ПІВНІЧНЕ СИХІВСЬКЕ КАФЕ


Пам’ятаєш, ми сиділи с тобою за не вельми чистим столиком коло якогось там бару на Сихові, ти пив свій чай із лимоном, а я куталася в твою, завелику на мене, куртку і не пила свого чаю бо там утопився бідолашний комар. Я дивилася на тебе й майже плакала: було вже близько півночі, мені до нестями хотілося спати, а дим твоєї цигарки прикро різав очі. Я слухала тебе, і ти плакав насправді. Боже, Боже, як мені хотілося триматися, не заплакати насправді теж, залишатися впевненою і показати, що я вірю в краще; що в тебе буде все добре, і мені нічого плакати, я маю сміятися, маю плеснути тебе по плечі, сказати щось переконливо оптимістичне. Я піднімала очі на зірки, яких не було видно, щоби сльози закотилися назад у горло, а з клубком, який збирається там, я вже якось упораюся. Мовчатиму, наприклад.

Поки ти запалюєш нову цигарку, я забираю твій чай. Там залишилося ще пів кухлика. Я роблю ковток, бо знаю, що довго не зможу мовчати. Хочу, аби сльози з горла скотилися в живіт. А там я якось уже з ними розберуся.

Ти дивишся вбік і раптом запитуєш, чи я не замерзла. Кажу, що страх як замерзла, і прошу зв’язати мені теплі шкарпетки на ноги й шарфик у придачу. Сподіваюся, що ти засмієшся. Кутики твоїх губ піднімаються вгору, але лінії над носом не розгладжуються. Твої очі й на мить не стають світлішими. Тобі боляче, я знаю. Тобі нестерпно боляче. Я страшенно хочу тебе обійняти, але в нашій сім’ї ніхто не любить «телячих ніжностей». Хіба я одна, але навіть ти мене в цьому не розумієш.

- Магдо, давай я відвезу тебе до Дани. Досить із тебе пригод на один день.

Я знаю, що означає цей твій погляд. Двері в твою хлопчачу кімнату відчинилися надто широко, і я вгледіла те, що мені бачити було не слід. Тепер ти хочеш відправити мене на гойдалку, чи ще кудись, лишень би я не ступила на крок ближче. Я хочу крикнути, Денисе, що, врешті-решт, твоя мала нерозумна сестра давно виросла, червоні шрами на руках і майже чорні синці на ногах давно перетворилися на дрібні білі рисочки, які помітимо хіба що ми з тобою, і то, якщо дуже захочемо, зате в моєму серці тепер уже немало зарубцьованих і незарубцьованих ран; в моїх очах не так багато шалу й небезпечних іскорок, але там досить суму й розуміння; я вже не та нестримна бешкетниця, яка пролізе в твою кімнату, коли ви з хлопцями ганятимете м’яча, й приклеїть у твоєму серйозному, хлопчачому альбомі з марками три наклепки з Барбі й один фантик із Love is; я, Денисе, давно розумію, що таке «болить», і не маю жодного наміру вигріватися у затишній кухні Дани, за якою скучила, між іншим, до щему, коли ти куриш свої цигарки одна за одною і готовий просидіти під цим дурним баром цілу ніч.

- Замов мені ще чаю з лимоном, а цей басейн із трупом занеси назад.

Через лічені хвилини в нас відберуть кухлі, вимкнуть музику й зачинять двері, бо вже північ і годі сидіти за чаєм. Але ти не вмієш мені відмовляти, ти йдеш і просиш зробити мені чай і простежити, щоби жодний труп москітів-самовбивць не з’явився в горняті, доки мені його не принесуть.

Ти приходиш, сідаєш навпроти мене, і в колонках раптом обривається гидотний шансон, а перші прості акорди натякають на щось, добре нам знайоме. І звідки в цьому непримітному закапелку взявся Коен зі своїми Давидом і Самсоном? Диво, не інакше.

Під це щемливе, зламанодухе, тихе «Алілуя» плакали або раптом і надовго замовкали хлопці, під цю пісню плакала я, але лише тоді, коли ніхто не бачив. Під неї ми ніколи не сумували з дівчатами. Коли дівчата сумують усі вкупі, їм потрібні шум і гам, яскраві барви, смачна їжа, весела музика й високі підбори. Але тут знову був ти - чоловік, якого я до нестями люблю, якого своїми малими руками хочу затулити від усіх бід і нещасть, скільки себе пам’ятаю. І ти вже не плакав, але мовчав, і в очах щось блискотіло.

Я ненавиділа жінку, яка змусила тебе сумувати. Я хотіла, щоби боляче було їй. Але згадувала вранішню недільну проповідь із поза тамтої неділі, згадувала слова, сказані про Ісуса, як Він прощав і Своїм кривдникам. У цю мить я шкодувала, що пішла тоді до церкви. Але, хоч би там як, ця жінка мене не скривдила, вона скривдила тебе, і я її ненавиділа, ненавиділа з усіх сил. А тихий голос священнослужителя, який зараз видавався недоречним і нав'язливим, звучав десь ізсередини у ті вуха, які неможливо було затулити, і нагадував про те, що Ісус прощав усім однаково. Він відпускав гріхи тим, хто скривдив навіть не Його… І навіщо, навіщо я туди йшла?…

У цьому твердженні не було благородства. Не було нічого, крім пекучої, жорсткої, холодної несправедливості. Якщо тільки вважати тебе досконалим. А я знала, знала, що досконалих не буває, і що, може, скривдив цю жінку ти, а не вона тебе, і що, може, зараз її брат так само ненавидів тебе, а може, у неї й не було брата і не було нікого, хто міг би пригорнути її до себе, подивитися в очі й сказати, що все буде добре.

Мені пригадалося, як я закохалася у того високого кавееншика з сумними очима - некрасивого, але високого, пам’ятаєш? Я перестала вчитися і їла через раз - яке безглуздя, подумати лишень! І ти тоді сказав, що якщо він мене, не дай Боже, скривдить, то йому доведеться до кінця життя забути про свої жарти й перейти на історії жахів, які він розповідатиме з власного досвіду. Але він мене так ніколи й не скривдив - більше того, він мене так ніколи й не помітив. А якщо й помітив, то склав якийсь жарт про великі божевільні очі, що дивилися на нього з крайнього столика студентської їдальні, та й забув переповісти його на своїй вечірній словесній розминці, настільки то було для нього неважливо.

- Дай мені її номер.

- Що? Кого? - у твоїх очах була неабияка тривога. - Ти що, здуріла? Пий свій чай і не вигадуй дурниць. Вистачить мені твоїх «барбі» в альбомі з марками.

Ти старався віджартуватися про старе, ти знову зачиняв двері, а поруч не було хлопців, які могли би витягнути тебе грати футбол.

- Вибач, перегнула палицю, - кажу я, винувато опускаючи очі долу. - То я просто вже дуже хочу спати… Викличеш мені таксі?

Сонний офіціант вибрів із дверей бару й відібрав у нас кухлі, абияк протерши поверхню столу брудною ганчіркою. Ти дістав свій мобільний, і, поки ви говорили, як краще назвати місце, куди їхати водієві, я вихопила з твоїх рук телефон і прудко кинулася до дверей. Забігла всередину, збила ще якогось сонного хлопця і крикнула, що мені терміново треба в туалет. Він махнув рукою кудись у глиб зали, і поки ти зайшов досередини, я вже закрила за собою дверці. Я мала твердий намір зателефонувати Яні. Якщо для ваших стосунків справді немає жодної надії, як ти ото говорив мені зі сльозами на очах, то я лише доллю останню краплю в басейн вашої втопленої любові. А якщо ти хоч на трішки помилився, принаймні, спробую кинути «комарику» соломинку.

- Алло? - по голосу було чути, що ця дівчина плакала довго й багато.

- Не розбудила? - від зніяковіння зморозила я і, злякавшись, що вона кине слухавку, бо почула жіночий голос, швидко додала: - То Магда, Денисова сестра.

У бідолахи вже не було сил стримувати ридання.

- Як він? Де ви? - розгублено спитала вона.

- Я закрилася з його телефоном у туалеті якогось бару, а він воює з офіціантом, вимагаючи ключів, напевне, - засміялася я.

До її честі, Яна засміялася у відповідь.

- Ви у Львові?

- Угу. На Сихові.

- Приїжджайте до мене пити чай. Я саме круасанів із шоколадом із горя напекла.

- А… мій брат по дорозі до тебе мене не вб’є? Ви ж ніби… е-е-е…

- Ти вийди з туалету… ну, якщо ти, крім розмови зі мною, не маєш там інших справ… І дай йому телефон. Я попрошу вибачення і запрошу вас на вечерю. Хоча, так, ми посварилися, дуже посварилися, і, між нами кажучи, я все одно вважаю, що винен він, - і вона зайшлася водночас сміхом і риданнями.

Мені завжди страшенно подобалися люди, які не втрачали почуття гумору навіть в істериці.

Ну а потім… Потім були твої крики дорогою; смачні, але трохи засолодкі круасани (зразу відчутно, що напечені з дівочого горя), я заснула з милющою кицькою на м’якому килимі у вітальні, а ви, здається, говорили й плакали на кухні до ранку.

Ну а завтра буде ваше весілля. Тож бережи мені братову, чуєш? А то замість жартів страшні історії доведеться розповідати тобі - з власного досвіду, аякже. І «барбі» замість марок тут не обійдеться, знаєш.


Загрузка...