Теплі історії до кави

ПЕЛЮСТКОВИЙ СНІГ

Уночі падав дощ. Друга весняна злива в цьому році. Грім був грізним, блискавиці - яскравими. Наче з усіх сил намагалися когось вразити, милі весняні дебютантки. А потім раптом усе стихло: над ранок хмарки стали майже прозорими, крізь них просіювалися вранішнє сонячне світло й тепло, у саду було свіжо-свіжо, а на голову падав сніг. Пелюстковий.

Юстина страшенно любила снідати під яблунями в саду. Пити цикорієвий напій зі згущеним молоком із глиняного горнятка ручної роботи (таких горняток у них було два - тато колись подарував їм із чоловіком, коли вони вирішили переїжджати «подалі в рай», як називали це їхні рідні), гортати книжку, розгойдуватися у гамаку, пестити кицьку, планувати день і молитися, чомусь неодмінно пошепки.

Усе це тривало зовсім недовго, якихось двадцять хвилин. Тоді сонечко піднімалося з-за пагорба - вже сильне, кругле, яскраве, - і треба було йти готувати чоловікові сніданок. Юстина дуже шкодувала, що вранці не можна було спостерігати за світанковим рожево-червоним сонцем; воно розпускалося, заховане від її очей. Зате з їхнього подвір’я видно було, як сонце сідає за полем. Вони з Тимофієм часто сиділи на дерев’яній лавці під старою сливою, що стояла на краю саду, наче вартовий, і дивилися, як воно скочується за горизонт. Сиділи мовчки, інколи - тримаючись за руки, інколи - обійнявшись, а інколи - опершись спинами одне на одного, і думали кожен про своє. Потім Юстина тихо запитувала:

- Як минув твій день?

Тимофій повертав обличчя до дружини, кліпав, немовби щойно прокинувшись, усміхався і розповідав про буденні речі - поламані й зладнані машини; ріпак, що розцвів; незвичну пташку, яку вгледів уранці в саду, поки косив траву; сусіда діда Гната, який був переконаний, що кращого транспорту, ніж кінь, ніхто ніколи не винайде, і намовляв молодого чоловіка купити в нього одного; про те, з чого сміялися сьогодні з хлопцями в обід, читаючи газету. А потім вона розповідала йому про свій день: які квіти розпустилися квітнику, що було на роботі, як їй їхалося велосипедом міськими дорогами, і те, про що вона мріє. Ставало холодно, чоловік пригортав її за плечі, вони кидали останній погляд на зірки й свій сад у сутінках і йшли до хати. Кицька дріботіла за ними, високо задерши хвоста і задоволено муркочучи.

Але все ж найприємнішими митями весняних днів сповнювалися ранки. Юстина стояла в саду, оглядала набубнявілі голівки квітів, щось до них стиха промовляла й відсувала рукою кицьку, що - ич, яка нахаба! - вперто намагалася почухати до пуп’янків свої зубчики й потертися до стебел рудою щокою. Тоді піднімала очі на дерева, намагаючись угадати, яким буде врожай цьогоріч. Пелюстки падали їй на обличчя, плечі, заплутувалися у волоссі, залітали в капюшон, злітали метеликами на дерев’яний стіл під грушею, де стояло Юстинине горня, й влаштовували собі гарячу купіль. Поміж сторінками розгорнутої на столі книжки теж умощувалося чимало сніжинок-квіток.

Завершивши свій ранковий час тиші, жінка йшла до хати, виносила з кухні зварені яйця, золотисті підсмажені тости, нарізану кружальцями ковбасу, домашній сир у великій глиняній мисці, масло й абрикосове повидло. Тоді легкою ходою спускалася до грядки зі спеціями, на якій уже дрібними салатовими кущиками проростала всіляка зелень, зривала петрушки та селери, бідкалася, що кріп ще не посходив, виривала пару цибулин і несла те все до «засніженого» дерев’яного столу. Там готувала салат - сир, сіль, цибуля та спеції, - робила декілька канапок чоловікові та собі на роботу, накривала снідання лляною шматиною, приклавши її по краях чистими камінцями, що завжди лежали напоготові, й поспішала назад до хати - будити поцілунком чоловіка, а поки він уставав, мився й одягався, заварювала йому каву.

Увесь цей час вона могла спокійно ніжитися собі в ліжку - її робочий день починався з 11-ї, а їхати з їхнього села до міста велосипедом потрібно було якихось сорок хвилин. Але Юстина нізащо би не пропустила сніданок удвох із чоловіком. І він завжди казав друзям, що то була найкраща подія його дня.

Коли надворі дощило, Юстина накривала круглий стіл на веранді картатою кавово-бежевою скатертиною, ставила посеред столу в білій простій вазі букет простих польових чи садових квітів, яких у них росло предостатньо, і готувала щось тепленьке. У такі дні в них було більше часу, оскільки молодята добиралися до міста не велосипедами, а маршруткою.

Але сьогодні їй так хотілося, щоби вони снідали в саду! Земля була ще волога після нічного дощу, в повітрі відчувалася легенька прохолода, але там так неймовірно пахнуло цвітом, неначе то був не сад, а парфумерний магазин! Ні, навіть не так - наче ціла парфумерна фабрика!

Зазвичай після сніданку вона перевдягалася, брала велосипед, фотоапарат і вирушала з чоловіком у напрямку міста. Він їхав на роботу, а вона використовувала свої вільні дві години на мандрівки сільськими манівцями, знімкувала, а вже потім робила з тих світлин листівки. Але останній тиждень їй було заборонено вдаватися майже до будь-якої зі своїх улюблених розваг і не лише: на велосипеді їздити не можна було, пити міцну каву з цинамоном - теж. А ще не можна було літати літаками.

Юстина саме готувалася до відрядження в Індію - короткого, двотижневого, але вимріяного ледь не з пелюшок. Відвідини Калькутти були її метою з глибокого дитинства. Якщо зазирнути правді в вічі, то саме заради цього вона попросила батьків віддати її до школи з поглибленим вивченням іноземних мов, згодом поступила в університет для вивчення туристичного бізнесу, і вже з другого курсу почала активну роботу за професією - у напрямку до здійснення своєї мети. Перші її поїздки були у світ «цивілізований»: Європа, Америка, Англія, останні дві країни - за навчальними програмами. І все для того, щоби знати англійську так добре, щоби сміливо поїхати до Калькутти й не боятися там жити стільки, скільки заманеться!

На медовий місяць вони з чоловіком вибралися до сусідньої Молдови дивитися на виноградники і полювати за якою-не-якою екзотикою. Аж тут нарешті визріло довгоочікуване відрядження. В Індію! Того дня жінка почувалася майже Карлсоном, якому подарували ключі від льоху з варенням. Їй здавалося, що то не велосипед її везе, а вона несе його, підтримувана власними крилами. За декілька днів у неї були квитки.

А через день після того їй здалося, що вона… вагітна. За ранковим сніданком на веранді вона підвела очі на чоловіка й несміливо почала:

- Тимофію, я не впевнена, але мені здасться, що ти скоро можеш бути…

- Татом? - перебив він її і тепло-тепло усміхнувся.

Вона кивнула і раптом перестала боятися.

Тест показував одну смужку. Але лікарка, мамина двоюрідна сестра, чомусь казала, що відчуття молодої жінки можуть бути правдивими. І наполегливо просила Юстину відмовитися від поїздки, від велосипеда, кави, навіть від насиченої роботи.

Жінка звикла ризикувати, але цього разу ніяк не могла зважитися.

- Ти ж навіть не знаєш, чи точно це вагітність. А тут випустиш із рук такий шанс, - намагалася напоумити її одна подруга.

А ще Юстині-мандрівниці до свербіння в п’ятках і до трепету в грудях хотілося в дорогу. До Індії! Може, це не нашкодить?… Але чи варто?

Розгублена Юстина після роботи забігла до своєї одногрупниці, Оленки. То була дуже незвичайна молода жінка. Юся пам’ятала, як Ле - так вони називали одна одну - малювала під час пар і перерв різних смішних чоловічків, звірят, замки та химерні дерева на полях своїх зошитів для конспектів. Вона завжди була невимовно світлою й доброю. І неперевершено вміла мріяти. Її малюнки згодом «ожили» - Ле стала художницею-ілюстраторкою дитячих книжок, а ще в неї була пречудесна п’ятирічна донечка із золотавими кучериками. Ле точно мала знати, що їй робити!

Оленка запарила м’ятного чаю й попросила свою маленьку принцесу принести гості домашніх пиріжків із кухні. Тоді схилилася до Юстини й узяла її за руку. Усміхнулася - так само тепло, як Тимофій і лікарка, тітка Марійка, коли у них зародилася думка про можливу Юстинчину вагітність.

- Слухай, навіть одне сподівання на це вартує пожертв, повір. Дорога тебе ще покличе. Але якщо зараз тебе кличе щось важливіше - не пропускай це повз вуха!

До кімнати саме забігла рум'янощока Євангелинка - найкраще підтвердження маминих слів.

Юстина усміхнулася малечі й узяла до рук гаряче горня - це завжди її заспокоювало. Вона згадувала Оленчині слова, сказані колись давно. Коли вони з Тимофієм зібралися продати квартиру в місті та переїхати жити до села, з них часто кепкували друзі й крутили пальцем біля скроні, застерігали, лякали й усіляко відмовляли: а що, коли нічого не вдасться? а що, коли доведеться повертатися? а що, коли грошей не вистачить на купівлю нової квартири, ви залишитеся без даху над головою?

- Хай би й раптом не вдалося - але спробувати варто неодмінно! - запевнила їх тоді Оленка. - Якщо щось, поставите намет у нашій вітальні, я обставлю його вазонами, і вам буде здаватися що ви в селі. Але лише після того, як ви спробуєте здійснити свою мрію насправді, а не так буцім! - сміялася вона.

Ле саме носила Євангелинку й свято, більше ніж будь-коли, вірила в дива. І все їм тоді вдалося - тож Юстина була схильна вірити подрузі. І взагалі, як вона зауважила, щасливі люди переважно були сміливими настільки, щоби вірити в утілення великих мрій - своїх і чужих. І навпаки: сміливці, які наважувалися йти слідом за мрією, були щасливими людьми. Ну а Ле - однозначно - була прямим доказом цієї теорії.

Після тієї розмови Юстина повернулася до села, перед тим навідавшись у книгарню і прикупивши стосик книжок, які давно хотіла прочитати і на які все бракувало чи то часу, чи коштів, й попросила чоловіка привезти їх після роботи додому. А ще - відмовилася від поїздки й сказала на роботі, що декілька тижнів попрацює дистанційно.

…Сьогодні їй було чим себе зайняти. Вона провела рукою по волоссю, зібрала рожеві пелюстки, що щедро насипалися туди з дерев, і усміхнулася чоловікові, який так зосереджено ласував наїдками. Тоді провела його на роботу, розвісила гамак поміж грушею і яблунею та вляглася на нього, поклавши подушку під голову і вкрившись картатим вовняним пледом. Щойно Юстина хотіла взятися за читання, як кицька вискочила на гамак і вляглася поруч, перешкоджаючи будь-яким спробам господині зануритися в книжку. За хвилю почав накрапати дрібний дощик - але ні її, ні кішку він не тривожив: густа крона дерев затуляла від дощу, а вітер так приємно розгойдував гамака! І лише коли дощ ущух, а вітер натомість піднявся, тріпаючи мокрим листям і розсипаючи бризками довкола, Юстина зі своїм рудим хвостиком пішла готувати обід і пекти коржики Тимофію до вечері.

І поки солодкий дух випічки гуляв кухнею, вона сиділа на витесаному чоловіком стільці й думала про те, скільки всього змінилося за останні роки. Якщо раніше їй неодмінно потрібно було, щоби Тимофій і говорив із нею, слухав її історії, дивився її листівки - був із нею безперестанку, не зводячи очей і не кліпаючи, - то зараз їй вистачало думати про нього, дивитися, як його вправні пальці витісують щось із дерева, готувати йому сніданки та вечері й тримати його руку, коли сонце ховається за обрій. Вона навчилася виявляти свою любов піклуванням і тим, що просто була щаслива поруч із ним. І він це добре знав. Особливо через те, як він сам зізнавався, що в будь-яку пору року, за будь-якої погоди, у будень чи у свято вона вставала за півгодини до його пробудження й готувала йому сніданок.

Юстина не знала, що буде далі - чи справдяться її очікування, чи вдасться Тимофію розвинути власну справу, чи навчаться вони згодом обробляти свою землю, чи випаде їй ще нагода поїхати до Калькутти, - але це її зараз не хвилювало. Тут, на її кухні, у саду, в затишній спальні, у маленькому кабінеті-бібліотеці на горищі, на веранді й у вітальні панував спокій.

«Знаєш, Ле, - писала вона електронного листа своїй подрузі-натхненниці, - у місті якийсь безперервний потік думок-думок-думок. А тут натомість безперервний потік вдячності-вдячності-вдячності. Й довіри. Саме тут до мене прийшло усвідомлення, що Творець, Який піклується про смішних зелених синичок і непривітних чорних граків, не забуде й нас. То навіщо мені хвилюватися?»

У відповідь Оленка надіслала малюнок - безтурботного беззубого малюка, що сидів на великій перині, схожий на хмаринку, і малював якісь закарлючки на карті світу. За мить надійшов ще один лист від Ле, там був малюнок Євангелинки - квіточка для тітоньки Юсі.

Юстина спробувала попрацювати, але її улюблена муркотлива нахаба пробралася до кабінету, вискочила на стіл і вляглася на клавіатурі, ліниво примруживши очі. У саду була справжня весна - хто в таку пору сидітиме перед монітором?

Жінка обкутала плечі шарфиком і вийшла на вулицю, щоби сповна насолодитися тишею. Сад радісно привітав її, осипавши весняним конфетті.