Таємна зброя

Переслідувач

Деде зателефонувала мені по обіді, мовляв, із Джонні не все гаразд, і я відразу ж подався до готелю. Вже кілька днів Джонні й Деде живуть у готелі на рю Лагранж, у кімнаті на четвертому поверсі. Лиш глянувши на двері кімнати, я зрозумів, що Джонні дійшов до ручки. Вікно виходить у майже чорне провалля внутрішнього двору, і вже о першій пополудні треба вмикати світло, якщо хочеш почитати газету чи розгледіти обличчя. Зимно не є, однак Джонні кутається в ковдру, скоцюрбившись в обдертому фотелі, з якого увсібіч лізуть клапті жовтуватого клоччя. Деде постаріла, й червона сукня їй зовсім не личить; це сукня для роботи, для сцени з її вогнями, в готельній кімнаті вона перетворюється на якийсь огидний згусток крові.

— Друзяка Бруно, вірний мені так само, як неприємний присмак у роті, — каже Джонні замість привітання, підтягуючи коліна догори і вмощуючи на них підборіддя.

Деде підсуває мені стілець, і я витягаю пачку «Голуаз». У кишені я маю пляшку рому, але не хочу показувати її, доки не з’ясую, що тут відбувається. Гадаю, найбільше мене дратувала лампочка, що висіла на засидженому мухами дроті. Глянувши на неї раз чи двічі, я заслонився рукою і запитав Деде, чи можна її погасити і обійтися світлом з вікна. Джонні стежив за моїми словами та жестами уважним, але відсутнім поглядом, наче кіт, який пильно дивиться на щось одне, але видно, що він цілком поглинутий чимось іншим; що він є чимось іншим. Урешті Деде встала і вимкнула світло. У тому, що лишилося, у чорно-сірій каламуті, ми краще впізнаємо одне одного. Джонні вистромлює з-під ковдри свою довгу худу руку, і я відчуваю її кволе тепло. Тоді Деде каже, що приготує нам розчинної кави. Я◦зрадів, почувши, що у них є принаймні бляшанка розчинної кави. Я◦вже не раз помічав, що коли в людини є бляшанка розчинної кави, вона ще не дійшла до ручки, ще зможе трохи протриматися.

— Давненько ми не бачились, — кажу я Джонні. — Як мінімум місяць.

— А◦ти тільки й знаєш, що час рахувати, — озивається він похмуро. — Перше, друге, третє, двадцять перше. Усе в тебе має свій номер. Й оця така сама. Знаєш, чому вона люта? Бо я загубив саксофон. Що ж, вона має рацію.

— Але як ти міг його загубити? — питаю я, водночас добре розуміючи, що якраз цього у Джонні питати не варто.

— В метро, — відповідає він. — Аби було надійніше, я поклав його під сидіння. Це було чудово — їхати, знаючи, що він під тобою, у повній безпеці.

— Похопився він лише тут, на сходах готелю, — сказала Деде хриплуватим голосом. — І я мусила бігти на злам голови, аби сповісти про пропажу і в метро, і в поліцію.

Далі запала мовчанка, і я зрозумів, що то була марна трата часу. Та Джонні почав сміятися, так, як він це уміє, сміхом десь з-поза зубів та губ.

— Якийсь нещасний ідіот намагатиметься видобути з нього бодай звук, — каже він. — То був один з найгірших саксів, які я колись не мав. Одразу видно, що на ньому грав Док Родрігес, його нутро було цілком спотворене. Як інструмент сам собою він був непоганий, але Родрігес здатен занапастити навіть інструмент Страдіварі, тільки взявшись його настроювати.

— А◦ти не можеш роздобути десь інший саксофон?

— Ми це якраз з’ясовуємо, — каже Деде. — Здається, у Рорі Френда є один. Найгірше те, що Джоннін контракт…

— Контракт, — уриває її Джонні. — Що таке контракт? Треба грати — і квит, а у мене ні саксофона, ні грошей, щоб його купити. І хлопцям ведеться не краще, ніж мені.

Останнє не є правдою, і ми троє це знаємо. Ніхто вже не наважується позичити Джонні інструмент, бо він його відразу ж або губить, або нищить. Він загубив саксофон Луї Роллінга у Бордо, потрощив на друзки і розтоптав сакс, який купила йому Деде, коли було укладено контракт про його гастрольний тур Англією. Ніхто вже не знає, скільки інструментів він загубив, віддав у заставу чи поламав. І на усіх них він грав так, як, гадаю, може грати на альт-саксофоні один лише Господь Бог, якщо припустити, що на небесах відмовилися від лір та флейт.

— Коли тобі починати, Джонні?

— Не знаю. Здається, нині. Га, Деде?

— Ні, післязавтра.

— Всі знають дати, всі, крім мене, — бурчить Джонні, натягуючи ковдру аж по вуха. — Я◦міг би заприсягнутися, що нині ввечері маю грати, а по обіді мушу йти на репетицію.

— Яка різниця? — сказала Деде. — Однаково у тебе немає саксофона.

— Як — яка різниця? Велика різниця. Післязавтра — це після завтра, а завтра — це після сьогодні. І сьогодні ще достатньо триватиме після «зараз», коли ми балакаємо з друзякою Бруно, і я відчув би себе значно краще, якби міг забути про час і випити чогось зігріваючого.

— Вода ось-ось закипить, зачекай трохи.

— Я◦не мав на увазі окріп, — каже Джонні.

Тоді я витягаю свою пляшку рому — і в кімнаті немов спалахує світло, бо Джонні від захвату роззявляє рота, його зуби сяють, і навіть Деде мимоволі усміхнулася, побачивши його подив і радість. Ром під каву — це зовсім незле, і вже після другої чарки і цигарки ми почуваємося значно краще. На той момент я вже зауважив, що Джонні поволі заглиблюється в себе і продовжує згадувати про час, це тема, якою він переймається, відколи я його знаю. Небагато стрічав я людей, яких би так хвилювало все, що стосується часу. Це якась манія, найгірша з усіх його незліченних маній. Але викладає і тлумачить він усе так захопливо, що цьому важко опиратися. Пригадую одну репетицію перед записом, ще в Цинциннаті, десь у сорок дев’ятому чи п’ятдесятому році, задовго до його переїзду в Париж. У ті дні Джонні перебував у чудовій формі, і я пішов на репетицію лиш задля того, аби послухати його і Майлза Девіса. Усі мали бажання грати, усі були в доброму гуморі й гарно вбрані (я згадую про це, мабуть, через контраст із теперішнім виглядом Джонні — брудним і обдертим), грали з насолодою і без нетерплячки, звукорежисер за своїм віконечком захоплено жестикулював, як задоволений бабуїн. І саме тієї миті, коли Джонні, здавалося, потонув у радості, він раптом урвав гру і, вдаривши кулаком невідомо кого, сказав: «Це я граю завтра». Хлопці затнулися, лише двоє чи троє з них дограли ще кілька тактів — наче поїзд, що ніяк не зупиниться, — а Джонні бив себе по чолі і повторював: «Я◦вже зіграв це завтра, жахливо, Майлзе, я вже зіграв це завтра», і вивести його з того стану не міг ніхто. З тієї миті усе пішло шкереберть, Джонні грав знехотя, прагнучи піти геть (аби знову накуритися, сказав звукорежисер, нетямлячись від люті), і коли я побачив, як він виходить — похитуючись, із посірілим обличчям — то запитав себе, чи довго ще це триватиме.

— Гадаю, треба покликати лікаря Бернара, — каже Деде, косячи оком на Джонні, який маленькими ковточками п’є ром. — У тебе гарячка, і ти нічого не їси.

— Лікар Бернар просто йолоп, — відказує Джонні, вилизуючи склянку. — Пропише мені аспірин, а потім скаже, що йому дуже подобається джаз, наприклад, Рей Нобл. У мене ідея, Бруно. Якби я мав саксофон, то зустрів би його музикою, від якої він злетів би з четвертого поверху донизу, рахуючи задком кожну сходинку.

— У кожному разі, аспірин тобі не зашкодить, — кажу я, косячи оком на Деде. — Якщо хочеш, я зателефоную йому, коли піду від вас, і Деде не доведеться спускатися. Послухай, що стосується твого контракту… Якщо ти починаєш післязавтра, гадаю, тут можна буде дещо зробити. Я◦також можу спробувати попросити саксофон у Рорі Френда. У крайньому разі… Але ти повинен більше шануватися, Джонні, ось що головне.

— Не сьогодні, — каже він, дивлячись на пляшку з ромом. — Завтра, коли я матиму сакс. Тож нема чого про це зараз говорити… Бруно, я щораз краще усвідомлюю, що час… Гадаю, що музика завжди допомагає хоч трохи у цьому розібратися. Ну, не те, щоб розібратися, бо насправді мені нічого не ясно. Я◦тільки усвідомлюю, що є щось. Як у тих сновидіннях — правда ж? — в яких починаєш підозрювати, що усе полетить к бісу, і трохи боїшся наперед. Та водночас жодної певності не маєш, і зненацька усе перевертається, як млинець на сковороді, і раптом ти опиняєшся у ліжку з розкішною дівчиною й усе — просто клас.

Деде в кутку кімнати миє горнятка і склянки. Я◦бачу, що в них у кімнаті навіть немає водогону, дивлюся на мидницю у рожеві квіточки і цеберко, яке нагадує мені якусь забальзамовану тварину. А◦Джонні говорить, майже затуливши ковдрою рота, і також здається забальзамованим — з підтягнутими до підборіддя коліньми, з чорним гладеньким обличчям, яке від гарячки та рому потроху починає пітніти.

— Я◦дещо читав про це, Бруно. Усе це дуже дивно й насправді дуже складно… Знаєш, я думаю, що музика допомагає. Не зрозуміти, бо насправді я нічого не розумію. — Він б’є себе кулаком по голові. Вона озивається лунким, наче то кокосовий горіх, звуком.

— Там всередині нічого немає, Бруно. Зовсім нічого. Ця штуковина не думає, не розуміє нічого. Правду кажучи, у мене ніколи не було такої потреби. Я◦починаю щось розуміти, лише опустивши очі долі, і що нижче вони опущені, то краще я розумію. Але це не є справжнє розуміння, тут я згоден.

— У тебе підніметься температура, — бурчить Деде з глибини кімнати.

— Ох, замовкни. Це правда, Бруно. Я◦ніколи ні про що не думав, і раптом розумію, що таки думав, але це зовсім не смішно, правда ж? Що смішного, коли людина розуміє, що вона про щось думала? Для предмету роздумів однаково — думаєш ти чи хтось інший. Але ж ні, це я, саме я. Я◦просто користаю з того, про що думаю, та завжди згодом, і саме цього не витримую. Це так важко, так важко… А◦що, вже не залишилось ані ковточка?

Я◦виціджую йому з пляшки останні краплі рому, і тієї ж миті Деде знову вмикає світло. Джонні спливає потом, але кутається в ковдру, час від часу ним трусить так, що фотель аж тріщить.

— Я◦зрозумів це, коли був ще зовсім малим, майже відразу після того, як навчився грати на саксофоні. У нас вдома і дня не минало без колотнечі, тільки й розмов було, що про борги та іпотеку. Ти знаєш, що́ таке іпотека? Мабуть, це щось жахливе, бо моя стара рвала на голові волосся, щойно старий заводив мову про іпотеку, і все закінчувалося бійкою. Мені тоді було тринадцять… але ти все це вже чув.

Якби ж то не чув, я навіть спробував це детально і правдиво описати у своїй книжці про Джонні.

— Тому в нас удома час ніколи не закінчувався, розумієш? Сварка за сваркою, не можна було навіть поїсти. І на довершення усього — релігія. Господи, ти навіть уявити собі не можеш. Коли мій учитель десь роздобув для мене саксофон — ти вмер би зі сміху, якби його побачив, — отоді, гадаю, я відразу зрозумів. Музика висмикувала мене з часу, але це так лише говориться. Хочеш знати, що́ я насправді відчуваю? Думаю, що музика занурювала мене в час. Але тоді виходить, що час не має нічого спільного… ну, нічого спільного з нами, скажімо так.

Мені вже давно відомі галюцинації Джонні та усіх тих, хто живе так само, як він, тому я слухаю його уважно, але не надто переймаюся тим, що він каже. Натомість мене цікавить, як він зумів роздобути наркотики в Парижі. Треба буде учинити Деде допит, знешкодити її як імовірну співучасницю. В такому стані Джонні довго не протягне. Наркотики й нужда разом не ходять. Я◦думаю про музику, яка втрачається, про десятки звукозаписів, в яких назавжди збереглась би Джонніна присутність, його вражаюча перевага над будь-ким із музикантів. «Це я граю завтра» — ця фраза раптом наповнюється для мене дуже ясним сенсом, бо Джонні завжди грає «завтра», залишаючи все інше позаду, у цьому «нині», яке він легко перестрибує з першими нотами своєї музики.

Як джазовий критик я достатньо чутливий, щоб розуміти свої межі, й усвідомлюю, що всі ці мої розумування — нижче тієї площини, де бідолашний Джонні — з його обірваними фразами, зітханнями, раптовими нападами люті, риданнями — намагається йти уперед. Йому наплювати, що я вважаю його генієм, він ніколи не бундючився тим, що його музика залишила далеко позаду те, що грають його колеги. Я◦понуро думаю, що Джонні перебуває біля начал свого саксофона, тоді як я змушений задовольнятися його закінченням. Він — це уста, а я — вуха, аби не сказати, що він — це уста, а я… Кожен критик є сумним фіналом того, що почалося як смакування, як насолода від кусання і жування. І вуста знову роблять рух, великий Джоннін язик жадібно злизує з губ цівку слини. Руки малюють щось у повітрі.

— Бруно, якби ти зміг колись це написати… Не задля мене, розумієш, мені ж бо однаково. Але, мабуть, це дуже гарно. Я◦відчуваю, що це мусить бути гарно. Я◦говорив тобі, що коли ще хлопчиськом почав грати, то усвідомив, що час тече по-іншому. Якось я розповів про це Джиму, і він сказав, що таке саме відчувають усі, і що коли людина відключається… Так і сказав: коли людина відключається. Але я не відключаюся, коли граю. Просто кудись переношуся. Це як у ліфті: ти заходиш у ліфт, заводиш балачку з людьми і не відчуваєш нічого дивного. А◦тим часом униз поплив перший поверх, десятий, двадцять перший, все місто залишилося внизу, і коли ти закінчуєш фразу, яку розпочав, увійшовши, між твоїми першими словами й останніми — п’ятдесят два поверхи. Я◦зрозумів, коли почав грати, що заходжу у ліфт, але то був часовий ліфт, якщо можна так сказати. Не думай: я не забував про іпотеку чи релігію. Просто в ті миті іпотека і релігія ставали чимось схожим на костюм, який зараз не на тобі. Я◦знаю, що костюм висить у шафі, та не кажи мені, що цієї миті костюм існує. Він існує тоді, коли я його надягаю, і так само релігія та іпотека існували тоді, коли я закінчував грати і до кімнати заходила розпатлана моя стара, нарікаючи, що ця чортова музика ріже їй вуха.

Деде приносить нам ще по горнятку кави, та Джонні сумно дивиться на свою порожню склянку.

— Оте про час — дуже складне, воно вчепилося у мене зі всіх сторін. Я◦починаю потроху усвідомлювати, що час не такий, як торбина, яку можна наповнити. Я◦маю на увазі, що хоча наповнювач можна замінити, в торбину влазить тільки певна його кількість — і квит. Бачиш мою валізу, Бруно? У неї влазять два костюми і дві пари черевиків. А◦тепер уяви собі, що ти її спорожнив, а потім знову хочеш покласти в неї два костюми і дві пари черевиків, і бачиш, що тепер у неї влазить тільки один костюм і одна пара черевиків. Та найкраще не це. Найкраще тоді, коли ти розумієш, що можеш покласти до валізи цілу крамницю, сотні костюмів, як іноді я поміщаю музику в час, коли граю. Музику і те, про що думаю, коли їду в метро.

— Коли їдеш у метро.

— Так, у цьому вся суть, — лукаво каже Джонні. — Метро — це великий винахід, Бруно. Коли їдеш у метро, розумієш, скільки усього могло би поміститися у валізу. Можливо, я загубив саксофон зовсім не в метро, може…

Розреготавшись, він заходиться кашлем, і Деде занепокоєно на нього дивиться. Та він махає руками, сміється і кашляє — все разом, трясучись під ковдрою, як шимпанзе. З очей йому течуть сльози, і він ковтає їх, знай сміючись.

— Краще не мішати все в одну купу, — каже він за якийсь час. — Я◦загубив його — і квит. Та метро допомогло мені зрозуміти той фокус із валізою. Еластичність речей — ось що дивно, я відчуваю її повсякчас. Усе є еластичним, друже. Речі, які здаються жорсткими, мають еластичність…

Він зосереджено думає.

— …уповільнену еластичність, — додає він несподівано.

Я◦захоплено і схвально киваю. Браво, Джонні. І це людина, яка каже, що не здатна думати. Ось тобі й Джонні. Тепер мені направду цікаво, що́ він скаже далі. Він це розуміє і дивиться на мене лукаво, як ніколи.

— Ти гадаєш, Бруно, я зможу роздобути десь інший саксофон, щоб грати післязавтра?

— Так, але тобі треба буде шануватися.

— Звісно, мені треба буде шануватися.

— Місячний контракт, — пояснює бідолашна Деде. — Два тижні виступів у клубі Ремі, два концерти і дві платівки. Ми могли би чудово облаштуватися.

— Місячний контракт, — передражнює її Джонні, потрясаючи руками. — Клуб Ремі, два концерти і дві платівки. Бе-бата-боп-боп-боп, чррр. Хочу пити, хочу пити, хочу пити. І курити, і курити, і курити. Найбільше хочу курити.

Я◦простягаю йому пачку «Голуаз», хоча добре знаю, що він думає про наркотик. Уже вечір, коридором починають снувати люди, чутно арабську мову, чийсь спів. Деде кудись пішла, мабуть, щось купити на вечерю. Я◦відчуваю руку Джонні на своєму коліні.

— Вона чудова дівчина, повір. Але як вона мені остогидла. Я◦вже давно її не люблю, насилу терплю. Вона ще й досі час від часу мене збуджує, уміє кохатися, як… — він на італійський манір складає докупи пальці. — Але я мушу її збутися і вернутися у Нью-Йорк. Я◦мушу вернутися у Нью-Йорк, Бруно, це головне.

— Навіщо? Там тобі велося гірше, ніж тут. Я◦маю на увазі не роботу, а саме твоє життя. Мені здається, що тут у тебе більше друзів.

— Так, тут є ти, маркіза і хлопці з клубу… Ти колись кохався з маркізою, Бруно?

— Ні.

— Ну, це щось… Та я розповідав тобі про метро, не знаю, чому ми змінили тему. Метро — це великий винахід, Бруно. Одного дня я почав щось відчувати в метро, та потім забув… І тоді воно повторилося — через два чи три дні. І врешті я зрозумів. Знаєш, це легко пояснити, та легко тому, що насправді це несправжнє пояснення. Справжнє пояснення просто не можна відшукати. Тобі треба було би сісти в метро і чекати, коли з тобою це станеться, хоча мені здається, що таке буває тільки зі мною. Це правда, що ти ніколи не кохався з маркізою? Ти мусиш попросити її вилізти на позолочений ослінчик, який стоїть у неї в кутку спальні, біля дуже гарної лампи, а тоді… О, ця уже вернулася.

Входить Деде з якимсь пакунком і дивиться на Джонні.

— У тебе ще сильніший жар. Я◦вже зателефонувала лікареві, він прийде о десятій. Казав, що тобі потрібен спокій.

— Гаразд, гаразд, але спочатку я розповім Бруно про метро. На днях я добре зрозумів, що відбувається. Я◦почав думати про свою стару, потім про Лен з дітьми, і, звісно, мені відразу уявилося, що я прогулююся своїм кварталом, бачу обличчя дітей, якими вони тоді були. То не було думання, здається, я вже не раз казав тобі, що ніколи не думаю. Я◦наче стою на розі і бачу, як мимо пропливає те, про що думаю. Але я не думаю про те, що бачу. Розумієш? Джим каже, що всі люди однакові і що загалом (так він каже) ніхто не думає сам собою. Припустімо, це так, однак проблема в тому, що я сів у метро на станції «Сен-Мішель» й одразу ж почав думати про Лен та дітей і уявляти свій квартал. Тільки-но сів і став про них думати. Та водночас я усвідомлював, що я в метро, і бачив, що десь за хвилину ми під’їхали до станції «Одеон», що люди виходять і заходять. Отже, я й далі думав про Лен і бачив свою стару, яка вернулася із закупів, а тоді побачив їх усіх, я був із ними — так гарно я не почувався вже давно. Від спогадів мені завжди з душі верне, але цього разу мені було приємно думати про дітей і бачити їх. Якщо я розповідатиму тобі все, що бачив, ти не повіриш, бо це зайняло би багатенько часу. Навіть якщо не вдаватися в деталі. Розповім тобі, наприклад, одне: я бачив Лен у зеленій сукні, яку вона вдягала, коли йшла до «Клубу 33», де я грав разом з Гемпом. Я◦бачив на тій сукні стрічки, бант, оздобу біля викоту, комір… Не все нараз, насправді я ходив довкола Лениної сукні і розглядав її поволеньки. А◦потім дивився на обличчя Лен і на лиця дітей. Далі згадав Майка, який жив у сусідній кімнаті, і те, як він розповідав мені історію про диких коней в Колорадо, він працював на ранчо і говорив, випинаючи груди, наче справжній ковбой…

— Джонні, — каже Деде зі свого кутка.

— Зауваж, я переповідаю тобі лише шматочок з того, що думав і бачив. Скільки часу я розповідаю тобі це?

— Не знаю, мабуть, хвилини дві.

— Мабуть, хвилини дві, — повторює за мною Джонні. — Дві хвилини, а я розказав тобі тільки дещицю з того, що побачив. Якби я розповів тобі усе, що робили діти, і те, як Гемп грав «Save it, pretty mamma» і я вислухав кожну ноту, розумієш, кожнісіньку ноту, а Гемп не з тих, хто швидко втомлюється, якби я розповів тобі, що чув також довжелезну молитву моєї старої, в якій вона щось говорила про капусту, просила змилуватися над моїм старим і мною, казала щось про капустяні голови… Якби я детально розповів тобі усе це, минуло би більше, ніж дві хвилини, га, Бруно?

— Якщо ти справді усе це чув і бачив, минула би добряча чверть години, — кажу я зі сміхом.

— Минула би добряча чверть години, еге ж, Бруно? Тоді скажи мені, як може бути, що раптом я відчуваю, що метро зупиняється, я вихоплююсь зі спогадів про свою стару, про Лен і все решта — і бачу, що ми на станції «Сен-Жермен-де-Пре», до якої від «Одеону» їхати рівно півтори хвилини.

Я◦ніколи не переймаюся занадто тим, що говорить Джонні, та зараз він дивиться на мене так, що я відчуваю внутрішній холодок.

— Заледве півтори хвилини за твоїм часом, за часом отої, — злостиво каже Джонні. — За годинником в метро і за моїм власним, дідько би їх узяв. Тоді як може бути, що я думав чверть години, га, Бруно? Як можна чверть години подумати за півтори хвилини? Присягаюсь тобі, у той день я не викурив ні грама, ні листочка, — додає він, виправдовуючись, наче дитина. — Потім це знову повторилося, тепер зі мною таке трапляється повсюди. Але, — додає він хитро, — тільки в метро я можу це усвідомити, бо їхати в метро — однаково що сидіти всередині годинника. Станції — це хвилини, розумієш, це ваш час, той, що зараз; але я знаю, що є інший, і думаю, думаю…

Він затуляє обличчя руками і тремтить. Я б залюбки вже пішов, але не знаю, як попрощатися, щоб не засмутити Джонні, бо він страшенно ображається на друзів. Якщо він продовжуватиме у тому ж дусі, йому це зашкодить, принаймні з Деде він про такі речі не говоритиме.

— Бруно, якби я міг просто жити, як у ці миті, чи як тоді, коли граю і час також змінюється… Ти розумієш, що могло би статися за півтори хвилини… Тоді кожна людина, не лише я, але й ота он, і ти, і хлопці могли би жити сотні років. Якби ми зрозуміли як, то могли би проживати у тисячу разів більше, ніж проживаємо через годинники, через цю манію з хвилинами, із завтра, післязавтра…

Я◦витискаю із себе усміх, невиразно усвідомлюючи, що він має рацію, але що те, що він підозрює, і те, що я вгадую за його підозрами, як завжди, розвіється, заледве я вийду на вулицю і занурюся в своє щоденне життя. Тої миті я впевнений, що Джонні говорить щось, породжене не тільки тим, що він наполовину божевільний, що реальність від нього вислизає і лишає замість себе таку собі пародію, яку він перетворює в надію. Усе, що каже Джонні в такі миті (вже понад п’ять років він і мені, і всім говорить схожі речі), не можна слухати, обіцяючи собі подумати про це ще згодом. Тільки-но ти опиняєшся на вулиці, тільки-но це спогад, а не сам Джонні повторює оті слова, як усе стає навіяним марихуаною витвором уяви, одноманітним белькотанням (не він один говорить такі речі, день у день дізнаєшся про подібні сповіді). І після зачудування постає роздратування, принаймні в мене з’являється таке відчуття, наче Джонні брав мене на глузи. Але буває таке завжди наступного дня, не тоді, коли Джонні мені про це говорить, бо тоді я відчуваю, що є щось, готове десь поступитися, світло, яке домагається, щоби його запалили, чи, радше, що треба щось розбити, розтрощити ущент, як колоду, в яку вганяють клин і б’ють по ньому молотком. Проте у Джонні вже немає сили щось трощити, і я навіть не знаю, який потрібен молоток, аби вбити клин, якого я також не уявляю.

Урешті я покинув ту кімнату, та спершу сталося те, що й мало статися — як не це, то щось подібне. Коли я прощався з Деде, повернувшись до Джонні спиною, то відчув: щось коїться, я побачив це в її очах. Я◦швидко озирнувся (мабуть, тому що трохи боюся Джонні, цього ангела, який мені як брат, цього брата, який мені як ангел) і побачив, що він раптом скинув із себе ковдру, в яку весь час кутався, і сидить у фотелі голий-голісінький з підтягнутими аж до підборіддя коліньми, дрижить, але регоче, сидячи цілком голий в обдертому фотелі.

— Робиться гаряче, — сказав Джонні. — Бруно, поглянь, який у мене гарний шрам під ребрами.

— Вкрийся, — звеліла Деде, засоромившись і не знаючи, що сказати.

Ми знайомі досить давно, і голий чоловік — це тільки голий чоловік, однак Деде стало соромно, а я не знав, як не подати виду, що поведінка Джонні мене шокує. Він це знав і реготав на всі кутні: ноги непристойно задерті, геніталії звисають над краєм фотеля — наче мавпа в зоопарку. Шкіра на стегнах була вкрита якимись дивними плямами, і я відчув цілковите обридження. Тоді Деде схопила ковдру і притьмом його закутала, а Джонні знай сміявся і здавався дуже щасливим. Я◦так-сяк попрощався, пообіцявши знову прийти наступного дня, і Деде вийшла за мною на передухіддя, причинивши за собою двері, щоби Джонні не чув, що́ вона мені казатиме.

— Він такий відтоді, як ми повернулися з турне Бельгією. Грав він усюди пречудово, я була така щаслива.

— Цікаво, де він бере наркотики, — кажу я, дивлячись їй у вічі.

— Не знаю. Він майже увесь час п’є вино і коньяк. І курить, хоча й менше, ніж там.

Там — це в Балтіморі і Нью-Йорку, три місяці у психіатричній лікарні Бельвю, тривале перебування у Камарильйо.

— Джонні направду добре грав у Бельгії, Деде?

— Так, Бруно, мені здається, він грав, як ніколи. Публіка просто шаленіла, хлопці з оркестру не раз казали це мені. Нараз із ним починало коїтися щось дивне, як це завжди буває з Джонні, та, на щастя, ніколи на сцені. Я◦вже думала… але самі бачите: тепер йому зле, як ніколи.

— Гірше, ніж у Нью-Йорку? Ви його не знали в ті роки.

Деде не дурна, але жодна жінка не любить, коли їй говорять про часи, коли її не було в житті її чоловіка, навіть якщо тепер їй доводиться терпіти його коники, а усе, що було раніше — не більше, ніж слова. Я◦не знаю, як їй це сказати і навіть не цілком їй довіряю, та врешті зважуюсь.

— Гадаю, ви залишилися без грошей.

— У нас є той контракт, за яким треба починати післязавтра.

— Ви гадаєте, він зможе записуватися і виступати на сцені?

— Так, звісно, — каже Деде, трохи здивована. — Джонні гратиме краще, ніж будь-коли, якщо лікар Бернар вилікує його грип. Вся проблема у саксофоні.

— Я◦цим займуся. Візьміть, Деде. От тільки… Краще, аби Джонні про це не знав.

— Бруно…

Махнувши рукою, я рушив сходами донизу, спинивши потік непотрібних мені слів удячності. Коли нас розділяли чотири чи п’ять сходинок, сказати це стало легше.

— Він у жодному разі не повинен курити перед першим концертом. Нехай собі потроху п’є, але на інше грошей йому не давайте.

Деде нічого не відповіла, але я бачив, як її руки складають банкноти навпіл і ще навпіл, доки їх зовсім не стало видно. Принаймні я впевнений, що сама Деде не курить. Її пособництво може бути породжене лише страхом чи любов’ю. Якщо Джонні стане навколішки, як я вже бачив у Чикаго, і благатиме з плачем… Та це один із багатьох ризиків, на який наражаєшся з Джонні, але якийсь час у них будуть гроші на харчі та ліки. На вулиці я підняв комір плаща, бо починало мжичити, і глибоко вдихнув, аж мені заболіли легені; здалося, що Париж пахне чистотою, теплим хлібом. Тільки тепер я зрозумів, як пахла кімната Джонні, його тіло, яке пітніло під ковдрою. Я◦зайшов у кав’ярню, щоб випити коньяку і сполоснути рота, а може, й пам’ять, з якої вперто не йшли Джонніні слова, його розповіді, його манера бачити те, чого я не бачу і насправді не хочу бачити. Я◦став думати про післязавтра, і це мене заспокоїло, то був надійний місток, прокладений від шинквасу в майбуття.

Коли ти не надто впевнений у чомусь, найкраще взяти на себе роль поплавка. Через два чи три дні я подумав, що мушу з’ясувати, чи це маркіза пособляє Джонні Картеру з марихуаною, і подався в її студію на Монмартрі. Маркіза насправді є маркізою і має купу грошей, які їй вділяє маркіз, хоча вони давно розлучилися — через марихуану і таке інше. Їхня дружба із Джонні почалася ще у Нью-Йорку, ймовірно, того самого року, коли Джонні одного ранку прокинувся знаменитим — лише тому, що хтось дав йому змогу зібрати разом чотирьох чи п’ятьох хлопців, яким подобався його стиль, і Джонні вперше зміг зіграти так, як йому самому хотілося. Це потрясло усіх. Тут не місце для критичного огляду джазової музики, ті, кого це цікавить, можуть прочитати мою книжку про Джонні і новий повоєнний стиль; та можу сказати, що десь у сорок восьмому році (скажімо, до п’ятдесятого) у музиці наче стався вибух, холодний, безгучний вибух, після якого все залишилося на своїх місцях, не було ні зойків, ні руйнувань, але шкаралупа традиції розкололася на тисячу уламків, і навіть її оборонці (і серед музикантів, і поміж публіки) засумнівалися у власній любові до того, що вже не сприймалося ними так, як раніше. Бо після Джонніної гри на альт-саксофоні не можна й далі слухати його попередників і вірити, що вони — non plus ultra[16]. Треба змиритися з тим, що доводиться вдаватися до своєрідного замаскованого відречення, яке зветься «історичним значенням», і говорити, що кожен із цих музикантів був і залишається чудовим для своєї доби. Джонні перегорнув джаз, як рука перевертає аркуш — і квит.

Маркіза, в якої просто собачий нюх на все, що зветься музикою, завжди безмірно захоплювалася Джонні та його друзями з ансамблю. Гадаю, вона витратила на них не один долар в часи існування «Клубу 33», коли більшість критиків протестувала проти Джонніних записів і оцінювала його джаз, послуговуючись давно прогнилими критеріями. Ймовірно, тоді ж маркіза почала час від часу спати з Джонні і курити з ним марихуану. Я◦часто бачив їх разом перед сесіями звукозапису чи в антрактах під час концертів, і Джонні здавався надзвичайно щасливим поруч із маркізою, дарма що в іншій ложі чи вдома на нього чекали Лен та діти. Та Джонні ніколи й гадки не мав, що таке чогось чекати, і йому невтямки, що хтось може чекати його. Навіть те, як він покинув Лен, виставляє його у всій красі. Я◦бачив поштову листівку, яку він надіслав їй з Рима після чотиримісячної відсутності (разом з іще двома музикантами він сів у літак, не попередивши Лен ані словом). На листівці зображено Ромула і Рема, які завжди дуже тішили Джонні (одна з його платівок так і називається), й написано слова: «Блукаю сам між безлічі кохань» — це рядок з поеми Ділана Томаса, якого Джонні постійно читає. Джонніні агенти в Сполучених Штатах умовились частину його гонорарів переказувати Лен, яка невдовзі сама зрозуміла, що здійснила не таку вже й погану оборудку, позбувшись Джонні. Хтось мені казав, що маркіза також дала Лен грошей, але так, щоб та не знала, від кого вони. Мене це не дивує, бо маркіза нерозсудливо добра, для неї світ схожий на ті млинці, якими вона пригощає у своїй студії, коли туди приходить купа приятелів, це своєрідний вічний млинець, до якого вона додає всіляку всячину, а потім відрізає від нього шматочки і пропонує їх у міру того, як виникає потреба.

Я◦застаю маркізу з Марселем Гавоті й Артом Букайя, вони якраз говорять про записи, зроблені Джонні вчора увечері. Всі троє кидаються до мене, наче до них зійшов з небес сам архангел: маркіза цілує до знемоги, а хлопці плескають по плечу, як це можуть робити лише контрабасист і баритоніст. Аби хоч якось від них захиститись, ховаюся за фотель — й усе це через те, що вони дізналися, що саме я дістав той розчудесний саксофон, з яким Джонні щойно записав чотири чи п’ять своїх найкращих імпровізацій. Маркіза одразу каже, що Джонні — справжнісінький гівнюх, і позаяк вона з ним посварилася (через що, вона не сказала), цей гівнюх добре знав: чек на придбання саксофона він зможе отримати від неї, тільки попросивши належним чином пробачення. Звісно, приїхавши в Париж, Джонні не захотів вибачатися — сварка, схоже, зчинилася в Лондоні два місяці тому, — тож хто міг знати, що він загубив у метро свій клятий саксофон і таке інше, і так далі. Коли маркіза починає говорити, мимоволі замислюєшся, чи не вчепився вже й до її мови стиль Діззі[17], позаяк з її уст лине нескінченна серія варіацій, які звучать в найнесподіваніших регістрах, нарешті у фіналі вона лунко б’є себе по стегнах, широко роззявляє рота і заходиться таким сміхом, немов її лоскочуть до смерті. Саме цією нагодою скористався Арт Букайя, аби детально розповісти мені про вчорашній запис, який я пропустив через свою дружину, яка захворіла на пневмонію.

— Тіка може підтвердити, — каже Арт, киваючи на маркізу, що труситься від сміху. — Бруно, ти не можеш навіть уявити собі, що це було, доки не почуєш тих записів. Якщо Бог і був десь учора, то можеш мені повірити: він був у тій триклятій студії звукозапису, де гаряче було, як у пеклі. Пам’ятаєш «Willow tree», Марселю?

— Чи я пам’ятаю, — відповів Марсель. — Цей дурень питає, чи я пам’ятаю. Та я з ніг до голови витатуюваний «Willow tree».

Тіка приносить нам по хайболу, і ми зручно вмощуємося, щоб побалакати. Насправді про вчорашній запис ми майже не говоримо — кожен музикант знає, що про ці речі неможливо говорити, але навіть те, що я почув, повернуло мені слабку надію, і я подумав, що мій саксофон, можливо, принесе Джонні удачу. Утім не бракувало і кумедних історій, які могли остудити цю надію — наприклад, те, як Джонні у перерві між записами скинув черевики і ходив по студії босий. Натомість він помирився з маркізою і пообіцяв прийти до неї, аби перехилити чарчину перед сьогоднішнім вечірнім виступом.

— Ти знаєш дівчину, з якою зараз живе Джонні? — поцікавилася Тіка.

Я◦описую її якомога лаконічніше, але Марсель доповнює мене на французький манір: з усілякими відтінками і натяками, які маркізу страшенно звеселяють. І жодної згадки про марихуану, та я настільки підозріливий, що, здається, відчуваю в повітрі студії її запах, не кажучи вже про те, що у Тіки така сама манера сміятися, яку я часом помічаю у Джонні і Арта, і яка виказує наркоманів. Цікаво, де Джонні роздобув наркотики, якщо вони з маркізою були посварені; моя довіра до Деде різко випаровується, якщо я взагалі їй довіряв. Насправді, усі вони одним миром мазані.

Я◦трохи заздрю цій подібності, яка їх зближує і так легко робить спільниками. Мені з мого пуританського світу (я не мушу в цьому зізнаватись: кожному, хто мене знає, відомо про мою відразу до будь-якого вияву аморальності) вони здаються хворими ангелами, які дратують своєю безвідповідальністю, але розплачуються за турботу про них такими речами, як Джонніні платівки чи маркізина щедрість. Та це не все, і я хотів би примусити себе це сказати: я їм заздрю, заздрю Джонні, отому потойбічному Джонні, хоча ніхто не знає, що це таке — той інший бік. Заздрю всьому, окрім його страждань — це те, чого нікому не збагнути, та навіть у його стражданнях, либонь, є прикмети того, у чому мені відмовлено. Я◦заздрю Джонні і водночас мене бісить, що він руйнує себе, розтринькуючи свій талант, тупо нагромаджуючи безумства, до яких його змушує життя. Гадаю, що якби Джонні міг направляти це життя, нічим заради нього не жертвуючи, навіть наркотиками, якби він краще пілотував цей літак, який уже п’ять років летить наосліп, то, може, закінчив би цілком зле — остаточно збожеволів чи помер би, але таки наблизився до суті того, що він шукає в своїх сумних монологах апостеріорі, у своїх розповідях про захопливі переживання, які обриваються на середині. І я це терплю через власне боягузтво і, може, насправді хотів би, щоб Джонні нараз згинув — як зірка, що розлітається на тисячі скалок і на цілий тиждень зоставляє астрономів у дурнях; а потім вкладаєшся спати, і завтра новий день.

Могло видатися, що Джонні підозрював, про що я думаю, бо, увійшовши, він весело зі мною привітався і майже відразу підійшов і сів біля мене — після того, як поцілував і покружляв у повітрі маркізу й обмінявся з нею та Артом складним ритуалом звуконаслідування, який усіх страшенно розвеселив.

— Бруно, — сказав він, умостившись на найкращій канапі, — ця дудка — просто диво, нехай ось вони тобі розкажуть, що я вчора з неї добував. У Тіки котилися сльози, як грушки, і гадаю не через те, що вона заборгувала своїй кравчині, еге ж, Тіко?

Мені хотілося почути ще щось про вчорашній запис, та Джонні вдовольнився тільки цим виплеском гордощів. Майже відразу вони з Марселем стали говорити про нинішню вечірню програму, про те, як їм обом личать блискучі сірі костюми, в яких вони виступатимуть на сцені. Джонні і справді добре виглядає, помітно, що останні кілька днів він курить, знаючи міру; мабуть, викурює лише дозу, яка необхідна йому, щоб грати з насолодою. Я◦саме думаю про це, коли Джонні кладе руку мені на плече і, нахилившись, каже:

— Деде казала, що того вечора я дуже негарно повівся.

— Забудь.

— Але ж я чудово все пам’ятаю. І якщо хочеш знати мою думку, то насправді я вчинив колосально. Ти мав би бути радий, що я так тримався з тобою; повір, я не роблю цього ні з ким. Це доказ того, як я тебе ціную. Нам треба піти кудись удвох і обговорити купу речей. Бо тут… — він зневажливо випинає нижню губу і сміється, знизуючи плечима, здається, що він пританцьовує на канапі. — Бруно, старий. Деде каже, що я поводився направду дуже зле.

— У тебе був грип. Тобі вже краще?

— Ніякий то не був грип. Прийшов лікар і відразу став говорити, що він страшенно любить джаз і що я мушу колись прийти до нього додому, аби послухати його платівки. Деде розповіла, що ти дав їй грошей.

— Щоб ви могли якось перебитися, заки тобі заплатять. Ну, а як ти нині чуєшся?

— Маю бажання грати і зіграв би зараз же, якби мав саксофон, але Деде вперлася, що сама принесе його у театр. Це приголомшливий саксофон. Вчора мені здавалося, що я кохаюся, коли грав на ньому. Бачив би ти обличчя Тіки, коли я скінчив. Ти ревнувала, Тіко?

Вони знову голосно регочуть, і Джонні видається цілком нормальним бігати по студії, високо підстрибуючи з утіхи, й на пару з Артом танцювати без музики, піднімаючи та опускаючи брови на позначення ритму. Неможливо сердитися на Джонні чи Арта — це однаково, що гніватися на вітер, бо він куйовдить нам волосся. Ми з Тікою й Марселем стиха обмінюємося думками про нинішній вечірній виступ. Марсель упевнений, що Джонні повторить свій колосальний успіх, як у 1951 році, коли він уперше приїхав до Парижа. Після вчорашнього він певен, що все вийде чудово. Хотів би і я почуватися таким спокійним, як він, та в кожному разі усе, що я можу зробити, це сидіти у першому ряду і слухати концерт. Принаймні я можу бути спокійний, що Джонні не накурився, як того вечора у Балтіморі. Коли я сказав про це маркізі, вона стиснула мені руку так, наче збиралася скочити у воду. Арт і Джонні підходять до рояля, й Арт награє для Джонні нову тему, той підспівує і киває у такт головою. Обидва дуже елегантні у своїх сірих костюмах, хоча Джонні псує жирок, яким він обріс останнім часом.

Ми з Тікою говоримо про той вечір у Балтіморі, коли з Джонні сталася перша жахлива криза. Коли ми говоримо, я дивлюсь їй у вічі, бо хочу упевнитися, що вона мене розуміє і цього разу не поступиться. Якщо Джонні вип’є забагато коньяку чи викурить бодай дрібку марихуани, концерт провалиться і все піде прахом. Париж — не провінційне казино, тут на Джонні націлені погляди усіх і кожного. Від цієї думки у мене в роті з’являється гіркий присмак, якого я ніяк не можу позбутися, присмак злості: не проти Джонні чи того, що з ним відбувається; радше проти себе і людей, які його оточують, проти маркізи і Марселя, наприклад. По суті, ми є бандою егоїстів і, прикриваючись турботою про Джонні, насправді рятуємо наше про нього уявлення, передчуваємо нове задоволення, яке він нам подарує, наводимо глянц на колективно спорудженій нами статуї, яку ми намагаємося будь-що захистити.

Провал Джонні завадив би успіху моєї книжки (ось-ось мають вийти її переклади англійською та італійською мовами), і, ймовірно, саме такі переживання становлять частину моєї турботи про нього. Арту і Марселю він потрібен, щоб заробляти на хліб, а маркізі… Хтозна, що бачить у Джонні маркіза, крім його таланту. Усе це не має нічого спільного з тим іншим Джонні, і раптом я усвідомлюю, що він, либонь, саме це і хотів мені сказати, коли зірвав із себе ковдру і постав переді мною голий-голісінький — Джонні без саксофона, без грошей і одягу, Джонні, одержимий чимось, чого не здатен осягнути його убогий розум, але що витає в його музиці, пестить його шкіру і, можливо, готує до несподіваного стрибка, якого ми ніколи не збагнемо.

Коли думаєш про такі речі, то врешті й справді відчуваєш у роті гіркий присмак, і вся щирість світу не здатна відшкодувати тобі миттєвого відкриття, що ти жалюгідний нікчема поряд з такою людиною, як Джонні Картер, який зараз підійшов до канапи, аби допити свій коньяк, і весело на мене дивиться. Нам уже час йти до зали «Плейєль». І нехай музика врятує бодай решту вечора і повною мірою виконає одне зі своїх найгірших призначень — поставити перед дзеркалом добротний параван, на декілька годин викреслити нас із життя.

Завтра я, певна річ, напишу для Jazz Hot допис про нинішній концерт. Але тут, базграючи на коліні ці кривульки в паузах, я не відчуваю жодного бажання виступати в ролі критика, тобто давати якусь порівняльну оцінку. Я◦добре знаю, що для мене Джонні перестав бути джазменом, що його музичний геній — наче фасад, щось, що можуть зрозуміти і подивляти всі, але за ним ховається щось інше, й оте інше — єдине, що мало би мене цікавити, може, тому що це єдине, що насправді цікавить Джонні.

Це легко казати, поки я ще напоєний музикою Джонні. Коли ж усе холоне… Чому я не зможу чинити, як він, чому не зможу битися головою об стіну? Я◦старанно відгороджуюсь від дійсності словами, які нібито мене описують, прикриваюсь розмірковуваннями та домислами, які є не більше, ніж дурною діалектикою. Здається, я розумію, чому при мольбі інстинктивно падаєш навколішки. Зміна постави є знаком переміни в голосі, у тому, що цей голос збирається вимовити, у, власне, вимовленому. І коли мені вдається підмітити цю переміну, речі, які ще секунду тому здавалися невмотивованими, сповнюються глибоким сенсом, надзвичайно спрощуються і водночас поглиблюються. Ні Марсель, ні Арт вчора не збагнули, що Джонні не з’їхав з глузду, коли скинув черевики у студії звукозапису. В ту мить йому потрібно було торкнутися босими ногами підлоги, відчути зв’язок із землею, бо його музика є утвердженням земного, а не втечею від нього. І це я також відчуваю в Джонні: він ні від чого не втікає, марихуану він курить не для того, щоб втекти, як більшість пропащих душ, і на саксофоні грає не для того, щоби сховатися в музиці, як у траншеї, і в психіатричних лікарнях лежить тижнями не тому, що знаходить там укриття від нестерпного тягаря. Навіть його стиль, найістинніше в Джонні, той стиль, який удостоюється абсурдних назв, не потребуючи жодної, доводить, що мистецтво Джонні є ані заміною, ані доповненням. Джонні відмовився від більш-менш звичного стилю hot майже десять років тому, бо цей стиль, попри його несамовиту еротичність, був для нього занадто інертним. У випадку Джонні бажання стоїть вище насолоди, яку воно руйнує. Бо бажання змушує йти вперед, шукати, наперед відкидаючи прості знахідки традиційного джазу. Гадаю, тому Джонні не надто любить блюзи, в яких є мазохізм і ностальгія… Але про все це я вже говорив у своїй книжці, де показав, як відмова від негайного задоволення спонукала Джонні витворити стиль, в якому тепер він сам та інші музиканти відшукують усі його можливості. Цей джаз відкидає усякий простий еротизм, усяке вагнеріанство, назвімо це так, аби заповнити явно вивільнений простір, де музика має повну свободу — як картина, відділена від зображуваного, має свободу бути всього лиш картиною. Але тоді для Джонні, володаря музики, яка не спомагає ні оргазмам, ані ностальгії та яку мені б хотілося назвати метафізичною, ця музика, схоже, є інструментом, щоби пізнати себе, щоб уп’ястися зубами в реальність, яка щодня від нього втікає. І в цьому я бачу великий парадокс його стилю, його агресивної сили. Не в змозі вдовольнитися, він є постійним стимулом, безконечним творенням, чиєю насолодою є не завершення, а постійні пошуки, застосування обдаровань, які перевершують скороминуще людське, та не втрачають людяності. І коли Джонні, як нині, поринає у творення своєї музики, я добре знаю, що він ні від чого не втікає. Іти назустріч — ніколи не може бути втечею, навіть якщо ми кожного разу переносимо місце зустрічі; а те, що може залишитися позаду, Джонні ігнорує чи абсолютно зневажає. Маркіза, наприклад, думає, що Джонні боїться злиднів, і в гадці не маючи, що єдине, чого може боятися Джонні — не знайти котлети на тарілці, коли йому хочеться їсти, чи ліжка, коли йому хочеться спати, чи стодоларової банкноти у гаманці, коли йому видається нормальним бути власником ста доларів. Джонні не живе у світі абстракцій, як ми; тому в його музиці, у дивовижній музиці, яку я чув цього вечора, немає нічого абстрактного. Та лише він може перерахувати ті плоди, які зібрав, поки грав, але, ймовірно, він уже перебуватиме деінде, згубившись у нових здогадах та нових підозрах. Його здобутки — наче сон, він забуває їх після пробудження, коли оплески повертають його назад, його, хто витає так далеко, проживаючи свою чверть години за півтори хвилини.

Це як жити, ухопившись за громовідвід під час грози, і сподіватися, що нічого не станеться. Через чотири чи п’ять днів я здибав у «Дюпоні», що в Латинському кварталі, Арта Букайю, і він одразу ж, закотивши очі, розказав мені погані новини. У першу мить я відчув своєрідну сатисфакцію, і мені не залишається нічого іншого, як назвати її злорадною, бо я добре знав, що затишшя не може тривати довго. Але потім я подумав про наслідки, і через мою прихильність до Джонні у мене закрутило в животі. Тож я випив дві чарки коньяку, заки Арт описував мені, що сталося. Одним словом, нині по обіді Делоне організував сесію звукозапису, щоби представити новий квінтет: Джонні на чолі, Арт, Марсель Гавоті і два чудові хлопці з Парижа — піаніст і ударник. Усе мало розпочатися о третій, і в них був цілий день й частина ночі, щоб розігрітися і записати кілька речей. І що ж сталося? А◦сталося те, що Джонні, по-перше, приходить о п’ятій, коли Делоне вже кипить з нетерплячки, а потім, гепнувши в крісло, каже, що погано почувається і прийшов тільки для того, щоб не псувати хлопцям день, але грати йому зовсім не хочеться.

— Ми з Марселем намагались умовити його трохи відпочити, та він знай торочив про невідь-які поля з урнами, які десь побачив, він довбав про ті урни пів години. Урешті став витягати купи листя, яке назбирав в якомусь парку і сховав до кишень. У результаті підлога в студії стала нагадувати ботанічний сад, службовці ходили туди-сюди злі, як пси, а ми при тому нічого не записували. Зауваж, що звукорежисер просидів, курячи, в своїй кабінці три години, а в Парижі для звукорежисера це багато…

— Нарешті Марсель переконав Джонні, що краще спробувати, і вони вдвох почали грати, а ми потроху їм акомпанували — радше для того, щоб розігнати нудьгу від байдикування. Ще раніше я помітив, що Джонніну праву руку зводить судомою, і коли він став грати, на нього було страшно дивитися, повір. Обличчя сіре, час від часу ним трусило, як у лихоманці, от-от звалиться на підлогу. Аж тут Джонні ричить, поволі обводить усіх нас поглядом і питає, на що ми чекаємо, щоби почати грати Amorous. Ну, ти знаєш, ту тему з «Аламо». Що ж, Делоне робить технікові знак, ми вступаємо, як треба, а Джонні розставляє ноги, немов стоїть на човні, котрий гойдається, і починає грати так, як я зроду не чув, присягаюсь. І так три хвилини, доки раптом не видає зойк, здатний зруйнувати саму небесну гармонію, і йде в куток, покинувши нас посеред теми, яку ми дограли, як змогли.

— Та це було ще не найгірше. Коли ми закінчили, Джонні сказав, що все вийшло збіса погано і цей запис нікуди не годиться. Певна річ, і Делоне, і ми пропустили це мимо вух, бо попри всі вади Джонніне соло вартувало тисячі тих, які чуєш щодня. Це було щось особливе, я не можу тобі пояснити… Ти сам почуєш і зрозумієш, чому ні Делоне, ні техніки навіть гадки не мали знищувати запис. Проте Джонні наполягав, як божевільний, погрожував розбити вікна у їхній кабінці, якщо вони не доведуть, що запис стерто. Урешті звукорежисер показав йому що трапило під руку і переконав його, тоді Джонні запропонував записати Streptomicyne, який вийшов значно краще і водночас значно гірше. Я◦хочу сказати, що це вийшов бездоганний і рівний запис, та в ньому немає того неймовірного пасажу, який Джонні зіграв в Amorous.

Зітхнувши, Арт допив своє пиво і понуро глянув на мене. Я◦запитав, що Джонні робив потому, і Арт сказав, що до смерті набриднувши усім своїми історіями про листя і поля з урнами, Джонні відмовився далі грати й насилу вийшов зі студії. Марсель відібрав у нього саксофон, аби він знову не загубив чи розтоптав його, й удвох з хлопцем-французом вони попідруки допровадили Джонні до готелю.

Що я можу зробити? Хіба що тут же його провідати. Та в кожному разі я відклав це на завтра. А◦на ранок здибав ім’я Джонні у кримінальній хроніці в газеті «Фігаро», бо уночі він, схоже, підпалив свою кімнату в готелі і бігав голяка коридорами. Ні він, ні Деде не постраждали, але Джонні перебуває в лікарні під наглядом. Я◦показав замітку своїй дружині, щоб підбадьорити її в її одужанні, й одразу ж подався до лікарні, де моє посвідчення журналіста нічим мені не прислужилося. Вдалося дізнатись тільки те, що Джонні марить і що в його нутрі така кількість марихуани, якої досить, аби довести до божевілля десяток людей. Бідолашна Деде виявилась неспроможною опиратись, переконати його не курити. Усі Джонніні жінки врешті стають його спільницями, і я на сто відсотків впевнений, що наркотики йому дала маркіза.

Коротко кажучи, річ у тім, що я одразу пішов до Делоне і попросив якомога скорше дати мені послухати Amorous. Бо хтозна, чи Amorous не стане заповітом бідолашного Джонні; і в цьому разі мій професійний обов’язок…

Та ні, ще ні. Через п’ять днів зателефонувала Деде і сказала, що Джонні почувається значно краще і хоче мене бачити. Я◦не став їй докоряти: по-перше, вважаю це марною тратою часу, а по-друге, голос бідної Деде, здавалося, лунав із тріснутого чайника. Я◦пообіцяв зараз же прийти і сказав, що, може, коли Джонні одужає, вдасться організувати йому турне провінційними містами. І повісив слухавку, коли вона заплакала.

Джонні сидить на ліжку в палаті, де лежать ще двоє хворих, які, на щастя, сплять. Перш ніж я встиг щось йому сказати, він обхоплює мою голову своїми лабетами і безліч разів цілує в чоло і щоки. Він страшенно охляв, хоча каже, що їсти йому дають багато й апетит у нього добрий. Наразі найбільша його гризота — знати, чи не лають його хлопці, чи не зашкодила комусь його криза і таке інше. Що я міг йому відповісти? Він добре знає, що концерти скасовано і через це Арт, Марсель і решта хлопців у збитках. Але він питає це так, наче вірить, що за цей час сталося щось добре, щось таке, що могло все владнати. Разом з тим йому мене не обдурити, бо за усім цим стоїть його абсолютна байдужість, Джонні начхати на те, що все пішло під три чорти, і я занадто добре його знаю, щоб цього не помітити.

— Що тобі сказати, Джонні. Справи могли би йти краще, але ти маєш талант усе зіпсувати.

— Так, що правда, то правда, — каже він стомлено. — Це все через урни.

Я◦згадую слова Арта й уважно дивлюся на Джонні.

— Цілі поля урн, Бруно. Сила-силенна невидимих урн, захоронених у безмежному полі. Я◦ходив тим полем і час від часу об щось перечіпався. Ти скажеш, що мені це наснилося. Та завваж, це було так: я раз у раз перечіпався об якусь урну, доки не зрозумів, що ними заповнене все поле, що їх тисячí і всередині кожної — прах померлого. Далі пам’ятаю, що я схилився і став нігтями рити землю, доки не показалась одна урна. Так, пам’ятаю. Пам’ятаю, що я подумав: «Ця буде порожньою, бо вона — для мене». Ба ні, у ній був сірий порошок, як і в інших; я добре це знаю, хоча й не бачив їх. А◦потім… Потім ми, здається, почали записувати Amorous.

Я◦нишком кинув оком на температурну карту. Цілком нормальна, хто б міг подумати. У дверях з’явився молодий лікар, кивком голови привітався зі мною, і підбадьорливо махнув рукою Джонні, то був майже спортивний жест, жест доброго хлопця. Та Джонні лишив його без відповіді, а коли лікар пішов, так і не переступивши поріг, я побачив, що кулаки Джонні міцно стиснуті.

— Цього вони ніколи не зрозуміють, — сказав він. — Вони — як мавпа з плюмажем, як ті дівчата з консерваторії у Канзас-сіті, які вірили, що грають Шопена і не менше. Бруно, у Камарильйо мене поклали в палату з іще трьома, і зранку приходив штатний лікар, такий увесь чистенький і рожевенький, що любо глянути. Ну чисто тобі дитя клінекса і тампакса, повір. Такий собі повний ідіот, який сідав біля мене і підбадьорював. Мене, який хотів померти, який вже не думав ні про Лен, ні про когось іншого. І що було найгірше — той тип ображався, бо я не звертав на нього уваги. Либонь, він сподівався, що я сяду на ліжку, зачарований його білим обличчям, гарно причесаним волоссям, доглянутими нігтями, що я одужаю, як ті, хто приїздять до Лурда, кидають там милиці і йдуть вистрибом…

— Бруно, і той тип, і всі решта в Камарильйо були впевнені. Хочеш знати, у чому? Не знаю, присягаюсь тобі, але вони були впевнені. У тому, хто вони, чого варті, в своїх дипломах. Ні, не так. Декотрі були скромними і не вважали себе непогрішними. Та навіть найскромніший почувався переконаним. Ось що мене бісило, Бруно: що вони почувалися переконаними. Переконаними в чому, скажи мені, коли навіть я, бідака, в якого під шкірою більше зарази, ніж у дідька, мав досить розуму, щоб відчути, що все довкола — наче драглі, що все довкола трясеться, що треба лише трохи зосередитися, трохи вслухатися в себе, трохи помовчати, щоб виявити дірки. У дверях, в ліжку — дірки. В руці, в газеті, у часі, в повітрі; у всьому повно дірок, усе — як губка, все — як сито, яке саме себе проціджує… Але вони були американською наукою, розумієш, Бруно? Халат захищав їх від дірок; вони нічого не бачили, приймали те, що вже побачили інші, й уявляли, що самі це бачать. Звісно, вони не могли бачити дірок, отож були такі певні самі себе, такі упевнені в своїх рецептах, своїх клізмах, своєму клятому психоаналізі, своїх «не куріть» і «не пийте»… Ох, у той день, коли я зміг дати драла, сісти у поїзд і дивитися через вікно, як усе віддаляється, розпадається… Не знаю, чи ти бачив, як краєвид розламується, коли дивишся, як він віддаляється…

Ми куримо «Голуаз». Джонні дозволили випивати трохи коньяку і викурювати вісім-десять сигарет. Та видно, що курить його тіло, а сам він поглинутий чимось іншим, наче не схотів вилізти з ями. Я◦запитую себе, що́ він побачив, що́ відчув за останні дні. Не хочу його розтривожувати, та якби він сам розговорився… Ми, примовклі, куримо, і подекуди Джонні витягає руку і проводить пальцями по моєму обличчю — наче для того, аби мене упізнати. Потім бавиться своїм наручним годинником і замилувано на нього дивиться.

— Річ у тім, що вони вважають себе мудрецями, — каже він раптом. — Вважають себе мудрецями, бо зібрали купу книжок і проковтнули їх. Це смішно, бо насправді вони добрі хлопці й живуть упевнені у тому, що те, що вони вивчають, і те, що роблять, є чимось дуже складним і глибоким. В цирку так само, Бруно, і серед нас так само. Люди думають, що деякі речі є вершиною складності, і тому аплодують акробатам — або мені. Не знаю, що вони собі уявляють: що хтось зі шкури лізе, щоб добре зіграти, чи що акробат кожного разу розриває собі сухожилля під час стрибка? У дійсності направду складним є щось зовсім інше: все те, що люди, як вони думають, можуть робити щомиті. Дивитися, наприклад, чи розуміти пса або кота. Оце є складно, дуже складно. Учора ввечері мені спало на думку подивитися на себе в оце дзеркальце, і запевняю тебе: це було достобіса важко, я мало не скочив з ліжка. Уяви: ти бачиш самого себе; лиш цього досить, щоби заціпеніти на пів години. Насправді той тип — не я, у першу мить я ясно відчув, що це не я. Я◦захопив його зненацька, мимохідь, і знав, що це не я. Відчував це, а коли щось відчуваєш… Та це як на Палм Біч: після першої хвилі на тебе накочує друга, потім ще одна… Заледве ти щось відчув, як насувається щось інше, насуваються слова… Ні, не слова, а те, що є в словах, щось липке, ота слина. І слина накочується і накриває тебе, і переконує, що той тип у дзеркалі — це ти. Звісно, як цього не помітити. Це таки я, моє волосся, мій шрам. І люди не усвідомлюють, що єдине, що вони сприймають — це слина, тому їм і здається, що це так легко — дивитися у дзеркало. Або відрізати ножем скибку хліба. Ти відрізáв ножем скибку хліба?

— Бувало, — кажу я зі сміхом.

— І ти говориш це так спокійно. А◦я не можу, Бруно. Якось увечері я пошпурив усе так далеко, що ніж мало не вийняв око японцеві, який сидів за сусіднім столом. Було то в Лос-Анджелесі, здійнялась така несусвітня буча… Коли я пояснив, мене затримали. Хоча мені здавалося, що пояснити все так просто. Тоді я познайомився з доктором Крісті. Чудовий хлопець, і це при тому, що лікарів я…

Він проводить рукою в повітрі, торкаючись його з усіх боків, наче мітячи його. Усміхається. У мене таке відчуття, що він один, зовсім один. Поряд із ним я чуюся порожнім. Якби Джонні спало на думку провести рукою крізь мене, він би розрізав мене, як масло, як дим. Либонь, саме тому він іноді так обережно торкається пальцями мого обличчя.

— Ось хліб на скатертині, — каже Джонні, дивлячись кудись у простір. — Це щось тривке, нічого й казати, чудесний колір, аромат. Щось, що не є мною, щось відмінне, щось поза мною. Та коли я його торкаюсь, коли простягаю руку і хапаю його, тоді щось змінюється, хіба ж ні? Хліб — поза мною, але я торкаюсь його пальцями, відчуваю його, відчуваю, що це всесвіт; та якщо я можу торкатись його і відчувати, тоді насправді не можна говорити, що це щось інше. Чи ти вважаєш, що можна так говорити?

— Любий мій, тисячі років купа бородатих мужів ламає голови над вирішенням цієї проблеми.

— У хлібі є щось від дня, — шепоче Джонні, затуливши обличчя. — А◦я смію його торкатись, розрізати навпіл, запихати до рота. І нічого не станеться, я вже знаю, і це жахливо. Ти розумієш, наскільки це жахливо, що нічого не станеться? Ріжеш хліб, встромляєш у нього ножа, а все йде, як йшло раніше. Я◦цього не збагну, Бруно.

Мене починає турбувати вираз обличчя Джонні, його збудження. Щоразу важче змусити його говорити про джаз, про його спогади, про плани, повертати його до реальності. (До реальності — заледве я це написав, як мені стало гидко. Джонні має рацію: це не може бути реальністю, бути джазовим критиком не може бути реальністю, це неможливо, бо тоді є хтось, хто нас розігрує. Та водночас Джонні не може ось так плисти за течією, бо ми всі врешті-решт збожеволіємо).

Тепер він спить, чи принаймні заплющив очі і вдає, що спить. Я◦знову усвідомлюю, як важко збагнути, що він зараз робить, якою є сутність Джонні. Чи спить він, чи удає, що спить, чи думає, що спить. Ти значно більше поза ним, ніж поза будь-яким іншим приятелем. Ніхто не може бути простішим, звичайнішим, прив’язанішим до обставин злиденного життя; на позір — приступним зусібіч. Нічим не особливим — на позір. Будь-хто може бути таким, як Джонні — якщо тільки погодиться бути хворим, зіпсутим, безвольним бідолахою, однак повним поезії й таланту. На позір. Я, хто все життя захоплювався геніями: Айнштайнами, Пікассо, всіма тими святцями, які кожен може укласти в одну мить (Ганді, Чаплін, Стравінський тощо), готовий, як і будь-хто, визнати, що ці унікуми витають в небесах і що з ними не треба нічому дивуватись. Вони інші, як не крути. Натомість Джонніна інакшість загадкова і дратує своєю таємничістю, бо для неї нема пояснення. Джонні не геній, він нічого не відкрив, він грає джаз, як тисячí чорних і білих, і хоча робить це краще за всіх них, треба визнати, що це трохи залежить від смаків публіки, від моди, від часу загалом. Панасьє, наприклад, вважає, що Джонні відверто нікудишній, і хоча, на нашу думку, відверто нікудишнім є Панасьє, у кожному разі питання дискусійне. Усе це доводить, що в Джонні немає нічого особливого, та заледве про те подумавши, я запитую себе: чи справді в Джонні немає чогось особливого (про що сам не відає)? Він, мабуть, реготав би до нестями, якби йому про це сказали. Я◦досить добре знаю, що він думає про такі речі, як їх переживає. Я◦кажу «як переживає», бо Джонні… Але не стану в це заглиблюватись — тільки хотів пояснити самому собі, що тій відстані, яка розділяє Джонні і нас, немає пояснення, її спричиняють відмінності, які не пояснити. Мені здається, він перший розплачується за наслідки цього, його це вражає не менше, ніж нас. І відразу ж хочеться сказати, що Джонні — як ангел серед людей, проте елементарна чесність змушує ковтнути ці слова, гарненько їх перефразувати і визнати, що, можливо, пояснення в тому, що Джонні — це людина серед ангелів, реальність серед ірреальностей, якими є усі ми. І, може, тому Джонні торкається пальцями мого обличчя і змушує почуватися таким нещасним, таким прозорим, таким нікчемним — з моїм міцним здоров’ям, домом, дружиною, авторитетом. Особливо з моїми авторитетом. Насамперед з моїм авторитетом.

Та все, як завжди: щойно я виходжу з лікарні й опиняюсь на вулиці, в реальному часі, в усьому тому, що маю зробити, як млинець легко перевертається в повітрі і падає на сковорідку іншим боком. Бідолашний Джонні, такий далекий від реальності. (Це так, саме так. Мені легше вірити, що це так, зараз, коли я сиджу в кав’ярні через дві години після мого візиту в лікарню, ніж в усе те, що я написав вище, як проклятий, примушуючи себе бути бодай трохи чесним із самим собою).

На щастя, з пожежею усе владналось, бо, як і варто було припускати, маркіза зробила все можливе, щоби з пожежею усе владналось. Деде і Арт Букайя зайшли за мною в редакцію, і ми утрьох подалися у «Вікс», аби послухати вже знаменитий, хоча досі секретний, запис Amorous. У таксі Деде знехотя розповіла мені, як маркіза витягла Джонні з халепи з тією пожежею — утім, там усе обмежилось обгорілим матрацом і жахливим переляком усіх алжирців, які живуть у готелі на рю Лагранж. Штраф (уже заплачений), інший готель (уже знайдений Тікою) — і Джонні оклигує у величезному і прегарному ліжку, відрами п’є молоко і гортає «Парі-Матч» і «Нью-Йоркер» упереміж зі славнозвісним (і обшарпаним) кишеньковим томиком віршів Ділана Томаса, вздовж і впоперек помережаним помітками, зробленими олівцем.

Після цих новин і коньяку в кав’ярні на розі ми влаштовуємося в залі для прослуховувань, аби послухати Amorous і Streptomicyne. Арт попросив вимкнути світло і ліг на підлогу — так йому краще слухається. І тут увірвався Джонні і пожбурив свою музику нам в обличчя; увірвався, хоча й лежить у ліжку в своєму готелі, і чверть години змітав нас своєю музикою. Я◦розумію, чому його доводить до шалу думка, що Amorous випустять у світ: тоді будь-хто помітить його огріхи, його важке дихання, яке добре чутно в кінці деяких фраз, і особливо — той дикий зрив у фіналі, той короткий глухий звук: мені здалося, що то розірвалося серце чи ніж встромився у хліб (і він кілька днів тому говорив про хліб). Натомість Джонні не вловив би те, що нам видається страшенно гарним, — ту тривогу, яка шукає виходу в цій імпровізації, сповненій запитань, відчайдушної жестикуляції, намагань утекти. Джонні не може зрозуміти (бо те, що для нього є провалом, нам видається шляхом чи принаймні ознакою шляху), що Amorous стане одним із найвизначніших моментів у джазі. Артист, який живе у ньому, скаженітиме від люті щоразу, коли чутиме цю жалюгідну імітацію його бажання, усього того, що він хотів сказати, коли боровся, похитуючись і сходячи слиною та музикою, самотній, як ніколи, перед тим, що він переслідує і що не дається йому в руки, коли він хоче його вхопити. Цікаво, що треба було це почути — хоча і так усе йшло до цього, до Amorous, — щоб я збагнув, що Джонні — не жертва, не переслідуваний, як про нього всі думають, як я сам дав зрозуміти у моїй біографії (до речі, щойно вийшло її англійське видання і продається, як кока-кола). Тепер я знаю, що це не так, що Джонні сам переслідує, а не його переслідують, і все, що трапляється з ним у житті, це перипетії мисливця, а не гнаного звіра. Ніхто не знає, щó він переслідує, але воно тут: в Amorous, в марихуані, в його абсурдних мудруваннях про всяку всячину, у рецидивах, у книжечці Ділана Томаса, у всьому тому бідоласі, яким є Джонні, у тому, що його звеличує і що перетворює на живий абсурд, на безрукого й безногого мисливця, на зайця, який женеться за сплячим тигром. І я змушений сказати, що насправді від Amorous мені захотілося блювати: немов це могло звільнити мене від нього, від усього того, що у ньому біжить наперекір мені і наперекір усім, — тієї чорної безформної маси без рук і без ніг, того божевільного шимпанзе, який гладить пальцями моє обличчя і розчулено усміхається.

Арт і Деде не бачать (мені здається, не хочуть бачити) нічого, крім формальної краси Amorous. Деде навіть більше подобається Streptomicyne, в якому Джонні імпровізує зі звичною для нього легкістю, яку публіка вважає найвищою майстерністю, а для Джонні, як мені здається, є радше розвагою: дозволити музиці литися, а самому перебувати деінде. Згодом, уже на вулиці, я запитав у Деде про їхні плани, і вона сказала, що тільки-но Джонні зможе вийти з готелю (наразі це забороняє поліція), нова фірма грамплатівок запише усе, що він захоче, і добре йому заплатить. Арт стверджує, що у Джонні купа чудових ідей, і вони з Марселем Гавоті «викінчуватимуть» новинки разом із Джонні. Хоча після останніх тижнів видно, що Арту на серці коти шкребуть, до того ж я знаю, що він веде переговори з одним імпресаріо, аби якнайскорше повернутися до Нью-Йорка. І я його чудово розумію, бідного хлопчину.

— Тіка така добра, — каже Деде єхидно. — Звісно, для неї це так просто. Завжди з’являється в останню мить, розкриває гаманець — і все залагоджено. А◦от для мене…

Ми з Артом перезираємося. Що ми можемо їй сказати? Жінки усе своє життя крутяться довкола Джонні і таких, як він. Воно й не дивно, не треба бути жінкою, аби відчути Джонніну притягальну силу. Важко обертатися довкола нього, зберігаючи дистанцію, як добрий супутник, добрий критик. Арта не було тоді у Балтіморі, але я пам’ятаю часи, коли познайомився із Джонні — він тоді жив із Лен і дітьми. На Лен жаль було дивитися. Але поспілкувавшись якийсь час із Джонні, поступово прийнявши царство його музики, його денних страхів, його чудернацьких пояснень для речей, яких насправді ніколи не було, його раптових нападів ніжності, ти розумів, чому в Лен таке обличчя і чому не можна мати інший вираз обличчя, коли живеш із Джонні. Тіка — це щось інше, вона вислизає від нього через проміскуїтет, шикарне життя, до того ж їй вдалося ухопити за хвіст долар, а це дієвіше, ніж кулемет, — принаймні так говорить Арт Букайя, коли гнівається на Тіку чи коли в нього болить голова.

— Приходьте якнайскорше, — просить мене Деде. — Він любить з вами говорити.

Я б залюбки висповідав її за пожежу (за причину пожежі, до якої вона, безперечно, також причетна), але це було б так само марно, як казати самому Джонні, що він має стати добрим обивателем. Наразі усе йде добре, і що цікаво (і тривожно) — як тільки в Джонні все йде добре, я почуваюсь неймовірно задоволеним. І я не настільки наївний, щоб вірити в просту реакцію друга. Це радше відстрочення, передишка. Мені не треба шукати пояснень, коли я відчуваю це так само ясно, як відчуваю ніс, приліплений до обличчя. Мене злить, що я один це відчуваю і весь час цим терзаюсь. Мене злить, що Арт Букайя, Тіка чи Деде не розуміють: щоразу, коли Джонні страждає, опиняється у в’язниці, хоче накласти на себе руки, підпалює матрац чи бігає голяка коридорами готелю, він розплачується і за них, вмирає за них. Не знаючи цього, а не як ті, що виголошують гучні промови на ешафоті чи пишуть книжки, щоб викривати пороки людства, або грають на фортепіано з таким виглядом, наче очищають світ від усіх гріхів. Не знаючи цього, нещасний саксофоніст, з усім, що в цьому слові є смішного, нікчемного, — ще один серед стількох нещасних саксофоністів.

Погано те, що якщо продовжуватиму в такому ж дусі, то напишу більше про себе, ніж про Джонні. Я◦починаю сам собі здаватися євангелістом, і це мене зовсім не тішить. Вертаючись додому, подумав — із необхідним для віднайдення упевненості цинізмом, — що у своїй книзі про Джонні я лише побіжно, стримано згадую патологічний бік його особистості. Я◦не вважав за необхідне пояснювати людям, що Джонні думає, що блукає полями, заповненими урнами, чи що картини рухаються, коли він на них дивиться; зрештою, це навіяні марихуаною химери, які щезають після дезінтоксикації. Та можна сказати, що Джонні лишає ці химери мені в заставу, кладе їх, як хустинки, мені до кишень, доки не надходить час їх забирати. Гадаю, я єдиний, хто їх витримує, з ними співіснує і їх боїться, і ніхто цього не знає, навіть Джонні. Не можна зізнаватись про це Джонні так, як зізнаєшся в таких речах направду великій людині, маестро, перед яким ми стаємо на коліна у сподіванні на пораду. Що це за світ, який мені довелося звалити на себе, наче якийсь тюк? Який з мене євангеліст? У Джонні немає ні крихти величі, я це знаю, відколи з ним познайомився, відколи став ним захоплюватися. Мене це вже давно не дивує, хоча попервах мене бентежила ця відсутність величі, може, тому що це вимір, який ти не готовий застосовувати до першого-ліпшого, особливо до джазменів. Не знаю, чому (не знаю, чому) якоїсь миті я повірив, що в Джонні є велич, яку він з дня у день спростовує (чи ми спростовуємо, і насправді це не одне і те саме, бо — будьмо чесними — Джонні є наче привидом іншого Джонні, яким він міг бути, і той інший Джонні сповнений величі; а привидові, здається, бракує цього виміру, хоча він у ньому є і проявляється з негативного боку).

Я◦це кажу тому, що всі спроби, які робить Джонні, щоби змінити життя — від невдалої спроби самогубства аж до марихуани, — є такими, яких і варто було сподіватись від когось, хто настільки позбавлений величі, як він. Гадаю, через це я захоплююся ним ще дужче, бо він направду є шимпанзе, який хоче навчитися читати, бідакою, який буцається лобом об стіну, але ні в чому не переконується, і знову починає все спочатку.

Якщо одного дня шимпанзе береться читати — це повна катастрофа, розгул, рятуйся хто може, і я перший. Це жахливо, що людина, позбавлена величі, так кидається на стіну. Він усіх нас звинувачує ударом своїх костей, розтирає на порох першою фразою своєї музики. (Мученики, герої — нехай, в них ти певен. Але Джонні!)

Послідовності. Не знаю, як сказати краще: це як начало, з якого раптом починаються жахливі чи ідіотські послідовності в житті людини, і невідомо, який закон поза класифікованими законами визначає, що після певного телефонного дзвінка відразу ж приїде сестра, яка живе в Оверні, чи збіжить молоко, чи ми з балкона побачимо хлопця під колесами авто. Це як у футбольних командах чи керівних органах — може здатися, що доля завжди призначає якусь заміну, коли її підводять основні гравці. Саме так нині зранку, коли я досі ще тішився, бо знав, що Джонні Картер здоровий і веселий, мені терміново телефонують у редакцію. Телефонує Тіка і повідомляє, що в Чикаго щойно померла Бі, молодша донька Лен і Джонні, і що Джонні, ясна річ, наче збожеволів, і було б добре, якби я прийшов підтримати друзів.

Я◦знову піднімаюсь сходами готелю — скільки їх уже було за час моєї дружби з Джонні — і застаю там Тіку, яка п’є чай, Деде, яка намочує рушника, Арта, Делоне і Пепе Раміреса, які тихо обмінюються останніми новинами про Лестера Янга, і Джонні, який лежить непорушно на ліжку з рушником на лобі із цілком спокійним і навіть зневажливим виразом на обличчі. Я◦одразу ж ховаю до кишені співчутливу міну та обмежуюсь тим, що міцно тисну йому руку, закурюю сигарету і чекаю.

— Бруно, мені болить ось тут, — каже Джонні за якийсь час, торкаючись рукою того місця, де має бути серце. — Бруно, вона була, як білий камінчик в моїй руці. А◦я всього лишень нещасна жовта шкапа, і ніхто, ніхто не висушить моїх сліз.

Усе це сказано урочисто, майже речитативом, Тіка дивиться на Арта — і обоє поблажливо кивають, скориставшись із того, що обличчя в Джонні накрите вологим рушником і він не може їх бачити. Особисто мені огидні дешеві фрази, але все, що сказав Джонні — якщо не брати до уваги, що я, здається, десь це читав, — прозвучало так, наче заговорила маска, порожня всередині, ні на що не придатна. Підійшла Деде з іншим рушником і поміняла йому компрес, і поміж тим я зміг розгледіти Джонніне обличчя. Воно було попелясто-сіре, з перекошеними устами і міцно стуленими, аж зморщеними, повіками. І як завжди буває з Джонні, все стається не так, як ти сподівався (Пепе Рамірес, який не дуже добре його знає, досі не може оговтатися від несподіваності і, гадаю, скандальності того, що сталося), бо за якусь хвильку Джонні сів на ліжку і став батькувати: поволі, цідячи кожне слово, а потім видаючи його, як з розтруба. Він кляв усіх відповідальних за запис Amorous, ні на кого не дивлячись, але пришпилюючи нас, як кузьок до картону, однією лиш неймовірною непристойністю своїх слів. І так хвилини дві він лаяв усіх причетних до запису Amorous: спочатку Арта і Делоне, потім мене (хоча я…), і закінчивши Деде, всемогутнім Господом Богом і тією курвою мамою, що породила всіх без винятку. І це, і ще ті його слова про білий камінчик насправді були заупокійною молитвою за маленькою Бі, яка померла в Чикаго від запалення легень.

Минуть два порожні тижні; купа роботи, газетні статті, біганина туди-сюди — чудовий короткий виклад того, чим є життя критика, людини, яка може жити тільки позиченим, чужими новинами та рішеннями. Розмовляючи про це, ми сидітимемо якось увечері в «Кафе де Флор» — Тіка, Крихітка Леннокс і я, — задоволено мугикаючи Out of nowhere й обговорюючи фортепіанне соло Біллі Тейлора, яке нам трьом здається чудовим, а особливо Крихітці Леннокс, яка до того ж вбралася за модою Сен-Жермен-де-Пре, і бачили б ви, як їй це личить. Крихітка зреагує на появу Джонні із захватом двадцятирічної, а він гляне на неї відсутнім поглядом і посуне далі, п’яний, як чіп, чи сонний, доки не всядеться сам за інший столик. Я◦відчую в себе на коліні руку Тіки.

— Глянь, він знову вчора ввечері курив. Чи нині по обіді. Ця жінка…

Я◦знехотя їй відповів, що Деде винна так само, як і всяка інша, починаючи з неї самої, із Тіки, яка десятки разів курила з Джонні і знову куритиме, як тільки їй цього закортить. Мене охопить величезне бажання піти геть і побути на самоті, як завжди, коли неможливо наблизитись до Джонні, бути з ним, поруч нього. Я◦побачу, як він креслить щось пальцем на столі, довго дивиться на офіціанта, який питає, що він питиме. Нарешті Джонні накреслить у повітрі щось на зразок стріли і підтримуватиме її обома руками, наче вона важить бозна-скільки, і люди за іншими столиками почнуть підсміюватися, дуже стримано, як це прийнято у «Кафе де Флор». Тоді Тіка скаже: «Чорт візьми», підійде до Джонніного столика і, зробивши замовлення офіціанту, щось шепотітиме Джонні на вухо. Нічого й казати, що Крихітка одразу ж викладе мені свої найсокровенніші сподівання, але я дам їй зрозуміти, що цього вечора Джонні треба дати спокій, що гарні дівчатка раненько йдуть до ліжечка і за можливості у супроводі джазового критика. Крихітка мило сміятиметься, її рука ніжно погладить моє волосся, а потім ми спокійно дивитимемось, як мимо проходить дівчина, яка вкриває обличчя густим шаром білил і малює назелено повіки і навіть уста. Крихітка скаже, що, на її думку, це не так уже й погано, а я попрошу її тихенько заспівати мені один із тих блюзів, якими вона уславилася в Лондоні та Стокгольмі. Потім ми знову повернемося до мелодії Out of nowhere, яка цієї ночі безконечно нас переслідує, як той пес — також із білилами й зеленими очима.

Покажуться там два хлопці з нового Джонніного квінтету, і я скористаюся нагодою, щоб розпитати, як усе пройшло нині увечері; так я дізнаюся, що Джонні ледве міг грати, але те, що він зіграв, було варте усіх ідей Джона Льюїса разом узятих, якщо припустити, що той взагалі спроможний на якусь ідею, бо, як сказав один із хлопців, єдине, що у Льюїса завжди напохваті, це ноти, щоб заткнути дірку, а це не те саме. А◦тим часом я запитуватиму себе, скільки ще протримається Джонні, а головне — публіка, яка у нього вірить. Хлопці відмовляться від пива, і ми з Крихіткою Леннокс знову залишимось самі, я врешті-решт піддамся на її розпитування і поясню Крихітці, що вона справді варта свого прізвиська, чому Джонні хворий і пропащий чоловік, чому хлопцям з квінтету з кожним днем уривається терпець і чому все ось-ось лусне, як це не раз бувало в Сан-Франциско, Балтіморі чи Нью-Йорку.

Заходитимуть інші музиканти, які грають у цьому ж кварталі, декотрі підходитимуть до столика Джонні і вітатимуться з ним, але він дивитиметься на них, наче здалеку, із жахливо ідіотським виразом обличчя — вогкі та покірні очі, обвислі губи лисніють від слини. Забавно буде спостерігати за парними маніпуляціями Тіки та Крихітки: Тіка вдаватиметься до своєї влади над чоловіками, аби з усмішкою та коротким поясненням відіслати їх від Джонні; Крихітка шепотітиме мені на вухо про своє ним захоплення, про те, як добре було б відвезти Джонні в санаторій, аби йому провели дезінтоксикацію, — і все це лиш тому, що вона охоплена жагою і хотіла би переспати з Джонні цього ж вечора, що, з огляду на все, неможливо — на мою превелику радість. І як це завжди буває, відколи ми знайомі, я подумаю, що, мабуть, приємно було би пестити її стегна, і мало не запропоную їй піти перехилити чарчину в інше, спокійніше місце (вона не захоче, і я, правду кажучи, також, бо через той інший столик ми почуватимемося скутими та пригніченими), коли зненацька, без жодного передвістя, що це може статися, ми побачимо, що Джонні підводиться, дивиться на нас, впізнає і підходить до нас, точніше, до мене, бо Крихітка до уваги не береться. Підійшовши до нашого столика, він трохи нахилиться — цілком природно, як людина, яка хоче взяти з тарілки чіпси, — і почне опускатись переді мною на коліна. Цілком невимушено він стане навколішки і гляне мені у вічі, і я побачу, що він плаче, і без слів зрозумію, що він плаче за маленькою Бі.

Моя реакція є такою природною: я хочу підвести Джонні, щоб він не робив із себе посміховиська, та врешті посміховиськом стаю я. Бо нема нічого жалюгіднішого, ніж чоловік, який хоче зрушити з місця іншого чоловіка, якому дуже добре там, де він є, який чудово почувається у позі, яка йому до вподоби. Тож завсідники «Кафе де Флор», які не переймаються всілякими дрібницями, дивилися на мене не надто доброзичливо, хоча більшість їх не знала, що той негр навколішках — Джонні Картер. Вони дивилися на мене, як дивились би на того, хто, видершись на олтар, став би шарпати Ісуса, щоб зняти його з хреста. І Джонні перший дорікнув мені за це: мовчки умиваючись слізьми, він підвів очі і глянув на мене. І через цей погляд, і явний осуд завсідників мені не залишалось нічого іншого, як знову сісти перед Джонні, почуваючись гірше, ніж він, і бажаючи опинитись будь-де, тільки не в тому кріслі, перед Джонні, який стоїть на колінах.

Усе решта не було таким жахливим, хоча не знаю, скільки минуло віків, поки всі сиділи, не поворухнувшись, поки сльози знай котилися по Джонніному обличчі, поки його очі не відривалися від моїх, а я намагався запропонувати йому сигарету, самому закурити іншу, підбадьорливо кивнути Крихітці, яка, схоже, ладна була вибігти геть або й собі розревітися. Як завжди, все владнала Тіка: спокійнісінько сівши за наш столик, вона підсунула Джонні стільця і поклала руку йому на плече, просто так, ні до чого не змушуючи. Тож Джонні врешті підвівся і перейшов від того жаху до звичної пози приятеля, який підсів до вашого столика, — просто піднявши на кілька сантиметрів коліна і дозволивши, аби поміж його сідницями і підлогою (я мало не сказав «хрестом», ото вже справді причепилося) опинилася перевірена зручність стільця. Присутнім набридло дивитися на Джонні, йому набридло плакати, а нам — кепсько почуватися. Нараз я зрозумів замилування деяких художників стільцями: кожен стілець у «Кафе де Флор» раптом видався мені чимось чудесним, квіткою, ароматом, досконалим інструментом порядку і втіленням пристойності людей у місті.

Джонні витяг хустинку, невимушено вибачився, а Тіка попросила принести подвійну каву і дала йому випити. Крихітка була неперевершеною: нараз зреклася всіх своїх дурощів стосовно Джонні, і стала ніби ненароком наспівувати «Меміз-блюз». Джонні глянув на неї й усміхнувся, і, здається, ми з Тікою разом подумали, що образ Бі потроху розтає на дні Джонніних очей, що Джонні вирішив ще раз вернутися до нас на певний час, побути з нами до наступної втечі. І як завжди буває, щойно минає мить, коли я почуваюсь, як побитий пес, моя зверхність перед Джонні дозволила мені проявити поблажливість, завести легку балачку про все потроху, оминаючи занадто особисті сфери (було б жахливо побачити, як Джонні сповзає зі стільця і знову…). На щастя, Тіка й Крихітка поводились, як ангели, а публіка у «Кафе де Флор» за годину оновилася, тому клієнти о першій ночі навіть не здогадувались про те, що сталося, хоча насправді не сталося нічого особливого, якщо добре подумати. Крихітка пішла першою (вона старанна дівчинка, ця Крихітка, завтра о дев’ятій ранку вона вже репетируватиме з Фредом Каллендером для вечірнього запису), і Тіка, перехиливши свою третю чарку коньяку, запропонувала відвезти нас додому. Але Джонні відмовився, йому хотілося поговорити зі мною ще. Тіка не мала нічого проти і пішла собі, попередньо за всіх заплативши, як і належить справжній маркізі. А◦ми з Джонні випили ще по чарочці шартрезу — бо серед друзів дозволені такі слабкості, — і пустилися йти по Сен-Жермен-де-Пре, бо Джонні уперся, що прогулянка піде йому на користь, а я не з тих, хто кидає друзів за таких обставин.

Вулицею Л’Аббе ми спускаємося до площі Фюрстенберга, яка викликає у Джонні небезпечну згадку про іграшковий театр, який, здається, подарував йому хресний батько, коли Джонні було вісім років. Я◦намагаюсь відвести його на вулицю Жакоб, позаяк боюся, що спогади повернуть його до Бі, та можна сказати, що Джонні закрив цю тему на решту нинішньої ночі. Він йде спокійно, не хитаючись (іноді я бачив, як ним гойдає на вулиці, і не тому, що він п’яний; щось не так з його рефлексами), тепло ночі і тиша вулиць пішли на користь нам обом. Ми закурюємо «Голуаз», і ноги самі несуть нас до річки. На Ке де Конті перед одним із латунних рундуків букіністів невиразний спогад чи свист якогось студента навіює нам мелодію Вівальді, і ми удвох співаємо її з величезним почуттям і натхненням. Джонні каже, що якби мав із собою саксофон, то всю ніч грав би Вівальді (як на мене, це перебільшення).

— Ну, зіграв би також щось із Баха і Чарльза Айвса[18], — каже Джонні поступливо. — Не знаю, чому французів не цікавить Чарльз Айвс. Ти чув його пісні? Оту, про леопарда… Ти мав би знати пісню про леопарда. Леопард…

Своїм кволим тенором він затягує пісню про леопарда, і, ясна річ, багато проспіваних ним фраз аж ніяк не належать Айвсу, та Джонні це не турбує, поки він впевнений, що співає щось гарне. Врешті ми сідаємо на парапет навпроти рю Жі-ле-Кер і викурюємо ще по одній сигареті, бо ніч чудова, і за якийсь час тютюн змусить нас випити пива в кав’ярні — і нам із Джонні це наперед подобається. Я◦майже пропускаю повз увагу, коли він вперше згадує про мою книжку, бо Джонні одразу ж повертається до розмови про Чарльза Айвса, про те, як він розважався, не раз цитуючи теми Айвса у своїх записах так, що ніхто цього не зауважив (навіть сам Айвс, гадаю). Та за якусь хвильку я замислююсь над тим, що він сказав про книжку, і намагаюсь знову навести його на цю тему.

— Еге ж, я прочитав кілька сторінок, — каже Джонні. — У Тіки стільки говорили про твою книжку, але я не второпав навіть назви. Учора Арт приніс мені англійське видання, і я дещо прочитав. Добра книжка.

Моє обличчя прибирає звичного в таких випадках виразу: суміш кислої досади з певною дозою цікавості, наче його думка може відкрити мені — мені, автору! — правду про мою книжку.

— Це як дзеркало, — каже Джонні. — Спочатку я думав, що читати, що про тебе пишуть — це приблизно те саме, що дивитися на самого себе, а не в дзеркало. Я◦страшенно захоплююсь письменниками, неймовірні речі вони пишуть. Уся та частина про походження bebop…

— Ну, я просто дослівно записав усе те, що ти розповів мені у Балтіморі, — кажу я, не знати чого оправдуючись.

— Так, усе, але насправді це наче в дзеркалі, — упирається Джонні.

— Чого ти хочеш? Дзеркала правдиві.

— Чогось бракує, Бруно, — каже Джонні. — Ти значно більше в цьому тямиш, але мені здається, чогось бракує.

— Того, що ти забув мені сказати, — відповідаю я, добряче вжалений. Ця дика мавпа ще здатна… (Треба буде поговорити з Делоне, було би прикро, якби одна така необережна заява звела нанівець добру критичну роботу, яка… Наприклад, червона сукня Лен, — каже Джонні. У кожному разі треба використати все нове, що почую цієї ночі, і включити його у наступне видання; було б непогано. Наче відгонив псом, — каже Джонні, — і це — єдине, чогось варте у тій платівці. Так, уважно слухати і швидко діяти, бо в руках інших людей ці ймовірні спростування могли би мати прикрі наслідки. І урна посередині, найбільша, повна голубуватого пороху, — каже Джонні, — і така схожа на пудреницю, яку мала моя сестра. — Поки йдеться тільки про галюцинації, найгірше буде, коли він стане спростовувати базові ідеї, естетичну систему, яка стільки похвал… — А◦крім того, jazz-cool — це зовсім не те, що ти написав, — каже Джонні. Увага!)

— Як це — не те, що я написав? Джонні, звісно, усе змінюється, але ще пів року тому…

— Пів року тому, — каже Джонні, злазить із парапету і, зіпершись на нього ліктями, підпирає руками голову. — Six month ago. Ах, Бруно, що я міг би зіграти зараз, якби хлопці були зі мною… До речі: ти дуже дотепно написав про сакс і секс, чудова гра слів. Six month ago. Six, sax, sex. Справді чудово, Бруно. Бісова ти душа, Бруно.

Я◦йому не казатиму, що його розумовий розвиток не дає зрозуміти, що ця невинна гра слів таїть у собі доволі глибоку систему ідей (Леонард Фізер був точнісінько такої думки, коли я пояснив це йому в Нью-Йорку), і що параеротизм джазу еволюціонує з часів washboard[19] тощо. І як завжди, мене нараз розвеселяє думка, що критики значно потрібніші, ніж я сам готовий визнати (в приватних розмовах, у тому, що тут пишу), бо творці, уся їхня проклята вервечка — від композитора і до Джонні, — не здатні зробити діалектичні висновки зі своєї творчості, постулювати засади і трансцендентність того, що вони пишуть чи грають. Треба пам’ятати про це в моменти депресії, коли я шкодую, що є лише критиком.

— Зоря називається Полин, — каже Джонні, і раптом я чую інший його голос, голос, який у нього буває, коли… Як це сказати, як описати Джонні, коли він на своєму боці, знову самотній, вже не тут? Занепокоєний, я злізаю з парапету і дивлюся на нього зблизька. Зоря називається Полин, і що тут вдієш.

— Зоря називається Полин, — каже Джонні, звертаючись до своїх долонь. — Її уламки будуть розкидані на площах великого міста. Півроку тому.

Хоча ніхто мене не бачить, хоча ніхто про це не дізнається, я знизую плечима для зірок (зоря називається Полин). Ми повертаємось до вічного «Я◦це граю завтра». Зоря називається Полин, її уламки будуть розкидані півроку тому. На площах великого міста. Він вже не тут, він вже далеко. А◦в мене очі налиті кров’ю — просто тому, що він нічого не схотів мені сказати про мою книжку. І я насправді не знаю, що́ він думає про книжку, яку тисячі його фанів читають двома мовами (а незабаром читатимуть трьома, бо вже говорять про іспанське видання — схоже, в Буенос-Айресі грають не тільки танго).

— То була пречудова сукня, — каже Джонні. — Ти не уявляєш, як вона личила Лен, та буде краще, як я поясню тобі це за скляночкою віскі, якщо в тебе є гроші. Деде залишила мені лише триста франків.

Він сардонічно сміється, дивлячись на Сену. Начебто він не зумів би роздобути собі випивку і марихуану. Він починає пояснювати мені, що Деде дуже добра (про книжку — ані слова), що робить вона це через доброту, але, на щастя, є добрий друзяка Бруно (який написав книжку, та байдуже), тож ліпше було б піти в кав’ярню в арабському кварталі, де людині завше дають спокій, коли бачать, що вона якось пов’язана із зорею на ім’я Полин (це думаю я, коли ми заходимо в кафе з боку Сен-Северина, а на годиннику друга ночі — саме та пора, коли моя дружина зазвичай прокидається і репетирує те, що скаже мені за ранковою кавою). Так буває з Джонні, так ми п’ємо жахливий дешевий коньяк, так замовляємо ще по одному і почуваємось такими задоволеними. Але про книжку ні слова, тільки пудрениця у формі лебедя, зоря, обривки предметів, що проходять через обривки фраз, обривки поглядів, обривки посмішок, краплі слини на столі та склянці (на Джонніній склянці). Так, бувають моменти, коли мені хочеться, щоб він уже був мертвий. Гадаю, багато хто на моєму місці думав би так само. Та як змиритися з тим, що Джонні помре, забравши із собою те, що не хоче сказати мені цієї ночі, що й після смерті він і далі гнатиметься, далі утікатиме (я вже не знаю, як це все писати), навіть якщо мені це коштуватиме спокою, кафедри, того авторитету, який забезпечують неспростовні судження й очолювання похоронних процесій.

Час від часу Джонні припиняє барабанити пальцями по столу, дивиться на мене, робить якийсь непояснимий жест і знову починає барабанити. Господар кав’ярні знає нас іще з тих часів, коли ми приходили сюди з одним арабським гітаристом. Бен Айфа вже давно хотів би піти спати, крім нас у цій брудній корчмі, пропахлій перцем і смаженими на смальці пиріжками, нікого немає. Я◦також падаю з ніг, але мене втримує гнів, глуха злоба — не супроти Джонні, це радше схоже на те, коли весь вечір займаєшся коханням і відчуваєш потребу прийняти душ, аби вода змила те, що починає робитися затхлим, занадто явно виставляти напоказ те, що спочатку… А◦Джонні вперто відбиває ритм на столі, інколи щось мугиче, майже не дивлячись на мене. Цілком можливо, що він уже нічого не скаже про книжку. Ним кидає то в один, то в інший бік: завтра буде якась жінка, якась нова халепа, якась поїздка. Наймудріше було б нишком поцупити у нього те англійське видання і для цього поговорити з Деде, попросити її про послугу в обмін на стільки інших. Яким безглуздим є цей неспокій, ця майже лють. Не варто було сподіватися якогось ентузіазму з боку Джонні; насправді мені й на думку ніколи не спадало, що він читатиме цю книжку. Я◦дуже добре знаю, що в книжці не сказано правди про Джонні (але не сказано й брехні), вона обмежується музикою Джонні. Через тактовність, через добре ставлення до нього я не хотів відверто показувати його невиліковну шизофренію, мерзенне тло наркотиків, сумбурність цього жалюгідного життя. Я◦взявся показати головне, заакцентувати увагу на тому, що справді має значення — на незрівнянному Джонніному мистецтві. Що ще я міг сказати? Та, мабуть, саме тут він мене дожидає, як завжди чигаючи на щось у засідці, присівши перед одним із тих своїх абсурдних стрибків, з яких усі ми виходимо травмованими. І саме тут він, либонь, вижидає мене, щоб спростувати всі естетичні підвалини, на яких я заснував кінцеву правду його музики, солідну теорію сучасного джазу, яка принесла мені стільки похвальних слів повсюди.

Та якщо чесно: яке мені діло до його життя? Мене непокоїть тільки одне — що він і далі викидатиме ці коники, за якими я не можу встежити (скажімо — не хочу стежити), і врешті спростує висновки моєї книжки. Що десь бовкне, що мої твердження хибні і його музика — щось зовсім інше.

— Послухай, допіру ти сказав, що у книжці чогось бракує.

(Тепер — увага!)

— Чогось бракує, Бруно? А, так, я сказав, що чогось бракує. Бачиш, це не лише червона сукня Лен. Це… Може, насправді це урни, Бруно? Вчора я знову їх бачив, цілісіньке поле, але вони вже не були повністю закопані у землю. На деяких були написи й малюнки: велетні в шоломах, як в кіно, і з величезними дубцями в руках. Це жахливо — блукати поміж тих урн і знати, що нікого вже нема, що я один тиняюсь серед них, чогось шукаючи. Не журися, Бруно, то нічого, що ти забув про все це написати. Але ти, Бруно, — він підносить догори штивний палець, — забув написати про мене.

— Облиш, Джонні.

— Так, про мене, Бруно, про мене. І не твоя провина, що ти не зміг написати те, чого я також не можу зіграти. Коли ти там кажеш, що моя справжня біографія написана в моїх платівках, я знаю, що ти справді так думаєш, до того ж це дуже гарно звучить, але це не так. І якщо я сам не зумів зіграти, як треба, зіграти те, чим я є насправді… то хіба можна чекати від тебе чудес, Бруно. Душно тут всередині, ходімо звідси.

Я◦виходжу за ним на вулицю, ми бредемо, доки в одному з провулків за нами не ув’язується білий кіт, і Джонні надовго спиняється, щоб його погладити. Гаразд, годі, на площі Сен-Мішель я піймаю таксі, відвезу його в готель, а потім поїду додому. Зрештою нічого страшного не сталося; якоїсь миті я злякався, що Джонні розробив таку собі антитеорію моєї книжки і випробовує її на мені, перед тим як чимдуж роздзвонити її повсюди. Бідолашний Джонні, що гладить білого кота. Насправді, єдине, що він сказав — що ніхто нічого ні про кого не знає, а це не новина. Кожна біографія приймає це як самоочевидне і далі триває, чорт забирай. Ходімо, Джонні, ходімо додому, бо вже пізно.

— Не думай, що річ лише в цьому, — каже, раптово випрямляючись, Джонні, немов прочитавши мої думки. — Є ще Бог, любий мій. Ось тут ти дав маху.

— Ходімо, Джонні, ходімо додому, вже пізно.

— Є те, що ти і такі самі, як мій друзяка Бруно, називають Богом. Тюбик зубної пасти зранку — це вони називають Богом. Помийне відро — це вони називають Богом. Страх ґиґнути — це вони називають Богом. І тобі стало совісті змішати мене з цим лайном, ти написав, що моє дитинство, моя сім’я, бозна-яка родова спадковість… Ціла купа тухлих яєць, і ти серед них квокчеш, дуже вдоволений своїм Богом. Не треба мені твого Бога, він ніколи не був моїм.

— Я◦тільки сказав, що негритянська музика…

— Не треба мені твого Бога, — повторює Джонні. — Чому ти мені його нав’язав у своїй книжці? Я◦не знаю, чи є Бог, я граю свою музику, творю свого Бога, не потрібні мені твої вигадки, залиш їх для Махалії Джексон[20] чи Папи Римського, і ти негайно забереш це зі своєї книжки.

— Якщо ти наполягаєш, — кажу я, аби щось сказати. — У другому виданні.

— Я◦такий самотній, як цей кіт, значно самотніший, бо я це знаю, а він ні. От зараза, він подряпав мені руку. Бруно, джаз — це не лише музика, а я — не лише Джонні Картер.

— Саме це я і хотів сказати, коли написав, що іноді ти граєш, немовби…

— Немовби на мене срачка напала, — каже Джонні, і вперше за ніч я відчуваю, що він розлютився. — Вже й сказати нічого не можна, ти відразу перекладаєш це на свою паскудну мову. Якщо під час моєї гри ти бачиш ангелів, це не моя вина. Якщо інші роззявляють рота і кажуть, що я досяг досконалості, це не моя вина. А◦найгірше те — і про це ти справді забув сказати у своїй книжці, Бруно, — що я нічого не вартий, що те, що я граю, і те, що люди мені аплодують, нічого не варте, насправді нічого не варте.

Дійсно надзвичайна скромність, та ще й о цій нічній порі. Цей Джонні…

— Як тобі пояснити? — кричить Джонні, хапаючи мене за плечі і термосячи з боку в бік. («La paix!»[21] — кричать із вікна). — Питання не в тому, більше музики чи менше музики, не в тому річ… Наприклад, є ж різниця між тим, жива Бі чи мертва. Те, що я граю — це мертва Бі, розумієш? А◦я хочу, я хочу… І через це я іноді топчу свій саксофон, а люди думають, що це з перепою. Звісно, я справді завжди п’яний, коли це роблю, бо, як би там не було, сакс коштує купу грошей.

— Ходімо сюди. Я◦візьму таксі і відвезу тебе в готель.

— Ти — сама доброта, Бруно, — глузує Джонні. — Друзяка Бруно занотовує в своєму записнику все, що йому кажеш, крім того, що важливе. Ніколи не думав, що ти можеш все так переплутати, доки Арт не дав мені ту книжку. Спочатку мені здалося, що ти говориш про когось іншого, про Ронні чи Марселя, та потім — Джонні те, Джонні се, тобто йшлося про мене, і я спитав себе: хіба це я? Там і про мене в Балтіморі, і про Бердленд, і про те, що мій стиль… Послухай, — додає він майже холодно, — не те, щоб я не розумів, що ти написав книжку для публіки. Це прекрасно, і з усім, що ти написав про мою манеру гри і моє відчуття джазу, я абсолютно згоден. Навіщо нам і далі сперечатися про книжку? Сміття у річці, он та соломинка, що плаває при березі, — це твоя книга. А◦я — он та інша соломинка, а ти — ось та пляшка, що пропливає, погойдуючись. Бруно, я помру, так і не знайшовши… не знайшовши…

Я◦підтримую його під руки і спираю на парапет набережної. Він занурюється в свою звиклу маячню, белькоче уривки слів, спльовує.

— Так і не знайшовши, — повторює. — Не знайшовши…

— Що ти хочеш знайти, брате? — кажу я йому. — Не треба просити неможливого, того, що ти знайшов, вистачило би…

— Для тебе, знаю, — каже Джонні злостиво. — Для Арта, для Деде, для Лен… Ти не знаєш, як це… Так, іноді двері починали відчинятися… Дивися, дві соломинки зійшлися і танцюють одна з одною. Гарно… Починали відчинятися… Час… я тобі вже казав, мені здається, що ота штука про час… Бруно, усе своє життя я в своїй музиці добивався, щоб ті двері нарешті відчинилися. Бодай трохи, бодай якась шпаринка… Пам’ятаю, як одного вечора в Нью-Йорку… Червона сукня. Так, червона, вона їй дуже личила. Отож, одного вечора ми з Майлзом і Холом були… гадаю, приблизно з годину ми грали для себе і були такі щасливі… Майлз грав щось таке гарне, що я мало не впав зі стільця. А◦потім вступив я, заплющив очі і — полетів. Присягаюсь тобі, Бруно, я летів… Я◦чув себе, наче здалеку, але всередині мене, поруч мене хтось стояв… Ні, не зовсім хтось… Поглянь на пляшку, просто неймовірно, як вона вигойдується… То не був хтось, завжди шукаєш порівняння… Це була певність, повний збіг, як у деяких снах, коли усі проблеми вирішив, Лен з дівчатками чекають на тебе з печеною індичкою, і ти в машині не натрапляєш на червоне світло. Усе котиться гладко, як більярдна куля. І той біля мене — то був наче я сам, але не займав жодного місця, не був у Нью-Йорку, а головне, був поза часом, без «потім», не було ніякого «потім»… Якийсь час було тільки «завжди»… І я не знав, що це обман, що це відбувається, бо я з головою поринув у музику, і щойно я закінчу грати — бо, врешті-решт, колись треба було дати бідному Холу відвести душу на фортепіано, — як у ту ж мить впаду сторчголов у самого себе…

Він тихо плаче, витирає очі своїми брудними руками. Я◦вже не знаю, що робити: вже так пізно, від ріки тягне вогкістю, ми обидвоє застудимось.

— Мені здається, що я хотів плавати без води, — бурмотів Джонні. — Здається, хотів мати червону сукню Лен, але без Лен. І Бі померла, Бруно. Гадаю, ти маєш рацію: твоя книжка чудова.

— Облиш, Джонні, я не ображатимусь через те, що тобі вона видалась поганою.

— Не в тому річ, твоя книжка добра, бо… бо в ній немає урн, Бруно. Вона — як гра Сачмо[22], така чиста, така ясна. Тобі не здається, що те, що грає Сачмо, схоже на день народження чи на якесь благодіяння? Ми… Кажу тобі, я хотів плавати без води. Мені здавалося… але треба бути ідіотом… мені здавалося, що одного дня я знайду щось інше. Я◦не був задоволений, думав, що добрі речі: червона сукня Лен і навіть Бі — це як мишоловки, я не вмію пояснити це по-іншому. Пастки, аби людина змирилася, розумієш, аби казала, що все добре. Бруно, я гадаю, що Лен і джаз, так, навіть джаз, були, як рекламні оголошення в журналі, як гарненькі забавки, щоб я змирився, як змирився ти, тому що маєш Париж, дружину, роботу… А◦в мене був сакс… і секс, як каже книжка. Це все, що було потрібне. Пастки, любий мій… бо не може бути, щоб не було чогось іншого, не може бути, щоб ми були так близько, відразу за дверима…

— Єдине, що важить — видати із себе все, що можеш, — кажу я, відчуваючи себе неперевершеним ідіотом.

— І щороку перемагати в читацькому голосуванні журналу «Down Beat», ясна річ, — докидає Джонні. — Звісно, що так, звісно, що так.

Я◦помаленько веду його до площі. На щастя, на розі стоїть таксі.

— Та понад усе я не сприймаю твого Бога, — бурмоче Джонні. — І не лізь до мене з цим, я забороняю. А◦якщо він справді там, за дверима, мені це до одного місця. Немає жодної заслуги в тому, щоб перейти на інший бік, бо він відчинить тобі двері. Вибити їх ногами — це так. Розтрощити кулаками, вивергати на них сперму, мочитися на них цілісінький день. Того разу в Нью-Йорку я, гадаю, відчинив ті двері своєю музикою, аж мусив спинитися, і тоді той покидьок зачинив їх перед моїм носом — а все тому, що я ніколи йому не молився, тому що ніколи не молитимуся, бо і знати не хочу цього лакея, який відчиняє двері за чайові, цього…

Бідолашний Джонні, і він ще дорікає, що такі речі не потрапляють у книжку. Вже третя ночі, мамо рідна!

Тіка вернулася до Нью-Йорка, Джонні вернувся до Нью-Йорка (без Деде, яка чудово влаштувалася в домі Луї Перрона, багатообіцяючого тромбоніста). Крихітка Леннокс вернулася до Нью-Йорка. Сезон у Парижі був такий собі, і я сумував за своїми друзями. Моя книжка про Джонні дуже добре продавалася повсюди, тож природно, що Семмі Претцал уже говорив про ймовірну екранізацію в Голлівуді, а це завжди цікаво, коли оцінити курс долара до франка. Моя дружина і далі гнівалася через ту історію з Крихіткою Леннокс, та зрештою нічого насправді серйозного не було. Крихітка підкреслено розпусна, і кожна розумна жінка мала би розуміти, що такі речі не ставлять під загрозу подружню рівновагу, а поза тим Крихітка вернулася до Нью-Йорка із Джонні. Нарешті вона змогла подарувати собі таку втіху — відплисти з Джонні на одному кораблі. Мабуть, вона вже курить з ним марихуану, така ж пропаща, як і він, бідолашка. Нещодавно в Парижі вийшла платівка із записом Amorous — якраз тоді, коли в пресі заговорили про друге видання моєї книжки і зайшла мова про її переклад німецькою. Я◦багато думав про можливі зміни і доповнення у другому виданні. Як людина чесна, наскільки дозволяє моя професія, я запитував себе, чи є потреба показати особистість мого героя в іншому світлі. Кілька разів ми обговорювали це з Делоне та Одейром, і вони насправді не знали, що мені порадити, бо вважали, що книжка чудова і подобається людям такою, як є. Мені здалося, що обидва бояться літературного розгулу: що я урешті забарвлю свій твір у відтінки, які не матимуть нічого спільного із Джонніною музикою — принаймні так, як ми всі її розуміємо. Мені здалося, що думка авторитетних людей (і моє власне рішення, було б нерозумно заперечувати це в даній ситуації) була підставою лишити друге видання без змін. Ретельне читання американських музичних журналів (чотири репортажі про Джонні, повідомлення про нову спробу самогубства — цього разу з допомогою настоянки йоду, промивання шлунка і три тижні в лікарні, потім виступи у Балтіморі, мов і не було нічого) мене достатньо заспокоїло, попри жаль, завданий тими прикрими зривами. Джонні не сказав про мою книжку жодного компрометуючого слова. Приклад (в інтерв’ю, яке у Джонні взяв Тедді Роджерс для «Storming Around», чиказького музичного журналу): «Ти читав, що написав Бруно В. про тебе в Парижі?» — «Так. Гарно написав.» — «Більш нічого не хочеш сказати про цю книжку?» — «Нічого, крім того, що написана вона добре. Бруно — чудовий хлопець». Ще би знати, що Джонні міг сказати, коли був п’яний чи обкурений, та принаймні жодних чуток про якісь спростування з його боку не було. Я◦вирішив не чіпати друге видання книжки і далі представляти Джонні таким, яким він справді є: бідакою із посереднім інтелектом, що володіє — так само, як музикант, шахіст чи поет — даром створювати щось дивовижне, не маючи жодного уявлення про масштаби своєї творчості (щонайбільше — гордість боксера, який свідомий своєї сили). Усе спонукало мене зберегти незмінним цей портрет Джонні; не варто було ускладнювати стосунки з публікою, яка дуже любить джаз, та аж ніяк — музичні чи психологічні дослідження, те, що не дає миттєвого і чітко окресленого задоволення: руки, що відбивають ритм, лиця, що розпливаються в блаженстві, музика, яка прокочується шкірою, проникає у кров, у дихання; а потім — годі, жодних розумувань.

Спочатку прийшли телеграми (Делоне, мені, а ввечері в газетах уже з’явились ідіотські коментарі); через три тижні я отримав листа від Крихітки Леннокс, яка мене не забула. «У Бельвю за ним доглядали пречудово, а коли виписали, я поїхала за ним. Ми жили в квартирі Майка Руссоло, який зараз гастролює в Норвегії. Джонні почувався дуже добре і, хоча не хотів виступати перед публікою, погодився записати платівку з хлопцями із «Клубу 33». Тобі я можу це сказати: насправді він був дуже слабий (уявляю, що хотіла цим сказати Крихітка — після нашої з нею інтрижки в Парижі) і ночами лякав мене своїми зітханнями і стогонами. Втішає мене одне, — додавала піднесено Крихітка, — що помер він щасливий і сам цього не відаючи. Він дивився телевізор і раптом упав на підлогу. Мені сказали, що смерть була миттєвою». З чого можна було зробити висновок, що Крихітки при тому не було поруч; так воно й було, бо згодом ми дізналися, що Джонні жив у домі Тіки і провів із нею п’ять днів, стривожений і пригнічений. Він говорив, що хоче покинути джаз, переїхати жити до Мексики і працювати на землі (усім їм у певний момент життя щось таке заходить в голову, це майже нудно), що Тіка пильнувала його і робила все можливе, щоб він заспокоївся і подумав про майбутнє (так згодом говорила Тіка — наче вона чи Джонні бодай колись думали про майбутнє). Посеред телепередачі, яка дуже веселила Джонні, він закашлявся, нараз різко скулився тощо. Я◦не цілком впевнений, що смерть була миттєвою, як Тіка заявила поліції (намагаючись виплутатися із величезної халепи, в яку вона потрапила через смерть Джонні в її помешканні, через марихуану, яка була там напохваті, через інші неприємності, які мала бідолашна Тіка раніше, і не зовсім переконливі результати розтину. Уявляю собі, що́ міг виявити лікар у Джонніній печінці та легенях). «Не говоритиму, якого болю завдала мені його смерть, хоч я могла би розповісти тобі дещо, — додавала ніжно ця мила Крихітка, — та колись, коли матиму більше настрою, напишу чи розповім тобі (здається, Роджерс збирається укласти зі мною контракт про гастролі в Парижі та Берліні) усе, що ти, найкращий друг Джонні, мусиш знати». І після цілої сторінки, присвяченій прокльонам Тіки, яка була призвідницею (якщо вірити Крихітці) не лише Джонніної смерті, але й атаки на Перл-Харбор та чорної чуми, бідолашна Крихітка завершувала: «Ага, щоб не забути: одного разу в Бельвю він довго питав за тобою, думки у нього плутались і він гадав, що ти в Нью-Йорку і не хочеш прийти його провідати; він весь час говорив про якісь поля, переповнені бозна-чим, а потім кликав тебе і навіть осипав тебе прокльонами, бідолаха. Ти ж знаєш, що таке гарячка. Тіка сказала Бобу Карею, що останні Джонніні слова були начебто такими: «Зліпи мою маску», але ти ж розумієш, що в ту мить…» Якби ж то я розумів. «Він дуже розтовстів, — додавала Крихітка в кінці свого листа, — і важко дихав, коли ходив». То були деталі, яких і варто було сподіватися від такої делікатної людини, як Крихітка Леннокс.

Усе це збіглося в часі із виходом другого видання моєї книжки, але, на щастя, я встиг додати некролог, який писався на всіх парах, і фото з похорону, на якому видно багатьох знаменитих джазменів. Тож біографія стала, так би мовити, завершеною. Може, недобре так казати, але я, звісно, маю на увазі суто естетичний бік. Уже говорять про новий переклад — напевне, шведською чи норвезькою мовою. Моя дружина дуже рада цій звістці.