Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

Дивний злочин Джона Бовлнойза

Містер Келховн Кідд був дуже молодим джентльменом з обличчям старшого чоловіка. Його обличчя було висушене завзяттям, на голові — чорне волосся, на шиї — чорна краватка-метелик. В Англії він представляв відому американську газету «Сонце Заходу», яку часом жартівливо називали «Світанок на Заході» Це був натяк на велику журналістську декларацію (яку приписували містерові Кідду), у якій йшлося про те, що «сонце-ще зійде на заході, якщо американські громадяни діятимуть енергійніше». Проте, ті, хто насміхається над американською журналістикою, забувають про певний парадокс, який частково виправдовує її стиль. В американській пресі, порівняно з англійською, справді багато зовнішньої вульгарности, та саме таким чином вона реагує на найсерйозніші інтелектуальні проблеми. А от англійська преса на такі пошуки істини просто не здатна. «Сонце» доволі жартівливо висвітлювало найважливіші проблеми у суспільстві та політиці. На сторінках цієї газети Вільям Джеймс фігурував поруч із «Втомленим Віллі», а в довгій процесії газетних портретів прагматики були поруч з кулачними бійцями.

Тому, коли доволі скромний вчений на ім’я Джон Бовлнойз, який здобув освіту в Оксфорді, надрукував у квартальний «Філософія природи» серію статей про деякі недопрацьовані аспекти в теорії еволюції Дарвіна, то редактори англійських газет не звернули на це навіть найменшої уваги. Хоча теорія містера Бовлнойза (а він стверджував, що всесвіт порівняно стабільний, хоча час від часу з ним трапляються потрясіння, які можна назвати катаклізмами) була модною в Оксфорді, і її навіть назвали «Теорією катастроф». Так ось, багато американських газет схопилися за цю новину, як за щось надзвичайне, і «Сонце» кинуло гігантську тінь містера Бовлнойза на свої сторінки. Згідно з уже згаданим парадоксом, цінним інтелектуальним статтям давали гумористичні заголовки, які міг вигадати хіба що безграмотний безумець, наприклад: «Дарвін влізу багно. Критик Бовлнойз стверджує, що Дарвін програв» або «Мудрець Бовлнойз радить: бережіться катастроф». Отож, містерові Келховну Кідду з «Сонця Заходу» запропонували відвідати невеликий будиночок поблизу Оксфорда, де жив «мудрець» Бовлнойз, який наразі навіть не здогадувався про свій титул.

Філософ був дещо здивований, однак погодився на зустріч та інтерв’ю і попросив прийти журналіста того ж дня о 21.00. М’які промені вечірнього сонця лягали на низькі лісисті пагорби, романтичний янкі не знав дороги, і тому, коли він побачив вивіску старовинного провінційного готелю «Рука чемпіона», то, довго не думаючи, зайшов усередину, щоб про все розпитати.

За стійкою бару він подзвонив у дзвіночок, і йому довелося трохи почекати, перш ніж хтось вийшов. Окрім журналіста, в приміщенні була ще одна особа: худющий чоловік з густим і рудим волоссям, у поганенькому одязі. Він пив дешеве віскі, зате курив дуже дорогу сигару. Віскі, як можна здогадатися, було найкращим з усього, що було в барі, а сигару він, мабуть, привіз з Лондона. Його цинічна недбалість дуже відрізнялася від охайности молодого американця. Олівець та блокнот у руці незнайомця, уважний вираз блакитних очей підказали містерові Кідду, що перед ним співбрат-журналіст. І це була правда.

— Зробіть мені ласку, — почав люб’язно, як і належить американцеві, містер Кідд, — ви не підкажете, як пройти до Сірого Котеджу, де, якщо я правильно зрозумів, живе містер Бовлнойз?

— Це декілька ярдів вниз он тою дорогою, — повідомив рудоволосий чоловік, вийнявши з рота сигару. — Я також туди попрямую, та перед цим ще зайду в Пендрагон-парк, аби побачити все на власні очі.

— А що таке Пендрагон-парк? — запитав Келховн Кідд.

— Це помешкання Клода Чемпіона. А хіба ви приїхали не за тим, що й я? — запитав рудоволосий незнайомець, поглянувши на містера Кідда. — Адже ви також журналіст, хіба ні?

— Так, я приїхав, щоб зустрітися з містером Бовлнойзом, — відповів Кідд.

— А я приїхав, щоб зустрітися з місіс Бовлнойз. Та я не ловитиму її вдома, — і він доволі неприємно засміявся.

— Вас цікавить теорія катастроф? — запитав здивований янкі.

— Мене цікавлять катастрофи, а кілька катастроф саме наближаються, — похмуро відповів співрозмовник. — У мене брудна робота, і я ніколи цього не заперечую.

Він плюнув на підлогу, та навіть те, як він зробив цей неблагородний жест, виказувало в ньому джентльмена.

Американський журналіст подивився на свого співрозмовника уважніше. У нього було бліде і виснажене обличчя, його вигляд свідчив про те, що він — пристрасна особа, та водночас це було обличчя розумного та чутливого чоловіка. Його одяг був грубим та недбалим, а от на одному з довгих пальців у нього був дорогий перстень з печаткою. Як з’ясувалося у розмові, він називався Джеймс Делрой, був сином збанкрутілого ірландського землевласника і працював у газеті «Модне суспільство». Він щиро зневажав цю газету, хоча працював у ній репортером, і навіть таємним агентом.

На жаль, слід сказати, що «Модне суспільство» не виявляло жодного зацікавлення до поглядів Дарвіна та Бовлнойза, які так заполонили голови й серця читачів «Сонця Заходу». Вірогідно, Делрой прибув сюди, щоб довідатися, чим може завершитися скандал, який цілком міг би початися у суді зі справ розлучень, а поки що нависав над Сірим Котеджем та Пендрагон-парком.

Читачі «Сонця Заходу» знали сера Клода Чемпіона не гірше, ніж містера Бовлнойза, та Кідд навіть не міг припустити, що вони можуть бути знайомі. Він чув і навіть писав про сера Клода Чемпіона так, ніби добре його знав: «Це один з найблискучіших та найбагатших англійців першої десятки», а ще чудовий спортсмен, який плаває на яхтах у навколосвітні подорожі, і великий мандрівник, який написав книги про Гімалаї, а ще доволі відомий політик, що отримав на виборах більшість голосів і приголомшив виборців ідеєю консервативної демократії, а ще доволі талановитий початківець у малярстві, музиці, літературі та акторській майстерності. Одним словом, сер Клод був просто неперевершеною особою, та тільки не для американця. У його всеохоплюючих знаннях та величезному колі зацікавлень було щось від принца з епохи Ренесансу: він цінував усе те, чим захоплювався. А ще у ньому не було ані крихти тієї легковажности, яку ми називаємо «дилетантством».

Фотографії, на яких був зображений його соколиний профіль, часто-густо з’являлися і в «Модному суспільстві», і в «Сонці Заходу». І перший-ліпший читач сказав би вам, що цього чоловіка висушує, як сонце або й хвороба, затяте честолюбство. Хоча Кідд доволі багато знав про сера Клода, навіть більше, аніж повинен був знати, йому навіть на думку на спадало, що між таким видатним аристократом та основоположником теорії катастроф може бути якийсь зв’язок, або навіть дружні взаємини. Однак Делрой стверджував, що це — незаперечний факт. У шкільні та студентські часи вони були друзі-нерозлийвода і, незважаючи на великі відмінності у суспільному становищі (Чемпіон був великим землевласником і майже мільйонером, а Бовлнойз — бідним і нікому не відомим вченим), вони й тепер підтримували контакти. І справді, котедж Бовлнойза стояв неподалік Пендрагон-парку.

Однак питання, чи двоє чоловіків залишаться друзями, тепер стояло під потворно великим знаком запитання. Рік чи два тому Бовлнойз одружився з красивою та талановитою актрисою, яку він любив доволі сором’язливо та нудно. Сусідство родини Чемпіонів спонукало цю знаменитість до вчинків, які зовсім не личать справжній дамі, а в чоловікові пробуджували не зовсім шляхетні пристрасті. Сер Клод умів майстерно притягати до себе увагу довколишніх, і, здається, він отримував неабияке задоволення від інтриги, яка не робила йому честі. Лакеї з Пендрагон-парку постійно відвозили місіс Бовлнойз великі букети квітів; карети та автомобілі постійно приїжджали до котеджу за місіс Бовлнойз; в маєтку сера Клода постійно влаштовували бали та маскаради, на яких баронет гордо представляв місіс Бовлнойз, немов королеву любови та краси на середньовічних турнірах. Того вечора, коли Кідд вирішив порозмовляти з містером Бовлнойзом про теорію катастроф, сер Клод Чемпіон влаштовував виставу під відкритим небом «Ромео та Джульєтта», де він мав бути в ролі Ромео, а Джульєтту — зрозуміло хто.

— Слід очікувати якоїсь сутички, — промовив рудоволосий чоловік, підвівшись і струсивши одяг. — Друзяку Бовлнойза добряче дурять або він сам себе обманює. І якщо це так, то він справжній дурень, просто бовдур. Та я в це чомусь не вірю.

— Він — людина з величезними розумовими здібностями, — замислено промовив Келховн Кідд.

— Справді, — відповів Делрой, — та навіть чоловік з такими грандіозними здібностями не може бути таким бовдуром. Ви вже йдете? Я теж збираюся.

Та Келховн Кідд допив молоко з содовою водою і швидко попрямував до Сірого Котеджу, залишивши свого цинічного співрозмовника наодинці з недопитим віскі та сигарою. Денне світло ставало все сірішим, небо було темним, зеленувато-сірим, як сланець, де-не-де на ньому з’явилися зірки, а з лівого боку воно посвітліло, обіцяючи цим появу місяця.

Сірий Котедж, який був розташований за високою огорожею з колючих кущів, стояв настільки близько до сосен та огорожі парку, що спочатку Кідд подумав, що це — будиночок сторожа. Однак потім він помітив на вузьких дерев’яних воротах табличку з прізвищем, поглянув на годинник і побачив, що година, призначена «мислителем», саме настала. Містер Кідд зайшов і постукав у вхідні двері. Уже на подвір’ї він помітив, що будиночок набагато більший та розкішніший, аніж йому здалося на перший погляд, і зблизька зовсім не подібний на будиночок сторожа. На подвір’ї стояли собача буда і вулик, ніби символи англійського сільського життя; над грушами, які цього року обіцяли щедрий врожай, піднімався місяць; пес, який виліз з буди, виглядав доволі поважно і не мав жодного бажання гавкати, а скромно одягнений підстаркуватий слуга, який відчинив двері, був небагатослівним і тримався з гідністю.

— Містер Бовлнойз просив мене вибачитися перед вами, сер, та він був змушений вийти у термінових справах, — промовив слуга.

— Але ж він призначив мені зустріч саме на цю годину, — підвищивши голос, відповів журналіст. — А вам відомо, куди він пішов?

— У Пендрагон-парк, сер, — доволі похмуро відповів слуга і почав зачиняти двері.

Почувши це, Кідд аж здригнувся.

— Він пішов з місіс… тобто з усіма? — затинаючись запитав журналіст.

— Ні, сер, — відповів слуга. — Спочатку він вирішив залишитися вдома, а потім усе-таки пішов. — І рішуче, навіть дещо різко, зачинив двері, хоча вигляд у нього був такий, ніби він зробив щось не те.

Американець був роздратований. Йому дуже хотілося дати всім доброго прочухана, щоб вони навчилися, як братися за справу по-діловому, — і старого пса, який навіть не годен гавкати, і підстаркуватого слугу в доісторичній манишці, і сонний місяць, а найбільше легковажного старого філософа, який уникнув домовленої зустрічі.

— Якщо він так поводиться, то заслуговує на те, щоб втратити прихильність своєї дружини, — промовив до себе містер Келховн Кідд. — А може, він пішов, щоб влаштувати скандал. Якщо так, то представник «Модного суспільства» там точно з’явиться.

Журналіст вийшов за ворота і попрямував довгою сосновою алеєю, що вела вглиб парку. Дерева чорніли, ніби плюмажі на катафалку, між їхніми верхівками на небі виднілося кілька зірок. Містер Кідд був літературною людиною, він сприймав природу не інакше, як з допомогою асоціяцій, і ось тепер йому пригадався «Рейвенсвуд». Можливо, тому, що довкола похмуро чорніли високі сосни, а можливо тому, що Скотт[26] таки спромігся передати таку ось атмосферу в своїй відомій трагедії. Тут віяло чимось, що померло ще у вісімнадцятому столітті, тут пахло вологістю старого парку і тими помилками, які вже ніколи не вдасться виправити. Одним словом, у цьому парку віяло неймовірною печаллю.

Містер Кідд прямував цією дивною алеєю, що навіювала сумні думки, і час від часу сторожко зупинявся: йому вчувалися чиїсь кроки попереду. Щоправда, попереду він нікого не бачив, там виднілися лише похмурі сосни та клин зоряного неба. Спочатку він подумав, що це просто вибрики його втомленої уяви або ж звичайнісінька луна власних кроків. Та здоровий глузд усе чіткіше підказував йому, що попереду таки хтось іде. Журналіст згадав про примари, і навіть був здивований, як швидко в його уяві з’явився образ П’єро, з чорними плямами на блідому обличчі. Клин нічного неба робився все яснішим, та Кідд ще не усвідомив, що він просто наближається до великого маєтку. Журналіст лише відчував, що атмосфера довкола стає якоюсь зловісною та печальною, йому почало видаватися; що довкола віє… тут він завагався, як би це влучніше сказати, і врешті з посмішкою подумки промовив — «теорією катастроф».

Він поволі минав сосни, дорога була одноманітною, та раптом журналіст завмер на місці, ніби зачарований побаченим. У цю мить він почувався так, ніби потрапив у казку. Тому що ми, люди, звикаємо до недоречних подій у нашому житті, звикаємо до того, що щось нам постійно стає на перешкоді. Ми настільки звикли до життєвого хаосу, що спокійно засинаємо під його різноголосся. Якщо ж з нами трапляється щось закономірне, то ми прокидаємося, ніби раптом почули якийсь до болю прекрасний акорд. Сталося щось, що й мало статися на такій алеї у якійсь старовинній легенді.

За чорною сосною, блиснувши у місячному світлі, пролетіла оголена шпага — такою тонкою та блискучою рапірою у цьому древньому парку могли битися не в одному поєдинку.

Шпага упала на алею далеко перед журналістом і виблискувала, ніби велика голка. Кідд підбіг до неї прудко, наче заєць, і схилився, щоб краще роздивитися. Зблизька шпага виглядала доволі ефектно, але водночас було помітно, що вона належить комусь, хто позбавлений смаку: великі червоні коштовні камені на руків’ї виглядали доволі сумнівно. А от червоні краплі на лезі не викликали жодних сумнівів.

Кідд у нестямі повернувся у той бік, звідки прилетіла блискуча зброя, і побачив, що там поміж сосен та ялиць видніється вузька стежка. Він пішов нею і побачив великий, яскраво освітлений будинок, а перед будинком — озеро та фонтани. Та журналіст навіть не поглянув на все це, оскільки побачив щось, що відразу привернуло його увагу.

На крутому трав’яному схилі парку причаївся один з тих живописних куточків, які часто трапляються у таких старовинних місцях. Невеликий круглий горбок був подібний на велику кротовину, довкола в три ряди росли кущі троянд, і з сонячним годинником посередині. Кідд навіть побачив стрілку циферблату, вона виднілася під темним небом, ніби плавник акули. На цей сонячний годинник марно лилося місячне світло. Та раптом журналіст побачив ще щось — на своєрідному циферблаті виднілася постать чоловіка.

І хоча Кідд бачив його лише якусь мить, і хоча на ньому був якийсь дивний та чужоземний одяг, а саме від шиї до ніг чоловік був одягнений у щось малинове з позолотою, журналіст збагнув, хто це може бути. Бліде обличчя, гладко поголене і неприродно молоде, ніби обличчя Байрона з римським носом, було повернене до неба, і ще оті чорні, з ниточками сивини, кучері… Кідд тисячу разів бачив портрети сера Клода Чемпіона. Чоловік у чудернацькому малиновому одязі похитнувся і покотився зі схилу, вже через мить він лежав біля ніг враженого американця. Яскравий золотистий орнамент на рукаві раптом нагадав Кідду про «Ромео та Джульєтту», він зрозумів, що цей костюм — театральний. Та схилом, з якого скотився чоловік, тягнувся червоний слід — це вже було не зі спектаклю.

Містер Келховн Кідд голосно закричав, потім ще, і ще. І раптом йому знову почулися чиїсь кроки, вже за мить біля нього стояв инший чоловік. Журналіст впізнав його, і все одно жахнувся. Розбещений молодик на ім’я Делрой був дивовижно спокійним. Якщо містер Бовлнойз не з’явився на призначену зустріч, то Делрой мав дивну здатність з’являтися там, де на нього ніхто не чекав. Місячне світло знебарвило все довкола, і на фоні рудого волосся обличчя Делроя виглядало не блідим, а блідо-зеленим.

Увесь цей хворобливий імпресіонізм виправдовував грубий і звірячий вигук Кідда:

— Це ти зробив, дияволе?!

Джеймс Делрой іронічно посміхнувся, та не встиг промовити ані слова. Чоловік, що лежав на землі, знову порушив рукою, ослаблено махнув рукою у бік шпаги, потім стогнучи від болю, все ж промовив:

— Бовлнойз… Бовлнойз, я кажу… Це зробив Бовлнойз… він ревнував до мене… він дуже ревнивий… він…

Кідд нахилився, щоб почути якомога більше, і вловив останні слова:

— Бовлнойз… моєю шпагою… він кинув її…

Рука пораненого знову вказала у бік, де лежала шпага, і з глухим звуком впала на землю. Кідд відчув, як у ньому прокинулася різкість, притаманна представникам його нації.

— Слухайте уважно, — доволі різко і голосно промовив він. — Покличте лікаря. Цей чоловік помер.

— Священика теж варто покликати, — безпристрасно промовив Делрой. — Ці Чемпіони — папісти.

Американець опустився на коліна біля тіла, послухав, чи б’ється серце, підняв голову, і, як умів, намагався допомогти серу Чемпіону, та перш ніж його колега привів лікаря та священика, він міг з усією впевненістю заявити, що вони спізнилися.

— Ви теж спізнилися? — запитав лікар, товстуватий чоловік з традиційними бакенбардами та вусами і жвавим поглядом, яким він пропікав Кідда.

— У певному значенні, так, — розтягуючи слова, відповів представник «Сонця Заходу». — Я прибув надто пізно і не зумів його врятувати. Та мені видається, що я прийшов саме вчасно, щоб почути дещо важливе. Я чув, як сер Чемпіон назвав свого вбивцю.

— І хто ж вбивця? — запитав доктор, насупивши брови.

— Бовлнойз, — відповів Келховн Кідд і тихо присвиснув.

Лікар уважно подивився на нього і аж почервонів, але не заперечив. Тоді у розмову втрутився низенький священик:

— Наскільки мені відомо, містер Бовлнойз сьогодні увечері не збирався до Пендрагон-парку.

— Тут мені знову є що повідомити старенькій матінці Англії, — похмуро відповів янкі. — Так, сер Джон Бовлнойз мав намір залишитися вдома, оскільки мав зустрітися зі мною. Однак, сер Джон Бовлнойз передумав. Він раптово залишив дім і прибув до цього проклятого Пендрагон-парку годину чи дві тому. Так мені сказав його дворецький. Мені видається, що у нас є те, що славнозвісна поліція називає ключем. До речі, ви послали за поліцією?

— Так, — відповів лікар, — та наразі ми більше нікого не тривожили.

— Місіс Бовлнойз вже знає? — запитав Джеймс Делрой. І Кідд знову відчув ірраціональне бажання вдарити по цій викривленій і цинічній пиці.

— Я не сказав їй, — похмуро відповів лікар. — А поліція от-от прибуде.

Низький священик відійшов у бік основної алеї, і тепер повернувся зі шпагою в руках. Вона виглядала безглуздо й театрально в руках священнослужителя, у якого була настільки банальна й буденна зовнішність.

— Поки не з’явилася поліція, — ніби вибачаючись, промовив він. — Чи у когось є світло?

Американський журналіст вийняв з кишені електричний ліхтарик, священик підніс його ближче до середини леза, і почав його уважно роздивлятися. Потім, навіть не глянувши на руків’я чи на вістря, віддав знаряддя вбивства лікареві.

— Мені видається, що моя присутність тут зайва, — зітхнувши, повідомив він. — Добраніч, джентльмени.

І він пішов темною алеєю до будинку, тримаючи руки за спиною і задумливо схиливши велику голову.

Решта поспішили до головних воріт, де прибули інспектор та двоє поліцейських і розмовляли зі сторожем. А низенький священик ішов все повільніше та повільніше, і на сходинках, які вели до будинку, врешті зупинився. Це було безмовне підтвердження того, що він побачив мовчазну фігуру, яка наближалася до нього. А назустріч йому йшла особа, присутність якої здивувала б навіть Келховна Кідда, що полюбляв аристократичні та чарівні примари. Це була молода і вродлива жінка у сріблястому костюмі епохи Ренесансу, золотисте волосся заплетене у дві коси, обличчя на диво бліде. Вона була схожа на давньогрецьку статую. Та її очі виблискували, а голос пролунав доволі впевнено.

— Ви — отець Бравн? — запитала вона.

— А ви — місіс Бовлнойз? — серйозно відізвався священик. Потім він уважно подивився на неї і додав, — бачу, ви вже знаєте про сера Клода.

— Звідки ви знаєте, що я знаю? — спокійно запитала вона. Священик не відповів на запитання.

— Ви бачилися з чоловіком?

— Мій чоловік удома, — відповіла місіс Бовлнойз. — Він тут ні до чого.

Священик знову не відповів, і жінка підійшла ближче. У неї були дуже виразні риси обличчя.

— Сказати вам ще щось? — запитала вона, а на її обличчі з’явилася несмілива посмішка. — Я не думаю, що це зробив він. І ви теж так не вважаєте.

Отець Бравн подивився на неї довгим і вагомим поглядом, а потім серйозно кивнув.

— Отче Бравне, — промовила жінка, — я розповім вам усе, що мені відомо. Та спочатку хочу попросити вас про послугу. Поясність, чому ви не повірили, як всі инші, що це скоїв мій чоловік? Я знаю, які про мене ходять плітки. Я також знаю, що все складається не на нашу користь.

Отець Бравн виглядав доволі збентеженим. Він потер рукою лоб і промовив:

— У мене є дві думки, — сказав він. — Одна доволі дріб’язкова, инша — дуже невизначена. Однак, вони не дозволяють мені ствердити, що вбивця — містер Бовлнойз.

Він повернув своє збентежене кругле обличчя до зірок і неуважно продовжував:

— Почнемо з невизначеної думки. Я, знаєте, звертаю велику увагу на невизначені думки. Все те, що «не може бути доказом» мене якраз і переконує. Я схиляюся до думки, що моральна неспроможність є найбільшою з усіх можливих неспроможностей. Я не надто добре знаю вашого чоловіка, та в цьому випадку цей злочин можна назвати моральною неспроможністю. Але не думайте, що я вважаю, ніби Бовлнойз не міг бути настільки грішним. Кожен буває більш або менш грішним, все залежить від того, що ми обираємо. Ми можемо виправляти наші моральні міркування, та ми не можемо докорінно змінити свої найглибші бажання та вподобання. Бовлнойз, звичайно ж, міг здійснити вбивство, але не це. Він не зміг би вихопити шпагу Ромео з романтичних піхов, він не почав би вбивати свого ворога на сонячному годинникові, ніби на вівтарі, Бовлнойз не зміг би залишити тіло посеред троянд або викинути шпагу серед сосен. Якщо Бовлнойз задумав би когось вбити, він зробив би це тихо і важко, так, як роблять щось сумнівне: п’ють десяту склянку портвейну або читають розпусного грецького поета. Ні, романтична поведінка не притаманна Бовлнойзу. Це більше подібне на Чемпіона.

— Ах! — промовила жінка, і її очі заблискотіли наче діяманти.

— А дріб’язкова думка полягає ось у чому, — продовжував отець Бравн. — На шпазі залишилися відбитки пальців. На відполірованій поверхні, на склі або на сталі їх можна помітити через деякий час. Ці сліди залишились внизу леза. Я не маю зеленого поняття, чиї це відбитки, але хто і навіщо триматиме шпагу за кінець леза? Шпага доволі довга, і саме тому нею зручніше нападати на ворога. У кожному разі, майже на кожного ворога. На всіх ворогів, окрім одного.

— Крім одного, — повторила місіс Бовлнойз.

— Є лише один ворог, — продовжував отець Бравн, — якого легше вбити кинджалом, аніж шпагою.

— Я знаю, — відповіла жінка. — Себе.

Запанувала важка тиша, а потім священик тихо, але доволі різко промовив:

— То що, я маю рацію? Сер Клод сам убив себе?

— Так, — відповіла вона, а її обличчя застигло наче мармур. — Я бачила, як він це зробив.

— Він помер через те, що любив вас? — запитав отець Бравн.

На обличчі жінки з’явився вираз, який не можна назвати ані жалістю, ані розкаянням. Це було зовсім не те, що очікував побачити її співрозмовник. І вона раптом голосно і виразно промовила:

— Я не вірю, що він коли-небудь любив мене. Він просто ненавидів мого чоловіка.

— Чому? — запитав священик і повернув своє кругле обличчя до неї.

— Він ненавидів мого чоловіка тому, що… це доволі дивно, я навіть не знаю, як це вам сказати… тому, що…

— Так? — терпеливо промовив отець Бравн.

— Тому що мій чоловік не ненавидів його.

Отець Бравн лише кивнув і, здається, все ще слухав. Він відрізнявся майже від усіх детективів, справжніх чи вигаданих, тим, що не вдавав, ніби не розуміє, коли чудово розумів, про що йдеться.

Місіс Бовлнойз ще на крок наблизилася до священика, на її обличчі був вираз напруженої рішучости.

— Мій чоловік — велика людина, — промовила вона. — Сер Клод ніколи не був великою людиною. Так, він знаменита та успішна особа. Мій чоловік ніколи не був таким. Зрештою, і це свята правда, він ніколи не прагнув чогось подібного. Він не очікує, що його погляди можуть принести йому славу, так само, як славу не приносить куріння сигари. У подібних справах він такий нетяма. Він так і не подорослішав. Йому подобається Чемпіон так само, як колись у школі; він захоплюється ним так, як захоплюються кимось, хто за обіднім столом вміє показувати усілякі фокуси. Моєму чоловікові навіть у голову не прийшло б, щоб заздрити Клоду. А Чемпіон усім своїм єством прагнув, щоб мій чоловік заздрив йому. Він аж божеволів від цього. Ось тому він і наклав на себе руки.

— Так, — промовив отець Бравн. — Здається, я починаю розуміти.

— Невже ви не бачите цього? — вигукнула жінка. — Тут все продумано. Навіть це місце вибране спеціяльно. Чемпіон поселив Джона у маленькому будиночку неподалік свого маєтку, ніби якогось утриманця, щоб змусити його почуватися невдахою. А Джон ніколи не відчував чогось подібного. Він взагалі не думає про такі дрібниці, ніби неуважний лев. Чемпіон постійно вривався до Джона у найбільш не відповідний час, наприклад, під час дуже скромного обіду, і намагався здивувати його якимось щедрим і дорогим подарунком чи святковим сюрпризом, або ж намагався спокусити цікавою поїздкою, немов Гарун Альрашид. А Джон ввічливо приймав подарунок або ж доброзичливо відмовлявся, без особливого хвилювання, як лінивий школяр, що не надто переймається такими дрібницями. Так минуло п’ять років, і Джон жодного разу навіть бровою не повів. Ось тоді сер Клод Чемпіон ніби збожеволів.

— І Аман почав розповідати, як возвеличив його цар, — промовив отець Бравн. — І він казав: «Всього цього мені замало, поки я бачу, що юдей Мардохей сидить біля царських воріт».[27]

— Перелом почався тоді, коли я вмовила Джона дозволити мені відіслати його гіпотези в один науковий журнал, — продовжувала місіс Бовлнойз. — Ними зацікавилися, особливо в Америці, і в редакції однієї з газет вирішили взяти у Джона інтерв’ю. У Чемпіона брали інтерв’ю ледь не щодня, та коли він почув, що його суперник, який навіть не здогадувався про суперництво, отримав крихту успіху, то це була остання крапля, яка переповнила його диявольську ненависть. І тоді він почав завойовувати мою прихильність, про це почали пліткувати всі, кому лише заманеться. Ви запитаєте у мене, чому я дозволяла таке жахливе залицяння? Я відповім: тому що я могла відхилити домагання Клода лише пояснивши все чоловікові. Та, знаєте, на світі є такі справи, які не під силу нашому духу, так само, як наше тіло не здатне літати. Пояснити щось подібне моєму чоловікові не вдалося б нікому. Зрештою, тепер це також навряд чи комусь вдасться. Якщо ви скажете йому просто в очі: «Чемпіон хоче вкрасти твою дружину», — він вирішить, що це просто вульгарний жарт. Він навіть не здогадається, що у цьому може бути частка правда. Так ось, сьогодні увечері Джон мав прийти і подивитися наш спектакль, та коли ми вже мали виходити, він раптом вирішив, що залишиться вдома: у нього, мовляв, є цікава книжка і сигара. Я сказала це серу Клоду, і для нього це стало смертельним ударом. Відчай заполонив його розум і серце. Він заколов себе, вигукуючи, що його вбив Бовлнойз. Він загинув від власних ревнощів і тому, що не зміг викликати заздрість у Джона. А Джон спокійно сидить у вітальні й читає книгу.

Знову запанувала коротка мовчанка, яку порушив низенький священик:

— У вашій яскравій розповіді, місіс Бовлнойз, є лише одне слабке місце. Ваш чоловік зараз не сидить у вітальні і не читає книгу. Американський репортер сказав мені, що був у вас вдома. Двері йому відчинив дворецький і пояснив, що містер Бовлнойз таки вирішив піти до Пендрагон-парку.

Блискучі очі місіс Бовлнойз широко відкрились, вона виглядала більш збентеженою, аніж наляканою або розгубленою.

— Як це? Що ви маєте на увазі? — вигукнула вона. — Всі слуги були на виставі. І, Богу дякувати, у нас ніколи не було дворецького!

Отець Бравн здригнувся і раптово повернувся на одній нозі, наче дзига.

— Що? Що? — вигукнув він так, ніби його щойно вдарило електричним струмом. — Послухайте, скажіть мені, ваш чоловік почує, якщо я постукаю у двері?

— Але слуги вже пішли додому, — збентежено промовила місіс Бовлнойз.

— Добре! Все правильно! — енергійно погодився священнослужитель і жваво попрямував стежкою до воріт. Потім він оглянувся і сказав: — Знайдіть чимшвидше того янкі, в иншому випадку завтра у всіх американських газетах читатимуть про «Злочин доктора Бовлнойза».

— Ви не розумієте, — сказала місіс Бовлнойз. — Він не переймається такими дрібницями. Мені здається, він навіть не уявляє, що Америка — це справжня країна.

Коли отець Бравн підійшов до будинку з вуликом і сонним псом, акуратна і люб’язна служниця провела його до вітальні, де містер Бовлнойз спокійнісінько читав біля лампи під абажуром, — саме так, як і казала його дружина. Біля нього стояла карафка з портвейном та келих, і ще біля порога священик помітив димок від сигари.

«Він сидить отак щонайменше пів години», — подумав отець Бравн. Правду кажучи, містер Бовлнойз виглядав так, ніби він сидить тут відтоді, як зі столу забрали обідній посуд.

— Не підводьтеся, містере Бовлнойз, — як завжди буденно і люб’язно промовив отець Бравн. — Я не заберу у вас багато часу. Сподіваюся, я не надто вам перешкоджаю.

— Ні, — відповів містер Бовлнойз. — Я читав «Кривавий палець».

Коли він це промовив, на його обличчі не було ані похмурого виразу, ані посмішки. Священик побачив у цьому чоловікові глибоку і свідому безпристрасність, яку його дружина називала величчю.

Бовлнойз відклав жорстокий роман у жовтій обкладинці, навіть не задумуючись над тим, наскільки недоречно виглядає така книжка в його руках, він навіть не намагався пожартувати з цього приводу. Джон Бовлнойз був товстуватим чоловіком, він повільно рухався, на його великій сивій голові виднілася лисина, а риси обличчя були виразні і дещо грубуваті. Він був одягнений у зношений і старомодний фрак, який відкривав лише невелику частину білої манишки: цього вечора він таки мав намір побачити свою дружину в ролі Джульєтти.

— Я не перешкоджатиму вам читати «Закривавлений палець» або займатися иншими «катастрофічними» справами, — з посмішкою сказав отець Бравн. — Я лише прийшов запитати вас про злочин, який ви скоїли сьогодні увечері.

Бовлнойз спокійно подивився на священика, але його лоб почав червоніти. Здавалося, він вперше у житті почувався збентеженим.

— Я знаю, це був дивний злочин, — тихо продовжував отець Бравн. — Можливо, більш дивне, ніж вбивство. Часом у малих гріхах важче зізнатися, ніж у великих… і тому дуже важливо, щоб у них таки зізнатися. Злочин, який ви сьогодні скоїли, кожна світська левиця скоює разів шість упродовж тижня. Однак, ви не можете промовити й слова, ніби ваша провина — це якесь жорстоке звірство.

— Я почуваюся останнім бовдуром, — поволі промовив філософ.

— Я знаю, — погодився священик. — Упродовж життя нам часто доводиться вибирати між тим, чи почувати себе останнім бовдуром, чи бути ним насправді.

— Мені навіть важко сказати, чому я вчинив саме так, — продовжував Бовлнойз. — Просто, я сидів тут і читав, і я почувався щасливим, ніби школяр, у якого скасували уроки. Це було таке приємне відчуття безпечності, затишку, мені навіть важко передати словами… сигари під рукою… сірники під рукою… ще чотири частини роману на полиці… це було майже досконала приємність. І раптом у двері подзвонили, і впродовж довгої, майже безконечної хвилини я не міг підвестися зі стільця. Розумієте, я фізично не міг встати. Потім я зробив неймовірне зусилля і підвівся, бо знав, що всі слуги пішли на спектакль. Я відчинив вхідні двері і побачив невисокого чоловіка. Він вже навіть рот відкрив, щоб щось сказати, а в руці тримав блокнот для записів. Я згадав, що призначив зустріч американському журналістові. У нього ще волосся було зачесане з проділом посередині, знаєте, в цю мить я був ладен його вбити…

— Я вас розумію, — відповів отець Бравн. — Я його бачив.

— Я не скоював убивства, — м’яко продовжив автор теорії катастроф, — лише став лжесвідком. Я сам повідомив журналістові, що я пішов до Пендрагон-парку, і зачинив двері перед його обличчям. Ось таким був мій злочин, отче Бравне. Навіть не знаю, яку покуту ви мені дасте.

— Я не даватиму вам жодної покути, — з посмішкою промовив священик і взяв у руки свій капелюх та стару парасолю. — Зовсім навпаки. Я прийшов, щоб звільнити вас від невеликого покарання, яке міг би спричинити ваш невеликий злочин.

— І якого ж покарання мені вдалося уникнути? — посміхаючись, запитав містер Бовлнойз.

— Повішення, — відповів отець Бравн і попрямував до дверей.