Троє на Місяці

XXX. У роботів свої закони

Незнайко не з великою охотою йшов до тих людоловів. Адже він уже був у їхніх руках. Ще якби вдвох… Він оглянувся на Граматика. Той саме дивився на нього й махнув йому рукою. Незнайко хотів показати, що, мовляв, давай будемо разом іти, але Граматик скоро відвернувся.

І чого це заманулося Капітанові ще перевіряти, що роблять роботи? Ну, подивилися б, чи Другові вдалося виконати своє завдання, та й скоріше додому, на Землю. Нема тут нічого цікавого.

Що ближче до пагорбів підходив Незнайко, тим менше хотілося йому йти далі. Але що поробиш? Капітан наказав докладно розвідати все, бо від цього, каже, залежить доля Землі. І нічого не слід робити як-небудь, навмання. Краще зайвих десять разів перевірити, ніж щось пропустити, чогось недогледіти. Бо через малі помилки бувають великі аварії. А тут ідеться про існування життя на Землі.

Поміж горами йти було важко. То тут, то там шлях йому перегороджували досить великі брили каміння, навіть ще не притрушені місячним пилом, із свіжими надломами. Очевидно, вони були недавно вирвані з місячної поверхні. Але найбільш заважали присипані пилом дрібні камінці, які щоразу потрапляли під ноги.

Незнайко скрадався поволі, раз по раз роззираючись довкола. І все-таки ноги в колінах затремтіли, коли він раптом побачив перед собою циліндричну голову робота. Йому здалося, що робот помітив його і йде просто до нього.

Оглянувся сюди-туди. Онде великий камінь, за нього… Кинувся бігти, але нога посковзнулася на камінці, поїхала вперед, і він упав горілиць у місячний пил. Упав дуже легко, немов на оберемок сіна, й анічуть не забився.

Лежав, не ворушачись, хвилин, може, три. Над ним чорніло небо, на якому незмигно горіли зірки. На якусь мить йому навіть здалося, що це він удома простягнувся пізнього вечора на рядні в садку за хатою.

Але в тутешньому небі поряд із зірками на чорному тлі палахкотіло сонце. Спиною через скафандр він чув, як стугонить місячний грунт: десь ходили роботи, щось переносили, чимось гупали.

“Ого, то їх тут багато, — подумав Незнайко, — стільки шуму… Ні, добровільно до них не піду. Вдруге не хочу попадатися їм в руки… Але ж розвідати треба…”

Незнайко засовав руками й ногами, проте ніяк не міг перекинутися, щоб встати. “Наче той жук, коли його перевернуть голічерева і він марно перебирає ніжками”, — майнуло йому в голові. Незнайко підтягнув до себе ноги, вперся підошвами в грунт і, хоч як було незручно в скафандрі, повернувся-таки на бік. А далі вже було легше: сперся на руки й підвівся. Робота не було видно.

“Якби на Землі, то виліз би на дерево й усе побачив. А тут…”

На Місяці можна було вилізти тільки на гору. Незнайко не поліз високо, а видряпався лише настільки, щоб можна було роздивитися, що робиться в долині, й присів за каменем.

Роботи майже розібрали риштовання біля устаповки, схожої на казан, проте, видно, ще не зовсім закінчили її, бо один з них морочився з кабелями, інший встановлював якісь механізми біля неї. Роботи щось робили і за тою горою, котра, коли дивитися на неї здалеку, була найближча до Землі.

“Отже, — сумно відзначив про себе Незнайко, — той жахливий чоловічок і далі готує смерть для Землі. Друг нічого йому не заподіяв”.

Залишалося ще порахувати роботів. Але що він починав рахувати, то все збивався — забував, скільки їх досі налічив. Бо ж треба було ще й дивитися, що вони роблять. Тоді він здогадався використати камінці: робот — і один камінець у кишеню. “До речі, це буде гарна колекція для природознавчого музею”, — подумав Незнайко, мацаючи роздуті кишені. Були тут камінці завбільшки в гороб’яче яйце, і навіть такі, як куряче.

Незнайко зітхнув полегшено. Роботи, здається, його не помітили. А якщо й помітили, то їм було не до нього: вони робили своє. Завдання він виконав. Усе обійшлося добре. Тепер можна й назад. Щоправда, звістка, яку мав принести хлопцям, була невтішна. Роботи й далі готують свою смертоносну зброю. Але Капітан з Граматиком щось придумають…

Міркуючи так, Незнайко спустився з гори. Тепер він уже не дуже розглядався довкола себе. Його думка була зосереджена на одному: тільки б скоріше дістатися на умовлене місце! Але щойно він рушив своїми слідами назад, як відчув, що хтось міцно схопив його за праву руку вище ліктя.

— Граматику, не… — І занімів.

Коли скосив очима позад себе, то побачив, що його тримає не Граматик, а циліндроголовий робот. Ноги в Незнайка підсіклися, і він мало не впав. Але робот уже тягнув його за собою туди, де метушилися інші роботи.

— Пусти, — з відчаю зойкнув Незнайко і, шарпнувшись, вирвав руку, аж повернувся обличчям до робота.

У кишені намацав найбільший камінь і затиснув його в кулаці. Тепер вони стояли один проти одного — робот і Незнайко. В робота обличчя не було, тільки блищали лінзи за склом заборола. У Незнайкових очах палала рішучість.

Раптом робот почав відступати задки від Незнайка. “Ага, злякався”, — підбадьорився Незнайко і, не чекаючи, коли робот відійде далі, повернувся й щосили наліг на ноги. Проте не встиг ступити й десяти кроків, як знову робот схопив його за руку.

Цього разу Незнайко вже менше злякався. Він рвучко обернувся так, що знову став обличчям в обличчя до робота. Робот відпустив руку й позадкував од нього. Тепер і Незнайко пішов задки від робота. “Мабуть, мого погляду боїться”, — вирішив Незнайко. Так вони йшли доти, доки робот нарешті не повернувся спиною до Незнайка. Незнайко ще якийсь час ішов боком і тільки тоді, коли робот зник за горою, наважився обернутися обличчям уперед та й то раз у раз оглядався, чи нема погоні за ним. Але погоні не було.

На домовленому місці за каменем його вже чекав Граматик. Вони ще здалеку помітили один одного.

— А я вже потерпав, чи з тобою чого не сталося, — першим обізвався зраділий Граматик, коли Незнайко підійшов до нього.

— Воно, мабуть, сталося б, якби не моє біополе, — гордо відповів Незнайко, стомлено опускаючись на камінь.

— Як ти сказав? Біополе! Яке біополе? — перепитав Граматик.

— Ну, сила моїх очей. Як глянув я на робота — а він задки, задки від мене.

— Який робот? — нічого не розумів Граматик.

— Таж мене був схопив циліндроголовий робот, коли я повертався назад. “Ну, думаю, тепер мені кінець. Пропав я”. Але я “не розгубився й до нього: “Пусти!” — і отак дивлюся йому в очі.. Але, тьху, хіба в нього очі? Баньки якісь… І він не витримав мого погляду, затремтів увесь, пустив мою руку і задки, задки від мене…

— Це правда? — не повірив Граматик.

— Правда, — запевнив Незнайко.

— А як він тебе схопив?

— Підкрався ззаду й хап за руку. Тут же нічого не чути. Попробував би він на Землі до мене так підкрастися!

— А потім, коли ти обернувся до нього, він відпустив руку? — допитувався Граматик.

— Так, відпустив.

Граматик встав і спочатку ззаду обдивився Незнайка, а потім зайшов спереду. Нічого не сказав, тільки запитав його:

— На спину ти падав до того, як тебе схопив робот, чи після?

— До того. Або що? — здивувався Незнайко з його запитання. Але Граматик поки що сам запитував.

— Тебе ловив той самий робот, що й перший раз, чи інший?

— Інший. У цього на грудях жовта одиниця і якесь слово… мабуть, по-англійському… щось ніби “ворок”.

— Може, отаке? — Граматик написав викруткою на місячному пилу слово “work”. — Воно означає “праця”, “працювати”… Тебе затримав, очевидно, старший робот, який наглядає за робочими роботами. Плакат у тебе на спині порвався й вимазався…

— Це коли я впав…

— Через те робот і накинувся на тебе, а як побачив на грудях у тебе напис, то відпустив. Значить, роботи виконують письмові команди. Це дуже важливо для нас. А що роблять роботи?

— То це не моє біополе… — розчаровано промовив Незнайко, все ще думаючи про свою пригоду. Аж потім до нього дійшло Граматикове запитання. — Що роблять роботи? А що… ладнають той казан. Видно, марно загинув наш Друг.

— Ні, не марно, — заперечив Граматик. — Він знищив нелюда Гарріса, очевидно, разом із твоїм знайомим роботом-людоловом. І корабель вивів з ладу. Я натискував кнопку — ліфт не працює. Ілюмінатори вибиті. А роботи працюють, бо ніхто в них не міняв програми. Яку в них закладеш програму, вони те й робитимуть. Ти почекаєш мене тут, відпочинеш, а я зараз піду ближче до нашого корабля, покличу Капітана. Утрьох ми швидко зупинимо їх~ До речі, багато роботів?

— Багато. Зараз полічимо.

— То ти їх не полічив? — мало не вигукнув Граматик.

— Ні, полічив, тільки камінцями.

Незнайко долонею розрівняв пил перед собою й почав викладати з кишень камінці. Одним з перших дістав того найбільшого, як куряче яйце, каменя, якого затискував у кулаці, коли його схопив робот. І нараз той камінь зблиснув на сонці, заграв барвами, наче ранкова роса на лузі.

Незнайко й Граматик зачудовано втупилися в нього. Що за диво?

— Та це ж, — здогадався Граматик, -…

Як(би) ж не ніч, якби(то) вже весна, тим(часом) як усі поснули, тільки(но) сів за стіл, що(б) хто не казав, то(ж) таки диво, що(б) ти великий ріс, та(ж) це мій брат, якби(то) й нам, коли(б) то дати всьому лад, тим(то) й ба, мов (би) навмисно, тому(то) й котиться віз, сміх (та)й тільки, начеб(то) можна без мрії.

Ключ. Випиши підряд у три групи словосполучення, у яких частина, що в дужках з попередньою частиною пишеться: 1) разом; 2) окремо; 3) через дефіс. З останніх букв словосполучень прочитаєш три слова.