Сяючий шлях

Його клуб, як не дивно, розростався. Він відчував себе володарем невеличкої імперії й насолоджувався соціальним експериментаторством. Він повчав мене:

— Бог створив світ з нічого, а людину — з бруду.

І нам для творення найважливішого Він не дав іншого матеріалу.

Україну нам доводиться творити з нічого, а українців — з бруду. Ти щось сумний останнім часом. Не переймайся невдачами. Перемога від поразки відрізняється лише зусиллям творення, бо перемога — це перевершена поразка.

Я отримував від нього звичайну тижневу тисячу й доплату на чергову витівку, яку ділив з Дяківським.

Дяківський переживав бурхливий роман з красивою кореспонденткою, який швидко розгортався у драму (обидва були нівроку божевільні).

Я, як і його хлопці, трохи ревнував його до неї, адже для нас в нього лишалося мало часу.

Я двічі телефоном розмовляв з Юрком-американцем. Він казав: «Якщо західні хлопці класно грають у баскетбол, то їм зовсім не потрібно змагатися, де б те не було, за правилами боксу. Відповідно, вони ладні вкладати сякі-такі гроші та зусилля у те, щоб перебудувати боксерський ринг у баскетбольний майданчик. Це і є сенс всієї зовнішньої політики США».

Вовчик відзвонився днів за сорок після від’їзду й зажадав, щоб я негайно приїхав до нього: «Тут така тема, братело, ти охуєєш, коли побачиш!».

У неділю я сходив на службу до Видубицького монастиря (мазепинське бароко, жодних особливо дратуючих розписів і переробок), там якось дуже зворушливо співали. Я полюбляв розчулюватися під цей спів. Мені потрібно було підсилитися вірою, бо на дванадцяту я мав зустрітися з «лідером». Інколи він уявлявся мені Мефістофелем.

Цього разу він чекав на мене не в машині, а в буфеті на дев’ятому поверсі готелю «Дніпро» на Європейському майдані. Він сидів біля вікна й з цікавістю поглядав на мітинг опозиції внизу. Підтягувалися звезені з областей мітингарі, а в якості трибуни вожді опозиції використовували сходи «Українського дому».

Крім нас, у буфеті був лише офіціант, який приніс пляшку шампанського.

— Як свідомий громадянин і патріот, — сказав «лідер», — я вирішив взяти участь у нинішніх заходах, підтримати опозицію. Але там холодно, тому я зайняв стратегічну висоту.

— «Кучму геть!» — скандував натовп внизу.

— Кучму геть! — сказав «лідер» й цокнувся зі мною. — Ці люди прийшли на безстроковий мітинг «до перемоги», але кожний має зворотній квиток на вечір.

От кажуть, що ми обдурюємо людей. Жоден лідер не витримає конкуренції з пасомим, людина досконало обдурює себе сама. Кожна безоглядність купує зворотній квиток.

— Мені треба поїхати до Англії, — сказав я, — не знаю, на який час.

— Гарний, але трохи лівий вибір, — зауважив він, — до вас там вже переховувалися Маркс та Ленін. Хочете попрацювати з фондами бібліотеки Британського музею? Написати щось значуще?

— Я в розшуці.

— По вас було помітно. Ви сильно змарніли. Потрібна допомога?

Пропозиції допомоги, тим паче від нього, я здивувався.

— Мені дещо не вистачає на паспорт на інше ім’я та візу.

— Я підкину. Скажете скільки.

— Дякую. Я гадав, ви не любите людей.

— Значить, ви нічого не зрозуміли з моїх маленьких уроків. А чому ви так вирішили?

— Ви визискуєте найгірші людські якості.

— «Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!» — скандував натовп.

— Ю-щен-ко! — він підняв келих, і ми знову цокнулись. — Он ті, — він показав у вікно, — політики, на відміну від мене, апелюють до найкращих людських якостей. І обдурять. Люди виявлять віру, сміливість, солідарність, патріотизм і розчаруються. Саме віра і патріотизм асоціюватимуться з брехнею.

Значно гуманніше визискувати пороки. Нехай терпіли розчаровуються у власних гріхах. Я ловлю їх на жадібності й марнолюбстві. У декого виробиться рефлекс: згрішив — попав. Утім, більшість не навчаться навіть на власних помилках.

— Мабуть, жухати лохів раціонально, але це не любов. Принаймні, не християнська любов.

Він задоволено розсміявся й подивився на мене крізь бокал.

— То ви, мій любий розбійничку, християнин?

— Так.

— Ні. Ви — не християнин. Бо даєте неправильні відповіді на провокаційні запитання. Натомість, Євангеліє дає приклади відповідей на провокації. Ви мали б сказати: я грішник! Той, хто гостро усвідомлює власну гріховність, — християнин. Хто ж не під загрозою гонінь за віру, називає себе християнином, виправдовує свій гріх.

— Я хотів запропонувати вам свого заступника, який не гірше за мене зможе продовжити нашу співпрацю й допоможе вам у справах.

— У жодному разі! Я мав з вами справи виключно зі щирої симпатії до вас, далі звертатимуся до мусорів. Ми так мило бесідували… Мій клуб нараховує вже більш, ніж півтори тисячі членів. Уявляєте, мій дефіцит спілкування?

Мою ступінь відчуження від цього натовпу?

— Дуже шкода. Мені бракуватиме ваших уроків.

— Тоді дам вам останній. Не майте ілюзій щодо сенсу нашого з вами віросповідання. Антисеміти-неоязичники закидають нам єврейські корені нашої віри на тій підставі, що євреї розіп’яли Христа та знищили більшість апостолів.

Але насправді християнству нас навчили греки. Так ось, греки вважали, що більшість людей є лише знаряддями, що розмовляють.

Воістину, Христос радить любити ближніх, Він не наказує їх поважати.

Ми маємо допомагати їм, опікуватися ними, пестити їх, але не брати до уваги їхні розважання.

Ми, бува, забуваємо настанови наших учителів і прагнемо зробити «людину» з нашого водія чи бухгалтера. Багато чоловіків так нерозумно вчиняють зі своїми жінками.

Деякі жінки є сильними особистостями, людьми, але з притаманною жінкам недалекоглядністю прагнуть перетворити на «людей» тих нікчем, яких тримають поряд з собою в якості чоловіків.

Якби вони читали Біблію замість слухати маячню, на зразок цієї, то знали б, що Господь Саваоф вже колись сотворив людину з бруду. Далі цю потвору довелося виганяти від Себе. Ви сподіваєтеся впоратися успішніше за Вседержителя? Не смішіть Люцифера! У нього на всіх вистачить яблучок.

Людей мало, а буде ще менше. Всіх їх уже виловили або виловлять незабаром. Решту — просто любіть, не креативте. На відміну від грецьких «знарядь, що розмовляють», наші розмовляють забагато. Їхні розмови, «думки», їхній «вибір» — це і є той хрест, який несе сучасний християнин.

Старовинний християнин просто відсилав їх до стайні на порку.

Він замовк і подивився у вікно. Натовп потроху розходився. Заявлений опозицією безстроковий мітинг завершувався. Було холодно і вогко.

Дяківський не зміг влаштувати мені британську візу, зробив іспанську. Вовчик телефоном розказав, що гастарбайтери в Іспанії заробляють гроші на квиток на паром та перебираються до Англії. Британські прикордонники та працівники міграційної служби перевіряють прибулих вибірково, тому багатьом вдається прорватися. «Ти не канаєш під гастарбайтера, тому тебе не зупинять».

Нарешті Дяківський вчергове назавжди розірвав зі своєю кореспонденткою і озирнувся навколо. Перше, що потрапило йому на очі, була моя меланхолія.

— Ходімо повечеряємо, — запропонував він. — У жінок є суттєвий недолік: відсутність вимикача. Їх доводиться позбуватися, коли мелодія набридає.

Утім, виглядав він так, ніби позбулися його.

Він катував виделкою салат, але не їв, а казав: «Наші попередники завжди зауважували на класових чи національних аспектах революції. Жіноча емансипація сприймалася як побічний ексцес. Й лише віднедавна усвідомили, що в основі перевороту — перверсія. Як прикро, що людина — не одностатева істота! Саме розділення статей лежить в основі поневолення. Маркс наголошував на продуктивних силах та виробничих стосунках. Проте головне виробництво — це виробництво людей. Виробничі стосунки — це статеві стосунки. Саме вони не встигають за змінами технологій. Для народження й виховання не обов’язкова сім’я. А незабаром без чоловіка геть зовсім можна буде обійтися в акті зачаття.»

— Колись і без жінки, — додав я. — Від штучного зачаття до штучної утроби.

— Амінь! Так ось, у світі нині паралельно здійснюються два революційних процеси — ісламський та млявий лівий. Кожен з них дає свою відповідь на основне питання революції — статеве. Ісламісти-ніцшеанці (йдеш до жінки, прихопи канчука), вони жіночу емансипацію накривають паранджею. Жінка — знаряддя, отже має бути подібною на знаряддя.

Натомість, ліва революція бачить вихід у гомосексуалізмі. Все одно скільки статей, кожна стать самодостатня. Людина поводить себе, як одностатева істота через ігнорування протилежної статі.

Я погодився з ним:

— Позаяк християни ігнорують розвиток і наголошують на збереженні традиційних статевих, отже виробничих стосунків, вони програють.

Я замовив горілки. В Дяківського задзвонив телефон. Він поглянув на номер, який висвітлився на екрані, й кілька секунд вагався — чи відповідати.

Тоді відповів і вийшов розмовляти на вулицю. Це була його кореспондентка.

«Вона зараз приїде, — сказав він, коли повернувся, — але ти не тікай. Додаватимеш мені мужності.»

Я подумав, що мужність йому зайва. Він уже капітулював. Щоб відволікти його від очікування, я сказав: «Якщо ти кажеш за революцію, то ось що я помітив у своїх дослідженнях живопису: революція схована в архетипі європейської культури. Європейська культура цікава сама собі як революція. Відповідно в кожному столітті європейської історії можна знайти бодай одну велику революцію».

Він відволікся. Спрацював рефлекс на знайоме слово. Випив горілки, чого з ним зазвичай не траплялося, піднявся, сперся на спинку крісла й сказав: «Ти маєш рацію, але наприкінці XIX століття багатьом стало ясно (а наприкінці XX століття стало ясно всім), що для підтримання стабільності, для розвитку, для зростання життєвого рівня зовсім не є необхідним надзусилля, екстраординарні особистості, напруження духу, зрештою — революції. Стало зрозуміло, що науково-технічний прогрес може бути організований не як революція, але як інерція, що цивілізація вже здатна до саморозвитку, і, до того ж, може задіювати тільки посередні якості людини.

Наші великі попередники зліва сформулювали основну проблему століття як проблему відчудження. Що малося на увазі?

Для того, щоб рухався потяг цивілізації, вже не потрібно кидати в топку героїв. Подвиги заважають. Видатні якості небезпечні. Демократія стала досконалим знаряддям відчудження, механізмом каналізування амбіцій у ніщо. При тоталітаризмі одні видатні особистості придушують інших. Демократія придушує всіх. Демократія — це безособова диктатура!»

Він не помітив, як зайшла кореспондентка, а я переглянувся з нею. Вона дивилася на нього, а він продовжував:

— Всього чотири проблеми були улюбленими проблемами минулого:

а) соціальна проблема;

б) проблема свободи;

в) національно-конфесійна проблема;

г) проблема інновацій.

Усі вони знімаються через саморозвиток відчуджених суспільних форм. На тому місці, де мусила стояти мета революції, тепер порожнеча.

Революціонери хаотично метушаться, намагаючись заповнити пустку на місці ворога то жидо-масонською змовою, то емігрантами, то промисловим тиском на екологію, то все ще сподіваються на структурну кризу капіталізму.

Але за всіма цими хаотичними рухами ховається прагнення подолати відчудження. Подолати відчудження через знищення суспільної машини.

Вона підійшла і взяла його за руку. Відчуження було подолане.

— Ви сьогодні сумний, — звернулася вона до мене, коли вони сіли. Її очі були червоні, мабуть, багато плакала. Вона поклала голову йому на плече й дивилася на мене.

— У нього меланхолія, він полишає Вітчизну, — пояснив Дяківський. Певне, їм двом зараз легше розмовляти про мене, ніж за себе.

— Знаєте, до чого не можливо звикнути? — сказав я, — до невизначеності! Цей шматок життя для мене завершився. Всі плани крякнули. Дядько сидить, співкамерник утік. Юрко — у Штатах, «лідер» пішов до мєнтів, вас я бачу, можливо, востаннє. Справжнє відчуження — це коли не лишається нікого, з ким можна потеревенити за відчуження. А що ТАМ? Вовчик у тумані.

Хто такі ми, сказано вже у перших рядках П’ятикнижжя. Найважливіше напочатку: ми вигнанці.

Я був розшукуваним утікачем, і це внутрішньо підносило мене над гастарбайтерами. В автобусі на Варшаву серед цих нещасних одномірних людей, я тепер чіплявся за свої неприємнощі й небезпеки, немов за соломинку. Все, що завгодно, тільки не так, як вони! Навіть в’язниця романтичніша за цей автобус, пропахлий огидною їжею, спиртним та людським, який їде маршрутом «Львів — ницість».

Серед них я уявляв себе законспірованим графом Монте-Крісто, що дедалі гірше вдавалося. Так серед безнадійно хворих поступово втрачаєш віру у власне здоров’я.

Грошей майже не було, тому з Варшави до Іспанії теж довелося добиратися ощадливими гастарбайтерськими шляхами. На повні груди я вдихнув лише в океані, на поромі, який віз мене і ще кілька тисяч негідників до Англії. Була весна й, здається, саме ми відкривали навігацію. Мабуть, цей паром вміщав не менше людей, ніж колись уся Велика Армада. Тоді багатонаціональні команди іспанського флоту сунули завоювати англійців, а нині їдуть на них працювати. Горе переможеним!

Я дивився на обрій й уявляв себе вже не мстивим графом, але іспанським адміралом, і я розправляв плечі, відставляв ногу й впирав руку вбік, подібно до клієнтів майстерні Веласкеса.

Я мандрував таласократичними асоціаціями й згадав епізод Пелопонеської війни, який нещодавно вичитав у придбаній на Петрівці непоганій мистецтвознавчій компіляції.

У першій битві між Самосом та Афінами, самоським флотом командував філософ Мелісс, Афінським — драматург Софокл (він тільки-но поставив трагедію «Антигона», й за це афіняни обрали його полководцем). Драматург програв.

Війна на морі — це більше філософія, ніж драматургія. Запам’ятайте це, якщо мрієте командувати крейсером.

Я вирішив покінчити з драматичним світосприйняттям й надалі охоплювати життя філософськи. Цьому трохи заважали побоювання нарватися на міграційну службу в Портсмуті.

Уже видно британський берег. Там на мене очікує нова пригода. І, можливо, вже міжнародний розшук. Зрештою, те що тебе ловить, не відчужене від тебе. Це я згадав останню розмову з Дяківським.

Відчудження ятрить душі порівняно нечисленної категорії людей, які на межі століть залишилися поза справами: це безробітні полководці, великі вчителі, вожді, пророки, кондотьєри. Я люблю цю публіку і хочу, щоб вони подолали відчудження і стали владою.

Трьома способами особистість може ставитися до Світу, якщо хоче лишатись собою:

1. Як Сорос. Використовувати слабкості системи. Завдяки своїм талантам йому вдається визискувати світові фінансові механізми, іноді навіть дестабілізувати їх. Але суспільна машина саморозвивається, і для соросів лишається дедалі менше місця.

2. Як Пабло Ескобар. Ховатися у щілинах системи. Проте «жорна правосуддя мелють повільно, але неухильно». Крім того, є дуже небагато кримінальних авторитетів, які не «стукають» ментам.

3. Як Мула Омар. Руйнувати суспільну машину.

Ці троє можуть не помічати один одного або ворогувати між собою. Але всі вони — наші союзники (я остаточно вирішив розірвати з важким кримінальним минулим й записатися в революціонери, здійснювати в подальшому лише політичні злочини). Лишень десь авторитет заміняє бюрократію, солідарність стає замість Конституції, а справедливість заступає Кримінальний кодекс, тільки-но десь естетичний критерій перевищує етичний, там ми відчуваємо себе на Батьківщині. Ми знаємо — це наша земля.

Як тільки десь у спалахах салютів, під виття сирен, весь обсипаний конфеті, об’являється вождь, отаман, князь чи пророк і каже: «Влада — це я», і вимагає вірності собі, і бере на себе відповідальність за все, ми впізнаємо союзника, людину нашої нації, і нас стає більше.

Філософія допомогла, я щасливо промайнув прикордонну та міграційну служби і на портовій автостоянці обійнявся з Вовчиком. Він зустрічав мене разом із повнуватим білявим хлопцем, який мав дуже неприємне обличчя.

— Ярослав, — представив його Вовчик.

— Називайте мене граф Монте-Крісто, — сказав я Ярославові, — можна просто: Граф. Це моє революційне псевдо. Куди ми рушаємо?

Ми рушили до Геріфорда (це десь у глибині Країни). Ярослав сів за кермо, а Вовчик розповідав дивовижну історію за свої пригоди після прибуття до аеропорту «Хітроу».

Його довго не хотіли пропускати на паспортному контролі. Вони розглядали запрошення на чемпіонат світу з фехтування й, певне, запитували де його шпага.

Якби Вовчик хоч трохи міг розмовляти англійською, він би сказав щось підозріле, і його не пропустили б. На щастя він не знав жодного слова. Взагалі жодного. Окрім того він був п’яний, і ще прихопив з Києва чотири пляшки горілки.

Коли його таки пропустили (через п’ять годин), він не зміг знайти виходу з аеропорту. Не розумів написів, пив свою горілку, натрапив на ресторан, де їв піцу, знайшов телефонний автомат. Наступні чотири дні він там і жив, поруч з автоматом. Поліціянти вже пізнавали його, віталися з ним, махали йому руками та посміхалися.

З собою він мав сімсот доларів і майже всі витратив на піцу та дзвінки в Україну, до друзів і дівок з якими вів п’яні розмови.

Ви не повірите, але в ті часи в «Хітроу» ще не було навали пасажирів з колишнього совдепа. Лише на п’ятий день він побачив дівчину, яка читала книжку москальською мовою, отже могла відповісти, і вмовив її вивести його звідти. Її літак запізнювався, вона повела його до метро (виявилося, що underground — це і є метро). Вони доїхали до станції «Ватерлоо». Там були об’яви також і польською. Польську Вовчик розумів від часів нашої колишньої роботи по автівкам.

Через поляків він знайшов циганів, які мали соціальне житло — двоповерховий будинок — де на другому поверсі здавали гастарбайтерам ліжка за 35 фунтів на тиждень, а самі мешкали на першому. Його провели до кімнати, де спало шість чоловік, а всього на поверсі мешкало з тридцять.

Він сів на ліжко і подумав, що це мабуть кінець. У такій дупі він ще не був ніколи.

Наступні дні він виходив рано й до вечора вештався навколишніми районами. Натрапив на ломбард і здав туди «кайдани капіталізму» — свого товстого золотого ланцюга, браслет і перстень.

Десь за тиждень на другому поверсі циганського будинку оселився українець, який просвітив його щодо гастарбайтерської економіки.

Реально було знайти роботу за 150 фунтів на тиждень. 180 — вважалося добрим заробітком. У Макдональдсі платили 145, але там можна було підкрадати та харчуватися.

За 30–50 фунтів знімали ліжко. В середньому 20 фунтів на тиждень витрачалося на дорогу та 20 фунтів — на харчі, які треба було купляти у магазинах для бідних мережі Tesko.

Сам цей українець примудрявся харчуватися на один фунт на день, але то треба було мати особливі здібності.

Таким чином, гастарбайтеру вдавалося відкладати до 100 фунтів на тиждень. Саме тому всі вони і мріяли потрапити до Британії.

Незабаром, за допомогою сусіда українця, Вовчик добре вивчив асортимент Tesko. Потрібно було купляти лише позначені спеціальними смужками товари для жебраків. Трьохсотграмова банка бобів у томаті коштувала 7 пенсів, хліб — 9 пенсів, півтора літри води 7-12 пенсів, курка гриль — 80 пенсів, хоча інколи й більше фунта.

Пори всі намагання, Вовчику погано вдавалася заощадливість, тому ще за два тижні він прийняв найважче рішення у своєму житті й разом з сусідом поїхав на фабрику.

Їхали спочатку підземкою, а тоді на мікроавтобусі, всього півтори години.

Величезна фабрика виготовляла пластикові конструкції й широко задіювала працю іноземних робітників. Їх вишикували на подвір’ї, і супервайзер роздав усім каски й довгі рукавиці з товстої гуми. Сусід працював біля пресу, а Вовчик — на конвеєрі. Він навіть увійшов у трансоподібний стан, так подіяв на нього ритм виробництва. У цеху було спекотно. За дві години Вовчик не витримав і скинув рукавиці. Майстер накричав на нього. Вовчик промовчав (уявляю, наскільки гастарбайтерська дійсність пригнітила його психіку!) й знову їх одягнув. Проте ще за дві години знову зняв. Хвилини дві він слухав крик майстра і дивився на його жести, тоді зняв каску й закинув її прямо через голову того вглиб цеху. Вийшов з заводу й попростував узбіччям вбік Лондона.

Він йшов, не зупиняючись, близько доби, навмання передмістями й незнайомими вулицями, аж раптом відчув, що впізнає місцевість. Це був район, яким він так часто гуляв навколо циганського будинку. Він зрозумів, що трапилося чудо — Бог вивів його до ночівлі.

Тут таки трапилося ще одне диво — в сусідній кімнаті поселилися троє «іспанців». Іспанцями називали наших гастарбайтерів, які спочатку працювали в Іспанії, накопичували гроші на паром, а тоді перебиралися до Англії. Вони розказали, що їдуть заробляти на збиранні полуниці. Нарешті Вовчик отримав вуха, на які можна було «навішувати». Він посадив співвітчизників на ліжко перед собою й переконував їх, що вони мають платити йому за «дах». Трохи лякав. Бити не довелося, вони згодилися. На ранок зникли. Блядь, ні в чому не можна покластися на співвітчизників!

Уночі, коли Вовчик повернувся на хату, виявилося, що цигани готуються до весілля. Якийсь приїжджий п’яний циган спав на його ліжку й що особливо обурювало, ногами на вовчиковій подушці.

Вовчик сів на цигана верхи й бив того в обличчя, доки воно не перетворилося на криваве м’ясо. Тоді взяв сумку з речами й пішов звідти.

На той час Вовчик трохи навчився орієнтуватися в підземці, тому йому вдалося добратися до «Вікторія бас стейшн». Від поляків він знав за казкове полуничне місто Геріфорд. Квиток туди коштував 16 фунтів. Ще одне чудо полягало в тому, що грошей вистачило — в кишені було 16 фунтів та десять пенсів.

У Герефорді на збирачів полуниці чекав фермерський автобус. Вони прибували з різних місць, тому очікувати довелося довго, Вовчик встиг виспатися.

Фермерський автобус доставив їх на колишню американську військову базу, в корпусах якої мешкали кількасот збирачів полуниці з усіх пострадянських країн. Як з’ясувалося згодом, бос цієї бази укладав з фермерами майже словесні контракти на постачання робітників. Окрім того, фермерам було зручно розраховуватися через нього, щоб не морочитися зайвою звітністю, дозволами на використання іноземної робочої сили тощо.

Найперше Вовчик здійснив екскурсію по всіх трьох корпусах бази. В одному з приміщень він наштовхнувся на своїх знайомих втікачів-«іспанців». Вони були вражені, а він тріумфував: ну що, бляді, бачите, які в нас довгі руки!

Коли він вийшов назовні, до корпусів під’їхала та сама автівка, яка ввезла нас зараз, а за кермом у ній був той самий Ярослав. Він привіз платню гастарбайтерам. Вовчик познайомився з ним і більше не відпускав його від себе.

Ярослав був одружений на латишці й мешкав у Британії легально. Вони з Вовчиком бесідували всю ніч й погодилися, що найболючішою проблемою була неможливість підтримувати дисципліну в отарі. Ярослав кілька разів телефонував босу, й під ранок Вовчик отримав контракт на 10 % прибутку за те, що звільняв боса від будь-яких проблем з людською природою гастарбайтерів. Вовчик брався перетворити їх на «знаряддя, що розмовляють» й розмовляють тихо.

Відтепер Вовчик за добрі гроші 24 години на добу міг займатися своєю улюбленою справою — мордобоєм. Окрім того, він здійснив три новації: відібрав у всіх паспорти, запровадив систему грошових стягнень та відключив воду в казармах. Вони з Ярославом орендували у відповідної фірми вагончик з туалетами (на шість посадочних місць), вагончик з душовими кабінками (п’ять кабінок) та кухонний вагончик. Все це — на більш, ніж шістсот чоловік.

Відтепер тим, хто завершив робочий день, було не до бешкетування, у всіх було заняття — стояти в чергах до вагончиків. З’явилася також додаткова причина для штрафів тим, хто не витерпів у черзі.

Проблема була в тому, що більш ніж половина зароблених грошей все ще лишалася на руках у рабів.

— Ми це виправимо, — сказав я, — великий соціальний експеримент лише починається!

Я зателефонував до Юрка в Америку, щоб повідомити йому свій новий телефонний номер.

— Чим займаєшся? — спитав я.

— Умовив одного божевільного мільйонера середньої руки впровадити американо-європейську премію «мертва голова» (тоттенкопф).

Розумієш, справжня культура зазвичай не політкоректна, видатні культурні прояви сьогодення підлягають обструкції з боку бюрократичного Інтернаціоналу, або в кращому випадку замовчуються.

Оця премія має виправити викривлення й відзначати справді великі досягнення сучасного мистецтва, незважаючи на те, подобаються вони чи ні сексуальним меншинам, азіатським та африканським мігрантам, кремлівським агентам, неоманіхеям і мєнтам.

— Тоді я претендую на вашу премію. Ми з Вовчиком (ти його не знаєш, але він видатний митець, переслідуваний прокурорами-неоманіхеями) зараз перебралися до Британії та створюємо Полуничне місто (сучасне «Місто Сонця») на колишній американській військовій базі.

— І який це має стосунок до мистецтва?

— Ти печерна людина. Матеріалом для творчості сучасного митця є його авдиторія, соціум. Мармур і кіноплівка — для лохів.

— Сам ти лох! Місто Сонця і знущання над авдиторією — то ліве мистецтво, якщо цю маячню можна назвати мистецтвом. А ми культивуємо праве. Витвір або вчинок мають грунтуватися на європейських архетипах, вражати уяву, сприяти прирощенню волі до влади та волі до життя, надихати нас на боротьбу за білу Європу.

Лауреати премії в подальшому стають членами експертного комітету, доки не схиблять у бік неоманіхейства. Під час церемонії вручення — багато барабанів і вогню.

— Ти йобнутий фашист. Тебе ще не вигнали з Держдепу?

— Я маскуюся. Тут дуже важко вигнати людину з державної служби, якщо вона не висловлює публічної позиції. Я дію через інших. Яких не шкода. То що в тебе там за полуничне місто?

— Поки що підготовча стадія — нагромадження й чорнова обробка матеріалу. Далі планую витворювати ієрархію на основі розподілу функцій у хорі, як перевернуту тональну піраміду. Баси на вершині, фальцети — внизу.

Древлє ваші потворні сталіни, полпоти, гітлери, ставили над публікою переважно етичні та економічні експерименти, а нині мають сенс виключно естетичні, що, звісно ж, не заперечує ринку. Приїзди сюди, сам побачиш. Мені потрібен поціновувач.

— Ні, я планую з’їздити до Іраку.

— Будеш шукати ядерну зброю Саддама?

— Авжеж! Її всі зараз шукають, але не там де треба. Гадаю, він сховав її в рештках вавилонського зиккурату. Там потрібно йти від містики, а не від техніки.

Мені теж захотілося до Вавилону, хоча полуничних справ було багато.

Ми широко розгорнули вербовку. Обіцяли гастарбайтерам небачений заробіток — 280 фунтів на тиждень. Звісно, то була брехня. За збір ящика полуниці робітник отримував 4 фунти. Аби зібрати десять ящиків на день, потрібно було мати неабиякий досвід. І взагалі, то була виснажлива праця.

Я згадав уроки «лідера», й ми стали брати платню за мрію. За те, щоб потрапити до нас на роботу, нещасний гастарбайтер мав сплатити 100 фунтів. Згодом ми збільшили суму до 250. Окрім того, платню він починав отримувати лише з другого тижня. Те, що він заробив за перший, ми обіцяли віддати йому в останній. Цього ніколи не відбувалося, бо кожен завжди виявлявся більше винен нам, ніж ми йому.

І нарешті я здійснив технологічний прорив в організації нашого маленького соціуму — скасував імена та прізвища. Запровадив номери. Як завжди в рабовласницькому суспільстві, нові технології доводилося нав’язувати силоміць. Новоприбулі вишиковувалися, кожному давалася карточка з номером, яку він мав зберігати. «Як тебе звуть?» — «Саша». Удар у живіт. «Як звуть?» — «Сто вісімдесят третій».

Звертатися один до одного теж дозволялося лише по номерах. Коли гастарбайтер вирушав на роботу, він залишав свою карточку на стенді в казармі, що полегшувало контроль. Завжди було видно, хто де.

Все рухалося непогано, але одне мене турбувало. Було зрозуміло, що чистого, нічим не підсолодженого насильства не досить. Потрібна була об’єднуюча, велика ідея, навіть ідея з ритуалом, культ, на зразок халдейсько-радянського. Жертвоприношення когось неслухняного. Можливо, інколи містерії, адже пригнічене его кожного раба мало б раз на 12 днів, за розкладом і регламентом, який ще належало визначити, зливатися з іншими у спільному шаленстві, виплескуватися в санкціонованій колективній істериці.

Від цих експериментів із сатанізмом мене зупиняв божествений страх. Я завжди палко вірив у Господа нашого Ісуса Христа, молився про заступництво до Його Пречистої Матері й шанував святих.

Цікаво те, що в мене ніколи не було жодних сумнівів, якими карталися навіть багато хто з праведників. Я чув, що, до прикладу, така дивовижна свята жінка — мати Терезія сповідалася в тому, що весь час мучилася сумнівами в існуванні Бога. Так це вона віддала Йому все своє життя!

А я бухав, тут в Англії особливо присів на гашиш, обдирав разом з Вовчиком нещасних гастарбайтерів, трахав проституток, і при цьому навіть не міг уявити цей світ без присутності Духа Святого, особливо в живописі.

Я завжди відчував, що мені воздасться за всю гидоту, яку я роблю. Й поруч з відчуттям Духа, повсякчас унюхував запах гарячої смоли. І в смолі я теж не сумнівався.

— Вовчику, — повторював я, — нас з тобою може врятувати лише мученицька смерть за віру. От її ми й мусимо відшукати. Пательня — це не метафора. Хоча тобі поталанило, ти не знаєш, що таке метафора.

Християнство — екстремістська релігія, куди там ісламу. Почитайте Біблію — переконаєтеся. Пролистайте Життєписи Святих — у вас не залишиться жодного сумніву. Хоча Бог — справді Любов. У класичних п’єсах про любов наприкінці всі помирають.

У гастарбайтерів була світла мрія — влаштуватися на фабрику «Чівас», де виготовляли квіткові букети. Чиста, приємна добре оплачувана робота. Наївне прагнення втекти з полуничного пекла до квіткового ірію. І ми визискували цю світлу мрію, обіцяли працевлаштування в ірій. За 500 фунтів. Їх гастарбайтер мав накопичити працею в пеклі.

Ми з Вовчиком згадали всіх своїх знайомих, присіли на телефон й утворили вербовочну мережу в Португалії, Іспанії та країнах колишнього Совдепу. Ми обіцяли все. Потенційний гастарбайтер платив нам уже 1200 доларів за працевлаштування. Ярослав зустрічав завербованих бідолаг у Портсмуті й привозив на своєму мікроавтобусі до полуничного міста. Там їм відкривалася істина, а саме те, що життя — це шлях втрат і розчарувань. Пам’ятаю професора-хіміка із Санкт-Петербурзького університету. Наші вербовщики пообіцяли йому місце в Оксфорді. Він приїхав у костюмі з краваткою, невеличкою валізою й портфелем у руках. Так, у цьому костюмі (лише дуже брудному) він і збирав полуницю. За місяць уже страшенно схуднув, адже харчуватися йому теж доводилося виключно полуницею. Втім, як і більшості інших.

Аби розрадитися, я займався порівняльною етнологією. Виявилося, що найлегше забивати під нари вдавалося українців. Підлі й боязкі, як і поляки. Проте поляки відрізнялися тим, що не підставляли один одного, навпаки допомагали своїм. Я був прикро вражений нездалістю співвітчизників, з яких половина були галичанами. Діди цих людей спромоглися утворити Українську Повстанську Армію. Де подівся той дух? У мене колись був приятель, Славко, що копирсався з документами доби царювання Катерини II (вона знущалася зі співвітчизників зовсім нещодавно — в останній третині XVIII століття), так він каже, Україна тоді була, що Чечня! Пращури вміли Себе поставити. З нами загравали тоді, як нині з чеченцями. Москальським чиновникам було заборонено арештовувати українців, навіть за державні злочини, лише викликати до суду. Бо збунтуються, будуть проблеми. Уявіть, як тоді гребли москалів.

Боялися впроваджувати фіскальні органи. Українець мав сплачувати мізерний відсоток з власного доходу, який обраховував самостійно. Перевіряти ті обрахунки не наважувалися. Дурнуваті українці тоді сприймали ліквідацію Гетьманщини як звільнення. Бо гетьмани таки обкладали справжнім податком. Публікувалися таблиці відповідності рангів. Українській сільський староста мав чин поручика.

У тридцятих роках XIX століття на Дніпрі ще побутувало піратство.

Але до Полуничного міста потрапляли нащадки тих, хто вижив у голодоморі. Хто останню скибку хліба віддавав старому чи малому, не вижили й нащадків не лишили. Продовжили рід й передали у спадщину свої паттерн оф біхейвор ті, хто перетирав під ковдрою.

Українці вражали мене тим, що окрім подиву гідного боягузтва виявляли неординарну підлість один до одного, позичали своїм гроші під грабіжницькі відсотки й, на відміну від інших націй Полуничного міста, були геть зовсім позбавлені солідарності.

Я згадував стару донцовську тезу, щодо розірваності нашої нації на козаків і свинопасів. Щодо козаків, то в часи нашої рекетирської роботи в Польщі, ми та інші українські бригади вважалися найбільш відчайдушними, жорстокими та страшними. Десь не сильно відставали й білоруси (але білоруських гастарбайтерів було так само легко підкорювати, як і українців. Хоча вони відрізнялися спокоєм і щирістю).

Гейне колись стверджував, що добрий юдей — кращий за кожного християнина, а поганий юдей — гірший за найгіршого християнина. Десь так і ми по відношенню до інших — доходив я невтішного висновку.

Найбільше мені подобалися болгари. Добрі, чесні, слухняні й відкриті.

Литовці… Коли литовець сам, без земляків, він вівця. Проте коли їх збирається троє-четверо — перетворюються на банду. В середньому раз на два місяці вони напивалися під ранок й являлися мене вбивати. Доводилося знову їх заганяти в стійло. Якщо в тебе є ротвейлер, кожні півроку він перевіряє тебе на здатність бути його хазяїном. Й тут треба проявляти жорстокість. Група литовців — це колективний ротвейлер.

Литовським жінкам було западло віддаватися будь-яким чоловікам, окрім литовських.

Молдавани й румуни — мотлох, який не потрапляв у класифікацію.

Ще з представників романських народів у мене було кілька справжніх іспанців. Вони боялися нас, але ненавиділи себе за свій страх. Тому душевна гармонія, в якій перебували інші, для них була недосяжна. Якось до мене явився один з них — Санчес. Він мав років сорок, чорну іспанську борідку й ніж у руці. Каже: «Я прийшов, щоб тебе вбити». Я йому: «Ну вбивай». Ми кілька секунд дивилися один одному в вічі, й він втік. Страшенно пив й картався тим, що не наважується мене вбити.

Якось уранці, було ще темно, привезли цілий автобус латишів. Я зайшов усередину, щоб забрати їхні документи й гроші, водій увімкнув світло в салоні, я закляк — вісімнадцять здоровенних, мов баскетболісти, чоловіків. Як їх дресирувати? Але вони виявилися найбільш покірними рабами, що корови в полі. Один з них тут таки зібрав у всіх гроші та паспорти й віддав мені. В подальшому дуже слухняно працювали й ніколи не задавали дурних питань про зарплатню. Щоразу було свято, коли в агентстві з’являлася латиська жінка, — радо спала з усіма.

Жінок було мало, й серед рабів точилися справжні баталії за латишок, деяким з яких було по п’ятдесят-шістдесят років. Вони якось підфарбовувалися, чепурилися й ніколи нікому не відмовляли.

Коли підкрадалася ностальгія, я телефонував Дяківському.

— Як там Ненька?

— Нормально. Все в межах історичної парадигми. Якийсь пришелепкуватий фермер з Миколаївщини захопив один з кабінетів у Мінсільгоспі. Взяв заручника. Погрожував учбовою гранатою та каністрою з бензином.

— І що, сподіваюся, народного героя не ув’язнили?

— Яке там! Знаєш, яким був тон усіх повідомлень у новинах? «Хоч один спромігся!»

Видно було, що менти теж співчувають селюкові, а не заручнику. Міністр сільського господарства погодився з усіма вимогами терориста-аграрія, лишень у того відібрали каністру та гранату.

— Ну звісно ж! Якби то був не фермер, а скажімо, машиніст тепловоза, його б пристрелили при затриманні. Бо всі українці — в душі селюки, а не машиністи тепловозів.

— Слухай, тобі зі старенької Британії все добре видно. Це мала б бути моя репліка, а не твоя! Зверни увагу, всі наші високі начальники народилися в селі. Навіть якщо політик годується з металургійного холдингу, він все одно з першого погляду здатен відрізнити пшеницю від жита. По-твоєму, це нормально?!

(Дяківський розкочегарився). Наша історія втопилася у наших чорноземах. Коли француз організовує страйк — українець запасає картоплю. Коли американець створює корпорацію — українець запасає картоплю. Коли албанець майструє Велику Албанію — українець запасає картоплю. Коли німець впроваджує євро — українець запасає картоплю.

— Що там з твоєю кореспонденткою?

— Учора я з нею остаточно розійшовся. Це вже було неможливо. Але слухай, коли нарешті переможе національна революція, і нами правитиме Великий хан всіх українців, білорусів та гагаузів, він встановить сувору кримінальну відповідальність за найменшу спробу займатися сільським господарством. За рецидив — розстріл. Відтоді Україна почне стрімко розвиватися й стане авангардом культури «катакомбних поховань».

Чотириста років тому українці ставали фермерами, відбираючи степи в татарів. Нині фермери мають здобути землю й долю в чиновників. Це важко, бо чиновники зліші від татарів.

Проте аграрні технології значно вдосконалилися за ці століття: не рівняйте коліщатий замок козацького самопала із затворною рамою автомата Калашникова. В цілому наша селянська працьовитість себе не виправдовує. По-перше, корейці, які займаються городництвом на Херсонщині, не вважають українців осілим народом. Кажуть, що ми пораємося з землею все ще з наснагою монгольських вівцепасів. Тобто, генетично не здатні до аграрництва. По-друге, в порівнянні з XVII століттям, наявна деградація ініціативи.

— Он фермер у Мінсільгоспі проявив ініціативу.

— Це, на жаль, виняток. Образливо те, що на Північному Кавказі мешкають такі самі черкеси, як у Черкасах, нічим не ліпші, все життя з сапкою на городі.

Але перше, що вони зробили, коли почалася «Перестройка» — озброїлися!

Якщо вже серйозно ставитися до законотворчості, то для успіху реформ на селі, їх треба здійснювати не за законом про землю, а за законом про зброю.

Зрештою, південь України знаходиться на широті Північного Кавказу. Це зобов’язує!

Якось уночі я прокинувся від жаху. Я ясно, предметно відчув поруч смерть. Навіть не смерть, зло! Я був абсолютно переконаний, що просто тут, зі мною, в кімнаті диявол. Я не ворушився закляклий. Хотів промовити молитву й не міг згадати. Не знаю, скільки це тривало. Я весь вкрився потом й дрижав.

Потім диявол пішов.

Я не заснув решту ночі і вирішив усе змінити для себе. А вранці була неділя.

За третім бараком Полуничного міста я зібрав усіх гастарбайтерів, які не були в той час на роботах, й повідомив, що виголошу проповідь, а потім ми разом помолимося.

І я сказав їм:

— Більшість тих, хто приходять до Бога, керуються первісним страхом небуття, страхом смерті, котрий живе у кожному. Ми проживемо не так уже і довго. Комусь відпущено п’ятдесят років, комусь — шістдесят, хтось не дотягне й до двадцяти п’яти.

Надійде час, і уявіть, замість чорної старої з косою, прийде архангел Михаїл — з крилами, весь у білих шатах, потоках світла, з палаючим мечем. Він скаже: «Життя закінчується, і завтра ти, рідний, помреш… А хочеш жити іще?» І кожен скаже: «Хочу!». Та він неодмінно спитає: «Для чого?».

Перед обличчям смерті люди бувають чесні, тому ви вперше замислитеся: а справді, для чого?

Є інстинкт самозбереження, тобто інстинкт життя. Але чи цей інстинкт завжди корисний, завжди виправданий? Людина також хоче їсти. Та помітьте: необмежені в їжі, хоч трішки, завжди переїдаємо. Тобто, цей інстинкт корисний до першого шматка. А після третього шкодить. Так і з інстинктом життя. У перші десятиліття доцільно і корисно жити, а потім для чого? Щоб переїдати?

Прожити іще сімдесят років, щоб з’їсти більше огірків? А можливо, ти хотів би пережити іще раз службу у збройних силах? Іще раз просидіти в тюрмі? Подивитися іще двадцять тисяч телесереалів? Вони однакові. Це перший телесеріал вражав, наступні — повторення, яке урізноманітнюється технологією. Чим більше читаєш, тим менше дізнаєшся з книжок. І уже в п’ятдесят, шістдесят, сімдесят років кожна нова книжка читається просто за звичкою читати. І нові ідеї, що-небудь таке, що вражало б, що по-справжньому викликало б сльози, трапляється рідко.

— Я сам був глибоко розчулений і незвично хвилювався, але помітив, що деякі почали куняти.

— Встати! — гаркнув я. Всі піднялися. — Побачу хто спить, в’єбу. Сісти!

Я продовжив:

— Жити ще сімдесят років задля того, щоб мати можливість милуватися природою? А скільки разів ти перші сімдесят років милувався природою? Спостерігав, як падає це листя, як світить це сонце, так, наче ти бачиш це вперше (чи востаннє)? Лічені одиниці разів! Скільки разів за останній час ти вибирався на околицю міста для того, аби просто споглядати? Вийдіть на природу і спробуйте споглядати її сорок хвилин. Одразу захочеться знайти який-небудь гриб. Або, в нашому випадку, полуницю. Ви не будете дивитися вгору, на хмари — ви будете дивитися вниз, на полуниці. Ви будете думати про попоїсти.

І всього лише заради того, аби іще сім разів на сорок хвилин забути про все і захопитися заходом сонця, виглядом вечірнього моря, ви хочете прожити наступні сімдесят років? Та це все можна зробити за тиждень. Ідіть і зробіть це, нарешті! Сидіти, бляді! Це фігуральний вираз.

А може прожити ще сімдесят років для того, аби що-небудь написати, намалювати, здійснити ВЧИНКИ?

Погляньмо на тих, хто здійснював вчинки! Ньютон міг би померти у двадцять п’ять років, і все одно вважався б великим. Олександр Великий всі свої завоювання здійснив до тридцяти років. Він міг би прожити іще сто років — це б небагато додало. Толстой після «Війни і миру» міг уже нічого не писати. Більшість того, що він писав потім, могло б і не бути написаним (і навіть ліпше, якби воно не було написане), а він закінчив «Війну і мир» років у сорок. Для чого було жити далі? Мазаччо — центральна постать Ренесансу — помер у 27. Цього часу йому вистачило, аби залишиться назавжди в історії живопису. Лічені одиниці могли творити після шестидесяти. Хіба варто жити так довго заради самоповторень?

Але справжня проблема криється у тому, що для більшості ближніх нічого нового не буде вже після двадцяти. Для чого тоді жити до сорока? Продовжувати весь цей жах заради тих кількох хвилин справжнього щастя чи справжнього осягнення, яке розсіяне по життю? Сядьте і спробуйте на папірці виписати всі ті випадки, коли ви жили по-справжньому, коли ви віддавалися сильним і високим почуттям? Чесно сумуйте хвилини. Ви одержите пару годин. Пару днів. Кілька тижнів. За весь цей час.

Про що йдеться насправді? Про те, що не буде ніякого архангела Михаїла. Буде п’яний санітар. І нікому не додасться навіть п’ятнадцять хвилин, не те, що сімдесят років.

І мова йде не про те, чи можливо зробити життя довшим. Мабуть, неможливо. Але його можна зробити товстішим!

Насправді ми маємо дуже мало повноцінних хвилин у своєму житті — хвилин звитяжної боротьби, небезпеки, високої насолоди. Ми могли б вмістити в нього тисячу раз по стільки!

Життя можна і потрібно робити інтенсивнішим. Усе залежить від комплексу проблем, які ми вирішуємо. Одна людина за півроку свого інтенсивного життя переживає стільки, скільки інша пережила б за десять або й за двадцять років. Тому що мрії зазвичай здійснюються, на відміну від економічних і соціологічних прогнозів, які не здійснюються ніколи. В цьому сенсі діти повноцінніші за старих.

Вони не розчаровані.

Насправді можна зробити життя товстішим. Церква саме і потрібна для цього. Об’єднана воля може діяти в кожному з нас, і все буде виходити швидше й сильніше. Тільки-но людина починає резонувати з усіма іншими і, головним чином, зі своїми завданнями, витворюється, контекст. Прорив можливий тільки в спільноті.

Ми перетворимо наше Полуничне місто на спільноту осягнення! Ви всі будете жити інакше. Треба лише ще більше працьовитості, дисципліни, відданості керівництву фірми. Тут дехто дещо собі дозволив учора. Ми виведемо перед стрій цих пиздюків після проповіді. Почнемо наше нове життя з аутодафе.

Далі я мав намір проілюструвати вищесказане кількома прикладами з італійського живопису доби початку класицизму, але тут з’явилася поліція.

Поліціянти на п’яти автівках в’їхали крізь браму. Діяли швидко та енергійно, ніби чули мою проповідь.

Я скомандував: «у розхід!» Гадав, що зараз усіх в’язатимуть і рушив до того місця огорожі, де можна було непомітно перелізти.

Скоро з’ясувалося, що поліціянти приїхали арештувати вбивць лебедів.

Багато лебедів жило на водоймищах Герефорду та околиць. До них дуже ніжно ставилися й за вбивство лебедя переслідували, як за вбивство людини.

Як я довідався після від’їзду поліції, кілька наших вічно голодних гастарбайтерів учора вполювали чотирьох лебедів й таємно з’їли їх.

Не знаю, як поліціянтам вдалося вичислити вбивць, зробили вони це за п’ятнадцять хвилин, закинули їх в автівки й поїхали.

Дяка Богові, поліція діяла чітко за наказом шукати swan killer й не зацікавилася нашою вкрай підозрілою компанією.

Проте було очевидним, що невдовзі варто очікувати на глобальну облаву. З Полуничним містом треба було терміново зав’язувати.

— Вовчику, — сказав я, — перед тим, як вдарити, доля завжди дає знак. Плескає по сідниці. Оцей приїзд мусорів — той самий знак. Повір мені, треба ставати на лижі. Геть полуницю! Картоплю давай!

На моє здивування, Вовчик не пручався. Невдача з наїздом на банк відучила його неконструктивно бикувати.

Ми прискіпливо відібрали сто найнадійніших, найпрацьовитіших рабів і перебралися в Барісент-Едмонт за 170 км від Кембріджа. Там придбали десяток вживаних «караванів», в яких розмістили нашу бригаду (десь чоловік по п’ятнадцять на караван).

Тоді Євросоюз дуже вдало впровадив безвізовий режим для прибалтів, що дало нам можливість поповнити кадри працьовитими латишками.

Праця на сортувальному конвеєрі для картоплі відкривала великі можливості для заробітку. За кожну годину переробітку давали подвійну платню. Одна наша латишка встановила абсолютний рекорд — 36 годин безперервної праці.

Я купив BMW 525, орендував будинок і виписав до себе Аллу Іванівну. Ми придбали їй візу. Вона трохи впорядкувала моє життя, це було мені необхідно. Нічні відвідини нечистого спонукали мене взятися за себе й попіклуватися за душу.

У нас був румун, якого я застукав у «каравані», коли він відрізав шматок від величезного батону анаші. Вона виявилася дуже якісною. Я майже кинув пити й присів на анашу.

Трохи раніше зателефонував до «лідера». Я вже мав власний досвід побудови актуалізованої спільноти й відчував його майже колегою. Хотілося поділитися з ним переживаннями, набутими у процесі соціальної інженерії. Неочікувано він зрадів, почувши мене. Ми довго розмовляли, він щиро сміявся над моїми розповідями. Сам розповідав, що в його клубі марнолюбців вже пів Києва, багато начальства, ментів і прокурорських. Він вважає, що ще з рік протримається, перш ніж його хлопнуть. Кожна така піраміда колись валиться, бо, на відміну від єгипетської, стоїть на власній вершині, основою догори. Взявся спробувати допомогти по кримінальній справі, прибрати мене звідти. Я обіцяв заплатити начальнику слідства будь-які гроші, якщо це вдасться.

Наостанок він звернув мою увагу на те, який творчий зріст мені забезпечили неприємнощі і необхідність втечі. Він сказав:

— Пара прагне заповнити весь простір, проте для того, щоб вона працювала, її треба обмежити. Тоді утворюється тиск, необхідний для обертання колеса.

Бог підігріває амбіції людини розширитися до розмірів Бога й обмежує її до розмірів дитини.

Когось тиск розриває, але декого рухає вперед. Давай рухатися, друже!

Ми рухалися. Наша система вербовки працювала далі. Спочатку ми купували дозволи на роботу, так звані ID. Але позаяк вони друкувалися на звичайному папері зі звичайними штампами без жодного захисту від підробок, ми купили кольоровий принтер і почали їх підробляти.

Ми продавали їх гастарбайтерам по триста фунтів і тисячу п’ятсот брали з них за працевлаштування.

Випадково відкрилася ще одна жила — студентські ферми.

Існувала така програма: студентам пострадянських країн давали дозволи на літніх канікулах підзаробити працею на фермах. Звісно, багато хто зі студентів лишався значно довше літніх канікул. Я засилав до них вербувальників, які розповідали їм казки за неймовірні заробітки у нашій системі.

Уночі ми підганяли до ферми мікроавтобус й завантажували готових до втечі. Кожен з них мав кошти зароблені за сезон. Вони одразу сплачували нам за працевлаштування. Дорогою ми зупинялися біля супермаркету й давали їм півгодини затаритися харчами, водою й кому що там було треба. Коли вони йшли, ми від’їздили, залишивши їм лише приємні спогади. Їхні сумки діставалися на поталу вербувальникам. Ми з Вовчиком гребували копирсатися в мотлосі, обмежувалися грошима.

Усе було дуже непогано, я подумував за купівлю нерухомості в околицях Кембріджу.

Увечері, коли після дресування персоналу, я повертався до Алли Іванівни, задзвонив телефон. Брутальний голос з сильним грузинським акцентом сказав, що хоче зустрітися прямо зараз. З якого приводу? З приводу працевлаштування. Тоді завтра. Ні, треба зараз. Ми поговорили на підвищених тонах, і я послав його за сексуально-пішохідним маршрутом. Незадовго до того Британія недалекоглядно запустила доволі значну кількість грузинських біженців.

На ранок він знову зателефонував і повідомив, що вони вкрали Вовчика й за три години хочуть зустрітися з цього приводу. Я чомусь одразу зрозумів, що це правда. «Ти тварина, — сказав я, — я виріжу твою печінку, і ти її зжереш!».

Ми домовилися зустрітися на автовокзалі Кембріджа.

Я телефонував Вовчику, він був відключений. Телефонував усім, ніхто не знав, де він. Так, його справді вкрали.

У мене був пістолет «Зігзауер», я купив його у водія-далекобійника, він провіз його по частинах за три поїздки.

Ще була французька граната. Я вирішив взяти її, а пістолета поки що залишити.

Я залив у себе добряче горілки й поїхав на стрілку. Нічим добрим це не могло завершитися. Вони вимагатимуть грошей. Якщо в мене буде така сума, і я їм її віддам, вони все одно уб’ють Вовчика. Або вони вб’ють і мене, а вони спробують, або мене вб’є поліція, коли я вбиватиму їх. Суміш горілки, страху, ненависті й безнадії я перебивав молитвою. В дорозі я кілька разів прочитав «Богородице, Діво, радуйся» і зрозумів, що на її місці (прости Господи!) не став би допомагати такому, як я. Пречиста Діво, ти незрівнянно добріша за мене! Дай мені витягти цього балбєса Вовчика!

На автовокзалі я не одразу побачив їх. Я зробив коло по залі, тоді біля виходу до автостоянки до мене підійшов грузин, років тридцяти п’яти, другий тримався в двох кроках за його спиною. Правою рукою в кишені куртки я намацував гранату. Перед тим, як вийти з машини, я розігнув вусики й зараз притримував кільце, щоб не випало. У залі було людно. Ми з грузином дивилися один на одного, він почав щось говорити, і я відчув, як мене ззаду підхоплюють під руки й штовхають до виходу. Я встиг вирвати руки з кишень і висмикнув кільце. «Всі здохнемо, суки!» — закричав я. Вони відпустили. Я ступив до грузина, він різко повернувся й побіг від мене. Я механічно зробив за ним кілька кроків, потім озирнувся — нікого з них не було. Зі сторонніх, здається, ніхто особливо не звернув на нас уваги. Я сховав руку з гранатою в кишеню й вийшов з головного порталу. Вернувся в автівку й довго обережно вставляв кільце. Весь час озирався, чи не підходить хтось до машини. Вони зателефонували за двадцять хвилин. Я набив їм стрілку на дванадцяту ночі на автозаправці в кілометрі від свого будинку.

Я курив шмаль, пив горілку і віски й ходив по будинку з пістолетом. Алли Іванівни не було, вона ще зранку поїхала влаштовуватися на роботу на «Чівас». Теж придуркувата.

Каже, щоб не залежати від мене матеріально, якщо щось трапиться. Вже трапилося!

«Людина — це тварина, яка знає, що помре, — повторював я. — І що вони знайшли в цьому Пуссені? Ні світла, ні глибини, ні образів. Розфарбована картинка! Тварина, яка знає, що помре. От, скажімо, брати Караччі… Я знавець раннього академізму. У цьому снобізм. Ніхто не любить Караччі. Окрім мене. Хоча, навіть мені, це коштує неабияких зусиль. А колись вважалися крутішими за Рафаеля! Смерть жене нас до Бога, крім того, в мене лише одна запасна обойма». Вже темнішало, коли вона повернулася. «Що сталося?»

«Та нічого!» Я ще пив. І тут мене вирубило.

Я прийшов до тями від того, що вона трясла мене. Я лежав на підлозі. Мізки наповнював страшний, неймовірний грім. Я підняв важку голову з пульсуючою потилицею й побачив, що скло у вікнах дрижить і зрозумів, що грім наповнює весь будинок. За хвилину з’ясувалося, що низько над нами завис поліційний гелікоптер.

У моїй руці все ще був пістолет. Я екстрадував обойму — там була лише половина набоїв, значить, я десь стріляв. Не пам’ятаю. «Навколо будинку повно поліції», — сказала Алла Іванівна. У двері вже грюкали. Я закинув пістолет під диван. А ще в кутку — звалені кілька тисяч фальшивих паперів ID. Двері вони зараз виб’ють.

«Відчиняй», — сказав я і знову опустив голову на підлогу.

Виявилося, що вже півтора місяці ми були в оперативній розробці. За грузинами теж приглядали. Їх арештували того ж ранку, що й мене. Вони не встигли вбити Вовчика. Він уклав угоду про співробітництво зі слідством. Давав покази на грузинів як потерпілий, на мене й кількох наших — як співучасник.

Мені показали запис з камер спостереження автозаправки.

Виявляється, пізно ввечері, у стані повного неадеквату, я завалився на заправку, де було домовлено за нову стрілку з грузинами.

На записі я бачив, як я у домашніх трусах, намагаючись ховати в них пістолет, підходжу до стелажів з бухлом і хапаю пляшку горілки. Намагаюся розплатитися на касі. Невдало. Прямо там відкорковую пляшку (однією рукою, затиснувши її між колінами) і п’ю з горла. Людина за касою, щось каже мені, але тут я, мабуть, бачу що під’їжджає автівка з грузинами. Вибігаю на зовні (це видно вже з іншої камери) біжу до них і стріляю кілька разів. Бон дають задній хід і, певне, тікають. Але цього вже не видно. А я, значить, пішов до дому й заснув на підлозі.

Я ліг на верхньому ліжку, щоб бачити лише стелю. На нижньому лежав негр-американець. Він вживав крег (у в’язниці можна було діставати наркотики).

Увечері давали йогурт. Негр здирав з баночки етикетку й з неї курив. Крег дуже технологічний для куріння в туалеті камери — не дає запаху. Туалети в британських камерах відділені перегородкою. Вертухай може туди заглядати через вічко, а в основну частину камери — через друге. Він підходить раз на півгодини.

Я вирішив відмовитися від наркотиків, бо мав твердий намір вибратися звідти.

Тричі на тиждень я відбував допити, вони це називали інтерв’ю. На останньому інтерв’ю мене побили. Вони не вірили, що я грек.

Суд санкціонував утримувати мене під вартою, як Нікоса Каріякіса. Такий в мене був паспорт.

Вони хотіли привести перекладача на грецьку, я відмовлявся, казав, що не люблю свою Батьківщину — Грецію, а люблю Британію, бо тут дотримуються прав людини.

Я, не зважаючи на свою бідну англійську, намагався пояснити слідчим, що грецький світ народився колись з однієї корабельної команди (саме це рефлексується в міфі про подорож Арго). І люди, які сіли на цей корабель і попливли обслідувати ті острови і невідомі береги, — не ставили перед собою мети створювати грецьку культуру і грецьку цивілізацію. Вони хотіли торгувати — щось продати і щось купити, а по дорозі, якщо поталанить, — трішки пограбувати. Європейська цивілізація виникла з торгівельно-піратської активності греків ненавмисне й несподівано не лише для скіфів, але навіть для таких пильних людей, як перси.

Я сказав, що приніс їм цивілізацію. За це мене й побили.

У камері я розважався розмірковуваннями за те, що уже в середині XVII століття італійські митці рідко сягали вершин. Тоді прориви в мистецтві частіше відбувалися у Фландрії та в об’єднаних дияволом провінціях безбожної Голандії. Хоча вчитися всі їздили до Італії.

Але якщо ми візьмемо третьорозрядних італійців XVII століття, ми побачимо витвори надзвичайної технічної досконалості.

Це не особистий рівень, але рівень спільноти. І якби сьогодні хто-небудь міг застосувати таку техніку в живописі, він безумовно вважався би великим маляром століття.

Але спільноти нема. І тому це неможливо. Навіть сіра, навіть п’ятирядна людина могла сягати таких вершин, які нам сьогодні здаються уже недосяжними.

Все XX століття українці мріяли, щоб прийшов Вождь якогось такого масштабу, щоб у нього можна було закохатися безтямно, і щоб усім одразу і беззаперечно стало зрозуміло: це — геній історичної дії, чи геній війни, чи геній будь-чого на всі часи! Люблять чи не люблять Україну, погані чи добрі сусіди, щоб вони усі визнали: так, геній на всі часи. І ми молимося, щоб таке сталося, амінь! А бувають часи і бувають народи, бувають спільноти, які такого роду суб’єктів — геніїв на всі часи — штампують, як підшипники. Бо мають спільноту, мають контекст.

У спільноті витворюються ті дивовижні тонкі механізми, які дають можливість звичайній середній людині раптом сягати рівня, якого в інші часи можуть сягати лише генії.

Не знаю, чи вдасться це нам. Але сама по собі ця спроба зібратися для того, щоб витворити контекст, була б шляхетною.

Відкрилося вічко у дверях, нам просунули папірці, де належало відмітити, що саме ми вибираємо до наступного обіду — м’ясо чи рибу, картоплю, рис чи вермішель, а також товари, які бажаємо придбати, з в’язничної крамниці.

Розумно. В’язню треба надати можливість вибирати бодай щось, між рисом і картоплею. Власне, й на волі наш вибір зазвичай сягає не набагато далі.

Якось відкриється віконце в металевих дверях, просунуть папірець і я прочитаю: «Ти вибрав собі сенс існування? Ти обрав долю? Якій смерті віддаєш перевагу?».

Прагнеш вийти? А навіщо?

Коли в’язень мріє за волю, насправді він мріє за ширшу комфортнішу камеру.

Коли ми в камері, у нас є чітка, визначена мета — вийти. Коли ми на волі, яка в нас мета? Саме тому ми й попадаємося знову, бо підсвідомо прагнемо знову отримати мету.

Я ходив по камері, а негр лежав, розслаблений крегом. Йому було добре, мені — буремно.

Невже зібратися, щоб витворити контекст — недостатня мета?

Коли Олександр Великий зібрав бригаду і рушив на Персію, він хотів розширити кордони держави. Тоді всі цим займалися, і він вирішив не відставати. Із подивом вони побачили, що за Персією існує ще щось. І можна піти туди. І пішли. Перед армією не стояло мети розширити еліністичну цивілізацію. Тоді не було ще поняття за еліністичну цивілізацію. Як Тартюф не знав, що він розмовляє прозою, так і вони не знали, що є культуртрегерами. Вони просто йшли. У них був наказ, який вони не виконали. Але як Греція народилася з корабельної команди, так весь еліністичний світ народився з цієї армії.

Всі великі досягнення людства, були зроблені МІЖ ІНШИМ. Хотіли спецій, а відкрили Новий Світ.

Коли найперші пішли за Христом, вони до кінця все ще не вірили, що це Бог, лише хотіли послухати. Хтось із цих апостолів хотів індивідуального зросту. Можливо, когось цікавили дива. Комусь набридло працювати. Хтось шукав для себе маленького індивідуального сенсу, щоб виправдати своє існування. А виявилося, що вони брали участь у найбільш значній історичній події всіх часів і народів. А вони не знали цього. Вони лише тупцювали за Людиною, яка їм сподобалася.

І нині мова йде тільки за те, щоб піти кудись. І наші сили настільки малі, а відомості про ворога настільки туманні, що ми можемо собі дозволити рухатися в довільному напрямкові. Головне — наважитися, зібратися й вирушити.

Куди б ми не пішли — на схід, на захід, на південь, на північ, я знаю, що ми дійдемо слави і величі. Тому що важливо не куди, важливо звідки.

«Звідки» — це попередній культурний багаж, який спонукає, який ятрить, який схвильовує і штовхає.

У Стівенсона в «Острові скарбів» є скриня мерця. З дослідження її вмісту і починається Велика пригода. Ця скриня — чудовий образ. У кожного з нас у кімнаті, в кутку стоїть так і не відкрита скринька давно зітлілого мерця. Вона стоїть так давно, що ми вже забули за її існування, вона настільки звична, що ми не помічаємо її.

Велика пригода не почнеться ніколи.

Дуже небезпечно не відкривати ці скрині одразу, небезпечно ігнорувати долю яка їх підсовує, вона не пробачає.

У цьому, власне кажучи, і полягає весь секрет нашої діяльності. Зібрати корабельну команду і вийти в море. Не відаючи, чи є скарб. Не знаючи, чи там попереду Америка, чи море мороку, яке обривається у Світову прірву; чи взагалі можна доплисти, і головне — чи можна повернутися. Просто це потрібно зробити, і ми обов’язково відкриємо нові континенти, нові світи і скарби. Так діяли ті, хто йшов до нас. І навіть помилки, навіть наші дурниці будуть мати значно більше сенсу, ніж занудна правда прагматиків.

Коли Колумб відпливав, було безліч людей, які казали, що це дурниця, до Індії не можна таким чином дістатися. І виявилося, що Колумб помилявся! Він шукав Індію, а знайшов інше, значно цікавіше, ніж Індія. Тому що люди, які лишаються на березі, бо вміють рахувати, завжди екзистенціально помиляються.

І все це не для того, щоб зробити своє життя довшим — можливо, навіть коротшим, але, товстішим, значно інтенсивнішим. Ми вмістимо туди пригод, подвигів, осягнень і багато-багато цукерок.

Аби краще вивчити англійську, я спробував читати книжки Толкіна з тюремної бібліотеки й не зміг.

Я не любитель багатотомних епічних океанів словесної води, для мене найвищим досягненням прози є розгорнуті афоризми, концентровані сенси. Вони передають інтонації, і такт дихання своєї історичної доби. Хоча я знаю людей, до думок яких я звик прислухатися і які (о жах!) знаходять глибини в текстах протилежної природи, в тому ж Толкені, наприклад. А «тексти-щілини» трапляються зрідка, коли автору вдається краєм ока побачити істину в жесті, фразі, випадковій ситуації.

Так ось, за досконалі тексти. Здається, що їх можна взяти руками і перебирати, як зернятка вервиці. Короткі історії, словесні згустки, де слова не відірвеш одне від одного. Ці історії — як щілини, крізь які ми раптом зазираємо в інший світ. Або в себе. Ось уривок з Жуанвіля (Хроніки Людовіка Святого): «Добрий граф Суассонський під час сутички весь час жартував й казав мені: „Сенешаль! Змусимо вити цих собак, й клянусь капелюхом Господа (це була його улюблена лайка), ми ще розповідатимемо про це діло в кімнатах наших дам!“.»

Або слова з мемуарів Гьотца фон Берліхінгена — лицаря-розбійника XVI століття, які часто цитують як досконале текстове влучання: «Якось я виїхав у поле й почекав обозу. Переді мною пробігла зграя голодних вовків. Бог поміч, добрі товариші, — сказав я їм, — ви відправляєтесь за тим самим, що і я! — І це здалося мені щасливою ознакою».

Крім того, коли якось уночі я займався медитативною конспірологією, то виявив змову гоббітів проти нібелунгів.

Підозрюю, що за завданням британської розвідки, неоманіхей Толкін написав псевдоепос «Володар кілець», аби витіснити зі свідомості тогочасної молоді автентичний європейський епос «Кільце нібелунгів».

Його зусилля та загальна кампанія денацифікації увінчалися успіхом. Толкіністи нині є, а вагнеристів майже нема.

Не дивіться кіна. Ходіть в оперу. І буде вам щастя, таке, як мені.

Негра-наркомана, мого сусіда, поміняли на симпатичнішого британця, засудженого на сімнадцять років. Він спілкувався таким сленгом, що я майже не розумів, проте все одно було цікаво, які в них поняття.

У в’язниці інколи можна було користуватися телефоном. Я розмовляв з Аллою Іванівною, просив її зв’язуватися з «лідером», який брався розрулити мою справу в Україні. Нарешті, вона переповіла мені, що дядько Петро все взяв на себе, слідство більше не має питань до мене. На диво, це коштувало не таких уже й великих грошей. Їй навіть переслали мій справжній український паспорт. Я так зрадів, ніби вже повернувся додому. Між тим, у Британії мені загрожував термін від восьми до дванадцяти років.

Адвокатша заспокоювала, що, як іноземцю, мені доведеться сидіти лише половину терміну. Повідомила, що вже визначені присяжні, й незабаром відбудеться попереднє судове засідання, де вони вперше побачать мене й де, до речі, можна спробувати поставити питання про зміну ув’язнення на домашній арешт, але шанси на позитивне рішення — нульові.

Я припинив удавати грека й назвався своїм справжнім ім’ям. Аллі Іванівні, за допомогою мого давнього приятеля Віталіка, вдалося організувати довідку з нашої обласної «дурки» про мій параноїдальний синдром. Але цього було не досить.

Присяжних і суддів необхідно було чимось вразити, достукатися до їхніх сердець. Імітувати епілептичний напад? Небезпечно. У цій в’язниці було відділення для божевільних. Мій новий сусід не радив туди потрапляти — перетворять на дурня. Я вирішив «вскритися».

Чим? Я марно намагався відірвати якусь залізячку від ліжка. Тоді точив шматочок пластика. Різав ним руку, виходило погано. Сусід дивився на ці спроби зі жвавою цікавістю.

Нарешті, під час останнього «інтерв’ю», мені вдалося поцупити скріпку для паперу. Я довго точив її. Принаймні, шкіру вона протикала легко. В день суду я сховав її у задньому проході.

Перед тим, вночі я відірвав від простирадла кілька довгих тоненьких смужок — будуть бинтами.

Я не міг заснути, хвилювався, й як завжди, щоб заспокоїтися, філософствував, примушував себе думати за величне. Абстракції, якщо вживати їх за рецептом, мають неабиякий терапевтичний ефект.

Я згадував слова дядька Петра, який, за тисячі кілометрів звідси, можливо теж, як я, крутився на ліжку в безсонні й страхові. Так от, він якось казав мені: «Легко вірити в Бога, коли ти людина темна й неписьменна, коли не практикуєш. Сидячи десь на хуторі, не одержуючи серйозних неприємностей у вигляді нового знання, неважко молитися. Але тільки-но ти починаєш серйозно замислюватися над тими питаннями, які поставлені в Біблії, і тими питаннями, які поставлені в житті, твоя віра зазнає випробувань».

На відміну від дядька, я, мабуть, маю вроджений талант до віри. Я ніколи не сумніваюся в Богові. Мені легко казати, але уникати цього випробовування сумнівами є маловірством. Ми маємо зізнатися собі: так, 99 відсотків людської психіки справді є біологічними фактами. Людська психіка діє як машина, яку включено до біологічного механізму нашого тіла. А тіло включене до суспільного механізму, який, своєю чергою, включений до цивілізаційної машини, яка діє саме як тотальна машина.

Але ці механізми можуть бути досліджені та використані у боротьбі.

Я уявляв, що виголошую проповідь. На якийсь час навіть забув, що я у в’язниці і завтра суд. Я тихенько бурмотів собі під носа:

«Наведемо приклад. Сучасний пасажирський літак — дуже складний, напханий електронікою механізм. Він інтегрований в тіло системи супроводження, до системи дозаправки, до системи аеропорту, до системи промисловості — він включений в іще одну, більшу за розміром, машину.

Уявімо собі, що ми вирішили дослідити цей технологічний факт, не знаючи жодних інших фактів на Землі, — ми впали з Марса. Ми бачимо складну систему механізмів, пасажирський літак, який спрямовується і супроводжується через радіолокацію та іншу електроніку. Там все автоматизовано, хоча присутня людина — пілот. Його функцією є натиснути кілька кнопок протягом усього польоту і за чимсь там час від часу слідкувати. Людина активізується лише коли стається аварійна ситуація, але таке трапляється рідко тому, що це — досконала машина.

Більшість часу політ відбувається на автопілоті. Посадка проходить теж здебільшого в автоматичному режимі, і керування здійснюється із центру на Землі. Пілот при цьому непомітний настільки, що будь-хто може сприйняти j його за ще один невеличкий механізм у загальній системі.

Те саме відбувається і з нашою душею в людському тілі і в суспільній машині, і в цивілізаційній машині. Тут душа майже не працює. І все, що відбувається, є всього лише психічною механікою, механікою біологічною, механікою суспільною, механікою цивілізаційною, ширше, можливо, якоюсь природною механікою.

Проте інколи щось трапляється з пілотом — він може спрямувати свій літак не на аеродром, а в хмарочос. І в цей момент, коли він таранить Всесвітній торгівельний центр, сторонній спостерігач може з’ясувати, що пілот, виявляється, — не механізм, — у нього є душа, він — особистість.

Літак спрямовано не так — проти логіки машини. Цього не могло бути! Він або з’їхав з глузду, або, якщо це повторилося, тоді це є свідченням душі. Розгортання терору є розгортанням душі.

Під ранок я таки задрімав.

Коли прокинувся, став на коліна в кутку камери, приблизно на схід, і довго молився, аби Христос вивів мене звідси для нового життя.

Сусід, про всяк випадок попрощався зі мною й ще раз порадив не потрапляти у відділення для божевільних.

Коли мене повезли до суду, я зробив кілька глибоких вдихів і примусив себе не хвилюватися, відсторонитися власної долі. Я знову прочитав молитву й подумки продовжив проповідь:

„Наше „Я“, наша душа співвідноситься з нашою біологією так само, як пілот з літаком. Звісно, психіка у більшості це — біологічний факт. І тільки дуже невеликий відсоток людей інколи перетворює цей біологічний факт на факт вищого порядку.

Для того аби вивільнити душу, потрібно опанувати власну біологічну машину, як пілот опановує літак.

Мохамед Ата і його друзі знали, як це робити. Всі кажуть, що віражі були красиві…

Сьогодні ми, люди, перебуваємо в такому стані, що коли захочемо проявитися як особистість, по-справжньому, по-великому, то маємо щось зруйнувати. Будівництво автоматизоване.

Депресія долається вчинками. Якщо не на Всесвітній торгівельний центр спрямовувати метафоричний літак свого тіла, то принаймні час від часу відхилятися від курсу. І тільки відхилення парадоксальним чином дають рівновагу і той спокій, які необхідні людині для подальших осягнень“.

У британських судах підсудних тримають у таких самих „стаканах“, як і в українських. Буває дуже довго. Я почекав хвилин п’ятнадцять, тоді розстібнув штани й обережно дістав з анального отвору скріпку. Відігнув загострений кінчик, приготував смужки, які вночі відірвав від простирадла, закатав рукави тюремної джинсової куртки й заходився дряпати вени на передпліччях. По кілька десятків порізів на кожну руку, перш ніж нормально прорізав вену. Я замотав порізи смужками, щоб стримати витік крові, опустив рукави, підняв догори руки й став чекати. Було небезпечно занадто довго мати перетягнуті імпровізованими жгутами вени, але доводилося ризикувати.

Я далі шепотів проповідь до уявної авдиторії:

„Коли ми буваємо незадоволені, ми майже завжди незадоволені собою. Найчастіше не дощ спонукає депресію. Депресують, бо полінувалися взяти парасольку.

Часто незадоволення собою ми транслюємо на когось іншого — таким чином обманюємо себе. Доцільно ловити себе на цій брехні. Незадоволення собою можливо долати тільки через мікроперемоги — змусити власні тельбухи підкоритися.

„Причина неврозу — невикористана воля“.

Дівчина, у якої я колись мешкав у Києві, показала мені іншу дівчину, яка пересувається лише в інвалідному візку.

Вона мала серію операцій і їй, аби жити далі, необхідні нові. Щоразу лягаючи на операцію, вона не знає, чи виживе. Дихає через пластикову трубку в горлі.

Попри те, вона жвавіша й оптимістичніша за більшість своїх одноліток. Вона багато вчиться, пише і є активним волонтером — допомагає дітям зі смертельними хворобами. Її волі вистачило б на батальйон спецназу. Вона не знає, що таке депресія.

Я подумав, що тоді був вражений, але постарався швидко забути за неї, й лише нині згадав. Я не сприйняв тоді знайомство з нею, як урок. Бо урок зобов’язував би, принаймні, віддавати частину награбованого на тих хворих дітей, якими вона переймалася. Або, ще гірше, подивитися на себе прискіпливо, зрозуміти власне бадьоре здоров’я як здійснену Богом і не відпрацьовану мною інвестицію. Я не захотів виділитися з машини.

Ніцше, цей філософ з молотком, як його називали, казав, що людина — це дерево. І чим вище гілки тягнуться до неба, до світла, — тим глибше коріння йде вниз, до темряви, в зло. Можна уникнути доторку зла, якщо не тягтися до світла. У дрібних людей — дрібні гріхи, смішні. Диявол мало цікавиться маленькими людьми.

„Прекрасне“, — важке, зауважував Сократ (у нього не було молотка і поваги до людей з молотками). Тому найлегше здійснити прорив через гріх, через зло. Так воно, зазвичай, і трапляється.

Осідлати власну природу на якусь коротку мить з тим, аби це все-таки було небесним фактом, а не підземним, дуже важко. І це, зазвичай, не можливо без специфічного навчання.

Це не може бути досягнуто без зануреності у вивчення власної природи. Повинно рефлексувати, помічати власні слабкості, рефлексувати себе як машину, рефлексувати суспільство навколо як машину і власну включеність у культурний процес як включеність у машину.

Машину потрібно усвідомити, тобто усвідомити первородний гріх. Він забезпечує нам можливість життя і утруднює здобуття життя вічного.

Коли ми розбираємося з собою, ми не повинні ставитися до себе, як до священної корови. Коли ми копирсаємося у власній душі, не потрібно казати собі: „Я копирсаюсь в ангелі“. Бо не в ангелі ти копирсаєшся, швидше всього. Ти копирсаєшся в мавпі. Ти копирсаєшся у психічній машині. Фрейд мав рацію. І для того, щоб скасувати Фрейда для себе, щоб скасувати Фрейда в собі, доведеться змиритися з тим, що він мав рацію на 99,9 відсотка.

Ми маємо обдурити власну мавпу, натомість зазвичай обдурюємо себе, той 0,01 відсоток, що в нас є справжнього.

Що скромніші ми будемо, коли розпочинаємо вивчення себе, що скромніше ми оцінюватимемо власні сили і власну значущість, то на більші речі ми будемо здатні в подальшому.

Християни — філософи з цвяхами в долонях — називають це смиренням. Воно дуже продуктивне“.

Грюкнув замок на дверях, я опустив руки, мені одягли наручники й повели до судової зали.

Я відчував, що імпровізовані бинти з уривків простирадла вже промокли від крові. Мене завели всередину прозорого боксу зі склопластику й зняли кайданки. Навпроти розташувалися присяжні, я одразу вибрав з них одну жінку й дивився лише їй у вічі.

Троє суддів. Моя адвокатша відразу почала говорити за необхідність випустити мене під домашній арешт у зв’язку з моїм психічним розладом й суїцидальними настроями.

Я скинув куртку й став здирати з рук бинти. Крові полилося дуже багато, я таки сильно порвав собі судини. Я пускав слину й волав: Хелп мі! Хелп мі! Ай дай…ай дай…».

Суддя підхопився на ноги.

— Хелп мі! — благав я жінку-присяжну, якій дивився у вічі.

Адвокатша, побачивши цю виставу, заголосила втричі швидше й трагічніше і показувала на мене рукою.

В очах стало трохи темнішати від нервової перенапруги й втрати крові. Я розумів, що не можна падати, обперся спиною на стіну й все повторював: «Хелп мі! Ай дай…».

Жінка-присяжна знепритомніла. Як я з’ясував потім, основна проблема суду полягала в тому, що домашній арешт був можливий лише для тих, хто мав дім. Я, як Нікос Каріякіс, був власником нерухомості. Проте перед судом я виступав під своїм справжнім українським іменем. Судді довго не розуміли, як з цим бути, проте надмір крові спонукав їх знехтувати тією невідповідністю.

У мій прозорий бокс вкотили амбулаторні носилки, мене поклали на них й одразу приєднали крапельницю. Я закатав очі й вдавав вмираючого. А вони все говорили, моя адвокатша й суддя, я вже не встигав за змістом.

Нарешті мене повезли до виходу з суду. Поруч йшла адвокатша, вона тримала мене за руку. «Це було чудово, — казала вона, — всі розчулилися, судді в шоці. Ви відпущені під домашній арешт. Протягом трьох днів необхідно внести грошову заставу, але, здається мені — я не побачу вас більше».

Я стогнав.

Геть від поліції, від тюрми, від яскраво освітленого суду, у вечірнє місто, у темряву, у волю, до нового життя мене вивозили на санітарній автівці і з крапельницею, вставленою у вену.

Я прикидався непритомним. Двоє санітарів сиділо поруч. Зо два рази ми зупинилися на світлофорах. На третьому, я раптом піднявся, висмикнув голку з руки, прокричав санітарам, що маю бути вдома, бо в мене домашній арешт і вистрибнув на дорогу.

За два дні ми з Аллою Іванівною вилетіли до Ірландії. Я мав угорський паспорт. З Ірландії дісталися Польщі. А звідти — до Києва. У валізі ми щасливо провезли 140 тисяч фунтів.

На паспортному контролі в Бориспільському аеропорті я пред’явив свого справжнього українського паспорта. Там не було відміток вильоту й візи, прикордонник спитав, де я такий взявся. «Так вийшло, брат», — відповів я і дав йому дві п’ятдесятифунтові купюри. За двадцять хвилин я на повні груди вдихнув українську весну!

«Лідер» був перший, з ким я зустрівся наступного дня, бо мав віддати йому гроші за зникнення моєї особи з кримінальної справи. Крім того, я за ним заскучив.

Ми прогулювалися алеями Нового ботанічного саду, подалі від бузкових насаджень, там було не проштовхнутися від спраглих за весною киян. Він з цікавістю слухав за мої пригоди. У п’ятнадцяти кроках за нами пленталися два його охоронці. Раніше вистачало одного. Я спитав за клуб. Він поскаржився на донецьких, які підгрібають під себе країну, і, здається, прикриють клуб раніше, ніж він розраховував. «Вони мають перебільшені уявлення про кількість грошей в нашій системі. Крім того, прагнуть зачистити незрозумілі їм структури перед президентськими виборами. Нас хлопнуть, але нині з подачі американських фондів та інститутів створюється багато громадянських мереж. Мусора поки що не розуміють їхньої небезпеки. Я теж, мабуть, втечу в мережеву неформальність. Зараз підбираю назву. Найлегше вигадувати назви для екстремістських організацій. Тому найдотепніші назви у терористів: „Червоні бригади“, „Партія Аллаха“, „Сяючий шлях“, „Фракції червоної армії“, „Група соціалістичних пацієнтів“ тощо. А от спробуйте гарно назвати млявувату громадянську платформу, тим паче, солідний блок, який претендує на успіх у парламентських виборах.»

— «Союз серпа і колайдера», — запропонував я.

Він зітхнув:

— Ніщо в нинішній політиці не матиме успіху, якщо в назві не буде слова «Ющенко».

— Невже так і не знайшлося нікого, крім цього бухгалтера?

— Нікого й не могло бути. Останні часи надходять. Ми минаємо. В українців був Богдан — загальноєвропейська проблема, зловісна фігура шекспірівського масштабу. Потім Мазепа — улюбленець жінок, персонаж європейської літератури. Згодом Петлюра — фігурант єврейського фольклору. Й нарешті, Ющенко — головний біль Януковича. Все. Це крапка. Принаймні, не більше, ніж крапка. Та й то від того, що менше за крапку не буває.

— З цієї плавної послідовності вибивається Бандера.

— Ну то й що! Кожне гарне узагальнення грунтується на забудькуватості.

— Розраховуйте на мене. Будемо разом захищати демократію, якщо не поталанить надибати бодай щось не таке нудне.

— О, ти об’явився! — почув я крик Дяківського в телефоні. — Підтягуйся на Хрещатик, до міськради.

У трубці було чутно страшенний галас.

— Що там у вас?

— Сам побачиш. Весело!

Коли я під’їхав, сутичка на сходах міськради була у розпалі. Дяківський зі своїми негідниками намагалися штурмувати двері. Вимагали чи то припинення якогось будівництва, чи то приватизації мешканцями якихось гуртожитків.

Їм протистояв натовп найнятих мером штрейкбрехерів (як розповів Дяківський, робітників комунальних служб і трамвайно-тролейбусного депо).

Було повно ментів, які явно співчували штрейкбрехерам. Хлопцям Дяківського доводилося штовхатися на два фронти.

Міліцейський полковник з управління громадської безпеки («Наш старий приятель, Червінський», — кивнув на нього Дяківський) у мегафон закликав припинити безлади й дотримуватися правопорядку. Багатьох бешкетників він знав в обличчя й звертався до них по іменах. «А-а! — кричав він. — А це в нас Семенюк. Стаття 71 Масові безлади. Минулого разу закликав — хто побачить полковника Червінського, плюйте йому в обличчя. Ну, ось я сьогодні тут, і що?»

На моє здивування, Семенюк, якого я пам’ятав по «роботі», яку ми робили для «лідера», підійшов до полковника й таки плюнув йому в обличчя. Полковник на секунду отетерів від такого неконвенціонального нахабства, а Семенюк кинувся тікати. Менти — за ним. Він забіг у двері сусіднього з Радою Центрального універмагу. Ми — я, Дяківський, мєнти — слідом. Я видохся на другому поверсі, а мєнти влаштували гонитву по всій будівлі в стилі бойовиків Джекі Чана. За кілька хвилин вони вполювали хлопця й потягли до бічного виходу збоку вулиці Богдана Хмельницького. Ми з Дяківським загубилися десь усередині й не наздогнали їх.

«Ти йди до виїзду з внутрішнього двору, — скомандував Дяківський, — вони туди підженуть „воронка“, щоб везти до мусарні, а там покалічать. А я побіжу за машиною, щоб заблокувати виїзд».

Я справді знайшов їх в арці виїзду й закричав, що я адвокат, і зараз мені привезуть посвідчення.

Ледь усі встигли віддихатися, прибув «воронок» (занадто швидко). Чому я тут сам? Де решта балбєсів? Семенюка заштовхували туди, а я чіплявся за його одяг й молов усе, що мені спадало на думку, аби затримати їх: «Не грузіть! Зараз сюди їдуть з главку. Він — помічник уповноваженого з прав людини. Де його портфель? Там документи Верховної Ради…».

Нарешті в арку в’їхав на автівці Дяківський й заблокував виїзд. Підтяглися хлопці й ще більше ментів. Усі довго кричали один на одного. З нашого боку справді виявився адвокат (Дяківський тягав його на акції, заради подібних випадків).

Врешті, досягли згоди, що хлопця дадуть забрати, але адвокат поїде разом з ним.

Ми повернулися на Хрещатик. Під мерією було майже порожньо. До Дяківського підрулило двійко недовірливих журналістів з прискіпливими питаннями. Він поважно ніс ахінею в їхні диктофони:

— Ті, хто критикують наш підвал, закидають нам непослідовність, провокативність, несерйозність, немасовість, продажність, співпрацю з вітчизняними чи зарубіжними мусорами, не розуміють, кого саме вони критикують й кому саме вони закидають.

Не варто лісопилці пред’являти відсутність мелодії, а бібліотеку сварити за всеїдність.

Підвал — це творча лабораторія. Вона досліджує смисли, методики, колективне підсвідоме, поведінкові патерни, парадигми і ваші забобони. В той момент, коли ви звинувачуєте нашого лаборанта у співпраці з лабораторною мишою, він досліджує саме вас. Будь-який експеримент — провокація по відношенню до піддослідного, але й до експериментатора також.

Це часто небезпечні й дещо антилюдські експерименти. А як ви хотіли? Істина вбиває. О! знову вибухнула алхімічна колба, потім добрешу…

Він схопив мене під лікоть й потягнув до найближчої кав’ярні.

— Знаєш, — казав він, — за останні місяці методами громадського тиску, ми припинили багато будівництв багатоквартирних будинків в історичній частині міста. Деякі будівельні компанії втратили мільйони доларів. Мені інколи навіть стає страшнувато. Я б за таке вбивав.

Лише одна компанія з усіх принесла гроші, решта терплять, але на переговори не йдуть.

— Принаймні, набуваєш собі прихильників з числа мешканців старих будинків, які рятуєш від ущільнювальної забудови.

— Жодним чином! Вдячність не входить до числа чеснот співвітчизників. Ми добилися приватизації гуртожитків їхніми мешканцями. Люди, які були ніким, завдяки нам, раптом стали власниками нерухомості. Піднялися на десятки тисяч доларів. Гадаєш, хоч одне падло прийшло подякувати? Вони сприйняли це як належне! Остання надія, що задовбемо мера настільки, що він вирішить відкупитися. Проте, марні сподівання, бачиш, платить штрейкбрехерам, а не нам.

— Отака важка рекетирська доля. Світ несправедливий.

— А що твій Юрко-американець?

— Телефонував йому вчора. Ми ще минулого року збиралися до Іраку — шукати під фундаментом Вавилонської вежі ядерну бомбу Саддама. Там уже війна почалася, а ми так і не вибралися. То він пропонує їхати наступного тижня, бо пропустимо найцікавіше.

— Я з вами! — очі Дяківського загорілися. — Завжди хотів зблизька поглянути на американську воєнщину в дії.

— Що тут у політиці? Я два дні посидів в Інтернеті, подивився телевізор, — опозиція дуже слабка. Як вони збираються перемагати?

— У цьому вся штука! Для того, щоб перемогти, опозиція не повинна бути сильною, вона має бути нещасною. Садомазохізм опанував не тільки секс-шопи та жіночі журнали, він становить політичну моду. Штурм президентської Адміністрації — це застаріла естетика 1917 року. Натомість, страждати в наметах від холоду та міліціонерів — це «от кутюр». Таке носять, точніше, з таким носяться в усьому світі. Захід любить нещасних і не любить агресивних.

— Естетика жебрацтва?

— Авжеж! Комуністи поїздили танками по студентах на майдані Тяньаньмень, і капіталізм переміг в Китаї. А якби студенти попалили танки «коктейлем Молотова», то за східною традицією, китайці мали б п’ятдесят років громадянської війни, а не капіталізм.

Євреї збудували власну державу у ворожому середовищі й здобули кілька видатних перемог в арабо-ізраїльських війнах. Сьогодні вони входять у десятку країн з найпотужнішим військовим потенціалом. При цьому мають стійкий імідж страждальців і спромоглися замордувати весь світ комплексом провини перед собою. Жоден європейський політик не може розраховувати на успішну кар’єру, не покаявшись перед нашими братами євреями. До речі, про всяк випадок і я прошу у них вибачення… (Він кивнув комусь за одним із сусідніх столиків).

Вони ніколи не пропагували власних перемог, але завжди маніфестували страждання. Нам є чого повчитися, адже на відміну від євреїв, у нас справді немає перемог.

(Поки він промовляв, я думав за те, як всієї цієї маячні мені не вистачало в Британії!).

Дяківський патриціанським жестом наказав офіціантці принести ще один чайник і продовжував:

— Проте албанці переплюнули всіх. На противагу українцям, вони їдуть в Європу не працювати, а грабувати. Тому вважаються там біженцями. Албанці-чоловіки відзначаються злостивістю та непересічною жорстокістю. Це знають турки, італійці та всі їхні сусіди. Проте албанські жінки настільки талановито плачуть, що саме їх, а не зґвалтованих ними сербів, захищає НАТО. Тільки албанцям в Європі дозволений імперіалізм. Вони будують велику Албанію і одержують за це не натовські ракети на голову, а торби з гуманітаркою.

Межа між жебрацтвом і пограбунком завжди важко вловима. Сьогодні перемогла естетика жебрацтва. Якщо ти любиш успіх і не любиш в’язницю, то мусиш сховати свого ножа в рукаві, зробити жалісне обличчя, а перед телекамерою потрясати рам’ям, а не пістолетом. Гадаю, в часи Другої Світової війни нацисти скоїли злочинів не більше, ніж союзники. Проте тупуватих націонал-соціалістів підвела схильність до старомодної агресивної естетики…

У кишені Дяківського задзвонив телефон. Він поговорив у слухавку, повернувся до мене і задумливо сказав:

— Нашого хлопця вже звозили до суду. Суддя присудив йому стягнення в розмірі 75 гривень. Хочеш плюнути в морду полковнику міліції? Готуй 75 гривень і плюй в своє задоволення!

— Якось усе дуже легко, — здивувався я.

— Авжеж! Не забувай, що ми є підлими наймитами антинародного режиму. Працюємо проти опозиції.

— А мер, якому ви дошкуляєте, хіба не є посіпакою антинародного режиму?

— Мер прагне сидіти на двох стільцях. Окрім того, ігнорує тих добрих хлопців з адміністрації президента, на яких ми зав’язані. Але слухай, якщо в мене є сімсот п’ятдесят гривень, чи можу я обплювати десять полковників?

Дяківський прихопив з собою журналіста з телекамерою з головного провладного телеканалу (заодно прославимося!), й ми вилетіли до Кувейту, через Дубай.

В Ель Кувейті нас мав очікувати Юрко.

Я дивився у вікно на хмари, які скопичувалися у рухомі гори й плинні долини, та уявляв, що ангели ховаються в проміжках між ними й душі праведників — у синіх тінях.

Дяківський позіхав, він не звик підніматися рано, й просторікував за бариг, які летіли з нами в літаку на відпочинок і шопінг в Еміратах.

— Поглянь на них і їхніх тьолок. Вони соціально активні, вони змогли трошки вкрасти, вони інколи ризикували, їх, бувало, відстрілювали в дев’яностих, часом саджали. Ті, хто вижили — люди меткі й активні. Вони приїздять на курорт, в яку-небудь неймовірно красиву країну, і не цікавляться нею. Сидять тижнями біля басейну п’ятизіркового готелю і не виповзають назовні, їх не обходять піраміди чи музеї, їх не тягне поїздити на верблюдах, вийти у відкрите море на вітрильнику. Потім підривається зі своєю дурнуватою дружиною чи коханкою знову на літак і повертається додому, до офісу.

Вони не здатні уявити вищої мети. Їм поталанило — вони прорвалися якимсь чином. Далі вони не підуть, ніколи не зможуть об’єднатися, захистити себе, збитися у зграю тому, що вони потребують нас над собою, які все це зроблять за них, які їх примусять. Москальські бариги потребували Сталіна. Отримали Путіна. Наші потребували лібералізації, отримають бунт.

Я слухав його дзюрчання, але думав за дядька Петра.

Перед вильотом я з’їздив додому, щоб відвідати його у слідчому ізоляторі.

Коли за мною зачинилися залізні двері, серце нервово калатало в грудях — я занадто недавно полишив британську в’язницю.

Завели дядька. Ми обійнялися.

— Я тебе витягну, — сказав я йому, — ще не знаю як, але обов’язково.

— Навряд чи, — відповів він.

Я розповів за себе, поговорили за спільних знайомих, хто де сидить, що Вовчик ссучився в Британії, «і треба тобі було з ним за компанію лізти до того йобаного банку?». Дядько сумно посміхнувся й підвів очі на мене. Я відвернувся. Там щось проглянуло моторошне — чи то смерть, чи то доля, яка завжди подібна на смерть.

— Уся жалюгідність ситуації полягає у тому, що пропускаються нагоди, — казав він (я не одразу второпав, про що йдеться) — Україна могла увірватися в світову політику дешевим коштом, якби скористалася моментом. Коли в американців перед початком війни були зовнішньополітичні труднощі, коли на них свистіла вся Європа і сичала Московія, їм з пропагандистських причин потрібно було розширювати, хоча б формально, антиіракську коаліцію. Україна мала проголосити війну першою, встигнути на пару днів випередити США — нехай би вони до нас приєднувалися і решта прогресивного людства. Кілька рот добровольців потрібно було туди послати — ми б уже сьогодні брали участь у розподілі, а там де не копнеш — всюди нафта.

Польща відрядила 200 чоловік, але не побоялася заявити: «Так, ми члени коаліції і навіть якщо Америка не буде воювати — поляки воюватимуть, як завжди, до поразки». Але ця демагогія дає полякам нафту і участь у світовій політиці.

Україна посилає батальйон й одразу лякається, ми підтримуємо антиіракську коаліцію, але в той самий час ми не є членами коаліції. Ми є ніким.

Треба було брати свою частку у відбудові Іраку і свою роль в історичній драмі.

Зваблива стюардеса роздавала їжу в боксах і питво, за вікном — темно-синє небо й сніжно-білі хмари, попереду — екзотичні пригоди. А дядько, певне, лежить на тюремній койці, читає при тьмяному світлі лампи, захищеної сіткою від вандалізму, або фантазує за долю світу, в який не повернеться ніколи. І кожен новий день для нього — погіршена копія попереднього. Перед розставанням він казав мені:

— Світ швидко змінюється, повертається до вільної гри сил. Оте, що ми мали в післявоєнному часі, — торжество законності, торжество банкірів над польовими командирами, загальну стабільність, яка всіх гнітила — сьогодні, здається, потрошку закінчується. Знецінюються міжнародні інститути. Всі розуміють, що ООН — доходяжна організація, яка невдовзі сконає. Наявні тепер блоки, союзи і вся політична конструкція світу так чи інакше буде ламатися.

Можливо, вона іще більше стабілізується в результаті цих змін, і світ, який будуватиметься на відкритій могутності Сполучених Штатів, буде іще нуднішим. Але кожен отримав шанс. Сміливі, нахабні, всі люди, які не бояться смерті, сьогодні мають шанс. Усе валиться. І це дуже добре.

— Якщо не просеремо революцію, — сказав я, — парламент поміняється місцями з тюрмою. Смотрящий стане спікером, ти очолиш фракцію війни.

— Парламент складається з людей, які хочуть, щоб наш народ жив добре. А я хочу, щоб наш народ жив ліпше за всіх. І це настільки відмінні підходи, що різниця цілком може стати casus belli.

Дядька, який мав принципові розбіжності з парламентом, відвели на парашу. А я подумав, що такі, як він можуть бути лише або при владі, або в тюрмі.

Кувейт — маленька нуднувата монархія, нас там заарештували на цілу ніч за спробу познімати палац еміра, але кувейтяни розпухлі від нафтодоларів («Ламборгіні» — народний автомобіль), на місці Хусейна я б їх теж спробував завоювати, знахабнілих куркулів, які нічим не заслужили своєї нафти.

Юрко казав кувейтському мусору:

— Брате, кожний світогляд є еклектичним, більш того — внутрішньо суперечливим. Бо світ утримує в собі протиріччя. Тому кожен адекватний опис — є суперечливим. Я християнин. Християнська публіцистика милується парадоксами. Можливо, ви чули за ранньохристиянську парадоксію? Християнство — вкрай еклектичне, бо забрало у язичників усе цінне, від грецького філософствування до мітраїстських дат. І слава Богові!

Мусор мовчки пив чай.

До українського підрозділу нас так і не допустили (українське командування й міністерство оборони билося в істериці, щоб ми нічого не побачили), він виявився найбільш засекреченим об’єктом на Близькому Сході. Як згодом з’ясувалося, проникнути до будь-якого американського чи британського фронтового батальйону не становило жодних проблем: хочеш посидіти в БМП — посидь, хочеш сфотографуватися з командиром — будь ласка!

Українських вояків на уазику ми випадково перестріли на набережній Ель Кувейту, вони «стріляли» сигарети.

«Доходяжна» публіка. В обносках, на антикварних машинах 60-х років випуску. Коли я запитав у них: «А не збираються посилати в Ірак?» — переляк був на обличчях цих людей. «Який Ірак? Ні, американці там розберуться самі, не треба нас до Іраку!». Вони не мріють за війну.

Чоловіки вже у віці. Всім у цьому батальйоні переважно за тридцять. Якби вони були молодими жінками, вони працювали б тут проститутками. Їм не поталанило — вони чоловіки. І їм уже за тридцять. Вони некрасиві, недоглянуті, і тому вони змушені вважати себе офіцерами і солдатами, і заробляти менше, ніж повії, але й сміливості у них менше, ніж у повій.

Ми орендували джип й поїхали до кордону. Коли наш фронтовий кореспондент усвідомив, що ми справді рухаємося на фронт, він збунтувався.

— Якщо мене вб’ють, хто годуватиме мою сім’ю? — вигукнув він.

— Ми! — відповіли ми.

— А якщо вас уб’ють?

Ми вже їхали сіро-жовтою неприязною пустелею і я подумав уголос, що журналіст — жертва Хусейна нам не завадила б напочатку, щоб не морочитися в Іраці, це гарна реклама нашому анабазису, а прикопати можна прямо тут.

Але Дяківський дотелефонувався до власника телеканалу й призначив його годувальником сім’ї переляканого загиблого.

Дивовижним чином це заспокоїло нашого бунтівника, надалі він мужньо й ініціативно становив авангард цього загону з чотирьох авантюристів.

Нас завернули зворотньо на першому ж блокпості.

Юрко був обурений: зрозуміло, якби нас не пускали б звідти, але чому нас не пускають туди?

Дяківський зауважив: добре, що в часи Олександра Великого на Сході ще не було системи блокпостів та розвинутої бюрократії, інакше він не дійшов би не те що до Індії, але навіть до Гавгамел.

Ми заїхали на заправку купити води. Худорлявий чоловік у військовій формі заливав бензин у свою автівку. Я підійшов до нього, представився журналістом і спитав поради, як краще дістатися до кордону.

«Їдьте за мною», — сказав він. І ми поїхали за ним, він махав рукою воякам на блокпостах, і нас більше не зупиняли.

На останньому блокпості перед кордоном він помахав нам й повернув убік, а ми рушили в невідоме.

«Це вже Ірак?» — спитав наш кореспондент, коли ми від’їхали кілометри на три.

«Певне, Ірак, — відповів я, — он дим на обрії».

Але то був не Ірак, за кілька хвилин ми під’їхали до кордону — вал п'ять метрів заввишки, під ним — рів і зверху, через кожні сто метрів, великокаліберний кулемет, націлений на Ірак.

Біля проходу крізь вал нам трапився увішаний каністрами, запасними колесами, утиканий антенами джип якоїсь знімальної групи, яка саме поверталася з Іраку.

— А де ваші каністри з бензином? — спитали вони.

— До Іраку зі своїм бензином? — здивувалися ми.

— Не знайдете жодного літру! А де ваші запаски? Доки проїдете 400 км, двічі поміняєте всі колеса. Ви не взяли супутниковий телефон? Іншого зв’язку там нема.

Утім, головна проблема була не у відсутності бензину і гуми, але у відсутності паперу. Тобто дозволу від генерального штабу на проїзд до зони бойових дій. Про це нам повідомив огрядний полковник, що куняв у затінку, який йому запопадливо створювали чисельні підлеглі.

— Нині неділя, — збрехали ми, — генштаб хотів дати нам папірця, але не працює.

— Не брешіть, — відповів полковник, — я сам щойно з генштабу. У нас війна, вихідних нема.

Ми тицяли йому всі папірці, які мали з собою, він здивовано розглядав кирилицю, американський паспорт Юрка, й нарешті, втомившись від наших вигуків сказав: «фак оф, ґоу!».

Ми вскочили в авто й перетнули кордон. За дві хвилини перший камінь полетів нам у вікно. Я чітко пам’ятаю своє враження: ніби хтось витяг кольорову касету зі світового плеєра й вставив чорно-білу.

Багато хто з бібліїстів локалізує Едем П’ятикнижжя на півдні Іраку. Й ми справді опинилися у раю: навколо безліч військових хамерів і автомат з боєкомплектом коштує 5 доларів, а можна сторгуватися і за три.

Рай був дещо зіпсований британськими патрулями — вони стріляли без попередження у кожного цивільного, в кого бачили зброю.

Ми заїхали в Басру, коли там завершувалася зачистка решток іракської армії та спецслужб.

Сподівання на те, що Америка загниває і невдовзі «крякне», тривають уже десь років сто. І сьогодні ми читаємо таке у кожній контрсистемній опозиційній газеті.

Не вірте. Американські і британські солдати нагадують легіонерів часів розквіту Римської імперії. Морські піхотинці з очима римлян — вони впевнені й доброзичливі. Їм не треба нікому нічого доводити — все уже давно доведено. Тому в них немає злості.

Москалі полюбляють розповідати, що американський солдат не здатен воювати, якщо за ним не возять теплу ванну. У мене не склалося такого враження. Якщо потрібно, сплять тижнями в пилюці між колесами своїх автомобілів. Ночують у болоті під танками. І коли конгрес накаже — завоюють весь світ.

Їхня військова могутність незворушна і незворотня. І ми повинні виходити з цього, якщо хочемо створити свій світ. Бо будь-який наш світ так чи інакше буде входити у протиріччя з Москвою, а тоді з Америкою.

Якщо під час «Бурі в пустелі», першої антиіракської кампанії, коаліція ставила перед собою завдання не зазнати втрат, то завдання «Шоку й благоговіння», другої операції, полягало в тому, щоб не завдати зайвих збитків супротивнику.

— Повідомляли, що в Басрі були важкі бої. Щось я не бачу слідів цих важких боїв, — бурмотів Дяківський. — Мільйонне місто. Зруйновано всього п’ять будинків! Адміністративні будівлі спалені, будинок «Хімічного Алі», один корабель, пару ешелонів разом з танками згоріло, — і все. Басра — це смітник, але смітником вона стала при Саддамі, а може ще й при Османі.

Я не уявляю, як послати солдата у вуличні бої і заборонити йому стріляти. Те, що накази були виконані — свідчення дивовижної керованості військ.

Ми вешталися руїнами офісу місцевої спецслужби. Араби ворушили обгорілі меблі, перебирали розсипані скрізь папери, певне, з оперативних справ. Ззаду розбомбленої будівлі примостилася політична в’язниця на вісім невеличких камер. Вісім камер вистачало на те, щоб тримати в покорі велике півторамільйонне місто й усю неблагонадійну шиїтську округу! Я здивувався, але Юрко сказав, що радянський репресивний апарат теж не був занадто чисельним, меншим, ніж нинішній український. Та й по політиці ув’язнювали у шістдесятих-сімдесятих роках небагатьох. Вистачає самої можливості репресій, масові репресії не обов’язкові. Демократія завжди потребує більше мусорів, ніж тоталітаризм.

По вулицях тинялися сотні тисяч людей, їм не було що робити. Звичайний плин життя зупинився.

Вартувало і нам зупинитися, аби розглянути щось, як до нас підходимо кілька чоловіків і дивилися на нас. За дві хвилини, їх було вже сотня. За п’ять — втроє більше і ми опинялися в середині цього тісного натовпу. Вони мовчали, а найближчі легенько торкалися нас ззаду. Це було моторошно. Ми ховалися до автівки й тікали звідти.

Ночували у великому будинку відносно заможного шиїта. За кілька доларів він давав ночівлю й годував журналістів, які зліталися на війну, як мухи на гниле м’ясо.

Крім нас, будинком вешталися чоловіки й жінки в жилетах з написами «Press», з багатьма кишенями, в касках, з ноутбуками, супутниковими телефонами, додатковими антенами, камерами. Юрко теревенив з ними й з хазяїном, а ми з Дяківським вибрали куток й полягали на матрасах. Було безліч вражень, а сил не лишилося зовсім. Ще вранці ми були в розпухлому від нафтодоларів Ель Кувейті, де вуличний натовп складається з мільйонерів. Три дні тому я вештався весняним Києвом. Три тижні тому сидів у британській в’язниці без перспективи вийти. Зараз я в Басрі, на північних околицях якої досі час від часу лунають постріли. Де я буду завтра? Світ чудовий!

Я сказав Дяківському: «Ти помітив наскільки потворні тут усі естетичні спроби? Від цих цементних пропагандистських скульптур вояків різних родів військ, які розставлені вздовж берега річки, обличчям до Ірану, до спроб нашого кмітливого господаря прикрасити цей будинок — усе стане лише краще від пожежі. Пам’ятки, приватні й казенні будівлі, архітектоніка міста, прикраси, вивіски, інтер’єри — все огидне. А в Ель Кувейті — все коштовне і все надзвичайно поганого смаку. Араби — антивізуали».

— Саундтрек теж не дуже, — ліниво відповів Дяківський.

— Гадаю, і пластична, і музична здатності притаманні виключно європейському генію.

— А що притаманне близькосхідному?

— Таємниця. Релігійна потенція, візіонерство — на противагу європейській візуальності.

— Кіплінгіанство. Хто почує заклик Сходу — тому нема спасіння.

— Я, здається, вже почув. Мені подобається війна.

— Це ти ще не бував під мінометним обстрілом.

— То й що?

— Був би в захваті.

— Невже й ми колись в Україні будемо, незважаючи на правила дорожнього руху, кататись на військових хамерах і в своє задоволення стріляти по вікнах районних прокуратур!

— Навряд чи. Надмір гетьманів, катастрофічна нестача отаманів. Колись я гадав, що десь там, у щілинах, серед 50 мільйонів співвітчизників причаїлися здібні і вольові люди, потенційні польові командири. А їх немає! Я займаюся просіюванням і пошуком по цих щілинах багато років і мало можу знайти — майже немає, повір моєму досвіду.

Обмаль людей з римською адміністративною жилкою, здатних організовувати простір навколо себе. «Діти наших начальників будуть начальниками наших дітей». А хамерів з кулеметами не буде.

Тобто, багато кого можна пошикувати в батальйони, намалювати на грудях мішень, як казав Стівенсон, і кинути в атаку. Є ті, які будуть наглядати за своїми співкамерниками і забезпечувати порядок, якщо над ними поставити есесівця. Є носії амбіцій, нема носіїв сенсу.

Безліч потенційних начальників, немає потенційних володарів.

Поруч плюхнувся Юрко. Він почув закінчення промови Дяківського й втрутився: пам’ятаєте, як Лука пише, Христос на Тиверіадському озері каже рибалці Симону: «Закинь сітку», той відповідає: «Ми рибалили тут всю ніч й нічого не зловили…» але, по слову Його, закинули й спіймали стільки, що сітка прорвалася. І жах охопив їх від тої кількості риби.

Ось так і ми кажемо Христу: там нема риби, ми ловили. А Він відповідає — закиньте сітку ще. І жах охопить тебе і всіх, що будуть з тобою, від такого улову, який зловите. Весь секрет у тому, щоб ловити на Христа.

— Алилуя! — вигукнув я. — Не ми знаходимо людей, це Бог їх творить і пробуджує. Як і нас. У наших силах лише не пропускати знаки.

Засинаючи, я думав за те, що ми, українці, сидимо на узбіччі історії. Повз нас проходить черговий Хрестовий похід. Ми можемо плювати в спину Хрестоносцям (така стратегія москалів), а можемо спробувати їх наздогнати. Вони ще не сховалися за обрієм…

Власник будинку знав англійською лише кілька слів, що не заважало йому жваво спілкуватися з нами. Я пояснив, що мені необхідно придбати пістолет. Бо без нього таки страшнувато. Може, мешин ган? Ні, братело, саме пістолет. Маленький. Щоб було не видно, щоб не пристрелив патруль.

За дві години мене відвели до якогось діда через дві вулиці. Будинок замизганий, бідний, але на подвір’ї — пікап сімдесятих років випуску (свідчення заможності). Лівих задніх дверцят не вистачає, але, здається, їздить.

Дід дістав згорток — брудна, колись синя, сорочка — розгорнув, там був АПС. Запасних обойм нема. Я розібрав. Ніби все на місці. Зібрав. Показую жестами, що треба випробувати. Оріджинал! Оріджинал! Ні, треба випробувати. Показую долари. Дід незадоволений. Але ліземо до льоху. Льох величезний! Ледь не більший за будинок згори. Все завалено мотлохом. В око впадають (окремо лежать, здається, сюди принесли нещодавно) дві шаблі, іранського типу, шамшири, одна, ніби зі срібними накладками на піхвах. Може бути, початок XIX століття. Так, до них ми ще повернемося. Я дістаю з сумки пластикову дволітрову пляшку.

Виливаю майже всю воду на підлогу, трохи лишаю. Тримаю горизонтально лівою рукою, обережно, щоб не відстрелити пальці. Приставляю люфу до горловини. Стріляю. Пляшку вириває з руки, але вона забирає відсотків сорок звуку. Хоча в замкненому приміщенні все одно сильно б’є по вухах. Куля вдаряється в стіну. Окей. Хау мач?

Дід дістає папірець, пише: «50». Я обурений. Пишу — «7». Він хитає головою, пише: «45». Поступово папірець вкривається цифрами. Він двічі вдає, що припиняє торгуватися. Загортає пістолет. Я примушую знову розгорнути. Нарешті домовляємося за 15 доларів. Досилаю патрон і ховаю пістолет у наплечник.

Показую, що мене цікавлять шаблі. Де можна взяти?

Тим часом вилазимо з льоху на поверхню. У кімнаті якийсь хлопець. Дивиться на нас. Перемовляється зі старим, йде.

Старий нарешті розуміє, що хочу придбати шаблі. Крутить головою й виштовхує мене.

Юрко потягнув нас зустрічатися з якимсь британським полковником, який виявився нецікавим. Розмовляли на щойно влаштованій базі відділу морської піхоти, над якою майорів великий прапор хрестоносців — біле полотнище з червоним хрестом (четвертий прапор британського флоту).

Я намагався уявити, як подібні міста брали королі й лицарі третього Хрестового походу, і от їхній прапор знову тут.

Юрко між тим затіяв суперечку з Дяківським за українські справи. Він казав, що вільний світ (у його термінології — розширена Європа) бере Ірак морською піхотою, а Україну візьме партією Ющенка. Що ми нарешті повинні капітулювати перед цивілізацією — це єдиний спосіб отримати її.

— Натомість, ви, — казав Юрко Дяківському, — вкрай непорядно продалися старому режиму. Захоплюватися прапором хрестоносців у Басрі й одночасно прислужувати українському Саддаму в Києві — гидко.

Дяківський відповідав: Справа не лише в грошах, причина — у принципах.

Одна з основних пропагандистських тез, яку часто повторює Ющенко і ющенківці: «Ми хочемо жити за законом, а не за поняттями». Вони натякають на те, що прем’єр Янукович (і весь антинародний режим) живе навпаки — за поняттями, а не за законом.

У цій пропаганді є трішки брехні і трішки шкоди. Янукович не живе за поняттями. За поняттями він «мусор». Ющенківці не притримуються закону. Невідомо, якою буде їхня виконавча влада, а їхня судова влада, очевидно, буде «бєзпрєдельною», іще більш безсоромною, ніж нинішня. Ющенківці вже достатньо давно мають переважаючий вплив на Верховний суд і київські суди. Всі вони користуються доцільністю, а не законом. Під час попередніх акцій демократи порушили ряд статей кримінального кодексу, в тому числі й тих, що передбачають важкі покарання. З точки зору «понять», у цьому нема нічого поганого, проте нєфіг «пиздіти» про закон. Кримінальний кодекс у новій редакції був прийнятий недавно. Він утримує ряд ганебних статей, за які майже одноголосно голосували і всі опозиційні фракції. Збиралися застосовувати їх проти нас, вуличних відморозків, а вийшло так, що вони самі підпадають під їхню дію. Зокрема, статті про створення, керівництво і участь у незаконних воєнізованих угрупованнях, блокування роботи адміністративних установ, перешкоджання рухові транспорту, спроби насильницького повалення існуючого ладу, тощо. Не кажучи вже за порушення виборчого законодавства, чого з боку помаранчевих було не менше, ніж з боку синіх. Необхідно наголосити, що ми, християни, сваримо помаранчевих не за порушення кримінального кодексу (бо більшість його статей написані сатаною), а за брехню.