Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

Людина у провулку

Двоє чоловіків одночасно вийшли з двох кінців провулка, який простягався вздовж стіни театру «Аполлон» у районі Адельфі. Вечірнє світло м’яко лягало на вулиці, воно було немов невагоме і мало молочний полиск. Цей провулок був доволі довгим і темним, і кожний з чоловіків міг бачити лише силует в иншому кінці. Навіть не зважаючи на це, кожен з них відразу впізнав силует иншого; зовнішність в обох була доволі своєрідна, а окрім цього, вони відверто ненавиділи один одного.

Провулок, властиво, був закінченням однієї зі стрімких вулиць Адельфі. В її иншому кінці височів насип над рікою, у якій віддзеркалювалися всі відтінки вечірнього сонця. З одного боку провулка стояла глуха стіна будинку, в якому містився старий театральний ресторан, що був на межі занепаду. Він саме був зачинений. З будинку навпроти, в якому містився театр, на вулицю виходили двоє дверей, що були в протилежних кінцях провулка. Парадний вхід розташований з иншого боку будинку, а ці двері для обраних виконавців; тепер ними користувалися головний актор та головна актриса у виставі за п’єсою Шекспіра. А, як відомо, знаменитості полюбляють мати власний вхід і вихід, щоб приймати або ж уникати друзів та шанувальників.

Двоє чоловіків якраз належали до кола таких друзів, вони добре знали, де розташовані двері, і як їх відчинити. Кожен з них сподівався, що двері не зачинені, і кожен з них підійшов до дверей спокійно і впевнено. Однак вони наближалися до дверей з різною швидкістю: той, що йшов з дальнього кінця провулка, крокував швидше, то ж до службового входу вони підійшли одночасно. Чоловіки люб’язно привіталися, вичекали кілька секунд; той, що крокував швидше, виглядало, не вирізнявся особливою терплячістю, врешті постукав У двері.

У цьому, та й всьому иншому вони були протилежністю один одного, та жоден з них не поступався бодай у чомусь иншому. Обоє були доволі статечними чоловіками, здібними і користувалися популярністю. Обоє займали високе становище у суспільстві. Та все в них, від їхньої слави до зовнішнього вигляду, було инакшим, їх годі було порівняти. Сер Вілсон Сеймор належав до того типу публічних осіб, яких знають усі втаємничені. Що вище ви вибиратиметеся по службовій драбині, що в тісніше коло державних діячів чи знаменитостей ви входитимете, то все частіше будете чути про сера Вілсона Сеймора. Він — чи не єдина розумна особа у десятках нерозумних комісій, що працюють над усілякими проблемами, починаючи від реформи Королівської академії і закінчуючи проектом про введення біметалізму[14] на користь процвітання великої Британської імперії. А ще він був просто всемогутнім у сфері мистецтва. І ніхто не міг збагнути, чи він належить до відомих аристократів, що опікуються мистецтвом, чи ж він — великий митець, яким опікуються аристократи.

Його зовнішність була «видатною», саме в такому розумінні: водночас звичайна й унікальна. Шовковий циліндр містера Вілсона Сеймора був зразком вишуканости, а водночас він не був схожим на жоден инший шовковий циліндр — трішки вищий, і це додавало зросту його власникові. А власник був високим і струнким, він трохи сутулився, однак зовсім не виглядав кволим. У нього було сріблясто-сиве волосся, та це не додавало йому літ, воно було трохи довше, аніж це прийнятно для чоловіків, та не робило його женоподібним; волосся було хвилястим, та воно не виглядало завитим. Навпаки, акуратна гостра борідка додавала обличчю мужности та рішучости, і він навіть був схожий на старих адміралів пензля Веласкеса,[15] картинами якого був завішаний його будинок. Його сірі пальчатки мали ледь блакитний відтінок, трішки вишуканіші, ніж в инших джентльменів, а ціпок зі срібним руків’ям був трішки довшим від двох десятків инших ціпків, якими джентльмени хизувалися і виставляли напоказ у театрах та ресторанах.

Инший джентльмен був нижчого зросту, та ніхто не назвав би його коротуном, а лише міцним чоловіком приємної зовнішности. Його волосся також було хвилястим, однак коротко підстриженим і світлим, а голова — масивною та міцною, такою, напевно, добре розбивати двері, як колись казав Чосер про свого мірошника. Вуса цього джентльмена були як у військового, зрештою, постава та манера триматися також видавали його військове минуле, хоч такий відкритий і проймаючий погляд більш притаманний колишнім морякам. Його обличчя було майже квадратним, а підборіддя було справді квадратним, так само, як і його плечі, і навіть жакет.

Він також був публічною особою, хоча його слава була зовсім иншою. Щоб почути про капітана Катлера, про облогу Гонконга і великий похід через Китай, зовсім не обов’язково бути членом вищого світу. Ви могли почути про нього всюди, де б ви не пішли; його портрет друкували на поштових листівках; мапи та схеми його баталій слугували ілюстраціями для журналів; пісні на його честь можна було почути майже в кожному мюзиклі та ледь не в кожній шарманці. Популярність капітана Катлера, можливо, була більшою мірою тимчасова, аніж його суперника, однак вона була ширша, безпосередніша та доступніша. У тисячах англійських будинків його шанували так само, як адмірала Нельсона. Та все-таки сер Вілсон Сеймор був набагато впливовішим.

Двері їм відчинив підстаркуватий слуга, або костюмер, його обличчя промовисто свідчило про підірване здоров’я, а постать та обшарпаний піджак і штани підозріло контрастували з сяючим інтер’єром костюмерної кімнати великої актриси. Кімната була оздоблена і обставлена дзеркалами різноманітної форми, вони стояли під різними кутами, і часом могло видатися, що все це — грані одного велетенського алмаза. Инші ознаки розкоші, наприклад чудові квіти, декілька кольорових диванних подушок, театральні костюми безмежно помножувалися завдяки всім цим дзеркалам і нагадували шаленство арабських ночей; все це розмаїття крутилося, виблискувало і змінювалося, аж паморочилося у голові.

Обоє джентльменів завели розмову з неохайним костюмером, називаючи його Паркінсоном, і запитали про міс Аврору Ровм. Паркінсон відповів, що вона в иншій кімнаті, та він негайно повідомить її про відвідувачів. На обличчях обох гостей промайнула тінь, тому що инша кімната належала відомому акторові, який також був задіяний у цій виставі; а міс Аврора належала до того типу жінок, якими не можна не захоплюватися і в той же час люто не ревнувати. Та вже через кілька секунд внутрішні двері відчинилися, і міс Аврора з’явилася так, як вона з’являлася завжди, не лише на сцені, а й у приватному житті: і здалося, що навіть тиша вибухнула аплодисментами, зрештою, цілком заслуженими. Вона була одягнена у дещо дивакуваті шати, а сині і зелені відтінки одягу виблискували так, що нагадували пір’я павича. Такими кольорами завжди захоплюються діти та естети. Яскраве каштанове волосся обрамовувало чарівне обличчя, таке небезпечне для всіх чоловіків, а особливо для юнаків та сивіючих панів з життєвим досвідом. Зі своїм колегою, знаменитим американським актором Ісидором Бруно, вона здійснила надзвичайну поетичну та фантастичну інтерпретацію твору «Сон літньої ночі». Партнери талановито зіграли роль Оберона та Титанії. Серед вишуканих казкових декорацій, її зелений костюм у містичному танці досконало передавав невловиму індивідуальність королеви ельфів. Однак у денному світлі, і навіть у вечірньому, кожен чоловік бачив лише її лице.

Міс Аврора обдарувала обох чоловіків своєю сяючою і загадковою посмішкою, котра багатьох збивала з пантелику й утримувала на такій небезпечній відстані від неї. Актриса взяла квіти від Катлера, вони були тропічні і дуже дорогі, так само, як і його перемоги; потім вона також прийняла подарунок від сера Вілсона Сеймора, який він дав дещо недбало, як для джентльмена. Вихованість не дозволяла йому виявляти зайвий запал, а небажання дотримуватися умовностей не дозволяло йому дарувати щось просте, наприклад, квіти. Він знайшов рідкісну дрібничку, сказав він, — грецький кинджал часів Мікенської культури, такий кинджал цілком могли носити у часи Тезея та Іполита. Мідний кинджал сподобався йому своєю дивовижною формою, котра нагадувала листок; ця річ була досконала, як грецька ваза. Якщо ця дрібничка сподобається міс Ровм або якось придасться для акторської гри, то він сподівається, що вона…

Внутрішні двері різко відчинилися, і на порозі з’явилася висока постать, яка ще більше контрастувала з сером Сеймором, аніж капітан Катлер. Це був чоловік приблизно шести футів зросту, міцної статури, його м’язи були напружені, він був одягнений у розкішну леопардову шкіру і золотисто-коричневе вбрання Оберона. Ізидор Бруно був схожий на язичницького бога. Актор сперся на щось, що нагадувало мисливський спис. На сцені ця річ здавалася легкою срібною паличкою, та в цій малій кімнаті, де було стільки осіб, спис більше нагадував грізну зброю. Палкі чорні очі актора аж виблискували, а вродливе смагляве обличчя з виразними вилицями і білосніжними зубами наводило на думку, що він, як подейкували в Америці, нібито був родом з півдня країни.

— Авроро, — промовив він, і його глибокий та пристрасний голос, яким він зачаровував театральну публіку, пролунав, ніби звук барабана, — ви не могли б…

І він нерішуче замовк, тому що в дверях зненацька з’явилася шоста постать, котра була тут настільки недоречною, що вся ситуація ставала комічною. Це був дуже низький чоловік у сутані римо-католицького священика, він виглядав (особливо порівняно з Бруно та Авророю) наче дерев’яна фігурка Ноя, який залишив свій ковчег. Однак, сам священик не усвідомлював ані цього контрасту, ані недоречности власної появи. Він мляво, але люб’язно, промовив:

— Здається, міс Ровм хотіла мене бачити.

Стало помітно, що після його безпристрасної появи пристрасті у кімнаті запалали з новою силою. Відстороненість священика, який дав обітницю безшлюбности, раптом дуже виразно показала усім присутнім, що вони обступили жінку колом закоханих суперників; подібно, коли у кімнату заходить людина у засніженому пальто, всі помічають, що у кімнаті гаряче, як у печі. Присутність священика, чоловіка, який не намагався завоювати прихильність міс Ровм, ще раз дала їй зрозуміти, наскільки всі инші в цій кімнаті закохані у неї, і кожен по-своєму небезпечно: актор — з жадібністю дикуна і розбещеністю дитини; солдат — з простуватим егоїзмом людини, яка звикла діяти, а не мислити; сер Вілсон — з постійно зростаючою зосередженістю, з якою гедоністи ставляться до своїх захоплень; і навіть жалюгідний Паркінсон, який знав її ще до того, коли вона досягла слави і популярности, навіть він водив за нею очима, як безсловесний і відданий пес.

Проникливий спостерігач також помітив би ще одну, дивну деталь. Чоловік, який був схожий на чорного дерев’яного Ноя (а його не можна було назвати непроникливим), помітив її з великим, але стриманим задоволенням. Було очевидно, що прославлена Аврора, яку годі було звинуватити у байдужості до залицянь чоловіків, виразно хотіла спекатися своїх залицяльників і залишитися наодинці з тим, хто не захоплювався нею, у кожному разі, в такому розумінні, як решта присутніх. Низенький священик захоплювався її жіночою спритністю і дипломатичністю, з якою вона взялася за справу. Здається, єдина річ, на якій Аврора справді зналася, — це була сильна половина людства. Маленький священик спостерігав за тим, що відбувалося, наче за кампанією Наполеона. Аврора швидко і вправно спекалася всіх, при цьому нікого не виганяючи. Бруно, знаменитий актор, був настільки дитинним, що вона наказала йому покинути кімнату, і він, насупившись, пішов, гримнувши дверима. Капітан Катлер, британський військовий, був товстошкірим і не надто здогадливим, та його поведінка була бездоганною. Він не зрозумів би жодних натяків, та водночас швидше б помер, аніж не виконав би доручення леді. А от що стосується старого Сеймора, то з ним потрібно було поводитися по-иншому, його потрібно було відіслати після всіх. На нього можна було вплинути лише з допомогою одного способу: звернутися до нього з конфіденційним проханням, як до доброго приятеля, і посвятити його у суть справи. Священик справді захоплювався міс Ровм і тим, наскільки вправно вона спекалася всіх залицяльників.

Аврора підійшла до капітана Катлера і люб’язно промовила:

— Ці квіти дуже цінні для мене, тому що це ваші улюблені. Та букет не зовсім досконалий, оскільки у ньому немає моїх улюблених квітів. Ви б не могли піти у магазин за рогом і купити конвалій, і тоді все буде просто чарівно.

Вона досягла свого, перший об’єкт її дипломатичних зусиль, розлючений Бруно, відразу ж вийшов. Він навіть встиг віддати свій спис Паркінсону, і зробив це настільки гордо, ніби то був скіпетр. Актор саме хотів велично сісти у крісло, наче на трон. Та раптом він помітив, що леді відкрито надає перевагу суперникові, і в його очах зблиснув вогонь зухвальства, притаманний невільникам; Бруно стиснув величезні засмаглі кулаки, підбіг до дверей, різко відчинив їх і зник у своїх апартаментах. А тим часом міс Ровм мізкувала, як мобілізувати британську армію в особі капітана Катлера, що було зовсім не просто. Катлер, щоправда, відразу ж підвівся і, ніби по команді, попрямував до дверей, забувши про свій капелюх. Та щось, можливо показна елегантність, з якою сер Сеймор сперся на одне із дзеркал, зупинило його посеред кімнати. Він стояв, ніби спантеличений бульдог, і неспокійно почав оглядатися довкола.

— Я мушу показати цьому недоумку, куди потрібно йти, — тихо промовила Аврора до сера Сеймора, і швидко підійшла до дверей, щоб поквапити гостя, який ніяк не міг вийти.

Видавалося, що Сеймор, не змінюючи своєї елегантної пози, прислухається до того, як Аврора вигукує останні настанови вслід Катлеру, аж раптом вона різко повернулася, засміялася і побігла в инший кінець провулка, який виходив до вулиці над Темзою. За мить обличчя сера Сеймора знову спохмурніло. Адже у нього стільки суперників, а в тому кінці провулка є двері до костюмерної кімнати Бруно. Не втрачаючи почуття власної гідности, він промовив до отця Бравна кілька загальних фраз про відродження візантійської архітектури у Вестмінстерському соборі, а потім відразу ж попрямував у дальній кінець провулка. У кімнаті залишилися отець Бравн і Паркінсон, і ані один, ані инший не були схильні до пустослів’я. Костюмер ходив по кімнаті, відсував і присував дзеркала, а його темний, зношений одяг видавався ще більше похмурим, бо у руках він тримав казковий спис короля Обертона. Щоразу, коли він поправляв якесь дзеркало, у ньому з’являлася постать отця Бравна; і ця безглузда дзеркальна кімната заповнилася отцями Бравнами, вони літали у повітрі, ніби ангели, оберталися і робили сальто, наче акробати, поверталися один до одного спинами, ніби якісь неотеси.

Видавалося, що священик зовсім не помічає цього нашестя свідків, він слідкував поглядом за Паркінсоном, поки той разом зі своїм чудернацьким списом не пішов у кімнату Бруно. Тоді, залишившись сам-один, отець Бравн розпочав абстрактну медитацію, котра завжди приносила йому задоволення. Отож, він почав вираховувати кути нахилу дзеркал, кути нахилу відображень у дзеркалах, кути, під якими дзеркала опираються на стіни… і раптом він почув, як хтось голосно, але якось придушено кричить.

Він підвівся і почав прислуховуватися. В цю ж мить до кімнати вбіг сер Вілсон Сеймор, він був білий, наче стіна.

— Що це за чоловік у провулку? — вигукнув він. — І де мій кинджал?

Перш ніж отець Бравн у своїх важких черевиках встиг повернутися, Сеймор метався по кімнаті, шукаючи свою зброю. Та він ще не встиг знайти кинджал або якусь иншу зброю, як за дверима почувся тупіт, і з’явилося квадратне обличчя капітана Катлера. У руках він безглуздо стискав букетик конвалій.

— Що це? — вигукнув він. — Хто це там, у провулку? Це знову ваші витівки?

— Мої витівки! — прошипів його блідий суперник і зробив крок уперед.

А тим часом отець Бравн вийшов у провулок, подивився в один з його кінців і швидко попрямував туди, де щось помітив.

Инші чоловіки припинили сперечатися і кинулися за ним. Катлер встиг вигукнути услід священикові:

— Що ви тут робите? І хто ви?

— Мене звати отець Бравн, — сумно промовив священик, потім він схилився над чимось і відразу ж випростувався. — Міс Ровм просила мене прийти, і я поспішав, як міг. Та все-таки я спізнився.

Троє чоловіків подивилися вниз, і у цих вечірніх відблисках сонця принаймні для одного з них життя завершилося. Проміння лягало провулком, наче золота стежина, а посередині цієї стежини лежала Аврора Ровм, її блискуче зелене вбрання мало золотавий відтінок, а обличчя було повернене вгору. Плаття було роздерте, праве плече оголене, однак рана, з якої текла кров, була з иншого боку. Мідний кинджал лежав на відстані одного ярда від убитої.

Якусь мить усі мовчали, і було чути, як десь на Черрін-Кросс сміється квіткарка, а на одній з вулиць, які виходять на Стренд, хтось нетерпляче насвистує, чекаючи на таксі. І раптом капітан у спалаху гніву або ж просто вдаючи гнів, ухопив за горло Вілсона Сеймора.

Сеймор безпристрасно дивився на капітана.

— Ви не мусите мене вбивати, — байдужим голосом промовив він. — Я сам це зроблю.

Капітан завагався, і його рука опустилася, а Сеймор додав з тією ж холоднокровною відвертістю:

— Якщо мені не вистачить мужности заколоти себе кинджалом, то впродовж місяця я знищу себе за допомогою вина.

— Мені одного вина буде замало, — відповів Катер, — та перш ніж я вмру, хтось заплатить кров’ю за її смерть. Не вита мені видається, я знаю, хто.

І перш ніж вони зрозуміли, що він має на думці, капітан схопив кинджал, підбіг до дверей у костюмерну Бруно, виламав їх і опинився навпроти актора. І саме в цю мить з костюмерної вийшов старий Паркінсон, як завжди, шкутильгаючи. Він побачив труп, похитуючись, підійшов ближче, його обличчя засіпалося, і він, знову похитуючись і шкутильгаючи, пішов у кімнату Бруно і сів у крісло з м’якими подушками. Отець Бравн підбіг до нього, не звертаючи уваги на капітана Катлера та прославленого актора, які вже почали видирати один в одного кинджал. Сеймор, який, попри все, намагався зберігати бодай крихту здорового глузду, стояв у кінці провулка і кликав поліцію.

Коли поліцейські врешті прибули на місце злочину, їм довелося розбороняти двох чоловіків, що вчепилися один в одного, наче мавпи. Після декількох запитань для протоколу вони заарештували Ісидора Бруно, якого оскаженілий суперник звинуватив у вбивстві. Сама думка, що злочинця впіймав відомий національний герой, була більш ніж переконливою для поліції, яка, як відомо, чимось подібна до журналістів. Вони зверталися до Катлера з урочистою уважністю і помітили, що у нього на руці є невелика рана. Коли Катлер тягнув Бруно через перекинутий стіл та крісло, то актор зловчився вихопити кинджал і вдарити капітана трохи нижче зап’ястка. Це була невеличка подряпина, та поки розлюченого арештованого не вивели з кімнати, він дивився на кров, і на його обличчі блукала зловтішна посмішка.

— Погляньте, який він кровожерливий, хіба ні? — довірливо промовив констебль до Катлера.

Катлер не відповів, а за мить промовив:

— Потрібно подбати про… про померлу, — останні слова він промовив беззвучно.

— Про двох померлих, — відізвався з кутка кімнати священик. — Цей бідолаха був уже мертвий, коли я підбіг до нього.

Отець Бравн стояв і дивився на старого Паркінсона, який виглядав як чорна безформна маса у розкішному кріслі. Він також віддав належну данину померлій, і зробив це доволі красномовно.

Першим порушив тишу Катлер, а в його голосі почулася дещо неотесана ніжність:

— А я йому заздрю, — хрипло промовив він. — Я пригадую, як він завжди дивився на неї, куди б вона не йшла. Вона була для нього повітрям. Він залишився без повітря і помер…

— Ми всі померли, — дивним голосом промовив Сеймор, дивлячись кудись на вулицю.

Вони попрощалися з отцем Бравном на розі вулиці, вибачаючись за те, що йому довелося бути свідком такої події. Обличчя в обох були трагічні й дещо загадкові.

Мозок низенького священика завжди нагадував заячі тунелі, якими несподівані думки гасали настільки швидко, що він не завжди встигав їх упіймати. І ніби білий хвостик зайця-втікача, промайнула думка про те, що горе цих чоловіків очевидне, а от невинність — доволі сумнівна.

— Буде краще, коли ми всі підемо звідси, — слова важкувато давалися Сеймору, — ми допомогли всім, чим могли.

— Не знаю, чи ви мене зрозумієте, — тихо промовив отець Бравн, — коли я скажу, що ви зробили все, аби нашкодити.

Обоє здригнулися, ніби відчули свою провину, і Катлер різко запитав:

— Кому нашкодити?

— Собі, — відповів священик. — Я не став би збільшувати вашу скорботу, та я не можу не попередити вас. Це було б просто несправедливо. Якщо актора виправдають, то у вас всі шанси потрапити на шибеницю. Мене, швидше за все, викличуть у якості свідка, і мені доведеться розповісти, що ви обоє, коли почувся крик, вбігли у кімнату, наче навіжені, і почали сперечатися через кинджал. Згідно з моїми словами, вбити Аврору Ровм міг кожен із вас. Ви зашкодили собі, до того ж у капітана Катлера поранена рука.

— Зашкодили собі! — презирливо відповів капітан. — Та це ж звичайна подряпина.

— Так, але вона кривавила, — киваючи, додав священик. — Зараз на кинджалі є кров, це ми бачили. Та ми ніколи не дізнаємося, чи на ньому була кров до цього.

Усі замовкли, а потім відізвався Сеймор, і його голос був зовсім иншим, ніж зазвичай:

— Але у провулку я бачив якогось чоловіка.

— Так, я знаю, — цілком байдуже відповів отець Бравн, — капітан Катлер також його бачив. Ось це і є невірогідно.

І перш ніж вони збагнули, що він має на увазі, й зібралися з думками, священик ввічливо вибачився і пішов собі, тримаючи в руках стару обшарпану парасолю.

У сучасних газетах все влаштовано так, що найчесніші й найважливіші новини належать поліції. Якщо у двадцятому столітті вбивства займають важливіше місце, аніж політика, то це має вагомі аргументи: вбивство — це набагато серйозніша тема. Та навіть цим навряд чи можна пояснити величезне зацікавлення і широке висвітлення деталей «Справи Бруно», або «Таємниці провулка» у лондонській та провінційній пресі. Людей охопило величезне хвилювання, бо впродовж кількох тижнів преса публікувала чисту правду про згадані події; а рапорти про звичайні та перехресні допити хоча й були нестерпно довжелезними, та все ж заслуговували на достовірність. А пояснювалося це тим, імена яких людей згадувалися у цій справі. Жертвою була знаменита актриса, підозрюваним — популярний актор, якого, так би мовити, схопив на гарячому найпопулярніший воїн цієї патріотичної епохи. За таких надзвичайних обставин преса просто почувалася зобов’язаною старанно подавати достовірні новини; і саме завдяки цьому все, що стосується цієї унікальної справи Бруно, можна передати згідно з офіційними рапортами поліції.

У суді головував містер Монкхауз, один із тих суддів, з кого кепкують, вважаючи не надто впливовим, хоча насправді такі, як він, набагато серйозніші від поважних суддів, тому що їхня ніби-то несерйозність є наслідком несприйняття порожнього гонору набурмосених колег-юристів; а серйозний суддя насправді може виявитися легковажним, тому що його не переповнює марнославство. Оскільки основні особи у цій справі користувалися величезною популярністю, то адвокатів підбирали особливо ретельно. Обвинувачем був сер Волтер Ковдрей, похмурий, але цінований юрист, він належав до тієї когорти своїх колег, які вміють справляти враження на громадян і заслуговують на довіру, а водночас не схильні до пустовлів’я. Захищав підсудного містер Патрік Батлер, королівський радник, один з тих, хто хибно сприймав ірландську ментальність, а ті, кого він так і не допитував, вважали його неробою. У висновках медиків не було жодних протиріч. Місцевий лікар, якого викликав Сеймор, погоджувався зі знаменитим хірургом, який оглянув тіло вбитої пізніше. Аврору Ровм убили якимось загостреним предметом, можливо, ножем або кинджалом. У кожному разі, це був предмет з коротким лезом. Вбивця поцілив у самісіньке серце, і жертва померла миттєво. Коли лікар уперше побачив її, вона була мертвою не більше двадцяти хвилин. А це означає, що отець Бравн підійшов до неї приблизно через три хвилини після смерти.

Детективи намагалися визначити, чи перед смертю відбулася якась боротьба, бо доказів цього не було. Єдиною ознакою боротьби був одяг, однак він був розірваний на плечі не в тому напрямку, в якому було завдано удар. Коли всі ці подробиці було прийнято до відома, ніхто не міг пояснити їх причини, викликали першого важливого свідка.

Сер Вілсон Сеймор давав свідчення так, як він робив все у своєму житті: якщо він щось робив, то робив це не просто добре, а найкраще, як лише умів. Він був набагато публічні тою особою, аніж королівський радник, однак поводився доволі скромно і стримано, як і належало поводитися в такій ситуації; всі дивилися на нього, ніби він був прем’єр-міністром або єпископом Кантерберійським, а він поводився як пересічна особа, у котрої просто відоме ім’я. Він давав свідчення чітко і зрозуміло, так само, ніби промовляв у котромусь з комітетів, де він працював. Так, він ішов у театр, щоб провідати міс Ровм, у неї він зустрів капітана Катлера; потім прийшов обвинувачений, який згодом повернувся у свої апартаменти, а окрім цього, до них приєднався католицький священик, який також прийшов до міс Ровм і назвався отцем Бравном. Потім міс Ровм вийшла зі своєї кімнати у провулок, щоб показати капітану Катлеру, як пройти до квіткового магазину, де той мав купити конвалії. Свідок залишився у кімнаті і перекинувся кількома фразами зі священиком. Потім свідок чітко чув, як міс Ровм відіслала капітана Катлера, повернулася і, сміючись, побігла в инший кінець провулка, де розташовані двері до кімнати підозрюваного. Звичайна цікавість змусила свідка вийти у провулок і подивитися у бік цих дверей. Чи він щось побачив у провулку? Так, у провулку він дещо побачив.

Сер Волтер Ковдрей зробив доволі значущу павзу, а тим часом свідок стояв, опустивши очі додолу, і, не зважаючи на свою витримку, він чомусь видавався бліднішим, ані зазвичай. Обвинувач врешті неголосно запитав, його голос був сповнений співчуття, й водночас викликав жах:

— Ви побачили це чітко?

Хоча сер Вілсон Сеймор був дуже схвильованим, та його мозок працював чітко:

— Що стосується обрисів, то їх я побачив дуже чітко, а все решта — ні, не цілком чітко. Провулок дуже довгий, і на світлому фоні кожен, хто стоятиме посередині, видається просто чорним силуетом, — свідок знову опустив очі і додав, — я це помітив ще раніше, коли побачив капітана Катлера.

Знову запала тиша, суддя нахилився вперед і щось занотував.

— Гаразд, — наполегливо продовжував сер Волтер, — на кого був схожий цей силует? Чи він був схожий, наприклад, на постать убитої?

— Ні, анітрохи, — спокійно відповів Сеймор.

— А на кого була подібна та постать, яку ви побачили?

— Це була постать високого чоловіка, — відповів свідок.

Присутні у суді почали дивитися хто куди: хтось на поручні крісла, хтось на свою парасольку, на взуття або книжку. Виглядало на те, що вони спеціяльно не дивляться на обвинуваченого; та всі відчували його присутність на лаві підсудних, і всім він почав видаватися велетнем. Високий зріст Бруно і так відразу впадав у вічі, а після слів свідка обвинувачений видавався ще вищим.

Ковдрей повернувся на своє місце, з урочистим і з дещо похмурим виразом обличчя розправив чорну шовкову мантію і білі шовковисті бакенбарди та сів. Сер Вілсон відповів ще на декілька загальних питань, на які могли б відповісти й инші свідки і вже було збирався залишити місце свідка, та раптом підвівся королівський радник і зупинив його.

— Я затримаю вас лише на хвилинку, — промовив містер Батлер, який виглядав як селюк зі своїми рудими бровами і якимось заспаним обличчям. — Чи ви могли б пояснити достойному судді, як ви зрозуміли, що це був чоловік?

На обличчі Сеймора промайнула слабка, витончена посмішка.

— Справу прояснила така вульгарна деталь, як штани, — відповів він. — Коли я побачив просвіт між довгими ногами, я врешті був впевнений, що це чоловік.

Сонні очі містера Баталера раптово відкрились, це нагадувало беззвучний вибух:

— Врешті був впевнений! — виразно повторив він. — Тобто, спочатку ви були схильні вважати, що це — жінка?

Уперше за весь час Сеймор виглядав неспокійно.

— Це лише деталь, — сказав він, — та якщо високий суд забажає, щоб я розповів про свої враження, то я, звичайно ж, зроблю це. У цій постаті було щось не те, щоб жіноче, але й не зовсім чоловіче: вигини тіла були якісь инші. І ще у нього було довге волосся.

— Дякую, — промовив містер Батлер і повільно сів, так, ніби він щойно почув саме те, що хотів.

Капітан Катлер у якості свідка викликав набагато менше довіри порівняно з сером Вілсоном, та його розповідь про те, що відбувалося перед вбивством, повністю збігалася зі свідченнями попереднього очевидця. Він розповів про те, як Бруно повернувся у свою кімнату, як його послали купити конвалії, як він повертався у провулок і побачив, що там хтось є і запідозрив, що це — Сеймор, і, врешті, про сутичку з Бруно. Та капітан Катлер не зміг допомогти в описі постаті, яку бачили у провулку і він, і Сеймор. Коли його запитали про обриси таємничої постаті у провулку, він відповів, що він не знається на мистецтві, і в його відповіді відчувалася неприхована насмішка над Сеймором. Коли ж його запитали, чи це був чоловік, чи жінка, він відповів, що постать найбільше була подібна на звіра, і в цій відповіді була неприхована злість на обвинуваченого. Поза тим, було помітно, що його скорбота зовсім не вдавана, а гнів — цілком щирий, і тому Ковдрей не затримував його і не змушував підтверджувати факти, які й так були очевидними.

Представник захисту також не став затягувати перехресний допит; хоча видавалося, що він зовсім не поспішає.

— Ви якось дивно висловилися, коли сказали, що постать у провулку була подібна не на чоловіка і не на жінку, а на звіра, — сказав він, сонно дивлячись на капітана Катлера. — Що ви хотіли цим сказати?

Катлер виглядав дуже схвильованим.

— Може, мені не слід було так казати, — промовив він, — але у цієї тварюки були настільки великі, сутулі плечі, що він чимось був схожий на шимпанзе, ось. А на голові у нього була наїжачена щетина, яку свині…

Містер Батлер перебив його на півслові.

— Ну, не треба тут про свиней розповідати, краще скажіть, це було подібне на жіноче волосся?

— Жіноче?! — вигукнув військовий. — Та ви що! Зовсім не було схоже!

— А попередній свідок сказав, що було схоже, — швидко додав адвокат. — А чи ви помітили в обрисах постаті якісь жіночі риси, на що нам уже промовисто натякали? Не було ніяких жіночих обрисів? Ні? Отож, якщо я добре зрозумів, це була приземкувата і міцно збудована постать?

— Він міг йти, зігнувшись, — хриплуватим голосом і якось тихо відповів Катлер.

— Або й ні, — сказав містер Батлер, і сів так само несподівано, як і попередньо.

Третім свідком, якого викликав сер Волтер Ковдрей, був низенький католицький священик. Порівняно з иншими він був настільки низьким, що його голову ледь було видно над перегородкою, і видавалося, що на перехресному допиті присутня дитина. Та, невідомо чому, сер Волтер чомусь вирішив, що отець Бравн має намір захищати обвинуваченого (можливо, це пояснювалося віросповіданням його родини), який був аморальним типом, до того ж чужоземцем, а окрім цього, в його жилах текла частково негритянська кров. Тому юрист щоразу перебивав священика, як тільки той, як йому видавалося, пихатий підданий папи, намагався щось відповісти, і наказував відповідати лише «так» або «ні», і розповідати про факти без жодного єзуїтства. Коли отець Бравн, покладаючись на свою простодушність та наївність, почав пояснювати, ким міг бути той чоловік у провулку, обвинувач оголосив, що не має жодного наміру вислуховувати пустослівні теорії священика.

— У провулку бачили темну постать. Ви також стверджуєте, що бачили цю темну постать. І на кого вона була подібна?

Отець Бравн моргнув, так, ніби йому щойно оголосили догану; але він уже надто довго знав, у чому полягає суть покори.

— Це була постать низької і доволі товстої особи, — сказав він, — а по обидва боки голови були два темні виступи, подібні на роги, і ще…

— Ну, звичайно! Поза сумнівом, це був рогатий диявол! — з переможною радістю вигукнув Ковдрей і сів. — Диявол власною персоною з’явився, щоб зжерти протестантів.

— Ні, — спокійно відповів священик, — я знаю, хто це був.

Усі присутні у суді відчули ірраціональне, але непідробне передчуття чогось жахливого. Вони навіть забули про обвинуваченого, і думали лише про постать у провулку. А постать у провулку, яку описали троє свідків, правдомовних і шанованих, починала нагадувати нічні жахіття: один з них побачив у ній жінку, инший — звіра, ще инший — диявола…

Суддя дивився на отця Бравна спокійним і проймаючим поглядом.

— Ви дуже нетиповий свідок, — промовив суддя, — та у вас є щось, що змушує мене повірити у те, що ви говорите правду. Гаразд, і що ж це була за постать у провулку?

— Це був я, — безпристрасно відповів отець Бравн.

У неймовірній тиші різко підвівся Батлер, королівський радник, і цілком спокійно запитав:

— Ваша честь, чи ви дозволите допитати свідка? — і відразу ж ніби вистрілив в отця Бравна питанням, котре, видавалося, не зовсім стосувалося справи. — Ви чули, що тут згадували про кинджал; чи ви знаєте, що, на думку експертів, убивство здійснили з допомогою зброї з коротким клинком.

— Так, з коротким клинком, — погодився отець Бравн, і поважно кивнув головою, ніби сова, — але з дуже довгим руків’ям.

Перш ніж усі присутні в залі відмовилися від думки, що священик бачив, як сам вбиває жертву клинком з довгим руків’ям (а таке вбивство видавалося ще жахливішим), отець Бравн поквапився все докладно пояснити.

— Я маю на увазі, що не лише у кинджалів короткі клинки. У списа також короткий клинок. І спис пробиває так само, як і кинджал, якщо він належить до тих чудернацьких театральних списів, які ми там бачили. Ось таким списом бідолаха Паркінсон і вбив свою дружину, це сталося якраз того дня, коли вона попросила відвідати її, щоб я допоміг владнати їхні сімейні неприємності. Ось, а я прийшов надто пізно, Господи, прости мені! Та коли він вмирав, то встиг покаятися. Він не зміг витримати того, що скоїв.

Усім присутнім у залі суду почало видаватися, що низенький священик, який стояв на місці для свідків і виговорював нісенітниці, просто з’їхав з глузду. Та суддя продовжував зацікавлено дивитися на нього, а містер Батлер незворушно продовжував ставити запитання.

— Якщо Паркінсон вбив її цим театральним списом, — сказав Батлер, — він мав би метнути його з відстані чотирьох ярдів. Як тоді ви поясните сліди боротьби на тілі вбитої, наприклад, розірваний одяг на плечі? — він почав звертатися до свідка, як до експерта, але цього ніхто не помітив.

— Одяг нещасної леді розірвався, — відповів свідок, — тому що вона зачепилася ним за одвірок. Вона саме хотіла поправити одяг, а в цю мить Паркінсон вийшов з кімнати обвинуваченого і вдарив її списом.

— За одвірок? — здивовано перепитав Батлер.

— Так, з иншого боку ці двері виглядають як дзеркала, — пояснив отець Бравн. — Коли я був у кімнаті міс Ровм, то помітив, що деякі дзеркала водночас виконують роль дверей у провулок.

У залі суду знову запанувала напружена і якась неприродна тиша. Цього разу тишу порушив суддя:

— Ви справді вважаєте, що, коли ви бачили постать у провулку, то ви бачили себе у дзеркалі?

— Так, ваша честь. Саме це я і хотів сказати, — відповів отець Бравн, — та ви запитали мене про обриси, а на моєму капелюсі вигини подібні на роги, от я й…

Суддя нахилився уперед, його старечі очі заблистіли ще виразніше, і він промовив особливо виразно:

— Тобто, ви хочете сказати, що, коли сер Вілсон Сеймор бачив щось незрозуміле, з нібито жіночими вигинами, волоссям, але в штанах, то він бачив сера Вілсона Сеймора?

— Так, ваша честь, — відповів отець Бравн.

— І ви стверджуєте, що коли капітан Катлер побачив у провулку шимпанзе з сутулими плечима і свинячою щетиною, то він просто побачив себе?

— Так, ваша честь.

Суддя задоволено відкинувся на спинку крісла, й у його виразі обличчя важко було відрізнити захоплення від цинізму.

— А чи ви не могли б пояснити, — запитав він, — чому ви змогли впізнати власну постать у дзеркалі, тоді як двоє таких видатних людей не змогли цього зробити?

Отець Бравн почав кліпати ще швидше, аніж до цього, а потім, заїкаючись, відповів:

— Ваша честь, правду кажучи, не знаю. Напевно, тому, що я не надто часто дивлюся у дзеркало.