Досі я відтворював перекази селища й гірського «висілка», чуті від бабусі.
Коли ж бабусі не стало, її розповіді доповнювали сільські діди.
Але про химерну війну, про яку йтиметься далі, ні бабуся, ні старики
розповідати не хотіли.
То що ж, ця війна зовсім не пов’язана з іншими переказами лісової долини?
Звичайно, це не так. Але хоч ці події сталися не так давно, як уже описані, мої
односельці прагнули мерщій перемінити тему, щойно про це заходила розмова; наче
нічого такого не ставалося, ба навіть не могло статися. Проте до вух кожної дитини
ще змалку втрапляли роздрібнені шматки, з яких кінець кінцем будь-хто міг скласти
цілісну оповідь.
Таким чином вона й передавалася.
Історії про заснування й розвиток селища, переказані бабусею й сільськими
дідами, можна сказати, були на видноті; ця ж ховалася в затінку.
Припустимо я, вхопивши з неї якийсь шматок, звернувся б за поясненнями до
бабусі чи стариків:
— Хоч ви й визначили мені слухати перекази, але не розповідаєте про дивну
війну. Але ж я давно про неї здогадуюсь, бо не від того, щоб хтось із дорослих
прохопився слівцем, особливо, як підпускає іншому шпильку! І тут не один хтось
балачкує: від одного чуєш одне, від другого — інше.
То значить, це було насправді? Адже ми часто-густо наштовхувалися на сліди
тих таємничих подій. Та і якби їх не знайшлося, для нас задосить навіть того, що
дорослі, які нібито не можуть і не хочуть переказувати цю історію, врешті-решт
прохоплюються про неї.
Та ще й з яким виглядом!
То хіба ж не правда, що та химерна війна таки мала місце? Хіба не ви билися
безстрашно на тій війні й уціліли?
І бабуся, і старі заперечили б мені, бо сама думка, що така дивовижна війна —
не вигадка, була для них нестерпна. Запевне, я почув би від них:
— Якщо дорослі переповідають одну й ту саму дивовижу, то тільки через те, що
всі бачили той самий сон! Адже в нашому лісовому закуті з давніх-давен траплялося
людям бачити однакові сни, через які скеровувала їх міць Руйнівника. А щодо
«слідів», які начебто бачили, то це властиво дітям — знаходити справжні залишки по
давніх мріях.
Але серед моїх спогадів був один, який дозволив би мені відповісти бабусі чи
старим зустрічним запитанням:
— А коли так, то чому ж наші матері утнули тоді таке?
Цей спогад стосувався химерної вистави, поставленої в нашому селищі
наприкінці світової війни.
Враження від неї і дозволяє мені зрозуміти, чому ніхто не наважується прямо
заперечити справжність тих подій…
Як воно сталося, що наприкінці війни, коли всі розваги, починаючи від
сільського театру на свято Бон, було заборонено, жінки все ж поставили п’єсу, та ще
й таку несвоєчасну?
Я по крихтах накопичував відомості. Зазначу спочатку, що в лісовій долині
віддавна було заведено на свято Бон влаштовувати жіночу самодіяльну виставу. Але в
міру того, як війна тяжчала, веселощі зникали з осель.
От і сільський театр уже два роки порушував давній звичай…
У великій коморі, спорудженій за часів найбільшого виробництва рослинного
воску, були й підмостки для вистав. Коли ж її перестали використовувати як
«воскову», комору зберігали вже виключно заради підмостків, щоб улітку на свято
Бон, жінкам було де влаштовувати виставу.
Зміст вистави будувався на переказах лісової долини, тож щороку готування
починалися з того, що жінки з сільської старшини провідували бабусю, порадитися,
які саме легенди та епізоди з історії селища включати до цьогорічної постановки.
Коли ж питання про зміст вирішувалося, бабуся ще раз детально переказувала
потрібні оповіді (односельці казали, що то бабуся «повторює з ними уроки»); цьому
передувала звичайна примовка:
— Розповідають люди ось що. Правда це чи ні, невідомо, але, як ідеться про
давнину, то й вигадку треба слухати наче правду. Гаразд?
— Атож! — відказували на те жінки.
Нічим напочатку не відрізнялася від попередніх і остання вистава сільського
самодіяльного театру, який щороку отак змінював репертуар.
Усі, хто був зайнятий у виставі, окрім музик та залаштункових робітниць,
вийшли на підмостки, щоб показати сцену «Дерева вбивають людей».
Уперше я побачив цю виставу на свято Бон, коли мав три чи й чотири роки. Не
розуміючи як слід, про що йдеться, я не міг одвести очей від підмостків, де з’являлися
Руйнівник та Осікоме. З особливим трепетом дивився я останню дію.
Вона повторювалася з року в рік, тож я заздалегідь знав, що буде далі, й добре
все розумів.
Коли піднімалася завіса, сцену заповнювали жінки з притороченими до спин
зеленими деревцями. Від підмостків, наче з лісу, розносився по коморі аромат свіжих
дерев.
На сцені з’являвся і стародавній воїн у супроводі зброєносця й звертався до
стародавніх селянок із деревцями на спинах.
Він начебто відбирав лише декотрих селянок, заглядаючи в товстезну подвірну
книгу, що її розгортав джура. Зрештою, половина селянок, склавши деревця під ноги,
йшли за лаштунки, а позосталі розігрували досить незрозумілу сцену прощання.
Після того, немов змагаючись, хто найбільше розчулить глядачів, акторки одна по
одній падали навколішки, наче скарані на горло на тих самих деревцях.
Кінець кінцем живими лишалися тільки стародавній воїн та його джура.
Світло згасало.
А коли сцена знову освітлювалася, то цього разу на вершечку високої тополі
висів уже той вояк…
Незгладиме враження від цієї останньої сцени, що закарбувалося в моїй
пам’яті, спонукало мене запитати бабусю, що на той час вже не виходила зі своєї
кімнати: про які часи оповідь і звідки взято зміст вистави.
Бо саме цієї оповіді я ніколи від неї не чув, хоч достеменно знав, що вистави
ґрунтуються тільки на переказах нашої долини.
— Хіба я можу сказати, про які це часи, коли таке траплялося не раз і не два, —
відповіла бабуся.
І зашарілася, мов мала дитина.
Вистави сільського самодіяльного театру несподівано відновилися в останній
рік війни, ба ще навіть у серпні.
Цього ж року, ще за холодів, з пониззя докотилася чутка, ніби парубок із
сусіднього села втік з табору для новобранців (де готували добровольців для морської
авіації і куди, достеменно як у пісеньці «Сім на формі ґудзиків з сакурою й якорем»,
прагнули потрапити хлопці), не витримавши казарменого життя серед хлопчаків того
ж набору.
Якимось побитом йому вдалося дістатися до рідних місць; проте, боячись
завдати клопоту батькові, що служив у сільській управі, він деякий час переховувався
в горах, у хатині для наймитів.
А тоді повісився у вбиральні.
Коли хлопця знайшли, він уже захолов. Командир, виряджений за ним, на очах
батьків копав мертвого ногами.
Перед закінченням війни новобранців у таборі не вчили льотної справи.
Вони мусили корчувати в околицях соснові пні і гнати з них терпентин, який
правив за пальне для літаків. Гадаю, втікач не зжився з товаришами саме через те, що
переймався невідповідністю тієї праці духові часу. От і в липні, після сезону дощів,
троє хлопців дезертирували з загону, що корчував пні на кордоні з префектурою
Такаті, перетнули гори і спустилися до пущі навколо долини. Сільську управу
негайно повідомили про це, бо один із дезертирів походив з нашого села. За
повідомленням не забарилися двоє сищиків з містечка в пониззі.
У супроводі сільського поліцая вони навідали батьків хлопця, а тоді взялися до
розшуків. За штаб жандарми обрали єдиний у селі заїзд.
Дезертири, що вже підходили до окрайки лісу, наче відчули, що на них чигає
небезпека.
Міняючи щодня схованку, вони уникали жандармів, що нишпорили в лісі, а
вночі промикалися до селища чи «висілка» поцупити якогось харчу. Селяни вдавали,
ніби нічого не помічають, бо серед дезертирів був хлопець, якого вони знали змалку.
Кажуть, старший із жандармів картав селян за непослух державі, вбачаючи, що в їхніх
жилах тече кров бунтівників, які колись піднялися на повстання, поробивши списи з
бамбука. Та й пожежникам, як на воєнний час, досить підтоптаним, не хотілося
вганяти лісом за дезертирами.
Поки втікачі водили за ніс сищиків, вони перетворилися серед сільських
хлопчаків мало не на героїв.
Ми називали їх «Лісовий загін».
Розлючені жандарми вирішили змінити тактику. Від пожежників годі було
чекати завзяття в розшукові, бо один із дезертирів — їхній односелець.
Отже, треба мобілізувати людей з пониззя, розквартирувати в селищі й
вирядити в ліс на облаву. А селяни нехай опікуються облавниками й тримають у себе
на постої. Крім того, старосту й підстаростів повідомили, що вирішено вирубати
дерева і влаштувати вогнезахисну смугу.
Після чого підпалити ліс, аби за будь-яку ціну схопити невловимих дезертирів.
За наказом жандармів під постій було обладнано школу й будинок для зібрань
сільської громади. Тільки-но квартири наготували, як із сіл та містечка в пониззі
почали надходити настрашені облавники.
Пам’ятаю, відтоді селяни ходили, мов у воду опущені. Бо розуміли, що тепер
жандарми вже не мінятимуть своїх планів.
На всю долину завзяття зберегли лише дівчата з жіночого бойового загону; в
чорних шароварах й білих блузках, вони заходилися коло прибульців з пониззя.
Наступного ранку облавники вишикувалися на шкільному спортмайданчику,
вислухали наказ жандарма й ланцюжком по одному вирушили до лісу.
Не скажеш, щоб ці «свіжі сили» надто відрізнялися на краще від сільських
пожежників. Лише їхній обладунок був дещо інший.
Сільчани вирушали в гори лише з невеличкими сокирками чи серпами, а от у
прибульців були за спинами сокири та пили.
Тріск повалених дерев, що невдовзі залунав згори, не вщухав, за винятком
короткої перерви, аж до смерку.
Вже потемки повернувся в долину загін, пропахлий свіжозрубаною деревиною.
Рубка лісу, що мала передувати підпалові, тривала три дні. На четвертий
зробили вихідний. Аби розважити потомлених облавників, у «восковій коморі» мали
показати виставу сільського жіночого самодіяльного театру.
Жінки напрочуд швидко домовилися з жандармами й підготували усе.
Запланували і здійснили все необхідне моя мати й тітка (як я її називав, хоч
насправді вона доводилася мені двоюрідною бабусею), що віддавна опікувалася
каплицею на пагорбі Покари за гріхи.
А заразом — і прибудовою для вистав «воскової комори».
Того дня на виставу запросили лише облавників із пониззя; чоловіків із селища
та «висілка» до «воскової комори» не підпускали.
Увечері ринула злива. Дощові хмари напливали з лісу у верхів’ї річки.
Вода в річці почала помітно прибувати.
Мати з ранку не виходила з «воскової комори», полишивши на мене сестричку
й хазяйство.
Тож я вирушив на звідини до бетонного містка посеред долини подивитися,
наскільки піднялася вода.
На містку сердито перемовлялися про щось сільські пожежники в
проґумованих капелюхах і лискучих у промінні ліхтарів плащах.
І оглушливе ревіння ріки, і музика сопілки, барабана й сямісена, які долинали
згори, з «воскової комори», немов віщували якесь лихоліття…
Тоді я був настільки збентежений, що ухопив лише уривки з розмови
пожежників, які зійшлися захищати бетонний місток від повені.
Пізніше, пригадуючи тогоденні події, я спробував звести їх докупи:
— Підпалити ліс? Випалити дерева? Хіба така жменька людей за три дні
вирубала б просіку, здатну перепинити вогонь? А якщо вогонь перекинеться через
просіку, як його тоді гасити? Що за дурницю вони затівають!
Відколи стоїть селище, кожного, хто б задумав таке, піддали б лютій смерті. І
навряд чи хтось вважав би таку кару незаслуженою. Та хіба ж може людина при
здоровому глузді утнути таке — підпалити ліс?!
Слова про підпал лісу мали таку приголомшливу силу, що я аж
перечіплювався, коли біг босоніж під тією зливою додому, де на мене чекала
сестричка.
Куди тікати нам із матір’ю, якщо жандарми справді підпалять ліс, коли
облавники скінчать свою працю і почнеться пожежа?
Нинішня злива — як несподіваний порятунок. На листі дерев збереться дощова
вода, ліс наче перетвориться на велике озеро.
Навіть якщо вдасться підпалити ліс, то вогонь навряд чи пошириться…
Вже поночіло, коли зненацька плюскіт зливи й ревіння ріки перекрила
бурхлива музика флейти, барабана й сямісена. Музика урвалася, пролунали три
важких удари.
І потім знову лише плюскіт зливи та рев ріки.
Я аж сів на футоні, а сестричка, що мала спати на другому поверсі, збігла до
мене, вся тремтячи.
Крізь сльози вона розповіла, що дивилася на «воскову комору» через залиту
дощем шибку й побачила, як там щось спалахувало, мов блискавка, після тих ударів.
У мене не знайшлося навіть слів, щоб підбадьорити малу сестричку.
Ми обоє благали тільки про одне: аби скоріше прийшла мати. І водночас
наслухали, як із «воскової комори» просто під дощові потоки виходить людська юрба.
Коли наступного ранку я прокинувся, мати вже поралася в напівтемній кухні.
Вона нічого не розповідала про виставу в «восковій коморі» й уникала мого
погляду, Але вистава так вплинула на жандармів, аж вони відмовилися палити ліс, що
так дратувало пожежників.
Роботи в лісі припинили через зливу, облавники з пониззя розійшлися по
домівках, а тоді й жандарми якось непомітно зникли з долини.
Власне, й до п’ятнадцятого серпня, останнього дня війни, лишалися лічені дні…
Пізніше, співставивши чутки, я зрозумів, що того дощового вечора остання дія
вистави «Дерева вбивають людей» скінчилася ось, як.
Коли глядачі вже досхочу надивилися на юнаків у червоних оперізках-фундосі,
що вибиралися на Осікоме, зроблену з солом’яних торб і білої тканини, а тоді й
зіслизали з неї, як звикле, почалася остання дія. На підмостки вийшли всі учасниці
вистави з притороченими до спин деревцями, так що сцена наче перетворилася на ліс.
Потім на сцені з’явилися самурай і зброєносець.
Як не дивно, самурая грала тітка, а джуру, який гортав подвірну книгу, поки
той промовляв до селянок із деревцями на спинах, — мати.
Я не міг навіть уявити, як мати, не маючи жодної навички до вистави, може
грати на сцені у всіх на очах.
А самурай казав таке:
— Бунтівники ховаються в горах проти волі Його Величності. І далі
зловмишляють заколот. Досі імператор чинив милостивий суд, але заколотники не
схаменулися. Терпіння Його Величності теж не безмежне. Більше пощади нехай не
ждуть. Ліс буде піддано вогневі, який спопелить бунтівників. І це буде належна
покара тим, хто намислив заколот!
Селяни з деревцями на спинах, що нібито ховалися в лісі, скоряються самураєві
і зброєносцю, за подвірною книгою половина з них виходить за лаштунки, а позосталі
зображають, ніби їх повісили на деревах, як завжди в сцені «Дерева вбивають
людей». Гасне світло.
А коли воно знову спалахує, на авансцені з’являється висока тополя, на
верхівці якої повішено самого самурая…
Того літа наприкінці війни все йшло за текстом.
Але в останній сцені сталося незвичайне.
У темряві на сцені пролунали три важкі удари, що рознеслися по всьому
селищу. Білі спалахи магнію, принесеного невісткою бляхаря, що зналася на
фотографії (ось які блискавки бачила моя сестричка), висвітили замість стародавнього
вояка три трупи на вершечку тополі.
І найжахливіше те, що вони були вбрані в мундири військової жандармерії
Великої Японської імперії…
Якби таке сталося при світлі, зчинилася б колотнеча. Але ще не зникла з очей
картина, закарбована при спалахах магнію, як підмостки освітилися, і всі побачили,
як і щороку в цій сцені, що на тополі висить самурай у похідній накидці, з волоссям,
зібраним у вузол на тім’ї.
Трійко жандармів, що сиділи в центрі залу, так і не змогли добитися в
облавників чогось путнього про те, що ж вони бачили в спалахах магнію.
Прихований зміст сцени «Дерева вбивають людей», яку показували щороку на
свято Бон, поки війна не дійшла повного безладу, сплив назовні під час вистави
останнього воєнного літа й пов’язався в моїй уяві з тією темною історією,
переказуваною в селищі й на «висілку» і надав їй — історії про зовсім іншу війну —
відчуття реальності.
В усякому разі, так мені видається. Адже зміст сцени співпадав із тим, що
діялося при окрайці лісу наприкінці війни, яка точилася в тій темній історії.
Тут мушу зауважити, що в той час я, хоч і чував від декого з дорослих уривки
розповідей про війну нашого непоказного селища (яке, проте, мені, малому,
видавалося найважливішим центром країни, світу, ба навіть всесвіту) проти
регулярної армії Великої Японської імперії, мабуть, погодився б, коли почув, що то
був одночасно бачений сон.
По деякому часі після університету я прочитав дослідницьку роботу, звідки
дізнався, що в Північній Італії в XVI–XVII століттях у народі побутувала віра в
бенанданте — людей, душа яких нібито чотири рази на рік уночі залишала тіло і
линула на пасовиська, щоб там, маючи за зброю лозину, битися з прислужниками
диявола.
Тут я наче дістав відповідь на питання, що мучило мене віддавна. То, може, й у
нашому селищі ідеться про таку війну уві сні?! Тим більше, що сни (та ще й бачені
одночасно усією сільською старшиною) відігравали чималу роль у переказах про ту
дивовижну війну…
Незважаючи на це, а може, і саме через це, відтоді я відчув непереборний потяг
до цієї темної історії. Історії про дивну війну, при спробі розпитати про яку старші
завжди переводили розмову на інше.
З самого дитинства я намагався скласти докупи розрізнені уривки, що їх чув
під час балачок дорослих літніми вечорами. Тих переказів, які бабуся, а потім старики
призначили мені слухати й переказувати, я, поки не призвичаївся, навіть уникав.
Але тут із власної волі збирав і з’єднував шматки оповіді про химерну війну,
захоплюючи раптовими запитаннями обережних старших, які тримали ту загадкову
історію під покровом таємниці.
Той самий драматург-ірландець, сусіда по американському університетському
гуртожитку, який запитав, чи М/Т, бува, не скорочення від «mountain time», сказав,
коли вислухав довгу розповідь про химерну війну:
— Хтозна, може, бабуся змушувала тебе змалку слухати історію і легенди
вашого селища не заради них самих, а щоб виплекати в тобі здатність сприйняти й
донести до нащадків величний спогад про битву сам на сам із державою.
Вражений до глибини душі, приголомшений, я збентежився і занімів.
А він підбадьорював мене:
— Ваша сільська старшина таки досягла свого. Так що коли я вдома
згадуватиму далекого приятеля, війна твого селища проти Великої Японської імперії
здаватиметься мені куди реальнішою від численних міжусобних воєн в історії часів
Реставрації Мейдзі…
Якось улітку, після сезону дощів, змішана рота японської армії йшла походом
через пущу понад берегом річки.
Солдати вели в поводі коней, нав’ючених провіантом.
Цією самою дорогою ішли, тягнучи на волоках, пороблених із розібраного
корабля, та несучи на спинах свій нехитрий скарб у новий край, переборюючи заваду
по заваді, Руйнівник, його друзі-вигнанці з князівства та дівчата з «піратського
острова».
Звичайно, за часів Руйнівника ще не було ні дороги, ні в’ючних коней, отож
рота солдатів просувалася незрівнянно легше.
Може, саме тому офіцер, який вів роту, не завважив, що рівень води в річці
надто вже низький для таких затяжних дощів (ця таємниця незабаром розкрилася у
вкрай моторошний спосіб). І не подумав про можливу небезпеку: адже в разі повені
річка затопила б і дорогу, і узбіччя.
Коли рота перетнула долину й заглибилася в ліс, довелося іти дорогою, що
повторювала всі закрути річки й бігла її берегом на дні V-подібної ущелини, між
порослими лісом схилами. Досить було зсипатися узбіччю дороги, як в ущелині
завирувала б каламутна вода.
Проте ротний, можливо, ще й через те, що похід розпочався, коли дощу вже не
було, вирішив, що вода в річці якраз досягла найвищого рівня.
І, злегковаживши небезпекою, повів роту солдатів до сільця у верхів’ї.
О ** годині ** хвилин (саме на цьому часі зупинилися годинники в солдатів) на
роту обрушилися гуркіт і пітьма. І люди, і коні незчулися, як опинилися серед
скаженого каламутного виру.
Врятуватися на узбіччі ніхто не встиг, бо стрімкий потік, що наче прорвав
греблю, гнав униз вирвані з корінням деревця й кущі.
До тих, хто рятувався у пониззі від чорного бурхливого потоку, не долинуло ні
людського лементу, ні дикого передсмертного іржання коней.
Така густа й розложиста була та пуща.
Чи була повінь, що одним замахом зітерла з лиця землі цілу роту, природним
явищем після затяжних дощів?
Ні, не була.
Штаб полку, що стояв у місті, начебто й тримав у таємниці план бойових дій
змішаної роти по придушенню антидержавного заколоту в гірському селищі. Але
селяни швидко взнали його зміст.
Тому заздалегідь підготовлений контрудар дозволив їм здолати підрозділ армії
Великої Японської імперії ще до генерального бою, на підході.
Для цього й використано було прорив води через греблю.
Потік не тільки змив собою змішану роту, а й завдав більшої, ніж від звичайної
повені, шкоди селам і містечкам у пониззі.
Чорна вода затопила все пониззя і в селах, і в містечках, що прилягали до неї.
Діти хворіли на пропасницю, досі не відому; багато хто з них помер.
На полях, залитих всуціль чорною водою, земля набула незвичної забарви і ще
кілька років була зовсім непридатною для обробітку.
Але і командир полку, і префект намагалися переконати, що ніякої змішаної
роти на вгамування лісового сільця вони не виряджали, тож, звичайно, ніяку роту не
нищила повінь.
Та й чутки, мовляв, про шкоду, завдану «чорною водою», як потім називали ту
повінь, полям і здоров’ю дітей не що інше як зловмисні плітки, що їх розпускають
підривні елементи.
На початку травня того ж року вся старшина селища й «висілка» бачила під
ранок той самий сон.
Сон сповіщав, що Руйнівник, який покинув долину кількасот років тому і давно
вважався мертвим, знову повернувся до «воскової комори».
Прокинувшись, старі відразу заквапилися туди, позамикали двері, що хтозна-
скільки стояли без замків, та щільно позачиняли вікна. Дітям заборонили влазити
крізь проломи в стінах (хоч підмостки для вистави й поміст для глядачів були
улюбленим місцем ігор).
А жінкам звеліли тричі на день приносити їжу на пожертву Руйнівникові.
Після того сільській старшині наснився ще один спільний сон.
«Звелетнілий» Руйнівник, якого кожен упізнав з першого погляду, височів наче
пагорб у сутінках, повернувшись до людей спиною та похитуючи головою, що сягала
якраз бруса «воскової комори».
Ось що вони почули:
— За півтора місяці префект вимагатиме вирядити військо в каральну
експедицію, посилаючись на статтю закону, яка мовить:
«При потребі військової сили або озброєної варти в разі надзвичайних обставин
префект пропонує командирові дивізії або командирові бригади вирядити військовий
підрозділ».
У разі наступу війська на нашу землю, треба загатити камінням та землею
«шийку» долини й затопити долину водою. Греблю зводьте за допомогою бульдозера.
Треба впоратися за двадцять днів, інакше злива зведе всю роботу нанівець!
Наступного ранку всі мешканці селища й «висілка» вийшли на будівельні
роботи.
Але звідки ж у такий час, та ще в сільці десь на Сікоку, взявся бульдозер, про
який ішлося? Та ще й потужний, зроблений у Франції.
І його, і багато чого іншого, що придалося селищу під час наступної війни
проти регулярної армії Великої Японської імперії, було завезено (почасти навіть і з-за
кордону) заздалегідь.
За часів занепаду сьогунату і Реставрації Мейдзі селище відчутно збагатилося
завдяки торгівлі воском. Низка повстань (викликаних переважно непомірними
податками) привела селище до занепаду.
Відродилося воно за нової влади, завдяки поновленню воскового промислу.
Було встановлено торговельні відносини навіть з Європою та Америкою.
А поки вичерпалися запаси сировини та виробництво мусило згорнутися, в
селищі накопичилися запаси валюти та чималі статки.
Справа в тому, що між відміною ембарго на золото і його поновленням сільська
старшина вклала громадські кошти в закупку й продаж доларів.
Спекуляція принесла величезний зиск, бо старому, якого вирядили до Нью-
Йорка з повним правом розпоряджатися коштами селища, уві сні Руйнівник передрік
точну дату поновлення ембарго й наказав завершити всі справи саме на той день.
Після успіху доларової спекуляції Руйнівник знову з’явився уві сні тому ж таки
старикові й наказав повертатися додому через Європу.
І приставити з Франції потужний бульдозер.
З самого початку підготовки до війни дорослі мешканці долини вдень і вночі,
змінюючи одне одного, згортали бульдозером землю зі схилів обабіч найвужчого
місця при виході з долини, званого «шийкою».
Тут у давнину лежала скелина чи то брили чорної злежалої землі, які висадив у
повітря Руйнівник; саме тут було найзручніше загатити долину, замкнути її греблею.
А те, що лише тут можна спорудити греблю за досить короткий час, неважко
було зрозуміти, якщо поглянути на долину згори.
Але ж поки гребля не готова, не можна перепиняти потік. Адже вода знесе
недобудовану загату.
А коли навіть і не знесе, то в пониззі здогадаються, що у верхів’ї щось
негаразд. Забезпечити вільний стік річкової води мала заздалегідь запланована
робота.
Жінки й діти рубали бамбук у заростях коло «висілка», проколювали
перетинки і з’єднували колінця так, що утворювалися тридцятиметрові рури.
Зібравши по десять таких рур у пучок, бондар скріплював їх обручами, наче
діжку. Як саме проколювати перетинки між колінцями, також показав бондар.
Бамбукових рур наробили аж п’ять сотень і вклали на дно річки біля «шийки»,
де колись знаходилася Руйнівникова «велика загата» для риболовлі. На них бульдозер
навалював землю і пісок, отож під час спорудження греблі вода могла спокійно бігти
крізь ті бамбукові рури.
Ще малим я чував, ніби залишки бамбукових рур по П’ятдесятиденній війні й
досі лежать на дні ріки. То був один із «слідів», про які казали діти. Казали також, що
в рурах водяться тлусті вугрі.
Я не раз вибирався вниз по річці шукати ті рури з вуграми. І справді знаходив
на глибині в мулі уламки стародавніх бамбучин.
Вганяючи каміння в землю, немов клин, у вузьку улоговину між схилами, де
просто на скелі викинула квіти дика азалія, зводили підмурівок греблі. Вода тим
часом текла крізь бамбуковий водовід.
Далі всі мешканці селища, старе й мале, тягали солом’яні торби з землею і
мурували греблю.
Починаючи від розчистки землі друзями й подругами Руйнівника в легендарні
часи заснування селища в долині, спільна праця завжди знаменувала поворотні
моменти в його історії.
Отож мені, навіть малому, неважко було уявити, що саме таким чином
споруджували оцю греблю.
Поки зводилася загата, будівельники завважили, що долина не знати звідки
почала просякати смородом. Земля потроху обсипалася з греблі, забивала бамбукові
рури, і вода поступово накопичувалася в долині.
Вода була чорна й смердюча. І здавалася отруйною.
Настав день, коли Руйнівник сповістив уві сні сільській старшині, що війна на
порозі.
Селище вже лежало під водою, каламутна чорна вода, плюскочучи хвилями об
греблю, наче перевіряла її на міцність.
Розвідувальний загін, що діяв, незважаючи на загрозу будь-якої хвилини
загинути, якщо вода прорве греблю, доніс уранці, що армія Великої Японської Імперії
наближається.
Точно опівдні підірвали динаміт, заздалегідь закладений під греблею, як колись
Руйнівник — скелину чи то брили злежалої землі. Каламутна вода під хмарою
згустілого за останні кілька днів смороду несамовито ринула вниз рухомою стіною.
Сморідна чорна вода змила разом із кіньми й змішану роту регулярної армії
Великої Японської імперії, що підіймалася дорогою на дні V-подібної ущелини в лісі,
викликала спалах хвороби серед дітей у пониззі, зробила на кілька років
непридатними для обробки поля.
Зібрати останки загиблих під повінню офіцерів і солдатів, поки чутка про
трагічну загибель роти не поширилася в народі, після чого виконати доручене їй
бойове завдання, тобто зайняти селище в лісовій долині, яке зухвало посміло
опиратися японській армії, — такий наказ дістала новосформована друга змішана рота.
По коліно в смердючому болоті, солдати викопали з чорного баговиння трупи,
а тоді без найменшого перепочинку рушили вздовж берега річки, грузнучи в мулі,
угору, до місця призначення.
Першою жертвою розлючених вояків у селищі став старий на прізвисько «Той,
що не злізає з дерева». Вже в зрілому віці він залишив долину, вибудував хижу
просто на дереві й прожив там аж до старості. Жив він подаянням мешканців селища
та «висілка».
Різниця полягала в тому, що звичайному жебракові подають, нахиляючись до
нього, а тут доводилося підносити вгору, наче вельможній особі.
«Той, що не злізає з дерева» не тільки мешкав у хижі на дереві, але й стрибав із
гілки на гілку. Якщо іноді йому випадала потреба спуститися в долину, він, скільки
міг, перестрибував з дерева на дерево.
А як далі подітися не було куди, скакав на руках, щоб не торкатися ногами
землі.
Солдати з роти, що простувала через драговину, сприйняли старого, що
ховався в гущавині на дереві, за велику мавпу, такий він був обірваний,
розкуйовджений та худий.
Брудні, спітнілі, розлючені вояки, аби зірвати злість, підстрелили його. Від
вигляду пораненої потвори, що намагалася тікати, стрибаючи на руках, солдати
остаточно очманіли.
Кілька чоловік кинулися до «Того, що не злізає з дерева» й забили його
насмерть.
Коли розвідувальний загін повідомив, що солдати другої роти підстрелили, а
потім і добили «Того, що не злізає з дерева», мешканців селища й «висілка» й собі
охопила невимовна лють. Було спаплюжено весь триб життя лісової долини.
Щоправда, збройні сили селища були у стані війни з армією Великої Японської
імперії відколи загатили ущелину в «шийці», а потім висадили греблю, викликавши
повінь.
Але для більшості мешканців долини то була лише війна за наказом, що його
виголосив Руйнівник старійшинам у спільному сні, війна, на яку треба йти не
задумуючись, подобається вона тобі чи ні. Та й усе, що вчинили досі, було за прямим
наказом Руйнівника.
І це зовсім не означало, ніби в душі кожного корінилася глибока певність, що
ця війна стосується його особисто, що він іде на бій з доброї волі.
Але звістка, як «Того, що не злізає з дерева» збито пострілами з дерева, де він
жив, і тоді забито до смерті, викликала в кожного сільчанина певність, що війна —
його власна, що треба битися до кінця.
Яким же побитом «Той, що не злізає з дерева», який оддавна перебував у лісі,
зневажаючи дотеперішній спосіб життя у селищі, спричинився до запеклої війни з
армією Великої Японської імперії?
На час, поки здійснювався план затоплення долини, коли річку
перегороджували греблею, сільчани з долини переселилися до «висілка».
Коли ж після першої поразки, завданої повінню, до лісу вступив
новосформований ворожий підрозділ, виряджений у другу каральну експедицію,
мешканці й долини, й висілка евакуювалися у пущу за «дорогою мерців».
Тепер місцем їхнього замешкання стала місцина, яка раніше була околицею —
той самий ліс, де віддавна жив «Той, що не злізає з дерева».
«Того, що не злізає з дерева», тепер сусіда, запросили на військову нараду
старшини й закликали до спільних дій. Адже «Той, що не злізає з дерева» все
досконально знає в лісі. Старий із запалом пообіцяв виступити на П’ятдесятиденну
війну на боці збройних сил селища.
І зразу ж зголосився стати провідником розвідувального загону, бо, як ніхто,
вмів перестрибувати з дерева на дерево. На його біду, коли він вигуками з дерева
намагався попередити розвідників, які просувалися в густому підліску і через це мали
обмежену видимість, що вони занадто наблизилися до ворожого загону й ризикують
бути викритими, його самого помітили.
І, сприйнявши за велику мавпу, підстрелили.
Коли солдати второпали, що забили людину з місцевих, то доповіли ротному.
Після огляду труп поховали при дорозі, і рота продовжила марш.
Розвідники примітили це місце й повернулися до штабу. Одразу ж вирядили
людей по останки «Того, що не злізає з дерева». Бо ніхто й припустити не міг, щоб
душа «Того, що не злізає з дерева» томилася в землі, до якої він за життя не бажав і
доторкнутися.
Тіло обмили в джерелі й спалили, а прах поховали в дуплі великої дзелькви, на
верхівці якої «Той, що не злізає з дерева» і вибудував хижу, коли пішов з долини.
Коли ми, дітлахи з селища, та «висілка» часом вибирались гратися до лісу, то
неодмінно покладали квіти до цього «сліду».
Рота, яка здійснювала нічний марш і розраховувала зайняти селище на
світанку, затримана випадком із «Тим, що не злізає з дерева», тільки пополудні
благополучно вступила до долини, де там і тут виднілися сліди затоплення.
Ротний негайно розпочав військову нараду командирів, влаштувавши штаб у
школі, в учительській, а підофіцери й солдати спочивали просто навстоячки на
спекотному спортмайданчику.
У долині, повсюдно захаращеній чорним багном, навіть не знайшлося де
присісти, бо смердючий намул навіть і на осонні не підсихав.
Поки солдати отак спочивали навстоячки на спортмайданчику, напруження,
викликане походом через темний і серед білого дня ліс і постійним очікуванням
пострілів з-за дерев чи ще однієї шаленої повені, спало; заразом вляглася і злість.
Кожен уже жалкував, що забили того брудного мізерного дідугана. Якось і не
вірилося, що це перший день війни, вже навіть уявлялося — перша рота стала жертвою
якогось стихійного лиха, здавалося, за хвилину ротний сповістить, що йдуть учення.
І скомандує всім розійтися до вечора, а тоді й повертатися до своїх казарм.
Але ротний, який о третій з’явився зі штабу, наказав розчищати від болота й
упорядковувати хатини, реквізовані під десятиденний постій роти, яка мала
здійснювати каральні вилазки.
Хоч у кожному дворі стояла криниця, всі вони були забиті чорним сморідним
драговинням. Долиною протікала й річка, що брала початок у горах. Але вода в ній
теж була брудна, і відмиті нею від мулу стіни, підпорки та підлоги так і залишалися
чорними.
Поки спітнілі, забрьохані солдати заходилися коло роботи, наслідки якої були
сумнівні, штаб роти похопився: а як же бути з питною водою?
Дві розвідувальні групи вирядили двома схилами обабіч річки, дізнатися, чи
далеко треба підійматися проти течії, аби дістатися до чистої, придатної до пиття
води.
Одна група повернулася увечері й доповіла, що вода в річці чиста вже біля
окрайки лісу. А трохи нижче знову стає чорною і каламутною.
Хоч уже почало сутеніти, п’ятьох солдатів із каністрами негайно відрядили по
воду.
Минуло аж дві години (надто довго, як на таку легку справу), і в долину
повернулися послані солдати — хоч і з каністрами з чистою водою в кожній руці, але
без гвинтівок чи будь-якої іншої зброї.
Та ще й тільки вчотирьох.
Вони доповіли таке.
Хоч їм і здалося підозріливим те, що в долині живої душі немає, їхня увага
дедалі слабшала, як вони просувалися вздовж річки; коли ж натрапили на джерело під
старим гостролистом, то від чистої води, яка стікала просто до річки, остаточно
втратили пильність.
Їх несподівано оточив озброєний загін, чоловік десь із півсотні. Єдиний із
п’ятьох підофіцер ухопився за гвинтівку і миттю впав убитий. Шию йому
зашморгнули мотузкою і повісили на високій гілляці старого гостролиста з
посіченою, наче рубцями, корою.
Позосталі четверо відразу зметикували: це помста за схожого на мавпу старого,
що його зістрелили з дерева й добили по дорозі в селище.
Солдати позадкували, а старий — командир збройного загону — звернувся до
них так:
— Жодного джерела питної води в долині більше немає. А це джерело, як ви
вже, певно, зрозуміли, контролюють наші збройні сили. У нашій волі отруїти воду і
тут — наш Руйнівник добре знається на отруйному зіллі. Але ми залишаємо воду в
джерелі чистою, щоб показати: ми не маємо ненависті проти підрозділу армії Великої
Японської імперії, що окупував долину, хоч ваші вчинки й важко вибачити. Проте
якщо воєнні злочини, які суперечать міжнародному праву, триватимуть і далі, то
знайте: жодному з вас пощади не буде!
Четверо солдатів зрозуміли: ці селюки, що втекли зі своїх брудних хат і чигали
на них із рушницями в лісі, мають своє село за незалежну країну, яка збирається
воювати проти Великої Японської імперії!
Четвірку солдатів відпустили після того звернення, вони набрали чистої
джерельної води, по яку прийшли.
І обережно рушили темною гірською стежкою назад.
Солдати, що добули воду, але втратили одного товариша і залишилися без
зброї, дещо прикрасили розповідь щодо сили ворога, який зненацька оточив їх. Той
ворог озброєний якоюсь не баченою досі, надсучасною зброєю! До того ж десь у
глибині пущі, здається, у них діє цілий збройний завод!
Про воєнний завод старий, командир загону, який узяв їх у полон, прохопився
навмисне: то була, так би мовити, психологічна обробка. Збройний завод і справді
спорудили в лісі, знову ж таки за наказом Руйнівника у спільному сні. Але то був не
завод у справжньому розумінні, а просто майстерня, де розбирали й лагодили зброю,
закуплену деінде, а також вдосконалювали іграшкову зброю так, щоб із неї можна
було насправжки стріляти.
І той «військовий завод» дійсно виробляв «надсучасну зброю» найхимерніших
конструкцій; її четвірка солдатів могла бачити на власні очі.
Надсучасна зброя, досі не бачена!
У певному розумінні це відповідало дійсності.
Як я вже казав, селище в лісовій долині використало плутанину з ембарго на
золото для вигідної спекуляції доларами, накопичило чималі статки, навіть розжилося
французьким бульдозером.
Але на той час у світі поширювалася певна настороженість до Великої
Японської Імперії, де пишно розбуявся дух мілітаризму, тож закупити зброю було
непросто.
За наказом Руйнівника, що його він виголосив у черговому сні, в Німеччині
було закуплено велику партію макетів гвинтівок, тобто іграшкової зброї. Крім того, з
Японії і з-за кордону поназвозили найрізноманітніші застарілі верстати.
А з Німеччини приставили металообробний (як казали в селищі,
«свердлувальний») верстат найновішої марки.
Керував воєнним заводом у лісі, та ще й так, що неабияк зацікавив ним усіх —
від малюків і до поважних жінок — один інженер, змалку схибнутий на всілякій
машинерії.
Кожна бригада відібрала з партії німецьких іграшок подобизни гвинтівок чи
пістолетів для реконструкції.
Обговоривши з інженером, які саме деталі необхідні для цього, робітники
відшукували потрібне на складі, де було повно всіляких запчастин. Далі їх доробляли
за вказівками інженера і складали з рештою деталей.
І ось так народжувалася «надсучасна» зброя.
Крім так званої надсучасної вогнепальної зброї, переробленої з німецьких
іграшок, була і зброя, здатна справді завдавати супротивникові втрат — капкани, й
собі вдосконалені на лісовому військовому заводі. Ці чутливі та потужні капкани для
полювання на крупних хижаків завозили з Європи цілими дюжинами.
А вже інженер удосконалив і пристосував їх для військових цілей.
Якщо капкан відрубає звірові лапу, то здобич утече. Та коли його використати
як зброю, то можна навіть заточити його щелепи, аби калічили ворогові ноги.
Першого ж дня окупації долини японською армією, коли одного з висланих по
воду солдатів застрелили, а позосталих чотирьох відпустили, попередньо
обеззброївши, близько півсотні солдатів було виряджено до джерела на окрайці лісу
проти партизанів.
Тобто загону озброєних селян.
Ніч була безмісячна, і чимало солдатів дістали глибокі рани від
понаставлюваних у траві капканів.
Після цього потемки не наважувалися висилати до лісу навіть розвідників.
Тієї ж першої ночі сільчани, що ховалися в лісі, приправили з табору в долину
й випустили там старого корейського вовка, що його досить давно певний любитель
тварин придбав у Сеулі по дорозі додому.
Над ранок солдати помітили в долині якогось собаку й погналися за ним;
старий змізернілий вовк сконав на місці, певно, з переляку.
Ротний фельдшер, оглянувши тварину, сповістив, що це — вовк, які, вважалося,
в Японії давно перевелися.
Фельдшер порадив командирові якнайсуворіше заборонити виходити поночі з
домівок, бо хтозна, а раптом у цьому закуті Сікокуських гір і справді водяться вовки.
Хоч той, що дістався йому до рук, був старий-старезний.
Наприкінці того довгого дня інженерний взвод, виряджений лагодити
зруйновані повінню телефонну й телеграфну лінії уздовж дороги, повернувся до
штабу в школі і його командир доповів, що зв’язок поновлено. Почепивши дроти на
останній стовп, вже в долині, до захопленого селища підвели електрику й телефон.
З вікон учительської, де розташувався штаб, бризнуло яскраве світло на досі
темну лісову долину, що значно полегшило лікування поранених капканами.
Солдати, яких неабияк тривожила навколишня пітьма, побачивши електричне
світло, на радощах загорлали так, що аж луна пішла пралісом.
Здавалося, тепер уже можна святкувати перемогу над тубільцями цього
загадкового гірського краю…
Проте жоден із офіцерів навіть не подумав картати за таке очевидне порушення
дисципліни.
Ротний наказав негайно зв’язатися зі штабом полку. Та коли взяв від ад’ютанта
трубку й енергійно підніс її до вуха, то почув:
— Ви розв’язали даремну війну! Раджу дати нам спокій. Щоб завтра вранці
забралися геть із нашої долини!
Голос був статечний, в ньому вчувалися глибока впевненість, розважливість,
але водночас і рішучість.
Ротний від несподіванки аж упустив трубку на коліна й розгублено закліпав
очима.
— Якийсь неук, старий недоумок підключився, — пояснив він ад’ютантові.
Хоч насправді відчував у голосі старого неабияку владність. Може, то був
навіть сам Руйнівник, про якого щойно прохопився партизан у лісі…
Знову додзвонитися до штабу полку не вдавалося. Тільки-но ротний запитав у
телефоніста, викликаного ад’ютантом, що з телефоном, як згасло і світло.
Вибух, що долинув здалеку, сповістив офіцерів і солдатів у долині, що
телефонний кабель і електричні дроти висаджено в повітря.
Щоб передати телефоном ультиматум лісового загону, інженер заздалегідь
підключився до телефонної лінії.
А заодно встановив і вибухівку з годинниковим механізмом, налаштованим на
десять хвилин після повернення інженерного взводу.
Настав ранок.
Хоч ніч була багатою на пригоди, ротний устав рано і, в супроводі командирів
та чималої варти, піднявся на прискалок, що видавався з лісу, — роздивитися
уважніше зайняту його ротою долину.
Він стояв на тій самій «приступці з десять мат», з якої в сиву давнину
видивлявся, чи не наближається ворог, «звелетнілий» Руйнівник по своїх щоранішніх
вправах з обертанням довкола стовбура старої тополі.
Наче бажаючи виповнити груди чистим повітрям височини, куди не сягав
сморід чорного баговиння, ротний випнув угору підборіддя й кілька разів глибоко
вдихнув, дивлячись на праліс навкруг долини і потроху повертаючись на місці, аби
охопити поглядом усе видноколо.
Хлопці-розвідники, які ховалися в лискучому тріпотливому листі дерев
неподалік, доповіли старшині зі штабу, як ротний повертався потроху навколо себе.
Похитуючись, наче мала дитина, яка іще не навчилася як слід ходити.
Можливо, в поставі ротного і справді не відчувалося певності.
Але його вперте мовчання скорше свідчило про притаманний професійному
військовому самоконтроль. Переступаючи з ноги на ногу, він роздивлявся пущу на
виднокрузі.
Кільця однакової забарви що далі, то плавкіше переходили одне в одне.
«Яким дивом оселилися люди серед цього правічного лісу, розчистивши цілий
видолинок?» — думалося ротному.
Нащадки тих незбагненних людей нині з незбагненною затятістю опиралися
тепер його роті.
Ліс, що розлягався навсібіч, був для ротного ворожим табором, де чаїлися
мешканці долини з усім своїм скарбом аж до собак.
Ці люди занесли руку на міць держави, змурувавши греблю, яка перетворила
їхню долину на дно річки, й висадивши й в повітря, так що повінь стерла з лиця землі
армійську роту.
А потім сховалися в лісі і далі чинять несамовитий опір японським військам.
Але ніде не було видно жодного людського сліду, не кажучи вже про секретний
військовий завод, що виробляв надсучасну зброю.
Щоправда, солдати з інженерного взводу, повертаючись поночі в долину,
бачили вогник десь серед гір (то спалювали тіло «Того, що не злізає з дерева»).
Але при денному світлі годі було помітити бодай найменші сліди бунтівників.
Воєнна акція мала якраз і витягти їх усіх — старих і малих, жінок і чоловіків — з
пралісу.
Щоб покласти край неподобству — «подвійній бухгалтерії з подвірною
книгою…»
«Гей ви, виходьте! Годі ховатися! Навіщо цей марний опір!» — хотілося,
мабуть, щосили загукати ротному до зараз іще мовчазного лісу.
Коли йому доручили командувати другою змішаною ротою, він не особливо
розумів, навіщо веде солдатів у похід. Тоді він сумнівався в тому, що причина
загибелі першої роти криється не в стихійному лихові.
Але дедалі певніше випливало, що повінь, яка знищила роту, було викликано
зумисне. Щоправда, на марші його солдати знищили ворожого шпигуна, що, наче
мавпа, стрибав по деревах. Але потім і одного солдата було вбито, а ще чотирьох —
повністю обеззброєно.
Висланий проти партизанів загін не тільки не вистежив їх, а й зазнав чималих
втрат пораненими через наладовані ворогом капкани.
Вже ці втрати самі по собі примушували ротного не зупинятися перед жодними
воєнними діями: під загрозою був престиж збройних сил Великої Японської імперії!
Але ротний все ще не розумів, через що бунтівники пішли на те, щоб сховатися
в лісі цілим селищем. Мешканці долини за допомогою «подвійної бухгалтерії з
подвірною книгою» уникають земельної реформи, яку провадить Велика Японська
імперія, ставши на шлях перетворення на сучасну державу.
Завдяки своїй дитячій вигадці вони хтозна-скільки років сплачують лише
половину податків, постачають лише половину рекрутів. Такому годі попускати. І
армійська каральна експедиція може придатися, щоб і іншим не кортіло брати з них
подібний приклад…
Але першу роту, виряджену в каральну експедицію, знищили повінню, а другу
вже втягнуто в сумнівні бойові дії. Задум префекта й командира полку полягав у
тому, щоб силою роти зайняти долину, приборкати селище, втокмачити у голови
селянам як слід, що їхні витівки з подвірною книгою — саботаж, якщо не державний
злочин.
А тоді, за допомогою урядовців із префектури, довести подвірну книгу до ладу,
сільську старшину притягти до кримінальної відповідальності через поліцію.
Передбачалося використати як посередників у першу чергу місцевого
поліцейського, а далі вчителів, ченців та настоятеля храму.
Але зараз, коли перша рота загинула до ноги, друга зазнала втрат, а селяни-
бунтівники зникли десь у лісовій пущі разом із гаданими посередниками, ротний не
міг вдатися до жодної із заздалегідь обміркованих дій.
Як обходилися селяни, що переховувалися в лісі, з людьми, що могли
виступати посередниками?
Ті, кого учасники каральної експедиції гадали взяти за посередників, були
родом не з селища й не з «висілка».
Лише ченці з буддійського храму та настоятель сінтоїстського храму Місіма-
дзіндзя мали місцеве коріння, походили зі старовинних родів, чиї імена ще
виписувалися на «солом’яниках» під час Мейске-санового повстання. Але як
служителі церкви дотримувалися нейтралітету у війні проти держави, обряджаючи
загиблих і, разом із лікарем та дантистом, беручи участь у медичній місії Червоного
Хреста.
Сільський поліцейський зник і більше не показувався відразу по першій появі у
спільному сні Руйнівника зі звісткою, що наближається П’ятдесятиденна війна.
Учителі початкової і середньої шкіл дістали на початку воєнних дій селища
назву «ворожих тубільців» і були розміщені в лісі в концентраційному таборі.
Мешканці селища жили в жовтаво-зелених, під колір лісу, туристських наметах
німецького виробництва.
Кілька таких наметів і являли собою «концентраційний табір», де й тримали під
вартою «ворожих тубільців».
У таких самих наметах мешкали в лісі й усі сільчани. Лише для військового
заводу, де до верстатів треба було підвести живлення, збудували комору.
За винятком цієї споруди, намети житлового табору часто пересували,
відповідно до дій ворожої розвідки.
Найчастіше великі родини займали один або й два намети. Якщо бойова
обстановка була спокійна, в ці намети наприкінці тижня поверталися діти. Весь інший
час вони проводили в шкільному таборі.
Шкільний табір був у глухому закуті лісу, подалі від його окрайки.
Він правив також і за перевалочний пункт, звідки переправляли до лікарні в
сусідній префектурі хворих і поранених, з якими не встигав упоратися пересувний
польовий госпіталь.
Вже наприкінці війни розвідники викрили шкільний табір і доповіли ротному,
але ніяких воєнних дій щодо нього вчинено не було.
Дітей, хоч і ворожих, втягувати у війну ротний усе ж не дуже бажав.
Отож, вирядивши дітей до шкільного табору, жінки і юнацтво мешкали в
родинних наметах, розташування яких визначалося лінією фронту.
Там була і група наметів, де жили бойовики, і група, де мешкали дівчата з
бойового забезпечення. В самому центрі стояв штабний намет сільської старшини.
Після першої вилазки солдатів у ліс ротний став аж надто обережним, тому
спершу необхідність у переносі табору виникала лише вряди-годи.
Але питому здатність швидко пересуватися у відповідь на дії супротивника
лісовий табір зберігав.
Учителі, «ворожі тубільці», по-різному ставилися до війни селища проти
держави. Найбільше вирізнялася поведінка двох із них.
Один був викладач старших класів, що особливо захоплювався економікою:
цього підстаркуватого одинака не дуже охочі до навчання (особливо з економіки, яка
їм, майбутнім спадкоємцям селянських садиб, була ні до чого) старшокласники
одностайно звали Занудою.
Однак від першого дня спорудження греблі він почав виявляти неабияку
цікавість, а коли почалося лісове партизанське життя, став шукати можливості
приєднатися до односельців, переконуючи їх, що ніколи нічого подібного й уявити
собі не міг.
Але підстаркуватому приблуді, звичайно, не знайшлося місця на передовій.
Тоді він узявся від імені селища складати лист-відозву про П’ятдесятиденну
війну до пригноблених народів китайською, англійською, французькою, німецькою та
іспанською мовами. Для цього він користувався термінами торговельної
кореспонденції, запозиченими з власноруч складеного для занять підручника, який
називався «Короткий довідник з міжнародної торговельної кореспонденції».
Щоправда, за якими адресами розсилати листи, він, здається, так і не вирішив…
Другий був учитель фізкультури — колишній чемпіон учительської семінарії з
бігу на довгі дистанції, учасник чемпіонату Японії (чим неабияк хизувався).
Він мав дрібне, червонясте личко з випнутими вилицями. Коли кипіла робота
навколо споруджуваної греблі, він, здавалося, ніяк не міг второпати запалу
односельців і лише без кінця мимрив:
— Не робіть дурниць, навіщо ви це затіяли?
У лісі вчитель фізкультури мешкав у «концентраційному таборі» для «ворожих
тубільців» під надійною охороною двійка молодиків.
На евакуацію в ліс і партизанські дії він реагував отим самим нудним своїм
бубонінням:
— Не робіть дурниць, навіщо ви це затіяли?
Оскільки від початку П’ятдесятиденної війни вчитель фізкультури був
відрізаний від усякої інформації, то він і не знав, що рота, яка окупувала долину,
щоразу вступає в незначні сутички з десантом селища.
Проте якось він звернув увагу, що один із його молодих охоронців озброєний
гвинтівкою з імператорським гербом-хризантемою.
На запитання, що це все значить, молодик не став критися і випалив:
— Старійшини кажуть, що зброя, відібрана у ворога, належить тому, хто її
відібрав!
Вугласте личко вчителя почервоніло, він спромігся лише промимрити:
— Не роби дурниць.
І затнувся.
Тієї ж ночі при спробі втекти вчителя фізкультури тяжко поранив один із
вартових, а тоді й затримав.
Ранком старійшини зі штабу відкрили засідання трибуналу, який засудив
«ворожого тубільця» до висилки.
Хоч йому і побажали щасливо дістатися до солдатів, які окупували долину,
зустріли його рушниці роти, що її часто-густо турбував лісовий десант. Тим більше,
що його звільнили з-під варти опівдні біля джерела при «дорозі мерців».
А ще вранці десант із лісу вкотре вже обстріляв солдатів, які йшли строєм із
долини до лісу.
Коли вчитель фізкультури бігцем спускався схилом через сад і змішаний гайок,
солдати армії Великої Японської імперії піднесли гвинтівки й дали дружний залп.
Від самого початку головним тактичним засобом ротного було ретельне
прочісування лісу. Але через обмежену кількість солдатів прочесати можна було
лише досить вузьку смугу.
Старшина з лісового штабу швидко розкусила його тактику й виробила
зустрічний прийом.
Патруль, який уранці обходив долину, виснував із поведінки офіцерів та
солдатів, що виходили зі школи й хатин: готується якась значна акція.
Через мережу зв’язківців, що постійно чатували в лісі, старійшини передали
наказ: бути готовими будь-якої хвилини згорнути намети.
Старі, які згори пильнували за напрямком прочісування, відразу ж передавали
наказ переносити намети й домашній скарб за межі небезпечної смуги; вони ж
відповідали і за безпеку жінок та дітей.
По тому назустріч воякам японської армії вирушали бойові трійки десантників.
До них входили пожежники, які мали величезний досвід прочісування лісу — чи
то коли заблукає дитина (так, до речі, шукали вони й мене, коли я зник у лісі, але про
це мова далі), чи то коли втече з пониззя якийсь злочинець.
Тому їм завиграшки було ховатися від солдатів, які вперше потрапили до
нашого лісу.
У бойовій трійці десанту «лівий фланг», «правий фланг» та «центр» ішли
цепом метрів за двадцять — двадцять п’ять один від одного. Вони ховалися в добре
пам’ятних під час колишніх виправ до лісу важкопрохідних місцях — буреломі,
рівчаках, скелях.
Коли в такому місці хтось із солдатів, що продиралися цепом угору крізь
чагарі, трохи відставав від товаришів (тобто його сусіди ліворуч і праворуч обганяли
його і втрачали з очей, бо цеп вигинався дугою), просто на бідолаху вискакував
«центр» і вражав його з рушниці. І мерщій відступав.
До солдата кидалися його двоє товаришів зліва й справа, і тут знову лунали
постріли, вже з обох флангів, і ті також падали.
Троє забити і утворювали неабиякий вилом у цепу солдатів, що дозволяло
«центрові», а за ним і флангам спокійнісінько зникнути в лісовій гущавині.
Отак невдовзі після початку прочісування кожна з бойових трійок виводила з
ладу по троє солдатів і ланцюг облавників рвався.
Якби в десантників усе йшло гаразд, тактика прочісування, обрана ротним,
зазнала б цілковитої невдачі. Але через помилку однієї з трійок «центр» був тяжко
поранений і потрапив у полон.
Ця трійка чатувала на скелі, обвитій лозою дикого винограду.
Я не раз приносив сестричці виноград із цієї скелі — одного зі «слідів» по
П’ятдесятиденній війні. Зі східного боку зарості густі, лежить каміння, так що дитині
видряпатися на скелю важкенько. А от із західного є доріжка, проточена джерельцем.
Вирахувавши, що саме з цього боку видиратимуться на скелю солдати, бойова
трійка зачаїлася нагорі. Проте кремезний солдат видряпався на каменюки і,
розсунувши лозу, вигулькнув зі східного боку.
Захоплений зненацька, «центр» квапливо вистрілив і не влучив. Тут
вихопилися, вже від джерельця, ще двоє солдатів, їх зустріли «правий фланг» і «лівий
фланг», але «центр», уже без набою у рушниці, не маючи часу відступати, просто
зістрибнув зі скелі.
Але тільки скотився схилом просто в руки ворогів.
Звістка про те, що захоплено першого полоненого, подіяла на солдатів, наче
сигнал сурми на відбій: усі мерщій кинулися з лісу.
Гадаю, їхній ротний був розумним командиром. Він досить швидко зрозумів
хибність обраної на початку тактики.
Допитавши полоненого, ротний прийняв рішення від завтра змінити порядок
бойових дій, щоб бодай частково зберегти своє добре ім’я.
Втім, нічого істотного від бранця не дізналися.
Мало того, що він упав зі скелі, розлючені загибеллю друзів солдати ще й
стусали його прикладами, навіть штрикали багнетами, тож приставлений до штабу,
він і так уже ледве дихав. На допиті, що його особисто проводив ротний, полонений
не сказав нічого певного і невдовзі помер.
За мирного часу він торгував саке й соєвим соусом і був відомий у селищі під
прізвиськом «Той, що тягає собаку». В ошатному мисливському капелюшку і
спортивних штанях розвозив він свій товар аж до кінця «висілка» на велосипеді з
міцним кошиком на передньому колесі, а за ним завжди волікся на мотузку рудий
песик.
Цей чоловік і постраждав тепер через свою невлучну стрільбу по вояках.
Увечері того дня, коли «Той, що тягає собаку», потрапив у полон і помер,
сталася незвичайна подія.
Мешканці лісового табору, що рятувалися втечею від прочісування лісу, в
самому розпалі роботи по переносу наметів на нове місце помітили, що пес, який
бігав поруч із дружиною та дітьми «Того, що тягає собаку», якось дивно скавучить.
Коли жінка, навантажена важким наметом та кухонним начинням, підвела
голову, то побачила в непевному вечірньому світлі, яке пробивалося поміж листям в
червонясто-чорну тінь, самотню невиразну постать.
Ніби «Той, що тягає собаку», як завжди, стояв у мисливському капелюшку й
спортивних штанях.
— Оце дивина! Що це там робить наш татусь? До нас не підходить і, здається,
навіть не дивиться в наш бік. Може, мені ввижається? — чи то до дітей та пса, чи то
сама до себе збентежено мимрила жінка.
Поки вона збиралася з духом, аби роздивитися краще, невиразна людська
постать зникла.
Коли надвечір табір було облагоджено, жінка завітала з розмовою до панотця-
настоятеля.
Розвідники тим часом уже встигли повідомити: «Той, що тягає собаку» взятий
у полон, може, вже й помер. Звістка ця дійшла й до його родини.
Настоятель висловив припущення, що дух чоловіка з’явився сповістити про
його смерть, аби дружина, діти, ба навіть собака марно не чекали. А якщо з’явиться
знову, то треба поводитися, наче нічого й не сталося; тоді дух зрозуміє, що звістку
про смерть почуто, і вгомониться. Якщо ж надто схвильовано сприймати його, то
хтозна, чи не завадить це духові спокійно вирушити до потойбічного світу.
Та й без цього може настати безлад, бо живі люди ходять лісом, де споконвіку
впокоюються між дерев душі померлих…
Вбита горем жінка відверто відказала:
— Та ми й самі здогадалися, коли побачили татусеву постать, що краще цього не
показувати! Ми ж бо його добре знали: як показати, що його бачимо, хтозна, чи не
потяг би він і нас за собою та ще й із собакою! А якщо вдати, що його не помітили,
татусева душа, хай навіть через нехіть, не вчинить нам нічого злого. Отак ми
показали, що потроху звикаємося з його смертю!
Наступного дня вдова «Того, що тягає собаку» перенесла свій намет подалі від
сусідських наметів.
— Нехай уже дух з’являється мені, дітям, собаці, але нікого більше не турбує, —
пояснювала вона.
А якщо і справді з’явиться, то тоді вона скаже дітям і собаці:
— Що ж там сталося із нашим татусем? Видно, його вже немає. Якщо він і
справді помер, то хай упокоїться його душа! Років за кілька і ми будемо там, де він!
Тим часом на «свердлувальному» верстаті збройного заводу вдові «Того, що
тягає собаку» вирізьбили поминальну табличку, вона поставила її в належному місці в
затінку й молилася, як годиться.
Дух чоловіка, який ширяв у жовтаво-зелених сутінках пралісу, заспокоївся,
привид більше не з’являвся.
Поки вдова «Того, що тягає собаку» вдавалася до хитрощів із його духом,
П’ятдесятиденна війна тривала.
Ротний, зрозумівши провал тактики прочісування, обдумував новий план, який
мав гарантувати армії Великої Японської імперії успіх у війні проти лісових
партизанів.
Нарешті його роздуми вилилися в тактику «війни за півкілометрівкою».
Розіклавши на столі в штабі-учительській карту півкілометрового масштабу,
ротний прокреслив на ній червону лінію від школи в долині, де перебував. П’ять
взводів один за одним мали йти крізь ліс за компасом у цьому напрямку. Дійшовши
до самого краю лісу, вони мусили виконати команду «кругом руш» і тим же курсом
повернутися в долину.
Наступного дня на карті було накреслено другу червону лінію під кутом десять
градусів до першої. І знову п’ять взводів похідною колоною пройшли через ліс і
повернулися назад по власних слідах.
Повторивши цей прийом тридцять шість разів, можна знищити таємничу
могуть лісу, що його обрали за криївку і вважали безмежним партизани.
Отак розумував ротний, розробляючи тактику «війни за півкілометрівкою».
Старійшини зі штабу вже на третій день проникли навіть у психологічну суть
задуму ротного. Один із них сам допомагав колись робити зйомки для тієї карти і
тепер підсміювався над її вадами.
Воювати ставало значно простіше, бо можна було легко розрахувати напрям
чергового маршруту й заздалегідь прибрати з дороги намети.
Але «війна за півкілометрівкою» несподівано принесла вирішальний успіх,
якого навіть не сподівався сам ротний. Взводний, що йшов попереду колони,
притискаючи до просякнутої потом на грудях гімнастерки компас, помітив попереду
в лісі військовий завод.
Таємницю лісового війська.
Коли задум «війни за півкілометрівкою» було розгадано, інженер з військового
заводу прокреслив червоні лінії на власній карті й визначив: за кілька днів ворожий
підрозділ вийде просто на завод.
По терміновій нараді зі старшиною розпочалася відповідна операція лісового
загону — евакуація устаткування та матеріалів.
Щоправда, ворог, який щодня змінював на десять градусів напрямок маршу за
компасом із долини, був уже майже поруч із заводом. Тому з евакуацією годі було
довше зволікати. Щойно колона солдатів пройшла уранці неподалік від заводу й
зникла в лісовій гущавині, юнаки та чоловіки заповзялися мерщій перетягувати
верстати.
Інженер цілісіньку ніч готував спеціальний пристрій.
То була «колісниця бога Ашури» — видовбана з висохлого стовбура
величезного поваленого кипарисовика подобизна човна. Кремезні чоловіки потягли
ту «колісницю», завантажену верстатами, через ліс.
Інша бригада взялася викопувати кабель живлення та прокладати його до
нового місцерозташування заводу. А жінки, ба навіть діти заходилися переносити зі
складу безліч всілякого інструменту, заготовок, придатних до переробки відходів.
Перебазування завершили до смерку, щоб солдати, повертаючись з лісу, не
почули гамору.
Але старшина зі штабу, коли наступного ранку вибралася перевірити, як
пройшла ця робота, побачила раптом таке, від чого тьохнуло серце.
Глибока колія важенної «колісниці бога Ашури» з верстатами тяглася від
галявини, де розташовувався завод, простісінько до нового його місця. Це зводило
нанівець увесь сенс евакуації.
Тож чоловіки, хоч і заходилися гарячково маскувати колію землею і торішнім
опалим листям, помітно втратили дотеперішню впевненість.
Аж тут почали діяти дітлахи.
Їхній ватажок звернувся до старшини:
— Ми з хлопцями часто гралися в лісі у «плутані доріжки». Цебто одна команда
була слідопитами, а друга замітала власні сліди й робила фальшиві, аби ошукати
слідопитів і не дати себе наздогнати. І отих фальшивих стежок ми могли наробити
стільки, що слідопити врешті-решт заплутувалися і не знали навіть, як видостатися з
тієї всієї плутанини. Ось що це за гра. Запевне, й ворога, що переслідує нас, вдасться
ошукати, якщо спорудити довкола справжньої колії «колісниці» плутанину
фальшивих…
Діставши схвалення старших, найзавзятіші гравці в «плутані доріжки» набрали
собі кожен по загону. І таки справді не підвели.
Вийшло так, як вони й казали.
Коли розташування збройного заводу завдяки тактиці «війни за
півкілометрівкою» було виявлено, то викрили й слід від «колісниці бога Ашури».
Але дістатися по ньому на нове місцезнаходження заводу так і не спромоглися.
У дитинстві я пополазив собі по остову «колісниці бога Ашури», покинутої в
лісі. Дехто, щоправда, був схильний твердити, що то волок, перероблений
Руйнівником із корабля. Переповідали також, що як забаритися там до смерку, то
почуєш голоси дітей.
Вони нібито ще за часів П’ятдесятиденної війни заблукали у власноруч
спорудженому лабіринті й дотепер не можуть вибратися звідти.
Коли до штабу в долині надійшло донесення, що виявлено будівлю військового
заводу (щоправда, вже без верстатів, матеріалів чи бодай дротів живлення), ротний
уперше за всю каральну виправу вочевидь зрадів.
І відразу ж віддав новий наказ.
Уздовж прямої лінії завдовжки сто метрів за картою від долини до заводу
розчистити триметрову просіку. Щоб не було ані деревця, ані кущика!
Сільчани, які ховалися в дрімучому пралісі, знали, як він зріс. На початку гори
вкривала лише трава. Де-не-де пробивалися паростки місканту та сосни, швидко
розростався шафранник. Коли ж міскант ішов у ріст, шафранник всихав. Потім
заростями місканту вистромлювалися сосонки. Соснина глушила власні молоді
паростки, але в затінку зростали дубки й літокарпуси, які й собі несли сосонкам
загибель.
А тепер їхні могутні кількасотрічні стовбури мусили впасти від рук
чужоземних солдатів на смузі сто на три метри.
Три дні бунтівники з долини та «висілка», від малого до старого, дивилися з
лісової-гущавини, як безжально валять велетенські дерева.
А коли в лісі з’явилася просіка сто на три метри, ротний наказав притягти на
цей її кінець тридцятивосьмиміліметрову польову гармату!
Хоч солдати й добряче впріли при цій роботі, але на четвертий день від початку
порубу опівдні гармата вже стояла поміж рядами старих дерев, націлена прямою
наводкою на будівлю заводу.
Ротний, що навмисне вибрався сюди зі штабу в долині, високо підніс праву
руку в білій, випраній рукавичці й подав знак. Тридцятивосьмиміліметрова гармата
вивергнула сніп полум’я, і розлігся оглушливий гуркіт.
Снаряд пролетів своїх сто метрів поміж стіни віковічних дерез обабіч просіки і
влучив прямісінько в будівлю збройного заводу.
Вона миттю спалахнула, а друзки, що розлетілися навсібіч, наче викрешували
вогонь.
— Банзай! Банзай! — загукали солдати Великої Японської імперії.
Ще не відлунали їхні вигуки, як перед ними відкрилося дивне видовище.
З лісу раптом висипало понад сотню бунтівників, що досі майже не траплялися
їм на очі.
З білими брезентовими відрами в руках люди вигулькували з лісових нетрів і
заливали водою зруйновану будівлю і довколишні дерева, які теж зайнялися.
Наче викурені гуркотом пострілу та вогнем борсуки й лисиці, вони з’являлися
з-поза дерев, спотикалися, обпікалися, але вихлюпували, не шкодуючи, воду з
важенних зовні білих брезентових відер.
А тоді знову блискавично зникали в хащі…
Несамовитий регіт вояків Великої Японської імперії від цієї кумедної метушні
розлігся понад стометровою просікою, де ще не розвіявся блакитний пороховий
димок.
Все сталося в лічені секунди.
Поки ротний прийшов до тями й повернувся до свого ад’ютанта, щоб віддати
наказ припинити це неподобство, вогонь уже було загашено, а люди з порожніми
брезентовими відрами зникали в гущавині.
Наче не звертаючи анінайменшої уваги на солдатів і офіцерів Великої
Японської імперії, що від них їх відділяла якась сотня метрів, вони вигулькнули з
лісових нетрищ і от-от мали знову зникнути в них.
Як ото випорскує з-під землі і знову западає глибоко чиста джерельна вода…
Не міг же ротний віддати наказ стріляти в людей, хай навіть і заколотників, що
ховалися в лісі, «озброєних» самими відрами! Скоріш за все, він наказав перепинити
їх, не дати зникнути в лісовій хащі.
І солдати, регочучи, пустилися стометровою просікою ловити тих кумедних
бунтівників.
І тут із лісу гримнув залп.
Перші кілька солдатів попадали, а ті, що бігли за ними, перечепилися й
повалилися купою один на одного.
А сільчани, з цілковитою зневагою до замішання переслідувачів, западалися
далі й далі поміж дерев. Але тепер уже залунали постріли солдатів.
І втікачі з брезентовими відрами опинилися мовби між двох вогнів.
Поза сумнівом, першим відкрив стрілянину лісовий загін. Але зброї в селян
було обмаль, тож їхній залп не завдав роті відчутних втрат. А сила-силенна людей,
що повибігали з повними брезентовими відрами гасити вогонь, не могла зникнути
миттю в гущавині лісу.
Один за одним падали вони, скошені кулями солдатів, що їх наздоганяли.
Солдати вже не сміялися, а розлючені до краю, безжалісно піднімали на багнети
поранених, які намагалися бодай якось доповзти до лісу.
Просіку виповнили зойки, стогони, розпачливі вигуки. А до тих зойків та
болісних стогонів домішувалися вибухи гранат, вироблених на зруйнованому тепер
снарядом заводі, що полетіли з лісу просто в офіцерів коло гармати.
Якби гранат було трохи більше, кінець би й ротному, й усім його командирам.
Але сільська старшина і так побоювалася, що й від того десятка гранат, кинутих
одночасно, може загорітися ліс.
Коли з лісу полетіли гранати, ротний пірнув під гармату й цим урятувався. А
коли підвівся знову, замахав правою рукою в закаляній уже білій рукавичці.
Наказуючи припинити переслідування.
Зібравши поранених, своїх і ворожих, рота повернулася в долину.
Було залишено лише команду, яка до заходу сонця мала виконати свій гіркий
обов’язок — гідно поховати полеглих товаришів.
Побитих же селян-бунтівників ротний наказав не чіпати, нехай собі лежать…
Коли бранців, що доти змагалися з вогнем, а згодом були поранені пострілами
солдатів Великої Японської імперії, приставили до одного з класів школи в долині,
лікар поперев’язував їм рани.
Легкопоранених зібрали в кутку, і ротний розпочав допит.
Може, полонені, що лежали на матах на долівці, до останнього не розв’язували
язики?
Та ні, навіть навпаки. Ротного аж неабияк зачудувала їхня балакучість. До того
ж, усі вони в один голос запевняли, що Руйнівник, їхній ватажок, дійсно існує (скоріш
за все, і справді певні цього).
Ротний цьому залюбки повірив, бо й сам гадав, що чутий першого дня по
телефону старечий голос, у якому вчувалися певність себе, досвід та гострий розум,
належав саме ватажкові заколотників — Руйнівникові.
Перший із допитуваних сповістив, що їхнє військо створило єдиний фронт
антияпонської боротьби спільно з китайськими повстанцями та корейськими
партизанами, від яких має ось-ось надійти підкріплення. Саме йому, мовляв, доручив
Руйнівник установити зв’язок, товкмачив своєї бранець, домішуючи навмання у мову
китайські та корейські слова.
І таки дійсно, в штабі лісового загону не бракувало відозв різними іноземними
мовами, що їх склав непогамовний учитель старших класів на основі «Довідника з
міжнародної торговельної кореспонденції»…
Другий полонений твердив, ніби в лісі було знайдено «лісове диво» — не знану
досі речовину, що по переробці в Німеччині прислужилася для виготовлення бомби
новітнього типу. Деталі бомби нібито було привезено під виглядом металевих
іграшок. Під керівництвом Руйнівника, неабиякого вченого та знавця техніки, монтаж
бомби на лісовому військовому заводі, перенесеному в інше потайне місце, запевне,
вже завершено. А що бійці лісового загону з ризиком для себе гасили вогонь на
старому місці, то це, мовляв, через те, що там могли залишитися бодай крихти
переробленого «лісового дива».
Чого б цілком вистачило, аби стерти з лиця землі добру половину лісу.
Не всі бранці давали такі хвалькуваті і войовничі свідчення.
Один став висувати умови замирення між лісовим загоном та регулярною
армією Великої Японської імперії.
То був начальник пошти, відомий книжник.
Папірець, просякнутий кров’ю і потом, який він витяг із нагрудної кишені,
твердячи, що це запропоновані Руйнівником умови мирної угоди, являв собою бланк
телеграми з цитатами із книги Канта «До вічного миру», виданої у «Бібліотеці
Іванамі», як-от:
«Мирну угоду, в якій приховано можливість розв’язання війни в майбутньому,
аж ніяк не можна вважати мирною угодою».
«Жодна незалежна держава (однаково, мала вона чи велика) не може
переходити у власність іншої держави шляхом успадкування, обміну, купівлі чи
дарування».
«Ніяка країна під час війни в жодному разі не повинна припускатися таких
ворожих дій, які зробили б неможливою довіру до неї в подальшому при складанні
мирної угоди. До таких належать використання найманих убивць та отруювачів,
ламання умов капітуляції, заохочування заколотницької діяльності в тилу противника
тощо».
Вдача у ротного була така, що він терпляче слухав усе, хоч і закипав усередині.
Та коли поштмейстер почав розтлумачувати йому умови перемир’я за
принципами Канта, він не витримав і аж затупотів по долівці, поруч із пораненим,
важкими армійськими черевиками.
Щоб, нарешті, покласти край цьому нечуваному знущанню.
П’ятеро тяжкопоранених, що не мали жодної надії на одужання, лежали в класі.
На третю ніч полону їхній стан одночасно погіршився.
Аж раптом у темному класі біля вмираючих де не взялися їхні родичі. Вони, від
малого до старого, спустилися з лісу й тепер оце сиділи, понуривши голови, довкола
бранців, що доживали останні години.
Штаб роти містився в тій же школі, де тримали полонених. Звичайно, вартові
стояли на посту.
Але, мов та вода, просочилися крізь охорону лісові люди й тихо повклякали,
поклавши руки на коліна, навколо мат, де лежали при смерті поранені. Щоб добре
бачити обличчя рідних у світлі місяця, яке заливало долину, кревні присунули до
вікон їхні вбогі ложа.
З лісу для вмирущих принесли чистої джерельної води в брезентових відрах, і
тепер у кожному з тих відер відбивався повний місяць.
На ранок солдати побачили п’ятьох, уже неживих, бранців і п’ять родин, що
побивалися й голосили коло них.
Сповіщений про це ротний розпорядився так: мертвих бунтівників поховати, як
і попередніх, — на галявині за спортмайданчиком, а після похорону допитати їхніх
родичів: як це їм вдалося промкнутися вночі в місцерозташування роти.
За умови чесних і правдивих свідчень, ставитися до них годилося з повагою, як
до перших добровільних перебіжчиків із табору затятих заколотників…
Під наглядом солдатів, які перепочивали купками в затінку школи, родичі —
старі, малі, молодиці з немовлятами на руках — потяглися на спортмайданчик за
солдатами похоронної команди, які несли загорнутих у мати небіжчиків.
Коли процесія досягла середини спортмайданчика, з лісу нагорі зненацька
гримнула й виповнила долину оглушлива жалобна музика.
Як я вже пояснював стосовно «великого ревища», рельєф долини напрочуд
сприяв поширенню звука.
Музика помітно відрізнялася від звичної, вона нагадувала скоріше жалобні
марші американських негрів, де барабан та тарілки відбивають ритм, а фаготи й
сурми ведуть мелодію.
Рідню небіжчиків рев оркестру начеб і не здивував; сповнені суму й печалі,
вони тихо простували далі, отож солдати й собі швидко заспокоїлися, певні, що то
звичайна для цих країв похоронна музика.
Лише ротному, який позирав на процесію з вікна свого штабу, той оглушливий
гармидер видався підозріливим. Та поки він зодягав скинутий з огляду на спекоту
мундир, натягував чоботи та виходив надвір, солдати встигли опустити тіла, загорнуті
в мати, до заздалегідь викопаних могил.
І вже заходилися їх присипати.
А от родини небіжчиків, наче воно так і треба, перетнули галявину і вже
підіймалися схилом за спортивним майданчиком угору.
— Та хіба ж отак відпускають перебіжчиків! — знетямлено загорлав ротний.
Але слова його наступної команди не досягли солдатів, бо музика гриміла й
далі.
Не стріляти ж йому було з пістолета в спину тим, хто підіймався схилом,
похиливши голови, наче так і мав скінчитися похорон!
І не соромити себе перед підлеглими, тупочучи ногами, аби зірвати свою
злість!
Отож ротному нічого не лишалося, як, зціпивши зуби, вертатися до штабу.
Але, зрошений потом ззовні і палаючий від гніву всередині, ротний прийняв
несхитне рішення: підпалити ліс і викурити бунтівників!
Усіх, до останнього собаки!
Ще до кінця дня за наказом ротного з роти постачання полку було приставлено
наладований бензовоз. Ротний тим часом провадив рекогносцировку визначених за
тією ж таки півкілометрівкою місць підпалу.
Цілісіньку ніч просидів він без сну над планом бойових дій.
Не спалося і його солдатам.
Останні кілька днів потеплішало, наче повернулося літо, що спливло у
П’ятдесятиденній війні. Проте на ранок заповідалася справжня осінь.
Витираючи піт, перемішаний із брудом, солдати не склеплювали очей у
темряві, пригадуючи важкі дні після вступу в долину. Не гостинний прийом чекав їх
тут, а затята ворожість. Усіх, до останнього, селян.
А ще підступні пастки, єдине неотруєне джерело, відчуття гіркоти й безглуздя
того, що роблять.
Від гніву й люті, які кипіли в серцях, багато хто ж зубами скреготів,
відчуваючи, що й без наказу командира ладен іти й нещадно палити той ненависний
ліс…
Старійшинам із лісового штабу наснилося тієї ночі, що їх закликав на військову
раду Руйнівник. А на ранок діди, що повиходили на свіже осіннє повітря, видавалися
раптово постарілими, майже столітніми. Такою нечувано напруженою була та нарада
уві сні.
Але рішення про неприпустимість підпалу лісу було остаточне, тож ухвала
наради сумніву не викликала.
П’ятдесятиденна війна завершувалася беззастережною і невідворотною
капітуляцією.
Панотця-настоятеля та двійко вчителів із долини призначили парламентерами.
Викинувши білий прапор, вони спустилися в долину.
Ротний зустрів їх перед строєм, вишикуваним на спортмайданчику для наказу
на останню операцію по боротьбі з лісовим загоном. Прийнявши капітуляцію, він
натомість висунув досить жорсткі умови.
Всі бунтівники, склавши попередньо зброю, мусять зібратися по той бік
«дороги мерців». Після перевірки за подвірною книгою кожен, хто значиться в ній,
може повертатися в долину. А ті, кого в тій книзі не виявиться через «подвійну
бухгалтерію», залишаться біля «дороги мерців».
Всіх їх буде незабарно перепроваджено в розпорядження штабу полку…
Ротний особисто провадив перевірку за подвірною книгою. Ад’ютант
зачитував із книги імена, селяни один по одному виходили наперед.
Коли ж з’являвся старий, ротний уважно придивлявся до нього й питав:
— Це тебе зовуть Руйнівником?
Перевірка за подвірною книгою була тривалою.
В лісі посутеніло, тож коли ад’ютант нарешті закрив подвірну книгу на очах не
записаних у ній, що юрмилися поруч із «дорогою мерців» біля болота, оточеного
старими гостролистами, в пітьмі біліли лише його пальці.
Ні самого ад’ютанта, ні ротного годі вже було виразно розгледіти.
— Ось хто підіймав заколот у тилу Великої Японської імперії! — пролунав у
темряві чіткий голос ротного. — До того ж ви, для кого не знайшлося місця навіть у
подвірній книзі, кого й за громадян вважати не можна, підбурювали чесних людей! За
подвійний злочин проти держави належать суворий суд і жорстока покара. Завтра вас
буде приставлено до штабу полку й віддано військово-польовому судові. А вночі всім
вам залишатися тут — такий мій наказ!
Ротний помовчав, тоді заговорив знову, але його голос, досі характерний для
чесного професійного військового, раптом перемінився.
Наче то промовляв до тебе лагідний батько чи умудрений літами дід:
— Чи є серед вас Руйнівник? А втім, якщо він і є, то навряд чи відгукнеться!
Гадаю, ти даремно підняв своїх на війну. Але чи не даремно й такий, як я, намагається
знищити віковий уклад селища й зробити з нього звичайне собі пересічне село? Всі ці
п’ятдесят днів я тільки й міркував, що про тебе, от і дійшов такого висновку… Але ти,
напевно, не відповіси мені, чужинцеві.
Місяць зійшов над головами людей, що стояли, наче підлісок, у пітьмі біля
болота при «дорозі мерців» серед величезних гостролистів.
І тут вони побачили, що неподалік, на найнижчій гілляці тополі на «приступці з
десять мат», яка видавалася з лісу в долину, погойдується тіло у військовій формі.
Ротний повісився.