Історія м/т і лісового дива

1

Я вже переказав дві різні легенди чи то про загибель, чи то про виправу «на той

бік» Руйнівника.

Щоб далі відтворювати легенди й історію свого селища, я мушу долучити ще й

третю, інакше не в’яжуться кінці з кінцями.

Нічого дивного, як на мене. Ще слухаючи бабусині розповіді, я впевнився:

скільки б не було всіляких переказів про ті ж самі події, вибрати єдино вірний і

відкинути решту неможливо.

Може, найкращим, що я виніс із бабусиних розповідей, якраз і була здатність

вільно й природно сприймати одночасно різні варіанти однієї й тієї ж розповіді.

Велетка на ім’я Осікоме — важливий персонаж оповідей про «рух за повернення

до давнини», запроваджений молоддю, і про інший, ніж той, що я вже описав, перехід

«на той бік» старих Будівничих — приятелів Руйнівника за часів гультяйського життя

в призамковому місті та поневірянь у пошуках благодатної обітованої землі.

Важливе в оповідях і те, що в часи задуманих і впроваджених Осікоме та її

спільниками реформ і спільної праці всі Будівничі були ще при доброму здоров’ї, а

Руйнівник давно пішов «на той бік» і, як вірили в селищі, лише дух його перебував

десь у гірській хащі в корінні дерев. Разом із Руйнівником упокоїлася Ооба.

Тож коли в долині почала діяти Осікоме — жінка дивовижних здібностей, у

селищі не лишалося нікого, хто міг би, принаймні самотужки, ставити їй чоло.

Коротше кажучи, «рух за повернення до давнини» — це перебудова з метою

викорінити збочення та викривлення, яких потроху накопичилось у житті селища й

«висілка» від часу мирного землеробського життя.

У це всім серцем вірив «молодий люд», що стояв на чолі сільської громади.

Осікоме, яка на початку з-поза спин «молодого люду» скеровувала рух, а потім,

вже не криючись, впроваджувала власні реформи, навряд чи була простодушною, як

молодь, але також, принаймні в загальних рисах, вірила в це. Конкретний зміст «руху

за повернення до давнини» полягав у відновленні життя, коли люди ще тільки

освоювались у лісовій гущавині, бо за довгий час виникли численні викривлення його

та збочення. Та коли рух сягнув крайнощів, став загрожувати самому життю людей,

Осікоме, його натхненницю, було позбавлено влади.

З особливим почуттям безмежного суму слухав я розповіді бабусі, як у

найгарячіший час досить тривалого «руху за повернення до давнини», коли «молодий

люд» ревно впроваджував всілякі реформи, помирали, відходили один по одному «на

той бік», виснажені щоденною гуртовою працею, проте незворушні аж до похмурості

Будівничі.

2

За «руху за повернення до давнини» всі працездатні мешканці селища від зорі

до зорі трудилися або в полі, або при дорогах чи зрошувальних спорудах. За наказом

Осікоме та молодиків, усіх було розбито на бригади. Будівничих, більш ніж столітніх

дідів, звели в одну бригаду. У плані керівної групи бригаді Будівничих визначили

роботу, яка свідчила: від них, навіть усіх разом, багато не чекають. На мій сумнів (я ж

бо пам’ятав, що Будівничі, як і Руйнівник, «звелетніли», тож мусили дорівнювати

йому силою) бабуся спокійно пояснила:

— По ста роках навіть «звелетніле» тіло починає всихати, отож людина, хоч і

вкрай висока, стає охлялою і немічною. Як то було жахливо, коли виморених довгими

роками старців звели докупи й змусили працювати!

А рідні не могли не те що взяти на себе частку їхньої роботи, а й поглянути в

їхній бік співчутливо, боялися, бо на них вовками зиркав «молодий люд», мовляв, це

суперечить самому духові «руху за повернення до давнини»!

У бригаді старих почала ширитися химерна дрімота. Звичайно, кожен снив

окремо, але в розмовах виявилося, що сни мають і багато спільного. Коли почав

ширитися сон, старі Будівничі квапилися переказати його один одному, точніше, цілу

низку поєднаних снів.

А може, вони з таким запалом переказували сни, бо більше не мали про що

говорити. Та й сни повнилися таким живим відчуттям дійсності, що старі

непокоїлись. А як не поговорити відразу про химерний сон з друзями, починало

ввижатися, що то нинішнє життя в лісовій глушині, яке по довгих роках дійшло

схилу, — і є сон.

Адже всі старі бачили уві сні власне життя, але інше, не те, що було насправді.

За умовами «руху за повернення до давнини», старі, як і молоді й літні, мусили

працювати надворі. Знесилені діди під час обідньої перерви забивалися десь у затінок

і дрімали. А коли їх розбуркували криками молодики з керівної групи, за ту одробину

часу, поки ставали до роботи, старі встигали переповісти один одному щойно бачений

сон.

Кожному снилося, ніби він, хоч замолоду й гульвіса, схаменувся завчасно, поки

його не вислали на кораблі, постатечнішав і, вже оддавна на спочинку, жив у

призамковому місті тихо й сумирно.

Картини цього безжурного життя пропливали перед ними під час короткої

денної дрімоти. Здавалося, наче справжнє життя день по дню спливає на підзамчі, а

оця гуртова праця в лісовій долині по ста з гаком роках життя, навпаки, лише

марення.

Беручися знову до роботи, старі буркотливо, мов дітлахи, яких покартали

нізащо, переказували один одному:

— Що ж це за сон! Невже я схожий на старого телепня, що змарнував вік на

підзамчі, де народився й виріс, без ніяких пригод, що й згадати нема чого? Чого це

мені таке приверзлося? Чи ж такий старий йолоп поплив би з Руйнівником до

обітованого краю? Ми ж так прагнули подвигів! Чому ж мені тепер таке ввижається,

щойно заплющу очі? Невже наше нинішнє життя — тільки химерний, неправдешній

сон?!

3

Тим часом Будівничі, як то старі, змарніли від щоденного перетруду і вже не

могли працювати, як раніше. Вони навіть не мали сили на перерву забитися десь у

затінок, а падали, де стояли, й засинали. Коли ж їх будили до роботи, відчували: уві

сні лишилася частка не тільки душі, а й тіла. Вже не тільки кревним, а й чужому

несила було дивитися, як, понуривши голови, діди воловодилися коло своєї роботи.

Щоправда, до керівної бригади входили лише ті молодики, які воліли знати

тільки поступ «руху». Але, пам’ятаючи, що над ними стояла справжня ватагова —

Осікоме, літня досвідчена жінка, мимоволі дивуєшся, чому столітніх з лишком старих

Будівничих ніяк не звільняли від непосильної праці.

А може, сама керівна група сушила собі голову, що вдіяти з бригадою

Будівничих?

Але заповзявшися відтворити часи заснування селища, коли кожен мешканець

лісової долини був безправний і голий як бубон (і справді, на розчистці землі під

оранку орудували, мов чорти та грішниці на картинах пекла, в самих фундосі й

косімакі), встановивши відразу рівну для всіх працю, «рух за повернення до давнини»

вже не робив винятку. Якщо ж навіть «молодий люд» мав задосить досвіду й був

ладен якось пом’якшити свої умови, все одно, щоб розвивати «рух за повернення до

давнини», лишалося тільки чимдуж натискати на байдужу громаду.

Бо інакше один по одному з’явилися б невдоволені чи відсторонені, й тоді

справу годі було б довести до кінця. Проте таке накидання «руху» кінець кінцем

призвело до падіння його найпершої заводійки, Осікоме.

А поки, набравши швидкості «рух за повернення до давнини» вже не міг

звернути убік, навіть у визначеному напрямку, а мусив мчати дедалі швидше й

швидше…

А тим часом у бригаді знесилених до краю Будівничих почали коїтися дивні

речі. Ще недавно Будівничі були зовні дужими велетнями.

А нині їхні змізернілі та згорблені, хоч і високі, старезні постаті втрачали чіткі

обриси, розпливалися, бліднули, наче картинки з чарівного ліхтаря на стіні імли.

Скінчилося їхнє «тоншання» тим, що одного дня вони й зовсім зникли, наче

розчинилися в повітрі.

Селяни, які бачили, як їхні кревні, діди чи прадіди, розчиняються в повітрі,

покидали свою роботу й ну видивлятися на це; проте, як каже легенда, ніхто

особливого жалю не відчув. Людей лише огорнув нетривкий смуток, як ото буває,

коли уві сні постає, а тоді розтає близька людина.

Бабуся казала:

— Будівничі розчинялися в повітрі хто як. Кажуть, їхніх родичів найбільше

обходило те, як саме розчиняється їхній дід чи прадід.

Одні з Будівничих зникали так, наче поверталися до сну, що його бачили під

час денної дрімоти. Зникали, повертаючись дорогою сну до життя, в якому вигадкою

здавалася виправа молодих паливод із Руйнівником на чолі до обітованого краю, а

правдою — тихе животіння без пригод у призамковому місті. Де здавалося, що довге

життя у лісовій долині — лише химерний сон нудного дідугана з підзамчя…

Рідні старих, що зникали отак, потім не мали спокою. А ну ж уся рідня — лише

видива з химерного сну старого з призамкового міста, які можуть зникнути будь-якої

хвилини?

Але яким чудовим здавався другий спосіб зникнення тим, хто залишався

живим!

Старий, тіло якого «витончилося» до краю, втратило певність обрисів, що

оддавна не відчував ніяких бажань і прагнень, перш ніж остаточно розплистися в

повітрі, повертався до лісу на узвишші, і його очі займалися всеохопним жаданням.

Змарніле тіло на мить спалахувало, наче вогонь, перед тим як згаснути, а тоді

зникало.

— Тут ніхто вже не сумнівався, що цей Будівничий таки пішов «на той бік», до

Руйнівника, — майже благоговійно казала бабуся.

4

У ліцеї я часто намагався, в міру знань, знайти соціологічне пояснення

пригадуваних бабусиних оповідей, і мені спало на думку ось що.

Навіщо Осікоме й «молодому люду» знадобилося порушувати тільки-но

досягнуте супокійне життя лісової долини?

Земля перестала родити? Так. То що ж, сила не повернулася до ланів, коли

ночами на пагорбі Покари за гріхи нагі юнаки видиралися на величезне біле тіло

Осікоме, а потім зісковзували з нього?..

Скоріше всього, далекоглядні, проникливі очі Осікоме розгледіли паростки

іншої небезпеки, яка загрожувала дощенту порунтати суспільний лад селища. Так

міркував я тоді.

Чи не почали раптом мешканці селища, заснованого в лісовій долині понад сто

років тому й відособленого від довколишнього світу, немов єдина в цілому всесвіті

залюднена планета, відчувати свою самотність? Чи не з’явилися серед них такі, кому

закортіло втекти кудись у менш відлюдне місце? А щоб притлумити це бажання, чи ж

не потрібен був рух, який привернув би душі до трибу життя в часи заснування

селища?

Отак я міркував.

Я пам’ятав історію родини, що насмілилася втекти до пущі під час дивних

подій, які передували «рухові за повернення до давнини».

Їх охопили відчуття неможливості звікувати тут, у лісовій глушині, відраза до

такого одноманітного життя.

5

Дивною подією, яка передувала «рухові за повернення до давнини», було

«велике ревище», що охопило лісову долину.

Було це так.

Від заснування селища вже минули довгі роки. Руйнівника давно не було в

долині, але його прихильники по створенню нового світу, Будівничі, й досі жили

серед численної рідні. Їхні діти, онуки, правнуки тіснилися в долинному селищі й на

«висілку». Одного дня всі, від столітніх з лишком дідів до немовлят, які ще й не вміли

ходити, почули дивний звук, наче ото загуло у вухах. Дорослі спершу не звертали на

це уваги, гадаючи, що то просто стугонить кров у жилах. Але спочатку один, потім

другий почали скаржитися на вуха і кінець кінцем усі зрозуміли, що гул, чутний уже

кілька днів — не вада організму, а справжній звук, який долинає з лісу й не вщухає й

на мить ні вдень, ні вночі.

Коли це з’ясувалося, почали думати, що гул і далі не вщухатиме.

Звикнути до нього не вдавалося, бо звук потроху, але невпинно дужчав. Ніби

ото селище, збудоване сто років тому, щільно вкрила запона невпинного реву, ніби

самих людей огортала та запона.

Коли я полишив рідне селище й у Токіо вступив до університету, то на

медогляді мені перевіряли слух. У дерев’яній комірчині, схожій на кіоск, мене

всадовили серед дірчастих звуконепроникних плит. З масивного навушника через

рівні інтервали лунав звук, наче пирхали металеві бульбашки. Поки я чув його, треба

було тиснути пальцем на вимикач, а щойно звук зникав — відпускати.

Та коли в навушнику запищало, мені здалося, ніби я чую звук хтозна-скільки,

коли ж звук зник, мені ще довго пищало у вусі через рівні проміжки часу. Коли

медсестра нагримала на мене й примусила повторити все спочатку, мені сяйнуло, що

під час «великого ревища» у сікокуській глушині, звідки я щойно прибув, людям і

справді здавалося, ніби вони чують гудіння вже хтозна-як давно.

6

Гул, як уже починався, ні на хвильку не вщухав у вухах мешканців долини та

«висілка». До того ж день у день він гучнішав.

Звук ставав нестерпним, дратував, мучив. Його було чути в кожній оселі, в

полі, він оповивав навіть тих, хто вибирався на роботу до лісу, на узвишшя.

Як же почувалися люди під заволокою «великого ревища»? Перш за все, для

малюків років до семи то наче шелестів вітерець у листі. Звук скорше розважав дітей,

викликаючи невинний сміх. Те, що невгамовний гул не заважав малюкам у

повсякденному житті, було однією з важливих умов, за яких під час «великого

ревища» перемінилося життя селян.

Проте для дорослих той гул, як свідчить сам термін «велике ревище», був

нестерпний.

Він вибивав із колії. Дорослі мусили якось реагувати на нього.

У розпал «великого ревища» в долині, здавалося, спекатися від гулу було так

само неможливо, як і від довколишнього повітря, що його він стрясав.

Тож найважливішим питанням стало: як послабити страждання від того

«великого ревища» (бо тішило воно хіба що малих дітей), аби більш-менш спокійно

жити далі. Якимось побитом люди наштовхнулися на розв’язання.

Якщо в одному місці невгамовний гул доводив аж до корчів, то в іншому так не

дошкуляв, навіть не дуже заважав. І люди зрозуміли, що кожен мусить шукати собі

найбільш підхоже місце, де б він міг знайти порятунок.

7

Якось мені довелося почути, так би мовити, наукове пояснення «великого

ревища» в нашій лісовій долині.

Давнє переконання щодо цього виклав один із старих, до яких по смерті бабусі

я вчащав слухати історію і легенди рідного селища, — згорблений від постійної

сидячої роботи бляхар в окулярах у дротяній оправі.

У своїй майстерні, серед відер, лійок, ринв, шматків олова, пляшечок з

кислотою, величезних ножиць, біля переносної вугільної пічки, старий бляхар

скидався на алхіміка. Замолоду, коли він іще мав здорові ноги й поперек, він був

мандрівним ремісником.

Під час переправи з Токусіми на острів Авадзі йому довелося бачити великий

вир у протоці Наруто. Отут-то, розповідав старий, йому й сяйнуло: «велике ревище»

викликав вир повітря над долиною, зусібіч оточеної лісом.

Якби глянути згори на потоки повітря над долиною під час «великого ревища»,

вони виглядали б достеменно як великі та малі вири в протоці Наруто…

«Велике ревище» загалом сприймалося як гучний звук, але в кожному місці над

долиною й «висілком» лунав свій, незалежний від інших, гул. Всі вони сукупно й

творили «велике ревище».

У морі повітря над лісовою долиною там і тут виникали вири — де великі, де

малі…

Найбільше вразило його, вів далі старий бляхар, що зовсім поруч із великим

виром у Наруто водна поверхня спокійна. Так само і в долині: досить було пройти

понад річкою між схилами гір повз «шийку», що її колись перегороджувала чи то

скелина, чи то брили чорної злежалої землі, як звук зникав.

Достеменно, пояснював бляхар, наче нашу долину разом із селищем та

«висілком» запхнули у довгасту прямовисну трубу, яка всередині вся аж гула — де

трохи гучніше, де трохи тихше, де вище, а де нижче.

Усюди в долині — в селищі і на «висілку», на полях довкола — ні вдень ні вночі

не вщухав той гул.

Але невдовзі, як я вже казав, люди запримітили: для кожного подекуди звук

просто нестерпний, а в іншому місці майже не дошкуляє.

З цього й почали розпадатися родини, кожна з яких досі жила в одній оселі і

гуртом працювала в полі. Серед великої рідні з дорослими дітьми та онуками в своїй

хатині дехто залюбки витримував гул, а інших гул змушував шукати нового притулку

деінде.

Добре, що хоч діти не потерпали від «великого ревища», тож як сім’я

розпадалася, вони могли лишатися або з матір’ю, або з батьком.

8

Переміну в житті селища, коли через «велике ревище» люди розходилися з-під

однієї стріхи в різні сім’ї, ставали до роботи не на власній ділянці, а на тій, до якої

господарів вигнав нестерпний гул, бабуся невимушено, наче читала із словника,

називала «переділом».

Я, хоч і малий, добре розумів, що воно таке, бо сільські дітлахи полюбляли гру,

що так називалася. Розбивалися на команди по троє, з кожної трійки двоє були

татусем та матусею, а третій — синком чи донькою. «Дорослі» ставали в коло й

викидали на пальцях. Потім, на вигук «раз-два, почали!» коло розпадалося: ті, хто

виграв, вибирали нову пару (хлопці — дівчат, дівчата — хлопців) із тих, хто програв,

утворюючи нові трійки.

Найкраще виходив той, хто виграв право забирати з собою «дітей». По кількох

конах перемогу здобувала команда, яка збирала тих «дітей» найбільше.

Я розумів, що означає «переділ», певно, чи не краще за всіх, із ким грав. Та

коли я думав про це, мене дивувало ось що.

Природно, за «великого ревища», від якого потерпали не тільки вуха, а й душі,

мешканці долинного селища й «висілка» попереселялися до інших домівок, де не так

дошкуляв той гул. То була вимушена евакуація… У нашому селі, де за час війни

додалося мешканців з міста, навіть діти добре розуміли, що значить слово

«евакуація».

Але чому ж люди не повернулися до своїх домівок, коли гул скінчився?

«Переділ» змішав оселі, обжиті за сто з лишком років, виплекані поля, ба навіть

родини. Чому ж потім не відновився колишній лад?

Звісно, поки тривало «велике ревище», люди поутворювали в нових для себе

оселях нові сім’ї з доти чужими чоловіками й жінками (дітей забирав хтось із

батьків), але ж чому потім все так і залишилося незмінним?

«Велике ревище», гул вируючого там і тут повітря над долиною.

З певної точки А той, кому там дошкуляв звук, міг втекти до точки В. І

навпаки, той, кому несила всидіти в точці В, спокійно вкладався спати чи ставав до

роботи в точці А.

Чому ж такий стан зберігся й закріпився, коли «велике ревище» минулося?

Невдовзі я дізнався, як відповісти на ці запитання, що ятрили мою дитячу

душу.

9

Ось яку оповідь я почув.

«Велике ревище», нестерпне для дорослих, лише розважало малюків. А

«молодому люду» — підліткам від чотирнадцяти і приблизно до сімнадцяти років —

неугавний гул не давав спокою: в них руки свербіли щось утнути.

Згадка про ті часи лишалася в нашому селищі й донедавна: коли ми, хлопці

такого віку, затівали надто бучну розвагу, старші, щоб угомонити нас, глузливо

казали:

«Диви, на них наче «велике ревище» напало».

І бешкет відразу припинявся.

Та за часів справжнього «великого ревища» «молодий люд» аж ніяк не

вгамовували насмішки старших. Адже більшість дорослих той безперервний гул

давно знесилив. Ватага хлопців чотирнадцяти — сімнадцяти років з найстаршим із них

на чолі, прихопивши малечу, якій гул не дошкуляв, а навіть подобався, гасала

селищем у долині й «висілком». Але не просто гасали: вони квапили тих, хто починав

переселятися, навіть допомагали переносити речі.

Коли прокотилася чутка, що і в долині, і на «висілку» великі родини старих

Будівничих баряться з «переділом», загін «молодого люду» вручив малюкам

бамбукові тички з червоними, жовтими та синіми ганчірками.

І вирушив до їхніх садиб.

Там, як і скрізь, багато хто в родині страждав від гулу. І кожен знав, що

полегшає лише тоді, як вийти з дому та піти, куди поведуть власні вуха, хоча б за

кількасот кроків. Але більш ніж столітні подружжя, а з ними й домочадці, чомусь не

полишали своїх осель. Чому — «молодому люду» було невтямки. Але без зайвих

роздумів ватага, якій передували малюки з розцяцькованими бамбуковими тичками,

вдиралася на подвір’я й квапила мешканців переселятись.

Вигнати «молодий люд» було годі. Хоч-не-хоч доводилося кидати домівку й

розбредатися стежками, що помережали долинне селище й «виселок».

А дітлахи махали прапорцями та співали з особливим натхненням,

випроваджуючи жіноцтво.

10

Проте лишалося кілька родин, які, попри настирливість «молодого люду»,

опиралися «переділу». Ладні до кінця захищати свій дім, своє поле, які пов’язували

їх, численні кревні героїчно терпіли гул, що безжалісними голками впивався у вуха.

То були справжні родинні узи, справжня стійкість!

Вони відверто чинили опір «молодому люду», захищаючи своє подвір’я, міцно

тримаючись за давні наділи. Не визнавати «переділу» — то була відчайдушна

сміливість.

Як мовить легенда, до кінця протистояли «великому ревищу» п’ять родин.

Ще й досі в завулку понад бетонним містком серед долини, не доходячи від

зачиненого зараз нічліжного дому до сільської управи, лишився пустир від спаленого

за часів «переділу» подвір’я. Родина, яка жила тут, до останнього опиралася

«переділу», аж поки ватага «молодого люду» не напала на них і не забила до смерті, а

хату рознесла дощенту й підпалила.

Я чув, ніби на тому місці й дотепер не наважуються будуватись, нібито через

прокляття вбитих, яке тяжіє там. Досить копнути в тому місці порослу травою землю,

як назовні з’являється червоно-чорне закіптюжене каміння й великі старовинні цвяхи.

У нерозлучні родини, які не визнавали «переділу» і які потім вибили до ноги,

входили богатирі-Будівничі, що їм перевалило за сто років, їхні діти, онуки та

правнуки. Гадаю, що з часів заснування селища анітрохи не порушилися і їхні дружні

зв’язки.

Як же сталося, що «молодий люд», недоростки щонайбільше сімнадцяти років,

занапастив їх та попалив їхні оселі? Чому дорослі не змогли покласти цьому край?

Справа в тому, що «велике ревище» було не просто фізичним явищем: через

нього явив людям свою волю Руйнівник, дух якого жив у корінні дерев у нетрях на

узвишші.

То був перший план перебудови селища й «висілка» від часу їхнього

заснування. І в супроводі малюків з різнобарвними прапорцями на бамбукових тичках

«молодий люд» мав повну свободу дій, поки над лісовою долиною лунало «велике

ревище», бо він утілював у життя задум Руйнівника.

11

Одна з п’яти родин, які найдужче опиралися «переділу» і через це

постраждали, наприкінці «великого ревища» втекла з селища.

Глава сім’ї, як і личило одному з Будівничих, не міг допустити, щоб селище

зазнало навали іззовні. Тому, аби не виказати поселення в лісовій долині, він пішов не

вздовж річки повз «шийку», а вирушив із жіноцтвом і малечею просто через пущу.

Відколи не стало Руйнівника і селяни розподілили між собою його роботу, той

старий дбав про сад біля окрайки лісу і очолював збирання плодів місканту й

літокарпусу. Пригадую собі дивні слова, які свого часу так причарували мене в

одному з переказів, що «місканти й літокарпуси не стоять на місці». Коли вибиралися

по їхні плоди до лісу, виявлялося, що дерева не там, де минулого року, тож

доводилося добряче поблукати. Тому на чолі збирачів мусила стати досвідчена

людина…

Старий, так добре знайомий з лісовими нетрями, мав численну рідню. У

«звелетнілого» подружжя давно поодружувалися діти, онуки й онучки поприводили в

дім невісток та зятів, понароджувалися правнуки.

На світанні в хащу вирушило чи не тридцять душ. Щоб перетнути сікокуський

гірський кряж, треба взяти праворуч, але вони простували далі й далі, в глиб пралісу.

Аж раптом занедужали двоє малюків: гарячка, млість, розболілися животики. Старий

вирішив повернутися до Руйнівникового «саду ста трав» по лікарське зілля і, боячись,

що хтось загубиться в хащі, повів за собою всю родину.

Та біля забрукованої «дороги мерців» на них зненацька напала ватага

«молодого люду». Всіх чоловіків, як і найстаршого діда, вибили до ноги.

Більше нікому було ставити чоло згуртованому «молодому люду», який своїм

«переділом» започаткував рух за перебудову громади в лісовій долині і водночас

перебрав на себе жандармські функції.

12

Коли ватага «молодого люду» з засідки напала на втікачів і перебила чоловіків,

дружина Будівничого, що сто років тому втекла з «піратського» острова, теж не

уникла цієї долі, хоч і шалено боронилась. Решту жінок не стали вбивати, а забрали з

собою, бо жінки становили неабияку цінність у відрізаній від світу лісовій долині.

Загін «молодого люду», що впроваджував «переділ», не вдавався до безглуздої

жорстокості, бо, як каже легенда, хворих малюків негайно доправили до старого, який

по смерті Руйнівника доглядав «сад ста трав» і збирав лікарське зілля.

Що ж зробили з бранками-жінками — невістками, доньками — з великої родини?

Як усе сільське жіноцтво за «великого ревища», вони відшукали оселі, де

найменше дошкуляв гул, і зажили там з новими чоловіками. Поодинці, без колишніх

чоловіків чи батьків вони вже не могли опиратися «молодому люду». Але і в нових

сім’ях вони — і літні жінки, і прямодушні молодички — знай твердили, що старий

Будівничий — родоначальник їхньої великої родини — ставився до «великого ревища»

єдиновірно. Вони не крилися з цим, хоч «молодий люд» і домагався з них, що втеча

їхня — то хибний крок, який треба спокутувати ревним служінням новому ладу.

Жінки, що марно намагалися втекти, відважно боронилися, кажучи на своє

виправдання:

— Наш старий повів через пущу шукати нової землі, бо ні вдень ні вночі не

давав жити несамовитий гул! Хіба не так само у давнину Руйнівник і його друзі

подалися шукати обітованого краю з місцини, непридатної для життя? Хто скаже, що

наш дід, який стільки зазнав разом із Руйнівником, не вивів би звідси рідню? А якби

відшукали щасливий заможний край, то невже б не гукнули вас?!

Хто це чув, гнівався ще більше: як, ці жінки рівняють свого старого з самим

Руйнівником?! Гадаю, в селищі вже ставилися до Руйнівника, дух якого мешкав у

лісових нетрях, як до бога.

13

У легендах збереглася блискуча, гідна казки, відповідь жінок з родини

Будівничого на дошкульне запитання.

На той час «велике ревище» минуло, кожна з них стала за дружину комусь із

тих, хто вбив їхнього столітнього з лишком родоначальника, братів, чоловіків.

На запитання, як вони так можуть, жінки відказували:

— Але ж ви самі після «переділу», коли вам дошкуляв гул, живете з іншими

чоловіками! Яка ж різниця — коритися людям чи тому гулові?!

Це було ще не все.

Далі, переповідаючи сміливі до зухвалості слова, бабуся вживала звичний у

нашому селі вираз: «От воно як!» Коли герой казки виголошував щось важливе, аби

підкреслити винятковість його слів, додавали з притиском: «От воно як!», тобто

«сказав — як відрізав».

— Лише одна людина схитрувала, не скорилася «великому ревищу», що

дошкуляло і селищу, і висілку. Та й вона багато кому заподіяла злого за спинами

простодушних парубків! Вона винна в смерті столітнього старого! Ця людина перша

мала б скоритися «великому ревищу», якби його справді наслав дух Руйнівника, а

вона… лише затулила затичками вуха! — І сірі, наче торішня трава під сонцем

напровесні, бабусині очі зблискували: — Лише затулила затичками вуха. От воно як!

«Ця людина», що затулила затичками вуха і в такий дивний спосіб

спокійнісінько перечекала «велике ревище», була жінка, яка стала дружиною

зістарілому Руйнівникові, чий дух вселився в коріння дерев у нетрях на узвишші, а

під час «руху за повернення до давнини» мала неабияку владу.

То була правителька долинного селища й «висілка», матріарх з химерним

іменем Осікоме.

14

Далі я хотів би детальніше переказати, що розповідали в селищі про Осікоме й

«рух за повернення до давнини», але спершу волів би дещо додати для власної

розваги.

А саме, про вушні затички.

За хатою, де я ріс, був невеличкий задній двір. Над ним розкинуло гілля старе

дерево, наче над своєю цілковитою власністю. Це дерево, пов’язане з легендами про

Осікоме, звалося «дерево вушних затичок». Не те, щоб товсте, досить непоказне,

лише щільний шар моху та грубі нарости біля кореня виказували, яке воно старезне та

незвичайне. Бабуся пишалася деревом. Вже майже прикута до ліжка, вона

задивлялася крізь вікно, куди ніколи не зазирало сонце, на тонке до прикрості «дерево

вушних затичок». Щоразу, розповідаючи, як Осікоме затуляла вуха, бабуся, хоч це й

виглядало досить театрально, вимагала прочинити вікно на задній двір. Щоб

показати: завдяки саме цьому дереву Осікоме вдалася її затія.

Як розповідала бабуся, коли «велике ревище» минуло, Осікоме витягла затички

з білих пухлявих вух і кинула одну вгору, до лісу, іншу — вниз, у долину,

примовляючи: «Нарешті! І набридли ж ви мені!»

У вологому ґрунті в долині вушна затичка прийнялася, з неї й виросло «дерево

вушних затичок» у нас на задньому дворі. З другої виросло дерево в лісі — справжній

велетень. Щоправда, діди зазначали, що по «великому ревищу» Осікоме закопала в

лісі вушні затички, з яких потім виросло дерево, а про наш задній двір і не

згадували…

Я розібрався з «деревом вушних затичок» ще малим. Чоловік двоюрідної

сестри працював у лісництві і мав чимало визначальних таблиць та ботанічних

атласів. Випрохавши в сестри атлас, я дізнався, що наше «дерево вушних затичок»

зветься «тис далекосхідний». Його жовтаво-брунатні плоди з червоним м’ясистим

паском вкриті м’якою шкуринкою, тому (саме так, пригадую, писалося в атласі), коли

обережно всунути плід у вухо, пасок щільно й міцно затулить його.

Отож тис із такими плодами — і справді «дерево вушних затичок»!

Щороку, коли визрівали плоди тису, ними бавилися, засуваючи у вуха, дітлахи

і в селищі, і на «висілку». Сусідська малеча збиралася в нас на задньому дворі та

общипувала непоказне «дерево вушних затичок». Якогось року сестричка так

пристала до мене, що я звелів їй відгорнути волосся і запхнув у вуха ті червонясті

плоди; її вушка відразу наче спалахнули червоно. Я чомусь розсердився й гримнув:

— Негайно ж витягни!

Але затички прилягали так щільно, що сестричка не чула мене й лише хитала

головою, посміхаючись та обіруч притримуючи волосся.

15

Осікоме, на відміну від дітлахів, користувалася плодами «дерева вушних

затичок» не для забавки. У переказах селища в лісовій долині вона відіграє не меншу,

але зовсім відмінну роль, ніж Ооба.

Ооба, братова Руйнівника, донька ватажка остров’ян-піратів, вигадала

сміливий план втечі, вилікувала Руйнівника від опіків у перші дні на чужині, стала,

попри власний розпач, вістуном, коли Руйнівник по-диктаторському викликав на суд

колишніх друзів-Будівничих.

Мені видається за важливе в переказах, що Ооба до кінця днів своїх вела

помірковане життя, а в Осікоме воно було зовсім не таким. Інакше де знаття, чи не

переплуталися б там обидві жінки, кожна з яких упродовж довгих років була за

дружину Руйнівникові.

Однак бабуся наче зумисне заплутувала оповідь. Мабуть, варто навести її точку

зору, хоча б задля зайвої згадки про близьку мені людину.

Бабуся казала, ніби Руйнівник завжди мав одну й ту саму дружину. Справді, як

він сам виступав то ніби велетень з плоті й крові, то ніби дух з-під коріння дерев, так і

жінка, його помічниця, виступала в різній ролі. Щоб краще зрозуміти ці ролі, про неї

й розповідають, наче про різних жінок. Але якщо то справді не одна й та сама жінка,

то, може, й Руйнівник не один? Може, він не воскресав?

Та ні, Руйнівник був завжди один, то, значить, так і слід про нього розповідати.

Навіть коли це не Осікоме жила з Руйнівником, немає сумніву, що саме вона

врятувалася від «великого ревища» тими вушними затичками. Мешканці долинного

селища й «висілка» сприйняли гул як послання Руйнівника, чий дух жив у корінні

дерев у пущі на узвишші.

Хто ж наважився б не слухати гулу, хай і болісного, коли його наслав

Руйнівник, кому, відколи стоїть селище, жоден зухвалець не ставив чоло?

І хіба не завдяки тому ж Руйнівникові зазнали, гнані невгавним «великим

ревищем» у нові оселі й на нові поля за «переділу», люди не тільки страждань, а й

полегкості, наче після швидкого одужання?

Тільки Осікоме злегковажила посланням Руйнівника, як я вже казав, затуливши

затичками вуха. Але саме вона керувала «молодим людом», коли той накидав

позосталим селянам висловлену через «велике ревище» волю Руйнівника.

Ні, вона аж ніяк не здавалася простодушною.

16

У дитинстві я, мабуть, хибно зрозумів, що значить ім’я Осікоме.

Я гадав, що воно означає Відлюдниця. І не без певних підстав. Осікоме, під час

«великого ревища» потаємний ватажок «молодого люду», що спонукав, а непокірних

приневолював до «переділу», стала діяти відверто в «русі за повернення до давнини»,

який мав перешкодити перебудованій сільській громаді повернутися до попереднього

трибу життя. Розвиток руху вивів її на чільне місце, але потім Осікоме позбавили

влади й ув’язнили в печері біля окрайки лісу. Там відлюдницею вона й скінчила свої

дні.

Отак я розумів її ім’я.

Лише значно пізніше я натрапив на вірогідніше тлумачення цього імені.

Слухаючи на першому курсі університету лекції з японської літератури, я вчащав до

бібліотеки, де зберігалися копії старовинних сувоїв-емакі з ілюстрованими оповідями.

Там мені й трапилася «Повість про Обусуму-Сабуро».

«У давнину при кінці тракту Токайдо жив можновладець Дайске з роду Мусасі.

Мав він двох синів, добрих воїнів, Йосімі-Дзіро та Обусума-но-Сабуро».

Отже, брати були славетні вояки. Старший одружився з вродливою

придворною панною шляхетного роду, а молодший, хтозна-чому, шукав зовсім

іншого.

«Шукав він по всіх Восьми Провінціях панну непоказну й невродливу, аж

зустрів доньку худопахолка Сіро з роду Кумеда та й узяв собі за дружину. Була вона

на зріст аж семи сяку, волосся мала кучеряве та скуйовджене. На обличчі, окрім носа,

не було на що й глянути. Але рот, хоч і перекривлений, ніколи ніяких дурниць не

казав».

На найяскравішому в сувої-емакі малюнку було саме таке величезне обличчя.

Зовсім не схоже на жінок із стародавніх японських картин, воно, швидше всього,

нагадувало обличчя літньої жінки з якогось італійського кінофільму в дусі

неореалізму, які тоді заполонили наші екрани. Витрішкуваті очі, великий плаский ніс,

кучерики, наче модний після війни перманент, словом, красунею її аж ніяк не назвеш.

Але й відразливою її навряд чи назвеш. В обличчі відчувалися жива душа,

мудрість досвіду, невичерпне завзяття, жвавість, та насамперед — приязність… Тут і

дійшов я висновку, що такою мала бути Осікоме.

Яку я наче бачив увіч, стільки нарозповідала мені про неї моя бабуся.

17

— Про таку зовнішність, як в Осікоме, кажуть «дивовижна», — ось бабусині

слова.

Шанобливий вислів виразно свідчив: то не було просто потворне обличчя.

Осікоме мала не лише «дивовижне» обличчя, а й «звелетніле» тіло. Бабуся казала:

— Звісно, Осікоме на зріст не як звичайна людина, адже вона стільки років була

дружиною столітнього богатиря-Руйнівника!

Що Осікоме була велеткою, підтверджує й розповідь про кінець «руху за

повернення до давнини», який вона запроваджувала разом з керівним гуртом

«молодого люду».

Навіть в оповіді про те, як, перебравши міру в «русі за повернення до

давнини», вона наштовхнулася на опір доти покірних селян і позбулася влади,

Осікоме виступає як велетка. Намагання людей, що ув’язнили її і змушували

зізнатися в злочині, схожі на те, як ліліпути прагнули підкорити собі велетня

Гуллівера.

Так я собі уявляв.

Як розповідали, коли не стало бабусі, сільські старі, після поразки «руху за

повернення до давнини» (хоч на думку Осікоме, як я тепер розумію, рух вдався

принаймні почасти й залишив тривкий результат), вона, як і Гуллівер ліліпутам, не

чинила селянам, мізерним проти неї, анінайменшого опору.

Вислухавши від селян вирок — довічне ув’язнення, Осікоме сама увійшла до

печери біля окрайки лісу.

Власне, не увійшла, бо їй була замала навіть найбільша з печер, а заповзла

назадгузь, бо й повернутися там не могла. Потім вхід закрили товстими дерев’яними

ґратами. Але через кілька десятків років відлюдного життя Осікоме так всохлася, що

стала завбільшки із звичайну жінку, а далі — дівчинку. Лише голова лишалася майже

такою ж великою, тож і справді «окрім носа, не було на що й глянути». У вологій

печері її кімоно зотліло, тож хоч-не-хоч їй доводилося прикриватися відрослим

волоссям.

— Достеменно головата гусінь! — хихотіли навіть статечні, не особливо схильні

до жартів діди.

Отже, читаючи на емакі про «панну непоказну й невродливу», я згадав

ієрогліфи «сікоме», тобто «страхолюд», і мені спало на думку, що ім’я Осікоме —

ніяка не Відлюдниця, а Оо-сікоме — Велетка-страхолюд.

18

Ієрогліф «сіко» у сполученні «Оо-сікоме» має ширше значення, ніж просто

«потворний»; він означає, скоріш, «дивовижний», як казала бабуся про зовнішність

Осікоме.

Словник архаїзмів тлумачить цей ієрогліф так: «Сухий, суворий. У

переносному значенні — жорстокий, страшний, потворний». На «сікоме» словник дає:

«Страхолюд — зла потворна чортиця з Країни мерців. Див. «сіко» у значенні

«страшний».

Згідно зі змістом цього старовинного сполучення ієрогліфів, Осікоме і справді

мала суворий вигляд, була страшна й потворна. Але чи могла б вона, бодай

ненадовго, завоювати таку пошану «молодого люду», що заправляв тоді громадою, і

очолити його, якби вдачею була лише жорстока й зла?

Мета «руху за повернення до давнини», впроваджуваного Осікоме та «молодим

людом», зрозуміла. Перебудова суспільства долинного селища й «висілка» вже

відбулася завдяки «переділу». Люди помінялися обжитими за сто років оселями,

оброблюваними полями ба навіть родичами.

Нажите майно попереходило, разом з оселями, до нових пожильців.

Та чи тривали б зміни, що торкнулися кожного закутка долини, коли минулося

«велике ревище», яке до них спричинилося? Треба було запобігти можливому рухові

за відновлення трибу життя до «великого ревища», перш ніж той рух почався! Тож

хоч Осікоме й ховалася за спинами «молодого люду», поки той підганяв селян до

«переділу», тепер, коли виник «рух за повернення до давнини», вона вже не могла

скинути з себе відповідальність і почала діяти спільно з керівною групою «молодого

люду».

19

Чому реформи Осікоме й «молодого люду» назвали «рухом за повернення до

давнини»? Бо метою їх було повернутися до життя часів освоєння цього краю

Руйнівником і його товаришами.

А життя те було первісним. Як я вже не раз казав, хлопці й дівчата, коли

підіймали цілину на колишніх мочарях, виглядали достеменно як чорти та грішниці

на картинах пекла. Вони працювали в самих фундосі та косімакі, замість хат жили в

печерах біля окрайки лісу і цілісінький день не розгинали спини.

Зрозуміло, такий життєвий устрій, такий суспільний лад не могли тривати

довго. В міру того, як у громаді накопичувалися лишки, вона, природно, переходила

на вищі щаблі. І справді, всі сто мирних років життя мешканців заснованого в лісовій

долині нового світу поступово мінялося. Утворилися великі сім’ї, більш ніж столітні

подружжя Будівничих мешкали разом з дітьми, зятями та невістками, онуками,

правнуками, тож вибудували великі житла.

Кожен мав достатньо майна і родючої землі. Щасливий плин життя ніщо не

порушувало.

Тихе й мирне, селище в долині, наче справжня криївка, не потрапляло на очі

князівських урядовців.

Якби хтось чужий доніс про нього князеві, це похитнуло б досі непорушні

підвалини життя. Але чи можна було не вдатися до захисту князівства з пониззя

річки, коли вже оддавна не було Руйнівника — виняткового ватажка? Дехто з молоді,

гадаю, сприймав «велике ревище» як відгук на власний неспокій, що дедалі більше

огортав серця. А Осікоме була з ними заодно.

«Переділ», викликаний і нав’язаний «великим ревищем», докорінно зламав

усталений більш ніж за століття побут. Без жодного свідомого поруху, гнаних гулом

людей (окрім малих дітей та однієї дорослої — Осікоме з її вушними затичками) було

висмикнуто з корінням із дотеперішнього усталеного і звичного життя.

Бабуся схвалювала хитрість Осікоме, а на закид, чи можна затуляти вуха й

нехтувати звісткою від духа Руйнівника з лісових нетрів, відповідала:

— Осікоме знехтувала послання Руйнівника до себе, бо мусила дбати про

«переділ» усього селища. Гул заважав їй виправити всі викривлення, що

накопичилися за сто з лишком років: вона ж бо була і наглядачем, і оборонцем, і

розподілювачем сил сільської громади, її задум, щоб на чолі став «молодий люд» і

дітлахи з різнобарвними прапорцями на бамбукових тичках, був, безперечно, вдалий.

Певно, бабуся вважала, що саме в цьому й полягала роль Осікоме.

20

Звичайно, Осікоме докладала неабияких зусиль, щоб реформи, впроваджені

«переділом», не вдалося скасувати. Це ж бо було її призначення — потаємного ватажка

«молодого люду». Започаткований нею «рух за повернення до давнини» набував

розмаху. В міру його поширення, Осікоме вже не вдовольняла роль залаштункового

проводиря; цілком природною була її поява назовні і об’єднання з «молодим людом»

та його керівною групою, які на тоді вже розмовляли як рівні з сільською старшиною.

«Молодий люд», що відіграв виняткову роль у «переділі», становив лише малу

частку сільської молоді, та й прапорці на тичках носили за ним не так і багато

малюків. А от «рух за повернення до давнини» набув, завдяки висунутій Осікоме

керівній групі «молодого люду», загального поширення і аж ніяк не був справою

меншості. Молодь удень і вночі гасала селищем і «висілком».

І всі до одного дітлахи, побравши на кизі маленьких братиків та сестричок,

ходили за ними назирці. На їхній заклик до «руху за повернення до давнини»

приєднувався різний люд — понад столітні Будівничі, літні, молоді.

Якої ж межі міг дійти «рух за повернення до давнини» в замкненій у лісовій

долині громаді? В легендах про цей час згадується про найбезглуздіший, відколи

стоїть селище, вчинок, до якого спонукали Осікоме й керівна група. Наче повінь,

затопило тоді лісову долину безумство.

Кульмінації «рух за повернення до давнини» досягнув тоді, коли стали палити

хати в селищі й на «висілку»; цей шалений вчинок, нав’язаний Осікоме та керівною

групою, спричинився до багатьох жертв, нічим не виправданих.

Хоч і малий, я розумів це, та коли слухав розповідь про підпал хат, мені спало

на думку, що з цією трагедією, певно, пов’язане одне з осінніх свят. Воно в нас

завершується тим, що через усю долину тягнуть розцяцьковану колісницю, а потім на

містку підпалюють її і бамбуковими жердинами спихають у річку. Якщо вже свято

закінчують таким шаленством — спалюванням колісниці, то неважко зрозуміти, як

вершиною «руху за повернення до давнини» стала куди страшніша пожежа.

Розмірковуючи отак, я, пригадую, сприймав «рух за повернення до давнини» як

бучне веселе свято, схоже на оте осіннє, тільки таке, що триває не один день, і участь

у ньому беруть усі — і дорослі, і діти.

Здається, я зрозумів таки достеменно, що ж тоді сталося.

21

Коли я уявляю, як у розпалі бучного свята за наказом «молодого люду»

спалахнули хати в селищі й «висілку», мені пригадується схожа картина.

Одна з картин пекла в храмі. Змальована згори, схожа на червону глиняну

ступку, долина охоплена полум’ям. Яскраво- і блідо-червоні язики полум’я

коливаються, немов пасма водоростей на хвилях. А серед них діловито сновигають

чорти у фундосі й жінки в косімакі.

Головна ідея «руху за повернення до давнини» полягала в тому, що найкращий

лад панував у селищі на початку його заснування, а в наступні сто з лишком років

накопичувалися зайві та шкідливі елементи.

Метою «рух» мав повернення до первісного життя, яке б примітивне воно не

було. Найпростіше було повернутися до стародавнього вбрання. В долині ткали

полотно, бавовняну тканину, розводили шовкопрядів, виробився властивий селищу

стиль фарбування тканин і пошиття одягу. І от, поскидавши одяг, чоловіки

оперезалися грубими, мов мотузки, фундосі, а жінки обгорнулися коротенькими,

значно вище колін, косімакі. Саме так, як на картині пекла, і досі вбираються в селищі

й на «висілку» ті, хто на осіннє свято тягне колісницю. Бажаючих везти її називають

«учасниками руху за повернення до давнини». Ближче до свята, бува, староста ходить

долиною й буркоче:

— Де б узяти ще трохи «учасників руху за повернення до давнини»?

У такому сміливому робочому вбранні працювали всі мешканці долини, окрім

малих дітей. Переділ землі й майна, здійснений за «великого ревища», керівна група

«молодого люду» прагнула зробити ще глибшим.

Приватну власність на землю остаточно скасували. Для польових робіт

утворили бригади. Поки тривало «велике ревище», поля занепали, тож тепер керівна

група «молодого люду» загорілася чим хутчій розчистити землю й добитися високого

врожаю, зосередивши зусилля на окремих ділянках. Щоб остаточно надати польовим

роботам колективного устрою, зрівняли з землею валики поміж клаптями заливних

полів, позасипали межі на суходольних.

До гуртової праці потрібні були спільна кухня і великі дитячі ясла, інакше годі

охопити спільною роботою всіх чоловіків і жінок. У спільних установах порядкували

хлопці й дівчата, також вдягнені у фундосі та косімакі. Захоплююче то було

видовище!

22

Найяскравіший з переказів про ті сповнені святкового натхнення часи

стосується Осікоме і не поступається оповіді про її вушні затички.

Тут виразно видно, як юнацька громада відіграла роль «Т», відповідну «М»

Осікоме.

Під час «руху за повернення до давнини» Осікоме з ранку до вечора керувала

спільною працею в полі. Коли сідало сонце, вона йшла вечеряти разом з усіма. А

потім з гуртом юнаків підіймалася на пагорб Покари за гріхи понад щойно засіяним

ланом Осікоме багато перейняла від Руйнівника, зналася на погоді, на рослинництві.

Ретельно обстежила поля, які хотів відродити керівний «молодий люд». І визначила,

що за довгі роки до «великого ревища» земля виснажилася.

Осікоме вирішила влаштувати з юнаками урочистість, аби повернути землі

родючість.

Бабуся часто розповідала про це, бо її тішила моя зацікавленість.

Зі старовинної скриньки для листів та паперів, прикрашеної перламутром, вона

виймала розмальовану шовкову хустинку і показувала мені. Не скажу, що мені аж

дуже подобалася картина на ній. Складне почуття, не схоже на звичайні веселощі,

охоплювало мене й викликало мимовільний сміх.

Осікоме підіймалася на пагорб Покари за гріхи, що височів серед заливних

полів униз за річкою, за містком посеред долини, й лягала там. На собі, як і кожна

жінка, вона мала лише саме косімакі.

«Звелетніле» ще за співжиття з Руйнівником тіло за час «руху за повернення до

давнини» налилося, вилискувало під мерехтінням зірок, а місячної ночі — місяця, наче

білий пагорб. Осікоме лежала, підперши щоку рукою, на чорній землі, а на її тіло

вибиралися мускулясті оголені юнаки. На шовковій хустинці було зображено біле

пишне тіло Осікоме при повному місяці, а на тілі, наче квасолинки — смагляві дужі

юнаки в червоних фундосі, як казала бабуся, «бавляться у забавку»…

Серед танців на осіннє свято є такий, де навколо танцівниці в масці гладухи і в

спідниці з хмизу поверх звичайних шат кружляють дітлахи.

Безперечно, він походить від урочистості, влаштованої Осікоме з юнаками,

щоб земля знову родила щедро. Кожного глядача виповнює певність, що від танцю

справді рясніє земля.

Та чи ставилися так і до урочистості на пагорбі Покари за гріхи, від якої пішов

святковий танок, я тоді не був цілковито певен.

Чи не здавалося знесиленим спільною працею під час «руху за повернення до

давнини» людям, що вчинок, що аж так виходив за межі звичайного глузду — то

просто шаленство?

Ось що мене найбільше обходило.

23

Як сприймали ту «забавку» Осікоме з «молодим людом» умудрені столітні

старці, що разом з Руйнівником зводили селище? Може, по довгих роках при землі

вони добре розуміли: ця урочистість має повернути ланам колишню родючість. Але

далі Осікоме й «молодому люду» спало на думку, що для селища загалом шкідливо,

коли кожна родина, хай і новоутворена під час «переділу», живе окремо від сусідів, а

отже, може плекати власні таємниці. Тому й було вирішено спалити хати в

долинному селищі й на «висілку».

Чому ж Будівничі змовчали й тут?

Бабусина відповідь була проста, але несподівана.

— Бо ті, хто будував селища з Руйнівником, під час «руху за повернення до

давнини» повмирали!

Здоров’я більш ніж столітніх Будівничих підупало ще від «великого ревища».

Один із них, чиїх рідних забили в пущі під час втечі, навіть ризикнув повести

численну рідню геть із долини, розуміючи, що не витримає невгаваючого гулу навіть

поза власною оселею, де «велике ревище» слабшало.

«Велике ревище» призвело до того, що старі богатирі-Будівничі почали на очах

всихати й меншати.

Мало того, що їх розлучили з кревними через «переділ», за часів «руху за

повернення до давнини» вони мусили працювати нарівні з молодими, бо керівна

група «молодого люду» не визнавала ніяких привілеїв. Молодь, яку неабияк тішила

непохитна віра в Осікоме й керівну групу, бралася до роботи, як до танцю. Але для

старих Будівничих вбиратися у фундосі, та ще й працювати нарівні разом з усіма від

зорі до зорі було нестерпно.

Будівничі, вже не колишні богатирі, охлявали просто на очах від щоденного

перетруду.

Літо видалося сухе, тож перепочивати доводилося вряди-годи, і от у розпал

робіт занепалі старі почали один по одному зникати. Ця оповідь суперечить

переказові про похід «на той бік» Будівничих із Руйнівником на чолі «дорогою

мерців», місячної ночі на весіннє рівнодення; проте ні бабуся, ні старі, мої оповідачі

після її смерті, анітрохи не зважали на таку невідповідність.

24

Якщо хтось із молодших (тобто від дітей та зятів Будівничих, кому вже було за

вісімдесят, до онуків і правнуків) і хотів заступитися за знесилених цілоденною

працею старих Будівничих, його стримував острах перед керівною групою, яка

нещадно карала всяке вільнодумство.

Як же сходило болем серце в рідних, хоч вони й мали нові сім’ї!

Але бодай крихта прихильності до колишньої рідні під час спільних робіт

найсуворіше заборонялась. Перед зором близьких, вигостреним жалем та неспокоєм,

там, удалині, сумно понуривши голови длубалися старі, а тим часом їхні тіла

тоншали, втрачали вагомість, чіткість обрисів, ніби в кіно, коли людина зливається з

краєвидом.

— Наче картинки з чарівного ліхтаря на стіні імли. Сльози мимоволі

наверталися в того, хто дивився на свого улюбленого та шанованого діда чи прадіда,

такого змізернілого. А поки людина змахувала сльозу, старий зникав, наче те марево,

і вже нікого не було, — казала бабуся.

Коли ж Будівничі один по одному зникли, більшість молоді, що її захопив «рух

за повернення до давнини», крім хіба найближчої рідні, швидко забула, як химерний

сон чи марення, що недавно з ними в селищі жили більш ніж столітні, але повні

життєвої моці богатирі Будівничі.

На відміну від Будівничих, «звелетнілі» тіла яких висхли, «витончилися», а

тоді й розчинилися в повітрі, Осікоме тим часом розквітла й пашіла здоров’ям.

Слухаючи про це, я запідозрив, як не дивно для дитини, що Осікоме, одна з

дівчат з «піратського» острова, була таємною утриманкою Руйнівника, поки жила

його законна дружина, Ооба.

25

Як же Осікоме, якій давно перевалило за сотню, зберегла таке здоров’я, таке, як

на бабусиній хустинці, юне і пишне тіло?

Відповідь неважко знайти в переказах про неї.

Осікоме щодня заживала «заморського зілля», яке потаємним лісовим шляхом

(його, за легендою, проклав для торговців сіллю ще Руйнівник) постачали ті, хто

вибирався в торги через пущу й сікокуський гірський кряж до Тоса і далі, аж до

Нагасакі.

— Не тільки «заморське зілля» привозили для Осікоме лісовим шляхом. Вона

мала всього досхочу, — казала бабуся.

А мені ввижалося, як той шлях, то видовжуючись, то коротшаючи, сягає усіх

кінців світу, єднаючи лісову долину з незнаними землями.

В мене аж серце заходилося на думку, що, може, колись і я віднайду той

лісовий шлях.

Торговці на тому гостинці щосили прагнули догодити Осікоме. Тож таки

мешканці долинного селища й «висілка» працювали в полі в самих фундосі та

косімакі, Осікоме, повернувшися з пагорба Покари за гріхи додому, насамперед

милася приставленим із Нагасакі милом. Бабуся називала мило «сабон». Іноземні

слова, що їх вживала в казках бабуся, з теплотою згадалися мені, коли я вивчав

французьку мову: «сабон» — мило, «савон», «сяппо» — капелюшок, «шапо».

Отож, Осікоме вбиралася в голландське плаття з довгим подолом, зодягала

капелюшок, «сяппо» й красувалася перед керівною групою «молодого люду».

Слухаючи, як розкошувала Осікоме, я уявляв не просто красу та пишноту.

Оповідь викликала й почуття веселощів, навіть кумедності. Цьому сприяла

примовка «ну чим не Осікоме», що побутувала в селищі. Так ми дражнили дівчаток з

«висілка», які красувалися у вбранні з хутряними комірцями, що їх виміняли на харчі

в евакуйованих.

26

Від самого заснування селище в лісовій долині було відрізане від зовнішнього

світу й цілковито незалежне. Лише вузеньку стежку проторив Руйнівник — постачати

вкрай необхідну сіль. Але незадовго до падіння сьогунату, у «вік свободи», коли

долина ще не підпала під князівську владу, тією стежкою стали вивозити на продаж

віск, і селище потроху заможніло.

Мене вразило, що на час «руху за повернення до давнини» підвалини торгівлі

вже було закладено.

Бо хоч бабуся і запевняла, що «як ідеться про давнину, то й вигадку треба

слухати, наче правду», тут уперше виразно запахло історією. То був час перетворень,

коли Руйнівників соляний шлях сягнув повз провінцію Тоса аж до Нагасакі.

Розробила план оновлення торгівлі, досягла схвалення Осікоме й заповзялася

впроваджувати його в життя керівна група «молодого люду»; сповнена віри у власні

сили після успіху «переділу», вона ладна була затіяти нову пригоду, бо її аж розпирав

потяг до дії. Осікоме схвалювала цей не дуже розважливий задум молодиків, хоч

найменша похибка могла розкрити потайне селище і накликати на себе князівський

гнів.

Пригадую, якось я показав бабусину хустинку з Осікоме на пагорбі Покари за

гріхи батькові. Сподівався, що батько пояснить те, чого я не до кінця міг збагнути.

Батько, як завжди опівдні, сидів у кімнаті з дощатою підлогою, відразу за

передпокоєм, і перебирав кору паперового дерева. Відклавши роботу, він узяв до рук

хустинку й розсміявся:

— Скільки вже в селищі тих картинок! Перемальовує кожен, кому не ліньки. І

повів далі:

— Бабуся, певно, казала «бавляться у забавку»? Може, так воно і є, хтозна! Але

мені здається, що тут жартома намальовано, як Осікоме радиться з «молодим людом».

Вона ж бо цінувала їхню думку вище від старшинської. Піду краще віддам бабусі,

поки ти її не забруднив.

Батько підвівся й вийшов з кімнати. Він наче й не розсердився.

Але, схоже, дорікнув бабусі, бо більше вона мені ту хустинку не показувала.

Гадаю, те, що юнаки з керівної групи розвідали торгові шляхи задля блага

всього селища, а Осікоме схвалювала їхні задуми й заходи, свідчить: заводії «руху за

повернення до давнини» були не тільки оновлювачами життя часів заснування

селища Руйнівником.

Вони були й новаторами, націленими на майбутнє.

27

Будівничі.

Під час «руху за повернення до давнини» їх силували до тяжкої праці, їхні

«звелетнілі» тіла повсихалися, витончилися майже до прозорості, втратили чіткість

обрисів і, врешті-решт, розчинилися в повітрі.

Я хочу додати деякі подробиці до сумної історії про цих старих.

Схоже, останній із Будівничих ще не встиг зникнути, як молодші мешканці

долини, заклопотані нагальною роботою, стали швидко забувати старих, які понад сто

років, від заснування обітованого краю в лісовій долині, були підмурівком громади

селища й «висілка».

А якщо й згадували на мить, засинаючи знесилено на нарах у спільному бараці,

здавалося, що бачили їх десь у виставі ще малими, в дитинстві.

Та й самі Будівничі, як я вже казав, бачили один і той же невеселий сон, з якого

виходило, що це довге життя в лісовій долині, яке добігає кінця, — не більше, ніж

мара.

Як я, знову ж таки, вже казав, таке особисте переживання, як сон, поширилося

серед них, бо старі переповідали бачене один одному. Інакше виникало химерне

відчуття, що годі розрізнити справлене життя і життя уві сні, таким непереборним

відчуттям реальності сповнювалися ті сни.

Сон, однаковий у всіх старих, починався відчуттям, що вигнання з князівства за

витівки всілякі і мандрівки річкою до долини серед лісу наче й не було. А далі уві сні,

колись молоді самураї, облишивши вчасно, за прикладом батьків, гультяйське життя,

тепер сумирно доживали віку у своїх оселях на підзамчі…

Виснажені важкою роботою під час «руху за повернення до давнини» старі

чекали короткої перерви, аби забитися десь у затінок чи просто лягти, де стояли. І

відразу поринути в дрімоту, де серед доброзвичайної рідні спливало їхнє мирне

підневільне життя в призамковому місті.

Довго відпочивати не давали, але сни точилися низкою, як картинки в райку,

наче інше, зовсім відмінне, життя.

Надходив час знову братися до роботи. Розбуркувані керівною групою, старі

розходилися по місцях, наче скривджені діти буркотливе переказуючи один одному

свої сни:

— Ніби не з власної волі мандрували ми з Руйнівником по річці й засновували

обітований край!

Поступово відчуття реальності й сну зміщувалися. Здавалося, вже пережите

тут, у лісовій долині, було лише сном. А справжнє життя спливло без пригод під

владою князя. Неначе насправді сумирний старий з підзамча бачить сон про лісову

долину й дивне життя в ній. Безглуздий, виснажливий сон…

А наяву старі мовчки воловодилися коло роботи, сумно похнюпивши голови,

наче прагнули зазирнути у власну потьмарену душу.

Кінець кінцем, у старих сон і ява помінялися місцями, тут, у лісовій долині, їхні

тіла «витончилися», втратили чіткі обриси, і вони полинули в інше життя, до

призамкового міста. А молодь і літні люди, що працювали поруч, невдовзі забули, як

нечутно зникли старі, наче то був просто оптичний обман.

28

Свого апогею «рух за повернення до давнини» досяг під час «повсюдного

підпалу», який невдовзі призвів до падіння Осікоме.

З димом пішли всі хати в селищі й на «висілку». Доти «рух за повернення до

давнини» точився здебільшого на полях і мав метою повернути землі колишню

родючість.

Коли ж цього було почасти досягнуто завдяки спільній праці, Осікоме й

керівна група «молодого люду» звернули погляд на житла мешканців долини. Під час

«переділу», що передував «рухові за повернення до давнини», люди вже помінялися

домівками й навіть сім’ями. Але такої рівності, як за Руйнівника, коли всі жили в

печерах біля окрайки лісу чи в спільно зведених хижах, не досягли.

І в долинному селищі, і на «висілку» дехто за сто з лишком років збагатів, а

дехто й зубожів. Хоч після «переділу» і в хатинах, і в садибах мешкали не ті, хто їх

будував, рівними один одному люди не стали. Деякі нові мешканці заможних садиб

невдовзі стали задирати носа.

Тут і виник задум попалити всі хатини й збудувати барак, де всі житимуть, як

колись, в однакових умовах.

«Повсюдний підпал» почався безхмарного дня, коли величезне полум’я, що

охопило будинки в селищі та «висілку», не могло дати диму, помітного за межами

лісової долини. Осікоме сама керувала тим палінням, що перевищувало досі знані

масштаби випалу ділянок лісу; тож не просто було запобігти поширенню вогню.

Але все обійшлося якнайкраще.

Сновигаючи серед шугаючого полум’я в самих фундосі чи косімакі, люди були

сповнені піднесення і водночас бентежного почуття урочистості.

Як це було схоже на забудову нової землі на картинах пекла в храмі! Малим

мені ввижалося, що цей величезний вогонь, як і «забавка» Осікоме з юнаками на

пагорбі Покари за гріхи, мав відновити животворність виснаженої більш ніж за сто

років землі в долині…

Бо інакше чому б мої односельці з незапам’ятних часів берегли пам’ять про

«повсюдний підпал», щороку на осіннє свято провозячи селищем і «висілком»

прикрашену колісницю і потім спалюючи її?

Щоб земля й далі не втрачала життєдайної сили!

29

Осікоме було позбавлено влади, як я вже казав, невдовзі після «повсюдного

підпалу».

Досить довго я гадав, що саме спалення осель і спричинилося до цього. Та коли

я вперше приїхав з університету на канікули, мені передали запрошення колишнього

настоятеля. Хоч бабусі вже десять років не було, сільські діди пам’ятали її заповіт

переказувати мені, її онукові, легенди та історію нашого селища.

Панотець-настоятель розповів ось що:

— Мабуть, ти, як і більшість наших односельців, певен, і це природно, що

Осікоме скинули за спалення хат у долинному селищі й на «висілку». Однак зазначу,

що воно не зовсім так.

Справа в тому, що після спалення хат Осікоме запропонувала ще одне:

«Смердючі мочарі перетворилися на придатну для обробітку землю завдяки

тому, що Руйнівник висадив чи то скелину, чи то брили злежалої землі, які

перегороджували улоговину між схилами гір у «шийці» й перепинали шлях уздовж

ріки. Так започаткувалося наше селище.

Але чи тільки доброю справою був той вибух? Чи не завдав він зла всьому лісу,

хоч ми цього й не бачимо? Ми знищили вогнем всі викривлення та збочення,

накопичені в селищі більш ніж за сто років. То, може, зробимо наступний крок —

повернемо й долину до первісного стану? Насиплемо греблю, де була скелина, нехай

підуть під воду і селище, і «виселок». Влаштуємо поля на узвишші, куди не сягає

вода, вони прогодують нас, хоч і не дадуть надто розкошувати. Житимемо в лісі серед

дерев, а в поле ходитимемо лише на роботу. Тоді можна буде жити, не боячись, що

селище втрапить на очі чужинцям, тож «вік свободи» триватиме, поки світу й

сонця…»

Але, як розповідав панотець-настоятель, проти цього одностайно повстала

керівна група «молодого люду». Осікоме раптом лишилася без підтримки.

Юнаки, що під час «переділу» й «руху за повернення до давнини» керували з

нею селищем, тепер згуртувалися з односельцями і гуртом виступили проти Осікоме,

тепер вже як представники сільської громади. «Молодий люд» був готовий до

непримиренної боротьби.

На той час у лісовій долині не лишилося жодного велетня, крім Осікоме. До

того ж вона вживала «заморське зілля». Якби вона прийняла бій, молоді, що

очолювали сільську громаду, довелося б сутужно.

Але Осікоме й гадки не мала опиратись. На переговорах з «молодим людом»

вона одразу погодилася передати йому всю владу. І сама зголосилася піти до

найбільшої з печер біля окрайки лісу. Сама назадгузь заповзла в ту печеру. Не

суперечила й тоді, як перекрили ґратами вхід.

— Хоч Осікоме слухняно пішла до печери на відлюдді, вона ніколи так і не

визнала, що задум затопити селище й «виселок» був хибний, — завершив розповідь

панотець і шанобливо похилив голову.

Бабуся також розповідала, як селяни розважалися тим, що приходили до

окрайки лісу, де в печері животіла Осікоме, й кричали:

«Ну що, передумала? Передумай, тоді випустимо! Чуєш, випустимо!»

Проте Осікоме, на обличчі якої годі було розгледіти щось, окрім величезного

носа, вкутана волоссям, наче гусінь, відповідала лише:

«Не хочу! Не хочу!»

Селяни крізь грати штурхали її палицями, а тоді йшли в долину…

За «переділу» й «руху за повернення до давнини» Осікоме заохочувала, всіляко

підтримувала й направляла діяльний і завзятий «молодий люд». А наостанок

висунула такий жахливий задум, що навіть керівна група «молодого люду» спершу

завагалася, а тоді й відсахнулася від неї, поєднавшись із сільською громадою.

Як на мене, Осікоме вчинила так заради майбуття сільської громади. Вона

вугрем заповзла до печери й не хотіла виходити, а коли селяни, маючи замір

подратувати її дрючками, чіплялися із своїми запитаннями, вперто й певно стояла на

своєму: треба затопити долину й переселитися до лісу. Або виказувала це своєю

поведінкою. Коли з часом «звелетніла» Осікоме зсохлася так, що залюбки

прослизнула б крізь ґрати, вона й не думала тікати, а й далі твердила своє писклявим,

як у дівчинки, голоском.

Чи не для того, щоб і далі «молодий люд», який керував «рухом за повернення

до давнини», не відступився від сільської громади?

Я стверджую: і Осікоме, і «молодий люд» зробили все можливе, щоб здійснити

свої завдання як «М» і «Т».