Сяючий шлях

Ми стали на коліна й гаряче помолилися. Тоді я сповідався йому в усьому. Це було дуже довго, він терпляче слухав й іноді переривав молитвою й просив, щоб я казав — амінь. З моїх очей лилися сльози, я не хотів завершувати. Нарешті, він відпустив мені гріхи й дозволив пожити тут ще кілька днів, допомагати йому на службі.

Це було моїм другим народженням.

Я не хотів від’їздити, але він перестав звертати на мене увагу, а на четвертий день вигнав. Сказав, що я впадаю в небезпечне клікушество.

Перед поворотом на Житомирську трасу я зупинив машину й довго сидів і дивився на дерева з маленькими яскраво-зеленими листочками і слухав весінніх пташок.

У червні почала розкручуватися виборча кампанія. Це обіцяло прибутки, але я шукав сенсу. Двері підвалу на Шевченківському провулку раптом розчинилися й звідти, відштовхнувши мене, вибігло півтора десятки хлопців, вони пронеслися вбік Хрещатика.

Я спустився вниз. Дяківський розпитував юнака, якому оглядав руку й дівчину з розбитою грубою. Хлопець був блідий і ледь не втрачав свідомість від болю. «Рука зламана, — виніс вердикт Дяківський, — і що, ви нікого не впізнали, зовсім незнайомі?».

— Вони несподівано наскочили, — відповіла дівчина, — ми хіба що хвилин десять, як почали роздавати листівки. Одразу стали бити, все повиривали з рук.

— Вони, мабуть, з нацальянсу, — тихо промовив хлопець, — там неподалік їхній штаб.

Дяківський гукнув когось у глибинах підвалу й наказав відвезти постраждалого до шпиталю, накласти гіпс.

За деякий час з Хрещатика повернулися хлопці, які раніше ледь не збили мене з ніг при вході. Старший сказав: нікого нема, мабуть одразу втекли. Треба робити засідку. Когось з малих знову поставимо на агітацію. Якщо на них стрибнуть, тут ми їх і поламаємо.

— То чого ви стоїте? — сказав Дяківський. — Валіться.

Він приліг на диван.

— Весело стає? — спитав я.

— Отож! — відповів він. — Ми ж по-старосвітськи звикли поділяти співвітчизників на козаків і свинопасів. І все тих свинопасів лаяли, зневажали. Проте… скажу я тобі, перебувати в суспільстві активних свинопасів — ще те задоволення.

— А може дарма ми так на того бухгалтера наїжджаємо? Янукович — он більше змоскалізований і взагалі, «бандитам — тюрми» і все таке…

— Тебе цікавлять Ющенко й Янукович?

— А тебе хіба ні? Ти береш участь в антиющенківській кампанії.

— Бо Ющенко не платить. Я кондотьєр. Хто вже нині пам’ятає, проти кого воював Гаттамелата. А пам’ятником захоплюються усі, хто бодай трохи цікавиться мистецтвом. Я тобі скажу так, наші далекі предки у XIII столітті тут у Києві вели непримиренну боротьбу за добробут проти свавілля князівської адміністрації. За цілком зрозумілі речі, за які й справді потрібно було воювати: за чистоту вулиць, за те, щоб працював водогін, за те, щоб не крали намісники, за зменшення комунальних платежів. А потім прийшли монголи і все спалили. І те, що здавалося таким важливим, — перестало існувати.

Ми у подібній ситуації нині. Ми боремося за речі, які зникнуть. Ми воюємо проти негараздів, які незабаром згорять.

Усі наші дріб’язкові проблеми, імена, які нас оточують, політики, усі ці симпатичні й несимпатичні люди, все, чим переймаємося щодня, що бачимо по телевізору — все згорить. І на згарище прийдуть зовсім інші люди, проблеми і сюжети, до яких ми, як завжди, будемо не готові.

Якимсь новітнім монголам, за яких ніхто не здогадується, можливо, потрібен лише невеличкий детонатор у кілька десятків чоловік. Кілька ідей, кілька текстів — і все тут вибухне. І гостре усвідомлення того, що наближається катастрофа, — не повинно нас деморалізувати, але загострити наш зір.

— А якщо не прийдуть монголи?

— Це есемески від коханих, бува, не приходять, а монголи прийдуть неуникненно. Вся наша історія міжкатастрофічна — від світової війни до геноциду й далі наступна світова війна, закінчення якої означає лише те, що незабаром черговий геноцид.

— Добре, те, чим ти займаєшся, не важливе, а чим переймаються всі інші — незначуще. Тоді в чому сенс твого підвалу?

— Ми тут творимо найважливіше. Себе!

— І що в нас більш унікального, ніж є в Ющенку? Що ми робимо не точно так само, як він?

— Друже, всі все роблять однаково. Відрізняються лише мрії. Протягом усієї історії люди сідали на коней, брали зброю в руки, збиралися в армії і їздили воювати. Але ті, хто в 1793 році сідали на коней, збиралися в армію і йшли воювати, мали нові спонукаючі мотиви, прапор, і гасла. І саме ці дріб’язки — колір прапора і кілька слів гасел — змінили світ.

Христос, коли ходив по землі, робив рівно те саме, що робили тисячі різноманітних учителів і проповідників до нього. Він навіть народився в ту саму дату, що й Мітра, у той самий спосіб — від Діви, воскрес, як Осирис, і Мати, оплакувала його, мов Ізида Осириса.

Але присутність у цій неунікальній історії мало ким поміченої, важковловимої Речі — Духа Святого, походження Якого важко з’ясувати найкращим теологам, таки спасло невдячне людство.

Ми прагнемо нового, небаченого і нечуваного, але говоримо слова, які майже не будуть відрізнятися від тих, які говорили до нас і які говорять інші; так само ходимо з одного кінця Києва в другий. Так само стаємо біля чиїхось дверей і стукаємо, поки не відчинять, так само просимо, допоки не дадуть. І так само б’ємо, як били до нас, і стріляємо, як стріляли до нас. І молимося тими самими словами, якими моляться уже дві тисячі років. І ми можемо зробити небачені і нечувані речі тільки в тому випадку, якщо роблячи те саме, молитися будемо про інше.

Загриміли вхідні двері, й зі страшним гаміром до підвалу ввалилися хлопці, які повернулися з засідки. Вони були радісні й збуджені — полювання було вдалим. Вони кричали: «Ці гниди попалися! Одразу з’явилися, кинулися на наших малих й тут ми з усіх боків, усім влупили ще й порозбивали молотками коліна, вже не стрибатимуть!».

Дяківський задоволено посміхався. Хтось приніс чаю, печива для всіх і він продовжував уже не лише для мене, але й для мисливців:

— Що МИ маємо пропагувати? — постійно питають. Що ми можемо пропагувати, крім Ісуса Христа? Що ж тут нового? Нічого нового, але… все нове. Тому що коли ВОНИ говорять «Ісус Христос» — то мають на увазі ніщо. Вони уявляють собі занудне моралізаторство. Коли вони приймають Тіло Господнє під час причастя, то хочуть, щоб воно було солодке і не застрягало в зубах.

Ми говоримо значно більш категоричні речі, ніж вони. Бо ми говоримо про СЕБЕ.

Свого часу в Польші була створена профспілка «Солідарність». У назві утримувалася вся програма і вся суть діяльності. «Ми проти режиму і за солідарність», — сказали ці люди, бо насильству держави можна протиставити тільки солідарність. Вони дуже швидко повалили режим, між іншим.

Коли агітував Мухаммад, він агітував за СЕБЕ. За те, що Бог один, і я — Його пророк. «Ви маєте вірити, що я — Його пророк», казав він тим людям, які ні у що вірити не хотіли. Чому вони пішли за ним? Чому люди пішли за «Солідарністю»? Чому люди завжди ішли за тими, хто пропагував СЕБЕ, хто пропагував СВОЄ ім’я?

Ті, хто йшли за соціалізмом, найчастіше не читали Маркса. І всі революційні марксисти, які зробили Жовтневу революцію, озброєні робітники і матроси, не знали, що таке соціалізм. Вони ішли за СЛОВОМ. Ішли за словом, бо бачили перед собою кілька десятків людей, які вірили в це слово понад усе. Вони хотіли просто іти за вірою, за здатністю цих кількох десятків людей вірити. Тому що людина хоче вірити. І людина, яким би скептиком вона не була, хоче знати, що поряд є люди, які вірять. На відміну від нього, на відміну від нас усіх, таких розумних і таких скептиків. Кожна людина спрагла.

Серце, яке не вірить — все одно, що шлунок, який не перетравлює. Серце голодне.

Ми можемо запропонувати цьому світові тільки віру. За що ми маємо боротися? За НАС. Де вихід? У НАС. Яка мета? МИ і Царство Небесне так, як його розуміємо МИ. У нас більше нічого немає нового. Христос говорив про Царство Небесне, і люди пішли на мученицьку смерть заради Царства Небесного, про яке не мали жодного уявлення. Ніде не написано, як там насправді.

Яка географія Царства Небесного? Що там взагалі відбувається? Чи є там мєнти? Віра — це основне. Не у що вірити, а просто інтенсивність віри.

Я не знаю, що там. Я не знаю, до чого приведемо МИ. Я не знаю, які загрози насправді прийдуть найближчим часом, і проти чого ми будемо боротися. Я знаю тільки те, що причиною, кінцем, наріжним каменем сьогодні є тільки МИ. І наше уявлення про кадрову політику Архангела Михаїла. Для всього світу в найближчі сто років. Починаючи із завтрашнього дня.

І ми будемо робити оці звичайні речі, які багато разів робили до нас, але з новою вірою (а нове для нас — тільки наше ім’я, все інше — старе. І все вже було старим у часи Ісуса Христа. Він нічого нового не сказав, крім того, що Він є Двері, і в Царство Небесне можна увійти тільки через Нього). Усе нове, що сказано в Євангелії — це слова Ісуса Христа про самого себе. Він просто пропонував людям Себе і Царство Небесне, про яке кожен мав здогадуватися сам (у міру власної зіпсованості).

Ми маємо наслідувати Христа. Не тільки тому, що це добре, а тому, що у нас немає іншого виходу. Ми не придумаємо нічого нового. Ми віримо у всю спільноту, яка є сьогодні підніжжям Ісуса Христа. Більше нічого ексклюзивного. Нічого нового, що могло б дратувати людей, звертати їхню увагу. І коли ми приходимо, усі одномірні не усвідомлюючи відчувають страх і спрагу. Мені дивно, що багато з нас усе ще проявляють дурнуватий, непотрібний і шкідливий скептицизм щодо наших близьких перспектив.

Ми вже згадували більшовиків, які боролися не проти царизму. Вони боролися проти тимчасового уряду, який прийшов йому на зміну. Як і нам, мабуть доведеться, у перший раз серйозно виступити не стільки проти режиму, скільки проти тих, хто його повалить. У нас були великі попередники, які стикалися з тими самими проблемами, з якими стикаємося ми. І ті люди, які робили революцію, і ті люди, які протистояли цій революції, і ті люди, які в 30-х і 40-х роках молилися і стріляли на Західній Україні. Молитися і стріляти нам іще доведеться дуже багато. І я сподіваюся, що все ж-таки молитися більше, ніж стріляти. І ті люди, які повставали у пізніші роки. Усіх цих людей ми повинні згадувати. Тіла їх лежать у землі, але душі — у Царстві Небесному, очікують на нас. І ми туди зможемо увійти тільки в тому випадку, якщо будемо у чомусь крутіші за них. Тому що менш крутих у Царство Небесне вже не беруть. Там забагато народу. Забагато людей, котрі виявляли чудеса мужності. Забагато тих, котрі творили чудеса віри. Тому не потрібні повторення. Потрібні лише ті люди, які увійдуть в історію. Тільки ті люди, які перевершать попередників, яких згадуємо через молитву за них. І я хочу звернути увагу наших братів, на те, що ми в цьому плані сильно не доганяємо. Молитися важливіше, ніж стріляти. Спонукаючі мотиви важливіші за технічні навички. Талібан створили люди, які значно більше молилися, ніж стріляли. І вивчення сур із Корану та регулярне творення намазу було корисніше з військової точки зору, ніж уміння корегувати мінометний вогонь.

І свого часу християни перемогли майже без пострілів.

І коли мусульмани почали діяти, багато народу було покрутіше за них, мали довші мечі і були сміливіші. Перемагали не мечі, а намаз п'ять разів на день.

Давайте будемо вірити хоча б, як наші брати мусульмани. Віра не може бути запрошенням до сну.

Ми з вами досі не перемогли, бо не вміємо помолитися.

Про дорогу, про перемогу і про успіх. Якщо ми не вміємо молитися про перемогу, не буде перемоги. І мусульмани, і ліві терористи у 60-х роках починали одночасно. Про лівих екстремістів у Європі вже всі забули. А мусульманська революція живе, процвітає і незабаром переможе. У тому випадку, якщо ми не розгорнемо революцію християнську. Християнська революція означає те, що ми будемо добрими християнами, ліпшими, ніж вони є мусульманами.

XXI століття будуть творити релігії, попри технології. Якщо хтось думає, що просто надувши щоки і розпустивши соплі пузирем, ми чогось досягнем — він помиляється. Нічого не досягнем. Бог досягає. Ми можемо бути лише хорошим знаряддям. А для цього доведеться бути добрими християнами. На повному серйозі молитися. Молитися і стріляти. Стріляти і молитися.

Людина має поставити себе. Поставити себе важливіше, ніж політикувати. Бо політика найчастіше — це форма компенсації. Тут ти лох лохом, а потім вийшов на майдан і відчув себе людиною хвилин на п’ятнадцять, а потім повернувся — і ти знову лох, у себе в університеті, на роботі, чи вдома.

Сміливістю, честю можна так само заражати, як і зневірою і безчестям. Ми можемо заразити це суспільство своїми поняттями і своїм духом, Святим Духом. Коли кожен з нас здатен буде поставити себе у вузах, на підприємствах, на базарах, — нам все одно буде, як зватимуть президента — Ющенко чи Янукович — він не буде нічого значити у цій країні. МИ будемо все значити.

Але на відміну від Дяківського, який не очікував нічого доленосного ні від Ющенка, ні від Януковича, я на вибори сподівався. Ситуація після них зміниться й, можливо, мені легше буде домовитися за дядька.

Якщо переможе Янукович, будемо терти з донецькими блатними. Знову ж таки, Янукович сам сидів, має розуміти, як воно. Хоча нема гірше примусорьонних, ніж з колишніх блатних.

А переможе Ющенко, «лідер» буде у фаворі. Дядька запишемо в правозахисники — борці з антинародним режимом і його антинародними банками. Щоправда, Ющенко — сам банкір, може відчувати класову єдність з іншими спекулянтами.

В офісі «лідера» на Кловському узвозі я застав власника «Столичних новин», якусь дуже красиву «глянцеву» жінку й чоловіка років тридцяти п’яти. «Це Шумілов,» — кивнув на нього «лідер», так ніби це прізвище мало бути мені відоме. «Шумілов», по моєму, був кокаїністом.

— А вас я знаю, — сказав він, — ми кілька разів санкціоновували ваші ефіри та інтерв’ю. Нічого так, у міру дотепні. Щось вас давно не було видно. Я скажу своїм дівчатам, щоб збільшили частоту ваших виходів.

Вони сиділи на кріслах у кімнаті за кабінетом й пили щось безсоромно коштовне. Я теж сів. Пити відмовився, але під’їдав цукерки, поки переді мною не утворилася ціла гора зім’ятих обгорток.

— Ми замовили соціологічне опитування, — казав Шумілов, — Янукович обходить Ющенка майже на 15 відсотків. І, як ви розумієте, ми не дамо скоротити розрив. Донецькі не віддадуть владу. Крім того, гарна економічна кон’юнктура. Всі радісно беруть кредити. Вибори зробить південно-східний виборець.

— Подивимося, — сказав «лідер». Донецькі все роблять правильно. Але по-перше, некрасиво, а по-друге, вони не мають на це права. Киньте в обличчя голодному хліб. Він його з’їсть. Втамує голод, але вдячності не відчуватиме. «Як» важливіше, ніж «що». Виборець потребує делікатності більше, ніж кредитів. Видовища важливіші за хліб.

— У змаганні бандитів з шахраями приз видурять шахраї, вони на вищому ступені еволюції, — сказав власник «Столичних новин». — Я теж ставлю на Ющенка. Але я відкритий до пропозицій.

— Хто б не виграв, — заперечив Шумілов, — президентом буде Янукович, тому що доля секретаріату президента не повинна залежати від мінливих настроїв виборців. Ми вже досягли домовленості з ним, що голова секретаріату залишається після виборів.

Красива жінка засміялася. Я так і не зрозумів, хто вона й кому з присутніх чоловіків належить.

— А ви, друже, — звернувся до мене «лідер», — як людина з народу, на кого поставите?

— Важко сказати… в душі кожного українця махновець бореться з вахтером. Вахтер, зазвичай, перемагає, проте махновець — непередбачуваний. Україна десять років догулювала застій. Якщо прийде Ющенко — буде бардак. Це, мабуть, добре…

— Правильно! — посміхнувся Шумілов. — Це основна теза нашої пропаганди: Ющенко — це анархія і нацизм.

— Якось анархія трохи не ув’язується з нацизмом, — засумнівався «Столичні новини», — не можна ж звинувачувати людину одночасно в імпотенції і зґвалтуванні.

— Тільки не треба намагатися в політичних гаслах узгоджувати протиріччя, — сказав Шумілов поблажливо, — сприйняття фрагментарне. Одна частина мозку любить солодке, сусідня — прагне схуднення. Обидві діють автономно. Саме тому, основна теза реклами нашого кандидата — «підняття пенсій через зниження податків». Знаєте, — звернувся він до мене, — а нумо побалотуймо вас у президенти. Нам таки треба буде виставити кількох технічних кандидатів для використання квот у виборчих комісіях та для озвучення деяких тез. Через них гнатимемо чорнуху. У вас чесне обличчя простого трударя. Ви нам підходите.

— Йому це не треба, — швидко сказав «лідер», — він відданий демократичним принципам. Он у вас є Дяківський, його й виставляйте.

— Дяківський — бандит, — скривився Шумілов. — Працювати з бандитами — все одно, що заганяти зайця вовками. Ніколи не знаєш на кого кинуться — на зайця чи на тебе. Ви однак подумайте. А ми подумаємо про гонорар.

Коли гості «лідера» розійшлися, й ми залишилися удвох, я сказав:

— У мене до вас два питання: чому ви не дали мені стати президентом й хто ця жінка — реклама досягнень пластичної хірургії?

— Сподобалася? — спитав він.

— Ні, — збрехав я, — чому там подобатися?

— Не треба тобі працювати на Шумілова. Це в жодному разі не закінчиться нічим добрим, ще й на гроші обдурить.

— Якщо він така погана людина, навіщо ви маєте з ним справу?

— Бо добрих людей нема, — він помовчав. — Рятує те, що й зовсім поганих обмаль. У молодості для мене все ділилося на чорне й біле.

Це було наївне світобачення. Насправді, світ ділиться на чорне і сіре. Вірніше, на чорне і брудне.

Біле — це чудо і трапляється так рідко, як чудо. Моліться на нього, коли зустрінете. Коли Христос перетворив воду на вино — то було не чудо.

Справжнє чудо він явив, коли під тортурами не дав показання на апостолів і коли просив прощення для тих, хто розпинав Його.

Наприкінці тижня буде спільна нарада керівників виборчого штабу Ющенка й координаторів основних громадських мереж. Ви будете одним з цих координаторів. Тут уже змайстрували аналог грузинської та сербської ударної організації для перевороту. Мені треба інтегрувати вас туди в керівництво.

Коли я виходив від нього й сідав до автівки, думав, що рік тому пропустити можливість балотуватися не в якісь там галімі депутати, а ні фіга собі, в президенти, для мене було б трагедією. Тоді я мріяв за велику політику, справжню солідну корупцію, статусність і телеефір. Нині я навіть здивувався, наскільки мені було все одно. Я відчував, що маю зробити щось для Бога, щось справжнє. І що я майже розумію що.

Я рулив до себе на Оболонь і раптом звернув увагу, що якась машина ніби пасе мене. Я не крутився, щоб перевірити, але поїхав складнішою дорогою, і в мене відпали сумніви.

Чому б це? У зв’язку зі справою щодо нальоту на лікарню швидкої допомоги? Мєнти могли отримати якусь нову інформацію й розпочали спостереження.

А може, це СБУ у зв’язку з нашою з «лідером» роботою для опозиції?

Автівку я про всяк випадок залишив не під своїм будинком й додому пройшов кривою доріжкою. Хоча навіщо? Мєнти можуть вичислити мій будинок по мобілці, по прив’язці до соти.

До всього того, в мене на хаті, не надто вибагливо заховані в диван, зберігалися дві гранати з тих, що колись привіз Лісник. Я все лінувався переховати деінде. Це перше, що треба зробити завтра.

Вранці я протер гранати й детонатори від відбитків пальців і загорнув їх у пакет. Якщо мене братимуть зараз, на виході з будинку чи далі на вулиці, я встигну викинути його. Мєнти все одно напишуть, що знайшли при мені, але однак адвокату буде легше.

Перед тим, як вийти, я довго дивився у вікно, але нічого підозрілого не розгледів. Зателефонував Семенюку й попросив, щоб він заїхав до мене.

— Чого так рано? — спитав він, коли приїхав. — Що сталося?

— Ти нічого не помітив у під’їзді, чи на сходах, чи на поверсі? Ніхто не пасе?

— Нічого. Все добре.

— Тоді будеш виходити перший, я за тобою. Обійдеш будинок зліва, там я тебе наздожену. Мені тут треба дещо винести, а вчора пасли.

Усе було добре. Я наздогнав його, й ми пішли до машини. Але я крутив головою й уважно приглядався до всього.

І тут, коли ми майже дійшли, я побачив на лавці біля одного з під’їздів знайому фігуру. Ми зупинилися, і я зробив кілька кроків назад, за сміттєвий контейнер. То був Ченя, молодший брат Вовчика. Я не контактував з ним ще відтоді, як поїхав до Британії. Він сидів до нас впівоберта й не побачив мене. То була випадковість, що я помітив його перший. Він займав зручну малопомітну позицію, з якої міг спостерігати за машиною й за підходами до неї. Я не сумнівався, що саме це він і робив.

Я зробив знак Семенюку, й ми тихенько ретирувалися.

Спіймали таксі й поїхали на Шевченківський провулок.

Якщо задіяний Ченя, значить, пасуть не менти. Це добре.

Але тоді хто? Семенюк заважав мені думати. Вночі він дивився новий москальський фільм популярного режисера Болванова «Війна» про москалів і чеченців. Й ділився зі мною враженнями. «А ти дивився?» — питав мене.

— Дивився. Не Лєрмонтов. Не в сенсі геніальності. У Лєрмонтова теж вистачає слабеньких рядків. Коли він пише, як читач. Натомість — він непоганий поет, коли пише, як офіцер. Відмінність москалів позаминулого століття в тому, що вони інколи були чесніші й не сублімували особистого захвату від своїх ворогів. Цей заздрісний захват маніфестувався в літературних кавказьких сюжетах і у військовій моді на кавказьке, яка тривала до Першої світової включно. Причини цього захвату в тому, що москалі ніколи не мали такої чарівної речі, як європейський феодалізм. Усі наші уявлення про належне і прекрасне в людських стосунках мають феодальне походження. Честь, вірність і вірність слову, чисте романтичне кохання, самопожертва в ім’я символів, шляхетність — усе це феодальні поняття.

Москалі про це дізнавалися з книжок, а горці такими народжувалися. Москальський дворянин, навіть князь, все одно лишався холопом царя, а отже, холопом взагалі. «Дворянин» — однокорінне «дворовому». Москальський офіцер на Кавказі був казенною людиною, а горець, навіть коли пас свої вівці, був лицарем.

Сьогодні порівняння ще більш не на користь москалів.

Я розрахувався із таксистом, і ми спустилися до підвалу. Я попросив Дяківського доручити комусь сховати пакет з гранатами, а потім спитав за сучасних чеченців. Він відповів:

— Я не дуже люблю чеченців (вони колись відбили у нас одного баригу), але вважаю, що в них є чого повчитися. Я спостерігав їх у Чечні.

Чеченець ходить, розгорнувши плечі, з піднятою головою, з твердим поглядом. Він постійно змушений підтверджувати власну гідність. У разі завданої йому образи (особливо якщо в присутності інших) — вважається, що він має убити кривдника. Він це знає і це знання відбивається на його поставі. Регулятором стосунків є кровна помста. Вбивши, він і його родина матимуть проблеми з родичами жертви найближчі п’ятдесят років. Цього не хочеться, тому всі ввічливі. Коли до кімнати входить чоловік (навіть молодший за присутніх, навіть незнайомий), всі встають, щоб висловити йому повагу. Ви питаєте, чому вони так воюють?

Вони так живуть.

Тепер спустіться у московське чи київське метро і погляньте на ці похилені потилиці. Зрештою, зазирніть у дзеркало. У ці бляклі очі. Постмодернізм. Цивілізація екранів. Світяться мільйони екранів. Перед мільярдами згаслих очей.

Наш розум на боці стабільного суспільства низин.

Наші серця на боці горців.

А чого ти питаєш?

— Та ми з Семенюком подивилися кіно з основною темою:«Чечени — гади. Але ж як було б добре, якби наші були, як чечени!». Там звичайна сюжетна лінія. На початку фільму жорстокі красиві сильні чоловіки пригнічують нещасних, звичайних, ображених. У другій половині, хтось зі звичайних ображених (щоб тобі, Семенюче, було легше ідентифікувати з цим персонажем себе) виявляється крутішим за крутих, вбиває та ображає красивих та сильних (зовсім як глядачі під час сеансів підліткової мастурбації). Справедливість і їхні комплекси торжествують у фіналі.

Дяківський засміявся і сказав: «Не дивіться більше москальських фільмів. Брехня тут не в тому, що звичайні люди нездатні воювати. Навпаки, з більшості людей можна зробити непоганих солдатів. Я знаю багатьох деградованих суб’єктів, які, потрапивши на війну, виявляли чудеса мужності. Проте для них неможлива ініціатива. Вони нездатні організувати власну війну. Для цього потрібна інша порода.

Всі ви потребуєте вищої сили над собою. Я маю сказати тобі: стій тут, стріляй туди. Сам собі ти не зможеш цього сказати. Ти ніколи не вгадаєш місця, не визначиш напряму. Інакше б ти уже робив це.

Звичайний хлопець здатен потрапити на війну. Але він не здатен її розпочати. Тому я не вірю фільмам, де звичайні хлопці, на свій розсуд, воюють із красивими сильними чоловіками. Я вірю у звичайних хлопців, які пишуть заяви у міліцію, наглядають у тюрмах, представляють державне звинувачення.

Чеченці ведуть феодальну війну. В банді непотрібні звичайні патріоти, які готові померти за Вітчизну. Потрібні ті, які приїдуть на власному транспорті, зі власною зброєю та грошима на набої. Лицар повинен озброюватися сам і на власному коні являтися до сюзерена. Спробуй дати автомата голому патріоту. Перше, що він зробить — це продасть його. А потім — тебе.

На всю Московію не так уже й багато людей, які здатні ініціативно вести війну: начальник генштабу, командувач федеральних сил на північному Кавказі, декілька „бригадних пап“. Натомість у феодальному чеченському суспільстві кожен сам собі генеральний штаб. Добра порода.

Нам, вівцям, подобаються фільми про вовків. А ще більше — про овець, які рвуть вовків. Війна триває. Просто є такий глибокий тил, де ніхто не знає, що існує фронт.»

Я розповів за стеження за мною й попросив допомоги. Мабуть, варто виловити Ченю, вставити йому паяльник в анальний отвір і попросити розповісти, що відбувається. Ми обговорили кілька варіантів. Проблема в тому, що він міг бути озброєний і діяв не один. Потім поговорили за мої перспективи у штабі Ющенка. Потрібно буде більше людей, якщо нам одночасно доведеться здійснювати акції на його підтримку й проти нього. Крім того, якщо за нашу акробатику пронюхають, може образитися секретаріат президента.

— Така важка місія білої людини: «Захищати мавп до останнього англійця», — доволі загадково висловився Дяківський. Втім, мені було не до герменевтики. Ченя був не менш відморожений, ніж його старший брат Вовчик.

Перед зборами штабу Ющенка та координаторів громадських мереж «лідер» представив мене кільком керівникам виборчої кампанії як політолога й перспективного громадського діяча з власною бригадою, який спочатку з недовірою ставився до нашого кандидата, але переглянув свою позицію, мужньо відкинув спокусливі пропозиції секретаріату президента балотуватися технічним кандидатом, а нині готовий захищати демократію й мріє поцілувати пантофлю Ющенка за найближчої нагоди.

Серед присутніх начальників я знав лише Турчинова, який згадав мене.

— Добре, що ви тепер з нами, — сказав Турчинов. Ми відправимо вас до Польщі на тижневий американський тренінг з технологій ненасильницького спротиву, а тоді — до Англії на трьохденний семінар щодо захисту результатів виборів від виборчих комісій.

— Вистачить Польщі, — швидко сказав я, — ненасильницький спротив мені більше подобається, ніж Англія.

Я тихенько поділився з ним думкою, що краще б ми просували його патронесу Юлю, ніж нашого недолугого хлопчика. Він зітхнув й сказав, що ні виборці, ні американці ще не готові сприймати благо у чистому вигляді. Але моя позиція йому сподобалася, й він запропонував триматися ближче до нього.

— Потерпіть, — пізніше заспокоїв мене «лідер», — й учіться. Зрештою, політика — це вміння спонукати людей, які не подобаються нам, робити те, що не подобається їм.

Сходка тривала цілий день. Я не ночував удома й не користувався машиною, вона лишалася там, де я кинув її того вечора, коли помітив стеження.

Наступного дня я звернув на Шевченківській провулок і раптом побачив Ченю. Він йшов мені на зустріч і радісно посміхався. Я швидко озирнувся — нікого підозрілого, — здається, він був сам. Я теж посміхнувся й вдав здивування. Ми обійнялися. «Ти як?» — «А ти?». Він, звісно, проходив тут випадково. Я теж радий бачити. «Як Вовчик?» — «Та, давно не телефонував. Слухай, є тема. Тут в однієї бабці є картини старі, треба щоб ти подивився. Давай підем завтра. Вона сама мешкає. Тільки нікому не кажи, бо приб’ють бабцю, а ми акуратно візьмем тіпа на реставрацію. Вона мене любить. Не кажи нікому, що мене бачив, я тіпа в розшуці. Давай завтра підем. Сам будь, щоб ніхто не знав. Там грошей зробимо дохуя». Ми домовилися про час і місце зустрічі й розійшлися.

— Я збираюся переїздити, — сказав Дяківський, — на Поділ. Цей підвал занадто негігієнічний. Там уже знайшли більший. На наступному тижні робитимуть сантехніку. Можеш відвезти свого Ченю туди. Там зараз порожньо. Ще три дні нікого не буде.

— Мандрівний підвал, — сказав я, — це могло б бути назвою мелодрами жахів.

— Тобі, мабуть, більше подобаються фільми про серійних убивць-маніяків, а не за космічних прибульців-вампірів?

Зателефонував «лідер» і попросив підігнати масовку на конференцію про наші перспективи в Євросоюзі. Головний виступ — у Ющенка. Треба ще, окрім його охорони, розставити по залі наших бійців, щоб перешкодити можливим провокаціям.

— Коли перед Україною, — зауважив Дяківський, — нарешті відчиняться двері Євросоюзу, звідти пролунає привітання «салам алейкум!», — а не звичне європейське «шалом!», яке вони всі очікують там почути. Давай так: одного нашого провокатора наші бійці впіймають, щоб показати ефективність, а іншому — вдасться кинути яйце. Бо нам же ж треба звітувати й перед секретаріатом президента.

— Може, хай кине, але не влучить? Все ж таки «лідер» платить краще, ніж секретаріат президента.

— А що робити з патріотизмом? Отак і віддамо Вітчизну на поталу англосаксонським плутократам-глобалістам?

Нехай доля вирішить. Влучить — значить вона за континентальні сили секретаріату. Промаже — значить, вона за атлантистів-демократів.

Я забрав машину з Оболоні, де покинув її того вечора, коли помітив стеження, й поїхав на Червонозоряний проспект. Усе було спокійно. За мною ніхто не їхав. На повороті з Червонозоряного на Пролетарську, я зупинився й помахав рукою Чені, який чекав на мене. «Сідай». — «Та тут два кроки пройти». — «Сідай. Не кидати ж тут. Сідай назад, тут у мене на передньому комп’ютер у коробці, потім завезу до майстерні». Він сів. Я запитав: «Слухай, он у тому генделику є сигарети?» — «Ти ж не курив». — «Та з вами хіба не закуриш!» Ми під’їхали до генделика. До обох задніх дверцят підійшли Семенюк та ще один хлопець Дяківського Мойша й втиснулися до салону так, що Ченя виявився між ними. «Міліція!» — закричав Семенюк й тикнув Ченю в ніс пістолетом. Мойша обмацував його кишені. Я натиснув на газ.

Семенюк з Мойшею після недовгої штурханини одягнули на Ченю кайданки й чорний пакет на голову. Зброї в нього не було.

Вхід до нового підвалу Дяківського на Подолі був з двору — дуже зручно. Ми затягли Ченю вниз, поклали на підлогу і я спитав: «Ченя, навіщо ви слідкуєте за мною, і хто мав чекати мене на хаті, куди ти хотів мене відвести?» Він спробував заперечити. Я заткнув йому рота ганчіркою й зав’язав скочем. А також очі. Після цього ми довго били його ногами.

— Ченя, — сказав я згодом, — це не я тебе б’ю. Хто я такий? Ніхто! Це твоя доля тебе б’є. Коли Бог вдаряє, Він завжди вчить нас. Удар — послання. Удар — урок. Таким чином Він розмовляє з нами найзрозумілішою мовою. Ти ще можеш вижити, якщо розкажеш усе. Якщо ні, я буду сильно боятися того, чого не знаю. Тому вб’ю тебе. Гадаю, ти ж не сумніваєшся в цьому?

Зрештою, ось що я почув від нього. Його знайшов барига, якого ми колись, за наводкою співкамерника дядька Петра, тримали в льосі у Вовчика. Співкамерник тоді мав рацію: того баригу таки не можна було випускати. Яким чином він його знайшов, Ченя не знав. Могло бути кілька варіантів. Менше з тим, барига найняв Ченю допомогти виловити мене. Ченя казав, що його довго катували, перед тим, як він погодився. Я не дуже вірив цьому. Ченя любив гроші, і їх йому дали. Вони з баригою спочатку не могли знайти мене, а потім я став з’являтися на телебаченні, й вони зрозуміли, що я в Україні й у Києві.

Барига підрядив людей Норіка чи то колишніх людей Норіка — Ченя не знав точно. Вони хотіли вполювати мене, коли я приїздив на побачення до дядька, але я давно не був у нього, тому стали шукати в Києві. Сьогодні вони чекали на хаті, куди мене мав привести Ченя.

Я переписав усі цікаві номери, які були в його телефоні. Знову зав’язав йому рота скотчем і разом з Семенюком піднявся на повітря.

— Що робитимемо далі? — спитав він.

— Гадаю, ті що були в засідці на хаті, коли не дочекалися нас з Ченею й не змогли до нього дотелефонуватися, все зрозуміли й злиняли. Деякий час їх не буде, вони розважатимуть, що робити. Поїдуть радитися додому.

— А що з цим?

— Не знаю. Треба подумати. Хай Мойша його повартує, а нам треба їхати на конференцію до Ющенка, трохи позахищати європейські вартості.

Коли ми вже під’їздили до Українського дому, де відбувалася конференція, я згадав і розказав Семенюкові свого улюбленого хадіса про Сталіна:

«Передають зі слів полковника Чечила (нехай буде з ним Аллах), а той чув від абу Хасіма, а тому розповідали люди з-під Котовська, що в 1941 році румуни зайняли Бессарабію та Одеську область.

І румунські солдати у селах ходили по хатах і питали: „Мамка, це Мошкау (Москва)? А де Шталін?“, і в кожного була фотокарточка тов. Сталіна. Бо командування їм сказало, що хто вполює Сталіна, тому дадуть корову.

Але Г-дь урятував тов. Сталіна.»

Метальник яйця не влучив. Доля була за Ющенка. Наступного дня на Подолі я мав конференцію з Семенюком та Мойшею щодо долі Чені. Семенюк вважав, що треба закопувати. Але я не погодився. Ченя — просто малолітня потвора, але справжня небезпека — від мстивого бариги. Якщо ми відпустимо Ченю, барига розумітиме, що той все розповів мені. Крім того, він буде підозрювати, що Ченя може працювати на обидва боки, тобто боятиметься його використовувати. Ченя зробив усе, що міг — спробував підібратися до мене. Віднині він не має унікальної пропозиції, барига може замінити його на будь-якого бійця. Тому зовсім не обов’язково брати ще один гріх на душу. Ще трошки помордуємо й відпускаємо.

— Давайте хоча б очі повиколюємо, — запропонував Мойша. Я зітхнув. Господи, Ти бачиш з КИМ мені доводиться працювати!

Ченю ми випустили. Решту літа й початок осені я багато носився за Ющенком по Україні. Спочатку я відчував антропологічну цікавість до всього того зборища шахраїв та бариг, які робили його виборчу кампанію, потім — лише втому. Суспільна істерика наростала — цю нарцисичну й закомплексовану людину на повному серйозі вважали месією.

«Янукович — ще тупіший, — втішав мене Дяківський, — твій плутається в словах, не в стані завершити жодного речення й продовжує його в безкінечність, а мій не здатен розпочати. У кожного нашого президента своя культура мовлення. Той, який поки що діє, звик наприкінці речення казати „бля“. А позаяк це не вкладається у телевізійний формат, наприкінці в нього завжди неоковирна пауза, розміром з „бля“.»

«Лідер» не жартував, зберігав драматичну серйозність і закликав мене до самопожертви в ім’я його грандіозних інтриг. Він казав, мляво жестикулюючи лівою рукою: «Реалізовувати свободу, плисти в довільному напрямкові можна, коли на морі штиль. Але коли здіймається ураган, треба плисти лише згідно з ураганом. Це важко й небезпечно, але кожний інший напрямок — самогубний. Голос Бога — у сильному вітрі».

— Ні, — заперечував я, — написано, що Бог — у голосі пронизливої тиші, після цього вітру.

Я ходив оглядаючись. Крім есбеушників, нікого небезпечного не помічав, але розумів, що барига може й не зупинитися. Ченю я відпустив, але баригу доведеться якось убити. Не все ж життя перебувати під сокирою!

Проте найбільше мене пригнічувала безсенсовість. Я думав — заради чого я плентаюся за «лідером»? Заради грошей та перспектив. Перспектив здобути більші гроші. А навіщо мені гроші? Для життєзабезпечення. Й це життєзабезпечення потребує так багато зусиль, що на життя сил не лишається. А коли ж буде сповнене сенсу, творчості й революції життя? Коли зуби повипадають.

«Що ти нудишся? — питав Турчинов. — Є розвага. Юля мала виступати перед агітаторами Рівненської області. Проте вона нині на ток-шоу. Її мав замінити Соболєв, але він ще не приїхав з Тернополя. Виступи ти, вони все одно зберуться, не в такій кількості, як на Юлю, але ти ж там будеш».

Агітаторів зібралося сотні чотири.

«Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!» — закричав я в мікрофон. Зал підхопив. Далі ідей в мене не було. «Ющенко, — продовжив я, — це наша європейська перспектива. Ось уяви собі, що сьогодні приходиш додому і засинаєш, як завжди.

І ось уві сні тобі являється Богородиця. І каже тобі, людині, яка ніби уявляє себе Християнином: „Знаєш що, рідний, я так вважаю, що у тебе має бути місія в цьому світі. І через цю місію ти спасешся. Так от: завтра ти мусиш продати все, що маєш, розпихати всі свої шмотки і, на зібрані кошти, поїхати назавжди в місто Суми, почати проповідувати в Ім’я Ісуса Христа, в Ім’я Моє, і збирати Хрестовий похід на Воронеж…“.

Ти прокинешся і напевне подумаєш: „Що я такого з’їв?“ А якби ти був справжній Християнин, це приголомшило б тебе. Ти подумав би, що це — дуже важливий знак. А так ти скажеш, що це уже, можливо, „шизуха“ підкрадається. В ліпшому випадку, ти підеш по психоаналітика чи будеш гортати сонник — щоб це могло означати, таке явлення і така бесіда. Бо насправді — ти ніякий не Християнин.

Ти подумаєш, а може це біс в обличчі Богородиці до мене явився, і нашіптує мені такі от неприємні речі? Але ж Вона справді явилася! Вона не просила тебе розтлівати малолітніх. Вона не просила тебе іти на базар і красти пиріжки. Вона просто сказала зробити те, про що ти і так здогадувався. Адже десь глибоко в душі ти знаєш — не маючи місії, не побачиш Царства Небесного.

А тут бац! Замість Богородиці наяву з’явився я, такий самий лицемір, як ти, але ти необережно прочув цей ЗАКЛИК. Тобто пропозицію від Бога тобі було зроблено (пусте, що через такого непутящого кур’єра), і що ти робитимеш з нею?

Якщо ти не поїдеш звідси, не вирвешся з рутинного потоку життя, не будеш збирати Хрестовий похід куди завгодно, не переповниш свого земного життя, то хрін тобі буде, а не життя вічне.

Ти нікуди не поїдеш, не будеш збирати Хрестовий похід саме тому, що ти ніякий не Християнин. Тому, що тобі нудно читати Євангеліє. А нудно тому, що ти його не боїшся.

Якби ми з тобою були християнами, Київ став би Новим Єрусалимом, Москва зникла б, а весь світ переймався б не Армією Махді, а об’єднаними батальйонами Пресвятої Богородиці. Амінь!»

У залі почалося якесь ворушіння, а потім смішки й вигуки незадоволення. Я швиденько передав слово керівнику місцевого виборчого штабу й вшився звідти.

У вересні у розпал виборчої кампанії, Ющенко страшно отруївся, і я зрозумів, що тепер він точно переможе. Він вже не просто месія, він ще й мученик. Янукович навіть не додумався бодай підірвати собі машину.

Згодом Ющенко зі страшним спотвореним сіро-зеленим обличчям з’явився на трибуні Верховної Ради й звинуватив у замаху на себе антинародний режим.

Режим відповів, що то в Ющенка герпес, а не замах, і це була непереконлива відповідь. Усім було цікавіше уявляти агентів з отрутою, які прокрадаються на кухню, ніж читати медичні довідники (розділ «хвороби шкіри»).

— Якщо недолугий штаб не зіпсує кампанію, справу вирішено, — казав «лідер».

Коли Ющенко переможе, то цією перемогою він має завдячувати герпесу, а не своїй політичній програмі. Найкраще, що могли б зробити для Ющенка його соратники, це просидіти весь час виборчої кампанії в тюрмі. По-перше, що це за антинародний режим без політв’язнів? А по-друге: жлобським є бажання увійти в історію, проминувши в’язницю.

Ми розмовляли в його офісі на Кловському узвозі. Відчинилися двері, й увійшла красива жінка, яку я колись бачив у нього разом з Шуміловим з секретаріату президента та власником «Столичних новин». З нею була дівчинка, років шести, певне, дочка.

Поки жінка цілувалася з «лідером» (з цього поцілунку я так і не зрозумів характеру їхніх стосунків), дівчинка підбігла до величезного акваріуму, який за тодішньою модою був умонтований у стіну кабінету, й побачила там велику червону одиноку рибу (решта здохли). «Мамо! — закричала дівчинка, — дивись, яка риба!». Ми всі повернулися на цей вигук. Дівчинка була вражена, захоплена, здивована, збуджена, вона ляснула себе по колінцях, і здається, сама була готова стрибнути до риби.

Я спробував згадати, коли так само сильно дивувався, й не зміг. Якщо я не буваю в таких станах, як вона, навіщо я живу? Певне, саме ці стани «захопленого задивування», як називав Шпенглер найвищу насолоду людського духу, мав на увазі Христос, коли давав нам імператив «будьте, мов діти».

Жінка сказала: «Коли вже закінчаться ці ваші вибори, вся ця політика, я хочу на море. Воно мені сниться».

— Море, — сказав «лідер», — у Юнга — символ підсвідомості.

— А навіщо моїй підсвідомості снитися самій собі? — поставила жінка наївне запитання, до якого я, мабуть, не додумався б.

— Це їй сниться підсвідомість іншої людини, з якою вона прагне злитися або в якій потонути. Саме тому її символізує вода.

— Сонечко, це маячня, — заперечила жінка, — я так втомилася тонути, що, моя підсвідомість хоче лише купатися. Й засмагати.

Я дивився на неї і згадав за київських книговидавців братів Капранових, з якими колись перетнувся на якомусь ток-шоу. В очікуванні ефіру ми обговорювали симпатичну гримершу, й вони узагальнити питання: чому в Україні досі так багато вродливих жінок? Адже впродовж останніх семисот років красиві молодиці є основною статтею нашого експорту. Колись ними наповнювалися гареми, нині борделі. Теоретично порода мала б погіршитися, але цього не сталося. Вийдіть на Хрещатик — переконаєтеся.

Брати Капранови знайшли геніальну відгадку: носієм гену жіночої вроди є чоловіки.

— Не дивіться на неї так прямо, не моргаючи, — звернувся до мене «лідер», — це природньо, але неввічливо.

Я справді, замислившись, втупився в жінку. Якось по-дурному.

— Нехай дивиться, — засміялася вона, — він занадто дорослий хлопчик, щоб захоплюватися рибами. В його віці вже не соромно спостерігати за жінками.

— За що ви весь час думаєте? — спитав «лідер».

— За те, що жіноча краса передається по чоловічій лінії. Можливо, це єресь, з точки зору ортодоксальної замшілої генетики, проте, з погляду соціології — це щира правда. Погляньте на цих нещасних, неоковирних, нездалих українських чоловіків — вони ГЕН носять. Розвиваючи думку братів Капранових, можна припустити, що носієм гена чоловічої мужньости є жінки.

— Якщо це так, — сказав «лідер», — то метою української жінки є передати мужність своєму синові й пригнобити її у своєму чоловікові.

— Якщо це так, — сказала жінка, — то сенсом життя українського чоловіка є передати вроду своїй дочці й перетворити на повторну квочку свою жінку.

Її дочка, якій вповні передався ген, награлася з рибою й тепер малювала на листках, які витягала з розкиданих по столі тек.

— На що ми сподіваємося, протягуючи на президентську посаду нашого носія гена жіночої краси? — спитав я.

— На «Енергоатом», — швидко відповів «лідер», — у крайньому випадку на «Укртранснафту».

Жінка засміялася й похитала головою.

— Ганнуся, — сказав їй Лідер (значить, її звуть Гануся), — мені маякнули, що на нашого друга, — він кивнув на мене, — через прокуратуру намагаються поновити кримінальну справу. Подивися, що можна зробити. Він потрібен нам на волі, принаймні, до перемоги справедливості у другому турі. Якби у США всіх грабіжників банків та викрадачів людей оперативно ув’язнювали, там не постало б ні капіталізму, ні демократії.

— Ви прокурорша? — спитав я.

— Це в нас сімейне, — відповіла вона.

Її батько колись був генеральним прокурором, колишній чоловік підв’язався заступником генерального прокурора, вона сама очолювала якийсь департамент.

Саме те! Я розповів їй за дядька-правозахисника, видатного політичного мислителя, даоського мудреця, екстрасенса й аскета, «і спраглі правди за величезні гроші тюремщикам, пробираються на побачення до нього, аби бесідою з ним очистити душу й досягти просвітлення». Коротше, вона мусить забрати його справу до себе й зробити так, як підкаже їй серце й безсмертна душа, що в її прекрасному тілі має передпокій раю.

«Лідер», напівлежачи в кріслі, поклавши голову на руку, вражено дослухався мого безсоромно-натхненного словесного потоку.

— Ми мусимо врятувати його, як артефакт культури, як феномен національного буття, — казав я. — Ми дозволяємо собі не писати сонетів, не слухати симфоній Бетховена, не цікавитися живописом, не сперечатися з Хайдеггером, бо вся ця археологія мила, але не обов’язкова, як спеції, без яких можна обійтися.

Проте культура — це м’ясо, а не спеції.

Буття людини сутнісно відрізняється від буття каменя або рослини. Людське буття усвідомлює себе засобами мистецтва. Культура — це, зокрема, й спосіб й навички рефлексії. Нація усвідомлює себе через рефлексії видатних особистостей. Таких, як дядько Петро. Амінь!

— Останнє було зайвим, — сказала вона, — але я подумаю.

— Потрібно перебувати в тих місцях, де відбуваються події, — сказав Юрко. Він прилетів у день голосування першого туру виборів. Ми кілька годин вешталися по виборчих дільницях, спілкувалися з людьми, які вишиковувалися у довжелезні черги. «Усі за Ющенка!» — радісно повідомляв він. Ми приземлилися пообідати в його улюбленій гидотній забігайлівці за Бесарабкою. Під’їхав Дяківський з кореспонденткою (вони знову зійшлися).

— Грифи кружляють над полем бою? — звернувся він до Юрка. — Передчувають смачне стерво?

— Не стерво. Живе м’ясо пригод. Завжди треба кидати все й негайно вирушати туди, де пульсує історія, де зав’язуються її вузли. Там ми потрапляємо під руку Долі. Україна, на жаль, ще не Ірак, але нарешті й тут, чуєте? — легенько дрижить земля — це хода Бога неподалік.

— Але ж цей наш бухгалтер, так неестетично, — зітхнув я.

— Так і конкурент далеко не Антиной, — заперечив Юрко. — Бухгалтер, принаймні, не так лякає.

— А краще б лякав, — сказав Дяківський, — слабка людина при владі у сто разів жорстокіша за сильну. Слабак самостверджується через знущання над ближніми. Раніше я не міг зрозуміти жорстокого ставлення до слабких у спільнотах, що перебувають в екстремальних умовах, наприклад, у в’язницях.

Згодом я осягнув причини. Слабкі — небезпечні. Слабкий підставить, донесе, зрадить, злякається у найвідповідальніший момент. Тому не слід з ним мати справи. Його треба таврувати, заганяти під нари. Й тобі не дозволять спілкуватися з ним, бо він і тебе зробить опущеним. Так люди убезпечують себе. Дяка Богові, тюремні порядки не поширені по наш бік колючого дроту. Проте, можливо, і нам не варто обирати президентами й депутатами осіб, справжнє місце яких — під нарами?

— Бійтеся слабких, не бійтеся сильних, — додав я.

Кореспондентка повідомила, що не має часу слухати нашу маячню й поїхала до себе на телеканал засипати синхронами пробиті демократією інформаційні прориви в оборонних валах авторитаризму.

— Як дядько? — спитав у мене Юрко.

— Зараз справу забрала Генеральна прокуратура. «Лідер» підігнав одну прокуроршу. Красиву. Його навіть возили до Києва на допит, до неї. Не знаю, чи щось вийде. Принаймні, йому розрада. Він від неї у захваті. Тільки за неї й розмовляв, коли я приїздив на побачення.

— Не змарнуй нагоду, яку дасть революція.

— Не буде жодної революції, — сказав Дяківський.

Юрко повернувся до сусіднього столика, де сиділи (за виглядом) оптовик з Бесарабки й дівчина, до якої він залицявся, мабуть, якась офісна панянка з Троєщини.

— Смачного, — сказав їм Юрко, — вибачте, можна спитати, за кого ви голосували?

— За Ющенка, — відповіла дівчина.

— А якщо буде фальсифікація виборів, вийдете протестувати, як у Грузії?

— Вийдемо! — сказав «оптовик» й кивнув на своє помаранчеве (в кольорах виборчої кампанії Ющенка) кашне.

— Вони вийдуть на вулицю, — сказав нам Юрко.

— За таку дурницю, як чесні вибори, ніхто занадто ризикувати не буде, — відповів Дяківський. — покричать й підуть спати далі. Кон’юнктура добра. Нерухомість піднімається. Всі беруть кредити, після голодних дев’яностих, насолоджуються радістю споживання. В кожній другій сім’ї батько — чи мусор чи чиновник.

Юрко засміявся: «Більшість революцій несподівані для революціонерів. Але, якщо відверто, вони несподівані для всіх. Спрогнозувати неможливо. Революція виникає не тоді, коли з’являються передумови, не тоді, коли є привід, не тоді коли попрацювали підривні елементи, але тоді коли хоче Бог. „Дьо ле Во!“, як кричали учасники першого Хрестового походу. Однак, те, що на вас очікує, є оксамитовою революцією. Головне слово в цій метафорі „оксамит“. В нього упаковується незадоволення, яке можна розбурхати. Таке повстання стає можливим, коли влада не пручається. Перефразовуючи Ілліча, лише та революція чогось варта, коли влада нічого не варта. Весь секрет у тому, що ви б’єте режим, а він боїться відповідати. Так навіть аматор переможе у першому раунді.»

— А може режим пручатиметься, — сказав я.

— Ні. Всім ключовим фігурам буде пояснено так: якщо ви готові, мов колумбійські наркомарксисти доскону в карпатських лісах боротися з глобалізмом, то можете поорудувати кийками по головах протестувальників. Але якщо ви хочете продовжувати легальне економічне життя, тоді тікайте, а не стріляйте. Й ви переконаєтеся — для ваших очільників виявиться неможливим колекціонувати долари й не зважати на їхнього емітента.

«Оптовик», який дослухався розмови, нарешті впізнав Дяківського (той часто виступав на телебаченні) й заходився доволі агресивно щось закидати йому. Я порадив «оптовику» закрити єбало й навіть проявив готовність йому в цьому допомогти, але Дяківський зупинив мене. Він лагідно звернувся до нього: «Друже, ви не маєте рації. Втім, люди завжди помиляються щодо того, що вони хочуть, щодо того, що їм потрібно й щодо власного призначення. Беріть приклад з мене — не зважайте на бажання інших, а свої використовуйте лише як дрова для вогнища волі. Й пам’ятайте:

„Бог вимагає, диявол пропонує.

Бог карає, диявол пестить.

Бог дає необхідне, диявол бажане.

Бог обмежує, диявол виводить за рамки.

Бог любить, диявол трахає“.»

«Оптовик» вислухав це, хотів щось заперечити, але подивився на мене, тоді забрав свою троєщинську даму й ображений пішов до каси.

Лише днів за десять нарешті оголосили результати підрахунку голосів. Ющенко десь на дві десятих відсотка випереджав Януковича. Ще за десять днів мало відбутися голосування другого туру виборів.

Мені вдалося прошлангувати участь в організації захисту народного волевиявлення на виборчих дільницях і в окружних комісіях, тобто підготовку до фальсифікацій в інтересах демократії, проти фальсифікацій антинародного режиму. Ми з Семенюком заїхали на Печерськ, до приватної галереї, поглянути колекцію живопису, яку нам намагалися впихнути в урахування боргу. Боржник пробував прилаштувати цю мазанину в статутний фонд якогось банку, або хоча б взяти під неї кредит, щоб розрахуватися з нами, але банк з переляку збанкрутував.

Семенюк дивився на чорно-білі та біло-сині абстракції й зітхав. Боржник навертав за неймовірну вартість цього лайна. Я спитав каталоги європейських виставок, на яких воно виставлялося. Він заткнувся.

— Ну добре, — сказав Семенюк, — нам не пролізло, але ж воно все таке. А деяке точно таке саме й чогось там коштує.

— Успіх торгівлі не залежить від якості товару, — відповів я, — все залежить від якостей продавця. Це коротке викладення суті сучасної економіки. Зокрема, й політекономії живопису. Слухай — (це до боржника) — приміщення галереї викуплене?

— В оренді.

— А чого ти не викупив, коли гроші були? Мовчи! Тепер будеш мовчати. До двадцять першого, до дня народного волевиявлення принесеш десятку. Саме десятки не вистачає на перемогу демократії. Інакше, штопаний гандон, тобою буде займатися служба безпеки виборчого штабу Ющенка.

Моя порада: принести або здохнути. До їхніх рук краще не потрапляти. Ющенко сам віртуозно вправляється з праскою й паяльником.

Для закріплення я вдарив його з ліктя в бороду, але не дуже вдало, змазав. Треба потренувати якось. Він вискочив на вулицю. Я сказав переляканій галерейній жіночці, щоб зробила нам кави й пояснив Семенюку:

— Сучасне мистецтво й маніпуляції з ним протягом ось уже ста років є найбільшою аферою в історії. Картини, скульптури, асамбляжі будуть зібрані разом і посядуть почесне місце в грандіозному музеї людської дурості поряд з астрологією та демократичними вартостями. Відколи накопичення предметів мистецтва стало засобом вкладення капіталу, коли з’явився товарний обіг живопису, виникла проблема порівняння вартості картин, кожна з яких є тим більш мистецтвом, чим більш унікальною. Ба більше, нема єдиного критерію вартості. За тими критеріями, за якими ми оцінюємо Рубенса, Лукас Кранах — лох.

Загалом, будь-яка природна ситуація є унікальною, але унікальною в ній є випадковість, а визначальною — повторюваність, за умови що ця природна ситуація не сприймається естетично, як мистецтво.

Натомість, у витворі мистецтва унікальність є атрибутом. Витвір є мистецтвом, коли він новий по відношенню до попередніх. Його повторення вже не є мистецтвом.

Фактично обертається еквівалент — експертна оцінка. Справжнє мистецтво осідає в музеях, вилучається з обігу. Джоконду ніколи не виставлять на аукціон. Тому є потреба в нових витворах, вірніше, в нових об’єктах експертних оцінок. Бізнес потребує зняття унікальності, як неунікальна купюра, наближення властивостей потоку мистецтва до грошового потоку, а по-друге, простору для трактування. Крім експерта, ніхто нічого не мусить розуміти. Ось вже більше ста років живопис відповідає цим потребам. Сам подумай: кожне сполучення форм і кольорів може зродити незліченну кількість асоціацій, які спонукають таку ж кількість трактовок. Чим менше зроджувані асоціації детерміновані сенсом, включеністю мови витвору в асоціативний потік життя, чим менше асоціації «законні» (за Гессе), тим більше витвір мистецтва відповідає потребам «експертної оцінки», потребам продажу. Тому так довго живопис є абстрактний як кількість. Як природа випадковий, як природа неунікальний.

Я відчував натхнення й збирався продовжувати ще хвилин сорок, але зателефонували від Турчинова й попросили про зустріч. Домовилися перед Печерським мостом.

— Залиште свою машину й телефон тут, — сказав помічник Турчинова, коли ми зустрілися, — далі поїдемо на моїй, а потім пересядемо ще раз.

— До чого така конспірація?

— Не знаю. Там розкажуть.

Я віддав телефон й ключі від машини Семенюкові: «Покатайся по своїх справах, а годину на дев’яту прижени до мене, додому. Якщо я ще не повернуся, віддаси Аллі Іванівні».

Я сів поруч з помічником на заднє сидіння якогось фольксвагена, й водій повіз нас повз новий ботанічний сад на Наддніпрянське шосе. Всі мовчали, а я думав за те, що Малєвич та Кандинський були завершенням розвитку тієї тенденції в мистецтві, що здомінувала у XIX столітті, її крайнім вираженням. Тому їхні картини мають право висіти в музеях, де експозиція зазвичай відповідає потребам систематизації. Фраза «Смерть живопису!» є анаграмою, складеною з перших літер імен митців кінця, а крапка наприкінці має квадратну форму і є квадратом Малєвича.

Фотографія вирішила більшість завдань мистецтва, а мистецтво фотографії вирішило їх ще більше. Сьогодні має сенс лише той живопис, де концентрація художнього змісту на квадратному сантиметрі полотна не терпить випадковості, де втручання випадковості дисонує, як брехня (випадковість і повторення — завжди брехня).

Ми з такою цікавістю досліджуємо технічний бік творчості, бо хочемо ще і ще раз мати підтвердження передчуття, що все може бути створене зі всього.

Ми доїхали до Кончі-Заспи, там звернули, ще раз й пересіли на інше авто. Воно покрутилося між будинками й парканами й заїхало у браму якогось свіжозбудованого барижного маєтку. Брама одразу замкнулася за нами.

У центральні великій кімнаті будинку зібралося чоловік з п’ятнадцять. Серед них — кілька опозиційних депутатів, керівництво виборчого штабу, двоє якихось галичан. Мова йшла за те, що противник зможе порахувати результати голосування краще, ніж ми. Потрібно скидати режим методами громадського тиску. На Майдані Незалежності до дня виборів нашим штабом буде збудована сцена для мітингу, який почнеться після закриття виборчих дільниць. Туди треба звозити намети й стягувати людей з областей. Натовп має свою гравітацію. Маленька маса не притягує, але, якщо ми стягнемо тисяч двадцять п’ять, які там залишаться, то за тиждень буде вже п’ятдесят. Потрібні намети, електрогенератори, пічки, дрова, мільйони помаранчевих стрічок й безліч іншого. Обговорення технічних моментів тривало години три. Я мав допомагати в забезпеченні охорони та організації клакерів, які будуть розсереджені у натовпі й задаватимуть йому потрібні реакції й вкидатимуть правильні гасла.

«Ну от, — подумав я, — ми й доросли до державного перевороту. Скоро нас всіх заарештують. А може дадуть вийти на майдан й порубають саперними лопатками. Треба було співпрацювати з антинародним режимом. Оце зараз поїхав би десь… на Сицилію. Там ще градусів до двадцяти й о цій порі найкрасивіші атмосферні ефекти. Сходив би в археологічний музей Сиракуз.

Або до Іспанії. В Барселоні розкішне зібрання романських фресок. До музею Далі не поїхав би. Він робив себе, як торгівельну марку. Всі його витвори краще сприймаються не в оригіналі, а в репродукціях. Позаяк мистецтво на той час уже вмерло, а митці все ще були живі, саме з життя й доводилось робити живопис, а картини — лише сувеніри по ньому. Життя й зовнішність Далі — ексцентричні. Якщо для величі не було підстав, окрім бажання величі, то величиною бажання й належало хизуватися. Він повісив своє мирнолюбство на вивіску, а ми всі шукаємо — що там за нею? Й щось таки знаходимо (не дарма ж купляли квитки!)

Його жінка Гала — необхідний елемент конструкції. Вона відповідає середземноморському культурному архетипу — Жінка, яка спонукає, яка веде — Беатріче, Дульсінея, Ізольда, Елоїза. Без Гали не було б необхідної інтриги.

Він переписав заповіт і велів поховати себе не поруч з Галою, а в „театрі“, як він називав свій музей, бо вважав, що пожежа занадто сильно пошкодила антураж „замку“ Гали.

Крім репродукцій та анекдотів, для посмертної підтримки бренду „Сальвадор Далі“ було необхідним місце поклоніння. Ймовірно, до пожежі це мав бути „замок“ Гали, але після пожежі це стало не можливим».

Після наради змовників розвозили по домівках. Я дивився на увішаний політичною рекламою Київ (білборди — теж таке собі мистецтво) і думав, що нині політика і мистецтво такі, що пов’язані з ними події, розумування навколо них, є цікавішими за них. Вони не є букетом життя, як перше, вони як етикетка на пляшці вина. Вино випите, колекціонування етикеток може являти певну цікавість для фахівця з етикеток, не для цінителя вина.

В’їзд до подвір’я будинку, де ми з Аллою Іванівною орендували квартиру, був перегороджений ментовською автівкою. «Щось дуже швидко, — подумав я, — ми ще до пуття не змовились, а нас вже приїхали арештовувати.» Я пройшов до свого під'їзду. Було повно ментів і людей. Побачив свою машину з відчиненими передніми дверцятами.

На землі поруч лежало тіло, навколо якого клопотав судмедексперт. Менти не пускали близько, але я розгледів, що то був Семенюк. Йому стріляли в голову. Кривава пляма не була великою.

Юрко мав рацію. Усі ці кияни пішли на протест, як на свято. Майдан переповнився, весь Хрещатик був перекритий, уставлений наметами, на сцені тривав безперервний мітинг, влада була деморалізована, незабаром уже ніхто не вірив, що вона наважиться на репресії. Помаранчеві блокували Кабінет міністрів. Анархія, братерство, десятки тисяч веселих, збуджених людей — все це страшенно надихало.

Я, пропахлий димом багать, біля яких ми грілися, невиспаний давав десяте за цей ранок інтерв’ю, цього разу москальському журналісту:

— Я люблю свободу. Свобода несе небезпеки й багато незручностей (ось ми наприклад заважаємо проїзду трудящих). А коли ви в тюрмі, вас годують за розпорядком, регулярно виводять на прогулянку, ви можете звертатися зі скаргами до адміністрації. Коли тікаєте на волю, вам, можливо, доведеться голодувати, по вас навіть будуть стріляти. Але свобода все одно краща, ніж тюрма. Хоча багато хто з москалів притримується іншого погляду.

Ще раз, «Свобода — не право, але привілей». Ми виступаємо за анархію для анархістів. А хто хоче жити під ментами, нехай живе.

Суспільство має функціонувати нормально й ефективно. Без всіляких деструктивних елементів. Деструктивні елементи (ті, хто виживе) мають зібратися у християнські братства й бути над суспільством.

Принцип існування християнських братств має полягати в тому, що вони ніколи не дозволять собі перейматися такою вульгарністю, як економіка, лише філософією, живописом та позаекономічним примусом.

Спочатку ми приходимо, як жебраки, тоді — як розбійники й вже по тому — як князі…

Юрко був щасливий. «Захоплюють будинок профспілок, — прокричав він мені, — ходім швидше туди!» Активісти виламували двері у приміщеннях першого поверху, але ми піднялися вище, до кабінету голови Федерації профспілок. Там опозиційний депутат, колишній мер Одеси Гурвиц саме цього голову й дресирував.

— Тут буде штаб Помаранчевої революції, — казав Гурвиц. У руці у нього був маленький генеральський пістолетик ПСМ.

— Ви здійснюєте кримінальний злочин, — тремтячим голосом відповідав блідий голова.

— Злочин? — задоволено посміхнувся Гурвиц, — значить так, у вас є три хвилини на те, щоб очистити від себе це приміщення, дві хвилини вже пройшли. До виконання!

Юрко сміявся від захвату й казав мені: «Я очікував на це все життя! Ось так треба було проголошувати незалежність!».

Але я запізнювався до «Лідера». В нього на мене мала чекати красива прокурорша Ганнуся.

Я захопив Юрка з собою. Вони не з «Лідером» бачилися відтоді, як Юрко привів мене на Поділ, де «лідер» починав клуб марнолюбців.

Лідер розслаблено сидів у кріслі й задумливо дивився на величезний екран телевізора над акваріумом. Там п’ятий канал вів безперервну трансляцію зі сцени майдану. Він привітав нас млявим жестом лівої руки.

— А де Ганнуся? — спитав я.

— Красиві жінки мають право запізнюватися, — відповів він, — разом з Турчиновим я зустрічався вчора з американським послом, у нього в резиденції, не в посольстві. Він вимагає утримувати Ющенка від передчасних переговорів з президентом Кучмою. Наш Бухгалтер боїться, весь час намагається втекти домовлятися.

— Але не варто перебільшувати роль США, — сказав Юрко, — не всі стихії підвладні Вашингтону.

— За стихії цікаво, — відповів «Лідер» й трохи пожвавився, — кольорові революції доводять нам, що можливі ефективні технології управління суспільством, яке побудоване на технологіях. Стандартна методика працює для таких різних націй, як грузинська, сербська, українська, кіргізька. З власного досвіду знаю, що стимулювати людину віддати гроші, важче, ніж переконати віддати життя.

І якщо суспільство споживання таки виробило ефективні стимули купівлі товару, тим більш дієвими є стимули до вибору президента. Заманити нас на Майдан не важче, ніж у супермаркет. Зрештою, транснаціональні компанії щодня утворюють нам нові потреби. Десять років тому ми не здогадувалися, що не можемо існувати без мобільного телефона. Ще півроку тому ми не здогадувалися, що життєвою необхідністю є чесні вибори.

Метод стає технологією, коли перестає залежати від якостей користувача. Ми спостерігаємо революції без революціонерів. Більше того, революціонери лише заважали б! Менеджер з продажів не повинен мріяти себе Робесп’єром…

Зайшла Ганнуся. Всі встали привітатися.

— У вас дуже цікавий дядько, — сказала вона, — ми тричі проговорили по кілька годин. Я влаштовувала допити. Як ви розумієте, його справи безнадійні. В нормальних умовах. Від вас тхне димом. Я не знаю, що буде після усіх цих безладів і масового, блюзнірського порушення чинного законодавства. Але цим треба користатися. Гадаю, вам не варто марнувати час на цьому збіговиську на Майдані. Зональний прокурор, якому я передала справу, здійснював розслідування злочинів декого з опозиціонерів й нині дуже боїться. Я підготую його до розмови з вами. Справа має зникнути. Це не вирішить всіх проблем. Є ще ряд документів і речових доказів. Вам доведеться попрацювати. Ви повинні чітко виконувати всі вказівки й діяти в тій послідовності, яку визначатиму я.

Вона відвернулася від мене й перекинулася кількома репліками з «лідером».

«Невже, старий негідник дядько Петро примудрився зачарувати її?» — думав я.

Потім я провів її до автівки, а коли повернувся, «лідер» сказав мені: «Масовий психоз. Навіть Ганнуся з’їхала з глузду. Ніколи б не повірив, що таке можливо. Вона — акула».

Пізно ввечері я заїхав на Поділ до нового підвалу Дяківського, де я три місяці тому катував Ченю. Перед дверима терлося кілька його хлопців. Вони неприязно покосилися на помаранчеві стрічки, якими був увішаний мій одяг.

Всередині біля входу валялися шматки арматури, заготовлені, щоб відбиватися від можливого нападу. Дяківський грався з ножем.

— Ну що ви там? — хмуро спитав він.

— Все добре, захопили будинок профспілок, залу засідань міськради, почали блокувати Кабмін.

— Ну-ну.

— Мені потрібен автомат. Я абсолютно впевнений, що Семенюка завалив мій барига, для якого тоді Ченя мене випасав. Семенюк був у моїй машині, біля мого будинку. Його переплутали зі мною. Я хочу все зробити сам. Уже дві людини загинули замість мене. Семенюка необхідно помстити. Крім того, барига виявився впертим, колись таки він мене вполює. Зараз усі менти в ступорі. Найкращий час.

— Ми поїдемо вдвох, — сказав Дяківський, — по-перше, Семенюк — моя людина. А по-друге, мені краще не маячити в Києві. Всі здуріли. Хтось з твоїх помаранчевих придурків на мене стрибне, проявить нечемність, доведеться його підрізати. Клопіт! Потім тікай-ховайся… Разом поїдемо. А що ми за нього знаємо?

— Знаю, де мешкає. Якщо машину не змінив, знаю номер. З Чені тоді вибили номер телефону. Все.

— Мало. Будемо якось ломитися в хату. Може поталанить.

— Я післязавтра маю здибатися з одним прокурорським, по справі дядька. Після того можемо їхати. Ще потрібна інша машина з фуфловими номерами.

Через день у ресторані «Гірчиця» на Шовковичній я зустрівся із зональним прокурором. Він думав, що йде на зустріч з адвокатом. Генеральну прокуратуру вже двічі блокували. Він справді був наляканим. Повз ресторан саме проходила колона, чоловік вісімсот, з національними та помаранчевими прапорами. «Банду геть!» — скандували вони. Він приніс з собою чотири грубезних теки «Справи». Спитав, що я хочу звідти прибрати. Я сказав, що щойно був на засіданні штабу Помаранчевої революції, де складалися списки тих, кого після падіння режиму арештують у першу чергу. Його ім’я там фігурує у верхніх рядках. Він вважається членом банди, яку «геть». Тому він має віддати мені всю справу. А я попіклуюся, щоб його ім’я зникло з проскрипційних списків. «Зателефонуйте зараз Ганнусі. Вона вам скаже, хто я. Які мої можливості».

— Вона казала, ви адвокат.

— У штабі багато адвокатів. Це традиція з часів Французької революції.

«Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!» — долунало з вулиці. Він сказав, що хоче триста тисяч. Я вирвав з його рук теки й відповів, що зараз цим рятую його життя. Але позаяк він друг Ганнусі, потім передам йому п’ятдесят.

За дві години ми з Дяківським виїхали мститися за Семенюка.

У Броварах на повороті на Переяслав стоїть церква, побудована в дев’яностих. Коли ми проїздили повз неї, Дяківський згадав, що нині неділя. У божевільному Києві, мабуть, ніхто й не помітив цього. Ми перехрестилися.

— Треба було сходити до служби, перед такою справою, — зітхнув він, — хоча, може, краще після. З одного боку перед небезпекою варто причаститися. З другого боку, їдемо ж за смертним гріхом. Не праведник у соборі, грішник ближчий в бункері до Бога… Що роблять християни в неділю під час літургії? Вони здійснюють Таїнство.

Що роблять у результаті літургії? Кнують таємну змову проти світу. Ви не маєте таємниці (тайників, конспіративних квартир, явок, паролів)? То, мабуть, не маєте і Таїнства. Сучасні деномінації відрізняються від Святої Церкви, як групи історичної реконструкції «наполеоністи» від Великої армії Бонапарта. «І ворогам Твоїм Таємниці не повім…», — промовляємо ми перед Причастям. Про що це? Не майте ілюзій — про конспірацію.

Зранку ми сиділи в автівці неподалік будинку бариги й дивилися на під’їзд. Падав сніг. Потроху світало. У нас був АКСУ, зовсім новий, та ПМ. Ще двохсотграмова тротилова шашка, на випадок, якщо доведеться висаджувати двері, та кілька гранат. Чекати нудно і я чогось згадав, як колись уперше потрапив закордон. То була Чехія, й там я був приголомшений першим у моєму житті великим готичним собором. Мабуть нині, коли я вже побачив доволі багато, він би не справив на мене такого враження, але спогад про мій захват був мені дорогий. Я казав Дяківському:

— Коли входиш до собору Св. Віта в Празі, потрапляєш у зовсім інший Світ, просторіший, світліший, більш повний, ніж той, де ти у себе, де ти знаєш все, як буденно знаєш географію трамвайних зупинок, де ти є хазяїном, своїм. Ти заходиш у Віта і знов почуваєш себе учнем, маленьким хлопчиком у незнайомій майстерні великого Майстра.

— А може давай знайдемо Ченю, — відповів Дяківський, — хай викличе баригу.

— Навряд чи вони спілкуються після того, як ми тоді його виловили. Окрім того, знайти Ченю не легше, ніж баригу.

Ми вирішили, якщо барига вийде, ми, поки він сідатиме до авта, під’їдемо і розстріляємо його. Якщо не встигнемо, то поїдемо услід і там, де він скине швидкість, стрілятимем на ходу. Це дуже ризиковано, але ми розраховували на те, що деморалізовані мєнти зараз ніде не виконують своїх обов’язків.

А якщо не вийде? В хаті хтось є. Це видно по світлу у вікнах. А може, там лише жінка й діти? Як з’ясувати? У під’їзді є консьєржка, відеонагляд. Можна щось збрехати консьєржці й розпитати в неї. Але вона запам’ятає обличчя. Ще й може не сказати. Чи не знати.

Так розмірковуючи, ми прочекали майже до обіду. Й тут я ледь не вдавився снікерсом, який гриз з нудьги. До під’їзду підкотив чорний, представницького класу, BMW й з нього, з водійського місця, виліз СПІВКАМЕРНИК! Й потупотів усередину. Нам поталанило! Це падло тут, і це означає, що барига в хаті. Бо до кого ж іще він міг приїхати!

Окрім того, ми поїдемо за співкамерником, коли він вийде, вихопимо його й попросимо викликати баригу до себе чи в якесь зручне місце. Цікаво, чи не співкамерник йому розказав за мене?

Чекати знову довелося довго. Дяківського ятрило те, що він, революціонер, змушений був тікати від Помаранчевої революції. «Це жодним чином не революція, — казав він. — Це фестиваль. Революції були великими подіями, які несли за собою позитивні наслідки, хоча самі події були деструктивними. Але не важить знак — важить лише величина заряду. Велика Французька революція принесла незліченні жертви, але народила новий світ. Революція 1848 року складалася з терористичних актів, але призвела до постання Європи націй і пришвидшила розвиток, який, через колоніалізм, полегшив життя нещасним мешканцям решти світу.

Революція, яку пропагуємо ми, ймовірно, теж буде деструктивною, так само, як і попередні. Але на відміну від них, вона не допоможе прогресу, — це буде чисте екзистенціальне насильство. З одного боку, це буде християнська революція. З другого — безсумнівно, повстання козаків супроти влади свинопасів.

Для нас суспільство — як природа для наших предків. Прадавня людина з якихось причин відділила себе від природи за допомогою шматочка вугілля, коли вперше намалювала тварину — і сталася велика подія, коли свідомість стала дзеркалом природи. Ми почали творити другу природу — цивілізацію. Нині цивілізаційна машина саморозвивається, не потребує наших видатних якостей і нас, як особистостей. Але особистість творить революцію, бо хоче взяти своє. Вона хоче домінувати над машиною, знайти своє місце НАД цивілізацією.»

— О, виліз нарешті, — сказав я. Обережно я поїхав за співкамерником. Незабаром він зупинився перед рестораном «Ворскла». Ми стали поруч. Він вийшов з машини і побачив, що я йду до нього. Він був так заскочений моєю появою, що стояв і чекав коли я підійду. «Привіт!» — сказав я і показав йому пістолет. Тоді попросив, щоб він сів на заднє сидіння своєї машини. Він настільки не сумнівався, що я стрілятиму не вагаючись, що одразу послухався. Я сів поруч з ним і впер пістолет йому в бік.

Дяківський взяв сумку з автоматом і гранатами, замкнув нашу машину й сів на водійське місце BMW. Коли ми від’їхали, я сказав: «Якби я хотів тебе вбити, вже б убив. Нам треба трохи грошей, і щоб ти викликав на розмову баригу, в нас є до нього питання». Він хотів щось сказати, але я попросив, щоб він мовчав. Я думав за місце. Воно не мало бути підозрілим, і звідти має бути легко втекти. Ми почекали годину. Було б дивним, якби співкамерник просив приїхати баригу, якого щойно бачив. Я говорив зі співкамерником за гроші та рахунки, виставляв до нього претензії, щоб він переконався, що ми хочемо доїти його, а не вбивати. Я згадав вірменську шашличну на Окружній. Там був хороший лісок, і тікати можна було в чотирьох напрямках.

Ми переїхали туди і зупинилися в ліску.

— Друг, — сказав я співкамернику, — у тебе є одна спроба. Ти викличеш сюди баригу. Якщо він не приїде, я одразу застрелю тебе. Подумай три хвилини й набирай його номер.

Я приставив пістолет до його голови, так, щоб він бачив. Він сильно хвилювався. Це погано. Я опустив пістолет, щоб він трохи заспокоївся. «Увімкни гучний зв’язок», — сказав я.

Він нарешті впорався з собою й зателефонував: «Ало! Не спиш там? Ти не повіриш, знаєш хто тут зупинився, їде до Києва? Черномирдін! Так, так, російський посол. Приїзжай, я тебе познайомлю. Прямо зараз, він за сорок хвилин їде далі. Є тема по нафтопереробці!».

— Все. Зараз буде.

— На чому?

— На мерсі же-ель. Сірому.

Ми під’їхали ближче до шашличної.

Дяківський дістав автомат. Знову пішов сніг.

— До речі, а що ти тут робиш, на провінції? — спитав я.

— Ми конденсатом займаємося.

— Врізки? Хто криє — прокуратура, есбеушники?

За 25 хвилин ми побачили мерс.

Зупинився поруч з нами. Є водій. Вийшов барига. Дяківський вивалився з водійського місця, й стріляв короткими чергами, майже впритул, з чотирьох метрів. Я виштовхнув співкамерника з машини на інший бік, виліз за ним і тричі вистрілив йому в голову. Тоді повернувся, щоб допомогти Дяківському. Барига лежав на землі, його водій спробував вискочити, але теж був вбитий. В нього Дяківський стріляв крізь бічне скло.

Ми сіли в BMW й рвонули геть звідси.

Машину залишили в місті, сумку зі зброєю Дяківський заштовхав у сміттєвий бак по дорозі. Ми пройшли до стоянки ресторану «Ворскла», забрали свою автівку й поїхали на Київ. Нас жодного разу не зупинили. Революція — це справді чудово.

Результати другого туру виборів були скасовані. На повторному голосуванні, звісно ж, переміг Ющенко. Фестиваль тривав. Усі будівлі центральних органів влади були блоковані. Хлопці барабанили кийками по порожніх металевих бочках. Помаранчеві стрічки, помаранчеві емоції, помаранчеві очікування.

«Лідер» був злий і не вилазив з інтриг. Дяківський зі своєю кореспонденткою поїхав чи то грітися, чи то паломничати по Святих місцях. А я всі гроші, що були, витратив на знищення слідів і речових доказів кримінальної справи дядька.

«Лідер» радив поквапитися, бо — казав він — ще не пройшла інавгурація революційного президента, ще не призначений новий революційний уряд, ще революційна публіка не забралася з майданів, а повзуча контрреволюція вже бере своє. Незабаром вас знову саджатимуть. Контрреволюція, зрештою, завжди перемагає.

— Не дають Енергоатом? — спитав я. Він зламав золоту ручку й зіпсував чорнилом краватку, яка коштувала, як невеличка квартирка.

Кримінальну справу ми скасовували через суд. Я був без копійки. Заплатила Ганнуся. Вона ж поїхала зі мною забирати дядька з тюрми.

Був сонячний морозний день. Вона розчервонілася й стала ще красивішою. Дядько вийшов з дверей поруч з залізними воротами для автозаків, побачив нас і зупинився.

Тоді підійшов до Ганнусі, став на коліно й поцілував їй руку. Здається, вона плакала. Мені було погано видно. Потім обійняв нас обох і сказав:

— Знаєте, всі ці революційні гасла — «Ющенко так!», «Хайль Гітлер!», «Вся влада радам!» й навіть «Свобода, рівність, братерство!» — ніщо в порівнянні з тим, першим гаслом всесвітньої революції — «Віра, Надія, Любов».

Воно валить УСІ трони й відкриває двері ВСІХ тюрем. Я люблю вас.