Таємна зброя

Добрі послуги

Від якогось часу мені важко розпалити вогонь. Сірники не ті, що раніше, тепер їх треба повертати голівкою униз і чекати, щоби полум’я розгорілося; дрова сирі, і скільки я не прошу Фредеріка приносити сухі поліна, вони завжди пахнуть вільгістю і займаються погано. Відколи в мене стали тремтіти руки, все мені коштує значно більше труду. Раніше я стелила постіль за дві секунди, і простирадла лишалися, як щойно попрасовані. Тепер мушу ходити і ходити довкола ліжка, і мадам Бошамп сердиться і каже, що платить мені погодинно не для того, щоб я гайнувала час, розгладжуючи бганки то тут, то там. А◦все тому, що в мене трясуться руки, а ще тому, що теперішні простирадла не такі, як раніше — міцні і грубі. Лікар Лебрен сказав, що в мене нічого немає, просто треба дуже берегтися, не перемерзати і рано лягати спати. «I та склянка вина раз у раз, га, мадам Франсіне? Ліпше від цього утриматися, а ще — від перно в обід». Лікар Лебрен молодий, його ідеї добрі для молодих. У мій час нікому би й на думку не спало, що вино шкодить. А◦поза тим я ніколи не п’ю, щоб напитися, як п’є Жермена з третього поверху чи та худоба Фелікс, тесля. Не знаю, чому мені згадався бідолашний мсьє Бебе, той вечір, коли він пригостив мене скляночкою віскі. Мсьє Бебе! Мсьє Бебе! На кухні помешкання мадам Розе, у вечір банкету. Я◦тоді часто виходила, ще ходила від дому до дому, працюючи погодинно. До мсьє Ренфельда, до сестер, які давали уроки фортепіано і скрипки, в багато домів, і всі — порядні. Тепер я ледве можу тричі на тиждень піти до мадам Бошамп, і, схоже, це недовго триватиме. У мене дуже трясуться руки, і мадам Бошамп злиться на мене. Тепер вона би вже не нарадила мене мадам Розе, і мадам Розе не прийшла би до мене, тепер мсьє Бебе не натрапив би на мене на кухні. Ні, передовсім мсьє Бебе.

Коли мадам Розе прийшла до мене додому, було вже пізно, і пробула вона лише хвильку. Насправді мій дім — всього одна кімната, та позаяк у ній є кухня і те, що лишилося від меблів, коли помер Жорж і треба було все продати, гадаю, що маю право називати її своїм домом. У кожному разі є три стільці, і мадам Розе зняла рукавички, сіла і сказала, що кімната маленька, але симпатична. Мадам Розе не справила на мене великого враження, хоча я хотіла би бути краще вбраною. Вона заскочила мене зненацька, на мені була зелена спідниця, яку мені подарували в домі сестер. Мадам Розе ні на що не дивилася, я хочу сказати, що вона дивилася й одразу відводила погляд — наче відсторонялася від того, що бачила. Ніс у неї був трохи зморщений, либонь, їй не подобався запах цибулі (я дуже люблю цибулю) чи бідолашний Мінуш десь нацюняв. Та я була рада, що мадам Розе прийшла, і так їй і сказала.

— О, так, мадам Франсіне. Я◦також рада, що вас знайшла, бо я така заклопотана… — Вона морщила носа так, наче клопоти зле пахли. — Я◦хочу вас попросити… Тобто мадам Бошамп подумала, що, може, ви будете вільні в неділю увечері.

— Таж певно, — сказала я. — Що я можу робити в неділю по тому, як піду до меси? На хвильку зайду до Гюстава і…

— Так, звісно, — сказала мадам Розе. — Якщо ви вільні в неділю, то я би хотіла, щоб ви мені допомогли по дому. У нас буде торжество.

— Торжество? Вітаю вас, мадам Розе.

Але здається, мадам Розе це не сподобалося, бо нараз вона встала.

— Ви допомагатимете на кухні, роботи там буде багато. Якщо зможете прийти о сьомій, мій дворецький пояснить вам все, що треба.

— Певна річ, мадам Розе.

— Ось моя адреса, — сказала мадам Розе і дала мені картку кремового кольору. П’ятсот франків вас влаштують?

— П’ятсот франків.

— Скажімо, шістсот. Опівночі ви будете вільні і встигнете на останнє метро. Мадам Бошамп сказала, що вам можна довіряти.

— О, мадам Розе!

Коли вона пішла, я мало не розреготалася, подумавши, що ледве не запропонувала їй горнятко чаю (треба було б пошукати якесь ненадщерблене). Іноді я не здаю собі справу про те, з ким говорю. Лише коли йду у дім якоїсь пані, то стримуюсь і розмовляю, як служниця. Мабуть, це тому, що у себе вдома я не є нічиєю служницею, або тому, що мені здається, що я досі живу в нашому флігелі на три кімнати, як тоді, коли ми з Жоржем працювали на фабриці і не знали нужди. Либонь, через те, що сварю бідного Мінуша, який цюняє під плитою, мені здається, що я також пані, як мадам Розе.

Коли я вже збиралась зайти у дім, у мене мало не зісковзнув з ноги черевик. Я◦відразу ж сказала: «Цур нас та й далі од нас!» — і натисла на дзвінок.

Вийшов пан із сивими бакенбардами, як у театрі, і сказав, щоб я зайшла. То було величезне помешкання, де пахло восковою мастикою. Пан із бакенбардами був дворецьким, і від нього пахло росним ладаном.

— Нарешті, — сказав він і притьмом повів мене коридором до службових кімнат. — Наступного разу дзвоніть у ліві двері.

— Мадам Розе нічого мені не сказала.

— Та де ж пані думатиме про такі речі. Алісо, це мадам Франсіне. Дайте їй фартух.

Аліса відвела мене в свою кімнату за кухнею (і то якою кухнею!) і дала мені занадто великий фартух. Схоже, Мадам Розе доручила їй пояснити мені все, та попервах, почувши про собак, я подумала, що це помилка, і витріщилася на Алісу, на бородавку, яку Аліса мала нижче носа. Все, що я змогла побачити, коли ми проходили через кухню, було таким розкішним і сяючим, що одна думка бути тут цієї ночі, протирати кришталь і викладати на таці лагоминки, які їдять у таких домах, видалась мені кращою, ніж піти до театру чи поїхати за місто. Либонь, саме тому попервах я не дуже добре зрозуміла про собак і витріщилася на Алісу.

— Еге ж, — сказала Аліса, яка була бретонкою, і це відразу по ній було видно. — Пані так сказала.

— Але ж як? А◦той пан з бакенбардами не може зайнятися псами?

— Пан Родолос — дворецький, — сказала Аліса з благоговінням.

— Гаразд, як не він, то хтось інший. Не розумію, чому я.

Нараз Аліса зробилася зухвалою.

— А◦чому ні, мадам..?

— Франсіне, до ваших послуг.

— …мадам Франсіне? Це неважка робота. Найгірший — Фідо, панночка Люсьєнн дуже його розпестила…

Вона пояснювала, знову люб’язна, як галярета.

— Постійно давайте йому цукор і тримайте на колінах. Мсьє Бебе також його псує, коли приходить, так його балує… Зате Медор дуже чемний, а Фіфін не вилізе зі свого кутка.

— Отже, — сказала я, ще не оговтавшись від здивування, — собак багато.

— Еге ж, багатенько.

— І це в квартирі! — сказала я, не годна приховати свого обурення. — Не знаю, що ви подумаєте, пані…

— Панна.

— Вибачте. Та у мої часи, панно, собаки жили на псарнях, і я знаю, що кажу, бо ми з покійним чоловіком мали дім поруч із віллою мсьє… — Та Аліса не дала мені пояснити. Не те, щоб вона щось сказала, але було видно, що її бере нетерплячка, а я це в людях помічаю одразу. Я◦замовкла, і вона стала говорити мені, що мадам Розе обожнює псів, а пан потурає усім її примхам. А◦тут ще їхня дочка успадкувала таку саму схильність.

— Панночка схибнулася на Фідо і точно купить сучку тієї самої породи, аби у них були цуценята. Їх тільки шість: Медор, Фінфін, Фідо, Манюня, Чау і Ганнібал. Найгірший — це Фідо, панночка Люсьєнн його надто розбалувала. Чуєте? Це точно він гавкає у вестибюлі.

— А◦де мені треба буде їх пильнувати? — запитала я із безтурботним виглядом, аби Аліса не подумала, що я почуваюся ображеною.

— Мсьє Родолос проведе вас у собачу кімнату.

— То собаки мають кімнату? — спитала я якомога природніше. Насправді Аліса не була винною, але мушу сказати правду: я би просто тут надавала їй ляпасів.

— Ясно, що мають свою кімнату, — сказала Аліса. — Пані хоче, щоб собаки спали кожен на своїй підстилці, і для них облаштували окрему кімнату. Ми принесемо вам стілець, щоб ви могли сидіти і пильнувати їх.

Я◦як могла зав’язала фартух, і ми вернулися на кухню. Якраз у ту мить розчинилися інші двері, й увійшла мадам Розе. На ній був синій шляфрок із білою хутряною облямівкою, а на лиці — густий шар крему. Вона була схожа на торт, вибачте на слові. Але була дуже люб’язною, і було видно, що, забачивши мене, вона мов гору скинула з плечей.

— А, мадам Франсіне. Аліса, мабуть, уже вам пояснила, про що йдеться. Може, пізніше ви зможете допомогти з чимось легким: витирати келихи чи щось таке, але головне — щоби мої скарби сиділи тихо. Вони чарівні, але не вміють бути разом, а понад усе самі; відразу ж гризуться, а я не можу допустити думки, що Фідо кусатиме бідного Чау, або що Медор… — вона понизила голос і підійшла трохи ближче. — А◦ще вам треба буде дуже пильнувати Манюню, це померанський шпіц з прегарними очима. Мені здається, що… момент наближається… і я не хотіла би, щоб Медор чи Фідо… ви ж розумієте? Завтра я накажу відвезти її в наш заміський будинок, але хочу, аби до того з неї не спускали ока. Бо де ж її тримати, як не з іншими собаками у їхній кімнаті. Бідна крихітка, така ласкава! Я◦не могла би відігнати її від себе цілий вечір. Побачите, вони не завдадуть вам багато клопоту. Навпаки: вам буде потішно бачити, які вони тямущі. Час від часу я приходитиму подивитися, як ідуть справи.

Я◦зрозуміла, що то не люб’язна фраза, а попередження, та мадам Розе і далі усміхалася під кремом, що пахнув квітами.

— Моя дочка Люсьєнн також приходитиме, ясна річ. Вона не може без Фідо. Навіть спить із ним, уявіть собі… — Та це останнє вона говорила комусь, хто навернувся їй на думку, бо водночас повернулася, щоб вийти, і більше я її не бачила. Аліса, опершись на стіл, дивилася на мене з ідіотським виглядом. Не те, щоб я зневажала людей, але вона дивилася на мене з ідіотським виглядом.

— О котрій годині прийом? — спитала я, усвідомлюючи, що мимохіть продовжую говорити тоном мадам Розе, ставлячи питання трохи повз людину, немов питаючи щось у вішака чи дверей.

— Він уже починається, — сказала Аліса, і мсьє Родолос, який у цю мить увійшов, струшуючи порошинки зі свого чорного костюма, з поважним виглядом кивнув.

— Так, вони не забаряться, — сказав він, подавши знак Алісі зайнятися прегарними срібними тацями. — Там вже є мсьє Фрежус і мсьє Бебе і просять коктейлі.

— Ці завжди приходять рано, — сказала Аліса. — І п’ють… Я◦вже все пояснила мадам Франсіне, а мадам Розе розказала їй, що вона має робити.

— От і чудово. Тоді найкраще буде, коли я відведу вас до кімнати, де вам належить лишатися. Потім піду за собаками; пан і мсьє Бебе забавляються з ними у вітальні.

— Фідо був у спальні панночки Люсьєнн, — сказала Аліса.

— Так, вона сама приведе його до мадам Франсіне. А◦тепер будьте ласкаві йти за мною…

Ось так я й опинилася на старому віденському стільці посеред величезної кімнати, де на підлозі було повно підстилок і стояла хатинка під солом’яним дахом, така сама, як негритянські халупи, яка, як пояснив мені пан Родолос, була примхою панночки Люсьєнн для Фідо. Повсюди були розкидані шість підстилок, а ще стояли миски з водою та їжею. Єдина електрична лампочка висіла акурат над моєю головою і давала дуже тьмяне світло. Я◦сказала про це панові Родолосу, як і про те, що боюся заснути, коли тут будуть тільки пси.

— О, ви не заснете, мадам Франсіне, — відказав він. — Собаки дуже ласкаві, але розбалувані, і ними треба буде займатися весь час. Зачекайте тут хвильку.

Коли він зачинив двері і залишив мене саму посеред тієї чудної кімнати, де пахло псиною (чистою псиною, це правда), а на підлозі лежали всі ті підстилки, я почулася трохи дивно, бо то було так само, як спати і бачити сон — передовсім із тим жовтим світлом над головою і тишею. Певна річ, час мине швидко і це не буде надто неприємно, але я щомиті відчувала, що тут щось не так. Не тільки тому, що мене покликали для цього, не попередивши: можливо, було дивно виконувати таку роботу чи, може, я справді думала, що це недобре. Підлога була натерта до блиску, було знати, що собаки справляють свою нужду деінде, бо не пахло нічим, крім них самих, а це не так вже й бридко, коли мине якийсь час. Та найгірше було сидіти самотою і чекати, тож я майже зраділа, коли увійшла панночка Люсьєнн, несучи на руках Фідо, жахливого пекінеса (терпіти не можу пекінесів), а пан Родолос прийшов, криком підзиваючи решту п’ять псів, доки вони не зібралися в одній кімнаті. Панночка Люсьєнн була така гарненька, вся в білому, із платиновим волоссям, що спадало їй на плечі. Вона довго цілувала і гладила Фідо, не звертаючи уваги на інших псів, які хлебтали воду і вовтузилися, а потім принесла його мені і вперше на мене глянула.

— Це ви їх будете глядіти? — спитала. Голос вона мала трохи пискливий, але була дуже гарною, тут не заперечиш.

— Я◦мадам Франсіне, до ваших послуг, — сказала я, вітаючись.

— Фідо дуже делікатний. Візьміть його. Так, на руки. Він вас не забруднить, я сама купаю його щоранку. Я◦вже казала, що він дуже делікатний. Не дозволяйте йому плутатися з тими. Часто давайте йому пити.

Собача спокійно сиділо в мене на колінах, та мені однаково було трохи бридко. Велетенський датський дог, увесь в чорних плямах, підійшов і став його обнюхувати, як це заведено у псів, і панночка Люсьєнн верескнула і дала йому копняка. Пан Родолос так і стояв у дверях, було видно, що він до цього звик.

— От бачите, от бачите, — кричала панночка Люсьєнн. — Я◦не хочу, щоб таке траплялося, і ви не повинні цього дозволяти. Мама ж вам пояснила? Ви не підете звідси, доки не закінчиться party. А◦коли Фідо почується зле і стане плакати, постукайте у двері, щоб цей мене сповістив.

Вона пішла, не глянувши на мене, та спершу знову взяла пекінеса на руки і цілувала, доки він не почав скавуліти. Мсьє Родолос залишився іще на хвильку.

— Собаки не є злі, мадам Франсіне, — сказав він. — У кожному разі, якщо буде якась проблема, постукайте у двері і я прийду. Не хвилюйтесь, — додав він, наче це спало йому на думку в останню мить, і вийшов, обережно зачинивши за собою двері. Цікаво, чи ззовні він не замкнув їх на засув, та я переборола спокусу піти подивитися, бо, гадаю, тоді почувалася би значно гірше.

Насправді глядіти псів було неважко. Вони не гризлися, і те, що мадам Розе сказала про Манюню, не було правдою, принаймні ще не почалося. Природно, що заледве двері зачинилися, я відпустила гидкого пекінеса і дала йому спокійно вовтузитися з іншими. Він був найприкріший, увесь час задирався, та вони нічого йому не робили і навіть запрошували до гри. Час від часу вони хлебтали воду чи їли смаковите м’ясо із мисок. Вибачайте на слові, але я чулася майже голодною, коли бачила таке чудове м’ясо в мисках.

Іноді десь здалеку доносився сміх, і не знаю: чи це тому, що мені було відомо, що буде музика (мені про це сказала Аліса в кухні), але мені здалося, що я чую звуки фортепіано, хоч, може, то було в іншому помешканні. Час тягнувся дуже довго, передовсім через єдину, таку тьмяну, лампочку, що звисала зі стелі. Чотири пси скоро заснули, а Фідо і Фіфін (не знаю, чи то була Фіфін, але мені здалося, що вона) певний час бавилися, кусаючи одне одного за вуха, і врешті, добряче нахлебтавшись води, полягали одне навпроти одного на підстилці. Іноді мені здавалося, що я чую ззовні кроки, і я бігла взяти на руки Фідо — а що, як увійде панночка Люсьєнн. Але ніхто не прийшов, і минуло багато часу, аж я почала дрімати на стільці і мені навіть хотілося вимкнути світло, щоби по-справжньому заснути на одній із порожніх підстилок.

Не скажу, що я не була рада, коли Аліса прийшла за мною. Обличчя в Аліси горіло, і було видно, що вона таки ще збуджена прийомом і всім тим, що вони, либонь, обговорювали на кухні з іншими служницями і мсьє Родолосом.

— Мадам Франсіне, ви просто диво, — сказала вона. — Пані точно буде дуже задоволена і завжди вас кликатиме. Остання, що приходила, не змогла добитися, щоб вони сиділи тихо, і панночці Люсьєнн навіть довелося облишити танці і прийти, щоб зайнятися ними. Подивіться, як вони сплять!

— Гості вже пішли? — спитала я, трохи засоромлена її компліментами.

— Гості так, але є інші, які мов родина і завжди залишаються ще трохи. Усі добряче випили, можу вас запевнити. Навіть пан, який вдома ніколи не п’є, прийшов дуже задоволений на кухню і жартував зі мною і Жинетт про те, як добре ми подали вечерю, і обдарував кожну з нас стома франками. Думаю, що вам також дадуть якусь приплату. Панночка Люсьєнн досі танцює зі своїм нареченим, а мсьє Бебе і його друзі грають у переодягання.

— Отже мені треба буде залишитися?

— Ні, пані сказала, що коли підуть депутат та інші, собак треба буде випустити. Вони люблять бавитися з ними у вітальні. Я◦візьму Фідо, а вам треба просто піти зі мною на кухню.

Я◦пішла за нею, страшенно втомлена і засинаючи на ходу, але сповнена цікавості побачити щось від свята, навіть якщо це будуть келихи і тарілки на кухні. І я їх побачила, бо вони громадилися на кухні повсюди, а ще — пляшки від шампанського і віскі, і в деяких на денці ще щось залишалося. На кухні горіли люмінесцентні лампи, і мене засліпили усі ті білі шафи, усі ті полиці, де виблискували столові прибори і каструлі. Жинетт виявилася рудоволосою коротухою, вона була дуже збуджена і зустріла Алісу хихотінням і мигами. Здавалася доволі безсоромною, як багато нинішніх дівуль.

— Там усе без змін? — запитала Аліса, дивлячись на двері.

— Так, — сказала Жинетт, лягаючи від сміху. — А◦це та пані, що пильнувала псів?

Я◦хотіла пити і спати, але мені нічого не запропонували, навіть де сісти. Вони були надто окрилені банкетом, усім тим, що бачили, поки подавали до столу чи приймали пальта при вході. Пролунав дзвінок, і Аліса, досі ще з пекінесом на руках, вибігла. З’явився мсьє Родолос, пройшов мимо, не глянувши на мене, і відразу ж вернувся з п’ятьма псами, які стрибали і ластилися до нього. Я◦бачила, що в нього повна пригорща грудок цукру і він роздає їх собакам, аби ті йшли за ним до вітальні. Я◦обперлася на великий стіл посеред кухні, намагаючись не дуже дивитися на Жинетт, яка, заледве вернулася Аліса, продовжила теревенити про мсьє Бебе і переодягання, про мсьє Фрежуса, про піаністку, що виглядала як сухотниця, про те, що панночка Люсьєнн сперечалася з батьком. Аліса взяла одну з напівпорожніх пляшок і піднесла її до рота із зухвальством, яке мене так збентежило, що я не знала, де дивитися; та найгірше було те, що потім вона передала її рудоволосій, яка спорожнила її до дна. Обидві реготалися, наче й собі добряче випили під час банкету. Може, тому вони й не подумали, що мені хочеться їсти, а надто пити. Бо якби були при своєму розумі, то доконечне би це помітили. Люди не є погані, і дуже часто неґречність чиниться через неуважність; таке саме буває в автобусі, в крамницях і конторах.

Дзвінок пролунав знову, й обидві дівчини вибігли. Було чутно голосний сміх і час від часу звуки фортепіано. Я◦не розуміла, чому мене змушують чекати; мені ж мали тільки заплатити і дозволити піти. Я◦сіла на стілець і поклала лікті на стіл. У мене злипалися очі, тому я не помітила, що хтось увійшов до кухні. Спочатку я почула дзенькіт склянок і тихенький свист. Я◦подумала, що це Жинетт, і обернулася запитати, що ж вони збираються зі мною робити.

— О, вибачте, пане, — сказала я, підводячись. — Я◦не знала, що ви тут.

— Мене нема, мене нема, — сказав пан, дуже молодий. — Лулу, ходи-но глянь!

Він трохи хитався, спершись на одну з полиць. У склянці мав налитий якийсь безбарвний напій і розглядав його на світло, наче з недовірою. Лулу, яку він кликав, не з’явилася, тож молодий пан підійшов до мене і сказав, щоб я сідала. Він був білявий, дуже блідий і вбраний в біле. Коли до мене дійшло, що він убраний в біле посеред зими, я запитала себе, чи це мені сниться. Це не фігура мови, коли я бачу щось дивне, то завжди так і питаю себе: чи це мені сниться. Так могло би бути, бо іноді мені сняться дивні речі. Але пан був тут, усміхався з виразом утоми і майже нудьги. Мені жаль було бачити, який він блідий.

— Ви, мабуть, та, хто пильнує собак, — сказав він і став пити.

— Я◦мадам Франсіне, до ваших послуг, — сказала я. Він був такий симпатичний, що я не чула перед ним жодного остраху. Радше бажання бути корисною, чимось йому прислужитися. Тепер він знову дивився на прочинені двері.

— Лулу! Ти йдеш? Тут є горілка. Чому ви плакали, мадам Франсіне?

— О, ні, пане. Мабуть, я позіхала за мить до того, як ви увійшли. Я◦трохи втомлена, і світло в кімнаті… в тій іншій кімнаті не було дуже добре. Коли людина позіхає…

— …на очі їй навертаються сльози, — сказав він. У нього були чудові зуби і найбіліші руки, які я колись бачила у чоловіка. Нараз він випростався і пішов назустріч молодикові, який, похитуючись, заходив в кухню.

— Ця пані, — пояснив він йому, — звільнила нас від тих бридких тварюк. Лулу, скажи «добрий вечір».

Я◦знову встала і привіталася. Але пан, якого звали Лулу, на мене навіть не глянув. Він знайшов у холодильнику пляшку шампанського і намагався вибити із неї корок. Юнак у білому підійшов, щоби допомогти йому, і обидвоє стали сміятися і борюкатися з пляшкою. Коли людина сміється, то втрачає силу, і жоден з них не міг відкоркувати пляшку. Тоді вони захотіли зробити це разом і шарпали її в різні боки, аж доки притулилися один до одного, дуже задоволені, але пляшку так і не змогли відкрити. Мсьє Лулу казав: «Бебе, Бебе, прошу тебе, ходімо звідси», а мсьє Бебе реготав дедалі дужче і жартома відпихав його, аж доки врешті з пляшки вилетів корок — і потужний струмінь піни бризнув в обличчя мсьє Лулу. Той вилаявся і протер очі, ходячи туди-сюди.

— Бідолашний любчик, він надто п’яний, — казав мсьє Бебе, поклавши йому руки на спину і підштовхуючи до виходу. — Іди, там бідолашка Ніна без компанії сумує… — І сміявся, але вже знехотя.

Потім він вернувся і видався мені таким милим, як ніколи. У нього був нервовий тик: смикалася брова. Це повторилося двічі чи тричі, поки він дивився на мене.

— Бідна мадам Франсіне, — сказав він, лагідно торкнувшись моєї голови. — Вас залишили саму і, звісно, не дали нічого випити.

— Зараз прийдуть сказати, що я можу вертатися додому, пане, — відповіла я. Мене зовсім не зачепило, що він дозволив собі вільність торкнутися моєї голови.

— Що можете вертатися, що можете вертатися… Хіба хтось потребує, щоб йому давали дозвіл щось зробити? — сказав мсьє Бебе, сідаючи навпроти мене.

Він знову підняв свою склянку, але поставив її на стіл, пішов пошукав іще одну чисту і наповнив її якимось трунком чайного кольору.

— Мадам Франсіне, ми вип’ємо разом, — сказав він, подаючи мені склянку. — Адже ви любите віскі.

— Боже мій, пане, — сказала я перестрашено. — Крім вина і маленького перно у Гюстава по суботах, я не знаю, що таке пити.

— Ви справді ніколи не пили віскі? — спитав мсьє Бебе зачудовано. — Лише один ковточок. Побачите, яке воно добре. Ну ж бо, мадам Франсіне, наберіться духу. Перший ковток — це найважче… — І він заходився декламувати вірш, який я не запам’ятала, там йшлося про моряків з якогось дивного місця. Я◦зробила ковток віскі, і воно видалось мені таким запашним, що я зробила ще один, а потім ще. Мсьє Бебе смакував свою горілку та із замилуванням дивився на мене.

— Із вами дуже приємно, мадам Франсіне, — казав він. — На щастя, ви немолода, з вами можна бути другом… На вас тільки глянеш і розумієш, що ви добра, як тітонька з провінції, хтось, кого можна оточити ласкою, і хто може оточити ласкою тебе, але без небезпеки, без небезпеки… От Ніна має тітоньку в Пуату, вона присилає йому курчат, кошики городини і навіть мед… Хіба це не чудово?

— Певно, що так, пане, — сказала я, дозволивши йому налити мені ще трохи, якщо для нього це така приємність. — Завжди гарно мати когось, хто дбає про тебе, особливо коли ти такий молодий. У старості не лишається іншої ради, як самому думати про себе, бо усі решта… От візьмімо мене, наприклад. Коли помер мій Жорж…

— Випийте ще, мадам Франсіне. Нінина тітонька живе далеко і присилає курчат, та й тільки всього… Немає небезпеки родинних історій.

Мені так ударило в памороки, що я навіть не боялася, що буде, коли увійде мсьє Родолос і застане мене за тим, що я сиджу в кухні і розмовляю з одним із гостей. Мені було приємно дивитися на мсьє Бебе, чути його сміх, доволі різкий, мабуть, через випите. А◦йому подобалося, що я на нього дивлюся, хоча попервах він видався мені трохи недовірливим, та потім тільки те і робив, що усміхався і пив, не зводячи з мене погляду. Я◦знаю, що він був страшенно п’яний, бо Аліса розказала мені, скільки вони випили, а ще з того, як у мсьє Бебе блищали очі. Якби він не був п’яний, то що робив би на кухні з такою старою порхавкою, як я? Та інші також були п’яні, а проте мсьє Бебе єдиний склав мені компанію, єдиний налив мені випити і погладив по голові, хоч це негоже. Тому мені було так добре з мсьє Бебе, і я дивилася на нього все більше і більше, а йому подобалося, що на нього дивляться, бо раз чи двічі він повернувся трохи у профіль, ніс у нього був дуже гарний, як у статуї. Він увесь був, наче статуя, особливо у своєму білому костюмі. Навіть те, що він пив, було білим, і сам він був такий блідий, що мені було трохи лячно за нього. Було видно, що він сидить у чотирьох стінах, як чимало молодих тепер. Мені хотілося сказати йому про це, та хто я така, щоби давати поради такому панові, як він. Крім того, мені не стало на це часу, бо щось гупнуло у двері і увійшов мсьє Лулу, тягнучи за собою датського дога, пов’язаного фіранкою, яку скрутили, аби вийшло щось таке ніби мотузка. Він був набагато п’яніший, ніж мсьє Бебе, і мало не впав, коли дог обернувся кругом і сплутав йому ноги фіранкою. У коридорі було чутно голоси, і з’явився сивоволосий пан, либонь, то був мсьє Розе, за ним — розпашіла і дуже збуджена мадам Розе і худий молодик з таким чорним волоссям, якого я ніколи не бачила. Всі намагалася виручити мсьє Лулу, якого дог сплутував фіранкою, і при тому сміялися і на все горло жартували. Ніхто не звертав на мене уваги, аж тут мене побачила мадам Розе і зробилася серйозною. Я◦не розчула, що вона сказала сивому панові, який подивився на мою склянку (вона була порожня, але поруч стояла пляшка), мсьє Розе глянув на мсьє Бебе і зробив обурений жест, а мсьє Бебе підморгнув йому і, відкинувшись на спинку стільця, залився сміхом. Я◦дуже збентежилась, тож мені здалося, що найкраще буде підвестися і привітати усіх поклоном, а потім відійти убік і зачекати. Мадам Розе вийшла з кухні, і за мить увійшли Аліса і мсьє Родолос, які підійшли до мене і зробили знак йти за ними. Я◦вклонилася усім присутнім, але не думаю, що хтось це помітив, бо усі заспокоювали мсьє Лулу, який нараз розплакався і говорив щось незрозуміле, вказуючи на мсьє Бебе. Останнє, що я запам’ятала, був мсьє Бебе, який, відкинувшись на спинку стільця, сміявся.

Аліса зачекала, поки я скину фартуха, і мсьє Родолос вручив мені шістсот франків. На вулиці сніжило, і метро давно зачинене. Мені довелося понад годину йти пішки, заки дісталася додому, але мене оберігало тепло віскі, а ще спогад про стільки речей і те, як я розважилася на кухні в кінці банкету.

Час летить, як каже Гюстав. Думаєш, що понеділок, а вже четвер. Закінчується осінь, аж гульк — уже середина літа. Щоразу, коли приходить Робер, щоб запитати, чи не треба почистити комин (він дуже добрий, цей Робер, і завжди бере з мене половину того, що з інших пожильців), я розумію, що зима, як то кажуть, вже на порозі. Тому я добре не пам’ятаю, скільки часу минуло, допоки я знову не побачила мсьє Розе. Він прийшов надвечір, майже у тій самій порі, що й мадам Розе першого разу. Він також почав зі слів, що прийшов, бо мене порекомендувала мадам Бошамп, і ніяково сів на стілець. Ніхто не почувається зручно в моєму домі, навіть я сама, коли приходить хтось чужий. Я◦починаю потирати руки, наче вони у мене брудні; а потім мені спадає на думку, що інші подумають, що вони у мене справді брудні, і вже не знаю, де їх подіти. Дякувати Богу, мсьє Розе був так само знічений, як я, хоча приховував це краще. Він тихенько постукував ціпком по підлозі, дуже налякавши Мінуша, і дивився урізнобіч, аби тільки не стрітися з моїм поглядом. Я◦вже не знала, якому святому молитися, бо це вперше поважний пан так ніяковів переді мною, а я не знала, що в такому випадку зробити, окрім як запропонувати горнятко чаю.

— Ні, ні, дякую, — сказав він нетерпляче. — Я◦прийшов на прохання своєї дружини… Ви мене пам’ятаєте, без сумніву.

— Аякже, мсьє Розе. Та забава у вашому домі, така людна…

— Так. Та забава. Отож-бо й воно… Я◦хочу сказати, це не має жодного стосунку до банкету, але того разу ви нам дуже прислужилися, мадам…

— Франсіне, до ваших послуг.

— Мадам Франсіне, саме так. Моя дружина подумала… Бачте, це справа делікатна. Та насамперед я хочу вас заспокоїти. Те, що я вам запропоную, не є… як би це сказати… незаконним.

— Незаконним, мсьє Розе?

— О, ви знаєте, в наш час… Але повторюю: йдеться про справу делікатну, але насправді цілком пристойну. Моя дружина про все знає і дала свою згоду. Я◦це кажу, щоб вас заспокоїти.

— Якщо мадам Розе згодна, то для мене це як Божа благодать, — сказала я, аби він почувався зручніше, хоча я небагато знала про мадам Розе, і вона здавалася мені радше неприємною.

— Отже, ситуація така, мадам… Франсіне, саме так, мадам Франсіне. Один з наших друзів… ліпше, мабуть, сказати, один з наших знайомих нещодавно помер за дуже особливих обставин.

— О, мсьє Розе! Мої найщиріші співчуття.

— Дякую, — сказав мсьє Розе і зробив дуже дивну міну, наче збирався закричати від люті або розридатися. То була гримаса справжнього шаленця, і я злякалася. На щастя, двері були прочинені, і майстерня Фресне поряд. — Цей пан… йдеться про дуже відомого модельєра… мешкав сам, тобто окремо від рідні, розумієте? Він нікого не мав, крім друзів, бо клієнти, як самі знаєте, в таких випадках не беруться до уваги. Отож із певних міркувань, які довго вам пояснювати, ми, його друзі, подумали, що для похорону…

Як гарно він говорив! Підбирав кожне слово, розмірено стукаючи по підлозі ціпком, і не дивився на мене. То було наче слухати диктора по радіо, от тільки мсьє Розе говорив повільніше, а крім того, було добре видно, що він не читає. Отже його заслуга була ще більшою. Я◦була настільки вражена, що кинула свої підозри і підсунула трохи ближче свій стілець. У нутрі я відчула наче жар від думки, що такий поважний пан прийшов попросити мене про послугу, якою б вона не була. Я◦вмирала зі страху і потирала руки, не знаючи, що робити.

— Нам здалося, — казав мсьє Розе, — що церемонія, на яку зберуться тільки його друзі, нечисленні… не матиме значущості, яка є необхідною у випадку цього пана… і не передасть пригнічення, — саме так він сказав, — яке спричинене його втратою… Розумієте? Нам здалося, що коли ви будете присутні на заупокійному чуванні і, ясна річ, на похороні… у ролі, скажімо, близької родички небіжчика… Розумієте, що я хочу вам сказати? Дуже близької родички… скажімо, тітки… і я навіть наважився би запропонувати…

— Так, пане Розе? — сказала я у повному здумінні.

— Що ж, усе залежить від вас, певна річ… Та якби ви отримали відповідну винагороду… бо ж не йдеться про те, ясна річ, аби ви завдавали собі труду задарма… В такому разі, правда ж, мадам Франсіне… якщо винагорода вас влаштує, а ми це, власне, зараз побачимо… ми подумали, що ви могли би бути присутньою як… розумієте… скажімо, як мати небіжчика… Дозвольте мені вам пояснити… Мати, яка тільки-но приїхала з Нормандії, дізнавшись про смерть сина, і супроводжуватиме його до могили… Ні, ні, перед тим, як ви щось скажете… Моя дружина подумала, що, може, ви нам по-дружньому допоможете… Зі свого боку, я і мої друзі умовилися запропонувати вам десять тисяч… так буде добре, мадам Франсіне? Десять тисяч франків за вашу допомогу… Три зараз же, а решта — коли ми вийдемо із цвинтаря, як тільки…

Я◦відкрила рота, просто тому що він сам мені відкрився, але мсьє Розе не дав мені нічого сказати. Він був увесь червоний і говорив хапливо, наче хотів чимшвидше закінчити.

— Якщо ви на це пристанете, мадам Франсіне… як ми сподіваємося, оскільки розраховуємо на вашу допомогу і не просимо у вас нічого… неналежного, скажімо так… то в цьому випадку за пів години тут будуть моя дружина та її покоївка з відповідним одягом… і автомобіль, певна річ, щоб відвезти вас у дім… Звісно, треба буде, щоб ви… Як би це сказати? Щоб ви звиклися з думкою, що ви мати небіжчика… Моя дружина дасть вам необхідні вказівки, а ви, ясна річ, маєте створити враження, як тільки опинитеся в тому домі… Ви розумієте… Біль, відчай… Передусім йдеться про клієнтів, — додав він. — Перед нами вам буде досить німувати.

Не знаю, звідки в його руці взялася пачка новеньких купюр, і побий мене грім, якщо знаю, як нараз я відчула їх у себе в руці, а мсьє Розе підвівся і пішов геть, щось бурмочучи і забувши зачинити двері, як усі, хто виходить з мого дому.

Бог мені пробачить це і багато чого іншого, я знаю. То було негоже, але мсьє Розе запевнив мене, що в цьому немає нічого незаконного, і що в такий спосіб я надам неоціненну допомогу (гадаю, саме такими були його слова). Було недобре, що я мала видавати себе за матір померлого пана, який був модельєром, бо то не ті речі, які можна робити, як і обманювати когось. Але треба було подумати про клієнтів, і якщо на похованні бракуватиме матері, чи принаймні тітки або сестри, церемонія не матиме необхідної значущості і не передаватиме відчуття скорботи, спричинене втратою. Саме такими словами це щойно сказав мені мсьє Розе, а він знає більше, ніж я. Недобре, щоб я це робила, але Бог знає, що я заробляю заледве три тисячі франків на місяць, гаруючи у домі мадам Бошамп та інших місцях, а тепер я дістану десять тисяч просто за те, що трохи поплачу, побиватимусь над смертю того пана, який мав бути моїм сином, поки його не поховають.

Дім був поблизу Сен-Клу, і мене відвезли туди на авто, які я раніше бачила хіба що ззовні. Мадам Розе і покоївка вбрали мене, і я дізналася, що небіжчик звався мсьє Лінар, а ім’я мав Октав, що він був єдиним сином старої матері, яка жила в Нормандії і тільки-но приїхала п’ятигодинним поїздом. Старою матір’ю була я, але була настільки схвильована і збита з пантелику, що дуже мало почула з того, що говорила і радила мені мадам Розе. Пам’ятаю, як вона благала мене в авто (не стану відмагатися: благала, вона дуже змінилася з того вечора банкету), щоб я не перебільшувала свого горя, а радше створила враження, що я страшенно втомлена і на грані апоплексичного удару.

— На превеликий жаль, я не зможу бути поруч з вами, — сказала вона, коли ми вже під’їздили. — Але робіть те, що я вам сказала, а мій чоловік займеться усім необхідним. Прошу вас, прошу вас, мадам Франсіне, передусім, коли побачите журналістів і дам… особливо журналістів…

— Вас там не буде, мадам Розе? — запитала я дуже здивована.

— Ні. Вам годі зрозуміти, а пояснювати довго. Там буде мій чоловік, в якого комерційні інтереси з мсьє Лінаром… Звісно, він буде там заради декоруму… Це питання ділових і людських відносин… Але я туди не піду, не годиться, щоб я… Не переймайтеся цим.

У дверях я побачила мсьє Розе і якихось інших панів. Вони наблизилися, і мадам Розе дала мені останнє напучення, і відкинулася на спинку сидіння, щоб її не побачили. Я◦дала змогу мсьє Розе відчинити дверцята і, голосно ридаючи, вийшла з автомобіля. Тож мсьє Розе обійняв мене і повів до будинку, інші пани йшли за нами. Я◦не дуже могла розгледіти дім, бо шаль майже затуляла мені очі, до того ж я так плакала, що нічого не бачила, але по запаху відчувалася розкіш, а ще — по дуже пухнастих килимах. Мсьє Розе пошепки втішав мене, у нього був такий голос, наче він і сам плакав. У величезній вітальні із люстрами із дармовисами були якісь пани, вони дивилися на мене з великим співчуттям і симпатією, і я впевнена, що підійшли би розрадити мене, якби мсьє Розе не повів мене далі, притримуючи за плечі. На канапі я розгледіла дуже молодого пана, який сидів із заплющеними очима і склянкою в руці. Він навіть не поворухнувся, коли я увійшла, хоча в ту мить я голосно ридала. Відчинились якісь двері, і з них вийшли двоє панів з носовичками в руках. Мсьє Розе ледь підштовхнув мене, я увійшла до кімнати і, спотикаючись, дала провести себе туди, де лежав небіжчик, і побачила мерця, який був моїм сином: я побачила профіль мсьє Бебе, який був такий білявий і блідий, як ніколи — тепер, коли був мертвий.

Здається, я ухопилася за спинку ліжка, бо мсьє Розе перелякався, інші пани оточили і підтримали мене, а я дивилася на таке гарне лице мертвого мсьє Бебе, на його довгі чорні вії, на ніс, наче з воску, і не могла повірити, що це мсьє Лінар, пан, який був модельєром і допіру помер, не міг переконати мене, що цей мрець, який лежав переді мною, був мсьє Бебе. Не усвідомлюючи — присягаюсь! — я розридалася по-справжньому, тримаючись за спинку дуже розкішного ліжка з масиву дуба, і згадувала, як мсьє Бебе гладив мене по голові у ніч банкету, як налив мені склянку віскі, як розмовляв і займався мною, поки інші розважалися. Коли мсьє Розе прошепотів щось наче: «Скажіть йому «сину, сину»…», збрехати мені було зовсім не важко, гадаю, що оплакувати його було для мене великим благом — то була наче винагорода за увесь той страх, якого я натерпілася до цієї миті. Ніщо не здавалося мені дивним, і коли я підняла очі та обіч ліжка побачила мсьє Лулу з почервонілими очима і тремтячими губами, то на все горло розридалася, дивлячись йому в лице, і він, попри своє здивування, також плакав: плакав, бо плакала я, а був сповнений здивування, бо розумів, що я плачу, як він, по-справжньому, тому що ми обидвоє любили мсьє Бебе і майже змагалися по різні боки ліжка, але мсьє Бебе не міг сміятися і кепкувати, як тоді, коли був живий і сидів за кухонним столом і сміявся з нас усіх.

Мене відвели до канапи у великий вітальні з люстрами, і якась пані, що була там, витягла з торбинки флакон із нюхальною сіллю, а лакей поставив біля мене столик на коліщатках із тацею, де була паруюча кава і склянка з водою. Мсьє Розе був значно спокійніший тепер, коли побачив, що я здатна зробити те, про що мене просили. Я◦бачила, як він відійшов поговорити з іншими панами, і довший час з вітальні ніхто не виходив і не заходив у неї. На канапі навпроти і далі сидів молодик, якого я побачила, коли прийшла, він плакав, затуливши лице руками. Час від часу він витягав носовичок і сякався. У дверях з’явився мсьє Лулу і якусь мить дивився на нього, перш ніж підійти і сісти поруч з ним. Мені було так шкода їх обох, було видно, що вони дуже дружили з мсьє Бебе, і були такі молоді і так страждали. Мсьє Розе також дивився на них з кутка вітальні, де він тихо розмовляв з двома дамами, які вже збиралися йти. Так минали хвилини, аж тут мсьє Лулу неначе верескнув і відсунувся від іншого юнака, який дивився на нього із люттю, і я почула, як мсьє Лулу каже щось таке ніби: «Тобі завжди до всього було байдуже, Ніна», і згадала когось на ім’я Ніна, хто мав тітку в Пуату, яка присилала йому курчат і городину. Мсьє Лулу знизав плечима і знову сказав, що Ніна бреше, і врешті підвівся з лютою гримасою і гнівними жестами. Тоді мсьє Ніна і собі підвівся. І обидва майже бігом подалися до кімнати, де лежав мсьє Бебе, і я почула, що вони сваряться, але відразу ж увійшов мсьє Розе і змусив їх замовкнути, а потім нічого не було чутно, доки мсьє Лулу не вернувся і сів на канапу з мокрим носовичком у руці. Якраз за канапою було вікно, яке виходило у внутрішнє подвір’я. Гадаю, з усього, що було в тій вітальні, найкраще я пам’ятаю вікно (а ще люстри, вони були такі розкішні), бо надранком я бачила, як воно потроху міняє колір і сірішає, і врешті, перед сходом сонця, стає рожевим. І весь цей час я думала про мсьє Бебе і раптом, не в змозі стриматися, починала плакати, хоча там були тільки мсьє Розе і мсьє Лулу, бо мсьє Ніна пішов геть чи був десь в іншій частині дому. Так минула ніч, і подекуди я не могла втриматися від думок про такого молодого мсьє Бебе і плакала, хоча було це трохи і через утому. Тоді мсьє Розе підходив і сідав біля мене із дуже дивним обличчям і казав, що мені не треба вже прикидатися, щоб я готувалася до того моменту, коли буде похорон і прийдуть люди і журналісти. Та іноді важко знати, плачеш ти по-справжньому чи ні, тож я попросила мсьє Розе дозволити мені і далі чувати над мсьє Бебе. Його, схоже, дуже дивувало те, що я не хочу піти хвильку подрімати, і він кілька разів пропонував провести мене у спальню, та врешті упевнився і дав мені спокій. Я◦скористалася з того моменту, коли він вийшов, либонь, щоби піти до туалету, і знову зайшла до кімнати, де лежав мсьє Бебе.

Я◦думала, що він там сам, але там був мсьє Ніна, він стояв у ногах ліжка і дивився на нього. Позаяк ми були незнайомі (тобто він знав, що я та пані, яка вдає із себе матір мсьє Бебе, але раніше ми не зустрічалися), то дивилися одне на одного із недовірою, хоча він нічого не сказав, коли я підійшла і стала біля мсьє Бебе. Так ми і стояли якийсь час, і я бачила, як по щоках у нього течуть сльози, від яких біля носа утворилась наче борозна.

— Ви також були там у вечір банкету, — сказала я, бажаючи його розважити. — Мсьє Бебе… мсьє Лінар сказав, що ви дуже сумні, і попросив мсьє Лулу піти і скласти вам компанію.

Мсьє Ніна не розуміючи дивився на мене. Він хитав головою, і я усміхнулася йому, щоб його розважити.

— У вечір банкету в домі мсьє Розе, — сказала я. — Мсьє Лінар прийшов на кухню і запропонував мені віскі.

— Віскі?

— Так. Він був єдиний, хто запропонував мені випити того вечора… Мсьє Лулу відкоркував пляшку шампанського, і тоді мсьє Лінар бризнув йому піною в обличчя і…

— О, замовкніть, замовкніть, — прошепотів мсьє Ніна. — Не згадуйте цього… Бебе збожеволів, направду збожеволів…

— І тому ви були сумні? — спитала, аби щось сказати, та він мене уже не чув, дивився на мсьє Бебе, наче питав його про щось, і ворушив губами, весь час повторюючи одне і те саме, аж я не могла вже на нього дивитися. Мсьє Ніна не був таким красенем, як мсьє Бебе чи мсьє Лулу, і видався мені дуже маленьким, хоча люди у чорному завжди здаються меншими, як каже Гюстав. Я би хотіла розрадити мсьє Ніна, такого сумного, але в цю мить увійшов мсьє Розе і зробив мені знак вернутись у вітальню.

— Уже світає, мадам Франсіне, — сказав він. Лице у нього, бідолахи, позеленіло. — Вам треба трохи відпочити. Ви не зможете здолати утому, а скоро почнуть сходитися люди. Похорон о пів на десяту.

Я◦справді падала з ніг, і було краще годину поспати. Неймовірно, як година сну знімає з мене утому. Тому я дозволила мсьє Розе взяти мене під руку, і коли ми проходили через вітальню з люстрами, вікно вже було яскраво рожеве, і я відчула холод, хоча горів коминок. У ту мить мсьє Розе зненацька мене відпустив і видивився на двері, що вели до виходу з дому. Увійшов чоловік із шарфом на шиї, і на мить я злякалася, подумавши, що нас викрили (хоч ми не робили нічого незаконного) і що чоловік у шарфі є братом мсьє Бебе чи щось таке. Але він не міг ним бути, бо мав занадто неотесаний вигляд: ледве чи П’єр або Гюстав могли бути братами когось наскільки витонченого, як мсьє Бебе. За чоловіком у шарфі я раптом побачила мсьє Лулу, він виглядав буцім переляканим, але мені здалося, що він неначе радий тому, що зараз станеться. Тоді мсьє Розе дав мені знак лишатися на місці і зробив два чи три кроки в бік чоловіка у шарфі, здається, не надто охоче.

— Ви прийшли?.. — почав він тим самим тоном, яким говорив зі мною і який насправді аж ніяк не був люб’язним.

— Де Бебе? — запитав чоловік таким голосом, наче перед тим багато випив чи кричав.

Мсьє Розе зробив якийсь непевний жест, бажаючи завадити йому увійти, але чоловік ступив уперед і відсторонив його одним лише поглядом. Мене дуже здивувала така груба поведінка в такий печальний момент, але мсьє Лулу, який лишився стояти у дверях (гадаю, це він дозволив тому чоловікові увійти), розреготався, і мсьє Розе підійшов до нього і надавав йому ляпанців, як хлопчиськові, достоту як хлопчиськові. Я◦не розчула добре, що вони казали одне одному, але мсьє Лулу, попри ляпанці, здавався задоволеним і казав щось таке ніби: «Зараз побачить… зараз та курва побачить…» — хоча погано, що я повторюю його слова; він проказав їх кілька разів, доки нараз не розплакався і затулив лице руками, мсьє Розе підштовхував його до канапи, де він залишився сидіти, голосно ридаючи, а про мене всі забули, як це буває завжди.

Мсьє Розе здавався дуже знервованим і не наважувався увійти до кімнати, де лежав небіжчик, та за якусь мить почувся голос мсьє Ніна, який проти чогось протестував, а мсьє Розе набрався духу і підбіг до дверей якраз тоді, коли з них вискочив, протестуючи, мсьє Ніна, і можу присягнутися, що чоловік у шарфі витурював його стусанами. Мсьє Розе відступив, дивлячись на мсьє Ніна, і обидвоє заговорили тихими голосами, які все одно були верескливими, і мсьє Ніна плакав від злості та кривився, аж мені стало його дуже жаль. Урешті він трохи заспокоївся, і мсьє Розе відвів його до канапи, де сидів мсьє Лулу, який знову сміявся (еге ж: вони то плакали, то сміялися), але мсьє Ніна скорчив презирливу гримасу, пішов й усівся на іншу канапу біля коминка. Я◦залишилася в кутку вітальні, чекаючи на прибуття дам і журналістів, як веліла мені мадам Розе, і врешті у вікні з’явилося сонце, і лакей у лівреї впустив двох дуже елегантних панів і одну пані, яка спочатку глянула на мсьє Ніна, либонь, думаючи, що це хтось із родини, а потім подивилася на мене; я затулила обличчя руками, але дуже добре бачила її крізь пальці. Пани, і ті, що прийшли пізніше, йшли поглянути на мсьє Бебе, а потім збиралися у вітальні, декотрі у супроводі мсьє Розе підходили до мене, аби висловити співчуття і чуло потиснути руку. Дами також були дуже люб’язні, особливо одна із них, дуже молода і гарна, яка на мить присіла біля мене і сказала, що мсьє Лінар був великим митцем і його смерть є непоправним лихом. Я◦знай підтакувала і плакала насправжки, хоча увесь час прикидалася: мене проймав жаль, коли я думала про мсьє Бебе, такого гарного і доброго, там, у кімнаті, про те, яким великим митцем він був. Молода пані кілька разів погладила мене по руці і сказала, що ніхто і ніколи не забуде мсьє Лінара і що вона впевнена у тому, що мсьє Розе і далі провадитиме салон мод так, як цього завжди хотів мсьє Лінар, аби не втратився його стиль, і багато інших речей, яких я вже не пам’ятаю, але то завжди була похвала мсьє Бебе. А◦потім за мною прийшов мсьє Розе, і, глянувши на тих, хто згромадилися довкола мене, аби вони зрозуміли, що зараз відбудеться, тихо сказав мені, що прийшла пора попрощатися із сином, бо труну скоро закриють. Мене пройняв несосвітенний страх, бо я подумала, що в цю мить мушу зіграти найважчу сцену, але він мене підтримав і допоміг підвестися, і ми увійшли в кімнату, де був тільки чоловік у шарфі, він стояв у ногах ліжка і дивився на мсьє Бебе. Мсьє Розе зробив благальний жест, аби той зрозумів, що мусить залишити мене наодинці з моїм сином, але чоловік відповів йому гримасою, знизав плечима і не зрушив з місця. Мсьє Розе не знав, що робити, і знову подивився на чоловіка, немов благаючи того вийти, бо інші пани — мабуть, то були журналісти — увійшли за нами, і той чоловік справді не пасував там зі своїм шарфом і своєю манерою дивитися на мсьє Бебе, наче готовий був його образити. Я◦вже не могла чекати, та всіх боялася, була впевнена, що станеться щось жахливе, і хоча мсьє Розе не займався мною, бо і далі робив знаки, щоб переконати того чоловіка вийти, я підійшла до мсьє Бебе і стала голосити. Відтак мсьє Розе схопив мене, бо я і справді хотіла поцілувати мсьє Бебе у чоло, та він мені не давав і просив, щоб я заспокоїлася, і врешті змусив вернутися у вітальню, втішаючи мене і при цьому так стискаючи руку, аж мені стало боляче; але того ніхто не міг помітити, крім мене, а мені було байдуже. Коли я сиділа на канапі, і лакей приніс мені води, а дві пані обмахували мене хустинками, у тій кімнаті зчинилась веремія, заходили нові люди і підходили до мене, аж я не могла бачити, що коїться. Серед тих, хто тільки-но прийшов, був панотець, я дуже зраділа, що він прийшов провести мсьє Бебе. Скоро прийде час вирушати на цвинтар, і було б добре, як панотець піде з нами, з матір’ю і друзями мсьє Бебе. Вони напевно також будуть раді, що він піде з нами, особливо мсьє Розе, який так засмутився через того чоловіка у шарфі і переймався, аби все було так, як належиться, щоб люди знали, яким чудовим був похорон і як усі любили мсьє Бебе.