руйнівник. Пень виявився наскрізь трухлявий. Бабуся казала, ніби сільським

старійшинам спало на думку зазіхнути на життя богатиря-Руйнівника саме після того,

як вони побачили, що й велетенська тополя не встояла проти вітру.

Голову Руйнівникові, за велінням старшини, відтяли й затягли на «приступку з

десять мат». А наступного ранку на тому ж самому місці, звідки колись Руйнівник

оглядав околиці долини, над його головою насипали могилу та вкопали саджанець

тополі, взятий із пагорба.

Але що ж зробили сільські старійшини з обезголовленим тілом Руйнівника?

На одній із картин пекла в храмі, де нашу долину зображено як западину

кольору паленої вохри, облямованої зеленню лісу, можна бачити таке.

Біля величезної дошки, намальованої у зворотній перспективі, чорти орудують

величезними кухарськими ножами та паличками-хасі, подрібнюючи кусні червоного

м’яса. Пізніше на картинах пекла в інших храмах я бачив, як біля таких самих дощок

під ногами у чортів валяється безліч малесеньких голів грішників. Але в нашому

храмі на дошці були навдивовижу великі кусні плоті! А чорти-кухарі сікли їх на мак.

Ця картина пекла відповідає легенді, за якою, наступного по смерті Руйнівника ранку,

його велетенське тіло дрібно посікли, і кожен мешканець долини з’їв по шматку.

Цю розповідь бабуся завжди закінчувала однаково:

— Аж подих спирало!

Немов хотіла трохи розрадити мене після моторошної історії. Вона намагалася

цими словами навіяти мені збентеження, яке викликало посічене на безліч шматків

тіло Руйнівника, хвилювання, яким перейнялися селяни — від дорослих до малих —

щосили стараючись прожувати ті шматки.

Отже, кожен із мешканців селища в долині і «гірського виселка» мусив з’їсти

по шматку Руйнівникової плоті. Жували старі й малі, дідугани бгали беззубими

яснами й ковтали свої шматки. Немовлятам розтирали те м’ясо на кашицю. Жували

довго.

Усі виходили з хат і жували, наче гумку, шматки Руйнівникової плоті,

дивлячись водночас одне на одного, як це роблять інші.

Можливо, цим вони хотіли взяти й у свою плоть і кров частку сили

«звелетнілого» Руйнівника. Але бабуся оповідала трохи інакше, і з її розповіді по-

іншому сприймалося це видовище:

— Мешканці долини та «висілка» розкаювалися, що занапастили Руйнівника, їх

мучив прикрий жаль, а над усе — сором, коли вони поїдали його плоть. З їхніх губ,

коли вони жували, наче жуйку, капала на землю кривава слина, а з очей котилися

сльози.

Навіть собаки, коли злизували ті криваві краплі, підібгували хвости й тужно

скімлили…

29

Коли Руйнівника було забито та з’їдено (гадаю, це відповідає другій оповіді),

усі як один мешканці долинного селища й «висілка» впали у застій. Застій виявлявся

по-різному. Насамперед кожен, хто з’їв шматок Руйнівникової плоті (тобто всі

мешканці селища), відчував потім немовби завжди повний шлунок, тому споживав

удесятеро менше, ніж доти.

Це був не просто брак апетиту, а здавалося, що його вже й не буде довіку.

Разом із бажанням їсти відпало бажання і вирощувати врожаї, ловити рибу, а

отже працювати. Цілісінькі дні сиділи склавши руки, наче поринувши в сонну задуму.

І чи не вперше люди, які з самого початку мали повні руки роботи, відчули безмежну

самоту в цьому глухому закуті, де єдиним зв’язком із зовнішнім світом був

потаємний торговий шлях через гори.

Застій той тривав понад тисячу днів.

За цей час лісова долина, звісно, зовсім занепала. Праліс перетнув «дорогу

мерців» і поволі завойовував долину. Швидко дичавіли занедбані дерева, що їх

насадив колись Руйнівник. Позаростали бур’яном дальні від житла поля. Обсипалися

береги рівчака, яким вода з джерела на окрайці лісу текла в село. Дорога

розтріскалась і поросла травою. У повітрі знову запахло затхлими мочарями, як і

колись, коли ще не прибрали з дороги скелину…

І от через три роки такого занепаду мешканці селища й «висілка» немов ураз

прокинулись.

А причиною цього був сон, що його побачили всі водночас. У тому сні людям

явилася Ооба, щоб переказати звістку. В серці кожного, хто бачив її уві сні,

закарбувалося:

«Руйнівник, який пішов «на той бік», проголошує, що тисячоденна жалоба по

ньому скінчилася, кожен мусить взятися до визначеної йому роботи».

Ще не зійшло сонце, а люди кинулися до роботи.

— Аж подих спирало! — зітхала й тут бабуся.

Замість працювати, як раніше, поодинці, селяни збивалися в гурти. Найперше,

а це вимагало багатьох робочих рук, треба було опорядити «велику загату». За три

роки «загата» захиріла й розвалилась, її слід було негайно відновити. «Великою

загатою» перетнув колись річку Руйнівник, щоб за течією не спливла жодна дрібниця,

яка б могла виказати людям у пониззі, що в глухому лісовому закутку, в гірській

улоговині, де тече річка, теж живуть люди.

Коли ринви обабіч «великої загати» розчистили від плавника та всілякого

мотлоху, в річці аж закишіло гольців та кунджі, які досі не могли проплисти знизу.

Жінки та дітлахи черпали рибу на мілководді бамбуковими кошиками. Риби було

вдосталь, тож люди, яким після нічного сну повернувся апетит, мали досхочу давно

не куштованого білкового поживку.

Водночас усі переймалися, як це вони допустилися, щоб аж три роки загата

розвалювалась; адже таємниця, що вони живуть у долині, могла кожної миті

розкритися.

Дивувалися пробуджені люди й силі пралісу, що переступив уже «дорогу

мерців» і підступав під поріг. Поки байдикували та дрімали аж три роки (зараз вони

це виразно бачили), стріхи обвилися повзучою травою, крокви пообростали грибами.

Колодязі обміліли, а де вода лишилася, то стала каламутною і непридатною до

пиття; людей рятувала лише вода з джерела край лісу, що доходила рівчаком.

Сливи, груші, каштани, про які дбав, поки жив, Руйнівник, здичавіли, плоди

стали маленькі й тверді. Здичавіли навіть ячмінь та рис!

Мешканцям селища та «висілка» лишалося одне: щосили взятися до роботи,

щоб відвоювати в лісу колишню родючу землю.

Коли ж сільським справам було дано якийсь лад, схожий до встановленого

Руйнівником, сільська старшина вибралася на могилу, до його похованої голови, наче

звітувати.

Який же був їхній подив, коли вони побачили, що посаджена недавно тополька

розрослася і в її затінку може сховатися людина!

І стовбур її вигнувся у бік лісу, мав навіть наріст. Те дерево, зване нащадком

Руйнівникової тополі, я бачив теж, ще за свого дитинства.