Тінкі й чарівна квітка

Розділ 9. Місто в небесах

Феріґард сміливо вилетів зі свого укриття, і тато Лілі побачив просто себе крилатого кролика.

— Тато, познайомся, це Тінкі, — боязко сказала Лілі. — Це він допоміг мені знайти камелію.

— Здається, я вже його бачив якось, — трохи затинаючись, сказав тато. — Ти ж казала, що це твоя іграшка. Чи не так?

— Пробач, тату. Я не хотіла тебе обманювати. Просто не могла видати таємницю друга без його згоди.

— Так, звичайно, я розумію, — закивав все ще здивований тато і, звернувшись до Тінкі, сказав: — Приємно познайомитися. Дякую, що не залишив нас у біді.

— Феріґарди завжди приходять на допомогу тим, хто вірить у дива, — усміхаючись відповів чарівний кролик.

— Фе… Хто? — не зрозумів тато.

— Фе-рі-ґар-ди, — за складами проказав Тінкі. — Чарівні захисни­ки. Звичайні люди нас не бачать, — тіль­ки діти і тварини.

— А тато у мене особливий! Він вірить у дива й сам їх творить, — гордо мовила Лілі.

— Але я так і не зрозумів, хто ж украв камелію, як ви її знайшли, й куди подівся викрадач? — засипав запитаннями друзів тато Лілі.

Тінкі схвильовано подивився на Лілі, не знаючи, чи можна дорослій людині все розповісти. Нараз кімнату освітило біле сяйво, і поряд із крилатим кроликом у повітрі виник великий крилатий кіт.

— Добрий вечір, — чемно привітався чудовий звір.

Тато Лілі, побачивши крилатого кота, не зміг вимовити ані слова. Утім, трохи оговтавшись, все ж таки кивнув.

— Ви врятували унікальну квітку, тому ви теж трішечки феріґард, — усміхнувся кіт. — Ми вирішили, що можемо показати вам наше місто й попросити про допомогу. Ну а історію про викрадення квітки Лілі розповість вам дорогою.

Учитель запитально подивився на дівчинку, і та з готовністю закивала. Лілі не звикла щось приховувати від тата й була рада, що може все йому розповісти.

— Тільки вам доведеться заснути. Ви згодні? — загадково усміхнувся кіт.

Чоловік кивнув. Кіт провів лапою над татовою головою, і той нараз спокійно заснув прямо на стільці.

— Лілі, якщо хочеш полетіти з нами, засинай, — почула дівчинка шепіт Тінкі, й одразу її очі самі заплющилися.

— Ура! — вигукнув кролик. — Нарешті Лілі побачить місто феріґардів.

Несподівано Лілі відчула, що вона вже не лежить у своєму ліжечку, а летить на спинці кролика. Її тато сидів поруч, зі страхом вчепившись у шерсть маленького феріґарда. Чоловік безпорадно глянув на дочку.

— Таточку, не бійся. Тінкі вже зменшував мене, а потім він знову зробив мене великою. Це так весело! — Лілі простягнула татові руку. — Тримаймося за руки, тоді тобі буде не страшно.

Тато Лілі подивився на дочку й засміявся. Коли вона була зовсім маленька, він часто казав їй те саме.

— З тобою я нічого не бою­ся, — від­повів він так, як колись відповіда­ла Лілі.

Роззирнувшись, тато й донька зрозуміли, що летять високо над містом. Вогні міста, немов світлячки, мерехтіли далеко внизу. Феріґарди піднімалися чимдалі вище в небо.

Нічний політ був нетривалий. Нев­довзі друзі наблизилися до великої хмари, яка таємничо світилася в темряві. Кіт і кролик м’яко опустилися на хмару, а Тінкі сказав:

— Тепер ви можете йти самі.

Лілі обережно ступила на хмару і з подивом відчула під ногами м’яку, немов перина, поверхню. Тато пішов услід за своєю сміливою дочкою. Феріґарди повели своїх гостей уперед. Дорогою Лілі коротко розповіла татові, хто викрав квітку і як вони її врятували.

— Ох, Лілі, я вже втомився дивуватися. Напевно, сьогодні найдивовижніший день у моєму житті.

— І в моєму також, — прошепотіла Лілі, роззираючись довкола.

На хмарі уже не було так темно, як унизу. Уся вона сяяла блакитним сяйвом. Прямо перед мандрівниками відкрилася чарівна картина: в повітрі висіло безліч різнокольорових кульок, зроблених із хмар. Тут не було ні вулиць, ні будинків. Лише різні пухнасті кулі: великі й маленькі, райдужні й одного кольору, гладенькі й дуже волохаті.

Друзі увійшли до міста. З круглих отворів у кулях до них вилітали феріґарди. Кого тут тільки не було: білочки й цуценята, кролики й лисиці, ведмеді й поні. Їхня шерсть світилася, а крила мінилися всіма барвами веселки.