Сучасна польська повість

1

Сніг під ногами лунко рипів, ніби від чогось остерігаючи, вітер ущух, вечір переходив у ніч, вогні передмістя один по одному гасли, і Кароль машинально, не думаючи про це, наддав ходи; йому хотілось вибратися звідси, перш ніж осліпнуть останні вікна — в центрі містечка, на Ринку та прилеглих до нього вулицях вечір не тікає так швидко, власне, там він триває майже до світанку, якщо на електростанції не буде аварії. Кароль несамохіть оглянувся, хоча й знав, що в його домі ще довго не гаситимуть світла — прийде Петер, а може, вже прийшов, розмова точитиметься допізна, з великими перервами, під час яких Петер, коли буде в належній формі, встигне подрімати; Кароль знав, про що і як розмовлятимуть; Петер, якщо буде в належній формі, перш ніж піднятися цементовими сходами, зупиниться біля рогу будинку, поправить порожній лівий рукав, виструнчиться й віддасть честь гіпсовій меморіальній дошці з ледь помітним написом; а якщо буде тверезий, то тільки гляне на цю дошку, котрої ввечері майже зовсім не видно; але він не буде тверезий, тож повільним непевним рухом віддасть честь і тільки тоді зійде на сходи. Пані Ксавера, що займає кімнату в мезоніні, а певніше, на горищі, але буває там тільки тоді, коли перевіряє класні або домашні роботи, тендітна й оката пані Ксавера з трохи перебільшеною радістю плесне в долоні й вигукне:

«О, пан Петер!»

«Громадянин Петер Волошин, старший сержант, до ваших послуг».

«П’яний, — скаже мати й зітхне. — Але сьогодні навіть не дуже».

Магда — на її вродливому обличчі з’являються все нові плями в міру того, як живіт круглішає і стає більш помітним, — гляне на Петера з лагідним докором, скоріш із співчуттям, аніж з осудом, і скаже: «Ой, Петер». «Ой, Петер, донерветер, — сміючись, озветься Волошин, — ти кінчиш життя на шибениці. Так мені завжди пророкував капітан. Капітан Бартек. А от і не кінчив». «Ще встигнеш», — буркне мати, а пані Ксавера підсяде до Петера, її великі очі стануть ще більшими — так буває щоразу, коли Петер згадає про Бартека, а він згадує його завжди; хіба що прийде тверезий, тоді сидить і дивиться в вікно, наче на когось чекає. «Пане Петер… пане Волошин, — поправиться Ксавера, — розкажіть про капітана, скажіть, який він був з лиця — схожий на пана Кароля?» «Товариша Кароля», — гаркне Петер.

А мати: «Схожий, дуже схожий, еге ж, Магдо? Правду я кажу?»

«Як викапаний, тільки сміливий, мов чортяка», — махне порожнім рукавом Петер.

І тоді Магда озветься трохи боязко й ніби сама до себе: «Кароль теж сміливий. Тепер там дуже небезпечно. Він мусить носити при собі зброю, пістолет…»

Тут Кароль знов оглянувся, але світла в їхніх вікнах уже не було видно, ні, воно, напевно, не погасло, просто його заступили будиночки й дерева передмістя — тепер він був уже далеко, але іноді й речі, і людей здалеку видно куди краще, ніж зблизька. Кароль бачив Магду, дивився на неї з любов’ю й неспокоєм, він знав про неї все, знав, що вона дуже хоче любити його й народити йому сина, схожого на нього, а той, син був би схожий і на Бартека; Магда обожнювала Бартека, як і всі вони, і противилася цьому почуттю, тільки одна вона противилася, була віддана Каролю й хотіла його любити, але Бартек був усюди: на гіпсовій дошці, прикріпленій до стіни будинку, на фотографії над маминим ліжком, у великих очах Ксавери; Бартек, дарма, що був відсутній, заповнював собою всі вечори, і за це його можна було зненавидіти. Кароль передчував, що це станеться, що він зненавидить брата, боявся цього й соромився, але знав, що це станеться, до того йдеться.

«Кароль теж сміливий, — скаже Магда на його захист, але більше щоб переконати саму себе, — тепер там дуже небезпечно, він мусить носити при собі зброю, пістолет».

«Що то за пістолеті — буркне Петер. — От якби ти побачила шмайсер, Магдо!»

«Він був такий добрий, — стиха мовить мати, — але ніколи його не було вдома, майже ніколи не було, я могла тільки молитися за нього».

«Відсутні завжди кращі», — скаже Магда, заступаючись за Кароля й заразом переконуючи себе, а мати гляне на неї журливо.

«Ти ж любила його».

«Хто ж його не любив, — квапливо втрутиться Петер, — такий хлопець, окраса полку».

Тоді Ксавера підсяде ще ближче до Волошина, очі її зробляться ще більші. «Говоріть, розповідайте, я страшенно люблю слухати.

Розкажіть, як він бився з ворогами, як вів вас на битву…

Мій святої пам’яті наречений, поручник уланського полку… а втім, це не я повинна оповідати, розказуйте ви, найкраще про те, як він загинув». «Останній раз?» — спитає Петер. «Хіба він гинув не один раз?» — здивується Ксавера. «Останній раз було це так. Попали ми в оточення, навалилось на нас кількасот бандерівців, мабуть, думали, що накрили штаб дивізії й захоплять самого Спихальського або Вальтера-Сверчевського, вони часом приїздили інспектувати, Спихальський — красень, достеменний князь Юзеф, а Вальтер лисий, як Ридз-Смігли. Оточили нас, а ми вирішили пробиватись; я був при капітані, він без мене як без рук. Ми хотіли перейти яр, до нього було вже зовсім близько, а вони якраз перестали стріляти, от капітан і каже: «Вперед! Вперед!» Пройшов через той яр цілий батальйон, ну, звісно, не зовсім цілий, трохи вже пошарпаний, а вони все не стріляють, схоже, що перегруповуються. Стоїмо ми з капітаном край яру, стежимо за ходом операції, аж тут вони як ударять з тилу із станкових кулеметів! Капітана зразу торохнуло, і покотився він у цю яругу, в цю прірву…»

«А перший раз? — Ксавера складе маленькі ручки на колінах. — А перший раз?»

«О, тоді було зовсім інакше. В партизанському загоні, вже під самий кінець. Ми день і ніч билися з німцями…»

Тут Магда встане, підійде до цієї пари — Ксавери й Петера, гляне на них своїми сірими лагідними очима, гляне якось чудно, чи то із злістю, чи то з острахом.

«…і тут капітана торохнуло, — почне передражнювати, — просто в плече торохнуло, і поваливсь він мені на руки…»

«Так воно й було, саме так і було», — замахає порожнім рукавом Петер.

«…він уже був мертвий, — Магда не дасть себе збити, — очі затуманились, не дише, тільки у госпіталі в росіян прийшов до пам’яті. Та я знав, що це ще не кінець».

«Звісно, знав, — Петер махне рукавом, ніби бажаючи вдарити себе в груди долонею, котрої нема, — дуже добре знав. А як його везли, ще мертвого, бо ж він тільки в росіян прийшов до пам’яті, панна Магда була при ньому, прикипіла до підводи і все плакала, плакала, а я знав, що це ще не кінець». «Я його тоді не бачила, — мати дивитиметься так, наче перед очима в неї не стіна, а порожній простір, — не встигла».

«Зате бачили потім, — співчутливо скаже Ксавера, — коли він видужав і восени пішов в армію».

«Навіть у званні його не підвищили, — похмуро пригадає Петер, — а йому належались майорські нашивки».

«Хіба майорові легше вмирати, ніж капітанові?» — гнівно, зі сльозами в очах спитає Магда.

Тоді мати підійде до неї, проведе рукою по її яснім пишнім волоссі, що облямовує, мов ореол, зблідле обличчя. «Вмирати всім важко. Надто ж молодому, такому молодому, навіть якби він був і генералом. А коли є в нього дівчина, кохана дівчина — про матір, хоч як її люблять, думають менше, — і приходить смерть, то дуже жаль йому цієї дівчини».

Десь вдалині пролунав одинокий постріл. Кароль сягнув у кишеню, намацав гладеньку рукоятку пістолета, постояв, прислухаючись, біля огорожі незабудованої ділянки, але було тихо, тільки монотонно гули телефонні проводи по той бік вулиці, а за кілька секунд звук пострілу видався чимсь нереальним, примарним. Кароль рушив у бік Ринку і коли вже був на забрукованій кругляком і освітленій поодинокими ліхтарями Ринковій вулиці, знов бабахнув постріл, потім другий, але все ще важко було розібрати, звідки доносить ці звуки оманлива луна. Кароль подумав про Чеслава. Щоразу, коли Чеслав виїздив з якимось завданням на периферію, стрілянина викликала в Кароля мимовільний страх за молодшого брата, в підсвідомості таїлась вічна тривога за Чеслава, вона з’являлася раптово, непрохана, і на хвилину опановувала його; ось і зараз — мати не закінчила монолога про те, як важко вмирати молодим, Ксавера перестала видивлятись на Петера своїми великими очима; довше за всіх залишалася з Каролем Магда, але й вона загубилась по дорозі, поки він мало не біг Ринковою вулицею, вже не чуючи застережливого рипіння снігу під ногами; загубилась якраз біля молочарні, де на величезних дверях видніли величезні червоні літери: ЗВМ[35]; одного дня виявилось, що ЗВМ значить: «За Вами Москва», під кожною літерою було написано відповідне слово: під З — за, під В — вами, і так далі, чорною фарбою; напис забілили вапном, але вночі знов з’явилося: «За Вами Москва», тоді вирішили перевірити, чия це робота; солдати піймали хлопчиська з класу Ксавери, вона, дізнавшись про це, захлипала, може, й не вдавано, але в її великих очах сліз не було. «Не ви ж йому загадали», — сказав тоді Кароль, але потім йому спало на думку, що за це зовсім не можна ручитись. А втім, ніхто й не вимагав такої поруки. На паркані біля молочарні білів довгий напис: «Хай живе блок демократичних партій» і далі: «Голосуємо за З»; Чеслав виводив ці написи, а потім жартував, що це значить — за трійку; вище — сліди квапливої базгранини, яку ще можна прочитати: «75 % мандатів — ПСЛ»[36], тут художника не піймали, але це зробив, безсумнівно, не учень Ксавери, той не дістав би так високо без табуретки або драбини; були ще написані гарним каліграфічним почерком, пришпилені кнопками крикливі плакатики, що вимагали свободи зборів для легальної опозиції, вони особливо дратували Кароля. Ця легальна опозиція, за якою стоїть Блиск зі своєю лісовою армією, Блиск, котрий примушує схоплених пепеерівців[37] їсти партквитки і клястися, що вони не голосуватимуть за «З», хто не поклянеться — куля в лоб, а хто поклянеться, теж куля в лоб, на всякий випадок, щоб не став клятвопорушником, — саме ця легальна опозиція вимагає сімдесят п’ять відсотків мандатів, відповідно, як вона заявляє, до настроїв народу. «Настрої народу» — чудовий аргумент, чудовий хід, його вигадав, видно, метикований людовець. Чеслав сміявся, мовляв, на паркані й на папері можна підраховувати мандати, і Кароль притакував, але, по суті, не був цілком певен, що ці вибори пройдуть так само, як червневий референдум; тепер до людських роздумів долучився страх перед прибічниками Блиска та пожежами, які вони по собі залишали; тепер розмежування було дуже виразне, з’явилося слово «опозиція» з додатком, мов на глум, «легальна», і ця опозиція знайшла собі пристановище на Ринку в конторі адвоката, новоспеченого людовця; у вікні адвокатського кабінету висів великий зелений прапор, вітер хльоскав ним по оббитому бляхою підвіконню та по шибці, і здавалося, що прапор добувається в теплий адвокатський покій.

— Ти спав, — сказав Кароль вартовому, очі в того були запалені, червоні й сльозились від світла. — Спав, еге ж?

— Не спав, товаришу секретар.

— Де стріляли?

— Стріляли?

— Спав, от і не чув.

— Я б замерз, якби заснув. Тут не було чути.

— Що нового?

— З Познанню немає зв’язку.

Кароль підійшов до телефону, покрутив ручку, почув хрипкий голос:

— З Познанню зв’язок перерваний, я ж казав, коли буде — подзвоню.

Кароль підійшов до вікна, прохукав дірочку на замерзлій шибці. Мов крізь вічко у дверях тюремної камери, побачив засніжений Ринок, обтятий краями нерівного кружальця, зелений прапор навпроти все добувався у вікно адвоката, тиша. Кароль сів за стіл, відсунув чорнильницю, в ній захрустів льодок.

— Можеш поспати, я почергую, — сказав вартовому, але той, не чекаючи дозволу, вже заснув навсидячки, закинувши голову й роззявивши рота.

Кароль вийняв папку з написом: «Вінцентій Новак — «Модест». Ксавера часто казала: «Модест — таке добропристойне ім’я». Дурепа, Модест був такий добропристойний, що навіть кат погребував би ним.

Ксавера сказала:

— Знов стріляють. Хоч би з паном Каролем нічого не трапилось. © http://kompas.co.ua

— Два роки скоро, як війна скінчилась, а досі стріляють, — озвалася мати, дивлячись так, наче перед очима в неї була не стіна, а безмежний порожній простір, — стріляють і стріляють.

— Вас, пані, ніщо не турбує, — сказала Ксавера, присуваючись ще ближче до Петера, — ви нічого не боїтесь.

— А чого тут боятися? — буркнув ГІетер. — Стрілянини?

— Мама думає, — тихо мовила Магда, — коли ще стріляють, то, може, Бартек вернеться.

— Вернеться? Що ж, може, ти й маєш рацію. Цей Модест…

— Модест пройдисвіт і брехун, він хотів нас залякати. Шантажист.

— Вернеться, — пирхнув Петер, — аякже! Коли вдруге народиться. Але пані Новак уже не годна родити.

— Цить, п’янюго, — сказала мати без гніву, — йому зовсім не треба вдруге родитись.

— Вернеться, — не вгамовувався Петер, — дурниця! Як його торохнуло, я відразу зрозумів, що це вже кінець.

Покотився він у ту вирву, в ту яругу, в прірву покотився, а на траві, чи то пак вересі, — там був квітучий верес, — а на тім вересі — шматки легень.

— Перестаньте, — попросила Магда, — я не можу цього чути.

А мати неначе нічого й не чула:

— Може, він опритомнів у тій прірві? Може, там опритомнів?

Тут Петер замислився, ніби його взяв сумнів, та не надовго, за хвилину ляпнув рукавом об коліно.

— Все одно ті горлорізи здерли б з нього шкуру. Вони завжди добивали поранених. А з тих, хто вищий рангом, з офіцерів, здирали шкуру й рубали їх на шматки.

— Ти це бачив, Петере?

— Бачив. І не раз.

— Але не його.

— Перестаньте, — попросила Магда, — я не можу цього чути.

— Я нічого не розумію, — надулася Ксавера. — Модест таке добропристойне ім’я, а пані Магда каже — шантаж. Який шантаж? З якого приводу? Нічого не розумію.

— Це політика, — зітхнула Магда.

— Це боротьба! — гаркнув Петер. — Боротьба не на життя, а на смерть. Так завжди казав капітан. Так казав Бартек: не на життя, а на смерть.

— Вони хочуть залякати Кароля, — несміло пояснила Магда, вона завжди трохи торопіла перед Ксаверою і сердилась на Кароля, що той оселив її тут, наче в усьому місті не знайшлося житла для вчительки, — хочуть відірвати його від партії, скомпрометувати.

— Хто вони? Модест?

— Модест та інші. Легальна опозиція.

Раптом погасло світло.

— Електростанція, — сказала мати. — Знов.

— Я не розумію, — бурчала в темряві Ксавера. — Нічогісінько не розумію.

Кароль згорнув папку, зрештою, світло було йому непотрібне, Модестову бридню він знав напам’ять. Значить, так. Де Модест зустрів Бартоломея Новака, на кличку «Бартек», родичем якого назвався, хоч був просто однофамільцем, тут кожний п’ятий — Новак? Зустрів у Щеціні, а потім у банді Блиска. Що Модест там робив? Хотів умовити Блиска вийти з лісу. А що там робив Бартек? Був правою рукою Блиска і де в чому його наставником.

Що казав Бартек? Казав, що поквитається з Каролем, як прийде час. За що він хотів поквитатися? Це всі знають. Всі? Мабуть, ні. Органам державної безпеки, наприклад, це невідоме, і хотілося б з’ясувати, що знають люди й Модест. Те, що Кароль відбив у нього дівчину: Магда Новак була нареченою Бартека.

Наречена Бартека — Магда. Прикипіла до підводи і плакала, плакала, а на підводі лежав Бартек, убитий, але ще не востаннє, як каже Петер. Наречена Бартека — Магда. Вона просила, так, просила: «Візьміть мене з собою у вашу сторону, що я, сирота, тут сама робитиму, батька ж мого вбили, — за Бартека вбили, бо Бартека не застали, не знайшли. Візьміть мене, Каролю, мамо, пані Новак, візьміть». Наречена Бартека — Магда, котра квапливо сказала «так». «Так, я вийду за тебе, Каролю, хоч зараз вийду за тебе, я завжди про тебе думала, і ти мені подобався, ще як з Бартеком… Вийду за тебе, тільки я вже не дівчина (тут вона заплакала, як коло тієї підводи), бо з Бартеком… з ним…» Наречена Бартека — Магда, його, Кароля, дружина; вона так хотіла його кохати й народити йому сина, схожого на нього, бо тоді син буде схожий і на Бартека, — Магда, яка справді противилась воскрешенню Бартека, цьому чуду, що його сфабрикував Модест на потребу легальній опозиції.

Модест воскресив Бартека і шантажує ним секретаря повітового комітету ППР Кароля Новака, бо йдеться про певний відсоток мандатів; мучить Модест цим воскреслим, ожилим Бартеком Магду, дружину секретаря побітового комітету, крає серце його матері облудною надією, бо йдеться про мандати для легальної опозиції.

Жах, ницість, мерзота. А вони цього Модеста випустили, — Смоляк випустив його. Навіщо Модест хоче йти до Блиска? Щоб привести Бартека. Таж Блиска немає на світі. Зате Бартек став йому гідною заміною. Чи не збирається Модест утекти? Дає слово офіцера, майора Війська Польського. Бартек остерігав перед Модестом. Тоді Кароль запідозрив, що брат робить це з заздрості. Модестові дали звання майора, а Бартек майора не дістав. «Це гадюка, будь обережний», — казав Бартек, а Кароль знизував плечима. В нього були інші турботи. Ще точилась війна, але вже треба було брати владу. Тоді Магда сказала: «Ти огинався, не йшов до лісу, торочив про якусь роботу, нібито теж дуже важливу, і все для того, щоб тепер — до влади. А він, хоч молодший за тебе, — на фронт, з іще не загоєною раною». Так сказала тоді Магда, Бартекова наречена. Так вона сказала і тоді по-своєму мала рацію, бо кохала Бартека, не його. Потім просила: «Візьміть мене», і знов-таки мала рацію, бо її батька вбили за те, що переховував Бартека; потім сказала: «Вийду за тебе», і теж мала рацію: хотіла полюбити його, може, Бартека хотіла в ньому любити, а може, його самого, про це ніхто ніколи не дізнається, вона й сама цього гаразд не знає, — не знала тоді й тепер не знає; і він не знав, чи любить її, в цих справах часом важко розібратись; і він не знав, чи любить її, коли пропонував руку й серце, знав тільки, що мати дуже зрадіє і буде вдячна йому. «Ну що ж, — сказала вона, він це добре пам’ятав, — ти до неї перший залицявся, ще перед Бартеком, буває ж так, що брат одружується з удовою брата, а вона ніби вдова». Кароль добре пам’ятав і ці материні слова, і своє залицяння пам’ятав, тоді вони ще не були в підпільній організації, ані він, ані Бартек; брат ревнував Магду, така вже була в нього вдача: любов — не на життя, а на смерть, боротьба — теж не на життя, а на смерть. «Ти — як вогонь», — казала мати Бартеку, і він відповідав: «А ви — як вода, як літня водичка».

Отож Кароль не знав тоді, чи любить Магду, але тепер без сумніву любив її, може, за те, що вона була віддана йому і єдина, крім Чеслава, не йняла віри Модестовим брехням; може, не йняла віри тому, що вони були для неї дуже страшні, може, уявляла собі повернення воскреслого Бартека і становище, в яке тоді потрапила б, може, боялася своєї невірності; та чи не однаково, зрештою, чому не вірила Модестовим брехням, через які навіть Петер часом втрачав самовпевненість і, здавалося, починав сумніватись; навіть Смоляк з Управління держбезпеки трошки вірив цим вигадкам, а то б не випустив Модеста; аж дивно, якими легковірними бувають люди.

Модестова провокація була сфабрикована так грубо, що й сліпий навпомацки міг би це розпізнати, а поручник Смоляк відпускає Модеста під слово честі офіцера.

Модест іде і, ясна річ, не вертається, ані з Бартеком, якого воскресив, ані сам; Смоляк уникає розмови про це, є, каже, важливіші справи, бандити лякають підпалами, скільки їх буде під час виборів, скільки ще людей загине… Смоляк уникає розмови, а в Кароля немає духу сказати йому, що Модест теж бандит, і тепер на одного ватажка паліїв було б менше, якби Смоляк виявив більшу пильність і далекоглядність; випустити такого птаха за місяць до виборів — це вже навіть не помилка, помилитись може кожен, але це гірше, ніж помилка, це порушення партійного обов’язку, що вимагає бути пильним і нещадним до ворога, особливо такого, який не гребує наклепом, шантажем, обпльовує полеглих; проте Кароль не сказав цього Смоляку і не скаже, не хоче нагадувати йому, дорікати; треба дбати про безпеку мітингів, зборів, охороняти різні об’єкти, а людей обмаль, вони перевтомлені, недосипляють, Кароль це дуже добре знає; знає й те, що коли він поїде на периферію, хлопці Смоляка — молокососи, як Чеслав, і трохи старші — будуть на своїх місцях, забезпечать порядок на кожних зборах, кожному заході, вдаватимуть, що нітрохи не втомились, хоч потім падатимуть з ніг і навстоячки спатимуть на морозі; справді, зараз не час докоряти, картати, виявляти недовір’я до Смоляка, який теж спить і їсть стоячи. За вікном зима, біліє сніг, і темрява не така густа, зелений прапор у вікні адвоката вгамувався, очі сльозяться, холод від ніг повзе все вище, Кароль не думає про це, він звик до холоду так само, як до своїх думок про Модеста; Бартек не вернеться, мертві не вертаються, це тільки бганки зеленого прапора скидаються на людське обличчя, дуже невиразне обличчя людини, що мусить мовчати, це обличчя Бартека, загиблого в глибокій ярузі і живого в Модестових брехнях; Модест — самозваний родич, гадюка, як казав Бартек, Модест — майор, що дав драла з армії і пристав до легальної опозиції, Модест — паскуда. Магдо, не бійся Модеста, не бійся Бартека, мертві не вертаються, йде боротьба не на життя, а на смерть, ворог не гребує ніякими засобами, ладен використати навіть мерців, Магдо, не треба боятись Бартека, але не слід і відбирати в мами надію…

Задзвонив телефон, вартовий зірвався на ноги, машинально вхопив автомат, виставив уперед, шапка в нього злетіла з голови і глухо плюхнула на підлогу.

— Ну, що таке?

— Є зв’язок з Познанню, товаришу. — В хрипкому голосі бринить радість. — З ким з’єднати, товаришу?

— Не треба.

— То чого ж ви так домагались?

— Алло, дайте сто сімнадцять, місцевий. Магда? Це ти? Я не розбудив тебе? Нічого особливого. Чеслав ще не вернувся, вони не вернулись, боюсь за нього, але мамі нічого не кажи, ні, не кажи. На добраніч. Я ще почекаю. Чеслава. Їх усіх. На добраніч. Спи спокійно.

2

Мати плакала довго й невтішно, ніби скоїлось хтозна-яке лихо. А рана була не страшна, куля пройшла крізь м’язи, не пошкодивши кістки, Чеслав навіть не скривився, коли хірург копирсався блискучою залізячкою в рані.

— Могло бути гірше, мамо, — втішав він, усміхаючись, — могло бути куди гірше.

Але мати не хотіла слухати, обіруч стискала голову, сумно, з лагідним докором примовляла:

— Самі лізете туди, де найгірше. Спершу Бартек, нехай йому земля буде пером, коли хтось поховав його; спершу Бартек, мало йому було одного разу, то знов на смерть пішов. І тобі буде мало, і ти достукаєшся, обидва ви достукаєтесь, і ти, і Кароль, зостанусь я сиротою, така моя доля… Ти ж не залишишся в лікарні?

— Залишиться, — сказав лікар, — може бути зараження.

— А може, дозволите йому піти додому? — просила мати. — Пане доктор, може, дозволите, день і ніч буду коло нього, телефон у нас є.

— Ні, — відповів лікар, — ніяк не можна. Ви ж не дитина.

Знітилась, попрямувала до дверей, але вернулась, підійшла до узголів’я, хвилинку постояла мовчки, потім простягла руку, повільно, майже крадькома, ніби сором — лячись, провела долонею по синовій чуприні, по лобі, по щоках, ще гладеньких, хлоп’ячих.

— Дитинко, дитинко… — шепотіла, і сльози тремтіли на її зів’ялім виду, збігали по зморшках, мов краплі дощу по корі дерева, і Кароль не міг дивитись на це, на поблажливу міну Чеслава, що в такий спосіб приховував своє розчулення, на обличчя матері, в якому було стільки страху та безпорадності.

— Ходім, мамо, — сказав він, — адже з ним тут нічого не станеться.

— Та тут ні, — згодилась мати, ще раз жадібно торкнулася пучками синового чола, і вони вийшли.

— Могло бути гірше, — втішав Кароль.

— Буде. Ще буде.

— Не крякайте, мамо.

— Буде гірше. І з тобою теж. Хто лізе, куди не просять…

— На світ народитись теж нікого не просять. А тих, хто на печі сидить, також смерть не минає.

— Знаю, знаю. Я нічого й не кажу, все одно не послухаєте мене, мабуть, це не пусте діло, коли вас до нього так тягне. То я вже й не кажу — покинь це, покиньте це, все одно не послухаєте. Але серце мені болить. У тебе теж будуть діти, хоч і не ти їх родитимеш.

— Прийду ночувати додому, — сказав Кароль примирливо, — хоч раз не будете самі.

— І на обід прийдеш? — зраділа мати.

— І на обід.

— От і добре. — Вона дріботіла поряд, ніби не поспіваючи за ним. Кароль притишив ходу і взяв її під руку, довелося трохи нагнутись, така вона була маленька, а він пам’ятав матір ще показною жінкою. — Це добре, — говорила вона, — Магда наварить картопляних галушок, вже навчилася їх готувати, у них в Малопольщі не знають цієї страви, пам’ятаєш, але вона вже навчилася. Магда хороша жінка, дуже тебе любить і страшенно за тебе непокоїться. Це добре, що переночуєш, ти повинен відпочити, очі он зробились червоні, мов у того кроля, не сердься, це я ненароком так сказала, людина — не кріль, але очі в тебе червоні, завжди червоні, ти ж вічно недосипляєш, не сердься, синку.

— Я не серджусь, мамо. Справді, мені треба відпочити.

— Так, так. Треба відпочити. І Чесеві теж. Тепер він одпочине, відіспиться в лікарні, лихо не без добра, з рукою, мабуть, нічого страшного, правда, синку? І треба ж, щоб саме його поцілили, саме його; ніколи вас нема вдома, як колись Бартека, так тепер вас обох, а Чесьо ще дитина, хати не держитесь, я сама-самісінька, нема до кого слова мовити, Магда хороша жінка, дуже хороша, але ж це не дочка…

— Ще ж є Ксавера, Петер.

— Цей п’яничка — славний хлопець, за Бартеком-небіжчиком пішов би в огонь і в воду… — Мати говорила швидко, чимдалі швидше, ніби хотіла наговоритися наперед, ніби не вірила, що Кароль залишиться вдома по обіді й на ніч; задзвонить телефон, і син скаже: «Так, так, зараз іду», а вона знов зостанеться сама. Пригрівало сонце, сніг зверху розтавав, на бруку стояли сірі калюжі.

— Аби дотягти до весни, — сказав Кароль. — Ох, коли б уже весна.

— А що буде весною? Зміниться щось?

— Все буде вже позаду. І вибори, і все.

Мати на хвилинку замислилась, потім спитала:

— Ти боїшся цих виборів?

— Ні, не те що боюся. Тільки…

— Що тільки?

Кароль не знав, що відповісти, раптом відчув страшну втому, сонце сліпило й розморювало, відбирало силу.

— Важко буде, — зітхнув він.

— Всюди так?

— Як де. В нашому воєводстві загалом спокійно, тільки тут, саме тут…

— Тебе хотіли перевести на захід, — нагадала мати, — там спокійніше? Там не так важко?

Він не відповів. Десь на західній окраїні воєводства, в Гожові, Свебодзіні, Зельоній Гурі, в містах і повітах, відомих йому тільки з назв, теж, мабуть, було важко.

Але, напевно, не було там стількох блисків, рисів і модестів, напевно, менше стріляли, менше було пожеж і похоронів. Чи шкодував він, що не поїхав до якогось там Свебодзіна, — на це важко було відповісти самому собі.

Кароль не шкодував, не картав себе, хоч часом здавалося, що там може бути цікавіше, ніж тут, у Кольську, яке географічно належало до Великої Польщі, а економічно — якщо можна робити такий поділ, — було зв’язане з колишнім Царством Польським. Ні, він не шкодував, але часом його огортала якась туга, якесь оманливе почуття, що там можна гори перевернути, адже там майже все робиться заново, а це куди більш вдячне діло, ніж латати старі дірки. Чи не податись після виборів на захід? Він не звірив матері цієї думки, цієї неясної мрії; за хвилину вона здалась йому сміховинною дитячою вигадкою, втомлена людина завжди подумки шукає собі якогось пристановища, а Кароль дуже втомився; сонце все пригрівало, пальто ставало дедалі важчим, сорочка прилипла до спини.

— Шкода, що я віддав машину нашому старості, був би підвіз вас, мамо.

— Е, я люблю пішки ходити.

Магда не чекала Кароля в цю пору, зраділа, підставила бліду щоку для поцілунку.

— Ти, мабуть, голодний? А що з Чеславом?

— Пусте, нічого страшного. А це що за звір?

Під столом стояв наїжений і розлючений, а може, просто переляканий рябий кіт з кумедною трикутною плямою на носі.

— Пані Ксавера принесла, каже, що його звуть Філіп, на це ім’я озивається, а на інші — ні.

— Філіп — людське ім’я, а не котяче, — сказала мати.

— Ще тільки котів тут бракувало, — скипів Кароль.

— Нехай буде, коли вже принесла, — лагідно заспокоювала Магда, — кіт у хаті не завадить.

Але Каролю було не до котів, він пішов у другу, маленьку, кімнатку з завішеним вікном, де спала мати, ліг, не скидаючи черевиків, на стару канапу і, перше ніж Магда встигла зготувати картопляні галушки та підливу, заснув мертвим сном і не чув деренчання телефону, а Магда брехала в трубку, що його немає вдома. Спав він, мабуть, дуже довго, бо коли прокинувся, було вже зовсім темно, якась вага налягла на живіт, з хвилину він не ворушився, не розуміючи, що воно таке, потім намацав рукою щось пухнате — то був Філіп, який згорнувся клубком, теплий і округлий.

— Стережеш мене, — розчулився Кароль і здригнувся від холоду, — тобі тепло, котяро, в твоєму кожушку. — З котом на руках він вийшов у другу кімнату. — Не дзвонили мені, Магдо? Як ся маєш, Петере?

— Не дзвонили, — збрехала Магда, але потім схаменулась: «Завтра дізнається, буде гніватись». — Був дзвінок, — вона опустила очі, — та пожаліла тебе, навіть обідати не розбудила, ну, я й сказала, що немає вдома. Погано зробила?

— З комітету дзвонили?

— Від старости.

— Чого їм треба було? — пробурмотів собі під ніс Кароль. — Ну й відіспався ж я — за всі часи.

— Нічого, якось дадуть собі раду. А тепер попоїж.

Заглянула Ксавера.

— Смачного, — сказала вона, — вибачте, мабуть, перешкодила вам. Я тільки до пана Петера.

— Громадянин Петер Волошин, старший сержант, до ваших послуг, — випнув груди Петер.

— Для Петера в мене є доручення, — сказав Кароль з ледь помітним роздратуванням, і Ксавера подріботіла до дверей, белькочучи перепрошення й ласкаво кличучи кота:

— Киць, киць, Філіпоньку!

— Ти міг би бути з нею ввічливіший, — лагідно сказала мати, — вона хороша. І зовсім самотня.

— Яке доручення, начальнику? — Петер зрадів.

— Випий чарку і йди спати. Сьогодні вартувати не треба, я буду вдома.

— Добре, можу піти, — скривився Петер, — можу й піти.

— Ти якийсь сердитий, сталося щось? — запитала стурбовано Магда.

Кароль не відповів, він дивився в вікно — за скуленими від морозу садками вигинався дугою міст через Варту; Кароль любив дивитись на нього, особливо смерком або вночі, тоді міст виразно виступав з пітьми, освітлений низкою ліхтарів, схожих на великі перлини; це було давно, до війни, а тепер на мосту було темно, тільки чітка чорна риса видніла на воді, скутій матовою кригою при березі й лискучій на середині річки.

— Все видивляєшся, видно, тягне туди. Один раз обійдуться без тебе, ти ж сам казав: незамінних людей нема.

— А таки правда, — притакнула мати.

— Звісно, обійдуться. Мені треба відпочити. Перед завтрашнім днем.

— А що в тебе завтра, синку?

— Та нічого особливого, як звичайно. Але треба відпочити.

— Лягай спати, від сну найбільш сили прибуває.

— Не хочеться мені спати, мамо.

— Мабуть, я вам заважаю.

— Ні, мамо, що ви.

Вона позирала то на Кароля, то на Магду, не вміючи приховати, що рада бачити їх укупі.

— На добраніч, діти.

Не скрипнули пружини старої канапи, мати роздяглася й лягла дуже тихо, а може, й зовсім не лягала, може, не спала, була ще з ними, тільки відгороджена стіною й дверима; це якось бентежило Кароля, він ходив навшпиньках, говорив півшепотом, потім приліг поруч Магди, яка намагалась побороти сонноту. Губи в неї були пошерхлі, шорсткі, груди пашіли вогнем.

— В тебе гарячка?

— Ні, я здорова, Каролю, просто в такому стані з жінками всяке буває.

— Але гарячка — це не нормально.

— В мене немає гарячки, тобі здалося, Каролю.

— Ти сонна.

— Трошки. Але спати не хочу. Ми так мало з тобою розмовляємо.

— То порозмовляймо.

— Знаєш, — вона говорила неквапно, з паузами, ніби трохи соромлячись, — я все частіше думаю про те, що коли б вас не виселили звідси туди, до нас, ми з тобою ніколи б не зустрілись, і я б тебе зовсім не знала, можеш собі це уявити?

— Можу.

— Напевно, я б жила там, у Вільковицях, ходила б на Совину гору по горіхи, пам’ятаєш, скільки їх там було, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, Магдо.

— Я добре пам’ятаю. І часто мені сниться та гора, за нею завжди сідало сонце, через ту гору день у нас був коротший, коротший з кінця, а не спочатку, сонце заходило раніш, пам’ятаєш? Мабуть, не пам’ятаєш, ти ж був там на вигнанні.

— Нудьгуєш?

Магда не відповіла.

— Не подобається тобі тут, у Кольську?

— Ой подобається, Каролю, річка гарна, в нас не було такої річки, у нас тільки вузький потічок, з тичкою перестрибнеш, мені тут подобається, але дуже добре пам’ятаю наше село й часто бачу вві сні, і костьол наш мені сниться, як я йду до першого причастя в білій сукенці, зі свічкою.

— До шлюбу ти теж ішла в білій сукні.

— Еге ж, Каролю, і з твоїми чудовими трояндами, вони ще лежать у шафі, вже зовсім сухі, але… — вона урвала мову, ніби боячись сказати зайве.

— Що — але?

— Нічого, нічого. Тільки після весілля я ще ні разу не танцювала, ми взагалі більш не танцювали, чи ти коли-небудь думаєш про це?

— Так, Магдо.

— Мені здається, що я вже стара, старша за Ксаверу.

Він не відповів.

— Вона бавиться з котом. Як маленька. А мені не хочеться бавитися з котом, мені здається, що тут — зал для чекання.

— Зал для чекання? Що ти говориш? — перепитав Кароль і подумав: «Вона чекає Бартека; неймовірно, щоб вона чекала Бартека, тільки мати може чекати повернення вбитого». Вія машинально гладив її по лобі, поки вона не відсунулась від його руки.

— Ти не слухаєш мене, Каролю, думаєш про щось інше.

— Завтра я їду в Ступольну, — сказав він і зразу пожалкував, не слід було їй говорити, що саме в Ступольну, так звану столицю лісової республіки Блиска, в якого навіть в армії були свої люди, і спочатку це не вкладалося Каролю в голові; він пам’ятав, як судили одного з найнебезпечніших «блискарів», посіпак президента Блиска, так величав себе Блиск — «президент лісової республіки»; засідання військового трибуналу відбувалося в кінотеатрі, колишньому шинку — завтра там буде передвиборний мітинг демократичного блоку, — підсудний тримався зухвало й самовпевнено, неначе зовсім не дорожив своїм життям, що мало урватись через кілька годин за вироком військового трибуналу; взвод, якому належало виконати вирок, вже був напоготові; «блискар» мав двадцять два роки, він справляв враження розумного хлопця і, напевно, не належав до тих, хто не здатний усвідомити небезпеку і всю цінність життя; тоді Кароля вразила сміливість цього юнака, до кінця переконаного в справедливості тієї справи, якій він служив під рукою Блиска; Кароль ладен був співчувати йому, поважати його мужність, справжню мужність, яку скеровано в хибному напрямку. «Такі люди повинні бути на нашому боці, — думав тоді Кароль. — Обман наймужніших людей, зіштовхування їх на шлях кривавої опозиції — ще один злочин вітчизняної реакції». Так думав Кароль в той час, коли хлопець, високо піднісши голову, став перед взводом. Було дуже тихо, і слова військового прокурора, що оголошував вирок, звучали на диво ваговито, та коли пролунала команда: «Взвод, огонь!», солдати завели між собою балачки, мов на привалі, і Кароль не йняв віри очам, спостерігаючи цю сцену; мужній смертник одним скоком опинивсь на огорожі, і тоді ляснув одинокий, негучний постріл — то був постріл з прокурорового пістолета; прокурор, схожий на канцеляриста, який випадково начепив відзнаки майора, один не розгубився, довів, що в нього сталеві нерви і блискавична реакція; але особливо соромно було Каролю за того, що висів на огорожі, а точніше, за своє уявлення про нього, за те, що вважав його героєм, який не похитнувся перед лицем неминучої смерті; герой був просто пройдисвіт, певний за своїх дружків зі стрілецького взводу; то була шахрайська мужність, і розчарування Кароля перейшло в презирство. «Нічого собі, — думав він, — розчаровуватись у ворогові». На щастя, прокурор іншими очима дивився на «блискаря», вистрелив вчасно і влучно, руки в нього тремтіли вже потім, у машині, руки в нього тремтіли й пітніли, він витирав їх об коліна, похмуро мовчав, але Кароль знав його думки, майор, напевно, думав про солдатів із того взводу, які після команди завели балачки, мов на привалі, майор мусив про них думати, це його обов’язок, дуже добре, що в цій грі ролі поділені.

— В Ступольну, — сказала Магда, і це було навіть не питання, а протест, зведений до межі упокорення.

— Там тепер спокійно, — сказав Кароль. — Блиска немає на світі.

— Спокійно. А Чеслав?

— То було не в Ступольні.

— Ага, — мовила вона, примирившись.

— Спи, Магдо, ти стомилась, а я виспався вдень.

— Буду спати.

Він прислухався до її рівного дихання з ніжністю й заразом з почуттям полегкості, присутність дружини заважала думати, її настороженість і тривога сковувала думки, затьмарювала їх ясність; тільки коли вона засинала, поринала в забуття, він звільнявся від цієї роздвоєності мислення; вона спала спокійно, тихо, і хоч Кароль не бачив її обличчя, але зблизька вгадував обриси, зачаток її усмішки, усмішка крізь сон — найщиріша, найбезпосередніша; напевно, Магда в цім сні мандрує по Совиній горі, шукаючи лісових горіхів, або по дорозі до костьолу, що в червні засипана тополиним пухом, а в січні, тепер, наїжджена полозками саней; вона втекла з цього залу для чекання в сон — ось звідки ця усмішка, майже непомітна; втім, усмішка не конче повинна бути помітною, взагалі добрі почуття можуть бути непомітними й невловними, добрі почуття і добрі думки, так само, як добрий сон, де минуле має перевагу над нинішнім днем, де час не владен; добрий сон вже прийшов до Магди, а його, Кароля, обминув; не треба було спати вдень з приблудним котом на животі, безсонної ночі добрі спомини рідіють, лихі думки згущаються, тут час всевладний; Бартек не рожевощокий пустун у гімназичній формі з блакитними кантами, обличчя Бартека зліплене з гіпсу, абияк, це не обличчя, це меморіальна дошка, прикріплена до стіни будинку, на дошці риси в нього гострі, як у смертельно втомленої людини; чи можна ототожнювати меморіальну дошку з обличчям убитої людини, молодого офіцера, заслуженого партизана, який помер, але повинен жити в пам’яті; фотографія в материній кімнатці гладенька й блискуча, тільки з боків наповзають жовті плями; дошка на стіні будинку сіра й шорстка, навіть за самим задумом своїм вона невдала; обличчя Бартека, справжнє його обличчя, десь між фотографією, з якої мати здмухує порох, ніжно, хукаючи на грубе скло, і цією меморіальною дошкою, якій віддає честь п’яний Петер; треба виспатись перед завтрашнім днем, у Ступольні не можна бути невиспаним, роздвоєним, коли мозок працює на сповільнених обертах, а права рука плутається з лівою — давня, забута звичка лівші нагадує про себе в хвилини глибокої втоми; видзвонюють сани на дорозі до костьолу, який так добре пам’ятає Магда, ні, скоріш це телефон дзвенить, несміло, тихенько й неритмічно, мов бубонець на хомуті. Кароль потягся до трубки, обережно, щоб не збудити Магду.

— Даремно, секретарю, шнур перерізано.

Кароль швидко сунув руку під подушку.

— Даремно, секретарю, не встигнете, я вистрелю перший, на всякий постріл, ваш чи мій, сюди з’явиться той, кому слід, я не сам прийшов, я не відвідую подружніх спалень сам-один.

— Погасіть ліхтарик, не будіть дружину, вона вагітна.

З хвилину він не бачив нічого, тільки вирували вогняні цятки в примружених очах. Кароль намагався уявити собі непроханого гостя, його постать, вираз обличчя. «Аби тільки вона не прокинулась», — думав він.

— Я не збираюсь турбувати пані Магду, — говорив той приглушеним, ніби замогильним голосом, — наречену полковника Бартека, але покладіть пукавку, секретарю, не будемо ж ми розмовляти, наставивши один на одного дула, мов гангстери. «Як ви відчинили віконниці?» — це питання лише промайнуло в голові Кароля, навіщо йому знати, як відчиняють зачинені віконниці?

— Вас прислав Модест?

— Я не хлопчик на побігеньках, секретарю, я прийшов на доручення полковника Бартека, колись вашого брата…

— Знов ця мерзота! Дайте мертвому спокій!

— Вас введено в оману.

Кинутись, вибити револьвер з рук і — за горло.

Душити, поки очі вилізуть з орбіт. У сірій сутіні непроханий гість має плюгавий вигляд, хирляк. Або жбурнути йому в морду подушку, душити, душити, поки баньки не вилізуть. У щодалі рідшій сутіні візитер маліє, він старий, років п’ятдесят чи й більше, дряблі м’язи, крихкі кістки. Або стрибнути за шафу, він вистрелить у стіну і дістане по довбешці табуреткою, старий здохляк з твердими халявами, граф-ротмістр, не вибереться з-під табуретки.

— Я не сам, секретарю.

— Чого вам треба?

— Полковник Бартек, колись ваш брат, має два бажання.

«…душити, душити, поки баньки не вилізуть, поки не накладе в штани, гнида з твердими халявами, свиня, паскудна свиня, облиш Бартека, дай моєму братові спокій…»

— Ви помиляєтесь…

— Час покаже, хто з нас помилявся. Говоріть, я слухаю.

— По-перше, відмініть завтрашній мітинг у Ступольні…

— І замість нього відбудеться мітинг легальної опозиції, так, ротмістре, так, графе?

— Помиляєтесь, ротмістром я був ще у вашому віці.

По-друге, зніміть із цього будинку неоковирний надгробок, бо, по-перше, полковник Бартек не помер, а, по-друге, він полковник, а не капітан, як говорить напис на цьому неоковирному родинному червоному надгробку, полковник не бажає…

— Чого?

— Щоб ви далі провадили діяльність у ППР і використовували його заслуги та славу для більшовицької пропаганди.

«…душити, душити, поки вийде з нього мерзенний дух; Бартеку, брате, ці гади роблять з тебе пострах; навіщо я відіслав Петера, навіщо?..»

— Помиляєтесь, від вас не вимагається відповіді, заяви на письмі, ви маєте час до завтра, якщо не хочете, щоб ваш завтрашній вояж у Ступольну став останнім…

— Це ви помиляєтесь, ви… ви… ет, байдуже, як вас звати, ви помиляєтесь. Скажіть Модестові…

— Я вам не слуга. Подумайте, як слід подумайте, ми даємо вам можливість зберегти життя, заради полковника, він вам довіряє, досі довіряє, що мене дуже дивує, я б не довіряв тому, хто здатний підступно відняти жінку…

«…нічого собі, розчаровуватись у ворогові; якби рука була на метр довша, притиснув би цю морду до стіни; аби тільки Магда не прокинулась, спи, солодко спи, мандруй по Совиній горі…»

Непроханий гість вистрибнув у вікно і зробив це так вправно, ніби скочив на коня. Кароль з пістолетом у руках кинувся за ним, Магда припала до чоловіка.

— Не ходи туди.

— Ти не спиш?

— Я все чула, але зовсім не боялась.

Кароля охопив пекучий сором, немов раптом його оголили до останньої думки й почуття.

— Що з тобою, Каролю?

— Бачиш, я ж не міг інакше, він вистрелив би в тебе, їх було багато…

— Нащо ти виправдуєшся, Каролю, я дивувалась, що ти можеш так з ним говорити, навіть голос не затремтів…

— Магдо…

— Що, Каролю?

— Ти ж не віриш у ці брехні про Бартека?..

— Ні, — відповіла вона тихо, через силу, — ні, ні, Каролю, що ти! Мертві не вертаються. Правда? — І повторила: — Мертві не вертаються. Ніколи.

Він дивився їй в очі, але бачив обличчя Бартека, те, що на фотографії, і те, що на меморіальній дошці, та ще призабуте обличчя хлопця-партизана з офіцерськими нашивками, яке не збереглося ніде, крім пам’яті.

— А якби…

— Ні, ні, — поквапно перепинила Магда, — нема, не може бути ніяких «якби».

Коли б її спитати, чи боїться вона Бартека, чи кохає його, вона не змогла б відповісти. Тому він не питав.

Її тонкі руки з довгими пальцями, вкриті голубуватими жилками, які, здавалося, пульсували в прискореному темпі, лежали на його плечах, лобом вона сперлась йому на груди й неначе хиталась, гойдалася в такт власному диханню; він узяв її на руки, переніс у постіль, тепер вона лежала навзнак, втупивши очі в стелю, мовчки, він хотів заговорити до неї, але не смів торкатись її думок, які, напевно, були зранені, болючі, надірвані внутрішньою боротьбою; з тривогою і страхом вона говорила про зал для чекання, а це означало, що вона тут самотня й чужа; коли-небудь вона скаже, без сумніву, скаже, може, й зараз, за хвилину: «Нащо я сюди приїхала? — і матиме рацію; вона заплющила очі й сказала:

— Добре, що мама не прокинулась, правда, Каролю?

3

Хмари стелились низько, було вітряно й холодно, раз у раз починав порошити ріденький, дрібний сніг, потім спинявся десь на півдорозі, хуртовина не квапилась; сонлива, похмура погода пригальмовує думки, людина внутрішньо дрябліє, і їй не хочеться поспішати, взагалі неохота рухатись — так казав Смоляк, який сам себе називав чортовим іпохондриком; тепер він вголос міркував, чи Каролю обов’язково треба їхати в Ступольну, коли дружина нездужає, а Чеслав у лікарні, адже ніде категорично не сказано, що Кароль неодмінно мусить бути присутнім на всіх заходах; Смоляк одразу здогадався, що Каролю поставили новий ультиматум, не припускав тільки, що цього разу замість аркуша паперу з наклепами та погрозами прибув живий емісар лісової республіки; з великим інтересом вислухав Смоляк розповідь Кароля про нічні відвідини й висловив свою думку: по-перше, Кароль не повинен гратися з вогнем, відсилати Петера, лишати незачиненими віконниці, відмовлятись від охорони, по-друге, в Ступольну йому їхати не обов’язково, ніде категорично не сказано… Кароль не зміг додуматись, щб криється за цією доброю порадою і, образившись, спалахнув: бракувало тільки послухати пересторог, раз поступитись, тільки один раз — тоді їм не буде впину, почнуть шантажувати безоглядно; Смоляк випустив Модеста, на слово честі випустив, а тепер радить Каролю стерегтись; Смоляк, чортів іпохондрик, мабуть, гадає, що в упертих чутках про Бартека є трохи правди, може, підозрює і його, Кароля.

— Ах ти! — Кароль гатить кулаком об стіл. — Що це тобі влізло в голову?

— Не галасуй, Каролю, чуєш? Не галасуй. Я подумав: як неохота, то й не їдь, не буде пуття, коли людина не має охоти; якби ти захворів або тебе поранили, а не Чеслава, то що, думаєш, мітинг у Ступольні не відбувся б?

— То інша річ.

— Знаю, знаю. В тебе є самолюбство і так далі. Це добре, я зовсім не втручаюсь, не сварися зі мною. Побалакаєм, мені з тобою треба поговорити, ось вернемося й побалакаєм, тільки ти на мене не сердься.

Лише по дорозі в Ступольну Кароль дійшов висновку, що в цьому попередженні про майбутню розмову може критися щось важливе й зловісне, якась несподіванка, тепер час багатий на несподіванки, і одна гірша за другу; то ранять Чеслава, то Ксавера тягне додому кота, вночі з’являється бандит з начищеними до блиску халявами і ставить умови, а Магда підслуховує; негода таїться в закутках неба, а Смоляк підкочується з капітулянтськими порадами; в усьому цьому немає нічого дивного, коли кожну подію, кожну проблему брати окремо, але разом виходить якийсь клубок, запаморочливий коловорот, і важко позбутись враження, ніби за хвилину щось трапиться, навіть не обов’язково якась подія, може, просто згадається щось забуте, і потім виявиться, що це має дуже важливе, вирішальне значення. Смоляк міг би не гратися в піжмурки, міг би сказати прямо, не манівцями, але Смоляк любить створювати атмосферу таємничості, він усе робить у цій атмосфері; власне, хто такий Смоляк, поручник Смоляк, начальник повітового Управління державної безпеки, нежонатий, приїжджий, політпрацівник І армії, чортів іпохондрик оце і все, що він про себе розказав, ходяча недовірливість, уособлення пильності; Кароль тепер теж повинен подвоїти свою пильність, тільки зовсім не уявляє, відносно чого і в якому розумінні, вперто шукає в пам’яті те, що міг забути і що може виявитись дуже важливим, шукає до болю в голові, та даремно; нарешті зостається лише одна думка, його гасло й заклинання: аби тільки провести вибори, після виборів реакціонери притихнуть, підібгають хвоста, присмирніють; цікаво тільки, що Смоляк зробить з Модестом, де його шукатиме і як, — Смоляк, уособлення пильності, а такого птаха випустив на слово честі, надто він шляхетний, цей Смоляк; мчить зараз він вантажною машиною в Ступольну, нічний гість назвав це вояжем, останнім для Кароля; йолоп, мабуть, справді вірив, що Кароля можна залякати, Кароль уже встиг звикнути до погроз та вироків, коли б усе це позбирати, вийшла б чимала колекція; а втім, Смоляк старанно колекціонує всі ці листи з того світу, їх багато, але невідомо, яку з цих погроз буде здійснено, Кароль звик, давно звик, він не стане довго розмірковувати над змістом цих листів, але цього разу листа не було, тільки слова, усна заява, в нічного гостя нахабна й однозначна, у Смоляка — загадкова, повна знаків запитання; дорога здається неймовірно довгою, неначе хтось пересунув Ступольну на карті.

Нарешті сипонув густий сніг, з кінотеатру не видно протилежного краю майдану, зараз порожнього, мов уночі, зал набитий людьми, балкон аж тріщить, хоч би не обвалився, коли б хтось підпиляв стовпи, хтось із людей покійного «президента» Блиска, це був би досить дотепний спосіб зірвати мітинг; в перші хвилини Кароль допускав навіть таку можливість і довше, ніж слід було, приглядався до балкона; йому здалося, що в натовпі майнуло знайоме обличчя, вихилилося з-за чиєїсь спини і зникло; Кароль дивився на те місце, чекаючи, що це обличчя вигулькне знову, але воно більш не показувалось; тепер він уже знав, що це не добрий знайомий, не забутий приятель чи давній випадковий супутник, з яким приємно зустрітись, ця невпізнана фізіономія належала людині, яка хотіла будь-що сховатись від його погляду, мусила від нього ховатись, і Кароль напружив пам’ять, намагаючись розпізнати це обличчя, але нічого не вийшло, треба було стримати тремтіння рук на оббитій кумачем трибуні; коли почув власний голос, що відлунював під високим склепінням, він був уже зовсім спокійний; Кароль говорив короткими фразами, підкреслюючи сказане скупими жестами правої руки, то стискаючи її в кулак, то виставляючи вказівний палець; Кароль був добрий промовець, недарма Смоляк поздоровляв його після кожного виступу, і він любив промовляти, сором признатись, але в далекім дитинстві він мріяв стати ксьондзом і проказувати зворушливі проповіді, під час яких жінки плакатимуть, стоячи навколішках; тепер, у кінозалі в Ступольні, не ставив собі за мету зворушити до сліз, але потроху розпалився, як природжений оратор, модулював голосом і з задоволенням помітив, що люди слухають дедалі уважніше, він перестав позирати на балкон, забув, що той може обвалитись; коли дійшов до зрадницької ролі реакційного підпілля і, ніби шукаючи контрасту до змісту слова «підпілля», звів погляд, на балконі знов майнуло ніби знайоме обличчя, але Кароль не урвав мови, тільки знизив голос і вперся ліктями в червону трибуну; тоді гримнув постріл, одночасно з гуркотом Кароль почув, як у нього за спиною обсипається тиньк. «Це він, — раптом сяйнуло йому, — нічний ротмістр». Кароль відскочив за дерев’яну колону, але вдруге той не вистрелив, а біля виходу зчинився крик, штовханина, люди наввипередки кинулись тікати, і Кароль закричав, скільки було сили:

— Люди! Громадяни! Не бійтесь! Не робіть паніки!

Але ніхто його не слухав, поблизу промайнуло спітніле обличчя Смоляка, Кароль гукнув йому:

— Балкон, замкніть балкон!

Смоляк не розумів, запевняв, що стріляли з партеру, хотів зачинити двері й випускати по одному. «В місті нікого нема, — казав він, — це самотній хижак», але Кароль уперся: «Ні, кажу тобі, тільки балкон, зараз пересвідчишся», — і Смоляк згодився, вихід з партеру відчинили. Ступольняни висипали на засніжений майдан і розбігались хто куди, декотрі, переважно молодь, з цікавості лишались, збивалися купками. На балконі сум’яття, тупотня, тепер цей примітивний дерев’яний балкон справ ді от-от обвалиться; перше ніж устигли перевірити документи в першої п’ятірки людей, через балюстраду легко перемахнув худорлявий чоловік; Кароль, не вагаючись, кинувся за ним, але втікач щасливо приземлився, обминувши завали перевернутих стільців, і був уже в дверях.

Кароль запам’ятав його одяг: темно-синя тісна куртка, широкі коричневі штани; збігши зі сходів, крутих, мов драбина, не чуючи лютих окриків Смоляка, який, видно, не зразу второпав, що сталося, втікач замішався в найближчий гурт цікавих, котрі, побачивши Кароля з пістолетом у руді, швидко розступались, даючи йому дорогу, але за втікачем ніхто не гнався, ніхто не послухався волання Кароля: «Громадяни, це бандит, держіть його!», втікач мчав через майдан з неймовірною швидкістю, наче був спринтером і змагався за олімпійські лаври, ще хвилина — і він зникне за рогом, Кароль спинився, гукнув:

— Стій! Стій! Стрілятиму!

І вистрелив, примружившись і закусивши губу, втікач спіткнувся, впав, Кароль уже був біля нього, позаду чув тупіт — то люди Смоляка, рукою подав їм знак: «Стоп, спокійно»; втікач спробував підвестись, але тільки перевернувся горілиць і вп’явся очима в Кароля, він не був такий старий, як здалося вночі, і скидався скоріш на ченця, ніж на ротмістра, мав сухе, аскетичне обличчя й великий борлак, що ритмічно здригався; Кароль сплюнув на сніг, він шукав у собі того нічного гніву, коли не міг дотягнутись до цього обличчя, тоді грізного й ненависного, а тепер майже гротескового, немов причепленого до пульсуючого борлака; вхопити за цей борлак, душити, душити, поки не повилазять балухи, поки не напустить у штани, гад з твердими халявами, але зараз він уже не в чоботях, устиг перезутись.

— То хто ж помилився? — сказав Кароль, схиляючись над утікачем. — Хто помилився, не довелось довго з’ясовувати. Тепер поговоримо, докладно поговоримо, так?

— Чорта лисого, — сказав Смоляк, — не поговорите, він уже дав дуба, здорово ти йому вліпив. Хто він такий?

Каролю потемніло в очах, він спльовував на сніг, який починав рожевіти від крові вбитого; рожева плямка на снігу — та й край, всьому кінець, цей негідник все-таки зумів утекти, вислизнув, нічого вже не скаже, не признається, що підло оббрехав Бартека, нічого не вияснить, все залишиться так, як було.

— Хто він такий? — допитувався Смоляк.

— Це той нічний парламентер, — через силу сказав Кароль. — Шкода, що я поклав його одним пострілом.

— І так би він нічого не сказав, не журись.

— А мітинг таки зірвали.

— Не останній. Не журися.

Убитий не мав при собі нічого, крім револьвера, з якого так кепсько вистрелив, влучивши не в голову секретаря повітового комітету, а в стіну; тепер з’ясувалось, чому він не відстрілювався на майдані: заклинило барабан.

— Сумніваюсь, чи вдасться нам встановити особу, — пробурмотів Смоляк. — А ти часом не помилився?

— Ні, мій любий, не помилився.

Смоляк опитував людей на майдані, тих, найбільш цікавих, що залишились до кінця, але ніхто не знав убитого. Відшукали кількох чоловік, які були на балконі, вони йшли у відділ міліції неохоче, сповнені недовіри, насуплені: «Що, заложниками будемо, як за німців?» Бгали в руках шапки, втупившись у землю: не бачили, як стріляв, нікому не дивились на руки, дивились на секретаря, він гарно говорив і правду казав, цей диверсант, безперечно, якийсь зайда, нетутешній, всі були такої думки, і Кароля зовсім не дивувала ця одностайність: люди хотіли триматись якнайдалі від таких справ, від допитів, судових процесів, від міліції; якщо навіть хтось і бачив десь того типа, якщо й звернув на нього увагу під час мітингу, все одно вважав за краще тримати язика за зубами, не лізти на рожен, так вже велося тут, у столиці «президента» Блиска, люди були цікаві, але й обережні, залякані й терплячі, вибори вважали мало не за кару божу, за лихо, яке треба перебути, не сварячися з жодною з воюючих сторін, до урн вони підуть для того, щоб їх не запідозрили в бойкоті, пасивному опорі, голосуватимуть навмання, вирішуючи в останній момент, який бюлетень опустити — щодо цього Кароль не мав ілюзій, палії Блиска робили своє діло, і за цих умов очікувальна позиція, ставка на те, щоб переждати, не виявляючи надмірної активності, здавалась ознакою розважливості й мудрості; нехай спершу встановиться спокій, нехай нарешті буде спокій і порядок — так думали й говорили змучені війною люди; Кароля часом дратувала ця одвічна селянська обережність, тоді Смоляк заспокоював його: «Аби тільки не перешкоджали, вони й не зогледяться, як побудують соціалізм». Побудують! Наче це халупа з порожнистої цегли й черепиці.

— Заберемо вбитого, — сказав Смоляк, — може, хто-небудь із тих, що сидять у нас, пригадає його.

Кароль був певен, що ніхто не пригадає, запеклі бандити ніколи нічого не пам’ятають, втрата пам’яті — їхня остання зброя, своєрідна зброя, яка їм самим не дуже-то помагає, зате утруднює роботу органам державної безпеки; але не став заперечувати, не мав охоти до пустих балачок та здогадів; таки зірвали мітинг у Ступольпі, нічний гість таки додержав слова, наскільки міг, з тією тільки різницею, що цей вояж став останнім для нього, а не для Кароля, як погрожував той, — різниця дуже істотна, і Кароль повинен радіти, тріумфувати, проте він не почував ані найменшого задоволення, той постріл з нагана був не такий вже й невлучний, Кароль це добре знав; він зайде в лікарню до Чеслава, скаже: «В мене стріляли, але схибили», і Чеслав зрадіє. «Тобі щастить», — скаже він. «Я поклав цього мазія», — похвалиться Кароль, і Чеслав поздоровлятиме, але під кінець спитає, як пройшов мітинг у столиці «президента» Блиска, то, може, краще не ходити в лікарню, мати щодня його відвідує, досить з нього. Магді Кароль теж нічого не скаже, вона подумає бозна-що, а їй потрібен спокій, цілковитий спокій, вона повинна народити сина, здорового й міцного, щоб він був схожий — на кого? — на Кароля, отже, й на Бартека; знов Бартек, доки ним лякатимуть, може, до самого кінця, завжди; нема чого дивуватись, що люди прагнуть спокою, кожен прагне спокою для своєї Магди, для свого сина, що незабаром народиться, всі мають право на спокій. Всі, окрім таких, як Смоляк, як Чеслав, як він сам…

— Чого ти задумався? — питає Смоляк.

— Бабські химери. Чисто бабські, мріється мені внучок і пенсія. — Кароль протирає скло в кабіні, вдивляється в лавину снігу, яка мчить назад, на вибоях щось стукає об дно кузова, напевно, голова вбитого, Кароль тупає ногами, не так від холоду, як для того, щоб заглушити оте гупання голови об дошки, позіхає, очі в нього сльозяться.

— Ти хотів зі мною поговорити?

— Може, іншим разом. На сьогодні з тебе, мабуть, доволі.

— А про що?

— Про ставку віч-на-віч. Один тип видає себе за твого брата, його приставлено з Познані, затримано із зброєю в руках, у нього шрам під ключицею, великий шрам, у твого брата Бартека, так його звали, теж був такий…

Кароль не впізнає Смоляка, це убитий встав, підсів до Кароля, ворушить борлаком, він не хлопець на побігеньках, а представник полковника Бартека, полковник має два бажання, Смоляк надто легко помінявся з ним місцем і роллю, Смоляк, чортів іпохондрик; Кароль відвертається від нього, від цього двоїстого обличчя, так часом у кіно одне обличчя накладається на друге, в кіно або уві сні; Кароль довго протирає скло, лавина снігу мчить назад, на вибоях щось глухо гупає об дно кузова.

— Чого ж ти зразу не сказав?

— Не горить, замки в нас міцні.

— Ти віриш цій бридні?

— Не вірю. Але я не знав твого брата.

Не обов’язково знати Бартека, щоб не вірити в його воскресіння, в газеті була фотографія, та сама, яка стоїть під дзеркалом на материній тумбочці; Смоляк уже був тут, коли у «Волі люду» з’явився цей знімок — чоловік у параднім мундирі — не схожий на бандита, схопленого із зброєю в руках, не може бути схожий; Смоляк ніколи нічому не вірить до кінця, завжди припускає можливість позірної правдоподібності; зараз він жує сигарету і мружить очі, сірі, мов спопеліла земля, свердлить цими очима, бо йому всюди ввижається таємниця; Кароль дужче тупає ногами, щоб заглушити Смолякові слова: «Я не знав твого брата», він певен, цілком певен, що той, хто домагається ставки віч-на-віч, не Бартек, але одного не може зрозуміти — навіщо вони влаштовують цю безглузду комедію; як виглядає цей фальшивий брат, як поводитиметься, він же одразу здемаскує себе, Кароль не обізветься перший, але, може, той його звідкись знає, взагалі неможливо уявити собі цю ставку віч-на-віч, це буде невеселий фарс, блазенство; ні, Кароля не лякає ставка віч-на-віч, йому нічого боятись, він почуває тільки огиду, що немовби обліплює всі його думки й почуття, огиду, яку він стріпне з себе за хвилину; у Смоляка немає ніякісінької фантазії, він усе сприймає надто прямолінійно і буквально, йому навіть невтямки, що, кажучи: «Я не знав твого брата», він уже бере під сумнів добре ім’я Бартека; не треба казати про це ні Магді, ні матері…

— Чого задумався? — Смоляк не любить надто довго мовчати.

— Про брата думаю, про Бартека, того, справжнього, що лежить у могилі, і цього типа, з яким ви цяцькаєтесь; навіть цікаво було б глянути на нового брата, яким ти мене наділив.

— Не я, Каролю, — Смоляк не помітив іронії або вдає, що не помітив, — не хотілося б мені вигадувати для тебе братів.

В управлінні Смоляк одразу якось розм’як, розслабився, став повільним, дуже довго довелось чекати, поки привели фальшивого брата; Каролю хотілось показати, що він не просто спокійний, а байдужий, ба навіть знуджений, він пробував позіхати, але не міг відірвати погляду від дверей; коли за ними затупотіли кроки і двері на розхитаних завісах задвигтіли, ніби самі хотіли завчасу відчинитись, Кароль уп’явся пальцями в бильця крісла, в роті раптом пересохло, він одчував на собі погляд Смоляка, але все ще не мав сили відірватись від двигтючих дверей; нарешті вони розчахнулись, і поріг переступив у супроводі автоматника чоловік з обличчям, геть укритим синіми цятками, та маленькими сльозавими очицями, які щулились від світла.

— Він прикидається майже сліпим, — сказав Смоляк.

— Каролю, брате, — заскиглив арештований, — рятуй, подивися, що вони зі мною зробили!

— Я не знаю тебе.

— Рідного брата зрікся, Каролю, змилуйся, — і арештований упав навколішки й захлипав, але то був нездарний плач, навіть найгірший актор при потребі плакав би краще.

— Це якийсь псих, — сказав Кароль невідомо до кого й відчув себе так, наче його по шию занурили в смердючу калюжу, повну кінських п’явок та всякої хробачні; він раптом зрозумів, що немає ніяких доказів, що цей тип не є його братом; може, покликати Чеслава, матір, Магду, інших жителів Кольська, які знали Бартека, ніхто цій казочці не повірить; але ця пика з маленькими очицями Каролю ніби по знаку, тільки темно-сині цятки збивають з пантелику; Смоляк мовчить, не поспішає нічого з’ясовувати, він ніколи не любив довго мовчати, а тепер, бач, мовчить, його тішить ця атмосфера таємничості, загадковості; але ніякої загадки тут нема, Смоляк зараз пересвідчиться в цьому.

— Встань, дурню, — різко крикнув Кароль, і арештований підвівся, все ще хлипаючи.

— Твоє прізвище?

— Таке саме, як і твоє.

— Твоє прізвище… зараз скажу… Сфа… Сфа… ага, Сворновський.

Самозванець не зміг приховати розгублення, Кароль ляснув у долоні.

— Йому треба спустити штани, — сказав він.

— Це німці заглядали євреям у штани, — протестував арештований, — хіба я в гестапо?

— Заткни пельку, дурню, заткни пельку, Сворновський; треба спустити йому штани, в нього татуювання на сідниці — миша, що тікає в діру, у відхідник.

Конвоїр, насилу стримуючи сміх, запитливо дивився на Смоляка, арештований бубонів:

— Так вас цікавить моє гузно, так цікавить?

Смоляк кивнув у відповідь на запитливий погляд солдата, той повернув затриманого лицем до стіни, шарпнув непідперезані штани, і тоді Смоляк зайшовся таким реготом, що йому аж дух перехопило:

— Що за вигадка — малювати мишу на гузні! Вивести!

Лжебрат секретаря зник за дверима. Каролю дуже кортіло плюнути йому вслід, дратував і цей недоречний регіт Смоляка; він кинув шапку на підвіконня, лоб у нього спітнів.

— Ну, ось тобі й ставка віч-на-віч.

Смоляк хотів закурити, але сірник погас, бо він усе ще сміявся, пирскаючи й віддихуючись.

— Мені зовсім не до сміху.

— Це ж чому?

— Тому, що все це мені не подобається. Потрібна була миша на гузні в цього дурня, щоб ви повірили, ти і твоє начальство в Познані, що в мене немає брата в банді.

— Ставка віч-на-віч — не моя ідея.

— Не міг розпитати? Є ж люди, що знали Бартека.

— Ач який розумний. Я повинен був за твоєю спиною випитувати, чи один з бандитів, бува, не брат секретаря повітового комітету?

Кароль не знав, що сказати.

— А ти звідки його знаєш?

— Звідки? Вперше бачу його.

— Ну то ти справжній Шерлок Холмс.

— У нас дома є така фотографія: група харцерів[38], серед них — Бартек, а поряд нього цей Сворновський, десь у гімназичному таборі. Бартек розповідав мені про цю мишу, і я запам’ятав фізіономію Сворновського, як не запам’ятати типа з мишею на заду?

— Так, так, — муркнув Смоляк, який вже крутив ручку телефону, викликаючи Познань, потім доповідав про Ступольну; він постарається встановити особу терориста, але на це надії мало, а той, що назвався Новаком, не Новак, а Сворновський; Кароль Новак тут, можна з ним поговорити…

Поздоровлення. Кароль проковтнув їх через силу.

Пощастило вам у Ступольні. Добре мені щастя — зірваний мітинг. Зате підпілля скомпрометоване. Новак — вправний стрілець. Не треба йому нагадувати, що він убив людину, зблизька, з тридцяти кроків; може, в цій похвалі була якась іронія, осуд, стріляти — обов’язок інших. Які настрої? Настрої добрі. Всім набрид безлад, люди хочуть жити спокійно. Це треба використати, підтримка народної влади означає підтримку спокою. Люди дедалі краще це розуміють.

Кароль відмовився від запропонованої машини, пішов додому пішки і звернув до лікарні. Все це сталося так швидко! Він не міг покласти бандита у власній хаті, то поклав його другого дня у Ступольні. Стріляючи, згадав військового прокурора, який виконав вирок замість солдатів із збунтованого взводу. Так треба, інакше не можна. Але було б краще, якби цього невідомого вколошкав хтось інший. Чужий. Або Чеслав, приміром. Чеслав уже спить, тільки в родильному відділі світиться. В червні сюди прийде Магда, щоб народити сина. Сина секретаря повітового комітету, вправного стрільця. Кущі жасмину за залізною огорожею лікарні тепер білі від снігу, для Магди вони будуть білі від цвіту. І розливатимуть пахощі любі, як співається в одному танго. Танго для Магди, жасминове танго. Після весілля ми не танцювали. В Ступольні теж був танець. Тільки невідомо, як його назвати. Люди прагнуть спокою. Щоб народжувати й танцювати. І не зогледяться, як побудують соціалізм. Для Смоляка соціалізм — це будівля з порожнистої цегли та черепиці. Добре мати таку спрощену уяву.

В адвокатському вікні зелений прапор, фальсифікований символ. Людина не може обійтися без символів. Іноді, вмираючи, людина сама стає символом. Як Бартек у масштабах Кольська. Як Варинський[39] — у масштабах всієї революції. Революцію не роблять у білих рукавичках. Ленін. Комунізм — це влада Рад плюс електрифікація всієї країни. Увесь народ голосує за «3». «За трійку», як каже Чеслав. За соціалізм. Голосує за сотню-дві кроків од убогої центральної площі. Взимку замети, весною і восени — калюжі, влітку — пилюка. «Пане секретар, а за соціалізму Кольсько зроблять справжнім містом? Я не чорний реакціонер, я просто питаю». Сміх. Нестримний регіт. Сміється той, хто сміється останній.

З хвіртки виходить Петер, махає порожнім рукавом, не дочекався сьогодні Кароля, може, щось сталося. Але Кароль сховається в тіні, пережде, нема охоти балакати з Петером, бо перше питання буде про Ступольну. Небо вияснюється, проглядають зорі, коли стоїш, дивишся здебільшого на небо, коли йдеш, — дивишся під ноги. Тільки Петер ходить по пам’яті, мов кіт.

— Їсти будеш? — питає Магда ніжно й тихо, питає з надією, їй хочеться, щоб він попоїв, щоб не був удома, наче чужий, з обов’язку.

— Я не голодний, перекусив у їдальні.

Кароль нишпорить у шухлядах стола, дістає сигарети.

— Знов палиш. Ти ж кинув палити.

— Не борони йому, Магдо, — озивається мати. — Знаєш, Каролю, завтра Чеслав вертається додому на поправку.

Ксавера — біля дверей, з котом на руках, «ну й гладючий став котяра, нарешті Ксавері є з ким спати». Але вийти не поспішає.

— Я втомився, — кидає Кароль з явним натяком.

— На добраніч, — каже Ксавера й виходить якомога повільніше.

Ще десять хвилин, ще чверть години. Мати стоїть біля груби, згорнувши руки на грудях, і дивиться на Кароля, стежить за кожним його рухом, вона рада, що Кароль повернувся, рада, що Чеслав прийде додому на поправку, їй хочеться висловити цю свою радість, Кароль розуміє це, але не знає, що їй сказати, він стомився, від сигарети паморочиться голова, його опановує приємна знемога, заціпеніння, дуже хотілося б розповісти матері щось таке, щоб її сьогоднішня радість стала ще повнішою, але Ступольна не годиться, Сворновський не годиться, Сворновський з мишею на сідниці.

— Чого ти смієшся, Каролю?

— Пригадалась кумедна історія. — Кароль трохи збентежився, на щастя, Магда не допитується, її не дуже цікавлять кумедні спогади; за десять хвилин, за чверть години мати піде до себе, понесе свою радість за Чеслава Бартеку, що стоїть за склом, неодмінно треба умовити її, щоб улітку поїхала куди-небудь, у Закопане або до моря.

— Мамо, ви б хотіли влітку відпочити? На морі, скажімо.

— Сама?

— Я візьму відпустку, — сказав Кароль, а мати зітхнула із сумнівом.

— Я вже нікуди не поїду.

Минули ці десять хвилин чи чверть години, Магда в халаті підійшла до вікна, зачинила віконниці, перевірила, чи защіпка добре держить.

— Не бійся, він більш не прийде.

Вона не відповіла.

— Ти б убила його, якби могла? Коли він був тут, коли плював мені у вічі?

— Звичайно. Господи, вбила б, не вагаючись.

— Я вже вбив його.

Вона дивилась недовірливо, потім знеможено сіла на ліжко.

— Що ти кажеш?

— Він у мене не влучив, а я в нього влучив. Та це випадок.

— У тебе стріляли?

— Не треба про це. Шкода, що сказав тобі.

Магда довго мовчала, мабуть, повернулась до свого залу для чекання, де він був тільки випадковим супутником, який розповідає про себе далеко не все. Мовчала, аж поки заснула, чи, може, тільки вдавала, що спить, він не міг розібрати.

— Спиш? — запитав пошепки, вона не ворухнулась; надворі зарипіли кроки, Магда не сполохалась, виходить, справді спала; легкий стук у двері, Кароль обережно встав, вийшов у сіни і тільки тут засвітив світло.

— Хто там?

— Свій.

Цей голос ударив його, мов камінь, він більш не питав, не хотів ще раз почути цей голос. Тремтячими пальцями відсунув засув і сахнувся, ніби хотів тікати; в освітленому прямокутнику стояв чоловік у довгім некритім кожусі й лижній шапочці, з кудлатого коміра виринуло обличчя, заросле рудою, багато тижнів не голеною щетиною, в очах хворобливий блиск — недуга, страх чи, може, божевілля. «Все-таки, — подумав Кароль, — все-таки…»

— Ну, — мовив Бартек, — ну?

Але порога не переступив, стояв, мов привид, вигаданий Модестом, а не жива людина.

— Заходь, — сказав Кароль і погасив світло.

4

Сонце навалилось на обличчя, на очі, крізь стулені повіки в мозок просочувалась розжарена лава. Він спробував перевернутися долілиць, щоб вицідити з-під повік цей жар, але не зміг, тільки трохи підібгав ноги, тіло було нерухоме, немов приліплене до землі, болю він не почував ніде, крім голови, налитої сонячною лавою, губи, набряклі, ніби накачані якимсь густим газом, злиплись і заважали дихати, по заструпілім обличчі й просвічених сонцем повіках лазили мухи чи якісь інші комахи, він не міг від них обігнатись. «Невже в мене немає рук? — думав він. — Я б помер, коли б позбувся обох рук».

Та не міг згадати, що було перед тим, як збудився від цього жару, який розтоплював мозок. «Може, я в пеклі?» — подумав він і злякався, бо цьому ніколи не буде кінця, ніколи, вічні муки, аби тільки мати не дізналась, бо не матиме спокою до смерті; в заструпіле лице несміло війнув холодок, і стало темніше, тоді він зважився розплющити очі; над ним було небо, воно якось чудно стояло сторч, соковита хмара кидала на землю майже матеріальну тінь, і він зрозумів, що ніяке це не пекло. «Мене не вбили, це дивно, вони ж добивають усіх поранених, може, подумали, що я мертвий, або мусили тікати, тільки ж хто міг їх переслідувати? Якби з цієї хмари линув дощ, дрібний дощик, хоч трошки дощу, може, вдалося б розімкнути набряклі губи». Але хмара зріділа й поблідла, потім відсунулась на край неба, сонце знов навалилось на обличчя, й повітря застигло, задеренчало, мов тріснута шибка, час зупинився. «Не доживу до вечора, — подумав він байдуже, — хіба що Петер прийде, саме Петер, більш ніхто не прийде сюди, тільки Петер, коли й він не лежить десь поблизу лицем до сонця». Ось знов насунулась благодатна хмара, пухка й розложиста. Тепер Бартек виразно розгледів берег глибокого яру, порослий квітучим вересом; Магда любить верес, любить цей ніжний колір, в неї є сукня, неначе зіткана з квітучого вересу, що дуже личить Магді, це вона сидить там, нагорі, в цій вересовій сукні, розкинувши поділ, тільки лице її в затінку, вона ховається від нього, затаїлась, жартуючи, не знає, що він на порозі двох світів, що вже був у пеклі, що не доживе до вечора; якби знала, зійшла б сюди, відігнала мухи, які вже обсіли його, наче мерця; тепер треба пошукати руки, вдалося, ось права, є, тільки дуже болить у плечі, а ліва, що з лівою?

Неймовірно, щоб зовсім не було лівої руки, а проте її ніде нема. Хмари купчаться над яром, небо опускається нижче, і нарешті рідкі важкі краплі б’ють по землі, по лобі, обмивають заструпіле обличчя. Бартек повертає голову, підставляє під дощ то одну, то другу щоку, а дощ все рясніший, боляче шмагає по набряклих губах, вода просочується в рот і виливається з кутиків губ, бо Бартек не може її ковтнути; «Магда вимокне від такої зливи», — ця думка ясна, виразна. «Сентиментальний тюхтій», я завжди був сентиментальний, так казав ще Сворновський, шибайголова з мишею на гузні; сентиментальний — це ніби трохи недотепа, тільки Кароль не сентиментальний, в нього таке енергійне обличчя — хто це сказав? Хтось сказав саме так; тепер перед ним обличчя Кароля з затаєним гнівом у бистрих, блискучих голубих очах, сиві скроні на двадцять п’ятому році життя; це обличчя не сентиментальне. Каролю сентиментальність не властива, зараз Бартек відзначає це без найменшого жалю, без тіні заздрості, яка псує відносини, заздрість завжди псує відносини, як потяг до жінок псує партизана, як горілка псує дисциплінованого солдата. Капітане Новак, ви як недосолений капусняк, ніби й добра страва, а їсти гидко, додому йому кортить, навоювався, бачте, пацифіст з минулим лісового отамана; тільки не отамана, громадянине майор, як побачу майора-моралізатора, з душі верне, всі розумні слова Модеста і всі його боягузливі вчинки стоять мені кісткою в горлі, аж ригати хочеться, шановний майоре; ти п’яний, Новак; «капітане Новак» треба казати, або «капітане Бартек»; протверезися спочатку, Новак; я вже не протвережуся, не протвережуся під цим дощем, ніколи не протвережуся, п’янісінький стану перед господом богом або зіб’юся з дороги й потраплю в пекло, я вже був у пеклі; чого тобі, Петере, чого тобі, тепер уже нічим не зарадиш, не торсай мене, Петере, останню руку відірвеш, болить, болить; власне, це вже ніч, майже ніч, вночі я вмру, не винесеш мене з цієї прірви, нащо ти причепив цю дідівську бороду, думаєш, не впізнаю тебе, покинь, болить…

Він почув тільки «бо…», тільки цей уривок слова прорвався крізь стиснуте судомою горло, і Бартек сторчголов шугнув у пітьму, певний, цілком певний, що назавжди, на віки вічні, і прийняв це майже з радістю; довго він був певен, що канув у вічність, дуже довго, бо коли його вуха знов набули болючої здатності чути, подумав, що це вже, мабуть, половина вічності; не так і погано в цьому світі, який живі називають «той світ», тут зовсім непогано, можна навіть поворушити лівою рукою, якої не було, її відірвала смерть, ця відірвана рука не болить, блимає підсліпуватий вогник, то не небесне сяйво, о ні, вогник чадить, а поруч стоїть Петер, зі своєю приробленою бородою…

— Петер?

— Що ти, голубе, який я Петер, мене зроду Матусом кличуть.

— А в мене обидві руки?

— Обидві, тільки одна негодяща, але я гангрину накормив хлібом та павутинням.

— Що ти верзеш, чоловіче?

— Я вже не чоловік, я гієна, а кажу до діла, приклав я тобі до рани хліба з павутинням, він витягає гангрину, трупну отруту, от ти й обізвався. Петер отой, він хто такий?

— Нема вже Петера. Звалило там, у вересі.

— Багатьох там звалили. І багатьох рішили.

— Давно я в цій землянці?

— Календаря я не маю, костьол у Мураї спалили, не дзвонить, як на мене, то виходить п’ятий день, а може, й шостий, я думав, ти з голоду сконаєш.

— Але в мене лівої руки не було, — не вгавав Бартек, — коли трохи очумавсь, я шукав її й не знайшов.

— Може, затерпла, ти ж лежав на ній.

— Хай йому чорт, що ж воно буде?

— Горлорізи сюди не прийдуть.

— Не прийдуть?

— Вони мене бояться. В мені біс сидить.

Знову вернувся страх. Він божевільний, єдиний чоловік на цьому-тому світі і той несповна розуму, понурий дивак та ще й дуже говіркий, звісно, тут нема з ким говорити.

— Ти пустельник?

— Я гієна.

— Що це значить?

— Ходжу по кладовищах, свіжих кладовищах, де поб’ються, навбивають одні одних, перше ніж друге військо прийде ховати, я ходжу серед трупів, кожному зазираю в лице, як голова с, дивлюсь, може, котрий ще живий, може, мій син живий…

— Твого сина вбили?

— Вбили. Ходжу, може, котрий ще живий, але живого нема ні одного, вони всіх добивають, а тебе не побачили, значиться, бог над тобою змилувався.

— Давно вбили сина?

— Цього недавно. А другого трохи раніш. Тебе встрелили, та не добили, над тобою бог змилувався, а наді мною ні, в мені біс сидить.

Знов страх, мороз поза спиною йде, спина якась ніби чужа, неначе зсохлася, треба перепинити це його ідіотське базікання, конче треба.

— А чому його вбили?

— Другого чому вбили, чи що?

— Еге.

— За третього, котрого вбили ще раніше.

— А четвертого? — спитав Бартек, дивуючись із своєї злості й водночас соромлячись її, але його злякала думка, що, може, в Матуса, цього пустельника-гієни, вбили цілу дюжину синів, і його, Бартека, він виніс із пекла, з кладовища, як сам казав, тільки для того, щоб замучити тепер балачками про дванадцятьох убитих синів. Але Матус зіщулився, замкнувся в собі, в миготливому світлі каганця риси його стали виразнішими, гострішими, обличчя втратило всі ознаки справжнього чи тільки уявного божевілля.

— Четвертого я не мав, — сказав він таким тоном, ніби виголошував собі найтяжчий з усіх можливих присудів.

— Це добре, — відітхнув Бартек, — а то б його теж убили.

— Ач який ти, чого б це його мали вбивати, як уже вбили трьох?

— Не вбили б четвертого?

— Ні, — відказав Матус з безмежною переконаністю й твердістю.

— Чому?

— Ну, сам не знаю, чому. — Помовчав, похитуючи кустратою, мов копиця, головою, потім шепнув: — Малий був би. Він був би ще замалий, щоб його вбивати. «Немає замалих для горлорізів, серед людей таких нема, а от, наприклад, кролі…» Але цього Бартек уголос не сказав, йому хотілося простягти ліву руку, що не боліла, зробити якийсь жест, покласти її на плече Матусові, потиснути йому руку; але що можна виразити рукою, надто лівою, та ще в такому місці і в такий час? «Не будь сентиментальним, пацифісте з партизанським минулим».

Раптом ніби стало темніше, і потім у Бартека зародилась підозра, що йому потемніло в очах.

— Пити хочеться.

— В мене є зілля, добре зілля, випий.

Рот і горло опекло, наче самогоном, але Бартек пив жадібно, поки Матус не сказав:

— Годі, ти б краще попоїв.

— Посплю трохи.

— Заснеш голодний, то й не збудишся, навіки заснеш, ти ж п’ять днів уже не їв і кров’ю зійшов; у мене є юшка, юшка з птиці, як для дитини, не з голуба, де тут візьмеш голуба, з вороняти, для тебе зварив, зараз нагрію…

Але Бартек не слухав, точніше, слухав, не чуючи; юшка з вороняти — це як у кошмарному сні; Матус кудись виходив, кроки його було чути довго і все поблизу; так Петер крутився навколо землянки, довго і сторожко, то було дуже давно і прекрасно, Петер не нишпорив по свіжих бойовищах, не шукав живих серед убитих, а вбитих серед живих; може, цей Матус за хвилину принесе на руках, на плечах, притягне, мов нерухому колоду, який-небудь новий трофей в людській подобі, солдата або офіцера, що вже був у пеклі, на тому світі, звідки Матус витяг і його за ноги чи за полу мундира, ні, Матус найперше торсає за руки; дрож десь усередині, ніби пропасниця, треба краще вкритись; Бартек намацав лівою рукою потріпану ковдру, а може, шинелю, спробував підтягти до підборіддя, та даремно, ця лахманина збоку привалена чимсь важким, мабуть, пеньком, що правив і за стіл, і за стілець, потім обмацав ще праву руку, прив’язану ганчірками до грудей та ключиці, під ганчір’ям щось м’яке, якась пухлина, а може, ті Матусові ліки — павутиння з хлібом чи хліб з павутинням, якесь безглуздя, треба його розпитати, щось у цьому є, особливо в павутинні, хліб і павутиння — якийсь символ; знов соннота, так тепер буде весь час: сон, повний видінь, з веремією чудернацьких думок та спогадів, і короткі раптові пробудження, коли пам’ять перестає химерувати і працює, як добре вишколений розвідник; хліб і павутиння — десь це вже було, але де? Хтось про це казав, хтось уже задурював голову цим символом, може, Сворновський, він був трохи пришелепуватий; ні, то в Вільковицях біля Совиної гори, на вигнанні, хтось говорив про це; мовляв, за давніх часів до ран прикладали жований хліб з павутинням; Бартека трохи здивував власний сміх, який тут звучав чудно, недоречно, і він перестав сміятися зі свого відкриття, похвалив подумки Матуса, котрий не такий уже дурний, може, й зовсім не божевільний; потім чвалом примчав на маленькому і вмиленому конику Петер, щоб сповістити пораненого, що вже прийшли росіяни; довго Петер стояв і дивився кудись мимо обличчя Бартека — то вже був сон.

Він ніколи не прокидався від пострілів; на фронті, було, як засне — можна об його голову розбивати артилерійські снаряди, запевняв Петер, на фронті кожен проміняв би їжу на сон, але ніхто не був уві сні такий глухий, як капітан Новак; тут, у печері Матуса, стрілянина була ледве чутна, одначе Бартек збудився.

— Слухай, ніби стріляють?

— Стріляють.

— Далеко?

— На Мураї.

— Я думав, ближче.

— Яром докочується.

— Там наші.

Матус мовчав, ніби чимось збентежений, каганець не світив на своєму звичайному місці, з круглого лазу несміло просочувалось денне світло, в цій хисткій сутіні постать Матуса набувала химерних обрисів, здавалась нереальною.

— Може б, пішов туди. Пошукав наших.

— Це далеко, ще й як.

Надія згасла, Бартек почував себе, мов потопаючий на морі, якого обминає рятівний корабель; він ясно зрозумів: якщо Матус і вибереться на Мурай, то тільки після бою, шукати живих серед убитих і вбитих серед живих.

— Я голодний, — промовив він скоріше сам до себе, ніж до Матуса, якого тепер ладен був зненавидіти.

— Це добре, дуже добре.

Бартек їв помалу, довго, нарешті Матус сказав:

— Годі. А то зашкодить.

— Живіт у мене здоровий, — спробував заперечити Бартек.

— Не можна відразу багато.

Бартек неохоче скорився, знову умить заснув, і далі вже так і пішло: він прокидався, їв, пив і поринав у сон.

Коли Матус міняв йому пов’язку, не почував болю, із цікавістю розглядав розквецяну рану, що була зовсім поряд з першим шрамом, лісовим шрамом річної давності. «Добрий стрілець завжди влучає в одне й те ж саме місце, — подумав з гірким гумором. — Скільки ще разів сюди поцілять? Циганка ворожила: «Будеш двічі вмирати», ці два рази вже були, виходить, край; циганка була п’яна, хлопці напоїли, коли дощі вигнали їх з лісу в село, напоїли її, привели до Бартека: «Вона так добре ворожить…»

— Ти не вставай, — казав Матус, коли Бартек, остаточно загубивши лік дням, пробував свої сили, — не вставай завчасу, а то смерть вернеться.

Тому він пробував сили, як Матус кудись виходив.

Коли вперше виповз із печери, день був похмурий, проте Бартек почував себе, мов сліпець, що раптом прозрів і не може знести світла — в очах мерехтіли великі червоні кола; він ухопився за стовп, що колись був молодою березою, може, її зрізало снарядом, а може, Матус спиляв її для якихось своїх потреб, які важко вгадати, треба буде його спитати про це; Бартек стояв, обнявши цей пеньок лівою рукою, і дивився на світ, що складався з обпаленого літньою спекою лісу з невеличкою галявиною на першому плані й неосяжного неба; ліс опускався вниз, небо здіймалося вгору, можна було перевернути всю цю картину, і нічого б не змінилося; тут застав його Матус і видимо розсердився, а ще більше засмутився, і Бартек зрозумів, що цей самітник боїться знов лишитись наодинці, коли він набереться сили й піде звідси.

— Ти міг би піти зі мною. Повинен зі мною піти.

Матус замислився: чи боровся із спокусою покинути печеру й вернутись до людей, чи, може, тільки добирав слова, щоб сказати про своє рішення.

— Я нікуди не можу йти.

Якось іншим разом:

— Ти повинен піти зі мною, Матусе, може, знайдеш десь своїх синів, котрогось із них.

— А ти знайдеш смерть.

— Смерть нікого не мине.

— До горлорізів потрапиш.

— Потраплю до своїх.

Кілька разів Бартек рішався і в останню хвилину відмовлявся від свого наміру: «Матус правду каже, далеко не зайду, ще кволий». Нарешті настав той день, схожий на неділю чи яке свято, повівав лагідний, живлющий вітерець, на галявинці стояла молода сарна, довго дивилась на пеньок берези перед печерою, потім неквапно подалась у хащі; маленькі хмарки лежали на небі, мов святкові скатерки на великім столі, джерельце біля печери ніби притихло, і сірі камінці у воді стали видніші.

— Я коли-небудь сюди повернусь.

— А навіщо?

Матус мав рацію, Матус не був ані причинний, ані божевільний, заросле лице його було прекрасне, Бартек знав, що запам’ятає це обличчя краще, ніж багато інших облич, щоб понести його в своїм серці. «Не будь сентиментальним, не будь сентиментальним, не будь…»

Він ішов стежкою, що навскіс збігала вниз по схилу, серед глибокої тиші власні кроки здавались йому надто гучними, добре вишколений розвідник, а тим більше командир спецбатальйону повинен ходити тихше; врешті йому причулося, що це не тільки луна, а хтось крадеться за ним; він обернувся — кроків за десять стояв Матус, високий, причаєний, в усій його постаті було щось хиже і водночас сумне; вони стояли так один проти одного, і Бартек знав, що перший не рушить з місця, нарешті Матус перехрестився, повернув назад і повагом почвалав під гору.

5

Чеслав чекав довідки про виписку з лікарні, довідка була вже підготовлена, але хтось ще мав підписати її; він не знав до ладу, чий підпис потрібен, і через те не міг прискорити справу; канцеляристка в білому халаті сказала, що такий поважний пацієнт не може залишити лікарню без оформлення за всіма правилами, і Чеслав не розібрав, чи в словах «поважний пацієнт» крилася якась іронія, чи то було просто кокетство; він махнув кистю, що вільно лежала на перев’язі, і став чекати; а щоб згаяти час, розглядав своє відображення у віконній шибці; йому здавалося, що біла перев’язь, яка підтримує руку, робить його мужнішим; він високий і стрункий, обличчя ясне, майже наївне, світлий чуб над високим чолом, сірі очі дивляться ніби здивовано; в душі він радів, що схожий на Бартека, а не на Кароля, брюнета з передчасною сивиною. Нарешті Чеслав вийшов з лікарні, залишивши позаду неприємний запах ліків та дезинфекції, і зрозумів, що, власне, поспішати йому нікуди; він ступав по трохи підталому снігу, який прикривав вибої небрукованої вулиці, люди шанобливо віталися з ним, навіть незнайомі.

— Здоров! — Хтось плеснув його ззаду по плечу; відколи Чеслав пустив дотеп про голосування «за трійку», товариші з комітету ЗВМ прозвали його Вчителем, потім він перейшов з комітету в управління Смоляка, в охорону, але прізвисько «Вчитель» за ним лишилося, і це його навіть трохи тішило. — Що, Вчителю, на побувку з лікарні?

— Назовсім.

Товариш із комітету упрів, видно, кудись поспішав.

— Щось трапилося? — спитав Чеслав.

— Вікно в нас вибили серед білого дня. А до каменя прив’язаний папірець з адресою.

— То ти з цим біжиш до Смоляка?

— Ні, до скляра. Не можна, щоб ця діра страху наганяла.

Чеслав у лікарні знудився і залюбки поговорив би, але за тим уже й слід захолов. Проходячи повз Управління державної безпеки, вирішив зайти туди: не сподівався, що застане Смоляка, але показатись годилося.

Проте Смоляк був на місці, він кричав у телефонну трубку:

— Що? Мосціско? А хіба в гміні[40] нікого нема? Як, як ваше прізвище? Але ж там поряд відділення міліції! — З хвилину стукав по важелю, потім сказав чи то сам до себе, чи то до Чеслава: — Зв’язок перервався, сідай.

— Доповідаю про вибуття із списку хворих.

— А лапа на перев’язі. Що чути?

— В лікарні — в убиральнях та в умивальні — зелені листівки ПСЛ. Агітують.

— Персонал?

— Думаю, що хворі.

— Ти певен? Зрештою, це всього тільки агітація в нужнику!

— Я б не ставився легковажно до цього.

Знов задзвонив телефон, Смолякові, видно, вже терпець урвався, він розпалився, з хвилину кричав те ж саме про гміну, про відділення міліції, що зовсім поряд, потім із серцем кинув трубку, ляснув долонями об коліна:

— Біс знає, біс їх знає!

Чеслав не насмілився розпитувати, тільки дипломатично закинув:

— Знову зв’язок підводить?

— Біс їх знає. Дзвонять з Мосціска, нібито з гміни, мовляв, бандити вбивають, рятуйте, а де ж міліція, де?

Мені це не подобається, тут може бути якийсь підступ, чортзна-що, якийсь дурний жарт, третій, ні, четвертий раз дзвонять, кличуть на поміч, що ж, треба їхати, нічого не вдієш, бо коли це правда, а Смоляк не повірив…

— Я поїду з вами.

Смоляк примружив очі.

— Здурів? З такою лапою?

— Права здорова. Стріляють же правою.

— Чого ти так гарячкуєш?

— Просто цікаво, що там таке, страшенно цікаво.

— Кароль мені голову відірве. — Це вже був дозвіл.

Підталий сніг утрудняв їзду по вузькому, вимощеному ще за царя шляху до Мосціска, але шофер Смоляка вмів гнати і по такій дорозі. Чеслав не знав, хвалити його за це чи картати — якщо грузовик вріжеться в дерево або перекинеться в канаву, може бути дев’ять трупів з начальником управління включно. Але довго про це не роздумував, його цікавила мета, фінал поїздки, власне, він мав підозру, що хтось, добравшись до телефону, пожартував над Смоляком, та й не тільки над Смоляком, може, начальникові слід було б діяти інакше, спочатку перевірити, але якщо бандити справді орудують там, не можна гаяти ані хвилини; а може бути й так: виманили Смоляка з останньою жменькою людей, таких речей не роблять без певного заміру; можна погуляти собі в місті, виконуючи заповіт «президента» Блиска, поки Смоляк мчить стрімголов, повіривши чиємусь недоладному белькотанню по телефону; цікаво, що в такій ситуації зробив би Кароль? Підталий сніг розлітається бризками з-під украй стертих покришок, чвиркає за узбіччя, в поле; в’їжджаючи в село, шофер натискає на клаксон, який гуде безперестанку; під час такої їзди не можна розмовляти, не можна навіть думати логічно, треба держатись за каркас тенту, зиркаючи у віконечко над кабіною…

Перш ніж в’їхати в ліс, вони наздогнали сірий пікап.

Чеслав одразу впізнав лікарняний автомобіль, котрий використовували і в господарстві, і як карету швидкої допомоги; на вузькій, небезпечній дорозі обігнати його було важко, лікарняний шофер, мабуть, не чув сигналу Смолякової машини, не пропускав її, тому довелося зменшити швидкість, і вмить перестало густи у вухах та в голові, сірий пікап в’їхав у ліс, незабаром зник за поворотом, і майже одночасно загриміли постріли, короткі, злі черги, що в першу мить здалися якоюсь оманою слуху.

Грузовик різко загальмував, Чеслав вискочив з нього останній, солдати, а між ними Смоляк у цивільному одязі, бігли наче наввипередки, Чеслав намагався їх наздогнати, послизнувся, мало не впав, побачив пікап, що лежав боком поперек дороги. «Шофера вбили, — ця думка збіглася з тріскотінням автоматів Смолякових людей.

Чеслав побачив, як двоє з купки бандитів, що оточила пікап, чкурнули до лісу, і в розпачі пошкодував, що пишався перев’яззю, — якби руки в нього були здорові і він мав автомат, міг би скосити тих двох чи хоча б одного; решта лежала на дорозі, один з них весь час сідав і знову лягав, мов іван-покиван, але Чеслав не дивився на нього, не почув слів Смоляка: «Це була пастка для нас!» — підбіг до кабіни перевернутого пікапа й голосно вилаявся.

— Він мені ще сьогодні робив перев’язку, — пояснював чи то Смолякові, чи то шоферові, руки якого, нашпиговані уламками скла, нагадували червоне шмаття, — він мені ще сьогодні…

— Ви їхали до хворого? — спитав Смоляк.

— Ні-ні. Ні-ні, — повторював шофер, дивлячись на свої руки.

— Спокійно, спокійно, з вами нічого страшного не сталося. Куди ж ви їхали?

— По картоплю для лікарні, — шофер дивився, як один із солдатів перев’язує йому руки, — по картоплю.

— А він? — Смоляк показав на лікаря, мертве обличчя якого було біліше від переораного снігу на дорозі, а шия в кривавих клаптях.

— Завгосп захворів, — говорив шофер, не зводячи очей з бинта, що обмотував його руки, — ніби передчував, а доктор каже: виручу його — у доктора в Мосціску наречена, не жениться, бо в Кольську ніде жити, — провідаю її, каже, і ось з’їздив, ось як її провідав, ось що з нами зробили…

Чеслав слухав, відчуваючи, як щось пече йому в грудях і в горлі, як бухає в скронях кров, глянув на «івана-покивана», а той усе підводився й лягав, тільки вже в сповільненому темпі, Чеслав не бачив його обличчя й не міг уявити, яке воно, сягнув у задню кишеню, де лежав «вальтер», але Смоляк схопив його за зап’ясток.

— Що ти робиш? Нехай ще поживе.

— Такий не має права жити.

— Нехай поживе, може, щось скаже. «Іван-покиван» повернувся до них, у нього було обличчя красунчика з ярмаркової фотографії: вусики, бачки до половини вуха; він розтулив рота, прохрипів:

— Геть більшовиків! Хай живе вільна Польща! Хай живе народ! — І, лігши на сніг, простягся, мов у труні.

— Ну, ось і сказав, що знав, — мовив Чеслав, але Смоляк удав, ніби не чує.

Короткий січневий день збіг, наче його й зовсім не було, цього дня, і шаленої гонитви в засідку, призначену для Смоляка, а не для лікаря, який хотів провідати наречену й виручив завгоспа. Перед очима в Чеслава все ще стояло безкровне обличчя лікаря; ходить цей лікар по лікарні в білім халаті, з фонендоскопом на шиї, тільки лице в нього мертве, безживне, а шия в кривавих клаптях; нав’язливе видіння, котре Чеслав був неспроможний прогнати, а Смоляк не говорив нічого, вперто мовчав, може, думав про свою помилку, яка, власне, не була помилкою; коли б він не прислухався до фальшивого сигналу, бандити втекли б непокарані, та ще й, напевно, вколошкали б лікарняного шофера; чи знав щось завгосп, неймовірно, щоб цей добряга, який волочить ноги, інвалід першої світової війни, був у змові з недобитками «президента» Блиска, але Смоляк, без сумніву, зверне увагу на завгоспа, треба заговорити з начальником.

— Ось вам і пропаганда в нужнику.

Смоляк не обізвався.

— Знаєте, сьогодні, ще в лікарні, приснився мені Бартек. Він завжди мені сниться перед якимось нещастям, — брехав Чеслав, щоб спровокувати начальника на розмову, щоб перестало ввижатися мертве обличчя лікаря, — дивно, я ж не вірю в сни, але так буває.

— Я не знав його, — озвався Смоляк неохоче і, помовчавши, додав: — Скажи Каролю, ви з ним раніш побачитесь, що він мав рацію. Сворновського підіслав Модест.

— Ага, — сказав Чеслав, хотів ще спитати, чи буде потрібний при допиті «івана-покивана» на місці, але зміркував, що того спочатку відвезуть до лікарні, тільки ж хто його там лікуватиме, коли єдиний лікар ходить по лікарні з мертвим обличчям, з фонендоскопом на подірявленій кулями шиї; фельдшер лікуватиме його, сучого сина, — тут Чеслава знову порвала ненависть, що стискала горло, бухала в скронях. «Я б їх живцем палив, усіх, усіх без винятку».

6

Поручник сидів з виглядом маршала, зсуваючи окуляри на лоба з залисинами, обмацував Бартека невиразним і липким поглядом, але ховав від нього очі, роздивлявся на подертий мундир із залишками знаків розрізнення, ніби перевіряючи, чи добре лежить на ньому форма, чи вона часом не з чужого плеча; він робив знуджену міну, насправді ж був наїжений, підозріливий.

— Довго ви були, капітане, — слово «капітан» вимовляв ніби з іронією, в усякому разі, з сумнівом, — у того, як його там, Матуса, довго?

— Не у відпустці ж…

Поручник знов з хвилину совав окуляри, потім спитав:

— Ви були в спецбатальйоні? Були, — відповів сам собі, — отже, знаєте, добре знаєте, що вони, бандерівці, не залишають поранених живими, а тим паче офіцерів, знаєте, правда ж? «Чи був ти хоч годину на фронті, поручнику? Або в лісі? Ніде ти не був, нічогісінько не бачив, і бандерівців бачив тільки з-за чужої спини. Ти не знаєш, що то гнити в канаві, коли вся одежа на тобі, наче мокра пелюшка, не знаєш, що таке голод і бігунка, після того як з порожньою утробою налигаєшся холодної юшки, що таке спати навстоячки та на ходу й танцювати під мінометним вогнем, коли нема такого місця, куди б не впала міна; мабуть, ти бачив такі кадри, зняті на передовій, та чи бував у тебе, поручнику, повний рот грязюки і чи закладало тобі вуха на тиждень від канонади? В тебе повний рсіт запитань, твоє діло питати, питайло…»

— Може, чули, і такі нам трапляються, що і нашим, і вашим, — чули?

— Можу показати місце на карті.

— Яке місце?

— Де живе Матус.

— А це не занадто — шукати отого, як його там, Матуса? — Знов питає, тільки питає…

— Як хочете.

— Може, вас хто-небудь знає в корпусі?

Поручник-питайло йому, ясна річ, не вірить. Може, його обов’язок не вірити. Але в Бартека було таке почуття, ніби він тут не вперше. Колись із ним уже було щось подібне, хтось йому не вірив, а він не міг цьому зарадити. Ага, то було за лісових часів, вони збирались прорватись крізь лінію фронту, щоб вийти назустріч росіянам. Модест казав Бартекові: «Щось дуже тебе тягне на схід, це давня шляхетська традиція, може б, зачекати або на захід податись? Нащо? А щоб відвоювати п’ястівські землі, це ж записано в програмі Спілки польських патріотів[41]». Бартек дуже добре знав, що згадка про п’ястівські землі — безсоромний глум; Богун ішов на захід відомо чого, Модест підбивав відомо на що — відступати з німцями; як він міг вірити в успіх своєї місії — цього Бартек ніколи не розумів; говорив про це з політпрацівником, той побував у полоні в Богуна, твердий був чоловік, а Бартеку відповів так: «Ви з Модестом сваритесь між собою, видно, така вже у вас традиція». — «В кого це — у вас?» — «У БХ[42]», — каже Глухий — таку він мав кличку. «Я організував цей загін, я за нього й відповідаю». — «Не організував, — каже Глухий, — а забрав в аківців[43], але не бійся, ніхто на твоє командирство не зазіхає, ні Модест, ні я, тільки не хвилюйся, зелений ти ще». — «Це натяк, що прапор зелений?» — «Ні, — відповідає Глухий, — молодий ти, ось що я маю на увазі, а з Модестом перестаньте гризтись, адже приховати цього не можна, це деморалізує людей». Подались тоді на схід, і все склалося добре, бо йшли через Вільковиці, і коли Бартек опритомнів після поранення, прибігла Магда і плакала, мов над небіжчиком; Магда, де вона тепер, час, що минув відтоді, так розрісся, розтягнувся, неначе Магда не існувала вже ніде, крім його пам’яті, вона зберігалася в спогадах, мов цілющий бальзам, хоча ні, ліки гіркі, а з Магдою все було інакше, навіть самому важко це збагнути, і ще лишилася в пам’яті недовіра, підозрілість Глухого, і вона не цілюща, хоча й гірка, і лишився Модест, який не дістав там, біля Совиної гори, кулі в ключицю, зате потім дістав звання майора; цей поручник-питайло теж міг би бути майором, йому б це більш личило, він мав би над Бартеком більшу перевагу; та в нього й так досить переваг над потенціальним дезертиром чи шпигуном, переваг того, хто задає питання, а Бартек мусить чекати, поки знайдеться людина, яка його знає, мусить чекати, може, й під арештом…

— Я б хотів вийти до вбиральні, сподіваюсь, я не заарештований?

Поручник збентежився.

— Про який арешт може бути мова, капітане?

Бартек прямував через плац до рідких кущів, де стриміла тимчасова, нашвидкуруч збита халабуда характерної форми — більше щілин, ніж дощок, — ішов і вже не вагався, вже все вирішив.

Солдатик-вартовий, угледівши рештки капітанських погонів, хвацько віддав честь. Бартек усміхнувся, промовисто показав лівою рукою на праве плече, солдатик зрозумів, знов виструнчився, Бартек обминув його, кроків за два до нужника потягся до ширіньки, обійшов щілисту смердючу будівлю, з хвилину постояв, прислухаючись, потім заглибився в зарості, спочатку крався обережно, далі пішов швидше, не натрапив ні на яку огорожу, і це його здивувало: «Навіть прізвища мого не записав питайло, — подумав з якоюсь мстивою радістю, — а коли й запам’ятав, Новаків у Польщі стільки, як корів, ще поживу, мені дозволено ще трохи пожити, дозволено мені, дозволено…»

Смерком Бартек вийшов з лісу, боліли ступні, які в «пансіонаті» Матуса відвикли торкатися землі, він був голодний і зморений, у правому плечі озвався тупий біль — поганий знак, Бартек одразу відчув холод, яким тягло з полів, повитих сивою млою, ця розлога долина, облямована вдалині невисокими пагорбами, що ледве мріли в сутінках, навівала якусь тривогу, навіть страх; може, повернутися, краще повернутись, от тільки куди?

Поручник-питайло тепер, напевно, посадить його під замок, може, навіть не відішле до штабу, сам вестиме розслідування, покаже, який він спец у своїм ділі. То, може, до Матуса? До Матуса — дика, безглузда думка; він не вернеться, не стане просити права на життя, яке повинен був закінчити там, у ярузі, за п’ять кілометрів на схід од Мурая, просити права на самого себе; може, за ним будуть гнатися, напевно будуть гнатися, але він дійде до Вільковиць, повинен дійти, завжди доходив, коли твердо вирішував дійти, і цього разу дійде. Магда не стане допитуватися, звісно, теж скаже: «Ти так довго там був», але не шукатиме доказів, свідків, Магда існує в пам’яті, але важко уявити, яка вона сьогодні, тепер; вона чекає, а таке чекання подібне до хвороби, вимучує людину, ослаблює; вона чекає, і він дійде туди, хоч би за ним і гнались.

Не дійшов.

У нього ні разу не перевіряли документів, навіть кондуктор на жешувській залізниці не зажадав відпускного свідоцтва, то були часи високої шани до польського військового мундира, надто до мундира зі слідами битв, і Бартек це знав. За Крачевом по дорозі до Вільковиць його наздогнав селянин на однокінній таратайці, кінь у хомуті, а не в шлеї, тут була мода на хомути, дядько спинив візок.

— Сідайте, пане офіцер.

Бартек сів, і зразу йому схотілося спати, але селянин був говіркий.

— Гарна осінь. Як у перший рік війни.

— Гарна.

— Ви інвалід?

— Інвалід.

— Може, знайдеться щось добре закурити?

— Я не курю.

— Ви до кого у Вільковиці?

Хотів сказати: до Слотів, та згадав, що Магдиного батька нема на світі, вона сама.

— До Магди Слоти, — відповів неохоче.

Селянин чвиркнув крізь зуби.

— То невчасно вибралися.

Бартек не зрозумів, подумав, що той натякає на пообідню пору: Магди може не бути вдома, працює в полі, Слоти мали клапоть землі.

— Почекаю.

— Не дочекаєтесь. Її тут нема.

— Як це нема?

— А так. Виїхала влітку з Новаками, що були тут на висилці.

— Ви-ї-ха-ла?

— Еге ж, а що ж вона мала робити, сама-самісінька, отой її Новак, партизан, може, чули, про нього багато писали, наклав головою в горах, от і поїхала з тими другими Новаками.

Бартек дивився в лице селянинові й бачив заросле обличчя Матуса: «Не знайдеш своїх, знайдеш смерть»; може, затопити цьому чоловікові в пику: «Ти п’яний, старий чорт, верзеш казна-що». З затуманеного осіннього неба враз хлюпнуло жаром, як тоді, в яру поблизу Мурая, аби тільки не зомліти…

— Спасибі вам, чоловіче добрий. — І він зіскочив з таратайки, рушив назад у Крачів, дерев’яне, мов пасіка, містечко, за ним — ліс, не звичайний ліс, а той самий, де вперше його було поранено під ключицю і куди Магда прибігла його оплакувати. У Крачеві немає військової комендатури, зате є шинок у будинку з дерев’яною галереєю під аркадами, перетривав шиночок війну, тільки хазяїн помінявся. Бартек був голодний і не став читати меню, написане гарним каліграфічним почерком, мов у шкільному зошиті, їв швидко, не відводячи очей від тарілки, бо йому шибнула в голову гадка, що хтось із відвідувачів може його впізнати. «Грошей, мабуть, за цей час не обміняли», — подумав він, виймаючи з кишені рожеві банкноти, на одній були іржаві плями від крові, і Бартек довго до неї придивлявся, банкнота була схожа на стару географічну карту; хтось торкнув його за плече, і Бартек здригнувся, наче вдарений струмом, але це був незнайомий чоловік, просто він хотів випити з польським офіцером, ні разу ще не випивав з польським офіцером, з російськими доводилося, а з польськими — ні; він притяг пляшку горілки, каламутної, як його посоловілі очі, Бартек випив, понюхав скибку хліба, незнайомець чухав неголену фізіономію, схожу на роздавленого їжака, і торохтів, підливав і торохтів: «От і є в нас Польща, вже рік, рік з гаком, як є в нас люба Польща, бо ж Польща таки завжди люба, правда? А от самогон гнати забороняють, чим Польщі заважає самогон? Коли б не самогон, народ не витримав би під німцем, хіба не так? Авжеж, так; неправда, кажеш, друже? До Кольська, кажеш, це не до Америки, не знаю, де воно, але, мабуть, ближче, ніж Америка, сіфом[44] пливти не треба, сіфкарти не треба; мій брат, як їхав до Америки, мусив купити сіфкарту, тобі пора йти, шкода, так добре пилося…» Великий годинник на стіні цокає, хрипко вибиває години, якби спинити блискучий жовтий маятник, не треба було б звідси виходити, але годинник висить високо, шинкар засвічує велику гасницю, святобливо вішає її туди, де на голубуватій стіні чорніє віяло кіптяви; не можна спинити жовтого маятника, Кольсько — не Америка, Магда в Кольську вже не чекає Бартека, чого вона чекає, може, вже й нічого, протиратиме очі, щипатиме себе за щоку, коли побачить, вже тільки заради цього треба туди йти, їхати, пливти, треба дістатись туди якомога швидше; дивно, як просто вмираєш, перестаєш існувати в чужому житті, в чужих списках, як легко переконати людей у чиїйсь загибелі; в штабі його зарахували до вбитих, поквапно, без вагань, без найменшого сумніву, і цього було досить, щоб він умер для всіх: для жителів Вільковиць, для Магди, для родичів, для матері і братів; треба скоріше спростувати цю помилку, там, удома, мати, брати не візьмуть під сумнів його особу, як поручник-питайло, треба дістатись туди якнайшвидше, не можна ж пливти за течією, перше рішення — найслушніше…

Він пив при кожній нагоді, а нагода траплялась частенько. Та коли опинився на мосту в Кольську, звідки вдень видно його будинок, він не був п’яний, був тверезий до болю. Місяць ледве проглядав крізь прозори в хмарах, було холодно. Бартек підганяв себе, але ноги стали неслухняні, важкі, неначе їх обтяжували всі пройдені дороги, і та — від Мурая до Вільковиць, і та — од Вільковиць до Кольська, і всі інші дороги, лісові й фронтові, кружні дороги, що рідко перехрещувались одна з одною, спутували ноги, в крові пульсував стукіт залізних та дерев’яних коліс, гули мотори й стугоніли мости, все минуле згромадилося в ньому, сплуталося в болючім хаосі, і все-таки він жив, мертвий для штабних писарів у корпусі, мертвий для всіх, жив, існував дивним відображенням у дзеркалі, йому ще дозволено жити, він ще має право жити, хоча… хоча що?

Знайома вулиця, тиха, пуста, спить глибоким сном.

Знайоме, звичайно малолюдне перехрестя, заросле миршавим бур’яном. Огорожа поржавіла, тільки будинок такий самий, як чотири роки тому, коли він залишав його, вигнанець, стримуючи сльози, сентиментальний недотепа, будинки не старіють так швидко. Він не почував хвилювання, і це непокоїло, посилювало втому. Спинився, обвів очима стіни, вікна, крутий дах, увесь фасад будинку, вдивлявся в нього здаля, немов боячись натрапити на щось небажане, на якусь тріщину, якесь зловісне тавро.

Місяць засяяв ясніше, на сірій стіні проступив світлий прямокутник. Раніш його тут не було. Бартек підійшов ближче, задер голову, приклав до ока, мов підзорну трубу, згорнуту долоню.

В цьому будинку переховувався від гітлерівських катів Миколай Новак, борець КПП і ППР, замучений в Освенцімі.

Дядько Новак. Бартек майже не знав його. Але колись мав серце на дядька. До війни через нього у Бартека були неприємності в гімназії. З третього класу хлопця надовго виключили, і потім він уже не зміг надолужити пропущене. Бідний дядько Миколай.

В цьому будинку народився і виріс Бартоломей Новак, герой, командир партизанських загонів БХ і AЛ, капітан Війська Польського, полеглий у боротьбі з фашистськими бандами.

Бартек протер очі, вщипнув себе за обидві щоки.

Кароль не поставив би такого надгробка. А це ж, власне, надгробок. Героєві. Кому це потрібно? Може, Петерові?

Напевно, Петерові. Але не тільки йому. Іншим теж. Їм усім. Підійти, постукати у вікно, сказати: «А ось і я, герой!» Піти і вилаяти їх. Треба їх висміяти. Але кого? Магда теж тут. Живе під його надгробком. Живе з Каролем. Він перший до неї залицявся. Треба зіпсувати їм ідилію. Конче треба туди піти, а то… а то…

Але він ішов у протилежний бік, до великого моста через річку. Подумки будив їх, лаяв усіх, крім матері, про яку зараз хотів забути. Але йшов у протилежний бік.

7

— Так, тепер це кімната Чеслава. Ми тут робили уроки, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Говори тихше. Магда може прокинутись.

— Спокійно, не нервуйся, Каролю, я Магди не боюсь. Ну так от. Ти думаєш, чого я тоді втік? Що мені здавалось найстрашнішим? Стати посміховищем. Більш за все я боявся одного — бути смішним. Хоча тоді ще не усвідомлював цього як слід. Це прийшло потім. Хіба ж не смішно: герой, який зробився героєм тільки тому, що поліг на полі бою, приходить і заявляє: «Зовсім я не поліг». Хіба ж не смішно знімати із стіни такий розкішний надгробок, знімати, очевидно, нишком, або відрубувати ту, нижню, половину, хіба це не смішно вже само собою? Поміркуй, спробуй уявити себе на моєму місці, ні, не тепер, я не хочу тебе образити, а тоді — що б ти зробив, чи зважився б виставити на посміх не так себе, як вас, усю родину, та й не тільки родину, а мабуть, щось більше, адже цей чудовий надгробочок, очевидно, має символізувати щось більше, чи зміг би ти все це перетравити?..

— Не знаю. Які в тебе наміри?

— Ти на диво прямолінійний, Каролю, всі ви на диво прямолінійні. Самі плекаєте якісь наміри, носитеся з ними, тому й вимагаєте їх від мене, — гаразд, не буду казати у множині, казатиму: ти, Каролю, — тому ти навіть не припускаєш, що хтось інший змушений обходитись без такої розкоші, як наміри, що в його житті вони здебільшого не мали значення…

— Ну, не завжди.

— Ні, саме так, Каролю, і, будь ласка, спокійно, не треба нервуватись, я прийшов не для того, щоб робити комусь капості. Але, бачиш, я зовсім не збирався стати іконкою в капличці, монументиком, рекламною вивіскою, а хотів віддати все, що зможу, справі, відомій тобі справі; після війни, думав я, мені не обов’язково носити мундир, нехай інші повоюють, я ж придамся й без мундира, може, то була малодушність, може, ти саме так це назвеш, але, добре поміркувавши, зрозумієш, що тут не було малодушності чи чогось такого, та вже тоді мені казали: «Найкращі люди потрібні тепер в армії, найкращі»; вже тоді я був найкращим, не огинався, робив своє діло, якнайкраще, як тільки міг, але суть була зовсім не в цьому, тепер я це ясно бачу…

— Чи не забагато ти філософуєш?

— Звісно, я ще пофілософую перед прокурором, перед судом, перед взводом солдатів, призначеним для виконання вироку, хоча ні, таких скоріш вішають, як ти гадаєш? Авжеж, організували мені одну смерть, красиву, зразково-показову, для наслідування, можете організувати й другу, теж показову, для острашки, обидві будуть фальшиві, я лишуся десь посередині, і тут уже нічого не вдасться виправити, Каролю…

— Хвилинку. То це ми тобі організували смерть, я і хто там ще? Чи не переплутав ти чогось?

— Не переплутав, Каролю. Хіба не ви ставили квіти під цією дошкою, під цим почесним надгробком? Коли я прийшов сюди вперше, там стирчали якісь дурні айстри, хіба не вам марилося, що ця вулиця повинна носити ваше ім’я? Але річ навіть не в цьому, ви — це щось більше, ніж ти і твої особисті мрії, ще комусь навіщось були потрібні цей приклад, символ, легенда, — коли потрібна легенда, а для цієї легенди потрібна смерть героя, то легенду створюють, та й край, героя умертвляють, як у романі, не заради правди, а задля повчання; я це чудово розумію, дуже добре розумію необхідність вивісок і легенд, які можуть служити добрій справі, прекрасній і справедливій справі, але дозволь мені серед усього цього спробувати знайти притулок для моєї скромної істоти…

— Хвилиночку. Ти хочеш притулитися, але де, в якому місці? Хіба справи, назвімо це так, не зайшли надто далеко, хіба, кажучи об’єктивно…

— Так, об’єктивно я ворог, навіть бандит, якщо комусь подобається таке визначення. Об’єктивно я опинився по той бік, таки правда, але це тягне за собою певні наслідки, от хоча б те, що мені зовсім не обов’язково мислити об’єктивними категоріями…

— Ти, мабуть, розумієш, що означає твоя присутність тут.

— Розумію, але, будь ласка, не хвилюйся, Каролю.

Моя присутність означає не більш і не менш, як тільки те, що я не здох у ярузі під Мураєм, аж ніяк не наперекір легенді, а просто собі вцілів, от і живу. Означає тільки це, і більш нічого. Є ще деякі тонкощі, наприклад, такі: секретареві повітового комітету ППР доведеться або переховувати ворога, або виказати брата. Те й те буде, певне, досить паскудно, а може, й страшенно важко, я згоден; але не мені вирішувати, за мене вже вирішили, вирішив штабний писар чи хтось там ще, не знаю до ладу, хто саме, мої наміри тут не мали значення. Сам кажеш, приходили до тебе емісари, яких я зовсім не посилав, яких і на очі не бачив, що ж тут говорити про мої наміри; я просто існую, існую, та й годі, але якщо згідно з укладеною без мене угодою мене не повинно бути, то мене треба ліквідувати.

— Не провокуй, Бартеку, не провокуй.

— Ти на диво прямолінійний, брате, — а втім, може, не слід тебе так називати, — по-твоєму, коли хтось думає інакше, ніж ти, це вже провокація. А це просто ситуація.

Ми залежимо від ситуації і відповідно до неї виявляємось то героями, то провокаторами.

— Це нахабство і цинізм. До чого ти дійшов…

— Цинізм? Можливо. Тільки в такому становищі, як наше, це нічого не значить і нічого не пояснює. Я цинічний і нахабний, колись був сентиментальний, бував і як вогонь, пам’ятаєш, що казала мати…

— Матері не займай…

— Ого, вже заговорило почуття власної вищості. Та дарма. Можеш мене називати не тільки циніком. Можеш назвати мене, наприклад, виродком, зрадником. Можеш не вірити, що це не я підіслав емісара з твердими халявами, який так налякав Магду, — співчуваю їй, бідолашній, — можеш вживати різні слова й означення. Але я, бачиш, нікого не зрадив, не запродав ніякої ідеї, не так просто чинять зраду, як уявляється це суддям та прокурорам; коли добре поміркуєш, не станеш заперечувати: не так-то легко вмерти, не так-то легко зрадити…

— Невинна овечка. Зараз почнеш розказувати, як тебе скривдила доля. Ти був безсилий проти неї, нічого не міг вдіяти, анічогісінько. Умертвили тебе, відняли право на життя, позбавили всього, дівчину забрали…

— Магди не займай.

— Заговорило почуття власної вищості? Мій любий, твоя вищість тут уявна, коли як слід подумаєш, не станеш заперечувати. А філософуванням, співчуттям нікого не одуриш. Мене принаймні не заморочиш. В одному помиляєшся, мій любий, — зовсім не так важко зробити те, що ти говорив, ну, виказати брата. Зовсім не так важко відплатити ворогові, коли знаєш, що йдеться не про гру в карти, а про те, що ти так гучно назвав справою, не так важко, коли сам підставляв себе під кулі, коли знаєш, на що здатний ворог і чого домагається, коли бачив спалених живцем…

— Я їх бачив більше, ніж ти. Але не в тім річ. Можеш зараз же подзвонити в держбезпеку, я не опиратимусь, набридло опиратися.

— Як ти це собі уявляєш?

— Не думай, що я прийшов шукати жалощів, співчуття. Хай тебе не вводить в оману моя борода. Не їдять мене воші, а борода тому, що той, хто врятував мене і насміявся з легенди, був з бородою, геть зарослий.

Говориш про спалених живцем і про всякі страхіття торочиш, Каролю, ніби нагадуєш ксьондзові молитву або чортові — пекло. Мій рятівник, по-твоєму, був несповна розуму. Але то було не якесь там звичайне божевілля.

В нього вбили спочатку одного сина, потім другого, потім третього, більше синів він не мав. Жінка його тяжко захворіла і все казала Матусові, що, як він приведе до неї котрогось із синів, вона одужає. Але то не був ні шантаж, ні провокація. Матус ходив по бойовищах і шукав синів, та не знайшов, і його жінка померла.

А він усе шукав синів, поки не знайшов мене. Матус був трохи не пророком, я хотів забрати його з собою, але він сказав: «Нікуди не піду, а ти своїх не знайдеш, смерть знайдеш». Його пророкування справдилось наполовину, своїх я не знайшов, а ті, кого знайшов, були вже не свої; того прокурора, що виручив взвод у Ступольні — дивуєшся, звідки мені відомо, але ж цей випадок набрав розголосу не тільки у вас, — знаю я того прокурора, він дуже швидко пішов угору, він був перший, на кого я натрапив, такий лисуватий, в окулярах, типовий канцелярист, бачиш, це той самий, він перший трапився мені після моєї смерті, він перший мені не повірив, не йняв віри, що я живу, існую, та я на нього за те й не ремствую, це мужній чоловік, але сюди я теж прийшов не для того, щоб когось розжалити, щоб випрохувати право на самого себе, на власне життя, якого ні в кого не вкрав, я прийшов тому, що втомився.

— Шкода, що так пізно прийшов.

— Хіба не краще пізно, ніж ніколи? Зрештою, раніш мене теж ніхто не чекав, нікому я не був потрібен живий, я був потрібен як покійник. Мені хотілося зберегти вам ваше переконання, що я не існую, не хотілось, щоб пішла намарне ота ваша жалоба, але, як тобі відомо, мої наміри… Того дня, коли я опинився тут, перед цими айстрами, перед цим надгробком, я мав тисячу різних намірів, аж до того, щоб вас повбивати і вам поставити надгробки, не липові, а справжні, була ще думка плигонути з мосту у Варту, але з чималою каменюкою в пазусі, щоб мене вже не знайшли, щоб підтвердити легенду про себе остаточно й безповоротно. На жаль, я не зробив цього. Це було б красиво, ах, як красиво — принести себе в жертву до останку. Задля власної посмертної слави, задля вашого спокою, на кілька місяців затьмареного жалобою, яку потім замінила гордість, ну, і для того, щоб стати гарненьким орнаментом у куточку цієї сторіночки нашої історії, знаряддям пропаганди, красномовною вивіскою; я повинен був тоді знищити себе, але не вчинив цього і не знаю, чи могла б якась людина із здоровим глуздом зробити інакше.

— Ти повинен був увійти, та й годі. І більш нічого.

Магда мешкала тоді на мансарді, там, де тепер Ксавера, ця котяча мати. Магда казала, що вночі хтось ходив коло будинку, а ми їй не повірили. Потім вона боялась там спати сама. Ти повинен був увійти, ступити лише один крок.

— У тебе нема ніякісінької уяви. З’являється покійник. Звичайний собі покійник — то ще півбіди, всі б полякались, почали хреститись, мовляв, це привид, а потім зраділи б. Але покійник-герой, покійник-легенда?

Це було б страшенно смішно, смішно на все життя, моє, ваше і взагалі: «Вони, оті червоні, навіть воскресають!»

Можеш собі уявити? Ти коли-небудь замислювався над тим, що смішне становище буває більш убивчим, аніж сама смерть?

— Балачки, балачки, все хочеш потопити в словах.

— Ми з тобою так давно не розмовляли, Каролю. Тому треба поговорити, треба сказати якомога більше.

— Для тебе головне — Магда. Ти кохав її. І кохаєш.

— Я не сентиментальний, Каролю, я вже не сентиментальний. Те, що ми звемо коханням, не завжди значить одне й те саме. Чи може кохати той, кого нема? І чи можна кохати такого? Пам’ять — це не любов, любов дуже швидко тане за деяких обставин, у певних умовах перетворюється на ерзац, якщо тільки вона взагалі не ерзац…

— Ерзац. Це на мене натяк? Гм, може, тут ти й маєш рацію, в мене, здається, не було часу на власну любов, ніколи було її шукати, може, десь тут я й помилився…

— Не виправдуйся. Ти повівся людяно, подбавши про Магду. Поводишся людяно, розмовляючи зі мною, замість одразу спровадити в держбезпеку, а я не маю змоги віддячити тобі, відплатити тим самим.

— Це схоже на погрозу.

— Вороги завжди погрожують один одному, а ми з тобою — вороги.

— Важко мені зрозуміти, з чого ти смієшся, що хочеш заглушити цією іронією. Голос сумління? Мабуть, уже змив з рук людську кров…

— У кожного з нас чиясь кров на руках. Ти стріляв на майдані в Ступольні в того нібито мого посланця.

— Він схибив, а я не схибив.

— А коли б то був я?

— Було б так само. Тільки ти стріляв би влучніше.

— Поздоровляю, Каролю. Я боявся, що ти будеш блукати манівцями, розводити церемонії. Ти мені подобаєшся, Каролю, я й досі люблю грати, відкривши карти.

— Дякую за визнання. Звичайно ти не був до мене таким щедрим. А Магда й собі слідом за тобою…

— Не можеш не говорити про неї. Це характерно.

— Вона мені казала приблизно ось таке: «Лізеш на рожен, надолужити хочеш, гаявся, коли ще точилася війна, не скажу, що огинався, але тоді, коли німці були сильні, важливіше було йти до лісу». Ні, ви не щедрі.

— Я не думав, що для тебе так багато важить визнання, кар’єра. Зробиш її, не бійся. Адже у вас немає колективної, родинної відповідальності, ти не будеш за мене відповідати.

— Не про те річ.

— А про що?

— Я не знаю про тебе всього. Модест чудово вмів крутити, замилювати очі.

— Ах, цей нікчемний боягуз, слизняк!

— Я не знаю про тебе всього, а це означає, що не знаю дечого й про себе, так, так, не знаю, чий я брат і що саме тобі винен. А розрахуватися треба, цього не минути, сам розумієш. Ти був у Блиска.

— Він, мабуть, вартий був сотні Модестів. Здається, його справді щось боліло. Тільки він був трохи не сьогосвітній. Мав свої ідеї, але ніякого почуття реальності.

— Блиск мене не цікавить. Його ідеї мені дуже добре відомі. Мене цікавиш ти. Твоя ідея була інша, зовсім інша. А ти опинився в нього. Стріляв у наших…

— О, я в своєму житті чимало попостріляв.

— Не викручуйся, вийми руки з кишень, не захопиш мене зненацька.

— Я без зброї, Каролю. Можеш мене обшукати.

Рипнули двері по другий бік коридора, і Бартек схопився зі стільця. Кароль зупинив його жестом.

— Не бійся.

Увійшла Магда в розстебнутому халаті, довга сорочка підкреслювала її випнутий живіт. Примружившись, Магда вдивлялася в Бартека з дедалі більшим острахом і робила руками якісь жести, немов кликала когось чи відгонила мухи.

— О боже, боже, — простогнала вона, повернулась до дверей, ніби хотіла тікати, але на порозі поникла, зігнулася, мов одірвана від тички хмелина, Бартек підбіг, підтримав її за плечі.

— Ти не сказав, що вона вагітна.

— Ти не відповів мені, Бартеку.

8

Образки. Останній етап складається з окремих образків, з малюнків, повирізуваних із газет, книжок та атласів і абияк, рукою дитини чи п’яного, поналіплюваних один коло одного.

Місто розчавлене, мов сапер, якого придавило понтоном, випалене, чорне від кіптю. Тільки великий замок гордовито височить над водою, майже не зачеплений воєнними бурями. В місті є порт, але моря нема, море за п’ятдесят кілометрів на північ. Дивний вигляд має цей порт, коли малі суденця, власне, човни, шастають поміж величезними кістяками затонулих кораблів, спиняються то тут, то там, обстукують, обнюхують непорушне громаддя. А з неба на все це — дощ, тут здебільшого дощ.

Бартек вже знає, що звідси не виїде до Америки. Ані з сіфкартою, ані без неї. В крачевському шиночку йому запала в голову думка: Кольсько або Америка. І кілька днів можна було вірити, що як не Кольсько, то Америка.

Але тепер уже зрозуміло, що Америка — це скоріш якась невдала, банальна й застаріла приказка.

В Державному управлінні у справах репатріації службовці, замість сидіти за столами, весь час у русі, безупинно бігають, неначе женуться один за одним і не можуть наздогнати. Обстановка респектабельна — герб, портрети, окрім того, гасло про одвічно польські землі на Одрі й Балтійському узбережжі. Ця безперервна біганина не пасує до респектабельної обстановки, але ніхто про це не думає, так само, як нікого особливо не хвилює репатріант без документів. Болеслав Новак вертається з Німеччини. Ім’я? Бо-лес-лав. Тут потрібно трохи настирливості. Чому немає документів? Ледве живий утік від вовкулаків. А може, він сам з вервольфу[46]? Ці шрами не від виведеного есесівського татуювання, адже добре відомо, де, на якій частині тіла есесівцям робили татуювання. Що вчинити з таким репатріантом? Посадити, радить Бартек, тобто Болеслав, посадити до з’ясування, якщо є кому стерегти, посадити, він чотири роки сидів у німців, поки бомба союзників не гризонула, може посидіти ще й тут. А чи не видати посвідчення? Як завгодно, аби тільки дали їсти; репатріант голодний. Куди він прямує? Родини нема, може лишитись тут. А чи знає він, де бюро прописки? А їдальня для репатріантів? Усе знає, аби тільки це не тяглося так довго, респектабельна обстановка пригнічує Болеслава Новака.

Посвідчення акуратно надруковане на машинці, на ньому фіолетова трикутна печатка, з таким посвідченням можна посидіти за столиком у маленькій пивничці під назвою «Портова»; горілка препогана, змішана з самогоном чи навіть денатуратом, та дарма, в Болеслава Новака залізне горло.

Він живе на площі Присяги, один у великій квартирі, просякнутій незвичайними запахами, може, раніш тут мешкав аптекар чи ще хтось такий, аж дивно, як довго запахи лишаються в оселі. Квартира на четвертому, останньому поверсі, у вікна стукають голі гілки каштанів, унизу вдень зрідка проходять цивільні й солдати, вночі тиша. Тільки поверхом нижче часом кричить дитина, немовля із скрекітливим голосом, мало схожим на людський.

Болеслав Новак спить погано, раз у раз прокидається.

Іноді, навіть досить часто, приходить мати й каже: «Болеку, Болеку, вставай». — «Я — Бартек, для тебе я завжди буду Бартеком, тільки на час мушу бути Болеком». — «На час? На який час?» — «Надовго, надовго, хіба що поїду в Америку. Або подамся в радянську зону, а звідти — далі. Тоді напишу». Приходить і Магда. «Болеку, — каже, — Болеку, не впізнаєш мене? Це я, справді я». — «Мене звуть Бартек, для тебе я завжди Бартек, не забувай мене, — я тебе мушу забути, але ти мене пам’ятай. Я тут живу, хоча й помер; це дуже цікаво, було б навіть кумедно, якби не побоювання не знати чого — рипіння сходів, кожного обличчя, що з’являється у дверях трамвая, — все-таки важко звикнути до життя після своєї смерті, дуже добре, що тут оселилася ця родина; звідки? З Литви, на щастя; спочатку я подумав, що, може, з Кольська; це, власне, залишки родини — стара бабуся, висока, огрядна, і маленький внучок, заїка, його батько, партизан, загинув у бою; вона страшенно балаклива, тільки й жде пана Болеслава й відразу виливає на нього цілий потік слів, розказує, розказує, а потім береться розпитувати, і тоді він оповідає, як було там, у Німеччині, як він працював у бауера, а потім на заводі, оповідає, оповідає й кінець кінцем сам починає вірити в того бауера, в той завод, у ту бомбу, що гризонула його, залишивши глибокі шрами на правому плечі й під ключицею.

В районній комендатурі його визнано непридатним до військової служби, але трамвайним кондуктором він працювати може, для цього не треба мати цілком здорові руки; у вагон входить хлопець, років двадцяти, в мундирі без пояса і з зірочками підпоручника, зігнутий, спирається на палицю, хлопцю їхати недалеко. «Допомогли б вийти інвалідові», — це звертаються до нього, кондуктора Болеслава Новака. «Я сам інвалід», — буркнув він, враз зненавидівши підпоручника; ця ненависть глибока й невгасима, а балакуча сусідка непокоїться, чи не захворів пан Болеслав; він хворий, справді, але це така хвороба, від котрої не поможуть ані ліки, ані бабська премудрість; вдома він сидить над зошитом, в який записуватиме думки, не тільки думки, треба хоч у такий спосіб вернутись до самого себе, щоб не стати остаточно іншою людиною; сидить над зошитом, але не наважується писати, машинально водить пером, черкає запопадливо, виходить обличчя бороданя, схожого на Матуса; заїкуватий внучок сусідки, син загиблого партизана, дивиться, що то за страшний дід, і питає, чи тут ніколи не буває зими, тільки осінь аж до весни, а може, тут завжди осінь; панові Болеславу теж дається взнаки те, що нема зими, він почуває себе якимсь вічно брудним, — так він каже, а балаклива сусідка сміється, наче з найдотепнішого жарту; раз чи два випав сніг і за ніч щез, потім сусідка зготувала різдвяну вечерю, хвалилась облаткою, а пан Болеслав хвалив горілку, потім дні стали довшати, каштани під вікнами почали несміло, повільно оживати, внизу проходило все більше людей, серед них дівчина, а може, вже й жінка, струнка і вродлива, так принаймні здавалося згори, з важким темним волоссям, ступала гарно, ледь похитуючи стегнами, і завжди носила парасольку; він не бачив зблизька її обличчя, але в трамваї зразу впізнав, усміхнувся й злегка вклонився, вона відповіла усмішкою, начебто значливою, і тоді йому спало на думку, що, може, вона знає Бартека Новака, потім, почуваючи себе трохи ніяково в ролі кондуктора, він розглядав її руки, вони були випещені, може, дівчина працювала на пошті; коли вона вийшла, усміхнувшись до нього, йому здалося, що він втрачає щось, якусь можливість, котрої чекав дуже давно; та зима, яку заступила млява весна, тяглась неймовірно довго, як уся війна, може, ще довше; доки можна жити отак, поряд самого себе, поза самим собою, не можна так довго жити, треба поміняти не тільки ім’я, треба остаточно змінитися самому; намір написати листа й послати його до Кольська безглуздий, туди вже нема вороття, якщо навіть напише, вони не впізнають його руки, подумають, що хтось над ними підло жартує. Дівчина дуже висока, трохи не вища від нього, поглядає згори і все усміхається. «Новак Болеслав, — чемно рекомендується він, — якщо ви не заперечуєте і маєте час, прогуляємося трохи», вона не любить гуляти, ще не звикла до цього міста, наполовину порожнього, мабуть, воно завжди було безлюдне, є щось таке в самому його задумі, в цій симетрії; «якби ви знали Вільно, особливо Антоколь, то зрозуміли б, що я маю на увазі»; він не знав Вільна, але розумів її — вона почувала себе тут чужою, не на своєму місці. «Мама моя, — розповідала дівчина, — зовсім не виходить з дому, ні, вона не хвора, просто сердита на це місто, пропахле війною й німецьким духом». Він позаздрив, що в неї є мати, навіть така, що з якоїсь примхи не виходить з дому, в нього матері не було, до матері Бартека Новака, яка вже оплакала свого сина, він не міг признатись, тому говорив небагато й залюбки слухав її грудний голос, який ні про що не нагадував; сама вона не була схожа ні на Магду, ні на когось із минулого, була зовсім інша, навіть і не вродлива, хтось перебірливий міг би сказати, що вона погануля зі своєю мужоподібною зовнішністю, орлиним носом і широким ротом, але він не шукав у ній ані краси, ані інших атрибутів жіночості, потрібних для оздоби почуттів; зрештою, вона непомітно гарнішала з розквітом весни, приносила з собою запах перукарні та дешевих цукерків, була дитинна, вірила в кохання і щоразу, коли вони залишалися самі в його кімнаті на четвертому поверсі, питала, чи він кохає її, Бартек запевняв, що так, і не брехав. «Що це значить: «Кохаю тебе»? — думав він, — це значить: «Ти мені дуже потрібна». Коли б він їй сказав: «Я не кондуктор, я став ним через помилку, тимчасово», коли б розповів усе про Бартека Новака, цікаво, чи повірила б, а якби й повірила, то неодмінно знайшла б відповідні слова: «Ти — дезертир, нікчемний зрадник». — «Я не зробив нічого поганого, — відповідав подумки, — воював, та ще й як воював, тепер чесно працюю»; він потягся за чаркою, а вона: «Ти забагато п’єш, справді забагато, і мене споюєш, мама сердиться, коли я приходжу підхмелена»; а він: «Мені треба поміняти роботу». — «Чому»? — «Ти ж не вийдеш заміж за кондуктора», — а думав про інше, про те, що в місті стає все більше людей; хто прибуває, той їздить трамваєм, кондуктор у всіх перед очима, кондуктора легко впізнати, отже, треба перемінити професію, годі виставляти напоказ своє обличчя. А вона: «Ти говориш серйозно?

Про одруження? Коханий, я повинна сказати мамі, повинна познайомити вас, ти їй сподобаєшся, напевно, сподобаєшся, ти кохаєш мене, кохаєш?»

Стук у двері.

— Тут живе Бартоломей Новак?

— Пан Болеслав Новак, — поправляє балаклива сусідка, а малий заїка підтакує.

— Бо-ле-слав? Байдуже, пустіть мене.

То був Модест у всій своїй красі — високий, плечистий, схожий на поміщика або ксьондза, з нещирою усмішкою, ніби приліпленою до безбарвного обличчя.

— Здоров, родичу, скільки літ, скільки зим!

— Ти мені такий родич, як сатана богові.

— Непогано сказано, поки сатана не збунтувався, вони з богом були родичами. Правда ж?

— Чого прийшов?

— Випити з тобою. Горілки.

І Бартек слухняно виставив горілку.

— Живеш, як у бога за дверима.

— Живу.

— В гультяйство вдався?

— Нічого схожого, навпаки. Женюся.

— Оце так номер. Покійник жениться.

— Дурний жарт.

— Можливо.

— То не жартуй по-дурному.

— Не буду. Я не жартувати прийшов. Батьківщина кличе тебе.

— Навіщо батьківщині покійник?

— Дурний жарт.

— Я доволі зробив для батьківщини. Більше, ніж ти. Відчепись. Дай мені спокій.

— Хочеш переждати, поки на червоних кара божа впаде? Еге ж? Це тобі не личить. На що ти сподіваєшся, на що?

— На твою участь у справі.

— Не здійму руки на своїх. Шкода праці, такого патріота з мене не зробиш. Раз уже пробував, умовляв мене пристати до Богуна.

— Це не зовсім так.

— Річ не в деталях. Слухай. Ти дуже помиляєшся, коли думаєш, що я змінився.

— Ти поміняв ім’я.

— Можу й прізвище поміняти. Але не зміню своїх переконань, не зраджу того, за що боровся.

— Доблесний дезертир.

— Цить, Модесте, заткни пельку. А то я заткну її тобі кулею.

— Дуля в тебе в кондукторській сумці, а не куля. Не скрегочи зубами, побережи їх, ще не раз доведеться кусатись.

— Сказано тобі, сам кусай.

— Подумай як слід, Бартеку-Болеславе.

— Нема про що мені думати.

— А може, є? Мабуть є. Не так важко пояснити органам держбезпеки, хто такий кондуктор Болеслав Новак, офіцер, який не вернувся в свою частину. Може, ти зовсім не ховався від бандерівців? Може, ти служив у них за плату? А тепер шукаєш тихого куточка. Ну?

— Чого ти хочеш? Чого конкретно хочеш?

— Готується референдум.

— Можу не голосувати.

— Ха, дешево хочеш відбутися. Ти думаєш, ідеться про твій паршивий голос?

— Ти шантажуєш мене, щоб я шантажував інших. Думаєш, цим можна чогось досягти? Одне мене дивує. Я розумію, можу зрозуміти, що тобі не подобається народна республіка, що ви хочете іншого ладу, наприклад, щоб не забирали землі в поміщиків; я розумію, що в це можна вірити. Але як можна вірити в те, що ми, що ППР, — поправився він, — що комуністи віддадуть владу, що цю владу можна вибити з рук палицею, пострілом з-за рогу, як можна в це вірити?

— Ти мене не агітуй. І не читай моралі. Тут у тебе нема права голосу. І вибору теж.

— Гаразд. Приходь за тиждень.

— А чи не задовго?

— Гаразд. Приходь завтра.

Ото лихо, балакуча сусідка і її внук удома. Якби їх не було, Модест не вийшов би звідси. Нічого, що в кондукторській сумці нема пістолета. Зате є добрий ніж. Модест не буде задкувати, виходячи, повернеться спиною. Тоді можна вгородити йому ножа під лопатку, за всіма правилами, добре вишколений розвідник знає, як це робиться.

Треба тільки випровадити сусідку.

— Ви не могли б піти по горілку? В мене дорогий гість.

— Я вже йду, Бартеку, пробач, Болеку. Отже, до завтра.

Можна й інакше: рішити Модеста, потім стару й хлопчиська, потім… Що потім? Адже все одно треба ушиватись. Він раптом злякався, засоромився: «Бандитом я ніколи не стану». Щоб убити Модеста, не треба бути бандитом, але ці двоє — безневинні люди, вона застара, а заїка замалий, щоб умирати, як сказав би Матус.

І Модест пішов цілий і здоровий. Прийде завтра. Можна зробити засідку, бабу з малим випровадити, а Модеста просто в дверях рубонути сікачем. Але Модест не такий дурний. Він буде обережний, напевно, прийде не сам.

Лишається єдиний вихід.

Говірка бабуся здивована раптовим від’їздом пана Болеслава. Знайшовся хтось із рідні, це неабищо. Вернеться за тиждень, може, раніш, може, пізніш. Гість, що оце був, приніс добру звістку. Трохи речей у валізку, ту, меншу, щоб не бути схожим на мародера, власне, важко вирішити, що взяти, а що покинути. Досить і портфеля, сусідка охоче позичить старий, витертий портфель покійного чоловіка. А втім, можна не брати й портфеля, коли не знаєш, куди їдеш.

— До побачення, папі.

— Щасливої дороги.

— Не мели дурниць, стара, яка там «щаслива дорога».

— Що ви сказали?

— Бурмочу сам собі. Перед подорожжю я завжди бурмочу.

Зрештою, нема чого так хапатись, адже ніхто за ним не женеться, на вокзал можна йти помаленьку, ніби гуляючи.

Місто рясніє риштованнями, що нагадують пов’язки, але куди більш руїн, зяючих, як рани. Воно привітне, майже затишне, лише тепер він спостеріг і відчув це, в хвилину втечі; виходить, звик уже до цих місць, ще мало знаних, освоївся, непомітно для себе самого, як призвичаївся й до свого нового імені; «Болеку», — казала Ванда, лоскочучи йому шию важким темним волоссям, і тоді це нове ім’я не було фальшивим. «Невже я завжди тікатиму і від чого, від кого — від Модеста?» Так, але Модест — тільки привід, знаряддя, яке відкриває справжні причини, доводить неминучість утечі…

Повільний стукіт коліс на стиках рейок довго не набирає темпу, він уривчастий, мов пульс хворого, на понтонному мосту через Одру ще більш глухне, неначе тоне в воді; западає присмерк, сірою завісою відгороджуючи вікно вагона від даленіючого міста. Бартек заплющує очі й виразно бачить сірі шпалери в золотисті квіточки, велику люстру з шістьма скляними кулями, громіздкий буфет з тріщиною на різьбленому склі, масивний стіл на одній грубій ніжці, коло столу сидить Модест, самовпевнений, пихатий, потім Ванда, стурбована, злякана. «Вернеться за тиждень, — каже їй старенька сусідка, — може, за два». Стара вірить і Ванда вірить в його повернення, тільки Модест не вірить, він добре знає, що означає цей раптовий від’їзд; хто раз утік, той тікатиме завжди.

Образки. Цей етап складається з окремих образків, з вирізок, які він уперто, але даремно силкується з’єднати в одне ціле.

В Гожові немає вокзалу, від будинку зосталася потріскана чорна коробка. Люди сидять на клунках, на голих плитах перону, сплять з роззявленими ротами або цокотять співучою східною говіркою, міліціонерів здаля важко відрізнити од військових, залізничники, кудись поспішаючи, натикаються на подорожніх, лаються; місто на диво тихе, трамвайні рейки лежать так, наче про них забули, нарешті з’являється трамвай, він здається маленьким, як дитяча іграшка; Бартек роздивляється на будинки із щільно зачиненими вікнами. «Як люди там не подушаться в таку спеку?» Перші поверхи здебільшого незаселені, зяють вікна без шибок, можна було б десь тут притулитись, це не дуже далеко від Щеціна, тільки ж Модест добереться сюди не зразу.

— А вам чого, громадянине? — Міліціонер, видно, пишається своїм мундиром.

— Нічого.

— Мародерству тут вже покладено край, громадянине.

— Справді? — Бартек здвигає плечима і пробує перейти на другий бік вулиці.

— Документи є?

Він довго, з важним виглядом розглядає папери.

— Зі Щеціна? Когось шукаєте?

— Ні, я проїздом.

— Жарко, еге?

— Жарко.

В ресторані на самому березі Варти пива не було, відвідувачі одсвіжувались горілкою, теплою, як помиї.

Бартек випив підряд три чарки; типам, до яких він підсів, це, видно, сподобалось, вони з першої хвилини почали виказувати свою дружню прихильність, частували горілкою та холодцем із оцтом, раз у раз цокалися з Бартеком. Над стойкою дзижчали мухи, і круг столика, над самим вухом, теж дзижчали мухи, у відчинені двері від річки тягло болотяною вогкістю, десь поблизу набридливо свистів паровоз, може, не один, а більше паровозів, обличчя товаришів по чарці, спітнілі й сірі, почали двоїтися, затуманюватись.

— Заробити хочеш? — спитав один.

— Гроші в мене є. Я не на заробітки приїхав.

— Багацького роду?

— Граф.

Безугавно дзижчали мухи, все дужче тхнуло багном.

— Ну що, хочеш добре заробити?

— Прошу на мене не тикати. Я з вами свині не пас.

— Ого, велике цабе.

— Ви знаєте, хто я такий? Я — капітан Бартек.

Капітан Барте-е-ек! Ага, підібгали хвости. Капітан Бартек.

— Капітан — це ще краще.

— Не вірите? Ви не чули про загін капітана Бартека?

Не чули? Де ж ви тоді були? Подивіться на них — вони не знають Бартека! Мабуть, не чули про хлопців з лісу, ха-ха! Скільки вам років? Тобі скільки років? Ну? Що тепер є?

— Польща.

— Польща є і буде. Була і буде. Польща завжди повинна бути. А я — капітан Бартек. Ви що, польської мови не розумієте? Не розумієш по-польському, стонадцять чортів тобі в пельку, не знаєш, невігласе, хто я такий? Не з вашим розумом це знати, начхати мені на твій заробіток, я — Бартек, капітан Бартек власною особою…

Немало часу минуло, поки він помітив, що лишився за столом сам, сусіди потихеньку ушилися, це його ще більш розлютило, він обводив очима зал, тісний і брудний, ніхто не дивився в його бік, тільки сухорлявий тип з яструбиним профілем зневажливо позирав на нього з-за стойки; увійшли два міліціонери, підтягнуті, поважні, Бартек, зібравши всю свою волю, підвівся, непевною ходою підійшов до них.

— Стру-у-унко!

Вони відступили на крок.

— Я — капітан Бартек.

— Добре, добре, громадянине, сидіть спокійно.

— Не вірите, молокососи? Стру-у-унко!

Міліціонери взяли його попід руки і вивели з ресторану, не звертаючи уваги на протести, погрози та нахваляння, що він, мовляв, покаже їм. На сонці він зовсім утратив тяму.

Прокинувся в темряві й задусі. «Посадили», — це була перша думка, навіть не страшна, тепер усе піде само собою, без його участі, проговорився сп’яну, пропав; поруч хтось гучно хропів, Бартек напружив зір, очі потроху звикали до темряви, хотілось пити. «Потім прийде й голод», — подумав з покорою. Він уже розрізняв окремі предмети: велика лава, такі звичайно ставлять у міських парках, на ній череватий здоровило, хропе вві сні, висвистує носом, на підлозі ще двоє, він — четвертий.

Виходить, не повірили ні в якого капітана Бартека, тепер уже, мабуть, ніхто не повірить, замкнули разом з якимись босяками, може, мародерами, за бар’єром сидить чоловік у мундирі, теж спить, зіпершись на стіл, Бартек перемахнув через бар’єр, вартовий не прокинувся. «Чоловіче, заріжуть тебе тут», — подумав він, натиснув ручку, двері були не замкнені, в щілину просочилося бліде світло, у вартівника були нашивки сержанта й біло-червоний кант військового училища, лисина на тім’ї, мов тонзура в ксьондза, наган при поясі. «Шкода, не взяв бритви», — подумав Бартек, добув складаного ножа, попробував великим пальцем вістря, взявся за кобуру, а той спав собі; вартовий, хай йому грець, де його вчили так служити? Ремінь перерізано за кілька секунд, Бартек сховав наган за пазуху, вислизнув у прочинені двері, кілька крутих сходинок, вулиця тиха, безлюдна, кроки відлунюють, мов у колодязі…

Він довго лежав у холодній траві коло річки, ні про що не хотілось думати, тільки спати, якомога довше, але сон щохвилини вривався, потім Бартек стояв над водою, зважував на долоні наган: «Нащо він мені?» Проте так і не кинув у воду, добра зброя не повинна іржавіти на дні річки, сержант дістане по заслузі, що ж, хай не спить на службі, хоч би перед тим тиждень не стуляв очей, запам’ятає зустріч з капітаном Бартеком, в якого не вірив, а може, йому навіть не сказали, що п’яний волоцюга видає себе за капітана, затямиться йому ця зустріч, буде наука на майбутнє, кожна людина вчиться все життя, тільки Бартек, Болеслав Новак, вже нічого не навчиться, в його житті настала перерва, довга перерва; він навчився добувати зброю в поїздах, якими їхали відпускники, зрізував кобури в заснулих офіцерів вермахту, це було нелегко, але він навчився і це лишилося в ньому, тепер він краде зброю в польських міліціонерів — від цього можна здуріти, від самої свідомості цього, від настирливих думок, що кружляють на одному місці, знов і знов вертаються до того самого. На щастя, якийсь розумний чоловік винайшов горілку, коли вип’єш, навіть їсти не хочеться, іноді тільки хилить на сон, але треба стерегтися, щоб не заснути де не слід, не дати захопити себе зненацька, ще можна пожити в такий спосіб, щодня в іншому місці — в поїзді, на вокзалі, в шинку, у чиїйсь стодолі, з цим безугавним запаморочливим шумом у голові; можна ще пожити й так, коли інакше не виходить, кожному дозволено якось жити, жебрати, вимагати погрозами, все одно. В ті рідкі хвилини, коли він був тверезий, його брав сором: «Поїду до Кольська й кинуся з мосту в воду». На стінах, на парканах аж до одуру: «З рази так»; може бути й сто разів так, все одно нічого не зміниться, для нього нічого не зміниться. Всякого звіра тягне в рідні місця, ближче до свого лігва, всякого звіра. А він, Болеслав, Бартек Новак, уже тільки звір, ще тільки звір, так йому думається, — без імені, без прізвища, а живе, хіба^ ж не звір? \ — Привіт, Бартеку! — Це було в Познані поблизу зруйнованого й нашвидку залатаного вокзалу.

— Ви мене з кимось сплутали.

— Мабуть, ні.

— І все-таки сплутали.

— Та хто б тебе не впізнав?

— Відчепись. Забирайся геть, по-доброму кажу.

— А ви майора Модеста знаєте, капітане?

Ось тепер і придасться наган, забраний в сонного міліціонера. Один блискавичний рух…

— Облиш. Подумай. Ухекаєш мене, і тебе одразу візьмуть за шкірку, це тобі не ліс. А якби навіть і дав драла, — ти ж ас, із біса спритний ас, — подумай, чи далеко втечеш? Далеко? І чи надовго?

— Чого від мене хоче Модест?

— Ти чув про Блиска? Може, не доводилось чути про «президента» Блиска? А це твій давній приятель, здивуєшся, коли його побачиш…

До лісу. Виходить, до лісу. Не зі Щеціна, то з Познані — до лісу. Недалеко він утік від Модеста.

— Е, ні. Я не піду.

— А куди підеш — до Польська? Мабуть, жартуєш.

Будеш судитися з братом за дівчину? Вони вже одружились. А ти мертвяк. Для всіх, геть для всіх.

— Давно?

— Що давно?

— Коли одружились?

— Взимку. Таке бучне весілля було.

— Виходить, тоді ще ні…

— Що тоді?

— Я не до тебе, сам до себе кажу. Коли б тоді не повернув назад… Але то не я пішов від будинку, який вже був моїм надгробком, не я, не я, чуєш, дурню?

— Не кричи. Люди збіжаться.

І Бартек замовк. Тільки обличчя незнайомця — адже посланець Модеста так і лишився незнайомим — це обличчя розпливалося, двоїлось і троїлось, то був і Матус, і отой хлопець з-під Крачева, і, здається, поручник-питайло. А вокзал, якого не існувало, який був скоріш пародією на вокзал, огортали сутінки, робилося душно, і люди, що виходили з-за невисокого залізного бар’єра, були наче сонні мухи.

9

Телефон. Він не дзвонить, а ніби зловісно гарчить.

Мабуть, Смоляк з якою-небудь дрібницею або й без усякого приводу, чортів іпохондрик. Серед ночі. Аби тільки не збудив матір, аби тільки її не збудив, Кароль навіть уявити собі не може зустрічі матері з Бартеком; вони зустрінуться, неминуче зустрінуться, але нехай це буде трохи згодом, за інших обставин, не зараз. Магда дивиться в стелю, очі в неї, мов дві крижинки, а може, й не дивиться, думає про Бартека, якого Модест все-таки зумів воскресити, може, зрештою, ні про що не думає, бо думки її теж із криги; мати, якщо навіть прокинеться, не ввійде сюди, напевно ж, не ввійде, телефон часто дзвонить уночі, і мати не біжить на дзвінок, Кароль даремно так злякався, аж самому дивно.

— Привіт, Каролю, вибач, що турбую в таку пору. — Смоляка майже видно на другому кінці провода. — Але Чеслав…

— Що трапилось? — Кароль хоче запобігти нещастю, другому лихові, відволати його.

— …з ним нічого. Але в нас була така халепа. «Так само, як у мене», — думає Кароль, йому страшенно не хочеться розпитувати про подробиці; Смоляк розповідає, не чекаючи запитань: засідка, повірив телефонному дзвінку. «Навіщо дав себе обдурити, чортів іпохондрик?»

Убили лікаря, поранили шофера. «Лікаря? Якого лікаря? Що робив лікар у Смоляка?» Кароль протирає очі, потім міцно стуляє повіки, але не бачить ніякого лікаря, а Смоляк усе говорить: чотирьох бандитів поклали на місці, один конає, це здорово, дуже здорово, двоє втекло, в такому шарварку завжди хтось дремене. Скільки разів Бартек тікав, вислизав, його не змогли покласти, добре це чи погано — так питання не стоїть; є факт існування Бартека, факт невблаганний, як сокира ката, навколо нього почнуть тепер громадитись інші факти й фактики, плутанина фактів, чужих радощів, чужого розпачу, вони роєм обсідають його голову, тільки його голову, радість Петера і його зчудування, недуга матері після цієї зустрічі, недуга з радості, крижані очі Магди, крижані думки Магди — все це повинен вчасно побачити він, Кароль; Чеслав лишається на ніч у Смоляка, це добре, це чудово, але лікар?

— Навіщо ти возив кудись лікаря?

Пауза, сопіння, наче телефонна трубка захлинулась.

— Ти що, п’яний, Каролю?

— Та ні, звідки ж? Але я й сам вскочив у такий клопіт, мабуть, неуважно слухав тебе, пробач! До речі, може, завтра, тобто вже сьогодні, я затримаюся вдома, зараз ще не скажу, що за клопіт, але ти дізнаєшся, напевно дізнаєшся, може, завтра чи позавтра, твоя правда, кожна новина повинна влежатись, отже, я затримаюсь, а втім, може, й ні. Хворий? Анітрохи. Виходить, ти в курсі, ага, бачиш, добре, що нагадав, з цими комітетами — ніяких змін, спільні виборчі комітети всюди, в кожній гміні, обов’язково, адже йдеться не про те, щоб чисто формально додержуватись інструкції, ти ж знаєш, я не тупий формаліст, але річ у тім, що в деяких селах, особливо на півночі, людовці слабкі, дуже слабкі, легальна адвокатська опозиція віджене їх від урн. Що? Урни? Були донесення, що готуються напади на урни з бюлетенями? От бачиш, тим паче комітети повинні бути численніші, не кажучи вже про комісії; пепеесівців на селі мало, сам знаєш, ми повинні держатися головним чином з людовцями, не допустити ніякої ізоляції, всюди блок трьох партій, всюди.

Ох, як болить голова…

Смоляк не повісив трубку, тільки відклав її, чути було його кроки й розмову віддалік з кимось, видно, дуже схвильованим, потім Смоляк вернувся до телефону.

— Нова халепа. В лікарні. Ти, Каролю, вранці не гайся, треба бути там якомога раніше.

— В лікарні?

— Так. Після вбивства лікаря персонал страйкує.

Хочуть покинути роботу, мовляв, почали з лікаря, а потім повбивають і їх усіх.

— По-вби-ва-ють?

— Чого ти так дивуєшся? Це тільки привід. Хтось там каламутить воду, вибравши слушний момент. Чеслав каже, там було повно зелених прокламацій Миколайчика.

— Він мені про це нічого не сказав.

— Не встиг. Завтра ти повинен там бути, тобто сьогодні.

— Буду, звичайно, буду, хай йому біс!

— Слухай, ще одне. Тобі це слід знати. Вони припинили провокації, пов’язані з ім’ям твого брата, Бартека. Це добре, правда?

Добре чи погано — такої проблеми вже не існує. Є тільки факт. Базікають про це чи ні, не має вже ніякого значення, так чи так всі ці справи треба з’ясувати й кінець кінцем розв’язати. Магда все дивиться в стелю і водночас не дивиться, адже ж не можна дивитись крижинками. Чи думає вона про щось? Вона ж знає, що Кароль віддасть Бартека в руки Смоляка, вона знає це й тому перестала думати, думки її заціпеніли, навіть не слухала його розмови зі Смоляком. А може, Магда помиляється? Ото ще дурниця! Вона ніколи не помиляється в тому, що стосується його. Боже, який же це похмурий будинок, все тут неначе намальоване невправною рукою художника-аматора, все якесь перекошене, від ветхих віконниць і до груби, де зловісно поблискує вогонь, бридка старість шкірить зуби, гучно клацає ними, чи, може, то вітер гримить відірваною бляхою на даху, зрештою, байдуже, тепер уже все одно.

Рипнули двері на горищі у вчительки, лихий її несе, тільки Ксавери тут бракувало, тоді вже хоч гвалт кричи.

Ні, це кіт, дурний, гладкий кіт. Сміх, та й годі.

Кароль підійшов до ліжка Магди, він розумів, що треба щось сказати. Добре розумів. Поклав руку їй на лоб.

Магда ледь здригнулась, не глянула на нього. «Ти не хвора, люба?» — так треба спитати, але це банальне запитання лишиться без відповіді. Магда не хвора, і їй не потрібен лікар, бідолаха, він так щиро піклувався про її здоров’я, коли вона завагітніла, його вже нема на світі, а їй він зовсім не потрібен, ані мертвий, ані живий, теперішньої її хвороби, симптоми якої — крижинки в очах і заціпеніння думок, не вилікує жоден лікар.

— Магдо.

Ледь-ледь здригнулася шкіра на лобі.

— Я мушу йти до нього.

Прикрила дві крижинки повіками — це може означати дозвіл, згоду, примирення, а може, Кароль забагато фантазує?

Бартек спав, і Кароль з хвилину вагався, шкода було будити брата, чоловік натомлений, загнаний, сон для нього не тільки доконечна потреба, а й можливість хоч на якийсь час утекти від кошмару життя. «Брат, чоловік», — дивно думати так про Бартека, наступника «президента» Блиска.

Збудившись, Бартек закліпав повіками, не схоплювався, не був зляканий, навіть усміхнувся, так не прокидається дезертир чи злочинець, взагалі людина, в якої нечисте сумління. Виходить, у нього сумління чисте. А чи можна мати брудні, закривавлені руки й чисте, спокійне сумління?

— Ну, що там? — спитав Бартек, все ще усміхаючись, і ця усмішка раптом кольнула Кароля. «Мені не до сміху», — подумав він.

— Сам знаєш. Але ти не розповів мені всього докладно, до кінця.

— A-а, про Блиска. Про Блиска…

— Ти не розповів мені, — з притиском повторив Кароль.

І в цю мить електростанція вимкнула струм, світло погасло.

10

Блиск не був товаришем Бартека по гімназії. Модест удався ще до одної шахрайської містифікації, і Бартека це навіть не здивувало. Перед землянкою з високим насипом стояв сяк-так замаскований газик, «президентська» машина, «президент» жив у наметі біля землянки. Тут панував неймовірний безлад і стояв якийсь дивний дух: брудного одягу, мастила, тютюну й лісу.

— Ото мені блиск, чорний, мов уланський чобіт, — сказав Бартек. — Недоладна в тебе кличка, президенте.

— І ти почорнієш, — мовив той похмуро, але його циганські очі сміялись, — почорнієш, як лайно на сонці.

Пили. Ординарець, хлопчина років шістнадцяти, наливав горілку в пляшки просто з каністри з-під бензину.

Горілка — власне, то був спирт, настояний на ягодах ялівцю, — шибала в голову, перебивала запахи, притупляла думки, вже небагато лишалось до тієї межі, за якою стає до всього байдуже. Бартек спитав:

— Чого ти домагаєшся?.. — Дивне щось робиться у тебе в голові.

— В голові? — аж підскочив Блиск. — Тут, тут! — тицяв у груди, але палець ніяк не попадав у серце. — Тут, а не в голові!

— Ти схибнешся, як Матус.

Але Блиск не знав, хто такий Матус, і заговорив, скоріш сам до себе, ніж до Бартека:

— Від яких часів царі гноїли наших у Сибіру? Ти ходив до війни в гімназію, знаєш, від яких часів! Між нами кров і вогонь! Дим і заграви! Мене тут називають — не тут, а там, власті називають — президентом «блискарів», і я пишаюся цим, хоч мене треба називати королем «блискарів».

— З тебе був би поет, — перепинив Бартек.

— Заткни пельку. Пробач мені, але я знаю, що кажу.

— З тобою не можна розмовляти.

— Розмовляти, дискутувати. І які ти висунеш аргументи? Знаю, знаю, ти був ідейний, служив червоним, самовіддано служив і, так би мовити, з великим ефектом.

А яка за це дяка?.. Розмовляти, дискутувати. Це можна, будь ласка, але тільки про те, що знаєш. Про те, що я знаю, можна й треба дискутувати тільки пожежами, кулеметними чергами. І ти ще так подискутуєш, ще кулемет у твоїх руках поквокче.

— Скоріш ні.

— Невже?

— Я вже стільки попостріляв. Донесхочу. Міг би ще стріляти у фашистів…

— А в червоних?

— Цить, не перепиняй! Тим більше, що мелеш дурниці.

Отож, кажу, ще постріляв би, коли вже конче треба, у фашистів. Ось у тебе, наприклад. Але ти навіть не фашист, а чортзна-що, мстивий, пихатий, надломлений суб’єкт.

П’яниця. Оточений босотою, грабіжниками найгіршого гатунку, погано навченими свого ремесла. «Блискарі»!

Чиста комедія — «блискарі», ти навіть не уявляєш, як це смішно й жалюгідно…

— Тобі хочеться неодмінно образити мене, — сказав Блиск примирливо.

— Анітрохи. Але ж і я можу мати свої погляди, так само, як і ти. Ти борешся за свободу пожежами.

— А що ти робитимеш?

— Доведеться щось робити, коли вже я тут. Ти це хотів сказати?

— Приблизно.

По довгій, дуже довгій паузі Бартек промовив:

— Ти — «президент», а я буду «резидент», згода?

Як «резидент» Блиска він подався на Куяви, у Бжеськ, де жила «президентова» подруга. Відніс листа, не розпечатав по дорозі, чесно вручив адресатці; то була гарненька жіночка років під тридцять, наївна й бідова; жила вона в якомусь чудернацькому будиночку з маскаронами на фасаді й сама чимсь нагадувала ці маскарони, але була справді вродлива, маскарони теж можуть бути гарні. «Ви мені подобаєтесь», — сказала вона, прочитавши листа. «Ви мені теж». — «Ваша легенда — просто краса». — «Хіба ж вона зрівняється з вашою красою?» Потім він перестав відповідати на її запитання, спершу вона образилась, трохи згодом повеселішала, наливала йому якесь пекельне питво з ангельською назвою, а він дивився на своє відображення в чотиригранній пляшці й подумки говорив сам із собою, а пляшка правила ніби за мікрофон: «Репатріант Болеслав Новак міг би тут лишитись, пожити в претензійному будиночку з маскаронами, хай недовго, бо Модест знов напав би на його слід, але річ навіть не в тому, скільки б це тривало, це було б краще, приємніше, аніж нидіти в наметі Блиска; вона не схожа ні на Магду, ні на чорнявку Ванду зі Щеціна, що мріяла про заміжжя; її навіть не запам’ятаєш, у пам’яті зостануться тільки маскарони, але вона вродлива, чепурненька, можна було б тут пожити трохи, кожному дозволено жити, а тут життя мало б гостріший смак; тонка сукня облягає стан цієї кралечки, жінки без обличчя чи, певніше, з обличчям маскарона, сукня хоч і не прозора, але підкреслює розкішні форми, пухлявість надить, все обіцяє успіх. Типово солдафонські думки. Але пора вертатись, треба бути порядним у стосунках із Блиском, Бартек-Болеслав Новак ще ніколи не був непорядним».

Потім він виявив, що ця порядність у стосунках з Блиском має якийсь неприємний відтінок: боязнь, бо ж страхом цього не назвеш. Бартек не вважав себе та й справді не був боягузом, це не викликало сумніву.

— Ти мені дуже подобаєшся, — сказала вона на прощання.

— Це добре. Це теж дуже важливо, розумієш?

Блиск, на подив Бартекові, не поцікавився, як проходила і які наслідки дала його подорож. Похмурий і зосереджений, він сидів над пошарпаною й немилосердно почерканою штабною картою.

— Облава, — буркнув.

Препогане слово «облава», треба було б замінити його іншим. Воно особливо глибоко врізалось у пам’ять Бартека обома своїми вістрями. Скільки разів він був об’єктом німецьких облав, сам ганявся за бандерівцями. Тепер знов доведеться тікати… «Міг би залишитись, — подумав він мало не з розпачем, — до маскаронів облава не добереться».

— Звідки ти знаєш?

— Ти що, дитина?

Запитання, звичайно, безглузде, «президент» Блиск не зовсім одинокий, де-не-де в нього є свої люди, а то б йому давно був капут.

— Міняєш місце розташування?

— Ясна річ.

Нескінченні, задушливі хвилини, недоладний скрип сосон, десь кричить сойка.

— Слухай, на мене не розраховуй.

— Гм!

— Я не буду стріляти в…

— Своїх?

— Не буду. Досить, що тобі служить моя, як ти це називаєш, легенда.

— Гм!

— Можеш мене тут покинути, можеш узяти з собою…

— Візьму. А в разі чого, ти мені ззаду в потилицю? Може, тебе підіслали?

Довго дивляться вони один одному у вічі, зблизька і водночас здалеку.

— Ти гадаєш? А ти б зробив так?

Блиск опустив очі.

— Гаразд.

У газик запряжено коні. Не тому, що забракло пального чи зіпсувався мотор. Тепер треба тихцем вислизнути з оточення, а гурчання газика в лісі чути далеко. Блиск знає, що робити в таких випадках.

— Де ти кінчав військову школу?

— В Ошмянських лісах.

Бартек лежить у газику й дрімає. В щілинках між повіками — гіллясте шатро лісу з вікнами неба, картина дуже знайома, глибоко вкарбована в пам’яті, небо, що просвічує крізь склепіння лісу, партизанське небо, — що за дурниця, жук гробарик, перевернутий на спину, бачить те саме. Куди ближче будинок з маскаронами, якийсь дурень понатулював їх там ні до ладу, ні до прикладу, але то милий будиночок. Можна було лишитись, треба було лишитись, «облава» — гидке слово. Газик підскакує на корінні та вибоях, мов звичайна підвода, не чути скрипу сосен, тільки риплять ресори газика, більш нічого, зостаються лише очі, стомлені, приплющені, їх разять відблиски неба, небесний блиск, чи не звідси він узяв свою кличку; бліде, безбарвне листя осик майже безупинно тріпоче, цим вони привертають до себе увагу, маскують свою безбарвність, в осик теж є свій гонор; дивно, кожний, навіть зовсім нікчемний витвір природи має якісь претензії, здебільшого безпідставні; ще ковток ялівцівки, реквізованої в якійсь гуральні, засіб від пасивності, від нудотності чекання; хай Блиск непокоїться, бодай би його чорти вхопили, найкраще проспати облаву, але хтось не дає заснути, то Магда схиляється низько над ним, скрипить станом, наче сосна на вітрі: «Болеку, Болеку, це я, це я, не кидай мене тут». — «Де тут?» — «За межами пам’яті». — «Які ще там межі, відчепись, Магдо, облиш мене, нарешті, в тебе нема будиночка з маскаронами, ти небезпечна людина, чи, скоріш, тебе взагалі нема, відчепись…»

Постріли. Колись він не прокидався й від канонади.

А тут стрілянина з гвинтівок збудила. Виходить, не вдався Блиску маневр, шкода, що не вдався.

— Перетяли дорогу, — каже хтось похмуро. Це Рись, заступник Блиска, страшенний телепень. Очі дитини, безпорадні й сумні. Але Бартек знає про нього все, хоч і не бачив його за роботою. Це найзапекліший «блискар»: убиває, підпалює, і рука в нього не здригнеться.

— Де Блиск?

— Там.

Рись іде попереду, стрілянина уривчаста, спазматична, нібито десь далеко, але так тільки здається, Бартек це добре знає.

Квадрати полів, біла піщана дорога веде посеред них до сусіднього лісового масиву, до нього кілометрів з п’ять; Блиск спізнився на півтори години, це може йому дорого обійтись, доведеться поставити на карту все. У високих хлібах, під прикриттям кущів, що ростуть на межах, а може, якимись канавами чи не видимими звідси дорогами пересувається противник. Противник? Блиск спокійний, збирає відділення на узліссі, мабуть, думає відступити, правильно робить, тут приймати бій не можна. Півголосом картає Рися, в якого зараз досить кумедний вигляд, стрілянина безладна, ніби камінцями по даху, — і раптом Блиск падає навзнак, пробує спертись на лікоть, але це лише передсмертна судома, сліпа куля влучила йому просто в шию, наче стріляв найкращий снайпер. «Оце тобі твоє королівство», — мимоволі думає Бартек, дивиться на Рися, той спантеличено чухає потилицю, і Бартек ледве стримується, щоб не розреготатись.

Тупоголовий Рись — не Блиск, а в того розплющені очі зараз справді засклілі, блискучі; безмозкий Рись не зможе вивести людей, це вже тільки питання часу. Облава вдалася, «облава» — погане слово. Прийдуть, виловлять недобитків. Хіба стануть питати, хто «президент», а хто «резидент»? Ні, не стануть і правильно зроблять.

Не стануть питати і правильно зроблять.

Бартека Новака схоплено в банді Блиска.

Не можна сховатись на дереві, тепер уже ніде не сховаєшся.

— Бовдур! — кричить Бартек Рисеві, а шмаркач ординарець побожно дивиться на Бартека зляканими очима. — Бовдур! Треба міняти позиції, щоб ті подумали, що в нас кулеметів удвоє більше, хай заляжуть у цих житах!

Зрозумів?

— Так точно, — бурмоче Рись і біжить ліворуч, вимахує кулаком над головою кулеметника. Кулемет замовкає, та й годі, більш ніяких наслідків. Бартек неквапно підходить.

— Іди геть, дурню.

— Так точно, — бурмоче Рись.

А Бартек до кулеметника:

— Півстрічки і сто п’ятдесят кроків отуди! Потім назад.

Хлопець зрозумів, другий теж. Через кілька хвилин замість двох кулеметів убитого Блиска вели перемінний вогонь чотири, а то й п’ять, так мало здаватися з того боку. Це трохи помогло. Але першого кулеметника поранило в руку, і враз замовкло півфронту. Тоді білу дорогу почали по одному перебігати солдати й зосереджуватись на латці люпину, майже без прикриття, зате у вигідній позиції для вирішального ривка.

Бартек ліг за кулемет, хвилина роздуму, і по полю вдарили короткі бриючі черги. Солдати припали до землі.

Ще одна блискавична зміна позиції, і обстріл латочки з нового кулеметного гнізда. Піт заливає очі, серце як не розірветься. Горілки! Нема горілки. Є тільки болісна тиша над полем і гупання в грудях, у скронях, надвечірнє небо, трохи приплюснуте, підперте стогнучим лісом, віддаля розплющені очі Блиска, в них уже немає ненависті, зі смертю кінчається навіть найлютіша ненависть, ніяка ненависть, ніяка любов, ніяке почуття й ніяке діло не пересягне межу смерті. Знайшов про що думати саме зараз, у цьому місці.

— Облава. — Бартека дивує власна погорда. — Рано драпцюєте, хлопці, дуже рано, нікудишня у вас виучка.

— Що ви кажете, командире? — Це Рись.

— Я тобі не командир! Горілки!

Рись слухняно віддає фляжку, в горілці немає різкості, вона прісна, як оця тиша над полем, Бартек вихиляє фляжку до дна, віддає її Рисеві, втирається обома руками, потім рушає в ліс.

— Командире, куди? Командире!

Миршавий підлісок плутається під ногами, ожина чіпляється за штани.

— Стій! Стрілятиму!

Але Бартек добре знав, що Рись не вистрелить, не наважиться, не посміє вистрелити. І йшов далі, заглиблювався в гущавину лісу, запах якого надвечір ставав особливо терпким та свіжим. Ішов і все ясніш уявляв собі будиночок з маскаронами.

11

— Не плач, мамо, не треба плакати наді мною. Я не вошивий, не голодний, нічого не потребую, нічогісінько.

А що з бородою, то на це є причина. — Бартек смикає рудий заріст, Кароля він не обманить, він таки зворушений, панцер цинізму помітно тріскається. — Це не жебрацька борода, вона на честь одного бідолахи, дивака, який не повірив у мою смерть…

— Не так, як ми, — озвався Кароль з іронією.

— Не так. А зараз, мамо, не треба оплакувати мене живого. Доволі ти попоплакала по мертвому. Загиблому.

А по живому не треба.

— Це правда. — Мати пробує випростатись, її руки, прозорі й жилаві, шукають собі місця. — Попоплакала. А ти, нівроку, добре виглядаєш, не такий худий, як Кароль…

— Мені непогано жилося. Вдова Блиска молодичка хоч куди. «Президент» їй догоджав, нічого не жалів для неї, «блискарі», «борці за свободу», зовсім не були такі безкорисливі, такі ідейні, не гребували здобиччю. У вдови назбиралось чимало добра, вистачило й для мене, бачите, не по милостиню прийшов.

— Це ти мені кажеш, — мовила Магда спокійно, майже байдужно.

— Що?

— Про ту вдову.

— Помиляєшся. Тут я говорю без певної адреси. Твій чоловік, Магдо, твій чоловік відпровадить мене зараз куди слід, там мої слова матимуть точну адресу, буде ясно, що кому призначено.

— Ні, ні! — Мати марно стримує сльози.

— Але твоєму чоловікові, Магдо, я мушу ще дещо пояснити. Стріляв я, справді, в житті багато, останнім разом — у своїх. Не дав себе вбити, не хотів, щоб мене вбили, повісили, не хотів цього, — то був єдиний вихід.

Чеслав, блідий і не схожий на себе, поправляє пов’язку на шиї, підступає на крок.

— Це не міняє суті справи.

— Правда, — каже Бартек, — твоя правда. — І за цю незворушність, за цю дивну згідливість Кароль ладен його зненавидіти.

— Підеш під суд. — Це сказав Чеслав, який зблід ще більше.

— Тільки через мій труп! — Петер стає між ними. — Тільки через мій труп! — І махає порожнім рукавом перед блідим обличчям Чеслава.

— Замовкни, Петере! — владно кидає Кароль.

— Не замовкну! Я… Я…

— Захищаєте його! — спалахує Чеслав. — Захищаєте його, наступника Блиска! Одному він товариш-друзяка, другому брат, комусь син, комусь коханець.

— Цить, щеня! — горлає Петер і тупотить ногами.

— Ти ж, Петере, бачив того лікаря, що не доїхав додому, — каже Чеслав, — бачив наших, порубаних бандитами Блиска, бачив…

— Хлопчисько! Шмаркач! Що ти бачив? Двічі пук-пук, велике діло, і вже герой, суддя, чорт забирай! Ми з капітаном…

— Нащо сваритись? — каже Магда спокійно, майже байдужно.

— Хто по той бік із зброєю в руках, а не з кропилом і молитовником, хто там, той ворог, смертельний ворог, навіть якщо він мій брат, а в минулому герой.

— Це навіть логічно, — зауважує Ксавера й дивиться на Бартека крижаним поглядом.

Кароль розуміє, в чому тут річ, — Ксавера має претензію до Бартека, вважає за особисту образу те, що він знищив ореол героя, яким вона його оточила, її святобливу шану, що він усе-таки не загинув, як її наречений, уланський поручник.

— Пані Ксаверо, — каже Кароль, — будьте ласкаві, заберіть маму. Мамо, ми тут повинні самі розібратись, це чоловічі справи. Магдо, будь ласка, прошу тебе.

Магда мовчки бере матір за руку.

— Пані Ксаверо, — каже Кароль, — прошу вас не виходити з дому, ні в якому разі, я дам знати в школу, сам сповіщу.

— Бартек, — шепоче мати, і голос її зривається, — Бартек, Бартек, Бартек…

Бартек випустив з руки свою руду бороду, пішов за матір’ю, обійняв її, — здавалось, вона зігнеться, зломиться під вагою цієї двічі простреленої руки, така вона була маленька і квола, — поцілував її в тім’я, в ріденьке попелясто-сиве волосся.

Кароль спостерігав цю сцену без роздратування, він уже був до неї підготований. Був готовий до різних несподіванок.

— Слухай, — звернувся він до Чеслава, — а ти, Бартеку, можеш не слухати, не до тебе мова. Отже, так. Магда думає, що я віддам його під суд, він теж так думає. Мати думає, що я буду його переховувати, і ти так думаєш.

Петер нічого не думає, він знає одне — тільки через його труп. Магда гадає, що я зроблю так, як вона думає — щоб усунути суперника, який буде вічним докором, що я боронитиму власне гніздечко, як робить усякий самець, у тім числі й чоловік, не перебивай, ви потім будете говорити; отож вона думає, що я обстоюватиму свої юридичні, а також моральні права на це гніздечко, одно слово, що я боронитиму своє особисте щастя, якого, до речі, ні в кого не віднімав підступом, отже, тим паче боронитиму його цією найпростішою і заразом несхибною зброєю.

Гніздечко плюс кар’єра — є за що боротися всіма способами, так думає Магда і наперед осуджує мене за це, причому, якби я зробив інакше, вона б теж мене осудила з тих самих причин, з тих самих мотивів, тільки вивернутих навиворіт. І це, зрештою, зрозуміло, адже Магда кохає його, не перебивай, Бартеку, вона його кохає, а оскільки він опинився в такому становищі, з якого нема і не може бути виходу, Магда засудить усе, що я зроблю, всяке моє рішення. Він, Бартек, думає, що я негайно віддам його під суд, по-перше, з почуття обов’язку, а по-друге, тому, що, не зробивши цього, я вчинив би злочин, адже між почуттям обов’язку і страхом перед порушенням закону різниця не така велика, він думає, що я віддам його під суд, як велять партійна дисципліна та совість партійця, я не погрішу проти них і водночас умию руки, мов Понтій Пілат; так вчинити мене спонукає ще й патріотизм, висока свідомість, усе те, що клекоче в тобі, Чеславе, коли ти говориш про смертельних ворогів. Ось так він думає і ненавидить мене, — не перепиняй, Бартеку, якщо я справді помиляюсь, ти заперечиш мені потім, — він мене ненавидить, і це цілком зрозуміло, в його становищі не можна не почувати ненависті до Пілатів, а що хтось не Пілат, йому невтямки; сам він, мабуть, ніколи не стояв перед вибором, і поняття «відповідальність» не набуло для нього практичного значення, йому навряд чи доводилось брати її на себе, бо завжди, майже завжди він був у становищі напівпримусу, тому все, що він вимислив, мені цілком зрозуміле. Мати думає, що я рятуватиму його всіма способами, бо він мій брат, обидва ми її сини, я був би негідником, коли б виказав брата, а вона ж, мати, породила й виховала не якогось негідника, отже, її теж можна зрозуміти. Нарешті, ти думаєш, що я захищатиму його з тих самих причин, з яких, на думку Магди, повинен був би віддати під суд, — схочу компенсувати, винагородити його за несамохіть заподіяну кривду, одруження з Магдою, довести, що я не такий підлий, безсердечний, позбавлений братніх почуттів, підступний і якийсь там ще, схочу, як ти вважаєш, не перебивай, Бартеку…

— На жаль, переб’ю.

— В чім річ?

— Може, ви з Чеславом підете в твою кімнату кінчати ці нудні розумування, а ми з Петером тут побалакаємо?

Вони вийшли, і Чеслав спитав:

— А вони не дременуть обидва?

— Ні, я певен. Бартек не такий дурний. Так от, ти вважаєш, що я, щоб не заробити репутації поганого, підлого брата, буду діяти на шкоду партії, переховувати ворога, дезертира, бандита, порушувати закон, не кажучи вже про обов’язок, так ти гадаєш і вже не тільки його, а й мене маєш за ворога. І це я теж розумію, одначе лише тобі, ні матері, ні Магді, ні навіть Бартекові, а лише тобі можу сказати, що ти помиляєшся.

— Ну от, бачиш, — з полегкістю зітхнув Чеслав, і на його обличчі з’явились легкі рум’янці.

— Що я бачу?

— Значить, відправиш його, — і відразу похопився, — відправимо його до Смоляка.

— Я його відправлю до Петера.

— Та ти що?!

— Не гарячись.

— Це зрада!

— Ти так легко кидаєшся словами.

— Як ти подивишся в очі партії?

— Це пуста балаканина. Слухай. Якщо зараз, у переддень виборів, у момент напруженої боротьби, коли ворог не гребує нічим, — а він не тільки нещадний, але й спритний, — якщо зараз вигулькне така справа: «Брат секретаря в банді», як ти гадаєш, допоможе це нам чи зашкодить?

— Але ж це чистісінька демагогія.

— Ти так легко кидаєшся словами.

— Якщо ми самі відішлемо його, на нас не ляже тінь.

— Помиляєшся, брате, глибоко помиляєшся. Люди все перекрутять. Одні скажуть: «Його схопили в банді, але, щоб не було скандалу, вигадали версію, ніби його виказали брати, переконані комуністи, такі ідейні, що рідного брата не пожаліли, віддали під суд». Так скажуть одні.

А інші скажуть: «На рідного брата донесли! І такі люди стоятимуть при владі?» Все це на руку тільки ворогові.

— Але ні органи держбезпеки, ні прокуратура зовсім не повинні негайно це розголошувати, можна почекати, скажімо, поки пройдуть вибори.

— Різниця невелика. До того ж удома легше зберегти таємницю, ніж в установі.

Гнітюча тиша. Чеслав розглядає свою вже трохи забруднену перев’язь, морщить лоба, кусає губи. Кароль спостерігає зміну почуттів на його обличчі з досадою й нетерпінням.

— Каролю, брате, я… я… цього не розумію. Це якась м’якотілість, якась перестраховка, якась…

— Слухай. Звичайно, річ не тільки в цих, сказати б, тактичних міркуваннях. Тут ідеться й про людину. І неабияку. Ні, не в тім суть, що це наш брат. Але я знаю про нього більше, ніж ви всі, і як про людину, і як про живий приклад того, якою величезною, тяжкою ціною завойовується наша революція. Не усміхайся, це не пустий пафос, не безплідне моралізування. В тебе стріляли, в мене стріляли. То влучать, то схиблять. Лікар, ти сам його згадував, десятки людей, десятки смертей, страждання — ось та ціна. Її треба зменшувати, де тільки можна, не з економічних, бухгалтерських міркувань, а з гуманних. У випадку ж із ним…

— Це ніякий не випадок. Якось закрутисто ти говориш.

— Не так-то легко це висловити, справа складна. Але саме тому, що вона непроста, трудна й заплутана, ми не маємо права розв’язувати її механічно. Очі партії, кажеш, вірність, дисципліна. Чи це значить: бути коліщатком, бездумним гвинтиком? Чи ми відповідаємо тільки за проведення генеральної лінії, чи також і за ті дрібніші питання, які постають перед нами щодня? От усе це й покаже подальша практика. Якби виявилось, що партія — просто машина, я б вийшов з неї, ясно усвідомлюючи, які наслідки мав би такий крок, і тоді це, очевидно, не було б дезертирством. Та цього ніколи не буде, ніколи, я твердо переконаний. Але на роль коліщатка я непридатний і в цьому випадку не можу стати Пілатом, незважаючи на всю свою відданість справі…

— Це все вельми туманні словеса, Каролю, ти мені баки не забивай. Я все думаю, що з тобою сталося, і ніяк не збагну. Але я не дозволю…

— Через мій труп, так? Як Петер. Оце і все, до чого ти додумався.

— Я доповім Смоляку.

— Не доповіси.

— Ти мені рота не заткнеш.

— Заткну.

— Цікаво, як.

— Дуже просто. Якщо я скажу: на жаль, мій молодший брат піддався ворожій пропаганді, ширить брехливі чутки, нібито Бартек… і так далі, кому, по-твоєму, повірять, саме тепер, сьогодні, кому — мені чи тобі?

— Це шантаж.

— То я демагог, то шантажист, ти дуже сміливо наліплюєш образливі ярлики. А може, річ просто в тім, що рацію маю я, а не ти. Накоїти лиха, остаточно втопити людину завжди встигнеш. Може, річ у тім, що цю складну історію треба спокійно й докладно обміркувати. А ми в гарячці передвиборної кампанії на це не маємо часу.

Ану ж потім виявиться, що присуд, який ми зараз винесемо, не дуже-то справедливий… Зараз я виїжджаю на периферію, ти теж. Не на хрестини їдемо. На нас чатуватимуть, ти це добре знаєш, та ми не будемо гадати, кого із нас їм більш хочеться запопасти. А тобі здається, що коли ти позбудешся одного пропащого типа, який сам дався в руки, то цим посилиш безпеку — особисту, товаришів, справи. Дуже наївні міркування. І ще ти думаєш, що, здихавшись цього чоловіка, позбудешся проблеми.

Глибоко помиляєшся, Чеславе…

— Що ти пропонуєш?

— Я б хотів зараз мати змогу вирішити, не наражаючись на протести і брикання…

— Хочеш мене відіпхнути?

— Зовсім ні.

— А що ж тоді?

Кароль відповів не зразу. Очі партії. Звичайно, вони є, вони будуть дивитись, ці очі партії. Є і буде також меч партії. Можна від цього ухилитись, можна. Але хіба та частина пам’яті, та ділянка свідомості, яку називають сумлінням, всього-навсього пережиток? Хіба немає також серця партії, її розуму? Ні, не може бути партії-машини, яка нехтує сумління, відкидає індивідуальний підхід, такої партії нема, не може бути. Звідусіль тисячі людей кидатимуть запитання: «Як ти міг переховувати ворога народу?» Відповіді на нього не буде. Сказати, що поняття «ворог народу» вельми неточне й не завжди застосовується безпомилково, ще не значить дати відповідь. А доводити, що немає підстав обвинувачувати в зраді чи хоча б нестійкості й слабості того, хто усвідомлює недостатню точність поняття «ворог народу», — справа марна.

Сучасна дійсність — це сукупність індивідуальних випадків, а не твердий моноліт, який не можна роздрібнити на окремі частини. Схеми не вигадані злим деміургом, вони є необхідністю. Революцію не роблять у білих рукавичках — хіба це схема, спрощення? Кожна галузь людської діяльності, від арифметики до стратегії, вимагає спрощень.

Але в цьому випадку спрощення непридатне, воно плутає розрахунки, замість полегшувати їх. Коли вперше пішла чутка, що Бартек живий, і прибув лист від Модеста, — це було так недавно, а здається, дуже давно, — Магда казала: «Дивно, як одна людина, її вчинки, справжні чи тільки гадані, впливають на думки інших. Чому від того чи іншого кроку його, тобто Бартека, повинні залежати наш спокій, щастя, все наше життя? Неначе ми його боржники.

Може, тепер просто платимо проценти?» Так казала Магда і, напевно, не висловила всього, що нуртувало в ній, але точно схопила саму суть, хай інтуїтивно, а може, вона тоді думала про це більше, ніж він, чекала від нього відповіді й не дочекалась, але цим своїм «чому» протестувала, бунтувалась, виходить, була за спрощення, всі за спрощення, мати теж, хоч і по-своєму; Бартек сказав: «У мене нема ніяких намірів», і, мабуть, говорив щиро, але це означало, що він полишає рішення йому, Каролю.

Рішення — на диво важке слово. Якби Смоляк мав дар ясновидця, він мусив би заарештувати секретаря повітового комітету партії. Але рішення прийняв би не сам, звернувся б у Познань.

— Беру все на себе, — сказав Кароль.

— Як це розуміти?

— Буквально. У крайньому разі можеш сказати, що я тебе шантажував. У крайньому разі, тобто коли б виявилось, що це помилка, що це зрада, злочин. Отже, можеш сказати, що я заткнув тобі рота. Або що ти нічого не знав, як хочеш. Кажучи «все», я маю на увазі не тільки формальний бік — кару, ганьбу. Річ у тому, що я не хочу ділити з тобою… ні, я не так висловився, не хочу, не можу, не маю права скидати на твої плечі ще один тягар, те, що коротко можна було б назвати моральним риском, співучастю…

— Ти щось плутаєш.

— Я ж не ясновидець. Не можна цілком виключити і того, що Бартек не такий, яким я його бачу. Я знаю про нього більше, ніж ви всі, навіть більше, ніж Петер, його друге «я», але не можна знати про іншу людину всього. І я не хочу обтяжувати тебе можливими наслідками моєї помилки, які можуть зашкодити й партії. Ти це розумієш?

— Так. Але це вже не вдасться зробити. Коли вже я знаю, коли я став свідком…

— Звірся на мене, Чеславе. В одному ти можеш не сумніватися; що я не маю таємних намірів, що… що я не дворушник, що… я не ворог.

Він вимовив останнє слово і раптом відчув, що перед ним наче зовсім чужа людина, яка не розуміє, про що річ, і тільки з чемності вдає, ніби слухає.

— Ніколи я не допускав такої гадки, — сказав Чеслав, — до того ж не думай, що сперечатися з тобою так легко, але мені здається, що є певні межі таких понять, як, наприклад, вірність, і цих меж переступати не можна. Ніколи. Ні за яких обставин.

— І я так вважаю.

— Ти кохаєш Магду?

Цього запитання Кароль не сподівався, він збентежився і відразу ж насторожився.

— Це до справи не стосується, не має з нею нічого спільного.

— А може, й має.

Колись Ксавера пожартувала: «Пан Чеслав закоханий у братову. Це вже третій». Дурна, безмозка Ксавера, її завжди страшенно цікавлять чужі почуття. Не можна вірити цій старій істеричці, обділеній ласкою, вона меле несосвітенні дурниці.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Може, спитати, якої вона думки?

— Ти наївний. Ти все-таки ще дуже молодий.

— Це не аргумент.

— Не розумієш, що її не можна цим хвилювати, тим більше в такому стані, ти ж знаєш.

— А може, їй хочеться, дуже хочеться щось тут сказати?

Щиросердий, шляхетний і наївний хлопчина. Але доведеться проковтнути і це.

— Вона ще встигне, можу ручатися, Чеславе, ще встигне. А щодо того, чи кохаю її, то…

— Пробач мені.

Увійшов Бартек, очі в нього блищали. Певно, в Петера була з собою горілка.

— Що чувати?

— А що тебе цікавить?

— Радитеся про мене, але без мене.

— Ти сам нас випровадив.

— Я хочу вам щось сказати, дорогі брати. — Бартек злегка похитувався. — Нічого ваші наради не дадуть, не буде з них ніякого пуття, ніякої користі. Ви накинули мені одну смерть, красиву, але невдалу. А другу я собі заподію сам, коли схочу і як схочу. Я знаю, мені не дозволено жити, не заперечуйте, не будьте лицемірами, мені дозволено вмерти, так, справді, дозволено, дозволено! Чуєте? Не з чиєїсь примхи, не за встановленим ритуалом. Не тіште себе надією, любі хлоп’ята, — бачите, я кажу це без серця, хоч і не без жалю, — не тіште себе надією, що ви щось вирішите відносно мене, моєї справи, моєї долі, допоможете чи зашкодите, врятуєте чи погубите. Вам уявляється, що це у ваших руках. А втім, це навіть не ваша фантазія, просто ви так гадаєте, так дивитесь на речі. Ви тільки забули, любі хлоп’ята, що ваші проблеми, навіть пов’язані з моєю особою, з живим трупом, вже не є моїми проблемами й анітрохи мене не обходять. Ви мені не допоможете і не зашкодите, але дозвольте запевнити вас, що і я вам не завдам шкоди, більше не завдам шкоди ані вам, ані вашій роботі, вашій справі, а в мене вже немає справи, немає вже ніяких справ у цьому найкращому із світів, проте, це зовсім не значить…

Кароль слухав хрипкий голос Бартека, не пробуючи заперечувати, потім йому майнула думка, що Бартек, можливо, говорить щиро, може, так воно і є, може, справді в ньому все перегоріло і йому не дозволено жити, не животіти, а саме жити, що всі ці суперечки й метушня навколо нього — чиста абстракція, його вже нема, він справді помер там, під Мураєм, а може, вже тоді, як заступав Блиска. Бартек умер, а ця людина чи, скоріш, пародія на людину, — тепер зовсім інша істота. Так. Але й ця пародія є фактом, який зобов’язує…

— …це не значить… Що пак я хотів сказати? Ага, не значить, що я змінив думку під вашим впливом, змінив думку під впливом ваших шляхетних намірів, до яких ви самі ставитеся з такою кумедною, такою сміховинною серйозністю; а я змінив свою думку, я казав, Каролю, що тобі доведеться або переховувати дезертира й ворога, або виказати брата, але тобі нічого не доведеться робити, ніхто з вас нічого не мусить робити, це тільки я завжди щось мусив, от хоча б тікати від Модеста, — я з ним ще поквитаюсь; вам ні про що не доведеться клопотатись, тільки прошу вас, благаю, облиште мене, та стара гепа, котяча мати, вона й не писне, не мовить ані словечка.

Петер це візьме на себе, мене не було, мене не буде, навіть надгробка псувати не треба. Чесику, братику коханий, тобі страшенно пощастило, що ти народився на шість років пізніше за мене, здорово пощастило, а йому, Каролеві, я не заздрю, він вже так і захрясне…

Увійшла Магда, підступила до Бартека, була спокійна, навіть ніби задоволена з себе.

— Ти п’яний, — сказала владно. — Нітрохи не змінився. Як вип’єш, верзеш дурниці. Лягай спати.

Кароль знав цю її манеру. Але з ним вона ніколи так не говорила. Тільки з Бартеком, давно, дуже давно.

І сьогодні, зараз. Кароль глянув на Чеслава, і вони зрозуміли один одного. Очі Чеслава сказали: «Бачиш, так воно і є».

Так воно і є. Магда кохає Бартека. А чому, власне, повинно бути інакше?

В лікарні страйк припинено, завгосп сидить, на вигляд такий добродушний, вайлуватий, а вдома переховував бандитів і листівки. Як зовнішність може ввести в оману!

Чеслав поїде до Мосціска на чолі охорони, не дасть порозбивати урни, телефонуватиме щогодини, починаючи з третьої дня. Адвокат вивісив портрет Миколайчика, величезний, на все вікно, а сам зник. Смоляк вважає, що в Ступольні буде відносно спокійно, але явку виборців треба забезпечити. Крохмальний завод і кондитерська фабрика підуть організовано, із транспарантами, щоб показати приклад, друкарня запізнюється з доставкою листівок, мабуть, не навмисно.

— Бартеку, йди спати, — каже Магда. — Чуєш?

Кароль чує це дуже виразно. По шибці зигзагами пнеться вгору мороз, дзвонить телефон.

12

Партія праці на західних землях іде на вибори в демократичному блоці, а тут самостійно. Сурма, представник воєводського комітету, говорить про це так, ніби відкрив Америку. Критичним, а може, стомленим поглядом обводить приміщення, вицвілі стіни, нерівну підлогу.

Певне, зараз скаже, що на будень це ще сяк-так, але зараз, під час такої баталії, під час вирішального наступу обстановка в повітовому комітеті повинна бути більш урочиста. Сурма любить такі слівця — «баталія», «наступ». Хто ж штаби, командні пункти прикрашає, як вівтарі, товаришу Сурма? «Авжеж, але все-таки з першого погляду повинно бути видно, що партія, яка тут розмістилася, не випрохує, не вижебрує влади, визнання своєї правди. Її правда надто очевидна. Не-за-пе-реч-на». Як для кого. Жінка з Мосціска, в якої син в армії, приходила аж сюди, в комітет, питати, чи правда, що в разі перемоги комуністів на виборах Польща стане радянською республікою зі столицею в Москві, а її син піде у солдати в Сибір на п’ять років, а то й на всі дванадцять.

Прийшла спитати, бо не знає, як буде насправді, і не знає, кому вірити. «Село повинно голосувати за Миколайчика, селян у Польщі більшість. Селяни повинні правити, тобто Миколайчик. Тільки ж він буцімто не селянин, не хлібороб, а семінарист, хотів стати ксьондзом, та погано вчився». Жінка пробує усміхнутись, мовляв, це, мабуть, жарти, плітки; її вдавана усмішка нікого не введе в оману, вона боїться найперше за сина, щоб не запроторили його в солдати до Сибіру, а тоді вже й за свої чотири морги землі. Бо як, мовляв, буде радянська республіка, то будуть колгоспи, спільний казан, спільні ліжка, спільні жінки. «Мені це байдуже, чоловіка в мене нема. Але колгоспу однаково страшно. А цей Миколайчик буцім навіть не в Польщі народився, лихо його знає, хто він такий: чи семінарист, чи хлібороб, у фільварку кажуть — пройдисвіт і брехун. Вони там одержують листи з попередженнями, що як не відмовляться від чужої землі, яку їм червоний уряд роздав незаконно, то висітимуть усі на одній гілляці разом з дітьми. Тільки ж нікому не кажіть, що я тут була». Товаришу Сурма, ця правда, для нас з вами очевидна й незаперечна, до людей доходить дуже нелегко, долаючи тисячі перепон. Та жінка прийшла сюди сама, смілива. Дехто з таких, як вона, натрапить на самого секретаря партійного комітету; є й інші агітатори, часом це вчитель-ліберал, зовсім не червоний, але здатний відрізнити обман, підлий наклеп від справжньої політики партії. Декотрі з учителів є членами партії праці, і не кожен з них розуміє, чому його партія на західних землях іде на вибори в демократичному блоці, там інша Польща, чи як? Сурма теж не розуміє: «Що за цим криється, товаришу Новак, ви про це подумали?» — «Вони ведуть подвійну гру. Гадають, що тут мають значний вплив і зберуть більше голосів, ніж передбачалося».

Гадають. Кожен щось загадує наперед. Сурма теж.

Наперед турбується про Кольсько. «У вас ситуація винятково заплутана, Новак, зрозуміло, це спадок покійного Блиска. Але коли вийде так, що всюди ми переможемо на виборах, а в Кольську зазнаємо поразки, як же виглядатимете ви, товаришу Новак?»

Транспаранти. Гасла. Гучномовці на Центральній площі та біля вокзалу повинні звучати голосно, не хрипіти, не тріщати. І нехай не змовкають ні на хвилину. Що людина почує десять разів, те запам’ятає, що почує сто разів, у те повірить. У Мосціску, в сотні інших сіл немає гучномовців. Гучномовець — це ще не все, ви переоцінюєте його, товаришу Сурма. Людина не тільки слухає, людина думає, і думки її часто блукають покрученими стежками. Страшенно холодно, ці груби тільки жеруть вугілля, а гріють небо. На селі люди теж мерзнуть. Як у війну, кажуть. Холодом і голодом заганятимуть у колгоспи, кажуть. На мітингу Сурма промовляє з запалом, можна сказати, талановито. Продовольчі картки буде скасовано в ході виконання трирічного плану — трирічки ситості.

Ви їх скасуєте, ви особисто? Йому не вірять, бо він нетутешній. Найнявся, кажуть. «Дарма, дарма, треба розтлумачувати, аж поки це не дасть наслідків, поки не повірять», — такої думки Сурма. Холоднеча нестерпна, в машині холодно, в комітеті холодно. У Сухацького в ППС тепліше, кращі груби. Сухацький неохоче їздить на периферію. Наша ділянка — місто, я не вмію говорити з селянами, адже я не знаю, як запарювати картоплю свиням. Нащо їм свині? Я не можу на кожні збори везти тонну вугілля.

Місто сяє, мов на різдво. Свято згоди й любові.

Барвисті прикраси. Для дітей і для дорослих, людям потрібні прикраси, недарма Сурма надає такої ваги транспарантам, гаслам. Чучело Миколайчика, дуже яскраве й кумедне, спалили на Ринку хлопці зі Спілки боротьби молодих.

Кароль спочатку заперечував, потім переконався, що не мав рації. Не дуже розумно, але ефектно. Люди дивились і сміялися. Чучело можна спалити, але політичний противник, ворог лишається. Таке видовище розважає людей, але не повинно присипляти пильності. Ті, що аплодували спаленню, завтра голосуватимуть за легальну опозицію. Що буде, коли ми зазнаємо поразки на виборах?

Що буде? Як це виглядатиме? Зміна влади. Зміна воєвод, зміна старост і війтів. Розпуск органів державної безпеки. І чи тільки розпуск? Розпуск партії. Чи тільки розпуск? Береза, велетенська Береза. Навіть важко уявити. Ні, це неможливо, так не може статись, народ змучений, в деяких місцях заляканий, але ж він не сліпий.

Партія, керівництво не проводили б виборів, коли б не були певні за наслідки. Вирішуватимуть не тільки залякані Блиском села, вирішать міста, вирішить робітничий клас — Сілезія, Лодзь, Познань. Підсумок вийде інший, коли подивитися з усіх боків, правда, товаришу Сурма?

Правда. А ви, товаришу Новак, забагато розмірковуєте й підраховуєте. Робіть своє діло. Треба добре працювати на своїй ділянці, кожен на своїй, в сумі буде те, що треба, тільки не займайтесь підрахунками.

Телефон дзеленчить щохвилини, немов хоче зірватись і вискочити в замерзле до половини вікно. Чеслав із Мосціска не дзвонить, а вже час, він чогось затявся, наче був ображений і відкладав розмову на потім. На виборчій дільниці — ніякої агітації, ніякої. «Так щб, вручати людям бюлетені перед дверима?» — питає бургомістр Ступольни, доскіпливий чолов’яга, хоче знати все докладно, до найменших подробиць, але ніколи не вдасться передбачити всіх дрібниць, зв’язаних з виборами, всякий захід є почасти імпровізацією. Телефон дзеленчить, але Чеслав не дзвонить, чи не встругнув він чогось, ні, навряд щоб утнув якусь штуку з Бартеком, адже ж дав слово. «Ти кохаєш Магду?» Хотів знати, навіщось хотів дізнатись, чогось недоговорив, але потім скаже і доведеться довго сперечатися, як з тією тіткою з Мосціска, їй найкраще розтлумачив би все Петер — п’ять слів, десять жестів, все ясно, заперечень немає. Петер, шкода, що він так розпився, сидить тепер там, у своїй халупі з вікном і дверима на річку, в халупі, що презирливо повернулася задом до міста, сидить там і пильнує свого капітана, щоб на нього й порошинка не впала, щоб він досхочу їв і пив, щоб добре спав…

— Петере, Петере!

— Ну?

— Не кажи нікому, не кажи Каролю, що я тут була.

— Не хвилюй його, Магдо. Дай Бартеку спокій.

— Пусти мене, Петере, благаю. І нікому не кажи ні слова.

Петер поступився, тільки глянув на Бартека, чи той не розсердився.

— Це ти, — сказав Бартек, — я знав, що ти прийдеш.

— Ти не радий?

— Ні.

— Бартеку!

— Вийди, Петере. Здається, не минути щирої розмови з братовою.

Петер вийшов у кухоньку, а вони довго сиділи одне проти одного, не підводячи очей.

— Говори щось, Магдо, а то Петер подумає…

— Я повинна виправдуватись?

— Зовсім ні. Я ні від кого не чекаю виправдувань.

— Я, напевно, збожеволію.

— На це нема ніяких причин. Не треба тільки воскрешати мертвих.

— Знаєш, це було так… так, що я не зумію розповісти, все добре пам’ятаю, кожне слово, кожну свою думку, але досі не розумію, чи то пак знов не розумію. Всі раділи, ні, я не те сказала, мама весь час плакала, але то було свято, таке дивне свято, встановлювали меморіальну дошку, співали «Інтернаціонал», а я була осторонь, зовсім осторонь, не серед них, намагалась уявити собі дядька Миколая і ніяк не могла. Ти слухаєш мене? А то мені здається, що ти зовсім не слухаєш. Я пробувала уявити його, а бачила тебе, ясно, до болю, я впиналася нігтями в долоні, щоб не плакати, не кричати; вони святкували, це були чи то поминки, чи то свято, те й те разом, а я була збоку; якби я вже була твоєю дружиною, якби ми встигли побратись, перше ніж ти пішов на фронт… ми б устигли, але ти не квапився з цим, казав, пам’ятаєш, як ти казав? Що встигнемо ще, коли судилося, а як ні, то нащо мені зоставатися вдовою, так ти казав, а я тоді, на тих поминках, шкодувала, що я не вдова, тобто не твоя дружина, тоді не стояла б збоку, мала б право на тебе, на те, що по тобі лишилось, на славу, це звучить так книжно, але не тільки в цьому річ, я мала б право сказати: він був мій, він залишиться моїм, не стояла б збоку, як бідна родичка, як пригорнута сирота; мені було дуже гірко і від твоєї слави, і від цього урочистого вшанування, яке мене обминуло, а ти ж належав мені більше, ніж будь-кому, ти це знаєш, не можеш не пам’ятати, нікому ти не звіряв усіх мрій своїх, радощів і прикрощів, тільки мені, навряд чи ще хтось бачив, як ти плачеш, я була тобі найближчою людиною, хай недовго, але для мене це ціле життя. А потім, коли тебе не стало, коли тебе увічнили вкупі з дядьком Миколаєм, якого я ніколи не могла собі уявити, — ти затьмарював його, хоч стояв другим на цій дошці, — тоді ти вже не був моїм, обминав мене, і мені було дуже гірко…

— І тому ти вийшла за Кароля?

— Не знаю. Може, хотіла мати право на тебе через Кароля, може, саме так і було, хоч мені здавалося, що я його кохаю, що покохаю його.

— Коли б це мене хоч якоюсь мірою обходило, коли б ще обходило, я б сказав тобі, що не вірю цій бридні, цій екзальтованій балаканині.

— Але тебе це не обходить.

— Ні. Анітрохи.

— А я не вірю цьому, Бартеку. Тільки що ж тобі лишається казати? Ти надто гордий…

— Ти, як завжди, знаєш про мене більше, ніж я сам.

Але мені б хотілося, щоб ти повірила, що я не маю на тебе ніякого зла, ні в чому тебе не винувачу, все те, що тебе мучить, вже поза мною, осторонь мене, як сказала б ти.

— Ти маєш серце на Кароля.

— Я думав і так: дивись-но, під тим приводом, що піклується про самотню, осиротілу дівчину, здійснив свої давні наміри. Підсипався до неї, мостився, не зміг відбити в живого, відбив у мертвого. Так пробував думати, але даремно під’юджував себе, все це вже поза мною, а Кароль, видно, чудова людина, в тебе дуже достойний чоловік, Магдо.

— Я не впізнаю тебе, Бартеку. Ти хочеш образити мене. А те, що було, а наше кохання?

— Кохання, — він стишив голос до шепоту. — Ти думаєш, що кохання якесь чарівне зілля чи магічне заклинання? Скажеш «кохання», скажеш «кохаю тебе», і вже все ясно, все залагоджено. Ба ні, зараз, тут між нами ці слова нічого не залагодять, не з’ясують, а якраз навпаки. Ти не помітила, що всі поняття, а особливо такі, як кохання, мають сенс і величезне значення в якійсь певній ситуації, в певнім місці і в певний час. В інший час, деінде вони неминуче втрачають і сенс, і значення, сосна гарна в лісі, а в костьолі, під час відправи, буде недоречна; може, це не зовсім вдалий приклад, дещо абстрактний, але приблизно так само буває з деякими поняттями і з почуттями — їх не можна зберегти непорушними, не можна пересаджувати з одного грунту в другий, переносити з одного часу в інший…

Магда плакала, не ховаючи сліз.

— Наше кохання. Було щось, що ми так називали, це було прекрасно, чудово, тоді, в тих умовах, за тих обставин. Нині обоє ми стали зовсім іншими, те, що трапилося за цей час з тобою і зі мною, — не сон, а навіть сни…

— Бартеку, Бартеку, що ти кажеш? Я тебе зовсім не розумію, не впізнаю…

Колись вона говорила те саме, що нічого не розуміє.

Він не пам’ятав, про що тоді йшлося. Про Модеста? А може, про її батька? Але говорила точнісінько так само, зі страхом і водночас із довірою, яка обеззброювала; хотілось пояснити їй усе до кінця, викликати усмішку на її обличчі. Була ніч. І зараз ніч. Але то було десь-інде.

В лісі, а може, в копиці сіна, або на дорозі, де пахли акації. Співав соловейко, а може, йшов дощ. Колись давно.

Треба було обняти її, пригорнути до себе, заглянути в очі. В очах живе душа людини, тим-то за часів середньовіччя осліпляли. Пояснювати треба мовчки. Так народжується найглибша довіра між двома молодими людьми, захопленими одне одним. Потім кажуть: кохання.

— Нащо ти прийшла? Нащо ти прийшла сюди?

— Зараз піду.

— Я хотів, я ще раз спробував бути чесним перед Каролем, хоча б перед ним, він повірив мені, понад усякі сподівання. Я хотів допомогти йому. А в чому я міг би ще йому допомогти? Він там… Він із Чеславом, інші — теж, а я? Нащо ти прийшла, нащо?

Магда йшла, не чуючи лютого морозу. Спинялась і прислухалась, але не тому, що боялась погоні або чужих очей, які нишком стежать за нею, намагаючись викрити її таємницю. Вона прислухалась до того, що робилося в неї під серцем, — лічила перші несміливі рухи дитини. Син Кароля. Чи справді син?

— Мені треба було пройтись, мамо.

— Так, дитино, ти повинна рухатись. Але чому в цю пору?

— Мороз такий славний. Ти, мабуть, думаєш, що я була в Бартека, еге ж? Признайся, мамо, ти так думаєш?

— Ні, дитино. Але до нього не треба ходити.

— Чому?

— Можуть дізнатися про це.

— Кароль?

— Люди здогадаються, що він там. А Кароль дзвонив, питав про тебе. Я сказала, що ти вийшла прогулятись, і він зовсім не здивувався. Сказав, що подзвонить іще.

Подзвонить. Він тепер тільки телефонує. Їздить по всім повіті зі Смоляком, із Сухацьким із ППС чи ще з кимось.

А як не виїздить, то дзвонить по телефону. Коли вже більше нема кому дзвонити, коли вже всіх покартав, вилаяв, проінструктував своїм звичаєм, перше ніж почати те саме заново, телефонує додому. Так думає Магда. Лягла б спати, та Кароль дзвонитиме. Або вночі прийде Чеслав, здійме шум, він ніколи не вкладеться тихо. Тільки цим не вдався в Кароля, а в усьому іншому пішов його слідами, от хоча б ця пристрасть до політики; хлопчак, ще молоко на губах не обсохло, а послухаєш його, то наче доля Польщі й доброї половини світу тільки від нього й залежить, і коли б не він, соціалізму на світі не було б, коли б не він, Чеслав Новак, в якого двоє братів — секретар повітового комітету й небіжчик. Так приблизно думає Магда і плаче в подушку. Дитина ворушиться, неначе вже проситься на світ, а матері байдуже, поділитися б з нею, похвалитись, розповісти про свій чудний неспокій, коли хочеться і сміятись, і плакати, але свекруха скаже: «Атож, дитино, так воно буває». Сама вже забула свої перші материнські тривоги, тепер тільки про Бартека й думає. А хто в цій хаті не думає про нього? Всі, навіть Ксавера, і її гладкий кіт, якби вмів мислити, теж думав би про Бартека. Випровадив її Бартек, прогнав, чому? Тому що самому нікуди й ніяк тікати; від неї тікає, та не втече. Завтра секретар повітового комітету Новак урочисто піде голосувати з дружиною, матір’ю і братом, який уже скинув з шиї брудну перев’язь, ні, він не голосуватиме, ще шмаркач, для цього треба мати двадцять один рік, після голосування секретар роз’їжджатиме й дзвонитиме, певно, навіть не спитає, як вона почуває себе, не дізнається, що його син — чи справді син? — уже ворушиться. Так думає Магда, а перед заплаканими очима Бартекове обличчя, вже поголене, без цієї чудернацької бороди. «Нащо ти прийшла, нащо прийшла?» Якби ж то на це запитання можна було знайти відповідь.

Бартек не чекає відповіді. Крізь обмерзлу до половини шибку дивиться чи то на річку, чи то на білі поля по той бік її, повторює півголосом: «Нащо, нащо?» Петер стоїть позад нього і не сміє обізватись, нарешті каже:

— Такі вже вони, оті баби. Не хочуть забути першого.

— Як по-твоєму, Петере, ми переможемо на виборах?

— Звісно, переможемо. А потім буде амністія.

— Звідки ти знаєш?

— Кароль казав.

— Не треба мені ніякої амністії. Спати хочеться.

Але сон довго не йде. Білий берег, далекі поля за річкою, простір, виповнений туманними видивами, що повільно кружляють навколо однієї хисткої осі: Матус із Каролем під руку, Сворновський з мишею на сідниці, темні очі Блиска і заплакана Магда. Завірюха, сніг шурхотить об шибку, скриплять сосни на вітрі, зелені олов’яні солдатики лежать покотом на латці пахучого, ще не розквітлого люпину, мертві очі Блиска, і Магда плаче.

Кароль з Матусом під руку, поважні, мов святі на небі, підходять до великої урни і вкидають білі гіпсові дошки з цифрою «З», а на урні спереду маскарони, з глумливою усмішкою ловлять пащами сніг, свистить катерок у затоці, Модест пливе за катерком і кличе на поміч, а Магда плаче…

— Петере!

— Ну?

— Я думав, ти спиш.

— Ні, не сплю. А завтра, як піду голосувати, замкну тебе, Бартеку, щоб не втік. Ти щось недобре замислив. Я бачу.

— Дурень. Куди я можу втекти? Ну, куди?

— Та й справді, Каролю було б прикро. Він порядний чоловік, Кароль.

Кароль проголосував уранці, потім був у Ступольні.

Майдан яскраво прикрашений, сонце, сніг. Важко знайти місце, де нічний гість, невдатний терорист, ступив останній крок. Люди не дивляться на те місце, а мали б дивитись, це було так недавно, мали б пам’ятати. Але вони не пам’ятають. Спасенна здатність забувати. «Все гаразд, товаришу секретар, шістдесят відсотків уже проголосувало». Бургомістр задоволений. Секретар міськкому дивиться спідлоба. «До вечора ще далеко». Це означає, що до вечора багато чого може статися. Наприклад, напад на виборчу дільницю. «Кіно, де наша виборча дільниця, нещасливе місце. Тут завжди щось трапляється. І з вами теж, товаришу секретар, тут у вас стріляли, правда?

Увімкніть гучномовець на повну силу. Ось так. Увесь народ обирає свою найвищу владу, народний демократичний сейм. Що людина почує десять разів, те запам’ятає, що побачить один раз, те забуде».

Опівдні Кароль заглянув додому. Хотів сказати Магді, що все йде добре, ніде ніяких інцидентів, явка непогана, в урни летять переважно «трійки». «На трійку», — жартував Чеслав. Нехай буде «на трійку». Петер стоїть біля вікна, і губи в нього тремтять, Магда не відповіла на привітання, мати стискає кулаками скроні, вона схожа на скорботного Христа з Крачівського костьолу.

— Що сталося?

— Його нема, — белькоче Петер, і здається, що його щелепа от-от відвалиться й гепне на підлогу.

— П’яний був? — суворо питає Кароль.

— Ні, тільки трішки випив. Я на хвилинку вийшов…

— По горілку…

— Де сьогодні та горілка? Голосувати пішов. Вертаюсь, а його нема. І слід загув.

У Магди в очах крижинки. Дивиться й не бачить.

— Це я винна, — каже чужим голосом, — даремно до нього ходила.

— Не кажіть Чеславу, нічого йому не кажіть. Петере, чуєш? Магдо, мамо, не кажіть Чеславу. — Кароль вертається від дверей, ще раз повторює з притиском, мало не з погрозою: — Глядіть же, не кажіть йому. Я мушу йти, — виправдується, — мушу, самі розумієте.

Куди він подався? Серед білого дня. Може, у Бжеськ на Куявах, до вдови Блиска. Втік. Боягуз. Або з’явиться до Смоляка і скаже: мій брат мене переховував, а я не хочу ховатись. Це правда, Каролю, товаришу секретар?

Правда. В мене були важливіші справи, ніж ця, тому я відправив його до Петера, поки все з’ясується. Що з’ясується? Не сподівавсь я, товаришу секретар, та й ніхто від тебе такого не сподівався, виходить, і нашим, і вашим: в одних стріляєш, других ховаєш, — хто ж ти такий насправді, секретарю? Комуніст? «Блискар»? Звичайний кар’єрист? Не опускай очей, май сміливість дивитись у вічі. В мене стане сміливості, не турбуйтесь про це. Я насмілився не запрошувати тебе, Смоляк, на розмову з Бартеком, капітаном Бартеком, кавалером «Віртуті Мілітарі»[47], Бойового хреста і Партизанського хреста, заступником «президента» «блискарів», я насмілився не кликати тебе відразу з наручниками та карним кодексом, насмілився зрозуміти, що його злочинові передувала кривда.

Чи не причетний до цього я сам? Помиляєшся, ви помиляєтесь. Я не бажав нічого спокутувати, просто не хотів додавати кривду до кривди. Так. А ти знаєш, ти порахував, скільки наших людей полягло під Кривим Полем, на одній невеличкій латці люпину від руки заступника Блиска, від руки капітана Бартека, кавалера «Віртуті Мілітарі»? Я не бухгалтер, ніколи не буду бухгалтером.

Ти — зрадник. Партія тобі довіряла, а ти? Партія? Хто це партія? Може, це також і я? Може, тут є і мій внесок?

Нема вже ніяких твоїх внесків, партія — не акціонерне товариство, шановний товаришу Новак.

Дзвонить Смоляк.

— Все йде добре, еге? Добре йде?

— Добре.

Бартек не піде хвалитися, що знайшов собі схованку в брата. Не піде. Але це мало що міняє. Як він сказав:

«Не треба буде навіть псувати надгробка. Мені не дозволено жити, але дозволено вмерти. Коли і як я схочу».

Може, це й не брехня, не п’яне верзякання, Магда цим разом помилилася. «Ви не врятуєте мене і не погубите».

Дурень. Буде амністія. Тому, хто прийде добровільно, кожному палієві, якщо він прийде добровільно, всі провини буде даровано. Може, треба було йому про це сказати, напевно, треба було сказати, переконати: почекай, пересидь, ніхто тебе минулим не буде докоряти. Що з того, що не буде? Я сам собі докорятиму — так відповів би Бартек. Так відповів би вчора, сьогодні. А потім змінив би думку, напевне змінив би думку.

Миколайчик у вікні адвокатської контори, резиденції ПСЛ, спохмурнів, скис. Помітив це Сухацький. Горять сімдесят п’ять відсотків мандатів, так завжди буває з тими, кого посіла манія величності. Сухацький вважає, що Миколайчик маніяк. Чи можна, чи слід говорити таке про заступника прем’єр-міністра? Сухацький регоче, мов з дотепного жарту. І Кароль теж сміється, з деяким запізненням, мляво.

— Що з тобою? Якісь неприємності?

— Нічого особливого. Дружина трохи нездужає. Знаєш, перша вагітність. «Перемога на всьому фронті. Нищівний розгром реакції. Провал ворожих підступів і маячних планів реставрації капіталізму». Сурма притишує репродуктор і ляскає себе по колінах.

— Я непокоївся за вас, товаришу Новак, за ваш повіт, їй-богу, просто-таки боявся. Але ви, як бачу, не байдикували. — Плеще Кароля по плечу. — Тут була важка ділянка. Тепер я вам признаюсь. Ми навіть допускали можливість поразки у вашому повіті. Поздоровляю, Новак, видно добру підпільну школу, своє діло знає, правда ж?

— Ні!

— Що ні?

— Я не питиму.

— Дивак. Одну. За перемогу.

Смоляк теж вважає, що одну можна. За перемогу.

Вони вміють пити. Кароль не вміє. Голова наморочиться, в очах сльози. Його одвезуть додому. Опівночі можна собі це дозволити. Все вже позаду. Смоляк обіймає Кароля, цілує в губи, мов жінку.

— Тепер відпочинем. Після амністії бандити повилазять з лісу, всі до одного, от побачиш, от побачите, тепер почнеться нормальне будівництво соціалізму. Люди й не згледяться, як побудують соціалізм.

Для Смоляка соціалізм — це будівля. З порожнистої цегли й толю, наприклад. Що ж, нехай і будівля.

Спав Кароль довго. Прокинувшись, глянув на календар. 20 січня. Отже, вибори позаду. Вийшло. Та хіба ж могло не вийти? День чудовий. Ясно і тихо. Може, аж занадто тихо?

— Починаєш пити? — Це Магда. Кароль дивиться їй в очі, вони такі ж самі, як вчора, — дві крижинки.

— Ні, тільки одну чарку. На честь перемоги. Ти розумієш, що це означає? Розумієш? Найтяжчий етап пройдено. Тепер ніхто й ніщо не зіб’є нас з обраного шляху.

— ^Я чекала, поки ти прокинешся.

— Ну, от я й прокинувся.

— Ти зробив велике діло, Каролю.

— Не розумію тебе.

— Я кажу про Бартека. Ти врятував людину. Ти не радий? Ти ж хотів його врятувати. Неодмінно. Дуже хотів. Мабуть, тільки я одна знаю, як ти цього прагнув.

Пішов на риск, на великий риск. Це була сміливість. Неабияка сміливість.

— До чого ця іронія?

— Якби ти його виказав, він став би перед судом.

Тепер, хоч ще не зараз, а як оголосять амністію, він прийде добровільно, і йому все простять. Не посадять у тюрму.

А в пам’яті все загоїться. І все буде гаразд. Завдяки тобі.

Тільки завдяки тобі. Бо Чеслав…

— Не говори за мене, гаразд?

Аж тепер Кароль помічає Чеслава. Він стоїть біля груби, втупившись у підлогу, слова вимовляє через силу, наче його щось душить.

— Чого ж ти плачеш, Магдо?

— Він застрелився, — каже Чеслав. «Все-таки. Все-таки. І зброю мав. Обманув мене», — думає Кароль, але все ще не може, не хоче повірити.

— Що ти плещеш?

— Те, що чуєш.

Він вже мертвий. Йому не дозволено було жити. Не дозволено? Мабуть, залишив довгого листа, що не хоче бути амністованим бандитом. Лежить з простреленою скронею, а може, серцем, обличчя закрите якоюсь ганчіркою. А день такий гарний! Ясно і тихо. Може, аж надто тихо? Мати стискає кулаками скроні, мов скорботний Христос у Крачівському костьолі. Не плаче. Говорить, не підводячи голови, озивається до столу, застеленого сірою скатертиною:

— Це ви його вбили. Цим разом ви вбили його.

— Нащо я ходила до нього? — Це Магда.

Кароль підходить до матері, не знає, що робити з руками.

— Його вбила війна, мамо.

— Війни вже давно нема.

— Його вбила війна. Не одного ще вб’є війна, бо вона вбиває не тільки на фронті, а й потім, ще довго.

— Війна вбиває боягузів. — Це Чеслав. — А він був сміливий.

— Війна вбиває і сміливих.

— Не зумів ти його врятувати, Каролю, — каже Магда.

— Ти не мав рації, Каролю, — каже Чеслав, — у буцегарні в Смоляка він не вистрелив би собі в голову. Не було б з чого.

— Не знаю, чи мав я рацію. Ще хтось винесе цьому присуд, партія теж винесе свій присуд. Може, я й не мав рації, домагався неможливого, може, був надто самовпевнений, зарозумілий, переоцінив себе. Але ти, Чеславе, верзеш дурниці. Чистісінькі дурниці. «В буцегарні він лишився б живий». Ти не маєш ніякого уявлення проте, що таке життя. Може, це була моя помилка, але хто б зміг знайти якийсь кращий вихід, хто, покажіть мені його, я вклонюся йому в ноги. Легко було кричати вчора: «Умий руки», легко казати сьогодні: «Ти не мав рації».

Легко відхрещуватись від злого духа, але не можна так бездумно ставити хрест на людському житті. Життя — це не просто присутність на світі. Життя — це наше сучасне й минуле, думки і діла, мрії, пристрасті, біль. Що ви знали про нього, що всі ми знали про нього, про його життя, про його думи, про його біль? Майже нічого, надто мало, щоб наше втручання щось дало…

Вбігла Ксавера, радісна, наче збиралась іти до вінця.

— Ви тільки подумайте, що сталося, диво дивне, уявіть собі — мій Філіп окотився. Я думала, що це кіт, а це кішка, окотилась, у неї троє кошенят, ідіть подивіться, які гарнесенькі, просто чудові. Тільки як мені тепер її кликати — Філіпка, Філіпінка? — Вона замовкла, зніяковівши, заклала руки за спину. — Вибачте, може, я невчасно? Щось сталося, боронь боже?

— Бартек помер, — сказала мати, ніби до столу, застеленого сірою скатертиною.

Ксавера відступила на крок, замахала руками.

— Знов? Знов помер?

— Пані Ксаверо, помоліться за упокій його душі.

Вона стала навколішки, квапливо перехрестилась і, побожно звівши очі до стелі, довго ворушила губами. За дверима, що вели в мансарду, пищали кошенята.

ВІД ЛІТОПИСЦЯ

Після амністії, оголошеної в зв’язку з перемогою на виборах до Законодавчого сейму, об’явився Вінцентій Новак, Модест. Скористався з великодушності народної влади. Зрештою, сам він не вмочав рук у кров. Він тільки підбурював, вербував, переслідував, примушував. І його ніколи не мучили недоречні сумніви, приміром, такий: кому дозволено, а кому не дозволено жити.

Магда Новак іноді каже синові, що якби дядькові Бартеку більш поталанило в житті, він тепер, напевно, був би генералом. Миколай знизує плечима: генералом? Він, Миколай, хоче вивчати хімію. А поки що вступив до технікуму. Вчиться непогано. Дядько Бартек — то вже історія. Тільки літописцеві здається, що це історія сучасна.

Але літописець немолодий чоловік. З дядьком Бартеком сидів на одній парті.

Познань — Скоженцін, лютий — липень, 1964 р.