Сяючий шлях

В Атлантичному океані є острів. У глибині його — могила. На плиті — напис: «Unhappy unknown» (нещасний невідомий). Так буде написано і на нашій спільній могилі. Українській. Я боюся цього. Я прагну слави.

Слава — це найважливіше. Найважливіші речі у світі — ірраціональні, невагомі, невловимі. Слава, любов, краса, душа і віра. Економіка лежить на них, як на скелі. 11 вересня було здійснено дослід, який підтверджує це. Тоді зруйнували три будинки та чотири літаки. Дуже важливі будинки і дорогі літаки. Проте економіка не мала б відчути цих втрат, позаяк профіцит американського бюджету — десь 180 млрд. доларів США.

А втім, ми можемо підійти сьогодні до цього кіоску обміну валют і переконатися, що економіка США в нокдауні. Бо американці зневірені і розгублені. Цифри покажчиків повзуть донизу під впливом явищ, які не можуть бути обчислені, лише відчуті. Економісти не зарадять. Потрібні поети, а вони, чорт забирай, всі сьогодні мусульмани.

Так восени 2001 року прорікав мій дядько Петро мені й дівчині, яку ми щойно підчепили в кондитерській на Леніна. Ми втрьох вешталися парком біля обласної Ради. Йому було вже п’ятдесят, десь місяць, як він звільнився з ув’язнення (шоста судимість), дівчина їла його очима і вухами (якщо вухами їдять), захоплена плавністю незрозумілої промови. Важлива якість шахрая — вміти безперервно довго говорити, не давати слухачеві вставити слово, тоді терпіла гіпнотизується.

Утім, дядько Петро — не шахрай, радше авантурник, ніж бандит. Далеко не красень, завжди без копійки, нечасто на волі, але набагато молодші жінки мліли від нього. Він продовжував:

— Буш — людина недалека, однак, не позбавлена своєрідної селянської кмітливості. Він не займається економікою. На те є бухгалтери. Він переймається колективним підсвідомим. Він думає не про те, як підняти індекс Доу-Джонса, а про те, як підняти віру. Тому він і вийшов з договору по ПРО саме сьогодні. Це не таліби були противниками виходу Америки з цього договору. Їм усе одно. Проти були всі союзники США по антитерористичній коаліції. Це навмисна нетактовність. Американці мають відчути, що вони, як і раніше, не залежать від світу. А світ від них залежить. Бажаючи витягти економіку, Буш не збирається вкладати в неї гроші. Натомість багато мільярдів він вкладе у протиракетну оборону. Себто у віру.

«До чого тут ракети? — подумав я. — Дівчина — нівроку». До речі, я перший її помітив у кав’ярні. Старий рецидивіст-мрійник скористався тим, що мені незручно було фалувати її при Аллі Іванівні, яка була у цій кав’ярні менеджером. Я з нею жив. З іншими — лише спав. Вона була на сім років старша за мене, але мене то не обходило.

— Він тільки-но з Америки «посиленого режиму», тому так багато знає за американців, — сказав я дівчині.

— Не все одно звідки? — заперечив дядько. — Америка глобальна, тому вона скрізь. Америка та радикальні мусульмани наповнювали цей рік. Їхні стосунки ввійдуть до підручників. А ми лишилися «нещасною невідомою» землею. Настільки безвихідно «нещасною невідомою», що в цьому є надія. Річ у тім, що Бог навмисне тримає у нижній шухляді подібні занедбані землі. Час від часу він навмання дістає котрусь із них, коли хоче здійснити що-небудь по-правжньому грандіозне.

Він зупинився, щоб оцінити ефект. Деякі жінки здатні закохуватися переважно в розумників. Їх збуджують складнопідрядні речення. Ця була саме така (дядько не помилився) — «нещасна невідома», занедбана у своєму гуртожитку, де перемовляються мичанням. Ось вона зустріла людину з іншого, кращого, великого світу, можливо, з самого телевізора, вона ще не усвідомлювала, що вже була готова на все.

В останній передачі на зону, разом з салом, я передав йому Хадіси, тому продовжив він прикладом з історії ісламу:

— «Нещасною невідомою» була Аравія, поки Бог не згадав за неї. Вона лежала обабіч історії, і все важливе в світі відбувалося деінде. Життя розгорталося у стосунках між ромеями, Персією (Еран-Шахром) та варварською Європою. Якби хто-небудь тоді вирішив зробити прогноз на сьоме століття, то про Аравію навіть не згадав би. Єдиною людиною у світі, котра за щось здогадувалася, був не юрист, не економіст, не політолог, але самітник-монофізит, який тримав піст у аравійській пустелі. Не було, мабуть, тоді на землі менш поінформованої людини, аніж він. Саме тому він угадав у маленькому Мухаммаді майбутнього пророка. За особливими плямами на його тілі.

Араби заходилися молитися п’ять разів на день і завдяки цьому в неймовірно короткий час перевернули світ догори дриґом. І коли він устабілізувався, з’явилися нові «нещасні невідомі» монголи і перевернули його знову. Довгий час у шухляді валялися занедбані Македонія та Скандинавія, турки-османи та північноамериканські колоністи.

Проте кулька, на якій ми мешкаємо, дуже маленька, і в шухляді у Бога лишається дедалі менше занедбаних народів і земель. Це означає, що незабаром настане і наша черга. Побільше моліться і не сприймайте економіки занадто всерйоз. «Один снайпер є сильніший за сорок спікерів».

Між тим, ми наблизилися до обласної художньої галереї, в дитинстві мене водили сюди батьки (наївні інтелігенти!), а нині (як згодом з’ясувалося) привела доля. Я сказав:

— О, ходімо до музею!

— Ходімо до музею! — сказала дівчина.

Дядько Петро скривився:

— Погляньте, яка навколо чудова жива осіння імпресія! Навіщо нам той мертвий, вкритий пилюкою музейний імпресіонізм?

— Там трофейні німецькі романтики, — сказав я. — Нема імпресіоністів.

— Він антивізуал, як і більшість лакуз дискурсу, — повідомив я дівчині. — Але музейна пилюка — метадон джентельмена!

Дядько торкнувся її обличчя й розвернув до себе:

— Ваша меланхолійна краса така витончена, ви на тлі осені — найспокусливіша картина, крім вас не бажаю бачити жодної, тим паче у цьому провінційному зібранні.

(Лестощі на дівок перші два рази працюють не гірше за гроші, потім доводиться витрачатися або визискувати віддалену перспективу одруження).

І тут нас надибала її подруга. Років тридцяти, несимпатична, проходила випадково, вони рік не бачилися, вона знову, але вже остаточно, повернулася з Якутії, кимсь там працювала… Поки дівчата обмінювалися слиною та вигуками, дядько Петро раптом захотів до музею, але лише якщо всі разом.

— Дивись, яка каменюка в неї на пальці, — прошепотів він у моє вухо.

В її каблучці був справді великий, необроблений, певне, якутський алмаз. Вона десь поспішала, але я поцілував її руку з алмазом, і до музею ми пішли разом.

Дядько Петро, приобійняв дівчину (запам’ятати нарешті — Олена! — як ту контролершу ОТК з вагоноремонтного, — моєї першої й останньої роботи) і довго дивився на «Дощ у паризькому передмісті».

— Як ти гадаєш, скільки це коштує? — він повернувся в мій бік.

— Полотно десь метр сімдесят на метр двадцять, — я знизав плечима. — Якби це був Пісаро! Проте розмір таки важить.

— Ні, не тільки вона, все це?

— Усі картини? — здивувалася дівчина Олена.

— Усі разом, мабуть, дорожче, ніж якщо продавати кожну окремо. Може, мільярд, — сказав я навмання і взяв подругу Олени за руку з каблучкою. — Тебе як звуть?

— Наталка, — відповіла вона. Ну звісно ж, хто б сумнівався!

Як і більшість публіки в мистецьких зібраннях, мій дядько Петро й дівчата зберігали тупувато зосереджений вираз обличчя. Вони розглядали полотна, а я — їх.

Найбільш абстрактне людське мистецтво, яке до того ж потребує для сприйняття серйозного дрилю — музика.

Проте саме знавці та аматори музики, навіть класичної — найчисельніші. У мене є знайомий барига (невеликого польоту), він плаче в опері. Від розчулення. Я йому заздрю. Мені насолода від оперного співу недоступна.

Незрівнянно менше тих, хто здатен розуміти поезію. Хоча вона намагається досягти того самого ефекту, що й музика, але простішими засобами. Можливо, поезія важча від того, що, крім станів та інтонацій (які є матеріалом музики), утримує ще й думку. Наші одномірні брати в побуті обмінюються станами та інтонаціями, не думками. Думка — це зайве обтяження, ускладнення. Тому споживачів поезії мало.

— Утім, найменше таки знавців живопису. — Це я сказав уголос, і дівчина Наталка подивилася на мене зі здивуванням. — Живопис мав би бути найлегшим для сприйняття, але його мало хто сприймає.

— Я сприймаю, — збрехала Наталка. — Мені подобається.

Я подумав, що мені з нею буде дуже нудно й усміхнувся їй.

Наступного дня був понеділок. О дванадцятій ми зустрілися з дядьком Петром у кав’ярні Алли Іванівни. Я приїхав разом з нею. Вона пішла дресирувати офіціанток, а ми присіли за столик у глибині зали. Мав підійти його колишній співкамерник, принести набойку на якогось жирного баригу (як він поетично зауважував, «мутного, мов отара бродячих підарасів»). В очікуванні я допив каву, вивалив гущу на тарілочку й розмазував ложечкою в жіноче обличчя з непропорційно товстими губами, які тоді саме ставали модними.

— Ти звернув увагу? — сказав я. — Там, у музеї, нема мусорів, ніхто не охороняє.

— У бабці, що на касі, десь має бути тривожна кнопка. Певне, сподіваються на те, що мусарня за кількасот метрів, встигнуть доїхати.

— Можна зробити вчотирьох: один за кермом, один притримує бабцю, двоє беруть картину в першій же залі від каси. Мабуть, той портрет на повний зріст з майстерні Лукаса Кранаха.

— Якщо ми візьмемо одну картину з музею, який не охороняється, нас не запишуть золотими літерами до історії мистецтва. Треба брати всі.

(Серед терпигорців не буває вповні нормальних людей).

Тим часом підійшов співкамерник дядька Петра, огрядний і років на десять старший за нього. Колись вони разом довго перебували в одному слідчому ізоляторі й потоваришували. У дядька Петра було здирництво та підробка документів, у співкамерника — хабар та зловживання службовим становищем. У першій половині дев’яностих він був заступником голови Одеської обласної ради, далі — працював у Мінсільгоспі, доки не посадили (селян колись арештовували за три колосини, його — за три мільйони), зараз мутить з «Нафтогазом».

Є люди, які коли з’являються, заповнюють собою весь простір. Цей був з таких. Нам довелося вислухати за його доньку, за його хвороби, за його будинок під Одесою, за його нову перспективну схему постачання газу, за його старого друга, принаймні, так він стверджував, — нового російського посла Черномирдіна, через якого ця схема мала реалізуватися. На десятій хвилині цього словесного потоку я домалював на тарілочці жіночу голівку й заходився пригадувати картини зі вчорашнього музею: деякі не підходили за розміром, деякі було б шкода псувати — вирізати з рами, а деякі мені не подобалися. Країна, що позбавлена значних художніх зібрань, приречена. Коли мені доводилося бувати закордоном (ми відбирали потримані автівки в співвітчизників, які ті купляли, щоб перегнати в Україну) я, як не було роботи, завжди безліч часу марнував у музеях.

Брів собі якось чималенькою пінакотекою й поглядав того разу переважно на портрети. А саме — на портрети XV–XVII століть, на всіх тих шляхтичів, кондотьєрів, вояків, полководців, переможців й зауважував у них задумливі інтелігентні обличчя й глибоку духовність в очах.

Аж раптом бачу брутальну солдафонську пику з тупуватим поглядом гопника (ні з чим не сплутаєш), нахиляюся прочитати табличку — автопортрет Веласкеса!

Тим часом співкамерник згадав за зустріч, яка відбулася кілька років тому в Одесі й була присвячена проблемам урегулювання Придністровського конфлікту (тут я знову став слухати). Він відповідав за наїдки й бухло. Приїхали молдавський президент Снєгур, тодішній український президент Кравчук, президент Придністров’я Смирнов та мер Одеси Гурвіц. Чекали на Черномирдіна, який тоді був москальським прем’єром. Снєгур та Кравчук запропонували Смирнову розпочати розмову без Черномирдіна, щоб не втрачати часу. «Ні, — відповів Смирнов, — хай приїде дядя спонсор. Я маю спочатку перетворити з ним». (На той час Придністров’я було винне москальському «Газпрому» близько трьохсот мільйонів доларів).

— У призначенні «дяді спонсора» послом в Україну марно шукати прихованого геополітичного змісту, — продовжував співкамерник. — Сенс цього призначення — психологічний. Путін потроху розганяє московську тусівку.

В Москві — час чиновників. Однакові костюми, однакові краватки, однакові обличчя. Держдума структурується не по фракціях, а повзводно. Всім колоритним персонажам — час на пенсію або в Україну.

— Для нас це непогано, — сказав дядько Петро. — «Дядя спонсор» веселить своїми афоризмами вже не росіян, а киян (Черномирдін уславився казармено-адміністативними приповідками). Можна помріяти про утворення такого собі Київського клубу. Це, якби серби додумалися відправити до нас послом Мілошевича, чілійці — Піночета, поляки — Валенсу, афганці — Бін Ладена… Що ти там збирався розказати за якогось баригу?

Як ми почули далі, барига (заради якого і прийшов співкамерник) колись був його партнером. Нині на його рахунку зависло близько двадцяти шести мільйонів гривень, які можна було взяти. Якщо його вкрасти, з великою долею ймовірності, жінка побіжить до нашого співкамерника. Номер автівки, адреса, офіс, розпорядок дня — все було відомо.

Я сприйняв пропозицію, як висловлюються наші колеги дипломати, «з розумінням і щирим зацікавленням», проте старомодний дядько Петро, попри свою революційну риторику, намагався уникати занадто тяжких злочинів (можливо й слушно, враховуючи його схильність попадатися), тому сказав:

— Навіщо нам цей чеченський бізнес? Треба красти картини, а не людей, вони компактніші й більше коштують. Хто міг би купити картинну галерею?

— Яку?

— Нашу, обласну.

— Не сідай більше в тюрму, остаточно збожеволієш. Украсти картинну галерею здатен лише директор картинної галереї. Або міністр культури. Або голова секретаріату президента. Лише поважний член суспільства, а не маргінал.

Я був цілком згоден з цією доброю людиною. До провалів найчастіше призводить гординя, а також схильність до решти смертних гріхів. Злодій має бути ліпшим християнином, ніж філістер, якщо не хоче, щоб останній зловив його. До речі, вчора я не сходив до церкви й останнім часом часто забуваю молитися перед їжею, це не добре, якщо плануєш брати заручника.

— Утім, — продовжував співкамерник, — у мене є один поляк, а в нього є тямущі англійці, які працюють з Сотбі. Можна штовхнути через них.

— Викликай свого поляка, — сказав дядько Петро.

— І покажи свого баригу, — сказав я.

— Я дам фото.

— По фото сам будеш красти. Завжди потрібна людина-палець.

Він був незадоволений (одне діло — наводка, завжди можна сказати, що просто, без умислу, теліпав язиком, інша справа — організація), але я наполягав, і ми домовилися на ранок післязавтра під’їхати разом під будинок бариги, щоб побачити його, а також машину та водія перед тим, як вони вирушать до офісу.

Коли співкамерник нарешті пішов, я зізнався дядькові Петру, що той мені сподобався: розумна й перспективна людина, з ним можна робити гроші.

— Давай і його посадимо до льоху! Навіщо віддавати йому половину?

— У тебе патерни типового українця, — суворо сказав дядько. — Коли зустрічаєш талановитого співвітчизника, одразу прагнеш його прикопати. Проблема України — не в дефіциті колоритних персонажів, але у відсутності публіки, яка готова ними захоплюватися (це він не стільки за співкамерника, скільки за себе).

Наша земля завжди була родючою на таланти. У XX столітті вихідцями з Правобережжя Дніпра було утворено щонайменше дві держави: Радянський Союз та Ізраїль. Без українських імен не були б настільки яскравими такі досягнення людства, як літакобудування, анархія, симфонічний авангард, корупція та кінематограф.

П’ятсот років Україна віддає світові вроду і двісті років — таланти. По-перше, тому що у нас цього — перевиробництво, а по-друге, тому що немає внутрішнього споживача. Публіки немає. Нам не вистачає талановитого натовпу.

— Натовп — це скільки? — поцікавився я. Але він проігнорував питання й продовжував співати:

— Коли який-небудь француз раптом зіткнеться з чим-небудь талановитим французьким, він розкаже про це ще сотні друзів і знайомих. І вони будуть довго обговорювати це з притаманною французам екзальтацією та підвищеною моторикою. Так формується споживач і суспільна потреба на талановите. Коли українець зіткнеться з чим-небудь геніальним українським, він не розкаже нікому. У мовчанні він поховає майбутнє власної культури. Чого нам насправді не вистачає — так це розмов у партері.

З культурологічного погляду, бути нацією — це насамперед бути публікою. А бути публікою — це аплодувати, або свистіти — тобто гучно висловлювати своє захоплення або обурення. Я завжди так роблю. У вас із собою театральний бінокль, програмка та лібрето, але найважливіше — жваве обговорення в антракті. Який костюм! Який голос! Яке па!

(Я показав офіціантці, щоб ще принесла кави.)

Опера стає видатним культурним явищем не тоді, коли вона добре написана, а лише після того, як ми влаштували їй бурхливу овацію. Щоб стати великим тенором — голосу мало. Треба, щоб ложі та гальорка були заповнені людьми, здатними заплакати від розчулення, коли вони почують його!

Мене зрештою роздратував його пафос, і я сказав:

— До речі, за французів. У французькому кримінальному кодексі нема поняття «пограбування». Натомість є «кваліфікована крадіжка». У тебе та й у твоїх злобних рекетирів з буремних дев’яностих замість пограбунку «обтяжене жебрацтво». Повір моєму досвіду, вкрасти баригу — і безпечніше, і технологічніше, ніж просто лякати його. Він завжди буде більше сподіватися на мусорів, ніж боятися тебе.

О дев’ятій вечора ми зустрілися з новою дядьковою пасією Оленою та її некрасивою подругою Наталкою у клубі «Рів’єра». Музика «техно» неприємно била молотком у моє тім’я, але дівчат вона збуджувала. Наталка була без каблучки, мабуть, боялася надягати в такі місця. Тому довелося діяти за запасним планом. Її адресу ще вчора вночі дядько вивідав в Олени. З’ясувалося, що мешкає вона в приватному секторі. Сама.

Ми сіли за столик й замовили спиртне. Дядько, перекрикував музику — щось розповідав дівчатам, смішив їх, й вони сміялися, хоча майже не чули його. Я дивився на тих, хто танцює, п’є, волочиться, курить і думав: «Китайська легка промисловість здатна задовольняти найвибагливіші фантазії, продукувати будь-що для кожного, хто не висуває занадто великих вимог до якості. Тоді навіщо всі ці люди такі однакові? Навіть мені, поза сумнівом, особі видатній, було б ніяково прийти сюди, скажімо, в кюлотах і довгих білих панчохах, як належало б кабальєро. Чому ми маскуємося один під одного? Можливо, нам хочеться вирізнятися так, щоб не сильно виділятися, бо тоді самкам буде важко нас класифікувати й вони не виберуть?».

Дядько пішов до шинквасу за коктейлями для нас, а я залишився розважати дівчат, яким не хотілося мене слухати, а хотілося танцювати. Непомітно він влив їм до коктейлів бодяги.

Бодягу, яка спричинила технологічний переворот у нашій справі, винайшов мій друг дитинства Віталік. Його батько, дуже культурна людина, очолював обласну медицину, він улаштував синочка начальником одного з відділень психіатричної лікарні. В його відділенні перебували призовники, які косили від армії. Ми їх дресирували (на прохання Віталіка й для розваги), аби вони притримувалися дисципліни. Заодно вони нам мили машини.

У другій половині дев’яностих багато бригад паслися в Польщі, на Варшавській об’їзній. Там переганяли автівки в СНД, а ми їх відбирали. В навколишніх лісах поховано так багато нещасних водіїв, що інколи, як копали яму для чергового «підсніжника», натикалися на гнилий труп попереднього.

А що ви хочете, виручена за відібрану автівку десятка доларів тоді була для нас шаленими грошима.

Так ось, «бодяга» дозволила з часом гуманізувати процес.

Віталік постачав нам препарати «групи А» й він же ж написав рецепт. У ста грамах спирту ми розчиняли 200 таблеток фінлепсину, стільки ж фенозепаму, ще додавали амінозину та галоперидолу. Настоювали зо два тижні й отримували чотири куби витяжки. Її непомітно підливали в горілку. Скуштувавши, людина дуріла, галюцинувала, невдовзі засинала, а потому — втрачала пам’ять. Спочатку ми експериментували на знайомих дівчатах. Це була жесть. Згодом на лохах. Бувало, доза виявлялася завеликою. Я й досі інколи зустрічаю наших колишніх клієнтів — недієздатних, з повністю втраченою пам’яттю.

Після вдалих випробувань автівку з варшавської окружної вже не було потреби завозити глибоко в ліс, вистачало лісопосадки на узбіччі. Там я заспокоював воділу, буцімто хотіли б убити, завезли б подалі, навіть пропонував йому випити. Після того, його можна було лишати прямо там. За кілька хвилин він засинав, а прокинувшись, настільки не пам’ятав нічого, що не міг дати свідчень поліції.

Технології — справа молоді. Дядько був далекий від новомодних тем. Перед побаченням з дівчатами я проінструктував його влити їм зовсім трішки, по краплині. На сон їх потягне години за півтори, й вечір вони пам’ятатимуть смутно.

Ми залишили їх танцювати, а самі вискочили з клубу й схопили перше-ліпше таксі. Дядько назвав адресу Наталки. Я тримав ключі, які акуратно витягнув з Наталчиної сумочки. Ми їхали не більше десяти хвилин, але коли вже під’їзжали дядько став куняти. Я штовхнув його ліктем й прошепотів у вухо: «Ти що, дурень, переплутав стакани? Що ти їй влив?».

Так і сталося — один з флаконів, які він узяв, був не з бодягою, а з клофеліном (якби на Наталці була каблучка, ми дали б їй клофеліну) він помилково, бо квапився, влив його й згодом саме з цієї склянки примудрився відсьорбнути.

— Я не сплю, не сплю, — казав він. Ми зупинили таксі так, щоб таксист не бачив хвіртки й наказали йому чекати. Я сунув одного, тоді другого ключа до замка, жоден не підійшов. Паркан, заввишки людського зросту, на щастя, нема собаки (принаймні, не чутно). Ми озирнулися навколо, я підсадив дядька, а тоді переліз й сам.

— Давай ліхтарик, — сказав я біля дверей будинку.

— У мене нема, я думав, ти візьмеш! Я відповідав за бодягу, а ліхтар мав брати ти!

У мене не було телефона, щоб підсвітити, я про всяк випадок залишив його, приховав за радіатором у клубі, щоб мєнти не відстежили нас по соті.

Доки я в темряві намагався встромити ключа в щілину замка, дядько притулився до стіни й знову став засинати. Нарешті ключ прокрутився, двері відчинилися, я сильно вдарив дядька, й ми зайшли в хату.

Навпомацки я відшукав кухню й біля плити натрапив сірники. Підсвічуючи собі, я відкривав й закривав шухляди, коробочки, сумочки, копирсався в дешевих дівочих брязкальцях, але каблучки з алмазом не знаходив. Я намагався не лишати безладу, щоб вона не помітила нашого вторгнення. Минуло вже хвилин п’ятнадцять даремних пошуків, треба було вертатися. Дядько лежав на дивані вітальні й спав. Я бив його, а він спав. Я відкривав йому повіки й світив у зіниці сірниками, але він не прокидався. Я припалював йому пальці, марно! Волоком я витяг його з будинку (зачинив двері) й дотранспортував до паркану. Перекинути через паркан не зміг. Дядько був заважкенький і страшенно незручний, тіло, мов мертве.

Тоді я наважився! Переліз на вулицю й підійшов до таксі, таксист чекав.

Я спитав:

— Ти знаєш мене?

Переважна більшість таксистів мене знала. По загулах і мордобою.

Він відповів:

— Знаю, знаю.

Я нахилився до нього і сказав:

— Я тобі дам сто доларів. Допоможеш мені витягти того придурня. Він напився. Якщо в тебе виникнуть не ті думки й ти луканешся до мусорів, я тобі вичавлю очі. Зараз ходімо.

Він мовчки пішов. Ми перекинули дядька через паркан й відвезли додому.

Вся пригода тривала з годину.

Коли я повернувся до клубу, п’яна, підбодяжена Олена танцювала, в її партнері я впізнав свого приятеля Вовчика.

— Вовчику, — сказав я, — у неї СНІД, я знаю. Заїдеш за мною післязавтра о восьмій, поїдемо цинкувати одного баригу.

Дівчина Наталка повисла на мені ззаду.

— Де ти був?

— У туалеті.

Ми ще потусувалися (я зловив момент й кинув ключі їй до сумочки), а після півночі поїхали до неї. Та сама хвіртка. Ключа від неї вона дістала з поштової скриньки. Подальша ніч не була занадто бурхливою: я швидко заснув.

На ранок вона сказала мені: «Про що ти думаєш?»

Вони завжди це питають.

— Один мій приятель, — сказав я, — жив півроку в Нью-Йорку. Лишень приїхав туди, пішов у лавку й одягнувся там, як мріяв, коли дивився американські фільми, мов негр баскетболіст. Згоден, коли відлітав до Неньки, вже перед посадкою на літак, звернув увагу, що всі чоловіки навколо одягнуті однаково — у джинси та чорні футболки. Найцікавіше те, що й він був одягнений у джинси та чорну футболку. Вони всі поверталися на Батьківщину. Люди не походять ВІД мавп, вони походять НА мавп. З любові до мавпування.

Вона замислилася над цим і сказала:

— Ти тільки не смійся, не знущайся, але в мене живе привид.

— Що ти мелеш?

— Він уночі розкидує по хаті попалені сірники.

Наступного дня накрапав дощ. О восьмій ранку ми сиділи в добряче побитому життям «Опелі», припаркованому між інших автівок на розі Постишева й Автозаводської.

Вовчик — за кермом, я й співкамерник — на задньому сидінні. Співкамерник мав показати баригу. Він казав:

— Спочатку під’їде «кубик» АН 1111 АА, водій залишиться в машині, охоронець підніметься до квартири й за вісім-десять хвилин спуститься з баригою.

Вовчик нудився, його темперамент не годився для зовнішнього спостереження. Знічев’я він діставав співкамерника розмовами:

— Якщо ти такий розумний, як ти лохонувся з цим фацетом, ти ж сам йому все віддав?

— Брате, кожного можна розвести на довірі, — відповів співкамерник (ми підняли його зарано й він весь час позіхав), — скрисятничав на двадцять шість, а заробити ми мали десь по п’ятдесят. Йому зовсім не вигідно було мене кидати… Проте людина зазвичай вчиняє не згідно з вигодою, але згідно зі своєю природою. Робить не те, що для неї було б краще, але те, що їй притаманне.

Ми схильні, наприклад, пояснювати підлощі наших друзів або власні страхом, нездатністю опиратися грошам чи спокусам.

Але найчастіше підлість — єдина справжня причина підлих вчинків. Криса крисятничає не від голоду, а від того, що криса.

— Дивись, яка тьолка! — сказав Вовчик.

Ні «кубик», ні барига все не з’являлися. Тьолка пройшла не обертаючись, а на протилежному боці вулиці зупинився чоловік у шкіряний куртці й дивився в наш бік. Мєнт? А може, охоронець бариги запідозрив нас? Він стояв кілька хвилин, тоді пішов. Але ззаду припаркувалася автівка, й з неї чомусь ніхто не виходив. Коли когось випасаєш, завжди здається, що всі випасають тебе.

Об одинадцятій, так і не дочекавшись, ми поїхали.

Співкамерник полишив нас біля обласної адміністрації (домовилися повторити спробу завтра), а ми з Вовчиком поснідали й пішли до картинної галереї, на рекогносцировку. Він мав зорієнтуватися, а я хотів обрати картину середнього розміру, максимально коштовну, але таку, щоб її неважко було продати.

У музеях треба розмовляти, обговорювати полотна, здійснювати гучну рефлексію. Враження одразу має перетворюватися на спонтанну концепцію. Так цікавіше.

— Блядь, Вовчик, — висловив я свій дискурс, — за що з тобою можна розмовляти? Для тебе й порнушний журнал контекстуально заскладний.

— Чого ти доїбався! — парирував він контртезою.

Утім, мені поталанило: нині в музеї було людно — ще двоє, крім нас. Парочка чоловіків витончено гомосексуального вигляду, підараси, коротше. Й вони розмовляли за мистецтво.

Старший (активний) казав:

— Пейзажі другої половини XIX століття настільки нудні, що навіть веселі картинки імпресіоністів видаються вартісними.

Мистецтво цієї доби й XX століття (інколи дуже якісно) навчилося зображувати нецікаве, непотрібне й нудне. Побутова нудьга, щоденний безсенс — основний предмет тогочасного мистецтва. Вони не мали що малювати, тому малювали ніщо. Навіщо?!

Я переходив за ними по залах, молодший голубок зиркав на мене з цікавістю, але я хотів дослухати. Старший продовжував:

— Здавалося, з появою фотографії маляр мав би перейнятися тим, на що неспроможний фотограф. Натомість маляр викинув таємницю й сенс і заходився вчитися у фотокамери випадковому кадру на вулиці, дерев’яній позі та застиглому виразу обличчя клієнта фотосалону.

Малярство було вбите маляром, а не фотографом.

Лишилися декоративні експерименти «-істів».

Цікаво, що скульптура народилася раніше за малярство й померла на кілька хвилин пізніше за нього.

— Іноді справу рятують військові сюжети, — зауважив молодший. — У них проблискує колишнє натхнення. Певне від того, що війна протилежна буденності. Там митець буває захоплений ЗАВЖДИ НОВИМ буттям.

Він промовляв це вже зовсім відверто, дивлячись на мене. Я добре б’ю (спеціально тренувався) з нижнього положення рук, навіть з кишень. Я зробив до нього півкроку лівою, щоб підлаштуватися під правий бічний, але тут заздзвонила моя мобілка. Це був дядько Петро.

— Під’їдь до Алли Іванівни, — сказав він. — Якнайшвидше.

Він зустрів нас з Вовчиком перед входом кав’ярні й повідомив, що за дві години Норік (останній з місцевих бригадних ватажків, який ще залишився живий і якимсь дивом на волі) матиме дуже конспіративну стрілку з чехами (чеченцями).

Предметом стрілки є ситуація півторарічної давності. Тоді Норіком були проплачені 50 тисяч доларів за вихід на волю двох в’язнів (бригадних бариг) через механізм «умовно-дочасного звільнення». Чехи забезпечували правильного суддю. Ще один фігурант, знайомий дядька Петра, гарантував конструктивну позицію «кума». Справа зірвалася, гроші повернуті не були. Хоча не втрата грошей була основною прикрістю. Саме на тій зоні, з якої хотіли витягти людей Норіка, тоді сидів Дядько Петро. Він міг підтвердити або спростувати деякі обставини.

Він сказав: «Прокатися зі мною. І „пльотку“ прихопи». Видно було, що йому все це не до вподоби. Він занадто недавно звільнився.

Вовчик з’їздив до своєї матері й привіз ТТ. Пістолет 1943 року випуску, при відстрілі на кожній обоймі робив щонайменше одне «утикання», також, інколи не викидав гільзу. З арсеналом у нас тоді була скрута.

— У мене чомусь ніби попалені пальці, — сказав дядько, — болять.

— Мабуть, суєш дівкам куди не треба, — відповів я.

Стрєлка відбувалася за містом, у великій дерев’яній лазні над ставком. Ще там був невеличкий ресторан і стайня. Все працювало лише в сезон, а нині стояло порожнє.

Вечоріло. Зовсім не було вітру. Жовті дерева й темно-сіре небо відбивалися в ставку. Вовчик залишився в машині, а нас з дядьком провели до лазні, до відпочинкової кімнати, де бухають, коли лазня працює. Він сів до столу, поруч з Норіком. Чехи сиділи навпроти — двоє літніх й один зовсім молодий. Ще кілька чехів та людей Норіка вмостилися навколо, було тісно. Я притулився до дверей. Мені було видно одного зі старих чехів та ставок у вікні.

Я не прислухався до слів, лише до тональності розмови. Вона підвищувалася. Я міркував за те, що війна між Чечнею та Москвою закінчилася на користь москалів, проте москалів у Чечні більше немає. А чеченців у Москві — хоч греблю гати. Оці, наприклад, московські.

Терли довго. Все це гнітило мене. Дядько мав би швидше вивалити все, що хотів від нього Норік, й вшиватися звідси. Аби відволіктися, я в голові складав слова у безсенсовий віршик:

За вікном майже зовсім потемнішало. Дядько нарешті встав, попрощався й рушив до дверей. Норік щось плів за поняття. Хто б казав! Він тому й на волі, що примусорьонна потвора!

Тоді чех, якого я бачив з-за спин присутніх, спокійно та якось ніби трохи посміхаючись промовив: «Всі ці ваші поняття нам глибоко чужі. Ми — мусульмани, й судити нас може лише Аллах, що він зараз і зробить».

Дядько зупинився біля дверей, а я витяг шию, щоб краще бачити. Чех дістав револьвер (здається, дешевий бразильський «Таурус»). Я, про всяк випадок, намацав свого пістолета в кишені, й гадаю, не тільки я. Чех, не підіймаючись з місця, витрусив з барабану набої, крім одного, й подав молодому. Той крутнув барабан й впер люфу собі під підборіддя. Як грім пролунав постріл! Усі відсахнулися. Куля вирвала частину черепа й вдарила у стелю. Труп молодого сунувся вбік, але чех його підтримав. «Ось бачте, — сказав він, — як ми вміємо відповідати за свої помилки. А тепер давайте поглянемо, як вмієте відповідати ви…»

Але останнє нас з дядьком не цікавило зовсім. Ми вислизнули з дверей й швидким кроком пішли до машини. Вовчик спав за кермом, постріл його не розбудив. Я штовхнув Вовчика й сказав:

— Поїхали, хутко!

— Що сталося? — спитав він, повертаючи ключ запалення.

— Вовчику, — сказав я, коли ми вже від’їхали на кілометр, — якось у дитинстві я грався у пісочниці й мав там жваве спілкування на предмет «понять». Серед нас був один доросліший, який обвів нас, дітей, млосним поглядом й прорік: «Поняття — це такий комплекс правил, за яким ти завжди будеш неправий».

— А я весь час не міг уторопати, що мені нагадує комплекс європейських цінностей та практика міжнародного трибуналу в Гаазі, — спробував пожартувати дядько Петро.

Я ненавидів дядька Петра. Старого пердуна повсякчас тягне в тюрму, так він хоче туди й мене. Ненавиджу всю цю блатну романтику — тьорки, стрілки, качалки. Ми заїхали до кав’ярні Алли Іванівни, там на дядька очікувала закохана дівчина Олена.

Було б розумно деякий час не світитися в місті. До того ж ми не знали, чим там завершився урок ісламу у Норіка. Я зібрав в усіх мобілки й віддав Аллі Іванівні на зберігання.

— Куди поїдемо?

— Їдьмо до Віталіка! — запропонував Вовчик. — Він сам, батьки вшилися до села (психіатр Віталік не був задіяний у бригадних темах. УБОЗ не став би його трусити по результатах нинішньої стрілки).

Ми купили кілька курей-гриль та горілки в якості антидоту і вломилися до Віталіка.

Ми мовчки їли, рвали підозрілих курей й пили палену горілку. Нарешті дядько Петро вимовив загадкову фразу:

— Мій дідусь жартував сумно. Козу називав сталінською коровою. Гадаю, офірний козел — то тоталітарна священна корова.

Я сказав:

— Нахуй твого Норіка, твоїх чехів і всю вашу йобану субкультуру.

А Вовчик сказав:

— Віталя, в тебе є музон?

Дядько шепотівся з дівчиною Оленою, Вовчик перемикав телеканали, а Віталік переконував мене дати йому грошей на якісь сервери, обіцяв подвійний підйом. «Я подібний на генерального інвестора? — перервав я. — Якщо хочеш підвищити мою самооцінку, почисти мої черевики».

Насправді, нині моя самооцінка ширяла низенько, й над безоднею її утримувало хіба що спиртне. Що я тут роблю? В цьому місті й із цими людьми? Старий пердун дядько Петро — мій єдиний співбесідник. І той незабаром сяде.

Мікроскопічно маленька кількість тих, з ким можна розмовляти. Відчуваєш себе ледь не ірландським ченцем з якогось шостого століття, що закинутий жорстокою долею в околиці такого собі, прости Господи, Аахена посеред дрімучих франків, й від Альп до Скандинавії знайдеться добре якщо десяток таких, які мають алюзії на св. Августина, та й ті не здатні читати, щоб не ворушити при цьому губами.

Треба взяти картину, взяти гроші за баригу, якщо вдасться його вкрасти, й перебиратися до Києва. Буду займатися політикою. Там більше грошей, більше дискурсу та й країну шкода, Кучму геть.

На екрані телевізора Президент давав інтерв’ю кільком журналістам. Чутно не було. Із сі-ді програвача лунав негритянський реп. Вовчик повідомив нам: він точно знає, що Гонґадзе замочили американці.

Дівчина Олена сказала, що Кучма занадто миршавий і що президентом має бути Ющенко, й подивилася на дядька Петра.

— Терпіння, браття! — вигукнув той. — Скоро, скоро вже з’явиться справжній вождь, лідер нації, омріяний новітній Вашингтон, і нам буде нарешті кому стріляти в спину, кого зраджувати і продавати — тобто, вповні реалізовувати свою національну природу!

Всі вже були добряче напідпитку (я теж, але алкоголь занурив мене в депресію), тому розв’язали політичну дискусію на найпопулярнішу тему: «Чи Кучма жид?».

Дядько зауважив:

— Євреї — це ідеологія світу останні 60 років. Заберіть євреїв — і від ісламізму, лібералізму, толерантності та антисемітизму нічого не лишиться. Тому їх треба берегти.

Вовчик був затятий жидоборець, тому абсолютно точно знав, хто стоїть за опозицією. І я зловив себе на думці, що ненавиджу його не менше за дядька Петра. «Ну що ти мовчиш?» — звернувся Вовчик до мене.

— Браття, — прорік я, — ділюся з вами вкрай важливим спостереженням, яке вам потрібно запам’ятати й використовувати у рефлексіях ницої буденності.

Отже, вже в пейзажах та ведутах XVIII століття їхніх авторів цікавило те, що цікавить нас. Вони тащилися з бурхливих потоків, химерних, дерев’яних містків над ними, гір, хмар, античних та середньовічних руїн, самотніх дерев на скелях тощо.

У пейзажах німецьких романтиків не було нічого нового супроти пейзажів французів та італійців попереднього століття, окрім того, що німецькі романтики у свої альпійські пейзажі вписували для масштабу фігурку німецького романтика замість італійських пейзан чи французьких дам.

XVII століття, якщо судити по портретах і подіях — це завершення Середньовіччя. Люди XVIII століття — наші сучасники.

Тут я помітив, що мене давно ніхто не слухає.

Я погано пам’ятаю наступні три дні загулу. Вранці четвертого повернулися батьки Віталіка. Батько, схрестивши руки на грудях, не поглянувши на нас, з високо піднятою головою прослідував до своєї кімнати. А мати спитала: «Де килим?»

У квартирі був розгардіяш, підлога залита якоюсь гидотою, і килима на ній справді не було. Я ще подумав: «От Вовчик молодець, мабуть, сховав, щоб не пошкодили». Він прошепотів мені на вухо: «Килим між ліфтом і сміттєпроводом».

Поки дядько Петро вдягався й ніяк не міг знайти штани, ми з Вовчиком і Віталіком вийшли до ліфту, там у ніші, ближче до сміттєпроводу, справді стояв згорнутий килим.

Я взявся за його верхній край і раптом з жахом відчув під долонею волосся! Жіноче. Дядькова Олена! Скільки я не бачив її — день? Два? У п’яному угарі ми вбили її та й закрутили в килим?

Я багато куди встрявав у житті, але вперше відчув такий жах. Я щось прохрипів хлопцям, ми схопили килим й потягли вниз по сходах. Де ми лишили машину?

Унизу я почув стогін. Ми кинули килим й розгорнули його. Гола скуйовджена Олена підвелась на ноги, огидно кутильгаючи вискочила на двір й побігла геть. Скільки вона стояла загорнута?

Ми повернули килим до хати, витягли дядька Петра (за дівчину він так і не згадав) й поїхали до психлікарні Віталіка прокапатися, щоб якось відійти від запою.

Коли я лежав під крапельницею, і фізрозчин поступово відновлював в мені людське єство, зі мною трапився інсайт. Я зрозумів, що треба красти лише голандське.

Спочатку чогось згадався Вермеєр, той що у Цвінгері. Гадаю, живопис нікому, крім нього, не пробачив би настільки нахабного жовтого кольору та ще й в такій кількості, як на цьому полотні.

Все ж таки геній має право на злочин.

Менше з тим, у третій залі від каси висів чудовий, ідеального розміру натюрморт зі сніданком, написаний Кларою Петерс.

Голандське — це завжди якісно, солідно, зрозуміло, буржуазно, ліквідно.

Не кожен наважиться придбати італійське «Мучеництво святої Агати, в оточенні ангелів, св. Ієроніма й невідомого донатора» розміром 1,5 х 2,30. Натомість натюрморт пасуватиме колекції кожного гарвардського саудита.

Митців-жінок, народжених до двадцятого століття, можна перелічити на пальцях. Жіноче авторство полотна XVII століття підвищує вартість на третину, рівно на стільки ж, наскільки жіноче авторство опускає вартість витвору кінця XX століття.

Дядько був обурений:

— Одну? Лише одну картину?! Біс із ним, нехай не всі, давай намітимо десять найкращих!

— Слухайся мене, — злісно сказав я. — Всі твої творчі плани завершуються в тюрмі. Робитимемо завтра. Я начальник. Не згідні йдуть нахуй.

Ми полишили машину на Комсомольській й не поспішаючи йшли до центру. Холодне сонце нишком визирало з-за хмар, я ворушив ногами опале листя, і на цей звук, на цей запах з-під накопичених гріхів крадькома визирало моє дитинство.

Ображений, вмить постарілий дядько плівся ззаду й бубонів Вовчику:

— Якби Моцарт народився не в Австрії, а в Африці, він міг би до скону розповідати неграм за контрапункт й писати сонати для барабанів — це б нічого не змінило. А ви б питали його: «Ну і де твоя сорокова симфонія?».

Усе залежить не стільки від особистості, скільки від середовища.

Я — нещасний Моцарт в Африці.

Вовчик заїхав за мною о третій ранку. Холодно. В машині вже сиділи дядько Петро та п’ятнадцятилітній, але дуже здібний, брат Вовчика Ченя. Ми поїхали в бік новоселищного ринку.

В особі Чені дядько Петро надибав вільні вуха й вливав в них:

— Останні роки США були адвокатами палестинців. Вони в’язали руки ізраїльській армії та спецслужбам, вимагали поступок від уряду. Керівники «Хамас», демократичного фронту визволення Палестини, досі живі лише завдяки американській протекції.

(Ченя покірно слухав, але починав дрімати).

США довгий час розглядали «Талібан» як корисну противагу існуючим в регіоні старим загрозам. Американці свого часу не добили Хусейна, бо вважали, що він буде противагою Ірану. Вони взагалі толерували ісламських екстремістів на відміну від, скажімо, слов'янських.

Тому з політичної точки зору теракти 11 вересня невигідні своїм організаторам та натхненникам. Люди, які пішли на них, не думали про політику. Вони думали про Аллаха. Вони, як їм здавалося, протидіяли сатані. Це зіткнення світів. Пророк Мухаммад проти Мікі Мауса.

Не існує аргументів, які можуть переконати палестинця, що удар по Пентагону — це жахливо. Він знає, що це прекрасно. Він належить до іншого світу, іншої доби, у нього очі влаштовані інакше. Там де ми бачимо обгорілі трупи, він бачить Рай.

Ми зупинилися на погано освітлений вулиці. Вовчик з братом Ченею вийшли, щоб скрутити номери з якоїсь автівки, припаркованої на протилежному боці.

Я сказав дядькові:

— Що ти зациклився на тому 11 вересня?

— Ти не можеш оцінити масштаб, — відповів він. — Здійснено найграндіозніший терористичний акт усіх часів. І він буде найбільш «результативним» за своїми наслідками. Серйозно поранено кілька священних корів сучасної цивілізації. Перша постраждала корова — це відкрите суспільство. Тепер його доведеться трохи закрити. Наскільки? Демократію легко перелякати до фашизму. Друга поранена корова — це права людини. Їм доведеться наступити на горло в Сполучених Штатах і заплющити очі на їх порушення в багатьох інших країнах. Правозахисник — це терорист у профіль. Третя напівздохла корова — це гуманізм у міжнародній політиці. Якщо Буш хоче залишитися президентом, а американці собою, то відповідь має бути страшною. Стертий з лиця землі Кабул, Багдад. Розв'язані руки Ізраїлю для знищення всіх у Палестині, хто має хоча б найменший стосунок до терору, всіх, хто має стосунок до тих, хто має стосунок, всіх, хто хоча б бачив їх по телевізору, членів їхніх сімей і свійських тварин. Проте…

Повернулися Вовчик з Ченею, й ми поїхали далі. Дядько Петро, збуджений ризиком, який нам незабаром доведеться пережити, продовжував:

— Проте після цього американцям доведеться суттєво згорнути свою зовнішньополітичну активність. Не лише Хеврон, не тільки Скоп’є, Вашинґтон — теж прифронтове місто. Сполученим Штатам значно важче виконувати роль світового лідера, значно важче ухвалювати доленосні рішення, важче вчити кого б не було. Тепер вони знають, що не буває відповідальності без страждань. За блиском слави й медом лестощів забувають, що вождь — це жертва.

Ось «жигуль», здається, не зовсім убитий. Ми зупинилися метрів за вісімдесят поперед нього, так, щоб добре бачити дві вулиці й будинок, біля якого він припаркований. Посиділи кілька хвилин, щоб подивитися, чи хтось не вештається. Дядькове базікання нас заспокоювало, тому я не переривав його.

Американці втратили знахабнілість від безпеки. А вона не могла не виникнути у генералів, які, сидячи в Брюсселі, по супутниковому зв’язку спостерігали як палає Белград. Тепер вони знають, що їх можуть дістати і в Брюсселі, і в Пентагоні. Порівняйте душу брюссельського генерала і душі тих кількох людей, які самі призначили дату своєї смерті й 11 вересня довели всім, що неможливого не існує.

(Здається, все спокійно. Четверта ранку — час найміцнішого сну.)

Ось і настала справжня багатополярність. Бідні ущербні московські євразійці гадали, що багатополярність — це, коли крім Вашинґтона, хтось у світі слухається ще Москви та Ісламабаду. А насправді, полюсом, не гіршим за будь-який інший, може бути десяток чоловік, які не бояться смерті і серйозно ставляться до того, що написано в Корані, Талмуді чи Євангеліях.

Ми вийшли. Ченя пересів за кермо нашої машини, дядько став на стрьомі, Вовчик порався з дверима «Жигулів», а я йому підсвітлював.

На двері й замок запалення у Вовчика пішло десь хвилини чотири. Ми з дядьком повернулися до нашої машини і їхали попереду, а Вовчик на «Жигулях» — за нами.

Ми замінили на «жигулівці» номери на крадені й полишили її біля музею. До відкриття лишалося кілька годин, і можна було поспати. Вирішили не розставатися й поїхати до дядька Петра, перечекати час. Вовчик і Ченя задрімали, а нам з дядьком не спалося. Він заварив чифір, я навіть трохи випив цього огидного пойла.

— Погано, що ти не завершив навчання в університеті, все ж таки важливо мати систематичні знання, — раптом сказав він.

Я подумав, відсьорбнув і відповів:

— Може й так… Хоча важливість академічної освіти трохи перебільшують. До прикладу, коли Флоренція ставала й була світовим центром культури, вона не мала університету. Університет з’явився згодом, коли вона припинила продукувати культуру й перетворилася на її сховище.

— Принаймні, купи диплом. Юридичний. Ти марно витрачаєш найкращі роки. Поглянь на мене — я розтринькав своє життя, замість того, щоб з молодих років присвятити його корупції. Освіта — це квиток у майбуття, в начальство. Перспективи тільки там. Блатні остаточно програли класову війну мусорам. Усі гроші в них. І саме з ними ти маєш бути.

Старий невдаха мав рацію. Взагалі, я багато чим був йому зобов’язаний. Я виріс на його розмовах.

Ми сиділи в краденій автівці й спостерігали, як літні музейні жіночки приходять на роботу. Дамо їм хвилин п’ятнадцять після десятої (часу відкриття) побазікати й розійтися по робочих місцях. Ми всі у рукавичках, аби вже в машині, не лише в музеї, не залишати пальців.

— Ченя — за кермом. Вовчик, ти контролюєш бабку на касі, щоб не натисла тривожну кнопку. Тільки не бий її, ти ж не Раскольніков, вона й так перелякається. Ось чорний кульок, одягнеш їй на голову, щоб вона не відразу зрозуміла, коли ми вшиємося. Балаклави одягаємо, коли зайдемо, двері від каси не видно, знімаємо там же ж, коли виходитимемо. Петро, ти зі мною, допомагатимеш мені брати картину. Там на кілька залів одна вахтерша. Якщо вона нас побачить, одразу йди до неї, лякай. Так, щоб не верещала. На тобі кульок для неї. Зараз усі перехрестіться. Поїхали!

Ми під’їхали до музейного порталу. «Ченя, стій тут, двигун не глуши». Заходимо. Одягаємо балаклави. Я беру біля стіни дощечку (вона завжди там) й просовую її між ручок дверей, щоб їх не можна було відкрити ззовні. Вовчик уже біля бабусі на касі. Як і було потрібно, вона розгубилася й заклякла. Він однією рукою бере обидві її руки, а другою надягає на неї кульок і щось їй весь час каже.

Дядько заглядає у залу й робить мені знак, що вахтерші нема. Я швидко підходжу до натюрморту. Висить на окремій стіні. Дістаю бритву. Дядько притримує раму й дивиться в сусідню залу, чи хтось не з’явиться. Вирізаю, виходить неохайно, кривувато. Ніколи не був так інтимно-близько до живопису. Коли уявляв, як це буде, очікував на особливу рефлексію. Нічого не відчуваю, крім тривоги за невраховані несподіванки. Все, вшиваймося! На ходу скручую полотно. Не ховаю, несу в руках. Біля дверей: «Вовчик, балаклаву зніми! Спокійно, не бігти!» Залазимо до автівки. «Ченя, давай!».

Ми спалили «жигуль» за містом й увечері зібралися у мене. Алла Іванівна дивилася телевізор у спальні. А ми стояли над кухонним столом й розглядали картину.

— Темна і якась трохи порепана, — зауважив Вовчик.

— Щонайменше мільйон доларів, — сказав я поважно. — Це найбільш лафовий мільйон у нашому житті. Дисципліна, скромність і добра молитва перед справою — ось рецепт нашого успіху.

— Алилуя! — вигукнув дядько.

— Вже по радіо передавали, — сказав Ченя. — Кажуть: збройне пограбування.

— Збройне пограбування — це зовсім інша стаття, — висловився дядько.

— От, падли! — Вовчик ударив по столу. — Це мєнти не організували нормальної охорони й тепер розповідають фуфло. Журналюги — поганці примусорьонні, обливають брудом громадян.

Я теж був украй обурений. Мєнти, натурально, гірші за підарасів, але чому наші журналісти гірші за ментів? В усьому світі преса — сторожовий пес демократії, й лише в нас журналісти — добровільні помічники міліції. Ні, щоб зробити журналістське розслідування, чому народне добро, культурні цінності зберігаються неналежним чином, чому мусора кришують ларьки, а не музеї, чому замість них ризикують життям перед відморозками, на зразок Вовчика, стародавні баби… Преса завжди проти нас, своїх читачів! Їхньому Гонґадзе менти голову відрізали, а вони й надалі розповсюджують мєнтівські версії.

— Давай їм зателефонуємо на радіо або підпалимо, — запропонував Вовчик. — Мають же ж вони зрозуміти.

— А ви розумієте тепер Кучму? — спитав дядько Петро. — Кому з нас хоч раз у житті не кортіло вбити бодай одного журналіста? І лише він наважився!

Але я поглянув на картину. Що б там вони не казали, вона у нас, і легко дісталася, і я заспокоївся і сказав:

— Наші вчителі — греки — вважали філософічне спілкування в колі друзів найбільшою з доступних людині насолод.

Саме ця насолода нам майже неможлива нині. Це не може не турбувати справжнього гедоніста. Коло притомних дуже вузьке. Нема з ким обсмоктати іспанських караваджистів, покепкувати з симфонічного авангарду, поглузувати з проблем онтології. Безлюддя!

Проте разом з вами, браття, ми — греки!

Співкамерник дядька Петра, який мав навести нас на смачного баригу, не дочекався мене, коли ми загуляли після стрілки Норіка з чехами, й повернувся до Києва. Я взяв картину й поїхав до нього, бо він щось казав за Сотбіс.

Я знайшов його в казино «Будапешт» біля Володимирського собору. Він саме завершував розмову з худорлявим чоловіком у краватці, золотих окулярах й чорній стриженій бороді. Чиновник, мабуть із комсомольців, старанно імітує породу. Коли я вмостився за стіл, упізнав у ньому Табачника — колишнього голову секретаріату президента. Він часто виступав по телевізору й щось солідно коментував, старанно імітуючи думку. По відчуттю — класово чужий. У нормальній хаті сидів би під нарами. Він розповідав (приглушеним баритоном): «За рік по тому, як Кучма став президентом, він захотів зробити мені подарунок на день народження. Й подарував мисливську рушницю за півтори тисячі доларів. Це була найкоштовніша річ у його будинку.

Рік тому він зробив подарунок своєму новому фавориту — першому віце-прем’єру Дубині. Штуцер за сто п’ятдесят тисяч доларів. Це приблизно відповідає зростанню його статків: у сто разів за шість років».

Видно було, що статки самого Табачника у сто разів не зросли, але він над цим наполегливо працює. Вони встали, щоб попрощатися, у цей момент до столика підійшов лисуватий огрядний, я чомусь одразу подумав, що одесит.

Табачник пішов, а одесит підсів до нас. Вираз обличчя співкамерника став відчуженим і пихатим, як у людини, котра збирається відмовити в грошах.

— Він, часом, не родич нашого Аркадія Табачника? — спитав одесит, який справді виявився одеситом.

— Льова, — роздратовано відповів співкамерник, — у всіх Табачників один праотець — Авраам.

— Вони подібні, ці Табачники? — навіщось поцікавився я (Вовчик таки заразив мене аматорським юдознавством).

— Аркадія Табачника вбили, — зі скорботним пафосом вимовив Льова. — Ще в дев’яносто восьмому. І зробили це на суто одеський манір. Справа в тому, що він полюбляв бігати рано-вранці. І ось він забігає на Тещин міст і за ним два тілохоронці. А на зустріч — теж двоє спортсменів зі спортивною сумкою. Витягають два коротких автомати й розстрілюють його разом з охоронцями. Під мостом на вбивць чекала машина, якою вони полишили місце злочину.

За п’ятнадцять хвилин у квартирі вбитого лунає телефонний дзвінок. Трубку бере дружина й чує (як вона згодом зазначала в міліцейському протоколі) ввічливий інтелігентний голос: «Добрий день. Вибачте за ранній дзвінок, але щойно мені з напарником довелося виконати замовлення на вашого чоловіка. Повірте, мені так незручно! По-перше, я дуже поважав Аркадія, по-друге, в мене самого діти. Частину свого гонорару я поклав під вашими дверима. Відкрийте, будь-ласка, там лежить пакет».

Там справді було п’ять тисяч доларів. Їй хіба що на косметику, проте яке витончене блюзнірство!

— Льова, — сказав співкамерник, — ти сам вигадав усі ці подробиці.

— Клянуся! — закричав Льова. — Сам чув від слідчого!

— Може й так, — сказав я, — неможливого не існує.

Мені історія сподобалася. Далі було нецікаво. Льова довго переконував співкамерника дати грошей на облаштування якихось хитрих парковок, розповідав за якусь ізраїльську парковочну фірму, мера Одеси, який вже майже погодився, неймовірні прибутки в подальшому тощо. Нарешті співкамерник здихався його доволі брутально, і я таки зміг перейти до справи.

— Що ви там поцупили? — спитав він.

— Голандський натюрморт, десь шістдесят на вісімдесят п’ять, сімнадцяте століття.

— Імпресіоністів не було?

— Я гребую імпресіоністами. Вони вульгарні, нудні, неконсервативні.

Історію живопису XIX століття неможливо розглядати окремо від історії революції, бо він — одне зі знарядь революції, засіб підриву вартостей європейської культури. Тільки-но живопис був очищений від релігійних асоціацій, він вмер і набув справжньої популярності. Бо маси споживають труп живопису. Від початку XX століття всі митці є постморталістами, а не постмодерністами.

— Ти грузиш, як Петро. Мабуть, то сімейне. Я зідзвонюся з поляками, вони мають вихід на тих, хто має вихід на «Сотбі». Приїдуть, поглянуть, якщо погодите ціну, заберуть. Я пливу в долі у них. Ти скільки ще в Києві?

— Та вже дочекаюся.

— А що з моїм баригою?

— Давай поляків, тоді займемося баригою.

Я полишив машину біля кабака, а сам пішов вештатися містом. Осінь найбільше пасує Києву, та я все одно люблю приїздити влітку.

Немає на Землі міста більш пристосованого до поезії та менш придатного для політики, ніж Київ.

Місто-парк. Млосність розлита в повітрі. Попереду — вічність… Тут можливі дівчата й морозиво, тільки не політика. Поетично-філософський дух міста визначає його історію. Захопивши Київ у 1240 році, татари розслабилися і незабаром припинили свої завоювання.

Уже з XII століття князі виносять свої замки з Києва у Вишгород, в Китаєве. Діяльне й агресивне козацтво влаштовувало свої столиці то в Чигирині, то в Батурині — де завгодно, тільки не в Києві. Сюди вони приїздили молитися.

Щоб не казали в Казані, Кацапляндія — це, насамперед, Москва. А Україна, передусім, щоб там не плели на Печерську, — Дніпро. Кацапія формувалася москвичами, навколо Москви. Україна осідала на берегах Дніпра. Хоча найкращі з нас повсякчас прагнули втекти за Дунай. Все стає зрозумілим, тільки-но усвідомлюєш, що Московія — це місто, а Україна — це річка. Київ — лише одна з пристаней на березі. Хоча, поза сумнівом, у нашій історії він значив не менше, ніж Черкаси.

Проте насправді Київ — поза політичною історією та фізичною географією. Часто цитують: «Київ — мати городам руським». І значущим є це насилля літописця над граматикою. Він не про історію казав. Про підсвідомість. І перекладати з церковнослов’янської це потрібно в юнгіанському сенсі: АНІМА містам руським. Ще повторюють, що Київ — новий Єрусалим. Новіший за той Єрусалим, з якого пішов до Риму Петро (Камінь) чи за Небесний Єрусалим, що його з волі Риму прагнув здобути Петро Пустельник? Другий Небесному та земному — підземний, підсвідомий, печерний.

Якимись вуличками я дійшов з тилу до Софійського монастиря, там, де Брама Заборовського, й вирішив спуститися на Хрещатик й просунутися далі аж до Лаври.

До цих роздумів мене спонукав дух міста, не забудова, адже траплялися будинки переважно часів будівельного буму початку XX століття — провінційний модерн та жалюгідна купецька еклектика.

Київ визначили: Андрій Первозванний своїм пророцтвом та Андрій Боголюбський своїм підпалом. Сакральна велич та політична ницість. Тому в Києві не зберігаються фортеці, на відміну від церков. Найдавніші топоніми — гори та печери (ніби й не про місто йдеться).

Київ люблять за провінційний шарм. За тишу і замріяність. Якимось дивом зберігся Маріїнський палац (я вирішив обійти його через парк) — дача імператриці-матері. У XIX та XX столітті Київ — уже не причал, а дача. В сімнадцятому році тут нарешті постав революційний уряд (який так і не спромігся нікого гільйотинувати) й одразу втік до Вінниці. Було б Скоропадському творити гетьманат нижче по Дніпру, може б і втримався. Через дев’яносто років українці знову зібралися до революції, та стали робити її чомусь знову в Києві — вийшов фестиваль. «Кучму геть» — співали вони на майдані, «і ім’я нам — легіон», — відлунювало їм з Лисої гори.

Коли більшовики ще сприймали свою революцію всерйоз, вони влаштували столицю радянської України в Харкові, тому що Київ несумісний із революцією. Ні з соціалістичною, ні з національною. Тому столиця Рейхскомісаріату була в Рівному.

Цікаво прилетіти до Києва з Москви (як із Содома в Гомору). Московський аеропорт (їх там п'ять) переповнений різноликими юрбами, суєтою і суїцидом, тонкий істеричний присмак у повітрі. І от ви приземляєтеся в Борисполі. Столичний аеропорт. Співають пташки, запах трав, тиша і спокій, як на сільському цвинтарі. Зараз його прагнуть добудувати, збільшити потік літаків. Це небезпечно. Замріяні диспетчери марять потойбічним.

Київ не виринув зі своєї сонної трансценденції і тоді, коли в Інституті шляхетних дівчаток розстрілювали одного за одним десятки тисяч людей. І тоді, коли мільйони гинули на Лютізькому і Букринському плацдармах. І люди в синіх петлицях, і спалені будинки, і підірвані заводи не цікавили духів тутешніх ярів і печер.

Я дійшов до Верховної Ради — головного центру політичних інтриг і скандалів. Де упрілі журналісти? Де депутати, що б’ються, де метушня царедворців, де життя? У коридорах — тиша, можна сісти і добре виспатися, ніхто не потурбує.

Аж ось всі забігають, закричать, напружаться, спітніють у вирі боротьби… і все залишиться як було, за литовців, за поляків, за москалів, за совєтів, за німців, за перестройщиків… У Києві все як було…

Кияни — це селяни. В кращому випадку — дачники. Я знав одного шахрая, то він якимось чином виграв вибори в Дніпропетровську (місті міщан), а згодом вирішив на тих же понтах балотуватися у Києві. Пролетів зі свистом. Тут міські примочки не канають. Попередній мер був селюком. В адміністрації десять років стояв стійкий запах часнику. Мер подобався киянам. Він міг спотворювати Печерськ і Ярославів Вал, як хотів, проте злетів одразу, як замахнувся на Лису гору. Кияни не здогадувалися про небезпеку. Генеральний план розвитку міста був найсекретнішим документом країни, проте прабаба-відьмачка застогнала в душі кожного київського селюка.

Київ — новий Єрусалим. Тут добре молитися, правити звідси неможливо.

Якщо ми хочемо великого майбутнього для України, ми повинні подбати, щоб адміністративний, політичний, економічний центр держави був там, де неможливо відпочивати, неможливо займатися нічим іншим, окрім політики. Наприклад, у Кривому Розі. Це сьогодні він кривий, але коли ми з Вовчиком та дядьком Петром візьмемо його раптовою шабельною атакою, він перетвориться на «ріг достатку». Головне — нічого не переносити з Києва. Нехай залишаться там Президент і Верховна Рада. Нехай залишиться там уряд. Нехай продовжують займатися самокопанням, пошуком сенсу, оптимізацією карми, чим завгодно, тільки не управлінням державою, поки не зістаряться і не помруть.

А керувати, нав’язувати і боротися будуть нові люди, з нової столиці, де не буде місця для саморефлексії, а лише для наполеонівських задумів і грандіозних авантюр.

Я зупинився біля бічного входу до Лаври, того, крізь який зазвичай заходять до приміщень театрального інституту, й вивчав наклеєну на стіну об’яву:

Я перечитав ще раз і різко обернувся. Близько за моєю спиною стояв чоловік і з-за мого плеча дивився на ту саму об’яву.

— О! — сказав він. — У вас чудовий кельтський череп! Чи ваші предки часом не з Житомирщини?

— З Полтавщини, — сказав я, — а ваші?

— З Луганщини. Хоча там цікава історія. Моя бабця — з Чувашії з, села Разбойноє, після революції перейменували в Пєрвомайскоє. А дід — з Наддніпрянщини, село Злодіївка, після революції — Травневе. І це треба було їм зустрітися! Доля являє знаки, Бог римує співпадіннями.

Я зрадів, що одразу по приїзді до Києва зустрів людину, що не мичить, з якою можна потеревенити, наприклад, за френологію. Власне, саме для цього я сюди й навідувався.

Його звали Юрком. Невизначеного віку, з абсолютно сивим волоссям, наплечник, важкі жовті чоботи.

Він зірвав зі стіни об’яву, акуратно згорнув і поклав до кишені: «Я колекціоную. До речі, я їх знаю, цих херувимів. Можемо піти, повидаляти чакри. Нині четвер.»

Я із задоволенням погодився, хоча йти треба було аж на Поділ, саме йти, бо Юрко заявив, що не визнає таксі, а громадський транспорт — лише в міжміському сполученні, бо «сенс паломництва — шлях, тією самою мірою, що й святиня, до якої він веде».

— Ну й чому, на вашу думку, захлинулася революція? — спитав він, коли ми рушили. — Не думайте, я не співчуваю революції, але не підтримую й Президента, я поза вашою політикою, я давно громадянин Сполучених Штатів і все споглядаю виходячи виключно з інтересів Державного департаменту.

Він поліз до кишені й навіщось дістав паспорт. Справді американський. На світлині молодший, ніж нині, Юрко посміхався так, що було видно всі зуби.

— Мусора злі, опозиція продажна, — відповів я. — Гадаю, у вашій країні ефективною зброєю проти репресій є солідарність. Гасло «Свободу політв’язням!» — є архетипічним гаслом кожної революції, тільки не нашої. (Це я сплагіатив думку дядька Петра, але «ніщо не гріх взяти, якщо збираєшся колись повернути»). Велика французька революція почалася зі зруйнування Бастилії. Як з’ясувалося, там майже не було в’язнів, а серед тих трьох-чотирьох — жодного політичного. Але хіба то важливо? Штурм в’язниці визволив солідарність.

— До речі, на початку Лютневої революції в Петрограді відбулося подібне: натовп зібрався біля Петропавлівської фортеці, й начальнику варти самому доводилося водити екскурсії по камерах, щоб усі переконалися — порожньо! Нема нікого.

— Так отож! А в нас нині є аж 19 справжніх, смачних, класних політв’язнів (учасників березневих заворушень), а кампанії за їхнє звільнення нема. Це означає, що вожді опозиції, висуваючи гасла проти режиму, мають на увазі щось інше.

— Я приїздив сюди після тієї сутички біля секретаріату президента. Тоді були спроби спричинити якусь студентську активність. Хтось мітингував з гаслами про політв’язнів, але більшість — під гаслами підтримки Ющенка, якого ваша опозиція чомусь має за месію, хоча він навіть не заявив власної опозиційності.

— Вони вважали, що політика важливіша за солідарність, тому в них не вийшло жодної політики.

— Навпаки, саме тому, що вони кидають своїх, вони і є успішними політиками, депутатами, на відміну від вас, друже. Політика — це як дзюдо: хто кого перший кине. От Путін — дзюдоїст, президент! А Шаміль Басаєв — підпільник. Не кидає своїх, тому сидить у норі, а не в офісі.

Раптом він підійшов до літньої подружньої пари, яка трапилася нам на зустрічі, й прокричав: «Драймаль хох фюр Дойчлянд!» Вони збентежилися й зупинилися.

— Це німці! — кинув мені Юрко, а тоді заговорив з ними англійською, питав, як їм Україна і що вони думають за канцлера Шрьодера. «Ауф!» — вигукнув він їм услід, коли вони пішли далі.

— Я майже ніколи не помиляюся у визначенні національності, — похвалився він. — Є характерні особливості, навіть у м’язах обличчя, специфічно розвинутих мовою. Так ось, друже, коли йдеш у політику, мусиш гостро усвідомити власну екзистенційну занедбаність. Це евфемізм, який означає, що передачу в тюрму тобі ніхто не принесе. В цьому навіть можна знаходити якусь сувору естетику.

Доки ми допленталися до вулиці Сковороди, Юрко ще разів зо п’ять зупинявся й прискіпувався до випадкових перехожих й невеличких компаній. Допитував за політику, за життя, за їхніх предків, хвалив генетичні особливості, сварив національну недолугість. Він таки божевільний або агент ЦРУ, що прискореним темпом вивчає настрої та психіку місцевих мешканців. Він узагалі не мав психологічних бар’єрів між собою та жертвами своїх досліджень. Я — нахаба, проте навіть мені треба здійснити душевне зусилля, щоб заговорити з незнайомою людиною, яка з кам’яним обличчям поспішає повз мене далі, а тим паче — з перших слів з’ясовувати інтимні подробиці її родинних стосунків.

Юрко не здогадувався за існування сором’язливості.

— Слухайте, — попросив я, — нумо звузимо сектор вашого полювання. Зупиняйте лише дівчат.

Утім, паломництво вже завершувалося — ми просувалися Контрактовим майданом повз Могилянську академію, потрібна адреса була одразу за рогом.

Прямо з вулиці ми потрапили до великої кімнати, яка давно потребувала ремонту. Обшарпані стіни розмальовані графіті, серед яких зустрічалися хрести, риби, сердечка зі стрілами, а також стародавні написи, такі, як «АС/DC» та «Цой-жив», й певне, свіжі, з яких мені найбільше сподобалися дві: «Коли опозиція зустрічається з революцією, вона кличе міліцію» та «Кожна філософія завершується хімією».

У кімнаті на різнокаліберних стільцях сиділо до десятка людей. Серед них я зі здивуванням упізнав одесита Льову. Невже він сподівається тут знайти фінансування своїх міфічних парковок? Ми присіли поруч з ним і я запитав:

— Ви тут уперше? Знайомтеся — це мій друг Юрко, з ЦРУ.

— Сподіваюся востаннє, — відповів він і сердито подивився на Юрка.

Відчинилися двері, через які ми щойно ввійшли, й двоє пикатих сек’юріті в чорній уніформі внесли велике дерев’яне «крісло Савонароли». За ними з’явився невисокий блідий чоловік у довгому чорному пальті й білому шарфі й усівся в це крісло. Сек’юріті стали позаду нього в кутках кімнати.

Усі замовкли й дивилися на нього. І він став говорити, ні, ректи!

— Браття й сестри! Я кажу так, бо всі люди — браття й лише деякі з них — сестри.

Ви зібралися тут, ті, кого я запросив прийти, ті, кого я просив не приходити (він подивився на Юрка), а також ті, кого попри мої наміри й бажання привела сюди доля. Саме останні є найважливішими, бо доля розумніша за нас. Так чи інакше, випадкових тут немає.

Спочатку я скажу за свою філософію, а тоді відкрию вам таємницю грошей. Гроші будуть результатом нинішнього зібрання. Вам поталанило, ви виграли, як казали вуличні продавці моєї першої фірми мережевого продажу.

Я створив її у цій кімнаті, напочатку дев’яностих, бачите, на що вона перетворилася! На те, що й усе людське:

Тут, у цій кімнаті, я волію завершити свій шлях у звиклому бізнесі й стати на сяючий шлях мрії у часі початку нової тисячолітньої війни неосяжного з незрозумілим.

У світі стало менше політики та більше філософії. І що характерно: філософів менше, а філософії — більше. Атака на Пентагон та Всесвітній торговий центр не увійде до політичної історії людства, але буде записана до історії філософії. Америка зараз воюватиме не з геополітичними супротивниками, а з філософськими поняттями та художніми образами.

Свого часу Бертран Рассел у своїй «Історії західної філософії» більше місця приділив Байрону, ніж Канту. Бо вірші, любовні пригоди та меланхолія Байрона спродукували більше філософії, ніж «Критика чистого розуму».

У добрі старі «політичні» часи на світовій шаховій дошці все було просто. Московія хотіла Босфор та Дарданелли. Німеччина — Ельзас і Лотарингію. Британія хотіла всі інші протоки й провінції, які бачила на глобусі. За це і воювали. Держави воювали з державами. Сьогодні прогресивне людство бореться з міжнародним тероризмом. Неосяжне воює з незрозумілим. У терористів немає політичних завдань. Американці ставлять перед собою лише символічні цілі. Для того щоб зрозуміти, що рухає талібами, доводиться розмірковувати за сенс життя. Америка буде програвати доти, доки не прояснить для себе категорію благодаті.

Телебачення демонструє нам вражаючу метафору. З одного боку, бородані з очима холодними і ніжними, як у Заратустри, стоять на тлі гірського ніцшеанського краєвиду. З іншого — авіаносці, літаки, танки, геометричні форми панорами Манхеттена. Особистість проти машини. Спільноти проти суспільства. Ідеологія проти технології.

Наймогутніший військовий блок світу оголошує війну кільком сотням людей, які здебільшого навіть не знайомі одне з одним. Пам’ятаєте, як барон Мюнхгаузен оголошував війну Англії? Виявляється, бувають жарти смішніші. Америка оголосила війну Мюнхгаузену. Чи то Бін Ладену. Втім, без різниці. Американсько-бінладенська війна. І не факт, що Америка її виграє.

Терористи стріляють не заради ураження конкретних цілей, а з метою з’ясувати свої стосунки з Богом. Американці починають війну не для того, щоб перемогти, а для того, щоб зрозуміти буття.

Не шукайте простих відповідей. Їх немає. Ми йдемо територією невизначеності. І ще трохи, і ми зневіримось у доларові. Впаде остання опора нашої незворушності.

Від часів релігійних воєн вперше світом рухають суто ідеальні мотиви. Це новий мейнстрім. А що рухає присутніми тут?

Справа в тому, що я був там, на Манхеттені, коли це сталося. Не в одній з башт-близнюків, але поруч. Я все бачив на власні очі, доки це страшне й грандіозне видовище не затьмарили дим і пилюка. Я бачив, як стається неможливе, як сила перетворюється на страх… він був всесвітнім, той центр. Я б навіть сказав — всезагальним, якщо ми шукаємо філософії. Чому всі вони були там? Від чого всі решта орієнтуються на нього, інвестують у нього, сумують за ним, ненавидять його й підривають? Бо прагнуть долучитися до всесвітнього й всезагального! Сенс і статус — ось чого хочуть люди!

Вони бажають грошей, але на здобуті гроші вони купують сенс і статус. Сурогат сенсу й сумнівний статус. Вони хочуть до клубу статусних людей.

Ми не здатні створити тут у Києві всесвітній клуб замість зруйнованого терористами у Нью-Йорку, так давайте створимо містечковий! Адже ми маємо дати свою маленьку, але рішучу відповідь Алькаїді.

В основі світової економіки — фінансова піраміда, а на вершині — спекулятивна піраміда сенсу (це та, що з оком).

Де відбуваються події — не народжуються ідеї. В присутності смерті проявляється лише просте первинне, примітивне, але гостре відчуття життя. Страх і великі потрясіння спрощують. Ми рефлексуємо згодом, коли за старовинним латинським висловом, як кожна істота, сумуємо після коїтусу. Вночі, після трагедії я зрозумів те, що відкриваю вам: люди готові платити за членство в клубі.

Членство саме по собі є сенсом, а статусність ми їм забезпечимо за їхні гроші.

Членський квиток коштує мінімальну з сакральних сум — тисячу доларів. Достатньо, щоб навіть людина середнього достатку цінувала придбане, й посильно навіть для жебрака, за умови його гострого бажання.

Квиток доведеться придбати й усім присутнім. Не шкодуйте, ви одразу компенсуєте це маленьке вкладення.

Льова хотів щось заперечити, але чоловік у «кріслі Савонароли» не дозволив:

— Зачекайте, запитання згодом! У нашому клубі НІКОЛИ не переривають модератора (я тут не лише мандрівний філософ, але й модератор).

Наступні збори відбудуться в дорогому ресторані. Ви будете в темних костюмах, краватках і новому взутті. Жінки — у вечірніх сукнях. Не вульгарних, без стразів. Від вас пашітиме парфумами, а не потом. Ті, кого ви переконаєте прийти, заплатять свою тисячу напередодні. Перед зборами всі підпишуть зобов’язання про нерозголошення того, що вони побачать і почують.

Кожен, хто приводить людину до клубу, отримує чверть його платні, одну восьму з кожного, кого приведе приведений, шістнадцяту — з наступних і так далі.

Згодом доведеться структуризувати клуб, зробити двохрівневі збори й таке інше. Ви будете модераторами структурних ланок й отримуватиме не лише з приведених вами й приведених тими, кого привели ви, але й з загальних прибутків організації. Я вимагаю суворої дисципліни, конфіденційності, солідності. Я забезпечу вам статусність і багатство. Вважайте, що сенс і місія вашого буття знайдені. Іншого не шукайте. Далі — лише розквіт і вдосконалення. Я волів би почути оплески.

Дехто з присутніх справді зааплодував.

— Мало! — закричав чоловік у кріслі. — Так ви нікого не переконаєте! Оплески! Оплески!

Аплодували сильніше.

Він дозволив ставити запитання, ймовірно для того, щоб одразу позбутися скептиків. Юрко був вигнаний миттєво. Льову після деяких вагань, лишили. Я сидів мовчки, але гучно аплодував й випромінював захват — мене цікавили адреси телефони й подробиці.

Як казав один правозахисник, перед тим, як убити людину, спробуй їй сподобатися.

Я зустрів дядька Петра на вокзалі.

— Ave! — сказав він, ступаючи на платформу. — У потязі читав Буркхарда, то він вважає, що можливо, реформа влади, здійснена Діоклетіаном, впровадження тетрархії, спонукалася його марновірством, зокрема попередніми пророцтвами. Вона вдалася, бо він спромігся зашугати своєю містикою інших генералів. Уже на прикладі цього експерименту Костянтин міг усвідомити необхідність нової сакральності для цементування Римського світу.

Цікаво, що на старих грузинських іконах Св. Георгія замість змія зображений Діоклетіан.

Я заперечив:

— По-перше, на іконах з поваленим Діоклетіаном не Святий Георгій, а Дмитро Солунський, і не лише на грузинських, але й на грецьких. По-друге, до нової сакральності Костянтина підштовхнув Христос, а не Діоклетіан.

Проте старий безбожник не здавався:

— Я все ж таки вірю в Діоклетіана.

Ще б пак! Він горітиме в пеклі за те, що каже, а я — за те, що слухаю.

Він хотів їсти, я повіз його до недорогої ресторації біля Бесарабського ринку. Там, зазвичай, харчувався Юрко, й там ми його і надибали. Я представив його дядькові як цеерушника, а він представив нам сорокарічну жінку — напівгрузинку, напівлитвинку, з якою, мабуть, був знайомий добре якщо хвилин тридцять, але вже все про неї знав.

— Я не з ЦРУ! — обурився він. — По-перше в Америці більше двадцяти розвідувальних організацій, крім ЦРУ, по-друге, я працюю в Державному департаменті, готую дипломатів та аташе.

— Ви повинні профінансувати нам заколот, — сказав дядько, — опозиція тупа, Ющенко ні на що не наважиться, але наша таємна організація має чіткий, погодинний план повстання.

— Мій любий френде, — зітхнув Юрко, — вам нині доведеться пережити болісний процес звільнення від ілюзій. Від ілюзій стосовно мене (бодай деяких — я ніколи не був ні розвідником, ні грантодавцем, ні Юрком), стосовно Штатів (вони завжди були за статус-кво) стосовно себе, можливо… Нині на вас очікує прощання з найголовнішою ілюзією юних українців, що нібито за Україну хтось може платити гроші. Отож бо й воно! Для неї все доводиться робити не тільки безкоштовно, але ще й ніхто не подякує, навпаки назвуть провокатором. «Що ти зробив для Неньки?» — питання облитих пивом шмаркачів. «Скільки ти витратив на Неньку?» — запитання до правильних пацанів. От ви, наприклад, скільки витратили?

Питання було незручним, й дядько вдався до контратаки, він розійшовся й тикав у Юрка пальцем:

— Ви все у нас робите так, як робили у Сербії. Там ви звинувачували режим у пригніченні меншин, у нас — журналістів. Західна демократія має дві священні корови — меншини та журналістів, що часто те саме. Отже, режим пригнічує, а західна преса з цього приводу ридає. Далі, у сербській опозиції багато сильних осіб, проте за прапор ви вибираєте найбільш млявого. Те саме робите й у нас: Ющенко — це український Коштуніца.

І там, і там ви застосовуєте однакові заходи деморалізації репресивного апарату. В Югославії армія, якій не дозволяли воювати, зневажала Мілошевича, в Україні міліція, якій не дали в’язати, зневажає Кучму.

І в Сербії, і в нас всі заходи опозиції проти уряду координує американське посольство, й воно ж виступає арбітром між опозицією та урядом.

— Які ми підступні! — засміявся Юрко. — Але ваш детектив нецікавий. Це все одно, що закрутити інтригу, напустити туману й підозр, ввести в дію безліч персонажів, а наприкінці з’ясовується, що вбивця — дух попереднього господаря замку. Порушується чистота жанру — або це шпигунський трилер, або готичний роман про привиди й старі руїни.

Окрім того, навіщо воно американцям?

— Навіщо вам Ірак, навіщо Балкани?

— І все ж таки, життя — це не детектив, а трагедія. Дійсність — не спецоперація, але дивовижний збіг обставин. Причина — не американське посольство, а сонячна активність. Сценарист — не ЦРУ, а Господь Бог. Він, часом, заверне й покрутіше!

— Слухай, — сказав я Юркові, — в мене є картина, лишилася від прабабусі, зможеш перекинути її дипломатичною поштою до Штатів? Там продамо, поділимось.

Він енергійно покрутив головою:

— Дипломати на таке ніколи не підуть! Я навіть не пропонуватиму, ти собі не уявляєш, що то є — держслужба в Штатах! Вони всі один одного закладають.

— Шкода, що ти не з ЦРУ, — зітхнув дядько.

Підступні ляхи не захотіли їхати до Києва, й співкамерник домовився з ними про зустріч для нас у Львові, де в них були якісь інші справи. Юрко напросився до мене в авто: «Я не заважатиму й сам знайду де ночувати». Він розповів, що перші роки свого перебування у Вашингтоні, вже коли працював у Держдепі, аби заощадити, не орендував квартиру. Ночував у бібліотеках. Ховався у туалеті перед закриттям, тоді виходив й спав на столі. Полюбляв спати голяка. Каже, лише раз охоронець серед ночі помітив у вікні світло й зайшов до бібліотечної зали. Був дуже здивований побачити на столі під зеленою лампою голого чоловіка, що читає грубезну книжку, а інші — поклав собі під голову.

Жінки-мексиканки, які приходили прибиратися вранці, не звертали на Юрка уваги. Він йшов до того чи іншого готелю, а в них часто прямо з холу можна потрапити до туалету, де буває й душ. Там він мився, голився й вчасно з’являвся на роботі.

Велич Америки в тому, що вона кожному диваку дає найкращі можливості для реалізації. Як на мене, Юрко — неформатний екземпляр, неадекват і фашистюга. У нас би його не прилаштували навіть вахтером гуртожитку, а в Штатах не погребували взяти на нехилу посаду в Держдепі.

— У Львові я одразу пішов до палацу Потоцьких, куди перетягли частину скульптур Пінзеля. Тут вони гірше освітлені, проте, певне, краще збережуться.

Дух України — бароко. Пінзель і Ведель. Я пишу цей текст у жанрі «необароко».

Щоразу, коли буваєте у Львові, йдіть дивитися Пінзеля. Це наказ!

Крім Пінзеля, в палаці Потоцьких є кілька живописних шедеврів, які розчулюють. Хоча колекція непристойно маленька.

Я ще зазирнув до національної галереї неподалік, аби поглянути на провінційне мистецтво XIX століття. І замислився за імпресіоністів, яких там немає, попри те, що давав собі слово «не думати за білу мавпу». Вони та їхні епігони казали нам: «Звісно, у нас — примітивна композиція й огидний силует, але подивіться, як ми пишемо світло й повітря, як кількома мазками ми запалюємо сонце крізь листя».

Так ось, поки нас ніхто не бачить, прокрадаємося до солодкавих картинок Семирадського або навіть Чахурського і з жахом спостерігаємо у сто разів більше сонця, світла, живих грайливих тіней, прозорого повітря, яке ніби вдихаєш і, страшно сказати, імпресії!

Ренуар, на відміну від своїх подільників, умів малювати, хоча намагався це приховувати. Я колись бачив написаний ним парний кінний портрет — дуже непогано! Проте найбільш цінний погляд на його полотна — перший. З першим поглядом ти береш найкраще, й далі це нецікаво розглядати.

Натомість тих самих Семирадського, який ще за життя став попсовим, й Чахурського, якщо ми вже за них зачепилися, хочеться споглядати довго, простежувати поглядом згустки тіней, несподівані світлові ефекти й дозволяти їм збуджувати собі уяву. У рамі світ, який втягує.

Вважайте це самовикриттям. Можете мене забанити після цього зізнання.

Якби мені рік довелося сидіти в підводному човні з єдиною краденою картиною на борту, я б хотів Семирадського, а не Моне. Моне набриднув би мені за годину, а Семирадського вистачило б принаймні на місяць.

Давній Львів, на зразок Єрусалиму, був поділений на чотири квартали — єврейський, вірменський, католицький та русинський (замість мусульманського).

З поляками ми зустрілися натурально в колишньому єврейському кварталі, в одній із квартир кагального будинку, під яким — ритуальна лазня з миквою (цікаво, як вони користувалися нею, не маючи ритуально необхідного попелу червоної жертовної корови?).

Я полишив Юрка у кав’ярні поруч і сказав йому: «Вважається, що найбільш ранній з відомих нам фамільних портретів був написаний між 1400 та 1405 роками. На ньому у профіль зображена дочка Генріха IV англійського Blanche, яка в юному віці вийшла за Луї Баварського. Портрет дуже гарний, нині у Вашингтоні. Згадай за неї перед шабатом».

Старший з поляків розгорнув на столі принесений нами натюрморт й схилився над ним зі збільшуваним склом. Спочатку він здивувався, а тоді став старанно вдавати нудьгу й презирство.

З другим поляком дядько Петро теревенив за політику. Минулого тижня польський президент надіслав нашому відкритого листа, в якому пропонував посередництво в перемовинах між українською владою та українською опозицією. Дядько казав:

— Я запропоную йому посередництво між ним і його жінкою. Зрозуміло, чого нас зневажають американці. Людей, які добровільно відмовилися від ядерної зброї, не можна поважати.

Зрозуміло чому нас зневажають москалі. Людей, які терплять їхні військові бази в Криму, не можна поважати.

Але чому нас зневажаєте ви — поляки? Незрозуміло! Адже ви нічим не кращі за нас.

У вас вже ніколи не буде Пілсудського, а в нас завжди будуть гайдамаки.

— Отож! — зауважив поляк. — У вас завжди знайдеться, кому знищити вашу державність.

Старший поляк перегорнув картину й розглядав тильний бік. Нарешті він сказав:

— Можу дати панові сто тисяч доларів одразу або двісті п’ятдесять після продажу на аукціоні.

— За сто тисяч я в пана сам щось куплю, як є що цікаве, — відповів я, — а після аукціону мені потрібні дев’ятсот тисяч. І нехай пан радіє, же надибав таких лохуватих хлопів, як ми.

Ми торгувалися більш, ніж півтори години. Зійшлися на п’ятистах тисячах. Картину віддаємо завтра, але молодший поляк лишається в нас, доки старший не привезе грошей.

Уже темнішало, коли ми вийшли з будинку з миквою. Падав перший сніг.

— Нас надурили? — спитав я дядька Петра.

— Ми зробили лише перший крок на шляху до багатства, а наш мільйон уже зменшився вдвічі, — відповів він. — Воістину, людина завжди терпить збитки.

— Карл Маркс?

— Ні, Коран.

У кав’ярні, де ми лишили Юрка, було повно народу. Києво-львівський політик третього ешелону Дяківський презентував свою книжку «Естетика жебрацтва».

Колись він був телевізійним персонажем й авантюристом. Останні роки його призабули, але нещодавно він підрядився лаяти Ющенка й опозицію, тому його знову стали випускати на телеекран.

Авдиторія була налаштована неприязно, Ющенко був популярний.

Юрко, якому завжди було що спитати, підняв руку й спитав:

— Скільки вам платять за кампанію дискредитації? Виберіть щось одне — або бізнес, або пророцтво! Ми колись поважали вас як політолога й журналіста, але скільки б вам не платили за інформаційне кілерство проти Ющенка, дискредитуєте ви лише себе, а не його. А колись здавалося, що за вами можуть піти люди!

Якийсь хлопець поруч зі мною, непомітно, як йому здавалося, дістав з кишені яйце, але кидати ще не наважувався або вичікував ліпшого моменту.

Дяківський відповідав розважливо:

— Друже, якби ви і люди, яких ви згадуєте, раптом пішли б за мною, перше що я зробив би — спробував відірватися від хвоста. І, будь ласка, не називайте мене «політологом і журналістом», я ж не називаю вас інтернет-онаністом, бо відчуваю у вас звитяжця, який, поза сумнівом, з висоти своїх заслуг перед Ненькою має право висувати моральні претензії до нездалих ближніх.

Поза тим ви підняли цікаву тему — бізнес і пророцтво. Багато хто з пророків таки не гребував бізнесом. Деякі з них були бедуїнами — вирощували овець на продаж, Гюрджиєв гендлював килимами, Сковорода був постачальником італійських вин, Мухаммад довгий час вів бізнес своєї дружини, Гендель був чи не першим гендлярем від музики.

Боюся, в мене не склалося з лжепророцтвом з причини фатальної нездібності до бізнесу.

До речі, здійснити хіджру (втечу) Аллах дає пророкам багато разів, скажімо, св. Павло тікав неодноразово, але таки попався.

Слухайте, я міг би працювати вчителем у початковій школі!

— Пане Дяківський, як ви оцінюєте ситуацію в країні? — спитали із залу, певне, хтось із групи підтримки. А група така була, в тому числі й кілька дебелих хлопців у шкіряних куртках, подібні до бандитів, тому я вирішив, що вони — мєнти (з управління боротьби з організованою злочинністю).

— Ситуація в країні, — відповів Дяківський, — може покращитися двома шляхами: або всі, як один починаємо наполегливо й самовіддано працювати на благо Вітчизни, або з неба спускаються янголи й без нашої участі будують нам Царство Боже. Позаяк я раціоналіст і не вірю в чудеса, то буду чекати янголів.

(Десь я вже чув цей жарт).

У цьому жарті більше сенсу, ніж здається. Справа в тому, що янголи (і біси) присутні в наших справах (й у нашій історії) значно більшою мірою, ніж здається.

Ми мешкаємо на містичній території. В назві «Україна» приховано натяк на те, що це — Прикордоння. Між світом живих і світом духів.

Якби в будь-якій іншій країні (чи то Польщі, чи в Америці, чи у Саудівській Аравії) захотіли б убити водія та охоронця спікера парламенту, їх би застрелили з автомату, або ж підклали бомбу чи переїхали б машиною. У нас їм зупинили серця. І ми не дізнаємося ніколи, яким способом.

(Казали, що вони отруїлися неякісною горілкою або технічним спиртом. Хоча навіщо їм така екзотика? Халдеї спікера могли б собі дозволити й коньяк).

Загроза імпічменту у Сполучених Штатах. Президент кохався з дівкою. Дівка, як і всі вони, підступна. Він, як і всі вони, бреше конгресу. Все звично й зрозуміло.

Загроза імпічменту в нас. Таємниче зникнення маловідомого журналіста, тіло якого згодом з’являється невідомо звідки, без голови, шкіри та ДНК. Досі не зрозуміло, чи це тіло належало зниклому, чи воно не належало нікому. З-під президентського дивану вилазять майори, перевертні й упирі. І раптом усе закінчується, ніби хтось видер наступну сторінку роману жахів.

Як здобувають популярність на заході? Він молодий, енергійний, висловлює сподівання нового покоління. Або символізує консерватизм, повернення до вічних вартостей. У нього добре тренована усмішка, він виводить економіку на нові рубежі. Все предметно-конкретно.

Те саме на сході. Він відмовився від палацу, щоб жити в печері. Він не пропускає намазу й убиває американців. Він культова фігура. Зроміло чому, зрозуміло для чого.

Як набувають популярності у нас? Таємничо! За що ми всі любимо нашого бухгалтера (так називали Ющенка)? І слабак, і боягуз, і не усміхається, і не здійснював хаджу, і видно, що всіх здасть, а я його обожнюю!

Може, справа у підписі кров’ю на певному папері?

Чи міністр оборони! Це ж гоголівський персонаж! Ракети в нього не просто порушують ТТХ, вони поводяться з особливим блюзнірством, ніби на них верхи катається лукавий.

(Під час навчань, ракета ППО, випущена над Чорним морем, полетіла не туди й влучила в москальський літак, який віз євреїв з Тель-Авіву, здійснила мрію українського націоналіста з анекдотів. Під час інших навчань прострочена ракета влучила в житловий будинок у Броварах, дивом нікого не вбила. Після цього навчання сил ППО були надовго припинені, багато відділів розформовано).

Коли Гоголь писав на українському матеріалі, він мимоволі був містиком. Коли ж на москальському — сатириком. Там у нього маленькі люди в кумедних ситуаціях, зрозумілі люди у побутових пригодах. Але в Миргороді та Диканці — химерні персонажі у таємничих обставинах.

Нам тут усе трактують політологи. Соціологи здійснюють статистичні дослідження. І чим більше трактують, чим більше досліджують, тим більше каламуті. Все могли б пояснити циганки та бабки-ворожки, та в них не те питають.

Історики теж не потрібні. Вони своїми хронологіями ґвалтують нашу національну бісівщину. Погляньте на українську минувшину неупередженим оком. Події без причин, без закінчень, очманілі персонажі, з очима повернутими в себе, упирі й святі.

Наша історія — астральна. Вона вся по той бік. Її мав би писати не Плутарх, а Св. Іоан.

Нам не вдаються раціональні вчинки. То, може, й не треба? Як не варто, наприклад, кочівникам картати себе за неуспіхи в рільництві, їм треба вдосконалюватися в обході лівого флангу землеробів, щоб мати те, що й вони, тільки швидше й більше.

Можливо, наше — це експорт не металопрокату, а містики? Вдається ж американцям експортувати сни — продукцію Голлівуду. А сто років тому ніхто не повірив би, що цей трюк зможе стати надпотужною економічною галуззю.

Кабінет міністрів, напевне, має змінити маніру своїх засідань. Їм треба придбати кришталеву кулю та споглядати крізь неї свічку. Або взятися за руки й утворити магічне коло. Або піти до церкви й помолитися.

Ми не Америка й не Афганістан. У нас янголи й біси почуваються краще, ніж економісти й терористи. Наша підсвідомість влаштована інакше. Марно шукати у співвітчизника едипового комплексу. Натомість, як каже Топчій, він з вами привітається і усміхнеться, а за тиждень у вас нирки відваляться.

Проте питань національної оборони ми торкнемося другим разом.

Тут у голову доповідачу полетіло яйце. Він, мабуть, чекав на щось подібне й встиг ухилитися. Хтось із групи підтримки кинувся на метальника неподалік мене, того стали захищати, почалася сутичка.

— Валимо звідси! — гукнув я дядькові та Юркові. Я тримав тубус з картиною, не варто було потрапляти з ним до мусарні.

Ми вибігли й рушили до моєї автівки неподалік.

— Я не розплатився за каву, — згадав Юрко.

— Ти вчинив акт революційної непокори, — заспокоїв його дядько, — цей заклад надає місце антинародним презентаціям.

— Мені сподобалася ідея експорту містики, — сказав я.

Юрко пішов шукати старих знайомих, сказав, що в них і переночує, а ми поїхали до готелю «Жорж».

Ми взяли номер на двох. Я прийняв душ. Дядько Петро не зловживав зручностями, бо «гігієна — ворог спецназу». Він любив розповідати, що монголи ніколи не милися й завдяки цьому завоювали півсвіту.

— А ще вони їли воші, — додав я. — Можеш не йти вечеряти, я принесу тобі з кухні жменю тарганів.

Проте в ресторан ми спустилися разом. Він був майже порожній. В глибині зали самотньо вечеряв Дяківський. Певне, зупинився в цьому ж готелі.

Ми підійшли до нього, він подивися на нас насторожено. Було помітно, що йому трохи перепало в бійці — з носа стирчала вата.

— Були на вашій презентації, — сказав я, — дуже сподобалося, вдалий перформанс наприкінці, але нам не вистачило примірника вашого твору.

— Ці книжники й фарисеї розтоптали й розірвали весь презентаційний тираж, — сказав Дяківський. — Сідайте, — він кивнув на стільці біля свого столу.

І продовжував:

— Анаксіман казав, що з тиранами треба говорити або якомога менше, або якомога солодше. Нині так треба говорити з електоратом.

— Сонечко, — сказав дядько Петро офіціантці, — дай чорного чаю, а тоді — багато смаженого м’яса.

— Виберіть у меню.

— Не можу. Я читаю лише римовані тексти. Вибери сама.

— Пити ми не будемо, — сказав я дядькові, — хіба що три-чотири пляшки червоного вина.

— Важко вам захищати президента, — звернувся я до Дяківського, — в будь-якому місці за межами обласного управління внутрішніх справ?

— Мусить же ж бодай хтось прихистити змерзлу пташечку правди! — зітхнув він. — Справа не лише в грошах. Кучма — єдиний українець, який нині протистоїть бюрократичному Інтернаціоналу. Що зробиш! Справжні, не бутафорські, антиглобалісти — малосимпатична публіка: радикальні мусульмани, латиноамериканські наркомарксисти та пострадянські корупціонери.

Уявляєте, як було б чудово, якби він раптом розірвав ланцюги умовностей, подолав інерцію і видав, скажімо, такий декрет: «До зброї, браття! Вітчизна в небезпеці! Закордонні підривні центри ось уже тривалий час дестабілізуть державу з метою розчленувати Кончу-Заспу, позбавити нас самостійності, газопроводу й мене. Зрада звила собі гніздо у Верховній Раді. Тому я розпускаю її й беру на себе відповідальність за все! Тобто, за все добре, а за все погане я спитаю з них. Усі пораженці, панікери, ворожі інформатори будуть публічно каятися. Порушено кримінальні справи на всіх, хто заважав нам підняти пенсії в чотири рази, зарплатню бюджетникам — у шість, дати кожній дитині по шоколадці. По дві шоколадки!».

— Якби він наважився на таке, я б вбивав для нього щомісяця по журналісту, — сказав я.

— Це поставило б опозицію перед вибором: тюрма чи революція, — сказав дядько. — Але що б там хто не казав, революційний потенціал є. З впровадженням диктатури, цей потенціал отримає справжню мету та добрий привід проявитися.

— Хай проявиться, — сказав Дяківський, — революційна диктатура — це ще краще, ніж контрреволюційна.

Дяківський не пив узагалі, але з цікавістю спостерігав, як напиваємося ми.

Мені була цікава його думка за останні події в Абхазії, я знав, що він колись партизанив там.

Він посміхнувся й сказав:

— Настала осінь і бомбардувальники потяглися в теплі краї. В Абхазію та Афганістан.

Абхазію намагається здобути Руслан Гелаєв — чи не найздібніший, у суто військовому плані, з чеченських командирів.

Пам’ятаю, одразу після завершення першої чеченської війни, я прилетів до Грозного, щоб зустрітися з ним. У новоствореному чеченському уряді він обіймав посаду віце-прем’єра з питань відбудови країни.

Заходжу до його офісу: «Пан віце-прем’єр є?» — «Нема». — «Можна зачекати?» — «Чекайте». Сиджу хвилин десять. «А давно його нема?» — «Місяці півтора».

Якби мені потрібно було написати конституцію Чеченської Республіки Ічкерія, я виклав би її в чотирьох параграфах.

1. Попереду вічність (себто нема куди поспішати).

2. Відпочинь перш, ніж втомитися.

3. Три дні — гість, на четвертий — заручник.

За параграф четвертий я взяв би правило життя Дато Туташхіа: «Домовляючись про зустріч, прийди на день раніше. Або на день пізніше. Завжди залишишся живий».

Їду шукати Гелаєва далі. Знаходжу його будинок на околиці Грозного, яка дуже подібна до околиці, наприклад, Черкас.

Такі самі тополі, такі ж будинки, такі собаки, те саме вечірнє небо. Навіть не віриться, що це не Наддніпрянщина. В будинку кілька озброєних хлопців. «Гелаєв може з’явитися?» — «Може». Залишаюся чекати. Мене вчать грати в нарди. Марно. Розповідають, які погані вахабіти (гелаївці тоді конфліктували з хаттабівцями). За день Гелаєва вдалося знайти на якомусь хуторі за 40 км від Грозного. Пан віце-прем’єр перебував у молитовному єднанні зі Всевишнім і геть зовсім не цікавився цементом, трубами, рейтингом і кредитами.

Як послідовного супротивника міжнародного тероризму, мене бентежить те, що міжнародні терористи навдивовиж часто виявляються симпатичними хлопцями та дівчатами. Концепція боротьби цивілізації з варварством є не дуже правильною. Аби вона стала такою, її треба перевернути. Терористи, зазвичай цивілізованіші за нас, прихильників стабільності. Вони інтелектуальніші й зорієнтовані на вищі вартості.

Натхненниками європейського лівого екстремізму були Камю і Сартр. Оунівські провідники володіли непоганим літературним стилем. Філософська думка XXI століття розвивається в середовищі антиглобалістів та ісламістів.

— Так! — вигукнув дядько Петро й трохи не в тему додав: — Ті персонажі, які зображені на доларових банкнотах, не мали б жодних шансів перемогти на виборах у сучасних США. Це і є основна причина знецінення долара.

Мене, можливо від утоми, повело від якихось двох пляшок вина, тому я теж вирішив висловитися: «Якось вважається нормальним нехтувати італійським живописом та фехтуванням XVIII століття та безбожно возвеличувати французькі. Проте, що не оцінено нині, може бути піднесене завтра. Не забуваймо, що й Мікельанжело не цінувався в проміжку часу від Базарі до Стендаля, або навіть до Делакруа». Це була передмова, але за що власне збирався казати, я забув. Дяківський уважно поглянув на нас, засумував і порадив йти спати.

Наступного дня об одинадцятій нас розбудив Вовчик. Він довго грюкав у двері номера. Я впустив його й спитав, чи він знайшов вантажного мікроавтобуса.

Він на ньому приїхав. За годину ми мали зустріч з поляками.

Старшому віддали картину, а молодшого Вовчик з дядьком Петром посадили до мікроавтобуса й повезли до нас на малу батьківщину. Виїхавши зі Львова, вони відібрали в нього паспорт й телефон та прив’язали до сидіння. Життя прикрашають сюрпризи. Найближчі тижні він буде мешканцем льоху під хатою матері Вовчика.

А я підхопив Юрка біля оперного театру й поіхав на Київ.

— Придбай, нарешті, мобільного телефона, — сказав я йому, — кумарить кожен раз тебе шукати.

— Я не користуюся мобільними телефонами, кредитними картками й комп’ютерами.

— Навіть в Америці?

— Особливо в Америці!

— Щоб масони не відслідковували?

— Щоб ніхто не відслідковував.

— І як же ж ти живеш без Інтернету?

— Поневіряюся, як Сократ, Ньютон чи Шпенглер. Інтернет спеціально вигадали для того, щоб люди все знали й нічого не розуміли.

— А телевізор?

— Телевізор — необхідне зло.

— Як просувається вторгнення в Афганістан? Кажуть, пуштуни сміливі…

— Я бував на афгано-пакистанському кордоні. Ще у вісімдесятих. Напевне, сміливі. Але дуже продажні. Всі ці діти природи — мешканці гір та степів — надзвичайно підступні. Вони полюбляють гроші не менше, ніж ми з тобою.

Талібів знищило те саме, що знищує нашу душу. Зовсім не бомбардування.

Коли морська піхота США десантується під Кандагаром, у руках цих мужніх хлопців не гвинтівка М-16А2, вони тримають валізи з зеленими папірцями. Хотів би я бути кимось з пуштунських вождів! Вони всі сьогодні по шию засипані грошима. Їхні гареми засипані грошима. Їхні вівці засипані грошима. Зрозуміло, що Талібан приречений. За нього все ще воюють араби та чеченці — ті, хто прибув до Афганістану з багатих країн, з багатих родин, але відмовився від комфорту заради війни…

— А ми гадали, що після терактів 11 вересня американці всіх повбивають. А ти кажеш, вони всіх купили. О, бачиш цей генделик? (Ми проїздили село між Львовом та Олевськом). Колись у мене був джип «Черокі», я так само їхав зі Львова й отут він заглох. Це був вечір, і біля генделику — купа механізаторів. Коротше, вони всі зібралися біля капота й чим що в кого було стали тикати в двигун, поки з комп’ютера не повалив масний чорний дим. Там ще коробка-автомат. Довелося тут його й кинути. Класна була машина, крадена!

Проте співчуття від Юрка я так і не дочекався. Він продовжував своє:

— Нині жодна, навіть найслабша, країна не може бути переможена ззовні. Лише зо середини. Збулася рожева мрія більшовизму. Війна імперіалістична скрізь перетворилася на війну громадянську.

Більшовизація свідомості провідних світових політиків та військових стратегів уже відбулася. Зовнішні війни перетворилися на внутрішні конфлікти. Коли Ірак захопив Кувейт, він подавав це як відновлення суверенітету. Для Хусейна це була справа внутрішньої політики. Коли світове співтовариство карало Ірак, воно здійснювало поліцейську акцію, яка мала на меті спровокувати повстання на Півночі Іраку. Приборкуючи Чечню, Московія маніфестує це як свою внутрішню справу й може досягти успіху, лише спровокувавши внутрішньочеченський конфлікт.

— Юрко, але вже на Нюрнберзькому процесі переможці застосовували до своїх ворогів норми кримінального «внутрішнього» права.

— Все правильно, війну виграли полководці, а крапку поставили прокурори. Відтоді дедалі частіше не генерал, а прокурор ставав центральною воєнно-політичною фігурою. І найяскравіша ілюстрація нового стану речей — чергова балканська війна, коли НАТО здійснював зустрічну поліцейську операцію проти сербської поліцейської операції в Косово. Дивись, дивись: оцей огидний кінь з будьонівцем, розкішний соцарт! Давай зупинимося!

Ми зупинилися біля пам’ятника Першій кінній армії над дорогою. Знову пішов сніг.

Коли рушили далі, Юрко серйозно, якось навіть суворо, сказав:

— Запам’ятай, ваші оборонні зусилля мають враховувати характер майбутньої війни. Вона буде громадянською. Саме в такій формі її нав’яже вам майбутній супротивник. Тому ви повинні мати засоби перемоги у внутрішньому конфлікті, а також — можливість спричинити внутрішній конфлікт на ворожій території.

У сімдесятих роках американський уряд, який підтримував південнов’єтнамську армію, дістав поразку не від бійців В’єтконгу, а від студентів американських вишів. Тож, вашим збройним силам потрібні не лише солдати, їм потрібні свідомі студенти в університетах супротивника.

Бо супротивник у ваших університетах своїх студентів має.

По приїзді до Києва я зустрівся з одеситом Льовою. Він змінився від часу нашої останньої зустрічі на Подолі, став більш поважним, випрямився, одягнув чорний костюм з червоною краваткою. На лацкані мав маленький золотий клубний значок. Значить, справа чоловіка в «кріслі Савонароли» просувалася. Я розпитував за це, але Льова відповідав неохоче, напускав туману: «Я дав розписку про нерозголошення».

— Льова, ти пам’ятаєш, я — майже засновник клубу, просто від’їздив ненадовго за клубними справами Нам, простим провінційним хлопцям, треба триматися разом, якщо ми сподіваємося на кар’єру в столиці!

Львові не сподобалося бути простим хлопцем, він повідомив мені, що був депутатом міськради й фактично керував Одесою, бо мер його слухався, але потім антинародний режим украв у них перемогу на чергових виборах. Окрім того, Київ — жодним чином не столиця, а столиця — лише Москва, й хоч «козли демократи та суки кооператори вкрали нашу Велику країну», але він був і лишається радянською людиною. Ще він виявися письменником-фантастом, автором популярної, на його думку, трилогії «Сельва», «Сельва не любить чужих», та «Сельва завдає удару у відповідь». Проте він тимчасово припинив письменництво, бо: «Приїжджаю з новим розділом „Сельви“ до мого московського видавництва, а там саме відбувся перерозподіл видавничого ринку, бо через видавництва стало зручно відмивати кошти. Й мене запрошують у кабінет до нового директора. Бачу — кайдани капіталізму вже познімав, але пальці, за звичкою, все ще віялом. Й дивиться на мене свинцевим поглядом й каже: „Знаю, знаю, ви наш постійний автор, привезли, значить новий роман… а от скажіть мені, чи є у цьому вашому романі сюжет та метафора?“.

Я трохи охрініваю, але відповідаю: „В мене там не лише сюжет і метафора, але навіть інтродукція та гіпербола!“.

„Чудово, — каже він, — тоді з нетерпінням очікуємо й на ваш наступний витвір“.

Я вихожу, всі на мене чекають: „За сюжет й метафору питав? Це йому розказали, що без цього — фуфло, а не Роман. Й у чомусь такі прості роботяги-директори зі своєю народною мудрістю, мають більшу рацію, ніж Джойс!“.

Коротше, надрукували вони мою чергову „Сельву“, але грошей не виплатили. Отакий сюжет, така нецензурна метафора! Довелося зайнятися автостоянками. Проте в клубі я основний спікер. Наш лідер, ми лише так його називаємо, довіряє мені виголошувати мотивуючі промови!»

— От з лідером мені й потрібно зустрітися! — вигукнув я.

— Він уже ні з ким не зустрічається сам, спілкується лише через нас.

— Льова, послухай, московські чечени, які можуть вибити для тебе борг з твого видавництва, теж спілкуються лише через посередників, через мене, наприклад. Тобі й не треба з ними зустрічатися, ти зустрінешся вже зі своїми грошима, але мені треба потрапити на прийом до «лідера». Маю пропозиції щодо вдосконалення клубу.

Льова подивися мені в очі й пообіцяв влаштувати випадкову зустріч. Класики таки мали рацію: «Корупція — єдине, що утримує суспільство від остаточного краху».

Льова повідомив мені місце, де відбуватиметься аналіз помилок після чергового клубного засідання («структурних зборів», як вони їх називали).

Спочатку я під’їхав до ресторану «Аполон», щоб ззовні (всередину не пускали зайвих) оцінити кількість загітованих, які прибували на 19:00 (запізнюватися не дозволялося).

Нарахував близько сотні. Непогано! Трохи більше, ніж за три тижні, в систему залучено близько ста тисяч доларів. Відкинемо презентаційні витрати та перерозподіл коштів між поверхами піраміди, тисяч двадцять «лідер» вже заробив. За наступні три тижні заробить удвічі більше.

Години за чотири верхівка клубу зібралася неподалік у казино «Салют», як розповів Льова, «лідер» ніколи не бував в офісі, що, на мій погляд, свідчить про глибоке знання життя.

Лідер полишив зібрання першим, я перехопив його на виході.

— Дозвольте потиснути вашу руку! — закричав я.

— Іншим разом, — пробурмотів він, — я запізнююся в адміністрацію.

— Я щойно звідти. Там сказали зустріти вас отут. — Він нарешті зупинився. — Мені потрібно десять хвилин вашого часу, над вашим клубом нависла смертельна небезпека.

— Аж так? Я вас згадав. Ви були з тим божевільним Юрком.

— Ваша філософія справляє враження. Нарешті щось новеньке в пірамідобудуванні. Як чудово пише Томас Манн від імені одного з персонажів «Доктора Фаустуса»: Наскільки краще викликати у світу довіру, аніж збуджувати його пристрасть! Наскільки краще здаватися йому «добрим», а не «прекрасним»!

Утім, нині це знають уже всі політики, а ви вирішили застосувати у практичному монетаризмі.

— Добре, ви вдало підібрали автора для цитування, тому ходімо в авто.

Ми сіли на заднє сидіння «кабана», на передніх — сиділи водій та охоронець (певне, саме тому він і запросив мене сюди). Я перейшов до справи:

— Респектабельність — це те, що повсякчас потребує не лише вкладень і понту, але й захисту, ви згодні?

— Поїхали! — сказав він водію, мабуть, для того, щоб я змушений був гадати, куди ми рухаємося, й відчував себе менш впевнено. І я таки відчув себе невпевнено. Але продовжив:

— У мене є кілька друзів та кілька тисяч доларів, яких мені не шкода. Й ці друзі прагнуть проникнути до клубу, по черзі, один за одним, й скандалити на структурних зборах, викривати, критикувати, висміювати, лякати відповідальністю перед фіскальними органами… Мені дедалі важче їх стримувати.

Він помовчав секунд тридцять і сказав, правильним тоном, нудьгуючи:

— Ви щойно процитували «Доктора Фаустуса», найкращу книжку минулого століття, але потім видали таку простувату, пласку, передбачувану, не парадоксальну репліку.

Люди дотепні лише в своїй глупоті… Замість виводити генномодифіковану картоплю, яку не їсть колорадський жук, краще б вивели колорадського жука, який не їсть картоплю.

(Це, певно, про мене? Це я — жук?)

— Ви неправильно мене зрозуміли. Ні я, ні мої брутальні друзі, ніколи не дозволимо собі руйнувати ваш клуб. Я вирішив це одразу. Хоча б з поваги до фурнітурного генію Савонароли! Проте витонченим соціальним конструкціям справді потрібна зовнішня підтримка. Страховка. Той самий божевільний Юрко розповідав мені за американські синдикалістські профспілки. Чудова ідея солідарності трударів ніколи не була б втілена без силової страховки з боку еее… незалежної податкової інспекції. Розумієте? Штрейкбрехери, які завжди є, мають боятися. Силовому тиску працедавців теж має бути щось протиставлене. Ніч доповнює день. Але ви творите трохи в тіні. Не ніч і не день. А ми завжди поруч, щоб допомогти. Навіть більше від захвату, ніж від бажання збагачення. Ви наш беззаперечний лідер! Чим більш успішною буде ваша справа, в чому нема жодних сумнівів, тим більше налипатиме божевільних. Божевільні, ідіоти, завжди відчувають перспективу й пруть туди, де майбутнє.