Таємна зброя

Мамині листи

Це цілком могло би називатися умовною свободою. Щоразу, коли консьєржка вручала йому конверт, Луїсові досить було впізнати знайоме крихітне обличчя Хосе де Сан-Мартіна[1], аби зрозуміти, що доведеться знову переходити через міст. Сан-Мартін, Рівадавія[2] — ці імена також були образами вулиць і речей; Рівадавія, номер шість тисяч п’ятсот, великий дім у районі Флорес, мама, кав’ярня на розі вулиць Сан-Мартіна і Корр’єнтес, де його іноді чекали друзі, де мазаґран[3] мав легкий присмак рицинової олії. З конвертом у руці, сказавши «Merci bien, madame Durand»[4], вийти на вулицю було вже не те, що попереднього дня, що у всі попередні дні. Кожен лист від мами (навіть перед тим, що тільки-но сталося, до цієї дурної і абсурдної помилки) нараз міняв життя Луїса, відкидав його у минуле, як різкий рикошет м’яча. Навіть до того, що він тільки-но прочитав — і тепер перечитував в автобусі, почуваючись чи то розлюченим, чи то розгубленим, і ніяк не міг повірити своїм очам, — мамині листи завжди викривляли час, вносили маленький і невинний розлад у порядок речей, якого Луїс хотів, який намітив і здобув, увівши його у своє життя, як увів Лауру в своє життя і Париж у своє життя. Кожен новий лист на якийсь час (бо потім він стирав їх зі своєї пам’яті, як тільки ніжно на них відповідав) давав зрозуміти, що його тяжко завойована свобода, це нове життя, безжально відрізане ножицями від того мотка вовни, який інші називали його життям, не мало виправдання, втрачало опору, змазувалося, як вулиці за вікном автобуса, що мчав вулицею Рішельє. Залишалася тільки куца умовна свобода, наруга жити подібно до слова у дужках, розлученого з основним реченням, для якого воно, утім, майже завжди є опорою і поясненням. А◦ще досада і потреба одразу ж відповісти — немов знову зачинити двері.

Цей ранок був одним із тих багатьох ранків, коли приходив лист від мами. Із Лаурою вони мало говорили про минуле і майже ніколи — про великий дім в районі Флорес. І річ не в тім, що Луїс не любив згадувати Буенос-Айрес. Радше йшлося про те, щоб уникати імен (людей вже уникалося віддавна, та імена, ці справжні привиди, ніяк не відв’язувалися). Якось він зважився сказати Лаурі: «От якби можна було подерти і викинути минуле, як чернетку листа або книжки. Та воно завжди лишається тут, зоставляючи плями на чистовику, і, гадаю, це і є справжнє майбутнє». Бо й справді: чому б їм не поговорити про Буенос-Айрес, де жила родина, де друзі час від часу розцвічували листівки милими фразами. А◦глибокий друк газети «Ля Насьйон» із сонетами стількох екзальтованих сеньйор, це відчуття уже прочитаного, пустопорожнього. І час від часу якась урядова криза, якийсь розлючений полковник, якийсь приголомшливий боксер. Чому би їм з Лаурою не поговорити про Буенос-Айрес? Але вона також не верталася до минулого і лиш випадково — особливо тоді, коли приходили мамині листи, — зроняла в розмові якісь ім’я чи образ, і ті падали, немов монети, що вийшли з обігу, предмети віджилого світу на далекому березі ріки.

— Eh oui, fait lourd[5], — сказав робітник, що сидів перед ним.

«Якби ж то він знав, що таке спека, — подумав Луїс. — Якби міг пройтися лютневого дня проспектом Майо чи однією з вуличок кварталу Ліньєрс».

Він знову витяг листа з конверта, не тішачи себе ілюзіями: ось він, цей рядок, чітко написаний. Він цілком абсурдний, але таки там є. Його перша реакція — після здивування, удару просто в потилицю — була, як завжди, захисною. Лаура не повинна прочитати маминого листа. Якою безглуздою не була би ця помилка, це плутання імен (мама, либонь, хотіла написати «Віктор», а написала «Ніко»), Лаура у будь-якому разі зажуриться, вийде по-дурному. Листи час від часу губляться; от якби і цей пішов на дно моря. Тепер йому доведеться викинути його в унітаз в офісі, і, звісно, за кілька днів Лаура чудуватиметься: «Дивно, немає листа від твоєї матері». Вона ніколи не казала «твоя мама», може, тому що свою втратила ще дитиною. Тоді він відповість: «Справді дивно. Нині ж напишу їй кілька рядків». І напише, дивуючись із маминого мовчання. Життя буде таким самим, як раніше: робота, вечорами кіно, завжди спокійна, лагідна, уважна до його бажань Лаура. Зійшовши з автобуса на рю де Ренн, раптом запитав себе (це не було питання, але як сказати по-іншому), чому він не хоче показувати Лаурі маминого листа. Не через неї, не через те, щó вона могла відчути. Його мало обходило те, що вона може відчувати, поки вона це приховуватиме. (Його мало обходило те, що вона може відчувати, поки вона це приховуватиме?) Так, його це мало обходило. (Мало обходило?) Та першою правдою, якщо припустити, що за нею є ще інша, негайною правдою, назвімо її так, було те, що його обходив вираз, якого прибере обличчя Лаури, обходило те, як Лаура поведеться. І обходило його це через нього, звісно, через те, як на нього вплине, наскільки для Лаури важливим є лист від мами. Якоїсь миті в очі їй впаде ім’я Ніко, і він знав, що підборіддя її дрібно затремтить, а потім вона скаже: «Дивина… Що могло статися з твоєю матір’ю?» І весь цей час він знатиме, що Лаура стримується, щоб не закричати, щоб не сховати в долонях обличчя, уже спотворене риданням, начертанням імені Ніко, яке тремтить у неї на вустах.

У рекламній агенції, де він працював художником, Луїс перечитав листа, одного зі стількох маминих листів, в якому не було нічого надзвичайного, окрім рядка, де вона переплутала ім’я. Він подумав, чи не можна стерти це слово і замінити «Ніко» на «Віктор», просто замінити помилку на правду, і вернутися з листом додому, щоб Лаура його прочитала. Лауру завжди цікавили мамині листи, хоча в химерний спосіб адресувалися не їй. Мама їх писала йому; в кінці, іноді в середині листа, додавала дуже ніжні вітання для Лаури. Це не мало значення: та їх читала з однаковим інтересом, спотикаючись на якомусь слові, скарлюченому через ревматизм і короткозорість. «Я◦приймаю саридон, і лікар дав мені трохи саліцилової кислоти…» Два-три дні листи лежали на креслярському столі; Луїс радо би їх викинув, щойно на них відповівши, та Лаура їх перечитувала. Жінки люблять перечитувати листи, дивитися на них то з одного, то з іншого боку, схоже, вони знаходять у них ще один сенс, щоразу, як знову їх витягають і переглядають. Мамині листи були короткими: домашні новини, та чи інша згадка про події в країні (про них уже було відомо з телеграм у «Ле-Монд», а від неї вони завжди приходили запізно). Навіть можна було подумати, що це завжди один і той самий лист: простий і лаконічний, в якому нема нічого цікавого. Найкраще в мамі було те, що вона ніколи не вдавалася в журбу, в яку її мала повергнути відсутність сина і невістки, ба навіть у скорботу — а скільки сліз і зойків було спочатку — через смерть Ніко. Ані разу за два роки, які він прожив у Парижі, мама у своїх листах не згадала Ніко. Як і Лаура, яка також його імені не називала. Жодна з них не називала його імені, хоча відтоді, як Ніко помер, минуло понад два роки. Несподіване згадування його імені посеред листа було майже скандалом. Сам той факт, що ім’я Ніко раптом з’явилося в реченні — з довгим і тремтливим «Н», з «о» із перекрученим хвостиком. Та було щось гірше, бо це ім’я стояло в незрозумілому та абсурдному реченні, яке могло бути тільки передвістям старечого слабоумства. Мама зненацька втратила уявлення про час, вимислила собі, що… Цей рядок ішов після короткої згадки, що вона отримала листа від Лаури. Ледь помітна крапка, поставлена блідо-синім чорнилом, купленим у сусідній крамниці, і просто в лоб: «Нині зранку Ніко питався про вас». Усе решта було, як завжди: здоров’я, кузина Матильда впала і вивихнула ключицю, з псами усе гаразд. Але Ніко питався про них.

Насправді було би легко замінити Ніко на Віктора, бо саме він, без сумніву, питався про них. Кузен Віктор, завжди такий уважний. У слові «Віктор» на дві літери більше, ніж у «Ніко», але при допомозі ґумки та майстерності імена можна й поміняти. Нині зранку Віктор питався про вас. Це так природно, що Віктор зайшов провідати маму і спитався в неї про відсутніх.

Коли він прийшов додому обідати, лист лежав нерушений у нього в кишені. Він досі ще був налаштований нічого не казати Лаурі, яка чекала його з привітною усмішкою на обличчі, яке, схоже, зробилося трохи змазаним з часів Буенос-Айреса, наче сіре повітря Парижа позбавило його барв і рельєфності. Вже понад два роки вони жили в Парижі: покинули Буенос-Айрес, коли минули заледве два місяці по смерті Ніко, та насправді Луїс вважав себе відсутнім з того самого дня, коли одружився з Лаурою. Якось, поговоривши з Ніко, який уже був хворий, він заприсягнувся, що втече з Аргентини, з великого будинку в районі Флорес, від мами, псів і брата (який уже був хворий). У ті місяці все кружляло довкола нього, наче фігури в танці: Ніко, Лаура, мама, собаки, сад. Його обітниця була брутальним учинком того, хто розбиває на друзки пляшку на танцмайданчику, перериває танці брязкотом битого скла. У ті дні все було брутальним: його одруження, від’їзд без зайвих церемоній і поваги щодо матері, нехтування всіма суспільними обов’язками і друзями — чи то здивованими, чи то розчарованими. Його ніщо не обходило, навіть тінь протесту з боку Лаури. Мама лишилася сама у великому будинку, із псами і пляшечками ліків, з одягом Ніко, який ще висів у шафі. Нехай лишається, нехай усе йде під три чорти. Мама, здавалося, зрозуміла: вона вже не оплакувала Ніко і ходила, як і раніше, по хаті, швидко оговтавшись, як оговтуються старі перед лицем смерті. Але Луїсові не хотілося згадувати, яким був день прощання, валізи, таксі перед брамою, той дім, де минуло його дитинство, сад, де вони з Ніко грали у війну, двох лінивих і дурних псів. Тепер він був майже спроможний забути усе це. Йшов в агенцію, малював афіші, вертався обідати, випивав чашку кави, яку йому подавала усміхнена Лаура. Вони часто ходили в кіно, часто їздили у ліс, щоразу краще пізнавали Париж. Їм щастило, життя було легким, робота терпимою, квартира гарною, фільми чудовими. Потім приходив лист від мами.

Вони не були йому ненависними; якби не ці листи, свобода звалилась би на нього нестерпним тягарем. Мамині листи приносили йому неявне прощення (але його не було за що прощати), прокладали міст, через який і далі можна було переходити. Кожен лист ніс заспокоєння або тривогу за мамине здоров’я, нагадував йому про домашні справи, незмінність певного порядку. Та водночас він ненавидів цей порядок і ненавидів його через Лауру, бо Лаура була в Парижі, проте кожен лист від мами робив її чужою, спільницею того порядку, який він відринув якось увечері в саду, коли знову почув приглушений, майже смиренний кашель Ніко.

Ні, він не покаже їй листа. Було б нечесно замінити одне ім’я на інше, не можна допустити, щоб Лаура прочитала мамину фразу. Її безглузда помилка, ідіотська миттєва незграбність — він бачив, як вона намагається справитися зі старим пером, з папером, що зсувається убік, зі своїм поганим зором — притьмом проросте у Лаурі, як зерно. Краще викинути листа (він викинув його того ж дня) і ввечері піти з Лаурою в кіно, якнайшвидше забути, що Віктор питався про них. Навіть якщо то був Віктор, їхній ґречний кузен, — забути, що Віктор питався про них.

Капосний, верткий, хвалькуватий Том чекав, що Джеррі потрапить у пастку. Джеррі не потрапила, і на Тома посипались незліченні халепи. Потім Луїс купив морозиво, і вони з’їли його, розсіяно переглядаючи кольорову рекламу. Коли почався фільм, Лаура ще більше вгрузла у крісло і вивільнила свою руку з-під Луїсової руки. Він знову відчув, що вона далеко, хтозна, чи те, що вони дивилися разом, було одним і тим самим, хоча згодом вони обговорюватимуть фільм на вулиці чи в ліжку. Він запитав себе (це не було питання, але як сказати по-іншому), чи Ніко і Лаура так само тримались на віддалі, коли Ніко упадав за нею і вони зустрічались. Мабуть, вони познайомилися з усіма кінотеатрами району Флорес, вивчили ідіотську набережну вулиці Лавальє, статую лева, атлета, що вдаряє в гонг, іспанські субтитри авторства Кармен де Пінільйос, дійові особи цього фільму вигадані, а вся історія… Отож, коли Джеррі втекла від Тома і настала пора Барбари Стенвік чи Тайрона Павера, рука Ніко тихенько лягла би на Лаурине стегно (бідолашний Ніко, такий сором’язливий, такий наречений), і обоє почувались би винними невідь у чому. Луїс чудово знав, що за ними не було ніякої безповоротної вини; і навіть якби він не мав найсолодшого доказу, того, як швидко зникла прив’язаність Лаури до Ніко, було би досить, щоби побачити в цих заручинах всього лиш симулякр, витворений кварталом, сусідами, культурними і розважальними колами, які є сіллю землі у Флорес. Вистачало забаганки одного вечора піти у той самий танцювальний зал, до якого вчащав Ніко, випадкового братського представлення. Можливо, через це, через легкий початок, усе решта було несподівано важко та гірко. Та він не хотів згадувати про те зараз, комедія закінчилася податливою поразкою Ніко, його меланхолійним укриттям у смерті сухотника. Дивно, що Лаура ніколи не згадувала його імені, через це він також ніколи не згадував його імені: Ніко навіть не був небіжчиком, покійним шваґром, маминим сином. Попервах — після збаламученого обміну докорами, маминих ридань і зойків, ідіотського втручання дядька Еміліо і кузена Віктора (нині зранку Віктор питався про вас) — йому принесло полегкість квапливе одруження: жодних церемоній, тільки викликане по телефону таксі і три хвилини перед службовцем з лупою на лацканах. Знайшовши притулок в готелі в Адроґе, далеко від мами, від усієї збуреної рідні, Луїс був вдячний Лаурі за те, що вона ніколи не згадувала про нещасного бевзя, який так легко із нареченого зробився шваґром. Але тепер, коли їх розділяло море, розділяла смерть і два роки, Лаура і далі не згадувала його імені. І він улягав її мовчанці через боягузтво, бо знав, що насправді це мовчання ображає його своїм докором, розкаянням, чимось, що робилося схожим на зраду. Не раз він навмисно згадував Ніко, та розумів, що це не рахується, бо у відповідь Лаура просто переводила розмову на інше. Потроху в їхніх розмовах стала утворюватися грузька заборонена територія, яка відділяла їх від Ніко, обгортаючи його ім’я і згадку про нього в поплямлену і липку вату. А◦по той бік мама робила те саме, незбагненним чином увійшовши у змову мовчання. У кожному листі мова йшла про псів, про Матильду, про Віктора, про саліцилову кислоту, про виплату пенсії. Луїс сподівався, що мама колись згадає свого сина і він зможе об’єднатися з нею супроти Лаури, ніжно змусити ту прийняти посмертне існування Ніко. Не тому, що це було необхідно — кого обходив Ніко, живий чи мертвий, — але допуск згадки про нього у пантеон минулого став би похмурим, неспростовним свідченням того, що Лаура забула його по-справжньому і назавжди. Названий при світлі дня власним ім’ям інкубус щез би — такий самий слабкий і марний, як тоді, коли топтав землю. Та Лаура і далі замовчувала ім’я Ніко, і щоразу, коли вона обминала його мовчанкою, тієї ж миті, коли було б природно, аби вона його промовила, а вона промовчувала, Луїс знову відчував присутність Ніко в саду Флорес, чув, як він тихо кашляє, готуючи найкращий з усіх, які тільки можна уявити собі, весільний подарунок — свою смерть посеред медового місяця тієї, хто була його нареченою, і того, хто був його братом.

Через тиждень Лаура здивувалася, що від мами немає листа. Вони перебрали звичні гіпотези, і Луїс написав їй того самого дня. Відповідь його не надто тривожила, та він хотів би (відчував це, щоранку спускаючись сходами), аби консьєржка дала листа йому замість того, щоби віднести його на третій поверх. Через два тижні він упізнав знайомий конверт, обличчя адмірала Брауна і зображення водоспаду Іґуасу. Він сховав конверт, перш ніж вийти на вулицю і помахати у відповідь Лаурі, що визирала з вікна. Йому здалося безглуздям, що він мусить завернути за ріг, а тоді розпечатувати листа. Боббі втік на вулицю і через кілька днів став чухатися: заразився коростою від якогось пса. Мама збирається звернутися до ветеринара, приятеля дядька Еміліо, бо ще бракувало, щоб Боббі передав заразу Неґро. Дядько Еміліо вважає, що псів треба скупати в акароїні, та вона вже застара для такої мороки, і було би краще, якби ветеринар прописав якийсь інсектицидний порошок або щось, що можна було би підмішувати в їжу. У пані по сусідству був коростявий кіт, і хто його знає, чи коти не здатні заражати псів, навіть через дротяну огорожу. Та хіба їм можуть бути цікаві ці теревені старої, хоча Луїс завжди був дуже ласкавий із псами, і в дитинстві один з них навіть спав у ногах його ліжка, на противагу Ніко, який не дуже їх любив. Пані по сусідству радить посипати їх дустом: бо навіть якщо це не короста, собаки підхоплюють всіляку заразу, бігаючи вулицею; на розі Бакакай зупинявся цирк з екзотичними тваринами — мабуть, у повітрі були мікроби і таке інше. Маму посідали тривоги: то за сина кравчині, який ошпарив руку киплячим молоком, то за коростявого Боббі.

Далі було щось схоже на синю зірочку (кінчик пера зачепився за папір, мама роздратовано скрикнула), а потім — меланхолійні роздуми про те, якою самотньою вона почуватиметься, якщо Ніко також поїде в Європу, а на це виглядає. Але такою є доля старих: діти — це ластівки, які одного дня відлітають, треба із цим миритися, поки ще тіло так-сяк служить. Пані по сусідству…

Хтось штовхнув Луїса, видав з марсельським акцентом шпарку заяву про права та обов’язки. Він, стуманілий, зрозумів, що перегороджує дорогу людям, які заходять у вузький прохід до метро. Решту дня він також провів, як в тумані, зателефонував Лаурі, аби сказати, що обідати не прийде, просидів дві години на лавці в парку, перечитуючи маминого листа, запитуючи себе, що йому робити перед лицем безумства. Перш за все — поговорити з Лаурою. Для чого (це не було питання, але як сказати по-іншому) і далі приховувати від неї те, що відбувається. Він уже не міг удавати, що цей лист загубився, як попередній, вже не міг наполовину вірити, що мама помилилася і написала «Ніко» замість «Віктор», було так боляче, що вона перетворюється на стареньку. Усі ці листи — це Лаура, це те, що мало статися з Лаурою. Навіть не так: це те, що вже сталося від дня їхнього одруження, медовий місяць в Андроґе, ночі, коли вони так відчайдушно кохалися на кораблі, який віз їх у Францію. Усе було Лаурою, усе буде Лаурою тепер, коли Ніко в маминому маренні хотів приїхати в Європу. Тепер вони були спільницями, як ніколи: мама говорила Лаурі про Ніко, сповіщала їй, що Ніко збирається приїхати до Європи, і говорила це так, просто до Європи, чудово знаючи, що Лаура зрозуміє, що Ніко збирається висадитися у Франції, в Парижі, в домі, де так майстерно вдавали, що забули його, бідолаху.

Він зробив дві речі: написав дядькові Еміліо, вказавши на симптоми, які його занепокоїли, і попросив негайно навідатися до мами, аби упевнитися і вжити відповідних заходів. Випив одну за одною дві чарки коньяку і пішов додому пішки, аби дорогою обміркувати, що йому сказати Лаурі, бо врешті-решт він мусив поговорити з Лаурою і ввести її в курс справи. Минаючи вулицю за вулицею, він відчував, наскільки йому важко бути тут і зараз, у тому, що мало статися за пів години. Лист від мами занурював його, топив у реальності цих двох років життя в Парижі, брехні купленого спокою, щастя на позір, підтримуваного розвагами і виставами, вимушеної угоди про мовчання, яка потроху вносила поміж них розлад, як це завжди буває з такими темними угодами. Так, мамо, так, бідолашний коростявий Боббі, мамо. Бідолашний Боббі, бідолашний Луїс, скільки корости, мамо. Танці у клубі Флорес, мамо, я пішов, бо він наполягав, думаю, він хотів похизуватися своєю перемогою. Бідолашний Ніко, мамо, з сухим кашлем, в який досі ще ніхто не вірив, у тому двобортному костюмі у смужку, з тією напомадженою зачіскою, тими настільки піжонськими краватками зі штучного шовку. Розмовляєш хвильку, відчуваєш симпатію, як не запросити на танець братову наречену. Ох, наречена — це надто голосно сказано, Луїсе, гадаю, що можу називати вас на ім’я, правда ж? Однак мене дивує, що Ніко досі не запросив вас до нас додому, ви сподобаєтесь мамі. Цей Ніко такий недотепа, закладаюсь, він навіть не поговорив з вашим татом. Несміливий, так, він завжди такий був. Як і я. Чому ви смієтесь, не вірите мені? Я◦зовсім не такий, яким здаюся… Гаряче, чи не так? Направду, ви повинні прийти до нас додому, мама дуже зрадіє. Ми живемо тільки утрьох, а ще собаки. Послухай, Ніко, ти мав би совість: ховати її від нас, негіднику. Ми одне одному говоримо все, Лауро. З твого дозволу це танго я танцюватиму із сеньйоритою.

Так просто, так гладко — справжнісінький бріолін і краватка зі штучного шовку. Вона порвала з Ніко через помилку, через засліплення, бо братик виявився здатний очарувати її і закрутити їй голову. Ніко не грає в теніс, та й як він буде грати — ви його не відтягнете від шахів і марок. Мовчазний, такий нікчемний, бідолашний Ніко потроху залишався позаду, загублений в кутку патіо, втішаючись сиропом від кашлю і гірким мате. Коли він зліг у ліжко і йому прописали спокій, у гімнастичному і фехтувальному залі Паркової вілли якраз був танцювальний вечір. Таке не пропустиш, особливо, коли має грати Едґардо Донато і вечір заповідає багато. Мамі припало до смаку, що він піде з Лаурою на прогулянку: вона полюбила її як доньку, заледве одного дня вони привели її додому. Послухай, мамо, хлопець слабий і може розтривожитись, якщо хтось йому розповість. Такі хворі, як він, можуть уявити собі що завгодно, він точно подумає, що я увиваюсь за Лаурою. Краще йому не знати, що ми йдемо на бал. Та я не сказав цього мамі, ніхто з домочадців так і не дізнався, що ми з нею зустрічаємося. Доки хворому не стане краще, ясна річ. І так минав час: танці, два чи три бали, рентгенівські знімки Ніко, машина коротуна Рамоса, гулянка в домі Беби, вино, прогулянка в авто до моста через річку, місяць, той місяць, як вікно готелю там, угорі. І ледь підпила Лаура, що опиралася, вправні руки, поцілунки, здавлені скрики, плед з вігоні, повернення в мовчанні, вибачлива усмішка.

Усмішка була майже такою ж, коли Лаура відчинила йому двері. На вечерю була печеня, салат, флан. О десятій прийшли сусіди, які були їхніми партнерами по грі в канасту. Дуже пізно, коли вони вже вкладалися спати, Луїс витяг листа і поклав його на нічний столик.

— Я◦не казав раніше, бо не хотів псувати тобі настрій. Мені здається, що мама…

Він лежав, повернувшись до неї спиною, і чекав. Лаура вклала листа у конверт, вимкнула нічник. Він відчував її поблизу себе, не те, щоб упритул, але чув її віддих біля свого вуха.

— Ти розумієш? — спитав Луїс здавленим голосом.

— Так. А◦ти не думаєш, що вона помилилася ім’ям?

Так і мало бути. Королівський пішак на е4, королівський пішак на е4. Чудово.

— Мабуть, вона хотіла написати «Віктор», — сказав він, поволі впинаючи нігті в долоню.

— А, звісно. Так могло бути, — сказала Лаура. Королівський кінь на f3. Вони стали вдавати, що сплять.

Лаурі сподобалося, що про все дізнається тільки дядько Еміліо, і більше вони про це не говорили. Щоразу, коли вертався додому, Луїс чекав від Лаури якоїсь незвичайної фрази або вчинку, якоїсь щілини у цій досконалій броні зі спокою і мовчання. Вони ходили в кіно, як завжди, кохалися, як завжди. Для Луїса в Лаурі не було вже іншої таємниці, крім її смиренної згоди на це життя, в якому ніщо не стало таким, як вони могли сподіватися два роки тому. Тепер він знав її добре, в час вирішальних протистоянь йому доводилося визнавати, що Лаура така, яким був Ніко: із тих, котрі лишаються позаду і діють лише за інерцією, хоча іноді вона виявляла майже страхітливу готовність нічого не робити, не жити по-справжньому заради чогось. Вона значно краще порозумілась би з Ніко, ніж із ним, і вони обидвоє це знали від дня свого одруження, від перших суперечок, які йдуть після ніжної злагоди медового місяця і жадання. Тепер Лаурі знову став снитися кошмар. Їй снилося багато снів, але цей кошмар був іншим, Луїс навчився його розпізнавати: вона металась на ліжку, щось плутано говорила чи видавала уривчасті скрики тварини, що задихається. Це почалося на борту корабля, коли вони ще говорили про Ніко, бо Ніко недавно помер, а вони сіли на корабель за кілька тижнів по тому. Якось уночі, після того, як вони згадували Ніко, і коли вже починалось те потайне замовчування, яке згодом запанує між ними, Лаурі приснився кошмар. Час від часу він повторювався і завжди був той самий, Лаура будила його хрипким стогоном, судомними рухами ніг і несподіваним криком цілковитого неприйняття. Вона руками, усім тілом і голосом відпихалася від чогось жахливого, що падало на неї зі сну, як велетенський шмат чогось липкого. Він тряс її, заспокоював, приносив воду, яку вона пила, схлипуючи, досі ще наполовину загнана іншим боком свого життя. Казала, що нічого не пам’ятає, що це було щось жахливе, та пояснити його не можна, і врешті засинала, забравши із собою свою таємницю, бо Луїс знав, що вона знає: тільки-но вона зустрілася з тим, хто проникав у її сни під невідь-якою страхітливою личиною, чиї коліна Лаура обняла би, перелякана аж до безпам’ятства, а може, від пропащої любові. Завжди було одне і те саме: він приносив їй склянку води і мовчки чекав, коли вона знову опустить голову на подушку. Можливо, одного дня переляк виявиться сильнішим за гордість, якщо це була гордість. Можливо, тоді він зможе боротися зі свого боку. Можливо, не все втрачено, можливо, нове життя і справді стане чимось іншим, ніж цей симулякр із усмішок і французького кіно.

Сидячи за креслярським столом, в оточенні чужих людей, Луїс віднаходив почуття симетрії і порядок, які йому хотілось би застосувати до життя. Позаяк Лаура не торкалася теми, з позірною байдужістю чекаючи відповіді від дядька Еміліо, порозумітися з мамою належало йому. Він відповів на її листа, обмежившись скупими новинами останніх тижнів, а фразу-виправлення залишив на постскриптум: «Отже, Віктор говорить про подорож до Європи. Тепер усі подорожують, мабуть, це через рекламу туристичних агенцій. Скажи йому, хай нам напише, ми можемо вислати йому всі відомості, яких він потребуватиме. Скажи йому також, що віднині наш дім до його послуг».

Лист від дядька Еміліо прийшов наступною ж поштою: писав він сухо, як і належало дуже близькому родичу, який був дуже ображений тим, що на нічному чуванні біля Ніко він назвав неподобством. Не розсварившись з Луїсом явно, він виказав йому свої почуття зі звичною в таких випадках тонкістю: не прийшов попрощатися з ним перед відплиттям корабля, два наступні роки забував дату його уродин. Тепер дядько обмежився тим, що виконав свій обов’язок маминого шваґра і прислав короткий звіт. Мама почувається добре, але говорить дуже мало, і це зрозуміло, якщо взяти до уваги ті численні гризоти, яких вона зазнала останнім часом. Помітно, що їй дуже самотньо у домі в районі Флорес, і це логічно, позаяк жодна мати, яка прожила все життя з двома синами, не може почуватися затишно у величезному домі, повному спогадів. Що ж до тих фраз, про які йдеться, то дядько Еміліо повів себе із тактом, якого вимагала делікатність справи, але, на жаль, змушений сказати їм, що нічого особливого він не з’ясував, бо мама не мала настрою для бесіди і навіть прийняла його у вітальні, чого раніше ніколи не робила зі своїм шваґром. На припущення терапевтичного плану вона відповіла, що поза ревматизмом почувається чудово, хоча цими днями втомилася від прасування скількох сорочок. Дядько Еміліо поцікавився, про які сорочки йдеться, але вона тільки кивнула головою і запропонувала херес і печиво Баґлі.

Мама не дала їм надто багато часу на обговорення листа від дядька Еміліо і явної безрезультатності його візиту до неї. Через чотири дні прийшов рекомендований лист, хоча мама добре знала, що немає жодної потреби відправляти авіапоштою в Париж рекомендовані листи. Лаура зателефонувала Луїсові і попросила якомога скоріше вернутися. Через пів години, задиханий, він застав її цілком заглибленою у споглядання жовтих квітів на столі. Лист лежав на камінній полиці, і туди ж поклав його Луїс, коли прочитав. Він сів біля Лаури і став чекати. Вона стенула плечима.

— Вона збожеволіла, — сказала.

Луїс запалив цигарку. Від диму засльозилися очі. Він зрозумів, що партія триває, що тепер його хід. Але цю партію грали три гравці, а може, й чотири. Тепер він був впевнений, що за дошкою сиділа ще й мама. Він поволі скулився у кріслі й обома руками, як непотрібною маскою, прикрив обличчя. Чув, як плаче Лаура, внизу з вереском бігали діти консьєржки.

А◦ніч-мати дасть пораду тощо. Їм вона дала глибокий важкий сон, в який вони провалилися після того, як їхні тіла зійшлися у монотонному герці, якого вони насправді не бажали. Знову укладалася мовчазна угода: зранку вони говорили про погоду, про злочин у Сен-Клу, про Джеймса Діна. Лист і далі лежав на полиці, і поки вони пили чай, він увесь час був у них перед очима, та Луїс знав: вернувшись з роботи, він його вже не побачить. Лаура затирала сліди з холодною, дієвою старанністю. Минув день, за ним інший, потім іще один день. Одного вечора вони дуже сміялися з розповідей сусідів, з виступу Фернанделя. Говорили про те, щоби сходити до театру, провести вихідні у Фонтенбло.

На креслярському столі нагромаджувалися непотрібні дані, усе у відповідності до маминого листа. Корабель насправді прибував у Гавр у п’ятницю, сімнадцятого числа зранку, а екстрений поїзд приїздив на Сен-Лазар[6] об 11:45. У четвер вони дивилися в театрі виставу, і їм було дуже весело. За дві ночі до того Лаурі знову наснився кошмар, але Луїс не завдав собі труду принести їй води і, повернувшись до неї спиною, чекав, поки вона сама заспокоїться. Потім Лаура мирно заснула, увесь день вона була заклопотана: кроїла і шила літню сукню. Вони говорили про купівлю електричної швейної машинки, коли повністю сплатять за холодильник. Луїс знайшов маминого листа у шухляді нічного столика і відніс його до себе в офіс. Зателефонував у пароплавну компанію, хоча був упевнений, що мама подала точні дати. То була його єдина певність, бо про все решта годі було й подумати. А◦ще цей ідіот дядько Еміліо. Краще було б написати Матильді; хай якими вони були далекими, Матильда зрозуміла би, що треба конче втрутитися, захистити маму. Та хіба насправді (це не було питання, але як сказати по-іншому) треба було захищати маму, саме маму? Якусь мить він думав замовити міжнародну телефонну розмову і поговорити з нею. Згадав про херес і печиво Баґлі і стенув плечима. Написати Матильді також не було часу, хоча насправді час був, але, мабуть, таки краще дочекатися п’ятниці, сімнадцятого, перед тим, як… Коньяк уже не допомагав йому не думати чи принаймні думати без страху. Він щоразу чіткіше згадував обличчя мами в останні тижні в Буенос-Айресі, після похорону Ніко. Те, що тоді він сприйняв за скорботу, тепер йому здавалося чимось іншим, чимось таким, що мало в собі злобну недовіру, то був вираз тварини, яка відчуває, що її збираються покинути на пустирищі далеко від дому, аби позбутися її. Тепер він починав бачити мамине обличчя по-справжньому. Тільки тепер він по-справжньому бачив її у ті дні, коли вся родина по черзі її провідувала, щоб висловити співчуття у зв’язку зі смертю Ніко, скласти їй увечері компанію; вони з Лаурою також приїздили з Адроґе, щоби скласти їй компанію, побути з мамою. Вони лишалися недовго, бо потім приходили дядько Еміліо чи Віктор, або Матильда, і всі, як один, демонстрували холодний осуд: родина, обурена тим, що сталося, обурена Адроґе, тим, що вони щасливі, тоді як Ніко, бідолашний Ніко… Вони ніколи не здогадаються, як посприяли, аби він та Лаура сіли на перший-ліпший корабель; наче скинулися їм на квитки і ласкаво провели їх на борт — із подарунками і маханням хустинками.

Ясна річ, синівський обов’язок змушував його негайно написати Матильді. Він ще був спроможний думати про такі речі перед четвертою чаркою коньяку. По п’ятій знову думав про них і сміявся (він перетинав Париж пішки, щоби побути наодинці і провітрити голову), сміявся зі свого обов’язку, наче в дітей є обов’язки, наче ті обов’язки — як домашні завдання в четвертому класі, священні домашні завдання для святої вчительки мерзенного четвертого класу. Бо його синівський обов’язок не в тому, щоб написати Матильді. Для чого вдавати (це не питання, але як сказати по-іншому), що мама збожеволіла? Єдине, що можна зробити, це не робити нічого, дозволити, щоби дні минали — окрім п’ятниці. Коли він, як завжди, попрощався з Лаурою, сказавши їй, що обідати не прийде, бо мусить зайнятися невідкладними афішами, то був настільки впевнений у всьому решта, що міг би додати: «Якщо хочеш, підемо разом». Він сховався у вокзальній кав’ярні — не стільки для маскування, скільки для того, аби мати незначну перевагу: бачити, коли його не бачать. Об одинадцятій тридцять п’ять він упізнав Лауру по її синій спідниці, пішов за нею, зберігаючи дистанцію, побачив, як вона подивилася на табло, запитала щось у службовця, купила перонний квиток, вийшла на платформу, де вже громадилися люди із виглядом тих, хто чекає. Сховавшись за візком, навантаженим ящиками з фруктами, він дивився на Лауру, яка, схоже, вагалася: залишатися при виході на перон чи пройти уперед. Він дивився на неї без здивування, як на комаху, поведінка якої може бути цікавою. Майже відразу прибув поїзд, і Лаура змішалася з людьми, які підходили до вагонних вікон, шукаючи своїх, серед криків і рук, які вистромлювалися, наче там, всередині, люди задихалися. Він обійшов візок і поміж ящиків з фруктами і масних плям пробрався на перон. Звідти, де стояв, він побачить, як виходять пасажири, побачить, як знову пройде Лаура, її обличчя з виразом полегкості, бо хіба на обличчі Лаури не буде виразу полегкості? (Це не питання, але як сказати по-іншому). А◦потім, дозволивши собі розкіш бути останнім, коли пройдуть останні пасажири та останні носії, він вийде, спуститься на залиту сонцем площу, щоби піти випити коньяку в кав’ярні на розі. І того ж дня напише мамі, ні словом не згадавши про той безглуздий епізод (та він не був безглуздий), а потім набереться духу і поговорить з Лаурою (та він не набереться духу і не поговорить з Лаурою). У кожному разі коньяк буде, у цьому нема жодного сумніву, і нехай усе йде під три чорти. Бачити, як вони проходять групами, обіймаючись із вигуками і слізьми, розбурхана рідня, дешевий еротизм, мов ярмаркова карусель, що змітає перон, серед валіз і пакунків, нарешті, нарешті, як довго ми не бачились, яка ти засмагла, Іветто, так, було чудове сонце, доню. Якщо шукати подібність — через бажання долучитися до глупства, — двоє чоловіків, які пройшли так близько, напевне були аргентинцями, з огляду на їхні зачіски, піджаки, самовпевнений вираз, що маскував збентеження від приїзду в Париж. Один із них особливо був схожий на Ніко, якщо шукати подібність. Інший ні, і насправді той також ні, варто було лише глянути на значно грубшу шию і ширшу талію. Однак якщо шукати подібність просто заради задоволення: той інший, що вже пройшов і прямував до виходу, з єдиною валізою у лівій руці, Ніко, як і він, був шульгою, мав таку ж трохи сутулу спину, таку саму лінію плечей. Лаура напевне думала так само, бо йшла позаду, дивлячись на нього, і на її обличчі був добре відомий йому вираз, то було обличчя Лаури, коли вона прокидалася від кошмару і зводилась на ліжку, втупившись у простір, дивлячись — тепер він це знав — на того, хто віддалявся, повернувшись до неї спиною, здійснивши помсту, якій нема наймення, через яку Лаура кричала і билась уві сні.

Якщо шукати подібність, то, звісно, той чоловік був незнайомцем, вони побачили його спереду, коли він поставив валізу на землю, щоби знайти квиток і вручити його службовцю при виході з перону. Лаура вийшла з вокзалу першою, він дав їй змогу віддалитися і загубитися на автобусній зупинці. Сам зайшов до кав’ярні на розі й опустився на банкетку. Пізніше він не міг згадати, чи замовляв щось випити, якщо те, що палило йому рота, було присмаком дешевого коньяку. Увесь день по обіді він без перепочинку працював над афішами. Подекуди думав, що треба буде написати мамі, але до кінця дня так і не написав. Перетнув Париж пішки, прийшовши додому, зустрів у вестибюлі консьєржку і трохи з нею поговорив. Йому б хотілося і далі говорити з консьєржкою чи сусідами, але всі йшли до своїх помешкань: наближалася пора вечері. Він поволі піднявся (насправді завжди піднімався поволі, щоб не натруджувати легенів і не кашляти) і, вийшовши на третій поверх, прихилився до дверей, перш ніж натиснути на дзвінок, аби якусь мить перепочити у позі того, хто слухає, що робиться всередині дому. Потім подзвонив двома звичними короткими дзвінками.

— А, це ти, — сказала Лаура, підставляючи йому холодну щоку. — А◦я вже починала думати, що тобі довелося затриматися на роботі. М’ясо, мабуть, переварилося.

Воно не було переварене, але натомість не мало жодного смаку. Якби тої миті він був спроможний запитати в Лаури, чому вона пішла на вокзал, то, може, кава відзискала би свій смак, або цигарка. Та Лаура увесь день не виходила з дому, вона сказала це, наче відчувала потребу збрехати або ж чекала, що він скаже щось насмішкувате про дату, про жалюгідні мамині дивацтва. Помішуючи каву, з опертими на стіл ліктями, він знову прогаяв нагоду. Брехня Лаури вже не мала значення, ще одна серед стількох відчужених поцілунків, скількох недомовок, де все було Ніко, де ані в ній, ані в ньому не було нічого, що не було би Ніко. Чому б (це не питання, але як сказати по-іншому) не поставити на стіл третій столовий прибор? Чому б не розсердитися, чому б не стиснути кулак і не вгатити його в оте сумне і страдницьке обличчя, яке в цигарковому димі викривлювалося, то щезало, то знову з’являлося, немов не знаючи, на що зважитися, і, здавалось, поступово сповнювалося ненавистю, наче було то саме обличчя мами? Можливо, Ніко в іншій кімнаті, а може, чекає, прихилившись до дверей, як чекав він, Луїс, або вже улаштувався там, де завжди був господарем: на білому і теплому терені постелі, куди він стільки разів приходив у снах Лаури. Там він чекав — лежачи горілиць й собі курячи цигарку, ледь покашлюючи, з усмішкою на обличчі блазня, яке він мав в останні дні, коли в його жилах не лишилося ні краплі здорової крові.

Він пішов у іншу кімнату, підійшов до креслярського столу, увімкнув лампу. Йому не треба було перечитувати маминого листа, щоб відповісти на нього як належало. Він став писати, люба мамо. Написав: люба мамо. Відкинув аркуш, написав: мамо. Він відчував, що дім стискається, немов кулак. Усе стало тіснішим, задушливішим. Помешкання було достатнім для двох, воно задумане якраз для двох. Коли він підвів очі (саме написав «мамо»), Лаура стояла на порозі і дивилася на нього. Луїс відклав ручку.

— Тобі не здається, що він дуже схуд? — сказав.

Лаура зробила якийсь рух. Два блискучі струмені збігали по її щоках.

— Трохи, — сказала вона. — Людина змінюється.