Сяючий шлях

Треба щоб хтось тихо вирішував проблеми, так, щоб ви не мали до цього жодного стосунку. В ім’я Томаса Мана, милостивого, милосердного!

Він наказав водію зупинитися, ми були вже в районі Паньківської:

— Вам виходити. Колись до «Доктора Фаустуса» підштовхнув мене Курінський. Ви не знаєте його, бо він геній. А генії — це ще не ваше коло спілкування. Так ось, я пригадав розмову, де він згадав про правило Шьонберга, згідно з яким, наскільки я зрозумів, початкова музична тема не має бути повторена впродовж твору.

Щодо культури, буття — завжди становлення, інакше це не є буття в культурі. У зв’язку з цим мені подумалося, що якщо до Царства Небесного можна потрапити лише через Христа, то ворота до пекла, цілком можливо, прикрашені Буддою. Бо саме пекло влаштоване по-буддистськи — як нескінченне повторення. Завжди повторення. Яка втома!

Я беру вас на роботу. Вірніше, на війну, на Ідіотомахію. Почніть з того, щоб захистити мене від ідіота Льови.

— Я б хотів, щоб це була не робота, але партнерство, де ви, звісно ж, старший партнер!

— Виходьте, я хочу спати. Наберіть мене в суботу, ось візитка мого водія. Він нас з’єднає.

Грошей лишалося мало. Поляк привезе виручку за натюрморт добре, якщо за місяць. Єдиним перспективним джерелом доходів міг бути лише Клуб. Проте для заходів з кришування потрібні бодай якісь люди, а в Києві в мене нікого не було. Дядько Петро мав рацію — мєнти перемогли бригадних у класовій війні. Ті люди, яких я знав колись, сиділи, бігали чи лежали. З кримінальними рештками я гребував мати справу, а з ментами ще треба було налагоджувати зв’язки, для цього теж доведеться переступати через себе.

Й тут я згадав за Дяківського. Навколо нього, судячи з преси, крутилася якась кількість мутної публіки — учасників регіональних конфліктів, футбольних хуліганів, активістів націоналістичних тусовок.

Я зателефонував йому й сказав, що хочу познайомити його з представником Держдепу США.

Представника Держдепу я знайшов у генделику біля Бесарабки, де він завжди обідав. Він знову був з панянкою литвинсько-грузинського походження, до якої, здається, встиг сформувати у себе серйозні почуття. Юрко ходив між столиками й приставав до відвідувачів зі своїми звичайними розпитуваннями. Я підсів до панянки, в її очах були сльози: «він з чужих столиків збирає недоїдену їжу, яка лишається, каже: щоб не пропадала».

Я заспокоював її: відсутність сором’язливості трохи дратує в ресторані, проте, певне, допомагає в ліжку. Якщо в людини нема комплексів, значить відсутні сублімації. Людина, яка здатна харчуватися недоїдками не під страхом неминучого розстрілу, і є ніцшеанською надлюдиною. Зрештою, користуємося ж ми жінками, надкусаними кимось іншим. Чим вони відрізняються від відбивної?

Я забрав Юрка, й ми пішли на Шевченківський провулок, куди мене запросив Дяківський.

Його офіс виявився страшнуватим підвалом з трубами теплотрас, невибіленими стінами й закапелками з низькими бетонними стелями. В одному з тих закапелків стояв диван, на ньому лежав Дяківський і медитував на дзюрчання води в трубах. Нас провів до нього нукер у камуфляжних штанях і чорному бомбері.

— Як ся має Держдеп? — спитав Дяківський.

— Ніби не скаржиться, — відповів Юрко, — а що Президент? Призначив нарешті нового міністра внутрішніх справ?

— Так отож! Вічно ці дослідники-слідопити все псують. Не встигнеш повірити в якого-небудь симпатичного привида, як з’являється знавець і пояснює все рухом повітря у вентиляційних шахтах. Не дає досхочу насолодитися страхом.

Тільки почнеш розповідати, що бачив у суботу летючу тарілку, як тут-таки з’явиться в компанії астроном-аматор і повідомить, що то був супутник.

От і цей міністр з таких. Не встигли призначити, а він уже все знає. Ну хто його просив розкривати це вбивство!

Це ж культурогенне вбивство, як у вас Кеннеді, без нього не уявити сучасної масової культури. Там необхідна таємниця. Таїнство!

Ми все життя читали Дюма та Стівена Кінга, і ось українці вперше зацікавилися УКРАЇНСЬКИМИ пригодами. Не тими, що в XVII столітті, але тими, що тут і зараз.

Гонґадзе, піддиванний майор, касетні голоси — це не факти політики, але факти культури, складові нового міфу.

Й тут з’являється такий собі Смирнов і каже, що нема жодної таємниці, все розкрито. Краще б він узяв бандуру та заспівав тужливу пісню. Бо націю та її душу формують не міліціонери, а поети. Все одно незабаром з’ясується, що вбивці вбиті до того, як вони вбили жертву, щодо якої ми ніколи не дізнаємося, чи насправді вона вбита.

Це вам не Фінляндія, це Україна. Вся наша політика — чистої води гоголівщина, отже — культура. В наших річках може не стати риби, а русалки в них будуть завжди.

— Це все чудово, — перервав його Юрко, — але те, що ви обсмоктуєте як українську містику, насправді є туманом у ваших головах. Ваш світ — це нестача волі й розфокусоване уявлення. Українцям потрібні чіткі покажчики вилову риби, а не поетичні рефлексії порожніх садків. Менше поезії, більше телеграфної прози воєнних наказів!

Дяківський привстав з дивану й гукнув кудись за наші спини, щоб принесли чаю. Тоді спитав в Юрка:

— Давно служите в Держдепі?

— Та вже років зо двадцять.

— Як поталанило виломитися в Штати?

— Сила волі та твереза уява. Тут у Києві колись, ще в шістдесятих був такий собі «Клуб творчої молоді» (я в ньому відповідав за спортивний напрямок). Певний час, з якихось причин, ідеологічний відділ ЦК КПУ та КГБ його терпіли. Там справді було занадто багато творчих людей, тому до виникнення підпілля він не спонукав. Результат його діяльності — звичний: посадки. Аллу Горську, навколо якої все це крутилося, кагебісти вбили сокирою. Я, коли відчув, що вже конкретно пасуть, познайомився на Хрещатику з американкою французького походження. За три дні ми одружилися й чим швидше виїхали на Захід.

— Для України це хепі-енд, — похвалив Дяківський, — одна людина врятувалася. Україна — не Штати. Між нами і москалями нема океану. Між нами і смертю нема безпечної відстані. Тому ми не любимо реальності, чіткості, дискурсу.

Визначення — це мертва метафора. Тому ми уникаємо визначень. Обмежуємося мелодіями. Розвинута саморефлексія, бодай інколи, дозволяє перетворити невдачі на успіхи. Якщо поразка талановито оплакана — це вже перемога.

Прикрий епізод загибелі такого собі Роланда було настільки добре проспівано, що відлунням тої пісні стала така собі європейська література.

Я ловлю себе на тому, що автоматично звертаюся до чужих аналогій. Ми всі — грішники, бо не вміємо користуватися українськими асоціаціями. Пробитий списом Роланд, а не підвішений на гачок Байда, першим спадає нам на думку.

Я мав би сказати, що згоден на поразку в черговій сутичці заради появи поеми масштабу «Слова о полку Ігоревім».

Ми переможемо наші поразки! Нехай ви, американці, змусили нас розрізати наш останній стратегічний бомбардувальник. Ми проковтнемо це приниження. А вам доведеться проковтнути кокаїн, який рекордними партіями завозять до Штатів наші хлопці.

Ви не хотіли української ядерної бомби? То отримайте «ядерну бомбу бідних», як це називав Мао. Хай живе українсько-колумбійська дружба!

— Який милий старомодний антиамериканізм, — сказав Юрко.

— Юрко насправді — український патріот, — про всяк випадок уточнив я. Не вистачало, щоб вони перелаялися. Дяківський був мені потрібен.

— Це не зовсім так, — заперечив Юрко (але, на щастя, спокійно, на сварки він був не налаштований), — я — патріот Європи. Уся грандіозна споруда Всесвіту створена заради людини й без людини не має жодного сенсу, а за твердженнями багатьох квантових механіків, й узагалі не існує без спостерігача — людини.

Подібно до цього, Земля виникла лише для того, щоб на ній могла з’явитися, розвинутися, панувати європейська людина.

Вся неєвропейська решта надбань людства цікава лише через європейську рефлексію й у європейських інтерпретаціях.

Європа має безліч недоліків. Але вона — найкраща.

Америка — це розширення Європи. Новітній Рим. Й чим скоріше Україна інтегрується до Pax Amerikana, тим краще для неї. Адже найбільше вам не вистачає римської адміністративної здатності. Тобто волі організовувати світ навколо себе.

Людей, наділених такою здатністю, катастрофічно не вистачає в уряді, в бізнесі, в опозиції. Всі поети! Але, на жаль, погані поети, бо римської адміністративної здатності вам бракує також і в літературному процесі.

— Друже, — сказав я Дяківському, — тут один створив дуже цікавий гібрид фінансової піраміди й масонської ложі.

— Хто?

— Називає себе «Лідером».

— Вітя Туптало, — підказав Юрко. Виявляється, він знав його ім’я.

— А, Вітя, — добродушно посміхнувся Дяківський, — рідкісної душі підарас.

— Він здібний. Я не знаю, скільки тобі підкидають за п’ятихвилинки ненависті проти опозиції…

— Жалюгідні гроші…

— Але тут можна нормально, прибутково співпрацювати. У вас з ним протилежні підходи до побудови спільноти, й буде дотепно, коли підвал кришуватиме горище.

Я домовився з ним за кількох небалакучих хлопців у бомберах та камуфльованих штанях. Він покликав чотирьох. «Слава Ісусу Христу! — Навіки слава!». Я познайомився з ними, проінструктував, і ми з Юрком, з деяким полегшенням, полишили підвал. Він сказав:

— Ти помітив, що дриль у підвалі Дяківського відповідає принципам єзуїтського навчання: «Надання важливої ролі риториці, техніці використання суспільства, а також естетичний вимір, який визначає все»? До речі, привітання — теж єзуїтське.

— Ну то й що?

— Нічого. Але трохи бентежить: єзуїти — Алькаїда Середньовіччя. Втім, збережімо вдячність до них за чудову освіту козацької сташини, а найпаче за єзуїтський стиль — бароко!

Весь цей час у Києві я жив у дівчини, з якою познайомився минулого року під час антиурядових заворушень. Тоді вона щоночі працювала круп’є в «Салюті», а вдень ходила на мітинги. Згодом, з «Салюту» її вигнали, й вона влаштувалася візажисткою у перукарню, яка мала огидну назву «Студія краси „Магія“», але не втрачала надії разом зі своєю подругою, яка мені подобалася більше, ніж вона, отримати від Сороса грант на моніторинг порушень свободи слова в Україні.

Наступного вечора після наших відвідин підвалу на Шевченківському провулку, Юрко зі своєю литвино-грузинкою завалився до нас у гості.

Я спитав, чи візьме він її з собою до Америки. Він відповів, що його настільки збуджує форма її черепа, що він запропонує їй руку й те, що дівчата помилково вважають серцем.

— Он твій Дяківський, — Юрко кивнув на екран телевізора. Я підсилив звук. У млявому ток-шоу (у записі) на державному телеканалі справді виступав Дяківський.

Здається, він не перевдягнувся, коли встав з дивана, на якому ми його лишили вчора. Він коментував новини з Афганістану:

— В тягу операції НАТО сталася видатна подія — наші друзі з Північного Альянсу звільнили Кабул від наших братів талібів. Можливо, цим буде започатковано нову добру традицію: відтепер щоосені з Кабулу виганятимуть талібів. Це як у нас посівна.

Ми спостерігаємо зародження нової, специфічно афганської галузі економіки, різновиду сільського господарства — боротьба з талібами. Це чи не єдине в них, що ще має попит у світі й що, на відміну від наркотиків, можна продавати легально.

Для Заходу це незабаром стане звичними обов’язковими видатками, подібно до витрат на розвідку корисних копалин, на боротьбу з озоновою діркою чи на збереження популяції китів.

Захід буде годувати борців з талібами, а ті годуватимуть Талібан, для підтримки бренду й для того, щоб ця економіка справді не перетворилася на війну, щоб талібів вистачило відступати хоча б ще років на двадцять.

За те, що це таки економіка, а не війна свідчить і чисельність втрат. В Україні шахтарів гине більше, ніж борців з Талібаном в Афганістані. У нас частіші виробничі травми, ніж у них поранення.

Юрко відвернувся від екрану й сказав:

— Ви у протифазі москалям. Десять років по українському телебаченню транслювали невиразні обличчя вітчизняних політиків. Особливо дратував контраст з телебаченням московії, яке демонструвало ціле сузір’я трагічних і комічних акторів — політичний театр, де навіть гардеробник виглядав генералом.

Нині українська політика дедалі менше нагадує поминки, а москалі з захватом повертаються до брежневізму.

— Як гадаєш, Дяківський реалізується в політиці? — спитав я. — Здається, для нього стиль важливіший за надої.

— У жодному разі. Він не трагік. Був такий актор Чехов, запросив Станіславського подивитися його в ролі Гамлета. Питає: ну як? Станіславський каже: ти не трагік. Розумієш, є комічні актори, драматичні, але найвищій клас — трагічні! Трагік пердне — стіни розваляться. А драматичний актор, навіть добрий, вистрілить з гармати — ніхто й не здригнеться.

У той спосіб, в який Дяківський прагне влізти до великої політики, треба бути трагіком.

Тим часом, безперспективний Дяківський продовжував з екрану:

— Не варто поспішати висловлювати співчуття афганським трудящим. Їхня економіка може виявитися ефективнішою за нашу. Конгрес США затвердив видатки на антитерористичну операцію в Афганістані — один мільярд доларів на місяць. Припустимо, що десь стільки ж разом витрачають всі інші члени антитерористичної коаліції. Ймовірно, з часом менші кошти йтимуть на бомбардування й дедалі більші — безпосередньо Північному альянсу. Бо на відміну від ракет «повітря-земля», північні моджахеди демонструють наочні успіхи, ті, що потрапляють у телевізор: футбольний матч у Кабулі, інколи навіть можуть показати жінку без паранджі.

Додамо до цього сотні мільйонів доларів різноманітних гуманітарних програм.

Гадаю, незабаром афганці отримуватимуть від півтора мільярда доларів на місяць. Частину — харчами, мануфактурою, ліками, зброєю. Це на 15 мільйонів населення.

Дохідна частина українського бюджету на 2002 рік, проголосована нещодавно Верховною Радою — десь 11 мільярдів доларів. Це менше одного мільярда на місяць для п’ятдесяти мільйонів громадян.

Якщо боротьба з Талібаном вигідніша за виробництво металопрокату й безпечніша за вуглевидобуток, то невже нам в Україні нема з ким боротися? Невже ніщо українське не загрожує цивілізації та свободі?

Зважаючи на те, що американці практикують елементарно-формальний підхід до нових загроз, нам достатньо одягнути уряд і частину депутатів у чалми й наказати їм не голитися.

Геть монополію афганців на афганський тип економіки!

Дівчата зажадали вимкнути телевізор. Я вимкнув, але вигнав їх на кухню.

— Щось є в цих моджахедах, — сказав я. — Ми пам’ятатимемо за них після того, як їх усіх винищать американці.

— Не винищать, — з явним жалем сказав Юрко. — Ще Чемберлен казав: те, що істинно живе, не вмирає ніколи. Вони живі. Теракти 11 вересня, афганську операцію та війну, що насувається на Близький Схід, помилково трактують як загострення конфлікту цивілізацій. А насправді, це конфлікт у середині цивілізацій. Тобто конфлікт часів: жорстоке минуле воює з огидним майбуттям.

Попередником Усами бін Ладена був полковник Лоуренс. Під час Першої світової війни британці закинули його в Аравію, щоб він збунтував місцевих шейхів проти турків. Він агітував арабів за джихад, за відновлення халіфату, коротше, за все те, що нині розповідають салафіти. А тоді шейхи сміялися й швидше повірили б у сосиски, ніж у те, що така нудна, побутова річ, як іслам, може стати прапором боротьби.

Ісламський тероризм зростав у тих самих схронах, де і лівий терор сімдесятих. Мао, Маркс і Маркузе не менше, ніж Аль Вахаб вплинули на естетику та поняття ісламських революціонерів.

Теракти 11 вересня здійснили дуже європеїзовані люди. Я не вірю, що організатором був Усама бін Ладен. Неможливо, сидячи в мазанці в Афганістані, організувати в Америці події такої технологічної та психологічної складності.

Організатор був серед виконавців. І разом з виконавцями загинув. У цих справах той, хто замислює, планує і готує, той має і виконувати.

Усама тут зайвий. Гроші? Та хоч кредит! Вони ж не збиралися повертати.

На початку XX ст. ЦК партії есерів лише з газет дізнавався за вчинки власної бойової організації.

Те саме — закордонний провід ОУН та бойовики в Краю. Той, хто надихає тебе на смерть, має бути поруч з тобою, а не в безпеці закордоном.

— З іншого боку, — заперечив я, — все страшенно нагадує XII століття.

Ізраїль — як Єрусалимське королівство. Джордж Буш, як король Річард, оголошує Хрестовий похід на сарацинів. Міфічний Усама — як Старець гори, Алькаїда — ісмаіліти. Прикро, якщо все завершиться, як і тоді — прийде орда і всіх уб’є.

Ми прогулювалися зі співкамерником дядька Петра парком Шевченка навпроти червоного корпусу університету. Було світло, холодно, і нерозталий сніг скрипів під ногами. За парковими столиками зо два десятки чоловіків різного віку грали в шахи.

— Як вони можуть прораховувати ходи на холоді? — здивувався я.

— Вони мусять. Тут грають у шахи завжди, — сказав співкамерник. — Я був маленький, пам’ятаю, коли батьки привозили мене до Києва з Одеси, моя бабуся мешкала в будинку Мороза, як його називають, он він, бачиш? Так ось, вони завжди тут грали. І при німцях. Й коли бомбардували Київ. Бабуся казала, що й раніше при всіх владах і при всіх революціях. Мабуть й у XIX столітті, коли розбили цей парк, вони прийшли сюди й стали грати. Всі гадають, що найважливіше відбувається у міськраді на Хрещатику чи в секретаріаті президента на Банковій, чи в Кабміні, чи у Парламенті на Грушевського, чи на Лисій горі, куди з усіх цих місць раз на рік злітаються найповажніші відьми…

Але насправді Київ стоїть, доки тут, у цьому парку, грають у шахи. І якщо, бодай на день, припинять, він зникне. Зруйнується. Стане культурним шаром, заросте липами. Можливо, ходами чорних і білих фігур, виграними й програними партіями, визначається його некваплива історія.

Ну, біс із ним. Був щойно на Донбасі, у Фіми Звягільського. Приїздив Кучма зі своїм новим прем’єром Януковичем. Зібралися основні донецькі, Кучма каже: «Всім текіли!». Налили великі бокали, офіціант повідбивав ніжки, щоб не могли ставити, недопивши. Дівок привезли. Коротше, пили три дні.

Треба виступати на шахті імені Засядька. Зібрали шахтарів, Кучма — п’яний вдупель, мичить. Фіма бере мікрофона каже: «Ура! Нам дали фінансування! З того вам — дві п’ятиповерхівки. Президент укачався в літаку, говорити не може. Всім дякую».

Закінчив, і далі — ще два дні загулу! От скажи мені, чого наш народ такий нездалий, пасивний, аполітичний? Скільки він буде їх терпіти?

— А тобі навіщо революція? — здивувався я. — Ти ж он з Кучмою бухаєш.

— Не знаю… чи країну шкода, чи себе.

Тим часом ми вийшли з парку, перетнули бульвар і біля пам’ятника Грушевському побачили величезний натовп. Тисяч десять, не менше. З чого б це? Як для опозиції — щось забагато, для пропрезидентських — занадто весело.

Виявилося, що це вождь однієї з харизматичних сект Сандей Аделаджа вивів свою паству помолитися проти СНІДу й за Україну, ніби це геть зовсім не сумісні речі.

— Бачиш, — сказав співкамерник, — цей негр, родом з Нігерії, здатен вивести людей на вулицю більше, ніж уся опозиція. І він не платить своїм людям, вони самі несуть йому десятину. І як це пояснити?

Я відповів, що він, мабуть, талановитий проповідник та організатор. Але справа також у тому, що світ змінився. Людям нецікаво фанатіти заради реформ, виборів та партій. А заради Бога — цікаво. Люди переймаються останніми питаннями й не бажають відволікатися.

Партії швидко знелюднішають. Проте десятки тисяч киян є активістами різноманітних деномінацій. І мільйони в Україні.

За політиками не йдуть, бо політикам нема куди вести. Революційні війни у світі надихаються вже не Марксом, а Магометом…

— Мабуть, їх нерідко плутають, — блюзнірствував співкамерник, — обидва бородані, обидва містики, обидва містифікатори. Але ж цей підозрілий негр! Безбородий, безпонтовий! Погано знає усі мови, якими розмовляє. Як всі ці тисячі людей повірили йому?

— А він вкладається в християнську традицію — являти великі речі через підозрілих суб’єктів. Уявляєш, наскільки дико на вулицях Риму виглядав апостол Петро — брудний ізраїльтянин, який володарям світу, римлянам, навченим у риторичних школах, утаємниченим у найвибагливіших філософіях, та їхнім елінізованим римським юдеям, розповідав калічною латиною, що теслярі інколи воскресають?

АЛИЛУЯ! АЛИЛУЯ! — співав натовп. Мені було цікаво послухати Аделаджу, але співкамерник потягнув мене подалі. Я розповів йому, що кришую такий собі закритий статусний клуб й мені треба час від часу тягати туди якихось солідних номенклатурних персонажів, аби члени клубу відчували свою дотичність до суспільної еліти, вірили, що незабаром і їх пустять у телевізор. Тому мені потрібні його приятелі — Табачник, Черномирдін чи хтось з оцих донецьких, які зараз підтягуються у Київ за новим прем’єром. А ще мені потрібен той барига, якого я мав вкрасти, а він мені його так і не показав.

— Черномирдін — то для вас, мабуть, поки що зажирно, — відповів співкамерник, — а Табачника я вам відряджу. Він сам шукає, де б оце його хто послухав, потішити своє марнолюбство, повдавати авторитетність. У високі кабінети не допускають же ж.

А за баригу я саме хотів з тобою перебалакати. Гадаю, його не треба красти з-під хати. В нього є коханка. Київська. Інколи він приїздить до неї. Інколи — вона до нього. Там, біля вас, на Ворсклі є відпочинковий комплекс, дуже зручний для блядства, але й для вас, там можна все зробити інтимно, не заважаючи трудящим, не турбуючи мусарню. Вона, ця дівчина, мені маякне, коли вона з ним там буде.

— А звідки ти її знаєш? Вона не здасть?

— Не здасть. Я з нею живу.

— Ти бач, яка у вас мелодрама! Ти дуже влучно хочеш доповнити її кримінальною сюжетною лінією. Ускладнення змісту — принцип кожного серіалу.

— Це життя. Куди там серіалу…

— Добре, зробимо там. Зимова Ворскла, вечірній бордель, спільна коханка, Вовчик з торбою, дядько Петро з мотузком, голий барига — «й не врятує нечестя нечестивого»… а сніг, що тихо падає з темного неба, ховає їхні сліди.

— АЛИЛУЯ! АЛИЛУЯ! — долунало до нас від пам’ятника Грушевського.

«Лідер» підібрав мене на Арсенальній. Він уникав зустрічей зі мною в офісі чи в кабаках. Я сів поруч з ним на заднє сидіння «кабана», й ми повільно рушили в бік Лаври. Він своїм звичайним розслабленим, недбалим жестом простягнув мені тисячу доларів. Це за останній тиждень, як і було домовлено. Ми мовчали. Зупинилися внизу, за рестораном «Царське село». Водій та охоронець вийшли мерзнути на повітрі.

— Ви недбало виконуєте свої зобов’язання, — сказав він. — Я просив вас покласти цю брудну потвору на три місяці до лікарні, натомість він бігає навколо офісу, що навіжений, світить синцями й волає дурниці. Заважає відпочинку трудящих, пише неоковирні заяви в міліцію. Що це?

— Так, дурня вийшла, — відповів я. — Ексцес виконавця. Молодь зовсім зіпсована амфетамінами та грантовими програмами на підтримку відкритого суспільства. В найближчі два дні ми зможемо повністю задовольнити вашу рекламацію.

— Я був прикро вражений. Йому навіть не зламали ноги. А на цій частині я наголошував окремо.

— Завтра все буде, згідно з проектною документацією. Виконавцям уже винесена догана. Підараси…

— Ноги, ноги!

— Я відповідаю! Ви ж знаєте, це загальна національна проблема — неналежна культура виробництва. Проте навіть у цьому недосконалому світі, який стрімко рухається до загибелі, ми впровадимо дещицю порядку. Не пізніше, ніж завтра.

— Будь ласка, впровадьте порядок. Це важливо. Буває Новий порядок (орднунг), буває залізний порядок, буває соціалістична законність, буває порядок — син анархії (тобто анархія — його мати), багато яких порядків буває. Проте кожний порядок ґрунтується на достеменному виконанні раніше взятих зобов’язань. Ви розумієте, про що йдеться?

(Бля, я розумів, що мені хочеться вдарити його ножем).

— Усе буде добре. Або краще, ніж добре.

— Ми продаємо членам нашого клубу витончені, а отже, дуже вразливі, емоції — надію, віру в майбуття, почуття власної значущості, дух спільноти, ми продаємо їм кращу сторону їхнього «я». Ніщо не повинно їх бентежити. Ніщо! Бо ми лише на початку. За останні два тижні наша чисельність зросла в півтора рази. Занадто повільно. У країні незабаром вибори. Кожен політик, якому ми продамо право звернутися до структурних зборів клубу, продамо сподівання на підтримку нашої організованої спільноти, має побачити в залі не менше, ніж тисячу добре вдягнених, респектабельних, надзвичайно впевнених у собі людей. А щодо вас, друже, я вбачаю свою педагогічну місію в тому, щоб звільнити вас у майбутньому від порочної необхідності заробляти низькорентабельним бандитизмом й спрямувати до одвічних вартостей, до значних сум. Продавати емоції. Захищати ближнього від вигаданих страхів. У цьому найвищий прибуток. У цьому справжнє панування.

(Ну так. Але ж у мене цей шахрай купує мордобій. А замість магічного жезлу — дає шматок арматури).

— Амінь! Я з вами, ребе!

Співкамерник маякнув мені, що барига з коханкою найближчого четверга матимуть добу розпусти в будиночках на Ворсклі, і я помчав додому.

Перший, кого я побачив, був дядько Петро.

— Ну що! — радісно закричав він. — Президент нагромадив терикон дурниць, аби нарешті увінчати його геніальним рішенням. Тобто, Януковичем. Тобто, це президент геніальний, а не Янукович. Янукович — лише прем’єр.

(Це дядько поспішає поділитися зі мною черговими узагальненнями, певне, йому давно не було з ким потеревенити за світові проблеми. Як не дивно, я встиг зіскучитися за ним) Він продовжував:

— Довго перебуваючи на керівних посадах, Кучма зрозумів: суспільство заскладне, щоб ним можна було керувати. Тролейбуси їздять не завдяки уряду, але завдячуючи принципу електродинаміки. Вона не залежить від імені чергового прем’єра. Світ саморозвивається. Завдання урядів — не заважати.

Кучма раптом усвідомив себе капітаном корабля, на якому є все: бак, ют, таксель, фок-щогла й камбуз. Немає лише вітрил і кормила. Такому кораблеві штурман потрібен не для того, щоб визначати маршрут, а для комплектності.

Штатний розклад важливіший за напрямок руху. Ми ж не анархісти!

— Й ще до того, як твій уявний Кучма завершив думати твою думку, на нього зійшло просвітління, — сказав я. — От ви з Юрком не читаєте Інтернету, а там написано: «Політик не думає. Він реагує». Якби Кучма думав, він тягнув би шостий термін на зоні, а не другий у президентському кріслі. Як там наш польський гість?

— Вимагає прогулянок. Доводиться інколи вночі виводити його з льоху подихати повітрям.

— Це небезпечно.

— Ми ж не звірі. Ти й без того нас з Вовчиком перетворив на вертухаїв!

— На завтра, на вечір нам потрібна машина й, про всяк випадок, пістолет. Є нагода вкрасти баригу твого співкамерника.

— Ми колекцію заручників збираємо? Отой ТТ, який стріляє через раз, я віддав одній тямущій людині, може полагодить.

— Чому я за це нічого не знаю? Їдь забирай або шукай де хочеш.

Алла Іванівна чекала на мене вдома. Розказала, що була у гінеколога. Він порадив не зволікати з народженням дитини.

(Може, й гінеколога вкрасти? Підібрав момент! Завжди якась лажа, не дають зосередитися на роботі. Проте заспокоймося перед стартом. Зрештою, політ — це опановане падіння! Перемога — то перевершена поразка. Шлюб, хай навіть і цивільний — добровільне рабство).

— Чому ти мовчиш? — розсердилась вона.

Процес заспокоєння забрав півтори години. Коли нарешті ми відірвалися одне від одного, щоб віддихатися й лежали на скуйовдженому ліжку, взявшись за руки, я, уникаючи зайвих подробиць, розповідав їй за своїх нових київських друзів: «Днями пили чай з Юрком. Він багато згадував за старі часи. Люди того покоління вміють дивовижно говорити. Я слухав, відкривши рота, десь години дві. Коли я чую нинішніх, відчуваю майже фізичне страждання. Вони не мовлять, вони мляво вибльовують погано перетравлене їдло. Що робиться в тих шлунках і головах, подібних на шлунки?»

«З полудня — Глеваха, з півночі — Москва, поміж ними Київ, в Києві — тюрма», — мугикав собі під носа дядько Петро, і я згадав тезу Дяківського про те, що в поезії є більше філософії, ніж у філософії. Суть укранської політики в тому, що ми — МІЖ, і в нас є тюрма. Нафти й газу нема, а тюрма є.

Україна перебуває між колишньою Югославією, колишній президент якої сидить у тюрмі, й ерефією, колишній президент якої сидить на дачі. Ну, і що б ви робили на місці Кучми?

— Що б ти робив на місці Кучми? — спитав я в дядька Петра. Він відповів:

— В Україні достатню вагу для надання хоч яких гарантій має лише одна людина — Карлос Паскуаль (американський посол).

— Він не зможе балотуватися, — заперечив я.

— Й не треба. Навіщо нам президентські вибори, якщо вони вже відбулися у Сполучених Штатах? Карлос Паскуаль в якості наступника Леоніда Кучми задовольнить також і опозицію. Він уже нині виконує основну функцію принцепса — є верховним арбітром. Опозиція знає, що важіль, яким можна підважити режим — за межами України. Тому всі опозиційні заходи розраховані не стільки на нашого, скільки на західного телеглядача. Вважається нормальним скаржитися американським конгресменам на українських посадовців…

— Америка, — сказав я, — то універсальна держава. Вона необхідна. Звісно, приємніше було б скаржитися курфюрстам Священної Римської Імперії германської нації або маршалам наполеонівської Франції. Втім, в Америці більше справедливості, хоча й менше смаку. Коротше, якщо нас поставлять перед вибором — Москва чи Вашингтон, ми тисячу разів виберемо Вашингтон! Він дольче, бо далі. Ти знайшов пістолет?

— Є ще краще: обрізаний дробовик, курківка. Дуже зручно ховати під пальто.

(Ну чому в нас все через жопу?)

Підійшов Вовчик. Із заручником лишився його молодший брат Ченя. Вовчик зміг позичити вантажний мікоавтобус, яким нещодавно ми везли зі Львова польського гостя, й повісив крадені номери.

Зранку я встиг обсервувати відпочинковий комплекс на Ворсклі. В’їзд на територію закривав шлагбаум. Поруч з ним будка охорони.

— Треба в’язати охоронця, — запропонував Вовчик.

— А ще адміністратора, прибиральниць, водія бариги, якщо залишиться й не повернеться на ніч до міста, — заперечив я. — Ми цивілізовані люди в європейській країні, ми заплатимо гроші і в’їдемо легально.

Перед шостою зателефонував співкамерник й повідомив, що парочка розмістилася у крайньому будиночку праворуч. Все ж таки, яка курва та їхня спільна лярва! Гіршими за жінок можуть бути лише чоловіки, подібні на жінок.

Алла Іванівна телефоном орендувала один з сусідніх будиночків. Ми прочекали до дев’ятої, повантажилися до мікроавтобуса й поїхали. Попереду сиділи дядько Петро та Алла Іванівна, а ми з Вовчиком сховалися у багажному відділенні. Я тримав обрізаного дробовика до якого, щоправда, було лише три споряджені шротом набої. Вовчик прихопив молоток.

— Я зараз роблю собі дозвіл на пістолет, який стріляє гумою, — сказав Вовчик, — такі дозволяють купляти депутатам і журналістам. Придбав собі посвідчення журналіста. Ні, щоб дозволяти всім! Розводять корупцію… Кучму геть! Уже домовився — вставлю посилену поворотну пружину, можна буде стріляти переробленими набоями. Сам бачив: отаку дошку пробиває!

— Вовчик, — сказав я, — якби ти пожив у Києві, як я, й нахлебтався політичної опозиційної мудрості, ти б знав, що треба вимагати не дозволів для всіх на пістолети з гумовими кулями (носити такий пістолет принизливо), а скасування ганебних розділів кримінального кодексу, які зазначають відповідальність за «білу» зброю. Людина із «гумкою» — лох, людина з клинком — кабальєро.

Крім того ще у 1137 році Церква заборонила використання запалювальних сумішей у військовій справі й, до речі, прокляла арбалети. Ми, звісно, знехтували й цією церковною настановою, в результаті — війна зі шляхетної справи перетворилася на промисел свинопасів, яким лишається й донині.

— Ми заїхали на територію комплексу. Алла Іванівна заплатила менеджеру за ніч й разом з дядьком зачинилася в будиночку. Ми з Вовчиком причаїлися в мікроавтобусі. Розгледіти дядька Петра ні охорона, ні менеджер не могли: було темно. Поки менеджер відчиняла двері й супроводжувала Аллу Іванівну до «гніздечка», дядько Петро паркувався й копирсався в мікроавтобусі, нібито у пошуках телефону. Волосся Алли Іванівни було сховане під пухнасту шапку, підборіддя тонуло у товстому шарфі, вона надягала великі окуляри й зробила не властивий їй макіяж. Ми сподівалися, що згодом описати чи впізнати її — буде важко.

Потрібно було чекати, поки вщухне рух між будиночками. В багажному відділенні ставало дедалі холодніше. Ми з Вовчиком боялися рухатися, тому страшенно змерзли. За півгодини ніби все стало тихо, лише з найближчого вікна долинала музика. Якась огидна попса.

Якщо нам не вдасться спрацювати технічно — втрутиться отой, що на шлагбаумі, чи водій з охоронцем (ми так і не знаємо де вони, можливо, поруч), чи менеджер зателефонує до мусарні, доведеться стріляти, щоб прорватися. Спочатку, мабуть, у повітря? Холодно в цій бляшанці! Вовчик тремтить.

Я чогось згадав знайомого, який колекціонує старі потворні бляшані іграшкові машинки.

Він бачить дитячу машинку і розчулюється. Одразу рефлексує це почуття і подобається собі в ньому. Потім помічає своє задоволення і соромиться його. В другій і третій дії він мислить і відчуває себе ззовні, як іншого.

Якщо за особистість ми достеменно знаємо лише те, що вона суб’єкт, то ось їх уже троє за секунду. В кожній голові спільнота. Особистість побудована як спільнота. Це важливо пам’ятати, коли здійснюєш сеанс психоаналізу чи допит.

Я змерз так, що, певне, не зможу нормально в’язати баригу. Аж раптом дядько Петро відкрив водійські дверцята. Я не помітив, як він підійшов. «Умикай пічку на повну», — прошепотів я. Автобус завівся. Вахтер не висунувся з будки, мабуть, дивився там телевізор чи дрімав. Дядько під’їхав до крайнього будиночку праворуч. Ми вилізли. Алла Іванівна стукала в двері. «Це Лена, менеджер», — відповіла вона на питання з середини, яке я не почув. Вовчик притулився до дверей. Я відтягнув Аллу Іванівну й витяг дробовика з-під куртки. Двері прочинилися, ми ввалилися всередину. Вовчик схопив баригу за комір халата й повалив на підлогу. Я примудрився двічі вдарити того ногою у сонячне сплетіння, щоб він не зміг закричати. Краєм ока помітив лярву, замотану в простирадло, вона забігла у спальню. Барига мичав. Вовчик вправно тиснув коліном йому на голову й робив больовий ліктя, той смикав ногами. Я дістав з кишені скотч (пальці майже не слухалися) й кілька секунд зубами віддирав стрічку. Тоді знову вдарив його, засунув губку, яку не забув прихопити з дому, йому до рота й замотав скотчем голову, потім руки за спиною. Я підібрав дробовик, зайшов до спальні й наказав лярві одягтися. «Я нікуди не піду», — сказала вона. «У тебе хвилина!» — проревів я якомога зліше й ткнув її люфою. «Де машина, на якій ви приїхали?» — «З водієм повернулася до міста». От і добре. Я помітив, що Алла Іванівна допетрала прикрити двері. За кілька хвилин Вовчик заштовхав баригу до мікроавтобуса. Я зібрав їхні речі, перевірив, щоб нічого не лишилося, схопив лярву за руку й теж примостився з нею в багажному відділенні. Алла Іванівна знову сіла наперед й ми виїхали до шлагбауму. «Ви вже їдете?» — здивувався вахтер. «Зателефонували, що квартиру затопило, — відповіла Алла Іванівна, — ми, може, ще повернемося пізніше».

До Різдва ми встигли витягти з бариги шістдесят тисяч доларів готівкою та 2,6 мільйона гривень з банківських рахунків. Після того банк щось запідозрив й став зволікати.

Я зібрався до Києва, аби порадитися щодо цієї несправедливості зі співкамерником, але спочатку мав зустрітися з дядьком Петром та Вовчиком у кав’ярні Алли Іванівни.

Дядько Петро вже був на місці.

— Слухай, — сказав він, — коли витягнемо решту грошей, треба буде проштовхнути тебе в депутати.

— Полиш, — розсміявся я, — пролетарій інакше, як з бомбою до парламенту не зайде.

— Є такий собі Цибульський у Юлі в партії. Він у неї по газових справах, довірена особа. Співкамерник знає його ще краще, ніж я. Треба щоб він домовився тобі за місце у списку. Через нього. Гадаю, тисяч за п’ятсот доларів Цибульському, але не купляти місце, як інші, а ти ніби будеш від народу, як активіст з провінції.

— А якщо її партія не проскочить?

— Проскочить. Вона метка. Хоча багато чого не розуміє, бо політика — торгівля повітрям — значно складніша за торгівлю газом. Юля три роки розкручувала назву «Батьківщина». Вгатила купу грошей. За півроку до виборів вирішили взяти іншу назву: «Форум національного порятунку». Згодом стало шкода вже викинутих коштів й обидві назви поєднали. Й нарешті, ці дурниці відкинули й став просто «Блок Тимошенко»! На яких смітниках вони знаходять тих політтехнологів?

— А треба шукати не на смітниках, а по штрафних ізоляторах. Найняли б тебе, ото б тим їм підказав.

— На наступних виборах між собою змагатимуться назви та імена. Імена проти назв. І надія опозиції — Ющенко — нарешті додумався очолити «Блок Ющенка».

А якби комуністи допетрали відмовитися від власної назви на користь імені, вони мали б ще більші надої.

— Тут ви, дядьку, вже забрехалися!

— Я маю на увазі не ім’я лідера їхньої партії, яке я весь час забуваю. Вони б мали назватися партією імені Брежнєва. Так було б чесніше й тому ефективніше. Це стародавні комуністи накликали революцію, а нинішні — ностальгують за застоєм.

Імена матимуть загалом більший за назви успіх. Це віяння часу. Ми знудилися мешкати у безособовому світі. Нам знову потрібні герої та визначні негідники.

Бінладен виріс у відповідь на глибоку американську потребу в Бінладені. Зла не досить! Має бути диявол.

Замість диявола з’явився Вовчик. У руках він тримав газету. Я менше здивувався б, якби там був закривавлений ніж. Вовчик — дитя природи: ніколи нічого не читає. Буття сприймає феноменологічно. Газету він простягнув мені. Видання обласної ради. На другому аркуші внизу я побачив заголовок: «Вкрадений з обласного музею шедевр, повернеться додому!»

Далі йшлося за те, що натюрморт XVII століття, написаний Кларою Петерс, був виставлений на лондонському аукціоні «Сотбіс», проте кмітливі експерти, досліджуючи його історію, виявили, що нещодавно він, у результаті збройного пограбування, був вкрадений з одного з українських музеїв…

— Я прямо зараз замочу цього поляка, — сказав Вовчик.

Дядько ще довго не міг сказати нічого. А я зламав стіл.

Я приїхав до Києва вночі, а вранці мене розбудив дзвінок Юрка. Він сказав, що повертається до Америки. Я зголосився відвезти його до Бориспільського аеропорту. Коли він вмостився до автівки, я спитав де його литвино-грузинка. «Ми розійшлися, — зітхнув він, — вона не витримала мене. Знаєш, я народився й дитинство і юність провів у Луганську. Там у п’ятнадцять років я втратив цноту у британському танку. Два танки Першої Світової досі стоять біля краєзнавчого музею. З продавщицею з кіоску ми залізли в один з них, і вона мене спокусила. Вона здавалася мені неймовірною красунею. Мабуть, від того, що все робила мовчки. Очі завжди обдурюють нас. Узагалі, те, що ми бачимо, сильно залежить від того, що ми чуємо. Блискавка прекрасна. А страшною вона стає коли гримить грім. Утім, нас обдурюють і вуха. Томас Кун, я колись зо два рази спілкувався з ним, любив повторювати, що ви не побачите об’єкта, доки правильно обрана метафора не дозволить сприймати його. А я кажу тобі: метафора — це брехня. Ми вирізняємо об’єкт, коли брешемо за нього. Кажемо: в неї обличчя, мов сонечко, хоча температура на поверхні сонця, навіть вранці, на шість тисяч градусів вища за температуру обличчя.

Усі відкриття здійснені на підставі теорій, які згодом виявилися помилковими. Аби осягнути істину, доводиться користатися вдало підібраною облудою.

Щоб з’ясувати істину за нашу війну в Афганістані, треба скористатися найбільшою брехнею — статистикою.

Операція щойно почалася, а на неї вже витрачено понад шістнадцять мільярдів доларів. У результаті загинуло менше двох тисяч афганців. Переважно жінок і дітей. Втім, ні стать, ані вік не перешкоджають бути терористом. Таким чином, на вбивство кожного терориста витратили понад вісім мільйонів доларів».

— Якщо це так, то це найбільш марнотратні вбивства в історії, — сказав я (ми саме в’їхали на Південний міст). — За будь-яку половину цієї суми кожен з тих афганців згодився б застрелитися сам.

— Афганістан майже не помітив наших бомбардувань. Все, що там можна було розбомбити, було зруйновано ще до початку вторгнення. А від гепатиту за останній місяць там загинуло більше люду, ніж від бомб.

За всіма підрахунками, терористичні акти 11 березня коштували їхнім організаторам менше одного мільйона доларів. Жертвами стали більше п’яти тисяч людей. Себто, вбивство кожного обійшлося у 200 доларів. Це дуже дешево, навіть за українськими розцінками.

Я навмисно наступаю на горло власним почуттям, абстрагуюся від людського болю, сліз, страждань, від розпачу і гніву, від усього того, що є правдою, на відміну від цифр, які завжди — трохи брехня. Бо крізь сльози я прагну бачити майбуття.

Отже, якщо найбагатша країна світу воює з найбіднішою, хто переможе? Відповідь відома всім, окрім нас, американців — найбідніша!

А ось інша статистика. Після вбивства палестинцями ізраїльського міністра туризму, Ізраїль ввів танки на «території». За два дні були заарештовані п’ятсот активістів палестинських організацій та вбиті майже всі причетні до замаху. Я вчора пив каву з ізраїльським культурним аташе, він каже, ніби за цей час по танках та блок-постах палестинцями було випущено близько мільйона набоїв. Результат — один поранений ізраїльський солдат. Найбільш марнотратне витрачання набоїв від часу винайдення пороху.

Ось вам розірваність палестинської національної душі: вони бояться підійти на прицільну відстань, проте не бояться обв’язатися тротилом й підірватися на автобусній зупинці.

— Так буває. От італійці такі самі: погані солдати, але добрі терористи. Найкраща диверсійна група Другої Світової — десята флотилія МАС.

Я висадив його біля терміналу «В» й навіть трохи засумував. Він дотепний.

— Будь обережніший, у своїй Америці. У вас там Алькаїда, латиноси, Шварцнегер, фастфуд…

— Життя — таки дивна штука. Ми прагнемо впіймати його сутність, наперед знаючи, що помилка є єдиним інструментом пізнання, — сказав він, узяв наплечник й пішов до скляних дверей аеропорту — худа фігура, жовті чоботи, сива голова.

Співкамерника я надибав лише під вечір, у нього в офісі, й мав з ним тривалу напружену бесіду про сенс буття (про гроші).

Отримати з поляка п’ятсот тисяч за картину, яку він втратив, було нереально, навіть якщо загрожувати вбивством його брата. Він би не залишив брата заручником, якби заради нього був готовий на подвиг. Будемо тиснути, луканеться до мусарні. Тоді скільки? Сто п’ятдесят? Сто?

Пред’явити співкамернику, бо він привів поляків? Варто, але словесно не залякаємо. Впреться. Вкрасти і його? Тоді напевне нічого не отримаємо з поляка. До того ж, окрім співкамерника, ніхто не вирішить проблему з банком, який притримує гроші вкраденого бариги. Якщо цю проблему взагалі можна вирішити. (Співкамерник каже, що можна), Краще спробувати отримати з нього при подальшому розподілі. Тримати ще й третього заручника? Й з двома стрьомно. Я, курва, сплю погано, все думаю, тільки б Вовчик не забухав, десь не прохопився, тільки б дядько блядям не похвалився! А як далі будуть невдачі? Робити три трупи? За три жалюгідні копійки? А далі все життя ходити під пожиттєвим? Підарастичне суспільство відчуження. От саме така хуйня і називається екзистенціальним вакуумом. Співкамерник умовляє: «Ти тільки не роби дурниць». А може, навернути його стільцем? Я ще не зізнавався собі, але вже знав, що я їх не уб’ю. Й від цього на душі було як ніколи гидотно.

— От на фіга ці твої співкамерники та друзі твоїх співкамерників такі потвори? — спитав я дядька Петра, коли телефонував йому ввечері.

— А тому, — відповів він, — що життя — це шлях втрат і розчарувань.

— Завтра москальське посольство влаштовує прийом з якоїсь там нагоди. Хочеш піти? — запропонував співкамерник. Це він вирішив кинути цукерку на мій шлях втрат і розчарувань. Знав, що я тащуся з політики. — Там буде все наше начальство. Познайомлю тебе з послом, з Черномирдіним. (Співкамерник не міг приховати пієтету перед Газпромом).

Я сказав:

— Добре, підем. А американський посол не влаштовує прийомів? А ще я хочу бути депутатом. Бути розчарованим у людстві державним службовцем першого рангу — значно стильніше, ніж бути розчарованим у людстві членом вуличного гуртка юних аматорів амфетаміну.

Мені зовсім не хотілося лишатися наодинці з власною депресією. Але я не пішов до нічного клубу знімати дівок. Навіть серед шльондр бува зустрічаєш жінку вишуканої, ледь не шляхетної зовнішності. А відкриє рота — відразу чутно, що з Троєщини. Юрко, який летить нині над Атлантичним океаном, має рацію: те, що ми бачимо, сильно залежить від того, що чуємо. Мені не хотілося цим вечором трахати Троєщину, і я пішов нижче — у підвал Дяківського.

Дяківський проповідував своїм маргіналам. Їх зібралося чоловік з двадцять п’ять — не було чим дихати. Я сів на задню лавку, прихилився до якоїсь труби й став слухати. Добра проповідь — саме те, що мені було потрібно. Я подумав, що тепер розумію, як нещасні потрапляють у секти.

Тим часом Дяківський повчав:

— Люди поділяються на дві категорії: на тих, хто краде, й тих, хто не краде. Своєю чергою другі поділяються також на дві категорії: одні не крадуть із принципу, інші — з переляку. Так ось, останні не мають права засуджувати тих, хто краде.

Ви гадаєте, що це про Юлю? Ні — це про феодалізм. Якби проти короля повстав феодал, то король відрубав би йому голову. Чесно — за повстання, а не за контрабанду сибірського газу, хабар і фінансові трансфери. Судили б пишно, стратили б урочисто. З висловленням клієнту належної поваги. Кат у червоному, а жертва в білому.

Присутні пишаються своїм королем і розчулені мужністю жертви.

При ідеальній демократії розправу здійснюють люди, які пішли у судді чи прокурори, бо боялися красти. При реальній — ведуть слідство й виголошують вироки подільники підсудних.

Феодали знали, що «здійнявши меча на свого государя, належить відкинути піхви якнайдалі». Демократи пруть на президента не з мечем, а зі столом переговорів.

Я розумію доцільність компромісів між владою та наркомарксистами Колумбії. Там громадянська війна, гинуть споживачі, недовиробництво кокаїну — страждає економіка. Але ж, у нас все не виходить за рамки балету. Пройшлися зо два рази Хрещатиком, трохи поштовхалися з міліцією (після футболу сутички сильніші) і всі вже волають за необхідність подолання суспільної кризи. Балет тільки-но розпочався, а вони вже вимагають примирення батьків Ромео з батьками Джульєти. А що ж тоді танцювати?

Я люблю феодалізм тому, що він чесний і веселий. Щоправда, теж не без недоліків. І саме недоліки були успадковані демократією.

Наші феодали ніколи не вміли розібратися між собою без татарів, а ми сьогодні не в стані розібратися без американців.

Час повертатися додому, до феодального затишку, до роботящих селян, шляхетних сеньйорів, прекрасних дам.

Всі наші уявлення про гідне і прекрасне в позах та стосунках гніздяться у феодалізмі. Там наше серце, а розум оперує масами, класами та соціальними групами. Це змова соціологів.

Вони досліджують те, чого нема — громадську думку. «А що нам скаже громадська думка?». А що нам скаже Дельфійський оракул? Тисячу років жерці приховували від греків, що Піфія померла. Соціологи хочуть не менше часу приховувати смерть громадської думки.

Якщо весь цей кіпіш не «повстання мас», а з’ясування стосунків у середині вузького кола негідників, які дедалі більше відчувають себе сеньйорами та васалами, панами та підпанками, то для чого все це демократичне лушпиння? Покажіть нам герби і турніри. Заберіть політтехнологів, подайте герольдів. Не треба депутатів, дайте лицарів і принцес!

Прийом москальського посла виглядав саме так, як уявляють Московію американські туристи до того, як туди потраплять: ікра, балалаєчники, водка, якісь дівки в кокошниках, що підносять рюмки, й Черномирдін добряче напідпитку. Раніше я гадав, що дипломати, навіть москальські, на офіційних заходах собі такого не дозволяють. Хоча він тримався мужньо.

Були всі провладні телевізійні персонажі й більшість опозиційних.

Коли я набирав собі тарілку наїдків (там було що попоїсти), через стіл побачив «лідера».

— А ви що тут робите? — гукнув я до нього. — Що ловите?

— Нічого, — відповів він. — Просто безкорисливо люблю Росію, особливо Карачаєво-Черкесію та голанську колекцію Ермітажу.

При слові «голанське» мене пересмикнуло. Як відчуває, падло.

Співкамерник махав мені рукою з глибини зали. Коли я підійшов, він познайомив мене з дідусем, подібним до майстра цеху заводу будівельних матеріалів. Коштовний костюм, але все одно сидів неоковирно, як на трудовій інтелігенції. «Це Цибульський», — сказав співкамерник й представив мене йому, як отамана провінційних малоліток у нашій області, потенційного постачальника спостерігачів на виборчі дільниці, фаната Юлі, «може бути обличчям української молоді у вашому списку, подумайте!».

— За списки у нас думає Турчинов, — сказав Цибульський, — он він розмовляє з Мітрофановим. Але я йому скажу за вас. Він організовує партійну молодіжку для захисту результатів виборів.

Тут Черномирдін підійшов до мікрофону й виголосив промову за слов’янську єдність, за те що ми один народ, а з американцями ми різні народи.

— Що він каже? — перепитав Цибульський. Певне, недочував. У залі ніхто й не думав замовкнути.

— Пропагує гасло слов’янської єдності, — сказав я йому у вухо. — Це гасло є сильним своєю універсальністю, його можна підняти над будь-якою брамою, крізь яку нас женуть до казарми, цвинтаря чи тюрми.

— А-а, — протягнув Цибульський і відійшов.

— Ти тримайся за нього, — порадив співкамерник, — він дуже близький до Юлі, а Турчинов — нерпа. Коли Цибульського закрили, Юля пішла до Генеральної прокуратури його визволяти. А її не пускає охорона. Вона в розкішній довжелезний шубі, як завжди, на високих підборах. Так вона нахиляється, бере шматок цеглини й з усієї дурі кидає в скляні двері прокуратури! Шахрайка, але велика людина!

— А що в ній великого?

— Тобі це важко зрозуміти. Кожному з нас, якою би брутальною потворою він не був, для того, щоб вчинити підлість, потрібне, бодай мінімальне, душевне зусилля. Треба пояснити собі необхідність зради: я кидаю його, бо він сам мудак або він мабуть хотів кинути мене, абощо. А Юля такого душевного зусилля не потребує геть зовсім! Вона навіть не розуміє, що тут такого. Голови? Ну звісно ж існують аби по них ходити. Це як бокс. Великий боксер відрізняється від доброго лише долею секунди. Йому на долю секунди менше часу потрібно, щоб зреагувати. Юля не рефлексує, отже не послаблюється. А ми, посполиті, що б там собі не фантазували, якими б рішучими чи жорстокими себе не уявляли, у кожному своєму душевному мікрорусі відстаємо на долю секунди, отже…

Тут він побачив когось із топ-менеджерів Газпрому й миттєво, не витративши й долі секунди на завершення фрази, побіг до нього.

А я пішов до фуршетного столу вхопити якогось расстєгая чи ікри, якщо не всю зжерли. Там бородатий фактурний москаль навішував двом депутатам-соціалістам за євразійську ментальність. Але якийсь чинуша (чи то з Нафтогазу, чи то МЗС) вихопив у мене з-під носа останню канапку з ікрою.

— Блядь, — сказав я йому, — у вас виразна євразійська ментальність.

— Я тут скрізь чую слово «євразійство», — сказав він і потягся за рюмкою. — Що воно таке? Не розумію. (Щира людина, простий роботяга бланків, трудар прес-пап’є. Не боїться зізнатися, що не знається на моді). Я випив з ним і просвітив його: Кажуть «євразійське», щоб не казати — татаро-монгольське. Великий степ — специфічний базовий ландшафт, вісь усього євразійського. Або скорше навіть не вісь, а труба, якою народи перетікають з Азії до Європи. А колись і навпаки. Архетип труби — дуже важливий для москалів.

Чинуша нічого не второпав. Певне, таки служить у МЗС, а не в Нафтогазі.

Раптом, броунівський рух у залі отримав полюс. Усі повернулися в один бік.

— Що там? — гукнув я «лідеру», якого помітив неподалік.

— Ющенко прийшов, — відповів він.

Ми підступили ближче. Ющенко розціловувався з Черномирдіним. Навколо них накопичувалися «шістки» й спраглі за променями слави. «Лідер» з кислою міною сказав: «Преса та опозиція всерйоз заходилися любити Ющенка, якого не існує в природі, бо існуючого любити неможливо. Наче козак, який закохався у мертву дівчину-русалку, аби знайти собі загибель».

Ми зрозуміли, що не проштовхнемося до нього й відійшли до вікна. «Лідер» продовжував: «Я провіщую філософію, а в них тут торжествує мистецтво. Сучасне. Постмодернізм. Естетика абсурду. Вчора мєнти пікетували Верховну Раду. Охорону здійснювали хто б ви думали? Теж мєнти! Тут невидимий режисер Всесвіту не дотягнув. Для довершеності абсурдистського кадру підтримувати правопорядок мали б опозиціонери в балаклавах з цеглинами та пляшками бензину в руках.

Уже кажуть, що труп Гонгадзе — не Гонгадзе. Тоді де Гонгадзе, з якого все почалося? Ночами літає над містом, як у малоросійському циклі Гоголя? Як недоречно було називати революційний комітет „За правду“, коли все перетворюється на легенду».

— До речі, — зауважив я (мені подобаються химерні словесні побудови, які поетизують побутове) — Гоголь був містиком і романтиком у Миргороді й вечорами поблизу Диканьки. А в Петербурзі — лише сатириком. Красиві персонажі в його полтавських оповіданнях. А в петербурзьких — лише один позитивний герой, та й той Акакій Акакійович.

— Є суттєва відмінність: наша дріб’язкова доба буде мірятися долями дрібних людців. Колись Гоголь обсмоктував маленьку людину в жалюгідних обставинах. Ми спостерігаємо маленьких людей в історичних обставинах, на чолі держав і народів. Хто б ЦЕ описав? Уявіть Чічікова в сільській церкві, вночі. Перед ним бісівщина і Вій каже: «Підніміть мені повіки!». Хто помре — Чичиков від жаху абсурду чи Вій від чиновницького скепсису?

Збіговисько Черномирдіна я полишав разом із Цибульським. Він ще встиг познайомити мене з Турчиновим (керівником Юліної фракції у Верховній Раді).

Я збрехав йому, що можу організувати п’ятсот бандитів і спортсменів у двох областях, щоб захистити голоси від антинародних фальсифікацій та забезпечити виборчу «карусель» для демократичних фальсифікацій.

На моє здивування, він запросив мене на зібрання християнської молоді, щоб краще познайомитися. Виявляється, у вільний від служіння мамоні час він прислуговував Господу в якості пастора однієї з протестантських сект і по неділях читав проповіді.

Я подивився на Цибульського, той кивнув, а біля виходу порадив мені в жодному разі не відмовлятися, бо Турчинов вважає себе видатним проповідником і богословом.

— Навіть мені, — сказав Цибульський, — намагався навішувати за філософію християнства. Я так нічого й не зрозумів. Років п’ятнадцять тому, я ще був молодий і, як і всі, встиг позайматися руконогомаханням. Якось ми спитали тренера, ну от що головне в Кунг-фу? Він подумав, отак, мудро подивився на нас і відповів: «Головне в Кунг-фу — 25 рублів на місяць за тренування». До церкви я перейшов від східних філософських практик, тому вважав, що її головна ідея — 2 гривні за свічку.

Я замислився над цим, теж мудро подивився на Цибульського і сказав:

— Якщо коротко висловити основну ФІЛОСОФСЬКУ ідею християнства, звучатиме так: Син Давида — є Творцем Давида.

Турчинов проповідував у конференц-залі Будинку профспілок на Хрещатику. Було чоловік до чотирьохсот. Усе нагадувало комсомольські збори попередньої історичної доби. Але неподалік сиділо кілька симпатичних дівчат. А їм навіщо?!

Турчинов говорив правильно, але так нудно, що краще б брехав. Незабаром я припинив слухати й замислився за натюрморт Клари Петерс, який у нас підло вкрали британці, за недолугого поляка, котрий досі не відповів співкамернику за гроші, за банк, що мутив з рахунком бариги-заручника, за вибори, за Аллу Іванівну з її маніакальним прагненням якнайшвидше завагітніти, аж раптом із жахом спіймав у себе в голові думку, яка майже промайнула в хаотичному потоці свідомості, проте зачепилася за стародавні асоціації, отож я раптом усвідомив, що Бах був лютеранином!

Музика, створена з аркбутанів і контрфорсів, з барочного вихору і таємниці темного, вечірнього, вже спорожнілого внутрішнього простору собору, музика-таїнство, писалася людиною, яка не визнавала таїнств.

Творчість є наскрізь іраціональним та алогічним жартом. Церковний обряд становить архетип європейського мистецтва. В українській мові слова «містика» й «мистецтво» — однокореневі.

Протестанти помилково називають таїнствами мавпування церковної практики, а себе помилково називають церквою. Це не до того, що вони погані, серед них багато правильних хлопців (той самий Бах), але Папа таки мав рацію, навіть тоді коли не мав сил придушити їх.

Вище за Київ по Дніпру є велике водосховище, яке називається «Київське море», проте Київ, на жаль, не є приморським містом. І київське «море», і лютеранське «таїнство» — несправжні.

Тим часом Турчинов усе ще промовляв і щось скептично зауважив за православних, але більш докладно, за протестантською звичкою, розкритикував католиків.

Протестанти та юдеї багато вкладають у дискредитацію католицизму. Для мене католицизм — це готика й бароко — істина у екстремальному відчутті. Єдине добре, що може зробити кожний турчинов — покаятися, причаститися, поцілувати нарешті папську пантофлю, спалити власні безглузді тези і заходитися викривати змову Лютера. Тим паче, що Лукас Кранах, який ілюстрував лютеранство, хоч іноді й сягав справжньої величі, лишався примітивістом. Клара Петерс, певно, взагалі була кальвіністкою. Від цього всі неприємності. Було б нам украсти якогось доброго католицького митця. Тоді б поталанило.

Я колись спостерігав лютеранський обряд, зокрема, і в тій церкві у Віттенберзі, де власне його впроваджував Лютер. На мене він теж справив гнітюче враження комсомольських зборів. До речі, наскільки я розумію, подібне враження він справляв і на Юнга, який невротиків-католиків відправляв до церкви, а невротиків-протестантів до своїх колег, для експериментів.

Необхідно підкреслити, що протестанти — наші брати, які тимчасово помиляються у деяких догматичних та філологічних питаннях. Проте колись вони звільняться від тоталітарної спадщини лютеранства-меланхтоніанства, поміняють боввани Лютера на пам’ятники Лойоли і зрозуміють, що свято — важливіше за працю, а головне, що суспільство і Церква не співпадають.

Турчинов нарешті завершив говорити. Всі встали помолилися (і я разом з ними), заспівали узявшись за руки щось веселеньке з рефреном «алилуя» й стали розходитися. Навколо Турчинова зібрався невеличкий натовп, крізь який я протиснувся до нього. Він посміхаючись розмовляв то з одним то з іншим, тоді звернувся до мене: «Як вам наше служіння?».

— Воно змусило мене замислитися, — відповів я, намагаючись якомога відданіше дивитися йому в очі.

— Пам’ятайте, що Ісус любить вас, — сказав він. — Післязавтра на десяту тридцять зайдіть до нас в офіс на майдані Лесі Українки. Як там вас звуть? Я попереджу охорону.

Цей негідник змусив мене сьогодні дві години слухати всю цю маячню лише для того, щоб запросити мене слухати маячню післязавтра? Чи не занадто великі жертви я приношу на вівтар своєї політичної кар’єри, яка ще навіть не почалася?

У розпачі я пішов на Шевченківський провулок до Дяківського, благо, він був наш православний брат.

У підвал мене не пустили одразу, попросили кілька хвилин зачекати. Здається, там когось били. Я з цікавістю прислухався до звуків, які долунали з-за дверей. Вони прочинилися так, щоб не можна було зазирнути, спиною вперед виліз Дяківський й запропонував випити кави у кав’ярні неподалік. Він явно не хотів, щоб я заглядав усередину.

Ми замовили тістечок і кави й усілися за столик у кутку. Я розповів йому за Цибульського, Турчинова, молитовні збори та своє бажання протиснутися в депутати за скромні гроші. З особливою цікавістю він слухав про Турчинова-проповідника. Він розсміявся і сказав:

— Найбільш успішна харизматична секта в Києві — «Посольство Боже» негра Аделаджі.

Я зауважив, що нещодавно бачив вихід у люди цієї секти біля пам’ятника Грушевському.

— Я подумував за аналогією назвати наш підвал Консульством Божим, — продовжував Дяківський. Це, з одного боку, скромніше, ніж посольство, а з іншого можна поексперементувати з консульським збором.

Проблему можуть становити дипломатичні паспорти, бо ми представляємо невизнану Державу, до того ж монархічну — Царство Небесне.

Звісно, доведеться впровадити посаду єпископа зовнішніх справ. Бо у пострадянському Православ’ї переважно наявні єпископи внутрішніх справ або єпископи держбезпеки.

Можливо нинішня економічна криза відкриє для християн також і можливість створення незалежної податкової інспекції. Або хоча б окремих «бандпарафій», назвемо це так.

Щодо Турчинова, то для сучасних єресіархів він лише «попутник», як називали більшовики лівих есерів. Його секта для нього хоббі. Тому вона не розростеться.

— Мене цікавить його партія, а не секта (хоч етимологічно — це те саме). До віровідступника я ще не доріс, а в зрадники інтересів народу та демократичних принципів із задоволенням побалотувався б.

— Тоді не філософствуй при ньому. Вдавай ініціативного дурня. Володарі парламентських партій та їхні мажордоми допускають у партійні списки три такі різновиди: по-перше, бариг, які заплатять за свої місця, по-друге, артистів, футболістів з політтехнологічною метою, або, в крайньому разі, самих політтехнологів, по-третє — солдатів партії, від яких очікується собача відданість й відсутність мізків.

Турчинов має бути впевнений, що ти за його командою кинешся блокувати парламентську трибуну, що ти вб’єш заради нього, а головне, заради нього покінчиш самогубством.

Вірних людей обмаль. Усі політики — потенційні зрадники, тому хворобливо потребують твоєї вірності.

Я колись працював із ним, коли з-під президентського дивану виліз майор охорони й став торгувати записами конфіденційних розмов свого патрона. Ми допомагали розкачувати бунт. Було цікаво, крім того, Турчинов підкидав нам гроші. Проте крім грошей, нам потрібна була слава. На цьому ми й розійшлися. Він гадав, що мною можна керувати й помилився.

Я сказав йому: ми можемо іноді й покондотьєрствувати, зрештою, українці колись формувалися як нація найманців, але є один нюанс: скромних кондотьєрів не буває. Якщо я ризикую, теж хочу брати участь у політиці. Коротше, не кажи йому, що ми знайомі. Може, візьме тебе постачальником тюремного м’яса.

Але краще спробуй влаштуватися до нігерійця Аделаджі. Звідти легше стартувати в політику.

У середині тижня я повернувся з Києва додому. Увечері прийшли Вовчик та дядько Петро. Втрьох ми сиділи на кухні. Четвертим був штоф яванського рому. Вовчик перебував у резонансі з ландшафтом, тому ром йому не подобався, лише горілка, але в мене було бажання напитися.

Я сказав їм, що охуївший поляк не хоче давати за брата більше, ніж тридцять тисяч євро. Очі Вовчика налилися кров’ю, а дядько сказав:

— Тепер ти розумієш, що в Богдана була безвихідь? Я ж знав, що з ними не можна мати справу!

— Я йому передав, — продовжував я, — що за тридцять тисяч поверну йому брата без носа, вух і пальців на руках. Він істерикує, погрожує, що звернеться в поліцію у себе й до нашої мусарні, що взагалі нічого не дасть.

— Переговори веде співкамерник? — спитав дядько. — Може, він мутить, хоче наварити щось собі?

— Гадаю, що ні. Він нас обдурить на грошах бариги. От він взагалі хоче, щоб ми його не випускали. Так чи інакше, з поляком не можна затягувати.

— Я обох поляків завалю, — вирішив Вовчик.

— Треба брати. Думаю, таки зможемо вирвати п’ятдесят. Візьмемо скільки дасть, принаймні, будуть гроші на витрати, щоб завалити їх.

Вовчик ходив по кухні. Дядькові ідея вбивати не подобалася, але він мовчки сьорбав ром.

— Але це не найгірше, — сказав я. Вовчик сів. — Ми не знаємо, що робити з банком. Співкамерник каже, що наших там більше п’яти мільйонів гривень готівкою. І ми їх не можемо отримати.

— Все, що до нас приходить через співкамерника — гниль, — сказав Вовчик. — І я йому пред’явлю.

— Ми ще місяць тому лапу смоктали, — сказав дядько, — нині хоч трохи піднялися. Менше, ніж сподівалися, але пред’являти співкамернику буду я, а не ти, Вовчик.

Тут я згадав уроки «лідера»: більш ніж грошей, людина потребує перспективи грошей. Аби заспокоїти Вовчика, треба було надихнути його образом світлого майбуття. Я сказав:

— Бандитизм уже не рентабельний, а відтоді, як вийшла з моди організована злочинність, й нецікавий. У ньому дедалі менше творчості.

До мистецтва, як бачимо, ця країна ще не доросла, заробляти на «опіумі для народу» так само западло, як на кожній наркоті, тому весь прибуток — у політиці.

Попереду вибори й друга серія бунту. І революція, і контрреволюція платоспроможні. Я бачив Ющенка, правда збоку, й Юлю. Ну, майже Юлю — з Турчиновим розмовляв, це її кінь. Кручусь у вищих сферах. Це все — публіка, місце якої під нарами. А вони там в Авторитеті. Під них башляють! З ними і американці, й москалі розмовляють, як ніби вони щось значать. Я в шоці. Був в офісі у Юлі, на Лесі Українки, Турчинов каже, що їм потрібна вулична армія. Бачить себе Наполеоном. Так ми їм її створимо!

— Може, краще за Кучму будемо валитися, — сказав Вовчик, — за президента?

— Не проштовхнемося. У нього донецькі. Ще й мусора… що такого ми йому можемо запропонувати, чого в нього нема? Хто така влада? Майбутня опозиція. Хто така опозиція? Майбутня влада. Поки в’їдемо в тему, Ющенко з Юлею вже будуть при владі. Й ми поруч з ними, радісно плюскатимемося в українському політичному болоті.

— Болото? — перервав мене дядько Петро. — Болото має суттєву перевагу перед горами — рівність!

— Років десять тому, — казав дядько Петро, — Бжезінський видав книжку — «Всесвітня шахова дошка». Найвдаліше в ній — назва. Зміст не цитують. Цитують назву. Але менше з тим, як виявилося згодом, політика здійснюється не на чорних і білих клітинах, а в голові шахового коня. І вже не геополітика, а психополітика. Це як механіка та електродинаміка. Індукція не вкладається в голови наївних механіків. Коли слон загрожує шахом королю, його не цікавить мат. Його цікавить, щоб преферансист за сусіднім столом притримав туза пік.

Мені раптом аж до сліз стало шкода дядька. Тут, на кухні у провінційному місті, майже селі, третьорозрядної країни на краю Європи, яка давно програла, цей вже старий чоловік мріяв за світову стратегію, подумки оперував континентами та океанами, прозрівав майбуття. Його жвавий розум повсякчас заводив його в халепу, він копирсався в побутовому дріб’язку, ламав крила ґратами, убивав час і і мною і Вовчиком, а десь там, можливо, реалізувався б у щось велике — у муллу Омара для Америки, в американського сатану для Афганістану. Шкода. Мабуть, зіп’ється.

А він все просторікував:

Наприкінці століття Україна отримала незалежність завдяки геополітичному колапсу в Євразії. І все було б добре, але тут геополітика вийшла з моди. Ми повинні стати активним учасником світової гри нервів. Бо в цих іграх найбільше втрачає не той, хто програє, а той хто не грає.

Я люблю Московію. Особливо нафту й газ. Я люблю Європу, особливо гроші. Я люблю Україну. Особливо свободу. Більше вона нічого не має. І, власне, за свободу — не за нафту, не за гроші — вмирали наші предки. І, власне, її — свободу — ми прагнемо поміняти на ці самі нафту і гроші.

Була вже друга ночі. Вовчик спав на дивані, біля телевізора. Алла Іванівна, яка ненавиділа п’яні посиденьки, давно гепнула дверима спальні, а ми з дядьком займалися стратегічним плануванням. Це саме те, на що не можна шкодувати часу й чим завжди нехтують.

Коли Ігнатій Лойола (я багато читав за нього відтоді, як став відвідувати підвал Дяківського) з кількома приятелями опинилися в Римі, вони захопили сквот — недобудовану чи закинуту будівлю неподалік Ватикану. Й тоді влаштували конференцію, яка тривала сто (!) днів. Кожень день багато годин вони займалися стратегічним плануванням. У результаті, вони спланували, вигадали, Братство Ісуса. Контрреформація отримала новий поштовх. Церква була врятована. Амінь!

— Вступ до Євросоюзу, — продовжував дядько, — є метою нашої зовнішньої політики. Євросоюз справді багато витрачається на підтримку своїх слабких членів. Щоб отримати ці кошти, вони змушені відмовитися від власної історичної долі, розчинитися.

Слово «Європа» викликає в пересічній українській голові цілу низку асоціацій: Бонапарт, Бісмарк, бароко, барбікани, аркбутани, брем’я білих. Ми прагнемо інтегруватися до Європи XIX століття, а її вже нема. Всі асоціації поставте на книжкову полицю й забудьте. Європа була переможена і знищена у Другій Світовій. За останні п’ятдесят років єдина історична подія — впровадження євро.

Ми мріємо сісти за стіл з панами, а доведеться довіку жити в лакейській. Бо Євросоюз — це дуже багата лакейська з властивою мораллю та манірою поведінки. Там нам пропонують бути лакузами лакеїв.

— Скільки можна! — Алла Іванівна чогось прокинулася й зазирнула на кухню. — Йдіть уже спати.

— Нація, як жінка, — сказав дядько, коли вона пішла. — Якщо вона достатньо тверезомисляча й прагматична, може віддаватися чоловікам за гроші й цим забезпечувати собі достатній рівень життя. Але коли вона свавільна та ідеалістична, то буде відмовляти чоловікам, бідувати без грошей.

Проте колись-таки ця жінка зустріне неймовірне, шалене кохання і, можливо, народить героя.

Якої долі ти хотів би для своєї доньки?

А для Вітчизни?

Мікельанжело так наставляв свого учня Марко Піно: «Завжди необхідно робити фігуру пірамідальною, змієподібно вигнутою, в кратних співвідношеннях до одного, двох і трьох». Це я вичитав в доволі розумному дослідженні ренесансу, яке гортав тими днями.

Для Марко Піно то була технічна порада, для нас — це коан.

Не намагайтеся намалювати так самостійно, краще заплющіть очі і протягом десяти хвилин уявляйте пірамідальні змієподібні фігури в кратних співвідношеннях.

Затим голосно виголосіть початкові рядки першого ж латинського вірша, який спаде вам на думку, тоді вийдіть з кімнати, наповніть груди повітрям й радісно і бадьоро проживіть цей день суботній!

Таку вправу я практикував уже десь місяць, і моя екзистенція відчутно покращилася.

Радісно прожити суботу не дозволила сувора необхідність прийняття остаточних рішень. Грошей з бариги ми більше не могли взяти. Співкамерник наполягав на тому, що випускати не можна. Я теж знову схилявся до думки, що треба закопувати. Так безпечніше. Він міг когось побачити, щось почути. Міг почути поляка. Або можна було опоїти бодягою, щоб втратив пам’ять. Проте, це другорядне. Вовчика бісило те, що ми, виходить, подарували банку п’ять мільйонів гривень. Це особливо обурювало на тлі несправджених очікувань останнього часу.

Вовчик підбивав нас взяти філію банку штурмом. Мені ця ідея категорично не подобалася. Збройне пограбування банку — це по-бакланськи невибагливо. Проте показати Вовчику страх теж було небезпечно.

Дядько, на моє здивування, вагався. Раніше він категорично заперечував відвертий розбій. Тим паче, напевне доведеться стріляти.

Я раптом подумав, що ще два-три роки тому така авантюра мене збудила б. А нині я відчував себе занадто цінним, щоб отак безоглядно ризикувати перспективами. Мені було що втрачати. Не гроші, не майно — перспективу набуття статусу, моє майбутнє лідерство.

«Лідер» таки мав рацію зі своїм клубом марнолюбців. Він інфікував і мене. Мені здавалося, я кришую його, а він запустив мені в душу хробака. Може, він нечистий?

Я боявся новим для себе страхом. Це вікове? Згодом, коли я поділився цим переживанням з Дяківським, він сказав: «Створюючи рай, щоб поселити там Адама, Бог попіклувався укомплектувати його також спокусою та небезпекою. Інакше благо було б неповним.

До цього часу ти жив у власному індивідуальному раю — безвідповідально, вірніше, не здогадуючись, що відповідати доведеться. Муки спокуси й страх небезпеки — неприємні, але без цього не досягається повнота особистості».

Дядько стверджував, що в співкамерника є якась людина в банку, котра може дати інформацію, як там що.

І я поїхав до співкамерника у Київ.

Київ — дивний. У більшості міст — найцікавіше у центрі, у Києві все найкраще будувалося скраю. Софійський собор збудований за межами тодішньої міської стіни. Зрозуміло, і Лавра. Згодом печерські круглі равеліни, Лисогірська земляна фортеця (Дяківський стверджує, що Україна володіє найбільшими у світі запасами Тотлебена). Найголовніше в мистецтві фортифікації — знайти місце, на яке ніколи нікому не спаде на думку нападати, й якомога краще укріпити його.

Я вперше зустрічався зі співкамерником у його новому офісі, який він облаштував теж скраю — на Харківському масиві. Щоб легше було тікати?

Кілька хвилин мені довелося почекати у приймальні (тепер у нього була приймальня. На чомусь він піднявся). Я залицявся до грудастої довгоногої секретарші, коли з дверей кабінету вийшов худий, сутулий чоловік з вусами, трохи подібний на редактора глянцевого журналу, а трохи — на каталу. Він галантно поцілував ручку секретарші й зиркнув на мене. Я зайшов до співкамерника, але він сидів не за офісним столом, а на дивані, в іншому кінці кабінету, біля низького столика на якому стояли чашечки з-під кави та цукерниця. Я усівся на крісло поруч. Він помовчав у задумі й, підвівши очі на мене, сказав: «Знаєш, для мене „героєм нашого часу“ (так ми писали у шкільних творах) є не Ющенко, не Кучма, не Янукович, а мій колишній приятель Петя, з яким ти, певне, зустрівся, коли заходив. Я хотів би оспівати його в поемі, хоча він, на жаль, все ще живий. Окрім того, я не вмію римувати».

— Прикро, що ти не сказав раніше, я б з ним сфотографувався.

— Цей Петя народився в Одесі і працював на заводі. Він пив, але згодом покинув цю прикру звичку. У 1986 році він був ліквідатором наслідків аварії атомної станції в Чорнобилі, а після цього лежав у Київському центрі радіаційної терапії. В їдальні він украв ящик алюмінієвих ложок і ще десь — кілька кілометрів простроченої кіноплівки. Далі вони всією палатою різали цю кіноплівку хірургічними ножицями на квадратики і клеїли їх на ложки. Прямо під лікарнею Петя продавав їх як дозиметри. Буцімто, якщо їсти цією ложкою і плівка червоніє, то нукліотидів забагато. Попит був добрий.

У часи перестройки Петя примудрився зробитися власкором «Комсомольської правди» по Україні, Білорусії та Молдавії. А в 1992 році — потрапив на Придністровську війну. Там його зо два рази ледь не розстріляли козаки. Їм здалося, що він — молдавський шпигун. Коли ватажки сепаратистської республіки Смирнов з Маракуцею їздили до Москви через Одесу, то зупинялися на квартирі Петі, біля оперного театру. Через цю квартиру йшов добрий відсоток контрабанди зброї, й під всіма диванами були напхані автомати й цинки з патронами.

Наступного року Петя випадково став одним з засновників партії «Громада», разом з колишніми комсомольцями Табачником і Турчиновим. Цього ж року Кучма став прем’єром і, Петя потрапив до Кабміну. Очолив новостворене управління інформації та аналізу. Кабінет — навпроти кабінета тодішнього міністра Кабінету міністрів Пустовойтенка.

Нахабний Петя на всі сто користувався урядовим зв’язком. Улюбленою розвагою було демонструвати знайомим свої можливості, викликаючи до себе на килим, скажімо, голову служби безпеки. І той приїздив.

Перші дні роботи в Кабміні Петя ще не мав службової квартири. Кілька днів він ночував на залізничному вокзалі, прасував костюм у туалеті і їхав на таксі на роботу. Минув тиждень. Він узяв двох найбрудніших вокзальних повій і провів їх до свого кабінету, через бюро перепусток, через охорону, через усі коридори, повз обалділу секретарку. Він закрився з ними, посадив на диван, попросив нічого не торкатися, ввімкнув радіо… Й так вони мовчки просиділи сорок хвилин. Потім він вивів їх знову через усі коридори. Всі колеги зрозуміли, що шукати компромат на цю потвору безсенсово. Він кончений.

Кожного ранку, коли Кучма приїздив на роботу, у внутрішньому дворі Кабміну його зустрічав Петя, брав під ліктик, й вони півгодини гуляли, і Петя розповідав останні плітки. «Хмари збираються на Банковій (в Секретаріаті президента)…» і хто що злоумишляє, і на доказ давав слухати касети на диктофоні, на яких, крім тріску, нічого не було чути.

Щастя тривало недовго. Кучму відправили у відставку. Якось Пустовойтенко, який залишився виконувати обов’язки прем’єра, з’їздив на Банкову, а повернувшись зібрав найближчих соратників (був і Петя). Розмовляли, як завжди, при ввімкненому радіо (у всіх була паранойя). «А знаєте, — сказав Пустовойтенко, — Президент виявився не такою потворою як ми всі думали. Ми щойно говорили і він сказав мені: працюй, головне збережи команду».

У цей момент транслювали новини, і не встиг він завершити фразу, як радіо передало, що Президент України підписав указ про його звільнення. В нього відпала щелепа — розповідав згодом Петя — й наступні десять хвилин він не міг вимовити жодного слова. До речі, подібна манера стосунків зберігається й нині, при президентові Кучмі. Більшість високих начальників дізнавалися про своє звільнення по радіо або з Інтернету.

Зрозумівши, що треба линяти, Петя обійшов усіх у Кабміні й у кожного позичив скільки міг: від п’ятисот доларів у міністра до п’яти доларів в охоронця. Більше його там ніхто ніколи не бачив. Його маринарка лишилась висіти на спинці крісла в його кабінеті, ніби він щойно вийшов і ось-ось повернеться.

А повернувся він до Одеси й вирішив, що відтепер буде кримінальним авторитетом. Наступні чотири роки він спеціалізувався на шахрайстві. Особливо він полюбляв брати замовлення на вбивства. А потім брати замовлення в того, кого замовили, на того, хто замовляв. Дяка Богові, всі лишались живі, хоча й трохи збіднілі.

Міські вибори 1998 року в Одесі були бурхливими. Спочатку вбили голову міської виборчої комісії, потім тяжко поранили голову комісії Жовтневого району. Потім — його наступника. Потім викрали й убили двох юристів виконкому. Кілька разів намагалися вбити мера Одеси Гурвіца. Його хотіли поцілити на виході з бічного під’їзду міської думи. Для цього снайперу організували позицію в будинку навпроти. Гурвіцу поталанило. Того вечора перегоріла лампочка над дверима, і снайпер не зміг прицілитися, а наступного дня його взяло СБУ Він виявився москалем з групи, яка до того вбила в Москві Отарі Квантрішвілі.

Другим разом бригадка, найнята в Гагаузії, замінувала на Гагаринському плато будиночок для відпочинку керівників виконкому, де вони по суботах грали в більярд. Електродетонатор спрацьовував від радіосигналу, який мали подати двоє хлопців, що засіли нагорі недобудованої багатоповерхівки навпроти. Решта мала добити поранених після вибуху.

Їх вислідкували, коли запеленгували радіопереговори. Двох підривників бійці «Альфи» взяли прямо на будинку. Один — упав вниз і розбився, другий — прямо на місці став давати покази. Вбивць прикривала міліція, яка грала на боці конкурента Гурвіца, тодішнього одеського губернатора Руслана Боделана. На боці Гурвіца грало СБУ.

Незадовго до виборів міліція з’явилася до міської Думи арештувати заступника міського голови Ворохаєва. Петя саме сидів у його приймальні. Ворохаєва вдалося відбити. Й Гурвіц по телебаченню закликав одеситів на захист одеської мерії. Відразу зібралося кілька тисяч людей, наступного дня я залучив правильних хлопців, й надалі вони тримали перший поверх. Верхній поверх охороняла «Альфа». В день виборів вдалося розагітувати бригаду національної гвардії, і вони утворили зовнішнє кільце оборони. А навколо їздили машини управління боротьби з організованою злочинністю й гребли всіх, хто виходив назовні.

Петю кілька разів арештовували, але відпускали. Він насолоджувався ситуацією, ганяв між усіма ворогуючими сторонами, у всіх брав гроші, всіх дурив і ловив хвилини щастя.

Вибори ми виграли, але їх результати були скасовані лояльним до президента судом. Певний час Одеса керувалася через пряме президентське правління. Президент призначив мером нашого ворога Боделана, й нам всім довелося тікати до Києва.

Наступні два роки Петя працював зі мною. У нього була цікава властивість. Яку б здобич не вдавалося здобути, наступного дня в Петі вже не було жодної копійки, й він приходив позичати сто гривень на пельмені. Скажімо, розділили тридцятку Петя заїжджав у бутіки і спускав усе на божевільно дорогі краватки й шкарпетки. В афериста може не бути грошей на хліб, але його запальничка має коштувати не менш, ніж півтори тисячі доларів.

Петя був дуже здібним аферистом, проте всі вони закінчують завжди однаково: розводом на довірі, крисятництвом. Кидають своїх. Коли я нарешті зібрався відрізати йому вуха, Петя вирішив, що вуха важливіші за репутацію, і що бути кримінальним авторитетом вже не модно, тож накатав на мене заяву в мусарню, що нібито я хочу його вбити.

Влаштував усе з властивою йому театральністю. Він знайшов в Одесі нещасного, який щойно вийшов з тюрми, дав йому автомат і сто доларів і сказав: «Відвезеш до Києва, на таку-то адресу, там його в тебе заберуть у під’їзді». Адреса була Петіна. Коли нещасний доїхав, Петя передзвонив у міліцію й заявив, що його хочуть вбити, й кілер з автоматом у під’їзді. Того взяли. Петя заплатив мусорам грошей, щоб у протоколі допиту з’явилися покази на мене. Що буцім я найняв того наркомана вбити Петю. Він вважав, що поки ведеться кримінальна справа, я не торкатиму його. Але я тоді вже не займався кунг-фу з Сивульським, а ходив до церкви й розумів, що Господь не любить крисятництва ще більше, ніж я, й покарає краще, ніж це міг би зробити я сам.

Один знайомий одеський бандит якось уночі вивозив його на цвинтар, примушував копати собі могилу, роздягнув, поламав ноги й кинув у ямі.

Але, як бачиш, живий і бігає.

Я не розумію, про що пишуть сучасні письменники, які фільми знімають наші кінематографісти. Такий матеріал під руками! Такі персонажі ще живі й на свободі! Така колоритна доба минає!

Ну та Бог з ним, поляк згодився дати п’ятдесят. Ви ще не замучили його брата?

Співкамернику дуже не сподобалася ідея віддати нам своє джерело в банку. З одного боку, це навіювало підозри, з іншого, мені на його місці таке теж не сподобалося б. Коштувало багатьох зусиль змусити його. Наприкінці він знову переконував мене, що випускати заручника небезпечно.

Чисельність кандидатів на смерть стрімко збільшувалася, й це лякало. Належало вбити заручника, Вовчик збирався вбити співкамерника, вимагав їхати до Польщі вбивати поляка, ймовірно, доведеться стріляти, коли працюватимем у банку — два-три трупи там будуть, потім краще вбити «джерело», на яке нас виведе співкамерник.

Погані передчуття. Моя меланхолія швидко еволюціонувала в депресію. Чи не легше замість усього цього вбити Вовчика, покінчити з ним, як з важким минулим й поринути у веселі київські інтриги. Якщо вся та лоховня жирує в депутатах, то що такий хвацький хлопець, як я, робить на вулиці? Якщо Кучма так довго президент, то й дресирована мавпа може бути президентом.

Проте сама думка за те, що доведеться вбивати Вовчика, була гидкою. Я б собі не пробачив. Може, закрити його в льосі місяці на три? Тоді вони з Ченею вб’ють мене.

У найгіршому настрої я зустрівся з «лідером». Бесідували, як завжди, на задньому сидінні його автомобіля. Водій та охоронець мерзли ззовні (а таки було холодно). Порозмовляли за поточне. Він попросив трохи полякати свого колишнього юриста «так, не сильно, але щоб ефектно». Я сказав, що ми могли б двохсотграмовою тротиловою шашкою висадити двері його квартири. Або спалити авто. Ідея з дверима йому сподобалася.

Він дав мені тисячу за останній тиждень і півтори на двері. Тоді спитав, чого я сумний (значить, було помітно). Я збрехав, що від того, що хочу в депутати, а Турчинов з Цибульським не допускають мене до Юлі, якій я напевне сподобався б.

Він розсміявся: «Ти, як і більшість співвітчизників, так і не зрозумів, у чому сенс демократії й де заховано секрет капіталізму. Уяви, якби ті, хто прагнуть грошей, бачили б єдиний шлях їх здобути — увійти до наглядової ради або правління Національного банку, бо він здійснює емісію національної валюти, жодного капіталізму так і не виникло б! На щастя, він є. Капіталіст створює акціонерне товариство і сам друкує собі гроші — акції. Або трастову компанію і друкує такі ж гроші — сертифікати. В основі капіталізму — обіг цінних паперів. Усі цінні папери — гроші надруковані суб’єктами ринку. Звісно, це сурогатні гроші, проте голова національного банку, який емітує „справжні“ гроші, ніде не є найбагатшою людиною.

Аналогічно, в умовах демократії, якщо правильно нею користуватися, парламент — не єдиний впливовий клуб. Вплив і статус можливо набувати в багатьох клубах, подібно до того, що цінні папери друкує не тільки Нацбанк.

Потрібно лише правильно відповісти на питання „хто вбив Хірама Абіфа?“».

— Якого, нафіг, Хірама? — спитав я.

Він подивився на мене з жалем. «Боже, — сказав він, — я вправляюся в євангельському спорті: метання бісеру на дальність.»

— Це якась масонська маячня?

— Ви таки плоть від плоті народу. Втім, на що я можу скаржитися? Ісуса не слухали! Андрій Первозванний водрузив хреста на цих горах, і їм знадобилися тисяча років, аби зрозуміти натяк, «Мазепа провіщав перед глухими». Тепер ось я… Знаєте, друже, ви тут за вибори страждаєте, а в Афінах класичної доби посадових осіб обирали жеребкуванням. І судячи з результатів, доля — кращий виборець, аніж народ.

Перед поверненням я завітав у підвал до Дяківського.

Мені треба було комусь поплакатися та вирішити питання з тротиловою шашкою.

Дяківський, напівлежачи на дивані, давав інтерв’ю кореспондентці якогось видання. Жінка — за тридцять п’ять, але дуже і дуже. Я б теж із задоволенням дав їй щось на зразок інтерв’ю.

Дяківський дивився їй прямо у вічі (гіпнотизував) й віщав тихим проникливим голосом:

— Коли читаєте, що напочатку Бог сотворив небо і землю, знайте — це метафора творення тотальної діалектики.

Нас вигнали з раю, коли ми не послухалися Бога. І ми одержали надію повернутися туди, коли вбили Його.

— Я читала, що Бог — це лише колективний невроз, — сказала кореспондентка, — нині ви переконали мене, що так воно і є. Колись Бог виконував важливу допоміжну функцію, ту саму, що виконують нейтральні таблетки в ефекті плацебо, але нині Він шкодить. Біблія — занадто розлога й незрозуміла інструкція по користуванню Богом. Тому ніхто не знає, що з Ним робити. Тепер зрозуміло: лікувати.

Очі Дяківського загорілися — красива жінка виявилася розумною й іронічною (убивча суміш) він відповів:

— Усе — справа смаку. Мене захоплює ідея Бога, вам комфортніше з ідеєю загальнолюдського неврозу. Матеріалісти зазвичай послуговуються логікою суб’єктивного ідеалізму: якщо їхнє буття безсенсове, то позбавлена сенсу й ідея буття Бога. Сенс — ключове слово. Безсенсовість — головна образа тих, хто ображається на Бога. Бо кожний атеїзм приховує образу.

Атеїсти виросли на ґрунті християнської культури, але підсвідомо прагнуть редукції — юдейського чи ісламського бога, щоб до нього додавалася інструкція користувача і щоб сам він давав нам інструкцію з користування життям. Це від того, що ви балувані, браття й сестри!

Уявіть, сурмлять фанфари, злітає салют, сиплеться конфеті, з’являється главмасон, підходить прямо до вас й дає вам виграш у лотереї, велику буржуйську машину, багаторазову шенгенську візу й діамантове кольє. За це ви ображаєтеся на нього, бо він не сказав вам, що з усім цим робити.

Бог дав вам життя, безмежні можливості й свободу волі ними нехтувати. Якщо це нічого не значить без додаткових інструкцій, то віддайте це все. У Києві зазвичай стрибають під поїзд метро.

— Ми занадто заглибилися в суть справи, — сказала кореспондентка, — читачі не сприймають «великих ідей, висловлених у рішучий формі». Так ми ніколи не зробимо ліквідного інтерв’ю. Давайте повернемося до теми «релігійні спекуляції в політиці». Тобто, більше про спекуляцію і політику, ніж про релігію.

— Давайте краще поговоримо за вас. Ви заміжня? Чоловік багатий?

— Все складно. Якщо ви хочете інтерв’ювати мене, чи є вам де публікувати таке інтерв’ю?

— Ви тікаєте від відповіді. Де ми вечеряємо? Я пропоную «Гірчицю» на Шовковичній. Там пафосно та інтимно. Я буду до вас ненав’язливо залицятися, а ви жартома пручатися.

— О двадцятій тридцять. Але я хвилююся, ви не дуже подібні на релігійну людину.

— Вам ніколи не здавалося дивним, що Церкву легалізувала людина з обличчям Костянтина Великого, а, скажімо, не з обличчям Марка Аврелія? Бог користується й негідниками, не лише праведниками.

Він провів її до виходу з підвалу й повернувся з замріяним обличчям.

— Вона мене вразила, — сказав він.

Я спробував поговорити з ним за те, що турбувало мене. Це було важко, позаяк доводилося розповідати за почуття, уникаючи фактів, кримінальних подробиць, які зовсім не варто було знати сторонній людині. Крім того, думка його весь час тікала від мене до красивої кореспондентки.

Я припинив «сповідь», обговорив з ним деталі організації вибуху дверей юриста (це мали здійснити його хлопці) й, залишивши половину отриманих від «лідера» коштів, пішов. На душі не полегшало.

У задумі я виїхав на Володимирську, звернув на бульвар Шевченка й побачив Володимирський собор. Церква, відблиск свічок на латуні окладів, хор вечірньої служби — саме те, що зараз мені було потрібно. Я кинув автівку перед тролейбусною зупинкою і зайшов до собору. Купив десяток найтовстіших свічок і запалив перед Христом, Богородицею, мощами св. Варвари, перед святим Миколою, св. Георгієм, св. Пантелеймоном, св. Архангелом Михаїлом, св. Іоанном, св. Катериною Єгипетською, св. Володимиром Великим та св. Ольгою.

Я шепотів початкові молитви й розглядав затемні, як на мене, розписи собору. Кінець XIX століття. Огидна васнєцовщина. Вони взагалі не відчували стіни. Цікаво, чому часто також неталановиті розписи XII або навіть й XVII століття так не дратують? Поганий живопис завжди викликав у мене щось подібне до зубного болю. Не дочитавши молитву, я вибіг назовні. Якби наші предки програли битву при Грюнвальді, нині ми молилися б під готичними склепіннями, а богослужебною мовою московської патріархії була б калмицька.

Вирішили, що з «джерелом» співкамерника у банку буде спілкуватися дядько Петро. Я відмовився. Спитав, навіщо він лізе у цю халепу з дурнуватим Вовчиком?

— Не кидати ж його, — зітхнув дядько, — якщо буде сам, наробить дурниць.

— Удвох ви їх зробите вдвічі більше.

— Може й так. Окрім того, справді шкода грошей. Певне, Бог мав причину закласти до природи людини шал збагачення. Проглядаю статті Бінсвангера. Він і всі його подільники — екзистенціалісти — невиразно визначають екзистенцію, як «буття у світі». Насправді екзистенція — специфічно людське буття — це буття навколо грошей. Або буття у зв’язку з грошима, надмірними чи відсутніми. Навіть у Євангелії присутні монетарні метафори, лихварські притчи.

— Бог позичає, але Він не лихвар, — заперечив я. — Гроші і прагнення до грошей створив диявол, коли йому набридло винаходити нові спокуси і пороки. Він дав людям гроші, аби ті самі винаходили дедалі екзотичніші гріхи і купували їх. Гроші притаманні буттю, бо людині іманентна гріховність.

— Ти знижуєш рівень осмислення теми. Менше з тим, інколи я думаю, що ринкові стосунки є у загробному житті, якщо повірити в нього.

— Звісно є! Фінансові страждання, поза сумнівом, існують у пеклі, вони полягають у тому, що грішникам не повертають депозитів.

Утім, у мені теж, як і у Вовчику, спалахував гнів, коли я думав за підлість цих банківських потвор. Певне, просікли, що можна не віддавати, що ми беззаявні. Їх таки треба було покарати.

Вовчик підтягнув до справи двох братів Калініченків та мого сусіда Вітю, який нещодавно повернувся з армії. Вітя був у нього за водія. Він страшенно пишався коли сидів за кермом вовчикової «Ауді», щойно пригнаної з Німеччини. Калініченки були дурнуваті й взагалі не мали гальм. Баклани.

На общакові гроші Вовчик примудрився придбати два АКМС та ПМ. У Калініченків був ППС. Ще був наш старий, сяк-так поремонтований ТТ та обрізаний дробовик.

Москалі мають енергоносії, проте в Україні — найбільші в СНГ, практично невичерпні, запаси застарілої зброї. Скажімо, кількість пістолетів ТТ на складах обчислюється не штуками, не ящиками, а «вагонними нормами». Велика кількість набоїв, якими треба буде виплачувати соціальну допомогу безробітним, коли гроші остаточно знеціняться.

Єдине, що мене турбує — це повна відсутність сумління в ділків нелегального ринку зброї. Ті самі ТТ мали б коштувати п’ять-шість доларів штука в роздріб, а штовхають їх за ціною від 600 до 1000 доларів. Така кричуща несправедливість від того, що весь цей ринок кришується ментами.

Зброя — це ресурс, корисна копалина (вона і зберігається під землею, у соляних шахтах), вона не має жодного прямого відношення до насильства, принаймні не більше, ніж сільськогосподарські знаряддя. У Камбоджі, коли трудящі робили антиноменклатурну революцію, вони не потребували зброї, розбивали чиновникам голови мотиками. Головне — не наявність засобів, а готовність, істинний дзен.

Дядько двічі зустрічався з «джерелом» і з його слів намалював план приміщень та систему охорони. Все вже було готове, але я відтягував скільки міг. Нарешті Вовчику це набридло, він прихопив з собою дядька, вони накупили якогось дорогого бухла й у середу ввечері завітали до мене.

Вовчик сказав, що дуже докладно розмовляв з баригою-заручником, навіть відрізав йому вухо, й дійшов висновку, що він не мутить, уся причина в банку.

Вони переконували мене, що треба все зробити вранці, а я не мав аргументів заперечувати їм, окрім того, що все це небезпечно. Я не міг зізнатися, що боюся, що в мене погані передчуття, яким я вірю більше, ніж двом п’яним ідіотам, які, схиливши голови й напруживши м’язи шиї, таранять двері тюрми ззовні.

Проте під ранок я так набрався, що погодився йти з ними. П’яний кураж. Мені було все одно, що далі.

Вони пішли піднімати бійців, а я заходився шукати балаклаву та стару шкіряну куртку. Десь у мене був некористований телефон і нова SIM-картка.

— Ти нікуди не підеш! — сказала Алла Іванівна. Я не почув, як вона вийшла зі спальні.

— Йди спи, — відповів я. Вона заплакала, що для неї було не характерно, й спробувала мене обійняти. Я вирвався й одягнувся. Вона стала переді мною на коліна. Я підіймав її, а вона падала. Вона клялася, що розірве зі мною, якщо я вийду, чим би не закінчилося, ми не побачимося більше. Вона ридала так, що в мене розболілася голова. Її істерика тривала годину. Жінки дивовижно витривалі. Я сів на підлогу й зателефонував дядькові. Сказав йому, що не піду з ними. Нехай забирають мою частку і в тих грошах, які візьмуть в банку й у тих, що ми раніше отримали з бариги.

Я таки дуже кохав її.

Не роздягаючись, я ліг на ліжко й несподівано майже одразу заснув.

Алла Іванівна розштовхала мене. У двері дзвонили. Коли я відчинив, переді мною на колінах стояла мати Вітька, якого Вовчик узяв собі за водія. «Чого нині всі падають на коліна?» — подумав я. «Верніть мені мого сина!» — закричала вона.

Усе зрозуміло. Я зачинив перед нею двері й поспіхом вигріб всі гроші та свої документи, що були в хаті.

Міцно поцілував Аллу Іванівну й вибіг. Мати Вітька все ще лежала перед дверима й тряслася. Я перескочив через неї й побіг сходами вниз. У під’їзді зіштовхнувся з Вовчиком. Руки в крові, долоні порізані, погляд — божевільний. Я схопив його й потягнув до автівки. Краплі крові падали на брудний сніг. Ми рванули на виїзд з міста через приватний сектор. Основні виїзди вже могли перекрити.

«Що з дядьком?» — «Пов’язали. Вони всіх пов’язали. Там, коли ми завалилися, заблокувалися двері. Як в американському кіно. А я був перший, встиг забігти на другий поверх. Мусора з’явилися майже одразу. Може знали? Я розбив вікно й вистрибнув. Ось, порізався.» — «Пістолет?» — «Викинув».

Я згадав за заручників. Найближчим часом на хату матері Вовчика з’являться мєнти й знайдуть їх у льосі, навіть якщо ніхто з наших не розколеться. А хтось розколеться. Наглядати за заручниками лишався брат Вовчика — Ченя. Я дав Вовчику телефон, щоб він набрав Ченю й наказав йому просто зараз вантажити заручників в авто, з торбами на головах, вивезти їх до лісопосадки й викинути там, не розв’язуючи, щоб не побачили номерів. А тоді їхати до Києва.

Про всяк випадок, я рулив не по трасі, а бічними дорогами, тому до Києва ми прибули коли вже стемнішало.

Я весь час прокручував у голові варіанти майбутніх подій. Мабуть, зараз на всіх наших хатах здійснюються обшуки. Вітьок, напевне, вже в усьому зізнався, співрпрацює зі слідством. За заручників він міг чути краєм вуха. Брати Калініченки, можливо, ще тримаються. Їх б’ють. Цікаво, чи звернувся поляк до міліції? Шкода, почекали б ще трохи, встигли б взяти за нього гроші.

Барига-заручник, скоріш за все, луканеться в мусарню. Цікаво, чи вже встигли його пов’язати з нами? Доведеться тікати за бугор. Краще б в Італію. Дивитися на пінії, гуляти по античних руїнах… Коли я нарешті зберуся написати ведуту, зроблю це не у Венеції, а в Римі.

Рим вражає багатоплановістю видів. Куди б не дивився, бачиш чітко окреслені ближній, ближньо-середній, середній, середньо-далекий, далекий плани і там ще далі хмарки. Там усе — сцена з кількома прозорими завісами на яких намальовані декорації, так що ми проглядаємо їх одна крізь одну.

Прикро, що накрилися вибори та мій похід у політику.

Телефон співкамерника не відповідав, був відключений. Я залишив Вовчика на хаті знайомої дівчини, а сам рушив у підвал до Дяківського.

Він спілкувався з журналістами якогось німецького видання. Тут таки була кореспондентка, яку я застав у нього минулого разу. Це вона привела німців. По тому, як вона переглядалася з Дяківським, було зрозуміло, що їхні стосунки розвиваються. Дяківський, завжди лінивий, в її присутності розпустив хвоста й повчав:

— Сучасна політична система була винайдена британцями, коли вони почали культивувати рівновагу у себе та в Європі. Зараз це називають «стабільністю». Її завданням є унеможливити де б то не було концентрацію волі.

Відсутність волі вже змусила Україну піти на суттєві обмеження суверенітету, а подальший розвиток демократичних інститутів законсервує нашу слабкість.

Якщо припустити можливість виникнення десь у нетрях української душі власних амбіцій, то з усією суворістю запитаймо себе: що нам, власне, потрібно — демократія чи свобода?

Бо коли кажемо «свобода», то маємо на увазі, насамперед свободу рук тих адміністративно-промислових угруповань, тих особистостей, тих спільнот, які вже усвідомили власний інтерес на пострадянських пасовиськах. Дніпропетровці мають прав на багатства Сибіру чи Каспію не менше, ніж американці чи японці.

Натомість, нам підсунули багатопартійні вибори…

— Тобто, ви захищаєте свободу Кучми, коштом стабільності його виборців? — перервав журналіст.

— Я захищаю свободу тих, хто повалить його режим, а найбільше тих, хто гільйотинує тих, хто повалить й зазіхне на більше.

«Блядь, цієї філософії, мабуть, ще години на дві», — подумав я.

Дяківський продовжував:

— Партії грали в ситуації, яку Ортега-і-Гассет назвав «повстанням мас». Все почалося у XIV столітті, коли піхота стала перемагати кінноту. Під Мооргафеле та в Битві шпор. Поступово роль мас у політиці зростала, поки на межі XVIII та XIX столітті не стала визначальною. Європейські народи усвідомили, що управління, війна, торгівля є спільною справою всіх. Це усвідомлення породило європейські нації та політичні партії.

Політичні партії мають сенс за умов загальної політизації та класової боротьби. Але ті тенденції, які народилися під Мооргафеле, вичерпалися в зруйнованому Берліні. Повстання мас закінчилося. Світ повертається до попередньої психологічної ситуації. Маси якщо за що-небудь і борються, то лише за неучасть. Деполітизація та деідеологізація — загальна тенденція у світі. Й Україна передує в цій тенденції. За нових умов партії вже не маніфестують політичних прагнень мас. Бо маси не прагнуть. Партії — це політичні трасти. Створені з тією самою метою, вони дадуть аналогічний результат.

Британці знають, що немає різниці між вігами і торі. Американці не знають різниці між республіканцями та демократами. Функція їхніх партій — забезпечувати стабільність політичної системи. Але навіщо стабільність українцям? Навіщо їм стабілізувати невдачі? «Пацифізм — непогана річ, коли його пропагують переможці». Нащо він переможеним?

При партійних виборах особистостей просіюють крізь додаткове сито — партійне, щоб у парламент уже напевне проходили тільки найдрібніші.

«Диктатура партій є найгіршою з диктатур», — казали наші попередники в шістдесятих роках. У сімдесятих вони стріляли.

Якщо ми хочемо сильної політики, якщо ми хочемо соціальних та економічних перетворень, ми мусимо вийти з ілюзорного поля гри і повернутися в реальне.

У давніх Афінах, які перші почали практикувати демократію, політика полягала в тому, що посадових осіб обирали жеребкуванням. Згодом принцип добору змінився. Посадовою особою ставав той, хто був здатен говорити довше за інших. У давньому Римі до влади приходив той, хто найліпше вмів організувати циркові вистави. В нові часи — той, хто краще співав солодкі пісні.

Людина, яка прагне влади, мусить перемогти в грі, яка називається вибори. А чому не в шахи?

Потрібно, щоб боротьба за владу відбувалася саме в полі життя, а значить — поза виборами. Всі люди доброї волі мають бути зацікавлені у крахові демократичної системи, в поверненні до природної гри сил. Нам потрібні не інвестиції, нам потрібні вожді та герої. Хай вони стануть вождями та героями в сутичках, у диспутах, у конкуренції за ринки, за трубопроводи та шляхи, на чолі батальйонів у подертих камуфляжах, на чолі сеймів промислової шляхти, на чолі студентських барикад, на чолі хресних ходів. Хай вони очолять нас, і ми опануємо цей простір: «Солдати! Ви голодні, роззуті, роздягнуті, але в межах Садового кільця лежать найбагатші пасовиська в світі…». На іржавих бетеерах ми поїдемо по Європі від заправки до заправки, як наші предки від криниці до криниці!

Говорив він лише для кореспондентки, німців ігнорував. Нарешті вони попрощалися, кореспондентка пішла їх провести.

Я спитав:

— Можеш зробити два паспорти з європейськими візами? Швидко.

— Все так погано? Можу спробувати, але буде дорого.

— Дізнайся.

— Скажу завтра, у що це стане.

— Ти йдеш, нарешті? — гукнула його кореспондентка (значить, вони вже на ти).

— Слухай, — сказав мені Дяківський, — підміни мене, виступи перед студентами-першокурсниками педагогічного університету. Я зовсім не маю часу (він подивився на неї). Обіцяв університету ще два тижні тому, незручно. Скажеш, що ти мій заступник.

Після дурної ночі та жахливого дня, після годин страху, розпачу й стрьому я відчував себе виснаженим. Утім, було щось постмодерністське в тому, щоб почати день втечею, а завершити лекцією. Я сказав:

— Я, мабуть, уже у розшуку.

— Серед студентів-майбутніх педагогів тебе напевне не шукатимуть, — відповів Дяківський.

— Тоді я прочитаю їм лекцію про засади індивідуальної економічної політики. Або розкритикую живопис Пусена.

— Кажи, що хочеш. Лише не забудь десь там зауважити, що Ющенко поганий. Що Кучма — добрий, можеш не казати.

Молодий викладач, коли вів мене до авдиторії, не приховував розчарування відсутністю Дяківського.

На мою, тобто Дяківського, лекцію зігнали цілий курс — більше сотні дівчат і трохи хлопців. Споглядання дівчат (я дивився на них, поки викладач представляв мене) мене підбадьорило. Я почав спочатку невпевнено, але потім жвавіше:

— Цей Ющенко, який, значить, лідер опозиції — лох. Бухгалтер. Підписний Митрофан, як таких називали в буремні роки моєї юності.

А щодо Кучми, президента, то я вам таке скажу. Чомусь із двох, які попередньо перебували в рівних умовах, викликає моральне співчуття той, хто потерпає, а не той, хто нападає. Але ж той, хто наважився напасти, цим самим подолав інерцію, створив новий сенс, придушив спротив власного трупа. Він зробив вчинок. А той, хто потерпає, навіть якщо і захищається, всього лише реагує.

Камінь теж опирається різцю, але ж він поза мораллю.

Моральні норми створені смертельно втомленими людьми. Ці норми мусять бути переглянуті, адже ми сповнені сил, ще не відбиті нирки, і ми не віримо, що тюрма збудована саме для нас.

Коли засурмить сурма, і Господь покличе всіх перед стопи Свої, Він не судитиме нас за наші вчинки. Він простить нам усі наші гріхи. Він судитиме нас за те, що ми не вчинили, не за наші поразки, а за те, що ми не захотіли перемогти, за те, що не втрутились у бійку.

От ви колись закінчите навчання, й майже ніхто з вас не буде працювати за спеціальністю. Вам і вам (я показав рукою на двох дівчат) поталанить вдало вийти заміж за грубезних потворних успішних бариг, які перед тим покинуть своїх дружин з причини кризи середнього віку.

Ще декількох бачу, які за рік-два знайдуть роботу в ескорті. Решта скнітимуть. Он ті хлопці зіп’ються, хоча он той, здається, вже на амфетамінах, лише один захоче весело й бадьоро жити життя.

Йому я розкажу про засади індивідуальної економічної політики:

— Отже, мій невідомий друже, задуши в собі баригу. Все що є витрачай одразу. Не накопичуй.

Це дуже важливо — дбати за структурою своїх витрат.

Чи ти живеш на сто гривень у місяць, чи на десять тисяч доларів, структура витрат має бути однакова — більша частина на пригоди, зброю та допомогу ближнім.

І завжди легко розставайся з грошима. Більше гусарства. Ліпше пропити, ніж скніти над накопиченнями.

Коли позичаєш, прощайся з цими грошима, не розраховуй, що повернуть.

Якщо раптом повернули, вважай це подарунком — одразу пропий чи пожертвуй хворим дітям.

Вчись у циган. Народжуй дітей, незважаючи на спроможність їх прогодувати. Бог допоможе.

Якщо кохана стимулює тебе до заробітку, полиш її.

Окрім того, нещасне кохання продуктивніше за щасливе. Присвяти їй сумний сонет, і сум мине.

Здатність притягувати гроші — містична. Кількість притягнутих тобою грошей не залежить від твоїх здібностей, освіти та вкладених зусиль.

Залежить лише від талану. Тим, хто не напружується, таланить більше.

Машину вдалося продати за третину вартості (бо без документів). Я доклав майже всі гроші, що прихопив з дому, й цього вистачило на один паспорт з британською візою для Вовчика. Він називався тепер Ройтблат Олександр Веніамінович і мав летіти як учасник чемпіонату світу з фехтування, що відбудеться в Лондоні. Двічі чемпіон світу, тричі — Європи (на той момент він важив десь кілограмів сто двадцять). На квиток довелося позичати.

Ми пили цілу ніч перед його відльотом. Вовчик останні тижні конкретно закидався трамадолом. Я не вживав. Хіба що іноді трохи нюхав уранці.

Я вмовляв його подивитися колекцію Акрополя в Британському музеї. Він відповідав, що не запам’ятає, як це називається, і що коли я приїду до нього, ми вкрадемо її, а тоді роздивимося.

«Там багато тон, Вовчик, — засумував я, — ми не вивеземо її». Крім того, він не знав жодного слова англійською. Що він там робитиме? Як виживе?

Митницю та паспортний контроль він проходив не в повному адекваті. Але пройшов. П’яним таланить.

Співкамерник зник, мабуть, про всяк випадок виїхав до Москви чи ще далі в глибини Азії, до Туркменії, займатися газовими справами. Телефон був відключений.

Весь початок весни я промарнував у страху, невизначеності й депресії. Я вештався київськими вулицями, розглядав передвиборчу рекламу, уявляв, як зробив би її кращою, читав чудові «Прогулянки Флоренцією» божевільного Рьоскіна і мріяв за Італію.

Він дуже тонко зауважує: вище торжество високого мистецтва полягає в тому, що яка б мізерна частина його не вціліла, вона завжди буде прекрасною. Поки ви можете бачити бодай дещо, ви бачите майже все. Так ясно увічнюється душа митця його рукою.

Він стовідсотково має рацію, той Рьоскін. Як часто я відчував подібне, споглядаючи прекрасні уламки античності. Бо мистецтво — це те, що поза технікою (хоча техніка надважлива), воно творить чудо, а не лише форму.

Я сам собі здавався уламком скульптури, понівеченим безбожними кальвіністами, надгробком ренесансного лицаря, в якому лише поглядом Рьоскіна вдається розрізнити те, що колись буяло.

Раз на тиждень я, як завжди на задньому сидінні авта, бесідував з «лідером». Дяка Богові, в нього завжди була потреба потероризувати когось зі своїх подільників чи давніх знайомих. Він, як дитина новим мультикам, радів висадженим вибухом дверям, перебитим кінцівкам, спаленим автівкам.