Теплі історії до кави

14 СЕРПНЯ

Ти прийшов до мене. Так несподівано. Я, мушу зізнатися, чекала Ромашечку. Ти виглядаєш збентеженим і трохи розгніваним. Питаєш, чого я тебе уникаю. Кажеш, що Рома тобі все розповів. Що мені сумно й погано. Ти не можеш зрозуміти, чому я ніколи нічого не розповідала тобі. І хіба з друзями так можна поступати. Що я маю тобі відповісти? Як маю сказати, що ти мені більше… не друг? Що ти мені більше, ніж друг?!

Я нічого тобі не кажу. Заварюю каву. Граю на гітарі. Співаю. Ну й нехай. Байдуже. Нехай тремтять руки, голос, хай пересихає в горлі, хай я нічого не вмію. Ти тут, і мені страшенно хочеться, щоби твої теплі руки зігріли мої.

Ти мовчиш. Ти весь час мовчиш.

Я застудилася. У горлі першить, світ ходить колами, наче намагається станцювати навкруг мене «подоляночку». Мені хочеться додому. Ти прийшов до мене на роботу й приніс мені каву з імбиром у своєму великому термокухлику. Не знаю, як ти дізнався, що мені так до нестями хочеться тепла. Може, знову Ромашечка на хвості приніс. Але, судячи з того, як палахкотять твої долоні, коли ти намагаєшся на дотик визначити, наскільки висока в мене температура, ти знаєш більше, ніж знає він.