Таврований

1

Морозне повітря здригалося від церковного дзвону. Він розносився по вулицях стародавнього Путивля. Звучав далеко за його межами: в заплавах Сейму і Любки, в нескінченних заливних луках, в змішаних і хвойних лісах, в довколишніх селах і хуторах.

Скуштувавши різдвяної каші, сім'я Руднєвих потягнулася на дзвін. Вийшла на центральну вулицю, завалену кучугурами снігу. Була прочищена лише проїжджа частина та під'їзди до одноповерхових будиночків з металевими дахами, засипаними снігом, з відливами, зі стінами, побіленими вапном, з невеликими вікнами, які, немов крила, обрамляли відкриті дерев'яні віконниці.

Перед ними постав величний Благовіщенський собор. Білою кам'яною казкою височів він за широкою цегляною стіною.

Собор у всій своїй пишності виднівся за декількома обмерзлими деревами, які не могли приховати величну будівлю. Подружжя, завмерши, довго дивилося на архітектурну споруду.

Вона була зведена в неокласичному стилі. І вражала розмахами і строгими формами.

Нижній ярус являв довгасту будівлю з колонами перед входами. На першому плані другого ярусу височів широкий круглий барабан з невеликими колонами між напівкруглими вікнами. Його вінчав такий же широкий золотий купол, з нарізними цегляними колами між цим куполом і барабаном.

Зверху купола піднімався маленький барабанчик з кулею, на якій виблискував золотом хрест.

Основний купол оточували симетрично розташовані чотири його копії поменше.

З іншого боку першого ярусу прямо з даху піднімалася висока квадратна дзвіниця. В отворі напівкруглих вікон виднілися дзвони. Вони висіли на металевій перекладині.

Біля них в білому кожусі і чорній шкіряній шапці-вушанці звивався плечистий дзвонар. Він тягнув на себе то одну, то іншу мотузку. Дзвони відповідали йому урочистим передзвоном.

Семен Васильович не вірив у Бога. Але стояв перед храмом зачарований. Він зняв з голови хутряну шапку. Слухав мелодію і згадував батюшку Никодима. Намагався його зрозуміти. За що він зберіг йому життя. Як говорили в камері, своєму ворогові. Дійсно, такі, як він, комісари стріляли священнослужителів, відправляли їх на Соловки і в Сибір.

Семен Васильович повернувся до дружини. В валянках, теплій шубі, в шапці, покритій зверху пуховою хусткою, вона невідривно дивилася темними очима на собор. Слухала музику дзвонів.

— Не збагну, Ньома! Чому він поступився мені нарами, чому вигрібав окраєць хліба з кишені, щоб врятувати червоного комісара, а самому загинути?

— Ти знову про Никодима?

— Не можу забути.

— Тому, що релігія закликає до терпимості, тому, що він побачив у тобі добру людину.

Семен Васильович, без шапки, теж у валянках і теплій шубі зустрівся поглядом із жінкою. Її карими очима, які дивилися з-під чорних повік широко і відкрито. Її смугляве обличчя зарум'янилося від морозу. Губи застигли в німому питанні.

Від спогадів про Далекий Схід подружжя відвернули сини Радій та Юрій. Вони вже встигли кілька разів з'їхати зі сніжної гірки і звали батьків на справжню гору.

Дзвонар на високій білій дзвіниці продовжував грати з дзвонами, мелодія летіла над містом. Над його одноповерховими і двоповерховими будиночками. Зливалася з мелодією інших храмів.

Руднєви пішли в сторону базару. Їм зустрічалися тепло одягнені, усміхнені люди, з якими нічого не могли зробити ні революція, ні Громадянська війна, ні голод, ні важка підневільна праця. Вони продовжували жити своїми маленькими щоденними турботами і посміхатися снігу і зимі.

Семен Васильович одів шапку, взяв Домну Данилівну під руку. Наказав хлопцям не тікати від них.

Зустрічні чоловіки задивлялися на струнку фігуру Домнікії Данилівни, овал смаглявого обличчя з чорним волоссям. Їх вражав дзвінкий соковитий голос ще досить молодої жінки. Їм здавалося, що ця пара не бачила в житті нічого поганого. Їм здавалося, що її шлях був вистелений трояндами, вони не зазнали важкої фізичної праці і безпросвітної бідності.

Хлопці гралися, спускалися на санчатах зі снігових гірок і хвостом тягнулися за батьками.

Зупинилися на базарній площі. З правого боку вулиці розкинувся з численними допоміжними приміщеннями один з найстаріших у місті храм Воскресіння Господнього.

Квадратний перший ярус з численними дрібними деталями, над яким височіли куполи церкви та дзвіниці. Вражав розмірами шестигранний за формою барабан церкви з колонами. Він переходив в барабан такої ж форми поменше, який вінчав ще один барабан з кулею, на якій височів хрест.

Набатом гуділи дзвони. З храму доносився голос святого отця. Співав церковний хор. Різдво Христове, незважаючи на заборони і навіть прямі погрози, у місті відзначали з розмахом. Ще збереглося те дореволюційне, яке пам'ятав Семен Васильович, але яке спливало назавжди. Свято веселощів, де народне молодецтво поєднувалося з вигадкою і відчайдушністю.

Подружжя стояло, завмерши, біля церкви, в полоні медвяної музики дзвонів і голосу святого отця, церковного хору. Малиновий дзвін продовжував лунати з усіх боків міста. Зливався в єдину потужну симфонію, від якої ставало легко і просто.

Семен Васильович знову зняв шапку, провів п'ятірнею по чорній шевелюрі.

— У мене в'яне волосся на голові, — прошепотів дружині.

Домна Данилівна посміхнулася йому, блиснувши білими зубами.

— А мене захльостує повітряними хвилями. Як на морі водою. До чого ж гарний Путивль! Не можу намилуватися храмами, старовинними садибами, парковими ансамблями, монастирями, Городком, де проливала сльози по рідним і близьким, що пішли на війну, Єфросинія Ярославна.

— На жаль, деякі храми вже встигли зруйнувати, — промовив Руднєв.

— Як прекрасно співає церковний хор! Слухала б його до нескінченності.

Руднєви вийшли на базарну площу. У кілька рядів там тяглися намети. Пританцьовуючи на морозі, торговці голосно пропонували товар. Численні коні, прив'язані прямо до саней, ліниво жували сіно і овес.

Тепло одягнені мужики, зібравшись в групи, тягнули цигарки і неквапливо обговорювали справи насущні. Молодь ходила по рядах групами. Купувала прянощі, співала і грала.

Подружжя поштовхалося в торгових рядах. Не відповідало на заклики продавців. Тільки розглядало товар в наметах. Ним опанував святковий настрій. Начебто до них поверталися перші після Громадянської війни роки, коли горизонт їх майбутнього життя, незважаючи на голод і розруху, здавався безхмарним і нескінченним. Вони жили райдужними надіями. Минули базар і опинилися біля церкви Покрова Пресвятої Богородиці. Вона стояла ще незаймана, але храм вже встигли закрити. Занедбана кам'яна красуня притискалася до крутого яру. Місцеві жителі його називали Банківською гіркою.

Яр знаходився між двома з трьох пагорбів Середньоросійської височини, на яких розкинувся Путивль. Між пагорбом Городка та Микольською гіркою, на якій теж стояла церква. Банківська гірка тягнулася майже до річки. І хоча лижники, аматори санок і швидкої їзди на інших видах транспорту проклали трасу, спуститися вниз ризикували лише найвідчайдушніші.

Радик підійшов до батьків з проханням спуститися на санках з гори.

— Ніякої гірки! — Сказала Домна Данилівна. — Ми хочемо тебе бачити живим і здоровим.

Семен Васильович підтримав дружину.

— Покатайтеся на санках з іншої гори. Не такої крутої.

— Папа. Ти ж повинен розуміти. Відчуття не ті.

— Я тобі цього робити не дозволяю, — стояла на своєму мама.

— Я спущуся тоді в інший час. На лижах.

Семен Васильович зрозумів, що сина не втримати, що він все одно зробить, що задумав. Пішов на поступки.

— Нехай ризикне. Я теж в дитинстві часто ризикував. І нічого. Живий.

Детально проінструктував Радика, як себе треба вести під час спуску. Вони разом каталися на лижах ще в Де-Кастрі і обидва мали навички спуску з крутих гірок.

Радик зручніше сів на санках. Батько легенько відштовхнув сина. Санки стрілою понеслися вниз і незабаром замиготіли далеко внизу серед голих гілок дерев і чагарників.

Сяючий Радик довго вибирався на гірку. Незрозуміло було, хто з них більше радів: він чи батьки.

Через базар повернулися до Воскресенської церкви, звернули з центральної вулиці вліво, де було менше людей. Уже підходили до одноповерхової будівлі міськради, коли їх нагнав кінь.

В санях сиділи тепло одягнені брат Руднєва Костянтин Васильович і голова виконкому міськради Сидір Артемович Ковпак.

Костянтин Васильович зупинив коня. Він був зовсім не схожий на свого брата-красеня. Невисокого зросту, з лицем в ластовинні. Через скло окулярів дивилися сірі очі.

Віддав віжки Радику:

— Прив'яжеш біля двору. Нам з батьком з людиною переговорити треба.

Він вказав на Сидора Артемовича, який незграбно вибирався з саней. Невисокого зросту, з довгастим обличчям і борідкою клинцем. Йому заважав вибратися довгий, майже до п'ят, кожух та великі валянки з тупими носами. Ковпак обтрушував з кожуха солому і неголосно лаявся.

Попрямував до доглянутого одноповерхового будинку міськради. Семен Васильович бачився з ним кілька разів і наслухався про нього.

Сидір Артемович Ковпак народився у 1887 році в слободі Котельва Полтавської області у великій селянській родині. Закінчив декілька класів церковно-приходської школи. З 1898 по 1907 рік працював у місцевого єврея, який торгував залізними товарами. У 1908 році його призвали на строкову службу. Після чотирьох років в армії він залишився в Саратові. Спочатку трудився вантажником у порту, потім — чорноробом у трамвайному депо.

У 1914 році почалася Перша світова війна. Знову призваний Ковпак практично відразу потрапив у діючу армію, в знайомий йому по минулим рокам дійсної служби 186-й Асландузський піхотний полк.

У 1917 році вже 30-річним, бувалим фронтовиком Ковпак встав на сторону більшовиків. Його обрали в полковий солдатський комітет, за рішенням якого Асландузський полк не виконав наказу уряду Керенського про наступ. Командування фронту відвело полк у резерв.

У травні 1918 року Сидір Артемович повернувся до себе на батьківщину. Там разом з земляками створив партизанський загін, який через рік влився в частини Червоної Армії. Ковпак вступив у ВКП (б). Його тоді звалив тиф, і його бойові товариші вирушили на фронт без нього. А він, видужавши, отримав призначення в 25 Чапаєвську дивізію, під командування легендарного комдива. Потрапив на посаду командира трофейної команди.

У 1920 році отримав призначення в Запорізьку область. Служив помічником військового комісара та комісаром у Великому Токмаку, Генічеську, Кривому Розі, Павлограді. Там на 37 році життя одружився з Катериною Юхимівною.

За станом здоров'я демобілізувався, працював директором військово-кооперативних господарств у Павлограді та Путивлі. У 1935 році його призначили начальником дорожнього відділу Путивльського райвиконкому.

На ці роки припадає будівництво знаменитої для району дороги з твердим покриттям. Близько двадцяти кілометрів. Хоч станція і називалася Путивль, перебувала вона в селищі Буринь. Коли прокладали залізницю, священики та інші впливові особи міста підкупили будівельників. Не хотілося їм, щоб залізниця спотворила старовинне місто храмів. Ті змінили маршрут, а назву станції залишили.

Не врахували священики благ цивілізації. Тепер дістатися до обласного центру, міста Суми, яке знаходилося в ста кілометрах від Путивля, являлося проблематичним. Особливо, коли йшли дощі. По ґрунтовій дорозі до Бурині, щоб сісти на поїзд, не можна було ні проїхати, ні пройти.

Сидір Артемович курирував ударне будівництво районного масштабу. На ній було сфокусовано увагу всіх. У тридцятих роках грошей на будівництво держава не мала, справлялися власними силами. Використовували кошти місцевих підприємств і колгоспів.

І таки побудували. Важливу роль тут зіграв Сидір Артемович. З кожного питав. І в той же самий час не проходило дня, щоб не випив з підлеглими. Позаочі ті підсміювалися над ним, любили розповідати різні історії, але в очі Ковпаку говорити боялися.

Коли дорогу ввели в експлуатацію, Сидір Артемович міцно посварився з начальством. Був він різким і невгамовним. Його звільнили з роботи. Він запив. Навіть дружина Катерина Юхимівна, яка продавала квитки в лазні, не могла зупинити чоловіка. В обох був твердий характер. Як кажуть, найшла коса на камінь.

Довго без роботи Сидір Артемович не засидівся. Навіть пішов на підвищення. У 1940 році на сесії Путивльської міської Ради його обрали головою міського виконавчого комітету.

Брати пішли слідом за головою міськради.

Костя пояснював ситуацію:

— Їхав до тебе. Привіз з дому дещо. Зустрівся з Сидором Артемовичем. Підвіз його. Розговорилися про тебе. У нього є пропозиція.

Вони зайшли в просторий кабінет голови міськради. В центрі стояли оббитий зеленим сукном стіл з письмовим приладдям, паперами, крісло. Біля стін по колу — стільці.

Ковпак зняв і повісив на вішалці біля входу свій кожух. Запросив гостей сідати. Сам обережно опустився в крісло.

Перед Руднєвим сиділа середнього зросту літня людина з борідкою клинцем. З сивим волоссям і чітко позначеною лисиною, яку господар ховав під зачесаним набік довгим волоссям. Йому виповнилося 54 роки, але виглядав він старше своїх років. Голова міськради поправив рукою з двома понівеченими пальцями сірий пом'ятий костюм без краватки, розстебнутий комір сорочки.

Мабуть, господар не надавав своєму зовнішньому вигляду особливого значення. Та й перебував він вже в тому віці, коли зовнішність відступає на другий план. Ковпак дістав з кишені кожуха кисет з самосадом, спеціально складену газету. Відірвав листик. Насипав туди тютюну і, не поспішаючи, згорнув цигарку.

Подивився темними циганськими очима в сторону гостя.

Перед ним сидів у розквіті років стрункий чоловік. Голова міськради мимоволі замилувався його чорним, ретельно розчесаним волоссям, довгастим обличчям з круглими щоками. Той дивився на нього темними уважними очима.

Було щось тверде в його погляді, а й сором'язне. Природна м'якість, яку старий служака відчув відразу.

Ковпак кілька разів затягнувся. Закашлявся. Не втримався від запитання:

— Служив начальником політвідділу бригади? Хлопче, шо тебе сюди занесло?

— Комісували з армії за станом здоров'я. Приїхав на батьківщину.

Семен Васильович дістав портсигар. Попросив господаря кабінету прикурити.

— Я в 1926 комісувався. Замучила спина. А зараз зуби достають. Тільки з больници, — доторкнувся до щоки голова виконкому міськради.

— До 26 року в армії?

— Воєнком в Павлограді, Кривому Розі, — відповів Ковпак. — Довго перераховувати. Помотався по країні.

Сидір Артемович згадав своє минуле. У його житті було багато ситуацій: спочатку затопчуть в грязь, а потім прославлять. Не знаєш, що чекає завтра. Круті повороти в своїй долі він отримував через прямий, різкий характер. Але все одно весь час перебував на плаву. На керівних посадах.

Сказав колишньому комісарові:

— Підеш в Осоавіа… тьху, як воно там називається…

— Тсоавіахім, — уточнив Руднєв.

— Так. Громадська організація. Сам понімаєш. Це не бригада.

— Розумію, — лаконічно, по-військовому відповів Руднєв.

Сидір Артемович підсунув до себе чорний телефонний апарат, підняв трубку.

— Здрастуйте, Ковпак. Дівчино, дайте мені голову райвиконкому.

В очікуванні відповіді тягнув цигарку. Нарешті, телефоністка з'єднала його з головою.

— Петрович? Здрастуй! Тут у мене хороша кандидатура на посаду голови Тсоавіахіму. Хто? Полковий комісар. Так. Комісували. За станом здоров'я.

Сидір Артемович поклав трубку. Знову затягнувся цигаркою. Подивився спідлоба темними очима в сторону Руднєва.

— Питання вирішено, — сказав.

Руднєв ніяк не міг звикнути до дикого суржику свого співрозмовника. Його дивувало, що голова міськради через кожне слово матюкався. Він нагадував йому селянина. Такий тип мужиків він часто зустрічав в селах. Прямий. Грубий. В кишеню за словом не полізе. Відразу відшиє неугодну людину. Змусить поважати себе без особливих умовлянь. Якщо треба, і в морду дасть.

Такі мужики зазвичай закінчували один-два класи церковно-парафіяльної школи. Насилу читали й писали. Зате добре рахували. Єдиним університетом для них був життєвий досвід.

Ковпак курив цигарку і розповідав про своє життя. Постійно скрашував мову матом. Він не соромився матюків. Вимовляв їх навіть з насолодою, в розтяжку, ніби скріплював сказане ним, надавав йому силу.

На Далекому Сході Семен Васильович теж наслухався матюків. У місцевих жителів вони були в крові. Дитина тільки навчилася вимовляти слова, вже вживала мат.

Але Руднєв відкидав їх, як лушпиння. І тільки в хвилини крайнього роздратування дозволяв собі міцне слівце.

Руднєв розповів новому знайомому про своє життя. Промовчав тільки, що близько двох років провів у в'язниці, що тіло ще не відійшло від побоїв, часто прихоплювало легені. Іноді довго бив кашель, так що неможливо було продихнуть. З'явилися проблеми з травленням. Нила спина так, що неможливо було ні зігнутися, ні розігнутися.

Він підірвав своє здоров'я у в'язниці, але й роки, неспокійна юність дають про себе знати.

Поки голова міськради і брат вирішували питання працевлаштування, Костянтин Васильович дістав з сумки пляшку самогонки, буханку домашнього хліба, шматок сала, кілька цибулин і солоних огірків. Розстелив на столі газету. Дістав з тієї ж сумки ніж. Різав дрібними шматочками сало, цибулю, хліб.

Ковпак мовчки курив. Видно, його дошкуляли зуби. Мовчки відкрив шафку. Дістав три гранованих склянки.

Костя наповнив по половинці склянки самогоном. Випили за нового голову районної організації Тсоавіахіму.

2

Поверталися з братом додому, коли дзвони вже стихли, церкви спорожніли. Місто здавалося Семену Васильовичу кам'яною казкою, сказанням старовинних билин. Це не Ленінград з неперевершеними палацами. Швидше, стара Москва з її традиційним патріархальним укладом.

Люди ще продовжували святкувати. Вони каталися з гірок, натовпами валили в сторону Городка, сміялися, лаялися. Незважаючи на свято, якийсь заспаний чоловік їхав по вулиці з бочкою води. Городяни вискакували з відрами, щоб поповнити запаси.

Костя підклав коню сіна. Звалив на спину мішок з білою мукою. Семен узяв під пахву мішок з цукром і важкувату лопатку задньої ноги поросяти. Завалилися в будинок.

— Вирішили підтримати вас продовольством, — сказав Костянтин Васильович. — Вам зараз важко.

— А м'ясо звідки взяли? — Поцікавилася Домна Данилівна.

— Задавили перед святом свого кабанчика, — пояснив гість.

Всілися за невеликим круглим столом у залі. Костянтин Васильович приніс солоні огірки, помідори, свіжі яблука, кілька шматків сала і навіть каструлю холодцю.

— Щоб усе було добре, — сказав Семен Васильович. — Щоб наш стіл ломився від їди і цілий рік тривало свято.

Випили по маленькій чарці самогону. Костянтин Васильович вкотре пояснював:

— Я їду, бачу, попереду Ковпак пнеться. В лікарню ходив. Радикуліт його дошкуляє. А тепер і зуби додалися. Він мене теж знає. На районних заходах зустрічалися. Сідай — говорю — підвезу. Він заскочив у сани.

— Ньома, у мене з'явилася робота, — поспішив порадувати дружину Семен Васильович.

— А ми хвилювалися, — посміхнулася білими рівними зубами Домна Данилівна, — що пропадемо без армії.

Темні очі Семена Васильовича спохмурніли:

— Двадцять років на службі. Не знаю, як без армії прожити?

— Подивися на себе, брат, — промовив Костянтин Васильович. — Синці досі не зійшли.

— Синці… дрібниці. Добре, що живий залишився, — зауважила Домна Данилівна.

— Досить минуле ворушити, — наповнив стопки гість.

— А як інакше? — Спохмурнів знову Семен Васильович. — Ковпак недарма домагався, що до чого. Всі розуміють різницю: ким я був і ким стану зараз. І задаються питанням: чому? Як жити з цим тавром?

— Сеня, у тебе є дружина, діти, брати, сестри… Ми все розуміємо і підтримуємо тебе, — заспокоювала чоловіка Домна Данилівна. — І взагалі… У тебе немає ніякого тавра. Суд тебе виправдав.

— Ти не один такий, — налив брату гість. — Скільки у нашому селі відправили в тюрми і табори. Скільки померло голодною смертю…

— Це, Костя, треба пережити. А як пережити, коли моя влада, за яку кров проливав, визнала мене ворогом.

Домна Данилівна сіла поруч з чоловіком, міцно обняла його:

— Скільки разів казала тобі. Не приймай близько до серця. Тебе виправдали! Ти такий же, як усі!

Гість випив стопку. Взяв зі столу маленький шматочок сала і довго жував його. Насилу проковтнув. Він вже захмелів. Виголосив зажурено:

— Ти хоч побачив в житті щось. Не те, що я. Будівельник у Конотопі, будівельник у Києві. Армія, колгосп. Ось і вся моя біографія.

— Зате тепер ти начальник, — посміхнулася Домна Данилівна.

— Баль-шой начальник, — промовив гість. — До бригадира дослужився…

— Сеня теж у мене бригадир, — розчервонілася Домна Данилівна. — Правда, колишній.

Семена Васильовича теж трохи розібрало.

— У нас, Костя, з тобою багато спільного. Ти — будівельник, і я — будівельник. Ти — в бригаді, і я був у бригаді.

— Який будівельник, яка бригада?

— Начальник політвідділу Першої військової будівельної бригади Далекосхідного фронту.

— Звучить переконливо, — підняв вказівний палець гість. — Розумний ти, Сенько, та упертий. Якби тебе не зупинили, фронтом б командував, армією.

— Ось про що моє серце, Костя, болить. Все життя армії віддав. Хотів водити загони…

— Давайте поставимо платівку, — запропонувала Домна Данилівна.

— Давай! — Погодилися чоловіки.

Жінка накрутила пружину патефона. Полилася урочиста мелодія. Чоловіки її не дослухали. Семен Васильович затягнув улюблену «По долинам и по взгорьям». Йому підтягнув брат.

Потім Домна Данилівна підтримала їх дзвінким соковитим голосом.

Приміщення районної організації Тсоавіахіму знаходилося на другому поверсі двоповерхової будівлі. Раніше тут був будинок терпимості. Секретар райкому комсомолу Жора Гроздовський, високий, міцний хлопець з чорним довгим волоссям, в кожусі і валянках, відкрив невеликий кабінет, вікно якого виходило на базарну площу.

В кабінеті стояли стіл, два стільці і металевий сейф. А, вірніше, ще дореволюційний металевий ящик. Слідом за секретарем Семен Васильович увійшов до кабінету, наблизився до вікна. Його погляду постали базарна площа і собори, за водонапірною баштою виднівся на пагорбі засніжений рівний майданчик Городка.

— Сідайте, комісар, — сказав Жора і сам присів на стілець біля стола.

Він віддав Руднєву ключі від сейфу і кабінету. Розстебнув кожух. Почав розповідати.

— До вас тут працював молодий хлопець Сергій Маркін. Після служби в Червоній Армії. Старанний. План по внескам регулярно виконував. Але в особистому плані у нього не ладилося. Жили вони з дружиною в окремому будинку. Вона прийняла постояльця. Чи то вірменина, чи то грузина. Раз Сергій застав її з постояльцем, другий. Інший би на його місці відразу вжив заходів. Але вона зуміла повісити йому локшину на вуха. Перший раз він намагався топитися. Ледве врятували. Недавно провели звітно-виборну конференцію. Приїжджав представник з області. Я був. Все пройшло, як слід. Не віщувало біди. А на наступний день ми дізналися, що Сергій повісився. Знову застав дружину з постояльцем.

— Не дуже весела історія, — промовив Руднєв.

— Так. Ви уявляєте, наскільки ця думка засіла у нього в голові. Не знайшов, за що зачепитися на стелі. Прив'язав мотузку до товстого цвяху на стіні. Зігнув ноги і повісився.

— Жаль хлопця. Значить, по-справжньому любив дружину, — сказав Руднєв.

— Голови Тсоавіахіму у нас не затримуються, — продовжив секретар. — Зазвичай ставили на цю посаду хлопців, які відслужили в армії. Вони працювали деякий час. Тобто сиділи в кабінеті, перекладали папери з одного ящика в інший. Але ця робота вимагала наполегливості, ініціативи, знання військової справи, самостійності. При першій же перевірці з області вони йшли з посади.

Жора взяв ключ, відкрив сейф.

— Сергій був сумлінний. План по внескам виконував регулярно. Це головне, що ми вимагаємо з голів.

Дістав список первинних організацій добровільного товариства. Кілька зі шкільного зошита листів, склеєних між собою і розграфлених олівцем. Там були записані назви організацій, імена, по батькові та прізвища керівників, адреси, кількість членів та суми внесків.

Передав Руднєву.

— У нас їх називають онучами.

Семен Васильович взяв одну з «онуч». Пробіг очима. Внески обчислювалися десятками рублів. У нього не виникло жодного бажання збирати ці «копійки». Може, розвернутися, піти, поки не пізно. Набрати більше уроків у навчальних закладах. Не зв'язуватися з цією «дитячою» громадською організацією.

Але Жора вже закруглявся з передачею документів, відступати було нікуди.

— Найголовніше, план по внескам виконувати, — повторив Жора. — Зрозуміли?

— Зрозумів, — похмуро відповів Семен Васильович.

Секретар райкому комсомолу розпрощався і пішов, залишивши Руднєва одного в маленькому порожньому кабінеті.

Семен Васильович потягнувся рукою за телефоном, але його не виявилося. Жора сказав, що при необхідності він може приходити до них у райком, щоб подзвонити. А в основному, доведеться бігати по організаціям. Проводити роботу безпосередньо на місцях.

Семен Васильович поклав руки на стіл. Уперся на них підборіддям. Подумав: «Приходити до них, пацанів. Йому, в його роках, з його досвідом армійської роботи. Ні вже. До цього він не дійде».

Довго сидів у глибокому роздумі комісар. Потім встав, заходив по кабінету. Підійшов до вікна. Подивився на порожню базарну площу, на Воскресенський, Покровський храми і вже наполовину порушену церкву Олександра Невського.

Він цікавився історією Путивля. Прикордонним містом Київської Русі, а потім держави Московської. Воно завжди знаходилося в центрі подій, сплетіння інтересів держав і груп. Через нього пролягав з південного сходу шлях на Москву.

Ще в «Слове о полку Ігоревом» князь Всеволод сказав: «А мои куряне — дружина бывалая: под трубами повиты, под шлемами взлелеяны, с конца копья вскормлены; пути ими исхожены, овраги ведомы, луки у них натянуты, колчаны отворены, сабли наострены; сами скачут, как серые волки в поле, себе ища чести, а князю славы».

Семен Васильович вважав, що це сказано про його земляків, адже зовсім недавно, до 1939 року, Путивль відносився до Курської губернії. Зараз і місто, і район включили до складу нещодавно утвореної Сумської області.

З розповідей стариків він знав, що його предки були служиві люди. Ще за царя Олексія Михайловича захищали кордон держави Московської. Стояли у фортеці на Городку. Ходили в Дике поле, приймали іменитих гостей.

Він їхав з дому з Росії, а приїхав в Україну. Що ж, таке буває в їх час бурхливих змін. Почав жити в Петрограді, а закінчував навчання в Ленінграді. Скільки цих змін принесла революція, порою, непродуманих, поспішних.

Від неприступної фортеці на Городку нічого не залишилося. Зараз взялися за храми. Кому вони заважають? Звідки така нетерпимість. Адже за цими храмами стоять сотні років життя людей. Замість того, щоб оберігати, дай порушить.

Правий був святий отець Никодим в камері в'язниці НКВС. Нехай земля буде йому пухом. Не можна сіяти ворожнечу. Вона вбиває державу. Нам не вистачає терпимості. Життя постійно змінюється. От і від прикордонного міста, яким правили воєводи, вважай, нічого не залишилося. Але в людях збереглася якась риса, успадкована поколіннями воїнів на кордоні Дикого поля.

Семен Васильович зрозумів, що відволікся. Розшукав положення про громадську організацію, інші документи. Дістав товстий зошит. Став гарячково записувати план своєї роботи. Тобто, що конкретно в його умовах можна зробити з підготовки молоді до служби в Червоній Армії, по захисту своєї батьківщини, якщо на нього раптом нападе ворог.

Він відчув тягу до своїх звичних дій, зрозумів, що навіть тут може вгамувати свої армійські амбіції. Що дуже скучив по виконанню елементарних речей. Роки, проведені у в'язниці, в переїздах і пошуках роботи, відірвали його від служби, без якої він не уявляв свого життя. Тепер він може цим займатися. Нехай не в регулярній армії, в громадській організації.

Семен Васильович зібрав зі стола папери. Кинув їх в металевий ящик. сказав:

— Онучі почекають. Хлопців треба готувати до служби в армії.

3

Того дня Семен Васильович встав, як звичайно. Але чекав він на нього давно. Вперше проводив районні вчення. В них планувалося задіяти танки й авіацію, чого в районі зроду не бачили. Приїхали представники обласного центру.

Семен Васильович зробив Путивльську районну організацію Тсоавіахіма кращою в області. Вона не тільки виконувала плани по внесках, а займалася серйозною підготовкою молоді до служби в Червоній Армії. Хлопці вивчали зброю і стріляли з неї по мішенях, стрибали з парашутом з вишки, проводили воєнізовані вчення, наближені до бойових.

Військовою підготовкою були охоплені всі навчальні заклади. Новий голова громадської організації не давав спокою керівникам трудових колективів, районному та міському начальству.

Спочатку районне керівництво відмахувалось від ініціатив нового голови. Тут серйозних справ безліч, а він зі своїми воєнізованими іграми пристає. Старалися відшити кадрового військового. Але це тривало до тих пір, поки район не похвалили на одному з обласних нарад. Потім голові райвиконкому вручили почесну грамоту за зразкову підготовку молодого покоління до служби в армії.

З тих пір ставлення секретаря райкому і голови райвиконкому до Руднєва помінялося, а з ним і всіх керівників підрозділів.

Вчора майбутній захід цілий вечір обговорювала вся родина. Домна Данилівна і Радик з Юрою хотіли подивитися воєнізовані вчення. Семен Васильович запросив їх, розповів, куди підійти.

Сьогодні прокинувся. Відразу виглянув у вікно. На вулиці дріботів невеликий обложний дощ. Руднєв занепокоївся. Вчення можуть відкласти, хоча в них повинні приймати участь багато людей і техніки. Він одягнув поверх форми брезентову плащ-палатку. Заквапився до Будинку оборони.

Через кілька хвилин уже заходив у двір свого дітища. Там знаходився критий тир, стояли на колодках з побіленими вапном покришками дві вантажівки АМО, які прості люди називали полуторки, літак. Неподалік височіла вишка для стрибків з парашутом.

Сходами піднявся в просторий Будинок оборони. По довгому коридору, з правого та лівого боків якого знаходилися навчальні класи, попрямував до свого кабінету. Там уже сидів директор школи № 2, його заступник з Тсоавіахіму, сусід Григорій Якович Базима.

Григорій Якович народився в 1888 році в селі Дич Путивльського району. Син селянина-бідняка закінчив церковно-парафіяльну школу і училище. Григорій здав іспит і отримав звання народного вчителя.

Довго вчити дітей йому не довелося. Перша світова війна, потім — Громадянська, яку Базима закінчив бійцем Першої кінної армії С. М. Будьонного.

Григорій Якович повернувся в рідне село. Вчив дітей земляків, поки його не перевели директором у Путивльську школу № 2. На цій посаді він і познайомився з Руднєвими, які жили з ним на одній вулиці.

Семен Васильович зняв плащ-палатку, привітався. З добродушним приємним обличчям, якому надавали вид інтелігента і залисини на голові, і акуратні вуса-метелики, Базима розглядав карту майбутніх навчань. Директор школи мав громадські навантаження. Був депутатом міськради, заступником у Руднєва. Як і до своєї основної роботи, до виконання громадських доручень ставився відповідально.

Спокійний, врівноважений, заступник голови Тсоавіахіма обережно відклав карту з планом майбутніх навчань, сказав:

— Дощ, напевно, затяжний. Може нам все зіпсувати.

— Все пропало! — Не знаходив собі місця Руднєв. — Стільки праці коту під хвіст.

— Якщо не проведемо сьогодні, проведемо завтра, — намагався його заспокоїти Базима.

— Легко сказати. Навіть військові задіяні. Якщо не вийде сьогодні, доведеться з усіма домовлятися заново.

— Дзвони начальству, — підсунув на край столу телефонний апарат Григорій Якович.

— Тобі зручніше, — не доторкнувся до нього з мокрими руками Руднєв. — Ти, Гриша, і телефонуй.

Григорій Якович надів окуляри, поставив ближче до себе телефонний апарат, попросив телефоністку зв'язати з головою райвиконкому. Його обличчя з вусиками метеликом і гострим підборіддям зробилося ще гостріше. Воно набуло суворий вираз.

— Доброго дня! Вам телефонує заступник голови районної організації Тсоавіахіму Базима. Запросіть голову райвиконкому.

Йому відповів різкий чоловічий голос. Руднєв чув його, але не розумів змісту. Базима не промовив жодного слова. Потримав трубку перед собою в руці, сподіваючись ще щось дізнатися. Вона мовчала. Неквапливо її поклав.

— Навчання скасовуються, — сказав. — Почалася справжня війна.

Коли Руднєв повернувся додому, там вже знали приголомшливу новину. Німеччина без оголошення війни увірвалася на територію країни. З раннього ранку німецькі літаки бомбили села і міста.

Дружина і діти кинулися до Семена Васильовича.

Всі, крім Юри, розуміли тяжкість того, що сталося. Молодший син продовжував просити Домна Данилівну:

— Поїдемо на млин ловити рибу і купатися на Сеймі.

— Відчепись! — Сказала мати.

— Ти обіцяла.

— Довелося втрутитися Семену Васильовичу:

— Радя, зводи брата на річку.

— Куди? Війна йде.

— Ідіть! — Наполіг на своєму батько. — Ворог далеко від нас.

Коли хлопці пішли, Семен Васильович знесилено опустився на диван. Виголосив задумливо:

— Цього слід було очікувати. Хмари збиралися постійно. Імперіалістам все-таки вдалося стравити Сталіна з Гітлером.

— Що будемо робити, батьку? — Запитала Домна Данилівна.

— Приймемо те, що трапилося, як невідворотне. Нас постійно натаскували, що доведеться з кимось воювати. Довгий час думав, що не уникнути повномасштабної війни з Японією. Виявляється, зрадили найкращі друзі.

Домна Данилівна вимовила пригнічено:

— Думала, нарешті, поживемо спокійно…

Семен Васильович встав з дивана, швидко заходив по кімнаті.

— Ось і прийшов час, який визначить: хто є хто. У мене з'явилася можливість довести, що я патріот своєї Батьківщини.

— Не заводься, Сьома! Ніхто, крім особистів, не сумнівався в твоїй відданості Батьківщині.

Семен Васильович ніяк не міг заспокоїтися:

— Ньома, збери речі.

— Навіщо?

— Завтра поїду до Харкова. В штаб військового округу.

— Навіщо? — Здивувалася Домна Данилівна.

— Думаю, що Батьківщині потрібні кадрові військові.

— Не квапся. Якщо ти будеш потрібний, тебе знайдуть.

— Батьківщина в небезпеці. Не маю права вичікувати.

Домна Данилівна мовчки дістала невеликий чемоданчик, яким Семен Васильович давно не користувався. Останнім часом він рідко їздив у відрядження.

— Рушник, мило, поїсти, — сказав Руднєв.

— А якщо тебе відразу заберуть?

— Все одно дадуть час на збори.

Домна Данилівна не послухала його. Набила чемодан вщерть. Дещо з одягу, загорнула помідор, огірків, великий шматок сала. Поклала нарізану буханку хліба.

— Вистачить на перший випадок? — Запитала.

Семен Васильович взяв чемодан. Потримав його в руці. Відзначив про себе: важкий, хоч і маленький. Але нічого не відповів Ньомі. Він і сам не припускав, як вирішать його долю в штабі фронту. Їжа, приготована дружиною, дозволить прожити деякий час в будь-якій ситуації.

На наступний день рано вранці його проводжала вся сім'я. На станцію їхала бортова машина. Він разом з іншими проводжаючими постояв біля неї з родичами. Ледве відірвався від дітей. Ньома теж довго не відпускала його, пам'ятаючи заповідь дружин військових: якщо їде улюблений, прощайся з ним, начебто бачиш востаннє.

Ця прикмета суперечила десяткам інших прикмет, які стверджували зворотне: не можна говорить на прощання чоловікові, що ти його бачиш востаннє. Але Домна Данилівна дотримувалася її з перших років свого заміжжя. Може, завдяки цьому він не загинув у Громадянську війну, переніс важке поранення і тиф, видерся з в'язниці.

Шофер попросив, щоб покрутили заводну ручку. Молодий хлопець вставив її, різко крутонув кілька разів. Двигун полуторки зачхав, викинув клуби диму з вихлопної труби і заробив рівними тактами.

Семен Васильович заліз на кузов. Довго стояв біля кабіни. Дивився на дружину і дітей, які продовжували махати йому руками.

Ранковий поїзд на Харків був переповнений. Руднєву насилу вдалося взяти квиток. Він їхав в загальному вагоні. Прилаштувався на краєчку сидіння. Слухав розмови стурбованих людей. Потяг рухався повільно, часто зупинявся.

Голова Путивльської районної організації Тсоавіахіму приїхав до колишньої столиці України до полудня. У штабі військового округу він довго чекав прийому. Нарешті, його прийняв начальник політуправління.

— Ми ознайомилися з вашим рапортом, — сказав він. — Але прохання задовольнити не можемо. З Києва наказали, щоб ви займалися своєю справою.

— Причини не пояснили? — Не втримався комісар.

— Накази не обговорюються, — сухо відповів начальник політуправління.

Його кабінет осаджували військові.

Семен Васильович занепав духом. Лаяв себе, що все так близько приймає до серця. Думав, без нього не обійдуться. Кому він потрібен?! Військові чиновники в штабі не звернули на нього уваги. Вони займалися поточними справами, за які доводилося відповідати. Кадровий військовий з вищою спеціальною освітою їх не хвилював. Навіщо він приїхав у штаб з районного містечка? Нічого робити?!

А може у них є відомості про те, що він сидів у тюрмі з-за цієї проклятої 58 статті, відповідно до якої кожного можна зробити зрадником Батьківщини.

У Буринь повернувся пізно ввечері. Транспорт на Путивль вже не йшов. На вокзалі стояло кілька лавок. Вони не вміщали всіх, хто змушений провести тут ніч. Втомлені люди лежали на підлозі, сиділи на своїх речах.

Станція Путивль, яка знаходилася в Бурині, невелика, тиха. За добу тут проходило кілька поїздів. Прямо проти вокзалу, за пероном, виднілося закрите складське приміщення. Трохи далі, прямо під відкритим небом, лежали вугілля, торф і брикет. Вдалині височіли сірі башти елеватора.

Над залізничними шляхами висіли хмари. Накрапав невеликий дощ. Десь чувся гудок паровоза. Перестук коліс віддавався в рейках. Нічого не нагадувало йому про війну.

На іншій стороні бутової дороги знаходилися магазин і їдальня. Вони вже були закриті. В селищі був готель. Але до нього крокувати і крокувати. Семен Васильович вирішив чекати ранку на вокзалі.

За день він не відкривав чемодан. Не доторкнувся до їжі. І зараз їсти не хотів. Рано вранці повернувся додому. Втомлений і пригнічений.

— Що тобі сказали? — Запитала дружина.

— Усі питання вирішувати на місці, — байдужим голосом відповів він.

Наступного дня Руднєва викликали у військкомат і повідомили, що за погодженням з райкомом і райвиконкомом його призначили начальником винищувального батальйону.

Семен Васильович прийняв наказ, як і годиться військовому. Уточнив подробиці і відразу приступив до виконання своїх обов'язків.

У другій половині дня заїхав брат Костя, якого забирали на фронт.

— Скоро вирушаєш? — Запитав його Семен Васильович.

— Завтра, — блиснув скельцями окулярів Костянтин Васильович, який у місті почувався некомфортно.

Невисокого зросту, недоладно складений, він говорив якось невпопад. Він звик жити по сонцю, як і належить колгоспному бригадиру. По сонцю вставав, виходив на роботу, обідав і лягав спати. За цим природним годинником проходили його свята і будні.

Повістку в армію сприйняв, як звичайну справу. Хвилювався, що його чекає попереду. Його не лякала війна, навіть смерть готувався зустріти достойно. Його хвилювала невідомість: куди пошлють.

— А мені навіть померти не довірили, — поскаржився Семен Васильович. — Вирішили, що полковому комісару не місце на фронті.

— Військові зараз скрізь потрібні, — заперечив йому Костянтин Васильович, хоча не знав, де все-таки потрібніше кадровий військовий.

Семен Васильович більше нічого не сказав про себе. Брат йшов на фронт. Вони, можливо, бачаться востаннє. Негоже плакатися в жилетку. Висловлювати свої образи. Промовив:

— Ньома, принеси винця. Брат іде захищати Батьківщину. Побажаємо йому повернутися живим і неушкодженим.

Домна Данилівна без слів пішла на кухню. Принесла графин домашнього вина. Випили по кілька стопок. Але розмова знову поверталася до одних і тих же проблем, що завтра Кості треба йти, а Семен залишається на місці. Охоронятиме район з винищувальним батальйоном.

— Не переймайся, брат, — заспокоював його Костя. — Наказ отримав — виконуй.

До кінця серпня стало ясно, що ворог займе територію району. Уже тоді готувалися до партизанської боротьби. В лісах закладали продовольчі бази. В обстановці суворої секретності формували склад майбутніх партизанських загонів.

На початку вересня групу винищувального батальйону на чолі з Руднєвим направили на курси підривників до Сум. На сімейній раді довго сперечалися, що робити далі. Домна Данилівна наполягала, щоб вона з хлопцями вирушила в евакуацію. Німці дізнаються, що вона дружина колишнього комісара, можуть знищити сім'ю.

— На жаль, вірогідність цього велика, — погодився з нею Руднєв.

— Готуйтеся, хлопці, — сказала дітям Домна Данилівна.

— Не хочу в евакуацію, — запручався Радик. — Піду разом з батьком.

— Коли прийде твій час, підеш, — намагалася відразу загасити вільнолюбні думки сина стривожена мати.

Але Радик стояв на своєму. Він хотів йти разом з батьком.

Синові виповнилося тільки шістнадцять. Він ще не закінчив школу. І в армію йому ще рано. Але раз проситься, потрібно взяти. Після деякого коливання Семен Васильович сказав:

— Хай залишається. Я за ним догляну.

Домна Данилівна не витримала, заплакала:

— Він же ще дитина.

— Не треба, Ньома. Все владнається. Ми поки не знаємо, де йому буде гірше, де краще.

Семен Васильович постояв біля вікна. Він вважав своє становище невизначеним. Командував винищувальним батальйоном. Німці невблаганно наближалися до міста, але його ніхто не уповноважував йти в партизани, хоча в райкомі партії постійно велися про це розмови, закладалися бази в лісах. «Не поспішай! — Говорив сам собі Семен Васильович, згадуючи поїздку до штабу фронту. — Якщо буде потрібно, тебе знайдуть».

Руднєв сказав дружині:

— Повернемося і вирішимо всі питання по евакуації.

На наступний день його група сідала в дві спеціально підготовлені полуторки. Сім'я Руднєвих розділилася наполовину: один син йшов з батьком, другий — залишався з матір'ю.

Накраплював дрібний дощ. Група всілася на кузовах на збитих лавках. Семен Васильович зробив перекличку. Дав команду водіям відправлятися. Машини рушили. Бійці одягли плащі, ховалися від дощу.

Проводжаючі не звертали уваги на дощ. Вони стояли на узбіччі, поки полуторки не зникли за поворотом.

Потоки біженців на підводах і пішки тяглися на схід. Люди гнали худобу, тягнули на собі нехитрі пожитки. Деякі вже змучені. З курними обличчями і втомленими очима. Машини постійно випереджали біженців. Хоч дощ прибив пил, вона після ласкавого сонечка знову припадала до тіл.

В районі станції Ворожба ситуація помінялася. Довелося зупинити машини. Літаки з чорною свастикою літали прямо по лінії залізниці та бомбили наш ешелон. Вони це робили нагло, їм не чинили опору. Загорілися вагони, беззахисні люди кинулися врозтіч.

До обласного центру залишалося кілька десятків кілометрів. З невеселим настроєм приїхали на курси підривників.

Ще до їх закінчення Руднєва з Базимою викликали в обком партії і попередили, що Путивль вже зайнятий німцями.

Семен Васильович засмутився. Йому не давали спокою дружина і дитина. Де вони? Що з ними? Яким же він виявився дурнем, що не відправив з родичами Базими свою сім'ю. Тягнув до останнього.

Ці переживання він постарався сховати від інших. Звичайним голосом запитав у секретаря обкому, що робити його групі.

— Ми прийняли рішення перетворити вашу групу в партизанський загін. Ви, Семен Васильович, призначаєтеся командиром, Базима — начальником штабу. Розташуйтеся в Новослобідському лісі. Там закладена база.

— Нарешті наше становище визначилося, — сказав Руднєв Базимі, коли вийшли з обкому партії.

— Легше дихати. А то ворог біля воріт, а вони займалися винищувальним батальйоном. Де і кого винищувати?! — Міркував уголос Григорій Якович.

— Бідна Ньома і Юрик, — знову занервував Семен Васильович. — Що з ними буде?! Їх же в місті добре знають. Їх же пов'яжуть відразу.

— Мої позавчора поїхали в евакуацію. Становище краще, ніж у тебе. Але чи зуміють вони відірватися від німців. Літаки нещадно і безкарно розправляються з біженцями.

За кілька дощових днів дороги остаточно розбили. Їхні автомобілі йшли проти «течії» біженців. Машини застрягали в глибоких вибоїнах. Бійцям раз у раз доводилося вставати, штовхати вантажівки. З великим трудом дісталися до Білопілля. Мокрі, знесилені. Там вирішили заночувати.

В райвійськкоматі зустріли секретаря Путивльського райкому партії і кілька відповідальних партійних працівників. Вони везли документи в обласний центр. На питання бійців, секретар сказав, що за станом здоров'я він не може воювати, годен тільки для тилової служби.

— Ти свого сина з собою береш? — Запитав у Руднєва секретар. — Він же ще дитина. Залиш його з нами.

— Це неможливо, — відповів Семен Васильович. — Все вже вирішено.

Навіть спокійний Григорій Якович обурився:

— Гляди. На трибуні виступав, у груди себе бив: який він патріот. Тепер знайшов місце при документах.

— Не треба, Григорій Якович. Кожному — своє.

Григорій Якович продовжив:

— Ти свого пацана в пекло везеш, а він тікає в тил при документах. Дійсно: кожному — своє.

4

У Новослобідському лісі теж було мокро і сиро. І холодно. Територія вже була окупована німцями. Частини дивізії на чолі з генералом Чесновим зайняли оборону на правому березі Сейму, у села Тьоткине.

Партизани з гілок спорудили великий курінь. Однак, він повністю не рятував ні від холоду, ні від дощу. Незабаром виявилася ще одна неприємність: бази з продуктами харчування розікрали. В одному місці знайшли ділянку неприбраної картоплі, в іншому кілька мішків цукру, сало та інші продукти. Довелося також звертатися за їжею до місцевих жителів.

З тугою і жалем проводжали Руднєв і Базима загони генерала Чеснова. Червоноармійці чинили опір. Але зупинити переважаючі сили противника вони не могли. Партизани не раз спостерігали, як німці на танках, автомашинах і мотоциклах впевнено просувалися на лінію вогню, де їм чинили опір погано озброєні червоноармійці.

Командир і його начальник штабу зібралися з Павлом Степановичем П’ятишкіним, Яковом Григоровичем Паніним, Георгієм Олексійовичем Гроздовським та іншими бійцями загону, думали, як їм чинити далі. Події розгорталися не на їхню користь. Прибульці силою зброї придушували всілякий опір.

Партизани намагалися не виявляти себе противнику, строго дотримувалися конспірації. Загін знаходився в зоні фронтової смуги. Обживалися, вели розвідку за завданням частин Червоної Армії.

Послали в Путивль Клопікова. Він затримувався. В загоні хвилювалися, що трапилося. Нарешті розвідник повернувся.

— Положення наше безнадійне, — сказав він. — В населених пунктах німців зустрічали з хлібом-сіллю. Багато місцевих жителів подалися на службу нової влади. Місто повністю окуповане автомашинами і танками. Ковпака повісили.

— Брешеш, — не втримався Базима.

Вони з Руднєвим відкликали Клопікова в сторону.

— Правду говори, — зажадав Руднєв.

— Розповідаю те, що бачив, про що довідався від людей. Я вважаю наш опір марним. Не можна нічого змінити. Німці прийшли надовго.

— Так, так, — сказав Базима. — Я про тебе був іншої думки.

— Опір не має ніякого сенсу, — повторив Клопіков. — Зрозумійте мене. Ні-я-ко-го!

Терміново зібрали всіх партизан.

— Коли ми йшли в ліс, знали, що тут не буде легко, — сказав Семен Васильович. — Тому, хто сумнівається, ще не пізно. Може піти.

Першим крок вперед зробив Клопіков:

— Прошу мене відпустити!

Кілька людей наслідували його приклад. Мотивували свою поведінку різними приводами.

— Ви свідомо йдете з загону? — Запитав відступників Руднєв.

Кожен з них відповів:

— Свідомо.

— Малодушним, пристосованцям не місце серед нас, — чітко промовив Руднєв. — Але я запевняю вас, що ми повернемося. І вам доведеться відповісти за свої вчинки сповна.

У дезертирів відібрали зброю і під свист проводили.

— Даремно їх відпустили, — сказав Жора Гроздовський. — Вони можуть привести сюди фашистів.

— Таким не місце в загоні, — відповів Семен Васильович. — Ми легко їх позбулися.

В ту ніч Семену Васильовичу не спалося. В курені було холодно і сиро. Бійці накривалися верхнім одягом. Куталися в теплі речі. Руднєв теж натягнув на себе шинель, підібрав до живота ноги, щоб сховати під одяг все тіло. Він думав про те, в яких умовах вони опинилися на окупованій території.

У багатьох населених пунктах німців зустрічали хлібом-сіллю. Відразу об'явилися добровольці стати на службу нової влади. І це не дивно. Людина пам'ятає добро і зло. На добро вона біжить, як кішечка, яку звикли гладити за шерстю. Зло не забуває. Так вийшло і у важкий для його країни час.

Вони згадали все. Як силою заганяли в колгоспи, як морили голодом, як за найменший опір відправляли на той світ і в табори. Тепер вони раді, що позбулися такої влади. Якщо Гітлер проявить мудрість, буде лояльно ставитися до місцевого населення, як тоді чинити опір його військам?! Люди самі здаватимуть партизан.

Від цих думок на душі у Руднєва стало незатишно, як в лісі. Він встав, поштовхав Григорія Яковича.

Той тихенько вийшов з куреня за ним. Колишній директор школи № 1 Павло Семенович П’ятишкін, якому теж не спалося, виліз із куреня слідом за Базимою.

— На душі кішки шкребуть. Давайте подимим, — запропонував Руднєв.

Григорій Якович курити відмовився. Але майже впритул наблизився до сусіда. Він розумів, що тому потрібно не покурити, а з кимось поспілкуватися. Начебто всі надійні люди. П’ятишкін — директор школи, Панін — завідувач оргвідділу райкому. Цей список можна продовжувати. Усі комуністи. І от треба такому статися. Деякі з них вже з перших днів ганебно втекли з загону.

— Не дають спокою дезертири? — Прошепотів Григорій Якович.

— Не дають. Якщо німці будуть лояльно ставитися до місцевих жителів, нам доведеться важко, — вимовив Руднєв.

— Жорстокість не забувається, — погодився з ним Базима.

— Про тих, що втекли, ні крапельки не шкодую, — втрутився в розмову П’ятишкін. — Пристосуванці. Вони в партію влізли, щоб отримати посади. Зараз, коли ситуація змінилася, пішли, де краще.

— Не знаю, що робити далі, — місив, щоб зігрітися, кирзовими чобітьми мокру землю Базима. — Ніколи не думав, що зіткнемося з такими проблемами.

— У мене теж дуже важко на душі. Наші люди зустрічають прибульців з хлібом-сіллю. Яка ганьба! — Додав Павло Семенович.

— Що нам робити далі? — Запитав Руднєва Базима. — Раптом дезертири німців наведуть? Лінія фронту. Скрізь повно фашистів.

— Не наведуть, — заспокоїв його Руднєв. — Не ті вони люди. Побояться, що і з ними розправляться.

— Не вірю жодному слову Клопікова, — впевнено промовив П’ятишкін.

Руднєв докурив цигарку. Викинув її. Сказав:

— Завтра Жору Гроздовського і Радика в місто пошлемо. Нехай дізнаються про обстановку.

На наступний день підготували хлопців. Переодягли, придумали версію, звідки вони і куди йдуть. Старшим призначили Гроздовського. Попередили, щоб були пильними і обережними. Не затримувалися в місті. Їх там добре знають.

Семен Васильович додав хлопцям особисте завдання: дізнатися, де знаходяться Домна Данилівна і Юра.

Хлопці повернулися пізно ввечері. Вони доповіли, що Домна Данилівна з сином покинули місто в невідомому напрямку. Після того, як повісили на телеграфному стовпі голову райвиконкому. Його залишили для підпільної роботи. Але хтось із місцевих видав. Голова намагався втекти. Отримав поранення. Його нелегально розмістили в лікарні. Там він і потрапив у руки до німців.

Георгія, другого секретаря райкому комсомолу, дуже здивували зміни, які відбулися в місті. Будівля комендатури знаходилося в райкомі партії. Посередині замість портрета Сталіна красувався великий портрет Гітлера. Його обрамляли з двох сторін вивішені на стінах червоні знамена. Тільки замість зірки, серпа і молота на них красувалася чорна свастика. Нижче портрета висіло гасло українською мовою: «Німеччину не переможе ніхто: ні час, ні сила зброї. Адольф Гітлер».

— А мені здалося, що нічого не змінилося, — заперечив йому Радик. — Всі ті ж гасла, портрети, червоні прапори.

— Ти не на форму дивись, а на зміст, — відповів йому Гроздовський і продовжив. — Люди налякані. Бояться розмовляти з незнайомцями. Біля будівлі колишнього райкому стояли німецькі машини і кінні повозки. Поліцаї спілкувалися з німецькими солдатами.

— Нам все-таки треба змінити місце стоянки, — занепокоївся Базима. — Все може трапитися.

— Завтра підемо до генерала Чеснова. Передамо розвіддані, підлікуємо хворих, — заспокоїв його Семен Васильович.

Відправилися в Тьоткине вночі. Рухалися через болото, самими глухими місцями. Старалися ставати на купини, триматися один за одного. Обходили канави колишніх торфорозробок. На світанку вирішили відпочити. До Тьоткіного залишалося кілька кілометрів.

Семен Васильович думав, як утримати людей. Як утриматися самим? Все довоєнне валилося. Нова влада наводила нові порядки. Командира загону турбувало, що багато людей її прихильно сприймали. У цих умовах боротьба в тилу ворога значно ускладнювалася і могла прийняти особливо небезпечні форми.

Незабаром загін потрапив у розташування радянських військ. Партизанам виділили великий будинок, нагодували досхочу. Руднєв, Базима і Жора Гроздовський зустрілися з генералом Чесновим. Начальник політвідділу дивізії Мангушев розповів загону про становище на фронтах. Червона армія відступала. Ставка Верховного головного командування не мала реальних даних про бойові дії. Замість організації оборони посилала директиви про наступ і видворення ворога за територію країни.

Через кілька днів партизани знову повернулися в район Новослобідського лісу. Але на одному місці вони вже не затримувалися. Рухалися з одного лісового масиву в інший, збирали для себе і для армії дані про сили противника. Знищували невеликі гарнізони. В розпорядженні партизан вже було кілька підвід. Люди повеселішали. У них з'явилася надія.

— Мені здається: найстрашніше вже позаду, — обмінювався думками з Руднєвим Григорій Якович. — Бійці повірили в себе.

— У нас з'явився маленький досвід збройної боротьби з ворогом, — підтримав його Семен Васильович. — Ми вже не ті, що були кілька днів тому.

Незабаром Червона Армія відступила на територію Курської області. Ворог рвався до Москви.

Перші дні перебування в тилу привели Семена Васильовича до невтішного висновку: не можна боротися дрібними групами з добре озброєним противником. Своїми думками він поділився з начальником штабу:

— Це не боротьба, а мишача метушня. Потрібно організовувати великі партизанські загони і з'єднання. Тільки так ми зможемо громити гарнізони противника і успішно вести оборонні бої.

— З ким об'єднуватися? — Запитав Григорій Якович. — Райком і органи держбезпеки планували створити партизанські загони мало не в кожній партійній організації. Де вони?! Їх немає.

— Радик і Жора говорили, що в місті ходять чутки про партизанський загін Ковпака, який розташувався в Спадщанському лісі, — сказав Руднєв.

— Може перейдемо туди? — Вловив думку командира Базима.

— У нас завжди так виходить. Планували багато. А дійшло до справи — нема нікого, — підтримав їх П’ятишкін.

— Може, Ковпак хоч якось ворушиться? — Висловив надію Базима.

— У них повинно вийти. І бази капітальні заклали в Спадщанському лісі, — додав П’ятишкін.

— Уточнимо інформацію і вперед, в Спадщанський ліс, — підсумував розмову Руднєв.

Так партизанський загін на чолі з Руднєвим опинився в Спадщанському лісі.

5

З перших же днів перебування в Спадщанському лісі Руднєв почав ставити питання про об'єднання партизанських загонів інших районів. Нечисленні групи не в змозі боротися з переважаючими силами противника.

До боротьби в тилу ворога в районі готувалися кілька місяців. Підбирали людей, закладали бази. Але на перевірку вийшло, що всі плани залишилися на папері. В районі діяли тільки два загони: Ковпака і Руднєва. У всіх інших не вийшло, групи були малими, не вели активних дій.

Відразу ж після прибуття в Спадщанський ліс загони Руднєва і Ковпака об'єдналися в один Путивльський партизанський загін.

Коли нарада з цього приводу закінчилася, Базима запитав сусіда:

— Чому ти не погодився очолити загін? Більшість схилялася до твоєї кандидатури. Освіта, досвід, здоров'я. Ти в розквіті сил. Не те, що Артемович.

— Все це так, Григорій Якович. Однак, у мене є інша думка. Ковпак старше, займав положення в місті вище. Не Ковпак прийшов до нас, а ми до нього.

— Ну і що? Ти кадровий офіцер. Закінчив академію.

— У мене є більш вагомі причини. Намагався нікому не говорити про це. Але, бачу, не вийде. Я майже два роки просидів у Хабарівській тюрмі, в камері попереднього ув'язнення. Хотіли засудити по 58-й статті кримінального кодексу.

— По політичній будь-кого можна запроторити.

— Можна всіх. Згоден з тобою. А я реально сидів у в'язниці. І це тавро на мені на все життя.

— Війна все розставила на свої місця. Ти не виявився хворим, не евакуювався «при документах» в тил, не відправив туди родичів.

— Не маю морального права займати перші посади. Політично неблагонадійний.

— У нас партизанська вольниця. Можна сказати, народна війна. Ми б'ємося з ворогом за своїм розумінням.

— Не вмовляй. Рано чи пізно чекісти дізнаються мою таємницю. Не хочу зайвих пояснень.

— Все одно виходить якось несправедливо, — не здавався Григорій Якович.

— Я прийшов у ліс не за чинами, званнями та нагородами, а захищати Батьківщину. Був і буду комісаром. В кращому розумінні цього слова.

В цей час з будиночка лісника вийшов Ковпак. Потиснув руки комісару і начальнику штабу. сказав:

— Об'єднання загонів треба обмити. Йдемо в хату. Там у мене є.

Зайшли в будиночок лісника. Сіли за стіл. Після кількох випитих чарок Руднєв сказав:

— Давайте домовимося так. До кінця війни керувати загоном разом. Не виносити сміття з хати. Всі питання вирішувати втрьох. Утрьох вносити пропозиції. Кожному відстоювати їх. Але коли приймається рішення, воно має бути спільним. Семен киває на Сидора, а Сидір на Григорія. Такі схеми не для нас. Ми повинні діяти, як єдине ціле. Тоді нам повірять люди.

— Нехай буде гречка, — погодився з комісаром командир.

Руднєв поклав на стіл свою руку. Григорій Якович стиснув її зверху своєю долонею. Ковпак подумав трохи. Нічого не сказав. Накрив грубою долонею з двома негнучкими пальцями руки своїх побратимів.

Семен Васильович рідко бував абсолютно відвертим. Всі негаразди і тяготи він переживав у собі. Дозволяв іноді вихлюпувати, що у нього на душі, тільки на своїх близьких. Не те, що боявся оприлюднити конфіденційну інформацію. Він вважав, що не повинен кричати всім зустрічним про свої проблеми. Не хотів зайвих питань і пояснень. Але люди, з якими він збирався разом воювати, повинні знати про нього всю правду. Щоб не було зайвих непорозумінь.

Розповів Ковпаку, що його протримали два роки в камері попереднього ув'язнення. Обвинувачували в зрадництві по страшній 58-й статті. Катували, били, навіть знущалися. Але він витримав. Зрештою суд його виправдав.

Комісар хвилювався, як командир відреагує на його одкровення. Сидір Артемович спокійно вимовив:

— Мене тоже хотіли заарештувати. Свої люди попередили. Відсидівся у куми в Спадщанському лісі.

З тієї пори тема арештів військових стала відкритою в середовищі трьох перших командирів загону. Вони говорили відкрито про Тухачевського і Блюхера та багатьох інших постраждалих від НКВС видатних військових діячів.

Руднєв вважав успіхом об'єднання загонів. В глибині душі він переживав, що добровільно відмовився від посади командира і можливості бути першим у загоні. Задавати тон всьому колективу. Для цього у нього були багатий досвід, освіта і бачення того, як можна найбільш ефективно боротися з противником.

Але всьому заважало тавро. Він не мав морального права займати першу керівну посаду. Зараз вони воювали за своєю ініціативою і за своїм баченням цієї війни. Незважаючи на багаторазові спроби, їм не вдалося встановити зв'язок з Москвою. Однак, Семен Васильович не сумнівався, що цей зв'язок буде встановлено. Органи перевірять його досконально. Близько двох років у в'язниці за політичною статтею не сховаєш. Хоча офіційно до нього не може пред'явити ніхто ніяких претензій. Адже суд його виправдав. Його не просто так випустили з в'язниці Хабаровського управління НКВС.

«Може, я дійсно все близько приймаю до серця, — думав Руднєв. — Ковпак б послав всіх подалі. І на цьому все закінчилося. Про те, що його хотіли заарештувати, він говорив без зайвої скромності, вважаючи, що ні в чому не винен».

Руднєв розумів, що з Ковпаком воювати буде важко. Характер у нього — не цукерка горошок або подушечка, яку можна спокійно покласти під язик. Він грубий, різкий, норовливий, неосвічений. Незважаючи на те, що довгий час служив в армії, у стратегію та тактику не вникає. З перших днів утворення з'єднання розробку планів загону спокійно передав йому і Базимі. Але у командира є щире бажання воювати з ворогом. Його не лякають ніякі труднощі. Всі питання вирішуються в обстановці відвертості і довіри один до одного.

Руднєв доклав чималих зусиль, щоб встановити зв'язки з партизанськими загонами сусідніх районів. Їх теж було небагато: Конотопський і Шалигинський. Та ще вдалося об'єднати групи партизан Харківської області.

Дев'ятнадцятого жовтня вирішили провести нараду з керівниками діючих в тилу партизанських загонів. Спеціально для цього готували обід. Зварили навіть холодець і винесли на вулицю, щоб він охолов.

Нарада почалася з запізненням, в будиночку лісника. Невелика, крита соломою дерев'яна будівля знаходилося на лісовій галявині недалеко від болота.

Нараду на правах господаря відкрив Сидір Артемович:

— Саме життя вчить нас, що так боротися проти загарбників не можна. Фашисти рвуться на Москву, а ми отсижуємся в лісах, кожен у своєму.

Ковпак запропонував боротися спільними зусиллями. Семен Васильович доповнив і конкретизував виступ командира. Нарада була в розпалі. Але осінню тишу дрімучого лісу порушив потужний гул двигунів.

— Танки! — Почулося з вулиці.

Першим вискочив з приміщення Руднєв. Біля будиночка лісника зібралося з десяток бійців. Решта перебували в засідках.

— Приготуватися до бою! — Скомандував Семен Васильович. — За мною!

Він повів за собою жменьку бійців, розуміючи, що наступив момент, від якого залежить доля загону.

Дорогою рухалися в напрямку будиночка лісника великий і середній танки. Наблизитися до них партизани не могли. Не дозволяв рідкій ліс. Руднєв наказав стріляти по щілинах. Швидше за все, для того, щоб підняти дух розгублених бійців.

У відповідь на них обрушився сильний кулеметний і артилерійський вогонь. Танки впевнено йшли до своєї мети. Видно, їх вела людина, яка добре знала місцевість і розташування загону. Вона знала, що сьогодні кілька десятків пенсіонерів проводять нараду і порадила гітлерівцям їх розігнати.

Наблизившись до партизанського штабу, танки вистрілили по ньому термітними снарядами. Спалахнув солом'яний дах, вогонь перекинувся на дерев'яні стіни.

Не зупиняючись, металеві чудовиська продовжували рух у напрямку баз загону, які знаходились у землянках.

Партизани кинулися до палаючої будівлі рятувати боєприпаси, продукти харчування, особисті речі. Запланованого обіду не вийшло.

Група бійців на чолі з комісаром і начальником штабу продовжувала переслідувати танки. Семен Васильович розумів, що з гвинтівками і автоматами вони їм нічого не зроблять. Шукав можливість наблизитися до них, щоб кинути гранати або пляшки з запальною сумішшю.

В цей час Ковпак послав мінерів на чолі з заступником начальника штабу Курсом дізнатися, чому ворогові вдалося минути встановлені ними міни.

Комісар сподівався, що це теж дасть свій результат. Але зараз належало боротися з ворогом в умовах, що створилися. Гул танків затих. Стрільба теж. Бійці густим чагарником непомітно наближалися до них.

Танки стояли на галявині поряд з болотом упритул один до одного. На одному з них був відкритий люк, офіцер у бінокль оглядав місцевість. Біля іншого танка вовтузилося кілька людей. Руднєв влучним пострілом убив спостерігача. Той звалився в машину. Прозвучали постріли гвинтівок, в сторону танків полетіли гранати і пляшки із запальною сумішшю. Комісара і начальника штабу, які першими їх кинули, підтримали бійці. Німці сховалися в справному танку і втекли.

Підбитим танком відразу оволоділи партизани. Гучне «ура» прокотилося лісом.

Але радіти рано. Всіх турбувала доля другого танка. Не хотілося, щоб він утік. Командування знало, що на зворотній дорозі його чекають мінери Курса. Група оглянула місцевість, де заклали міни. Виявилося, що танки об'їхали їх стороною. Міни поставили на свіжий гусеничний слід і замаскували.

Чекати довелося довго. Партизани почали хвилюватися, що вороги виїдуть іншою дорогою. Але ось почувся знайомий гул потужного двигуна. На великій швидкості з-за дерев вискочив танк. Він рухався по своїх слідах.

Пролунав гучний вибух. Танк перекинувся. Один з німців намагався вискочити через люк. Його відразу застрелили. Інші залишилися навічно в палаючій металевій труні.

Їх долю розділив і агроном земвідділу району, який вирішив вислужитися перед фашистами. Якби він знав, чим закінчиться для нього і нових господарів ця поїздка!

Партизани раділи. Це була перемога, яка визначила славне майбутнє загону. Люди з честю витримали бойове хрещення.

— Не такий страшний чорт, як його малюють, — говорив Колька Мудрий, який крокував разом з Радиком Руднєвим, Паніним і Гроздовським.

— Твій батько молодець, — сказав синові комісара Жора. — Спритно він спостерігача звалив. А потім першим кинув в танки гранату.

Радик посміхнувся.

— Кажуть, Бога немає. А мені здається, що він з небес спостерігав за нами, — продовжував Колька. — Якби не злетіла гусениця, невідомо, чим би все закінчилося.

— Мінери все одно завалили б танки, — вимовив впевнено Жора Гроздовський.

Група Руднєва відшукала порожню землянку на найвіддаленішій ділянці. У ній стояла вода. Тому бійці Ковпака відмовлялися ночувати. Але прибулим зі Новослобідських лісів партизанам діватися нікуди. Будиночок лісника, де вони тимчасово розташувалися, згорів дотла.

Втомлені хлопці питання з водою вирішили просто. Вони накидали на підлогу гілок і так збиралися спати.

Жора Гроздовський звернувся до Базими:

— Якщо пообідати не вдалося, давайте хоч повечеряємо. Ми сьогодні заслужили.

Григорій Якович не знав, що сказати. За боєм їжа у нього відійшла на другий план.

— Зараз знайдемо, що поїсти, — втрутився в розмову Руднєв.

— Ідіть до нас! — Кликав до себе колишній завідувач оргвідділлом Путивльського райкому партії Яша Панін. — Ми з Радиком холодцю принесли.

— А у мене є шматок ковбаси, — ділився з товаришами Георгій Гроздовський.

— А у мене літрова банка повидла, — рився в мішку Радик.

В землянці було холодно, волого. Швидко розпалили багаття біля неї. Поївши, партизани забули про все і завалилися спати богатирським сном.

Незважаючи на втому, Руднєв і Базима вирішили покурити. Семен Васильович дістав портсигар, пригостив сусіда цигаркою.

Тепер, коли їх доля в тилу ворога стала визначатися, все частіше замислювалися про рідних. Вони про них нічого не знали.

Ще наприкінці серпня, коли стало ясно, що вороги займуть Путивль, Григорій Якович радився з рідними, чи залишитися їм на окупованій території, чи евакуюватися.

Дочки Зіна і Марина твердо сказали, що вони не залишаться в місті. Батько піде в партизани, а їх повісять німці.

Старший син Петро і дочка Ольга влились у Червону Армію. Молодший син Володя просився в загін, хотів воювати разом з Радиком Руднєвим. Григорій Якович відправив його в евакуацію за старшого.

Семен Васильович з евакуацією своєї сім'ї тягнув до останнього. Родичі йому радили евакуювати Домну Данилівну, Радика і Юру. Але він не поспішав. Свої особисті питання звик вирішувати в останню чергу. І зараз переживав за Ньому і Юру.

Він думав, що повернеться після курсів і визначиться з рідними. Але вийшло не так, як він припускав. Вороги несподівано зайняли місто. Ще раніше він вів розмови з родичами, які жили в рідному селі. Вони зустрічали його сім'ю, як свою, обіцяли зробити все, щоб убезпечити її перебування на окупованій території.

— Про твоїх нічого не відомо? — Запитав Базима у Руднєва.

— Нічого. А про твоїх?

— Теж нічого.

— Мені здається, що Ньома і Юрик знаходяться у моїх родичів. Досить відкладати. Завтра пошлю Радика і Жору Гроздовського на пошуки дружини та сина.

На наступний день вороги зробили спробу дізнатися про долю своїх танків. Але в лісі вони не з’явилися. Намагалися виманити партизан на відкриту місцевість, але ті на це свідомо не пішли. На вході в ліс знищили два танки і кілька десятків фашистів. Цим на деякий час закінчилися спроби ворогів вибити партизанів з лісу.

Семен Васильович узагальнив дані розвідки: де і скільки німців знаходиться, яка у них техніка. Остудив гарячі голови радикально налаштованих бійців:

— Геройство нам не потрібно. Ворога треба бити грамотно. Вони думають, що ми з гвинтівками і автоматами вийдемо проти танків і гармат. Глибоко помиляються противнички!

6

— Гришка, туши світло.

Ковпак підвівся з нар. Кинув незадоволений погляд на Базиму. Григорій Якович сидів за невеликим штабним столиком і прямо на карті, по якій він водив ще школярів по визначних пам'ятках області, будучи викладачем географії, щось записував у тонкому учнівському зошиті.

Як всяка запаслива людина, він цих зошитів прихопив із собою кілька десятків. В основному, для своєї паперової роботи.

На столі стояла гасова лампа, яку начальник штабу з одного боку прикрив від Ковпака і Руднєва газетою. Щоб світло не било в очі.

— Не думав, що ти такий ніжний, Сидір, — миролюбно промовив Григорій Якович.

— Кинь свою писанину. Лягай, — встав Ковпак, закриваючи очі від світла.

Григорій Якович відірвав погляд від стола, насунув окуляри на лоб, так що вони зайняли місце залисин, промовив:

— Цю писанину, як ти сказав, колись історики вивчатимуть.

Ковпак схилився з нар, нишпорив під ними рукою.

— Де ж той чобіт? Зараз огрію… Ото буде історія.

Семен Васильович прокинувся, виліз з-під шинелі, невдоволено закліпав темними очима.

— Може вам по окремій кімнаті виділити? Щоб як у тещі. Ліжко з периною.

Базима склав руки на грудях, беззвучно засміявся так, що затряслося все його худе, моложаве тіло, знову сповзли на перенісся окуляри.

— А білосніжні простирадла забув? — Запитав у Руднєва.

— Не Дали поспати, — сунув ноги в халяви кирзових чобіт Ковпак.

Він, крекчучи, підвівся з нар. Відразу ж підійшов до столу, де лежав кисет, і почав крутити цигарку. Глибоко затягнувшись, вимовив:

— Раз встали, давайте хоч чайком побалуємось.

Присів поруч з Базимою, який вже прибрав свій зошит і згортав карту.

— Семене, шо сидиш? Ти з нас молодший. Підігрій кип’ятку.

Семен Васильович встав з нар. Тут же відшукав портсигар. Вийняв цигарку, постукав порожнім кінцем по столу, потім продув її. Прикурив від лампи. Взяв алюмінієвий чайник, налив кілька кухлів води. Поставив на плиту. Відкрив грубку.

Вогонь там вже погас. Тліло кілька полін. Руднєв дістав з підлоги декілька полін, закидав у грубку. Незабаром там розгорілося полум'я, від чавунної плити пішло тепло. Вода в чайнику засичала.

Чоловіки поставили на стіл алюмінієві кружки. Насипали туди з трофейної пачки заварку.

Пили вприкуску з рафінадом, який Базима розбивав осколком снаряда. Сидір Артемович взяв біля труби із грубки кілька сухариків чорного хліба. Занурив сухарик у чай і обережно поклав у рот.

— Кляті, не дають поїсти. Вся щелепа болить.

— Мене теж зуби достають, — не втримався Григорій Якович.

— Зима насувається невідворотно, хоч ми намагаємося її не помічати, — втрутився в розмову Руднєв.

— Не помічаємо похолодань, а до зими треба готуватися серйозно, — зауважив Григорій Якович. — Щоб не застала нас зненацька.

— Головне, харчування заготовити, — дрібними ковтками пив чай Ковпак. — Сухариків про запас. А то повидла повно, а хліба нема.

Семен Васильович згадав Де-Кастрінський укріпрайон, який забрав у нього кілька років життя, але збагатив таким необхідним зараз досвідом.

Він згадав Василя Костянтиновича Блюхера. Найголовніше, берегти бійців, створити для них нормальні побутові умови. За цю природну ідею йому довелося розпрощатися з життям. Якби не пошкодував хлопців, кинув під кулі, і зараз би жив.

Семен Васильович заварив чай, взяв у руки алюмінієву кружку. Вона палила долоні, але він не відчував. Він згадав переповнену камеру Хабаровської тюрми. Тільки зараз зрозумів, що все-таки пощастило йому. Правий був земляк. Пощастило. А він думав кинутися з високих берегів Амура. Якби не сім'я, напевно, так би і зробив.

Він зрозумів, що зараз може реалізувати багато чого з того, що задумав і вже зробив в Де-Кастрі. Він ніколи не буде домагатися перемоги над ворогом за будь-яку ціну. Берегтиме кожного бійця. Як колись, у 1812 році, під час війни з французами, партизан і поет Денис Давидов беріг своїх людей. Він здійснював зухвалі нальоти на стоянки противника і зникав з мінімальними людськими втратами.

Вони обжилися в Спадщанському лісі. Налагоджували побут. Спали в землянках на нарах, милися, прали одяг. Але до нормальних побутових умов далеко. Руднєву прийшла на ум думка, що треба створити партизанський укріпрайон. Продумати все, щоб найкращим чином захищатися від ворога. Мати добрий зв'язок. Але в той же час кухню, пральню, лазню, санчастину.

— Давайте обладнаємо укріпрайон, щоб можна було не боятися ні ворогів, ні холодів, — запропонував комісар.

— У кожній землянці треба скласти грубку, — як само собою зрозуміле запропонував Ковпак.

— Бачки для води, умивальники встановити, — доповнив його Базима.

«Трійка» узагальнила свої пропозиції, винесла їх на розгляд командирів підрозділів і політруків.

— Наближається зима, — говорив Семен Васильович. — Ми повинні до неї як слід підготуватися. Для всіх підрозділів побудувати землянки. Збити нари, скласти грубки. Обладнати бачками для миття, чайниками, іншим посудом, предметами санітарії. Встановити телефонний зв'язок. Створити недоторканний запас продовольства. Наші люди повинні жити і харчуватися нормально. Тільки після цього ми можемо питати з них за виконання завдань.

Ті підтримали цю ідею. Визначили місце і схему розташування землянок.

З ранку до пізньої ночі кипіла робота. Кожна оперативна група копала і обладнувала для себе землянки. У кожній з них встановлювали грубки, щоб у зимові місяці, які наближалися, не страждати від холодів.

Особливу увагу бійці приділили штабній землянці. Оббили стіни дошками, настелили підлогу, від акумулятора трофейної машини підвели світло. З основними підрозділами встановили телефонний зв'язок.

У штабній землянці працювали і жили Ковпак, Руднєв і Базима. Це дозволяло їм краще керувати загоном. По-домашньому. Як говорили гострі на язик бійці.

Окрім житлових землянок в різних місцях спорудили ще близько десяти запасних. Землянки могли служити оборонними пунктами в разі нападу ворога. Штаб врахував рельєф лісу з глибокими болотами. В систему оборони увійшло болото Жилень, яке охоплювало всю південно-західну частину лісу. По ньому не могли пройти не тільки піхотинці, але і танки.

У східній та західній частинах лісу спорудили землянки для застав. Вони були зв'язані зі штабом телефоном. На узліссі з півночі обладнали спостережні пости, звідки бійці стежили за дорогами, які вели до Путивля. Трофейний танк відремонтували. Він стояв біля штабної землянки.

Керівництво загону створило умови, щоб митися в лазні щотижня. Бійці стали голитися і стригтися, частіше прати одяг.

— Наш укріпрайон, — гордо говорили вони.

Всі були охоплені бойовим і трудовим ентузіазмом. На виконання завдань йшли впевнено, зі знанням справи. І, як правило, виконували їх. Семен Васильович щодня виходив на завдання. Базима зробив йому зауваження:

— Побережи себе, Васильовичу! Ти потрібен нам — штабі.

— Щоб планувати операції, я повинен знати умови, в яких нам доводиться воювати.

— Кинь, Семене, ми цими умовами ситі по горло, — підтримав начальника штабу командир.

Семен Васильович став менше бувати на завданнях. Він не раз стверджував, що треба берегти керівництво. Воно повинно знаходитися не на передовій, а керувати боєм. Але коли ці установки стосувалися особисто його, міняв свою думку.

Григорій Якович розумів свого сусіда. Можна говорити про хоробрість скільки завгодно, але для бійців особистий приклад командирів значив значно більше повчальних слів.

Начальник штабу теж бував у перепалках, періодично очолював групи, які йшли на операції. Теж намагався не вдарити обличчям в грязь, проявляв мужність, стійкість, ініціативу, підприємливість. Разом з тим, як вчив їх комісар, ніколи не ліз на рожон, вболівав за кожну людину.

Група партизан на чолі з Руднєвим розгромила комендатуру в селі Литвиновичі. Тут до неї приєднався загін під командуванням Михайла Івановича Павловського. Невисокого зросту, з червоним кирпатим носом, в шапці з зірочкою, новий знайомий комісара курив трубку і розповідав про себе. Воював у Громадянську війну. Нагороджений орденом Червоного Прапора. Велика Вітчизняна війна застала його в Херсонській області. Звідти він перебрався на батьківщину, в Литвиновичі, організував партизанський загін.

Ще раніше в загін прийшла лікар Надія Казимирівна Маєвська, яку за мініатюрну фігурку називали Діною. Після закінчення Харківського медичного інституту, їй, як одній з кращих випускниць, запропонували залишитися на кафедрі.

— Пошліть мене на периферію, — попросила випускниця. — Коли наберуся досвіду, можна і науковою роботою зайнятися.

Надію Казимирівну направили в село Воргол Путивльського району, де вона завідувала медичним пунктом. Коли почалася війна, влилася в партизанський загін. Командування дало їй наказ: організувати санітарну частину. Відразу призначило її начальником.

Разом з медсестрами Галею Борисенко і Мотею Бобіною Діна взялася за справу з невичерпною енергією. Організувала медичне обслуговування партизан. Пізніше, коли загін переріс у з'єднання, створила госпіталь на колесах.

Семен Васильович від душі радів обстановці в загоні. Люди вели себе як на ударній будові. Багато працювали і жартували. На завдання в розташування ворога йшли, як на свято.

Радик швидко зблизився з ровесниками і більш старшими бійцями. Збиралися разом, травили анекдоти, співали пісні, розповідали зі сміхом про пригоди в тилу ворога. Кожен намагався показати себе героєм.

Ще більше Ковпак, Руднєв і Базима зраділи, коли одного разу в їх штабну землянку заскочив Радик і випалив з порога:

— Ми вже відшукали новорічну ялинку.

— До нового року ще нада дожити, — спробував збити запал юнака Сидір Артемович.

— Красива? — Запитав начальник штабу.

У його голові пронеслися веселі новорічні карнавали в школі. Жили бідно. Ледве зводили кінці з кінцями. Але завжди збирали гроші на проведення конкурсів і атракціонів. І як радісно було бачити батькам і викладачам щасливі обличчя дітей.

— Те, що треба, — відповів Радик.

— Цікаво! — Не залишився осторонь Семен Васильович. — Йдемо, покажеш.

Біля землянки Руднєва-молодшого чекали друзі Миша Семенистий, Колька Мудрий і Жора Гроздовський.

Миша Семенистий прийшов в загін недавно. Він був молодший за Радика. Мама не пускала юного піонера в партизани. Довго йшла за ним. Навіть загрожувала забрати у сина чоботи. Миша сів на дорозі, зняв чоботи і віддав матері.

— Що ти робиш, синку. Я ж пожартувала.

— Не треба мені ваших чобіт, — відповів син і босоніж прийшов у загін.

Як і інших молодих хлопців, його призначили зв'язковим. Він був на підхваті у командування загону, ходив у розвідку. За старанність, серйозність не по роках гострі на язик бійці його стали називати по-дорослому: Михайло Кузьмич. Так це прізвисько і прилипло до хлопця.

Командування оглянуло струнку молоду ялину і залишилося задоволеним.

— Красуня! — Захоплено промовив начальник штабу. — Нам би для школи таку.

— Чим її прикрасити? — Хвилювався Михайло Кузьмич.

— Наверх можна вішати що завгодно, — сказав Колька Мудрий. — А внизу гранати.

— Навіщо? — Здивувався Радик.

— Коли німці раптово нападуть, відбиватися, — відповів Колька.

— Готуйтеся до Нового року, хлопці, — вимовив Семен Васильович.

— Де ж нам узяти Діда Мороза? — Знову захвилювався Михайло Кузьмич.

Тут вже не витримав Сидір Артемович. Вийняв з рота цигарку, сказав:

— У мене є прекрасна кандидатура — Олексій Илліч Коренєв.

— Це добре, що люди налаштовані на свято, — говорив Руднєв. — Зовсім як у мирний час.

Колишній директор інкубаторної станції Олексій Ілліч Коренєв дійсно скидався на Діда Мороза. Він ходив у білому кожусі, з довгою білою бородою. Ще раніше багато партизан прозивало його Дідом Морозом.

— Ви, хлопці, обгородіть ялинку, лавки збийте навколо, — запропонував Семен Васильович. — Обладнайте місце для відпочинку.

Підготовка до Нового року велася повним ходом. Вона піднімала настрій партизан. Посиденьки в багатьох підрозділах починалися з жартів та оповідань про хід цієї підготовки. У ялинки збиралась молодь. В лісі облаштовувалися надовго і надійно.

7

Річницю Жовтня вирішили відзначити посиленням бойових дій, лекційної пропаганди серед населення. По селах, не зайнятих німцями, закріпили агітаційні групи.

Запланували кілька диверсій. У тому числі підірвати шість мостів. Командування найбільше турбувало два мости: на Сеймі біля села Пруди та на Любці біля хутора Корольки. Мости знаходились недалеко один від одного. Ними цілодобово рухалися німецькі війська з Конотопа і Бурині на Путивль.

Руднєв запропонував Ковпаку з Базимою:

— На мости біля міста потрібно кинути весь особовий склад. Прикривати мінерів доти, поки вони не підірвуть мости.

Командир і начальник штабу підтримали ініціативу комісара.

Коли стемніло, весь загін на чолі з командуванням покинув ліс і попрямував в сторону Прудів. Для охорони укріпрайону залишили близько десяти бійців. Михайло Миколайович Курс, якого призначили відповідальним за диверсію, дуже хвилювався:

— Раптом охорона чинитиме опір? Адже крім моста біля Прудів знаходиться водяний млин з великим складом борошна і зерна.

— А ми навіщо? — Питав у свого заступника начальник штабу. — Загін майже в повному складі.

По заболоченій заплаві Сейму вийшли на ґрунтову дорогу, яка вела до міста. Колону бійців замикали два вози. Село Пруди тяглося вздовж Сейму і довгого озера, яке нагадувало русло річки. Щоб не піднімати шум, обійшли його стороною. Зайняли бойові позиції.

Група мінерів і розвідників висунулася вперед. Очолював її Михайло Миколайович Курс. Колишній директор школи швидко і тихо пересував ноги. Здається, не йшов, летів над землею.

Потужно шуміла вода. Праворуч від моста виднілися сірі силуети дерев'яного млина. Його ще до революції побудували монахи. Він обслуговував місто і села навколо. Монахів розігнали, а підприємство змусили служити робітникам і селянам.

Партизани вийшли на міст. На іншому березі височів двоповерховий дерев'яний будинок. За розвідданими там і знаходилося приміщення для охоронців.

Курс першим вскочив в нього, крикнув:

— Кидайте зброю!

Але в приміщенні було порожньо. Мабуть, охорона почула наближення партизанів і розбіглася. Михайло Миколайович обірвав телефон. Одна група почала мінувати міст, а інша поспішила на Любку, в сторону хутора Корольки.

Командування загону вийшло на старий дерев'яний міст. Інтенсивний рух транспорту його сильно розбив. У багатьох місцях виднілися чорні дошки, прибиті зверху основного покриття. Яскраві зірки і серп зростаючого місяця відбивалися в тихих водах річки.

На іншій стороні річки, за двоповерховою будівлею, темніли дерева великого, обнесеного глибоким ровом, парку. Там спалахнув яскравим полум'ям і погас метеорит. Оманлива тиша стояла над цим благословенним куточком їх рідної землі.

Ковпак дивився на знайомий міст. Йому не вірилося, що він повинен злетіти на повітря. Як завідувач дорожнім відділом райвиконкому, він проводив тут багато часу разом з колективами будівельних бригад. Особливі клопоти приносила весна, коли Сейм виходив з берегів. Тоді сюди завозили бетонні блоки і металеві балки, щоб дерев'яний міст не поплив разом з водою.

Коли вода спадала, ремонтували міст. Тому що деякі його деталі все одно відносило течією.

Не так давно під його керівництвом проклали дорогу з Прудів до Корольків. Все це зараз служило ворогові.

Тут любив відпочивати Семен Васильович з усією родиною. З моста добре брала верховодка і плітка. Хлопці раділи багатим уловам. Вони йшли далі за течією і по кілька днів ночували на природі. Це були незабутні дні.

Про Григорія Яковича і говорити нічого. На Сеймі і Любці він регулярно бував зі своїми учнями. Часто навідувався і в Спадщанський ліс.

Спогади про минуле, як метеорит, спалахнули в головах чоловіків і погасли. Поступилися місцем насущним турботам. Вони не сумнівалися, що цей міст підірвуть при будь-яких обставинах.

Навіть якщо прибудуть війська з Путивльського гарнізону. Не виключено, що на танках. Встигнуть підірвати і піти.

По Любці поки нічого невідомо. Група розчинилася в темряві. Ковпак, Руднєв і Базима тривожно вдивлялися туди, куди пішли партизани. Побоювання їх виправдалися. Десь біля села Октябрьського загув автомобіль. Звідки він і що собою представляє? І чи зможуть його знищити партизани? Або їм тут доведеться приймати бій?

Зі змішаного лісу показалися два вогника автомобільних фар. Уже добре. Автомобіль один. Головне, щоб хлопці не підвели. Розправилися з ворожою технікою.

Прозвучали автоматні черги. Вибухи гранат. Зайнялося яскраве полум'я.

Майже слідом за цим спалахнула довгоочікувана умовна ракета. На Любці пролунав вибух. Міст підірваний. Це значило, що звідти ніякі сили їм не страшні.

Мінери підпалили шнур. Партизани кинулися врозтіч. Пролунав гучний вибух. Міст на Сеймі злетів в повітря. Дошки та палі полетіли в різні сторони. Загорілися. Деякі з них впали в воду. Сичали і диміли. Їх повільно зносило течією.

Перелякане населення села виходило з дворів. Ховалося в темні місця. Війна привчила людей до найстрашніших неприємностей.

— Свої. Не бійтеся, — кричали їм партизани.

— Давайте завантажимося борошном, а млин висадимо. Влаштуємо фашистам справжній феєрверк, — запропонував Ковпак.

— Цей млин один в окрузі. Тут мелють зерно не тільки окупанти, але місцеве населення. Якщо ми його висадимо, залишимо людей без хліба, — заперечив Руднєв.

Він помовчав деякий час. Потім додав:

— Візьмемо борошна, скільки зможемо довезти, а решту нехай забирає місцеве населення.

— Що думає з цього приводу начальник штабу? — Запитав командир.

— Правильно комісар говорить. Ми не бандити з великої дороги, а червоні українські партизани. Про своїх людей повинні турбуватися.

Вози завантажили борошном. Основна група чекала повернення бійців на чолі з Курсом.

Григорій Якович подивився у бік міста. Він перебував в ейфорії від успішно проведеної операції. Місто зовсім поруч. Була середина ночі. Не втримався:

— До Путивля рукою подати. Може, рвонемо? Відзначимо свято по-справжньому.

— Рано нам ще міста брати, — засміявся Руднєв.

Сидір Артемович докурив цигарку, кинув її на землю. Затоптав чоботом.

Заліз на вже завантаженого борошном воза. Голосно сказав:

— Це ми влаштували їм свято.

Багато селян впізнали колишнього начальника дорожнього відділу райвиконкому. Впритул наблизилися до партизанів.

Ковпак показав рукою в бік міста.

— Нам ще рано брати міста. Але скоро такоє врємя настане. Ми йдемо, а ви розбирайте муку. І іншим передавайте, хай беруть.

Руднєв стояв біля командира. Слухав його виступ і посміхався.

Партизани покидали село без єдиного пострілу. Німецький гарнізон у Путивлі навіть не зробив спроби захистити життєво важливі для нього об'єкти.

Напередодні свята партизани знищили мости і в сторону Глухова. Повністю паралізували рух у своєму районі. В селах відбулися численні лекції та бесіди, теплі зустрічі партизан з місцевим населенням. Керівництво цьому заходу придало особливого значення. В тому числі комісар.

— Нас не скрізь приймають з відкритими обіймами, — говорив він Ковпаку і Базимі перед святом. — Деякі верстви населення зраділи приходу німців, зустрічали їх з хлібом-сіллю. Деякі пішли на службу ворогові. Багато хто вважає, що німці прийшли назавжди. Прийняли нову владу, бо немає куди діватися. Наше завдання з перших днів війни роз'яснити населенню, що радянська влада повернеться.

Ці перші після окупації зустрічі були напруженими. Ще мало хто вірив у перемогу своєї зброї. Німці ще не проявили себе. Вони не стали нічого змінювати. Так і залишили колгоспи. Ще не розгорнули терор проти мирного населення.

Головний герой проведеної диверсії, колишній директор школи Михайло Миколайович Курс довго не міг заспокоїтися. Розповідав про те, як знищили ворожий автомобіль і самі мости. Вражень хоч відбавляй. Він довго не міг заснути. А наступного дня його очікувало мирне завдання, але не менш відповідальне. Він зустрічався з учителями та учнями Яцинської школи.

8

В штабну землянку ввалився Ковпак. Він був засмучений і злий. І не приховував свого гніву. Його шапка збилася набік, борідка клинцем, здається, зробилася ще гостріше. Невдоволено крокував з боку в бік у кирзових чоботях, в галіфе і куфайці.

— Що сталося, Сидір? — Запитав Базима, піднімаючи голову від паперів.

— Карпо трохи не пришив мене.

— За що? — Запитав Руднєв, який аналізував донесення розвідників, нашкрябані на листочку.

— Багато бійців з третьої роти не ночували в загоні. Після знищення мостів біля Прудів розбрелися, сволочі, по селах і хуторах.

Ковпак дістав з кишені кисет, наклав тютюну на аркушик паперу із спеціально згорнутої ним газети. Товстими грубими пальцями згортав цигарку.

— Справа молода. По дівкам ходять не тільки вони, — зауважив Базима, піднімаючи з перенісся на лоб окуляри в темній роговій оправі.

— Чує моє серце, — встав з-за столу Руднєв. — Якщо так буде тривати й далі, без загону залишимося.

— Спитав Карпа, де рота, — Ковпак прикурив цигарку. — В цей час Шпінгалет з'явився. Я його батогом відшмагав. Карпо поліз на мене. «Хто дав право?». «Я вам право покажу!» — відповів я і знову взявся за батіг. Федька зняв з плеча автомат і до мене.

Ковпак глибоко затягнувся, обернувся до Руднєва:

— І тебе грозився пришить.

— А мене за що? — Здивувався комісар.

— За повидло.

В рамках підготовки до зими Руднєв вніс пропозицію: всі продовольчі запаси, які заготовили ще в мирний час, коли закладали бази, розподілити по днях на людину. Під розподіл попало і повидло. Це викликало в самій мобільній, професійній і молодій третій роті Карпенка обурення.

— Шо він ділить?! — Говорив Колька Мудрий. — Мене може завтра вб'ють, а він на кожен день розподілив банку повидла на двох.

— Складний контингент. Воюють добре, але багато собі дозволяють, — сказав Базима, підкидаючи в грубку дубові поліна. — Захочуть — виконають наказ, не захочуть — не виконають.

Ковпак роздягнувся, присів за стіл.

— Шо з кримінальників взяти. Карпо відмотав срок за вбивство, Мудрий з міліції не вилазив. Шпінгалет, Немальований… Один іншого хлеще…

Група Карпенко прибилася до загону з перших днів його існування. До її складу входили червоноармійці, що потрапили в оточення. Вони пробивалися до своїх лісами. Іноді заходили в населені пункти, щоб підкріпитися продуктами харчування.

В Спадщанський ліс червоноармійці потрапили у вересні. Перебивалися, як могли. Тягали з собою бредень. Ловили рибу. Харчувалися лісовими ягодами і грибами.

Там хлопці помітили підозрілого дідка. Він постійно крутився в районі, де вони розташувалися.

Карпенко доручив Кольці Мудрому і Шпінгалєту за ним простежити. Ще здасть німцям. Ті вистежили підозрілого дідка. Притиснули його до нігтя.

— Признавайся, хто ти і навіщо тут?

Дідок покрутив головою вправо, вліво. Молоді, хоч змарнілі, але міцні хлопці. Від них йому не втекти.

— Я командир партизанського загону, — сказав, нарешті.

Ті подивилися на дідка. Його стару куфайку, пом'яті штани, брудні кирзові чоботи, посміхнулися.

— Бійців де втратив, командир без війська? — Засміявся Шпінгалєт.

Ковпак, а це був він, розповів усе, як є. Він відірвався від своїх, залишав місто останнім. Німецькі танки вже прасували вулиці Путивля, коли він задвірками ішов у ліс. Тепер тиждень бродив по жовтим масивам. Не міг знайти будиночок лісника Соловйова.

— Мій загін вже на базі, — відповів Ковпак.

— А як у вас з харчуванням? — Відсторонив Шпінгалета керівник групи сержант Федір Карпенко.

Федір Андрійович Карпенко народився в 1912 році в селі Ревівка Кам'янського району Кіровоградської області. З перших днів війни на фронті, розвідник 6 повітряно-десантної бригади. Потрапив в оточення. Разом з групою бійців проривався до своїх. В Спадщанському лісі група зустрілася з Ковпаком. Влилася в загін.

Федір Андрійович кілька років просидів у в'язниці за вбивство. Казав, що він взяв на себе провину за іншого.

— З харчуванням у нас відмінно, — пожвавився Сидір Артемович. — Навіть повидло є. Допоможіть мені тільки розшукати своїх.

Останні слова відразу змінили ставлення до Ковпака всієї групи.

— Діду, ми тебе любимо, — сказав Колька Мудрий.

Колька Мудрий — Микола Захарович Махлін, народився в 1915 році. До війни займався дрібним шахрайством. Спекулював. Був частим гостем в міліції. В загоні з нього вийшов чудовий розвідник. Тут же йому дали прізвисько Мудрий. Любив Колька пофілософствувати. Він один з перших, хто почав звертатися до Ковпака, називаючи його «Дід».

Ця група, вже загартована в боях, увійшла в створену третю роту. Її посилали на найвідповідальніші завдання. Як правило, хлопці їх виконували. Але з дисципліною було не вельми.

Колишні червоноармійці зневажливо ставилися до пенсіонерів і педагогів. З них вже пісок сиплеться. Їм би на печі сидіти. А вони надумали воювати.

Федя Карпенко, який любив давати бійцям клички, не ображався, що і його прозивали «Карпо». Вважав, що партизанський загін — не армія. Тут не можна встановлювати армійську дисципліну.

— Вони ведуть себе зухвало, — викинув цигарку Руднєв після кількох глибоких затяжок, протягом яких він зберігав мовчання. — Цього терпіти не можна.

— Що ти надумав? — Насторожився Базима.

— Піду, поговорю.

Семен Васильович зняв з плеча свій автомат, з яким не розлучався. Передав Базимі. Відстебнув кобуру з пістолетом.

— Нє здумай! Хлопці напідпитку і налаштовані агресивно, — встав на порозі землянки Ковпак.

— Семен Васильович, ти як дитя мале. Автомат залишаєш. Це можна ще якось зрозуміти. А пістолет?! — додав Базима.

— Заспокойся, Семене! — Не пускав Руднєва Ковпак.

— Правильно Сидір каже, — підтримав командира начальник штабу.

— Давай завтра визовем Карпа і поставим його на місце, — запропонував Сидір Артемович.

— Дайте пройти! — Семен Васильович твердим кроком вийшов з землянки і попрямував в сторону розташування третьої роти.

Близько години чекали Ковпак і Базима повернення комісара. Він не з'явився. Взяли зброю і кілька людей для прикриття. Поспішили в розташування третьої роти.

Швидким кроком рухалися по знайомій тільки партизанам вузькій стежці. Сидір Артемович міцно лаявся матом:

— Не хочуть підкорятися, розжену. Нехай риболовлею займаються.

Біля землянки нерівним полум'ям горіло багаття. Базима запропонував:

— Ви залишайтеся. Піду в розвідку.

Біля вогнища грілася група Карпа. Майже в повному складі. Бійці ловили кожне слово комісара. Як він в числі інших брав Зимовий, як розмовляв з самим Володимиром Іллічем Леніним.

Базима привітався. Його прихід хлопці не помітили. Вони продовжували слухати комісара.

Григорій Якович потоптався біля багаття, нагадав Руднєву, що вже пізно, його чекають у штабній землянці.

Карпо піднявся, запропонував начальнику штабу тільки вийняту з багаття картоплину.

— Спасибі! — Відмовився Григорій Якович. — Поспішаю!

— Скоро буду! — Крикнув йому вслід комісар.

— Шо там? — Ще більше насторожився Ковпак, коли побачив Базиму.

— Йдемо спати! — Заспокоїв його начальник штабу.

— Шо з Руднєвим?

— Бійців виховує. Печену картоплю їсть. Скоро прийде.

— Говори ясніш, — наполягав нічого Ковпак.

— Заспокойся, Сидір. Там все в порядку.

… Руднєв підійшов до землянки третьої роти, коли там вечеряли. Зупинився біля багаття. Деякі бійці встали, інші продовжували сидіти, поглядаючи на свого командира. А комісар дивився на сержанта Карпенко. Той не витримав пильного погляду. Знехотя встав. Слідом за ним — решта хлопців.

— Здрастуйте, бійці третьої роти! — Привітав їх комісар.

— Здоров'я бажаємо! — Весело відповіли хлопці.

— Товаришу комісар, — звернувся до нього Колька Мудрий. — Мені здається, ви вчинили дуже ризиковано.

— Не думаю, — спокійно відповів Руднєв.

— Вечір, а ви без зброї.

— Спеціально залишив. Подивитися, як ви мене будете вбивати.

Федя Карпенко почервонів. Залізякою копирсався у вогні, намагаючись знайти для комісара картоплину.

— Хто? — Нарешті, спитав Карпо.

— Ти, Федю, ти…

— Ви марно всерйоз подумали, товаришу комісар. Зопалу я, необдумано…

— Негоже кидатися словами на вітер, — сказав Семен Васильович, — всяке може трапитися.

— Пробачте, невитримана я людина, запальний, далі нікуди…

— Гаразд, вважай, проїхали. Давайте про дисципліну поговоримо, що з нами буде, якщо її не дотримуватися…

Якийсь час третя рота виконувала беззастережно всі накази командування. Але важке минуле давало про себе знати. Федю знову понесло. Він виявився дуже вразливою і некерованою людиною.

Коли ознайомився з черговим наказом, запитав напряму Базиму:

— Григорій Якович, ви пропонуєте нам зробити гак, замість шести пройти тридцять кілометрів.

— Не пропоную, а наказую, — відповів заклопотаний невідкладними справами Базима. — Розвідка доповіла, що там стоять заслони ворога.

— То для старичків вони заслони, — відповів Карпенко.

Його група пішла навпростець і зазнала втрат. Ні Ковпак, ні Руднєв, ні Базима не звинувачували командира роти. Вони розуміли, що марно. Він ні за що не послухає. Ще більше замкнеться в собі. Якщо вмовляти, ще більше загордиться.

Коли роздавали накази на наступний раз, про Федю «забули».

Він зайшов у штаб, винувато запитав Базиму:

— А нам куди йти?

— Куди побажаєте, — відповів начальник штабу. — Ми ж для вас не указ.

Карпенко винувато поплівся в розташування своєї роти.

Незабаром замість нього в штабі з'явився Колька Мудрий. Підійшов до чергового. Пригостив його тютюнцем. Поцікавився, що до чого. Потім впевнено зайшов до приміщення, де Григорій Якович роздавав начальникам оперативних груп накази.

Привітавшись, вимовив:

— Страшна штука — танк. Але страшніше душа людська.

— Досить язиком молоти. У душі колупатися, — відрізав Базима. — Загін у бій іде, а ти мені голову морочиш.

— Дорогий начальник штабу, наш Григорій Якович. Ми ж тоже хочемо йти.

Базима, нарешті, посміхнувся:

— Ідіть. Набридли мені.

Він передав командиру роти письмовий наказ.

9

Вони зустрілися на окраїні села. Кинулися один до одного. І стояли, обнявшись, не промовляючи ні слова. Його маленька Ньома. Жива і здорова. Вона прийшла на побачення в куфайці і теплій хустці.

Зараз вона нічим не відрізнялася від сільських жінок. Тільки струнка фігура, мініатюрні руки, які не знали важкої селянської праці, видавали в ній інтелігентку.

Семен Васильович і Радик ретельно наводили довідки, де Домна Данилівна і Юра. Спочатку вони точно дізналися, що в місті їх немає, що дружина з сином перебувають десь в районі.

У Семена Васильовича трохи відлягло від серця. Домна Данилівна поступила правильно. В місті її добре знали. Знайшлися б такі, що доповіли німцям про дружину партизанського комісара.

— Ти правильно зробила, що пішла з міста, — сказав Семен Васильович.

Він не випускав мініатюрні руки дружини. Боявся її втратити. Що вона зникне, як привид, розтане в темряві.

Домна Данилівна заглядала в його очі і казала скрипучим голом, боячись розплакатися:

— Не уявляєте, скільки нам довелося пережити. Ходили від села до села. Розповідали, що позбулися житла. Одним словом, біженці.

— Я зробив велику помилку, що своєчасно не відправив вас в евакуацію, як зробили це Ковпак і Базима. Гадав, вернуся з курсів і все вирішу. Але вийшло зовсім по-іншому.

— А ви як? — Питала, міцно притискаючи змужнілого Радика.

— У нас все нормально, — похвалявся син, даючи молодшому брату гратися автоматом.

Цей автомат Радик добув у бою. У нього намагалися його відібрати, передати дорослому партизану. Але Радик проявив рідкісну упертість і трофей нікому не віддав.

Швидко пролетіли хвилини побачення. Батько з сином приїхали на возі, з групою прикриття. Привезли дещо з одягу та продуктів харчування. Семен Васильович передав дружині.

— Папка забери нас з собою. Нам з мамкою одним страшно.

— Не можу, дорогенький, — відповів засмучений комісар.

— Сьома, може, дійсно, забереш. Нас можуть впізнати і розстріляти.

— Ньома, нічого не можу зробити. Вас заберу, а інші що скажуть? Почекайте трохи. Я обов'язково щось придумаю. Поки поживіть у Кості. Там тебе не знають. Намагайтеся менше виходити з дому.

Розлучалися зі сльозами на очах. Домна Данилівна не могла втриматися. Тихенько схлипувала, намагаючись заховати мокре від сліз обличчя.

Семен Васильович теж не міг заспокоїтися. Всю дорогу лаяв себе. Він боявся за дружину і дитину, але поступитися своїми принципами не міг.

Зате вжив заходів, щоб убезпечити родину. В селі діяло підпілля з молодих людей, які просилися в загін. Семен Васильович пообіцяв їм, але наказав не квапитися. Підготуватися, роздобути зброю.

В разі небезпеки підпільники мали встати на захист дружини і повідомити партизанам.

Його брат Костя потрапив в оточення. Повернувся додому. Відшукав партизан, просився в загін. Семен Васильович залишив його зв'язковим до тих пір, поки не вирішиться питання з Домною Данилівною і Юрою.

Семен Васильович тримав сім'ю під постійним контролем. Розвідники, в складі яких перебував Радик, по кілька разів на тиждень зустрічалися в умовленому місці з Костянтином Васильовичем. Досить часто бачилася з чоловіком і сином Домна Данилівна.

Завдяки цьому вдалося погасити тривогу в сім'ї, але до остаточного спокою було далеко. Ньому з Юрою могли в будь-яку хвилину заарештувати. І ніхто не міг передбачити, як складуться події далі.

В такому настрої повернувся комісар з чергового побачення з родиною.

В землянці все йшло своєю чергою. Ковпак вже лежав на нарах. Намагався задрімати. Його мучив зубний біль.

Григорій Якович сидів за столом. Як завжди возився зі своїми паперами. Побачивши Руднєва, підняв очі:

— Що трапилося? На тобі лиця немає.

— Зустрічалися з Ньомою і Юрком.

— Де вони?

— У брата.

Григорій Якович встав, пройшовся по землянці.

— Це не вихід. Врятувати сім'ю може тільки загін.

Почувши розмову, Ковпак піднявся з нар. Присів.

— Базима правильно каже.

— Не можу я цього зробити. Сім'ї багатьох з нас в такому ж становищі. Що буде з загоном, якщо забирати всіх підряд.

— Семен Васильович, ти не забувай, що ти не всякий, а друга особа в загоні, — турбувався про свого сусіда Григорій Якович. — На твою сім'ю німці в першу чергу полюють.

Ковпак підтримав Базиму. Але Руднєв залишався непохитним.

Командування загону намагалося не приймати жінок і дітей. Але часто-густо створювалися такі обставини, коли їм не можна було відмовити. Поступово жінки поповнювали загін і займали в ньому свою нішу. Вони готували їсти, прали, прибирали, ходили в розвідку, виконували інші завдання.

Так що при бажанні Семен Васильович міг би знайти своїй дружині роботу в загоні. Але в ньому говорила совість старих революціонерів, які не дозволяли ніколи собі використовувати службове становище.

Німці не чіпали партизан. Це здавалося дивним керівництву. Вирішили послати в Путивль на розвідку молодих хлопців: Колю Шубіна, Радика Руднєва і Вітю Везенко.

Вони переодяглися під безпритульних хлопців і побували в місті, дізналися обстановку. Найближчим часом німці наступати на партизанський укріпрайон не збиралися.

— В чому справа? — Хвилювався Руднєв. — Ми підриваємо мости, не даємо просуватися по дорогам живій силі і техніці, а вони мовчать.

— Чекають морозів і снігу, — висловив своє припущення Григорій Якович.

Дід теж сказав:

— Собираются силами.

Така обстановка не давала командуванню спокою. Затишшя перед бурею. Але життя в загоні йшла своєю чергою. Рядові партизани, особливо молодь, готувалися до Нового року. Вони заздалегідь почали наряджати красуню-ялинку, яку обрали.

Семен Васильович приділяв увагу структуризації загону. Він хотів, щоб все було, як в армії. Він ходив у гімнастерці і галіфе, в хромових чоботях. Бійці, які потрапили в оточення, а потім влились в загін, подарували йому шинель і кашкет із зірочкою. Тут, в тилу, Семен Васильович уособлював собою командира Червоної Армії.

До цього ж він закликав інших бійців. Ті теж почали одягатися у військову форму. Це виходило у них не так, як у комісара. Вони використовували одяг противника, пристосовуючи до одягу червоноармійців.

В загоні постійно велося навчання. Зброя у партизанів була в основному трофейна. Вивчали її матеріальну частину.

Наприкінці листопада з Путивля надійшли тривожні новини: по місту йде підготовка квартир. Потім почали прибувати гітлерівці з фінами, які «не бояться лісу». Незабаром фашисти атакували. Вони оточили Спадщанський ліс. Вели наступ з боку сіл Нової і Старої Шарпівки, Спадщини, хутора Зезюлін. Наступу передувала потужна артилерійська підготовка. Близько двадцяти гармат протягом півгодини сипали на ліс град снарядів.

Потім у бій вступила піхота. Партизани підпустили карателів впритул. Притиснули вогнем до снігу. Самі швидко відійшли, як інструктував їх комісар, на новий рубіж. Тільки до кінця дня німці наблизилися до головного оборонного кільця.

Там знову зустріли шквальний вогонь партизан. Ковпак керував загальним ходом бою. Комісар постійно знаходився на лінії оборони. Він вважав, що під час бою йому слід бути разом з бійцями.

Важке становище склалося на ділянці, де командував Базима. Незважаючи на втрати, гітлерівці рвалися вперед. Їм здавалося, що варто притиснути ще трохи, і партизани кинуться врозтіч. У ці важкі для Базими хвилини йому приспів на допомогу з групою бійців і одним кулеметом комісар. Зім'яті і відкинуті назад, карателі вже не зважилися піднятися в нову атаку.

Німці відступили до наступного дня.

10

Бій закінчився. Спадщанський ліс занурювався в морок. Вікові дуби, ділянки беріз, ялин і сосен розчинялися в сутінках раннього вечора. На снігу чорніли трупи фашистів, вбиті коні, зброя.

Тільки люди після напруженого дня продовжували рухатися в темному лісі, доводити до кінця невідкладні справи. Підібрали поранених і загиблих. На полі бою назавжди залишилися три безстрашних бійця. Їх поховали з почестями недалеко від штабної землянки.

Після похорону Ковпак, Руднєв і Базима думали, що робити далі. Весь запас боєприпасів за день використали. Григорій Якович уже підготував довідку, що залишилося з патронів, гранат, мін…

— Завтра битися буде нічим, — підсумував цю невтішну статистику Ковпак.

— Вони від нас не відстануть, — додав Базима.

Ніхто не знав, що робити. Виходів було два: або геройськи загинути в лісі в боротьбі з ворогами або йти у безпечне місце.

— А ти як думаєш, комісар? — Запитав Базима.

Руднєв про щось думав, але нікому нічого не говорив.

— Знову без досвіду Дениса Давидова не обійтися, — нарешті прийняв рішення Семен Васильович.

— Шо на цей раз нам скаже Денис? — Уважно подивився на комісара Ковпак.

— Уже в 1812 році, в часи навали Наполеона, він висунув теорію рейдової партизанської війни. Вони наносили раптові удари і зникали. Шукай вітру в полі.

— Шо ти хочеш цим сказати? — Насторожився Сидір Артемович. — Нам треба кудись йти світ за очі…

— Іншого виходу не залишається, — відповів твердо Руднєв.

Базима спохмурнів, але змовчав.

— Все кинуть, уйти!? В нікуди. В холод і колотнечу. Семен, ти в своєму розумі?!

— Нам немає іншого виходу, — підтримав Руднєва Базима.

Сидір Артемович ніяк не міг погодитися з цим рішенням, хоча розмови на ці теми велися раніше. Оперативні групи йшли на завдання на далекі відстані, але потреби в рейдах цілого партизанського загону не було.

Нарешті, Сидір Артемович отямився:

— Коли і куди виходить?

— Сьогодні, в Брянські ліси.

— Там німець нас не дістане, — пожвавився Григорій Якович.

— Ми залишаємо свій район? — Перепитав Сидір Артемович.

— Залишаємо, щоб врятувати особовий склад. Але нагадувати про себе будемо постійно, — відповів йому Руднєв.

— Значить, вирішили? — Перепитав Базима.

— Нехай буде гречка, — погодився Ковпак, затягуючись самокруткою, яка давно вже погасла. — Пиши приказ, Гриша.

Через деякий час у штабній землянці зібралися командири оперативних груп, політруки.

Руднєв в декількох словах подякував їх за мужність і стійкість, проявлені в бою. Відзначив, що бій остаточно відповів на питання: бути чи не бути загону. Навіть окупанти відповіли: бути, проголосувавши своїми ногами. Потім зробив інформацію.

— Командири і політруки! Сьогодні ми з вами повинні здійснити рішучий крок, який змінить всю діяльність нашого партизанського загону. Ми давно говорили про рейдову тактику. Вона дає великі переваги. Раптовість, можливість при мінімальних людських втратах з нашого боку завдати значної шкоди ворогу. Поки таку тактику ми не використовували. Зараз момент настав. Ми поставили на місце противника. Однак, Спадщанський ліс оточений переважаючими силами. У нас закінчилися боєприпаси. Воювати нічим. Завтра з ранку фашисти знову почнуть атакувати ліс. У нас є два варіанти. Залишитися на місці. Всім геройськи загинути. Перший. Другий. Піти сьогодні вночі в напрямку Брянських лісів і продовжувати рейдову боротьбу з ворогами.

Прокотився тихий шепіт. Комісару посипалися запитання. Голодні, холодні, втомлені за день люди не хотіли нікуди йти. Тим більше кидати свої пожитки, теплі землянки.

Ковпак спокійно слухав всю цю дискусію. Потім узяв слово. Скрашуючи свою промову звичним матом, розповів про війну з Наполеоном і про Дениса Давидова, про рейдову тактику, про те, що кожному не хочеться покидати теплі землянки, йти світ за очі, але іншого виходу просто не існує.

Базима зачитав наказ. Цим поставив останню крапку у вирішенні командування відправлятися в Брянські ліси.

Виступили рівно опівночі. Втомлені люди готували свої нехитрі пожитки. Їздові запрягали коней і ретельно перевіряли збрую. Григорій Якович ховав «для історії» друкарську машинку і телефонні апарати. Партизани прощалися з дорогим Спадщанським лісом, який був для них кілька місяців рідним домом, де пройшло їх бойове хрещення.

Закінчився перший день грудня 1941 року. Дув холодний вітер. Мело і злегка підморожувало. Колоною по двоє, з речовими мішками за плечима, з гвинтівками, автоматами та іншою зброєю йшли втомлені бійці. Попереду — розвідники.

За їх даними, карателі не виїхали в Путивль, а лише відійшли в довколишні села. Підтягували до лісу свіжі сили. Завтра з ранку вони готувалися до атаки.

Колька Мудрий ішов поруч з Радиком Руднєвим. Журився:

— Біс з ними, теплими землянками. Це переживемо. Ялинку шкода.

— Її ж не викопаєш, з собою не понесеш, — з жалем промовив Радик.

— Злякалися німців. Уже відзначили б Новий рік, потім рейдували.

Проривалися через вороже кільце оточення через скуте льодом болото Жилень. Вів загін Коренєв, який знав ці місця досконально. З особливою обережністю просувалися в яких-небудь сімдесяти метрах від Старої Шарпівки, забитої фашистами.

Руднєв підбадьорював бійців словами Леніна:

— Зволікання — смерті подібно!

До полудня партизани дісталися до хутора Окоп. Тут зупинилися. Відпочивали і чекали розвідників, які залишилися в районі Спадщанського лісу. Вони розповіли, що вранці фашисти після потужної артпідготовки приступили до штурму партизанського укріпрайону, але там вже нікого не виявилося.

Гріючись біля жарко натопленої грубки, комісар посміювався:

— Молодці! Нехай штурмують. Маневр — основа нашої тактики. Дали як слід по зубам — і зникли.

При цій розмові був присутній Колька Мудрий. Коли наступного дня загін знову рушив у дорогу, він упевнено говорив своїм друзям:

— Братва! Війна — фігня, головне — маневри.

— Звідки ти взяв? — Запитав його Шпінгалет.

— Комісар сказав.

— Вірно сказав комісар, — зауважив той, поправляючи на плечі автомат.

Восьмого грудня Путивльський загін розташувався у вільних землянках Севського партизанського загону і приміщеннях лісництва.

Керівництво відразу ж послало дві оперативні групи на Хінельський лісокомбінат, де знаходилися фашистські бази. Операція пройшла без єдиного пострілу. На складах партизани знайшли зерно, коней, сани і збрую.

— Німці, напевно, знали, що нам потрібно, — жартував з цього приводу Колька Мудрий.

Після важкого переходу люди відсипалися і набиралися сил. Трійка командирів облюбувала для себе землянку.

Семен Васильович вийшов у військовій формі, як завжди, підтягнутий. Озирнувся навкруги. Скрізь ялини і сосни, високі, могутні.

Згадав Спадщанський ліс, який вони покинули зовсім недавно. Взимку він просвічувався. Болота замерзли. Вести там військові дії з переважаючими силами противника було неможливо. Інша справа, тут. У великих лісових масивах, куди загарбники бояться поткнутися.

Тим дивніше було чути, що місцеві партизани не проявляли активності. Розчинилися, зникли.

Група під командуванням Олексія Ілліча Коренєва привела до керівництва командира так званого партизанського загону Хохлова.

— Молодці! — Не зводив погляду від карти Григорій Якович. — Начебто партизанять, а насправді нічого не роблять.

— Підійди до мене, — загорівся ідеєю активізувати дії партизан Ковпак.

— Розкажи, як ти очутився без війська.

— Ви збираєтеся так всю війну просидіти? — Подивився в сторону Хохлова Григорій Якович.

Перед ними стояв чоловік середніх років в кожусі і валянках, в товстих ватяних рукавицях і шапці-вушанці. Він переступав з ноги на ногу, винувато поглядав на незнайомців, які вели себе, як вдома.

Командир без війська розповів, що в загоні було близько сорока чоловік. Жили в лісі, в теплих землянках. З харчуванням не стояло питань. Але вони навіть не починали боротьбу з окупантами, бо не знали, з чого почати.

Тому партизани розійшлися по домівках. Хто в свою сім'ю. А більшість пристало в прими до місцевих жінок. Загін по суті розпався.

Присутній при розмові Колька Мудрий зауважив:

— У них з Гітлером нейтралітет. Не чіпають один одного.

— Послухай мене, чоловіче! Щас бижи по селам і собирай своїх людей, — строго сказав Ковпак.

— Інакше у тебе з'являться неприємності, — додав Базима.

Ковпак, Руднєв і Базима довго виховували «командира». Але наприкінці розмови Семен Васильович запропонував:

— Давайте спрямуємо до нього кілька наших досвідчених бійців. Нехай допоможуть розвернутися.

Його пропозицію відразу підтримали.

Не встиг вийти з землянки командир партизанського загону, як зайшла група військовослужбовців, які потрапили в оточення. Їх очолював капітан Гудзенко. Гості розселилися по селах, займалися селянською працею, підтримували між собою постійний зв'язок. Німці з'являлися в селах вкрай рідко. Окруженців вони не турбували.

Група не мала зброї, одягнені були хто в чому: піджаках, кожухах, свитках. На ногах кирзові чоботи, валянки, бурки.

— Не стидно вам? — Відразу змусив переступати з ноги на ногу капітана Гудзенко Сидор Артемович. — Молоді, здорові.

Руднєв показав у сторону Олексія Ілліча, який сяяв лисиною і пишною білою бородою:

— Старі воюють, а ви відсиджуєтеся.

— У них теж з Гітлером нейтралітет, — зауважив Базима.

Капітан Гудзенко відповів за всіх:

— Не знали, куди йти. А самі організуватися не зуміли. От і сиділи.

— В загін вас приймемо, — підсумував розмову Ковпак. — Але обов'язково перевіримо в бою.

За кілька днів стоянки в лісництві загін зріс удвічі. Путивляни постійно здійснювали диверсії. Вони набувалися бойового досвіду. Були краще озброєні, одягнені, ніж місцеві партизани. До них тягнулися люди.

Коли «трійка» в черговий раз розглядала питання про прийом нових бійців, Семен Васильович сказав:

— Виходячи зі здорового глузду, я вважаю так. Давайте приймати нових бійців зі своїх районів. А місцеві нехай об'єднуються в загони. Переймають наш досвід. Виділимо їм наставників з числа кращих бійців.

— Нехай буде гречка, — погодився з пропозицією Руднєва Ковпак.

Руднєв думав, чому так активізувалася діяльність людей, які загубилися у цій жорстокій війні. Чому всі почали рватися в партизанський загін, зустрічати більш привітно. Кілька місяців боротьби в Путивльському районі давалися їм важко. Найголовніше, невіра, розгубленість людей, незнання, як бути далі. Свої довели до ручки. Чого тоді чекати від окупантів!

Як це не прикро, але довгий час путивльські партизани не знали точних даних, як йшли справи на фронті. Як і всі, вони користувалися чутками. Іноді неточними. Тут їм вдалося роздобути радіоприймач. Отримували відомості інформбюро.

Руднєв і Базима розпорядилися, щоб новини Радянського уряду про стан справ на фронті переписували і розповсюджували серед партизан. Всі з прихованим диханням стежили за подіями, які розгорталися під Москвою. Німці впритул підійшли до столиці.

Там йшли кровопролитні бої. Руднєв першим намагався прочитати повідомлення, щоб інформувати людей про становище на фронті. Адже, як складеться обстановка там, багато в чому залежить бойовий успіх їхнього загону.

І ось така радісна подія. Німців під Москвою зупинили, а потім відкинули на кілька десятків кілометрів від столиці. Червона Армія пішла в наступ.

Цю подію зустрічали зі сльозами радості на очах. Після цього простий народ почав більш лояльно ставитися до партизанів. Ваги схилялися на їх сторону.

До цього треба додати, що останнім часом почастішали скарги на нову владу. Німці розправлялися з місцевими жителями, гнали молодь до Німеччини, безжально грабували населення.

Наприкінці грудня 1941 року Семен Васильович виступив з пропозицією: зробити рейд у свій Путивльський район. Його підтримали всі. Бійці скучили за Спадщанським лісом, деякі хотіли зустрітися зі своїми родичами, яких давно не бачили.

Підібрали дебелих, здорових коней та міцну збрую. Їздовими призначили досвідчених людей. На санях встановили станкові кулемети і міномет, щоб можна було вести вогонь на ходу.

Готувалися ретельно, перевіряли кожну дрібницю, включаючи голоблі і закрутки для саней.

Ковпак, який скучав за господарською роботою, сам обходив стоянку партизан. Ретельно перевіряв готовність. Їздові показували командиру сани, збрую, коней.

Командир розпікав чергового їздового:

— Нє замєтил, що голобля тріснула? Куди доїдеш з нею?

Біля саней зібралися сусіди. Почали давати поради.

Стояла морозна, сніжна погода. Ударна група партизан вирушила в рейд в рідні краї.

Січень і лютий бійці провели в рейді і боях. Німецько-фашистське командування вирішило розправитися із загоном. Німці його переслідували, йшли у нього по п'ятах. Але партизани завжди виривалися з оточення, з мінімальними людськими втратами йшли від противника.

На стороні загону було знання місцевості і своїх людей, грамотне планування, розвідка, ініціатива. Як правило, удари завдавалися несподівано. Партизани громили німецький гарнізон і рухалися далі. Вони не вступали з противником у бій.

Ні окупантам, ні партизанам не перешкоджало, що на дворі стояла зима з сильними морозами і хуртовинами.

На початку лютого 1942 відбулася пам'ятна для всіх подія. До цієї події Семен Васильович йшов давно, ще з зародження загону. Він згадав збори в жовтні минулого року, коли вони в будиночку лісника вирішили об'єднатися.

З тих пір вели спільні дії. І ось тепер на хуторі Новоселиця зібралися чотири загони: Путивльський, Конотопський, Глухівський і Шалигинський.

На ганок будинку, де знаходився партизанський штаб, вийшли три богатирі, як їх прозивали бійці: Ковпак, Руднєв і Базима. Вони вітали загони, які вишикувалися на площі.

Руднєв з радісним хвилюванням сказав:

— Збулася наша давня мрія про створення з'єднання сумських партизан. Ще в Спадщанському лісі в жовтні минулого року ми видали наказ про об'єднання партизанських загонів. Весь цей час вели спільні дії. Зараз остаточно злилися. Відтепер Путивльський, Конотопський, Глухівський і Шалигинський загони остаточно об'єдналися, як єдине ціле.

Тепер разом нам всім буде легше, та й веселіше. Наші сили зростають з кожним днем.

Наприкінці лютого цього ж року «трійка» підписала наказ про створення Кролевецького загону — п'ятого за рахунком в з'єднанні сумських партизан.

Вдень і вночі невеликі оперативні групи робили стрімкі багатокілометрові марші по всій області. Вони підривали потяги та автомобілі, іншу техніку та живу силу противника, раптово нападали на ворожі військові комендатури і поліцейські ділянки.

Поки партизани не вирішили питання з рацією, але в їх розпорядженні знаходилися приймачі. Вони приймали і розмножували відомості інформбюро.

Чим чисельніше ставав загін, який нещодавно перетворився на з'єднання, тим більше вимагав для себе Ковпак. Він посилав подалі, коли до нього зверталися з поточними питаннями.

Руднєв не змінився в поведінці. Він так само бігав. Утрясав різні дрібні питання. При цьому знаходив час на розробку операцій. Охорону командного складу, яку він будував за військовою наукою, коли стосувалося його, не приймав до уваги. Він мотався по передовій, під кулями.

11

Загарбники міцно прив’язалися до з’єднання. Вони йшли по його п’ятах. І напевно збиралися любою ціною покінчити з партизанами. За розвідданими їх переслідували 105-я угорська дивізія, 200-я угорська бригада, кілька рот німецької жандармерії і місцева поліція. В останній раз притиснули, коли з’єднання перебувало в Дубовичах. Всі забули про двадцять четверту річницю створення Червоної Армії. А кадровий військовий Руднєв згадав.

— Давайте проведемо військовий парад загонів нашого з’єднання, — запропонував Ковпаку і Базимі.

— Банкет під час чуми. Німці нас обклали з усіх боків, а ми парад, — засумнівався у намірах комісара Григорій Якович. — Нам треба думати, як ноги винести звідси.

— Один день не змінить обстановку, — відповів Руднєв. — Але політичне значення параду не можна недооцінювати.

Він встав, поправив ремінь з портупеєю. Комірець гімнастерки. На його щоках виступив рум’янець. Очі засяяли. Комісар чекав рішення Ковпака.

— Нехай буде гречка, — сказав своє вагоме слово той. — Собирайте командирів і комісарів…

Центральну площу в Дубовичах очистили від снігу. Сколотили і встановили трибуну. Обтягнули її червоним кумачем. Написали гасла: «Слава нашій рідній героїчній Червоній Армії, що розгромила фашистських загарбників під Москвою!», «Смерть фашистським окупантам!».

Незважаючи на тридцятиградусний мороз, площу заповнили місцеві жителі ще з ранку. Ковпак, Руднєв і Базима приймали парад, привітали особовий склад з’єднання з річницею Робітничо-Селянської Червоної Армії. Задум комісара вдався. Свято мало широкий резонанс не тільки у місцевих, а й у стані ворога, якому донесли про побачене. Противник не наважився відразу нападати на партизанів. Підтягував сили.

З’єднання виграло час. Поповнило запаси зброєю і боєприпасами. «Трійка» вирішила дати бій у селі Веселому. Командування вважало, що тільки вигідна позиція допоможе з’єднанню розбити в багато разів переважаючого противника.

Пішли на село Веселе. Воно розкинулося в лощині. З північного боку поруч ліс і болото. У разі ускладнення можна вийти з бою. Семен Васильович знав це село не тільки по партизанським походам. Зовсім поруч знаходилася його мала батьківщина — село Моісеївка. Ще в дитинстві йому доводилося часто бувати у Веселому. А вдома, як відомо, і стіни допомагають.

Коли розташувалися в дерев’яному будинку з залізним дахом, Радик почав вмовляти батька, щоб відпустив його до мами і брата. Семен Васильович теж скучив за сім'єю. Останнім часом вона почала йому снитися. Він думав, як би чого не сталося, у що б то не стало треба провідати Ньому і Юрика.

Але сьогодні у нього ні хвилини вільного часу. З урахуванням місцевості і конкретних умов у штабі ретельно розробляли операцію. Противник наступає на п’яти.

Семен Васильович підійшов до Радика:

— Давай зробимо так. Після бою відразу провідаємо рідних. Я тобі обіцяю.

Радик вийшов з дому до своїх друзів, а «трійка» взялася за звичні справи. Балуючись чайком, обговорювала стратегію і тактику майбутнього бою з переважаючим противником.

— Не подобається мені тут, — розмірковував вголос Базима, гріючись гарячим чаєм. — Лощина. Краще бити ворога з висотки. Чи не помилився ти, Семен, у виборі?!

— Ні. При грамотному розташуванні ми опинимося в природних окопах. Зате яке рівне поле. Ворог перед нами буде, немов на долоні. Додайте до цього глибокий сніг.

— Будемо знищувати німців з близької відстані, — погодився з комісаром командир.

Підтримав Руднєва і присутній в приміщенні Коренєв. Він зняв шапку. Погладжував рукою розкішну бороду і повторював:

— Зручні позиції.

Після опрацювання операції зібрали командирів і політруків підрозділів. Виступив Руднєв. Він пояснив, чому вибрали Веселе. Воно знаходиться в лощині. Партизани будуть захищені від вогню наступаючого противника, можуть підпускати його на близьку відстань. Тобто застосовувати улюблену партизанами тактику ближнього бою. Це дуже важливо з урахуванням того, що не вистачало патронів і зброї.

Семен Васильович проводив незмінний курс, що найголовніша цінність в загоні, — боєць. Він завжди думав, як уберегти кожного від ворожої кулі. Ось і цього разу сказав:

— Партизани, які мають автомати та кулемети, відіб’ють будь-яку атаку противника, не виходячи з укриття. Нам не треба показного геройства. В контратаки не висовуватися. Це самогубство. Нехай ворог атакує нас на відкритій місцевості. А ми його будемо розстрілювати прицільним вогнем.

Командування вирішило оборонятися в самому селі. Це викликало невдоволення селян. Але про те, щоб будувати оборону за селом, не могло бути й мови. Хати з усіх боків занесло снігом. Для оборонних пунктів обладнали колгоспні будови. На горищах встановили кулемети. В заметах влаштували траншеї і ходи сполучення.

Загони і оперативні групи розташували в такому порядку: східну частину і Хутір Травневий до самого лісу зайняв Путивльський загін, західну частину — Глухівський, вулицю Лугову — Шалигинський. В лісі силами Конотопського загону влаштували засідку.

Командувати правим флангом доручили Базимі, в центрі села перебували Руднєв і Панін, Ковпак здійснював загальне керівництво.

Бій почався вранці і тривав до вечора. Залишивши на полі бою з півтисячі вбитих і поранених, карателі відступили…

Ще раніше задумали, що Григорій Якович на своїй ділянці повинен ввести наступаючих у пастку, в своєрідний маленький котел. Відступити і вдарити по ворогу з флангів. Випробуваний партизанами маневр. Але коли проти тебе воює в кілька разів сильніший противник, зробити це не так просто.

Відповідно з розробками штабу Григорій Якович розосередив бійців по флангах, послабивши центральну частину. Уже це, незважаючи на неодноразові роз’яснення, викликало негативну реакцію у пересічних партизан.

— Вороги попруть, як ми їх зупинимо? — Питали Базиму.

— Спокій і витримка, — заспокоював їх начальник штабу.

Невдоволені бійці займали позиції по флангах. Вороги, вважаючи, що знайшли слабку ділянка в обороні ворога, пішли в наступ. Партизани пропускали їх з біллю в серці. Базима дав команду. З флангів по ворогу обрушився вогонь з автоматів, гвинтівок. Наступаючі по глибокому снігу посунулися назад. Їх знищував прицільний вогонь.

Базима особисто керував боєм. За прикладом комісара він постійно рухався по передовій. Підказував, переставляв бійців. Організовував доставку боєприпасів, взаємодію з підрозділами, які перебували від його ділянки з лівого і правого боку, відправляв до медсанчастини поранених…

В тридцятиградусний мороз у нього постійно мокріла спина. Точно він щойно вискочив з парної. Він раз у раз знімав хутряну шапку, щоб остудити свою наголо пострижену голову. Тільки вечором зітхнув вільно. Постріли з протилежного боку ослабли, а потім і припинилися зовсім.

Своє вагоме слово сказав Конотопський загін, який вдарив із засідки карателям в спину.

Цілий день думки начальника штабу були зайняті тільки тим, як відбити атаку. Хоча іноді в голові спливало: де комісар? Зазвичай він з’являвся то на тій, то на іншій ділянці бою. Сьогодні в розташуванні групи Базими він не з’явився жодного разу.

Тривога закралася в серце Григорія Яковича. Пішов по селу лінією оборони туди, де перебувала група, яку очолював комісар. Ще лунали рідкі постріли. За школою він побачив міномет, у якого клопоталися бійці під керівництвом Олексія Ілліча Коренєва.

Базима запитав, як справи.

— Дали гостям прикурити, — з гордістю промовив Дід Мороз. — Надовго запам’ятають.

Олексій Ілліч показав на поле, де лежали трупи ворогів.

Григорій Якович побачив на білому снігу темні плями. Звернув увагу, що одна з них повільно повзла назад, намагаючись сховатися за дрібним чагарником. Поранений — здогадався він.

Але не зняв з плеча автомат, не наказав бійцям прикінчити ворога. Настільки втомився.

Тут він згадав про те, що його сьогодні найбільше хвилювало. Запитав Коренєва:

— Де Руднєв?

Обличчя Олексія Ілліча спохмурніло:

— Хіба ти не знаєш? Поранило його.

Базима не знав, звідки у нього з’явилися сили. Він не пішов, побіг до хати, де розташовувалася медсанчастина. Недобрі передчуття оволоділи ним. В хаті тьмяно горіла лампа. На соломі, вже перев'язані, лежали поранені бійці. Начальник штабу шукав очима комісара.

До нього підійшла медсестра Галя Борисенко і сказала зі сльозами на очах, що комісар не може говорити. Зараз заснув. Стан його дуже тяжкий. Ворожа куля увійшла під лівим вухом, зачепивши гортань і язик, і вийшла крізь щоку праворуч, поруч з сонною артерією — комісар був на волосок від смерті.

Руднєв керував обороною центральної ділянки. Він з’являвся в найнебезпечніших місцях. Підтримував бійців. У розпал бою комісар побачив, що на лівій ділянці оборони, де більш люто наступав ворог, замовк кулемет. Фашисти наступали трьома густими ланцюгами. Намагалися опанувати крайніми будівлями села.

— Чому не стріляєте?! — Кинувся до кулеметників Руднєв.

В цей час ворожа куля потрапила йому в обличчя. Комісар повалився на сніг. З його щоки сочилася кров. Вона розтікалася на білому снігу. Відразу ж руки бійців підняли його зі снігу. Понесли в будинок, де розташовувалася партизанська медсанчастина…

Тут же начальник медсанчастини Діна Маєвська перев'язувала ноги Павловському. Він кривився від болю, але мовчав. Діна час від часу повторювала:

— Терпи, миленький.

А сама спритно орудувала тонкими пальцями, бинтуючи ногу Михайлу Івановичу.

— Доктор, я буду ходити? — Постійно повторював він одне і теж питання.

— Будеш. Дорогий.

Галя Борисенко повела начальника штабу за собою. На лавці біля печі в своїй старій шинелі з плямами крові, з забинтованим лицем лежав Семен Васильович. Виднілися тільки його закриті очі і підборіддя з губами. З рота комісара сочилася цівка крові. Це налякало Галю Борисенко. Вона кинула Базиму і зі словами «ой, лишенько» побігла до Діни.

Діна оглянула Семена Васильовича і не змогла приховати свого хвилювання:

— Не знаю, що робити. Не знаю!

Медики робили все, щоб зупинити кровотечу. Лице обернули бинтами. Але зупинити кров у роті ніяк не вдавалося. Жінки боялися, щоб комісар не захлинувся своєю кров'ю.

Григорій Якович підійшов до кожного пораненого, поцікавився самопочуттям. Затримався біля Павловського. Його група зазнала найбільших втрат. Бійці недавно влилися в загін. Їм не вистачало зброї та набоїв. Але люди трималися стійко. Залишили охоплений полум’ям хутір Травневий тільки ввечері за наказом командира.

Григорій Якович вийшов з хати. Комісар знаходився між життям і смертю. Стан його дуже важкий і невизначений.

«Ех, Семен, Семен! Що ти за людина. Ніяк не зрозумію, — думав з досадою начальник штабу. — Сам нас навчаєш, щоб командири не з’являлися в першій шерензі, спостерігали бій зі сторони. А сам як поводишся? Ходиш під кулями. От і отримав. Хто тепер буде вести і направляти з’єднання? Розробляти операції? Передавати бійцям багатий військовий і просто житейський досвід?»

Григорій Якович забув, що в цьому він один до одного копіює комісара.

Він пішов до штабу. Раніше Ковпак лише зрідка виходив з хати, щоб поспостерігати за боєм. Тепер сидів у приміщенні. Біля хати снували зв’язкові: чекали наказу та передавали повідомлення. Надійна охорона стежила за безпекою командира.

Звичайна штабна суєта. Григорій Якович не квапився в приміщення. Озирнувся. Ще горіли будинки та господарські споруди. Ще не зібрали і не віддали землі тіла десяти загиблих в бою партизан. Григорія Яковича щось «не гріло», що кілька сотень німців, угорців і поліцаїв назавжди залишилися лежати на підступах до села з веселою назвою. Всі вони не коштували одного його сусіда.

Опівночі близько ста партизанських саней покидало село Веселе, щоб не потрапити в руки ворогу. Стояла тиха зоряна ніч. Втомлені бійці мовчки йшли за саньми, потираючи долонями промерзлі обличчя.

Кожен розумів, що навряд чи доведеться відпочити цієї ночі. Стоянку запланували на хуторі на північ по річці Клевень. Загін рухався вперед, щоб, відпочивши в партизанському краї, знову відправитися в рейд по Сумській області.

Рота Федора Карпенко супроводжувала сани, де лежав важко поранений комісар. На сани наклали сіна. Поверх його послали теплу ковдру. Семена Васильовича накрили довгим кожухом. Шия його і обличчя були забинтовані. На голову надіта тепла хутряна шапка. Виднілися одні закриті очі і підборіддя.

З двох сторін біля комісара сиділи Діна Маєвська і Галя Борисенко. Коли попереду з’явилася канава, Федя Карпенко наказав Миколі Мудрому, який вів за вуздечку коня:

— Зупини!

Не встигли жінки зістрибнути на скрипучий сніг, як третя рота дружно взяла сани і перенесла їх через канаву.

12

Колона розтягнулася на кілька кілометрів. Зазвичай посередині її знаходилося командування, трохи далі поранені.

Ковпак дрімав на санях. Тримав в руках автомат і хропів. За командиром їхали посильні та охорона. При необхідності Ковпак підкликав посильного, давав йому завдання когось покликати або передати наказ.

Йому ж доповідали, що відбувається. Іноді командир сідав на коня і їхав по колоні сам. Він сповна користувався всіма, які надавалися йому, правами та пільгами.

За саньми командира зазвичай рухались сани комісара. Але він сідав на коня верхи і їхав по колоні. Зупинявся то в одному, то в іншому місці, цікавився справами. І так всю ніч.

Сьогодні сани комісара займали інші люди. За ними їхав на коні верхом Григорій Якович, який теж за прикладом Семена Васильовича часто рухався вздовж колони. Начальника штабу продовжувала хвилювати доля сусіда.

Семен Васильович розповідав, що сім'я його живе в селі Моісеївка у брата Кості, що староста і поліцаї здогадуються про це, але поки не вживають заходів. Він був стурбований, що робити далі. Але на будь-які пропозиції забрати дружину з сином в загін відмовлявся.

Колона рухалася недалеко від Моісеївки в північні райони області. Там ні Руднєв не взнає про долю своєї родини, ні Домнікія Василівна — про здоров’я свого чоловіка.

До Григорія Яковича дійшло, що ситуація помінялася. Сам комісар опинився в небезпеці. І ще невідомо, чи виживе він, чи ні. Він пришпорив коня. Поскакав у бік похідної партизанської санчастини.

Руднєв лежав на санях, дрімав. Іноді корчився від болю, коли сани трясло. Біля нього сиділи медики. Радик йшов слідом за саньми. Після поранення він не відходив від батька.

Григорій Якович зіскочив з коня, пішов поруч з саньми. Запитав Радика:

— Ти знаєш, де мама і Юрик?

— Недалеко звідси.

— Їдемо зі мною, — сказав Радику.

Григорій Якович розбудив командира. Сидір Артемович міцніше стиснув автомат, швидко озирнувся навколо, тільки потім сказав:

— Докладуй, шо в тебе.

Базима в трьох словах розповів ситуацію, що треба забрати сім'ю комісара. Так буде краще всім.

Сидір Артемович подумав трохи, відповів:

— Беріть, шо треба, і їдьте.

Тут же Базима розпорядився, щоб вивільнили двоє саней. Виділили групу розвідників для прикриття. Незважаючи на втому, всі вони дружно відгукнулися. На передніх санях сидів сяючий Радик з кількома досвідченими розвідниками. На других санях встановили ручний кулемет. Командував групою Жора Гроздовський.

Радик добре знав дорогу до матері і брата.

Ночами Руднєвих за наказом комісара відвідували партизанські розвідники: Михайло Федоренко, залишений обкомом комсомолу в підпіллі, спритний «всюдихід» Коля Бардаков, спокійний, на рідкість сміливий хлопець Митя Черьомушкін і Радик. Розвідники, зазвичай, стукали тихенько до сестри комісара, Уляни, а та викликала Костянтина, і партизани питали у нього, чи не помітив він чогось підозрілого.

І ось лихі розвідники примчали в Моісеївку. Костянтин відразу вловив шум за вікном, попередив Домну Данилівну. І та, не роздумуючи, схопила сплячого Юрика, сховала його під ліжко в надії, якщо прийшли поліцаї, то, може, вони й не помітять хлопчиська.

На щастя, приїхали свої. Домна Данилівна гаряче обняла сина, але той, обережно розімкнувши її руки, проговорив уривчасто:

— Збирайся, мамо… Ми приїхали за тобою і Юрою.

Мати стала швидко укладати найнеобхідніші речі. Вона знала, що в найближчому селі знаходиться великий гарнізон гітлерівців. А тут ще Радик, по-своєму намагаючись підготувати її до головного, сказав несподівано:

— Папа поранений, хоче тебе бачити… Але ти не хвилюйся, нічого страшного.

При цих словах сина руки у неї затремтіли і зовсім перестали слухатися. Стримуючи себе, щоб не розридатися, Домна Данилівна відштовхнула вузол, кинулась до вішалки.

— Гаразд! Поїхали скоріше!

Але Костянтин зупинив невістку.

— Нехай хлопці нікого не чіпають. Прийдуть свої. З ними розберуться.

Місцеві поліцаї все знали, але не продали дружину комісара і його сина.

Тим часом Жора посадив Домну Данилівну і Юру в сани. Тільки зараз вона побачила, що приїхали за нею на двох санях з кулеметами. Юрик прикинувся, що спить, хоча розумів майже все. Він зрозумів: матері буде спокійніше, якщо він буде мовчати. Нарешті партизани рушили. Радик стрибнув у сани вже на ходу…

Домна Данилівна всю дорогу проплакала. Вона відвернулася, щоб ніхто не бачив сліз. Сеня важко поранений. Його не можна турбувати. Що буде з ним від швидкої їзди? Вона крадькома витирала очі хустинкою.

Як тільки розвідники наздогнали колону, Домна Данилівна відразу пересіла до пораненого. Поклала його голову на коліна. Поводилася стримано. Тихо питала у Діни і Галі, що до чого. Ті теж трохи заспокоїлися, розповіли Домнікії Данилівні всі подробиці поранення комісара.

Після важкої дороги стан Семена Васильовича погіршився. Піднялася температура. Знову відкрилася кровотеча з рота. Він худнув і слабшав, бо не міг нічого їсти. Становище ставало критичним.

Надія Казимирівна Маєвська не знаходила собі місця. Не знала, як допомогти комісару. Зустрілася з Ковпаком і Базимою. Розповіла їм, що стан Руднєва вкрай важкий.

— Що ми можемо для нього зробити? — Запитав Григорій Якович.

— Потрібен кваліфікований лікар.

— Де його взять? — Запитав Ковпак.

— Розвідники говорили, що на Хуторі Михайлівському проживає харківський професор-хірург, — сказав Базима.

— Але там великий гарнізон фашистів, — зауважив Дід Мороз.

— Розвідників бистро до мене, — сказав Сидір Артемович.

Коли розвідники розповіли про лікаря, Ковпак зажадав, щоб його, незважаючи ні на що, привезли до комісара. Завдання зголосилася здійснити група Феді Карпенко.

Хутір Михайлівський був зайнятий німцями. Хлопці приїхали туди вночі, обережно дізналися про лікаря. Він жив поряд з лікарнею. Оточили будинок. Викликали чоловіка. Він вийшов на вулицю у валянках на босу ногу, в кожусі, надітому прямо на білизну, запитав:

— Чим можу бути корисний?

Партизани пояснили ситуацію.

— Зроблю все, але не можу залишити хворих.

Партизани пообіцяли повернути лікаря назад.

Тієї ж ночі доставили професора до хворого. Домна Данилівна, насилу стримуючи тремтіння в руках, сама світила великою гасовою лампою, поки лікар обстежив рану. Довго зі співчуттям дивився він на пораненого, розуміючи, які муки терпить цей красивий і мужній чоловік. Нарешті сказав, звертаючись до дружини комісара, Ковпака і Базими.

— Оперувати в таких умовах не беруся. Цю операцію можна робити тільки в умовах клініки. Розумію, що вашого товариша не можна відправити у місто. Тому покладемо надії на сильний організм хворого. Все питання в тому, чим його годувати, оскільки травмована гортань.

Професор відмовився залишитися у партизанів хоча б тимчасово, щоб поспостерігати за тяжкопораненим. Він дав кілька корисних порад.

Все те, що на прощання він говорив партизанським медикам, Домна Данилівна вгадала своїм чуттям ще раніше. Щоб якось підтримати сили ослабленого Сені, вона придумала особливий раціон і особливу «кухню». Теплом своїх рук зігрівала вона свіже сире куряче яйце і обережно вливала його в рот хворому.

Бійці готові були годинами мотатися в сідлі, щоб роздобути де-небудь десяток свіжих яєчок або глечик молока. Потім, коли пронісся по з’єднанню слух, що можна давати Семену Васильовичу бульйон і що для здоров'я це навіть необхідно, Домні Данилівні навперебій пропонували курей. Іноді вона навіть сердилася:

— Що ви, хлопці? Навіщо стільки? Віднесіть назад!

Атмосфера бойової дружби, яка оточувала сім’ю комісара в з’єднанні, майже витіснила з пам’яті Домнікії Данилівни, особливо Юри, тяжкі місяці поневірянь.

У семирічного хлопчика незабаром завівся свій карабін, зрозуміло, трофейний, подарунок друзів Радика з розвідки. Читати і писати Юра ще толком не вмів, зате поводитися зі зброєю навчився за тиждень. Адже зброя означала життя, коли кругом ворог. Втім, справжніх розмірів небезпеки дитина не усвідомлювала. Більше за хлопця хвилювалася мати.

Турбувалася вона і про старшого — Радик постійно знаходився десь на завданнях. Але ще більше вона страждала, дивлячись на пораненого чоловіка.

Терпляче, день за днем, продовжувала Домна Данилівна свою справу: напувала, годувала пораненого з ложечки, берегла його сон. Адже лікувався комісар у складних, дуже нелегких умовах, продовжуючи жити бойовим життям всього з’єднання.

З найменшого, майже невловимого руху губ чоловіка, запечених від жару, Домна Данилівна вгадувала, кого з командирів покликати, що хоче сказати Семен Васильович, чим незадоволений.

Говорити комісар все ще не міг. Тільки в знак згоди з співрозмовником опускав очі або писав відповідь на папері.

Але одного разу, вийшовши зі світлиці за молоком і незабаром повернувшись назад, Домна Данилівна була вражена, почувши знайому і в той же час незвичну, що стала злегка гаркавою, мову чоловіка.

— От неподобство! — Обурювався, очевидно, після якогось повідомлення розвідників, комісар. — Ми рятуємо цього лейтенанта від загибелі, пропонуємо йому разом з нами воювати! Так він ще торгується, запитує, яку йому тут посаду дадуть.

Домна Данилівна, дивуючись цій легкій, розкотистій гаркавості, якої ніколи не було у чоловіка раніше, вигукнула:

— Ой, Сеня! Ти вже можеш говорити?!

Він посміхнувся їй у відповідь і продовжив розмову з розвідниками.

13

Після виснажливих боїв, пов’язаних з походом у Путивльський район, партизани повернулися в Стару Гуту, що знаходилася в самій північній точці Сумської області. Це село вже не раз приймало партизан. Німці сюди заглядали рідко.

Семен Васильович разом з Домною Данилівною і сином Юриком жили в хаті, яка мала дві великі кімнати. У передній завжди зустрічала гостей дружина. І лише потім проводила в кімнату, де лежав комісар.

Семен Васильович після приїзду дружини пішов на поправку. Кровотечі припинилися, температура спала. Напади болю стали рідше. Йому тільки, як і раніше, було боляче ковтати. Їв тільки теплу їжу. Домна Данилівна довго пристосовувалася, яка температура краще для чоловіка, що можна йому безболісно давати, щоб не слабшав, а йшов на поправку.

Сьогодні вона перший раз пробувала ріденький курячий бульйончик. Маленькою чайною ложечкою годувала, точно дитину.

— Розкрий ротик. Так.

Домна Данилівна обережно просунула ложечку подалі в горло, щоб не зачепити порушені пораненням тканини. Її чоловік проковтнув. Вона піднесла другу ложечку. І все повторилося знову.

У приміщення заскочив радісний Радик. Він був у теплому піджаку з хутряною підкладкою, в папасі, з перетягнутою навскоси червоною стрічкою, з автоматом на грудях.

Поставив біля матері відро, повне курячих яєць. Його друзі принесли плетену корзину з декількома глечиками парного молока. Миша Семенистий поклав на столик жирну курку.

— Пап, це тобі! — Посміхався син.

— Де взяли? — Прошепотів комісар.

— Селяни принесли, — сказав Мишко Семенистий.

Побалакавши ще пару хвилин, хлопці вийшли на вулицю. Вони забрали з собою Юру. Його важко було відірвати від брата і німецького автомата.

Подружжя залишилося вдвох. Вони дивилися один на одного і посміхалися.

Домна Данилівна згадувала важкі дні фашистської окупації, коли кожен день здавався їй вічністю. Будь-яке просування на вулиці хвилювало. Вона припадала до вікна і дивилася, хто куди поїхав або пішов. Не виключала можливість, що їх з Юриком заберуть. Намагалася гнати геть провокаційні думки.

І ось, коли навколо гримлять вибухи, коли навколо ллється кров, їх відвідало таке щастя: бути разом всією родиною. Домна Данилівна гладила руки чоловіка, говорила йому ласкаві заспокійливі слова, що він одужає, що доля подарувала в ці часи їм таке щастя, про яке можна тільки мріяти.

Семен Васильович мовчки слухав її тихі промови, як музику. Згадував, як в Кадіївці познайомився з молоденькою вчителькою. Комсомолкою. Дівчиною, яка, як і він, мріяла про рівність, справедливість, братерство. Що в країні, де влада пролетаріату, вони зможуть прожити щасливе життя.

І ось доля дала їм мить щастя, яку треба ловити.

— Прочитай Болконського, — прохрипів ледве чутно Руднєв.

Домна Данилівна дістала томик роману Толстого «Війна і мир». Ці томики Семен Васильович постійно возив із собою. Він міг викинути з торбинки що завгодно, тільки не їх.

Домна Данилівна присіла біля чоловіка. В кофті, в білій хустині, у спідниці. Вона одягалася, як сільська жінка. Але в її зовнішньому вигляді з чорним підстриженим волоссям все одно вгадувалася освіченість і інтелігентність. Вона здавалася курсисткою з картин радянських художників.

Домна Данилівна знайшла місце про князя Болконского, яке знала, тому що разом з чоловіком читала і перечитувала Толстого. Відкрила сторінку і прочитала:

— Лягай! — Крикнув голос ад’ютанта, який притиснувся до землі. Князь Андрій стояв у нерішучості. Граната, як дзига, димлячи, крутилася між ним і лежачим ад’ютантом, на краю ріллі і луки, біля куща полину.

«Невже це смерть? — Думав князь Андрій, зовсім новим заздрісним поглядом дивлячись на траву, на полин і на цівку диму, кучеряву від розкрученого чорного м’ячика. — Я не можу, я не хочу померти, я люблю життя, люблю цю траву, землю, повітря…» — Він думав це і разом з тим пам’ятав про те, що на нього дивляться.

— Соромно, пане офіцер! — сказав він ад’ютанту. — Який… — він не договорив. В один і той же час почувся вибух, свист осколків як би розбитої рами, задушливий запах пороху — і князь Андрій рвонув убік і, піднявши догори руку, впав на груди.

Кілька офіцерів підбігло до нього. З правого боку живота розходилася по траві велика пляма крові…

Їх читання перервав Григорій Якович Базима. Він десь дістав десяток перепелиних яєць. Обережно вийняв згорток з кишені кожуха, передав Домнікії Данилівні маленькі яйця. Лікарі рекомендували такі.

— Здорово! — Не втрималася від захоплення Домна Данилівна.

— Він слухається? Дотримується режиму?

— Як би не так. Кожен день поривається встати. Мало йому кровотеч, температури, перепадів тиску.

Семен Васильович, який сьогодні вже не міг говорити, разом з тим, узяв листочок паперу, написав: «Я — комісар загону і вимагаю двічі на добу доповідати мені обстановку»…

Домна Данилівна показала Базимі записку і викинула папір в урну.

— Сьома, до тебе сусід у гості зайшов. Нема про що поговорити?

— Дійсно, — погодився Базима. — Пам’ятаєте, як ми відпочивали на Сеймі з дітьми біля Молчанського монастиря.

— Нас на човні перевезли на протилежний берег. Потім почалися дощ і гроза. Маленькі злякалися, а човняр кудись зник. Як ви з Сьомою перевозили дітей вплав на собі.

— Вчепилися в тіло, не відірвеш, — посміхнувся Базима.

Семен Васильович теж посміхнувся. Роки життя в Путивлі подарували йому миті щастя. Він не ліз у політику. Відходив від побоїв у в'язниці. На такій маленькій посаді голови Тсоавіахіму дав знати про себе на всю область. І тільки війна завадила йому провести навчання за участю танків і літаків з військових частин.

У другій половині дня заскочила медсестра Галя Борисенко. Оглянула комісара, прийнялася за звичні процедури. Заміряла тиск, сказала, щоб поклав градусник під пахву.

Не встигла заміряти температуру, в приміщення ввалились Ковпак і недавно призначений ним помічник по господарській частині Михайло Іванович Павловський. Кулеметною чергою його поранило в обидві ноги. Він ходив, широко їх розставивши, як кавалерист. Спирався на палицю.

Сидір Артемович тепло привітався з Руднєвим, поклав на стіл пакет з яйцями і горілкою. Його помічник по господарській частині обережно опустився на стілець поруч з комісаром. Розгладив великі будьонівські вуса. Дістав з кишені люльку. Набивав її тютюном. Але закурювати не поспішав.

Командир пихтів самокруткою.

— Сидір Артемович! — Показала Галя на козячу ніжку в його руці. — Не можна.

Ковпак не здогадався, що від нього вимагають. Павловський обережно вийняв з його рота цигарку і викинув у відро зі сміттям.

Ковпак вилаявся міцним матом.

— Сидір Артемович, — не втрималася Домна Данилівна. — Посоромилися б при дівчині.

Галя Борисенко мат командира чула кожен день. Давно не звертала на нього уваги. Звикла. Хоча спочатку її коробило.

Сидір Артемович, між тим, не бажав слухати жіночі розмови. Запитав у комісара:

— Семен! Люди порядком отдохнули. Шо будем робити далі?

Семен Васильович взяв папір, написав:

«Нехай поки відпочивають. Набираються сил. Як харчування? Чи забезпечили бійцям лазню?»

Сидір Артемович повернувся до помічника.

— Чого не працює баня?

— Відомо чого. Розбомбили.

Ковпак наказав Павловському негайно обладнати нову баню або відправити бійців у сусіднє село.

14

Семен Васильович ще був слабким. Медики не рекомендували йому виходити з приміщення, вступати у розмови. Домна Данилівна з деяких пір навіть стала обережною в прийомі відвідувачів. Вона витирала руки об фартух, тихо говорила:

— Задрімав Семен Васильович. Прийдіть пізніше.

Чим краще почувався комісар, тим важче було його втримати в кімнаті. Ніяка самоосвіта, читання оповідань, повістей і романів не могло перетворити його в затворника. Він рвався до активних дій.

Від поранення у Семена Васильовича залишилися шрами на обличчі. Щоб хоч якось їх приховати, він відрощував вуса. Бородані одразу стали зазивати його в свою команду. Упрошували відростити бороду. Він від цього категорично відмовився. Зате по кілька разів на день розчісував вуса, постійно їх підстригав і погладжував.

Нарешті, медики дозволили комісару з’явитися в штабі. Домна Данилівна ретельно підготувала галіфе і гімнастерку, відшукала шкіряну куртку, яку подружжя возило з собою ще з Громадянської війни. Комісар начистив до блиску хромові чоботи. Одягнувшись, як нова копійка, відправився в штаб.

Він перебував у великій дубовій хаті, критій залізом, з дерев’яними підлогами. Піднявся сходами на терасу, минув сіни і потрапив у зал — найпросторішу в приміщенні кімнату.

Перед тим, як зайти до приміщення, побачив, що Ковпак хльостав батогом бійця, який, напевно, перебрав самогону або спирту. Командир не помітив комісара. Той постарався зробити те ж саме.

— Що трапилося? — Запитав, злегка гаркавлячи, у Базими.

— Командир дисципліну наводить. Люди відпочили, на подвиги тягне.

— П’ють?

— Спирткомбінат за кілька кілометрів. Знайшли доріжку, — відповів Базима.

— Спирткомбінат — це страшно. Це гірше кулемета.

— Як їх утримати? — Знизав плечима Григорій Якович.

— Не батогом же.

Руднєв бачив і раніше, що Сидір Артемович часто вживає батіг в цілях виховання особливо злісних порушників, які зривають наказ, оббирають своїх людей, п’ють, навіть ґвалтують жінок. Це він робив з перших місяців організації загону, на цьому ґрунті у нього з Руднєвим виникали непорозуміння.

Семен Васильович і сам розумів, що завдяки Ковпаку багато в чому тримається дисципліна. І йому доводилося погоджуватися з мордобоєм. Дійшло до того, що винуватих бійців іноді сікли перед строєм. Але це був старий метод виховання, який, як вважав Руднєв, ганьбив з’єднання.

А дисципліну як тримати?! Під час хвороби він над цим багато думав: як абсолютно різних, не знайомих раніше між собою людей підпорядкувати загальному керівництву, щоб вони стали єдиним цілим. І такий «батіг» він вигадав.

Семен Васильович сів за стіл, де сидів над картами і паперами його сусід. Вирішив, що пора покласти край неподобствам. Вони партизани, а не бандити або грабіжники, як намагаються показати вороги.

В кімнату зайшов розлючений Ковпак.

— Воює добре, але зілля губе.

— Треба домагатися свідомої дисципліни, — зауважив Григорій Якович. — Батіг теж запам'ятовується, але ненадовго.

— Поки ви будете вмовляннями займатися, вони творитимуть чорти шо. Я батогом отходив, вони мене, як вогню, бояться.

— Мені здається, я придумав метод виховання краще батога, — трохи гаркавлячи, промовив Руднєв.

— Інтелігенція, що ви там придумаєте. Будете казочки розповідати.

Комісар швидко написав наказ.

— Який у тебе останній? — Запитав Базиму.

Той відкрив книгу наказів. Відповів:

— Пиши — двісті.

Руднєв мовчки передав Базимі чернетку. Начальник штабу прочитав Ковпаку.

— Правильно. Наказ двісті — розстріл на місці, — пожвавів той.

Він загорівся ідеєю негайно зібрати з’єднання. Розіслали посильних. На вулиці біля штабу вишикувався весь особовий склад.

Руднєв звернувся до партизанів:

— Бійці і комсклад, прошу зрозуміти одну просту істину. Ми — українські червоні партизани. Якщо бути точним, Сумське з’єднання партизанських загонів. Повинні дорожити своєю честю. Тільки люди з чистою совістю можуть завоювати довіру народу, який залишився на окупованій території. Його думка нам не байдужа. Ми не бандити, як намагаються нас представити вороги, ми захисники своєї Вітчизни.

Останнім часом з’єднання поповнюється. Я бачу багато нових облич. Вони повинні зрозуміти, що влились в нашу партизанську сім’ю і зобов’язані нарівні з ветеранами дорожити її честю.

Партизанський рух є народним рухом. Партизани — сини свого народу. Тому кожен крок, кожен рух партизана в населеному пункті, його поведінка і ставлення до населення, є великим політичним фактором. Населення нас одягає, годує, з населення йдуть до партизанів кращі сини і дочки. Наші успіхи в боротьбі проти ворога залежатимуть від того, як ми будемо ставитися до місцевого населення. Як воно буде підтримувати нас.

Після поранення Семен Васильович трохи гаркавив. В горлі у нього поколювало. Але не міг відмовити собі у вступній промові до наказу.

Для його оприлюднення надав слово Базимі.

Григорій Якович поправив на переніссі окуляри, прочитав:

— 1. Під час переходу через населені пункти всім бійцям, командирам і політпрацівникам суворо забороняється заходити в хати. Весь особовий склад оперативної групи повинен рухатися в строю і дотримуватися встановленого порядку і суворої дисципліни.

2. Будь-які операції, обшуки в населених пунктах проводити тільки з дозволу командування загону, обов’язково в присутності командира і політпрацівника оперативної групи.

3. Категорично заборонено забирати у населення яйця, курей, молоко. Заготівлею продовольства і фуражу займається спеціально створена група для всього загону.

4. Заміну коней, упряжі та возів у населення проводять командири груп з дозволу командування загону.

5. Категорично забороняється стріляти як під час переходу, так і на стоянках.

6. Всі командири, політпрацівники і бійці зобов'язані виконувати цей наказ, порушення якого розглядається як зрада Батьківщини, порушники будуть притягуватися до відповідальності, аж до розстрілу…

Начальник штабу відразу ж попередив усіх, щоб ознайомилися з наказом під розпис. Ковпак стояв поруч і шмагав батогом по халяві чобота. Був він ще в гніві. А це значило, що командиру краще не підвертатися під руку. Можна отримати на горіхи.

В цей час перед всім строєм тихенько рухалася невисокого росту, середніх років жінка. Худенька, з великими сумними очима і русою косою. Чи то вона знала командира, чи то здогадалася по суворому виразу, що він тут найголовніший, підійшла до Ковпака.

Пояснила, що вчора у неї забрали корову бійці із загону. А у неї восьмеро дітей. За рахунок корови тільки й жили.

— Ви точно знаєте, що наші люди? — Запитав Григорій Якович.

— Точно, — відповіла вона.

— У нас тут знаходиться весь особовий склад. Дивись, жіночко. Узнаєш, ми його на твоїх очах розстреляем, — сказав Ковпак. — Щоб не кортіло іншим.

— Відповідно до наказу двісті, — додав Базима.

Ковпак разом з жінкою пішов вздовж строю. Він продовжував нервово вдаряти батогом по халяві чобота.

Жінка пройшла вздовж строю, повернулась назад. Потупила очі.

— Тут його нема.

— Шо, жалко стало? Діти обійдуться без молока? — Запитав строго Дід.

Він обрушився на жінку, яка покривала мародерів.

— Товаришу командир, — звернувся до нього Колька Мудрий. — Скажіть, яка різниця між козою і коровою?

Сидір Артемович не зрозумів натяку.

— Яка, яка… Говори ясніш…

Бійці почали усміхатися. Колька Мудрий почав пояснювати:

— Козу можуть з’їсти 5-10 чоловік, а корову? Весь загін доведеться розстріляти, включаючи командира і комісара.

— Не городи чепуху, — обірвав бійця командир.

— Боєць Махлін. Ми будемо стріляти не тих, хто їв, а того, хто у цієї жінки корову забрав, — не втримався Семен Васильович.

— Признавайся зараз же, — знову переключився на жінку Ковпак. — Ми його одразу… На твоїх очах…

Жінка готова була заплакати.

Знову втрутився Руднєв.

— На цей раз давайте вчинимо так. Нехай винний приведе іншу корову.

— Жіночко! Якщо протягом двох днів ти мені не скажеш, що корову привели, будем розбиратися, — сказав Ковпак.

— Але не у сусіда відберуть. У поліцая, старости, — додав Базима. — З іншого села, щоб до цієї жінки не було претензій.

— Якщо корову не приведуть, доложиш, — закінчив розборки Ковпак.

Через кілька днів прийшла радісна господиня.

— Спасибі, командир. Все в нормі. Корова стоїть у хліві і доїться.

— Ніхто до тебе жодних претензій? — Запитав Ковпак.

— Ніхто не знає, звідки вона. Не з нашого села.

Розповіді про цю корову ще довго ходили по з’єднанню. Не називаючи імен, веселуни любили описувати, як повертали жінці корову. Довелося зробити розвідку, щоб вона була хороша. Вибрали поліцая в одному з сусідніх сіл. Поліцая розстріляли. Ноги корови обв’язали ганчірками, щоб неможливо було знайти по сліду. І перегнали господині.

Семен Васильович з перших же днів боротьби на окупованій території заявив, що партизани повинні звертатися за допомогою до населення тільки в крайньому випадку. Вони українські партизани, і повинні вести себе як сини свого народу. Навпаки, ділитися з ним своїми трофеями. Так вони і робили.

Як сказав Колька Мудрий, партизани перебували на утриманні у Адольфа Гітлера.

Але в загін приходили різні люди. І специфіка була така, що всі жили за трофеї. Одягалися, харчувалися, постачали себе зброєю і боєприпасами. Відбирали у німців награбоване. Хустки, кофти, чоловічий одяг, кільця, персні, сережки, дрібниці побуту.

Запасливі партизани все підбирали, а потім обмінювали у місцевих жителів на харчування, самогон, тютюн. Підпилих тягнуло на подвиги.

Семен Васильович посміявся над словами Кольки Мудрого, що партизани повинні жити на утриманні Адольфа Гітлера. Він всіляко противився тому, що бійці одягалися в перешиту німецьку форму. Але іншого виходу не було.

Уже взимку, в сильні морози, він продовжував носити свою стареньку шинель, іноді піддягав шкіряну куртку.

Одного разу розвідники привезли керівництву два добротних кожуха і валянки. Сидір Артемович страждав від болі в спині, від холоду у нього загострювалися різні болячки. Відразу одягнув кожух до п'ят, відвернув великий комір, взувся у валянки. І відчув себе нормально.

Змусили одягнути кожух Руднєва. Він відразу зняв його.

— Фу! Козлятиною смердить.

Але після поранення Семену Васильовичу були потрібні особливі умови. Запасливий Михайло Іванович Павловський дістав з тайника кожух і вручив його комісару.

Почувши про корову, яку повернули жінці, місцеве населення стало частіше звертатися до керівництва з’єднання зі скаргами. Через тиждень на партизанську заставу прибігла жінка. Вона скаржилася, що у неї забрали порося. Показала на бійця. Його затримали. Незабаром знайшли приховане порося.

Порушник виявився літнім чоловіком, у з’єднання його прийняли зовсім недавно.

— Негідник! — Кинув в обличчя мародеру Руднєв. — Ти розумієш, кого ти скривдив?! Ти залишив на голодному пайку солдатку та її дітей. Зганьбив все наше з’єднання.

Порушника взяли під варту. Командири зайшли в штаб. Жінка чекала біля хати.

Ковпак, Руднєв і Базима думали, що робити з мародером.

— Давайте висічемо його перед строєм, — запропонував командир.

— Ні вже, — голос комісара задрижав. — Розстріляти негідника. Минув тиждень після того, як ми збиралися з приводу наказу двісті.

— Хто буде стріляти? — Запитав тихо Базима. — Ні в кого рука не підніметься… свого.

Руднєв встав. Машинально поправив форму:

— Якщо не розстріляємо, гріш ціна наказу двісті. Ми ніколи не доб’ємося свідомої дисципліни. Бійці будуть, як і раніше, грабувати мирне населення. Я не хочу, щоб нас вважали бандитами. Ми — Сумське з’єднання загонів червоних партизан України.

Григорій Якович теж встав, сказав тихо:

— Напевно, ти правий.

Сидір Артемович дістав кисет, папір. Згорнув цигарку і зробив глибоку затяжку:

— Нехай буде гречка, — махнув рукою.

Через кілька хвилин весь особовий склад зібрали. «Трійка» вийшла до партизанів.

Руднєв сказав:

— Недавно по з’єднанню видано наказ № 200, в якому поставлено заслін мародерству мирних жителів. Однак, деякі бійці думають, що це лише папір. Вони глибоко помиляються. Їх чекає невідворотне покарання. Григорій Якович, зачитайте наказ.

Базима довго одівав окуляри. Тремтячою рукою вийняв з папки віддрукований на одній сторіночці паперу наказ. Зачитав його.

Руднєв дістав з кобури пістолет. Тут же, перед строєм, розстріляв мародера. Потім схилив голову і повернувся до приміщення.

Мародер снився йому цілий тиждень. Цілий тиждень він підхоплювався ночами.

Тихий і спокійний Григорій Якович одного разу теж прокинувся від дикого вигуку комісара. Довго нишпорив руками в узголів’ї, відшукуючи окуляри. Не знайшовши, клацнув трофейною запальничкою.

Схопився Сидір Артемович. Лаючись матом, вимовив:

— Дня вам не вистачило?!

— Не кричи, Сидір, у Семена з нервами не в порядку, — сказав Базима.

— Не перебільшуй, Гриша, я почуваю себе нормально, — тихо відповів змарнілий за останні кілька днів комісар. — Його комусь треба було стріляти…

Після розстрілу боєць деякий час лежав на землі. Ніхто не наважувався до нього підійти. Жваво розмовляючи, особовий склад розосереджувався по загонам і оперативним групам. Бійці з оперативної групи, в якій знаходився вбитий, завантажили його на віз.

— Поверніть мені порося! — Заголосила жінка.

Літній боєць, товариш розстріляного, незадоволено обернувся до неї, але нічого не сказав. Партизани завантажили порося на віз, де лежав труп людини.

На нього відразу вскочила з заплаканими очима, але усміхнена господиня.

15

У штабі йшла звичайна рутинна робота. Друкарка з вусами Вася Войцехович друкував черговий наказ. Семен Тутученко вивчав карту-кілометровку, Ковпак з Базимою обговорювали деякі деталі рейду в рідні місця, в Путивльський район.

З застави привели невідомого на прізвище Боркунов. Чоловіка в розквіті років. Він представився купцем, показав документи. Сів на лавочку, дістав кисет з тютюном.

Сидір Артемович, який любив хороший тютюн, прийняв у Боркунова щіпку спробувати.

Боркунов закурив, продовжував розповідати звичним тоном:

— Я із сім'ї розкуркулених, панове поліцаї. Іду за товаром.

Лице Ковпака зашарілось, клинчик бороди, здається, став ще гостріше. Базима схилився над документами, метелик його вусів змахнув крилами.

Ковпак не витримав першим. Виплюнув цигарку.

— Ми тобі не братці, поліцайська морда. Ми — червоні партизани.

Боркунов покраснів, зрозумів, що допустив помилку. Сказав вже іншим тоном:

— Вибачте! За поліцаїв прийняв. Пробираюсь до своїх. От і вигадав легенду.

— Сочинітєль найшовся, — намагався приховати посмішку Григорій Якович. — Розберися, що в тебе в душі. Або до фронту йшов, або в розвідку до нас послали.

— Розстріляти! — Недовго думав Ковпак.

Після перемоги Червоної Армії під Москвою збільшився потік бажаючих воювати в з’єднанні. Але в той же час «трійка» помітила, що інформація про підрозділ потрапляла до ворога. Тому ретельно відбирала і перевіряла кандидатів у партизани.

Вася Войцехович миттю викликав чергового. Боркунова взяли під варту.

В цей час до кімнати увійшов Семен Васильович. Він чув останні слова командира, але нічого не сказав. Уважно подивився на заарештованого.

— Сидір, давай я ще з ним попрацюю.

— Забирай гниду, — відповів Ковпак.

Руднєв з Боркуновим вийшли на вулицю.

— Як потрапив до нас? — Запитав комісар.

— Пробивався до своїх. Думав, що ви поліцаї.

Боркунов і Руднєв разом починали свій трудовий шлях у Петербурзі ще до революції. Потім зустрічалися зрідка в різних життєвих ситуаціях. Після революції та Громадянської війни Боркунов повернувся у своє село до батьків. Сім’я отримала землю. Всі свої сили віддавала її обробці, множила свій добробут.

Під час колективізації батька його розстріляли, як кулака. Боркунова судили. Дали три роки. Сидів він у Києві. Після звільнення там і залишився. Працював на будівництві.

Коли почалася війна, його демобілізували. Потрапив в оточення. Повернувся у своє село. Пішов у поліцаї. Першим ділом розправився з активістами, які відправили на той світ його батька.

— Служив новій владі. Думав, що Гітлер кращий за Сталіна. Але виявилося, що вони стоять один одного. Коли почали вішати, розстрілювати, палити будинки, відправляти молодь до Німеччини, втік.

— Далеко ти зайшов і вибратися тобі буде важко, — сказав Руднєв.

— На моїй совісті один голова сільради. Безсовісний, гад. Пришив його. Але потім зрозумів, що Боркунов не буде ганьбити свій рід. Кров своїх односельчан на себе не візьме. Пішов з поліції. Пробиваюся в Червону Армію.

Чоловік взявся за голову, промовив пригнічено:

— Боркунов нікому не потрібен: ні німцям, ні своїм. Як сказав ваш Дід, пришити мене треба. От і все.

— Ти на той світ не поспішай. Туди завжди встигнеш. Поборись за себе. Я теж відсидів майже два роки по політичній. Засумнівалися в моїй вірності Батьківщині і комуністичного ладу. Трохи на той світ не відправили. Ось бачиш. Живу. Воюю.

— Скільки таких, як ми, згноїли в тюрмах.

— Тобі доведеться посидіти в карцері. Я переговорю з командиром. Ми дамо тобі можливість показати себе в бою. Якщо себе не заплямуєш, зарахуємо в з’єднання. А після війни, що будеш робити, дивись сам.

Руднєв наказав черговому відвести Боркунова в карцер.

— Посидь до з’ясування обставин, — крикнув йому навздогін.

В цей час неподалік розгорівся бій. Черговий, забувши про затриманого, кинувся в бік пострілів.

Боркунов схопив з воза, який віз зброю, гвинтівку. Їздовий намагався щось сказати. Той сипнув йому жменю тютюну. Хлопець схопив тютюн і відразу прийнявся крутити цигарку. А заарештований побіг туди, де розгорався бій. Він зайняв оборону разом з іншими партизанами. Влучним вогнем знищив кілька противників.

— Молодець! — Потиснув йому руку боєць, який бачив його в бою.

В цей час черговий спохватився, що упустив затриманого. Побачивши Боркунова, наставив на нього автомат.

— Ти обережніше з ним. Він у бою кілька фашистів уклав.

Боркунова знову відвели до штабу. Там його без усякої подальшої перевірки зарахували в третю роту Феді Карпенка.

Молодий лейтенант прикордонних військ Петя Брайко потрапив в оточення під Києвом. Кілька місяців пробивався до своїх. Але перейти лінію фронту йому так і не вдалося.

Він напав на слід з’єднання сумських партизан. Петра Євсейовича завели у велику кімнату селянської хати. Там за довгим обіднім столом сиділо чотири члени комісії. Окремо від них командир і комісар.

Лейтенанта перевіряли довго. Близько п’яти разів відправляли його в караульне приміщення. Потім знову прискіпливо допитували. Керівництво загону вагалося: що робити.

— Ти знаєш, Семен, — сказав Ковпак. — Я залишати цього лейтенанта боюся.

— Що ж з ним робити? — Заклопотано промовив Руднєв. — Небезпечно і залишати і відпускати теж небезпечно.

Командир хрипко сказав:

— Розстріляти!

— Я не можу взяти на себе таку відповідальність, — відповів Руднєв. — В наших руках життя молодої людини, яка, можливо, має щире бажання служити Батьківщині.

— Давайте його перевіримо на фактах, — запропонував Григорій Якович. — Він каже, що вчився в Конотопі. У Конотопському загоні є чимало людей, які знають місто і педтехнікум.

Викликали комісара Конотопського загону Федора Єрмолайовича Канавця. Він задав Брайко кілька питань, які відразу розвіяли всі сумніви. Лейтенанта забрали в Конотопський загін.

Коли комісар Конотопського загону і Брайко вийшли, в хаті зав’язалася гаряча дискусія.

— Народ валом валить, — сказав Бизима, втомлено знімаючи окуляри. — Не так просто розібратися, де друг, де ворог.

— Все одно ми повинні боротися за кожну людину, у якої є бажання воювати з фашистами, — сказав Руднєв.

— Під цим приводом у з’єднання пролізе маса всякої нечисті, — не погодився з ним Ковпак.

— Для цього їм потрібно перевірки боєм влаштовувати. Зрадник, боягуз, малодушна людина себе відразу покаже. У нас не ті умови, щоб негідник не виявився, — розвивав свою думку комісар.

— Хотіли розстріляти Боркунова, — сказав начальник штабу. — Він показав себе вже в перших боях. По його поведінці бачу, що своїх бойових товаришів не зрадить.

Перервали розмову, коли розвідники завели в приміщення двох молодих хлопців. Вони були одягнені в форму. На вигляд хлопцям було трохи більше двадцяти років. Розвідники доповіли командуванню, що вже допитали їх. Це були офіцери донський сотні.

Ковпак особисто взявся за офіцерів. Вони розповіли, що потрапили в полон. Там над ними знущалися, катували, жили вони впроголодь. Одного разу їх вишикували, запропонували записатися в добровільне козацтво.

У той час німці на окупованій території організовували різні формування з громадян колишнього Радянського Союзу, які допомагали наводити нові порядки. Виснажені непосильною працею, голодуючі хлопці таборів для військовополонених погодилися, розуміючи, що у них немає ніякого вибору.

Семен Васильович відразу зрозумів, що полонені не розібралися у вихорі подій найжорстокішої війни. Нічого не бачили в житті. І, напевно, після всього, що з ними сталося, готувалися до найстрашнішого — розстрілу. Питання партизанського командира вони сприймали вельми байдуже.

До Ковпака теж дійшов весь трагізм ситуації. По суті, ще діти, а їх доведеться розстріляти. Кидав погляди на Руднєва і Базиму. Мовляв, що з ними робити.

Ті теж не могли ніяк визначитися. Їм було шкода молодих хлопців.

З глухого кута їх несподівано вивів присутній на допиті Олексій Ілліч Коренєв.

— Ви розумієте свою провину? — Запитав він.

— Розуміємо! — Відповіли хлопці.

— Ви розумієте, хто ви є?

— Зрадники, — була відповідь.

— Розумієте, сучі діти! — Погладив бороду Дід Мороз.

«Трійка» мовчки спостерігала за старійшиною. Він продовжував «виховувати» полонених. Нарешті, запитав:

— Як вас судити? По совісті чи за законом?

В сінях посміхнулися зв'язкові. Радик підсунувся ближче до хлопців і прошепотів:

— Просіть по совісті.

Ті кивнули:

— По совісті.

Коренєв підійшов до офіцерів:

— Тоді знімайте штани.

Хлопців схопили і поклали на лавку. Всипали їм по двадцять п’ять батогів і відправили в оперативні групи, щоб вони в бою довели свою відданість Батьківщині.

— Нехай воюють, — сказав Ковпак. — Розстріляти ми завжди встигнемо.

— Люди потрапляють у різні ситуації, не розібралися спочатку у новій владі. Тому всіх, хто щиро бажає воювати з загарбниками, треба приймати у з’єднання, — завершив Руднєв. — Включаючи поліцаїв і німецьких союзників, яких Гітлер насильно змусив воювати проти нас.

— Тільки самих німців треба відразу стріляти, — уточнив Базима. — Живими вони нам не потрібні.

До великої хати, де знаходився штаб, стояла черга бажаючих вступити до з’єднання. Руднєв вийшов з приміщення. Поспішив у третю роту, де його чекали.

У черзі комісар впізнав знайому фігуру Клопікова. Побачивши Руднєва, той відвернувся.

Семен Васильович підійшов до нього:

— В партизани записуватися?

Той винувато опустив очі:

— Помилився я тоді.

— Ясно. Вітер подув в інший бік. Поспішаєш примазатися?

— Так передумав я.

— Забирайся звідси. Шукай інший загін. У цьому ти своє відвоював.

16

Коли потепліло, партизани всім обозом відправилися на свою першу базу, в Спадщанський ліс. Колона розтягнулася на кілька кілометрів. Здавалося не партизани, а регулярна армія рухалася по окупованій території.

Німці відразу розгадали наміри партизан. Вони ще знаходилися на півночі Сумської області, а до Путивля вже стягувалися війська. Противник вирішив також закрити з’єднанню доступ в Спадщанський ліс.

До кінця травня з’єднання з обозом розташувалося в урочищі Маріца, в декількох кілометрах від своєї колишньої бази. За даними розвідки, противник силами угорської піхотної дивізії, підрозділами німецької польової жандармерії та місцевої поліції блокував всі підступи до Спадщанського лісу. Він зайняв оборону по річці Клевень в селах Стара Шарпівка, Яцино, Стрільники, В’язенка та інших.

«Трійка» давно мріяла побувати в рідному місті.

— Ось і пройшов наш час брати міста, — сказав, посміхаючись, Семен Васильович.

— Міцний горішок, — відповів Сидір Артемович. — Хлопці недавно вернулись з міста. Там повно німців.

— І навколо Спадщанського лісу теж саме, — додав Григорій Якович. — Добре підготувалися до зустрічі з нами.

— Нарешті побачили в нашій особі гідного противника, — знову посміхнувся Руднєв.

— Все одно получать своє, — промовив спокійно Ковпак.

— Почнемо з гарнізонів, які блокують ліс, — запропонував комісар. — І з міста всі розбіжаться.

Партизани почали атаку гарнізонів вночі. До ранку їх розбили. Уцілілі загарбники поспішили сховатися в Путивлі. Звідти бігли від партизан через Сейм в Буринь, де проходила залізнична магістраль Конотоп — Ворожба.

На початку травня війська Південно-Західного фронту Червоної Армії почали наступ на Харків. Тому ця гілка залізниці, по якій рухалися потяги з військовою технікою та живою силою в район боїв, зараз мала стратегічне значення.

В середині дня помічник начальника штабу з розвідки Петя Брайко доповів «трійці», що противник втік з міста і запитав:

— Може, займемо?

— Займайте! — Відповіли хором перші командири.

Малими силами партизани незабаром оволоділи Путивлем. Загальне керівництво операцією здійснював Базима, йому допомагали Яша Панін і помічник начальника штабу з розвідки Петя Брайко.

Неспокійний Григорій Якович не спав всю ніч. Він домагався того, щоб вороги непомітно не могли увірватися в місто. Сам особисто контролював, хто і куди піде на застави, де розташуються підрозділи, якими шляхами будуть відходити в ліс.

Він розумів, що на фронті не треба кидатися на амбразуру. Війна — це копітка праця. І від того, як ретельно ти виконаєш доручену справу, залежить успіх завдання.

Він розумів, що довго в місті вони не протримаються. Опиратися ворогові тут неможливо. Тому поспішав вивезти багаті трофеї: зброю, обмундирування і продукти. Обоз в місто не увійшов, своїх возів у партизанів не було. Тому довелося організувати в терміновому порядку гужовий транспорт у довколишніх селах.

Кольці Мудрому Базима доручив очолити групу бійців для організації транспорту в селі Октябрьському. До складу цієї групи увійшов Валентин Полозенко. Він жив у селі Спадщина, але до війни кілька років від Путивльської МТС працював в Октябрьському, в місцевому колгоспі, знав його жителів.

Базима розпорядився, щоб хлопці заїхали до діда Гришки, дочка якого була одружена з лісником Соловйовим. У діда дізнатися прізвища поліцаїв. У них в першу чергу забрати гужовий транспорт для доставки в ліс трофеїв.

Колька Мудрий з групою розвідників поскакав у бік Октябрьського, яке знаходилося в декількох кілометрах від міської околиці. Хлопці підганяли коней.

Попереду їхав Колька з Валентином Полозенко. Колька був середнього зросту, одягнений у темну куртку. З-під такого ж темного кашкету вибивалося чорне волосся.

Валентин був високого зросту, повний, з круглим червоним обличчям і русявим волоссям.

За ними скакало на конях, на невеликому віддаленні, з десяток бійців. Вони були одягнені в перешиту німецьку форму, кашкети з зірочками, кубанки з пришитими червоними стрічками. Всі в кирзових чоботях.

Хлопці виїхали вночі. Коли під’їхали до мосту через Сейм, почало світати. Побачили високий двоповерховий будинок. За ним розкинувся старовинний парк. Над товстими вербами кружляло з криком вороння.

З правого боку моста сірів водяний млин. Шуміла вода. Колька узнав місце. Торік вони тут підірвали мости.

Під стукіт копит Колька говорив своєму сусідові:

— Ніч темна, кобила чорна. Їдеш, їдеш, та й помацаєш: чи не чорт тебе везе.

Валентин, розкривши рот з товстими губами, уважно слухав командира групи. Він недочував, говорив з трудом, шепелявив і заїкався.

Ще торік їх з Жорою Гроздовським направили на залізницю Конотоп — Ворожба для того, щоб підірвали поїзд. Не який попадеться. З технікою або з живою силою. Однак, це виявилося не такою простою справою. Ходили дрезини. Попереду кожного потягу йшли порожні вагони з піском.

Тоді Валентин пішов на ризикований крок. Він навчався в Конотопі. Знав місто. Вони разом з Жорою добралися на залізничну станцію. Проникли в потяг з танками. Зачаїлися там, чекаючи, поки він рушить.

В дорозі підпалили шнур вибухівки, а самі вистрибнули з товарняка. Гроздовський відбувся незначними забоями, а Валентин сильно постраждав. Він не міг говорити. Кров текла з вух. Коли до нього повернулася мова, став шепелявити. Заїкатися. Але вижив. І радів цьому. Хоча Діна Маєвська говорила бійцю, що він так і залишиться інвалідом на все життя.

Група Кольки Мудрого швидко минула два мости (через Сейм і Любку). Торік їх підірвали, але німці швидко побудували нові. По ним йшов рух з Бурині та Конотопа.

Минули невеличкий хутірець Корольки, який знаходився на березі Любки. Від річки хати відділяла лише вузька дорога.

Далі поїхали через змішаний ліс. Погляду бійців відкрилося село. Воно починалося відразу за лісом і розходилося на дві вулиці. Поїхали по центральній, де біля місцевого кладовища була хата діда Гришки. Валентин вдивлявся в село і не впізнавав його. Багато садиб пустували. Височіли остовами печей і труб від них.

Дід Гришка жив у маленькій глинобитній хаті, критій соломою. Група поспішила сховатися на порожньому подвір’ї поруч з дідом. Колька і Валентин під’їхали до хати. Валентин, не злізаючи з коня, постукав у маленьке віконце. Відчинилися двері. З палицею зашкутильгав літній чоловік з чорною шевелюрою.

Він пізнав Валентина. Простягнув гостям руку.

— Які гості! — Вимовив.

Хлопці зіскочили з коней.

— Є в селі німці, поліцаї? — Запитав Колька, тримаючи за повід коня і поправляючи автомат на грудях.

— Вчора утекли в Буринь, — відповів дід, сідаючи на лавочку. — Як тільки дізналися, що ви місто зайняли.

— Швидко інформація передається, — посміхнувся Колька. — Як по телефону.

— А мої як там? — Не втримався старий.

— М-м-молодці, воюють, — відповів, шепелявлячи і заїкаючись, Валентин.

— Діду, скажи, де у вас поліцаї проживають. Хочемо їх пощипати.

Старий назвав прізвища поліцаїв і пояснив Валентину, де вони живуть.

— Поїхали! — Скомандував Мудрий.

Дід встав, взяв коня Валентина під узду.

— Куди ж ви, гості дорогі. Заїжджайте, посидимо. Чімергесу тяпнемо.

— Цукровий чи буряковий? — Запитав Колька.

— Буряковий, але якості відмінної. Вміє у мене стара бражку квасити.

— Вибач, дідусь, іншим разом, поспішаємо, — відповів Валентин.

— На завданні не вживаємо, — вимовив Мудрий.

— Тоді заходьте на зворотному шляху. Тормозок приготую.

— В-ва-ляй! Вип'ємо разом з з-з-зятем, — погодився Валентин.

Група поїхала до поліцая Пашки, який жив на сусідній вулиці. Зупинилися біля добротного дубового будинку з високим дерев’яним парканом.

Валентин, не злізаючи з коня, постукав батогом в новий паркан. У дворі загавкав собака, закричали гуси.

Відкрилася хвіртка. На вулицю вийшла в робочому одязі повна жінка середніх років, за нею дві дівчинки молодшого шкільного віку.

— Н-н-настя, дома господар будинку? — Запитав Валентин.

— Ні-і! Поїхав вчора. Шо ви хочете, Валентин?

Біля них збиралися з усієї вулиці люди. В основному, жінки, підлітки. Найсміливіша з жінок, баба Оришка впритул підійшла до Валентина.

— Кінь з возом ми хочемо, громадяночко, — пояснив Колька.

— Нічого ви не отримаєте. Хто ви такі?

— Червоні партизани, громадяночко.

Недогадливій жінці, нарешті, дійшло, хто до неї під’їхав і чим це може скінчитися. Вона змінилася в обличчі.

— Запрягай коняку, чорнорота, — сказала баба Оришка.

— Вона кульгає, — поспішила відмовитися Настя.

— Громадяни, як поводиться зрадник Батьківщини? — Запитав між тим Колька Мудрий.

— Він мужик нічого. Вона, чорнорота, з усіма на вулиці пересварилася, — підійшла до Кольки баба Оришка.

— Це вона його загнала на службу німцям, — сказав миршавий дідок, спираючись на палицю. — Він зла не робить.

Настя почервоніла. Продовжувала стояти біля хвіртки.

— Хвора коняка? Кульгає?

— Так!

— Добре! — Не розгубився Колька. — Ми хотіли на добу забрати. Тепер реквізуємо. На м’ясо.

— На добу? — Запитала Настя. — Тоді витримає. Щас запряжу.

— Громадяночко. Разом з возом доставте до правління колгоспу кілька шматків сала і пару гусей. І, бажано, яєчок, цибульки, часничку…

— Гуси ж гусенят водять.

— Ясно! — Спокійно сказав Колька. — А порося є?

Лице господині спалахнуло пожежею. Запевнила партизана, що кілька гусей вона виділить.

Група швидко об’їхала село і попрямувала до колишнього правління колгоспу. Воно знаходилося на височині в дерев’яній будівлі. Поруч з ним у старому, ще дореволюційному приміщенні, розташовувалася сільська рада. За ним — будівля пожарки з вишкою поруч. Під’їхали до пожарки. До вершників вийшов старий.

— Діду П-п-петро! — Звернувся до нього Валентин. — Бий у рельсу. Соб-б-ирай народ.

Під набат вершники, між тим, переїхали вулицю до озера, біля якого стояла велика дерев’яна комора. На масивних дубових дверях висіли важкі замки.

Колька спішився. Декількома пострілами відкрив замки. Оглянув приміщення. Там зберігалися мука, пшоно і навіть гречка. Колька наказав хлопцям відкласти кілька мішків пшона та гречки. Останнє запропонував забрати місцевим жителям.

Поки біля правління збиралися вози, Колька Мудрий провів з жителями села роз’яснювальні бесіди. Що німців розбили під Москвою і відкинули від столиці. Зараз вони наступають на півдні. Але й там отримають по зубам.

Коли вози зібрали, група вирушила в місто.

До ранку Григорій Якович на кілька годин забився неспокійним сном в приміщенні міськради. Ліг прямо на столі, підстеливши куфайку. Незважаючи на незручності, спав, як убитий. Його розбудив Петя Брайко. У ліс відправляли черговий обоз з продуктами. Цигарки та тютюн, яйця, масло. Все у великих кількостях.

Григорій Якович встав, привів себе в порядок. Разом з Брайко поспішив до обозів.

Розгорався весняний ранок. Стояв кінець травня. Улюблена пора року Базими. Природа буяла.

Начальник штабу розпорядився, щоб продукти здали під розписку помічникові командира з господарської частини Павловському, якого молоді партизани жартома називали Гуділо.

Раніше Михайла Івановича знали, як безстрашного командира групи. Але після поранення під селом Веселе і призначення його на госпчастину, той різко перемінився. Тепер він тремтів за кожну річ. Особливо небайдуже ставився до самогону та спирту. Спиртне використовували для лікування хворих. Але майже всі без винятку бійці при згадці про ці медичні препарати нерівно дихали. Але мало кому вдавалося вмовити Павловського на сто грамів. Григорій Якович доручив відповідати за обоз молодому помічнику Петі Брайко. Попередив:

— З обозом не жартуйте. Все довезіть в цілості. Інакше доведеться відповідати.

Він провів обоз до окраїни міста. Написав записку командиру і комісару, що очікує їх на північній околиці, і передав піонеру Миші Семенистому. Михайло Кузьмич миттю кинувся виконувати наказ. Його кінь за кілька хвилин обігнав обоз і зник на курній дорозі, яка вела в Спадщанський ліс.

Базима не втримався. Що є сили пришпорив свого рудого коня з білою зірочкою на лобі. Помчав у центр міста. Зупинився біля Покровської церкви. Під час окупації в ній відновили службу. Зняв кашкет з червоною зіркою. Пригладив рукою коротко стрижені волосся з глибокими залисинами. Постояв перед дзвіницею, яка здіймалася перед ним. З золотим куполом посередині вгорі, який оточували по кутах чотири маленьких куполи.

Поруч з ним стояла церква, обнесена огорожею і численними прибудовами.

Білий цегляний храм з маленькими вікнами з ґратами знаходився у самого обриву крутого яру. У колишні часи в разі нападу противника служив фортецею, де ховалися городяни.

Григорій Якович злегка стьобнув коня батогом. Він відразу зрозумів господаря і застукав копитами в бік двоповерхової будівлі поруч з церквою. Колишній директор школи спішився, прив'язав коня до в’яза поруч з приміщенням. Серце його забилося частіше. Нахлинули такі близькі і теплі спогади, що начальник штабу мимоволі пустив сльозу.

Це була його рідна школа № 2. Колишня церковно-парафіяльна школа, в якій діти вчилися ще до революції, зі стін якої він випустив десятки поколінь молоді, де діти продовжували вчитися і в німецькій окупації і будуть, напевно, ще довго вчитися після перемоги над ворогом.

Григорій Якович довго милувався вузькими, високими квадратними вікнами першого поверху і такими ж високими і вузькими, але напівкруглими, другого.

Ось і його клас, де він викладав географію. А ось і вчительська зі столом директора школи. На протилежному боці широкої площі, де до війни влаштовувалися базари, виникла штовханина. Базима вскочив на коня з білою зірочкою і помчав на шум. Там місцеві жителі не змогли по-братськи розділити муку. Віз стояв посередині дороги і заважав руху.

Колька Мудрий намагався навести порядок.

— Коля, швидко прибери мішки і підводи з дороги! — Наказав Григорій Якович.

Через кілька хвилин Мудрий очистив дорогу.

Базима взяв із собою кілька кіннотників і поїхав зустрічати командира і комісара. Вони вже під’їжджали до міста в супроводі кінної групи автоматників. Базима приєднався до командування, доповів обстановку в місті.

— Три богатиря, — захоплено говорив Радику Руднєву Миша Семенистий.

Хлопці їхали одразу за своїми командирами і готові були в будь-яку хвилину виконати їх доручення.

Вершники скакали повільним алюром. З лівого боку Ковпак в розстебнутій фуфайці і шапці. За ним — Руднєв у формі командира Червоної Армії. Злітали великими крилами незастебнуті поли його шинелі. Біла арабська кобила легко несла на собі комісара, не відчуваючи під собою його ваги. Базима їхав третім на коні з білою зірочкою. В розстебнутій куфайці поверх гімнастерки. Його мрійливе обличчя з вусами і невеликою борідкою виглядало молодше його років.

Вершники вдивлялися в старовинне місто з різноманітними куполами храмів і неповторною архітектурою особняків, маленькими будиночками городян і доглянутими садами. Місто потопало в їх зелені, пахнуло бузком.

Першим ділом заїхали до міськради, де до війни головував Ковпак. Семен Васильович не міг відмовити в задоволенні проїхатися по центру міста. Його впізнавали люди і радісно махали руками.

Він минув улюблене дітище — Будинок оборони з закритим тиром.

Руднєв зазначив, що храми майже не постраждали. Вони залишилися такими ж, як були до війни. Тільки в основний купол Благовіщенського собору, напевно, вгодила бомба. Вона зруйнувала купол, але сам храм стояв. Зовні не видно було слідів руйнувань.

О, хвилини блаженства! Семен Васильович повертався в штаб в піднесеному настрої. Серце його раділо. Майже рік він чекав цієї хвилини, щоб промчати по вулицях рідного міста.

До обіду все командування і штаб зібралися в будівлі райкому партії. Хтось із партизан притягнув бідон з вершками і теплі, запашні короваї білого хліба.

Усі сіли довкола бідона і їли такий смачний пухнастий хліб. Почулися кулеметні черги, які, здається, наближалися.

— Вийди, дізнайся, шо такоє! — Наказав Ковпак Петі Брайко.

Коли той вийшов на вулицю, побачив що наближаються німецькі танки.

— Танки! — Крикнув лейтенант.

Всі вискочили у внутрішній райкомівський дворик. Сіли на спеціально приготовлені вози та провулками покинули місто.

Захоплення Путивля сполохало гітлерівське командування. Вони зняли з потягів, що слідували в район бойових дій, десять танків і піхоту і кинули їх на партизан.

Базима вибирався з міста пізніше командира і комісара. Вони тікали від ворога на околицю міста. Але Григорій Якович побачив неподалік танк, який стріляв по людям, які розбігалися в різні боки. Він спішився, забіг у двір Будинку вчителя. Танки проїхали мимо.

Разом з іншими товаришами начальник штабу покинув місто. Він не стільки хвилювався за себе, скільки за командира і комісара, своїх штабістів, інших партизан. Що з ними? Чи не потрапили в полон до фашистів? Ця думка не давала спокою Григорію Яковичу.

Заспокоїв його і вніс ясність в обстановку боєць комендантської взводу. Він сказав, що основні сили партизан покинули місто. У тому числі він особисто бачив, як виїжджали командир і комісар у супроводі групи кіннотників.

Остаточно Базима заспокоївся, коли обнявся з командиром і комісаром.

— Легко ми вирвалися з фашистських лап, — сміявся Руднєв.

— І десять танків їм не допомогло, — посміхався Ковпак.

— Апетит розігрався, — зовсім заспокоївся Базима. — Думали оточити і знищити весь загін.

— Не на тих напали, — сказав Семен Васильович. — Думали, що зайдемо в місто з обозом.

— Фігу їм! Нехай понюхають нашого хвоста, — показав дулю Сидір Артемович.

— Ці години і хвилини свята ми згадуватимемо цілий рік, — мрійливо вимовив Базима.

— Бери більше, — посміхнувся Руднєв, — все життя.

До вечора зібралися всі партизани. З міста не повернувся тільки Радик. Семен Васильович прийняв заходи, щоб ця інформація не дійшла до його дружини. Комісар розхвилювався. Сина в місті добре знали. Всяке могло трапитися. Радик відпросився у нього, щоб зустрітися з однокласниками.

Панін і Войцехович спали на соломі посередині хати. Ковпак заснув на ліжку. Даремно намагався заснути, поклавши голову на стіл, Базима. Руднєв сидів поруч з ним на лавці. Годинник показував другу ночі.

— Приляж поруч, — намагався заспокоїти комісара начальник штабу. — Все одно вже нічого не зміниться.

— Не знаю, що робити, — прошепотів Руднєв.

Він тихенько піднявся і вийшов на вулицю. Бродив по селу всю ніч. Зупиняв зв'язкових, що їхали до штабу, запізнілих бійців, які шукали свої підрозділи.

Семена Васильовича переслідували різні, одна страшніша за іншу, історії. В загоні було багато молоді. Вони набиралися від старших досвіду, але творили таке, що у нього волосся ставало дибки. Виявляли таку зухвалість і необдуману сміливість, не розуміючи, чим це може обернутися.

Його син Радій виступав заводієм цієї дітвори. Семен Васильович намагався доступно роз’яснити пацанам, що війна, це не гра. І з життям розлучитися можна дуже легко.

Зараз йому лізло в голову всяке. Радій міг скоїти з друзями диверсію і потрапити до ворогів. Його могли просто видати ворогам.

Тільки вранці Радя кинувся на шию батькові. Поки він зустрічався з однокласниками, місто зайняли німці. Він дочекався темряви, щоб вийти з Путивля. Пішки добирався до своїх.

— Молодець, синку. Ти проявив витримку і мудрість справжнього партизана.

Після зухвалого нальоту на Путивль вороги вжили небачені до цього заходи. Щоб покінчити з партизанами, вони знімали з вагонів, які йшли на фронт, танки, гармати, інше озброєння і живу силу.

«Трійка» використовувала оборонну ініціативу. Бачачи, що ворог проривається в розташування, партизани вислизали від нього і займали іншу вигідну позицію. Близько місяця вони водили за ніс ворога, хоча самі потрапляли не раз в критичну ситуацію. За цей час втрати партизан були мінімальними. У німців в кілька разів більше.

Того дня Семен Васильович голився на березі болота. Не звертав увагу на жаб, які поруч співали хором. Голився ретельно перед маленьким дзеркальцем.

Десь пролунала автоматна черга. Потім інша. Зав’язалася перестрілка.

— Навіть поголитися не дадуть, — невдоволено промовив комісар, але свого заняття не залишив.

Ретельно підправляв вуса.

Григорій Якович, який носив вуса і маленьку, круглу бороду, теж голився поруч з ним. Базима за прикладом комісара стежив за своєю зовнішністю. Але під час безперервних боїв, інших непередбачених подій запускав бороду, залишаючи догляд за нею на потім.

Руднєв закінчив голитися. Підійшов до болота, закачав галіфе. Босоніж зайшов у воду. Рукою розігнав докучливих жаб. Вмився чистою, прозорою водою. Витерся рушником. Потім повісив його на гілки, щоб просохнуло. Прибрав мило, зубний порошок, приладдя для гоління. Тільки потім пішов до штабного намету.

Григорій Якович хотів наслідувати приклад комісара. Але в цей час у його сторону пливла мідянка. Він давно вивчив цю змію. Ще з довоєнних походів зі школярами знав, що просто так вона не змінить свого маршруту. Взяв довгу палицю, хотів відкинути змію в сторону. Вона різко вкусила палицю, але маршруту свого не змінила.

Довелося начальнику штабу митися в іншому місці.

— Що там за стрілянина? — Запитав Руднєв у Войцеховича.

— Заслони зустріли «гостей», — відповів.

Поки чоловіки розмовляли, прийшов Базима. Привів себе в порядок. Він сидів в одній гімнастерці, застебнутій на всі гудзики. Але, незважаючи на товстий ремінь, гімнастерка і на цей раз у нього якось розповзлася. Борода теж злегка переросла. Начальник штабу тримав у строгому порядку всі документи, ретельно оформляв їх, але не міг надати собі строгий зовнішній вигляд. Хоч і старався, не виходило у нього, як у комісара.

— Направ групу автоматників, — наказав Руднєв Базимі, — нехай зупинять, але в серйозний бій не вступають. Ми їх як слід зустрінемо в лісі.

«Трійка» не хотіла покидати рідні краї. Поруч проходила залізниця Конотоп — Ворожба, по якій зараз рухалися вагони в район Харкова, де йшли бої. Керівництво постійно організовувало на залізці диверсії, це дратувало гітлерівців.

Німці підтягували сили. Партизани, нарешті, зрозуміли, що в даний момент їм доведеться розпрощатися з рідним укріпрайоном. Покинули ліс вночі, залишивши лише групи прикриття. Колона рухалася в бік Новослобідського лісу.

Ковпак дрімав у своїй тачанка. За ним слідувала тачанка комісара. Він пробігав весь день і скажено втомився. Але вкотре уточнював з сидячим поруч Базимою, як же все-таки краще розосередити з'єднання, щоб противник їх не оточив і не знищив.

Комісар і начальник штабу вирішили, що треба обов'язково продовжувати диверсії на залізниці.

— Це зараз дуже важливо, — тихо промовив Руднєв.

— І ризикувати всім з’єднанням не можна, — підтримав його Базима.

— Зрозуміло, — продовжив Семен Васильович.

В цей час прокинувся Ковпак, почув знайомі голоси.

— Шо ви там шепчетесь, ідіть сюди.

Комісар і начальник штабу пересіли до командира.

— Ми думаємо, що ризиковано зупинятися усім загонам в одному місці, — доповів командиру Руднєв.

— Треба розосередитися, — відразу вклинився в розмову Ковпак.

Вони вже не раз обговорювали це питання. Зараз вирішили остаточно.

Путивльський загін розташувався в Новослобідському лісі. Інші чотири загони відійшли в північні лісові масиви з тим, щоб сильно не відриватися один від одного. У разі крайньої необхідності прийти на допомогу.

Поява путивлян у Новослобідському лісі перелякала окупантів. Вони втекли в райцентр і зайняли там оборону. Тим часом партизани продовжували диверсії на залізниці. Через кілька днів окупанти зібралися силами і зробили нову відчайдушну спробу знищити партизан.

Три ворожих полки за підтримки артилерії почали наступ. Основний удар вони наносили з боку села Линове, допоміжний — з боку Нової Слободи. Завдяки чисельній перевазі вони відтісняли партизан вглиб невеликого лісового масиву, намагаючись притиснути до болота і знищити.

Батальйон противника хотів вдарити партизанам з тилу. Він підкрався до штабу, який в той час ніким не охоронявся. Розвідники вчасно помітили противника. Доповіли «трійці».

— Резервів у загоні ніяких, — занепокоївся Базима, хоча Ковпак і Руднєв і так про це знали.

— У тому місці знаходиться друга рота Замули, — згадав комісар.

— Бижи до Замули, — наказав командир Петі Брайко. — Хай успокоять фриців.

Рота Замули перебувала над урвищем. Внизу, під ним, пролягала дорога, по якій рухалася ворожа колона. Командир роти Іван Іванович Замула про це нічого не знав. Він спокійно розмовляв з замполітом Пилипом Рудем і своїм помічником Андрієм Цимбалом.

Підготувалися до бою. На дорозі з’явилося десятка півтора ворожих солдат. За ними рухалося кілька рот. Партизани відкрили вогонь. Німці навіть не змогли розосередитися, вступити в бій. Лише небагатьом вдалося сховатися.

Незважаючи на це, до вечора німці притиснули Путивльський загін до болота. Хотіли розправитися з ним. Путивляни опинилися в кільці і розраховували тільки на допомогу загонів з’єднання. Посилали до них кілька розвідників. Безуспішно. Тоді зголосилися добровольці, аси своєї справи. Розраховували тільки на них.

Встановилося рідкісне затишшя. Руднєв і Базима сиділи біля могутнього дуба, ламаючи голову, як вийти зі скрутного становища. Може бути, сьогодні, а може завтра вранці ворог розправиться із загоном.

— Близько року тому ми починали тут свою діяльність, — говорив Григорій Якович, знявши кашкет і намагаючись витерти запітнілу голову з коротко підстриженим волоссям.

Семен Васильович теж не втримався. Розстебнув комір гімнастерки.

— У постійних боях, в поході, — підтримав його Руднєв. — Навіть сам дивуюся. Звідки беруться сили? Кілька годин сну. І знову…

— Невже загинемо?! Не вийдемо з оточення?!

— Вийдемо! Тільки треба ще помізкувати.

В цей час звідти, де знаходився противник, пролунали вибухи гранат, кулеметні і автоматні черги.

Базима підхопився з землі, надів кашкет, схопив автомат, прокричав:

— Свої!

— Ми врятовані! — Побіг за ним Руднєв.

З'єднання після тривалих боїв вийшло з оточення.

Після того, як партизани пішли, німці знищили село Нова Слобода. Близько шестиста дітей, жінок і стариків вони розстріляли, спалили, просто закололи. Партизани відправили в село медиків і бійців для прикриття. Кілька днів вони підбирали живих людей, надавали їм першу допомогу і відправляли в загін.

Коли зробили все необхідне, група повернулась на стоянку.

Медсестра Галя Борисенко плакала, розповідаючи про побачене. Даремно Семен Васильович намагався її заспокоїти. Вона ще більше ридала, закриваючи обличчя руками.

Семен Васильович відійшов в бік. Його теж «забрало» від ненависті до ворога. От, Адольф Гітлер, ти і показав себе. Спочатку люди сподівалися, що нова влада буде лояльніше до них, ніж стара. Нічого подібного. Тепер загарбникам країну не перемогти. Ненависть до них піднімає загальний спротив. Люді валом валять у партизани. Молодь приходить цілими селами. Починається справжня народна війна.

Дурні! Ви відправляєте молодь до Німеччини. Вішаєте, стріляєте і спалюєте мирне населення. Тим самим, підписуєте собі смертний вирок. Ви розв’язали війну не з владою, а з народом. А народ нікому не вдасться перемогти.

17

У квітні, коли з’єднання сумських партизан стояло в Старій Гуті, в його розташування летів літак «ПР-5». У машині знаходилися командир групи Кондратенко, комісар Гриценко, начальник радіостанції і шифрувальник Молчанов і колишня студентка першого курсу інституту цивільної авіації, радистка Катя Коноваленко.

За завданням НКВС України з літака скинули людей і рацію. На жаль, командира групи знайшли мертвим. Парашут Каті зачепився за сосну. Вона не знала, що робити. Коли почула голоси Гриценка і Молчанова, закричала.

— Катруся! Катюша! — Долинуло у відповідь.

Безцінний вантаж зустрічали всім з’єднанням. І коли в його розташування благополучно доставили групу з рацією, радості командирів і бійців не було меж.

Катя одразу впізнала в стрункому чоловікові з вусами, з бездоганно підігнаній військовій формі, комісара з'єднання. З командиром вийшло непорозуміння. Перед відправкою у тил їм докладно розповідали про з’єднання. Командира називали Дідом. Вона і насправді побачила чоловіка похилого віку в якомусь незрозумілому одязі. Прийняла його за селянина.

Запитала, де командир. Він відповів:

— Ти перед ним стоїш.

Ковпак, Руднєв і Базима не відходили від радистів. Спостерігали, як вони настроювали рацію, готували її до роботи. Але коли хотіли передати першу радіограму, виявилося, що нічого не вийде. Катя сильно пошкодила руку, а її напарники не вміли «стукати» ключем.

— Спробуй, дочко, — благав Сидір Артемович, — Зроби празник.

Надія Казимирівна Маєвська, яка вже оглянула радистку і наклала на руку шину, відповіла категорично:

— Не можна!

Свято все-таки вийшло. За допомогою бійців з’єднання радистка зв’язалася з Москвою і передала першу радіограму.

Спробу дістати рацію партизани зробили ще восени 1941 року. Тоді направили Олексія Ілліча Коренєва, Діда Мороза, за лінію фронту. Туди і назад він добирався своїм ходом: де на поїзді, де на машині, а більше пішки. Витратив місяць. Але спроба не увінчалася успіхом.

Пробували зв’язатися з Москвою по рації Харківського загону. Теж нічого не вийшло. Лише в березні 1942 року по рації партизанського загону Сабурова передали в Москву звіт про бойову діяльність. І ось така радість. В з’єднанні з’явилася рація. Налагоджували регулярний двосторонній зв’язок зі столицею.

У штабі з’єднання «трійка» обговорювала подію, про яку стільки мріяли. Ще не пройшла перша ейфорія, але Григорій Якович сказав:

— Тепер потік паперів збільшиться. Тільки встигай писати.

— Що папери. Закінчилася наша партизанська вольниця, коли організовувати боротьбу в тилу ворога можна було по своєму розумінню, ні у кого не питаючи, — висловився Руднєв.

— Тепер будем залежати від тилових крис, — додав Ковпак.

У травні, під час рейду в Путивльський район, Катя Коноваленко отримала повідомлення про нагородження великої групи партизан орденами і медалями. Сидору Артемовичу Ковпаку присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Комісара нагородили орденом «Знак Пошани».

Після отримання інформації здійнявся шум. Бійці ходили до радистів із запитаннями. Може, вони неправильно зрозуміли радіограму. Ковпака нагородили орденом, а Руднєва Зіркою Героя. Може, навпаки? Ті відповідали, що інформація правильна. Принаймні, так їм передали з центру.

Колька Мудрий довго аналізував ситуацію і несподівано дійшов висновку. Він вибрав зручний момент, щоб було поменше свідків, запитав Семена Васильовича:

— Комісар, вас не могли переплутати з братом?

— Коля, ти це до чого? — Запитанням на запитання відповів Руднєв.

— Костянтин Васильович ближче до сільського господарства. Він же бригаду очолював.

— Ну і що?

— Може, його орденом нагородили?

— Не збагну, до чого ти? Говори ясніше.

— У нас у селі перед самою війною мою сусідку, тітку Нінку. Передову доярку. Теж орденом «Знак Пошани» нагородили.

Семен Васильович нічого не відповів бійцеві. Він поспішив сховатися подалі від набридливих питань.

Він заскочив у хату, де сиділи за чаркою командир загону і начальник штабу. Сидір Артемович посміхався і наспівував пісеньку.

Таким веселим Руднєв його бачив уперше. Семен Васильович подумав, що робить неправильно, але не зміг стримати свої емоції.

— Краще б мене нічим не нагороджували.

— Ображаєшся? — Ковпак намагався висловити своє співчуття комісару, але не міг приховати задоволену посмішку.

— Тільки з Колькою Мудрим розмовляв. Він порівняв мене з дояркою.

— Це в штабі партизанського руху накрутили, разом з НКВС, — сказав Ковпак. — Шо їм, тиловим крисам, в голову стукнуло?

Він заходив по кімнаті, намагаючись висловити невдоволення. Між тим, його темні циганські очі випромінювали радість.

— Радиста сюди! — наказав посильному.

— Слухаю, товаришу командир, — козирнув шифрувальник Дмитро Степанович Молчанов.

Руднєв вже трохи заспокоївся, взяв себе в руки. Не втручався в розмову. Базима теж мовчки спостерігав за подіями.

Ковпак наказав:

— Запиши радіограму: «Москва, Кремль. Товаришеві Сталіну. Мій комісар — бойовий партизанський командир, а не доярка, щоб нагороджувати його орденом „Знак Пошани“. Ковпак».

Молчанов опішив. Він знав, що за такі радіограми можна отримати великі неприємності.

І несерйозно це. Щоб поправити положення, Дідові треба було зв’язатися зі Строкачем, начальником Українського штабу партизанського руху. Або, врешті-решт, з Хрущовим. Секретарем ЦК Компартії України. Але не ставити ультиматуми Верховному.

— Не сиди, як бовдур. Пиши.

Шифрувальник швидко записав текст.

— Отправ негайно.

Руднєв, щоб не бачив Ковпак, схрестив кисті рук. Молчанов все зрозумів.

Він вийшов з приміщення. Оглянувся. Поблизу нікого не було. Розірвав листик на дрібні шматочки і викинув.

Подумав: «У Діда часто бувають заскоки. Особливо, якщо вип’є. Продиктує радіограму, а на наступний день заспокоїться, прибігає, радіє, що не відправили».

Правда, іноді він не змінював свого рішення. Тоді радисти отримували від командира наганяй.

Але зараз Молчанову дав знак сам комісар. Він за свої дії відповідає. Шифрувальник зовсім заспокоївся і забув про чернетку радіограми.

Ковпак пішов до помічника по госпчастині Павловського. Перевіряти хазяйські питання. Той гнав для санчастини самогон-первак. Спирту не поступався. Командир частенько заглядав до помічника. Останнім часом вони навіть подружилися.

Коли командир випустив пар, продиктував радіограму, його заїло, що Руднєв і Базима не радіють його нагороді.

В штабну кімнату зайшов Жора Гроздовський. Поговорили про те, про се. Жора не втримався:

— Як же ви так лохонулися. Відповідальність ділите нарівно, а коли нагороджують, то одному Героя дають, а іншому «Знак Пошани» кидають.

Григорій Якович опустив очі. Він теж сприйняв нагородження Ковпака без особливого ентузіазму. Вважав кричущою несправедливістю.

— Недопрацювали ми з тобою, Семен Васильович. Самі готували документи на нагородження. Треба було показати наші істинні заслуги. А ми проявили скромність. От і вийшло.

— Нічого, Григорій Якович! Нагородивши Ковпака, партія і уряд віддали належне всьому з’єднанню. Ми як-небудь стерпимо таку оцінку нашої роботи.

— Заспокоюєте себе, Семен Васильович? Даремно! Мені здається, що в оцінці вашої діяльності не останню роль зіграв командир, — підсумував розмову Жора Гроздовський. — Міг би за вас постояти.

На наступний день Григорій Якович довго крутився навколо командира. Ловив момент, щоб залишитися з ним наодинці. Той, майже не виймаючи з рота цигарку, довго розмовляв з Руднєвим. Семен Васильович, як ні в чому не бувало, розповідав Дідові про тривожну обстановку, яка склалася. За даними розвідки, після Путивля ворог кинув великі сили, щоб знищити з’єднання.

Не дочекавшись, поки Ковпак залишиться один, Базима сказав йому:

— Сидір, мені з тобою переговорити треба.

На дворі стояв травень. Буйство природи. Але командир ще не зняв свою шапку, ходив у куфайці. Вони відійшли від штабного намету, присіли на давно повалений дуб.

— Недобре виходить. Тобі — Героя, а комісару — орденок.

— Це в штабі партизанського руху і НКВС напутали, — відповів Ковпак. — Я причому?

— Піди кому-небудь іншому скажи. У штабі не знають людей, їх заслуги. Ти міг, зрештою, настояти на своєму.

— Не тільки мені. Багатьом командирам Зірку бросили.

— Не ображайся, Сидір, але більшість наших бійців вважає, що ти командир тільки на папері. Насправді керує з’єднанням комісар. Він визначає стратегію і тактику з’єднання, тобто, що робити і як робити. Тобі готове подають, на блюдечку.

Ковпак виплюнув цигарку. Різко піднявся. Подивився на Базиму зверху вниз.

— Без тебе розберемся.

— Семен теж Героя заслужив.

Ковпак йому нічого не відповів.

Григорій Якович довго сидів без руху. Навіщось поправив гімнастерку. Кашкет із зірочкою. Він завжди прагнув виглядати, як комісар, але у нього не виходило. Через кілька хвилин одяг розповзався, розстібалися ґудзики, козирок кашкета повертався набік.

Начальник штабу згадав, що не минуло й року, як вони дали слово керувати загоном разом, не рахуватися, хто з них командир. Не минуло й року, як Ковпак це своє слово забув.

Базима встав, втомленою ходою зайшов до штабного намету. Там працювали його заступники. Семен Тутученко стукав на друкарській машинці, Вася Войцехович разом з Петром Брайко схилилися над картою, опрацьовували чергову бойову операцію.

Він присів на пеньок, який служив йому зараз стільцем, заходився оформляти черговий наказ. Через деякий час до намету прискакав Михайло Кузьмич. Невисокого зросту, зі світлим волоссям хлопчина спішився, прив’язав коня.

— Товаришу начальник штабу! — Приклав руку до козирка кашкета з червоною зірочкою. — Вам передав командир.

Григорій Якович розгорнув папірець. Там простим олівцем рукою Ковпака було написано: «Нагородити. Руднєв орден Леніна».

— Молодець, командир! Розщедрився! — Вимовив Базима і передав папір Тутученку. — Сеня, готуй документи.

«Все одно Зірку пожалів» — подумав начальник штабу.