Сяючий шлях

— Сварити політика за брехню — все одно, що сварити його за політику, — заперечив Юрко. Проте Дяківський не давав себе збити:

— З брехнею ми розібралися, тепер про шкоду. «Легітимізм» шкідливий. Неприпустимо навіювати нації уявлення про якусь вищу природу права, іще гірше — міжнародного права, про сакральність закону. Нація повинна глибоко усвідомлювати те, що нав’язані нам правила працюють проти нас. Граючи за їхніми правилами, ми завжди програємо. Насправді, будь-яка власність — це крадіжка, а конституція — брехня. Авторитет вищий за бюрократію. Справедливість вища за кримінальний кодекс. Солідарність вища за конституцію. Слава важливіша за гроші. Любов краще організує, ніж страх.

В основі кримінальних «понять» лежать дуже здорові уявлення, вироблені людьми в екстремальних умовах (я скептично засміявся). «Поняття» руйнуються грошима. Блатні програли класову боротьбу ментам саме тому, що не були достатньо тверді в «поняттях». Що саме в «поняттях» не подобається помаранчевим? Що, за «поняттями», не можна стучати? (За законом — обов’язково). Що неприпустимо давати себе трахати в дупу? (За законом — неприпустима гомофобія). Що не можна красти у своїх? (За законом не можна порушувати лише нотаріально завірені угоди).

Не будемо забувати, що перші поняття були вироблені першими мучениками в Ім’я Господнє. І ці поняття не сильно відрізняються від теперішніх. Уся штука в тому, що наші великі попередники, на відміну від нас, своїх понять притримувалися.

Наступного дня ми підрядили сина нашого господаря бути нашим гідом по базару. Ми спілкувалися з торговцями й публікою, яка багато галасувала, а купляла мало. Син хазяїна, як міг, перекладав.

Ми присіли випити чаю, і тут я помітив учорашнього старого, в якого купив пістолет. Нарешті з ним можна буде через перекладача поговорити за антикварне залізяччя. Я взяв хлопця, й ми наздогнали його. Почали говорити, але старий явно був не налаштований до розмови. Я намагався зацікавити його, але він злився і квапився піти. І тут пролунав вибух!

Я аж присів від несподіванки. У вухах дзвеніло. Я кілька секунд розгублено озирався. Стала тиша. А тоді всі страшно закричали. Хтось побіг назад, хтось, навпаки, до того місця де вибухнуло. А ми побігли до Юрка та Дяківського.

Дяківський припускав, що зараз може бути ще й другий вибух, та ми все одно пішли дивитися. Не зрозуміло, куди саме була підкладена бомба (від того нічого не лишилося), навкруги були розкидані стільці, якісь речі і багато тіл. Поранених виносили, я навіть допоміг дотягти до чиєїсь машини якусь жінку (навряд чи вона вижила) і перемазався кров’ю. Поліції не було, санітарних машин не було. Американці з’явилися хвилин за двадцять й заходилися надавати медичну допомогу пораненим, які ще лишалися на місці, й оглядати контужених. Перевіряли вбитих. Я ледь не наступив — на землі, серед понівечених овочів лежала відірвана вибухом хлопчача голівка з відкритим ротом. Мені здалося, що я нещодавно, коли ми сідали пити чай, бачив цього хлопчика. Але напевне я помилився — не міг запам’ятати.

І я нарешті відчув війну.

— Чому підірвали ринок, а не, скажімо, військовий патруль? — спитав я, коли ми пішли.

— Баасисти показали місцевим шиїтам, що не прощають зради, — відповів Дяківський.

За годину ми зустріли журналістів польської знімальної групи, які розповіли нам про ще один вибух. Біля мечеті. На щастя, загиблих всього троє, мабуть, терористи погано розрахували час, могло бути набагато більше.

Ми поверталися до ночівлі, коли вже темнішало. У нашому джипі зовсім обмаль пального й не було де поповнити. Завтра доведеться просити у військових, бо ми планували просуватися вбік Багдаду. Ми звернули у свій провулок і не змогли проїхати — було завузько, інша автівка стояла впритул до стіни нашого будинку. Я вийшов і впізнав пікап, який бачив на подвір’ї старого, в якого купляв пістолет. У машині не було задніх лівих дверей.

Старий теж був тут, він обходив нашого джипа й прямував на вулицю, з якої ми щойно завернули. Я спробував зупинити його, але він відмахнувся й, не здіймаючи на мене очей, пішов геть. Юрко вилазив зі свого місця. Я підійшов до пікапа. В кузові було кілька газових балонів і радянський двадцятилітровий молочний бідон. Я зазирнув всередину салону. Там, на задньому сидінні, хлопець, якого я позавчора бачив у старого, морочився з білим пластмасовим будильником і приєднаними до нього дротами, які через заднє вікно без скла тягнулися в кузов.

Я витяг з сумки АПС, скинув запобіжника і кілька разів вистрілив йому в голову і тіло.

Підбіг Дяківський, зазирнув до кузова і салону. Ми пішли в будинок, забрали нашого оператора, речі, сказали переляканому господарю, щоб не підходив до пікапу, доки не приїдуть ВІЙСЬКОВІ, Й поїхали вбік кордону З Кувейтом.

— Треба було розповісти військовим за старого, — сказав Юрко.

— Навряд чи його вдалося б знайти, — відповів Дяківський. — Вже втік. Він організатор чи помічник організатора вибухів на ринку й, мабуть, у мечеті та невдалої спроби підриву будинку, де ночують західні журналісти. Непростий дядько.

— А ми чого тікаємо?

— А раптом у тому пікапі не було вибухівки? Навіщо нам розборки з окупаційною адміністрацією та родичами вбитого? І як ми пояснимо звідки в нас пістолет? Отримали від терориста? До речі, ти викинув?

— Зараз викину, — відповів я. Подивився на свої руки. Вони тремтіли.

— Було б добре, якби пального вистачило до кордону.

Цікаво, що Юрко не запитав за напрямок втечі, чому ми повертаємося, а не здоганяємо армію коаліції у Багдаді. Нам усім було досить вражень.

Уже було темно, і ми їхали розбитою дорогою крізь пласку кам’янисту пустелю. Час від часу обабіч дороги траплялися якісь халупи та спалені автівки.

Я мовчав, а Юрко з Дяківським, який сидів за кермом, розмовляли за майбутню революцію.

— Сьогодні ми побачили революцію зблизька, — казав Юрко, — вона подібна на понівечений труп. Розмовляти за революцію мені подобається, а її споглядати — ні. Трупи не подобаються. І люди, які підривають не подобаються. А вони ж, мабуть, революціонери. Я люблю американських солдатів. Вони допомагають пораненим. Але солдати, певне, контрреволюціонери.

— Це ви за суб’єкт чи за метод? — спитав Дяківський.

— Ну-у, за суб’єкт. Мабуть. Методи у вас в усіх однаково потворні.

— Отож. Коли ми робимо революцію, вірніше, коли ми мріємо про революцію, зазвичай ігнорується питання: хто такі «ми»? Оце питання самоідентифікацїї є основним питанням революції. А раніше основним питанням революції було питання про метод.

Християнам, котрі робили революцію в перших століттях, було цілком зрозуміло, хто такі «ми». Це були прості формальні відмінності. МИ сповідаємося, МИ приймаємо причастя, МИ віримо в Бога живого і цим МИ дуже відрізняємося від ТИХ, хто цього не робить.

І хоча мітраїсти теж причащаються, теж вірять у Мітру живого, тим не менше, їхнього бога звуть не так, і вони створені спеціально дияволом для того, щоб вводити в оману людей. Формальна відмінність дуже суттєва.

Коли наші предки творили буржуазні революції в Європі, так само було добре зрозуміло, чим саме МИ відрізняємося від ТИХ людей — довжиною штанів. Вони носять короткі штани і довгі панчохи, а ми носимо короткі панчохи і довгі штани. Ми належимо до іншого суспільного стану і виконуємо різні суспільні функції, і тому ясно, кого маємо прибрати і на місце чиє стати.

Нині ми з вами не відрізняємося довжиною штанів від тих людей, яких ми хочемо повалити. Ми не відрізняємося Іменем, бо вони індиферентні до імен.

Ісламісти прагнуть відрізнятися навіть зовнішньо. Ліваки плекають третю стать, прагнуть відрізнятися навіть за вторинними статевими ознаками.

Адепти майбутньої християнської революції поки що в усьому подібні до філістерів-скінхедів.

Ми зупинилися. Я вийшов, разом з усіма відлив, підняв голову до неба з неймовірною кількістю зірок і зрозумів, чому монотеїзм народився в пустелі.

— Пророк Мухаммад, — сказав Юрко, коли ми приземлилися в Дубаї, — провіщав, що кінець Світу наблизиться, «коли пастухи стануть змагатися у висоті своїх будинків». Ось прямо зараз рейс на Шарм-аль-Шейх, можна покупатися в Червоному морі, подивитися на різнокольорові риби й корали. Готельний сніданок і парасолька від сонця над дерев’яним лежаком — саме те, що нам потрібно після гостинної Басри.

Дяківський відповів, що йому огидні курорти «олінклюзів» для дрібнобуржуазної черні, п’яні москальські туристи, злодійкуваті єгиптяни, до речі, в Римській імперії єгиптяни мали винятково погану репутацію шахраюватих скандалістів.

І ми полетіли до Шарм-аль-Шейху.

Коли ми вдруге за цей день пройшли шмон перед посадкою на літак, я сказав Юркові, що насправді заскучив за Україною, бо після Британії був там лише кілька днів.

— Ти гадаєш, що мешкаєш в Україні? — вигукнув він. — Викинь цю думку з голови! Ми живемо на Земній кулі, а Україна — це те, що в наших серцях. І те, що в наших серцях, ми повинні нести скрізь у світі. Нашою Батьківщиною є весь світ. І ми маємо змагатися за панування у ньому.

Я уявив, як ми будемо змагатися за панування на пляжі, зважаючи на те, що в тюрмі я взяв обітницю більше не пити.

Море справді було чудове, й туристів виявилося мало через війну в Іраці. Всі, дяка Богові й Саддаму, боялися терактів.

Ще ми орендували авто, щоб поганяти пустелею. Надвечір нам трапилася оаза, і ми зупинилися відпочити під пальмами від жорстокого сонця. Коли знову сідали до машини, нас обступила зграйка арабчат — хлопчиків і дівчаток — найстаршому — років десять. Вони жебрали гроші.

Юрко, якому хотілося виглядати very rich man, засвітив перед ними пачку єгипетських фунтів (негідник!) і нічого не дав. Обурені арабчата самоорганізувалися миттєво! Молодші потягли дровиняки, щоб заблокувати колеса, старші побігли за камінням — бити скло і фари машини.

Вражало те, що розподіл функцій відбувся сам собою — в них не було навіть секунди, щоб перекинутися кількома словами.

Ми чудом встигли втекти. І згодом я довго розмірковував над тим, що українським дітям для того, щоб притертися, утворити організовану злочинну групу, розподілити між собою функції і навчитися розуміти один одного без слів, знадобилося б десь із півроку. Там секунда, тут — півроку. — У Західній Європі спільноти теж виникають миттєво, — сказав Юрко. — Доводилося спостерігати, як за півтори доби було організовано загальнонаціональний страйк у Британії. Проте навіть Франція пасує перед Сполученими Штатами. Ще на початку XX століття Макс Вебер відвідав Північну Америку і зауважив, що на відміну від атомізованого європейського, американське суспільство складається не з індивідуумів, а зі спільнот — сект, клубів, товариств, синдикатів, усіх форм об’єднань.

Варто нагадати що Вебер — німець. Усі німці кучкуються по профспілках, стрілецьких братствах, студентських корпораціях тощо. Але порівняно з американцями, навіть німці — атомізовані.

На Заході майже не доводиться витрачати зусиль на організацію й утримання тієї чи іншої спільноти. Варто виставити прапорець, і люді збираються самі. Спрацьовують тонкі механізми расової психології.

У нас ці механізми відсутні, тому найпростіше — найважче.

— Отож бо й воно! — сказав Дяківський. — «Вчитися кучкуватися!» — ось гасло сьогодення. І варто робити це прямо зараз, поки бюрократія не отямилася.

А я згадав, як нещодавно, перед минулорічною втечею з України на одній фірмі познайомився із сімнадцятилітнім хлопчиком. Хороші дитячі очі. Його прислали партнери забрати готівку.

Директор фірми, якому не хотілося віддавати гроші, довго пояснював йому, чим авальований вексель відрізняється від платіжного доручення. «Ви знаєте, — сказало дитя, — я оце слухаю, а мені так хочеться вас ножем ударити».

От за такими малятами наше майбутнє.

Коли я спілкуюся зі співвітчизниками, весь час відчуваю себе таким дитям.

А ви?

Юрко полетів до Анкари, а ми з Дяківським та оператором повернулися до Києва.

Я розмірковував за дядька, як його витягти, а також за те, чим займатися далі.

Полуничне місто, британська в’язниця і все, що я передумав там, поїздка до Басри — змінили мене. Я відчував, що маю щось зробити для Бога. Вірніше не так — я маю щось віддати, покласти на вівтар. Інакше життя залишиться чим було, але ще більш скуйовдженим. Я ненавидів повторення. Один священник колись казав мені, що в старозавітні часи жертвували найкращу вівцю.

Я хотів віддати найкраще, щоб отримати найважливіше.

Коли ми пройшли паспортний контроль у Бориспільському аеропорті, я подумав: добре, що у верхах смута. Це дає шанс таким простим хлопцям, як я. Потрібно лише не повторити помилок минулого. І символічно, що Істина відкрилася мені там, де Господь відкрився Мойсею — на Синаї. Вона… Раптом я побачив знайоме обличчя — це був Льова! Він тусувався колись у клубі «лідера», ще на самому початку.

— Ти що, разом з ним?! — прошепотів мені Льова й показав очима на Дяківського. — він проти Ющенка!

— Справді? — здивувався я. — А ти що — за?

— Я в команді! В організаційно-креативному відділі. Скоро все зміниться. У Кучми дуже погано зі здоров’ям. Щитоподібна залоза. Вибори будуть на півроку раніше, а може ще скоріше.

— А якщо переможе Янукович?

Льова розсміявся: «У нього жодних шансів. Знаєш, що кажуть американці? Слухай, я зараз пробиваю у штабі одну ідею. Смолоскипний марш! По Хрещатику».

— Льова, це ж якась антисемітська стилістика. Які нафіг смолоскипи!

— Ні, ти нічого не розумієш. Тут мені будуть потрібні твої хлопці, з провінції. Я знаю, в тебе є. Уяви — двадцять тисяч. Зі смолоскипами. По Хрещатику. Крокують в ногу і рухаються далі, на Труханів острів.

— І що там?

— Ну а там… фуршет.

Я насилу розстався з ним. Дяківського зустрічали, він підвіз мене до центру. Так ось, на Синаї я нарешті зрозумів, у чому істина. Я стояв на майдані біля виходу з метро. Перехожі штовхали мене. А я не міг її згадати. Я щойно, перед Льовою, був готовий прийняти, усвідомити і сформулювати її. Тепер сотні думок і спогадів роїлися в моїй голові, а найголовнішої не було.

Я повернувся до Києва. Тут водяться проблеми, тут трапляються гроші, тут бігає Льова, але істин тут не буває. Вони лише по дорозі звідси чи на шляху сюди.

Льова! Щоб ти здох, братело.

Ми прогулювалися з «лідером» доріжками ботанічного саду, милувалися на Видубицький монастир внизу. Він, як завжди вальяжно, не поспішаючи казав:

— У понеділок походив по бутіках. Шукав шахтарську каску Cartier та коногонку Ferre. Не знайшов. Замовляти не став: поки дочекаюся — вийде з моди.

За літо усі, крім Януковича, відпочинуть, and show will go on. Донецьк і Дніпропетровськ воюватимуть за Київ, допоки спатимуть Черкаси.

— До чого тут Черкаси?

— «Маленьке Чикаго на Дніпрі. Місто рекетирів і жінок легкої поведінки», — у вісімдесятих так казав «Голос Америки», і черкащани полюбляли цитувати це визначення. Тамтешні підлітки їздили до Києва знімати кросівки з київських мажорів. Чудовий був час! А трохи згодом достатньо було тупнути ніжкою, і барига сам ніс гроші. А потім все закінчилося. Де тепер Норік? Де Торпеда? Де інші красені? Вони програли класову війну мєнтам. Ментам — все, а нам — ностальгія. Я сам родом із Черкас.

Нам, простим хлопцям, для того, щоб розібратися в ситуації, марно зациклюватися на донецько-дніпропетровських розкладах. Яка муха вкусила Ющенка, що віддасть Москві Янукович, кому повірять у Держдепі? Нас все одно обдурять. Натомість варто взяти пляшку і з’їздити в Черкаси. Там усе стає ясно.

— Що ж там такого ясного, чого не видно в Києві?

— Там мудрість ландшафту. Вона підкаже найголовніше — коли тікати.

— Ви хочете розпустити клуб?

— Такі речі, як наш клуб, не можна розпустити. Їх можна лише накрити. Я зібрав панів засновників, їх дев’ятеро, й чесно повідомив їм, що нас скоро накриють. Вони не хочуть чути. Вони збагатішали за цей час. Вони набули статусу. Вони хочуть, щоб так було завжди. Але, як колись казав мій тренер з боксу, все, що має початок, має кінець. Я хочу піти.

— Вони, мабуть, образяться.

— Вони не образяться, якщо заплатять мені за те, щоб я пішов. У вас є пристойний діловий костюм?

— Десь висить малинова маринарка. Років вісім не одягав.

— Купіть костюм. Темно-сірий. Не дорожчий за півтори тисячі доларів. Й не дешевший. Черевики. За триста. Краватку я підберу сам, ви не впораєтеся. Годинник позичу. Ви маєте скидатися на чиновника-корупціонера, який приховує свої статки. В жодному разі не на баригу! Завтра о чотирнадцятій в офісі.

— Що я мушу робити?

— Мовчати. Солідно. Переконливо. Надійно. Легким кивком підтверджувати мої слова.

— Добре. Але шкода. Клуб — ваше дітище.

— Не смішіть мене. Клуб — це «гріб поваплений» (яскраво фарбована труна). Там, за їхні ж гроші, зібрані люди, які ніколи не зрозуміють кількох простих речей:

Якщо вас поважають, це не від того, що ви поважна людина, але тому, що той має здорову душевну організацію й здатен на таке вишукане й чудове почуття, як повага до ближнього.

Якщо вас захищають, це не значить, що ви щось цінне, це означає, що ваш захисник здатен до самовідданості й мужності, недоступних вам.

Якщо вам дають, то не від того, що ви потребуєте найбільше, а лише тому, що він добросердний.

Якщо вас люблять, це не від того, що ви заслуговуєте на любов, а тому, що той, хто любить, має велике й чисте серце.

Ніколи, ніколи не сприймайте повагу, допомогу, захист і любов, як належне. Це завжди чудо. Ті, хто дають вам, кращі за вас.

Я зовсім не очікував почути це від нього. Та й він, здається, одразу пожалкував, що висловився. Засміявся і сказав: «Друже, ви ще не в тому віці, щоб потребувати розуміння цих речей. Це як таємне знання погоничів волів. Нафіг воно кому потрібне — волів нема».

Він швидко попрощався й пішов.

І два охоронці — за ним.

Наступного ранку я завітав у підвал на Шевченківському провулку й помітив там пожвавлення. Дяківський інструктував двох юнаків і групу з кількох хлопців, яка мала їх страхувати. Наскільки я зрозумів, вони збиралися влаштувати скандал на прес-конференції американського мільярдера Сороса, облити його майонезом.

Сорос тримав фонд «Відродження», який фінансував грантові програми побудови відкритого суспільства, тобто, створення антиурядових мереж. Також, певне, служив розвідувальним потребам, туди текла величезна кількість інформації в заявках на гранти.

Коли хлопці висунулися на акцію, Дяківський ліг на диван і філософствував:

— У цих проповідях, у страйках, у війнах, на які вдається потрапити, у мріях і розмовах і має народитися спільнота осягнення.

Це нова спільнота, ось чому: наші предки розквітали в умовах тотального дефіциту. Багато небезпеки і мало матеріальних благ та інформації.

Натомість, ми скніємо в ситуації надміру. Можемо вибирати маніру поведінки, інформаційний струм, що любити і що ненавидіти, можемо вибирати між релігіями і професіями. Коли пропозиція занадто велика — надто велика і душевна порожнеча. Тоді небезпека давала актуальність. Нині ми самі вибираємо небезпеку з багатьох можливих.

— Дарма ви так з Соросом, — сказав я.

— Може й дарма, — зітхнув Дяківський, — але важко утриматися. Він занадто знаменитий.

— Слухай, мені треба витягти дядька. Можеш поговорити з начальством?

— Збройний пограбунок банку… Я навіть не уявляю, як пояснити, навіщо це їм. Багато подільників?

— Троє сидять, один бігає.

— Бачиш, хтось бігає. А чому твій дядько не бігає?

— Є люди, які притягують гроші, а є ті, кого притягує тюрма. Він людина старих понять — завжди попадається.

— Важкий випадок. Тут навіть втечу організовувати стрьомно.

— Я, мабуть, таки спробую.

О другій я вперше був в офісі «лідера», у його кабінеті, повністю обшитому чорними дерев’яними панелями. Важкі завіси на вікнах глибокого темно-синього, майже чорного кольору. На стіні в чорній рамі велика літографія з якоїсь відомої класицистської картини. Я придивився й зі здивуванням впізнав «Смерть Германіка» Пуссена.

«Лідер» посадив мене в крісло спиною до вікна, сам розташувався за великим чорним порожнім столом.

Відкрилися двері, зайшов худорлявий невисокий чоловік у темному костюмі з маленьким золотим клубним значком на лацкані. «Лідер» своїм звичайним млявим жестом показав йому на стілець. Довго мовчав, а потім заговорив настільки тихим голосом, що доводилося зосереджено прислухатися:

— Тридцять три тисячі членів клубу — та цифра, яку я встановив граничною для себе.

Чоловік зі значком хотів, щось сказати, але «лідер» зупинив його ледь помітним рухом руки.

— Проте популярність нашого таємного товариства дедалі поширюється. Крізь наші зачинені двері проходить дедалі більше адептів. Зріст числа ієрархічних поверхів відкриває нашим членам шлях до істинної рівності в умовах досконало пірамідальної структури. Але для продовження проекту істинний засновник має набути легендарного характеру. Піднестися за хмари. Піти в містичне поле, розірвати з предметністю. Бо що може заснувати засновник, якого можна бачити і торкатися по п’ятницях? Ви, друже, єдиний, хто здатен осягнути це, бо саме ви краще за інших усвідомили природу процесу, який ми спонукали до буття.

— Лідере, ви… ви вирішили померти?! — вигукнув відвідувач.

«Лідер» трохи закашлявся, але швидко опанував себе:

— Ще краще. Я зникну в горах, там, де завершується рослинність й починаються голі скелі, в одному з таємничих коптських монастирів. Де довічно або принаймні доволі довго споглядатиму ніч (бо лише вночі полишатиму свою печеру) й наприкінці фінансового року надсилатиму короткі містичні послання для зачитування вголос на структурних зборах. Як ви гадаєте, друже мій, кого я міг би поставити на чолі клубу замість себе? Може, Юрія Юрійовича?

— Ви хочете почути мою думку?

— Вашу, вашу. Саме вас я запросив, свого найближчого соратника, найрозумнішого, найпроникливішого з усіх, аби ви допомогли мені прийняти це доленосне рішення.

— Юрій Юрійович, звісно, найкраще розмовляє, дає мотивацію головам структур, але…

— Кажіть, кажіть.

— Це суто моя думка…

— Вона дуже цінна.

— Він не має достатнього авторитету серед засновників.

— Друже, серед засновників і навіть у моїх очах достатнім і беззаперечним авторитетом користується лише одна людина.

— Хто?

— Ви! Послухайте, щойно мені спала одна думка. Так! Це ви! Ви людина, якій я можу довіряти беззаперечно, ви маєте очолити клуб, стати на фінансовій і статусній вершині. І лише вас з чистим серцем я зможу рекомендувати нашим кураторам.

— Кому?

— Невже така досвідчена людина, як ви, могла бодай на хвилину сумніватися в тому, що наша масштабна діяльність могла б здійснюватися без допомоги… закуліси.

— Спецслужб?

— Давайте не будемо казати вголос. Давайте не будемо казати нікому. В Одесі не ходять просто так. В Одесі ходять від когось! Я спеціально запросив нашого доброго друга, ви розумієте звідки (він показав на мене), щоб організувати контакт. Ви стаєте значимою фігурою в системі державної безпеки! Ось підписка про співробітництво, треба підписати. Посвідчення, звання, індивідуальний номер, паролі і спеціальний значок отримаєте завтра. Ледь не забув, занесете десять тисяч доларів.

— Десять тисяч?

— Так, ми передаємо раз на місяць цю символічну суму. СБУ теж потрібні канцелярські приладдя, чи там нову прослушку закупити. Це традиція. (Я кивнув.)

— Але ж ми лише наступного понеділка оновлюємо касу.

— Так. Як я міг забути? Дасте свої. Потім компенсуєте, ви тепер розпорядник фондів. А в понеділок ми проведемо церемонію представлення. Друже, зустрінетеся завтра о десятій годині на Володимирській, 8, у ресторанчику під центральним офісом СБУ. Обміняйтеся контактами. Вітаю вас! Гадаю незабаром в Уряді звільниться місце віце-прем’єра по силовому блоку, втім, за це, ви розумієте, до чого я, ви порозмовляєте зі своїми кураторами трохи пізніше.

Коли він вийшов, «лідер», потягнувся, повернувся до вікна й сказав:

— Заберете завтра гроші. Тисяча ваша. З усіх сил зберігайте серйозність. Хай двоє чи троє в різних кутках кав’ярні зображують вашу охорону. А (він показав у вікно), он іде наступний претендент на головування.

Розмова з наступним повторилася майже слово в слово. А потім ще сім разів. У мене боліла сідниця, я дивувався витривалості «лідера».

Аби відволіктися, я розглядав літографію на стіні й гадав, чим саме міг привабити «лідера» сюжет смерті Германіка в Антиохії.

З усіх визначних митців найбільшою загадкою для мене є Пуссен. Я бачив доволі багато його робіт на античні теми, всі вони здалися мені нудними за композицією й живописом. Образів там геть нема взагалі. Чим пояснити його неординарну популярність? Адже вона мала місце ще до того, як склалася світова змова французьких мистецтвознавців.

Припускаю, що я не проник у специфічний контекст пуссенізму, хоча тогочасних італійських класицистів (братів Караччі й інших) розуміти навчився.

Я вирішив відверто зізнатися в цьому, навіть не зважаючи на небезпеку наштовхнутися на обструкцію з боку зарозумілих користувачів Інтернету.

Пуссен турбує мене значно більше, ніж, скажімо, Ющенко. Гадаю, наші спроби просочитися у світле майбуття приречені, доки ми не розгадаємо цю загадку.

Натомість, відсутність глибокого проникнення в Ющенка й навіть програш, або ще гірше — виграш, самого Ющенка загрожує нам значно менше.

Нарешті тортура повторенням завершилася. З кожним з новопризначених голів я зустрінуся завтра з інтервалом в півгодини й маю доставити «лідеру» дев’яносто тисяч доларів, з яких дев’ять — мої. Ну хіба ця видатна людина не заслуговує на повагу?

Після Туреччини Юрко злітав до Мюнхена, тоді сів на автобус, дістався до Києва і сказав: «У мене є старовинний приятель, інструктор з вітрильного спорту. Уявляєш, у 1942 році німці відібрали його, ще дитиною, за расовими критеріями, вивезли до Німеччини й включили до програми Лебенсборн.

Там йому й іншим відібраним на окупованих теренах расово чистим дітям давали ідеальне виховання. Але він вижив. Хочу його провідати.»

І ми поїхали до вихованця Лебенсборн на дачу.

Він сидів на кріслі на балконі й задумливо спостерігав, як сусіди та односельці працюють на городах, на які з його балкону відкривалася непогана перспектива.

— Отак може не рухаючись сидіти годинами, — пояснив Юрко. У самого вихованця городу не було, а присадибна ділянка поросла бур’яном. Це мені сподобалося, бо свідчило за філософський склад розуму власника. Він, певне, уявляв себе феодалом, який медитує на сезонні роботи холопів.

— Найголовніше в архітектурі будинку — це вид з вікна, — сказав він, коли спустився до нас.

— І як вам згадується Лебенсборн? — спитав я.

— Це були найкращі роки мого життя, — відповів він. — Коли я згадую Велику Німеччину, якою я її бачив, а я пам’ятаю кожен день мого перебування там, і згадуватиму саме це на смертному одрі, так ось, коли я згадую дас Райх — кожен раз сльози розчулення з’являються на моїх очах.

Він справді замахнув сльозу.

— Ді банен хох! — проспівав Юрко початкові ноти пісні. — Не вір йому, ідеальною Німеччиною — є Сполучені Штати, бо найдосконаліші німці — католики — ще в часи культуркампфу виїхали туди й створили найкращу країну світу всупереч опору білих англосаксонських протестантів. Єдиний недолік той, що німецька мова заборонена в освіті. Якби не це, Америка була б Великою Німеччиною.

— І що було потім? — допитувався я у вихованця.

— Потім москалі повантажили нас у товарні вагони й повезли до совдепії. Ми знали, що вони розстріляють всіх дітей Лебенсборну старших за 12 років, тому розібрали днище вагону, щоб тікати. Виявилося, що під вагоном підвішені спеціальні ланцюги з гачками — проти втечі. Тому мій друг Франц загинув, коли стрибнув. Але мені поталанило. Я вибрався, тільки-но поїзд зупинився, щоб пропустити зустрічний. Це було вже на території України. Згодом вигадав собі прізвище й нікому нічого не розповідав, тільки вже значно пізніше, Юркові.

Зателефонував Дяківський: «Ти де? — запитав я. — Хочеш побачити людину, яка бачила Гіммлера?»

— Дяківський приїде? — спитав Юрко. — Революціонер на боці реакції хоче познайомитися з колишнім комсомольцем — вихованцем СС?

В якості чаю ми пили якось вариво (там була сушена шипшина, терен, чебрець і ще щось. Мене нудило, Юрко тримався). Вихованець розповідав за тонкощі ходіння під галсами на малотонажних яхтах. Він справді захоплювався цим спортом. Як Гейдріх.

За годину з’явився Дяківський. Він приїхав на маленькій порепаній червоній BMW. За кермом сиділа кореспондентка, з якою він разів десять остаточно розходився, останній раз ще перед моїм поверненням. Вони мали глибоку потребу катувати один одного.

— Ти збожеволів, — сказав я.

Дяківський зітхнув:

— Я нині проглядаю чудове дослідження Кіньяра по античний сексуальності. Він згадує слова Піфагора: «Всі душі є божевільними від народження з причини народження».

— Є такі люди, яким дуже погано, коли іншим добре, — зауважила кореспондентка і сердито подивилася на мене.

— Це Гітлер про Черчіля?

Юрко не дав нам посваритися. Він сказав: Той, хто цікавиться політикою, має глибоко в’їхати в європейську історію XVIII й XIX століть. Інакше ви не розумітимете підстав і спонук.

Якось мене розвеселили приклади поєднання функцій діячами того часу, які привідкривають для нас природу речей.

Як відомо, Фрідріх Великий вправлявся у війні та грі на флейті. І справді, флейта імманентна війні й асоціювалася з війною на тисячі років раніше за барабан.

Уроки флейти мають бути включені до навчальної програми академії Генштабу. Якби в консерваторіях вивчалася лінійна тактика пруської армії, ми б уникнули жахіть симфонічного авангарду.

Або Пилип Йосип Еніш — пов’язаний із Вюртенбергом теолог та архітектор.

Кажуть, архітектура — застигла музика. Так буває, проте, значно більше архітектура споріднена з теологією, бо прагне наслідувати Архітектора Всесвіту.

Колись архітектоніка Всесвіту — загальна теорія відносності та квантова механіка — будуть визнані розділами схоластики. Великий адронний коллайдер віддадуть під фундамент домініканського монастиря. Ченці швидше, вполюють «частку Бога», ніж наївний у справах полювання Хіггс.

Юстинус Кернер у Вайнсберзі лікував душевнохворих й одночасно очолював швабську школу поетів.

Поезія лікує наші душі, але не душі поетів. Для них вона — хвороба.

Історії хвороб в техніці дазайн-аналізу дуже поетичні. Не знаю, чи Бінсвангер посилався на Кернера?

Крістіан Фрідріх Даніель Шубарт жив у тюрмі та в театрі, позаяк служив директором театру й музики при двоpi Штутгарта, поєднуючи це з професійною опозиційною діяльністю.

Театр — розповсюджена метафора політики. Для Шубарта це була змова, а не метафора.

Пізніше, у XX столітті ми знаємо Сахарова, який створював водневу бомбу й захищав права людини, які мають руйнівний ефект більший за бомбу.

Гітлер і Черчіль любили живопис, але не любили один одного. Все це — вийнятки. Вони — типажі попередньої доби.

У XX столітті й нині ми однофункціональні, тому виграємо в ефективності, проте програємо в глибині.

— Так, — сказав Дяківський, — велика історична доба, яка почалася знищенням Содому і Гомори завершилася в зруйнованому Берліні. А ми — мешканці іншої, пов’язаної з тією лише ностальгією.

— Гадаю, — сказав я, — що велика доба завершилася трохи раніше — у вісімдесятих роках дев’ятнадцятого століття, зі смертю живопису.

— Велика доба, — сказав вихованець Лебенсборну, — завершилася наприкінці десятого століття, зі смертю Одіна, германського бога поезії та війни. Після того, війна була остаточно відділена від поезії і сенс існування світу вичерпався.

— Велика доба завершилася в шостому столітті до Різдва, в пізній архаїці, — раптом сказала кореспондентка, бо вже в п’ятому мудрець констатував: «Світ невпинно змінюється до гіршого, бо всихає і затоплюється водою».

Я зрозумів, що саме в ній знайшов Дяківський.

Я знову відвідав дядька у слідчому ізоляторі. Він змарнів. Виглядав гірше, ніж минулого разу. Розповів йому за Ірак, намагався, щоб це було кумедно. Він пожвавішав і сміявся, мов дитина.

Сказав, що в камері спілкується з кримським татарином, активістом їхнього національного руху. Їздив материковою Україною, грабував обмінники.

Дядько спитав його, якщо уряд винесе рішення, а Меджліс винесе протилежне, — кого слухатимуться татари?

— Звісно ж, Меджлісу, — каже.

— Розумієш, як класно! Меджліс кримсько-татарського народу — нелегалізований, незареєстрований, ніким не визнаний. Здається, навіть і не робив спроб узаконитися.

Це не тільки не орган влади, але навіть не громадська організація в юридичному сенсі. Але для них, для цих двохсот тисяч чоловік, безперечним є те, що Меджліс — інстанція вища, ніж українські органи влади в Криму, вища, ніж українські органи влади в Києві і вища, ніж ООН, ОБСЄ і НАТО.

Є Меджліс, а все інше — тимчасові прикрощі, з якими так чи інакше доводиться рахуватися, але про те, щоб слухатися їх — не може бути й мови.

І що? Усі, починаючи від Президента і закінчуючи головою якоїсь там Ялтинської адміністрації, змушені рахуватися з Меджлісом. Вести з ним переговори, ніби він юридично існує. Іти на поступки цьому Меджлісу. І ці кримські татари мають виняткове становище, значно вигідніше, ніж будь-яка інша етнічна чи релігійна група в Україні. Хоча вони — меншість навіть у Криму. Їхній приклад доводить, що це ефективний спосіб поведінки. Нам потрібен меджліс українського народу! Ні, ти послухай, українці мають поводити себе, як меншість, щоб набути більше прав і впливу.

Я нахилився до його вуха й прошепотів: «Ми навряд чи домовимося витягти тебе за гроші. Дуже важко. Треба організовувати втечу. Або з лікарні, якщо тебе вдасться покласти туди на обстеження. Або зі „слідчого експерименту“. Документи ми змайструємо. Я почну готувати цю справу. Ти трохи потерпи».

Він відповів, також пошепки: «Треба організувати так, щоб ти особисто не брав участі у нападі на конвой. Я більше не хочу, щоб ти занадто ризикував».

Я перервав його: «Якщо будеш слухатися, я все організую якнайкраще. Зайвого ризику не буде. Лише проявляй терпіння. Хочеш до трійника? Є можливість доплатити хазяїну за кращу хату».

Він відмовився. Сказав, що в тій, де він зараз, нормальний колектив.

Повертаючись до Києва, я думав, що «організувати якнайкраще» буде — не просто. Потрібно знайти кількох відчайдушних подільників, які не зіллють. Це найважче. Знайти транспорт, зброю, продумати тактику. Не засвітитися при нападі й при підготовці. Можливо, це ще важче, ніж підібрати кадри.

За кадри, треба побалакати з Дяківським. Я завітав до нього наступного дня.

— Ти сам, без своєї кореспондентші? Щось трапилося? Вона захворіла?

— Її призначили редактором новинного блоку на «Плюсах». Вони там складають пул політологів, у яких братимуть коментарі головних подій. Суцільні ідіоти. О, давай в ці ідіоти запишемо тебе! Будеш тричі на тиждень на тридцять-сорок секунд з’являтися в прайм-таймі, інколи кликатимуть на ток-шоу. Я колись зареєстрував Інститут глибинного буріння громадської думки. Десь валяються документи. Будеш нести пургу в якості його директора.

— А що треба казати?

— Банальності. Уникай парадоксів і осягнень. Секретаріат Президента щодня виготовляє список тем, які потребують висвітлення й вказує, як їх трактувати. В цілому притримуйся цих інструкцій. Їх тобі надсилатимуть.

Я пошепотівся з ним за хлопців, яких можна було б залучити до нападу на конвой, якщо до цього дійде. Він сказав, що поговорить попередньо з двома, в яких впевнений, що не здадуть і не розпатякають.

Перший коментар я дав «Плюсам» вже наступного дня. «Ти бачив?» — спитав я Дяківського. Він відповів, що навіть якби й дивився телевізор, ніколи нікому не зізнався б у цьому. Імідж не дозволяє. Але його кореспондентка сказала, що покатить, лише очі бігають. Фіксуй погляд на одній точці — на носі інтерв’юера чи на об’єктиві камери.

Я став відпускати бороду. По-перше, щоб більше скидатися на політолога. По-друге, так на екрані мене важче буде впізнати потерпілим по минулих епізодах моєї творчості.

Десь за два тижні мене запросили на запис ток-шоу. Це відбувалося в «олівці», як його називали кияни, високому будинку-башті над Бабиним Яром. В ньому розташовувалися студії та апаратні кількох телеканалів. На мене й кількох інших учасників при вході очікувала дівчина з листком паперу.

Були двоє млявих депутатів від опозиції, ще один, крім мене, мутнуватний політолог, депутати від більшості. Нас припудрили, після чого з’явилася кореспондентка Дяківського (вдавала, що не знайома зі мною) й прочитала нам короткий інструктаж: будьте активні, можна переривати одне одного, кажіть одразу суть, усю «воду» ми виріжемо при монтажі, й найголовніше: через електронно-променеву трубку наших телевізорів не передаються думки, лише емоції. Тому переконуйте авдиторію не аргументами, а емоціями. Якщо ви будете говорити нормально, глядачеві здаватиметься, що ви спите. Йому буде здаватися, що ви говорите нормально, тільки, якщо ви будете втричі емоційніші, ніж звичайно.

Дуже довго налаштовувалася техніка. Нам весь час казали: «Ще хвилинку».

Я зрозумів, що таке релятивізм. Є «академічна година» — 45 хвилин. А є телевізійна «хвилинка» — теж 45 хвилин. Нарешті почався запис. Всі говорили прямо протилежно щойно прослуханим інструкціям. Нудно і довго.

Як новачок, я верз щось не в тему: «Я очікую покращення влади з 1986 року, від початку перебудови, яка нічого не покращила. Вибори у Верховну Раду Радянського Союзу. А влада не кращає. Потім 1991 рік, Державний Комітет з надзвичайного стану. Виявився не кращим. Потім валиться Радянський Союз, і обирається Верховна Рада України. Погана! Незалежність — це добре, а уряд поганий. Потім одні вибори — ще гірше, другі вибори — не наша влада, треті вибори — знову погано. На відміну від молоді, я чую розмови про те, що наступна влада буде краща, ніж попередня, уже вісімнадцять років. І я підозрюю, що наступні вісімнадцять мені будуть розповідати те саме.

Це індукція. Якщо вісімнадцять років я сиджу біля вікна, і бачу, що пройшов один негр, пройшов другий негр, третій і четвертий, і всі роки проходять одні негри, то швидше за все, я в Африці. Якщо вісімнадцять років повз мене проходять вибори, а влада не кращає, то швидше за все, я в Україні.

Принцип математичної індукції каже нам, що після виборів Ющенка, краще не буде… (я трохи втратив думку і від хвилювання забув висновок, який хотів сказати. Тут я згадав дядька Петра й почав за татарів)…от кримські татари, побувши в Україні, на відміну від нас не все життя (повертатися сюди вони почали на початку 90-х) вирішили не чекати вісімнадцять років. Вони приїхали сюди, подивилися й за тиждень зрозуміли — краще не буде. Треба собі створювати Меджліс, збиватися в орду й вирішувати свої питання самотужки…». Тут мене перервали й слова до завершення запису вже не давали.

Я гадав, що це повний крах, і моя телевізійна кар’єра завершилася. Проте, на моє здивування, коментарі в мене брали й надалі й навіть ще кілька разів запросили на ток-шоу. Певне, сподобалися емоції. А на зміст ніхто не звернув уваги.

У середині літа мєнти накрили клуб. «Лідер» мав рацію — це таки мало статися. Всіх засновників й основних дійових осіб добряче потрусили на гроші, але на довго нікого не закрили. Внутрішня кухня клубу була організована доволі розумно. Як я дізнався пізніше, подібні установи в інших містах (був певний час, коли вони були в моді) закінчили більш трагічно.

Юрко, який все ще вештався Україною (чогось не повертався до Штатів), зловтішався. Він недолюблював «лідера». Він казав: «Начувайся, з Дяківським теж закінчиться погано. Він втягнув тебе в телевізійну кампанію проти опозиції, це дурість з твого боку. За півтора роки бухгалтер буде при владі. Окрім того, режим занадто огидний, щоб працювати на нього. Країні потрібна демократія, НАТО й президент укорінений у вулик, народний. Біснуватий таких зневажливо називав „фьолькіше“. Але це саме те, що вам зараз потрібно».

— Наприкінці дев’яностих, — відповідав я, — коли крякнув банк «Україна», яким керував Ющенко (він вчасно зістрибнув, незадовго до банкрутства), пів Києва займалася його боргами. Я тоді теж намагався відщипнути й проглядав заставні зобов’язання. Найбільше мені сподобалися два. Один кредит був виданий банком під яйця птахофабрики у міру їх несіння курми, а другий — під відтинок асфальтової дороги від правління господарства до свинарника. Для мене так і лишилося загадкою, що саме вони збиралися зробити з тією дорогою після неповернення кредиту. Перекопати?

Я не питав, бо що я міг почути у відповідь? Хіба що українську народну пісню. Всі наші пісні і політичні програми складались у відповідь на подібні німі запитання.

Саме тому в них так багато почуття і так мало сюжету.

Розумієш, однією «Україною» він вже керував. Чому ти гадаєш, що результат керівництва другою буде кращим?

— Тому що Януковичу, з його донецьким кодлом, не можна віддавати владу.

— А ми з Дяківським відмовляємося від вибору між шахраями і бандитами. Наш вибір — Кучма! Той хто не буде. Працювати на Кучму — все одно, що працювати на Навуходоносора. Навуходоносор, звісно, негідник, але він мертвий. Його нема. Кучми майже нема.

— Жалюгідне виправдання!

— Якось мав побачення з дядьком, він звернув мою увагу на кримських татарів. Я весь час думаю за них. Коли українці укладали з ними угоди (наприклад, Богдан Хмельницький), завжди треба було платити, зазвичай, ясиром. Давали можливість уводити в полон здорових чоловіків, красивих жінок і маленьких дітей. Сьогодні за лояльність кримських татар Українська держава знову ж-таки платить. Привілеями. Кажуть, що скнара платить двічі. А слабкий платить весь час. І ми маємо платити кримським татарам за те, що вони нас ощасливили і повернулися в Крим.

Я запитую себе: якщо ці люди приїхали, одразу зорієнтувалися і вже вимагають платні, то чим ми гірші? Вони отримають і з Ющенка і з Януковича.

Нам не вистачає одного — ми все ще не відчуваємо себе чимось окремим. Від політики, наприклад.

У татар одна перевага: вони зрозуміли, що вони — інші. Інші мають більше прав. Я, наприклад, інший. Дяківський інший. Його хлопці інші. Вони довели, що можуть псувати життя начальству.

Той самий Сорос впливає на політику багатьох держав. Перед ним запобігають прем’єр-міністр України, вся опозиція, з ним зустрічається Президент. Він — спекулянт! Спекулянт приїжджає в Україну і має можливість повчати наших начальників, нашого Президента, яким чином йому вести політику, як додержуватися прав людини. І той це вислуховує! Це показують по телевізору. Але наші хлопці і дівчата можуть піти і закидати Сороса майонезом.

— Ну то й що?

— Завтра закидають гранатами. Ми — інші! П’ятдесят мільйонів — недостатньо, щоб їх брали до уваги, а п’ятдесят чоловік — достатньо. Ну, може не п’ятдесят, але п’ятсот — напевне! Тут така ситуація, що татари поставили себе, не вдаючись до терору. Акціями громадянського впливу. Наразі цього досить. Та й бояться, бо далеко не чеченці.

Ми теж ще не переходимо межі. Все має визріти. Але плекати відмінності треба завжди.

Наш конкурент — не Ющенко й не Янукович. Наші конкуренти — такі як ми. Наші вороги глобальні — москалі, Америка, бюрократичний Інтернаціонал, а ти спонукаєш нас боротися з комахами.

— Якщо діяльність Дяківського проплачує й підстраховує секретаріат президента, то вся ця філософія — лише самовиправдання.

— Бін Ладена теж патронувало ЦРУ чи Військова розвідка, але бачиш, як вийшло.

Юрко лише хитав головою.

Я розмірковував над тим, де взяти зброю й куди дівати дядька після втечі. Якось, у підвалі почув розмову з київським баригою, який потребував контактів Дяківського у Придністров’ї. Барига налагодив під Києвом виробництво піратських компакт-дисків. Непоганий бізнес, але американці натисли на українське керівництво, й мєнти закопали подібні підприємства. У зв’язку з цим виникла ідея поставити заводик у Придністров’ї — невизнаній республіці на південно-західному кордоні України.

Придністров’я — це ідея! Можливо, там можна прикупити два автомати, пістолети й гранати, а потім сховати дядька. Варто подивитися чи не легше там зробити молдавський чи москальський паспорт. Я умовив Дяківського скататися туди.

Юрко впав на хвіст. Ми їхали мерседесом бариги. Він сам був за кермом, Дяківський поруч з ним, а ми з Юрком позаду. Одеська траса ремонтувалася й розширювалася, доводилося часто скидати швидкість. Я примусив баригу вимкнути музику й повідомив йому, що мєнти цілком мали рацію, коли конфісковували його завод компакт-дисків, якщо він тиражував таке ж лайно, яке слухає. Барига сказав, що все зло від американців з їхнім глобалізмом і авторськими правами.

Дяківський відірвався від написання есемески своїй кореспондентші й сказав, що істинним автором всього є Бог, тому всі права належать Йому, а не американцям. Я спитав чи є Бог також автором улюбленої пісні нашого водія «ти целуй мєнья вєздє, восємнадцать мнє уже»?

Дяківський замислився й відповів, що коли людина мислить, сприймає і в кожному творчому акті, вона користується запозиченою здатністю, що Бог є єдиним джерелом думки, творчості й волі.

З другого боку, людина здатна псувати те, що зачерпує з цього Джерела, але не зрозуміло як, бо волю до перекручення вона запозичує Там же ж. Але американці перекручують більше всіх.

Юрко не витримав хули на Сполучені Штати й зауважив, що у світі є тільки дві країни, які поводять себе правильно і в яких нам варто вчитися. Це США та Ізраїль. Вони ефективно використовують ракети «повітря-земля».

У них в кожному поколінні з’являються особистості, здатні брати на себе відповідальність за все.

— Зрозуміло, що можна брати приклад з кожної з цих країн окремо, — сказав Дяківський. — Але важко брати приклад з них обох одночасно.

У той час, коли весь світ робив ставку на армії, на кораблі й калібри, тобто, коли всі мілітаризувалися, Сполучені Штати піднялися на біржі. Американську імперію створив не солдат, а біржовий маклер.

— Американське суспільство, — сказав Юрко, — побудоване релігійними людьми — сектантами, пуританами, баптистами, втікачами-католиками, які спекуляції та спекулянтів вважали чимось недобрим. Америка стала великою попри волю та уявлення тих, хто її заснував.

— Так отож! Ніхто в XIX столітті не міг припустити, що найбільша потуга у світі буде створена смішними людьми в краватках метеликом. Вони ходили з козлячими борідками і в кумедних старомодних капелюхах.

Але уже в XX столітті, коли всі знали, що все вирішує економіка, що потрібно ставити на біржу, що економічними потугами, виробництвом, фінансовими операціями, ефективною роботою фінансової системи створюються великі сили і народи живуть саме цим, виникає держава Ізраїль, яка будується на кібуцах та воєнізованих поселеннях, яка сублімувала в державотворчість весь двохтисячолітній страх, образу, страждання, крутійство єврейського народу. На ущербній психології, на цьому страхові, який вони терпіли, на всьому цьому нехлюйстві, на воні єврейських містечок вони і виростили державу, яка сьогодні є надзвичайно ефективною і якій ми з вами сьогодні вимушені заздрити.

Де воно взялося? Хто міг передбачити? Хто міг вгадати, що геноцид єврейського народу — саме цей двохтисячолітній страх і буде тим, на чому збудують ЦАХАЛ?

Двісті ядерних боєголовок має країна з п’ятимільйонним населенням, — нащадки шинкарів і лихварів.

Велич щоразу будується на речах несподіваних. У XVIII столітті армії трималися на палиці капрала, якої «солдат мав боятися більше, ніж ворожої кулі». Всі передові країни дбали за те, щоб тримати сувору дисципліну, якимсь чином примушувати рухатися по полю бою довгі шеренги. Вони і гадки не мали, що найсильніша армія нової Європи буде створена на запереченні шпіцрутена, на речах, які здавалися анархією і дурницею — на Свободі, Рівності і Братерстві!

Ці речі, які ніяк не могли бути прив’язані до поля бою, і в кращому випадку були речами кабінетними, філософськими, і подумати, що саме вони дадуть перевагу маневру і зосередженого вогню, було неможливо.

Тим часом ми проїхали Умань й зупинилися перекусити в «Загадці» — єдиній пристойній забігайлівці на трасі.

Я подумав, що назва трохи дивна для їдальні. Хіба що загадкою має лишатися з якої саме тварини зроблені ці котлети.

Дяківський, який не переймався побутовим, продовжував:

— Ми ніколи не вгадаємо на чому, в якому субстраті, на яких саме речах, на якій філософії, чи на відмові від філософії, чи на біржі, чи на образі, чи на переляку, чи на неймовірній сміливості буде створена майбутня велич. Ми не знаємо, що буде. Ми знаємо тільки, що можна сподіватися лише на диво. І дивом для всіх тих американських пастушків-ковбоїв, була фондова біржа.

— Я зауважив, що в українській відповідником слова ковбой — є свинопас. Але, якщо свинопас у нас означає — салогуб, то ковбой — є одним з образів американського героїчного міфу. Втім, це лише підтверджує твою теорію, що велич майструється з неоковирних, найменш підходящих речей. Як ото — біржа.

— Вона могла там і не з’явитися, — кивнув Дяківський і сьорбнув компоту. — Могло піти зовсім іншим шляхом. Німці використовували фондову біржу лише для заробляння грошей. На теософії і ксенофобії теж створили непогану державу, але не таку динамічну. Не перемогли.

На чому може бути побудована наша велич, ми не знаємо. Є тільки один спосіб — іти вгору. Тобто виходити з того поля гри, в якому ми перебуваємо сьогодні. Велич досягається тільки через «інакше». Якщо ми приходимо у світ і бачимо, як тут все влаштовано, напевне можна сказати, що майбутня велич буде створена «інакше», ніж тут є. І ми можемо взяти будь-якого олігарха, і коли спробуємо розібратися, що було причиною його успіху, то виявиться, що щось інше, але не бізнесові якості. Люди, які краще за нього рахують, є його бухгалтерами. Сміливіші за нього — в його охороні. Підліші за нього — приходять до нього з податковими перевірками.

Вони є олігархами через інакші речі. Не через суто економічні. Вони прийшли з іншої площини. Вони спустилися на цю пласку рівнину, на якій розподілилися правила гри і не розбилися. В цьому не їхня заслуга — просто випадково вони виявилися людьми іншої породи, які до того ж потрапили в потрібне місце і в потрібний час. Але не через ділові якості. Через фарт. Через диво.

Так стається все. Я не знаю, через що ми переможемо. Я тільки знаю, що через «інакше». І тоді, коли ми намагаємося прийняти ситуацію, яка уже склалася, поняття, які уже склалися, ми зраджуємо це «інакше», ми зраджуємо нашу майбутню велич.

Тоді, коли ми співвідносимо себе з опозицією чи з владою, тоді, коли ми навіть лише вживаємо термінологію, яка тут усталилася, ми прирікаємо себе бути внизу. Ми зраджуємо те «інакше», щодо світу і що над світом. Тобто ми зраджуємо Бога, зрештою.

Вверх, тільки вверх, в «інакше»!

Ми вже їхали далі й скоро перетнули Південний Буг, як на мене, найкрасивішу річку в Україні.

— Треба не пропустити поворот на Платонове, — сказав баризі Дяківський.

Я дивився на хатки, що траплялися праворуч від дороги й уявляв, що там, за вікнами, якісь люди дивляться на нас, на автівки, на життя, яке проноситься повз них. Як це, усе життя прожити в такому будиночку при дорозі?

Майже нікуди не виїзджаючи, сприймати дорогу, як річку? А можливо й батьки й діди цих людей, п’ять поколінь мешкає на цьому самому місці, над ними пролітає історія, а для них лише вічний цикл чотирьох сезонів. Дивляться на нас і думають: «Ви кажете час минає? Час стоїть. Минаєте ви». Не пам’ятаю, хто з селюків сказав це. Втім, двадцяте століття поїздило по них асфальтовим катком. Мабуть цим будиночкам років по п’ятдесять, селу — хіба що втричі більше. Може, вони ще не встигли віддихатися від війн, переселень, колективізацій, голодовок, розпаювань…і їм здається, що вони лишень зупинилися, ще не виспалися. Ось я змінюю міста, жінок, заняття, широти й гадаю, що в цьому сенс. А якщо справжній сенс можливо спіймати лише на хуторі, посеред степу? Сімдесят років дивитися на обрій, на маленький цвинтар, де колись ляжеш, на курей. Свинка хрюка. Кульгавий собака бреше під вечір. Страшно.

Ми повернули з одеської траси праворуч, на порожню дорогу, яка вела нас пагорбами угору-вниз, порослими випаленою сонцем жовтою травою.

Все економічно цікаве в Придністров’ї належало фірмі, яка чомусь називалася «Шериф». Колись її власники починали з монополізації контрабанди, але згодом зайнялися й іншим великим бізнесом. За загальною модою пострадянських олігархів, взяли на утримання місцеву футбольну команду й побудували для неї розкішний тренувальний центр з критим стадіоном, який на тлі тираспольської обшарпаності й незаможності, виглядав, мов величезний космічний апарат інопланетних прибульців.

Власниками «Шерифа» були двоє відставних мусорів — українець та гагауз — та якусь частку, здається, мав син місцевого президента. Ми зустрілися з ними у їхньому головному офісі. Наш барига довго розповідав за особливості бізнесу піратських компактдисків, його навіть слухали з ввічливою цікавістю, поки не було поставлене головне питання — за очікуваний прибуток.

— В доларах — десь мільйони чотири на рік можна мати, — сказав барига.

— Слухай, — сказав гагауз (він був більш говірким і вів розмову). — За чотири мільони на рік, я не дам собі праці навіть перейти до сусіднього кабінету.

На цьому розмову було завершено, й ми поїхали до знайомих Дяківського у Верховній Раді, до спікера, здається. Потім — до ще якихось знайомих, у Бендери, на другому березі Дністра. Юрко пішов вештатися на ринок. Республіка, за моїм поверховим враженням, страшенно нудна. Немов великий радянський колгосп на задвірках світу, на узбіччі часу.

Впровадили б вони тут бодай трохи романтики — перевдягнули б президента на князя, проголосили б феодалізм, проголосували б єрусалимські ассізи замість конституції, огородили б Тираспіль кріпосною стіною з вежами, заборонили б футбол, організували б важку кавалерію. Більше б заробляли на продажі шляхетських гербів, ніж на продукції Рибницького металургійного.

— А коли ми зустрінемося з тими з ким варто? — спитав я Дяківського.

— Мені тут теж набридло, — відповіді він. — Поїхали в Кам’янку.

Ми підібрали Юрка й вирушили на північ. Втім доїхали ми лише до Рибниці й позаяк вже було пізно, зупинилися там й оселилися в страшнуватому готелі, де нічого не змінювалося принаймні з вісімдесятих.

Барига, який весь день був за кермом, ліг спати, а ми зібралися в номері Юрка, відкрили вікна, теревенили, Юрко з Дяківським пили місцевий дефіцитний коньяк «Суворов», яким нас пригостили в «Шерифі».

Юрко казав, що якщо Дяківський і має рацію щодо запозичених якостей і єдиного Джерела, то це Джерело не дзюрчить під каменем в лісі, а швидше нагадує океан. Коли ви проявляєте волю, і здатні мислити — ви це робите тому, що в вас є частка Божественого. Тобто, ви, звертаючись до себе, звертаєтеся до Бога.

Спробуємо зрозуміти це за допомогою метафори, позаяк це єдиний завжди доступний нам спосіб розуміння.

Є океан — Бог. Існують чарки різної форми, в які набрана вода з Океану. Ці чарки — люди.

Процеси в чарці, не ті, які відбуваються в Океані. Хоч там і там вода, але в чарці ви ніколи не побачите тайфуну, Гольфстріму і синіх китів. Коли людина вмирає — чарка розбивається. І вода знову виливається в Океан. Але все одно, те, що в вас є крім форми скла — це те, що зачерпнуто з Океану, з Бога. Ви є чаркою, в якій є кілька мілілітрів Бога. Ви цілком можете уявляти себе в цьому смислі.

На це Дяківський сказав, що, на відміну від Бетмена, Зорро є цілком вигаданим персонажем. Далі ми теревенили за вартості та вартість гвинтівок Ремінгтона, фоном грав телевізор, налаштований на український канал, на новини. Різанули вухо звороти:…незаконна трудова діяльність (незабаром казатимуть за незаконне мучеництво)…незаконне видобування вугілля (не алмазів, вугілля, ніби Англія вісімнадцятого століття)…нелегальні шахтарі (колись таких називали гномами). Все це — хвилина. Все ж таки ми перебуваємо всередині дуже щільного асоціативного потоку, насилу встигаєш впорядковувати світ метафорами. Неділимою одиницею світу є, як ми вже знаємо, зовсім не атом і навіть, як ми підозрюємо, не «фундаментальна частка», але мізансцена. Бог творив суще більше мистецькими, ніж інженерними засобами, як театр, а не лабораторію.

Потім Дяківський ще трохи підпив і заходився згадували старих знайомих з ПМР (нехай буде задоволений ними Аллах!). Також згадав нашого видатного кінорежисера Олександра Муратова. Він якось порадив придністровцям, які боялися раптового румунського наступу (бо не знали, що румуни бояться їхнього), замість того щоб підривати міст через Дністер у Рибниці, перекрити його торбами з піском і поставити кулемета. Ті погодилися, натягли цих торб, Муратов ліг на них і заснув. Прокинувся від того, що пішов дощик, але встати не зміг. Вирішив, що уві сні його зв’язали румунські диверсанти, але незабаром з’ясувалося, що то він приклеївся, бо придністровці обламалися засипати пісок й притягли з цукрозаводу торби з цукром. Його якось відділили й понесли кудись до ванни відмокати.

Гарні були часи, героїчні. Багато наших братів спилося на тій війні, нехай земля їм буде пухом!

Колись Совіти вміли перетворювати подібні епізоди на легенди. Але у 1992 році радянський агітпроп вже крякнув, а путінський ще не вилупився, тому епопею про звитяжну оборону Муратовим Рибницького мосту знаю лише я. Тепер і ви.

— За 45 років до цієї цукрової пригоди, — сказав я. — Мій дід очолював Воронезький інститут цукрової промисловості. Воронеж сильно зруйнувала радянська авіація, тому інститут передислоковували до Ленінграду. Дід змушений був часто їздити між цими двома містами. Якось восени на станції, де робив пересадку, він побачив жінку, яка бігала між пасажирами й просила допомоги — в неї вкрали пальто й продуктові картки. Дід віддав їй своє пальто й поділився картками. Та пообіцяла віддати й записала його адресу. Коли він повернувся додому, бабуся була в розпачі, адже він повірив нахабній шахрайці. Він був невиправним, завжди всім вірив.

Десь за три тижні біля їхнього будинку зупинилося двоє чорних автівок і бабуся зрозуміла, що приїхали арештовувати. З авто вийшла «шахрайка» з дочкою та чоловіком, вони привезли пальто. Чоловік справді виявився поважним чином у МГБ, він подякував, і вони разом пообідали.

За рік чи два діда заарештували. Він потрапив під репресії, верхівка яких відома, як «ленінградська справа». У нього саме трапилося страшне запалення легенів. Коли його волочили коридором обласного управління МГБ, в людині, яка випадково йшла назустріч, він впізнав чоловіка тої жінки, якій він допоміг на станції. Але чоловік удав, що не помітив його. Втім, він зробив так, щоб вони зустрілися на допиті й сам написав за діда всі відповіді у протоколі. Невдовзі дід уже був на свободі.

Я не хочу цим навіяти думку, що доброта має рацію. Багато добрих людей були розстріляні. Рацію має доля. Але доброта вища за долю.

— Що спільного між обороною рибницького мосту, ленінградською справою та нашою спробою налагодити порушення авторського права у промислових масштабах? — сказав Юрко, — Випрасувані, логічно послідовні розважання — неадекватні, вони завжди є зґвалтуванням дійсності. Світ, кожна особистість, нація, її історія складається з подібних мізансцен, поєднаних асоціативно.

Варто відволіктися від численних інтелектуальних спекуляцій щодо життя й узяти його не так, як ми його аналізуємо (предмет аналізу занадто невизначений і мінливий, спробуй затягти його на стіл прозекутора!), але так, як відчуваємо. Зрештою, відчуття і пригоди первинні, аналізуємо ми лише слова, якими все це (завжди приблизно) описуємо. Метафора вмирає, коли перетворюється на визначення, а ми прагнемо живої поезії.

Наступного ранку ми виїхали до Кам’янки. Ландшафт поцікавішав, рівнина змінилася пагорбами, відчувалося, що ми вже в південному Поділлі.

Заїхали на хату до Лісника, як його називав Дяківський. Барига з Юрком залишилися в автівці, а ми з Дяківським і Лісником розмовляли в садочку за будинком.

Лісник мені сподобався — така собі людина вкорінена в ландшафт і в буття. Ми швидко домовилися за все необхідне. Я залишив йому половину грошей за два автомати, пістолет, дві гранати Ф1 і три РГД. Він мав перекинути це через кордон і доставити до Вінниці.

— Я не торгую, — сказав він, — це зі старих запасів.

Дяківський запропонував йому взяти участь у моїй справі. Той сказав, що подумає.

Я залишив йому гроші й фотографії дядька для виготовлення придністровського паспорта. Я знав, що придністровцям не важко було оформлювати собі й москальські паспорти, москва була зацікавлена в збільшенні числа своїх громадян на цих теренах. Але то на майбутнє.

Я був задоволений. Якщо він погодиться допомагати, така доросла людина сильно знадобиться при підготовці.

На зворотньому шляху я не прислухався до розмов, але весь поринув у складання планів організації втечі. Можна спробувати відбити дядька під час виїзду на «слідчий експеримент». Він погодиться вказати на схрон зброї та вибухових речовин, його вивезуть до лісу… але там буде стільки ментів, що якщо їх всіх убити, нас можуть звинуватити в геноциді. Навіть за формальними ознаками, бо мєнт — не професія, мент — національність.

Тоді втеча з лікарні. Треба корумпувати медчастину слідчого ізолятора, аби з нападом якоїсь страшної важкодіагностованої хвороби дядько був переведений до цивільного шпиталю. Доведеться корумпувати також начальника відділення, а може й двох-трьох лікарів, щоб тримали його деякий час і щоб їхній діагноз не протирічив діагнозу тюремного медика. Час буде потрібен на випадок, якщо ми не зможемо напасти в першу ніч. Його охоронятимуть щонайбільше четверо мусорів. Ми обеззброїмо їх, скуємо кайданками й матимо десять-п’ятнадцять, а може, якщо поталанить, і більше хвилин на втечу, доки приїдуть менти з найближчого райвідділу (якась же ж падла їх обов’язково викличе!).

Їхню зброю треба лишити на місці, тоді міліцейські заходи з нашого перехоплення будуть менш інтенсивними. Важливо одразу вискочити в одну з сусідніх областей, вони будуть підняті на перехоплення значно пізніше, ніж наша.

Для контакту з лікарями СІЗО й цивільного шпиталю потрібна людина, яка, по-перше, зможе їх умовити, по-друге, та, фотографію якої не матимуть менти, які проводитимуть розслідування. А вони обов’язково запідозрять лікарів і пресуватимуть їх. Хтось потече. Йому показуватимуть фото всіх, хто має стосунок до дядька. Моє — в першу чергу.

Лісник — людина, яка з першого погляду викликає довіру. Але найголовніше те, що він зникне в своїй Кам’янці одразу по завершенню справи. Якщо він погодиться.

Проте подальше дослідження теми, яке я здійснив по поверненні з Придністров’я, виявило неприємну обставину. Хворі зі слідчого ізолятора перевозилися не аби куди, а до лікарні швидкої допомоги, де з кількох палат була влаштована мінітюрма, з залізними дверима, ґратами на вікнах і вартою. Все лікування здійснювалося там. Було важко симулювати й забезпечити діагностування настільки смертельної хвороби, яка дала б можливість доправити в’язня до цивільної профільної клініки.

Я мав довгу оперативну нараду з Дяківським, де ми дійшли висновку, що треба когось зарання влаштувати на роботу до тієї лікарні швидкої допомоги в якій влаштоване відділення для в’язнів. Дівчину-медсестру? Вона зможе заприятелювати з мусорами й по своїх службових обов’язках мати доступ за залізні двері. Та де її взяти?

У пошуках і приготуваннях минула решта літа. На початку осені об’явився «лідер». Зателефонував.

— Ви полишили печеру? — радісно запитав я.

— Скоріше, повернувся з прощі. Звідки стається чудо, яке створює великі народи, яке спонукає великі успіхи, народжує видатних людей, яке кличе праведників і неймовірних негідників, яке приносить поразки, яким заздрять переможці? Ці дивні речі розкидані на шляху прочанина до Царства Небесного.

Перемогу може дати нам лише Бог. І в пошуках Його ми змушені вистрибувати за межі правил. Виходити з цієї площини. За межі життя. І там ми спотикаємося об чудеса, їх багато за межами, за які потрібно вийти.

— Ви досягли результату, я медитую під цей текст. Можете навіювати мені що завгодно.

— Друже, я очікую на вас у редакції «Столичних новин» на Кловському узвозі.

Очікував він мене в офісі власника, який розташовувався над редакцією. Власник дуже хотів бути подібним на олігарха, але грошей ні на футбольний клуб, ні на телеканал не вистачало, тому він утримував газету.

Вони сиділи на кріслах перед столиком з кавою поставленою прямо на гранки, а мене посадили на диван навпроти.

— За дев’ять місяців, — сказав власник, — з початком виборчої кампанії, я переорієнтую газету на підтримку Ющенка. А до того часу заграватиму з його опонентом — діючим прем’єром, з Януковичем.

— А якщо Ющенко програє? — спитав я.

— Якщо програє, я за тиждень до закінчення другого туру повернуся до Януковича. Я бачив кілька ваших виступів по телебаченню й чув за вас від нашого спільного друга (він шанобливо подивився на «лідера»), тому в мене до вас дві пропозиці. Перша — постійна колонка на другій шпальті. Друга — пов’язана ось з чим. На Атлантичному узбережжі Африки є чарівна країна — Ліберія. Природа — як на рекламі «Баунті». Алмазні копальні (туди ми не ліземо), уранові родовища, золото й ліс. Там, як належить, була громадянська війна, на щастя, перемогла демократія, новий президент з’їв вуха попередника й утвердив законність. Я йому подарував позолочений АК. Він мене вважає своїм другом.

Туди треба заходити одразу серйозною бригадою, брати під охорону золоті родовища й лісозаготівлі. Збереш команду, чоловік у триста?

— Хоч на завтра!

Я одразу уявив, як ми на іржавому пароплаві причалюємо до ліберійського берега, і я на чолі роти лучників заганяю рабів на копальні. Що може бути романтичніше?

«Лідер» посміхався. Ми попрощалися й пішли.

— Яка приємна людина! — поділився я своїм захватом.

— Сидів за вбивство. На зоні був попкарем, — відповів «лідер», — за Африку — не бери до голови. Свистить. Але слухай, незабаром вся країна поїде мізками на Ющенку. Я вже відчуваю феромони масового психозу. Якщо ми ще не здатні атакою легкої кавалерії увірватися в історію, будемо визискувати істерику. Коротше, час від часу для симулятивних протестних акцій мені буде потрібна масовка й тямущий актив. Це не так романтично, як Африка, натомість, потім у нас буде за що з’їздити до Африки.

— Ви! — сказала вона, — ви безчесна й продажна людина!

Вона була в групі пікетувальників Генеральної прокуратури. Впізнала в мені зловорожого політолога з телебачення. На ній був червоний плащ і руде волосся — явні знаки того, що зустріч не випадкова.

За годину в кав’ярні я пояснював їй: «Нагорі тісно. У нас багато свободи, поки ми — ніхто. Це як космонавт, коли хоче піднятися вище всіх у космос, погоджується жити в бляшанці. Будь-яка тюремна камера в Лук’янівській в’язниці в сто разів комфортніша, ніж його корабель.

Чим вище в небо, тим більше обмежень. Тим більше самозречення. Тим менше можливостей, насправді.

Або твоя аудиторія — сотня чоловік, і ти можеш говорити все, що тобі заманеться, або, якщо ти хочеш вийти на аудиторію десять мільйонів — зважай на інтереси тих, хто тебе виводить. Ти можеш шепотіти деякі речі, вставляючи між рядками. Що вибрати — можливість спілкуватися з десятьма мільйонами, говорячи мало, чи говорити все, але мало кому? Я зрештою думаю, що потрібно робити і те, і те».

Вона сказала, що все це — лайно. Вона вірила в Ющенка, тому десь тиждень пішов на те, щоб вона повірила мені й три тижні на те, щоб закохалася.

Я збрехав їй, що одружений. Було непотрібно, щоб нас бачили разом, особливо міліцейські камери. Її звали Леся. Я відчув у ній здібності. Вона закінчила педінститут. Я переконав її піти на курси медсестер. Ми їздили до лісу стріляти з пістолета (вона була в захваті), я викладав їй основи конспірації (з власного кримінального досвіду), вона натхненно готувалася в революціонерки. Наприкінці листопада я розказав їй за дядька (збрехав, що він політв’язень), й вона погодилася, щоб я влаштував її до нашої обласної лікарні швидкої допомоги.

Я дорого заплатив за паспорт для неї на інше ім’я та за фальшивий диплом про середню медичну освіту.

— Твоє головне завдання — отримати доступ до відділення для в’язнів. Це не має бути занадто важко, бо медсестри там не дуже хочуть працювати. Кокетуй з мусорами. Погоджуйся на їхні брудні пропозиції.

— Тоді ти розлюбиш мене.

— Дурненька, я кохатиму тебе завжди (я подарував їй перстень з маленьким діамантом, щоб вона була більш впевнена в моїх почуттях). Тобі доведеться працювати там довго, можливо місяць чи два. Ми домовимося з тобою про зв’язок і побачення.

Розвідувально-спецушним суржиком її тип називається «ініціативниця». Людина, яку не потрібно мотивувати, їй тільки треба дати можливість терористичної дії, вона сама того прагне. Є люди, яких на слизький шлях революції штовхають ідеї чи обставини. Вони швидко втомлюються.

Але є ті, кого до тих чи інших деструктивних ідей штовхає революційний архетип їхньої психіки. Вони ніколи не зможуть жити нормальним рослинним життям. Часто природня революційність не виглядає, як невроз. Люди побутові значно більш невротичні. У звичайному родинному гніздечку бісів водиться побільше, ніж у підпіллі.

Революційність — властивість психіки якогось відсотку двоногих, щасливих власників пласких нігтів. Вона уживається з іншими випадковими властивостями й набутими якостями. Природні революціонери можуть бути потворами і святими, дурнями і філософами, вони навіть можуть бути контрреволюціонерами.

Якось теревенили з Юрком за шекспірівські сюжети, які так щедро постачало нам XX століття. Порівнювали долі Котовського та командира летючої бригади УВО Юліана Головінського, Юрко зауважив, що коли людина з бандитів вислужується у червоні командири, то вона — потолоч, а коли з червоних командирів йде в бандити — красень.

У тому смислі, що свідома відмова від соціального статусу, тим більше в армії, не може не викликати захвату.

Якби Головінський діяв на Сицилії чи у США, за нього були б написані сотні книжок та знімалися кіносаги, серіали та просто бойовики, у нас він забутий. Він був не менш результативний за Ділінжера, навіть якщо переводити злоті в доляри, й не зважати на те, що Ділінжер діяв у жирній Америці, а Головінській — в галімій Польщі. Крім того, Головінській, на відміну від Ділінжера й Котовського, — значно глибша й культорологічно цікава натура, він Гамлет, а не простуватий Робін Гуд.

Браття, Шіллер написав своїх «Розбійників» щось у 19 років. У нього навіть не було комп’ютера, обходився банкою чорнила. А вам що заважає прославитися в драматургії?

«Лідер» орендував під офіс поверху будівлі «Столичних новин». Ми обговорювали трояндову революцію в Грузії. Я сказав, що у нас подібне неможливе. Там публіка обурилася виборчими фальсифікаціями, які, певне, мають якийсь сакральний сенс в їхній культурі, якої я не знаю. Українці занадто прагматичні, вони не переймаються подібними дурницями.

Якщо їх не спонукали до повстання негаразди дев’яностих, то нині, на підйомі, коли всі набираються кредитів, коли ціни на нерухомість зростають, як навіжені, коли нарешті почали жити жирно, коли кожний, кому щось не подобається, легко може отримати некваліфіковану роботу в країнах, які йому подобаються, жодних масових акцій громадського незадоволення не відбудеться, бо всі всім задоволені.

— Хіба що трапиться диво, — посміхнувся «лідер».

— Диво?

— Мій друже, ви християнин, ви повинні вірити в диво. В чудеса тут, а не десь там колись. Зрештою наявність душі — це наявність чудесного. Ми живемо і усвідомлюємо себе тому, що так явлене чудо. Людина нічим цього не заслужила. Вона не виробила в собі свідомо власну свідомість, вона не воліла власної волі — це їй просто було дано. В певному віці ми раптом відчули себе як окреме і знайшли в собі можливість волі — ми цього не виробляли. Дозріло тіло, і душа нарешті змогла в ньому уміститися. Позаяк усе цінне, що у нас є, має чудесне походження, то і апелювати треба, безумовно, до чуда. Тільки через Чудо і трапляються осягнення.

У тому числі й масові, як щойно в Грузії, як завтра в Україні.

Це розуміє і східна традиція. Ви можете вчитися все життя, будувати якийсь там свій процес розуміння, але все одно, справжнє осягнення відбувається миттєво, поза вашою свідомістю і волею. Ви безумовно маєте робити якусь роботу, ви маєте жити особливим чином, але осяяння, залучення до істини відбувається через спеціальну точку на черепі «саторі», через спеціальне місце на карті — Майдан Незалежності, для прикладу.

«І цієї самої миті на нього зійшло просвітління», — так закінчується безліч дзенських анекдотів. Там ще б’ють дрючком, бо самого лише чуда не досить.

Систематичною працею ви можете набути знання і розширити свій кругозір. Але просвітління — раптове різке усвідомлення істини, істинного співвідношення речей — це мить. І головне, що воно може бути відчуте тільки один раз. Коли вдруге ви подумаєте ту саму думку — вона вже не буде істиною. Тобто це буде просто правильна думка. На третій раз, це буде лише цікава думка. На четвертий раз, це буде банальність, а на п’ятий — брехня.

В істині цей момент емоційного вибуху є основним. Утім, повернемося до наших баранів. На післязавтра, на дев’яте грудня, на річницю арештів після бешкетів під Секретаріатом президента мені потрібно десь півсотні відморозків для підтримки опозиційних заходів. Поки що всі ці новомодні мережеві технології мобілізації громадянського активу суттєвих результатів не принесли, тому будемо працювати, як завжди, бандитами. Подумайте над бюджетом.

Думати за бюджет я пішов у підвал Дяківського. Він лежав на дивані в глибокій задумі.

— Тебе знову кинула твоя кореспондентша? — спитав я.

— Ні, — відповів він, — ми разом дійшли рішення розійтися. Цього разу остаточно.

— Не сумуй. Вже незабаром Армагеддон й усі неприємнощі завершаться.

— Саме за це я розмірковую. Наші далекі предки у XIII столітті тут у Києві вели непримиренну боротьбу за добробут проти свавілля князівської адміністрації. За цілком зрозумілі речі, за які й справді потрібно було воювати: за чистоту вулиць, за те, щоб добре був проведений водопровід, за те, щоб не крали намісники, за зменшення комунальних платежів. А потім прийшли монголи і все спалили. І все, що здавалося таким важливим, перестало існувати.

Ми у подібній ситуації нині. Ми боремося за речі, які зникнуть. Воюємо проти негараздів, які незабаром згорять.

Усі наші дріб’язкові проблеми, імена, які нас оточують, політики, усі ці симпатичні і несимпатичні люди, все, про що мислимо щодня, що бачимо по телевізору — все згорить. І на згарище прийдуть зовсім інші люди, проблеми і сюжети, до яких ми, як завжди, будемо не готові.

— «Лідер» просить півсотні людей для забезпечення якихось антипрезидентських заходів.

— На чотирнадцяте?

— Так.

— Бач, як добре, — ми саме готуємо на цей день акції проти їхніх заходів. Скільки дає?

— Треба порахувати, скільки ми хочемо.

— Щоб вистачило бійців і проти опозиції, і на захист опозиції, доведеться підтягувати публіку з областей.

— Та він заплатить.

— Якби вони не були такими потворами, що президент з цими донецькими, що опозиція зі своїм Бухгалтером, віддали б всю ситуацію мені. Я б мистецьки довершено організував їм протистояння. Всі були б задоволені. Без зайвих жертв, без мусарні, до речі, й коштувало б усім дешевше.

У другій половині жовтня москалі заходилися насипати дамбу до українського острівця Тузла між Керчю та Таманським півостровом, там де Озівське море переходить в Чорне. Вони підло стверджували, що відновлюють косу Тузла, Україна справедливо заявляла, що Тузла — то острів, а не коса. Вони хотіли відібрати в нас його й розширити свої територіальні води. Це б дозволило їм не платити за прохід кораблів через протоку.

Як не дивно, Кучма був готовий до спротиву й загрожував відкриттям вогню, якщо будівничі дамби наблизяться до острова.

Підвал на Музейному провулку спорожнів, Дяківський зі своєю публікою гайнули до Керчі, організовувати оборону Тузли, якщо прикордонники не наважаться стріляти. Це, звісно, був більше пропагандистський жест. Але кількох людей він послав на москальський бік протоки, розвідати можливість підпалити що-небудь з техніки, задіяної на будівництві дамби.

Я лишався у Києві, щоб не переривати підготовку втечі дядька, а Юрко рихтувався услід за Дяківським.

Ми пили каву на залізничному вокзалі, Юрко втовкмачував мені свою теорію формування національної психології, він казав: «Уявлення та образи в суспільній свідомості виникають спонтанно. Ці дивні, часто нічим не викликані і завжди не адекватні уявлення формують власний предмет. Об’єкт формується власними образами.

Можна змінити не тільки вираз обличчя, але й антропологію лицевої частини черепа в наступному поколінні, якщо подарувати дзеркало троглодитам. У стосунках з суспільним дзеркалом, саме відображення є активним чинником.

Напружся й уяви себе маленьким єврейським хлопчиком. Ти ще не встиг зробити чогось особливо гидкого: ні замісити мацу на крові християнського немовляти, ні розбестити свідомість титульної нації через контрольовані тобою ЗМІ, ти пілікаєш на скрипці і дивишся на світ своїми темними, широко розплющеними очима. Проте всі навкруги від самого твого народження вбачають у тобі втілення світового зла, елемент тривалої змови, щось підступне й огидне. Це мимоволі піднесе тебе у власних очах, дасть поштовх на все життя, це змусить до заглибленого самоспоглядання чи до надзвичайної активності.

Від античних часів народи, яких не помічали, зникли, яких ненавиділи, живуть.

Сьогодні нам дає шанс антиукраїнська істерія в Москві, що розгорнулася широким фронтом від Державної Думи до останнього тролейбуса далеко за Садовим кільцем. У голові пересічного москаля Путіна українець живе, як щось середнє між євреєм (як втіленням світового зла) та „особою кавказької національності“ (як злом локальним). Наше завдання — стати гідними ненависті, яку ми викликаємо, піднестися до висоти створеного москалями образу».

Я провів його до вагону. Він посміхнувся огрядній провідниці біля входу й повідомив мені, що, здається, не нудьгуватиме в дорозі.

А я поїхав на україно-москальський телеміст, організований каналом, де підвизалася кореспондентша Дяківського.

Я вигадував репліку, яку доведеться вмістити в дві хвилини (більше часу не дадуть). Я думав, що міжнаціональні стосунки буває цікавіше споглядати, ніж стосунки статеві. Проте якщо віденський дідусь сидить уже в кожному мізжечку, а сексуальна революція (як і кожна революція) вступила, нарешті, в другу фазу (спочатку просвітила, потім інфікувала), то, щодо чарівного світу національної революції, людство досі скніє у фарисействі і невігластві. І це після 1848, і після 1933, і після 1991! Вважається достатнім знати, що всі народи (крім сербів) хороші, особливо євреї.

Насправді ж, національні стосунки ще очікують на свого Фрейда. Ним буду я.

Почнемо з Едипового комплексу конкретного пацієнта, який «на Землі займає більше місця, ніж в історії», з перших проявів лібідо…

Щось заскладно й задовго. Треба простіше. Десь так:

«Опустимо період Великого Князівства Литовського.

Після того українці предметно взяли участь у московських справах на початку XVII століття. Дві третини війська Лжедмитрія були українцями (переважно аріанами). Ми влаштували їм велику смуту, і це був єдиний період в історії Московії, коли проста людина вповні насолоджувалася свободою та добробутом. Селяни були щасливі. І навіщо їм були ці Романови?

Якби наші хлопці не повилазили з Лаврських печер, щоб здійснити їм адміністративну та церковну реформу, москалі досі огидно хрестилися б двоперстям. Ми навчили їх справжньому православ’ю, адже ми мали високий рівень освіченості завдяки єзуїтам. Ми створили їм бюрократію та централізовану державу, адже ми вийшли з Запорозької вольності.

І хоча москалі колонізували Крим, ми колонізували північ Кавказу та Сибір. Як стверджує видатний сходознавець Артеменко, калмики досі в побуті всіх некалмиків називають хохлами, а калмики є фахівцями колонізації.

У XX столітті вихідці з нашого боку „риски осідлості“ створили дві держави: СРСР та Ізраїль.

Дніпропетровці керували Радянським Союзом у його найщасливіші часи — в період застою. Коли за справу взялися самі москалі, він миттєво розвалився. В наших братерських стосунках Україна завжди відігравала роль Авеля.

Москалі виштовхали нас із Союзу.»

Щось знову заскладно. Але я вже доїхав й піднявся до студії. Всі встигли загримуватися й сідали на стільці згідно з папірцями, на яких були написані прізвища. Учасників — чоловік десять. Зі знайомих я побачив Табачника, якогось клерка з МЗС (колись зустрічав на прийомі в москальському посольстві), очільника Спілки письменників (він часто виступав по телебаченню), решта — депутати й на моє обурення — жодного військового. Я, слава Богу, був єдиним представником політологічної громадськості.

Телеміст, як і всі телемости, швидко перетворився на базар. Москалі, як завжди, брали горлом й безсоромною безупинною брехнею. Я раптом зрозумів сенс старовинного блатного вислову «нахабний, мов колимський підарас». Наші візаві на екрані всі до одного були колимськими підарасами. Це в них домінуючий типаж.

Наші теж дратували, але млявістю й звичайними апеляціями до дружби. Особливо я зненавидів якогось нашого депутата з Криму — явний ворог, підігравав москалям.

Аж ось дівчинка піднесла мікрофона мені. Я вдихнув й промовив:

— Хвилюючись за майбутнє співіснування наших народів, ми обрали на президента найбільшого русофіла в країні Леоніда Кучму. Неконструктивна позиція Москви за півроку перетворила його на печерного націоналіста.

Ми віддали вам своє серце, а ви хотіли Севастополя.

Ми свистіли, а ви не танцювали. Ми співали сумних пісень, а ви не плакали і підло хотіли розрахунків за газ.

Конструктивним, зв’язуючим елементом в СНД є українці. Вони стануть тими, хто закопає ваші амбіції.

Ви тут кожен згадуєте за свою бабцю з Чернігова чи за дідуся з Конотопу, ви роздмухуєте антиукраїнську істерію, але шукаєте в собі українське коріння. Ось вам надра національної підсвідомості.

Для позбавлення невротичних явищ пацієнту необхідно усвідомити правду в тій редакції, яку пропоную я.

На нас, націонал-фрейдистах, лежить місія всіх врятувати. Всі вже готові. Проте електрошок потрібний нині, поки Москва не оговталася від демократизації. Союз Києва з кавказькими повстанцями, припинення воєнно-технічного співробітництва з москалями, мобілізація армії — і в Москві вишикуються кілометрові черги записуватися в українці. Першим буде Путін…

Ота кримська потвора, яка мені найбільше не сподобалася, відпустив на мою адресу кілька нечемних зауважень після того, як у мене забрали мікрофона.

По завершенню ефіру я вийшов скоріше за всіх. Було вже темно. Будка охорони зі шлагбаумом стояла при в’їзді, далеко звідси. Автомобільна стоянка перед телецентром не освітлювалася. Я сів до машини й, не вмикаючи двигуна, став чекати. З бардачка витяг балаклаву. Під’їздили й від’їздили автівки. Он вийшов Табачник. Ще кілька учасників телемосту. Роз’їхалися. А ось і наш клієнт, отой кримчанин.

З кимось ще хвилину розмовляв біля виходу, тоді попрощався й пішов до машини. Я виліз зі своєї й попрямував до нього. Одягнув балаклаву. Дяка Богові, темно. Він відкривав дверцята «Шкоди». Почав обертатися на мої кроки, але я встиг прихопити передпліччям його горло, рванув на себе, тоді зробив «гільйотинку» й придушив уже на землі. За секунд десять він знепритомнів. Я поглянув навколо — ніби все тихо. Витяг у нього гаманець з внутрішньої кишені (здається, нічого вражаючого, але хай буде), тоді кілька разів каблуком вдарив у голову й повернувся до своєї машини. Скинув балаклаву. Це дурня — так ризикувати. Але дуже кортіло.

Дорогою додому я згадав, як колись давно мені довелося побувати в «Охотному ряду» — величезному торгівельному комплексі біля Кремля. Чотири поверхи під землю, фонтани, прозорі ліфти-розкіш, якої, як тоді мені здавалося, не буває і в Парижі. Я дивився на все це і думав: «Якщо нам не вдасться врятувати ерефію від подальшого розпаду, то нашим святим обов’язком перед братами-москалями буде дорватися сюди раніше, ніж дорвуться чеченці». Чеченці, на жаль, встигли перед нами.

Незабаром конфлікт навколо Тузли вщух (Москва ще не встигла набратися нафтодоларів і нахабства), Дяківський повернувся. Повернувся і Юрко й повідомив, що злітає на тиждень до Грузії, а звідти — повернеться до Америки.

— Коли знову до нас?

— Наступної осені, прилечу на вибори.

— Гадаєш, буде щось цікаве?

— Впевнений. Поглянь, у 2001 — революція в Сербії. 2003 — у Грузії. Обидві революції дуже подібні: громадянські мережі, технології ненасильницького саботажу, великий вплив на події західних посольств тощо. Але справа не у змовах і технологіях. Хоч як би вам не хотілося бути ближчими до північної Європи, до Скандинавії, звідки варяги, до Литви, до Польщі, з якою вас, на жаль, так багато поєднує, але геополітичний, й глибше — психополітичний, археополітичний сенс України в тому, що вона — міст між Балканами й Кавказом. Ви значно більше — балканокавказці, ніж ляхолитвини. Ви в резонансі з Балканами й Кавказом. Те, що сталося там, станеться й у вас.

Тому мене трохи турбують ваші з Дяківським антиющенківські екзерсиси. Чого ти хочеш? Куди йдеш?

— Не знаю. Просто йду. Сам інколи думаю — куди? А тоді припиняю. Знаєш, Тевтонський орден просувався на північ, бо шукав Гіперборею, казкову країну на Полюсі. А там не було жодної Гіпербореї. Шукали Гіперборею — утворили Прусію — Германську імперію — Третій рейх.

Геракліт казав, що уві сні — ми кожний у своєму окремому місці. А в бодрствуванні — в одному спільному.

У нас у кожного своя Гіперборея. І позаяк вона у кожного своя, напевне можна сказати, що її там не існує. Там щось значно більше, ніж Гіперборея. Те, що не вміщується у наші сонні уявлення, — спільне, світле, широке місце бодрствування.

Я відвіз його до аеропорту й поїхав побачитися з Лесею, яка вже три тижні працювала в лікарні швидкої допомоги, куди незабаром мали доставити дядька Петра.

Вона зняла квартиру, куди я міг приїздити для конспіративних побачень.

— Як ти?

— Дуже сумую за тобою.

— Ти якась бліда.

— Усе нормально. Вдається перевести дядька?

— Так. Тюремний лікар уже заковтнув гроші. Наприкінці місяця переведуть до тебе. А ну припиняй сумувати! Сядь до мене на коліна.

— А ми поїдемо постріляти?

— Сонечко, коли все закінчиться, ми стрілятимемо, скільки хочеш і в кого захочеш. Уже скоро. Ми все зробимо на Новий рік, у ніч з тридцять першого на перше. Це буде найромантичніша новорічна ніч у твоєму житті.

— Я кохаю тебе так сильно, що ти навіть не можеш собі уявити.

— Я ще сильніше.

— Це не можливо. Чому ти досі в сорочці?

— Намалюй мені план відділення для в’язнів.

— Уранці…

Уночі вона розповідала про життя лікарні. Їй доводилося робити неприємну роботу, виносити судна за хворими в’язнями, ще гидкіше їй було загравати з мєнтами («вони гірші за кримінальних, п’ють і весь час прагнуть схопити і треба сміятися»). «Ще заввідділення запрошує на побачення, обіцяє перевести мене від кримінальних на чистішу роботу. Я не люблю виду крові. Але вже звикла. Розкажи мені щось».

Це означало, що я маю розповідати, як ми будемо жити разом і які на нас очікують карколомні та веселі пригоди. Я спіймав себе на тому, що мені подобається фантазувати на цю тему. Я не казав їй, що насправді, принаймні перший час після справи, ми не зможемо бути разом. Мене обкладуть мєнти — я буду перший, кого вони смикатимуть. Алібі має бути залізобетонне. Лесю найкраще буде сховати бодай місяці на три разом з дядьком у Придністров’ї. Хоча тамтешні менти співпрацюють з нашими.

Під ранок вона лежала на мені й засинала. А я перебирав у голові всі нюанси підготовки — документи, автівку, ще одну легальну автівку, бо треба буде розділитися — за кілька годин після нападу я вже маю бути в Києві й веселитися з якоюсь пізньою компанією, а Лісник з дядьком та Лесею рано-вранці будуть перетинати придністровський кордон. Уявляв, як ми входимо до тюремного відділення, як кладемо на підлогу конвой. Якщо дядько буде не єдиним пацієнтом, можна забрати ще й другого. Це зіб’є з пантелику слідство. Проте куди його потім? Прикопати? Ні, обійдемося дядьком. Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй нас, грішних!

Після католицького Різдва дядька Петра перевезли до лікарні швидкої допомоги. Все йшло за планом. Тридцятого грудня Лісник маякнув мені, що висунувся з Придністров’я на місце. Вранці тридцять першого я зустрівся з Семенюком і Ромчиком — хлопцями, яких порадив мені Дяківський, і які допомагали мені в підготовці акції. Семенюк ховав автівку й займався документами на неї.

— Машина доїде? — спитав я.

— Машина класна! Навіть шкода буде потім спалювати.

У дівчини Ромчика зберігалася наша зброя. Ромчик сказав: «Я не поїду з вами».

— Ти що?! — вигукнув Семенюк.

— Я не готовий. Я все принесу, куди скажете, але на справу не піду. Не готовий.

Це була майже катастрофа. Нас лише троє, і це дуже мало. Ментів, яких нам доведеться обеззброїти, теж буде мінімум троє. А в нас одна людина має лишатися в машині.

— Ромчик принаймні не здасть? — спитав я Семенюка.

— Ні, точно не здасть. Він просто злякався. Мабуть, його дівка на нього вплинула, щось відчула.

— Знайома ситуація.

Виходу не було. Доведеться діяти втрьох.

Увечері я завіз свою автівку до автомайстерні й залишив там. Майстри підтвердять, що бачили мене в Києві, ще й напідпитку, не дуже дієздатного (я вдавав п’яного). О двадцять першій я виголосив тост у ресторані, де гуляла знайома компанія з «Транснафти», й ми з Семенюком погнали по харківській трасі. Я спеціально мав купюрами по сто гривень, для мусорів, якщо зупинять. На повороті на Решетилівку ми підібрали Лісника. Свою автівку він залишив тут-таки. Й звідси, якщо все буде добре, вони з дядьком й Лесею поженуть на Дніпродзержинськ й далі, вбік Придністров’я, а я з Семенюком — на Київ.

— Халати не забули? — спитав Лісник.

— Нічого не забули, — відповів я. — Але нас лише троє. Те, що я мав йому заплатити, розділю між вами.

Ми під’їхали до лікарні з тилу, між гаражами о 00.40. Дуже зручне місце, яке я намітив зарання. Нас було не видно з вулиці. По місту запускали феєрверки, вештатися компанії, але тут було тихо.

Я вийшов з машини. Мені на шию кинулася Леся — вона вже чекала.

— Я все зробила, — сказала вона. — Домовилася з цими, з ментами, що зайду до них після дванадцятої відмічати.

— Кохаю тебе, — прошепотів я. — Дядько в якій палаті?

— У першій наліво. Пам’ятаєш, я тобі малювала?

— Так. Зрозумів.

Семенюк відкрив багажник й діставав звідти білі халати, гумові рукавички й медичні маски. Лісник вставив ріжок в АКМС й дослав набій, поклав до медичної сумки. Я вкрутив запали у дві гранати, сховав у кишенях, теж взяв автомат, а Семенюку дав ПМ й скотч.

— А мені? — запитала Леся.

— Сонечко, щойно вони відкриють й ми завалимо, ти одразу виходь і йди до машини. Чекай нас тут, треба щоб при машині хтось був. Ми загубили одну людину. Не сперечайся, так треба.

Я перевірив, чи нічого не забули. Тоді сказав: «Помолимось!».

Усі перехрестилися, й ми рушили. Леся завела нас із бічного входу, який вона зарання залишила відчиненим. Ми зайшли, перечекали в предбаннику — хтось проходив — тоді посунули до тюремного відділення. Десь з другого поверху долунали вигуки й сміх — чергова зміна святкувала Новий рік.

Ось залізні двері. Ми приготували збою, зняли запобіжники. Стали один за одним, так щоб у вічко зсередини було видно лише Лесю. За нею я, за мною Лісник, за ним Семенюк. Я торкнувся її плеча. Вона натисла кнопку дзвінка.

— Це я! — крикнула вона в двері. — Ви що там усі, вже напилися?

Двері відчинилися, й ми увірвалися всередину! «На землю!» — заволав я й, відсунувши Лесю, прицілився в обличчя мєнту, який відчиняв. З-за моєї спини праворуч вирвався Лісник й підскочив до двох ментів, які сиділи за столом, заставленим бухлом й наїдками на газетах. Вони отетеріли. Семенюк закрив двері, й Лісник вистрілив у стіну між ними. «На землю!» Вони впали. Повалився й той, у кого цілився я. «Візьми їхню зброю!» — скомандував я Семенюку, й тут з зліва, з коридорчика, де двері до палат, пролунали постріли. Я відчув, як близько пролетіла куля, повернув туди автомат й став стріляти сам. Четвертий мєнт (таки був четвертий!) застрибнув в двері палати. Ми стали так, щоб він не міг обстріляти нас, й щоб ми могли підстрелити його, якщо він спробує висунутися.

— Кидай гранату в двері, — прошепотів Лісник, — вони незачинені.

— Не можна, там дядько, — відповів я. Й тут я побачив, що Леся, яка не вибігла, як я їй наказував раніше, осідає на підлогу. Я підхопив її й одразу побачив куди влучила куля — у верхню частину грудей. Вона дивилася на мене й ніби як усміхалася кінчиками вуст.

— Все, — сказав я, — уходимо.

Я передав автомат Семенюку, а одну гранату Лісникові — «Кинеш їм, коли вийдемо».

Підхопив на руки Лесю, потім на плече, й ми вибігли. Лісник кинув гранату й зачинив двері. Ми побігли до виходу (почули вибух) й до машини.

«Почекай, тут же ж лікарня, — схопився я, — треба її до реанімації!».

Лісник поклав пальці до її шиї: «Вже не треба. Поклади її тут». Я поклав її на сніг. Світло ліхтаря відбликувало в її очах. Мертвих… «Швидше!» — гукав Лісник. Я знову підняв її й добіг до автівки. Посадив її на заднє сидіння. Поруч з нею Семенюк. Сам сів за кермо, Лісник поруч, й рвонув на виїзд. Ментів на КП не було, певне, святкували. По алярму їх ще не встигли підняти. Ми їхали й їхали.

— Що робитимемо з нею? — спитав Семенюк.

Я не знав. Звернув на бічну, до лісу. Тоді на підмерзлу грунтовку, до річки, де я раніше планував притопити зброю і все, що залишиться зайвого. Тут у річку заходила труба з теплими викидами, й вода не замерзала.

Зупинилися на березі. Семенюк обгортав халатами автомати й кидав їх у воду. Я виніс Лесю під світло «габаритів», її очі були так само відкриті, й вона все ще ніби усміхалася. Дитяче обличчя. І тут я заплакав. Сів на сніг і взяв її руку.

— Їдемо, їдемо, — сказав Лісник, — вставай, треба валити чимшвидше.

Він знайшов у багажнику щось важке, домкрат, здається, й подав мені. Я прив’язав до неї скотчем, підняв її, зайшов по пояс до річки й навіть не відчув холоду. І відпустив їі під воду. Лісник уже сидів за кермом. Я сів поруч і ми поїхали.

Наступні місяці було дуже погано. Як ніколи. Я пробував пити, і мені було гидко. А ще я не міг молитися. Я весь час думав за неї. Дитяче личко з величезними мертвими очима. Вона безтямно вірила кожній моїй брехні. І я використав їі кохання і її ідеали, і її віру, і її життя. Вона те все віддавала, а я використовував. Користувався. Я ж знав, що навіть у разі успіху, її життя буде зламане. Скільки б їй довелося ховатися по норах? Що б там з нею стало?

Часом мені хотілося, щоб там, у лікарні, вбили мене! Я згадував усі наші розмови, голос, дотики, тільки її живі очі не міг згадати, лише мертві, під ліхтарем.

Мене кілька разів допитували. Дяківський і його кореспондента підтверджували моє алібі. Менти всі залишилися живі, але всі поранені. Потім я відключився від усіх й майже не виходив з хати. Бісилася Алла Іванівна, я не хотів її бачити. Дяківський інколи намагався мене кудись витягти. Не хотілося.

Минуло більше трьох місяців.

У середині квітня зателефонував «лідер», він виходив на зв’язок і раніше, я навіть якось з ним зустрівся ще в лютому, але попросив його не чіпати мене. Я чомусь спросоння взяв трубку. Він сказав: «Мені потрібна ваша допомога, під’їдьте зараз на Берківці, на цвинтар». І він перервав розмову.

Щось, певне, трапилося. Я поїхав. Кинув машину біля воріт. Він чекав мене на центральній алеї цвинтаря. Світило чистеньке квітневе сонце. Своїм звичайним млявим жестом він відіслав охоронців і попросив мене прогулятися з ним.

— 1 вирішив я зазирнути у нетрі народної душі, — сказав він. — Виявилося, що її не так легко відшукати. Проявитися в політиці їй заважає гніт антинародного режиму. В телебаченні її стискають іноземні формати. В Інтернеті — швидше побачиш колективне підсвідоме, проте душа — не тотожна підсвідомому і відрізняється тим самим, чим пісня відрізняється від невротичного марення. Попса запозичена, фольклор законсервований, але є місце, де ми повертаємося до себе, — цвинтар!

Ми носимо маски і граємо навіть наодинці з собою. Проте маски падають у прикордонні, там ми справжні. Істинного себе не побачиш на сонці, лише в тіні смерті.

Погляньмо на надгробки більш-менш заможних людей, які дозволяють собі не користуватися пропонованим стандартом (він промовляв голосом гіда). Це чиста творчість, не обтяжена запозиченнями. Коли багатій будує віллу, він бере західні каталоги й вкрадені проекти. Одягається він у Мілані. Але на цвинтарі його душа роздягається. В Європі цвинтарна мода геть інша.

Наші сучасні цвинтарі — музеї потворного. Під надгробками лежать мертві тіла, але дизайн надгробків свідчить за мертві смаки тих, хто ще не ліг. На цвинтарях Румунії — милий примітив. Поляки мавпують минуле. Українці лякають майбуття. Саме за майбуття треба замислюватися над могилами.

Коли Шпеєр з Гітлером проектували архітектуру Рейху, вони намагалися врахувати також вигляд руїн, на які колись перетворяться їхні витвори. Рештки Рейхсканцелярії мали бути величними.

Наші нинішні музеї наповнені надгробками й поховальним інвентарем. Намогильні пам’ятки й трофеї гробокопателів формують у нас відчуття прекрасного, уявлення за минулу «золоту добу». Коли майбутні археологи досліджуватимуть знайдені тут, на Берківцях, вироби з житомирського граніту, вони вирішать, що на початку доби української навали, українці ще не були європейцями.

Адже характерною ознакою європейців є пластична здатність. Пластичний геній значно менш притаманний іншим культурам. У європейців він всеосяжний. Особливо антиестетичними є всі семітські культури, а також персидські й тюркські. Майже повна нездатність до витворення прекрасних речей і звуків дивовижним чином не перешкоджає їм мати визначні досягнення у поезії.

Несподівано, тут на цвинтарі, я раптом відчув полегшення. Я ніби повернувся на два роки зворотньо, в безтурботність. Коли всі були на волі, і вона була жива, бо я ще не знав її. Чи це його голос гіпнотизував мене, чи весна, чи те, що він торкнувся моєї естетської хвороби, не знаю, я знову відчув інтерес до слів, до думок, до вражень, до життя. Він казав далі:

— Українська нація є музично обдарованою. Натомість постійний азійський тиск, який вона повсякчас відчувала, перешкодив їй проявитися у візуальних мистецтвах (адже співати у проміжках між боями або по дорозі на каторгу ще можливо, а вже створювати скульптурні композиції — важкувато).

Чи не єдиним нашим генієм у царині візуального лишається Довженко. Всі інші, пов’язані з Україною, видатні митці, мають німецькі прізвища: Пінзель, який блискуче завершив добу бароко, Тотлебен, який перетворив фортифікацію на справжнє мистецтво, себто остаточно звільнив її від практичної функції.

Але я під впливом його голосу вже замислився за витоки цього свята огидності, яке ми бачили навкруги. Я опинився у своїй тарілці.

— Українська душа була жорстоко спотворена радянською владою, — сказав я. — Радянський стиль існує. Він швидко подолав ранній футуризм і конструктивізм (як занадто фашистські) й далі еволюціонував від «ассиро-вавилонської могутності» (термін радянських мистецтвознавців 1930-50-х років) до пізнього соц-арту, який досяг досконалої потворності у монументальних композиціях, присвячених воїнам-визволителям, що їх розмножували до останніх днів існування режиму.

Радянські мистецтвознавці мали рацію: це ассіро-вавилонські, халдейські, монгольські архетипи. Орда — здійснений монголами й тюрками китайсько-персидський синтез. У мистецтві він проявлявся в «гей-славянскіх» будівлях останніх Романових, у Бессарабському Леніні, у «кльопаній матері» на Печерських схилах, у цвинтарній естетиці сучасних українців, в архітектурі ерпецешних молитовень. Утім, воно скрізь вилазить (я розійшовся).

З другого боку, наша деградація вписується в світовий мейнстрім. Світ обирає потворне. Це занадто розлога й спокуслива тема, щоб докладно розкривати її на ходу, тож я наголошу лише ось на чому: колись люди любили миле й милувалися переважно красивим, а будували те, що подобається. Міста принаймні не дратували мешканців. Фламандці й голанці, як видно з пейзажів і ведут XVI–XVII століть, милувалися посполитими фехтверковими будиночками. Нас і нині не дратують руїни навіть господарських будівель римлян і використовувані ними матеріали. У XX столітті огидне стало предметом масового вжитку.

Винайдення бетону колись прикрасило давньоримські міста. Винайдення залізобетону спотворило італійські. І всі інші. Втім, так і має бути в останні часи.

«Лідер» кивав головою, ніби заохочував мене. Ми саме проходили повз кількох цвинтарних робітників — копачів могил, які сидячи грілися на сонечку. Він раптом підійшов і звернувся до них:

— Браття й сестри, сядьте прямо. Тричі глибоко вдихніть й повільно видихніть. Бодай на десяток хвилин утримайтеся від низькоякісного спиртного й продумайте заповіт (колись же ж треба це зробити!). Перший пункт у ньому має бути такий: «Нащадки, в жодному разі не самовиражайтеся на моїй могилі. Поставте там простий березовий хрест (не з березозамінника, в крайньому разі — зробіть цю березу з сосни), а на нього повісьте солдатський шолом, в якому я захищав останні рубежі краси від азійських орд мистецтвознавців, концептуалістів, кліпмейкерів і субпідрядників ритуальних служб!».

Вони дивилися на нього перелякано. Я вперше після тієї ночі сміявся.

— Я не питаю, що з вами трапилося, — сказав «лідер», — навіть, якби ви захотіли розповісти, я не любитель слухати сповіді. Але сповідь вам конче потрібна.

Ми сиділи на лавці й спостерігали, як у тридцяти метрах від нас двоє копачів розпочинають новий ряд могил.

Він продовжив: «Коли болить живіт — треба до туалету. Без введення їжі ми можемо жити місяць. Без виведення — не протягнемо й тижня. Коли болить душа, треба йти до сповіді. Ми накопичуємо всередині безліч огидного. Висповідання так само необхідне, як випорожнення. Те, що ви робите з собою, негігієнічно. На кордоні Київської й Житомирської областей, якщо звернути праворуч й проїхати… Я зараз намалюю як, бо словами пояснити важко, там є занедбаний хутір. Колись один священник, виведений за штат, прихопив з собою якогось дніпропетрівського наркомана (той дуже багато заборгував, могли прибити) й приїхав на болота, в той депресивний хутір. Побудували халупу, стали молитися, збирати ще алкоголіків, наркоманів, якось їх реабілітовувати. Нині там релігійна громада. Хутір — уже немов Амстердам. Прориті канали, осушені болота, збудовані фундаментальні теплиці, корпуси — окремо для чоловіків, окремо для жінок, колишні наркомани збирають з іржавих деталей трактори й вантажівки, натхненно моляться й забезпечують себе власною працею („Щось воно за описом занадто нагадує моє полуничне місто“, — подумав я). Є церква. Її розписує дочка священника разом з дівчинкою, яку колись з саркомою привезли сюди, щоб померла по-людськи (з онколікарні виписали, як „відмовницю“, так їх називають, коли вже нічого не допоможе, вже помирає, й лікарі відмовляються далі тримати в лікарні). Якось відмолили. Нічого, бігає, сміється. Малює добре. Додому не повертайтеся, прямо звідси з’їздіть, посповідайтеся. Я його попереджу, щоправда там погано ловить телефон».

І я поїхав. Притопив по Житомирський трасі. За Бузовою зупинили мєнти. 50 гривень. Незабаром звернув праворуч по схемі, намальований «лідером» на зворотньому боці листівки «Ющенко — так!». Спочатку села, потім ліс, кущі, знову ліс, бетонка, ще звернув ліворуч й по краю хутора-до поселення християнської громади. Невелика церква, двоповерхові будівлі, викопане озерце, далі справді виднілися канали. Не огороджене стіною, але брама навіщось була. Біля брами кілька дешевих й дві-три вартісних автівки, автобус. Я кинув машину поруч й зайшов у браму.

За довгим, поставленим прямо на дворі столом, на лавках сиділо зо три десятки дітей, якісь жінки годували їх величезним пирогом й напували червоним компотом — на столі кілька трьохлітрових банок. Діти перекрикувалися з жінками, сміялися й бешкетували, як звичайні діти, але вони були незвичайні. У третини були милиці, вивернуті калічні ніжки, я помітив кількох церебральників, одна дівчинка — в інвалідному візочку, присунутому до торця столу.

— Ці всі діти тут живуть? — спитав я в однієї з жінок.

— Ні, — відповіла вона, — вони з дитячого будинку для сиріт-інвалідів. Їх привозять до нас двічі на тиждень. Ми з ними молимося, граємося й підгодовуємо їх. Там у них скрутно. Ще одягаємо, нам сюди в подяку привозять для них платтячка хороші.

— А де е-е… священник? — спитав я.

— Отець Макарій? В церкві, служить, — вона показала рукою.

Я увійшов до церкви й зупинився в дверях — вона була переповнена. Стало спекотно, я зняв куртку, огрядний червонолиций панотець натхненно правив вечірню. Він був вкритий потом й відчувалося, що години служби є щоразу кульмінаційними годинами його життя, він ніби жив словами молитов. У половині присутніх вгадувалися приїжджі — хтось з навколишніх сіл, он той — певне, з житомирського начальства щось відмолює, барига середнього рівня, його жінка поруч, діти. Служба тривала неймовірно довго. Я спочатку був захоплений спостереженням, потім боліли ноги, потім я увійшов в транс й слова молитов віддавалися в моїй голові, немов у резонаторі.

Я молився за панотцем (давно не робив цього) й піт, який стікав з мого лоба, змішувався зі сльозами.

Він освятив відро води й став кропити присутніх, щедро, не шкодуючи, кожного окремо. «Як звуть?» — закричав він мені. Я назвався. Він вилив мені на голову, за пазуху й на спину піввідра, промовляючи: «В Ім’я Отця і Сина і Святого Духа!».

Нарешті служба завершилася. Всі цілували ікону й підходили під благословіння. Я підійшов останнім, послався на «лідера» й сказав, що хочу сповідатися.

— Він телефонував, — відповів Макарій, — пізно вже, ходім вечеряти, завтра посповідаєшся, після вранішньої служби. Переночуй у нас.

Я хотів заперечити, але подумав: куди поспішати? Куди їхати? Чим інше місце краще, ніж це?

Мені знайшли ліжко в будівлі для чоловіків, на першому поверсі. Крім мене, в кімнаті ночували ще двоє. Вони перекинулися між собою лише кількома словами про якусь «крильчатку», я так зрозумів, щось у двигуні трактора. Запропонували спільно з ними помолитися перед сном, після чого вимкнули світло. Мені було видно вікно й краєчок місяця крізь нього. Я думав за те, як усе несподівано. Якісь нові люди, нові обставини, нові події увірвалися в моє життя, Доля явно знову бере його в роботу.

Після ранкової служби ми з панотцем вийшли з церкви. Поруч з нею на коротких бетонних стовпах, на рівні людського зросту, висів великий дзвін.

— Тут усі стають під нього, — сказав він і підштовхнув мене. Отець дзвоном явно пишався. Я пригнувся й засунув під дзвін голову. Макарій обережно, щоб не задіти мене, розхитав важкого «язика» й вдарив ним. Дзвінке гудіння зо всіх боків увірвалося в мою голову. Він ударив ще раз. Почекав, поки звук стихне, й витяг мене. «Добре», — сказав він задоволено.

Ми обійшли озерце й сіли на вкопану над ним лавку.

«Розповідай, — сказав він, — кайся». Я мовчав. Тоді він сказав: «А давай я тобі розкажу. Уявляєш, в мене був бізнес з „Енергоатомом“. Добрий. Я вмів викрутити. І так, серйозно підгулював. Нормально жив. Жінка, дочка вже доросла. І жінка (інколи ходила до церкви, я — ніколи) все пиляє, чогось, каже, давай повінчаємося, давай повінчаємося. Може, боялася, що буде криза середнього віку, і я її кину, на молодій одружуся? Я ж підгулював. А якось так набухався, насвинячив, щось її сильно образив. Потім, щоб трохи залагодити, кажу — ну, ходім вінчатися. Й пішли ми до монастиря. В нас був недалеко. До речі, це не дуже правильно, що вінчають у монастирях. Монастир — для тих, хто пішов від життя. Хто вмер для світу. Туди треба приносити відспівувати. Майже мертві нехай ховають мерців. Але ми пішли.

Я кажу попові (такий був, старенький) — вінчай давай. Він каже — добре, що ви вирішили, наважилися, тільки спершу треба ж причаститися, сповідатися. Я йому: ну, давай, причащай. А він: треба добу поститися перед причастям. А вам, мабуть, не менше, ніж три. Я ледь не посварився з ним.

Він не поступається, такий негідник. Жінка в розпачі — все кінчено. Ну добре — кажу. Прийду за три дні. Мені після загулу було так кепсько, що триденний піст — було зовсім неважко. Й без того нічого не лізло. Приходимо до церкви, ще жінка, теща. Іду я до нього сповідатися. Й, уявляєш! — тут мене накриває! Коротше, отямлююся я, як згодом дізнався, хвилин за сорок! Відчуваю, що я весь у сльозах й несамовито волаю на всю церкву. Перелякана теща поруч, тримає за руку, священник з єпітрахіллю. І це весь час той я ридав і волав. Якось вони мене заспокоїли, вивели. Потім повінчалися. Але так Господь мене взяв. Сам узяв, попри мою волю. І за деякий час закінчив я семінарію заочно, у автокефалістів. З ними тоді зійшовся. Рукопоклали мене у священники. Став дуже близьким з митрополитом Мефодієм, предстоятелем нашим. Я багато тоді справ вирішував для церкви, зв’язки ж ще великі лишалися, в уряді та в інших місцях. Мефодій тягав мене з собою до всякого офіціозу, церкву представляти. І так мені нудно стало. Я ж усе це раніше вже відбував. Кажу Мефодію — більше не можу. Хочу просто служити десь у селі літургію. Він, на диво, зрозумів, але став мене умовляти прийняти чернецтво, щоб зробити з мене єпископа. Каже — треба щоб бодай один тямущий єпископ поруч зі мною був. Я подумав, подумав і згодився. Жінка забезпечена. Дочка доросла. Що заважає? Певний час не міг жінці сказати, а тоді наважився. Їду оце додому, щоб їй же ж повідомити. Заходжу, ще не встигаю сказати, а вона — у нас новина! — Яка? — Я вагітна. Я так і сів. Це — явний знак. Не бути мені епіскопом. Й таке полегшення відчув! Мефодій розсердився. Гадає, що це я навмисне так влаштував. Вивів мене за штат. Я потинявся, потинявся й приїхав сюди. Тут моя жінка, дочки — доросла й мала, мої алкоголіки колишні, наркомани. Й цей час, що я тут, на болотах, — найщасливіші роки мої. Я кожну хвилину дякую Богові. Він вів мене. Й я вірю, що йтиму за ним до самої смерті. Давай я молитимуся коротко, а ти кажи — амінь!».