Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

Салат полковника Крея

Цього таємничого ранку отець Бравн, як завжди, відслужив ранішню месу і прямував додому. Повільно випаровувалася імла, і світло здавалося чимось новим і небаченим. Поодинокі дерева ставали все більше виразними, ніби спочатку їх намалювали сірою крейдою, а тепер невидимий художник обмальовував їх вугіллям. Попереду виднілися будинки передмістя, які нагадували зубчасту стіну. Вони також ставали виразнішими, і врешті священик почав розрізняти ті будинки, власників яких він знав особисто або з чиїхось розповідей. Усі вікна й двері були зачинені, тут ніхто не вставав так рано, а тим паче — на ранкову літургію. Однак, коли отець Бравн проходив повз красивий особняк з верандою та садом, то почув дивні звуки і мимоволі зупинився. У цьому випадку важко було помилитися — хтось стріляв з пістолета, револьвера або карабіна. Однак дивним було навіть не це, а те, що відразу потім чулися дещо тихіші звуки. Священик нарахував шість таких звуків, подумав, що це відлуння, і відразу ж відмовився від своєї думки, тому що вони зовсім не були подібні на первинні звуки. Вони взагалі не були подібні ні на що. Отець Бравн розгублено подумки згадував пирхання сифону, приглушене хихотіння, звуки, які видають тварини. Однак жоден з них не пасував до того, що він щойно почув.

Отець Бравн немовби поєднував у собі двох людей. Один був старанний, як найуважніший відмінник у класі, скромний, як первоцвіт, точний, як годинник, він тихо і невтомно виконував свої щоденні обов’язки. Другий був мудрецем і любив споглядати світ, він був набагато складнішим і набагато простішим водночас. Ми дозволимо собі назвати його вільнодумцем у єдино розумному значенні цього слова. Він ставив перед собою всі можливі питання, до яких лише міг додуматися, і потім відповідав на ті з них, на які міг відповісти. Це відбувалося само собою, так само, як працює серце або легені. Однак, слід зауважити, що отець Бравн не дозволяв роздумам вивести його за межі власного обов’язку. І ось тепер він опинився перед дилемою. Священик умовляв себе, що не варто втручатися у чиїсь справи, а водночас перебирав з двадцять різних здогадок та сумнівів. А коли сіре небо набуло сріблястого відтінку, то він побачив, що стоїть біля будинку, який належить майору Петнему. Той колись служив в Індії, і тепер у нього працював кухар, уродженець Мальти. І священик мимоволі подумав, що постріли частенько стають причиною серйозних наслідків, які стосуються також його обов’язків. Він повернувся, відчинив хвіртку і попрямував до будинку.

На половині шляху до будинку, трохи збоку, стояв високий навіс; як з’ясувалося пізніше, там тримали ящики для сміття. Неподалік цієї конструкції виросла сіра тінь, яка ставала все чіткішою і врешті перетворилася у міцного чоловіка. Майор Петнем був лисим здорованем з шиєю бугая, короткою і широчезною, з обличчям, яке без зайвих вагань можна назвати апоплексичним. Такі обличчя бувають в осіб, які довго і наполегливо намагаються суміщати східний клімат із західною нестриманістю. Обличчя випромінювало добрий настрій, але капелюх з пальмових листків (який міг би виконувати роль ореолу, якби не багрянець на лиці) виглядав недоречно. І взагалі, цей чоловік ще не одягнувся, тобто ще не зняв жовтої піжами у яскраво червоні смужки. Мабуть, він похапцем вискочив з будинку, і тому священик зовсім не здивувався, коли чоловік безцеремонно запитав:

— Ви чули цей звук?

— Чув, — відповів отець Бравн. — Я тому й вирішив зазирнути. А що тут трапилося?

Майор якось дивно подивився на священика своїми добродушними очима, які були схожі на ягоди агрусу, і запитав знову:

— Що б це могло бути, як думаєте?

— Звук подібний на постріл з рушниці, — припустив священик, — от тільки луна якась дивна…

Господар подивився на нього без особливих емоцій, хоча священикові здалося, що його очі от-от вийдуть з орбіт. А в цей момент двері будинку відчинилися навстіж, і в сад вибіг ще один чоловік у піжамі. Він був вищим, стрункішим і, напевно, сильнішим порівняно з господарем, а от піжама у нього була трохи скромніша — біла з цитриново-жовтими смужками. Чоловік виглядав виснаженим, однак доволі симпатичним і більш засмаглим порівняно з майором. У нього був орлиний профіль, глибоко посаджені очі й чудернацьке поєднання чорного волосся та доволі світлих вусів. Та все це отець Бравн помітив дещо пізніше. А зараз він побачив лише одне: у нього в руці був револьвер.

— Крею! — вигукнув майор, здивовано вдивляючись у чоловіка. — Це ви стріляли?

— Я, — відповів темноволосий чоловік. — Якби ви були на моєму місці, ви теж вистрілили б! Якби ви полювали на диявола і вже майже…

Майор квапливо перебив чоловіка.

— Це мій знайомий, отець Бравн, — сказав він. А потім звернувся до священика: — Ви знайомі з полковником Креєм? Він артилерист.

— Я, звичайно ж, чув про нього, — простодушно сказав священик і звернувся до Крея: — І як, вам вдалося у щось поцілити?

— Здається, так, — цілком серйозно відповів полковник.

— А він що, впав чи щось вигукнув? — запитав майор, чомусь знизивши голос.

Полковник повернувся до господаря, який все ще здивовано витріщався на нього:

— Я точно можу сказати вам, що він зробив. Він чхнув, — відповів полковник.

Отець підняв руку, так, ніби хотів ляснути себе по лобі; щось подібне роблять, коли людина врешті-решт згадає чиєсь ім’я. Тепер він зрозумів, що нагадував цей звук.

— Ну, знаєте! — вигукнув майор. — Я ще ніколи не чув, щоб від пострілу револьвера хтось чхав.

— Я теж не чув, — додав отець Бравн. — На щастя, ви не надто влучно застосували свою зброю.

Він спантеличено замовк, а потім запитав:

— Це був злодій?

— Ходімо всередину, — доволі різко відізвався майор Петнем і попрямував до будинку.

У будинку було набагато світліше, ніж в саду, хоча майор вже вимкнув світло. Так буває раннім ранком. Отець Бравн здивувався, що стіл у кімнаті був сервірований по-святковому, серветки в спеціяльних кільцях аж виблискували чистотою, і біля кожного столового прибору стояло шість химерних бокалів. Переважно у таку пору доби можна побачити залишки вчорашнього бенкету, а не приготування до сьогоднішнього.

Поки священик роздумував про це, майор пробіг повз нього і оглянув стіл.

— Вкрали срібло! — вигукнув він, важко дихаючи. — Ножі й виделки до риби… Старовинний судок…. Навіть глечик для вершків. От тепер, отче Бравн, я вам відповім, чи це був злодій. Так, це він.

— Вони це зробили, щоб вас обдурити, — вперто сказав полковник Крей. — Я добре знаю, чому залазять у цей будинок. Я краще від вас знаю, чому…

Майор поплескав його по плечі, ніби хвору дитину і промовив:

— Злодій. Зрозуміло, що це злодій.

— Якийсь дивний злодій, — зауважив отець Бравн, — може вдасться знайти його десь неподалік.

Майор похитав головою і похмуро промовив:

— Боюся, що він уже далеченько втік.

Коли невгомонний гість знову вибіг у сад, він тихо додав:

— Сумніваюся, чи варто викликати поліцію. Правду кажучи, мій друг не правий, він постійно хапається за свою зброю. Я не впевнений, чи варто було стріляти. Розумієте, він довго жив у диких краях, і тепер йому часто щось ввижається. Між нами кажучи, у нього якась дивна фантазія.

— Здається, ви розповідали мені, — відповів отець Бравн, — що його переслідують якісь дивні індіянці.

Майор Петнем кивав головою і водночас нерішуче знизав плечима.

— Гадаю, було б краще, якби ми прослідкували за ним, — сказав він. — Я більше не хочу чути ніякого чхання.

Вони знову занурилися в ранкове світло, котре набрало дещо теплішого відтінку завдяки сонячним променям, і побачили, що полковник зігнувся навпіл і вивчає чи то траву на газоні, чи то гравій на доріжці. Майор поволі попрямував до нього, а священик, теж анітрохи не поспішаючи, зайшов за ріг будинку і пішов до ящика зі сміттям.

Десь з півтори хвилини він роздивлявся смітник, потім підійшов до нього впритул, підняв кришку і зазирнув усередину. Отця Бравна відразу огорнула хмара пилюки, та зазвичай він помічав усе на світі, окрім власної зовнішности. Ось так він і стояв, немовби заглибився у молитву, а потім, коли прийшов до тями, то весь у пилюці якось розгублено побрів геть.

Біля хвіртки він побачив невелику групу людей, і це розсіяло його сумовиту стурбованість, так як сонце розсіює імлу. В цих людях не було нічого потішного. Вони просто розсмішили його, ніби персонажі Діккенса. Майор врешті перевдягнувся у сорочку і штани з яскраво червоним індійським поясом та в картатий піджак. Його багряне і святкове обличчя аж випромінювало вдавану привітність. Майор був рішучою людиною, а зараз він ще й запально сперечався з кухарем, смаглявим уродженцем Мальти, чия похилена і втомлена турботами постать і жовте знесилене обличчя дивно контрастували з білосніжним ковпаком і одягом. Кухар і справді був втомлений, оскільки куховарство було хобі майора Петнема. Він був одним з тих любителів, які завжди і все знають набагато краще, аніж професіонали. Полковник Крей все ще був у піжамі й зі скуйовдженим волоссям. Він повзав по землі, продовжуючи шукати сліди грабіжника, час від часу гнівно вдаряв рукою по землі і щось бурмотів. Побачивши полковника, отець Бравн насупив брови і подумав, що «дивна фантазія» — це евфемізм.

Третю особу, котра стояла поруч з кухарем і майором, священик також знав. Це була Одрі Ватсон, підопічна і економка майора Петнема. У цей момент вона була радше економкою, аніж підопічною, про це свідчив фартушок, засукані рукави й рішуча поведінка.

— Так вам і треба, — сказала вона. — Я вже не раз казала, що цей старомодний судок для приправ краще викинути.

— А може, він подобався мені, — благодушно заперечив майор. — Я також старомодний, окрім цього, такі речі зберігають у комплекті з иншими столовими приборами.

— Такі речі зникають також разом, як ви помітили, — різко заперечила Одрі. — Гаразд, якщо ви не хвилюєтеся через злодія, то я не турбуватимусь про ваш сніданок. Сьогодні неділя, і ми не можемо послати за оцтом й иншими приправами до міста. А хіба їжа без пікантних приправ принесе вам і вашому гостеві задоволення? Шкода, що ви попросили кузена Олівера, аби він супроводжував мене на недільну Літургію. Вона закінчується о пів на першу, а полковник поїде раніше. Я не знаю, як ви, чоловіки, зі всім цим впораєтеся?

— Впораємося, впораємося, моя дорога, — відповів майор, лагідно дивлячись на неї. — У Марко є багато різних соусів, зрештою, ми непогано дбали про себе у доволі диких місцях. А вам, Одрі, варто б розвіятися, ви ж не можете господарювати двадцять чотири години на добу. Окрім цього, я чудово знаю, як вам хочеться послухати органну музику.

— Я хочу піти на Літургію, — стримано промовила вона.

Одрі була однією з тих красивих жінок, які завжди будуть красивими, тому що їхня краса — не у свіжості чи відтінку обличчя, а в самих рисах. Вона ще не наблизилася до того віку, який називають середнім. Її золотисто-каштанове волосся своєю формою і кольором нагадувало про Тиціяна,[25] однак довкола вуст та очей уже з’явилися тіні, які свідчили про те, що якась печаль спустошує її, подібно, як вітри нищать руїни грецького храму. Насправді подія, про яку вона говорила так серйозно, була радше комічною, аніж трагічною. З розмови отець Бравн зрозумів, що невгамовний полковник повинен поїхати, перш ніж настане час ленчу, а Петнем не має жодного наміру відмовлятися від прощального банкету зі старим другом, і наказав подати особливо розкішний ленч, коли Одрі й инші домочадці будуть у церкві. Вона йшла туди у товаристві доктора Олівера Омена, свого давнього знайомого і далекого родича. Це був доволі похмурий чоловік науки, однак він так любив музику, що заради неї був ладен піти навіть на богослужіння. Усе це ніяк не виправдовувало трагічної маски на його обличчі; і отець Бравн, прислухаючись до своєї інтуїції, попрямував до безумця, який усе ще повзав по траві.

Коли він підійшов до полковника, той підвів скуйовджену голову і здивовано витріщився, ніби дивуючись, чому священик все ще тут. І справді, з якоїсь причини отець Бравн пробув тут набагато довше, аніж на це дозволяла ввічливість.

— І що?! — закричав Крей. — Ви, певно, також вважаєте мене божевільним?

— У мене було таке припущення, — стримано відповів священик. — Але тепер я змінив свою думку.

— Це ви про що? — розлючено огризнувся полковник.

— Розумієте, справжній божевільний, — пояснював отець Бравн, — плекає своє божевілля. Він не починає протистояти своїй хворобі. А от ви намагаєтеся натрапити на слід злодія, хоча ніякого сліду немає. Ви боретеся проти цього. Ви хочете того, чого не хоче жоден божевільний.

— І чого ж я хочу?

— Ви хочете знайти докази проти себе, — відповів отець Бравн.

Священик ще не договорив, а полковник різко підвівся на рівні ноги, і стривожено дивився на отця Бравна.

— От чортівня! Та ви, отче, правду кажете! — вигукнув він. — Вони всі в один голос стверджують, що злодій хотів вкрасти срібло, можна подумати, що я не повинен так вважати! І вона теж, — полковник кивнув у бік Одрі, хоча священик і так зрозумів, про кого йдеться, — вона теж докоряє мені, що жорстоко стріляти у якогось нещасного хатнього злодія, і що треба бути одержимим дияволом, щоб ображати бідних беззбройних тубільців. А я ж був добродушним чоловіком, майже таким, як Петнем.

Після короткої павзи він додав:

— Знаєте, я вас, щоправда, ніколи не бачив; та саме вас попрошу розсудити цю справу. Петнем і я були друзями, ми разом служили. Але я брав участь в одній операції на афганському кордоні, і отримав своє звання раніше, аніж инші. Ми обоє були поранені, і нас відправили додому. У той час я був заручений з Одрі, вона поверталася разом з нами. Та під час цієї подорожі сталося щось дивне. Щось дуже дивне. У результаті Петнем забажав, щоб ми з Одрі розійшлися, і навіть Одрі почувалася дуже невпевнено. А я ж знаю, про що вони думають. Я знаю, ким вони мене вважають. І ви теж знаєте.

А тепер — про факти. Останнього дня, коли ми були у великому індійському місті, я запитав Петнема, де можна купити мої улюблені сигари, а він показав мені крамничку навпроти житла, котре винаймав. Я, звичайно ж, знайшов це місце, хоча слово «навпроти» не надто вдале, коли один пристойний будинок стоїть навпроти п’яти чи шести жалюгідних халуп. Можливо, я помилився дверима, вони відчинилися доволі важко, всередині було темно. А коли я повернувся, то двері зачинилися за мною з гучним брязкотом, так ніби на них була незліченна кількість засувів. Не залишалося нічого иншого, як навпомацки просуватися уперед. Я зробив кілька кроків у темному коридорі. Врешті я намацав ногою сходинки, далі були двері, на клямці яких були вирізьблені якісь східні орнаменти (я це зрозумів, коли доторкнувся до неї). Мені довелося докласти зусиль, щоб відчинити їх. Потім я опинився у кімнаті, яку маленькі світильники наповнювали якимось зеленкуватим світлом. Я знову зробив кілька кроків, і в скупому освітленні розгледів щось на кшталт великої гори. Я ледь не впав на цю кам’яну брилу, і збагнув, що це Ідол, і він повернений до мене спиною.

Та судячи з невеликої голівки, і якомусь хвосту чи відростку, ідол не був людиноподібним. Відросток нагадував вигнутий палець, він вказував на символ, вирізьблений на кам’яній спині. Мені зробилося моторошно, та я все ж на-мага вся роздавитися, що це за символи, і тоді сталося щось жахливе. Без найменшого шуму відчинилися инші двері позаду мене, й увійшов смаглявий чоловік у чорному одязі. На його обличчі застигла крива посмішка, його тіло видавалося мідним, а зуби були кольору слонової кістки. Та, знаєте, найбільше мене здивувало те, що він був у європейському одязі. Я був готовий побачити там якогось священнослужителя у розкішному вбранні або ж голого факіра. А це ніби свідчило про те, що чортівня заволоділа усім світом. Саме так все це виглядало.

— Якби ти побачив лише ноги Мавпи, — промовив він до мене, все ще посміхаючись, — ми поставилися б до тебе дуже лагідно, ми б катували тебе, поки ти не вмреш. Якби ти побачив обличчя Мавпи, ми були б дуже стриманими, і катували б тебе не до смерти. Але ти побачив хвіст, і ми будемо невблаганні. Йди собі!

Коли він промовляв останні слова, я почув брязкіт залізних засувів. Вони ніби самі відчинилися, і десь у кінці темного коридору, яким я й прийшов, навстіж відчинилися масивні двері.

— Навіть не проси про милосердя, тепер свобода — твоє призначення, — говорив чоловік з кривою посмішкою. — Віднині волосина різатиме тебе, ніби шабля, а повітря жалитиме тебе, ніби гадюка. Зброя наздожене тебе несподівано й нізвідки, і ти вмиратимеш багато разів.

Стіна позаду цього дивного чоловіка ніби проковтнула його, він безслідно зник, а я вийшов на вулицю.

Полковник Крей замовк. А отець Бравн сів на траву і почав зривати стокротки.

Військовий тим часом продовжував:

— Петнем, звичайно ж, поставився зі зневагою до моїх побоювань. З того часу він і почав сумніватися, чи я, бува, не з’їхав з глузду. Гаразд, я просто розповім вам про три випадки, які зі мною трапилися, а ви вже вирішуйте, хто з нас має рацію.

Перший випадок трапився в індійському селі, на краю джунглів, які на сотні миль були віддалені від храму, міста і тих подій, про які я щойно розповів. Я прокинувся посеред ночі, пітьма була просто безпросвітна. Так ось, лежу я собі, ні про що особливе не думаю, аж раптом відчуваю, що до моєї шиї торкається щось настільки тоненьке, як, скажімо, волосина або нитка. Я аж зіщулився, і відразу ж мені пригадалися слова того таємничого незнайомця. Потім я підвівся, запалив свічку, поглянув у дзеркало і побачив у себе на шиї смужку крови.

Другий випадок трапився зі мною у Порт-Саїді, в квартирі, яку я винаймав. Це було під час нашої подорожі. У цьому будинку також були таверна й антикварний магазин. Там не було нічого, що б бодай віддалено пригадувало зловісний культ мавпи, хоча, цілком можливо, що у магазинчику можна було знайти талісмани з подібним зображенням. Так чи инакше, оте прокляття було навіть там. Я знову прокинувся посеред ночі і… і відчув, що повітря жалить мене, ніби гадюка. Так-так, повірте, це справді найвдаліше порівняння. Це було нестерпно боляче, я почав битися головою в стіну, потім я головою розбив вікно і, знесилений, випав у сад. Бідолаха Петнем навіть розхвилювався, коли вдосвіта знайшов мене непритомного на траві. Та мені видається, що він більше був стурбований станом моєї психіки, аніж тим, що трапилося насправді.

Третій випадок трапився на Мальті. Ми були там у фортеці, з наших вікон було видно море, видавалося, що воно майже сягає підвіконь. Я знову прокинувся вночі. Світив повний місяць, і якщо підійти до вікна, то можна було б побачити пташку на зубчастій стіні або вітрила на горизонті. Та я побачив щось зовсім инше. Я побачив палицю, котра сама по собі кружляє у повітрі. Щобільше, вона влетіла у моє вікно, розбила світильник, що стояв біля ліжка, з якого я щойно встав і… і вилетіла у вікно. Знаєте, це була дивна зброя. Такими палицями воюють у деяких східних племенах. Але зі мною воювала не людина.

Отець Бравн відклав недоплетений вінок зі стокроток і підвівся.

— А в майора Петнема є якісь східні антикварні речі, ідоли, зброя абощо? — запитав він. — Може, це нам якось допоможе?

— Є чимало, та він ними не користується, — відповів Крей. — Ходімо до його кабінету.

Коли вони увійшли до будинку, то побачили міс Ватсон, котра саме застібала пальчатки, збираючись до церкви, і почули голос Петнема, він саме повчав кухаря, у чому полягає мистецтво приготування їжі. В кабінеті господаря вони зустріли ще одного гостя в шовковому капелюсі, який зосереджено вивчав зміст відкритої книги біля столика з сигарами, а потім з якимось винним виразом обличчя відклав її.

Крей стримано і ввічливо представив гостя як доктора Омана, та, дивлячись на обличчя полковника, отець Бравн здогадався, що вони — суперники, знає про це Одрі чи ні. Доктор Оман був дуже елегантно одягненим джентльменом приємної зовнішности. Та священик строго сказав собі, що потрібно добре ставитися навіть до тих, у кого загострена борідка, змащена косметичним воском, у кого малі руки і чудова дикція.

Здавалося, Крея особливо дратувало, що доктор тримає у руці молитовник.

— Я не знав, що це належить до ваших зацікавлень, — доволі неввічливо промовив він.

Оман не образився, а лише розсміявся.

— Так, я знаю, це мені більше пасувало б, — сказав він, поклавши руку на товсту книгу. — Довідник ліків, отрут й инших препаратів. Та ця книга надто велика, щоб її брати до церкви. — Він закрив книгу, і отець Бравн помітив у його рухах якийсь поквап і збентеження.

— А всі ці списи й инші диковинки, напевно, з Індії? — запитав священик, щоб змінити тему розмови.

— Звідусіль, — відповів доктор. — Майор Петнем — людина з досвідом, він побував і в Мексиці, і в Австралії, і навіть, наскільки мені відомо, на якихось островах, де живуть людоїди.

— Сподіваюся, куховарити він навчився не там, — промовив отець, роздивляючись чудернацькі посудини, що були розвішені на стіні.

В цей момент у дверях з’явилося веселе обличчя Петнема.

— Ходімо, Крею, — вигукнув він. — Ваш ленч уже готовий. А дзвони кличуть усіх тих, хто зібрався на месу.

Крей пішов нагору, щоб перевдягтися. Доктор Оман і міс Ватсон пішли вниз вулицею з иншими парафіянами, які прямували до храму. Та отець Бравн помітив, що доктор двічі озирнувся, уважно вдивляючись у будинок Петнема, а потім навіть визирнув з-за рогу.

Священик виглядав спантеличеним.

— Він не міг бути у смітнику, — бурмотів він, — не у цьому одязі. А може, він був там раніше?

Коли отець Бравн розмовляв з людьми, то був чутливим, наче барометр. Та сьогодні він був чутливим, наче носоріг. Всупереч всім неписаним законам він таки засидівся у гостях аж до ленчу, приховуючи свою невихованість потоком кумедної але безпотрібної балаканини. Це виглядало особливо дивно тому, що він відмовився від запропонованої їжі. На столі перед майором та полковником з’являлися все нові, щоразу вишуканіші наїдки, а священик сумирно жував шматок хліба, повторюючи, що сьогодні — піст. Він навіть не випив води, хоча попросив налити повний бокал. Зате говорив він, не вмовкаючи.

— А знаєте, я зроблю для вас салат! — раптом вигукнув він. — Я особисто його не їм, а от готувати навчився майже досконало! Листя салату у нас є, це добре.

— На жаль, це все, що у нас є, — з посмішкою відповів майор. — Ви ж пам’ятаєте, що гірчиця, оцет та олія зникли разом з посудом і таємничим злодієм.

— Я знаю, — дещо невиразно відповів отець Бравн. — Завжди боюся, що щось подібне може трапитись. І саме тому постійного ношу зі собою пляшечки зі спеціями. Я, знаєте, так полюбляю салат!

І на величезний подив присутніх, він вийняв з кишені свого жилета перечницю і поставив на стіл.

— Я ніяк не можу збагнути, навіщо злодій забрав гірчицю, — безтурботно продовжував він, виймаючи з иншої кишені гірчичницю. — Напевно, для гірчичників… А оцет йому навіщо? — і він вийняв пляшечку з оцтом, — я щось ніколи не чув про лікування оцтом. А навіщо йому олія? Де ж вона? О, знайшов.

Його балакучість на мить припинилася, коли він підняв очі і побачив у саду те, чого не бачив ніхто з присутніх: на газоні стояв доктор Оман і пильно дивився у бік кімнати. Поки священик дивився на постать у саду, полковник Крей спромігся втрутитися у цей невпинний монолог:

— Ви — дивовижна людина, — промовив він. — Варто було б послухати ваші проповіді, якщо вони такі ж кумедні, як і ваша манера поведінки.

Його голос раптом дивно змінився, і він відкинувся на спинку стільця.

— Проповідь є у цих малих посудинах для спецій, — серйозно промовив отець Бравн. — Ви чули про гірчичне зерно і елей милосердя? А щодо оцту, хіба солдат може забути того солдата, який, коли зайшло сонце…

Полковник Крей раптом хитнувся вперед і схопився за скатертину.

Отець Бравн поклав дві повні ложки гірчиці у бокал з водою, розмішав, а потім підвівся і несподівано різко промовив:

— Пийте!

І в цю ж мить до вікна підбіг доктор Оман, вигукуючи:

— Я потрібен? Його отруїли?

— Майже, — сказав отець Бравн, ледь помітно посміхаючись, бо блювотне вже подіяло. Крей лежав у кріслі, важко дихав, але він був живий.

Майор Петнем зірвався з місця, його багряне обличчя аж посиніло зі злости.

— Злочин! Я викличу поліцію! — хрипло кричав він.

Священик почув, як він бере з вішака капелюх, зроблений з пальмового листя, біжить до виходу, грюкає хвірткою. Отець Бравн стояв, дивився на Крея, а потім врешті промовив:

— Я не говоритиму багато. Та скажу вам те, що вам потрібно знати. На вас немає ніякого прокляття. Мавпячий храм — або просто збіг обставин, або частина змови, а от змову придумала біла людина. Є лише одна зброя, котра ріже до крови, ледь торкнувшись шкіри. Це бритва білих людей. Є лише один спосіб, щоб повітря жалило, як укус гадюки. Потрібно відкрити газ. Це також злочин білої людини. Лише одна палиця летить сама, обертається у повітрі і вертається назад. Це бумеранг. Він є у кабінеті Петнема.

Священик вийшов у сад і зупинився, щоб порозмовляти з доктором. Через якусь мить у будинок вбігла Одрі і впала навколішки перед полковником Креєм. Отець Бравн не чув слів, та на їхніх обличчях був подив, а не печаль. Доктор і священик повільно попрямували до хвіртки.

— Можливо, майор її також любив, — сказав священик, а доктор ствердно кивнув головою, і отець Бравн продовжував. — Докторе, ви поводилися благородно. Що ж змусило вас запідозрити щось лихе?

— Дуже мала деталь, — відповів доктор. — Але в церкві це не давало мені спокою, я почав хвилюватися, і пішов поглянути, чи все гаразд. Розумієте, та книга — про ліки та отрути, і коли я взяв її, то вона відкрилась на сторінці, де було сказано, що найкраща протиотрута від деяких сильних індійських отрут, які важко виявити, — це якийсь блювотний засіб. Можливо, він недавно читав про це.

— І згадав, що блювотний засіб — в посудинах зі спеціями, — сказав отець Бравн. — Саме про це і йдеться. Він викинув посудини до смітника, а я потім знайшов їх. Та якщо ви поглянете на перечницю, то помітите дірку. Туди потрапила куля Крея, і злочинець чхнув.

Вони помовчали. Потім доктор Оман похмуро зауважив:

— Щось майор довгенько шукає поліцію.

— Тепер поліція шукатиме майора, — відповів священик. — До побачення.