Теплі історії до кави

ПІКНІК У ПЕРЕДВЕСНЯНИЙ ДЕНЬ

- Ого! Який ти молодець. Мені дуже пощастило з чоловіком, я тобі вже казала?

Я відриваю очі від книжки й шукаю поглядом джерело такої життєствердної фрази. На сусідній лавці, у скверику коло головної площі міста, сидить молода пара, а коло них, у возику, симпатичний малюк скрутив ручки в дві дульки й пробує на смак кожен пальчик по черзі.

Чоловік усміхається, хитає головою й хитро дивиться на жінку.

- Казала. Ага. А я тобі казав, що і ти, цей, теж так нічого?

Вона ляскає його по плечі, він корчить із себе мученика, і вони голосно регочуть. Так щиро, що малюк на мить забуває про мізинчик лівої руки, якого саме смачно облизував, і сміється собі. Батьки водночас забувають про все на світі й схиляються над візочком.

За кілька днів почне пробуджуватися справжня весна. Тож зараз місто згортається клубочком на площі, щоби трохи нагріти місце, куди та весна могла би прибути. Це майже як розведення вогню в каміні взимку перед тим, як мають прибути дорогі гості. Голуби літають красивими колами, юні пари цілуються, підлітки щодвіхвилини вибухають сміхом, а літні пари йдуть, міцно тримаючись за руки.

Я знову мимохіть дивлюся на щасливу сім’ю на сусідній лавочці. Мені звідкись знайоме обличчя нього чоловіка. Приглядаюся пильніше і ледве стримуюся, щоби не ляснути себе по чолі: та ж то той самий привітний офіціант із мого улюбленого кафе, що стоїть якраз за рогом сусіднього будинку. У руках жінки - термокухлик, а в пластиковій коробці, що вмостилася в неї на колінах, бурітос, одна з найсмачніших страв, які подають у тому кафе.

Здається, мама із сином прийшли провідати татка на роботі під час щоденної прогулянки, а він вирішив улаштувати їм пікнік на свіжому повітрі. А ще думається, що навіть за це він заслуговує такої прекрасної фрази з уст закоханої в нього жінки.

Вона дивиться на нього так, неначе їй випала нагода потрапити на аудієнцію до короля. Його ж усміхнені очі сповнені якимсь особливим теплом. Дме холодний вітер, і чоловік поправляє її капюшон, а потім краще вкутує малюка пледом. Той спокійно спить.

Вони помічають мій погляд, усміхаються, я усміхаюся їм у відповідь і схиляюся над книжкою - там пишуть про простих людей, які, незважаючи ні на що, облаштовують собі красиве й щасливе життя. Відпустку, коли не вистачає грошей на подорожі, проводять у пошуках скарбів у рідному місті; сімейну вечерю влаштовують на освітленій свічечками веранді, коли хтось із рідних захворів і немає сил вибратися з усіма на пікнік, - узагалі, там стільки дрібних рецептів простого і тим справжнішого щастя, що їх можна вибирати по намистині й писати підручник із радості. Й домагатися, щоби по ньому неодмінно викладали в усіх школах - і обов'язково затяті оптимісти. Тоді таких нерозсудливо щасливих і закоханих пар, як та, що сидить на сусідній лавочці, було б значно більше.

Я знову крадькома дивлюся на них: на їхні обличчя лягла тінь серйозної зосередженості, вони намагаються щось вирішити. На чолі офіціанта, якого я звикла бачити усміхненим і спокійним, дві тонкі вертикальні риски, якраз поміж брів. Він дивиться кудись удалечінь - його погляд мав би втупитися в он той будинок, але, здається, чоловік прозирас крізь нього й бачить щось важливе.

Молода жінка схиляє голову коханому на плече. Він усміхається, притискає її міцніше до себе однією рукою й каже стиха:

- Ми впораємося. Я ще не знаю, як, але впораємося точно. От побачиш.

Вона піднімає очі на нього - повні якщо не закоханого захоплення, то абсолютної довіри. І шепоче так тихо, що мені доводиться читати з її губ:

- Я знаю.

Вони усміхаються одне одному, цілуються й прощаються Чоловік ще раз заглядає на спляче диво у візочку й поспішає за ріг сусіднього будинку.

Жінка дивиться через плече - дійшовши до рогу, чоловік обертається теж. Вони посилають одне одному повітряні поцілунки й ідуть у різні боки.

Я саме дочитую оповідання, коли коло мене на лавочку присідає хтось. Мені не треба піднімати очі, щоби побачити, хто це. Тому я заплющую їх і усміхаюся кутиками губ. Саме туди приземляються три гарячих поцілунки. Мій чоловік бере мою замерзлу руку й поспішає розтерти її у своїх, завжди таких теплих. Ми йдемо в моє улюблене кафе за рогом і замовляємо бурітос і каву.

Привітний офіціант, як завжди, всміхається нам, і я прошу чоловіка покласти більше чайових, ніж зазвичай, - малечі на банани. Ми загортаємо залишки печеного тіста у серветку й повертаємося на площу годувати голубів.

Я дивлюся на чоловіка, який стоїть поруч, і розумію, що мені теж неймовірно пощастило. І коли інші десь далеко годують дельфінів, вигріваючись на сонячних курортах, мені достатньо годувати голубів, перебираючи пальцями ніг у черевиках, щоби було не так холодно; достатньо невибагливої страви в улюбленому кафе, книжки про просте життя, достатньо всього того, що є… лише б чоловік завжди був поруч. І лише б він завжди дивився на мене такими добрими очима й затуляв плечима від вітру.

- А я тобі казала, як мені з тобою пощастило? - запитую коханого.

- Угу. І мені, - лаконічно, як завжди, відповідає він.

Мені хочеться запитати, з ким йому «теж» пощастило - зі мною чи таки із собою, але не хочу напрошуватися на компліменти. Не зараз. У нас закінчилися крихти, він бере мою руку й ховає у свою кишеню, прикривши зверху своєю рукою, як ковдрою. І ми йдемо додому. Де нас на маленькій кухні чекає старий чайник. Я заварю нам гарячого чаю і тоді вже запитаю, з ким то моєму чоловікові пощастило. Раптом-таки перепаде якийсь - неодмінно короткий, але не менш важливий для мене - комплімент. І мені його теж буде достатньо.