Троє на Місяці

XXXIV. Через сім років

Через сім років після цих подій мені довелося побувати в Келеберді.

Було чудове літнє надвечір’я. Сонце вже схилилося до правого берега Дніпра, затягнутого прозоро-бузковою млою. Але в селі було ще тихо. Тільки з поля долинав гуркіт комбайнів і торохтіння вантажних машин.

Нарешті на вулиці я помітив високого хлопця років чотирнадцяти, що заклопотано поспішав кудись у напрямку до Дніпра, де зеленіли густі верболози.

— Пробач, — зупинив я його. — Скажи, будь ласка, де б я міг побачити учасників відомої експедиції на Місяць — Капітана, Граматика і…

Я запнувся. Мені незручно було називати прізвисько Незнайка. Адже після експедиції на Місяць він, безумовно, взявся за навчання я перестав бути незнайком.

— Ви маєте на увазі Олега Довгаия, Василя Галайду й Миколу Удовенка?

— Так, саме їх, — нарешті пригадав я імена цих хлопців.

— Сьогодні ввечері вони збираються в школі. І Оксана Рудик там буде теж. Сьогодні гуртковий день.

Я пішов до школи. Вона була не зачинена. Щоб якось згаяти час, я став розглядати написи на дверях класних кімнат. Ось і “Природознавчий музей”.

У класі попід стінами у вітринах лежало різне насіння: і пшениці, і вівса, і бавовнику (“Наче сонце з променями”, — подумав я), і липи, і сосни, і гінкго, і гевеї. Яких тільки насінин тут не було!

Потім почалися черепашки: і морського гребінця, і перлівниці, і мідії, і птерії, і звичайних равликів, і уламки коралів. Далі пішли мінерали: сірка, бурий залізняк, сланець, кварц, малахіт, яшма… Аж очі втомилися читати назви.

А ось і те, чого я мимоволі шукав: “Колекція місячних мінералів, привезена О. Довганем, В. Галайдою і М. Удовенком”. Дивлюся: рудувато-коричневий пил у пробірках, шерехаті камінці різної величини (“Які вони непоказні. Якби трапилися десь на Землі, то й не звернув би на них уваги”); великий, завбільшки з куряче яйце прозорий камінь, а біля нього малий — наче ліщиновий горіх, запечений у коричневу місячну породу, — теж алмаз (“Отже, знайшли не один, а два алмази, — відзначив я про себе, — але другого не відразу помітили”); два дрібні блискучі шматочки металу і під ними напис: “Хімічно чисте залізо” (“На Землі в природі такого не буває”, — пригадалося мені вивчене колись із хімії).

У коридорі почувся гомін. Я вийшов з кімнати й став у дверях. Коридор заповнювали школярі. Серед них я відразу помітив двох юнаків і дівчину: Олег Довгань, Микола Удовенко і Оксана Рудик (це ж вона поклала в корабель пироги з маком і три гілки розквітлого бузку). Біля них ішов шестиногий лискучий пес із лускатим хвостом й опуклими добрими очима.

Граматик, тобто Василь Галайда, стояв під стіною з якимось хлопчаком, з акуратно підрізаною над лобом чуприною, і щось пояснював йому. Я прислухався.

— Ти пишеш: “Оранжеве сонце закривавило гору”. Це неточно, бо прикметник оранжевий означає те саме, що й жовтогарячий. Власне, слово оранжевий походить від французького orange — “апельсин”. Отже, в тебе вийшло, ніби жовтогаряче, тобто апельсинового кольору, сонце посилає криваві, червоні промені. Такого не буває.

Нарешті Граматик помітив мене. Підійшов і привітався.

— Оксано, Олегу, Миколо, ходіть сюди, — гукнув він до товаришів, а потім повернувся до мене: — Ну й гарна ж вода в Дніпрі — наче дитяча купіль. Щойно ходили купатися.

— А що тут сьогодпі у вас? — запитав я.

— Працюють літні гуртки, — охоче пояснив Граматик. — Я веду літературний гурток, Олег — фізичний, Оксана — гурток любителів астрономії, Микола — агрономічний. У нього, до речі, найбільше учнів. Учителів зараз нема, всі в відпустці, а ми на канікулах, то й займаємося із школярами. А вдень працювали хто де: Микола на комбайні, Олег у ремонтній майстерні, Оксана в обсерваторії — веде спостереження за горами Дерфеля…

— А Василь робить найважливіше, бо вічне, — втрутилася в розмову Оксана, яка щойно підійшла. — Він пише історію Келеберди з найдавніших часів.

— Де ж ви вчитеся? — запитав я.

— Я в сільськогосподарському інституті на факультеті агрономії, — похвалився Незнайко, тобто Микола Удовенко. Він помітно підтягнувся, став поважнішим.

— Оксана в університеті на астрофізичному факультеті, а я у фізико-технічному інституті, — повідомив Капітан.

— Я — в педінституті на факультеті української мови й літератури, — сказав Граматик.

— А хто відновив Друга? — не переставав я запитувати.

— Ми вчотирьох, — сказав за всіх Капітан.

— І назвали його першими буквами наших прізвищ, — додала Оксана. — Довгань, Рудик, Удовенко (у попередній назві Миколиного прізвища не було, тоді з мого взяли аж дві букви) і Галайда.

Школярі вже розійшлися по класах. На коридорі залишилося тільки нас п’ятеро і Друг.

— І останнє, щоб не затримувати вас більше: що б ви хотіли побажати тим, хто читатиме про вас?

Товариші замовкли на якусь мить.

— Тільки, Василю, не треба шифрувати, будемо говорити відкритим текстом, — попросився Удовенко.

— Гаразд, — погодився Граматик. — Капітане, ти перший.

Але не встиг Капітан щось сказати, як обізвався Друг, не розтулюючи рота:

— Машини повинні служити тільки добрим справам людей.

— Правильно, — підтримав його Капітан. — А я тим, хто читатиме про нас, бажаю завжди прагнути якомога більше знати.

— І вміти мріяти й уявляти, — додав Граматик.

— І мати силу волі завжди доводити до кінця те, що почав, — сказав Незнайко, багатозначно всміхаючись.

— І робити все з любов’ю до людей, — завершила Оксана.