Сучасна польська повість

I

Не знаю, спала я чи ні, коли раптом чую дзвінок і в ту ж мить помічаю чорний, блискучий, зловісний предмет, все нутро якого сповнене гучним, настирливим дзеленчанням. Отямившись, простягаю руку і знімаю трубку. Чую голос:

— Пані Аксман?

— Так, це я.

— Говорить сестра Вероніка.

Чую, як мої губи вимовляють такі слова:

— Сестро, щось сталося?

— Все гаразд, просто ваш чоловік питає, коли ви в нього будете.

— Як він себе почуває, сестро Вероніко?

— Вже краще. То що йому сказати? Коли ви приїдете?

— Зараз приїду. Скажіть йому, що я зараз приїду.

— От і добре. Дякую. До побачення, пані Аксман.

— До побачення, сестро Вероніко.

Між тими фразами, які я вимовляю сама, і тими, які чую, розляглося все величезне місто і простелилася ніч; зараз четверта година ранку. Може, там, надворі, вже починає розвиднятись і місто прокидається до життя, але в квартирі ще темно й зовсім тихо. Коли я запалюю колонку в ванній, газ спалахує з гоготінням, аж шибки дрижать. Тиск газу в цю пору дуже сильний. Мимохідь бачу своє обличчя в дзеркалі, потім бачу себе ще раз, коли фарбую губи. Швидко вдягаюся, це забирає дуже мало часу, неначе все робиться одночасно. Замикаю двері на ключ, але в парадному мені починає здаватись, ніби я щось забула, знов одмикаю двері й засвічую світло в передпокої. Його синя болонья висить на вішаку, безживно поникла, поряд парасолька, на поличці лежить біла щітка для одягу. Коло щітки, на бляшаній тарілочці, складені ключі від гаража, горища та підвалу. На стіні біля вішалки висить картинка в овальній рамці — силует ангелятка, вирізаний з чорного паперу. Ангелятко, з крильцями, мов у бабки, приклало пальця до вуст добре знайомим мені жестом. Не знаю, чому я дивлюся на цю дурну картинку, тепер я її соромлюсь. Я дістала її в подарунок від тьоті Мілі, коли мала тринадцять років, тоді вона мені страшенно сподобалась. Раптом крізь холодне повітря парадного дуже гостро чую теплий дух нашої квартири.

Кажу собі: «Ні, нічого не забула. Роман вважає, що вертатись недобре». Замикаю двері, збігаю сходами вниз, потім біжу безлюдною темною вулицею, світло поодиноких ліхтарів коле очі. З провулка неквапним кроком виходить міліціонер, дивиться на мене. Я стишую ходу, потім знов пускаюсь бігти. В цю хвилину я прагну тільки одного: щоб за рогом, на стоянці, було таксі. Ще кілька кроків — і ось я вже бачу ряд нерухомих машин. На даху в кожної — світляний напис: «Таксі». Перестаю бігти, але йду швидко. Дихаю на повні груди холодним повітрям. Трохи болить голова, тисне навколо очей, але в мене це часто буває, коли я рано встану. В сумочці мають бути порошки.

Водій таксі спить, закинувши голову й розкривши рота.

Коли я відчиняю дверцята, він прокидається, сідає рівно, дивлячись уперед.

Я кажу:

— Хірургічна клініка, вулиця Польна, чотири.

Таксист якийсь час — мені здається, дуже довго — сидить нерухомо. «Може, він п’яний чи хворий?» — думаю я.

Повторюю адресу.

— Я чув, — озивається шофер і вмикає мотор. Потім, коли ми вже рушили з місця, сердито додає: — Двері не зачинені!

Він звертає вбік і зупиняється біля тротуару. Я відчиняю дверцята й захряскую їх. Машина рушає й повільно їде по нерівнім бруку посеред пустої вулиці, вздовж блискучих трамвайних рейок, та ось рейки звертають праворуч, таксі виїжджає на асфальт і прискорює хід. З того боку, куди ми їдемо, небо зовсім світле, на тлі його виразно видно дахи будинків та верхівки дерев. Опускаю голову й навпомацки шукаю в сумочці ліки. Знайшовши, ковтаю дві таблетки з краплею слини, яку вдалося зібрати в роті.

Роман сміється з мене, коли я таким способом приймаю порошки від болю голови, він каже, що деякі речовини діють тільки в розчині, треба випити хоч півсклянки води.

Ну, а мені й так помагає. На таксі до клініки їхати хвилин десять-дванадцять. Я заплющую очі й думаю, що з кожною миттю я все ближче до нього, потім уже не думаю ні про що. І тоді в темряві й порожнечі раптом відчиняються двері, і я бачу: на білому лікарняному ліпшу з головою вкритий простиралом лежить він, Роман. Під простиралом видно лише обриси лоба, носа, грудей, рук, живота, ніг, але я знаю, що це він, вже неживий, задубілий, як дерево. Я не хочу цього бачити, не можу з цим примиритись, усе в мені повстає проти цього. Але двері розчинені навстіж, не бачити цього я не можу. Силкуюся змазати, стерти цю картину, навіть роблю рукою якісь розпачливі рухи, але це не допомагає. Щоправда, на мить привид зникає, але потім з’являється знову, ще виразніший, ще нав’язливіший. Звідки він узявся? Я ж ніколи не бажала Романові смерті, ніколи, навіть тоді, коли між нами була прірва, коли я ненавиділа його й навіть ним гордувала. Я мучуся, борсаюсь, борюся з собою, розплющую очі, знов заплющую, та дарма, я бачу той привид у пітьмі, на тлі навколишніх будинків, він пробивається крізь морок, крізь дерева й стіни, і я бачу моторошно біле простирало, що обгортає мертве тіло, яке я так добре знаю.

Раптом привид зникає, так само раптово, як і з’явився, але в мені залишається страх і порожнеча. Я почуваю себе так, наче мені зробили якусь операцію, наче в мене вийняли нутрощі, без яких я, щоправда, зможу жити, але терпітиму страшні муки. Все це тривало, мабуть, зовсім недовго, машина ще тільки минає пошту, отже, ми проїхали половину дороги. Заплющую очі й пробую думати про всякі буденні справи: про те, що треба сьогодні купити в місті, про Стеню, мою сестру, яка приїздить завтра, про те, що треба віднести білизну до пральні, про нашу установу, про свою роботу, силкуюсь уявити собі якісь предмети та обличчя, але це не помагає, тоді починаю проказувати: «Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я твоє, нехай прийде царство твоє, нехай буде воля твоя як на небі, так і на землі, хліб наш щоденний…» Повторюю молитву раз, другий і відчуваю, як ці слова, котрі я знаю змалку й котрі, власне, нічого не значать, несподівано роблять якийсь магічний вплив, заповнюють болючу порожнечу в мені й вертають спокій.

Таксі зупинилось. Я шукаю гроші; звівши очі, бачу крізь віконце понуре й ніби заспане лице лікарні.

Пробігаю порожню прохідну, на сходах сповільнюю крок, іду широким коридором, де підлога викладена блискучими сіро-білими кам’яними плитками й нагадує шахівницю.

Проходить знайома сестра, але не та, що дзвонила, здається, вона усміхнулась до мене. Я не знаю, що означає ця усмішка, і не пробую вгадати. Зупиняюсь перед дверима ізолятора, де він лежить, натискаю ручку і поволі відхиляю двері. Зараз я спокійна й готова до всього, навіть до того, що вже малювалося в моїй уяві; здається, я могла б із цим примиритись. Відчиняю двері ширше і бачу його: він дивиться на мене, обличчя в нього дуже бліде, тому особливо виразно проступає темний триденний заріст, але очі жваві, куди жвавіші, ніж учора, і неначе всміхаються до мене. Тільки ніс у нього став якийсь дивний, але я пам’ятаю, точнісінько такий самий вигляд Роман мав, бувши п’яним, після безглуздої бійки в дансингу, здається, навіть за мене. Він підносить здорову праву руку й ворушить пальцями на знак вітання. Я входжу й зачиняю двері. Все моє тіло — голова, груди, руки й ноги — сповнюється безмежним щастям, я відчуваю його навіть у пучках. Нахиляюсь до Романа й цілую в губй.

Його здорова рука обіймає мене.

— В тебе нові парфуми?

Учора ввечері він говорив ще на превелику силу, безбарвним голосом і так тихо, що я ледве могла зрозуміти його. Зараз він говорить виразно, голос у нього знов дзвінкий.

— Що ти, це помада. Ну, як ти себе почуваєш, любий?

— Добре.

— Ти спав?

— Та ніби.

— Що значить — та ніби?

Може, не слід про це питати, але я не в силі опанувати себе, все в мені якесь непевне, збурене. Я весь час хитаюсь між надією і розпачем, вірою і страхом за нього.

— Дрімав, — озвався він ніби неохоче.

Я відчуваю, як його рука спорсає з моєї спини; хвилинку лежить на ковдрі, потім посувається кудись далі, немов тягнеться за чимось.

— Ти чогось хочеш, любий?

— Закурити.

— Не знаю, чи це буде найрозумніше з того, що ти міг би зараз зробити, — кажу я, намагаючись говорити природним, навіть байдужим тоном, так, як ми розмовляємо вдома.

Його рука, хоч тіло зовсім нерухоме й ніби закам’яніле, швидко й спритно пробирається по краю тумбочки, висуває шухляду й нишпорить у ній, мов якесь звірятко.

Роман дістає запальничку, тримає її пальцями. Стиха промовляє:

— Цікаво, що, по-твоєму, було б розумніше в моєму становищі?

— Наприклад, щось з’їсти!

Я встаю і ступаю крок до вікна, де між шибками стоїть пляшка з молоком, лежить апельсин та загорнута в папір шинка. На його обличчі, так сильно зміненому, блідому й схудлому, з’являється легка усмішка, ледь помітна, але дуже добре мені знайома: в ній і жартівливість, і серйозність, і зухвальство, і дурість, і наївність — ті риси його вдачі, які мене завжди так дратують, а зараз сповнюють безмежним щастям, доводять, що він існує, живе, а коли живе, то він — мій.

— Потім, — каже він.

— Нагріти тобі молока?

— Потім. Сядь.

Я сідаю на краєчок ліжка й раптом дуже гостро відчуваю свою непотрібність. Так хочеться щось для нього зробити! Я бачу свої руки, що бездіяльно, догори долонями лежать на колінах, так наче ці руки не мої, а чужі, кимось покинуті. Краще б він зараз не дивився на мене.

Не уявляю собі, який у мене вигляд, але навряд чи моє обличчя може підбадьорити й піднести дух, а Роман саме в цю хвилину якось особливо пильно вдивляється в мене.

Я опускаю очі, поправляю простирало, підтикаю ковдру навколо його нерухомого тіла. Трохи згодом підводжу погляд і бачу, що в нього очі заплющені. Я думаю: «Ні, він не може вмерти, він безсмертний, він вже не раз це мені доводив». Але зараз Роман здається неживим, лице в нього гарне, спокійне, на ньому проступило все найлагідніше, найніжніше, що є в його натурі. Я думаю: «Він уже помер, став ангелом», — та бачу, що рука його живе, ворушиться, пальці крутять запальничку, гладять її, великий палець торкає коліщатко, але не запалює вогню.

Потім рука впускає запальничку на ковдру, Роман розплющує очі. Тепер його рука тягнеться до шухляди, виймає звідти сигарету, звичним рухом підносить спершу до носа, потім стукає сигаретою об край тумбочки й лише тоді вкладає в рот. Все це він робить, як звичайно, тільки в повільнішому темпі.

— Дай і я закурю.

— Кури.

Я беру сигарету і спершу підношу вогонь йому, тоді прикурюю сама. Роман пожадливо затягується, потім довго випускає дим. Питає:

— Що чути вдома?

— З учорашнього дня нічого нового.

Зненацька з коридора долинув якийсь дивний звук, ніби хтось зігнув лист бляхи. Роман ледь помітно морщить лоб, затягується, потім питає:

— Ти в годинникаря була?

— Еге, я забула тобі сказати, позавтра буде готове.

Він каже, що треба замінити вісь і вставити нове скельце.

— Мій годинник у цій аварії потерпів менше, ніж я…

— Хочеш, я залишу тобі свій?

— Ні, не треба.

— Ага, ще забула тобі сказати: завтра приїздить Стеня.

— Так? — озвався він досить байдужно.

— Мені здавалося, ти їй досі симпатизуєш.

— Авжеж, — відповів він, і знов запала мовчанка.

Я пробую вгадати, про що він зараз думає. Все-таки між ним і Стенею щось було, хоч обоє це рішуче заперечували. Коли я спитала про це Стеню, вона, моя рідна сестра, зашарілася, — а втім, таке з нею трапляється часто, — і сердито сказала: «Нічого, нічогісінько, так і знай, так і знай, нічого не було!» Тоді вона мала сімнадцять років, була ще дитиною, а тепер їй двадцять, вона вчиться на другому курсі хімічного факультету, схотіла бути хіміком — як і він. Учора ввечері, повернувшись із лікарні, я подзвонила до мами в Олесьніцу, щоб сказати їй, що сталося. До телефону підійшла Стеня. Коли я розповіла їй все, у трубці стало тихо — ні слова, ні звука, глуха порожнеча, ніби хтось раптом перетяв дріт. «Алло, Стеню, ти мене чуєш?!» — крикнула я. «Чую, я приїду позавтра ранковим поїздом», — дуже виразно промовила Стеня.

Я дивлюсь на нього: погляд його зараз неприємний, свердлить мене, проймає наскрізь, так само він дивився, коли підозрював, що я його зраджую. По його обличчю, мов зловісна темна хмара, перебігає гримаса страждання, страху, а може, й гніву, але це триває лише мить, його обличчя розгладжується, знов стає спокійним.

— О котрій приїде Стеня?

— Не знаю, мабуть, тим поїздом, яким звичайно приїздить мама, о пів на одинадцяту.

— Де вона зупиниться?

— Як де? У нас.

Роман скривився, як завжди, коли йому щось не зовсім до вподоби. Погасив сигарету, поклав руку на ковдру й заплющив очі. Я беру її й кладу на свою, вона холодна, але не заклякла. На тильному боці видно дві паралельні подряпини, змащені чимось фіолетовим. Одна з них довша, тягнеться вище і зникає в рукаві піжами.

— Це болить?

— Ні.

— Анітрішки?

— Ні, в мене взагалі нічого не болить, — відповідає він, не розтуляючи очей. «Ох, — думаю я, — якби ж то були єдині рани на його тілі!» Його ліва рука, забинтована й обліплена гіпсом, лежить нерухомо, як колода. Зате друга, котру я тримаю, — ціла й здорова; я відчуваю, як у ній пульсує кров. Нахиляюсь, цілую її, потім гладжу. Мені було вісім років, коли вмирала моя бабуся, вона лежала з заплющеними очима, її обличчя я зараз не можу згадати, але бачу свою матір і батька, схилених над нею, мати стиха каже батькові: «Мама вже нічого не чує, поглянь на її нігті…»

Що сталося з її нігтями? Розглядаю його нігті: вони такі, як завжди, коротко обрізані, він запевняє, що довгі нігті заважають йому користуватись арифмометром і друкувати на машинці. Не знаю, чим це пояснити, але навіть коли він хворів чи йому загрожувала якась небезпека і я боялася за нього, мене не залишало внутрішнє переконання, що насправді він умерти не може, бо він істота безсмертна. Я тримаю його руку в своїй, це лише частинка його тіла, але я дуже щаслива і більш нічого не бажаю. Раптом з його вуст вихоплюється якийсь невиразний звук — чи то зітхання, чи то схлип. — Що з тобою, любий?

— Нічого, я задрімав, — відповідає він, на мить розплющивши очі, дивиться на мене, всміхається, потім знов стуляє повіки. Його рука, що тепер лежить на моїй, поворушилась, ніби вмощуючись зручніше, вклалася й завмерла. Я дивлюсь на годинник. Скоро шоста. Якщо йти сьогодні на роботу, я можу побути тут ще півтори години. Дивлюсь на нього: рот ледь розтулений, дихає рівно, втягуючи повітря так, ніби хоче зітхнути, але не зітхає й повільно випускає повітря з легень. Звичайно він не так дихає, і мене це непокоїть. Я довго сиджу нерухомо і вдивляюся в нього. «Адже ж сталася жахлива катастрофа, — думаю я, — він утратив стільки крові, потім операція, а я хочу, щоб після всього того він дихав нормально! Піду поговорю з сестрою Веронікою та черговим лікарем». Ще якийсь час сиджу непорушно, потім дуже, дуже повільно витягаю свою руку з-під його руки. Він не розплющує очей, не прокидається. Обережно, навшпиньках, виходжу. Зачиняючи за собою двері, ще раз поглядаю на нього: начебто спить спокійно.

Я йду довгим порожнім коридором, мимохідь зазираю в кабінет чергового лікаря. Двері відхилені. На вішалці висить пальто й капелюх, на письмовім столі стоїть телефон, поряд нього гучно цокає будильник, але в кабінеті нікого немає. Йду далі, зупиняюсь біля кімнати старшої сестри, стукаю, але ніхто не озивається. Відчиняю двері й заглядаю всередину — нікогісінько. На столі стоять порожні пляшки з-під крові, ліки, нікельований стерилізатор.

Пахне ефіром та валер’янкою. Зачиняю двері й дивлюся в глиб довгого коридора; підлога викладена в шашечку сіро-білими плитками, що далі, то плитки все менші й менші. Обабіч коридора — двері, які теж здаються чимдалі нижчими й вужчими; зараз усі вони зачинені. Поки я так стою й дивлюсь, одні двері розчиняються, і з них випливає сестра Вероніка. На ній білий халат і величезний крилатий чепець. Я пошепки кличу:

— Сестро Вероніко!

Сестра Вероніка всміхається і трохи підіймає обидві руки; в руках у неї коробочка з ампулами та шприц, повернутий догори голкою. Цим вона дає мені зрозуміти, що зараз дуже зайнята. Потім повертається на місці, неначе заводна фігурка, і відпливає по картатій підлозі, яка, здається, сама несе її, мов ескалатор. Сестра Вероніка в поясі тонка, мов оса, з-під розхилених ззаду пілок халата виглядає блакитна спідниця. Вона ліктем відчиняє двері на протилежнім боці коридора і зникає в них.

Я йду туди і стаю біля цих дверей. Жду довгенько, але сестра Вероніка не виходить. Повз мене проходить санітарка в сірому халаті, заляпаному кров’ю й засмальцьованому на великих розплилих грудях. Химерна думка навертається мені: мабуть, саме такі жінки десь по кутках задовольняють останні хтиві прагнення хворих, я від когось це чула. Вона йде перевальцем, незграбна, стегнаста, з грубими голими ногами. Ми з нею знайомі: вчора, коли Романа привезли сюди, я дала їй сто злотих, але зараз санітарка проходить повз мене насуплена, не озиваючись ані словом. Може, треба було дати їй двісті?

Адже ж вона виконує найбруднішу роботу — виносить і миє судна та урильники, прибирає всяку гидоту після операцій. Санітарка зникла в дверях убиральні. За хвилину я знов бачу її — вона виходить з цих дверей і йде в самий кінець коридора, до кімнати, де стоять газові плити. Я повертаюсь і йду в протилежний бік, стаю біля широкого вікна, бачу вулицю, якою всі машини їдуть в одному напрямі. Мене це дуже дивує, але потім я пригадую: таж на цій вулиці однобічний рух. Клацає замок у дверях, я обертаюсь і бачу сестру Вероніку. Підбігаю до неї, але вона каже:

— Зараз, хвилинку, — і входить до сестринської.

Я знов чекаю, але вже недовго.

— Ну, як ми себе почуваємо? — Сестра Вероніка згорнула руки на грудях. Двома пальцями тримає вузеньку коробочку, червону, з чорною смужкою.

— Не знаю, сестро Вероніко, не знаю. То мені здається, краще, ніж учора, а то — гірше. Він так якось важко дихає…

— Стомився.

— Доктор Павліцький був у нього?

— Аякже, аякже. Ми вливали йому і кров, і ще інші корисні речі, які призначив головний лікар.

— Що, знов переливання?

— Краплинне. Це було конче потрібно, він же стільки крові втратив! — відказує сестра Вероніка досить гостро, ніби з докором.

Ми стоїмо лице в лице й дивимось одна одній у вічі.

Очі в сестри Вероніки лагідні, усміхнені. Я питаю:

— Доктор Павліцький ще є?

— Мабуть, є. Ви не заглядали до нього?

— В кабінеті його немає.

— Ну, то, видно, кудись вискочив, може, в рентгенкабінет або на чашечку кави до доктора Опмана, обидва цілу ніч не стуляли очей, було кілька тяжких випадків, — говорить сестра Вероніка, роздивляючись довкола й похитуючи білими крилами чепця.

Мені здається, що сестра Вероніка вже хоче піти й навіть непомітно віддаляється від мене, і я кажу:

— Я так непокоюся, сестро Вероніко…

— Не треба, не треба. Ми ж зробили все, що в нашій силі, решта завжди в руках господніх, — каже сестра Вероніка й твердими, кістлявими пальцями торкається моєї руки. То не ласка, а наказ, проте її дотик та лагідна усмішка заспокоюють мене.

Сестра Вероніка повагом рушає з місця; ми йдемо разом. Спиняємось коло дверей, за якими лежить він.

Сестра Вероніка тихенько відхиляє двері, зазирає всередину, прикладає пальця до губів, причиняє двері і, всміхаючись, каже:

— Спить, нехай поспить…

Вона повертає назад і віддаляється несподівано, мов підхоплена протягом, що виник саме в цю мить, бо десь унизу відчинили двері. Звідти долинає бряжчання посуду, гудіння пилососа і навіть шурхіт автомобільних шин з вулиці. Зараз я до нього не піду, нехай собі поспить, а я викурю сигарету в ванній, потім розшукаю санітарку і дам їй ще сто злотих.

І от я йду до ванної кімнати, закурюю й дивлюся в порожній коридор. З убиральні виходить санітарка і прямує в мій бік. Мені здається, зараз обличчя в неї вже не таке сердите й невдоволене, як раніш. Спостерігаю, як вона миє під краном свої великі червоні руки, потім старанно витирає їх полою халата. Я гашу сигарету, виймаю з сумочки сто злотих, згортаю банкноту вчетверо. Не знаю, з чого почати, та раптом чую свій голос, що вимовляє якісь недоладні слова:

— Ви такі добрі до мого чоловіка…

— Таж ви мені вже дали. — Обличчя в санітарки знов стає неприємним, похмурим і сердитим.

— Ви такі добрі… — повторюю я і засовую гроші в кишеню її брудного халата.

— Ех, а чоловік ваш на тонку пряде, — каже санітарка. Вона поправляє свої важкі розплилі груди і згортає руки на животі. — І навіщо його так мучити? Краще ксьондза покликати.

— Нащо ви таке говорите?

— А що! Думаєте, то не гріх — накачувати людину всякою гидотою, отрутою, чужою кров’ю, коли вона того не хоче? Таж він уже на божій дорозі.

— Що ви кажете, що ви кажете? — Я прикладаю руку до лоба, мені здається, що одна з нас збожеволіла — або я, або вона, але скоріш вона. Це ж її обличчя стало таким потворним, відразливим, її очі зіщулилися в усмішечці, її червоний слинявий рот цідить безглузді слова:

— Правду кажу, я ж бачу, як вони його мучать.

Цілісіньку ніч робили йому оті уколи та переливання. Одне кінчать, друге починають.

Я більше не слухаю, вибігаю в коридор. З якихось дверей виходить сестра Вероніка, вона крутнулась на місці, як дзига, і попливла мені назустріч.

— Сестро Вероніко… — кажу я.

— Що з вами? — сестра Вероніка зводить угору брови.

— Нічого, сестро. Де доктор Павліцький?

— А що, хіба його немає? — Здається, сестра Вероніка дуже здивована. — Ну то, може, він на хвилинку приліг або пішов у рентгенкабінет. — Вона вдивляється мені в очі й додає: — Заспокойтесь, дитино моя, не треба хвилюватись, причин для хвилювання немає, ось за годинку-півтори вернеться доктор Павліцький, і ви з пим поговорите. Ну!

Сестра Вероніка знов простягає руку й торкається моєї руки. Але цього разу її дотик, холодний і чужий, не заспокоює мене, а сповнює страхом. Я відвертаюсь від неї і біжу довгим коридором до дверей, за якими лежить він.

Тут зупиняюсь і притискаю долоню до грудей, сама не знаю навіщо, мабуть, щоб вгамувати калатання серця.

Озираюся через плече і бачу, як сестра Вероніка пливе попід стіною, даленіє й раптом зникає в якихось дверях, що розчинились, поглинули її і знов зачинилися. Дивлюсь на білу фарбовану площину дверей — і ось зненацька, так само несподівано й невідомо звідки, перед моїми очима постає його образ: він лежить, непорушний, неживий, мертвий. Я торкаюсь пальцями повік, притискую їх, але нічого не помагає; цей образ загніздився десь у мене всередині, немовби в легенях чи в шлунку. Молю, волаю не голосом, а мозком, серцем: «Боже, ні, ні!» — й повільно натискаю ручку дверей. Він лежить з опущеними повіками, спить. За мить поволі розплющує очі, і все його обличчя міняється, роз’яснюється, всміхається мені. Цей усміх огортає, проймає мене всю і сповнює безмежним щастям. Я чую його голос:

— Що ти робила?

— Та нічого. Курила. Сиділа на лаві в саду й курила сигарету.

Його очі вдивляються в мене, слідкують за мною, на мить мене гублять, коли я відвертаюся, щоб повісити на вішалку жакет, але одразу знаходять і знову вдивляються в мене.

— Ти, напевно, не виспалась і дуже стомилась…

— Ні, любий, анітрохи.

— Як же ти підеш на роботу така втомлена?

— Я зовсім не почуваю втоми. А на роботу я сьогодні не піду.

Його лоб хмуриться, обличчя набирає невдоволеного, осудливого виразу.

— Чому ж це ти не підеш?

— Не піду, та й годі, тебе розважатиму, — відповідаю я, силкуючись усміхнутися.

Він дивиться на мене, але не відповідає на усмішку.

Його обличчя хмуриться ще дужче, на лоб набігають глибокі зморшки. Він заплющує очі. Боже, думаю я, як, напевно, болить це зранене, скремсане й позшиване тіло!

А може, він згадав про щось неприємне в нашому спільному житті?

— Як ти себе почуваєш, любий?

— Нічого, непогано, — відповідає він, не розплющуючи очей, потім питає: — Котра година?

— Пів на восьму. А чому ти питаєш?

— Та так, про щось подумав…

— Про що?

Він розплющує очі, його обличчя ясніє й розгладжується. Він обіймає поглядом мене всю: моє обличчя, шию, плечі, груди, я знаю цей погляд, то погляд мого чоловіка й коханця, погляд-обіцянка.

— Мені схотілося знаєш чого? Кефіру.

— Добре, любий. Зараз принесу.

— Ні-ні, ти не зривайся. Може, молочарня ще зачинена, я не знаю.

— Відчиняють о сьомій.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю, я часто купую там масло по дорозі на роботу.

Я надягаю пальто й капелюшок. Він стежить за мною, потім каже, показуючи очима:

— Пляшка з-під кефіру за вікном. Знаєш, що б я з’їв?

— Що? Скажи!

Він мовчить, вдивляється в мене, нарешті каже:

— Біфштекс по-татарськи…

— Біфштекс?! Бійся бога, я не знаю, чи тобі можна їсти такі речі! — радісно кажу я.

— Можна, можна, — відказує він, а його рука підіймається з ковдри і робить у повітрі заспокійливий жест.

— Хіба що дуже свіжий.

— Пошукай…

— Бувай, я скоро повернусь! — і я цмокаю губами, ніби цілуючи його.

— Та не біжи стрімголов, я підожду, подрімаю трохи.

Я повільно зачиняю за собою двері і крізь шпару між одвірком та дверима бачу його спокійне лице, вже без усмішки, але й без болісної гримаси, — байдуже, таке, яким воно завжди буває уві сні.

Іду, а може, біжу і почуваю, як вертається до мене щастя, а до нього долучається нове, ще більше щастя від свідомості, що всі злигодні минуть і ми віднайдемо те, що могли втратити.

Йти мені все легше, ноги й руки знаходять утрачений ритм. Серце визволяється з-під кам’яного гніту, б’ється тепер спокійно й помалу сповнює все моє тіло живлющим теплом. Я бачу двох дівчаток з ранцями за плечима, в однакових формених платтячках з мереживними комірцями.

Тримаючись за руки, вони стоять край бруку і чекають, коли можна буде перейти вулицю. Я дивлюсь на них і думаю, що вони вдягнені надто легко, ранок прохолодний. Проїздить колона автомашин, два набитих людьми автобуси, потім грузовик. Дівчатка глянули в один бік, у другий, не рознімаючи рук, зірвалися з місця й прожогом перебігли вулицю. На тому боці спинилися, не знати чого озирнулись і, засміявшись, пішли далі. Я звертаю в провулок, минаю костьол, в якому вже давно не була, — відколи вийшла заміж, я ходжу до костьолу в нашому районі. Вертаюсь і входжу в костьол. Тут порожньо, на лаві сидить стара жінка, друга стоїть навколішках біля бічного вівтаря перед іконою матері божої. На камінній сходині горить свічка. Я стаю навколішки, хрещусь і проказую «Отче наш» та «Богородицю». Зітхаю, може, надто гучно; жінка оглядається на мене, поправляє хустку і схиляє голову набік. Губи її безупинно ворушаться.

Я дивлюсь на дари, розвішані навколо божої матері, вони блищать у півтемряві, мов зорі. Серед них найбільше сердець, маленьких і великих, є й ладанки, а також зображення рук і ніг. Я кажу: «Матір божа, якщо ти зробиш так, щоб він одужав, я дам тобі велике срібне серце — найбільше, яке тільки знайду. Обіцяю, що більш ніколи його не зраджу. Навіщо я взагалі про це думаю?

Це ж дурниця. І така обітниця ні до чого, в ній немає жодного сенсу, адже не зраджувати його — то для мене ніяка не жертва. Скоріш я повинна була б пообіцяти тобі, що, як тільки він одужає, я з ним розлучуся й піду в черниці». Дивлюсь на темний лик божої матері, імені здається, що вона усміхається. Я нічого не кажу, але сама собі думаю: «Ти всміхаєшся, як жінка до жінки. Ти ж знаєш, про що йдеться!»

Дивлюсь на годинник. Зараз десять хвилин на дев’яту.

Я пробула тут зовсім недовго, менш як п’ять хвилин.

Хрещуся, встаю з колін і виходжу з костьолу. Тепер я йду безлюдною вузькою вуличкою повз шерегу щільно поставлених автомашин. Біля під’їздів стоять баки зі сміттям. У ніс б’є гострий дух, схожий на запах дешевого туалетного мила. Дуже голосно, немов у мегафон, туркочуть голуби. Я пішла цією вуличкою, щоб скоротити путь. Вже недалечко ріг, за яким шумить центральна вулиця. А ось і молочарня, де я сподіваюсь дістати кефір; я вже вийняла із сумочки пляшку, але двері молочарні зачинені, а за шибкою висить табличка з написом: «Приймання товару». Старенька жінка з нарум’яненими й напудреними щоками сповіщає, що чекає вже більш як чверть години, але щойно з крамниці вийшов чоловік і сказав, що за п’ять хвилин відчинять. Я переходжу на другий бік вулиці, зупиняюсь біля господарського магазину і розглядаю алюмінієві каструлі, вишикувані в ряд, від найбільшої до найменшої. Так само розкладено й покришки, а також сковороди, ополоники та кухлі.

Озираюсь на молочарню, чи її не відчинили, потім переходжу до сусідньої крамниці й розглядаю у вітрині тканини, власне, навіть не розглядаю, а просто дивлюся і бачу їх, кожну окремо, але вони мене не ваблять. Жодної з них я б не купила. Вже хочу відійти, коли це в глибині вітрини помічаю тканину, що приковує мій погляд: узориста, дуже своєрідна парча. Її трохи заслоняли два перехрещені полотнища банального рожевого та фіалкового шовку, тому спершу я й не помітила парчі, лише ковзнула по ній поглядом, не оцінивши її якості й краси. Тепер я крізь скло доторкаюсь до неї пальцями, беру в руки, розправляю і прикладаю до себе. Парча обтягує мої груди й стегна, я дивлюся в дзеркало і бачу себе в сукні з цієї матерії. Силкуюся пригадати, скільки у мене в гаманці грошей. Проте не розкриваю сумочки, щоб перевірити. Зрештою, цей магазин відчиняється лише об одинадцятій. Могло б здатися, що я згаяла чимало часу, розглядаючи парчу; насправді ж я простояла тут дуже недовго, не більше, ніж перед вітриною з алюмінієвим посудом. На мить зупиняюсь перед наступною вітриною, захаращеною виробами з жовтої шкіри: валізами, портфелями та сумками. Але коли я дивилась на цю незвичайну, із своєрідним узором матерію, вперше за останні два дні, з того моменту, як сталося це лихо, мою увагу на мить привернуло щось не зв’язане з Романом. А може, зв’язане? Та ось двері молочарні розчиняються, і купка людей, що вже зібралась під дверима, входить усередину. Я знов переходжу вулицю і стаю в чергу до прилавка. Бездумно дивлюсь на вітрину, де лежать бруски масла, круглі та довгасті сири і стоять банки із згущеним молоком. Раптом до моєї свідомості доходить, що пляшок з кефіром ніде не видно, і мене обіймає страшенна тривога. Переді мною ще троє чи четверо покупців, але я висуваюся з черги й питаю в продавщиці:

— Скажіть, будь ласка, кефір є?

Продавщиця не відповідає, лице в неї ображене, ніби я звинуватила її в крадіжці грошей або годинника.

— Я питаю, чи є кефір.

— Я вам відповіла: є, — ледве чутно відказує продавщиця, надувшись і не дивлячись на мене.

— Вибачте, я не дочула, — відповідаю покірно; за інших обставин я навряд чи була б здатна на таку покору.

Я купую дві пляшки кефіру, порожню пляшку здаю, вартість другої оплачую й одержую квитанцію, квитанцію ховаю в гаманець, кефір ставлю в сітку. Виходжу.

Дивлюсь на годинник — жах, як швидко лине час, уже пів на дев’яту! Вже біжу, любий, біжу до тебе, лишилося ще тільки купити біфштекс по-татарськи. Може, в «Делікатесах»? Подивлюсь, а як нема, то в готелі «Центральний», там бувають іноземці, отже, має бути свіжий біфштекс.

У них усе свіже і найкращої якості. Фе, як же мені завжди гидко, коли він готує собі цей біфштекс! Змішує м’ясо із жовтком, цибулею, гірчицею, поливає олією та оцтом, перчить, солить, достоту, ніби бабрається в лайні, та ще й слину ковтає! Але тепер — боже, аби тільки він попоїв усмак! Я дивитимусь, як він поїдає це сире м’ясо, плямкаючи, цмокаючи, ворушачи вухами і роблячи гримаси. Я радітиму, як колись у дитинстві: в мене був собака, і якось він зник, кілька днів десь пропадав, а потім вернувся і їв м’ясо, увесь трусячись, ніби пожирав його всім тілом; я плакала від щастя, що він знайшовся. «Делікатеси» відчиняються аж о дев’ятій. Я цього не знала, тож повертаю назад і біжу до «Центрального».

Входжу задніми дверима, через кав’ярню; часом я забігаю сюди по шинку. В кав’ярні порожньо, крізь розчинені двері до ресторану видно застелені скатертями столи з прапорцями різних країн. Біля вікна стоїть високий лисий старий офіціант, дивиться на вулицю й курить.

Я знаю його в обличчя, це чоловік дуже вихований і чемний. Добре, що мені трапився саме він. Іду до нього, а в голову лізе казна-що: чому він так невправно держить сигарету, ніби тільки вчиться курити? Кажу:

— Вибачте, будь ласка…

— До ваших послуг, — офіціант обережно кладе сигарету на край попільниці і вклоняється мені.

— Я хочу попросити у вас порцію біфштекса по-татарськи навинос, але тільки щоб він був дуже свіжий.

— А що, по-вашому, значить свіжий?

— Ну, свіжий, сьогоднішній.

— У нас, ласкава пані, нічого несвіжого не буває. Але біфштекс по-татарськи ми самі не готуємо. Одержуємо його з комбінату і зберігаємо в холодильнику.

— Розумієте, це для хворого, тому він повинен бути зовсім свіжий, сьогоднішній.

— Я спитаю, — каже офіціант і, човгаючи ногами, йде до кухні. За хвилину вертається з полумиском у руках.

М’ясо якесь засохле, безбарвне.

— Даруйте, але таке м’ясо хворій людині я подати не можу.

— Сказали, це вчорашнє. Позавчорашнє йде на потреби кухні.

— Пробачте, будь ласка, але я його не візьму.

— Я вас не вмовляю.

— Вибачте, до побачення.

— Нічого. До побачення.

Зачиняючи за собою двері, бачу, як він, згорбившись, із полумиском на простягнутій руці, прямує до кухні.

Добре, що я зайшла сюди, а не до якогось іншого ресторану. Принаймні мала справу з чемною людиною. Скоро дев’ята, я вертаюсь до «Делікатесів». Знов невідомо звідки в моїй голові з’являється нав’язливий образ померлої людини, накритої простиралом, але цього разу в мене вже немає колишньої певності, що це він, Роман, і моторошний образ легко вдається відігнати. Для цього треба тільки, йдучи, дивитись на різні вітрини: взуття, канцелярські товари, сантехнічне обладнання, потім у припалі пилом загратовані вікна Національного банку, де, зрештою, немає нічого, крім якихось афіш та оголошень. Образ туманіє, розпливається, зникає без сліду й більш не повертається. В «Делікатесах» вистоюю майже двадцять хвилин, зате мені вдається дістати дуже гарне, по кольору видно — щойно змелене м’ясо. Купую ще пачку кави та вафлі в шоколаді. Коли виходжу на вулицю, місто здається мені якимось ясним, веселим — то сонце пробилося крізь туман і осяяло все навкруг. Світло таке сліпуче, аж очам боляче, а окулярів я не маю, забула на столику біля телевізора. Минуло вже півтори години з гаком. Жах, як непомітно летить час. Я вже півгодини мала б сидіти на роботі. Треба туди подзвонити. Телефонна будка вільна, я входжу, чіпляю сітку з покупками на гачок, набираю свій службовий номер. Хвилинку чекаю; крізь шибки бачу ряд таксі на стоянці по той бік площі, лічу машини — було вісім, але вже стало менше. За такий короткий час дві від’їхали.

— Баська?

— Крисю, це ти?

— Я, я. Голубонько, скажи, будь ласка, старому, що я сьогодні не прийду.

— Ясно, я вже сказала. Як Ромек?

— Ніби трохи краще.

У трубці щось довго тріщить, потім кілька секунд не чути нічого.

— Алло! Баська, ти мене чуєш?

— Так, чую. Хвалити бога. Ти собі не уявляєш, як ми всі за нього непокоїмось. Може, тобі чимсь допомогти?

— Ні, спасибі, Басько, я поспішаю, треба назад до нього, я вискочила тільки купити йому їсти.

— Що сказати шефові? Завтра прийдеш?

— Побачу, як він себе почуватиме, вранці подзвоню.

Бувай! Треба бігти, а то таксі роз’їдуться! — кричу я, бо машини одна за одною від’їжджають, лишилися тільки дві. Вішаю трубку й вибігаю. Жену щодуху, але на два останніх таксі ніхто не зазіхає, і я стишую біг. Сідаю в машину, захряскую дверцята, обережно вкладаю сітку з покупками. Водій обертається, я бачу його профіль.

— Куди їдемо?

— Хірургічна клініка, вулиця Польна.

Шофер киває головою і вмикає мотор. Ми об’їжджаємо площу і звертаємо в ту вулицю, якою я щойно йшла, минаємо «Делікатеси», молочарню, банк. Їдемо швидко, дуже швидко, обганяємо інші машини тієї самої марки.

Таксі, не порушуючи правил, змушує їх давати йому дорогу, ні, навіть і не змушує, а просто користується своїм правом. Так уміють їздити тільки молоді водії, що служили в армії або працювали у швидкій допомозі. Але таксист уже немолодий, на потилиці в нього сиве волосся.

Ще за секунду я помічаю, що його права рука, яка перемикає швидкості, без кисті, замість неї — рожевий безпалий кикоть. Шофер легенько торкає ним важіль, неначе тільки подає йому знак, а той сам стає на місце. Цікаво, а втім, майже так само Роман водить свій мотоцикл.

Неначе не він веде, а мотоцикл їде сам, підкоряючись якійсь вищій силі, що керує ним на віддалі. Боже, і як таке могло скоїтися саме з ним, адже машина в нього, як він каже, «об’їжджена» до останнього гвинтика. Що говорили міліціонери? Що він був напідпитку, але винен скоріш той, водій грузовика. Таксі зупиняється. Я розплачуюсь і висідаю з машини. Увесь фасад лікарні ясно освітлений сонцем, деякі вікна на другому поверсі розчинені, з одного вікна визирає на вулицю жінка в смугастому халаті.

Внизу, в коридорі, сидять на білій лаві двоє хворих, один з них курить, другий їсть яблуко. Швидко підіймаюсь по сходах, серце ледь стискається. А може, це шлунок?

Я ж досі не снідала. Але їсти не хочеться. Зараз у мене тільки одне бажання: побачити усмішку, якою він мене стріне, і більш нічого мені не треба. Ця його усмішка, така квола тепер, після того, що сталося, вона… не знаю, як це сказати… вона — мовби квітка наших майже чотирьох прожитих разом літ, вона — лиш тепер, лиш тепер я розумію — потрібніша мені за будь-яку їжу. Звертаю в коридор з вимощеною плитами підлогою й відразу помічаю в глибині людську постать. Біля вікна стоїть Романів співробітник, інженер Солецький, той, що був на нашому весіллі; він здалеку вклоняється мені.

Підійшовши ближче, бачу, що в Солецького таке обличчя, ніби він щойно із чогось сміявся й тепер силкується бути серйозним. Двері до Романової палати прочинені, біля них під стіною стоїть візок, на ньому балон із киснем, гумовий шланг від нього тягнеться до палати. В палаті стоїть доктор Павліцький, заклавши руки в кишені халата, тут сестра Вероніка та ще одна сестра, і Стеня — як вона тут сьогодні опинилась? Вони заслоняють від мене Романа.

Що вони всі тут роблять? Стеня обертається до мене, обличчя в неї червоне, мокре від сліз. Я відстороняю її і бачу — Романа немає, на його місці лежить хтось дуже схожий на нього, але то не він. У цього чоловіка очі заплющені, він страшенно блідий, ніби стомлений якимось надлюдським зусиллям: боротьбою, опором, бігом, якоюсь страхітливою гонитвою, і ось тепер він лежить, дихає, пожадливо п’є кисень, який йому дає сестра. Цей чоловік на зріст менший за Романа й набагато старший від нього.

Тепер я вже певна — його підмінили! Хочу крикнути: «Навіщо цей спектакль?!» — але знаю, що це він, Роман.

Бачу його руку на ковдрі, обернуту догори долонею, я впізнаю її, це його рука, його характер, його злість, добрість, дивакуватість, загадковість. Звісно, я знаю, що це Роман і що він умирає. Стеня каже, ридаючи й заникуючись:

— Як я прийшла, він ще закурив сигарету. Сам прикурив від запальнички і сказав…

Тепер говорю я, чую свої слова і дивуюся, що вони звучать так голосно й так діловито:

— Що сталося, докторе, адже ж годину тому все було гаразд?! Що це, докторе, що це?!

Доктор Павліцький не озивається, він дивиться на руки сестри Вероніки, яка повільно витягає голку з вени.

— Та скажіть же, докторе, що це таке?

Доктор Павліцький повертає до мене голову й гостро відповідає:

— Це початок кінця. Будьте мужні. Сестро Вероніко, будь ласка…

Я чую ще:

— Будьте мужні. Сестро Вероніко!

Чиїсь руки обіймають мене й підтримують.

II

Мамина подруга ще із шкільних років, пані Марися Ціхоцька, у війну овдовіла, чоловік її, капітан, помер у таборі для військовополонених. Під час окупації моя мама, тітка Міля та пані Марися разом брали участь у підпільній роботі, а крім того, крутились, як каже мама, щоб якось перебути війну. Мій тато працював тоді на електростанції, заробляв дуже мало, я була дитиною, а Стеня ще й не народилась. Чоловік тітки Мілі був за кордоном, там і помер, вона лишилася сама з крихітним синком. Пані Марися Ціхоцька, щоправда, дітей не мала, та зате утримувала стареньку матір, до того ж у них вічно товклися якісь далекі родичі. Ці три жінки сяк-так давали собі раду. Шили на машині всякі речі, яких тоді не було в крамницях, — різні бюстгальтери, купальні костюми, блузки, а потім продавали їх на товчку. Я теж часто ходила з мамою, мені це подобалось. Ми з нею стояли в натовпі, обвішані трусиками та ліфчиками, мов різдвяні ялинки, і торгувалися з покупцями. Іноді, у велику спеку, робили собі капелюхи з газети, мов діти, що граються в солдатів, я купувала солоні огірки. Потім перестала ходити на товчок, бо одного разу німці зробили облаву, зчинилася страшна метушня, одну дитину затоптали на смерть, а мене разом з якоюсь чужою жінкою вже упхнули були в машину, але моя мама — вона чудово говорить по-німецькому — так закричала на одного німця, що він, мабуть, зовсім отетерів і випустив мене. Відтоді я вже не бувала на товчку, батько також заборонив посилати мене в гетто — я пробиралася крізь діру в мурі до одної єврейки, маминої знайомої, і приносила від неї сховані під сукенкою куски шовку; потім з нього шили ліфчики та всякі інші речі. В гетто я ходила лише разів зо два чи зо три, але досі пам’ятаю, як я боялася — це було щось жахливе.

Тепер пані Марися Ціхоцька держить маленьку, непоказну крамничку по вулиці Замковій, сорок один, вхід з двору. Вітрини в крамничці немає, а тільки невеличке віконце в стіні, яке видно лише з підворіття, та зате це віконце оформлене з великим смаком і освітлене вдень і вночі. На гарно задрапованому оксамиті, синьому, червоному, бордовому або чорному, пришпилений чудово оздоблений, найновішого фасону бюстгальтер, що кольором гармоніює з оксамитом. На скляній поличці стоїть флакончик витончених французьких парфумів, «Шанель» або «Ланвен», та лежить ніби ненароком кинута низка перлів.

І більш нічого, ніякої вивіски, тільки вгорі мало помітні чорно-золоті літери: «Марія Ціхоцька». Пані Марія Ціхоцька, котру далі я називатиму тьотя Марися, як казала на неї, коли була маленька, тепер займається виключно пошиттям бюстгальтерів. Звичайно, її теперішні вироби не мають нічого спільного з тими рожевими та блакитними у квіточки або горошки бумазейними ліфчиками, що їх ми продавали на товчку. Тьотя Марися спеціалізувалася, шиє тільки на замовлення, підходить, як каже мій тато, до кожного випадку індивідуально, — завдяки цьому вона стала справжньою художницею і в своїй галузі не має конкурентів. Вона вважає, що може не турбуватися за свою старість і за майбутнє своєї професії, бо поки на світі існуватимуть жінки, їм будуть потрібні бюстгальтери. Ще вона часто повторює, що жінка, яку природа обдарувала гарними персами, повинна подбати про відповідну оправу, або, коли хочете, упаковку, бо ж коштовностей не продають в обгортковому папері. Якщо ж жінка, на своє нещастя, має негарний бюст, вона тим паче мусить його прикрашати.

Тьоті Марисі вже за п’ятдесят, правду кажучи, я не знаю, скільки саме, здається, вони з моєю мамою ровесниці, та коли б ви бачили, яка вона життєрадісна, випещена, причепурена, а як одягнена! З якою невимушеністю, я б навіть сказала — грацією вона тримається, розмовляє, сміється в кав’ярні «Європа», де її можна зустріти щодня між чверть на першу і другою годиною, оточену ще не вельми підтоптаними залицяльниками так званого зрілого віку, як вона усміхається до них, показуючи свої чудові зуби, мружить очі і при тому держить поклонників на певній відстані, не дозволяючи ніяких фамільярностей.

Як гарно вона виглядає в своїй скромній чорній сукні, коли нахиляється над низеньким столиком, наливає каву та лікер і подає дамам, яких запрошує до себе в неділю на п’яту годину вечора.

В салоні тьоті Марисі — я називаю цю кімнату салоном, бо саме таку роль вона відіграє, насправді ж то просто їдальня, — збираються дами з різних кіл. Тьотя Марися вважає, що діяльність, якою вона займається, має характер аполітичний і надкласовий. Тому в неї буває і так званий приватний сектор, і дружини адвокатів, викладачів університету й навіть партійних діячів. Гості сидять у капелюшках на канапці та в кріселках якогось там стилю, що з часів окупації вже двічі ремонтувалися та оббивались новою смугастою матерією, під великою, довгастою картиною Фалата. Серед них, звичайно, моя мама і тьотя Міля, — всі попивають каву й розмовляють.

Про що розмовляють? Про політику дуже рідко, здебільшого судять чоловіків та переказують плітки. Колись мені не дозволялось бувати на цих зібраннях, і якщо мама брала мене з собою, я мусила гратися в сусідній кімнаті сама або з двоюрідним братом Анджеєм, сином тьоті Мілі.

Нам давали гортати альбоми з листівками — то були всякі старі фотографії, видики й репродукції з «Хрестоносців», «Камо грядеші», «Балладини» та картин Гротгера. Я вже знала їх усі напам’ять і тому читала написи на звороті: вітання, поклони, часом і якісь незрозумілі вирази, а Анджей відліплював марки. Але здебільшого я підслухувала розмови, що точилися в салоні. Отож найчастіше там судили чоловіків, серед них і мого тата, — тепер мені здається, що про них говорили в такому дусі, як гудять начальників: вони, мовляв, дурні, розпусні й користолюбні. Але найцікавіше починалося, коли наші мами там, у салоні, притишували голоси. Я чекала цієї хвилини.

Тоді я лягала на підлогу, припадала вухом до дверей і з розпашілими щоками, відчуваючи, як нестерпно пече шкіра на лиці, слухала слова, що в струмені холодного повітря просочувалися з салону крізь щілини в дверях разом із дзвяканням ложечок та порцеляни. Анджей цими розмовами не цікавився; він, як я вже казала, відліплював марки з листівок та тягав з комода тьоті Марисі різні дрібнички, що їх потім знаходили в нього в кишенях.

Слухала тільки я. Наші мами розповідали одна одній про венеричні хвороби, позаматкову вагітність, аборти й викидні, про рак піхви, грудей та яєчників. А тьотя Міля, така добра, справедлива, працьовита, скромна й побожна, часто розказувала про розваги у віллі командира полку; це звалося «change des dames»[48]: за наказом командира офіцери переходили з одного ліжка в друге, до чужих дружин.

Тьотя Міля по війні теж непогано влаштувалась. Зразу після визволення вона відкрила комісійний магазин, який держала потім кілька років. Справи в неї йшли добре, хоч спочатку з товаром було дуже скрутно, вона продавала різні лахи з ЮНРРА[49], одежу з посилок та речі, що лишились від німців. Коли магазин було націоналізовано, тьотя Міля нітрохи не засмутилась і почала працювати в державному комісійному магазині, тільки не в цьому, а на іншій вулиці, і моя мама іноді спересердя каже, що в тьоті Мілі стільки грошей, що вона вже й сама не знає їм ліку. Правда це чи ні — не знаю, але Анджей має моторолер і часто їздить за кордон. Вже двічі був у Чехословаччині, був в Угорщині, в НДР, Болгарії, тепер збирається до Югославії. І щоразу я бачу в нього якісь нові речі: шкіряний піджак, італійські черевики, замшеву кепку. А кожушок він собі замовив у Сцісловича, спеціально їздив до нього в Закопане. Ще бувши п’ятнадцятирічним, коли вчився в дев’ятому класі, Анджей уже пив горілку, ходив на гулянки й нормально, як він сам казав, жив з дівчатами.

Я почала писати цей щоденник — а втім, чи буде це щоденник, чи, може, просто нотатки про моє життя? — отож я почала писати 17 червня 1954 року, через три дні після закінчення школи, або «екзаменів на зрілість», як кажуть мої тато й мама, коли хочуть підкреслити, що життя, тобто все найважливіше, починається з цього моменту. І ось я сиджу в нашій із Стенею кімнаті (Стеня зараз у школі), сиджу за столиком біля вікна. Світить сонце, вікно розчинене. Вдома нікого немає, мама вернеться з міста після дванадцятої, тато — о пів на четверту.

На підвіконні стоїть вазочка з черешнями. Весна цього року була холодна, це перші черешні, ще кислі й водянисті, і дуже дорогі, мама купила їх на честь мого атестата. Коли-не-коли вулицею проїжджає автомобіль, у гарячому повітрі здалеку чути гуркіт і гамір міста. Зараз пів на дванадцяту. Мені дев’ятнадцять років сповниться в липні. Школу я закінчила з запізненням на один рік, але другорічницею не була, а просто через війну почала вчитись пізніше. Тепер саме час описати себе, тобто який у мене вигляд і яка вдача. Здавалося б, це легко, але ось я написала: «Я блондинка, точніше, темна блондинка, майже шатенка…» — і кінець, на цьому застрягла, більш нічого не спадає на думку, ніби я взагалі неспроможна змалювати себе. Тобто це я, може, й зуміла б, але знаю, що все одно вийде неправда. Тому я беру дзеркало в овальній рамці, ставлю його на підвіконня й дивлюсь: так, справді, я шатенка, але коли приглянутися зблизька, то видно, що волосся в мене неоднакове, при корені темніше, а на кінцях значно ясніше, деякі волосинки вилискують золотом, — це, мабуть, від сонця, бо я з квітня довго бувала надворі з непокритою головою, сиділа з підручниками на балконі або в парку. Я ношу так званий «кінський хвіст», перев’язаний зеленою оксамиткою. Пам’ятаю, коли я була менша, то любила крутити головою і дивитись, як метляється моє волосся, це мене якось по-дурному тішило. Здається, я навіть зробила з цього забаву.

Що ж іще сказати про волосся? Воно в мене досить густе, хоч був час, коли коси дуже лізли, я знімала їх з гребінця цілими жменями, думала вже, що стану лиса, і страшенно журилась. Лінія волосся над лобом досить гарна, з виразним гострим зубчиком посередині. Лоб. Скоріш низький, хоч і не дуже, схожий на лоб моєї мами, але в мами якась алергія: тільки-но вона з’їсть щось не те, одразу все обличчя, а надто лоб, вкривається червоними плямами. А в мене шкіра чиста й здорова, тільки загоряти треба обережно, щоб не виступило ластовиння.

Брови в мене явно негарні, краще сказати — були негарні, бо вже рік, як я їх вискубую, і тепер, по-моєму, вони зовсім непогані, в усякому разі, до мого обличчя пасують. Очі в мене блакитні. Часом зеленкуваті, це залежить від освітлення. Білки яскраво-білі, з прозорою сіточкою тоненьких блакитних жилок. Словом, звичайнісінькі собі очі, і не було б у них нічого особливого, коли б не повіки, що їх я успадкувала, як каже мама, від своєї бабусі-шляхтянки. Зрештою, я сама досить рано помітила цю особливість своєї вроди і навчилась її використовувати.

А саме, я завважила, що кожний, навіть найменший рух повік змінює вираз моїх очей і всього обличчя і що рухи ці можуть бути надзвичайно, безмежно різноманітні.

Пам’ятаю, коли мені було п’ятнадцять років і я вчилась у восьмому класі, я розважалася тим, що «зваблювала» в такий спосіб не тільки своїх однокласників, — вони мене менше цікавили, а й дорослих елегантних чоловіків, яких зустрічала по дорозі із школи. Декотрі солодко усміхалися, зупинялись, а часом повертали назад і йшли за мною; якось один із них ішов слідом за мною аж до самого дому (я й досі часом зустрічаю його, тепер з нього вже порохня сиплеться, як іде, хилитається і трясеться увесь, неначе в нього руки й ноги на шарнірах). Коли подумаю, що я мало не зважилась тоді на якусь романтичну, але вельми сумнівну пригоду з ним, — мені аж млосно робиться. А втім, може, це було б і не гірше, ніж те, чого я дізнала через два роки? Важко сказати. Моя бабуся, на жаль, не залишила мені у спадок виточеного, породистого носа, з тієї простої причини, що ніс у неї був товстий, масивний; його успадкував — і це дуже пасує до обраного ним фаху — мамин брат, дядько Павел, який живе тепер у Гданському воєводстві, викладав в ліцеї природознавство і розводить бджоли. В мене ніс мамин, короткий, звичайний, але він принаймні обличчя не псує. Колись, як мені було років тринадцять чи чотирнадцять, він завдавав мені чимало прикрощів, бо легко червонів, а влітку вкривався ластовинням. Дивлячись у дзеркало, я впевнююсь, що моя верхня губа, на жаль, лишилася така сама, як була, — непропорційно довга, але це помітно не завжди і залежить від того, з якого боку глянути на моє лице.

Найкраще в мене — уста, і це не тільки моя думка. Я чула це значно раніше, ніж змогла оцінити сама. «Погляньте, які в неї гарненькі губки! Крисю, скажи: «Мамуся»!

Скажи: «Киця»! О, з неї буде добра штучка!» Трохи згодом, коли в нашій сім’ї з’явилася Стеня, підросла й почала говорити, виявилося, що в неї губки ще кращі, ніж у мене, але то вже інша тема. Стеня молодша за мене на дев’ять років. Отож мої уста: як же ж мені важко їх описати, хоч я зараз дивлюсь на них, розтуляю, вимовляю слова «кохана» або «коханий» і зблизька розглядаю себе в дзеркало. Смішно, звичайно, так викривлятись, — але хіба тільки я це роблю? Моя сестра, ще зовсім дитина, теж починає вже вправлятися в цьому; одного разу я підгледіла, як вона стояла перед дзеркалом і говорила сама до себе: «І взагалі мені байдужісінько…» Декотрі з моїх подруг досі поводяться так, наче ввесь час грають якусь роль. Отже, мої уста: величенькі, але не надто великі.

Повні, гарно окреслені, кутики закінчуються тонкою гострою лінією, що спершу опускається, а потім загинається вгору. Я вже давно помітила, яку велику роль відіграють ці кутики у виявленні моїх почуттів; вони підкреслюють те, що промовляють очі й повіки, але можуть сказати і щось зовсім інше, ніж очі, щось таке, чого очі сказати не хочуть. Можуть також мовчати, і тоді говорять тільки очі. Можуть говорити правду або неправду; можуть виражати те, що я думаю, або приховувати мої думки; можуть натякати — мені є що сказати, але я цього не скажу або скажу іншим разом, пізніше. А можуть зробити так, що ніхто нічого не дізнається про мої почуття, думки й наміри, бо лице моє буде замкнене на замок, мов двері.

Тепер про зуби: на жаль, я запізно збагнула, яка їхня роль у грі всього обличчя, а що зуби в мене завжди були не дуже-то міцні, я, хоч мама раз у раз мені нагадувала про це, трохи їх занедбала, і тепер один зуб з лівого боку, на видному місці, дуже негарний, з пломбою, і скоро на нього доведеться надіти коронку. Торік я переживала справжню трагедію через цю дрібну ваду, але потім звикла й навчилась її приховувати, як, зрештою, й інші.

Щоки, підборіддя, вуха (ліве трошки більш відстовбурчене, але це майже непомітно) — «в нормі», як кажуть лікарі.

В усякому разі, не завдають мені жодних прикрощів.

Шия теж. Плечі модні, вузькі й похилі. Взагалі, як каже моя мама, статура в мене жіноча, нічого спільного з так званою «прасувальною дошкою», тобто фігурою без грудей і стегон. Проте це не значить, що в мене надмірно розвинений бюст. Був навіть час, коли я, спершу налякана тим, що в мене почало рости щось таке, впала в іншу крайність — стала непокоїтися, що мій бюст ніколи не досягне нормального розміру. Тепер груди в мене досить повні і, здається, гарні, та й взагалі я вже жінка, але про це потім. Я часто розглядаю своє тіло в дзеркало у ванній і знаю його досконало. Мені відома кожна, навіть найменша вада на шкірі. Наприклад, під лівою груддю в мене бородавка завбільшки як горошина. Такі самі були в мене колись на пальцях рук, але вони зникли без сліду, а ця лишилась і начебто навіть побільшала. Раніше чого я тільки не робила, щоб її позбутись: перев’язувала шовковою ниткою, мастила азотною кислотою, вкраденою в хімічному кабінеті, нічого не помогло. Довелось погодитися з тим, що ця особлива прикмета залишиться в мене на тілі до кінця життя. Поки не було грудей, мій живіт здавався мені просто жахливим! Якийсь випнутий, ніби я була вагітна або все життя їла саму картоплю. Потім, коли в мене розвинулися груди й стегна, живіт перестав випинатись і зробився просто частиною мого тіла, тіла жінки.

В мене досить гарні стегна й ноги, повні, стрункі литки переходять у вузькі ступні. Одного разу я сиділа в парку з книжкою, чекала на подруг, коли це якийсь літній чоловік, попросивши дозволу, сів поруч. Спитав, що я читаю, я відповіла: стародавню історію. Ми трохи поговорили про Грецію та Єгипет, він навіть продекламував по-грецькому уривочок з «Іліади». Я на нього не дивилась, слухала просто з чемності, бо грецької не розумію, ми ж її не вивчали, аж раптом чую:

— Які у вас гарні ступні — сухі, нервові, чутливі, мов у породистої лошички…

Я пирснула сміхом, глянула на свої ноги, без панчіх, у мілких чорних туфлях без каблуків, потім на співрозмовника: в нього було старе, поморщене обличчя, рідке шпакувате волосся й сиві вусики, але разом з тим дуже свіжі, червоні губи й молоді, ясні очі. Він нахилився до мене і сказав:

— Ви не смійтесь, я говорю серйозно, це не всякий чоловік зуміє оцінити. Може, ви ніколи від жодного чоловіка такого не почуєте…

На щастя, цього дивного поклонника, в якому було щось відворотне й водночас привабливе, незабаром сполохали мої подружки.

Я забула сказати про руки. Може, тому, що донедавна, як мені здавалося, руки в мене були негарні, важкі й незграбні, я не вміла рухати ними легко, граціозно і не розуміла, як важливо опанувати це мистецтво. Але недавно я зробила відкриття, що мої руки зовсім не такі жахливі, щоб їх і далі ховати. Вони вимагали так небагато уваги й догляду! Просвітила мене моя подруга, що вчилася зі мною в початковій школі, а потім вступила до перукарсько-косметичного технікуму. І другого дня мої супермодні, покриті червоним лаком, немов закривавлені нігті, хоч я ховала їх під партою, стали причиною сутички з учителькою математики Заленською. Шалений напад цієї старої діви я сприйняла покірно. Стояла, похнюпившись, і навіть зронила сльозу на білий мереживний комірчин блузки, але вчителька не знала, що то була моя, а не її перемога! Адже я стала власницею пари рук, що зробились моєю прикрасою, вони вже не заважали мені, перетворились на часточку, або, як висловилась математичка, — функцію мого життя, оздобу мого тіла.

Ну, от я й описала себе, як могла, нічого не приховуючи.

Напевно, якби я вміла малювати, я б саме так зробила свій автопортрет, але тоді все, що я написала, було б видно далеко краще. Щоправда, викладач польської вчив нас, що в літературі докладні описи героїв уже давно вийшли з моди, образ героя повинен сам скластися з того, що він робить, говорить і що про нього говорять інші, — але ж я пишу не роман.

Після семирічки я спочатку два роки ходила до ліцею зі спільним навчанням, але з десятого класу мене перевели до жіночого ліцею; тоді батьки сказали, що дбають про мою освіту, а в ліцеї зі спільним навчанням рівень викладання, мовляв, низький, але тепер я майже певна, що вони дбали про моє «моральне здоров’я», після того як одна дівчина й хлопець із нашого класу через невинну дитячу витівку попали в халепу. Вони вирішили прогуляти уроки й подалися удвох до лісу, взявши з собою казанок, щоб зігріти чаю. Там їх застукав лісник, коли вони сиділи в халабуді, де підгодовують диких тварин, і на спиртівці кип’ятили чай у казанку. Лісник звелів їм показати документи й написав у школу. Його турбувало передусім те, що вони могли підпалити ліс, а наші мами, котрі з таким запалом розводяться про аборти, позаматкові вагітності й таке інше, казна-що подумали.

Насправді ж нічого такого не було, я знаю краще за всіх, бо ми з цією дівчиною дружили, і взагалі то був просто дитячий вибрик. Ну так от, перевели мене до бабського ліцею, там я вчилася ще два роки і складала екзамени на атестат зрілості. А наша дружба з хлопцями, всупереч сподіванням батьків, зовсім не розладналась, коли нас перевели до жіночого ліцею. Я б навіть сказала, навпаки.

Коли ми вчилися разом, їх було так багато, вони ганяли по школі, спітнілі й брудні, і витворяли казна-що.

Здавалося, що між ними немає жодного інтересного типа.

А тепер ми тинялись по місту або годинами висиджували в парку, вдаючи, ніби вчимося, аби тільки з ними зустрітись, побазікати й пококетувати. В цьому було щось дуже хвилююче — ми з подругами сиділи на лаві, тримаючи в руках розгорнуті підручники з хімії або математики, повз нас проходили статечні люди — елегантно вдягнуті чоловіки, жінки в гарних сукнях або в костюмах, а ми тихенько розмовляли про стосунки між чоловіком і жінкою, про голе тіло і всякі такі речі. Хлопці вітались, походжали біля нас або сідали віддалік на лаву, крадькома курили сигарети, перемовлялися між собою, витівали всякі дурниці. А коли підсідали до нас, ставали несміливими і скованими. Зрозуміло, ми з дівчиськами враз уривали свої балачки на оті теми, і починалася спільна розмова про школу, спорт, про кінофільми й пластинки, іноді, дуже рідко, — про батьків або про якісь події в нашому місті чи в світі.

Анджей, мій двоюрідний брат і ровесник, син тьоті Мілі, про якого я вже говорила і з яким зустрічалась дуже часто, досить довго взагалі не цікавився дівчатами, зате тітці доводилось витрачати на нього силу грошей, купуючи йому найдорожчі іграшки. Потім два роки підряд були неприємності в школі, бо він разом з кількома такими ж шибениками, як сам, робив учителям всякі капості. Та коли Анджей перейшов — щоправда, не дуже легко — до дев’ятого класу, він одразу змінився. У школі вже не бешкетував, вдома теж поводився пристойніше, перестав коверзувати та грубіянити й зацікавився дівчатами, яких почав називати «бабами». І, як він сам мені натякнув, став жити з ними нормальним статевим життям.

Через Анджея я й познайомилася з Кшиштофом, який учився з ним в одному класі, але був на рік старший.

Треба віддати Кшиштофу належне — він був вродливий хлопчина. На зріст трохи вищий од мене, чорнявий, з лиця чисто тобі ангел: лагідні, широко розставлені блакитні очі, гарний овал обличчя, маленькі червоні вуста, причому верхня губа якоїсь незвичайної форми; мені важко сказати, в чому тут річ, але це помічала не тільки я. Ми вешталися втрьох або вчотирьох з Анджеєвою дівчиною, Іркою, познімавши з рукавів шкільні емблеми, ходили в кіно, в маленьку темну кав’ярню пити каву й вино, на прогулянки. Одного разу на вечірці в тьоті Мілі, коли її не було вдома, ми поцілувались. Анджей замкнув нас у темній кімнаті на кару за те, що ми не хотіли поцілуватися при всіх. Я стала біля вікна й дивилась на освітлені вітрини по той бік вулиці та на людей, що входили до магазинів. Мене розбирала злість, я вся тремтіла, хотілося плакати, і водночас я відчувала, що за мить Кшиштоф підійде до мене, пам’ятала, що зовсім близько, за яких два кроки, стоїть широка й зручна тахта тьоті Мілі, і, попри все те, думала про деякі інтимні деталі. Але Кшиштоф стояв біля дверей і лаявся з ними, я чула, як він називав їх кретинами, вся компанія заливалася сміхом, а голосніше за всіх реготав Анджей, що випив три чарки вина. Та невдовзі вернулася з міста тітка, і Анджею довелося випустити нас, але спершу ми все-таки мусили поцілуватись. Ми поцілувалися в дверях, похапцем і невміло.

Батьки Кшиштофа до війни мали якусь фабрику, в сорок п’ятому році її в них відібрали, але грошенята в них, видно, ще були, бо жили вони в трикімнатній квартирі, а недавно купили в Сверкові дачу, щоб після ремонту проводити там відпустку й вільні кімнати винаймати дачникам. Сверків дуже мальовничо розкинувся на березі невеликої річки, навколо пагорби й ліси. До нього година їзди автобусом. В будень у Сверкові панує сонна тиша, з автобуса висідають лише робітники і розходяться по домівках, але в неділю туди приїздять тисячі людей.

Купаються, ловлять рибу, напинають намети або ночують у пансіонатах та в селян. На літо з’їжджаються дачники, але їх небагато, Сверків не модний, бо він зовсім близько від міста, тут немає ніяких особливих розваг, ані стадіону, ані басейну. Під час окупації туди їздили по гриби, а наприкінці війни мама хотіла тікати до Сверкова від бомбардувань, але росіяни вступили в наше місто так швидко, що ми навіть не встигли спакувати валізку й рюкзак. У всякому разі, в мене з часів окупації залишились про Сверків дуже приємні спогади, бо щоразу, коли ми вибирались туди по гриби, мама робила бутерброди з сиром, пекла пиріг і наливала в пляшки каву з молоком.

Ми ходили по лісі, купались у неглибокій, прозорій мов кришталь воді, я грала в м’яча на луці, повітря було таке чисте, духмяне, ані разу не було ні дощу, ні грози. Я зі смаком уминала все, що мама виймала з рюкзака й давала мені. Вертаючись, ми йшли кілометрів зо три до залізничної станції, бо автобуса тоді не було. Мама й тато тримали мене за руки, я куняла, йдучи, а в поїзді вже міцно засинала, і потім батькам доводилося нести мене на руках.

Одного ранку Кшиштоф сказав, що коли-небудь запросить нас, мене й Анджея, у Сверків на неділю, а може, навіть і на всі канікули, і в мене раптом так якось чудно тьохнуло серце, я ніби відчула солодкий смак тих часів, коли була маленькою дівчинкою, щасливою й безпечною під захистом батьків, хоч то були такі жахливі роки.

Я сказала вдома, що Кшиштоф, можливо, на канікули запросить мене з Анджеєм на дачу у Сверків, на те мій тато заявив (мої батьки не були знайомі з батьками Кшиштофа, але чули про них), що вони мерзенні, пихаті буржуї і з ними краще зовсім не знатися. А втім, цей батьків виступ був короткий і безпорадний, взагалі такі сцени — мама називала їх «татове соло» — за моєї пам’яті траплялися рідко й дуже швидко кінчались, бо тато відступав перед маминими аргументами й виходив з кімнати, визнаючи цим свою поразку. Але не про те річ. Так от, наприкінці квітня, після великодня — пам’ятаю, були ще великодні канікули, — Кшиштоф запросив мене, Анджея та його дівчину, Ірку, у Сверків. Власне, до кінця так і не було зрозуміло, чи у Сверкові будуть і Кшиштофові батьки, чи тільки служниця, що часто їздила туди й порядкувала в хаті та в садку. Своїм я сказала, що нас запрошують батьки Кшиштофа, ми гуртом підемо гуляти до лісу, разом пообідаємо, — словом, чого тільки не наплела, аби лиш умовити моїх стареньких. Тато почав заперечувати, але, як і завжди, не дуже рішуче. І вийшов з кімнати зі словами: «Робіть, як знаєте», — це означало, що вирішувати повинні ми самі, мама та я. Але все ледве не зірвалось: мама помітила, як я поклала в сумку купальник, і чомусь подумала, що я збираюся купатись у крижаній весняній воді. Я стала пояснювати, що в купальнику не тільки купаються, а й загоряють, але це не переконало маму, мені довелось заприсягтися, що купатись я не буду. Купальник, ясна річ, лишився в шафі.

З собою мама дала мені чудові маленькі бутербродики з шинкою, курятиною, бринзою та огірками, кожен був загорнутий у паперову серветку; все це мало дуже гарний вигляд, мама перевершила себе, щоб Кшиштофові батьки, сказала вона, бува, не подумали, що вона не знає, як робляться такі бутерброди.

Незважаючи на мої протести, мама провела мене на автовокзал, мабуть, тільки для того, щоб упевнитись, що ми справді сіли в автобус із написом «Сверків». Ірена безсоромно намазалася, взула туфлі на високих каблуках, зате шкільної емблеми на рукаві в неї, звісно, не було. Не знаю, чи помітила це моя мама, в усякому разі, вона не звернула уваги й пішла ще перед відходом автобуса. Я сиділа поруч Ірки, хлопці перед нами.

Світило сонце, але ранок був туманний. Ми їхали такою знайомою мені дорогою — повз дерев’яний стадіон, довгим мостом над залізничними коліями, потім між одноповерховими будиночками з садками, потім через луки й пасовиська, на яких різали торф і складали його в купки біля прямокутних ставків із чорною водою. Ми проминули розвішану на високих хрестовинах лінію високої напруги, що перетинала ліс, і незабаром опинилися серед перелісків, де місцями ще лежав сніг. Лишився позаду самотній димар зруйнованої цегельні — все це я знала напам’ять. Ірена напахалась якимись дивними, страшенно міцними парфумами, аж люди оглядались. Переді мною була Кшиштофрва спина, його потилиця, заросла чорним блискучим волоссям. Він досить голосно розмовляв з Анджеєм про електрику та якісь турбіни. Раз він обернувся і спитав, чому я така серйозна; не пам’ятаю, що я відповіла. Потім автобус зупинився біля мосту через річку, в тому самому місці, де я малою часто купалась, і ми висіли. Мовчки йшли берегом річки, я дивилась у воду і, пам’ятаю, помітила, що дно вже не таке чисте, як колись. Воно було всіяне битою цеглою та уламками фаянсу. Кшиштоф ніс програвач і пластинки, в Анджея з собою була сумка англійської авіакомпанії, йому схотілося закурити, і він віддав її мені.

Сумка була дуже важка, і я спитала, що в ній. Він сказав — випивка, тоді я сказала, що нехай несе сам; врешті сумку взяла Ірка. Ми ледве плентались, я була стомлена й невиспана, розморювало й повітря, тепле, але дуже вогке, як звичайно навесні. Було парко. Нарешті ми добрели до дачі Кшиштофа. То був старий дерев’яний двоповерховий будинок з двома балкончиками під гостроверхим дахом, оздоблений всілякими галерейками, неначе випиляними лобзиком з фанери. Будинок стояв на лужку, серед беріз та сосон, поблизу протікав струмок. Виявилось, що на дачі нема нікого, ані батьків, ані служниці. Кшиштоф витяг з кишені ключ і відімкнув двері. Ми ввійшли, я почула запах дерева й живиці і пережила хвилину дивної, незбагненної радості, коли подумала: ось дім, де я, можливо, житиму як Кшиштофова дружина.

— Прошу, пані й панове, — мовив Кшиштоф, — ось тут ви можете повіситись, а потім я покажу вам будинок. Обідати будемо в моїх апартаментах нагорі.

— Дуже приємно, — відповіла Ірка, вклоняючись.

— Та годі вам дуріти. Ірко, давай чарки, мені страшенно пересохло в горлі, — сказав Анджей, вийняв сигарети та запальничку й сів на сходинку.

Пам’ятаю, тоді я з жахом подумала: Анджей став алкоголіком. Отож Анджей сидів на сходах, а ми з Іркою стояли як дурепи, нарешті Ірка теж сіла на сходинку.

Кшиштоф одчинив двері в кухню, щойно пофарбовану, але ще не опоряджену. На стіні висіла велика алюмінієва сковорода, а під нею стояла біла електрична плита.

— Що будемо робити? Підем нагору? — спитала Ірка й позіхнула.

Я нахилилась до неї і пошепки спитала:

— Тут нікого нема?

— Нема, Кшиштоф узяв з дому ключі.

— А його батьки не приїдуть?

Ірка пирснула сміхом, потім сказала:

— Сподіваюсь, що ні. Ходім, я покажу тобі нашу кімнатку.

Анджей сидів собі, а ми дерев’яними сходами побрались нагору. Тут було троє дверей і вихід на балкончик.

Ірка сказала:

— Сюди, — і повернула ручку.

Двері не були замкнені. Я побачила маленьку кімнатку зі скісною стелею й віконцем, що виходило на дах.

На підвіконні стояла квітуча пеларгонія. Тут було дуже тісно, вузьке ліжко займало майже половину кімнати.

Ліжко було не застелене, на залізній сітці лежали акуратно складені ковдри, на столі та на стільці провітрювались матраци. І тут теж пахло живицею.

— Це кімната Кшиштофа, — сказала Ірена.

— Кшиштофа? Звідки ти знаєш? Ти тут була?

— Еге.

— Із Кшиштофом?

— Заспокойся, не з Кшиштофом.

Анджей і Кшиштоф десь унизу возилися з програвачем. Зненацька загримів джаз та так гучно, що весь будинок заходив ходором, задвигтіли стіни й шибки, але зараз же все стихло. Ірена, стоячи біля вікна і розглядаючи пеларгонію, сказала якимсь дивним голосом:

— У цій кімнаті я стала жінкою.

Ірена була старша за мене на чотири місяці, в грудні минулого року їй сповнилося шістнадцять.

— Ірко! — гукнув Анджей знизу.

— Що?

— Йди сюди, я тобі щось скажу!

Ірена збігла вниз. Я підійшла до вікна й задивилась надвір: зовсім близько від чорного гонтового даху — якби відчинити вікно, рукою можна б дістати, — видно було березове гілля, вкрите ясно-зеленим молодим листячком. Унизу, за краєм даху, простягся лужок, по лужку, а далі по кладці через струмок бігла в бік дороги стежка, якою ми сюди прийшли. Дорога була безлюдна.

Я подумала, що цей луг, мабуть, теж власність Кшиштофових батьків. Вернулась Ірка і сказала:

— Доведеться трохи почекати, Кшиштоф хоче подивитись, чи не приїде хтось одинадцятигодинним автобусом.

— Старі?

— Старих немає, поїхали до Гданська. Йоанна.

Наступний автобус буде тільки о третій, але Йоанна ним ніколи не їздить.

— Ірко! — почувся голос Кшиштофа. — Скоро одинадцята, ти дивишся?

— Дивлюсь, не хвилюйся! — відповіла Ірка й зиркнула крізь вікно на дорогу, потім задерла спідницю, відкривши голу ногу, і поправила підв’язку. На ній були чорні мереживні трусики. Я з соромом подумала, що на мені блакитне зимове трико. Зате такий ліфчик, як у мене, в неї буде не скоро! Мені його недавно подарувала тьотя Марися. Я опустила повіки й глянула на свої груди. І невимушено, якомога природнішим тоном промовила:

— В тебе з собою щось є?

— Ти про що?

— Ну, які-небудь протизачаткові засоби.

— Що ти!.. — Ірена вражено глянула на мене.

— Я не маю бажання підхопити позаматкову вагітність або венеричну хворобу.

Ірка вилупила на мене очі, мов очманіла. Я раптом відчула, що здобула над нею величезну перемогу, просто стерла її на порох. Можна було на неї не дивитись. Я відвернулась і втупилась у вікно. З лісу виринув автобус, він повільно їхав по шосе, проминув нас і зник у лісі праворуч. Я сказала:

— Автобус.

— Відійди од вікна! — крикнула Ірка. — Кшиштофе, автобус!

Ніхто не приїхав, хто міг би нам перешкодити, і ми зійшли вниз, у велику кімнату, де стояв тільки стіл та чотири плетених крісла. Анджей ввімкнув програвач і відкоркував пляшку вишнівки. Мої чудові бутербродики з шинкою, викладені на тарілку, стали справжньою окрасою столу. Ірка вийняла з сумки чотири чарки.

Анджей налив у них вишнівки, ми випили й закусили моїми бутербродами, потім танцювали, але Анджей мав тільки дві недовгограючі пластинки, тому весь час повторювалося одне й те саме. Кшиштоф тримався цілком пристойно, навіть трохи сковано й церемонно. Я була тверезісінька, навіть після другої чарки. Зате Анджей дуже швидко сп’янів, звелів Ірці показати стриптиз, але Ірка відповіла, що, як їй схочеться роздягтись, вона це зможе зробити в першу-ліпшу хвилину, але не з наказу. Вона образилась на Анджея і сказала Кшиштофу, що хоче з ним потанцювати. Анджей сказав, нехай вони собі танцюють, а ми, тобто він і я, вип’ємо, і налив у чарки вишнівки. Я все більше тверезіла. Мені стало трохи досадно, що Кшиштоф танцює з Іреною. Ми випили.

Анджей сказав, що в Польщі життя паскудне; ось, наприклад, у Сполучених Штатах хлопці й дівчата нашого віку вже мають цілковиту свободу і роблять усе, що забажають. Ходять на всі фільми та в ресторани, курять, п’ють і вживають наркотики. Якщо хлопець і дівчина подобаються одне одному і хочуть побути вдвох, то просто йдуть до готелю, і нікого це не дивує, нікого не цікавить. Так само і в Швеції та в Західній Німеччині.

Тільки в нас ще держиться оте кляте святенництво.

Старі тримають у своїх руках все — владу, гроші, закон, а нам їх не дають, бо ми, бач, надто молоді, щоб ними розумно користатись. Тепер, коли ми молоді, нас змушують жити в неволі і злиднях. Що з того, що в майбутньому ми станемо вільні й багаті — адже тоді ми вже будемо старими дідами! Від маминих бутербродів і сліду не лишилось, і Кшиштоф подався шукати яких-небудь харчів. Його не було дуже довго. За цей час Анджей устиг ще раз посваритися з Іреною, яка хотіла його поцілувати, але він назвав її ідіоткою. Кшиштоф повернувся з окрайцем черствого хліба, знайденим у комірчині, та пучком зеленої цибулі, якої нарвав у городі. Він сказав, що може принести чаю, але без цукру.

А ми сказали йому, хай іде к бісу з таким чаєм, і стали пити горілку, заїдаючи її хлібом з цибулею. Я хильнула горілки, ще не проковтнувши хліба, — це було гидко.

Такої мерзоти я ще ніколи в житті не брала в рот.

Взагалі всім нам раптом стало дуже сумно й ніяково. Так, ніби нас вигнали з дому й заборонили вертатись. Ми почули себе зовсім самотніми, покинутими напризволяще. Ніхто нічого не говорив, але почуття у всіх, напевно, було однакове, бо Ірка раптом заплакала. Вона сказала, що їй сумно, потім белькотала ще щось, мовляв, ми собі не уявляємо, яке в неї вдома жахливе становище. Анджей сказав, нехай не придурюється, і дуже голосно пустив програвача, а Кшиштоф трохи його притишив, і ми знов почали танцювати. Я побачила, як Анджей торкався рукою Ірчиних грудей і живота. І подумала, що, коли дивишся збоку, це здається досить кумедним, але водночас відчувала, що Кшиштоф робить те саме зі мною, і мені зовсім не було неприємно.

Несподівано Анджей з Іреною вийшли, я спитала Кшиштофа, куди вони пішли. Він сказав, що не знає, може, Ірці або Анджею стало погано, і вони вирішили трохи провітритись. Ми перестали танцювати, випили ще по півчарки горілки, більше вже не було, і сіли в крісло — я на колінах у Кшиштофа. Ми цілувались, потім Кшиштоф розстебнув мені ліфчик і почав пестити мої груди.

В кімнаті було дуже ясно, і я заплющила очі, але відразу розплющила, бо з заплющеними очима в мене наморочилась голова. Так ми сиділи й мовчали, поки не вернулись Анджей з Іркою. Ірка тримала Анджея за руку, він був блідий, з запалими очима, а Ірка весела, усміхнена. Анджей спитав Кшиштофа, котра година. Був початок на другу, й Ірка сказала, що з’їла б який-небудь скромний обід, наприклад, бульйон з локшиною та биту котлету із свинини, і всі дуже розвеселились. Анджей сказав, що в нас ще є горілка, і почав шукати свою сумку, раптом він так поточився, що перекинув стола й розбив дві чарки. Я сказала Кшиштофу, що треба щось зробити, бо Анджей упився. Ми пішли в кухню і стали шукати, чи нема чогось попоїсти. Кшиштоф знайшов кілька сухих шкуринок і маленьку бляшанку консервів, ще з поставок ЮНРРА. Коли її розкрили, виявилося, що там томатна паста. З цим ми й вернулись до кімнати й випили ще по дві чи три чарки горілки, закушуючи шкуринками, намащеними пастою. Анджей уже зовсім сп’янів, вигляд у нього був жахливий, волосся звисало на очі. Я тихо сказала Кшиштофу: от не думала, що в Анджея така слабка голова, але Кшиштоф сказав, що не розуміє, в чому річ, голова в Анджея міцна, та, може, він учора ввечері знову пив у гаражі з одним приятелем, який має мотоцикл. Кшиштоф попросив мене, щоб я, боронь боже, не сказала чого-небудь тітці Мілі, Анджеєвій матері, бо тоді буде скандал і їхній дружбі з Анджеєм настане кінець. Трохи згодом я сказала Кшиштофу: я не хочу, щоб мама почула від мене горілчаний дух. Кшиштоф вважав, що найкраще жувати цибулю, і ми вдвох пішли на город за будинком і вигребли з грядки кілька маленьких, недавно посаджених цибулинок. Надворі мені раптом стало дуже погано.

Здавалось, я лечу у прірву. Кшиштоф підтримав мене і сказав, що мені треба лягти й трохи відпочити. Ми пішли нагору, в його кімнатку. Кшиштоф чомусь ішов попереду, я лізла за ним, хапаючись за стіни, неначе дерлася на бозна-яку круту гору. На ліжку було розкладено матраци, лежала подушка й ковдра. Хоч вікно було відчинене, дуже сильно пахло Ірениними парфумами, а може, це мені тільки здалося, бо я ввійшла знадвору. Я скинула туфлі, простяглась на ліжку і прикрилася ковдрою. Кшиштоф стояв біля вікна спиною до мене й курив. У кімнаті було страшенно багато світла; я заплющилась, але на мене знов накотило огидне відчуття, ніби я здіймаюся вгору, а потім лечу вниз, і я розплющила очі. Хотілося спати, але про те, щоб заснути, годі було й думати. Мені ставало все гірше, я мучилась, навіть промовила сама до себе: «Ой мамо, коли цьому буде кінець?» Знов на хвильку заплющила очі й відчула, що Кшиштоф сів на ліжко і обійняв мене.

Він спитав:

— Ну, як ти тепер почуваєш себе?

— Вмираю, — сказала я і спробувала усміхнутись.

— Чому ти не роздяглася? — спитав він.

— Не знаю, — відповіла я.

Кшиштоф гладив мої груди й стегна, і мені наче трошки полегшало, може, я навіть могла б заснути.

Згодом, коли Кшиштоф вийшов з кімнати, мені стало страшенно погано, здавалося, шлунок і всі нутрощі хочуть вискочити з мене через горло. Я ледве встигла схопитись і ступити кілька кроків до вікна. Виблювала все просто на підвіконня та на дах. Потім і незчулась, як заснула. Збудив мене якийсь крик; наді мною стояла Ірена й репетувала, щоб я вставала й одягалась, бо вже пів на сьому і за чверть години відходить автобус.

Все, що я написала, ще не щоденник, бо це стосується, так би мовити, давноминулого часу. До справжнього щоденника я взялася тільки після випускних екзаменів і почала з автопортрета. Спершу я писала з великим запалом, але невдовзі побачила, що діло це надто нудне, щоб займатись ним регулярно. Бувають дні, коли майже нічого не трапляється. Я встаю, одягаюся, снідаю, і так далі, і так далі, потім вечеря, радіопередачі, іноді кіно, і нарешті — в ліжко. Трохи згодом я зрозуміла, що в своєму особистому щоденнику треба описувати не зовнішні події, а те, що діється в мені самій, — свої думки й почуття. Який сенс у тому, що я напишу: «20 червня 1954 року зранку йшов дощ, на сніданок я з’їла двоє яєць та три скибки хліба з джемом, потім пішла на базар купити городини та чверть курки, бо в тата хворий шлунок…» Кому й навіщо це потрібне? Ми ж весь час щось робимо, розмовляємо між собою, і всі більш-менш розуміють, про що йдеться, але наш внутрішній світ, наші думки й почуття при цьому залишаються таємницею. Що, наприклад, могла знати про мене моя мама, коли я того вечора повернулася зі Сверкова? Тільки те, що я сама схотіла їй сказати: що у Сверкові нас зустріла Кшиштофова мати, що ми скромно пообідали — яєчня з зеленою цибулею, хліб і кисле молоко, що від моїх бутербродів усі були в захваті (мама на те: «Боже, якби я знала, що Кшиштофова мати їх побачить!»). Що потім ми пішли гуляти, відмахали сім кілометрів туди і сім назад, тобто всього чотирнадцять, і пили пиво! («Звісно, розгарячілі пили холодне пиво! — скрикнула мама. — Боже, які ж бо ви дурні, вас не можна ні на хвилину спускати з ока. Я тільки дивуюсь, як це Кшиштофова мати дозволила вам пити холодне пиво!») Я призналася, що мама Кшиштофа цього не бачила, вона залишилась на дачі, наводила зі служницею порядок. Потім, винувато опустивши очі, додала, що в мене вже трохи болить горло… Пізніше, миючись у ванній, я розглядала в дзеркало своє тіло й думала, що моя шкіра, мої груди й живіт нітрохи не змінилися, вони не можуть розказати, що зі мною сьогодні сталося. Збрехала я легко, і оком не моргнувши, змусила маму непокоїтися за моє горло і потім довго й гучно полоскала його у ванній м’ятною настойкою, щоб перебити горілчаний дух.

Ніхто тоді не знав правди про мене, ні мама, ні тато, ані Стеня; вона ще не спала, лежала в ліжку у своїй блакитній фланелевій нічній сорочечці, стягнутій під шиєю рожевою стрічечкою, і з розпашілим лицем читала одну з тих безглуздих книжок із шкільної бібліотеки, після яких вона завжди спала неспокійно, кидалася й стогнала. Їй минуло тоді вісім років.

Було це два роки тому, тепер мені дев’ятнадцять, я вже одержала атестат зрілості. Тьотя Марися подарувала мені новий ліфчик та імпортні перлонові панчохи без шва, а мама — дві сукні; я вчуся на економічному факультеті. Мій тато, а також наша класна вихователька вважали, що мені треба вивчати польську філологію або мистецтвознавство, мама ж була за медичний або фармацевтичний. Батькові поради вся наша родина, тобто мама й обидві тітки, висміяла, але ні в медичний, ні у фармацевтичний, незважаючи на всі зусилля тьоті Марисі, я не попала: перевагу давали особам робітничо-селянського походження, а крім того, не вдалося зробити ще щось дуже важливе. На юридичний, філологічний та мистецтвознавчий вступати було вже запізно, навіть про біологічний або геологічний не могло бути мови, до того ж від самої думки про них мені ставало млосно.

Щоб не змарнувати року — мама й тато з рідкісною одностайністю вважали, що це була б трагедія, — мені довелося вступити на економічний факультет; я сподівалася, що, може, наступного року пощастить без відома батьків скласти екзамени до Вищої школи зовнішньої торгівлі у Варшаві, а потім переконати їх, що для мене це буде дуже добре, хоч я і згаю рік.

Анджея, на жаль, не допустили до екзаменів на атестат зрілості. До цього йшлося вже з початку другого півріччя, бо він занедбав науку й робив усякі дурниці, але коли тьотя Міля про це дізналась, вона мало не вмерла від серцевого нападу. Потім у нас відбулась велика родинна нарада, на яку допустили й мене, але я не зуміла придумати нічого путнього, а розказати про його пиятики та всякі інші штучки, зрозуміло, теж не могла. Мій тато вважав, що Анджеєві надто добре живеться, в нього багато різних речей, яких інший не матиме й через десять років, то навіщо ж йому вчитися?

На місці Анджея він теж не став би вчитись.

— То ти радиш усе в нього відібрати і не давати грошей? — спитала тітка Міля.

— Ні, цього робити не треба, це вже не поможе.

— То що б ти зробив на моєму місці?

— Не знаю, — відказав тато і знизав плечима.

— Ти жахливий егоїст! Ти ж чоловік, а як доходить до діла, завжди вмиваєш руки!

Такі та інші прикрі слова навперебій кидали татові мама й обидві тітки.

— А, дайте мені спокій, з вами треба мати ангельське терпіння! — сказав тато і вийшов з кімнати.

У тітки Марисі відбулася ще одна родинна нарада, в якій я вже не брала участі, після чого на Анджея впали тяжкі репресії. В нього відібрали недавно куплений моторолер і взагалі майже все, що він мав. Невдовзі Анджей продав материну золоту брошку та перстень з діамантом і виїхав невідомо куди. Його не було майже два тижні. Спочатку, в перші дні, тітка в міліцію не зверталась, а тільки давала оголошення по радіо та в газетах, закликаючи Анджея вернутись додому «в зв’язку з важливими родинними справами». Оскільки Анджей не подавав жодних ознак життя, тітка з моїм батьком пішли в міліцію й заявили, що Анджей зник, і після цього його досить швидко, через два чи три дні, знайшли у Старгарді Щецінському: він спав на лаві.

В Анджея вже не було ні грошей, ні пальта, шапку та італійські черевики в нього вкрали; взутий він був у дешеві капці. Я бачила його в тих капцях, взагалі вигляд він мав жахливий — губи розквашені, ніс і підборіддя подряпані. Батько розповідав, що міліціонер у Старгарді ніяк не міг добудитись Анджея, торсав його і ставив на ноги, але той нібито тільки стогнав: «Мамо! мамо!», а як розплющив очі й побачив, з ким має діло, сипонув такою загонистою лайкою, що міліціонер аж остовпів.

Батько казав, що, напевно, Анджею від того міліціонера трохи попало, але вдома він у цьому не признався.

Тітка Міля віддала йому моторолер, купила нове пальто й італійські черевики, ще кращі, ніж попередні. Спочатку він начебто взявся до науки, але потім усе знов пішло по-старому, тільки тітка Міля, упевнившись, що може його втратити, любить його ще дужче і ще більше розбещує, так каже мій батько. А тітка Міля каже, що Анджей схожий на її чоловіка, що це єдина близька істота, яка в неї лишилась, а тому треба приймати його таким, який він є, і дякувати богові, що він вернувся. Моя мама, коли заходить мова про Анджея, звичайно мовчить, тільки раз вона сказала, що Анджей цю легковажність переросте і зміниться до невпізнання, хай-по тільки його візьме в руки яка-небудь дівчина з головою на в’язах.

У житті, мовляв, так буває.

Грудень 1956 р.

Я закінчила другий курс, перейшла на третій і, мабуть, залишусь на економічному. Анджей сяк-так, на превелику силу, склав екзамени на атестат зрілості, але до акторської школи не попав. Кшиштоф учиться на другому курсі Гданського політехнічного інституту; його батьки продали тут квартиру й переїхали до Варшави, але будинок у Сверкові зберегли за собою, здають його дачникам і самі щороку приїздять туди на відпочинок. У моєму житті теж зайшли великі зміни, але це сталося тільки минулої зими. Я розлучилася з батьками, оселилась у тітки Марисі, здобула майже таку саму свободу й самостійність, як мої однокурсниці з провінції, що живуть у гуртожитку або на квартирі. Взагалі весь цей рік був якийсь незвичайний, незрозумілий, часом навіть страшний, здавалось, от-от почнеться війна, — і війна таки справді була, тільки не в Польщі. В інституті панував безлад, хлопці замість лекцій бігали на мітинги та демонстрації. Атмосфера всюди була нервова, всі тільки й говорили, що про Угорщину, Суец та про Сталіна.

Я не люблю таких моментів, коли не розумію гаразд, що діється і чим усе це пояснити.

Не така вже я й дурна, щоб не розбиратися в політиці, але до тодішніх подій причетні були головно чоловіки. Щоправда, декотрі з наших студенток теж приєднались до них, але я маю підозру, що вони зробили це не так із внутрішнього переконання, як заради хлопців, з якими дружили, просто хотіли всюди бути разом з ними і брати участь у їхніх таємничих особистих справах.

У чоловіків тоді блищали очі, вони охрипли, багато пили, від них тхнуло потом і горілкою. Це шаленство передалося й моєму батькові. Він зав’язував червону краватку, але — на думку мами — невідомо було, з ким, власне, батько збирається боротись: чи він революціонер, чи захисник старого порядку, за соціалізм чи проти? Ніколи в житті я не бачила, щоб батько чимось так захопився, ніколи раніш не траплялося, щоб він спізнився на обід. Тепер же це була річ звичайна. Батько ходив на якісь конференції та збори, одного разу навіть прийшов додому серед ночі, як запевняла мама, п’янісінький. Ми із Стенею тоді обидві прокинулись і в темряві з острахом слухали, як мама кричала, а потім довго плакала, охкала і просила батька, щоб він не забував, що в нього двоє незабезпечених дітей, щоб пожалів її й нас і не робив ніяких дурниць, бо сам він нічого не змінить, а нас і себе занапастить. Вона казала, що тільки дитина може не розуміти, чим закінчиться вся ця історія, і благала батька ні в що не втручатися, не ставати ні на чий бік. Не знаю, чи батько тоді послухався мами і чи мало якийсь зв’язок з цією нічною розмовою те, що сталося невдовзі після неї, — так чи інакше, незабаром батькові запропонували значно вищу посаду, щоправда, пов’язану з переїздом до невеликого міста на західних землях. Батька призначили директором електростанції, і він виїхав, щоб ознайомитися з цією новою й дуже відповідальною роботою, а також підготувати для нас житло.

Те, про що я пишу, сталося не відразу. Батько довгенько не зважувався прийняти цю пропозицію, не давав відповіді, бо мама про переїзд. І слухати не хотіла.

Справа тяглася близько двох місяців, відбулося кілька родинних нарад з участю тіток, але здебільшого без батька, на них говорилося про ненадійне становище західних земель, дорожнечу, брак стабільності, про тривожні події в Європі, які можуть призвести до війни, а що таке війна, ми вже знали. Не можу сказати, що врешті вирішило справу, пам’ятаю тільки: це сталося на черговому родинному засіданні, на яке тьотя Міля спізнилась. Ми чекали на неї; батько цього разу був дома, читав газету. Тьотя Міля, як я вже сказала, прийшла з запізненням. Вона ввійшла в пальті й капелюшку, стала на порозі й мовчки, нервово почала стягати рукавички. Обличчя в неї було червоне, схвильоване.

— Що з тобою, Мілю?! — скрикнула моя мама.

Тітка трохи помовчала, потім сказала:

— Козяр зі мною не привітався.

— Може, він просто тебе не помітив? — сказав мій батько.

— Не помітив… — тітка презирливо глянула на нього, склала рукавички й сіла коло столу.

Словом, ми довідалися, що голова районної ради Козяр, який з першого класу вчився разом з чоловіком тьоті Мілі і зробив їй стільки добра, не привітався з нею, а на те, напевно, були якісь поважні причини. Але які саме? Отож-бо й воно! І хоч ми цього не знали, нам раптом стало дуже сумно, тривожно й сиротливо. Хто знає, як буде далі? Може, ще гірше, ніж раніш?

— А, дайте мені спокій… — сказав нарешті батько і вийшов з кімнати.

— Так, це легше яа все, — зауважила моя мама, і нарада тривала вже без батька.

Незабаром я теж пішла, бо в мене був семінар. Через дві години, коли я повернулася, питання про переїзд на західні землі вже вирішили.

Спочатку була думка, що я переведусь у Вроцлавський університет і житиму там на квартирі або щодня їздитиму до Вроцлава — це двадцять з гаком кілометрів, але потім постановили, що я залишусь, оселюся в тітки Марисі й закінчу навчання там, де почала. Різдво ми святкували вже в новій квартирі.

17 квітня 1957 p.

Вчора я одержала листа від Кшиштофа. На великодні канікули він приїздить на кілька днів до Сверкова, сам-один. Пропонує зустрітися в «Літературній кав’ярні», згадати нашу юність.

Це запрошення мене і не порадувало, і не засмутило.

Той день у Сверкові… як давно це було, минуло вже цілих чотири роки! Я, власне, забула про ту пригоду, а її фізіологічний бік, коли про нього подумала, здався мені такою ж дрібницею, як випадання розхитаних молочних зубів, — пригадую, я навіть охоче пускала в хід пальці, щоб їх позбутися. Трохи ніяково мені стало тільки тоді, коли я заглянула у свій щоденник і натрапила на запис про маленькі бутербродики, яких мама наготувала мені на цю прогулянку. Не знаю, як назвати це почуття, — мабуть, то був сором, хоч таємниця так і не розкрилась, отже, почуття це суто інтимне і таким залишиться назавжди. Може, колись, як я постарію, а мама буде вже зовсім старенька, одного дня я скажу їй: «Пам’ятаєш, мамо, як ми з Анджеєм, Іреною і Кшиштофом їздили на дачу у Сверків? Знаєш, я тоді втратила дівоцтво». Так, може, колись я це і скажу їй. Але ніколи не зможу сказати: «Ті маленькі, гарненькі бутербродики, котрі ти мені дала на дорогу, щоб, як ти говорила, Кшиштофові батьки не подумали, ніби моя мама не знає, як робляться такі бутерброди, — так от ці вишукані бутербродики з’їдено під час звичайнісінької пиятики».

Отож Кшиштоф приїхав, і ми зустрілися в кав’ярні. Він був надзвичайно елегантний і дуже змінився за ці чотири роки. Раніш був стриманий і серйозний, а тепер став якийсь холодний, чужий. Ми сиділи за маленьким столиком біля вікна.

Я слухала, як Кшиштоф розповідав, що, певне, поїде цього року на практику до Швеції, дивилась на перехожих, — щоправда, ми обоє дивились у вікно — і думала: хто знає, може, я кохаю його? Я зиркнула на свої коліна: вони були за два сантиметри від його колін. Кшиштоф розповідав про якусь маленьку фабрику, власне, це навіть не фабрика, а майстерня, бо його батько наймає лише чотирьох робітників, що обслуговують два невеличких токарних і один фрезерувальний верстат, батько виробляє такі дрібнички, без яких у житті важко обійтися, а державні підприємства ніколи не додумаються їх випускати, а якщо коли-небудь і додумаються або потребу в них буде цілком задоволено, батько за один день переведе виробництво на те, що в даний момент матиме попит.

Поки він це говорив, його коліна не присунулись до моїх ані на міліметр. Коли трохи згодом Кшиштоф сказав, що спинився на дачі у Сверкові, і запитав, чи не хочу я завтра його відвідати, а то йому самому нудно, — я відповіла, що навряд, бо завтра в мене побачення, а позавтра я їду додому, але сама знала, що відвідаю його. Так само спокійно, цілком природним тоном Кшиштоф сказав одну річ, яка мене приголомшила, хоч я й не показала цього.

Мовляв, я ж можу взяти з собою валізку, тітці сказати, що їду додому, а завернути у Сверків і вже звідти позавтра виїхати додому. Побродили б по лісу, а ввечері послухали б радіо Люксембурга — Кшиштоф узяв з собою японський транзистор, — було б зовсім непогано. Я ще раз сказала, що малоймовірно, щоб заради нагоди послухати радіо я відмовилась від приємності побачити чоловіка, якому на завтра призначила зустріч. Кшиштоф спитав, хто він такий, чи це не мій коханий. Я сказала, що не знаю, чи мене зв’язує з ним справжнє почуття.

Скоріше ні. З ним весело й цікаво, він науковець, я його високо ціную й поважаю і тому не хотіла б підводити.

Звичайно, все це від початку до кінця була неправда, але я вигадала цю небилицю з дивовижною легкістю. Кшиштоф поцікавився, який він на вигляд. Я брехала, не запикуючись: мовляв, він навіть трохи схожий на Кшиштофа, але набагато старший, теж чорнявий, страшенно захоплюється лижами та мотоциклом і мріє про власну автомашину.

Кшиштоф відплатив мені — став розповідати про якусь Дорріс, блондинку, напахчену мускусом, вона дочка польського полковника й англійки, нестерпно нудна й страшенно багата, його і її батьки дуже хочуть їх поженити.

Кшиштоф цілком усвідомлює, що, якби це сталося, він мав би все, що тільки можна мати за наших умов: високу посаду, дачу, машину й гараж, але водночас це означало б кінець усьому. Ну, чи можна уявити собі щось нудніше, ніж товариство дам, що приходять на чай о п’ятій вечора, сидять у капелюшках і розмовляють про погоду, вирощування кімнатних рослин, про моду і плетіння кофточок, ніж усі ті концерти, на які ходять лише для того, щоб продемонструвати туалети й коштовності, чи можна уявити собі щось більш убивче, ніж іменини, дні народження, свята, не кажучи вже про конференції та банкети? Я змушена була визнати, що перспектива справді невесела. Ми замовкли, сиділи й дивились у вікно, надворі насупилось, немов перед грозою. Потемніло, і подув вітер, потім пішов сніг — у квітні, перед самим Великоднем. Мимо йшли якісь люди, видно, приїжджі, з села, — жінки в хустках, чоловіки в натягнутих на вуха беретах або в плетених шапочках з опущеними навушниками, що кумедно метлялись на вітрі. Сніг ставав усе густіший, люди пробивалися крізь заметіль, борючися з вітром. Кшиштоф сказав, що хотів би зараз бути за кордоном і не дивитись на цю польську мужву. Ми посиділи ще трохи, поки не перестав іти сніг. Кшиштоф розповідав про життя на узбережжі, про повій, які там звуться «чаєчки» і майже всі хворі, про різні афери контрабандистів, валютників та шпигунів; взагалі це єдине місце в Польщі, хоч якось зв’язане з Європою, з широким світом, і він, Кшиштоф, уже не уявляє собі життя деінде. В запалі розмови Кшиштоф ніби випадково, а може, й справді ненароком, торкнувся, нарешті, коліном моєї ноги. Він попросив пробачення, а я відсунулась. Потім довгенько чекала другого дотику.

Коли ми виходили з кав’ярні, був уже вечір, похолоднішало, але сніг перестав. Ми розстались біля трамвайної зупинки, Кшиштоф поспішав на останній автобус до Сверкова.

Прощаючись, він ще раз запросив мене, і я сказала, що коли завтра буде дуже гарна погода, то, може, й приїду.

Я їду поїздом додому після дня і ночі, проведених у Кшиштофа. Нам не треба було ховатись, Кшиштоф одержав ключі офіційно. Він уже досяг, як він висловився, довоєнного повноліття, йому минув двадцять один рік.

Обоє ми вже повнолітні. Тож ми не ховалися. Разом ходили гуляти по лісу, разом обідали в закусочній.

Побалакали з сусідами про розведення курей та вирощування полуниць, які в цих місцях добре родять. Увечері пили чай і слухали радіо. Спати полягали в окремих кімнатах, але Кшиштоф прийшов до мене, і ми провели ніч разом.

І ось тепер я їду додому й читаю книжку. Коли-не-коли підводжу голову й дивлюся на краєвид, що біжить назад.

Я спокійна, радію, що побачуся з батьками та Стенею, але чогось мені сумно. Може, це сумно від свободи?

Травень 1957 p.

В Анджея категорія А, і якщо він не вступить де вузу, восени його заберуть в армію. Мій батько вважає, що військова служба була б йому тільки на користь, але Анджей і чути про це не хоче, влаштовує істерики, погрожує, що собі щось заподіє, а в армію не піде. Щодо Анджея та його виховання думки в нашій родині поділилися. Мій батько вважає, що такі методи виховання завдають шкоди молодій людині, що в результаті Анджей виросте неробою, а може, навіть бандитом. Тітка Міля запевняє, що Анджей дуже вразливий, здібний і честолюбний, що він цікавиться літературою і мистецтвом, вивчає англійську та французьку мови, пише вірші й дуже цікаві прозові уривки. За інших часів Анджей міг би стати письменником або журналістом. Мій батько страшенно дратує тітку, він каже, що за інших часів Анджей неодмінно вже став би Сенкевичем або Жеромським, що ж до його лінгвістичних знань, то, з усього видно, їх Анджею вистачає лише на те, щоб зачіпати та обмахорювати іноземців. Це було сказано не без підстави, бо одного разу Анджея на вокзалі затримала міліція; сталося це через якісь десять доларів, що їх Анджей нібито обміняв на злоті. Деякі неприємності були, але той іноземець, чи то австрієць, чи то німець, посвідчив, що подарував Анджею ці долари, і справу було припинено, до того ж наспіла амністія. Не знаю, я не втручаюся в справу виховання та навчання Анджея, правда, ніхто й не питає моєї думки, але іноді мені здається, що Анджей якийсь неприкаяний і дуже нещасний. Ніби він щось шукає і не може знайти. Що?

Сенс життя? Якесь велике почуття? Справжню пригоду? Щастя? Мій батько вважає, що Анджей нічого не шукає, просто йому надто добре живеться, і він «дуріє з розкошів». Моя мама каже, що батько безсердечний, до того ж такий підхід — не що інше, як спрощення проблеми.

Цей щоденник має бути суто особистим, і я не писала б стільки про Анджея, коли б не те, що через нього, а точніше, завдяки йому познайомилася з інтересним чоловіком, якого місяць тому сама вигадала, щоб Кшиштоф не думав, що в мене немає кавалера, — і ось одного вечора я несподівано зустрілася з ним. Я уявляла його собі так ясно, що майже не здивувалась, коли побачила. Він справді трохи схожий на Кшиштофа: таке ж темне, майже чорне волосся, тільки кремезніший за нього і, може, трошки нижчий на зріст. За фахом він, як я й придумала, науковець, захоплюється спортом, займається альпінізмом, їздить на мотоциклі, раніш, кілька років тому, належав до національної збірної з фехтування. Із чого ж усе почалося?

Вже давненько в зв’язку з тим, що Анджею загрожував призов до війська, серед наших близьких і далеких родичів ішла мобілізація всіх можливих знайомств і протекцій. У тітки Марисі, де я жила, влаштовано було, як висловився мій батько, центральний вербувальний пункт.

Цілими днями точились наради та переговори з якимись чудними дамами, з котрими тітка Марися завела знайомство завдяки тому, що всі вони мали більш чи менш пишні бюсти. Мені хоч-не-хоч доводилось бути свідком цих зустрічей, бо вони відбувалися в кімнаті, яку я займала, і саме пізно ввечері, коли я здебільшого сиділа вдома.

Якщо тільки вдавалося, я тікала з дому, але іноді тітка Марися й тітка Міля просили мене залишитись і допомогти розважати гостей. Так було, приміром, коли прийшла якась бридка діячка Ліги жінок, одягнена в синій костюм, жакет якого був схожий на панцер. Я мусила дві години дивитись на неї і з огидою слухати її півнячий ламкий голос. У салоні тьоті Марисі побували і ще чудніші люди, але не про них мова. Одного дня тітка сказала, що їй дуже треба, щоб я була вдома, бо має прийти якась пані Аксман із сином, він кандидат наук і старший асистент у політехнічному інституті, незабаром захищатиме докторську, отримав державну премію за якийсь винахід. Я відповіла, що в мене лекції, — і то була правда, — тому я трохи спізнюся. Коли я прийшла, гості вже сиділи. Пані Аксман була худа і плоскогруда, але старанно вичепурена, з прегарно пофарбованим і зачесаним волоссям. Поруч неї досить нечемно розвалився в кріслі її син, інженер Роман Аксман, — і це був саме той чоловік, якого я вигадала. Коли я ввійшла, він, здається, вже мало не засинав. Він мені відрекомендувався, а тітка спитала, чи не вип’ю я чарку коньяку, і тоді Аксман — чоловіки часто це роблять замість господині, — встав і потягся за карафкою. Лівою рукою взяв мою чарку, двома пальцями тієї ж руки притримав скляну затичку від карафки — це виглядало так, ніби він не затичку виймав з карафки, а карафку із затички, — і дуже вправно наповнив чарку.

— Чому ви з мене смієтеся? — запитав він.

— Я не з вас, а з того, як ви наливаєте; такий незвичайний і кумедний спосіб.

— А я, бачте, роблю це професійно.

— Не можу відучити сина від цих аптекарських манер.

Це ж тобі не якісь там кислоти та реактиви, — мовила пані Аксман, похитуючи головою, і при цьому її сережки із чеськими, а може, й справжніми діамантами виводили в повітрі іскристі зигзаги.

При мені про екзамени Анджея взагалі не говорили, мабуть, розмова відбулася раніш або в іншому місці.

Роман мною явно не цікавився, хоч ставився до мене з тією офіційною, трохи перебільшеною гречністю, за якою ховається байдужість; він підносив мені вогонь і доливав коньяк. Коли-не-коли докидав щось до розповіді своєї матері про повстання, про те, як в останній день вони просто чудом знайшли одне одного; виправляв якісь неточності в її спогадах, наприклад, коли вони втекли з поїзда, в якому їх везли до Німеччини, то спочатку їм дали шматок хліба даром, і тільки другого дня довелося віддати одному селянинові, що жив у дерев’яному будинку ю заскленою верандою і флюгером на даху, — лише там довелося віддати за чверть хлібини шість срібних ложечок, мати хотіла віддати обручку, але Роман сказав їй по-французькому, що спершу треба збути важчі речі.

Пані Аксман розповідала, що їй багато разів радили скористатися прізвищем та німецьким походженням покійного чоловіка і здобути деякі привілеї, адже вони нікому не завадять, але вона не хотіла цього робити, шануючи пам’ять свого чоловіка, який був протестантом і з юнацьких літ приятелював з єпископом Буршем, котрого замучили німці. Тут я помітила, що розповідь пані Аксман почала дратувати її сина, і завела розмову про мистецтво та альбоми з репродукціями, які з’явилися в недавно відкритій міжнародній книгарні. Роман сказав, що часто там буває, йому подобається атмосфера книгарні й товариство, яке там збирається, навіть запах, що нагадує запах квитків авіакомпаній «Сабена» та «Ер Франс».

Я спитала, чи він з власного досвіду знає цей запах.

Роман відповів, як мені здалося, ледве стримуючи позіх, що вже двічі був в Італії та в Швейцарії на якихось в’їздах. Потім ми говорили про мотоцикли та автомобілі.

Роман сказав, що їздить на «BMW», але збирається продати його й купити «Іж» або. «Яву». Чи не думає він про чотириколісну машину? Так, але в дуже, дуже далекому майбутньому. Якої марки? Ну, а яку б я запропонувала? «Сімка аронде». Згода. Це підходить. Який талісман?

Кумедна мавпочка. Ну, а ззаду що? Плюшевий тигр, карта автошляхів і який-небудь журнал, наприклад, «Парі матч». Під кінець — і тут уже я виставила себе справжньою дурепою — я запитала про його винахід, за який він отримав Державну премію. Винахід? Так, дещо він придумав, як би це назвати? Коли сказати, що він винайшов щось схоже на крем для взуття, то це буде недалеко від істини. Я збагнула, та пізно, що Роман уже давненько з мене глузує. І страшенно розсердилась на себе.

Тітка Марися й тітка Міля покладали великі надії на знайомство з пані Аксман, яка пообіцяла «обробити» сина.

Роман був присутній на екзаменах, знав усіх викладачів, в інституті в нього нібито дуже певне становище. Коли Аксмани пішли, ми з тіткою ще довго розмовляли про Романа та його матір. Я сказала тітці, що вони обоє здаються мені несимпатичними — вона якась неприродна і претензійна, а він просто сноб. Тітка благала мене, щоб я не дала їм зрозуміти, якої я про них думки, бо ж від них залежить доля Анджея.

Червень 1957 р.

Анджей вступив до політехнічного, на водно-меліораційний факультет, — кажуть, екзамени там найлегші, зате великий конкурс. Скільки це коштувало здоров’я, зусиль і грошей, про те, як каже, тяжко зітхаючи, тьотя Міля, тільки господь бог знає. Отже, од військової служби Анджея врятовано, і тітку в зв’язку з цим чекають нові витрати. За те, що склав вступні іспити, вона пообіцяла йому в нагороду магнітофон, а якщо успішно кінчить перший курс — туристську подорож до Парижа за вісім тисяч злотих.

Вчора я склала політекономію, останній екзамен у цій сесії. Перед екзаменом хвилювалась, бо напередодні викладач зрізав шістьох моїх однокурсників, але в мене вийшло непогано, дістала три з плюсом. Сьогодні думала поспати до дванадцятої, бо вчора в нас була гулянка до другої години ночі, але о дев’ятій тітка збудила мене й сказала, що хтось хоче мене бачити. Виявилося, це Кшиштоф, він віз вантажною машиною якісь меблі на дачу у Сверків. Оскільки я ще в негліже, а шофер чекати не стане, Кшиштоф одвезе манатки й вернеться сюди.

На дванадцяту запрошує мене до кав’ярні. Тітка сказала, щоб я попросила гостя зачекати в її кімнаті, поки вдягнуся, але Кшиштоф відмовився; він дуже поспішає, його жде машина, забіг тільки домовитися зі мною. Тітка залишила нас самих у передпокої. Кшиштоф тихо сказав, що в другій половині дня ми могли б поїхати до Сверкова, обняв мене й хотів поцілувати, але я вислизнула з його рук. Я була в брудній, зім’ятій піжамі, вигляд мала непривабливий і взагалі злилась на Кшиштофа за таке зневажливе ставлення до мене. Щось брутальне було в цих його наскоках, у тому, як нетерпляче він домагався лише одного — переспати зі мною, а для мене це зовсім не було таким захоплюючим переживанням, заради якого можна забути про все на світі. Я сказала, що до кав’ярні прийду, але ні на які поїздки не маю часу, бо вже написала додому, що приїду сьогодні вночі.

На побачення з Кшиштофом я вдяглася й нафарбувалася особливо старанно. Позичила в тітки бузкову італійську кофточку, надягла темно-зелену спідницю, взула світлі спортивні туфлі з сириці на білій каучуковій підошві, теж позичені в тітки. Тільки сліпий міг не побачити, як усе це мені личить. До того ж я була зла на Кшиштофа і через те почувала себе вільно й незалежно.

В кав’ярні ми просиділи з годину. Кшиштоф був похмурий і мовчазний. Ми вийшли на вулицю й без мети тинялися по місту. Я почувала себе все вільніше, ясно розуміла, що здобула моральну перевагу над Кшиштофом, і використовувала її. Але я зовсім не збиралася заходити надто далеко й доводити до розриву; як там не було, а цей хлопець мені близький, хтозна, може, я навіть кохаю його? Тому, коли Кшиштоф сказав, що, мабуть, піде вже на автобус, я взяла його під руку і сказала, що в мене є ще трохи часу, то, може, ми кудись пішли б — до музею або на виставку французької графіки і тканин, кажуть, вона дуже цікава. Кшиштоф здвигнув плечима і сказав:

— Якщо хочеш, можемо піти.

Не знаю, що це було — сліпий випадок чи доля. Коли ми ввійшли до головного виставочного залу, я ще здалеку побачила Романа Аксмана. Він стояв з якимось літнім поважним чоловіком, схожим на професора. Роман теж одразу помітив мене і вклонився. Кшиштоф запитав, хто це такий. Я відповіла, що це якраз і е той науковець, про якого я йому розповідала, — і в ту ж мить із жахом побачила, що Роман зробив такий рух, ніби збирався попросити пробачення в свого співрозмовника й підійти до нас. Щоб не осоромитись перед Кшиштофом, треба було негайно попередити Романа, я зробила рукою жест, зрозумілий кожному, хто хоче його зрозуміти, і побачила, що Роман прямує до мене. Я пішла йому назустріч, і таким чином ми зустрілися посеред залу. Коли Роман цілував мені руку, я прошепотіла:

— Я маю до вас велике прохання: чи ви б не згодилися розіграти маленьку комедію перед хлопцем, з яким я прийшла? Для цього, звичайно, ми повинні говорити одне одному «ти» — ну, і взагалі…

— Розумію. Я, кажуть, не зовсім позбавлений почуття гумору, панно… вибачте, забув…

— Кристина.

— …панно Кристино. Гарний хлопець, варто! — шепнув Роман мені на вухо.

Я повела лівою рукою, потім правою, і Кшиштоф з Романом відрекомендувались один одному, після чого почався справжнісінький цирк і найкумедніша розмова, яку я чула в своєму житті.

Роман. Вчора я п’ять чи шість разів дзвонив у деканат, але вони не знали, де ти.

Я. Ті дурні ніколи нічого не знають. Я складала політекономію.

Роман. От бачиш, а я хотів запросити тебе в який-небудь ресторан!

Я. Шкода. Я чекала, що ти подзвониш, і навіть трохи сердилась на тебе.

Роман. Люба, ще не все пропало, підемо ввечері в «Альгамбру»!

Я. Сьогодні я їду додому.

Роман. Але ж ти можеш затриматися ще на день-два.

Я. Можу, якщо ти мене добре попросиш.

Роман. Ну, то я не тільки прошу, а просто благаю! Кристино, ну, що мені ще зробити, хочеш — стану на коліна? Ось, візьми цю абстрактну квітку мосьє Люрса. (Стає на одно коліно).

Я. Перестань, той літній добродій, з яким ти розмовляв, уп’яв у нас очі.

Роман (підводиться з колін). Нічого, то професор Бродовський, страшенно нудний тип.

Я (помітивши, що Роман починає перегравати). Ходім оглянемо картини мосьє Люрса.

Ми повільно йдемо втрьох, зупиняємось, розглядаємо якусь тканину, на ній я ледве вгадую оголену жіночу постать.

Кшиштоф (надувшись). Не люблю Пікассо.

Роман. Це не Пікассо.

Кшиштоф (на подив мені, бо я знаю, що він великий прихильник модерного мистецтва). Однаково. Не люблю, коли художник робить з людей інвалідів. У людини все повинно бути на своєму місці. Голова, руки, ноги і так далі.

Роман. Безперечно! В людини неодмінно все повинно бути на місці. Але в мистецтві людина зображується не такою, як вона є, а такою, якою нам здається. Це збуджує нашу уяву і збагачує наше життя.

Кшиштоф. Мені людина завжди здається такою, як вона є насправді.

Роман. Та невже? (Бере Кшиштофа під руку й шепоче йому на вухо). А коли ви лежите з молодичкою в ліжку…

Далі я не розчула, обидва засміялись, і ми повагом рушили далі. Час від часу Роман кидав якесь зауваження. Ми йшли уздовж стін, обвішаних якимись дуже барвистими тканинами, ескізами й рисунками, яких я не розуміла, та, зрештою, думки мої були далеко від них.

Глянула на Кшиштофа: він іронічно усміхався, раз у раз підносив руку і довго, демонстративно дивився на годинник. Мені стало жаль його; ні, я не хотіла його втрачати. Я сказала:

— Мені страшенно хочеться курити. Може, вийдемо в хол, покуримо?

Я гадала, що Роман тепер попрощається, це було б мені на руку, я хотіла лишитися з Кшиштофом, а по правді сказати, сама не знала, чого хочу. Ми посідали у плетені крісла й закурили. Роман мовчки переглядав каталог. Крізь відчинені двері я бачила анфіладу залів, де яскравими барвами вигравали картини. Здалеку вони мені навіть подобались. Я подумала, що через ці виставочні зали пролягає серед дивовижного краєвиду дорога в якийсь інший світ; і ще я подумала: але який же цей світ сумний і чужий мені. Подивилась на Кшиштофа: він курив, раз у раз струшуючи сигарету, хоч попелу на ній не було й сліду. Несподівано він підвівся і сказав:

— Мені пора.

Роман пробував його затримати, але Кшиштоф рішуче заявив, що залишитись не може. Мені стало сумно, коли він пішов, я ж цього не хотіла. До залу ми не вернулись, посиділи ще трохи в холі. Звичайно, знов перейшли на «ви». Коли я спитала, як Анджей склав екзамен, Роман ухильно відповів, що подробиць не знає, до нього дійшла тільки чутка, що Анджей намагався зробити якісь вельми сумнівні спрощення в задачі на біном Ньютона, і що взагалі йому доведеться багато попрацювати. Роман споважнів і замислився, здавалось, йому набридло моє товариство. Нам якось не було про що говорити. Я спитала ще, звідки він так добре знає мистецтво. Роман відповів, що його знання в галузі мистецтва вельми скромні і він сам не дуже-то вірить у те, що говорив хвилину тому, він зробив це просто так, щоб потішити мене. Я подякувала й люб’язно сказала, що в нього все вийшло чудово. Ми розсталися на стоянці, він сів на свій мотоцикл, повільно описав коло і влився в потік машин, що плинув центральною вулицею. Я вернулась до тьоті Марисі, було пів на третю. Того ж дня я виїхала додому швидким поїздом о 17.18.

Тут було чотирнадцять сторінок, які я вирвала.

Власне, видерла цілий аркуш, всі шістнадцять, разом з двома чистими. Чому я так зробила? Це ж мій особистий щоденник. Але є речі, в яких ми неохоче признаємося навіть самим собі, а що вже казати, як коли-небудь про них прочитає хтось сторонній! До того ж це було страшенно безглуздо написано. Мені аж недобре робиться, як згадаю. Може, коли-небудь я ще вернуся до тих подій. Напевно, вернуся. Хтозна, може, саме на чотирнадцятьох вирваних сторінках мого щоденника й була відповідь на те, про що я писатиму далі. Але я сама не зовеш розумію, як це сталося. Все діялось, немов уві сні або в якійсь грі.

Те, що я викинула зі щоденника, стосувалось минулого року. Тепер уже липень 1958-го. Сьогодні тиждень, як я стала дружиною Романа і звуся Кристина Аксман.

По-моєму, це дуже дивна історія. Якби рік тому хтось сказав мені, що я вийду за Романа, я назвала б ту людину божевільною. Але ми, очевидно, здатні звикнути до найдивовижніших речей.

На весіллі, яке відбулось у Вроцлаві, я була в сірому костюмі, під жакетом — бузкова блузка з французького шовку з білим мереживним коміром і такими ж манжетами. До цього ясно-зелені замшеві туфлі на високому каблуці. Кажуть, вигляд у мене був чудовий; я помічала навколо промовисті погляди й усмішки. І почувалася дуже добре, була певна себе, рухалась вільно. Коли ми чекали в загсі, Роман сказав, що я тримаюсь невимушено, мов постійна відвідувачка цієї установи, і що одруження — суто жіноча справа. Це видно на шлюбних фотографіях: молоді жінки на них чарівні, усміхнені, природні, а їхні чоловіки схожі на ідіотів або запеклих злочинців.

Чоловіки повинні оформляти шлюб «per procura»[50], через штатного службовця-посередника.

— Чого ви так смієтесь? — запитала моя мама.

— Я страшенно хвилююсь, до того ж мені тиснуть черевики, муляє комір і в мене болить голова, — сказав Роман.

— Може, вип’єш порошок? — спитала його мама, розкриваючи сумочку.

Роман відмовився, а його співробітник, представник політехнічного інституту, сказав:

— Тримайся, все оформлять швидко. Я знаю, це вже шостий шлюб, на якому я присутній…

Справді, церемонія була дуже коротка, о пів на першу все вже скінчилося. Ми посідали у дві автомашини, одну тато одержав у міській раді, а другу, шевроле, найняли.

Лишалося ще трохи часу, і тато сказав, що вони із Стенею підуть пішки, бо треба ще дещо зробити (виявилося, що мало горілки), і приїдуть автобусом за чверть години. Отже, ми поїхали до моїх батьків в Олесьніцу і там справили весілля, все вийшло навіть краще, ніж я сподівалась, і в цьому найбільша заслуга Стені, яка, видно, переробила силу роботи, опоряджаючи хату. Вона освіжила потворні, покинуті німцями меблі, познімала зі стін картини, де були зображені якісь сцени з Нібелунгів та італійські краєвиди, і повісила репродукції Ван-Гога та Сезанна, квіти й пейзажі. Взагалі Стеня була окрасою програми. З самого початку вона заявила, що з нагоди мого одруження мусить упитись, і справді впилася, викомарювала бозна-що, танцювала з Романом спершу твіст, а потім танго. Під час танго Стеня горнулася, просто-таки липла до Романа, бо танго, казала вона, танок жагучий. Роман помирав зо сміху, і обом, здається, було дуже весело. В якусь мить я навіть відчула щось схоже на ревнощі. Після танго Стеня сказала, що вона п’яна як хлюща, пішла спати, і стало спокійніше, а мама пояснила, що бідна дитина просто дуже втомилась, переробилася, прибираючи квартиру, що ми собі не уявляємо, як Стеня мене любить і як страшенно їй хотілося, щоб у хаті було гарно. Трохи згодом упився мій батько — і то був початок кінця. Він пішов у танець спочатку зі свекрухою, і це ще нічого, але на танго з моєю мамою було просто ніяково дивитись. Не знаю, що тато хотів показати, коли він взагалі ще тямив, що робить, — заохотити до якихось сексуальних ексцесів, довести, що і в них замолоду теж було щось подібне до кохання? Ну, а потім, коли вони з Романом та його товаришем вже добре взялися до горілки, почалися співи: «Будь здорова, дівчино», «О мій розмарине», «Коли народ до бою» — словом, далі вже нікуди. Тільки ми, дорослі жінки, — опріч Стені, вона ж іще дитина — додержували звичаю та міри, хоча й теж випили.

Ніякої весільної подорожі в нас не було, ми ще раніше домовилися, що через рік, як наскладаємо трохи грошей, поїдемо на два тижні до Болгарії. Другого дня ми зі свекрухою сіли в поїзд, у спальний вагон, і повернулись додому, тобто в його квартиру. Фактично це половина великої, п’ятикімнатної квартири в старому, щоправда, не дуже старому, спорудженому в міжвоєнний час, будинку. Є центральне опалення і газ. Квартиру поділено так, що Романові з матір’ю дісталися дві кімнати й кухня. (Вклеюю на пам’ять план квартири, зроблений Романом, з присвятою мені).

Обидві кімнати маленькі, одна дванадцять, друга чотирнадцять квадратних метрів, зате кухня величезна — двадцять один метр, точніше, така була раніш, бо Роман звелів перегородити її стіною, і вийшла маленька кухонька, а за нею — кімната свекрухи. Його мати прийняла цю зміну без найменшого опору, здається, то навіть була її ідея. Таким чином, кожне з нас має свою кімнату.

Романів кабінет найменший, моя кімната поряд нього.

Обидві кімнати сонячні, але і в свекрухи надвечір буває трохи сонця. Аксмани, зрозуміла річ, утратили в Варшаві все своє майно, все умеблювання чотирикімнатної квартири. Свекруха якось показувала мені дуже скрупульозно складений опис збитків — невідомо нащо, від кого вона сподівалась відшкодування? Чого там тільки не було! Стильні меблі, перські килими, картини, порцеляна! Моя свекруха жінка начебто твереза й ділова, але я помітила, що це втрачене майно здається їй чимсь реальним, так ніби воно десь іще є і його можна забрати назад або викупити. Ну, та бог з ним. Так от, наша обстановка складається з тих речей, що були в Романа, і тих, котрі, як каже моя мама, «принесла в хату» я. В Романа було тільки дві тахти, маленький, досить гарний письмовий стіл та збита з дощок книжкова полиця, але книжки на ній не вміщались, лежали купами під стіною. Потворна, канцелярського типу шафа для одягу стояла в передпокої. Я «принесла» (власне, це зробило четверо вже п’яних дядьків, які потім випили в нас ще літр горілки): тахту, комод, засклений буфетик, обідній стіл та чотири стільці. Тахта, стіл і стільці були нові, комод ще з посагу моєї мами, але підновлений, а буфетик, здається, раніше належав якимсь євреям, що загинули під час окупації. В Романа з’явився великий стелаж, за допомогою сторожа з політехнічного він змайстрував його із звичайних дощок, тільки пофарбував їх у коричневий колір. Книжки з підлоги перекочували на полиці, біля письмового стола було поставлено глибоке шкіряне крісло — подарунок тьоті Марисі, і кімната стала схожа на кабінет.

Двері до Романової кімнати відчинені, на письмовому столі в керамічній вазі стоять троянди з нашого весілля.

У квартирі всюди повно квітів, але вони майже зовсім зав’яли, це ж було тиждень тому. Романа зараз немає.

Він чергує в інституті. Мені чудно, що поряд мене живе чоловік. У мого тата ніколи не було власної кімнати, іноді він скаржився, що не має свого кутка, навіть окремої шухляди. Речі його були всюди, а по суті ніде.

Правду кажучи, чоловіків я не знаю, близько з ними не стикалась, окрім тата, але тато — така жалюгідна карикатура на чоловіка й мужа, що часом мені здається, ніби цієї істоти в штанах і піджаці, яку я навіть люблю, насправді зовсім не існує, просто її вигадала моя мама разом з іншими бабами. Мій тато, як я вже казала, не має нічого, окрім так званих предметів особистого вжитку — костюмів, черевиків, портфеля та електробритви.

Вважається, що господа спільна, але справжній її хазяїн і власник — мама. Пам’ятаю, за часів мого дитинства в комоді була одна шухляда, що звалася татовою шухлядою. Там були батькові «скарби»: якісь папери й фотографії, воєнна медаль дідуся, запальничка, що залишилася з тих часів, коли батько, як переказують, курив — це вже не за моєї пам’яті, — дві зіпсовані авторучки, янтарний мундштук, якісь інструменти і гвинтики. Потім усі ці речі перенесли до іншої шухляди, в кухонному буфеті, та батько й не заперечував, бо народилася Стеня і потрібне було місце для її пелюшок, а останнім часом я вже взагалі не бачу вдома татових «скарбів». Змалечку я чула, як моя мама й тітки говорили, що чоловіки — це діти, їм би все життя тільки гратися, що від них самий клопіт, користі з них небагато, та й радості мало. Звідки ж тоді беруться оті нескінченні балачки про чоловіків, чому без кінця-краю обговорюються одні й ті самі проблеми — заміжжя, господа, родина? Може, й справді, як вважає Роман, усе це справи чисто жіночі, жінки самі їх вигадали і залюбки займаються ними задля власної втіхи? Я ж, по суті, не знала чоловіків, я не розумію, які вони насправді. Однокласники були для мене товаришами в забавах, Кшиштоф — партнером лише на мить.

У відчинені двері Романової кімнати я бачу на письмовому столі жовті та білі троянди, освітлені сонцем.

Квартира сповнена пахощами прив’ялих квітів. Свекрухи немає вдома. Певне, сидить десь у кав’ярні і п’є каву, а цього їй через підвищений тиск не можна робити. Я повитирала порох, щоправда, тільки символічно, бо він ще не встиг насісти. Оце зараз мені майнула сумна думка: в цій квартирі, з оцим чоловіком, за якого я вийшла заміж, мені доведеться жити дуже довго — може, до кінця нашого життя.

Серпень 1959 р.

Минув рік від дня мого весілля. Я захистила диплом і вже два місяці працюю. Ми мали їхати в Болгарію, але несподівано захворіла свекруха, довелось повернути путівки. Ми на цьому втратили, але стан здоров’я Романової матері справді не дозволяв їхати. Ні з того ні з сього в неї почалося гостре запалення жовчного міхура, потім до цього долучилося запалення легень та якісь ускладнення на нирки. Тепер найгірше вже позаду, але свекруха дуже ослабла, схудла, її продержать в лікарні ще два тижні. Вчора я до неї не ходила, там був Роман. Увечері він сказав, що дуже непокоїться за матір, бо останні аналізи погані, він боїться, чи це часом не початок уремії. Я сама собі подумала: цікаво, скільки часу це може тривати? Мене з нею ніщо не зв’язує, це зовсім чужа мені людина. Вона лежатиме в своїй кімнаті й повільно вмиратиме, дуже повільно, як то звичайно буває зі старими людьми, що хапаються за життя. Треба буде прислухатися, чи вона не кличе, обслуговувати її.

Хто зна, чи не буду я змушена покинути роботу, ми ж неспроможні найняти доглядальницю. А нашу весільну подорож у Болгарію доведеться відкласти «до грецьких календ»… Потім я уявила собі, як іду за труною Романової матері, не знаю тільки, що б я тоді надягла. Чи обов’язкова для мене, жінки її сина, якась жалоба?

Напевно, так. Звичайно, найкраще буде спитати про це мою маму. Я кажу:

— Не журись, може, мама якось оклигає. Заберемо її до себе, будемо доглядати.

Роман нічого не відповів, тільки подивився на мене, але я не могла вичитати з його очей, що він у ту хвилину думав; сподіваюсь, він теж не міг здогадатися, про що думала я.

Субота, дуже теплий вересневий день. Свекруха два тижні тому повернулася з лікарні. Вона зовсім не лежача й не безпорадна. Стала тільки менш рухливою, схудла, сидить на дієті й багато спить. Їла вона завжди мало, а тепер харчується самими сухариками. Часом з’їсть шматочок курятини, яку сама собі готує, або риби, але рибу важко дістати. Зате, позбувшись підвищеного тиску, втішається кавою та цигарками. Ні обслуговувати її, ані ходити коло неї не треба. Зараз вона сидить у себе в кімнаті, а незабаром піде в «Центральну» випити своєї кавоньки. Вікно в кухні відчинене, в моїй кімнаті теж. Легкий протяг колише фіранки на вікнах.

Свекруха й Роман люблять протяг, чи, краще сказати, він їм не заважає; я ж його не зношу. Звичайно, це дрібниця.

Свекруха має звичку без діла вештатись по хаті, шукаючи, з ким би побалакати. Роман не звертає на це уваги; якщо він у цей час чимось зайнятий, то не перериває своєї роботи. В нього ангельське терпіння — ну, та це ж його мати. Оце зараз вона ввійшла до моєї кімнати з сигаретою в довгому мундштуці, стала біля столу, сперлася на бильце стільця і промовила:

— Знаєш, мені снилася моя бабка, твоя, виходить, прабабка. Я була маленька, а вона сиділа в кріслі й церувала білизну. Ми розмовляли про щось смішне — про що, як то буває уві сні, невідомо, але я сміялась до сліз.

Бабка відривала довгі білі смужки полотна і клала мені на голову, а я вдавала, що серджуся, що це мене дратує, стріпувала головою, стьожка падала додолу або висла в мене на носі чи на вусі… І ми знов сміялись, а бабка клала мені на голову нову стьожку полотна. Раптом вона сказала: «Я знаю, Ядвісю, ти нещаслива…»

Я мушу слухати цю нісенітницю, і сама не знаю, чи то сміятись, чи то вдавати, що мені сумно. Розповідаючи, вона приглядається до мене, дивиться на мої туфлі, панчохи; в мене таке почуття, ніби силкується побачити, що в мене під сукнею, яка білизна, який ліфчик, а може, її цікавлять мої думки? Вона повертається, прямує до вікна, перевіряє, чи волога земля у вазонах. Питає:

— Котра зараз година?

— Чверть на п’яту.

— Ви ж, здається, збиралися в кіно?

— Атож, але Роман саме почав поратись коло машини.

— Видно, барахлить.

Так ми звичайно говоримо про мотоцикл, уживаючи Романову термінологію: «поратись коло машини», «барахлить». Але якщо його мати сприймає все це цілком серйозно, я вважаю, що вічно копирсатися в мотоциклі — дитяча примха. Я йду в кухню, виглядаю у двір і бачу Романа: він сидить навпочіпки біля розстеленої газети. Поряд стоїть його мотоцикл із знятим колесом та крилами. На газеті лежать якісь дрібні деталі, гвинтики й коліщатка. Роман зайнятий ділом, сенс якого мені не зрозумілий, у кращому разі я можу порівняти це з тим, як чистять м’ясорубку після користування, але м’ясорубку розбирають і чистять, щоб нею знов можна було користуватись. А Роман, здається, їздить на мотоциклі лише для того, щоб потім його розбирати й чистити; для нього ця робота куди важливіша, ніж їзда, це якась самоціль. Ось я бачу, як Роман застиг непорушно, втупившись очима в якусь маленьку деталь.

Він тримає її пальцями, дивиться на неї, мов зачарований, потім кладе назад, підводиться, переходить на інше місце і знов робить те саме. Годину тому я бачила його в такій самій позі, нічого відтоді не змінилось, робота нітрохи не посунулася вперед. Навпаки, здається навіть, що Роман розбирає мотоцикл на все дрібніші частини. У дворі вже лежить тінь, стає прохолодно.

Звідкись із сусіднього двору долинають веселі дитячі голоси, в повітрі стоїть запах прим’ятої й зів’ялої трави.

Я саме наміряюсь гукнути Романа і сказати йому, щоб надяг піджак, коли в передпокої лунає дзвоник. Іду відчинити двері — у парадному стоїть дівчина в барвистій сукні, на голові в неї поштарський кашкет. Через плече висить шкіряна сумка, в руці дівчина тримає лист.

— Пані Кристина Аксман?

— Так.

— Розпишіться, будь ласка, ось тут, — каже дівчина, подаючи мені олівець.

Я розписуюсь, приклавши журнал до одвірка, і віддаю його дівчині. В дівчини бліде обличчя, на щоках та на лобі маленькі прищики. Вона каже: «До побачення», — згортає журнал, кладе його в сумку і йде.

Я поправляю мату за порогом і швидко зачиняю двері, бо з парадного дуже дме. Лист од Кшиштофа, я впізнаю його руку. Чую голос свекрухи:

— Хто це приходив?

Крізь відчинені двері моєї кімнати бачу на порозі Романового кабінету худу литку і ступню в картатій пантофлі з помпоном.

— Ви щось сказали, мамо?

— Я питаю, хто приходив?

— А, це дівчина Зелінських.

Свекруха не знає, хто такі Зелінські, але моя відповідь задовольняє її. Я йду до ванної, замикаюсь на ключ і читаю листа. Кшиштоф пише, що наступної суботи проїздитиме через Катовіце й зупиниться в готелі «Савой» до неділі. Потім поїде далі, до Згожельця. Якщо я втечу з дому, сказавши, що хочу відвідати батьків, ми зможемо зустрітися в суботу між восьмою й дев’ятою вечора в кав’ярні при готелі. Який нахаба! Домовляється зі мною, мов з повією. Він уже три місяці жонатий. Мені хочеться порвати лист і кинути його в унітаз, але я не роблю цього. Туго згортаю його вчетверо й засовую в кишеньку кофти. Спускаю воду в убиральні при відчинених дверях, щоб свекруха чула, потім іду в кухню і виглядаю з вікна. Роман пересунувся на два метри далі, сидить навпочіпки і кладе гвинтики в миску з бензином. Більше нічого не змінилось. Я лягаю животом на підвіконня і відчуваю в кишені лист Кшиштофа.

Гукаю:

— Романе!

Роман підводить голову й дивиться на мене. Я бачу його обличчя, воно не здається мені несимпатичним, але в голові в цю хвилину мигтить приблизно така думка: ось минуло вже півтора року, як ми одружені, а немає в нас ані великої любові, ані жаги. Є, скоріше, втома, а може, й нудьга. Моє життя з ним стало суцільною низкою дрібних, не дуже обтяжливих, майже байдужих актів самопожертви. Я кажу:

— Ну, як же наше кіно?!

— Даруй, але ж ти бачиш — усе розтельбушив… — Роман безпорадно розводить руками, вимазаними в чорному мастилі. З висоти другого поверху цей чоловік, мій муж, здається хлопчиком, і я зараз дивлюсь на нього з таким почуттям, як, мабуть, дивитимусь на сина, якщо схочу мати дітей, — з материнською ніжністю й водночас з деякою поблажливістю. Спочатку, перед весіллям і якийсь час після нього, я боялась Романа.

Боялась його відособленості, сили, його інтелектуальної відмінності. Раніш я навіть нишком стежила за ним, підглядала, що він робить, коли залишається сам. Але скоро пересвідчилася, що в його особистому житті немає жодних таємниць. Удома Роман майже ніколи не працював, на його письмовому столі здебільшого нічого не було; іноді на ньому лежав аркуш паперу з кількома цифрами або формулами, часом нотатка: «О дванадцятій тридцять у ректора». Залишаючись на самоті, він звичайно читав або гортав якісь книжки, часом бездумно дививсь у вікно. Одного разу я навіть бачила, як він колупав у носі.

Свекруха ввімкнула приймач у Романовій кімнаті і за хвилину знайшла те, що шукала: вся квартира починає виповнюватися Шопеном, цією жахливою, безнадійною і безглуздою музикою, яку ця стара жінка слухає з таким самозабуттям, неначе сподівається, що ці звуки врятують її, вбережуть від хвороби, страждання, смерті, подарують щось казково прекрасне. Для мене музика Шопена — то сама смерть, розклад і тлін. Я відчуваю, як ця музика проймає всю мене, мою оселю і моє життя, всі мої думки, плани й надії, не щадить меблів, книжок, навіть моїх суконь, взуття й білизни.

Все розсипається, немов поточене шашелем і поїдене міллю. Нема вже нічого, і я — ніщо. Я кажу Романові:

— Піду в кіно сама.

В «Савої» я пробула з Кшиштофом тільки одну ніч.

Другого ранку, в неділю, ми пішли снідати в молочне кафе; мені не хотілось показуватися в кав’ярні при готелі. Цей сніданок у молочному кафе був жахливий.

Навпроти нас стоячи пив молоко якийсь хлопець з запухлими, червоними, мов у кроля, очима та обкипілими кров’ю губами, до того ж від нього страшенно тхнуло кислим пивом. Я не могла дивитись на нього, мене аж нудило. Я їла булку з сиром, запивала какао й дивилась крізь вікно на вітрину крамниці по той бік вулиці. Там, за брудним, запорошеним склом, видно було гумові чоботи, кеди, тапочки й цілу колекцію рожевих грілок — від найменшої до величезної. Після сніданку Кшиштоф пішов провідати якихось родичів, а я подалась на пошту й написала мамі довгого листа, нанизавши брехню на брехню: що я нібито посварилася з Романом через одну жінку і виїхала, не попрощавшись, що зупинилась по дорозі в своєї приятельки, яка завідує бібліотекою в Хожові, і вранці хотіла їхати далі, до Вроцлава, але приятелька сказала, що в такому нервовому стані мене нікуди не пустить. Нехай краще Роман думає, що я була в батьків, а не вважає, ніби я зробила щось йому на злість. Я заклеїла конверт, але довго не кидала його в скриньку. Був навіть такий момент, коли мені хотілося встати, не чекаючи на Кшиштофа, піти на станцію й вернутись до Романа. Власне кажучи, з мене було цілком доволі цієї ночі з Кшиштофом, протягом якої я ще раз дізнала всього того, що вже було мені так добре знайоме. До того ж довелося вислухувати його нещирі скарги на Дорріс, він, мовляв, з нею нещасливий, вона дурна й холодна, як риба, а батьки її жахливі люди.

Чому я цього не зробила? Не знаю. Може, тому, що ми з Кшиштофом маємо одну спільну, не вельми гарну, рису, обоє нещасливі через цю свою слабість, тим-то й потрібні одне одному?

По обіді ми пішли в ресторан з дансингом і там розважались до одинадцятої. Я приїхала додому нічним поїздом, тим самим, яким часто вертаюсь від батьків.

Коли висіла з таксі біля свого дому, у вікнах нашої квартири на другому поверсі вже не світилося. На сходах я почула солодкавий дух заснулого будинку, а в передпокої запах нашої квартири; це не було неприємно. В дансингу я випила чотири чарки горілки, і на серці в мене було трохи тривожно. Я не ввімкнула світла в передпокої.

Хвилинку постояла в темряві, прислухаючись. Квартира спала, розмірено дихала; і враз мене пойняла хвилева, але дуже гостра радість від того, що я повернулась додому, до себе додому, а слідом за тим — страх, щоб не прокинувся Роман. Подумалося, що доля була б просто несправедлива, якби він побачив мене зараз, ось такою, перше ніж я позбудуся всього того, що залишилось на моїй шкірі, на моєму обличчі, губах і в очах від недавньої пригоди.

Я замкнулась у ванній кімнаті й приготувала собі купіль. Просиділа у ванні, мабуть, з годину. Була третя година, коли я почула, що хтось ходить по хаті, але хто, не могла розібрати, бо шуміла вода. Так не хотілося, щоб Роман цієї ночі прийшов до мене.

Червень 1960 р.

Як летить час! Це сонливе дівча, Стеня, вже скінчило школу. Вона склала вступні екзамени на хімічний факультет Вроцлавського університету і тепер гостює у нас. Свекруха ось уже два тижні знов лежить у лікарні, і Стеня з її дозволу живе в кімнатці за кухнею. Роман поїхав у Познань на якийсь з’їзд. У хаті пусто. Ми лежимо на тахті, їмо полуниці й розмовляємо. Стеня дуже покращала й неначе підросла. В неї дивні, широко розставлені очі, не схожі ані на мамині, ані на татові.

Своєю потайною вдачею, стриманістю й енергією, яку в ній важко запідозрити, вона вдалася явно не в наш рід.

Ми вмочаємо полуниці в цукор, хоч вони й так дуже солодкі, але цукор загострює їх смак і аромат.

— Старі дуже хвилювалися, коли ти складала?

— Анітрішки не хвилювалися. Пам’ятаєш, який переполох був дома, коли ти кінчала школу? А мої екзамени вже ні для кого не були надзвичайною подією. Це стало чимсь буденним.

Ми лежимо поряд, нас розділяє тарілка з полуницями.

Стеня тримає пальцями червону ягоду, розглядає її, вмочає в цукор, відкушує половину, знов оглядає решту, вмочає в цукор, з’їдає. Хвостик із зеленою зірочкою кладе на край тарілки. Я дивлюсь на неї й думаю, що ось такий свіжий колір обличчя, як у неї зараз, я вже давно втратила, а може, його в мене ніколи й не було.

— Ну, як, Стеню, в тебе вже є хлопець?

— Зараз — ні. Але з певними, сказати б, елементарними справами я вже обізнана, — каже Стеня, і губи її ледь помітно кривляться, що здається мені трохи підозрілим.

Я здивовано вигукую:

— О! То ти рано почала!

— А ти?

— Я до Романа ні з ким не жила, — відказую я й беру полуницю.

— Не брешеш? — Стеня дивиться на мене з недовірливою усмішкою.

— А по-твоєму, брешу?

— Не знаю. Є чотири можливих варіанти. Перший: я брешу, а ти кажеш правду. Другий: я кажу правду, а ти брешеш. Третій: ми обидві кажемо правду, і четвертий: ми обидві вигадуємо.

Ми сміємося. Зі смаком з’їдаємо по кілька ягід.

Я кажу:

— В тебе дуже логічне мислення. Ти ж хотіла вивчати філософію, чому ж ти роздумала й перекинулась на хімію?

— Хімія — це теж філософія, — коротко відповіла Стеня. Вона завжди мала тверду вдачу, була замкнена і вперта, як не схоче чогось сказати, то ніякою силою з неї не видобудеш. Але водночас вона, по-моєму, дуже чутлива. Трохи згодом Стеня спитала:

— Як тепер складається ваше життя з Романом?

І про це питає дівчина, котра десять років тому вірила, що дітей приносять лелеки, і котрій лише три чи чотири роки тому — ще зовсім недавно — я мусила пояснювати деякі елементарні речі, бо про них їй, як, зрештою, і мені, ніхто вчасно не сказав.

— Я не зовсім розумію, що ти маєш на думці.

— Ну, чи щасливі ви в подружньому житті, чи підходите одне одному в сексуальному відношенні, чи збираєтесь мати дітей?

Стенині слова звучать, мов цитата з якогось популярного видання про шлюб, кохання, про матір і дитину; ці книжки тепер можна купити в кожній книгарні, в кожному кіоску у Варшаві і в глухому закутку, вони стоять там за склом поряд з кремом «Нівея», лаком для нігтів та протизачатковими таблетками; кожна дівчина тепер усе це знає. Здавалося б, фрази на зразок тих, що їх я почула від Стені, вже нічого не значать, а проте вони стосуються найголовнішого в житті. Коли Стеня це каже, вона трохи схожа на малу дитину, яку навчили розумних слів. Потім усі сміються, а сама вона зовсім не тямить, що говорить. Я не знаю, що відповісти Стені, але чую, як вимовляю фрази, вже безліч разів повторювані на цім світі, і хоч ці фрази повні фальші і теж нічого не значать, проте вони якимось чином виражають суть нашого подружнього життя:

— Бачиш, моя люба, ми не ідеально дібрана пара, але цим я зовсім не хочу сказати, що наше подружжя невдале. В ідеальному подружжі чоловік і жінка геть у всьому повинні бути як одне ціле. Ми з Романом одне одного дуже поважаємо, не зраджуємо. Між нами немає й ніколи не було шаленої пристрасті, але ми по-своєму кохаємось.

Стеня, тримаючи пальцями полуницю, дивиться на мене. Мені здалося, що на мить в її очах щось блиснуло, мов спалах магнію, але зараз же згасло. Стеня опускає повіки, простягає руку, вмочає ягоду в цукор.

І каже:

— Ти просто його не кохаєш.

— Вибач, моя люба, але що ти можеш про це знати?

— Нічого я не знаю, мені так здається, — сказала Стеня на диво природним тоном, і при цьому на обличчі в неї не зворухнувся жоден мускул. Її тонка, але дуже гарна і вправна рука точним рухом взяла ще одну полуницю. Тільки діти можуть бути такими відвертими й безжальними.

— Бувають різні види й ступені почуттів.

— Я думаю, що ти його зовсім не кохаєш.

— Цікаво, як ти собі уявляєш, що це таке — кохання?

— Я не знаю, що це таке.

— То як же ти можеш говорити, що я не кохаю Романа?

— Я сказала, що не знаю, але мені здається, це щось дуже сильне. Одного разу, ще як мені було шістнадцять років…

— Бійся бога, Стеню, а скільки ж тобі тепер?!

— Так от, майже два роки тому була я в театрі у Вроцлаві. Я йшла коридором, вистава за кілька хвилин мала початись, уже дали перший дзвінок, аж раптом я побачила хлопця — він ішов мені назустріч, і в мене підломилися ноги.

Такий він був красень?

— Ні, він навіть не був гарний, але я відчула, що це Він!

— Кохання з першого погляду, еге ж? — сказала я, сміючись, і подумала, що все-таки Стеня ще дитина, я переоцінила її. Але зразу ж почула від неї щось таке, що змусило мене замислитись:

— А точніше, що це міг би бути Він. Потім я його шукала, приїздила спеціально в театр, заглядала у студентські кав’ярні, тинялась по місту. Знаєш, як звичайно шукають. Я не знайшла його. Ну, та дарма. Все минулось. Я тільки хочу сказати, що кохання, очевидно, є і що воно пов’язане з дуже сильними переживаннями, ще сильнішими, ніж ота моя дурна історія. Якщо я коли-небудь вийду заміж, то зроблю це тільки з любові, під впливом дуже сильного почуття.

Ми доїли полуниці, Стеня встала й хотіла піти помити тарілки.

— Облиш, ти моя гостя, — сказала я.

Я теж підводжусь, і ми удвох несемо тарілки в кухню, миємо, потім ідемо до ванної мити руки. Оце зараз я сказала Стені, що вона моя гостя. І справді, вона вже не просто моя сестра, набагато молодша за мене. Я виймаю манікюрне приладдя, і ми знову вмощуємось на тахті. Миючи тарілки, я сказала Стені, що вона ще дуже-дуже молода, нічого кращого мені не спало на думку.

Тепер я кажу:

— А твій перший хлопець — ти кохала його?

— Котрий? А, це не мало нічого чи майже нічого спільного з почуттями. Чистий раціоналізм.

Стеня поволі розкриває сірий шкіряний футляр, вистелений зсередини рожевим атласом. У ньому в окремих заглибинах, мов у формочках, лежать манікюрні інструменти. Стеня виймає ножички і каже:

— Це він тобі подарував на заручини?..

— Атож. Кажуть, недобре дарувати гострі предмети. Може, це й зашкодило нашому коханню?

Ми всміхаємось одна до одної. Стеня каже:

— Мені б не зашкодило, навіть якби мені подарували найгострішу річ. А який подарунок ти хотіла б одержати в річницю шлюбу, а певніше, чого сподіваєшся?

Стеня нахилилась над своєю рукою, в неї гарні пальці. Романові колись дуже сподобалися мої руки; він тоді сказав, що вони прекрасні. Я б не хотіла, щоб Стеня зараз бачила мої очі, вона змогла б вичитати з них, що мені раптом стало дуже сумно, сама не знаю чому. Але Стеня саме вирізує шкірочку навколо нігтів, ця операція вимагає уваги й акуратності. Її волосся, значно світліше, ніж у мене, звисло й заслонило обличчя.

— Не знаю, мабуть, Роман уже щось нагледів. А треба визнати, що смак у нього добрий.

— Напевно, щось, як то кажуть, з ювелірних виробів?

— Можливо. Роман каже, що цей метал, який зветься золотом, має винятково велику питому вагу, прикрашає кожну жінку і дуже стає в пригоді потім, коли жінка залишається вдовою…

Стеня підвела голову й пирснула сміхом.

— Гумор, скажу тобі, досить-таки моторошний…

— Атож.

Деякий час ми мовчимо. Я вже розтуляю рота, щоб сказати щось таке, чого, властиво, не хочу говорити, але стримуюсь. Та потім воно якось само вихопилося:

— А взагалі з цією людиною мені часом важко порозумітися.

— Що ти кажеш? — Стеня вимовляє ці слова якось байдуже, наче думала про щось інше. Старанно підпилює нігті.

— Часом мені здається, що це людина з іншого світу.

— Аз нашим татом вони легко знаходять спільну мову.

— Ну, наш тато, ти ж знаєш…

— Рідко висловлюється…

Ми сміємося з нашого батька, але насправді обидві його любимо і, хтозна, може, навіть співчуваємо йому.

— Але я з Романом часто взагалі не можу дійти згоди. Наприклад, те, що йому здається гарним, мені здається дивним, а іноді навіть огидним. І навпаки.

Я кажу: «Копчинська чудово зіграла цю роль». Він: «Мені не сподобалось. Вона була якась розтелепувата». Я: «Що це значить?» Він: «Ну, така, вона нагадувала мені одну знайому жінку з Бялої Подляської». Або йдемо ми з ним до універмагу купити килимок. Він каже: «Може, цей?» Дивлюся — жахливий! Якийсь невиразний, ну, словом, — препоганий. Я кажу: «По-моєму, краще отой». Він: «Ну, коли тобі подобається, купи той», — і робить таку міну, ніби хоче позіхнути.

— Це і є той самий, що тобі сподобався? — Стеня через плече дивиться на килимок, який лежить біля моєї тахти.

— А як тобі?

— Не дуже, — відказує вона; трохи згодом додає: — Але ж ви купуєте різні речі. Маєте телефон, нажили телевізор і холодильник. — Вона витягає руку, придивляється здаля до нігтів, чи рівно обрізані. — Тільки дитини ще не нажили…

— Ми маємо те, що хочемо. Дитини ми не хочемо, — сказала я, вже злостячись на Стеню за її влізливість.

Потім докинула: — Поки що.

— Це ти не хочеш мати дітей чи він?

— Я ж сказала — поки що. Зараз я не маю охоти, щоб у мене в животі щось заклюнулося. Мені це гидко і навіть трохи страшно. Коли мама носила тебе, мені було вже вісім років, і я добре пам’ятаю, як вона намучилась. І крім того, подумай, який вигляд у вагітної жінки! Цікаво, а ти сама згодилася б на таке?! З твоїми сучасними поглядами…

— Я думаю, якби я кохала якогось чоловіка, то мене й не треба було б довго вмовляти. І взагалі цілком можливо, що за допомогою якого-небудь самця-плідника я заведу дитину просто для себе або навіть з суспільних чи гуманних міркувань.

— Ти вважаєш, що ми повинні мати дітей тільки тому, що нас народили й виростили?

— Я думаю, що тут ніякого примусу бути не може. Хто не хоче дітей, той їх не має — та й край, — байдуже сказала Стеня. Вона вже покрила нігті лаком і простягла розчепірені пальці до телевізійної програми. — Розгорни, люба, я хочу подивитись, що сьогодні по телевізору.

— Хіба ми не вийдемо трохи погуляти?

— Охота тобі вештатись по місту?

— От ви з Романом були б до пари…

— Він так любить сидіти дома?

— В усякому разі, більше, ніж я.

— А мені здавалось, він любить їздити на мотоциклі.

— Так, любить. Часто їздить в інститут. Виїжджає за місто. Тепер, улітку, майже щодня.

— За місто? Куди?

— Знаєш, я навіть уявлення не маю, — сказала я і раптом збагнула, що не знаю, куди він їздить, коли каже: «Ех, прокатаюсь я за місто». Раніше я іноді їздила з ним, потім мені це набридло. Останній раз, здається, ми були саме у Сверкові, навіть проїжджали повз Кшиштофову дачу. Нікого не було видно, але на балконі провітрювалась постіль, отже, хтось там жив. Раніш ми інколи їздили в неділю в Закопане і там обідали. Це було досить приємно. Але найчастіше від’їжджали кілометрів за сорок-п’ятдесят від міста лише для того, щоб зупинитись біля якогось гайка або над річкою.

Роман лягав і дивився в небо або сидів, спершись на дерево, й курив сигарету, втупивши очі у воду, а то й просто кудись у далину. Часом ми про щось розмовляли, але рідко. Так бувало зі мною. Але, може, в нього є інша жінка?

— Коли Роман вернеться? — запитала Стеня.

— Він казав, годині об одинадцятій.

— Сьогодні по телевізору хороший фільм. О дев’ятій, — помовчавши, сказала Стеня.

2 липня 1961 р.

Я вже замкнула двері і вийшла на сходи, коли чую — в нашій квартирі дзвонить телефон. Я домовилася з Романом, що ми зустрінемось о четвертій у свекрухи в лікарні. Скоро четверта. На хвильку зупиняюсь і прислухаюся: телефон дзвонить безперестанку, але це не міжміська. Я вагаюся, та нарешті вертаюсь і відчиняю двері, бо телефонні дзвінки непокоять — неначе там хтось є і хоче сказати мені щось важливе. Знімаю трубку й чую Романів голос:

— Кристина?

— Так. Я якраз виходила, була вже на сходах.

— Так от, Кристино, моя мама померла.

— Як? Що сталося? Коли?

— Приблизно годину тому.

Я не знаю, що сказати. Мимрю:

— Так…

Чую його голос:

— Так.

Ще я кажу:

— Любий, я тобі дуже співчуваю. Дуже.

— Дякую тобі, Кристино.

Я знов не знаю, що сказати, боюся, що мовчанка буде тягтися без кінця-краю, але це триває дуже недовго.

Роман говорить далі:

— Будь ласка, Кристино, не приходь, ти тут не потрібна. Взагалі ніхто з нас, живих, вже нічим мамі не допоможе. Все, що треба, я залагоджу сам. Тільки зніми, будь ласка, зі своєї книжки тисячу злотих, нехай будуть удома.

Ось так я довідалась про смерть Романової матері.

Треба сказати, вона вразила мене, але тільки як смерть взагалі. То був жорстокий удар, я це розуміла, але цей удар був спрямований не на мене і не на мене впав.

Я подумала ось про що: цікаво, чи це якось позначиться на моєму житті з Романом? Вона так мене дратувала, навіть її погляд, сама її присутність. Про що це я думаю! Але, господи, кінець кінцем померла його мати, а не моя. Я досі в плащі, бо коли виходила, йшов дощ.

Скидаю його й вішаю на вішалку в передпокої. Якийсь час стою і бездумно дивлюся на свій плащ, потім на картинку з силуетом ангела, тоді йду в кухню, бо чую, що з погано закрученого крана тече вода. Двері до свекрушиної кімнати відчинені, видно її низьку тахту, застелену сірою ковдрою, над тахтою висить маленький, дуже старий, ветхий і потемнілий образок Ченстоховської божої матері, про який вона каже, що її чоловік, хоч і був євангелістом, але проти образка нічого не мав і взагалі проти культу божої матері. Каже? Ні, казала.

Хвилинку я міркую, зачинити двері в її кімнату чи хай будуть відчинені. Бачу її бузкову шаль, перекинуту через бильце крісла, і раптом мені здається, ніби ця шаль дивиться на мене й навіть щось говорить. Я швидко зачиняю двері і йду до Романової кімнати. Переношу телефон до себе, вмикаю і ставлю на столику біля тахти.

Замовляю розмову з Олесьніцею. Мама найкраще знає, що тепер слід робити і як поводитися в цій ситуації.

Я собі не уявляла, що три дні можуть тягтися так довго. Та все ж час помаленьку плине. І ось я стою біля могили Романової матері. Дуже жарко, було б просто нестерпно, коли б не вітер, що повіває час від часу й холодить лице. Завдяки маминим порадам та допомозі обох тіток я вдягнена, як годиться. У жалобі — не в такій глибокій, в якій, на їх думку, треба бути в разі смерті матері або чоловіка, а саме в такій, як належить.

Я впевнилася, що чорний колір мені навіть личить.

Роман вважав, що я повинна надягти те, що маю чи що сама захочу. Бачу його зблизька, він стоїть праворуч від мене. Вигляд у нього жахливий: під очима синці, блідий, погано поголений, на підборідді й шиї безліч порізів. Ліворуч, спираючись на палицю, стоїть високий худий дядько Юзеф, рідний брат свекрухи, до війни директор департаменту в міністерстві праці й соціального забезпечення. Відчувається, що він тут головна персона, що всі, хто знає, ким він був, дивляться на нього. Я порівнюю, чи Роман схожий на дядька. Мабуть, ні. Роман набагато нижчий, в нього інший склад обличчя, може, тільки в рисунку вуст є якийсь натяк на схожість.

Навколо нас стоять: мої батьки, Стеня, тітка Міля та тітка Марися, Анджей, прийшли двоє викладачів з політехнічного, мої співробітниці та Романові колеги з факультету. Я бачу двірничку з нашого будинку; здається, лише одна вона справді журиться, очі в неї червоні, двірничка весь час киває головою, немов щось говорить.

Є ще якісь чужі люди, може, просто перехожі.

Є й ксьондз, але без облачення, він прийшов на прохання дядька Юзефа тільки помолитися за упокій душі.

Романові батьки з якихось причин, — може, тому, що батько його був євангелістом, — не взяли церковного шлюбу, а тільки цивільний. А втім, на ксьондза ніхто й не дивиться, очі всіх звернені на нас. Біля викопаної могили стоїть невеличка темна труна, оздоблена хрестом та дешевим бляшаним окуттям, з-під віка виглядає пружок паперового, з позолоченим краєм, мережива. Я саме міркую, як це Роман, у котрого, на думку Стені, напрочуд тонке естетичне чуття, міг таке допустити.

Поряд з труною лежать виваляні в жовтій глині дошки та дві грубі, страшенно брудні й потріпані вірьовки.

Серед тиші, що панує навколо, несподівано лунає голос ксьондза; він одкашлявся і промовив:

— За упокій душі новопреставленої Ядвіги Аксман, в дівоцтві Віслоцької, прокажімо «Отче наш». В ім’я отця, і сина, і святого духа — амінь. Отче наш, що єси на небесах…

Я раптом уявила собі, не знати чому, що це мій похорон, і мені стало тоскно і справді сумно. Що ж, колись буде і мій. Знову запала тиша. Звідкись протиснулися вперед двоє брудних, зарослих і обшарпаних дядьків. Досі я їх тут не бачила. Вони трохи скидались на тих, що вносили мої меблі до Романової квартири, але ці були ще брудніші. Дядьки вхопились за вірьовки й почали спускати труну в могилу. Я почула шурхіт вірьовок, висмикуваних з-під труни, потім заторохтіла земля по дерев’яному віку. Цілковите безглуздя. Я глянула на Романа — він був дуже блідий, але мав якийсь дивний вираз обличчя, неначе всміхався. Крадькома зиркнула на маму, батька й тіток — усі були схвильовані, але не плакали. Тільки Стеня ревла, як мала дитина, сльози котилися їй по щоках. Була мить, коли мені здалося, що Роман глянув на неї і явно всміхнувся.

Гробарі працювали так, наче їм заплатили за швидкість, піт заливав їм очі, один з них, старший, важко дихав, але вони не зупинялись ні на мить. Я машинально глянула на годинник — все тривало менш як п’ятнадцять хвилин.

Ті двоє скінчили свою роботу і, вже не поспішаючи, уклали вінки та квіти й поправили стрічки. Потім утерлися рукавами, молодший узяв обидві лопати, старший почав скручувати вірьовки — він робив це так, як скручують звичайну вірьовку для білизни. За хвилину я побачила, що їх уже немає, тільки десь позаду нас чути було брязкання металу — мабуть, вони зчищали глину з лопат; потім стало зовсім тихо. Всі дивились на могилу, покриту квітами.

Я подумала: скільки часу треба стояти біля могили?

Мама сказала, що настане такий момент, коли люди почнуть підходити до нас і висловлювати співчуття, а потім потроху розійдуться. Ми, найближча рідня, повинні залишитися ще на деякий час. На півгодини чи більше?

7 грудня 1961 p.

Я повинна записати сон, який мені приснився вчора.

Мені рідко щось сниться, кажуть, сни — це ознака старості, отож я бачу їх рідко, але, може, саме тому добре пам’ятаю і довго лишаюсь під їх враженням. Цікаво, що переживання, пов’язані зі снами, куди сильніші й гостріші, ніж почуття, яких я дізнаю в реальному житті. Пам’ятаю, коли я була ще маленька, але вже ходила до школи, у другий чи третій клас, мені якось приснилося, що померла моя мама. Більш ніколи в житті я не почувала такого страшного розпачу, навіть як мама раз тяжко захворіла; ніби для того, щоб освоїтися з цією думкою, я тоді спробувала уявити собі, що вона вмерла. Мені стало сумно, навіть схотілося плакати, — але це вже не йшло ні в яке порівняння із сном.

Враження було таке, неначе те, що сталось уві сні, — жахлива правда, а те, що могло статися в житті, — лише омана.

Отож цей сон. Снилось мені, що я вдома, на нашій колишній, старій квартирі, і з великим поспіхом щось шукаю, чи, може, навіть не з поспіхом, а з якоюсь гарячковою нетерплячкою. Не знаю, що саме я шукала, не можу згадати, чи не тому, що це не мало значення, а важлива була сама дія? Ну та дарма. І ось раптом я відчула: опинилася в страшенно незручному місці, в якомусь закапелку між стіною, шафами, буфетом, спробувала вибратися звідти, але зачепила купу складаних стільців (були в нас чотири таких стільці, пофарбовані в зелений колір, влітку їх виносили в садок), і ті стільці попадали й привалили мені руки та ноги, так що я зовсім не могла поворухнутись. Хочу крикнути: «Мамо!» — не можу, зі страху оніміла. Бачу свою маму, вона йде до їдальні, несе якусь коробку, але мама не чує мене й не знає, де я. Потім бачу Романа. Він сидить у кріслі посеред великої кімнати й держить щось у руках. У кімнаті видно, хоч вікон у ній нема. На стінах висять дуже яскраві й гарні картини, на круглому столику лежать якісь дивні речі, я бачу їх форму і колір, але не знаю, що воно таке, — чи це інструменти, чи прикраси, чи іграшки? Однак, часом мені здається, я дуже добре знаю, що то за предмети, тільки забула, як вони звуться. Я хотіла б торкнутися їх, узяти в руки, забрати собі. І раптом здогадуюся, що все це відділене від мене завісою з прозорого тюлю, крізь неї, щоправда, все добре видно, але вона заважає мені розгледіти деталі, і через те я не знаю, хто намалював картини, розвішані на стінах, як звуться покладені на столику предмети і що Роман тримає в руках. Що може бути простіше — треба встати, простягти руку й розсунути завісу, тоді вже не буде жодних перешкод і все стане ясно! Так, але в мене спутані ноги! Це вже не складані стільці — мої ноги втиснуті в якийсь чохол, відчуття таке, як під час гри «біг у мішках», що в ній я раз брала участь у таборі під час літніх канікул, але тоді я могла хоч трохи рухатись, а тепер не можу ступити й півкроку.

Аж ось бачу — до кімнати, де сидить Роман, входить жінка. Я не знаю ні її ім’я, ні прізвища, але знаю, що це Вона, звідкись я з нею дуже добре знайома. Ця безсоромна бабега майже зовсім гола, на ній тільки чорний ліфчик і чорний пояс від панчіх, підв’язки вільно звисають і метляються за кожним її кроком. Вона йде поволі, плавно виступає на шпильках, похитує стегнами й ворушить руками, неначе пливе й відгортає водяні рослини. Роман простягає до неї руки, вона сідає йому на коліна, вони цілуються, потім, не знаю, як це сталося, немов обернулась рухома сцена, — бачу, вони лягли разом. Але раптом усвідомлюю, що жінка — це ж я сама, це я лежу з Романом, бачу поряд його обличчя, це зі мною він простує до того, чим це завжди завершується, — але водночас знаю, що він лежить не зі мною, а з тією жінкою. Я плачу з ревнощів і безсилої люті, з розпачу. Прокидаюсь і потім ще довго плачу. Темно, тихо. В пітьмі бачу світляні стрілки будильника, вони показують пів на третю.

Цей дивний сон глибоко вразив мене. Я пам’ятаю його дуже виразно, з найменшими подробицями, неначе щойно прокинулась, хоч снився він мені позавчора.

Потім до ранку вже не спала. Думала, згадувала й переживала все спочатку, мучилась, але було в цім сні щось таке, що змушувало вертатись до нього знов і знов. Ніби я снила не тільки в уяві, а всім єством — шкірою і нутром своїм.

2 січня 1962 p.

Роман готується до захисту докторської дисертації і тому не поїхав зі мною на різдво до батьків. Сказав, що хоче побути кілька днів сам, це йому навіщось потрібне.

Навіщо? А хто його знає! Адже ж і так він може бути сам, коли хоче. Поки я сиджу на роботі, він часто приходить додому; окрім неділі, в нього є два чи навіть три дні на тиждень, коли він взагалі не повинен бути в інституті. Я нагадала йому, що захист призначено аж на осінь.

У відповідь почула, що до захисту хтось повинен прочитати його працю й подумати над нею, а взагалі «побути самому» означає зовсім не те, що я думаю. Отож, їдучи до батьків, я розлучалася з Романом у досить кепському настрої. Не хочу сказати, що мене випровадили з дому, але в мене було саме таке почуття. Адже Роман міг запропонувати, щоб ми влаштували вдома скромне свято тільки для нас двох, якщо вже він справді так дорожить своїм часом. Я навіть трохи на це й сподівалася. Але що мені лишалось робити, коли він прямо сказав, що хоче зостатися сам?

Взагалі після смерті матері Роман дуже змінився. Це сталося поступово й непомітно для сторонніх. Він завжди був неговіркий, та інколи розійдеться раптом і зробиться дуже милий, дотепний і веселий. Тепер такого з ним не бувало. Мені здається, він став більше пити. Ми з ним ніколи не провадили довгих розмов, а останнім часом говорили одне з одним зовсім мало, тільки про найпотрібніші речі. Домовлялись, коли кожне з нас буде чи не буде вдома, хто оплатить рахунки і що треба купити. Іноді обмінювалися зауваженнями про сусідів, співробітників, знайомих. Не пригадую, щоб ми коли-небудь серйозно посварилися. Минали дні й роки, ми жили у спільній квартирі, разом снідали й вечеряли, коли-не-коли ходили в кіно, в театр чи на концерт. Вночі ми зустрічалися в ліжку, зрештою, останнім часом усе рідше. З мого боку то був обов’язок — не надто неприємний і не обтяжливий.

В мене було якесь невиразне почуття, що ця повинність передана мені у спадок всіма жінками, які переді мною більш чи менш щасливо жили з чоловіками. Я завжди любила й тепер люблю веселитися, танцювати, фліртувати.

Ця гра хвилює мене і збуджує. Звісно, все, що діється потім, є природним продовженням тієї ж гри, але мені воно не здається прекраснішим і глибшим від того, що було попереду. Це тільки вони, чоловіки, Роман і всі інші, прагнуть завершення й досягають його. Я ніколи нічого подібного не зазнала. Раз, вже давно, з Романом, я була близька до чогось дуже сильного, це було ось тут, поряд, — та раптом щезло і більш ніколи не верталось. А може, мені тільки примарилось? Тепер вже не пам’ятаю.

Здається, це було того дня, коли ми їздили далеко мотоциклом, купалися в Дунайці й загоряли, — в мене навіть трохи обгоріла шкіра на спині й на плечах, — додому повернулись пізно, обоє стомились і хотіли спати. Втім, тепер вже не знаю, може, мені це просто приснилось.

Я взяла три дні з майбутньої відпустки, щоб після свят побути в батьків, але атмосфера там була не дуже приємна: мама чи то нездужала, чи то перевтомилася, тато був у поганому гуморі, бо наступного року його начебто збирались випровадити на пенсію, Стеня ходила мовчазна і ще більш замкнена, ніж звичайно. Не знаю, може, мені тільки здалося, але в розмовах, що точилися за столом, були якісь недомовки, всі до мене придивлялись, мама кілька разів задавала мені якісь дивні, не зв’язані між собою запитання про мене й Романа. Я почувала, що коли пробуду тут ще день чи два, почнуться балачки на теми, яких я воліла б не зачіпати. Я зібралася й на другий день після свят, не признавшись батькам, що могла б залишитися, вернулась нічним поїздом додому.

Вернулась? Так, вернулась, але не тим поїздом, яким виїхала. Мені не хочеться описувати докладно, як це вийшло. Просто я сіла в якесь темне купе першого класу, причому мені довелось довгенько стукати, бо воно було замкнене, а на лавах спало чи вдавало, що спить, якесь подружжя та ще двоє чоловіків. Один із цих чоловіків нарешті підвівся й відчинив двері. То був кремезний здоровань у картатій сорочці, з білявою кучерявою чуприною, з широкою, старомодною обручкою на пальці. Ми з ним сиділи поруч, бо в купе втиснулося ще двоє людей.

Було жарко й душно, але вимкнути опалення не вдалося, щось там зіпсувалось. Ми їхали поночі, пахло апельсинами, які хтось недавно їв, у всіх попільницях було повно шкурок. Чому я через дві години вийшла в Катовіцах із цим чоловіком, що звався Яцек, мав тридцять три роки і був, як каже Стеня, чудовим екземпляром «самця-плідника»? Чому я вийшла і подалася з ним у готель? (Ні, не в «Савой»!) Може, все почалося випадково, внаслідок чисто механічних дотиків і черкання боками в такт ритмічному погойдуванню вагона, а потім, в якусь мить, від котрої вже немає вороття, перейшло у свідомі пестощі?

Можливо. Але, мабуть, вирішальною була невідчепна думка, що раптом вигулькнула хтозна-звідки й міцно засіла мені в голові: якщо я повернусь раніше, ніж сказала, то можу застати у себе вдома чужу жінку, недарма ж Роман хотів побути сам ці кілька днів. До того я ще й згадала свій давній сон; мене пойняв лютий розпач; той сон був такий свіжий у пам’яті, немов я щойно збудилась.

Вранці о сьомій годині чоловік перший вийшов з готелю, я бачила його у вікно, він спинився навпроти, біля комісійного магазину, поставив валізку на землю коло купки брудного снігу, вийняв з кишені гребінець і, розглядаючи вітрину, зачесався. Потім обтрусив лупу з коміра пальта, сховав гребінець, підняв валізку й пішов, не оглядаючись. Цей чоловік не дав мені нічого нового.

Я почувала до нього лише відразу й огиду до себе.

О дев’ятій я висідаю з поїзда, але не їду додому. Йду до ресторану на вокзалі, замовляю каву й годину сиджу за столиком, — біла скатерка на ньому поплямлена пивом та томатним соусом, а попільниця повна зібганих і заслинених недокурків. Звідси до моєї домівки двадцять хвилин їзди трамваєм. Я плачу за каву й невдовзі виходжу, але йду не на трамвайну зупинку, а до телефонної будки.

Мені здається, що міліціонер, який стоїть на другому боці вулиці, придивляється до мене якось особливо пильно, але, може, це просто гра уяви. Я вкидаю в автомат монету — п’ятдесят грошів і набираю наш номер. Сигнал спершу хрипкий і невиразний, потім він стає чистішим і починає розмірено повторюватись. Це триває довгенько.

Я вішаю трубку, виймаю монету, що якимось канальчиком проскочила через увесь механізм і з’явилась у віконечку внизу, потім набираю номер ще раз. У нас дома нікого нема. Трохи згодом я знов якусь мить вагаюсь, перед тим як відчинити двері. Але за хвилину крізь розчинені навстіж двері бачу все порожнє нутро нашої квартири. Дуже гостро чую дух домівки: пахощі моїх парфумів, Романового одеколону, запах мастики для підлоги та прального порошку — суміш запахів, яку я так добре знаю й зустрічаю із зітханням полегкості. На письмовім столі Романа лежить аркуш паперу, притиснутий уламком мармуру:

Наша двірничка дивиться якось на мої квіти, котрі я повиносила у двір на дощ, і каже:

— Хиріє щось у вас ця араукарія, ой, хиріє…

— Атож, я вже двічі пересаджувала, нічого не помагає. Жовтіє і в’яне. Не знаю, що це з нею?

— Що ж тут дивного? Видно, матінка небіжчиця її любила й тепер забирає до себе.

— ¦ Як це?

— А ось так, голубонько. Небіжчики забирають із собою з цього світу все, що особливо люблять, і це їхнє право. Забирають своїх собак, котів, квіти, людей.

Мати — дитину. Чоловік — дружину. Один похорон — це ще не кінець, люба пані Аксман…

Ну й розхвилювала ж мене ця стара дурепа! У нас саме була Стеня, я їй все розповіла. Вона сказала:

— Я вважаю, ти повинна більше дбати про Романа.

В нього кепський вигляд.

— По-моєму, він здоровий. Ніколи не хворіє ні на який грип, навіть нежить, скільки пам’ятаю, в нього був лише раз чи двічі.

— Він дуже схуд.

— Справді? Я не помітила цього.

— Тому що бачиш його щодня. Треба часом примусити його з’їсти щось поживне. Ти ж, мабуть, знаєш, що він любить.

— Що любить? Ах, ось, наприклад, цю бридоту — біфштекс по-татарськи… Мене нудить, як тільки гляну на нього! А ще, здається, мариновані гриби. Правду кажучи, я навіть не знаю, що він любить. У нього начебто нема особливих уподобань.

Потім ми зі Стенею ще раз трохи поговорили про Романа. По-моєму, Роман до Стені ставиться із симпатією.

На тому тижні він їде мотоциклом у Радом, обіцяв підвезти її до Кельців і відрекомендувати своєму товаришеві, директорові хімічного заводу, де Стеня в липні проходитиме виробничу практику. Стеня нетямилася з радощів; вона стулила собі якісь штани, все попрала й попрасувала.

— Гляди, Стеню, ти там не дуже зваблюй мого чоловіка! — сказала я, коли вона вмощувалась на сидінні за спиною в Романа.

— Гаразд, постараюсь не дуже зваблювати! — гукнула вона у відповідь і всміхнулася, показавши всі зуби.

Мені раптом майнула думка: та вона ж закохана в нього і глузує з мене! Роман глянув у мій бік з дурнуватим виразом, який прибирають чоловіки, коли не знають, як повестись і що сказати.

Роман повернувся в неділю пізно, близько дванадцятої ночі. Я вже лягла, але ще не спала. Трохи непокоїлась, бо Роман сказав, що постарається бути дома о дев’ятій.

І от вернувся аж опівночі. Як звичайно, спочатку почула торохтіння мотора на вулиці, але то міг бути й не він, потім торохтіння, вже гучніше, долинуло з подвір’я, і, нарешті, трохи згодом, клацнув ключ у замку/ Я погасила нічну лампочку і вдала, що сплю. Роман двічі проходив через мою кімнату, потім готував собі купіль, він робив це не дуже тихо, і я могла прокинутись. На столі побачила дві літрові пляшки, чимсь наповнені й заткнуті папером.

— Що це?

— Мед, тобі.

— Мед? — Моя уява напружено працювала. — Де ти його взяв?

— Дав один лісничий, товариш по підпіллю.

— То ти не був у Радомі?

— Був. Саме в Радомі я довідався, де тепер цей мій товариш. Ми з ним не бачились вісімнадцять років, от я й заскочив до нього по дорозі назад.

— А що ти зробив із Стенею?

— Як що зробив? Залишив її вчора на вокзалі в Кельцях. За півгодини мав відійти поїзд до Вроцлава.

Роман довгенько сидів у ванній, а я погасила світло і вдала, що сплю. Він навшпиньках пройшов через мою кімнату й зачинив двері своєї, чого звичайно не робив, хіба що працював. Я думала про нього й Стеню й відчувала, як всередині в мене, десь біля серця, починає прокльовуватись і рости слабеньке, але дуже дошкульне ревниве почуття. Роман не лягав, у нього все ще світилося.

Не знаю, скільки минуло часу, перше ніж я зважилася встати й піти до Романової кімнати. Я й сама не знала, що хочу йому сказати. Відчинила двері й побачила, що Роман сидить коло столу, а перед ним на розстеленій газеті лежить якийсь предмет, котрий видався мені таким дивним і несподіваним, що в першу хвилину я й не могла згадати, як він зветься. Авжеж, то була зброя, а відомо ж, для чого вона призначена! Проте я не йняла віри своїм очам. Роман підвів голову і глянув на мене.

— Романе, що це?

— Ти не спиш? Пістолет, як бачиш…

— Звідки він у тебе?

— Це мій, з підпілля. Дев’ятнадцять років пролежав у схованці. Сама іржа.

Страх огорнув мене всю, від голови до ніг. Страх перед цим предметом, що ним так спокійно бавився Роман, страх за нього й за себе, за всіх і за все. Насилу переставляючи ослаблі ноги, я підійшла до вікна, зачинивши його, спитала:

— Навіщо ти привіз його додому?

— Просто так. Без жодної мети.

Роман здвигнув плечима і зробив гримасу, мов дитина, що чогось накоїла, а потім удає, ніби нічого не тямить.

— Але все-таки навіщо?

— Не знаю. Може, для забави?

— Романе, та ти розумієш, чим бавишся? Ти що, хочеш убити себе й мене?

— Що зробити? — На обличчі в Романа відбився щирий подив.

— Занапастити свою кар’єру, становище, майбутність, щастя — все!

Роман дивився на мене, як мені здалося, трохи спантеличено. Потім усміхнувся.

— Люба, не говори гучних слів з приводу такої дурниці. Не варто.

— Романе, благаю тебе! Якщо ти бажаєш щастя собі й мені!

— Якщо це тебе так хвилює й не дасть тобі спокійно заснути, я можу його зараз же викинути. І нема про що балакати, — сказав він, згріб усе разом з набоями докупи і загорнув у газету.

Тієї ж ночі ми вийшли прогулятися і тихими й безлюдними вулицями попрямували в той бік, де тече брудний струмок. Коли верталися, небо на сході було вже ясне; починало розвиднятись. Повітря було дуже свіже.

Співали пташки. Ми неквапно йшли до нашого будинку.

Роман відімкнув двері, і ми ввійшли в свою квартиру. Вже й не треба було засвічувати світло. Потім ми лягли разом, і я вперше дізнала щось дуже сильне. Я засинала з почуттям радості й якоїсь невиразної полегкості, немов скинула з себе великий тягар. Потім мені ще примарилося, що туман, який оповивав усе навкруг, потроху розходиться і я дуже ясно й виразно починаю бачити людей, дерева, будинки. Я дивилась і була дуже щаслива.

17 червня 1962 р.

Ми збирались поїхати мотоциклом на цілий день у Закопане або, як каже Роман, куди очі поведуть, але, як то часто буває саме в неділю, зранку пішов дощ, і ми не поїхали. Виявилося, що в холодильнику з учорашнього дня ще залишився шматок вирізки, Роман приніс від пані Мілецької борщу, сметани й суниць, і ми пообідали вдома. Зараз Роман страшенно зайнятий — кінець навчального року, екзамени, крім того, він виправляє й переписує свою дисертацію, готує її до друку. По обіді він на годинку приліг, а я помила посуд, потім ввімкнула телевізор, але передавали репортаж з якогось футбольного матчу, і я вимкнула. Я теж лягла в своїй кімнаті, трохи погортавши газети, задрімала. Коли прокинулася, з Романової кімнати долинали звуки концерту Шопена, але двері були зачинені. Роман пам’ятав, що я не люблю музики Шопена, проте ще не знав, що вона перестала мене дратувати, я навіть по-своєму полюбила її. Я гукнула:

— Прочини двері! Хто це грає?

— Малцужинський.

Тепер я слухала без неприємного почуття, хоч ця музика все ще здавалася мені сумною. Несподівано в мене зродилася кумедна думка, чи, скорше, відчуття, яке словами можна виповісти приблизно так: ці звуки часом торкаються якихось моїх глибоко особистих переживань, вони безпосередньо стосуються мого життя й несуть у собі правду про мене. Роман час від часу насвистував, потім щось шукав у письмовому столі, я чула, як він відчиняє дверцята й висуває шухляди. О п’ятій концерт Шопена скінчився, і Роман вимкнув радіо. Він сказав:

— Дивись, дощ перестав. Може, поїдемо?

— Зараз?

— Ну, на годинку-дві?

— Ой, не знаю. Я так розлінувалася, ще б заснула.

Я й справді була сонна, а до того ж сподівалася, що Роман прийде і ляже коло мене, він часом так робив. Але я почула:

— А я провітрюся. Завтра в мене важкий день.

Він пройшов через мою кімнату, погладив рукою моє волосся. Я всміхнулася й кивнула. Я чула, як він одчиняє шафу в передпокої, де висить його комбінезон. Мені не хотілося вставати, і я уявила собі, що після дощу, напевно, похолоднішало, довелося б натягати штани, светр, куртку. А чи він узяв светр? Нарешті я встаю, йду до кухні й виглядаю з вікна у двір. Мотоцикл ще стоїть на тому місці, де Роман поставив його вранці, вивівши з гаража; машина накрита брезентом, посередині заглибина, в якій зібралася дощова вода. Роман, очевидно, в гаражі, бо двері відчинені, на клямці висить колодка з в’язкою ключів. Я подумала, що він, замість їхати, порпається у своїх «скарбах» або точить ляси з другим власником гаража. Надворі зовсім не холодно, випогодилося, сліпуче світить сонце, його проміння відбивається від мокрих дахів та асфальту, б’є в очі. Я щось зготую на вечерю, потім скупаюся, змию голову і рано ляжу в ліжко. Чекатиму. Він сказав: «На годинку-дві», знаю я цю годинку — повернеться годин за три.

Я ще була в кухні, коли в передпокої пролунав дзвінок.

Хвилинку я міркувала, хто б це міг бути. Мені не хотілося сьогодні приймати гостей, відколи ми маємо телефон, ніхто не приходить, не попередивши. Але відвідувач нетерпеливився, почувся стук у двері.

— Хто там?

— Пошта!

Я відчинила двері. За порогом стояв листоноша, в нього було червоне лице й сиве волосся, на лобі лишився вдавлений пружок від кашкета. Він тихо спитав, сапаючи від утоми:

— Пані Кристина Аксман?

— Так.

— Вам спішний лист.

Я впізнала руку Кшиштофа — великі, чіткі літери, і враз на мене наринули дуже прикрі почуття — страх і злість; ці почуття — на жаль, я збагнула це запізно — т окошились на ні в чому не винному старому чоловікові.

Я не дала йому ані гроша й захряснула двері в нього перед носом. Розірвала конверт: Кшиштоф писав, що завтра над полудень проїжджатиме через наше місто автомашиною (нарешті власним «вартбургом»), сам-один, і зупиниться ненадовго лише для того, щоб подзвонити мені на роботу. В листі було ще кілька речень, які я не визнала за потрібне читати. Я пішла до ванної кімнати, подерла листа на дрібні клаптики, кинула в унітаз і спустила воду. Потік води підхопив обривки паперу й потяг у каналізаційну трубу. Я уявила собі їхній дальший шлях під землею, аж до цілковитого знищення матерії й змісту листа. Я думала про це з особливим задоволенням, неначе почувала, що таким чином очищаюсь від усього, що було між мною і Кшиштофом.

Раптом я зважилась: якщо Роман ще не поїхав, може, я майну з ним. Виглянула у вікно, але на подвір’ї мотоцикла вже не було, двері гаража були* зачинені. На перекладині для вибивання килимів сушився брезент, яким був накритий мотоцикл. Я пішла в кімнату подивитись, чи немає Романа на вулиці біля будинку. Його вже не було. Я повернулася в кухню й заходилась готувати вечерю. Нарізала м’яса, уклала його на тарілці й прикрила серветкою. Пошаткувала редиску, посолила її й залила сметаною. Увечері Роман звичайно п’є чай, але іноді йому хочеться кисляку. Тому я поставила дві склянки кисляку в холодильник. Потім увімкнула телевізор, хай потроху прогрівається, це забирає чимало часу. А сама роздяглася, накинула купальний халат і пішла до ванної. Поки наповнювалась ванна, я розглядала в дзеркало своє обличчя й волосся. Останнім часом у ньому вперто з’являлися одна-дві срібні нитки. Якось я показала їх Романові й мовила:

— Дивися, це вже старість…

— Ніяка це не старість, а звичайне порушення пігментації, до того ж на дуже малій площі.

— А що таке старість?

— Старість? Порушення пігментації на дуже великій площі, — пояснив він своїм звичаєм — дуже діловито і з ледь помітною іронією в голосі.

Я скупалася, змила голову, потім, щоб волосся швидше висохло, трохи поїздила по паркету на сукнинах. За цим ділом думала, як багато речей нам ще треба купити, — ось, наприклад, електронатирач підлоги та сушарку для волосся. Коли-не-коли я поглядала на телевізор — ішов якийсь науково-популярний фільм про Африку. Табуни тварин, здається, то були антилопи, мчали порослою рідкими, низенькими деревами рівниною, здіймаючи хмари куряви. Інші тварини пили воду й купалися в річці. Потім було негритянське село — півголі жінки пекли коржі, чоловіки ставили хатину. Далі показали лікаря в білому халаті, він оглядав негренят, а ті плакали. Наприкінці лікар витягав з рани в когось на спині довгого, огидного черв’яка. Це показували великим планом, видовище було жахливе, я вже хотіла вимкнути, але дикторка оголосила балет.

Волосся моє сохло повільно, все ще було вогке. Я добула зі схованки в тахті свій щоденник, трохи писала й переглядала написане за ці сім років; там не так і багато. Я дивилась на перші нотатки, зроблені ще дитячим, рівним і чистим почерком, і раптом мене охопило непереборне бажання подерти і спалити все це. Мені здалося, що я повинна це зробити негайно, і якщо я так вчиню, то цим до решти знищу все, що було, зітру все своє минуле, і зостанеться тільки чисте, ненаписане майбутнє.

Я цього не зробила. Сховала щоденник туди, де він звичайно лежить. Дістала постіль і постелилась на тахті. Минуло вже три години, відколи Роман поїхав.

Я вимкнула телевізор і прислухалася, чи не почую торохтіння мотора. Десь люто гавкав собака й галасували діти. Помалу сутеніло, ставало прохолодно. Я пішла в кухню й зачинила вікно. Схотілося їсти — виходить, я вже зголодніла з обіду. Я саме ставила чайник на плиту, коли в Романовій кімнаті задзвонив телефон. Я засвітила світло в передпокої, потім у себе і в Романа.

Зняла трубку.

— Алло, це пані Кристина Аксман?

Голос був неприємний, у трубці чулися ще якісь голоси, наче говорили з вокзалу чи з ресторану.

— Так, я слухаю.

— Говорять зі швидкої допомоги. Ваш чоловік попав в аварію. Він просив сповістити вас. Його відвезли до хірургічної клініки на Польній вулиці.

1965