Історія м/т і лісового дива

1

Вираз «вік свободи» я вперше почув, здається, від панотця-настоятеля

наприкінці історії про Осікоме й «рух за повернення до давнини», коли він

переказував її промову. Бабуся цього виразу не вживала.

Але чимало розповідала про тривалу добу незалежності селища по закінченні

«руху». Це було особливо цікаво, бо перекази про мешканців селища й «висілка» тих

часів більше нагадували історію, ніж легенди.

Вислів «вік свободи» стосується часів спільного правування в селищі молоді й

старшини після ув’язнення Осікоме в печері біля окрайки лісу.

Значить, панотець-настоятель допустився анахронізму, коли вжив його в

переказі пропозиції Осікоме під кінець «руху за повернення до давнини». Самі люди,

які жили у «віці свободи», вірно зрозуміли справжній зміст цих слів, коли

ізольованість їхнього суспільства стала небезпечною. Тоді ж, певно, і з’явився вираз

«вік свободи».

Перекази не згадують про якісь визначні події на початку «віку свободи».

Мирно й спокійно спливали довгі дні й місяці. Зміна епох поза Лісовою долиною

анітрохи не відбивалася на житті її мешканців, окрім хіба торговців, що мандрували

лісовим шляхом. Час спливав, а життя селян точилося окремо від усього світу, з

рідної долини їх ніщо не вабило. Лише одна подія, гідна згадки, серед тихого буття у

«віці свободи» хвилювала серця бабусі й сільських стариків, наче відгомін далекої

відшумілої бурі.

Переказ стосувався створення нової «державної мови» для лісової долини.

Руйнівник начебто знайшов для цього фахівця-словесника. Його звільнили від

польових робіт, забезпечували одягом, їжею, навіть саке, а він мав розробити

«державну мову» спеціально для мешканців лісової долини, відмінну від мови за її

межами. Схожий на каплицю будиночок за річкою, де мешкав на відлюдді той

словесник, ще стояв, коли я був малим. На підмурівку поміж коріння літокарпусу,

кілька стовбурів якого зрослися внизу, будиночок наче висів у повітрі. Подейкували,

що як копнути поточену мурашками долівку, показувалися списані чорною тушшю

клапті старовинного паперу.

Ця розповідь запалила мене цікавістю до творення мови, хоч я і народився на

кільканадцять поколінь пізніше. Мабуть, звідси і моя пристрасть до вивчення

есперанто в середній школі.

2

Фахівець-словесник, утримуваний селищем, усі сили віддавав дослідженню.

Та наслідки були марні. Як і належить людині, якій доручили таку роботу, його

гризли докори сумління. Він перестав прогулюватись, не з’являвся в селі на

святкових гулянках, поки не перетворився на відлюдька. Не заговорював навіть з

жінками, які, на кошт селища, тричі на день приносили йому їжу. Відмежований від

односельців з лісової долини, він довгі роки виробляв неприступну «державну мову».

Надійшов час, коли фахівець-словесник відчув, що жити йому лишилося

недовго.

І тут відлюдник з-під літокарпусових дерев здійснив нечуване. Місячної ночі

він, що віддавна не виходив з дому, оббігав долинне селище й весь «висілок».

Навіщо? Хоч він і не здійснив величного задуму щодо нової «державної мови», але

таки встиг здійснити дещо простіше — надати нові назви різним місцям долини. На

аркушах паперу власноруч понаписував ті назви й порозклеював їх, де слід.

Довелося йому попобігати, аби за одну ніч розклеїти таку силу-силенну

папірців! Та ба, майже всі нові назви згодом забулися, збереглися лише імена якихось

незвичайних місць — «велика загата», «шийка», «дорога мерців».

І я запам’ятав їх змалку.

Пробігавши всю ніч із стосом аркушів, старий фахівець-словесник не

повернувся до будиночка під літокарпусами, а зник десь у лісі.

Де невдовзі тихо помер.

Є ще один переказ про нову «державну мову» мешканців лісової долини.

Наприкінці «віку свободи» селище, не маючи змоги уникнути руки князя,

вирядило на переговори юного Мейске Камеї. Закликаний до замку перед очі

молодого можновладця, що прагнув зрозуміти устрій селища, він розповів таку

небилицю:

— Ми відстали від культури, бо наші прабатьки заблукали в лісі й надто довго

жили там, як мавпи. Додумалися навіть спростити мову, щоб надміру не напружувати

голови, призначили для цього фахівця! Собаку називали «гав», кішку — «няв», все, що

літає в повітрі — «лоп-лоп», що плаває — «плись-плись». Якби цю мову

допридумували, ми б забули всі слова, крім зрозумілих бодай трирічній дитині, а наші

голови стали б іще простіші. На щастя, завдяки вам, милостивий пане, ми можемо

повернутися до культури. Як ми вам вдячні! До речі, в тій мові на знак вдячності

треба було вигукувати: «Гей-гей! Гей-гей!»

3

«Вік свободи».

Так звалася доба, коли завдяки «руху за повернення до давнини» викорінили

всі збочення, що назбиралися в житті селища більш ніж за сто років, відколи його

збудували молоді сподвижники та сподвижниці Руйнівника. Було також позбавлено

влади Осікоме й скасовано перегини, що їх допустилися під час реформ. Люди

сприймали власне селище серед лісу як окрему країну, навіть окремішній світ,

покинути який не наважувалися навіть подумки.

І не було такої сили, яка б вторглася іззовні, так самовіддано берегли мешканці

своє селище.

Здається, саме у «вік свободи», коли в селищі запанував спокій, у долину, що,

наче самотній острів у лісових нетрях, досі обходилася власними силами, почали

наїздити іноземні купці. Спершу — небезпечним лісовим шляхом, який проклав ще

Руйнівник для ввозу солі і яким під час «руху за повернення до давнини» молодики

вибиралися аж до Нагасакі.

Ще й досі давня дорога, виписуючи закрути, тягнеться крізь ліс, через перевал

посеред сікокуського хребта, до місця, звідки видно блискучий, мов скельце, клаптик

Тихого океану.

Якось у другому класі ліцею, на весняні канікули, я з молодшим братом

повертався додому пішки, хоч похід мав тривати два дні. Ми вибралися з лісу,

проминули порослу де-не-де чагарником полонину, видерлися на стрімкий пагорб, і

перед нашими очима відкрилася внизу оточена лісом долина.

— Ура, ми вдома, вдома! — закричав тоді малий, не можучи стримати своїх

почуттів.

Іноземні купці, що над’їздили соляним шляхом (здається, двічі на рік — восени

й навесні), обмінювали товари, які не вироблялись у селищі, на рослинний віск, що

ним славилася наша лісова долина.

І єдиною стежкою їхали з селища, везучи чудовий віск. Гадаю, в одному з

народних переказів провінції Тоса про дракона, якого можна здибати в болоті серед

восконосних дерев десь у горах, відбилася небезпека, пов’язана з таємним вивозом

воску: і самої дороги — то вниз, то вгору крутосхилами, і князівських прислужників — і

по цей, і по той бік гір.

Купці приставляли до селища навіть порох і вогнепальну зброю. Цей

небезпечний товар витребувала, добряче порадившись, сільська старшина, наче

передбачаючи смутні часи, що настануть наприкінці «віку свободи».

4

Купці привозили з собою навіть артистів! То була трупа акторів і танцюристів.

У просторій колишній «восковій коморі» ще донедавна були підмостки, звані

«світовою сценою», що, як казали, було злаштовано за «віку свободи» для вистав. На

підмостках тих розігрували сцени, з яких мешканці долини, довгі роки одірвані від

довколишнього світу, дізнавалися про події в ньому. Мати казала, що малою

дівчинкою ще бачила на «світовій сцені» вистави однієї заїжджої трупи — чи то

«Справу про велику зраду», чи то «Землетрус у Сан-Франціско».

На виставах акторів, що приїздили з купцями, сільські парубки аж шаліли від

дівчат-танцюристок. Дівчата вміли не тільки танцювати, а й грати і співати.

Якогось року, коли купці, завантаживши воском акторів, що правили водночас

і за носіїв, подалися з долини, слідом за ними зникли й п’ятеро хлопців. Спішне

розслідування старшини показало, що податися із заїжджою трупою ладні були чи не

всі молодики і з селища, і з «висілка». Але кому саме вибратися з ними через гори —

вирішив жереб.

Старі утворили загін переслідування з тих, хто, як не прикро, мусив лишитися.

Втікачів, навантажених воском та ще й змушених пильнувати в гірській хащі

жіноцтво, наздогнали ще по цей бік гірського пасма. Купцям, ладним піти на будь-які

поступки, аби тільки не дратувати селян і не занехаяти подальшої торгівлі, вручили

старшинське послання.

Старшина вимагала повернути акторок, що через них утекли з селища парубки.

Збитки обіцяли відшкодувати наступного року воском.

Купцям не було іншої ради, як умовити дівчат. Бо самі зчинили цю колотнечу,

затіявши на свою голову привезти акторок у лісові нетрі. І дівчата, повіддававши

товаришам музичні інструменти й шати, разом із своїми оборонцями, які ще недавно

мріяли про дорогу в незнані краї, повернули назад, у затінок високих гір.

Через сто з лишком років у мандрах із братом я ясно відчув, як мав вразити,

мов громом, краєвид жалюгідного видолинку серед лісу, як трепетали дівочі серця на

привільній полонині.

Але дівчата таки зібралися з духом і рушили за юнаками у зворотний шлях.

5

Я певен, що в дівчат заходилися серця, коли, змушені повернутися до селища,

вони побачили з полонини овальний видолинок — тепер не як черговий край, куди

заводила їх мандрівна доля, а як місце, хоч і непоказне, де їм судилося віднині

звікувати свій вік.

І я теж зрозумів, якою видавалася наша долина іншим, коли сам побачив її з-

над лісу.

Мені траплялися брошури, видані краєзнавчим товариством у містечку, в яке

злилися нині кілька сіл, серед них і наше. Одна з них називалася «Смуток за

занепалими селами району Авадзі». Район Авадзі — то було якраз наше селище. Так у

тій брошурі писалося, що колись воно звалося Камемура.

Напередодні Реставрації Мейдзі одного з самураїв-ватажків роду вислали за

сваволю з підзамчя у віддалені місця.

Місцем заслання визначили йому Камемуру — теперішній район Авадзі.

Звідки ж пішла назва Камемура — Глекове село? Старі казали, що оточена лісом

долина нагадувала формою глеки, що їх мешканці пониззя використовували як

поховальні урни…

Селище в долині, схоже на поховальну урну, справляло враження, ніби там і

справді мешкають мерці. Назва Камемура (на тоді вже застаріла) прийшлася якраз до

настрою самураєві-засланцю, що їхав до лісової долини, як на тимчасовий постій до

Країни мерців; тож він і занотував її в своєму щоденнику.

У верхів’ї річки серед лісу криється невелике село. Мешканці провадять

дивний триб життя — ніколи не потикаються за його межі. А подоляни й собі не

розказують про ту криївку — чи не через те, що їм вона видається зловісною,

недоброю, наче Країна мерців? Знали вони про сусідів з верхів’я й раніше, коли ще

їхня схованка не розкрилася. Але не оповіщали про неї князівським урядовцям —

можливо, щоб те зловісне закляте місце й далі лишалося відрізаним від їхніх власних

місць. Гадаю, саме так і міркували низові селяни.

Якби не ця мовчазна підтримка мешканців довколишніх сіл, «вік свободи» не

тривав би так довго. Тільки коли буревії часів занепаду сьогунату завіяли і над

призамковим містом у пониззі, і над князівством по той бік сікокуського хребта, «вік

свободи» нарешті скінчився.

6

Отже, «вікові свободи» надходив кінець.

А напередодні до лісової долини завітали не бачені досі й незвані гості.

То були самураї, вигнанці з князівства Тоса, що перетнули сікокуський кряж і

прямували з порту Внутрішнього моря до Кіото чи Осаки. Через гори, крізь праліс,

було прокладено битий шлях, інший, ніж Руйнівниковий соляний, але він проходив

досить далеко від долини.

Втікачі, що йшли вдень і вночі, щоб відірватися від переслідувачів, збочили,

аби замести сліди, й натрапили на «соляний шлях». Так вони дісталися до селища.

Молоді самураї, стомлені незвичною мандрівкою по горах, знервовані погонею,

перепочили в дивному селі, що вигулькнуло перед очі, підживилися й знову рушили в

путь до Кіото чи Осаки.

Чутка про селище в лісовій долині передавалася з вуст у вуста поміж самураїв-

вигнанців з Тоси. В селищі один за одним з’являлися подорожні, що, очевидно, мали

його за перевалочну базу в дорозі через гори.

За обіцянку не виказувати селище князівським можновладцям вони могли ні в

чому собі не відмовляти, аби не задовго.

А щоб належним чином спілкуватися з утікачами з князівства, потрібен був,

так би мовити, дипломат.

І сільська старшина вирішила, що найліпше з цим упорається Мейске Камеї,

хоч йому ще не минуло й шістнадцяти. А разом із цим винятково обдарованим (що

само по собі було не так вже й безпечно) юнаком завжди була його чи то мати, чи то

мачуха, якій тоді було під тридцять.

Завдяки їй Мейске-сан жодного разу не схибив у своїй важливій справі.

Юний, люб’язний Мейске-сан зустрічав прибульців-самураїв. Опікувалися

ними дівчата на чолі з Мейске-сановою матір’ю. А на випадок, якби гості дозволили

собі зайвину, сільські парубки, не з’являючись самураям-вигнанцям на очі, були ладні

будь-якої хвилини збитися в бойовий загін.

Чудове враження, як на ті суворі часи, мусили мати знесилені втечею та

небезпечною подорожжю по гірських стежках вигнанці, яким треба було хоч трохи

перепочити, перш ніж прямувати до Кіото чи Осаки, від гостинності Мейске-сана, що

вгадував кожне їхнє бажання, від його матері та дівчат, що опікувалися ними, не

відходячи від них і на крок.

7

Самураї, для яких селище в лісовій долині правило за перевалочну базу,

діставали не тільки щедрий прийом, а навіть гроші, щоб не відчувати нестатків,

виконуючи свій патріотичний обов’язок у Кіото й Осаці.

З цим пов’язана така розповідь.

Після Реставрації Мейдзі рослинний віск із долини почали вивозити на продаж

не лише в усі кінці Японії, а й навіть за кордон. Селище завдячувало цим не тільки

чудовому способу витоплення воску, а й численним зв’язкам, які встановилися ще до

Реставрації.

Серед тих, хто, прямуючи через гори до Кіото й Осаки, завертав до селища й

діставав там тимчасовий і гостинний притулок, дехто посів не останнє місце серед

мейдзійських урядовців. Вони охоче і, певна річ, не без зиску для себе виступали

посередниками в різних торгових справах.

Висунувши для переговорів Мейске-сана, сільська старшина, залишаючись в

тіні, ретельно обговорювала, кому з самураїв надати всіляку підтримку.

Годі було чекати гостинності тим, хто тікав з князівства просто через власну

непосидючість і сподівався попразникувати досхочу в лісовій долині.

Щоправда, відверто виганяти їх було аж надто небезпечно. Молоді самураї й

гадки не мали знову йти через гори до власного князівства. Якщо просто вирядити їх

дорогою понад річкою, то хтозна, чи не донесли б вони про зачаєне в лісі селище

префектурним урядовцям. Отож куди безпечніше було знайти іншу раду на таких

гульвіс-самураїв.

От для цього й призначався бойовий загін, що вправно володів завезеною до

селища зброєю.

«Воскова комора» посеред долини лишилася в переказах як місце, де замешкав

Руйнівник, коли зненацька повернувся до селища.

Але збереглася розповідь і про те, як її захопили десятеро озброєних

свавільників, що тримали заложниками дітей. Після наради із старшиною, Мейске-сан

запропонував ватажкові на знак замирення одружитися з однією з сільських дівчат.

Через слухове віконце спустили на мотузці саке з закускою.

Гультяї-напасники, приймаюча чарку за чаркою з рук дітлахів-заложників,

поступово втратили пильність та обачність і відчинили двері «воскової комори».

Коли під вітальні вигуки ватажок із нареченою попрямували до нової оселі, де мали

жити, попереду так само бігла малеча з різнобарвними прапорцями (пам’ятаєте?) на

бамбукових тичках.

Щойно вони зникли з очей, як до «воскової комори» вдерся бойовий загін і до

ноги перебив підпилих шибайголів. А ватажка забили просто під час весільної

процесії.

Бабуся ще казала, нібито його юній нареченій тоді покалічили мечем ногу. А

нині вона — кульгава старенька — варила локшину в сільській їдальні.

8

Порівнюючи чуті від бабусі і сільських стариків оповіді з історією часів кінця

«віку свободи», я можу простежити, які з подій відбувалися насправді. Десятеро

свавільників, очевидно, спершу теж збиралися пристати до лав патріотів у Кіото або

Осаці, коли тікали з князівства й по дорозі завертали до долини.

Та поки вони гостювали в селищі, охота йти далі у них відпала, заманулося й

далі погуляти на чужий кошт.

Гадаю, старші не раз натякали, що час уже вирушати, а діти, які потрапили в

заложники, добряче допекли насмішками. Коли ватажка підманули фальшивим

весіллям, молоді гультяї, хоч їх не могла не насторожити така зичливість і

добросердість, певно, повірили, що і їх одружать з сільськими дівчатами й дозволять

жити в лісовій долині.

Як каже оповідь, розправитися з свавільниками, що засіли у «восковій коморі»,

вирішила сільська старшина. Але як саме з ними впоратися, додумалися Мейске-сан з

матір’ю.

Бабуся казала:

— Мейске-сан добре розумів, що на душі в молодих гульвіс, бо був із ними

майже однолітком, а його мати бачила глибше, куди його зір не сягав.

Це вразило мене: а ну ж моя власна мати бачить мою душу глибше за мене

самого!

Мені аж стало моторошно.

Багато в чому мати допомагала Мейске Камеї — коли відверто, коли потай.

Набуті з досвідом прийоми дипломатії стали в пригоді, коли лісову долину спіткало

нечуване доти лихо. Яке? Селяни з пониззя, що знали про існування селища у верхів’ї

ріки, прозвали його Камемура, але вдавали, ніби його нема. Не хто інший, як вони,

одного разу заполонили долину, на превеликий подив мешканців.

Отак почалося лихо.

Якось узимку я прокинувся й побачив, що і ліс на узвишші, і долину щільно

вкрив сніг.

«Наче збіглі», — видихнув я, хоч не розумів до пуття, що воно значить.

Збіглі селяни…

Того ранку долину, що довгі роки правила її мешканцям за криївку й була

виключно їхньою власністю, таки викрили. Наче сніг, що падав цілу ніч, вкрили

долину від селища до «висілка» подоляни, що знялися цілими селами, від старих до

немовлят, покинувши напризволяще оселі й лани.

То й були «збіглі».

9

У житті лісової долини, відколи її заселили юні супутники Руйнівника, не раз

траплялися нагальні зміни, найбільша з них — під час «руху за повернення до

давнини».

Але то все були внутрішні справи селища й «висілка». А зараз межу, що її досі

переступали лише нечисленні вигнанці-патріоти, ставлення до яких виробилося в

селищі напрочуд швидко, несамохіть затоптала безліч брудних ніг.

З кількох сіл на поділлі знялися всі, разом з жіноцтвом і дітлашнею, і,

піднявшись уздовж річки, нестримною юрбою ринули в долину. Селяни покинули

землю й хати, гнані нестерпними князівськими податками, щоб утекти до іншого

пана. З собою вони прихопили лише необхідну для самозахисту дещицю зброї. Але

все одно це скидалося на навалу війська.

Я згадував брошури краєзнавчого товариства зі старою назвою «Камемура».

Там писалося і про те, що в записах про втечу селян значилося, нібито до нашого

селища наринуло дві з лишком тисячі чоловік.

Бойовий загін, звичайно, нічого не міг вдіяти проти такої сили. Якби навіть

відкрили вогонь, то хтозна, чи у відповідь не попалили та не пограбували б оселі.

Час підганяв до дії, тож старшина вирядила Мейске-сана на переговори. Від

вигнанців, які перетинали гори, щоб приєднатися в Кіото або Осаці до лав патріотів,

збіглих селян відрізняло те, що вони прямували в протилежний бік, до князівства

Тоса. Якби вдалося там знайти бодай тимчасовий притулок (звичайно, заручившися

підтримкою можновладців з Тоси), далі можна було б вступити в переговори з

власними панами.

Тепер, коли було покинуто землю предків, головне полягало в тому, щоб

якнайшвидше й без втрат дістатися до сусіднього князівства.

Гадаю, ватажки збіглих, розуміючи, що шлях через гори не по силі жінкам і

дітям, думали використати як перевалочну базу лісову долину, здавна відому їм під

назвою Камемура. Ніби навчені заздалегідь, після виснажливого походу вздовж річки

селяни проминули «шийку» й розбрелися хто куди по долині аж до «висілка».

І ніхто не дозволив собі жодного свавільного вчинку, не кажучи вже про

грабунки.

Заполонивши долину, селяни-втікачі поставали або посідали навпочіпки при

дорозі, сумирно очікуючи, поки прокинуться господарі.

Не плакали навіть немовлята на руках матерів, наче теж чекали не знати якої

дивовижі від дивовижних мешканців цього таємничого поселення.

10

На ширмі, що її показував мені панотець, було намальовано, як мешканці

долини пригощають збіглих.

Посередині, під тополею, на «приступці в десять мат» — прискалку, що

випинався з лісу в долину, — ватажки втікачів, сільська старшина й Мейске-сан —

зовсім хлопча проти них. Хоч вирішується доля багатьох людей, і гості, і хазяї, наче

нітрохи не переймаючись, ласують з таць та скриньок якимось кольоровим печивом

та підливають одне одному саке. Праворуч на великій картині — «виселок», внизу —

краєвид долини. Там і тут — ліс хиж, навісів з мат, сільські жінки й дівчата розносять

прибульцям почастунок та питво.

А серед усієї, наче святкової, метушні в юрбі малечі, мовби наглядаючи, як іде

учта, стоїть біля перехрестя доріг жінка, схожа ніби й на хлопця, що бенкетує на

«приступці в десять мат», — Мейске-санова мати…

Коли нині я пригадую напрочуд безжурну картину, мені вбачається в ній

якийсь прихований неспокій.

І це, і назва селища в долині Камемура, наводить от на яку думку.

Подоляни здавна знали про поселення, сховане в лісовій долині. Назва

Камемура відбила не лише схожу на поховальну урну форму, а й відчуженість

лісового закута від довколишнього світу, викликала в уяві жахливу Країну мерців. Та

коли селянам у пониззі стало несила жити далі по-старому, вони наважилися

проникнути до Країни мерців, Камемури, куди доти не ступала жодна нога.

І ось разом з жінками та дітьми вступили вони в донедавна страшне й

заборонене поселення, розділили з людьми, досі далекими, як померлі, наготовану

ними їжу, настояне ними саке. А раптом від цього вони самі почнуть

перетворюватися на інших зсередини? А згодом, у розпалі почастунку, мирна сцена

стала потьмарюватися й тим, що думки несамохіть наверталися до князівських

урядовців.

Вони вже, певно, вирядили погоню, якій важко буде дати раду.

11

А втім, збіглі селяни провели у створеній господарями долини невимушеній

обстановці два дні.

Чи не задовга зупинка, як для такої спішної справи?

Гадаю, за цей час мали повернутися посланці, виряджені через гори до Тоси на

розвідини: чи, бува, не виженуть їх звідти назад.

Та поки чекали посланців, у лісі на узвишші замайорів прапор загону

переслідувачів, які здіймалися звивистою гірською дорогою.

Бойовий загін з селища негайно вирушив до лісу кружною стежкою й розвідав,

що самураї з п’ятдесятьма рушницями вичікують слушної хвилини. Проте і хлопців-

розвідників помітили.

Переслідувачі негайно рушили вниз, у долину.

І тут сталося таке.

Самураї, не знаючи лісу, проминули спуск і вийшли на кружну дорогу до

долини повз «виселок», аж раптом гримнув оглушливий рушничний залп.

Самураї кинулися хто в траву, хто в чагарі, певні, що стріляють втікачі, ладні

винищити переслідувачів до ноги. Трохи згодом, з острахом підвівши голови, вони

побачили: стріляв озброєний загін, що розтягнувся ланцюгом уздовж долини серед

дерев на схилі за річкою. Над маківками криптомерій спливав синюватий пороховий

дим.

Залп дав сільський бойовий загін. Чи ж не від оповідей про Руйнівника, який,

знаючись на підривній справі, висадив скелину в «шийці», хоч і сам постраждав,

пішла цікавість хлопців до вогнепальної зброї?

Рушниці й набої дістали в Нагасакі через купців, що возили через гори віск.

Певно, хлопці з рушницями вишикувалися вздовж усієї долини, щоб при

потребі відстрашити збіглих, якби ті почали бешкет, а то й грабунок.

Умовилися, що якби Мейске-сан подав з долини знак червоним прапорцем,

хлопці для острашки пальнули б із рушниць. Та Мейске-сан замахав прапорцем, коли

несподівано з’явився загін самураїв, виряджених за втікачами, що вже два дні

відсиджувалися в долині.

12

Хоч Мейске-сан, як і годиться Спритникові, подав знак, і сам не дуже

розуміючи, навіщо, залп подіяв. І самураї, які відчували за собою князівську міць, і

збіглі, що їх було значно більше, з переляку попадали долілиць. А коли підвелися,

обтрушуючи траву та пилюку, й поглянули на себе, то заусміхалися, хоч і дещо

розгублено. Тим би все й скінчилося, якби не дітлахи: вони сприйняли те, що сталося,

за веселу забаву й аж за животики бралися.

Поки не розреготалися й дорослі.

Тут уже самураям не личило хизуватися силою. Виступив Мейске-сан і передав

їм запрошення сільської старшини до «воскової комори». Запросили туди й виборних

від кожного селища втікачів.

Ледь вляглася в лісі луна від рушничного залпу, як Мейске-сана із старшиною

визнали за посередників на переговорах і самураї-переслідувачі, і селяни-втікачі.

Переговори самураїв з виборними та Мейске-саном були тривалі. Селяни

переважали супротивника кількістю. Поки підмога з призамкового міста дісталася

бездоріжжям до долини, минули б дні. А якби селяни рушили через гори, то на

вузьких гірських стежках, де й двом не розминутися, їх зустріли б півсотні

самурайських рушниць. Кілька влучних пострілів, і обтяжена жінками й дітьми

колона застрягла б на стрімкому підйомі, а тоді недалеко й до паніки; і невідомо,

яким жахіттям могло все скінчитися.

Порадившись із старшиною, Мейске-сан запропонував перемир’я. Збіглі

розбиваються на гурти по селах і розходяться по домівках. Князівські урядовці

зобов’язуються не карати виборних.

На тому й порішили.

Лиха вдалося уникнути, але як бути з податками, необхідними для князівської

скарбниці та нестерпними для селян, так і не вирішили; тут все лишилося по-старому.

Тож не минуло й кількох років, як вибухнуло повстання, що захопило й лісову

долину.

Тоді в селище вдруге увійшли селяни, що тікали до князівства Тоса.

Для селища, заснованого в лісовій долині юними супутниками й супутницями

Руйнівника, настав кінець «віку свободи».

13

Перед князівськими властями постало завдання не тільки не допуститися втечі

селян, а й вирішити, як бути з селищем, своїм новим набутком.

Адже події могли розгорнутися так, що лісова долина стала б проміжною

базою, якщо князівство Тоса нападе. Посиленої уваги вимагало й виробництво воску.

З князівства до лісової долини відрядили молодого самурая Ріске Харасіму, не

високого роду, але знавця своєї справи.

Не знаю достеменно, якими саме ієрогліфами писалося його ім’я, тому й

вдаюся до катакани. Та й для запису прізвища «Харасіма» я просто вибрав ієрогліфи,

які видалися найбільш доречними.

Коли, прагнучи якомога більше дізнатися про цього героя переказів, я

розпитував бабусю й сільських старих, мені й на думку не спадало приглядатися до

ієрогліфів.

Мушу признатися, що малим, слухаючи спершу від бабусі, а потім від інших

старих перекази, я аж ніяк не збирався відтворити легенди та історію нашого селища

на папері.

Але те, що саме розповіді про Ріске Харасіму вкарбувалися в мою пам’ять, не

випадково. Бабуся казала, що князівський самурай, ясновельможний пан Харасіма,

був не від того, щоб чужими руками загрібати жар. Інакше кажучи, то був чиновник,

майстер користатися чужою силою та розумом; на нього ж самого годі було

покластися.

З іншого боку, саме він здійснив химерний задум Мейске Камеї, був

звинувачений у свавіллі і мусив зробити харакірі.

Чи ж не схоже це на Спритника? Мені малому було невтямки, як в одній

людині вживаються дві вдачі; нині це відбилося в тому, що в мене ім’я Ріске Харасіма

наче кульгає на протезі, бо я записую його двома різними способами.

Сільські перекази про Ріске Харасіму вже виразно відносяться не до

легендарних, а до історичних подій.

Не минуло й місяця, як лісову долину залишили юрми збіглих, коли втоптаним

ними на зворотній дорозі, але все одно важкопрохідним берегом ріки в долину

увійшли строєм самураї з Ріске Харасімою на чолі.

Їх, певно, видивилися здалеку, бо щойно загін проминув «шийку», як на схилах

обабіч долини почали вибухати петарди.

Кажуть, Мейске-сан пояснював потім, що то салютували князівським

посланцям. Але, поза сумнівом, це просто виверт: насправді петарди вибухали для

перестраху, як і рушничний залп при наближенні переслідувачів збіглих селян.

Мені здається також, що Мейске-сан ще й по-дитячому втішався гучним

ляскотом та спалахами петард.

14

Отак, під вибухи петард, наче на свято, встановлювалися нові стосунки селища

з князівством. І знайомство їхніх представників — Мейске Камеї і Ріске Харасіми —

схоже, було для обох таким же втішним, як і розкішний феєрверк першого дня.

Мейске-сан з Ріске-саном не розлучалися цілими днями, гуляючи то селищем, то

«висілком», то окрайкою лісу.

Коли я був малий, про друзів-нерозлийвод старші насмішкувато казали:

«Достеменно Мейске й Ріске!»

Мейске-сан водив Ріске-сана по місцях, пов’язаних з пригодами мешканців

селища, заснованого Руйнівником та його друзями, й переказував ті пригоди.

Треба було будь-що переконати князівського посланця: селище крилося від

світу не через непокору, а тому, що так споконвіку велося. На ті безтурботні розповіді

Мейске-сана Ріске-сан аж зітхав: «Шкода, що моїх предків, упертих невігласів, не

намовив із собою Руйнівник!»

Звичайно, Мейске-сан вмів оповідати, тож такі довіра й цікавість зумовилися

не просто щирістю (чи принаймні тактовністю) співбесідника.

Кінець кінцем, Мейске-сан дістався аж до князівського двору, де оповідав

вельможному панові різноманітні історії, в тому числі й про спрощення мови.

Скоріш за все, в замку Мейске-сана мали за блазня, тож навряд чи хто з

високопоставлених самураїв сприймав його байки поважно. Зате його цінувала

«школа спадкоємців», куди входили освічені молоді спадкоємці князівських

можновладців, до порад яких щодо політики інколи дослухався і сам князь. Певно

тому, що блазенські оповідки Мейске-сана таїли новітні знання: адже «соляний шлях»

через гори до Нагасакі був водночас і шляхом пізнання.

А втім, здається, таємницю шляху з долини, що обминав прибережне

князівство, Мейске-сан так і не відкрив. Він був досить обережний, хоч і здавався

базікалом, що розпускає цікаві, але химерні плітки. За обмаль часу, відколи пішли

збіглі, до появи Ріске Харасіми він, як потім за американської окупації наші батьки,

встиг розпорядитися, щоб власники рушниць (куди більшого калібру, ніж у самураїв)

загорнули їх у добре проолієний папір і закопали біля лісу.

А на петарди, пояснював він, пішов порох ще з Руйнівникових запасів.

Сховали не тільки рушниці, а й понищили завезені торговцями знаряддя й

одіж, тож вигляд мешканців селища й «висілка» і справді не дуже різнився від

первісного, про що оповідав Мейске-сан.

15

Як же пояснив Мейске-сан «школі спадкоємців» у замку, звідки в нього новітні

знання?

Тут йому — найпершому в селищі Спритникові — став у пригоді хист оповідати.

Він сказав, що коли самотою мандрував у пущі, то здибав духа, з яким ночами

міг ширяти в небі понад містами й селами і спускатися, де забажає, щоб удень

набувати нових знань. Той «дух» був Руйнівник — старий велетень шістдесяти сяку

заввишки, що начебто літав, всадовивши Мейске-сана на спину. Наостанок Мейске-

сан додав, що так пропах тополиним пухом, якого повно було на спині у велетня, що

жодна дівчина до нього й підійти не хотіла…

Однак відомості Мейске-сана про новітню культуру співпадали з нотатками

тих, хто виїздив через Нагасакі вчитися за кордон. Тому щоразу, як він вибирався до

підзамчя, молоді самураї зі «школи спадкоємців» збиралися на бесіду з ним десь у

харчевні.

З брошур краєзнавчого товариства я дізнався, що це письмово підтверджується.

Найцікавіше, що Мейске-сан, який при дворі розважав князя блазнюванням, під

час бесід у харчевні серед молодих самураїв був вибагливий і примхливий. Не раз і не

двічі викидав якусь чудасію. То якось накинувся на смажених гольців, без яких у

нашому краї не обходиться жодна учта, і ум’яв аж два десятки, та ще й закусив

чотирма десятками мандаринів. Під час мандрів він нібито зустрів ченця-відлюдника,

який показав високо в горах не бачену досі еолову арфу, після чого Мейске-сан довго

забавлявся, дмухаючи в камінець і слухаючи, як той свистить (до речі, історія про

відлюдника свідчить, що молоді самураї, як водилося тоді, цікавилися не тільки

заморською наукою, а й даоським ученням і нібито вбачили дещо з нього у Мейске-

санових оповідях про мандри)…

З анекдотів постає образ розпещеного парубійка, любителя побрехеньок — аж

ніяк не того зрілого над свій вік юнака, спритного дипломата, що так вдало заладнав

справу між князівськими посланцями й збіглими селянами.

Не зовсім звичайно, пригадую, поводилася й бабуся, коли розповідала про

Мейске Камеї.

На початку бабуся казала:

«Мейске-сан просто дражнив отих зі «школи спадкоємців»!» Тобто, Мейске-

сан, розповідаючи юним знавцям з князівського двору ущипливі історії, водночас

ніби вихвалявся власними, попри юні роки, пригодами… А от, скажімо, про те, як він

літав по всіх усюдах на всипаній тополиним пухом спині Руйнівника, бабуся

повторювала хтозна-скільки разів, та ще й так серйозно, наче те було насправді.

Так само серйозно, аж суворо, бабуся втовкмачувала, що саме ці риси вдачі, які

дозволили зустрітися з духом під час мандрів, Мейске-сан передав своєму втіленцеві,

Малюкові.

Той під час повстання на очах власної матері й старих ватажків виряджав свій

дух до лісу на пораду, а по його закінченні полинув на узвишшя до лісу в коріння

дерев.

16

Ріске Харасіма походив не з такого шляхетного роду, як юнаки зі «школи

спадкоємців». Може, тому і дбав більше про Мейске Камеї, коли той бував у

призамковому місті. Це здебільшого йому завдячував Мейске-сан, що міг розповісти

вельможному панові якусь небилицю. А за бесід у харчевні той був ніби його

секретарем.

Гадаю, Ріске Харасіма, як то йому було властиво, ретельно зважив можливі

зиск та втрати.

Він мав неабияке чуття і швидко з’ясував, що за довгі роки самостійності

селище в лісовій долині накопичило чималі статки. І вирішив при запомозі Мейске-

сана викачати ті статки до князівської скарбниці. Проте старики сховали біля окрайки

лісу не тільки рушниці, а й завезені до селища цінності, серед них і гроші з різних

провінцій. Отож князь тільки й мав зиску, що дізнався, як старовинним способом

витоплювати рослинний віск, бо дівчатам звеліли показати Ріске Харасімі, як це

робиться.

Але й то був неабиякий зиск, бо князівство дедалі гостріше відчувало нестачу

грошей.

Коли бабуся казала, що Ріске Харасіма вмів чужими руками загрібати жар, то

почасти мала на увазі, що цей пахолок вибився на місце, де міг прикриватися іменем

князя, і прагнув здобути вдячність сільської старшини, зображуючи справу так, ніби

Мейске-сан виключно йому зобов’язаний запросинами до князя або на бесіди до

«школи спадкоємців». Але ж Мейске-сан, вибираючись до підзамчя, приводив жінок з

паками належного князеві воску.

А в харчевні, коли Мейске-сан накидався на почастунок, розплачувався хоч і

Ріске Харасіма, проте Мейске-сановими грошима.

Від Мейске Камеї Ріске Харасіма дізнався про «соляний шлях» і збагнув, що

князівські урядовці навіть не уявляли, яку торгівлю провадить лісове селище.

Мейске-сан і не приховував, що має досить грошей, аби, скажімо,

розплачуватися в харчевні.

З Ріске Харасімою пов’язана подія, через яку наше незначне князівство

залишило слід, хоч і невеликий, в історії часів занепаду сьогунату. Князь, полохливий

та нерішучий, став схилятися на бік імператора. Закупити необхідну кількість зброї

він відрядив до Нагасакі Ріске Харасіму. А той замість рушниць придбав при

підтримці Томоацу Годая з Сацуми пароплав.

Підписав угоду на виплату п’ятьма внесками сорока двох з половиною тисяч

рьо й звелів негайно рушати до князівського порту.

Та коли Ріске Харасіма на пароплаві повернувся до князівства, його

звинуватили в перевищенні повноважень у грошовій справі. Вирок був один —

харакірі. А пароплав у першому ж рейсі, куди він вирушив на прохання Сьодзіро Гото

з Тоси, зіткнувся з судном князівства Кісю й затонув… Так скінчилася та непрочуд

нещаслива пригода.

17

Офіційні князівські хроніки про пригоду з пароплавом — від його купівлі до

загибелі — краєзнавці опублікували лише нещодавно.

А я давно знав про неї, бо розповідь про неї бабуся вплела в легенди та історію

нашого селища.

За її розповіддю, Ріске Харасіма, вибираючись з великими грошима до

Нагасакі, й справді збирався закупити рушниці:

— Ріске-сан любив загрібати жар чужими руками. Але ж не такий він зухвалець,

щоб розпоряджатися пайовими грошима! Ріске Харасіма допитався в Мейске Камеї,

що в Нагасакі зберігається маєток селища, і умовляв вділити дещицю на потреби

князівства. Мейске-сан погодився, але за умови, що той пристане на його пропозицію.

Через Рьому Сакамото він заздалегідь зв’язався з Томоацу Годаєм і підготував

угоду на придбання пароплава. Навіть перший внесок становив неабияку суму для

провінційного селища, проте з грошей, набутих за довгі роки від продажу воску, він

виклав десять тисяч рьо.

Угоду підписали негайно, але обумовили, що коли у рідному краї її не

схвалять, пароплав повернуть до Нагасакі, а десять тисяч рьо залишаться в продавця.

Але вдома Ріске Харасіма не доповів князівським урядовцям про подробиці угоди, а

вимагав остаточної ухвали.

Бабуся пояснювала:

— Адже Ріске-сан був зовсім юний! Під час плавання йому так припав до серця

пароплав!

Не вмовивши князівську старшину, Ріске Харасіма мусив зробити харакірі.

Щоб його смерть не була марною, вдалися до дії вже самураї зі «школи спадкоємців»

(на той час набирало сили князівство Тоса, яке й вплинуло на продаж на виплат

пароплава за посередництвом Сьодзіро Гото), і, врешті-решт, угоду визнали

законною. Та, як не дивно, виявилося, що перших десяти тисяч рьо так і не сплачено.

Ріске Харасіми вже не було, а Мейске Камеї мусив мовчати, щоб не накликати

біди, якщо викаже таємницю багатства.

От, власне, і вся розповідь про купівлю пароплава.

Але Мейске Камеї затаїв злість на князевих урядовців, що через власне

нерозуміння згубили Ріске Харасіму, коли той здійснював його задум; не допомогло й

уміння загрібати чужими руками жар. Тому, знаючи, що позику дістали завдяки

князівству Тоса, Мейске-сан зв’язався з далекими родичами з острова, звідки

походили Ооба й супутниці Руйнівника.

І ті потопили пароплав.

Щоб не втрапити до рук вояків з Тоси, Мейске-сан перелетів просто з селища

на острів.

— Тільки цього разу його ніс уже не дух Руйнівника, а дух Ооби, — казала

бабуся.

18

Випадок з купівлею в Нагасакі пароплава замість зброї стався саме тоді, коли

князь, що досі не наважувався відверто стати на бік чи то прихильників сьогуната, чи

то прибічників імператора, став схилятися до останніх, відчуваючи силу сусідів з

Тоси, і дав це зрозуміти в Кіото.

Одночасно з цими зовнішніми подіями утруднилися внутрішні справи

князівства.

Хоч збіглі селяни й розійшлися по домівках, остаточно справу вирішено не

було; нестерпне життя селян, яке змусило їх до втечі, не покращилось.

Молодий князь, наблизивши до себе худопахолка Ріске Харасіму, надав йому

можливість приєднатися до руху; крім того, почав цікавитися «партією добросердих»,

що відбрунькувалася зі «школи спадкоємців» у неабияку силу, прагнучи зрозуміти, як

живуть селяни. І тут випадок з пароплавом, через який після суперечки з

самурайською старшиною позбувся життя Ріске Харасіма, став поворотним.

«Партія добросердих» втратила будь-який вплив, а сам молодий князь мусив

шукати сховища в Едо.

Позбувшися князя, самурайська старшина посилила гніт на селян, всупереч

прагненням «добросердих».

Був встановлений новий подвірний податок. Його сплачувала кожна селянська

садиба, але особливо важким податком обклали селище в лісовій долині.

Вважалося, що воно найзаможніше з усіх сіл на князівській землі, тому з

кожного подвір’я брали податок як із ста деінде!

Обурений Мейске-сан вперше за довгий час вибрався до підзамчя зі скаргою.

Але друга, який завжди міг вислухати, Ріске Харасіми, вже не було, самураї зі «школи

спадкоємців» втратили всякий вплив.

Та й князь, що так полюбляв його оповідки, мешкав в Едо. Мейске-сана навіть

не пустили до замку.

— Не хочуть у замку мене слухати, то вислухають де вище! — сказав Мейске-

сан, присівши при дорозі на вершині пагорба, звідки видніло місто з замком

посередині, яке він щойно залишив.

— Яким це побитом? — здивувалися товариші, що ходили разом із ним.

— А от яким! — відказав Мейске-сан, і намалював у повітрі велике коло.

А в ньому — кілька маленьких.

19

Що ж це означало?

— Розсилку «солом’яників» до нового повстання! — відповідала бабуся, наче

сама згоряючи від цікавості до загадки.

«Солом’яниками» звалися круглі мати. Назви сіл, готових повстати,

виписували по колу на клапті тканини. Це означало, що всі села посідають у

повстанні однакове місце, і на випадок поразки жодне не будуть переслідувати

суворіше, ніж інші.

Мені тоді подумалося таке.

Наше селище називали Камемурою, Глековим, бо долина нагадувала формою

глек чи поховальну урну. Чи ж не тому «солом’яники», що їх я бачив у краєзнавчому

музеї на підзамчі, мали форму глека?

Та зараз я більше схиляюся до думки, що цим доведені до відчаю повстанці

зверталися по захист до великої сили пітьми, Країни мерців.

Певно, через це Мейске-сан розсилав «солом’яники» у формі поховальних урн.

Мейске-сан, ватажок повстання, здійснив не один визначний подвиг.

Висунутий на початку план повстання полягав у тому, що селяни, для яких

п’ять років тому втеча минулася безкарно, проникли берегом річки до лісової долини

— своєї перевалочної бази — і, зібравшись разом, перебралися через гори. Кидок через

гори мав бути блискавичним, поки переслідувачі не перекрили кордонів князівства.

Проте ватажком став Мейске Камеї, і повстання пішло зовсім по-іншому.

На військовій раді Мейске-сан насамперед приголомшив виборних, заявивши

привселюдно:

— Минулого разу збіглі зазнали поразки!

Справді, хіба можна вважати, що втечею селяни чогось добилися, коли їхні

вимоги не були виконані, хай навіть і обійшлося без жертв? А значить, якщо втеча

вгору за річкою скінчилася поразкою, то нове повстання належить скерувати в зовсім

протилежний бік.

Тобто на поділля…

Бабуся виголошувала Мейске-санову промову на нараді, наче читала сутру.

Я був замалий усе зрозуміти, але то було так цікаво, що запам’яталося на все

життя:

— Перемогу чи поразку повстання не осягнути заздалегідь розумом! Але від

цього залежить наша доля… Тож де раніше зверталися до неба, тепер треба звертатися

до землі, де йшли вгору — рушимо вниз, де повертали ліворуч — підемо праворуч, де

виходили на світло — сховаємось у тінь.

Отак, зворотним рухом, досягнемо мети. Як відшукати те, що не осягнеш

розумом? Тільки навпомацки…

Так Мейске-сан визначив головний напрям дій. Потім, при потребі, він не раз

винаходив різні хитрощі.

Одним із таких його винаходів були й кружальця-комару.

20

Клапті тканини з ієрогліфом «маленький» і намальованим поруч колом, що й

означало «кружальце», правили повстанцям за прапори. Селянам, що збиралися

повстати, Мейске-сан розтовкмачив весь задум заздалегідь. Він передбачав, що

переговори затягнуться.

Повстання — не забавка. Ясно, що хочеться краще їсти та м’якше спати, ніж у

злиденних селах. І харчі, й футони можна б відібрати в багатіїв та заможних купців у

прибережних містечках. Але цим злиднів не уникнеш. Нема ганьби в тому, щоб

відступитися від повстання й піти по світу з торбами, коли вдома немає життя. Та для

нас життя — то перемога!

Так казав Мейске-сан.

Взявши на плечі домашній скарб у солом’яних торбах, попереду своїх

домашніх брели чоловіки, підпираючись тичками з клаптями тканини. А на клаптях —

кружальця-комару, що означало також «злидні».

Злидні — от що підняло селян проти князівської влади. Повстанці спустилися

понад річкою до кордону князівства і отаборилися на протилежному березі, вже за

його межами. Домовилися, що під час переговорів ватажків з урядовцями сусіднього

князівства і посланцями власного князя повстанці вигукуватимуть:

«Пильнуйте! Пильнуйте!»

Мейске-сан, що на переговорах мав бути за посередника, застерігав товаришів:

— У переговорах беруть участь дві сторони: перша — князеві урядовці, друга —

наші виборні. Поки не доб’ємося скасування нового і зменшення старих податків,

треба князівським посланцям показувати прапорці з кружальцями, а виборним

нагадувати: «Пильнуйте! Пильнуйте!» І ніяких інших прапорів, а то вийде плутанина.

Ніяких зайвих слів. «Злидні» та «Пильнуйте!» Більшого не потрібно!

Великий піщаний берег, на якому отаборилися повстанці, і донині славиться, як

місце, де влаштовують змагання повітряних зміїв.

Та найголовніше, що той берег належав уже до іншого князівства. Дарма, що

сусідній князь був споріднений з тутешнім подвійними, а то й потрійними узами.

Перехід кордону був, так би мовити, порушенням справи без належних

формальностей. Коли селяни перебрідали з напханими солом’яними торбами на

спинах, та ще й поспіхом, щоб не перепинили князівські вояки, не глибоку, але

повноводу річку, дехто не втримався на ногах і втонув. Тонули навіть жінки й діти,

намагаючись вирятувати з води придавленого торбою чоловіка.

Бабуся аж плакала, розповідаючи це.

А втім, повстанців, що успішно перетнули річку, змусивши розпочати

переговори, було значно більше, ніж раніше — збіглих, — вісімнадцять тисяч.

Перед посланцями сусіднього князя представники цих повстанців, серед яких

вирізнявся красномовством Мейске-сан, приступили до переговорів з урядовцями.

Співвідношення сил від початку було за повстанцями: адже вони знаходилися на

землі сусіднього князівства, звідки їх було не так просто вигнати. Та й сусідський

князь доводився родичем князю, що нині шукав притулку в Едо, ріс із ним, тож

неприязно ставився до його старшини, яка розігнала «партію добросердих».

21

Мейске Камеї, що мов чутлива антена сприймав обстановку і вмів здійснювати

найхимерніші задуми, долучив до початкових вимог ще одну.

Повстанці, як ніколи, були задоволені вже тим, що переправилися через річку.

Нова ж вимога була така: визнати повсталі села належними до зарічного князівства.

Тобто покинувши обжиті спрадавна оселі, повстанці тим самим прохали сусіднього

князя прийняти їх до свого підданства.

Та чи ж Мейске-сан забув, що вони — збіглі? Слід було домагатися чогось

одного.

Отут Мейске-сан і здійснив задум, що крився за словами: «Не хочуть у замку

мене слухати, то вислухають де вище!», що їх він сказав по дорозі з підзамчя.

Якби підняте ним повстання затяглося, сусідній князь вдався б за допомогою

до сьогунського уряду.

Повстанці перемогли.

Звісно, сміливий, наче мрія, задум прилучити повсталі села до зарічного

князівства або перейти всім разом на його землі не здійснився. Проте селяни

добилися скасування подвірного податку і обіцянки «не чинити зла» жодному

повстанцю. Селяни, крім тих, хто втонув на переправі, розійшлися по домівках і

вийшли на свої поля. Обіцянка «не чинити зла» стосувалася й виборних: жоден із них

не потрапив у в’язницю. А Мейске Камеї, наче передчуваючи, що самурайська

старшина затіває проти нього лихе, зник із князівських земель.

Бабуся пояснила це так:

— Мейске-сан вирушив відвідати село, де тривав «вік свободи», як незадовго до

того — в нашому, заснованому Руйнівником. Воно нібито було в провінції Санукі.

Тоді по Японії ще було чимало вільних сіл!

Щоправда, панотець-настоятель, який по смерті бабусі запросив мене

подивитися «Легенди про народних героїв з Авадзі», розповідав, що Мейске-сан,

втікши з князівства, знайшов притулок у буддійському храмі на горі Авадзі і деякий

час був відлюдником у ньому.

Це не сходилося з бабусиною розповіддю, але я тільки умгукнув: «Он як!»,

погодившись з такою історією.

Хоч, власне, окрім схожості назв гори Авадзі й нашого селища ніяких підстав

не мав…

22

Скінчивши невдовзі відлюдницькі подвиги, Мейске Камеї потай повернувся до

лісової долини.

Малим я не розумів до пуття, як це йому вдалося, але згодом збагнув, що

Мейске-сан позичив гроші під заклад землі. А підготувала позику Мейске-санова

мати, скориставшись його зв’язками. Схоже, їх не обходила поширена думка

односельців, що земля предків — найбільше багатство.

Роздобувши отак гроші, Мейске-сан знову покинув князівство й вирушив до

Кіото.

За недовге подвижництво він дошукався, що храм у Санукі має зв’язок з

кимось із регентського чи радницького роду в Кіото. З цим можновладцем Мейске-

сан і запізнався, пожертвувавши гроші. А по цьому став розпускати дивні чутки, як і

слід було сподіватися від Спритника.

Він твердив ось що.

Селище в лісовій долині довго мало свободу й незалежність від тамтешнього

князівства не просто так. Воно походить від маєтка імператорської родини,

заснованого наприкінці епохи Хейан. Коли ж політична міць імператорського двору

послабла, селище зберігало вірність давній традиції, перетворившись на криївку. Нині

ж, коли влада імператора зміцніла знову, на наше селище не мають ніяких прав ні

місцевий князь, ані сьогунська ставка. Через того вельможу Мейске-сан сподівався

дістати від Сина Неба письмове свідоцтво про це.

Навряд чи Мейске-сан чекав, що його химерну вимогу сприймуть усерйоз. Але

цей задум безпосередньо стосувався його слів на зворотній дорозі з підзамчя:

— Не хочуть у замку мене слухати, то вислухають де вище!

Втім, в його діях вбачалася певна (притаманна Спритникові) непослідовність.

Він надіслав до щойно залишеного князівства чолобитну під назвою

«Викриття».

«Чому, попри обіцянку не чинити зла жодному з повстанців, я один зазнаю

гонінь? Несила терпіти, як розпускають на підзамчі брехливий поговір, ніби під час

повстання я привласнив гроші, на які нині розкошую собі в Кіото.

За що, вельможна старшино, терплю я від вас таку кривду? Вашими зусиллями

потамовано було повстання, але хіба і я не доклав до цього рук?..»

Але найяскравіше виявив себе Спритник у наступному по перебуванні в Кіото

вчинку Мейске-сана, що за моїх часів, як я вже розповідав, перетворився на улюблену

дитячу гру. Щоб показати, що він під владою вельможі, а отже, недосяжний для

князя, Мейске-сан урочисто ввійшов до призамкового міста під духовий оркестр з

власних служників, убраних в похідні накидки з хризантемою, гербом

імператорського дому, облямованою кольором хакі.

Гаслу, яке під час гри в Мейске-санів похід, в шоломах із сонячним колом, ми

вигукували з друзями, скидаючи руки до ясного неба, ніби підкидали м’яча, навчила

мене бабуся:

— Чоловік — чарівне дерево Ідон, що заквітає раз на три тисячі років!

23

Потрапивши до замкової в’язниці, Мейске-сан говорив дивні речі.

Погрожував, що така неповага до нього, васала кіотоського можновладця, не

минеться так князівству, коли воно запрагне приєднатися до прибічників імператора.

Приблизно тоді ж, як Мейске-сан помер, з Кіото надійшов, усім на диво,

таємний рескрипт про набір до надзвичайної варти. Щоб виявити свою відвагу,

князівські урядовці відповіли, що можуть виставити шістдесят чоловік.

Отож, можновладець можновладцем, а хід подій у князівстві Мейске-сан таки

передбачив.

Певності в собі йому не бракувало. Спершу у в’язниці він поглядав спогорда.

Справді, у замковій в’язниці до нього ставилися не як до простого злочинця.

Коли на побачення приходила сільська старшина, Мейске-сан нестримно вихвалявся

своєю хоробрістю. Тепер, мовляв, коли Харасіму підбили на харакірі, нікому взяти до

рук стерно, щоб скерувати князівство до нової доби. Ось повернеться з Едо наш

вельможний пан, одразу ж запросить його перед свої очі.

А старійшинам, що мусили слухати, як він просторікує, так і кортіло йому

затулити рота.

Певно тому, а чи й просто після цього, побачення заборонили. Вісті від

Мейске-сана доходили тепер тільки через листи до матері.

В листах, які вона щоразу викупала в тюремників, Мейске-сан був

навдивовижу (хоч різкі зміни для нього не були дивиною) песимістичний.

— Його вельможність не повертається. Серед самурайської старшини немає

жодного, хто б дорівнявся розумом до будь-кого зі «школи спадкоємців», не кажучи

вже по Ріске Харасіму. Я і сам не знаю, чи вийду з в’язниці. А тим часом світ не

стоїть на місці, наше ж князівство дедалі більше відстає. Нічого не вдієш, шкода

тільки довколишніх селян, бо і їх не мине лиха година!

Переказавши, як оцінює становище Мейске-сан, бабуся наче виспівувала його

заклик:

— Як тебе побито, битві кінець! Кого побито, той мусить все згубити. Тож треба

першому бити, поки тебе не побито!

Так Мейске-сан переказував сільській старшині, щоб викопувала біля окрайки

лісу рушниці, доводили їх до пуття, озброювали молодь і рушали на замок, на

порятунок.

24

Мейске Камеї надіслав не один такий лист.

Бойовий загін молоді з лісової долини не розпустили, хоч «вік свободи»

скінчився: хлопці вибиралися разом на роботу, чи то до лісу, чи то до «великої

загати».

Досить було викопати біля окрайки лісу рушниці та мечі, щоб загін знову

перетворився на бойовий.

Але на заклики Мейске-сана нічого подібного не сталося. І ось чому.

Мейске-санова мати читала чергового листа на самоті і ховала в надійний

сховок, щоб ніхто не знайшов. Юнакам вона нічого не переказувала.

Почувши таке від бабусі, я аж занімів під подиву. Як, замість викопати зброю,

роздати парубкам та обложити замок, Мейске-санова мати навіть не показувала

нікому листи! В мене душа боліла через розчарування.

Через рік після того, як не стало бабусі, а потім і батька, Японія капітулювала

на Тихому океані, армію розпустили, а мені ще хтозна-скільки ночей снилося, як наш

бойовий загін викопує біля окрайки лісу рушниці й мечі і самотужки йде на ворога.

…Мейске-санова мати, що не давала ходу листам, відчула: жити йому недовго.

Спершу вона лише побивалася в своїй хаті в долині, та потім, поміркувавши, рушила

до призамкового міста. Довго ходила вона по знайомих, поки їй допомогли

побачитися з Мейске-саном.

А той ніби зовсім не журився; хоч і охляв, та не занепав духом, робив до матері

виразні знаки. При наглядачеві він не міг сказати відверто, але можна було зрозуміти:

він питав, коли ж надійде бойовий загін із селища.

Мейске-санова мати не ховала погляду, але сумовито мовчала. І тут він

підбадьорив її такими словами (я навіть малим відчув їхню незвичайність, проте мені

вкрай хотілося, щоб так і було насправді):

— Гаразд, гаразд, нехай навіть мене вб’ють, та невдовзі я відроджуся!

Минуло кілька днів, і Мейске-сан помер у в’язниці.

А через рік Мейске-санова мати, як він і обіцяв, народила хлопчика. Ще через

шість років цей хлопчик, може, й справді втіленець Мейске-сана, відіграв неабияку

роль у повстанні проти «кривавого податку».

25

Повстання проти запровадженого новим урядом закону про військову

повинність охопило всю Японію. Багато хто розповідає, ніби до повстання

спричинився вираз «військова повинність», переданий ієрогліфами «кров» і

«податок» в указі першого міністра. Це хибно зрозуміли, мовляв, податок братимуть

кров’ю з живих людей.

І в нашому краї переказ твердить, що гнів повстанських загонів спалахнув з

новою силою, коли рознеслися слова Малюка, якого привела до них мати:

— То, значить, нові урядовці, як оті заморські дияволи-іноземці, і собі бажають

жлуктити людську кров з кришталевих чарок!

Я вже розповідав, як після перемоги повстання Малюк полинув до Мейске-

сана, чия душа тихо збувала час між корінням дерев, щоб «наговоритися досхочу», а

мати повернулася з повстанцями до селища, вже без нього.

Хотів би доповнити дечим ту розповідь, про що бабуся оповідала з неабияким

піднесенням, доточуючи бачене й чуте замолоду.

Переказ твердить, що коли сільські старости — ватажки повстанців —

потрапляли в скруту, Малюк виряджав свій дух до лісу на пораду до духа Мейске-

сана. Задум Мейске-санової матері, на який після повстання пристало все селище, був

такий мудрований, наче і його переказав через Малюка Мейске-сан.

– І справді, — казала бабуся, — Мейске-санова мати з роками дедалі більше

шкодувала, що не сама додумалася до цього.

Гадаю, Мейске-санова мати, не простого розуму, зметикувала, що найпевніше

втілити той задум, коли він ітиме ніби від Мейске-санового духа, що перебував між

корінням дерев у лісі на узвишші.

А запропонувала вона таке.

У заснованому Руйнівником і його юними супутниками селищі в лісовій долині

упродовж довгих років «віку свободи» панували лад та добробут. Воно не платило

податків ні сьогуну, ні князеві і не потребувало їхнього захистку. Після «віку

свободи» нас обклав податками князь, тепер вимагає податків новий уряд. А чи ми

бачили якесь добро від князя чи від уряду? Новий уряд бере податок з кожного, бо

кожен значиться в подвірній книзі.

На щастя, під час повстання проти військової повинності подвірні книги

спалили. Тож давайте тепер записувати в подвірну книгу лише одного з двох. З двох

новонароджених також записувати лише одного.

Яка дивовижна, сказати б, революційна, думка! Селяни схвалили пропозицію

Мейске-санової матері й довго так і робили. Вже в ліцеї я дізнався, що повстання

проти «кривавого податку» було спрямоване не тільки проти військової повинності, а

й проти щойно запроваджених обов’язкової освіти і перегляду поземельного податку.

Тим швидше пристали селяни на хитрість Мейске-санової матері з подвірною

книгою.

26

Винахід Мейске-санової матері, коли до подвірної книги заносили лише одного

з двох мешканців селища, що його бабуся напрочуд влучно називала «подвійна

бухгалтерія з подвірною книгою», без довгих зволікань запровадився в життя, хоч

сільська старшина сприйняла його спершу мало не як жарт.

Після перемоги повстання, коли столичного урядовця довели до самогубства,

руки свербіли утнути новому урядові ще якусь капость. Та й усі добрим словом

згадували «вік свободи», коли лісова долина, як незалежна держава, не корилася

жодній владі. Сільську старшину, гадаю, тішило те, що бодай половина односельців,

уникнувши реєстрів нового уряду, зможе повернутися у «вік свободи».

Наслідок не забарився.

З селища набрали вдвічі менше, ніж малося б, рекрутів на японо-китайську і

японо-російську війни. Звичайно, кожен розумів, що слід тримати в таємниці, скільки

народжується дітей, щоб їх не реєструвати.

Отак і велося, поки Мейске-санова мати на схилі віку не стала поводитися

дивно.

Все сказане вище було необхідно, щоб уникнути химерного стрибка в часі:

щойно Мейске-санова мати у розквіті сил брала участь у повстанні разом з Малюком,

і вже я розповідаю про неї, як про стару, та ще й трохи ніби схибнуту…

В останні роки життя бабуся утвердилася в думці, що вона безпосередньо

пов’язана з «віком свободи», на знак чого перестала користуватися європейським

літозчисленням. Вона так вихваляла мудрість Руйнівника, закладену в стародавньому

календарі, що мені він почав ввижатися мало не винятковим надбанням нашої

долини.

Так от, у рік собаки за її старим відривним календарем, тобто 1910 року, на

початку літа, у поведінці Мейске-санової матері, вже досить похилого віку, почали

виявлятися досить дивні ознаки, не притаманні старій людині.

– Її мучив душевний біль, — казала бабуся.

А я, пам’ятаю, зрозумів це так, ніби вона була душевнохвора. Бабусині слова

викликали в мене здивування і збентеження водночас. І з кожним днем «душевний

біль» Мейске-санової матері сильнішав.

Але найтяжчих мук вона зазнала наступного року, у рік свині.

Тепер я знаю, що в рік собаки були проведені арешти за «процесом про велику

зраду», а наступного року було виконано смертний вирок Сюсуєві Котоку і ще

одинадцятьом підсудним.

«Процес про велику зраду» й був причиною «душевного болю» Мейске-санової

матері.

27

Було б перебільшенням казати, що односельці, які досить давно бачили

пригніченість старої Мейске-санової матері, безпосередньо пов’язували її душевний

біль з «процесом про велику зраду». Дізналися про це (на початку — лише кілька

старійшин), коли вона спробувала надіслати телеграму з поштового відділення в

долині.

Довгу ту телеграму було адресовано Його Величності імператорові Великої

Японської імперії.

— Зміст телеграми, якщо вилучити все зайве з точки зору здорового глузду, —

розповідала бабуся із щирим співчуттям до Мейске-санової матері, — зводився до

глибокого смутку з приводу страти дванадцяти чоловік з Сюсуєм Котоку на чолі.

Вже в студентські роки я дізнався, що якраз тоді телеграми протесту надходили

до посольств Японії від соціалістів з найрізніших країн.

І мені спало на думку ось що.

Мабуть Мейске-санова мати, вважаючи селище в лісовій долині суверенною

країною, хоч і не цілковито, як у «вік свободи», але бодай наполовину, завдяки

«подвійній бухгалтерії з подвірною книгою», дійшла висновку, що і собі мусить

послати телеграму протесту…

Проте молодий начальник пошти, далекий родич Мейске-санової матері,

визнав за краще не передавати телеграми. Мейске-санова мати, лагідної вдачі, попри

«душевний біль» не стала дорікати йому, коли він перепрошуючись, пояснив, що не

може відіслати таку телеграму.

Спокійно вийшла вона з відділка й повернулася до власної оселі на околиці

долини.

Але наступного ранку Мейске-санова мати вирядилася на окрайку лісу до

печер копати глину.

Виліпивши ляльку, що мала зображати Сугу Канно, єдину жінку — жертву

«процесу про велику зраду», занесла її на прискалок під тополею.

Бабуся розповідала, що глиняна лялька, з метр заввишки, мала на грудях

вирізьблений шпателем напис «Вельмишановна Суга Канно».

Начальник пошти, який після випадку з телеграмою наглядав за Мейске-

сановою матір’ю, помітив, як вона виставила на східному боці «приступки з десять

мат» глиняну ляльку. Розтрощивши ту ляльку, він відпровадив Мейске-санову матір у

долину. На той час у селищі й на «висілку» вже в багатьох оселях трохи нижче за

домашній божник, десь у темному місці, були й Мейске-санові божники.

Переказ твердить, що Мейске-санова матір встановила поряд із зображенням

Мейске-сана дванадцять власноруч виліплених глиняних фігурок.

Вже з цього видно, яким глибоким співчуттям пройнялася вона до дванадцяти

жертв «процесу про велику зраду».

Але невдовзі вона почала виявляти ознаки прямо протилежного ставлення до

цієї справи.

У селищі й на «висілку» мали звичку вечорами, як не було дощу, сходитися

купками при дорозі погомоніти.

Несподівано до кола встромлялася сива голова Мейске-санової матері; на диво

гучним для такого непоказного тіла голосом вона бідкалася:

— Який жах! Який жах! Лихо нам, лихо! Як могли знайтися серед нас такі!

28

На той час бабуся була однією з сільських молодиць, у неї вже народилася

донька — моя мати. Зміст слів Мейске-санової матері, хоч і у вкрай стислому вигляді,

бабуся знала вже тоді. Адже молодий начальник поштового відділення, який наглядав

за дивними вчинками Мейске-санової матері, починаючи від телеграми на ім’я Його

Величності імператора Великої Японської імперії, і намагався якось полегшити її

«душевний біль», доводився бабусі не ким іншим, як чоловіком.

Не раз траплялося, що він приводив Мейске-санову матір до власної оселі, коли

вона втручалася зі своїми побиваннями та бідканнями до вечірніх гомонінь при

дорозі.

Начальник пошти і Мейске-санова мати провадили поважні розмови, а моя

бабуся, взявши на коліна донечку (тобто мою матір, молодшу на сімдесят років, ніж

тепер), мовчки слухала їх, розворушуючи час від часу жар в ірорі.

Сівши біля вогню, Мейске-санова мати виливала свій неспокій, а начальник

пошти втішав її. Не минаючи найменшої дрібниці, вони обговорювали зв’язок поміж

«подвійною бухгалтерією з подвірною книгою» і «процесом про велику зраду».

Тож бабуся, хоч молода й недосвідчена в громадських справах, все добре

розуміла.

— Який жах, який жах! Лихо нам, лихо! Як могли знайтися серед нас такі!

Людей з Тоси стратили за зраду, а тепер чи ж не наша черга? Усіх, усіх, і в селищі, і

на «висілку»! Нащо ми зробили це з подвірною книгою! Страшна помилка, лихо, яке

не мине ні дітей, ні онуків! Ніхто не врятується від страти! А вони, пане

поштмейстере, спокійно собі їдять, п’ють і горя не знають! Жити в цьому краї — це

вже зрада проти його вельможності головнокомандуючого. Як вони не бояться?!

— Та заспокойтеся ж, шановна Мейске-санова мати! Розумію, вам болить душа,

але ж цим справі не зарадиш! Годі вже лякати людей лементом, коли вони сходяться

надвечір погомоніти. На вас ніхто не сердиться, бо знають, яке чуле серце в Мейскесанової матері. Вам, скоріше, всі співчувають. Навіщо ж ви робите з себе

посміховисько, лементуєте з червоними від досади очима, коли такі чемні й поважні

люди розмовляють між собою! Треба заспокоїтися, дати спочинок і тілу, і душі.

Ви ж, шановна Мейске-санова матір, так довго жили на самоті, що люди стали

вас забувати. Тож ніхто й далі не матиме вам нічого за зле, якщо ви поводитиметеся

тихо. Навіщо так ятрити собі серце? Чи ж варто так побиватися через вигадку, нібито

слідом за жертвами «процесу про велику зраду» можуть скарати на горло й тутешніх

селян?

Адже то справа далека, геть з-поза лісу!

29

У нашій оселі в долині в темному закутку коло божника також був свій

Мейске-сан у заґратованій дерев’яній шкатулці. Поруч із розфарбованим глиняним

Мейске-саном, у якого на голівці можна було розгледіти рубець від меча, була ще

менша глиняна подобизна жінки.

Мейске-санової матері.

— Не знаю, який був із себе Мейске-сан, бог темряви в оселі, але його мати

достеменно така, якою я її пам’ятаю замолоду, коли вона була ще в розповні сил, —

казала бабуся, ставлячи за ґрати свічечку на Мейске-санові роковини.

Та свічку Мейске-санові ставили не тільки на його роковини, але й з інших,

незрозумілих дітям нагод.

Для цього брали старовинні свічки з рослинного воску, якого вже віддавна в

нас не топили. Не до богів на світлому божнику, а до бога темряви зверталися з

молитвою в скрутну хвилину, під кінець війни, коли лихо чигало на лісову долину, бо

через осінні дощі річка раз-по-раз виходила з берегів.

А велика свічка, що мерехтіла, потріскуючи, над головою, збуджувала тоді в

душі непевний острах.

Потім я полишив лісову долину, жив у Токіо, одружився, в мене народився

первісток. Голову немовляти спотворювала велика пухлина, яку необхідно було

видалити, інакше б воно не вижило.

Поки рана на голівці мого сина загоювалася після операції, у материній оселі в

долині не погасала свічка перед Мейске-саном.

Про це розповіла мені по телефону сестра, що й доти мешкала в селищі. І

додала, що мати сидить, наче в тужній задумі, перед богом темряви й лише ледь

всміхається щоразу, як підводиться поставити нову свічку.

— Похмуре видовище, нічого не скажеш, — пожартував я. Проте сестра серйозно

відказала:

— Навпаки, величне!