Троє на Місяці

XX. Аварія

Але наступної миті в окулярі телескопа пливли вже поля, промайнула дорога, велично покивав листям дуб, мабуть, той самий, що Граматик його назвав колись Видубом.

Земля була чудова, зелена, заквітчана. Отак би дивився й дивився на неї, не відриваючись від окуляра.

— Ви, як я зрозумів, зворушені тим, що побачили на своїй планеті, більше, ніж досягненнями нашої цивілізації, з якими ви мали змогу частково ознайомитися, — обізвався до хлопців їхній провідник. — Оце для нас і є найбільшою загадкою, це ми й прагнемо розв’язати, спостерігаючи за вашою планетою. Розгадку цього незвичайного явища ми б повезли своїм однопланетянам як найбільше наше відкриття. Тому просимо вас, якщо ваша ласка, поділитися своїми почуттями, які ви пережили, розглядаючи зблизька свою рідну планету.

Граматик подивився на Капітана, але Капітан хитнув головою в його бік:

— Розповідай ти, ти це краще вмієш.

— Гаразд, я розповім, — погодився Граматик.

— У такому разі прошу до залу, де ми з вами вперше зустрілися. Там зараз будуть члени нашої експедиції, — сказав чужопланетянин.

У залі майже всі крісла були зайняті. На екрані світилося блакитне кружало Землі. На стінах застигли земні пейзажі: гірська гряда з білими шапками на вершинах та кам’янистими схилами; ріка, в якій під одним берегом аж до половини вода текла жовта, а під другим — зеленаста; нагромадження високих будинків, що нагадувало скоріше кам’яні джунглі, ніж місто; ліс на болотистій місцевості; високі хвилі на морі чи океані.

Чужопланетянин відвів хлопців за трибуну (це була таки трибуна, але з пультом керування) і залишив їх там, а сам сів у крісло між слухачами.

Граматик розкрив рота, хотів був уже почати словом “товариші”, але вчасно схаменувся, що перед ним сидять набагато старші від нього і, безперечно, вже заслужені в науці чужопланетяни. Але й іншого слова, гідного для звертання до таких представників чужої планети, не знайшов, тому почав свій виступ без жодного вступу.

Граматик говорив, і йому часом здавалося, що тю він пише твір на уроці української мови. Розплющить очі й побачить, як праворуч замислився Капітан, з передньої парти полохливо озирається Незнайко, раз по раз дивиться у вікно Оксана, проте нічого не бачить і не чує, крім своїх думок. За столом завмерла Лариса Іванівна. Але перед ним сиділи поважні чужопланетяни з довгими шиями й панцирними головами, через те треба було висловлюватися ще чіткіше й дохідливіше, ніж у творі.

Граматик сказав:

“Для нас Земля безмежно дорога, бо на ній є той малесенький клаптик, де ми робили свої перші кроки, де ми відкривали для себе навколишній світ, повний несподіванок. Тут нам уперше забриніли звуки рідної мови, завдяки якій ми усвідомили самих себе і відчули гордість від того, що можемо думати. Тут ми навчилися відповідати усмішкою на усмішку і співчуттям на чужий біль.

Образ батьківської хати, де б ми не були, що б не переживали: щастя, горе чи розчарування, — скрізь супроводить нас. Обрамлена кронами вишень, біліє вона на земній кулі, ніби маяк серед неозорого моря, завжди готова дати відпочинок і розраду, завжди сповнена ніжності й тепла.

Навесні вона дарує нам веселе дзюрчання струмків, що пустотливими зграйками біжать із-під снігу. Над нею у бездонній блакиті неба жайворонки розсипають для тебе радісну, зіткану з променів сонця пісню. В одне вікно до неї зазирає гілка яблуні, обліплена блідо-рожевими квітками-метеликами, а під другим — духмяніє бузок, палахкотять півонії.

Настає літо, і, розлившись нестримною повінню, хату затоплює зелень: здіймаються темно-зелені хвилі кукурудзи, водоспадами ллється витка квасоля, пливуть, задумливо погойдуючись, ясночолі соняшники. Зачудовано зорять з-поміж зеленого шумовиння гвоздики і півники, чорнобривці й гладіолуси, спинаються довкола кручені паничі і королевий цвіт. Прилітають до тебе леготи, напоєні медвяними пахощами поля.

Наближається осінь, і до хати все тісніше горнуться пишні жоржини, довірливі айстри, безтурботні безсмертники. Золотими дукатами її обсипають груші. Дорогою повз неї натужно гудуть навантажені зерном, буряками й картоплею автомашини, а в небі вдень і вночі ключами, і зграями, й поодинці летять у вирій журавлі і лелеки, дикі гуси, й граки, і крижі.

Приходить зима і по-святковому прибирає опустілі ниви. Тоді Чумацький Шлях довго дивиться згори на засніжену хату і будить мрії про ніким ще не бачені далекі світи, про не відкриті ще досі світові таємниці”.

Граматик закінчив. У залі ще якийсь час панувала тиша. Капітан непомітно штовхнув його в бік і підморгнув, мовляв: дуже добре сказано.

Нарешті їхній провідник підвівся й подякував Граматикові за його надзвичайно цінну інформацію. І тоді чужопланетяпи, збившись купками, запискотіли, замахали руками — видно, обговорювали почуте. Дехто рушив до Граматика й Капітана, але їхній знайомий похитав головою й сказав:

— Наші гості сьогодні втомилися. їм потрібно відпочити.

Цієї миті щось хряснуло, мов хто вистрілив із мисливської рушниці. Граматик мимоволі підвів очі й побачив, що в склепінчастій стелі з’явилася ніби лійка, тонким кінцем повернена вгору. Ц& метеорит пробив покриття, і тепер повітря, напираючи на розірвані краї еластичної плівки, витікало в навколомісячний космічний простір.

Тиск у залі почав падати. Позакладало вуха. Капітан поспішно опустив забороло на шоломі. А Граматик ніяк не міг повернути заслінки — щось заїло. І ноги стали мовби ватяні. Він відчув, що йому бракує повітря, й безсило осів на долівку.

Краєчком ока ще помітив, як Капітан метнувся до нього, заступив собою отвір у його шоломі. І зробилося зовсім темно. Тільки в його свідомості поволі прокльовувалися Капітанові сповнені тривоги слова:

— Граматику, Граматику…

Свічка, споглядач, груша, осокір, подорож, столяр, школяр, жайворонок, чиж, снігур, ювіляр, льонар, санітар, іспанець, тягар, зйомка.

Ключ. Постав іменники в називному відмінку множини. Випиши підряд спочатку іменники з закінченням -и , потім з — і . Підкресли в них другу від початку букву. З цих букв мають скластися два слова.