Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

Бог гонгів

Це був один з тих прохолодних і похмурих днів ранньої зими, коли денне світло видається не золотистим, а сріблястим, або навіть олов’яним. Похмурий смуток панував у сірих конторах і сонних креслярнях, а побережжя Ессексу в цю пору виглядало особливо непривітно та похмуро. Пейзаж був одноманітним, лише де-не-де виднілися ліхтарні стовпи, які нагадували про цивілізацію не набагато більше, ніж лісові дерева. А дерева виглядали потворами порівняно з цими ліхтарними стовпами. Тонкий шар снігу майже розтанув, і ті смуги талої води, які знову прихопив морозець, виглядали свинцевими, а не срібними. Смуга старого снігу простягалася вздовж самого краю побережжя, майже зливаючись з блідою смугою прибою.

Поверхня моря виблискувала яскравими відтінками фіалкової синяви і виглядала неприродно, так виглядає кровоносна судина за обмороженому пальці. На десятки миль довкола, куди не поглянь, не було ані душі, лише двоє подорожніх швидко прямували вздовж берега. Один з них мав набагато довші ноги і робив значно більші кроки, аніж його супутник.

Ані час, ані місце не надавалися для відпочинку. Та отець Бравн рідко відпочивав, і тому, коли вже траплялася така нагода, він обирав товариство свого давнього приятеля Фламбо, колишнього злочинця і колишнього детектива. Священику забаглося відвідати свою давню парафію в Кобховл, ось тому вони й прямували у північно-східному напрямку вздовж узбережжя.

Пройшовши милю або й дві, вони помітили, що морський берег виглядає більш цивілізовано, і починає нагадувати курортне узбережжя; потворні ліхтарі траплялися все частіше і були оздоблені, хоча це зовсім не зменшувало їхньої потворності. Подорожні пройшли ще пів милі, і отець Бравн здивовано задивився на маленький лабіринт з квіткових вазонів, в яких замість квітів були посаджені бліді виткі рослини. Це було схоже на мозаїчний тротуар, вздовж якого стояли лавки з вигнутими спинками. Атмосфера цього місця підказала священикові, що десь поблизу має бути курортне містечко, та це його не надто зацікавило. Неподалік від оздобленої стежини отець Бравн побачив споруду, щодо котрої у нього не було жодних сумнівів. У сірій імлі виднілася велика курортна естрада, вона була схожа на гігантський гриб на шести ніжках.

— Гадаю, — зауважив отець Бравн, піднімаючи комір і закутуючи шию шерстяним шарфом, — ми наближаємося до курорту.

— Побоююсь, — відізвався Фламбо, — що перед нами одна з тих курортних місцин, які вже мало кого цікавлять. А всі зусилля оживити таке місце зимою зазвичай не приносять позитивного результату. Хоча винятки також бувають. Ось, наприклад, Брайтон і ще кілька подібних курортів. А це, напевно, Сівуд, де свої експерименти проводить лорд Пулі. Якось на Різдво він запросив сюди сицилійських співаків, а цього року, кажуть, має бути великий боксерський поєдинок. Краще просто втопити це застояне болото у морі, тут похмуро, як у закиненому залізничному вагоні.

Вони зайшли під велику естраду, і священик зацікавлено подивився вгору, схиливши голову набік, немов здивована сова. Естрада, як і більшість таких споруд, вирізнялася химерністю: позолочений куполовидний навіс тримали шість міцних стовпів, а кругла дерев’яна платформа була на висоті п’яти футів над рівнем узбережжя, все це було схоже на велетенський барабан. Незвичайне поєднання снігу та штучної позолоти спонукало подорожніх до спогадів: колись вони вже бачили щось подібне — вишукане й екзотичне.

— Здається, я розумію, — врешті відізвався Фламбо. — Це щось японське. Пригадуєте ті химерні японські малюнки, де сніг на вершинах гір нагадує цукор, а позолота на дахах пагод подібна до глазурі на імбирному прянику? Ця естрада нагадує мені невеличкий язичницький храм.

— Можливо-можливо, — промовив отець Бравн. — Тоді поглянемо на божество цього храму.

І неймовірно спритно, що було цілком несподівано для низенького священика, він вистрибнув на дерев’яну платформу.

— Чудово, — засміявся Фламбо, і наступної миті його масивна постать також опинилася на підвищенні.

Хоча різниця у висоті між підвищенням та узбережжям була доволі скромною, та з неї можна було багато чого побачити на цьому пустищі. Вдалині виднілися припорошені снігом сади, які майже зливалися з сірим лісом, далі можна було побачити забудову самотньої сільської ферми, а далі — лише безконечні рівнини Східної Англії. На морі не було видно ані вітрил, ані инших ознак життя, лише кілька чайок плавно ширяли над водою, немов останні сніжинки, що мають доповнити цей сумний пейзаж.

Раптом позаду Фламбо почувся крик, він різко обернувся. Як не дивно, голос чувся десь знизу, і тому був адресований радше п’ятам Фламбо, а не його вухам. Він простягнув руку і не зміг стриматися від сміху. Невідомо чому дерев’яна платформа тріснула під ногами отця Бравна, і той провалився рівно на п’ять футів, які відділяли підвищення від набережної. Священик був не надто високого зросту, тому його голова виглядала з проламаного отвору, як голова Йоана Хрестителя на блюді. Збентежений вираз обличчя лише доповнював цю схожість.

Фламбо розсміявся.

— Ця деревина зовсім зігнила, — сказав він. — Хм, дивно, що ці дошки витримали мене, а вам таки вдалося знайти слабке місце. Зараз я допоможу вам.

Священик не відповідав, він зацікавлено роздивлявся краї дошки, котра не витримала такого почесного вантажу, і на його обличчі з’явилося занепокоєння.

— Ходімо, — квапив його Фламбо, простягаючи руку. — Чи ви не хочете звідти виходити?

Священик все ще мовчав, стискаючи в руці уламок дошки. Врешті він замислено відізвався:

— Виходити? Ні, навпаки. Я хочу увійти сюди.

Отець Бравн пірнув у темряву під дерев’яним помостом з таким поквапом, що капелюх злетів з його голови і залишився на підвищенні. І тепер лише капелюх нагадував про те, що кілька секунд тому з нього стирчала голова всечесного отця.

Фламбо ще раз озирнувся довкола і знову не побачив нічого, окрім непривітного морського простору та засніженої рівнини, яка також виглядала доволі похмуро.

Позаду почувся якийсь невиразний шум, і низенький священик виліз нагору ще несподіваніше, аніж провалився. Його обличчя вже не виглядало збентеженим, на ньому був вираз непохитної рішучости, а надмірну блідість можна було пояснити відблиском моря і снігу.

— І як? — запитав його високий приятель. — Вам вдалося побачити божество цього храму?

— Ні, — відповів отець Бравн. — Мені вдалося знайти дещо важливіше. Жертвоприношення.

— Що ви хочете цим сказати! — стривожено вигукнув Фламбо.

Отець Бравн не відповів. Він вдивлявся кудись вдалину, і раптом показав пальцем:

— Що це за будинок, он там?

Фламбо прослідкував поглядом за пальцем священика і побачив кут будинку, який стояв перед фермою і майже весь був схований за деревами. Невелика будівля була доволі далеко від набережної, однак її яскраві стіни наводили на думку, що вона також належить до місцевих цікавинок, подібно, як естрада, мозаїка з квітів та лавки з вигнутими спинками.

Отець Бравн зіскочив з дерев’яної платформи, Фламбо зробив те саме. Вони попрямували до будинку і незабаром побачили невеликий готель, який у такій місцевості можна було б назвати навіть розкішним. На курортах часто трапляються подібні готелі. Цей заклад міг би похвалитися баром, та не варто там шукати ресторану. Фасад був прикрашений кольоровими вітражами і золотистим тиньком, а свинцева поверхня моря та зачарований сум дерев разом з цими дешевими прикрасами створювали меланхолійний настрій. Приятелі подумали, що якби в такому готелі їм запропонували якусь їжу, то швидше за все, це був би макет шинки та пустий пивний кухоль, один з тих, що їх використовують у театрі.

Однак, хіба заздалегідь можна бути впевненим у чомусь? Вони підійшли ближче і побачили, що перед буфетом, який, вірогідно, був зачинений, стояла одна з тих лавочок, які прикрашали садові доріжки. Та ця лавка була набагато довшою, вона займала всю довжину готельного фасаду. Напевно, її поставили, щоб відвідувачі могли насолоджуватися краєвидами, однак у таку погоду важко знайти охочих для подібної розваги.

На круглому столі, який стояв біля одного кінця лавки, стояла пляшка шаблі,[19] а поруч — тарілка з родзинками та мигдалем. За столом сидів темноволосий молодий чоловік з непокритою головою і вдивлявся в море, вражаючи своєю дивовижною нерухомістю.

На відстані чотирьох ярдів він виглядав як воскова фігура, та коли подорожні наблизилися ще на ярд, він зірвався на рівні ноги та шанобливо і з достоїнством промовив:

— Ласкаво просимо, джентльмени! На жаль, зараз у мене немає прислуги, та я можу приготувати вам щось на скору руку.

— Ми вам дуже вдячні. — сказав Фламбо. — То ви — власник цього готелю?

— Так, — безпристрасно відповів темноволосий. — Розумієте, всі мої офіціянти — італійці, і я подумав, що справедливо буде дозволити їм подивитися, як їхній співвітчизник переможе чорношкірого (якщо він не підведе, звичайно). Ви чули, що поєдинок між Мальвіолі та Чорним Недом таки відбудеться?

— Гадаю, у нас немає стільки часу, щоб скористатися вашою гостинність, — відізвався отець Бравн. — Моєму приятелеві буде достатньо келиха хересу, аби зігрітися і випити за перемогу італійського чемпіона.

Насправді Фламбо ніколи не полюбляв херес, однак сьогодні він не заперечував і спромігся лише люб’язно промовити:

— О, велике спасибі.

— Херес, звичайно, сер, — промовив господар і попрямував до будинку. — Даруйте, якщо я затримаю вас на кілька хвилин. Я вже казав, що сьогодні відпустив усіх слуг.

І він пішов до неосвітленого готелю.

— О, не варто турбуватися, — сказав Фламбо.

Та господар обернувся, щоб заспокоїти його:

— Я маю ключі, а дорогу і в темряві знайду.

— Я зовсім не хотів, — почав було отець Бравн, та в цю мить всередині готелю почувся гучний бас. Невиразно і голосно прозвучало якесь іноземне ім’я, і господар готелю кинувся назустріч цьому голосові набагато жвавіше, аніж прямував за хересом для Фламбо. Все, що відбувалося в цю мить та в наступні декілька хвилин лише підтвердило, що господар говорив правду, і нічого, окрім правди. Пізніше і Фламбо, і отець Бравн згадували, що жодна з пережитих пригод (часом доволі скандальних та шалених) настільки не холодили їхню кров, як оцей голос велетня, що раптом пролунав у безлюдному готелі.

— Мій кухар! — спішно вигукнув господар. — Я зовсім забув про свого кухаря. Він іде. Херес, сер?

І справді, на порозі з’явилася величезна постать у білому фартуху та білому ковпаку, як і належить кухареві, однак чорне обличчя було надмірно серйозне. Фламбо вже не раз чув, що негри бувають чудовими кухарями. Однак йому не давало спокою якесь невловиме протиріччя між чорною шкірою цього чоловіка та його професійними атрибутами, котре підсилювалося ще й тим, що це господар спантеличено поспішав, почувши голос кухаря, а не навпаки. Та Фламбо вирішив, що все це можна пояснити зухвалістю чорношкірого, адже про капризи професійних кухарів віддавна ходили легенди. Окрім цього, врешті з’явився господар, тримаючи келих хересу.

— От цікаво, — сказав отець Бравн, — чому на пляжі зовсім немає людей? Адже це буде великий бій. Ми пройшли кілька миль і зустріли лише одного чоловіка.

Власник готелю лише знизав плечима.

— Розумієте, вболівальники прибудуть зі станції, а це милі три звідси. Їм потрібен тільки бокс, вони зупиняться в готелі лише на одну ніч. Зрештою, в таку погоду на пляжі не надто приємно.

— І на лавці, певно, теж, — додав Фламбо, вказуючи на лавку, яка стояла поруч з маленьким столиком.

— Мені доводиться слідкувати за тим, що діється довкола, — промовив власник готелю.

Це був стриманий молодий чоловік, з правильними рисами жовтуватого обличчя. Його темний одяг не привертав особливої уваги, якби не чорна краватка, котра була зав’язана надто високо і ніби підпирала шию, та ще чудернацька золота шпилька на ній. На обличчі чоловіка не було нічого особливого, якщо не брати до уваги надмірної знервованості. Він постійно примружував одне око, а инше в цю мить надмірно збільшувалося і видавалося штучним.

Мовчанку порушив господар, який спокійно запитав:

— І де ж ви зустріли того чоловіка?

— Найцікавіше те, що ми зустріли його неподалік курортної естради, — відповів священик.

Фламбо, який, сидячи на лавці, допивав свій херес, зірвався на рівні ноги і пильно подивився на свого приятеля. Він навіть відкрив рот, аби щось сказати, та відразу ж закрив його.

— Дуже цікаво, — задумливо промовив господар готелю. — І як він виглядав?

— Я бачив його в темряві, — почав було отець Бравн, — та він був…

Як уже було сказано, власник готелю говорив лише правду, а докази цього зовсім не барилися. Слова про те, що кухар іде, буквально відповідали істині, оскільки, поки вони розмовляли, чорношкірий кухар справді вийшов з будинку, поквапом одягаючи пальчатки.

Та зараз це була зовсім инша особа. Від безформної маси у величезному білому фартушку не залишилося й сліду. Тепер кухар був елегантно одягнений, однак його велетенська постать такою мірою була втиснена у фрак останнього фасону, що очі, здавалося, от-от вилізуть на лоба. На голові високий чорний циліндр, трохи зсунутий на один бік. Такі циліндри французькі дотепники порівняли б до восьми дзеркал. Зрештою, чорношкірий модник також чимось був схожий на свій циліндр. Темна шкіра на обличчі вилискувала так само, як циліндр. А що вже казати про короткі білі гетри та сніжно-білий жилет. В петельці зухвало стирчала червона квітка, ніби вона щойно там розцвіла. В одній руці він тримав ціпок, в иншій — сигару. Це була постава простакуватого зухвальця.

— Иноді, — промовив Фламбо, поглянувши на кухаря, — мене зовсім не дивує те, що їх лінчували.

— А мене вже не дивують чорні задуми пекла, — промовив отець Бравн. — Та, як я вже згадував, — продовжував священик у той час, коли чорношкірий кухар, поправляючи жовті пальчатки, швидко крокував у бік пляжу — дивний персонаж мюзик-холу у морозяній рамці похмурого дня, — я не можу детально описати зовнішність того чоловіка. Але точно пам’ятаю, що у нього були старомодні вуса та бакенбарди, дуже темні або фарбовані, такі, як бувають в іноземних фінансистів. Ось, а навколо шиї був обмотаний фіолетовий шарф, він ще так гарно розвівався на вітрі. Біля самого горла шарф був закріплений шпилькою, подібною до тих англійських булавок, якими няні заколюють дітям зимові шарфи. Та це не була англійська булавка.

Власний готелю, який безтурботно відпочивав на довгій зеленій лавці, продовжував спокійно вдивлятися в морську далечінь. Тепер, коли він сидів нерухомо, Фламбо був просто переконаний у тому, що одне око в чоловіка більше від иншого. Його очі були широко відкриті, і Фламбо привиділося, що від його погляду ліве око також збільшується.

— Це була дуже довга золота шпилька з вирізьбленою мавп’ячою голівкою, — продовжував священик. — І вона була якось дивно заколена. А ще чоловік мав пенсне і широкий чорний…

Чоловік, який досі сидів нерухомо, вдивляючись у море, а його очі ніби належали різним людям, раптом зробив різкий рух…

Отець Бравн був повернений спиною до співрозмовника, і в цю мить він міг би впасти мертвим. Та Фламбо, в якого не було жодної зброї, враз зірвався на рівні ноги, його плечі напружились, і над головою він заніс залізну лавку, немов сокиру ката, яка от-от опуститься на голову жертви. Лавка, піднята у вертикальне положення, була схожа на довгі залізні сходи, які ніби запрошували піднятися до зірок. У вечірньому освітленні висока постать Фламбо нагадувала велетня, який розмахує Ейфелевою вежею. Ця велетенська тінь, а також передчуття потужного удару добряче злякали власника готелю. Той випустив блискучий кинджал і кинувся до готелю.

— Ми повинні втікати звідси, — вигукнув Фламбо, з люттю відкинувши залізну лавку.

Він схопив під руку низенького священика і потягнув його через сірий вечірній сад, у кінці якого виднілася хвіртка. Фламбо зігнувся, спробував відчинити і промовив:

— Зачинено.

В цю мить з верхівки однієї з декоративний ялиць злетіла чорна пір’їна і впала на землю, зачепивши край капелюха. Це налякало його більше, ніж глухий звук, що пролунав секунду до того. Потім почувся ще один постріл, і хвіртка, яку Фламбо щойно намагався відчинити, здригнулася від удару кулі. Плечі Фламбо вмить розпрямилися, він одним ривком зірвав три завіси та замок, хвіртка відчинилася. Фламбо вискочив на порожню доріжку, тримаючи високо над головою дерев’яну хвіртку. В цю мить він був схожий на Самсона, який несе ворота Гази.

Він саме перекидав виламану хвіртку через огорожу, коли пролунав третій постріл, і куля мало не зачепила його черевик. Фламбо безцеремонно схопив низенького священика, посадив його собі на плечі й побіг у напрямку міста з такою швидкістю, на яку лише були здатні його довгі ноги. Так він пробіг майже дві милі, а щойно потім обережно опустив священика на землю. Цю втечу навряд чи можна було б назвати достойний вчинком, хоча так і хотілося згадати про Анхіса.[20] Однак на обличчі отця Бравна з’явилася широка посмішка.

— Гаразд, — промовив Фламбо, коли вони врешті розмірено крокували одним з провулків, де можна було не побоюватись несподіваного нападу, — я зовсім не розумію, що ви мали на увазі, та, якщо мене не зраджує пам’ять, чоловіка, якого ви так детально описали, ми не зустрічали.

— У деякому розумінні, я з ним все-таки зустрівся, — відповів священик, нервово покусуючи палець. — Справді-справді. Та під тією естрадою було темно, і я не роздивився його як слід. Боюся, я не так вже й детально його описав, адже його пенсне було розбите, а довга золота шпилька була ввіткнута не у шарф, а прямісінько в серце.

— Гадаю, — вже тихіше промовив Фламбо, — цей чоловік з очима, які нагадують скляні, якось з цим пов’язаний.

— Сподіваюся, лише посередньо, — стурбовано відповів отець Бравн. — Цілком можливо, що я неправильно вчинив, коли піддався імпульсові. Ой, боюся, що в цієї історії темне і глибоке підґрунтя.

Вони мовчки пройшли ще кілька вуличок. У холодних сутінках засвічувалися жовті ліхтарі, очевидно, вони наближалися до центральної частини міста. На стінах виднілися яскраві афіші, які сповіщали про поєдинок між Чорношкірим Недом та Мальвіолі.

— Мені ніколи не доводилося вбивати, — промовив Фламбо, — навіть тоді, коли я, так би мовити, не надто товаришував з законом. Та я майже співчуваю комусь, хто наважився на цей крок у такому похмурому місці. З усіх забутих Богом місць найсумніші ось такі, як ця естрада, котра мала бути місцем розваг та веселощів, а тепер — покинута.

Я уявляю якогось чоловіка з хворою психікою, який посеред таких краєвидів відчуває непереможне бажання вбити свого супротивника. Якось, пригадую, я прогулювався вашими славними пагорбами Суррея, ні про що не думав, хіба що про дрік та жайворонків, які траплялися мені по дорозі. І раптом я побачив великий заокруглений простір, а наді мною височіла багатоярусна споруда велетенських розмірів, вона нагадувала мені римський амфітеатр. Там не було ані душі. Виявляється, я опинився на стадіоні в Епсом. Тоді я чомусь відчув, що жодна людина в тому місці не буде щасливою.

— Дивно, що ви згадали про Епсом, — відізвався священик. — Ви пам’ятаєте так званий саттонський злочин? Обидва підозрювані жили в Саттоні і, як пригадую, вони виробляли морозиво. Потім їх, щоправда, звільнили. Подейкували, що вбитого знайшли якраз у тій частині Епсома, його задушили. Один полісмен-ірландець, мій приятель, розповів мені, що жертву знайшли неподалік стадіону. Тіло сховали за відчиненими дверима.

— Хм, справді дивно, — погодився Фламбо. — Та це лише підтверджує мою думку про те, що запустілі місця розваг лише наводять нестерпний сум. В иншому випадку, там не знаходили б убитих.

— Я не зовсім впевнений у тому, що… — почав було отець Бравн і замовк.

— Не зовсім впевнені у тому, що це — вбивство? — запитав його приятель.

— Та ні, в тому, що його вбили у безлюдному місці, — просто відповів низенький священик. — От, вам хіба не здається, що саме тут є заковика? Невже досвідчений вбивця шукатиме запустіле й безлюдне місце, щоб когось прикінчити? До речі, людина дуже рідко залишається одна-однісінька. А в безлюдному місці якраз набагато легше когось помітити й запам’ятати. Ні, тут йдеться про щось инше. А ось і павільйон чи палац, чи як це називається…

Вони вийшли на маленьку яскраво освітлену площу, а головну будівлю на ній прикрашали афіші та велетенські плакати з зображеннями Чорношкірого Неда та Мальвіолі.

— Oгo! — здивовано вигукнув Фламбо, спостерігаючи, як священик жваво піднімається широкими сходами. — А я й не знав, що останнім часом ви захоплюєтесь кулачними боями. Ви хочете подивитися поєдинок?

— Не думаю, що цей двобій відбудеться, — відповів отець Бравн.

Вони швидко пройшли через передпокій та кілька кімнат, а потім — через глядацький зал, де стояли ряди м’яких складених сидінь, а також окремі відділення, на кшталт лоджій в театрі, та тут вони були відгороджені звичайними канатами. Священик швидко прямував уперед, не розглядаючись по боках, поки вони не підійшли до дверей, на яких була табличка: «Комітет». Лише тоді отець Бравн зупинився і повідомив якомусь клеркові, що він хотів би побачитися з лордом Пулі.

Їм відповіли, що лорд надзвичайно зайнятий, адже поєдинок от-от розпочнеться, однак священик спокійно та добродушно вмів повторювати свої прохання, а особи з бюрократичним типом мислення зазвичай не здатні терпіти таку поведінки. Через кілька хвилин збитий з пуття Фламбо опинився перед якимось чоловіком, який вигукував до иншого працівника: «Будьте обережні з канатами після четвертого… Так, а вам що потрібно?»

Лорд Пулі був джентльменом, і так само, як більшість представників цього знатного плем’я, постійно про щось хвилювався, а особливо — про фінансові питання. Його волосся виглядало як льон, припорошений сивиною, очі несамовито блистіли, а ніс чомусь видавався обмороженим.

— Лише кілька слів, — сказав отець Бравн. — Я прийшов сюди, щоб не допустити вбивства.

Лорд Пулі аж підстрибнув у своєму кріслі ніби на пружині.

— От прокляття! Скільки можна вислуховувати подібні нісенітниці?! — вигукнув він. — Як ви мені надоїли зі своїми комітетами, петиціями і проповідниками! Колись бійці бились без рукавичок, і це вас якось не турбувало! Тепер вони б’ються в захисних рукавицях, то про яке вбивство може бути мова?

— Я не мав на увазі когось з боксерів, — відповів низенький священик.

— Та добре, добре, — з крижаною посмішкою відповів дворянин. — І кого ж тут хочуть вбити? Може рефері?

— Я не знаю, кого хочуть вбити, — задумливо відповів отець Бравн. — Якби я знав, то не став би псувати вам задоволення, а просто допоміг би цій людині втекти. Правду кажучи, я не маю нічого проти змагань професійних боксерів. Та я прийшов сюди, щоб просити вас про послугу. Скасуйте цей поєдинок.

— І більше нічого? — з іронією запитав лорд, гнівно блиснувши очима. — Скажіть, будьте ласкаві, як ви поясните це двом тисячам глядачів?

— Просто скажіть їм, що після поєдинку залишаться живими одна тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ять глядачів.

Лорд Пулі подивився на Фламбо.

— Ваш друг навіжений? — запитав він.

— Зовсім ні! — енергійно заперечив Фламбо.

— Послухайте мене. Уважно послухайте, — продовжував стривожений лорд Пулі. — Все набагато складніше. Щоб підтримати Мальвіолі, приїхало чимало італійців, чи хто вони там. Вони всі такі чорняві, смуглі на нахабні. Ви маєте уявлення, який темперамент в цих людей з півдня? Якщо я повідомлю, що поєдинок скасовано, то за мить тут буде увесь корсиканський клан мафії на чолі з Мальвіолі.

— Мілорде, це питання життя і смерти, — промовив священик. — Швидше зробіть оголошення. І подивимося, хто прибіжить сюди першим. Мальвіолі чи хтось инший.

На обличчі лорда з’явилося зацікавлення, він взяв до рук дзвіночок, який стояв на столі. Клерк з’явився майже миттєво, і лорд промовив:

— Я повинен зробити важливе повідомлення для глядачів. Будьте ласкаві, попередьте обох суперників, що поєдинок доведеться відкласти.

Кілька секунд клерк спантеличено дивився на лорда, ніби це був привид, а потім зник за дверима.

— У вас є якісь докази? — різко запитав лорд Пулі. — Звідки ви про це довідалися?

— Я довідався про це на естраді, на тій, що розташована на пляжі. — чухаючи голову, промовив отець Бравн. — Та ні, помиляюся, не лише там. Я дізнався про це з книги, яку я купив у книжковому кіоску в Лондоні, до речі, дуже дешево.

Він вийняв з кишені невеликий томик в шкіряній палітурці. Фламбо зазирнув священикові через плече і побачив, що це був опис стародавніх подорожей. Один аркуш в книжці був загнутий.

— «Єдиною формою, з допомогою котрої культ вуду[21]…», — почав читати отець Бравн.

— З допомогою котрої що? — перепитав лорд.

— «…культ вуду, — з задоволенням повторив священик, — широко поширився за межами Ямайки, це — поклоніння Мавпі або Богові гонгів. Ця форма культу процвітає в багатьох частинах обох американських континентів, особливо серед метисів, яких зазвичай важко відрізнити від білого населення. Така форма поклоніння духам та принесення жертви в особі людини відрізняється від инших форм тим, що кров формально проливається не на вівтарі підчас урочистого обряду, а в людському натовпі. Під гучні удари гонгів відчиняються двері святилища, і всі можуть побачити бога Мавп. Після цього…».

Двері різко відчинилися, і в них з’явився елегантний негр. Його очі аж вилазили з орбіт, а чорний циліндр на голові був так само нахабно схилений на бік.

— Ви що! — вигукнув він, показуючи зуби, ніби мавпа. — Це що таке? Що ви собі дозволяєте? Ви нахабно обкрадаєте чорношкірого джентльмена, хочете відібрати його приз. Отак ви задумали врятувати цього італійського покидька?

— Поєдинок лише відклали, — спокійно завважив лорд. — Через декілька хвилин я вам все поясню.

— А ви хто, щоб… — гнівно вигукнув Чорношкірий Нед.

— Мене звати лорд Пулі, — доволі стримано відповів аристократ. — Я — секретар організаційного комітету. І я раджу вам негайно залишити цю кімнату.

— А це хто? — запитав чорношкірий боксер, презирливо вказуючи на священика.

— Я — отець Бравн, — відповів той, — і я раджу вам негайно виїхати з цієї країни.

Боксер на мить зупинився, а потім раптово кинувся навтьоки, траснувши дверима. Присутні були неабияк здивовані такою зміною у поведінці нахаби.

— А що ви думаєте про Леонардо да Вінчі? — запитав отець Бравн, скуйовдивши своє волосся невиразного мишачого кольору. — Яка чудова італійська голова!

— Послухайте-но, — промовив лорд Пулі, — я взяв на себе чималу відповідальність, коли повірив вам. Гадаю, тепер ви повинні нам розповісти все, що вам відомо.

— Ваша правда, мілорде, — відповів священик, — моя розповідь не буде надто довгою.

Він поклав маленьку книжку в шкіряній палітурці до кишені пальта.

— Мені видається, ми й так уже достатньо зрозуміли, та, щоб упевнитися у моїй правоті, вам потрібно звернути увагу ось на що. Чорношкірий чоловік, який щойно втік, — один з найнебезпечніших людей на цій грішній землі. У нього мозок європейця поєднується з інстинктами кровожерливого дикуна. Звичайну бойню, котра є чимось закономірним на його батьківщині, він перетворив у сучасне товариство вбивць, які використовують досягнення науки. Щоправда, він не знає, що мені це відомо. Він також не знає, що у мене немає доказів.

Усі мовчали, і тому низенький священик продовжував:

— Уявімо, що я хочу когось вбити. Як гадаєте, я повинен залишитися наодинці зі своєю жертвою?

Лорд Пулі здивовано і дещо саркастично поглянув на дивакуватого церковнослужителя, та вголос промовив:

— Якщо ви хочете когось вбити, то я радив би вчинити вам саме так.

Отець Бравн заперечно похитав головою, нібито він був убивцею з багатим досвідом.

— Фламбо теж так вважає, — зітхнувши, відповів він. — Та подумайте уважніше. Якщо людина почувається дуже самотньою, то починає шукати товариства. Якщо довкола людини — порожньо, то вона особливо помітна. От, наприклад, ви колись бачили з вершини якогось пагорба, як орач іде за плугом або як пастух пильнує отару на розлогій галявині. А може, вам колись доводилося зайти на верхівку скелі і побачити внизу людину, котра самотньо прогулюється пляжем. Хіба ви не помітили б, що вона щось робить, наприклад, вбиває краба? Навпаки, ви запам’ятали б кожну деталь. Розумний убивця, наприклад, ви або я, відразу ж збагнув би, що неможливо на сто відсотків бути впевненим, що за ним ніхто не стежить.

— І що зробив би розумний убивця?

— Є лише один варіянт, — відповів священик. — Потрібно переконатися, що всі присутні дивляться у протилежному напрямку. Людину задушили біля величезного стадіону в Епсомі. Якби цей стадіон був порожнім, будь-хто міг стати випадковим свідком злочину: якийсь волоцюга, що спить під плотом або автомобіліст з найближчої дороги. Та на переповненому стадіоні ніхто нічого не помітив. Трибуни ревіли, а загальний улюбленець публіки перемагав, або ні, супротивника. Нашийна хустинка стає знаряддям убивства, тіло швидко ховають за відчиненими дверима. І все це займає якихось кілька хвилин. Цілком можливо, що саме так трапилося, — продовжував священик, звертаючись до Фламбо, — з тим бідолахою, якого я побачив під естрадою. Вбитого зіштовхнули у дірку, котра зовсім не була випадковою. І зробили це в один з кульмінаційних моментів концерту, коли, скажімо, видатний співак взяв складну ноту або коли відомий скрипаль вийшов на поклін вдячній публіці. Щось подібне могло статися підчас цього поєдинку. Вирішальний удар Чорношкірого Неда не був би єдиним у цьому залі. Ось який невеличкий фокус перейняв Чорношкірий Неду свого бога Гонгів.

— А що ж Мальвіолі? — запитав лорд Пулі.

— Він не має нічого спільного з цією огидною історією, — відповів священик. — Здогадуюся, що він привіз своїх земляків, та вони загалом доброзичливі і, до речі, зовсім не є італійцями. Це мулати різних відтінків, цілком можливо, що чорношкірими в їхніх родинах були навіть не батьки, а дідусі чи прабабусі. Хоч для нас, англійців, усі іноземці однакові, оскільки ми схильні вважати їх брудними та неосвіченими. Окрім цього, — з посмішкою додав священик, — гадаю, англійці не надто вловлюють відмінності між моральними постулатами моєї релігії та культами, які пов’язані з вуду…

Перш ніж приятелям довелося знову побувати в цьому містечку, в Сівуді розпочався весняний сезон. А це означає, що на пляжах з’явилися відпочивальники, мандрівні проповідники та чорношкірі менестрелі. Переслідування таємного товариства вщухло, його члени ніби розчинилися у весняному повітрі. Тіло власника готелю знайшли неподалік від берега, воно заплуталося у морських водоростях. Праве око було закрите, а ліве дивилося в небо, виблискуючи, як скло у місячному світлі. Чорношкірого Неда таки вдалося схопити, та він одним ударом лівої вбив трьох поліцейських. Офіцер, що залишився, був вражений, до речі, йому теж добряче дісталося. Боксерові таки вдалося втекти. Після цього випадку англійська преса захлиналася цією новиною, і ще впродовж багатьох місяців головна мета Британської імперії полягала у тому, щоб зловити чорношкірого велетня і не дозволити йому втекти морським шляхом.

Особи, які бодай віддалено були схожі на злочинця, були зобов’язані пройти ретельне обстеження, а багатьом навіть доводилося терти обличчя ледь не до крови, щоб довести, що це справжній колір шкіри, а не грим. Усі негри, що проживали на території Англії, були змушені дотримуватися спеціяльних вказівок і регулярно повідомляти про свою присутність у поліції. Капітани суден, що виходили в плавання, воліли б узяти на борт василіска,[22] а не чорношкірого пасажира. Люди врешті почали усвідомлювати, наскільки жахливою, непомітною та поширеною може бути влада таємного товариства.

Коли якось у квітні Фламбо та отець Бравн зупинились біля парапету набережної, то вираз «чорний чоловік» в Англії означав майже те саме, що колись у Шотландії.[23]

— Напевно, злочинець усе ще в Англії, — зауважив Фламбо, — і досить вдало переховується. Якби він намагався відбілити своє обличчя і спробувати залишити країну, то його відразу б затримали в одному з портів.

— Розумієте, — ніби виправдовуючись, промовив отець Бравн, — він радше намагатиметься зробити своє обличчя темнішим.

Фламбо сперся на парапет і розсміявся.

— Отче, що ви таке говорите?

Отець Бравн також сперся на поруччя і рукою вказав на переодягнених чоловіків, вимащених сажею, які співали на пляжі.[24]