Труна з Гонконгу

1

Я саме хотів замкнути свою контору, коли пролунав телефонний дзвінок. Було вже десять хвилин на сьому. День видався нудним, довгим і неприбутковим: жодних відвідувачів, усю пошту я викинув у корзину для сміття, навіть не розкриваючи, й ось тепер — цей перший телефонний дзвінок.

Піднявши слухавку, я сказав якомога жвавішим та енергійнішим голосом:

— Нельсон Раян.

Настала пауза. Раптом я почув, як запрацював двигун літака. На мить цей гуркіт ударив мені у вухо, а тоді затих, перетворившись у шум на задньому плані, наче той, хто дзвонив мені, зачинив двері телефонної будки.

— Містер Раян? — голос був чоловічим: низьким і грубим.

— Саме так.

— Ви — приватний детектив?

— І знову все правильно.

Запала ще одна пауза. Я слухав повільне важке дихання чоловіка, а він, імовірно, слухав моє. Потім незнайомець сказав:

— У мене є лише кілька хвилин. Зараз я в аеропорту. Хочу вас найняти.

Я дістав нотатник.

— Як вас звати та яка ваша адреса? — запитав у співрозмовника.

— Джон Гардвік, Кеннот-бульвар, 33.

Записавши адресу, я уточнив:

— Що я маю зробити для вас, містере Гардвік?

— Я хочу, щоб ви постежили за моєю дружиною.

Настала ще одна пауза, й у повітря знову здійнявся літак. Чоловік щось сказав, та його слова заглушило сильне виття реактивних двигунів.

— Я не розчув ваших слів, містере Гардвік.

Він зачекав, доки літак віддалиться, а тоді швидко проказав:

— Двічі на місяць я регулярно літаю в Нью-Йорк у справах. Гадаю, що поки мене нема, дружина поводиться... гм... непристойно. Тож хочу, аби ви постежили за нею. Повернуся післязавтра — у п'ятницю. Мені треба знати, чим вона займається, поки мене нема. Скільки це вартуватиме?

Я не надто любив такі справи, та це принаймні було краще, ніж нічого.

— А чим ви займаєтеся, містере Гардвік?

Він заговорив із легкою ноткою нетерплячості у голосі:

— Працюю на корпорацію Герона, яка виробляє пластмаси.

Корпорація Герона була одним із найбільших підприємств на цій частині Тихоокеанського узбережжя. Чверть економічного процвітання Пасадена-сіті забезпечувала саме вона.

— П'ятдесят доларів за день плюс витрати, — сказав я, піднімаючи свою звичну плату на десять доларів.

— Згода. Я зараз же надішлю вам триста доларів як попередній гонорар. Хочу, аби ви стежили за моєю дружиною, хоч би куди вона не пішла. Якщо дружина не залишатиме дому, то мені треба знати, чи хто-небудь її відвідує. Ви зробите це?

За три сотні доларів я би виконав і значно важчі доручення.

— Так, я зроблю це, — відповів я, — та чи не могли б ви прийти сюди, щоб зустрітися зі мною, містере Гардвік? Віддаю перевагу особистому знайомству зі своїми клієнтами.

— Розумію, та лише щойно вирішив удатися до таких дій. Я вже на півдорозі до Нью-Йорка, однак у п'ятницю зустрінуся з вами. А поки що хочу лише бути впевненим, що ви стежитимете за нею, поки мене не буде в місті.

— Ви можете бути певні у цьому, — сказав я, а тоді замовк, поки ще один літак долав злітно-посадкову смугу. — Мені потрібен опис вашої дружини, містере Гардвік.

— Кеннот-бульвар, 33, — мовив він. — Мене уже кличуть. Я повинен іти. Зустрінемось у п'ятницю, — і лінія затихла.

Поклавши слухавку на місце, я узяв із коробки на столі сигарету. Запалив її настільною запальничкою і видихнув дим у бік протилежної стіни.

Приватним детективом я працював упродовж останніх п'яти років і за цей час натрапляв на кількох ексцентричних осіб. Цей Джон Гардвік може бути лише ще одним навіженим, та я чомусь його таким не вважав. Він говорив як людина, котра потрапила у складну ситуацію. Можливо, місяцями тривожився тим, як саме поводиться його дружина. Може, він упродовж тривалого часу підозрював, що вона обманює, коли його нема у місті, й от раптом, уже від'їжджаючи у чергове відрядження, вирішив її перевірити. Це міг бути один із тих миттєвих імпульсів, до яких міг удатися стурбований, пригнічений чоловік. Та все ж мені це не надто подобалося. Не люблю анонімних клієнтів. Не люблю безтілесних голосів у телефоні. Я віддаю перевагу тому, аби знати, з ким працюю. А ця справа видавалася трохи поспішною і занадто удаваною.

Поки я обмірковував одержану від Гардвіка інформацію, до мене долинув звук кроків уздовж коридору. Почувся стукіт по матованій панелі моїх дверей, а тоді вони відчинились.

Кур'єр поклав на мій стіл товстий конверт і запропонував підписатись у його книзі.

Це був невисокий молодий хлопець із ластовинням, він усе ще чіплявся за ентузіазм до життя, що уже покидав мене. Поки я підписувався у книзі, його погляд з насмішкою пройшовся обшарпаною кімнаткою, зауважуючи вогкі плями на стелі, пил на книжковій полиці, стіл, що нічим не вражав, потертий стілець для клієнтів і настінний календар з оголеними дівчатами.

Коли він пішов, я відкрив конверт. У ньому було тридцять десятидоларових банкнот. На звичайній картці — напис: «Від Джона Гардвіка, Кеннот-бульвар, 33, Пасадена-сіті».

На хвильку я замислився, як йому вдалося так швидко доставити мені гроші, а тоді вирішив, що у нього, вочевидь, є кредитний рейтинг у «Експрес Месенджер Компані» і що він зателефонував їм одразу ж після завершення нашої розмови. Їхні контори були відразу ж по той бік вулиці від моєї. Присунувши до себе телефонну книгу, я почав шукати Гардвіків. Жодного Джона Гардвіка там не було. Я підвівся з-за столу і важкою ходою перейшов кабінет, аби проконсультуватися з каталогом вулиць. Із нього я дізнався, що Джек С. Маєрс-молодший, а не Джон Гардвік мешкає за адресою Кеннот-бульвар, 33.

Погладжуючи рукою свою одноденну щетину, я обдумував усю цю ситуацію. Пригадав, що Кеннот-бульвар — віддалене шосе на Палма-Маунтін, близько трьох миль від центру міста. Це був один із тих районів, де люди мали змогу орендувати для себе житло, коли приїжджали у відпустку, саме так могло статись і з Джоном Гардвіком та його дружиною. Можливо, він — керівник корпорації Герона, який очікує, поки спорудять його власний дім, а тим часом орендує будинок за адресою Кеннот-бульвар, 33 у Джека С. Маєрса-молодшого.

Я лише раз бував на Кеннот-бульварі, й було це недавно. Будинки там почали зводити відразу ж після війни, нічого аж надто особливого. Більшість із них — бунгало, наполовину цегляні, наполовину дерев'яні. Найкращим на Кеннот-бульварі є вид на місто й море і, якщо вам це потрібно, його усамітнення.

Що більше я думав про це завдання, то менше воно мені подобалось. Я навіть не мав опису жінки, за якою був найнятий стежити. Якби мені не заплатили тих трьохсот доларів, я б не брався за цю роботу, не зустрівшись спершу із Гардвіком, але оскільки мені заплатили, то відчував, що повинен виконати його доручення.

Замкнувши свою контору, я пройшов через приймальню, замкнув зовнішні двері й попрямував до ліфта.

Мій найближчий сусід, промисловий хімік, усе ще важко трудився, щоб заробити на прожиття. Я чув його виразний баритон, яким він наговорював чи то диктофону, чи то секретарці.

Спустившись ліфтом на перший поверх і перетнувши вулицю, я зайшов у закусочну, де зазвичай їв. Попросив Сперроу, бармена, зробити мені два сандвічі з шинкою та куркою.

Сперроу, високий, худий, із копицею сивого волосся, завжди цікавився моїми справами. Він був непоганим хлопцем, і час од часу я веселив його купою побрехеньок про пригоди, що начебто траплялися зі мною.

— Ви сьогодні ввечері працюєте, містере Раян? — запитав він нетерпляче, щойно почавши готувати для мене сандвічі.

— Саме так, — відповів я. — Проводжу ніч із дружиною клієнта, стежачи, щоб вона не згрішила.

Його рот широко відкрився, а очі витріщилися на мене.

— Справді? А яка вона, містере Раян?

— Ти знаєш Ліз Тейлор?

Він кивнув, нахилившись уперед і важко дихаючи.

— Ти знаєш Мерилін Монро?

Його кадик судомно смикнувся.

— Звісно, що знаю.

У відповідь я сумно всміхнувся.

— Вона не схожа на жодну з них.

Він кліпнув, а тоді, усвідомивши, що я над ним жартую, широко всміхнувся.

— Знову суну свого носа, куди не слід, еге ж? — запитав мене. — Гадаю, я цікавився тільки цим.

— Поквапся, Сперроу, — сказав я. — Мені треба заробляти на прожиття.

Він поклав сандвічі у паперовий пакет.

— Не робіть того, за що вам не платять, містере Раян, — сказав Сперроу, подаючи мені пакет.

Була уже без двадцяти хвилин сьома. Сівши у своє авто, я поїхав на Кеннот-бульвар. Я не поспішав. Коли піднімався гірською дорогою, сонце пізнього вересня саме ховалося за вершиною гори.

Бунґала на Кеннот-бульварі були закриті від дороги живоплотом або квітучими чагарниками. Я повільно проїхав повз № 33. Величезні подвійні ворота ховали будиночок. Десь за двадцять ярдів вище дорогою був майданчик для тривалої стоянки автомобілів, із якого відкривався чудовий вид на море. Я зупинився там, вимкнув двигун і пересунувся з водійського сидіння на пасажирське. Звідси було добре видно подвійні ворота.

Мені не залишалося нічого, крім чекання. У цьому я був цілком вправним. Якщо ви достатньо божевільні, щоб обрати для себе таку професію, як у мене, то терпіння — найнеобхідніша її умова.

Упродовж наступної години мимо проїхали три чи чотири автівки. Водії, котрі повертались із важкої праці, проїжджаючи повз, кидали на мене швидкі погляди. Я сподівався, що схожий на чоловіка, котрий чекає на свою подругу, а не на детектива, який стежить за дружиною клієнта.

Дівчина в обтислих штанях та светрі пройшла мимо мого припаркованого авто. Попереду неї підтюпцем біг пудель, з ентузіазмом зупиняючись біля дерев. Дівчина кинула на мене швидкий погляд, у той час як мої очі неспішно оцінювали її фігуру. Я зацікавив її значно менше, ніж вона мене. Тож я із жалем спостерігав, як дівчина зникає у темряві.

До дев'ятої уже стемніло. Я витягнув паперовий пакет і з'їв сандвічі. Зробив ковток віскі з пляшки, що зберігалась у мене в «бардачку».

Це було довге та втомливе очікування. Подвійні ворота № 33 залишалися такими ж активними, як фарширована щука. Але тепер стало уже достатньо темно, щоб я міг проявити ініціативу. Залишивши авто, я перейшов дорогу. Відчинив одну частину воріт і заглянув у невеличкий охайний сад. Світла було ще достатньо, аби розгледіти газон, квіти і доріжку, яка вела до невеликого бунгало з чимось схожим на веранду.

Бунгало тонуло у темряві. Тож я дійшов висновку, що вдома нема нікого. Аби впевнитись у цьому, обійшов будинок ззаду, але світла не було і там.

Повернувся до машини, почуваючись пригніченим. Схоже, щойно містер Гардвік поїхав до аеропорту, як місіс Гардвік майнула з дому.

Тепер мені не залишалося нічого іншого, окрім як сидіти в авто, сподіваючись, що жінка повернеться упродовж ночі. Тож із трьома сотнями доларів, які все ще мучили моє сумління, я взявся чекати.

Десь близько третьої години ранку я заснув.

Перші промені сонця, пробиваючись крізь лобове скло авто, розбудили мене. Шийні м'язи затерпли, болів хребет, і я почувався винним, усвідомивши, що проспав три години, у той час як мав відробляти свої триста доларів.

Дорогою вгору їхало авто з молоком. Я спостерігав, як молочар зупинявся і знову рушав, доставляючи молоко до кожного бунгало. Він проїхав мимо № 33, а тоді зупинився прямо навпроти мене, щоб занести пляшки у № 35.

Коли він вийшов, я наблизився до нього. Це був старший чоловік, чиє обличчя свідчило про чималий досвід важкого життя і тяжкої праці. Він запитально поглянув на мене, зупинившись і стискаючи в руці дротяну корзину з пляшками молока.

— Ви пропустили № 33, — сказав я. — Молоко отримали всі, окрім № 33.

Він допитливо оглянув мене.

— Їх зараз нема вдома. А що вам до того, містере?

Я зрозумів, що він не з тих, із ким можна поводитися за панібрата. Мені аж ніяк не хотілося мати нові проблеми, тож я вийняв і подав молочареві своє посвідчення. Він ретельно оглянув його, а тоді, тихо насвистуючи крізь зуби, повернув мені.

— Ви не заходите у № 33? — запитав я.

— Звісно, заходжу, але вони поїхали на місяць.

— Хто — «вони»?

Він із хвилину обмірковував це запитання.

— Містер і місіс Маєрс.

— Наскільки я розумію, тепер тут мешкають містер і місіс Гардвік.

Він опустив дротяну корзину й посунув капелюх на потилицю.

— Зараз там ніхто не живе, містере, — сказав чоловік, потерши чоло. — Я б знав, якби там хтось був. Людям потрібне молоко, і саме я доставляю його сюди. А в № 33 не доставляю молока, бо цього місяця там ніхто не живе.

— Розумію, — мовив я, хоча насправді не розумів. — Ви ж не думаєте, що містер Маєрс міг здати своє житло в оренду цьому іншому чоловікові?

— Я уже вісім років обслуговую містера Маєрса, — почув я у відповідь. — Він ніколи нікому не здавав свого будинку. Містер завжди їде у такий час на місяць, — молочар підняв свою дротяну корзину. Я зрозумів, що йому вже стало нудно зі мною і що він хоче продовжити свою корисну роботу.

— А ви не знаєте жодного Джона Гардвіка з цього району? — запитав я без великої надії.

— Тут такого нема, — сказав він. — Я б знав. Адже знаю тут усіх, — і, киваючи головою, чоловік рушив до своєї вантажівки та поїхав дорогою до № 37.

Першою у мене виникла думка дізнатися, чи правильну адресу маю, та я знав, що правильну. Гардвік мені не лише її сказав, а й написав.

То навіщо він заплатив мені триста доларів, аби я посидів ззовні порожнього бунгало? Можливо, молочар помилився, проте я так не вважав.

Я повернувся до № 33 і поштовхом відчинив одну частину подвійних воріт. При світлі раннього світанкового сонця мені не потрібно було підійматися доріжкою, аби переконатися, що бунгало порожнє. Дерев'яні віконниці заступали вікна — цього я не міг побачити у темряві. Бунгало мало покинутий вигляд.

Раптом у мене виникло якесь моторошне відчуття. Чи міг цей загадковий Джон Гардвік із причин, відомих лише йому самому, хотіти забрати мене з дороги та відправити у погоню за нездійсненним? Я не міг повірити, щоби хтось при здоровому глузді протринькав триста доларів на те, аби позбутися мене на дванадцять годин. Відчував, що не можу бути настільки важливим, та ця думка не покидала мене. Раптом я захотів потрапити у свою контору, і то терміновіше, ніж мені праглося поголитися, прийняти душ і випити достатньо міцну каву, від якої можна збадьоритися.

Поспішивши назад до свого авто, я помчав униз гірською дорогою. У цю ранкову годину транспорту не було, тож я доїхав до будинку, у якому містилася моя контора, коли вуличний годинник вибив сьому. Залишивши авто, я увійшов у вестибюль, де швейцар схилився над мітлою, важко дихаючи і презирливо посміхаючись до самого себе. Він окинув мене безглуздим холодним поглядом, а тоді відвернувся. Швейцар ненавидів усіх, у тому числі й себе.

Піднявшись на четвертий поверх, я швидко пішов коридором до знайомих дверей, на яких виднівся напис облупленими чорними літерами: «Нельсон Раян, приватний детектив».

Я витягнув ключі, та, спохопившись, узявся за дверну ручку й повернув її. Двері були незамкнені, хоч я й замкнув їх, залишаючи контору увечері. Штовхнувши двері, я заглянув у невелику приймальню. Там був стіл, на котрому лежало кілька пошарпаних, із загнутими кутиками журналів, стояли чотири добряче потерті шкіряні крісла й очікувала всіх із чутливими ступнями килимова доріжка.

Внутрішні двері, що вели до моєї контори, були привідчинені, хоч я і замкнув їх, перш ніж піти.

Знову охоплений моторошним відчуттям, я дійшов до дверей і поштовхом широко відчинив їх.

Обличчям до мене у клієнтському кріслі сиділа приваблива китаянка, її руки були дещо манірно складені на коліні. Вона була одягнута у зелено-срібне ціпао з розрізами по обидва боки, які підкреслювали її красиві ноги. Китаянка виглядала спокійною і навіть нездивованою. Із маленької кривавої плями зліва над грудьми я здогадався, що її застрелили швидко і професійно: так швидко, що вона не мала навіть змоги налякатися. Хто б її не застрелив, він зробив це високоякісно й миттєво.

Рухаючись так, наче бреду водою, я увійшов у кімнату й торкнувся холодного обличчя китаянки. Вона була мертва уже кілька годин.

Глибоко вдихнувши, я потягнувся до телефону й викликав поліцію.

2

Чекаючи приїзду копів, я оглянув свою мертву азіатську відвідувачку ближче. Їй було близько двадцяти трьох чи двадцяти чотирьох років, і вона, безсумнівно, не була бідною. Припустив це, оскільки її одяг видавався дорогим, панчохи були зі справжнього нейлону, а туфлі майже нові. До того ж вона була доглянута: нігті мала чисті, волосся — блискуче. Я не мав змоги дізнатися, хто вона, — її сумочки не було. Мабуть, її забрав убивця. Не думаю, що так акуратно одягнена жінка могла б піти кудись без сумочки.

Переконавшись, що її ім'я залишиться для мене невідомим, я пішов до іншої кімнати й став чекати на тупотіння ніг, яке повідомить, що хлопці приїхали. Довго чекати не довелося. Хвилин за десять після мого дзвінка вони уже кишіли наді мною, наче мурахи над грудочкою цукру.

Останнім приїхав детектив-лейтенант Ден Ретнік. Я час од часу зустрічався з ним за останні чотири роки. Це був чепуристо одягнений низькорослий чоловік із тонкими лисячими рисами обличчя. Єдиною причиною, чому Ретніка тримали у міській поліції, було те, що йому пощастило одружитися з сестрою мера. Як з офіцера поліції з нього було стільки ж користі, як із дірки у відрі. На щастя Ретніка, із часу його призначення у Пасадена-сіті не вчинено жодного важкого злочину. Ця справа була першим випадком убивства відтоді, як його підвищили з чергового до детектив-лейтенанта в маленькому поліцейському відділку на узбережжі.

Та все ж віддам йому належне: незважаючи на те, що у нього недостатньо мізків, аби розв'язати дитячий кросворд, Ретнік виглядав, безсумнівно, як коп, котрий добре знає свою справу, коли влетів у мою контору із сержантом Палскі, своїм друзякою, який тупотів позаду нього.

Сержант Палскі був кремезним, із червоним товстим обличчям, маленькими злісними очима та двома кулаками, які, здавалось, увесь час свербіли зустрітись із чиєюсь щелепою. Розуму він мав ще менше, ніж Ретнік, якщо це узагалі можливо, але нестачу інтелектуального багажу компенсовував м'язами.

Увійшовши, жоден із них не поглянув на мене. Вони попрямували у мою контору й упродовж тривалого часу витріщалися на мертву жінку, а потім, поки Палскі виконував належні дії поліцейського, Ретнік нарешті підійшов до мене. Тепер він виглядав трохи стурбованим і не таким жвавим.

— Що ж, детективе, давай розповідай мені всю історію, — сказав він, сідаючи на стіл і похитуючи бездоганно начищеними черевиками. — Вона твоя клієнтка?

— Не знаю, хто вона чи що тут робить. Я знайшов її такою, коли відчинив контору сьогодні вранці.

Ретнік жував погаслу сигару, дивлячись на мене суворим поглядом копа.

— Ти завжди відчиняєш так рано?

Я розповів йому всю історію, нічого не приховуючи. Він слухав. Палскі, котрий закінчив гратись у поліцейського з хлопцями у моїй конторі, підпер одвірок і також слухав.

— Щойно дізнавшись, що бунґало порожнє, я відразу ж повернувся сюди, — закінчив я. — Припустив, що тут щось не так, але такого вже точно не очікував.

— Де її сумочка? — запитав Ретнік.

— Не знаю. Поки я чекав вашого приїзду, то пошукав, однак не знайшов. Вона повинна була бути. Можливо, її забрав убивця.

Лейтенант почухав підборіддя, витягнув із рота погаслу сигару, поглянув на неї, а тоді запхнув назад.

— Що ж у цій сумці було такого, детективе, що спокусило тебе вбити жінку? — із вимогою запитав він.

Від Ретніка не можна було очікувати жодної проникливості. Викликаючи поліцію, я знав, що буду підозрюваним номер один.

— Навіть якби у неї був кохінор, я не настільки тупий, щоб убивати її тут, — сказав я терпляче. — Простежив би за нею до її дому і вже там залагодив би цю справу.

— Що ж тоді вона тут робила і як увійшла, якщо ти замкнув контору?

— Можу лише припустити.

Ретнік примружив очі та схилив голову набік.

— Ну що ж, давай припускай.

— Гадаю, у цієї жінки була до мене якась справа. Чоловік, який назвався Джоном Гардвіком, не хотів, аби вона розмовляла зі мною. Я не знаю, чому, і мені невідомо, про що вона хотіла поговорити зі мною, я лише припускаю. На мій здогад, Гардвік відправив мене сидіти біля порожнього бунґало, аби упевнитися, що мене не буде у конторі, коли приїде жінка. Гадаю, він чекав на неї тут. Мої замки дуже прості. У нього не виникло б труднощів, аби відчинити двері. Ймовірно, коли вона увійшла, він сидів за моїм столом. Той факт, що жінка не виглядає наляканою, дає мені змогу припустити, що вона не знала того чоловіка й вирішила, що це — я. Після того, як вона розповіла про свою справу, він її застрелив. Це був швидкий професійний постріл. У неї навіть не встиг змінитися вираз обличчя.

Ретнік поглянув на Палскі.

— Якщо ми не пильнуватимемо, цей детектив вкраде у нас роботу.

Палскі витягнув щось із кутнього зуба і сплюнув на мій килим. Сержант промовчав: говорити — не його робота. Він був професійним слухачем.

Ретнік на хвильку замислився. Цей процес, безсумнівно, завдавав йому мук. Урешті-решт він мовив:

— Знаєш, що викликає підозру в твоєму припущенні, розумнику? Цей хлопець телефонував тобі з аеропорту, що за дві милі звідси. Якщо ти не обманюєш, то залишив контору відразу ж після шостої. Він не міг приїхати сюди раніше сьомої тридцять, зважаючи на рух транспорту на автостраді о тій порі, й усі, навіть жовтошкірі, знають, що це уже неробочий час. Вона б не прийшла сюди, якби не була впевнена, що застане тебе тут, а спершу зателефонувала б.

— А чому ви такі впевнені, що вона цього не зробила? Можливо, зателефонувала, а Гардвік був у моїй конторі й відповів на дзвінок. Можливо, він сказав, що чекатиме на неї і щоб вона зразу ж прийшла.

Зі зміни виразу обличчя Ретніка я зрозумів: він сердитий на себе, що не зміг дійти до такого сам.

Лікар і двоє інтернів зі звичайними носилками з'явились у дверях.

Палскі неохоче відійшов від одвірка й забрав лікаря, метушливого маленького чоловіка з неприємним похмурим обличчям, у мою контору, щоб оглянути тіло.

Ретнік поправив перламутрову шпильку на краватці.

— Її буде нескладно вистежити, — сказав він, наче розмовляючи із самим собою. — Якщо жовтошкіра така приваблива, як оця, на неї звертають увагу. Коли, ти казав, цей Гардвік мав зустрітися з тобою?

— Завтра... у п'ятницю.

— Гадаєш, він прийде?

— Жодного шансу.

Ретнік кивнув.

— Так, — він поглянув на свій годинник, а тоді позіхнув. — Ти виглядаєш жахливо. Може, вип'єш горнятко кави? Не відходь далеко і не ляпай язиком. Я буду готовий говорити з тобою десь за півгодини.

Він, звісно ж, не турбувався про мене, просто хотів, аби я зійшов із дороги.

— Гадаю, кави можна випити, — сказав я. — Чи можна мені поїхати додому і прийняти душ?

— Кому не байдуже, як гидотно від тебе смердить? — кинув лейтенант. — Просто випий десь недалеко кави, щоб ти був у полі зору.

Я спустився ліфтом на перший поверх. Хоча була лише без двадцяти восьма, уже зібрався невеличкий натовп, аби повитріщатися на карету «швидкої допомоги» та чотири поліцейські автівки, припарковані перед будинком. Заходячи до знайомої забігайлівки, я почув звук важких кроків позаду себе. Я не роззирався довкола, адже знав, що питиму каву під наглядом поліції.

Увійшовши в бар, я опустився на табуретку. Відірвавшись од вікна, крізь яке пильно дивився на карету «швидкої», бармен очікувально поглянув на мене.

— Що вам приготувати, містере Раян? — його зітхання просвистіло поміж зубами.

— Каву, міцну та чорну, і швидко, — сказав я, — іще два смажені яйця з шинкою.

Кремезний чоловік у цивільному, котрий пильнував мене, не увійшов усередину бару, а стояв ззовні, звідки міг мене бачити.

Із завзяттям і напруженням, через які у нього під пахвами з'явилися темні круги, Сперроу налив каву, а тоді заходився готувати яйця з шинкою.

— Хтось помер, містере Раян? — запитав він, розбиваючи яйця об сковорідку.

— О котрій годині ти зачиняєшся? — замість відповіді сказав я, спостерігаючи за копом ззовні забігайлівки, котрий сердито дивився на мене крізь вікно.

— Рівно о десятій, — відказав Сперроу, ледь пересмикнувшись від нетерпіння. — Що це відбувається там, через дорогу?

— Убито китаянку, — я надпив кави. Вона була гаряча, міцна і смачна. — Я знайшов її у своїй конторі близько півгодини тому.

Його кадик тепер затанцював рок-н-рол.

— Це не жарт, містере Раян?

— Свята правда, — допивши каву, я посунув горнятко до нього. — І ще одну.

— Китаянка?

— Так. Нічого не запитуй. Мені про це відомо стільки ж, скільки тобі. Ти бачив, як китаянка входила у будинок після того, як я пішов?

Він заперечно похитав головою, знову наповнюючи мою чашку.

— Ні. Гадаю, я помітив би її, якби вона увійшла до того, як я зачинився. Учора ввечері у мене не було багато роботи.

Я злегка спітнів. Мав алібі до пів на дев'яту: тоді повз мене пройшла дівчина з пуделем. Я підрахував, що китаянка була у моїй конторі саме о тій порі. Після цього більше ніхто не може підтвердити те, що я просидів усю ніч перед порожнім бунгало Джека С. Маєрса-молодшого.

— Ти не зауважив нікого незнайомого відтоді, як я пішов, і доки ти не зачинився?

— Гадаю, що ні. Близько дев'ятої швейцар, як завжди, замкнув двері, — він подав мені яйця з шинкою. — Хто її убив?

— Не знаю, — я раптом утратив апетит. Уся ця ситуація починала виглядати доволі кепською. Я знав Ретніка. Він був хлопцем, який, по суті, хапається за соломинки. Якщо у мене не буде неспростовного алібі, яке переконає це недоумкувате дитя, він накинеться на мене.

— Але ти міг її пропустити, правда ж?

— Мабуть, так. Я не дивився через вікно увесь час.

Увійшли двоє чоловіків і замовили сніданок. Вони запитали Сперроу, що відбувається. Поглянувши мигцем на мене, він сказав, що не знає. Один із чоловіків, огрядний тип у джинсовій куртці а-ля Марлон Брандо, сказав:

— Когось убили. Ззовні стоїть санітарна машина.

Я відсунув тарілку вбік. Просто не міг зараз їсти. Допив каву і зісковзнув із табуретки.

Сперроу сумно поглянув на мене.

— Щось не так, містере Раян?

— Просто забагато, мабуть, — відповів я. — Запиши на мене, — і вийшов на вулицю.

Кремезний коп наблизився до мене.

— Куди це ви намірились іти? — з вимогою в голосі запитав він.

— Назад у свою контору, — відказав я. — Вас це якось хвилює?

— Коли лейтенант буде готовий говорити з вами, я вас про це повідомлю. А поки підіть сядьте в одну з наших машин.

Підійшовши до однієї з поліцейських автівок, я сів на заднє сидіння. Сорок із гаком людей почали витріщатися замість карети «швидкої» на мене. Запаливши сигарету, я спробував їх ігнорувати.

Я сидів, курячи та дозволяючи своєму розумові працювати над минулим і теперішнім, не даючи йому рухатись у майбутнє. Що більше я обдумував своє становище, то менше воно мені подобалось. Було таке відчуття, що я потрапив у пастку.

Приблизно через годину вийшло двоє інтернів, несучи носилки. Китаянка під простирадлом виглядала такою маленькою, як дитина. Натовп видав звук, звичний для юрби, коли вона болісно вражена. Інтерни повантажили носилки у карету «швидкої» і поїхали геть. Кілька хвилин опісля вийшов лікар, сів у своє авто й зник услід за «швидкою».

Після ще одного тривалого очікування вийшли хлопці з відділу вбивств. Один із них подав знак кремезному копові, котрий наглядав за мною. Посідавши у свої машини, вони усі поїхали геть.

Кремезний коп відчинив двері авто й тицьнув у мене великим пальцем.

— Давай ворушися, — сказав він. — Лейтенант хоче тебе бачити.

Щойно я ступив на тротуар, Джей Вейд, промисловий хімік, контора котрого містилася одразу ж коло моєї, вийшов із авто. Він приєднався до мене у ліфті.

Вейд був років на три чи чотири молодшим за мене: високий, атлетичної будови, із короткою стрижкою, засмаглим обличчям і жвавими очима. Час від часу ми зустрічалися, залишаючи наші контори, і разом спускалися ліфтом до автівок. Він видавався нормальним хлопцем і, як і Сперроу, цікавився моїм життям. Гадаю, навіть найшанованіші люди не здатні опиратися так званому шикові життя детектива. Він часто запитував про мої тривоги, і за той короткий час, поки ми спускалися у ліфті та прямували до своїх авто, я годував його тими ж брехнями, що й Сперроу.

— Що трапилося? — запитав Вейд, коли ліфт почав повільно підніматися на четвертий поверх.

— Сьогодні вранці у своїй конторі я знайшов мертву китаянку, — сказав я. — Копи дуже збуджені через це.

Він витріщився на мене.

— Мертву?

— Хтось застрелив її.

Ця інформація перевернула його свідомість.

— Ви хочете сказати, що її вбили?

— Еге ж.

— Оце так! Заради всього святого!

— Саме це я й повторюю відтоді, як знайшов її.

— Хто її вбив?

— Ех! У тому й питання! О котрій годині ви вчора пішли зі своєї контори? Коли я йшов, ви ще були на місці.

— Близько дев'ятої. Швейцар саме замикав двері.

— Ви не чули пострілу?

— Заради бога... Ні!

— Коли ви йшли, то не зауважили, чи було увімкнене світло в моїй конторі?

— Ні, не було. Наскільки я чув, ви пішли близько шостої.

— Саме так.

Тепер я починав хвилюватися. Виходить, китаянку вбили після дев'ятої. Моє алібі видавалося ще менш переконливим, ніж мокра курка погожого дня.

Ліфт зупинився на четвертому поверсі. Ми вийшли. Із моєї контори виходили швейцар і сержант Палскі. Швейцар поглянув на мене так, наче я був двоголовим чудовиськом. Вони рушили ліфтом униз.

— Що ж, гадаю, ви будете зайняті, — сказав Вейд, дивлячись на копа, котрий стояв біля дверей моєї контори. — Якщо я зможу чимось допомогти...

— Дякую. Я вам повідомлю.

Залишивши його, я пройшов повз копа й увійшов у приймальню. Крім обгорілих сірників на підлозі та недопалків сигарет де завгодно, але не у попільничці, кімната мала самотній вигляд. Я увійшов у свій кабінет.

За моїм столом сидів лейтенант Ретнік. Він оглянув мене звичним пильним поглядом поліцейського, коли я увійшов, а тоді рукою вказав мені на крісло для клієнтів.

На спинці крісла залишилася пляма засохлої крові. Мені не хотілося торкатись її, тож я сів на підлокітник.

— У тебе є дозвіл на носіння зброї? — запитав він.

— Так.

— Який у тебе пістолет?

— Поліцейський серії ест спешіал тридцять восьмого калібру.

Ретнік поклав руку долонею догори на книгу записів.

— Давай.

— Пістолет у правій верхній шухляді.

Він довгенько дивився на мене, а тоді забрав руку.

— Його там немає. Твій стіл я оглянув.

Я опирався спокусі витерти цівку холодного поту, що почала текти по задній частині моєї шиї.

— Але він повинен там бути.

Лейтенант витягнув із коробочки зі свинячої шкіри сигару, зняв обгортку, проколов сигару кінчиком сірника, а тоді запхнув її в рот. Увесь цей час його маленькі жорстокі очі дивилися на мене.

— Її було застрелено з пістолета тридцять восьмого калібру, — сказав він. — За словами лікаря, вона померла близько третьої години сьогодні вранці. Послухай, Раяне, чому б тобі не зізнатися? Що ця жовтошкіра мала у своїй сумочці?

Намагаючись зберігати свій голос спокійним, я сказав:

— Можу видатися вам дурним, тупим приватним детективом, але й ви добре маєте усвідомлювати, що я не міг би бути аж настільки тупим і дурним, аби застрелити клієнтку у власній конторі своїм-таки пістолетом, навіть якби вона мала усе золото Форт-Нокса[1] у своїй триклятій сумочці.

Він закурив сигару і видихнув на мене струмінь диму.

— Не знаю... Ти міг би. Міг би спробувати розіграти усе розумно, дурячи себе, що придумав беззаперечне алібі, — сказав він, але в його голосі не було звичної впевненості.

— Якби я її вбив, — продовжив я, — мені був би відомий час її смерті. Я б не надав вам алібі до восьмої тридцять, а вигадав би щось аж до третьої години.

Ретнік завовтузився у моєму кріслі, у той час як у його голові та тирса, яку він використовував замість мозку, заскрипіла під тиском.

— Що вона робила у твоїй конторі о такій порі?

— Хочете, щоб я це припустив?

— Послухай, Раяне, у нашому місті не було вбивства років п'ять. Мені потрібна якась історія для преси. Тому вислухаю всі твої ідеї. Ти допоможеш нам, я допоможу тобі. Можу заарештувати і кинути тебе в камеру на основі доказів, які в мене є проти тебе, але даю тобі змогу довести, що я помиляюся. Тож давай, припускай.

— Припустімо, що вона була із Сан-Франциско, а не звідси. Припустімо, що їй було вкрай необхідно поговорити зі мною. Не запитуйте мене, чому чи чому вона не могла поговорити з приватним детективом у Сан-Франциско: просто припустімо, що так воно і було. Припустімо, що вона вирішила сісти на літак та прилетіти сюди, і припустімо, що їй спало це на думку вчора о сьомій вечора. Вона розуміла, що не зможе потрапити сюди після того, як я піду, тож зателефонувала. Гардвік, позбувшись мене, чекав тут, аби відповісти на дзвінок. Вона повідомила, що летить сюди і буде близько третьої години. Він сказав, що все гаразд і що він буде тут, коли вона приїде. Прибувши в аеропорт, вона взяла таксі та приїхала сюди. Гардвік вислухав усе те, що вона хотіла сказати, а тоді застрелив її.

— Скориставшись твоїм пістолетом?

— Скориставшись моїм пістолетом.

— Вхід у цей будинок замикають о дев'ятій. Замка не зламано. Як тоді Гардвік та жовтошкіра потрапили сюди?

— Гардвік, вочевидь, приїхав сюди, щойно я залишив контору, і до того, як швейцар замкнув вхід. Він знав, що мене в конторі не буде, тож міг сидіти тут і чекати на телефонний дзвінок. Коли вона уже мала приїхати, Гардвік зійшов униз і впустив її. Там — автоматичний американський замок. Його дуже легко відчинити зсередини.

— Тобі варто писати сценарії до фільмів... — мовив кисло лейтенант. — І таку байку ти розповідатимеш присяжним?

— Це варто перевірити. Її легко упізнають в аеропорту. Водії таксі пригадали б її...

— Припустімо, усе було саме так, як ти розповів, але замість цього невідомого Гардвіка це ти сказав їй, що чекатимеш на неї?

— Він не є невідомим. Якщо ви перевірите службу «Експрес Мессенджер», то дізнаєтеся, що він прислав мені триста доларів. Ви можете також перевірити, що я перебував біля Кеннот-бульвару, 33 із сьомої тридцять до дев'ятої. Після цього часу, хоч я й залишався там, лише одне авто проїхало повз мене близько другої години, та я не знаю, бачив мене водій чи ні. О шостій, це вам підтвердить чоловік, який поставляє молоко, я все ще був там.

— Мені лише цікаво знати, де ти був між другою і шостою годинами сьогодні вранці.

— Я був біля Кеннот-бульвар, 33.

Він стенув плечима.

— Лише щоб уникнути перекручування фактів, дозволь поглянути, що у тебе в кишенях.

Я вивернув кишені, викладаючи увесь мотлох на стіл. Ретнік подивився на все це без явного зацікавлення.

— Якби я украв у неї якусь цінність, — сказав я, — то не носив би її у своїх кишенях.

Він підвівся.

— Не їдь із міста. Ти на волосинці від того, аби я запроторив тебе в камеру як важливого свідка, тож будь обережний.

Лейтенант вийшов із мого кабінету, перетнув кроками приймальню і зник у коридорі, залишивши обоє дверей широко відчиненими.

Зібравши свої речі, я поклав їх назад у кишені, а тоді зачинив двері, сів на стіл і закурив сигарету. Саме зараз у них немає стовідсоткових доказів проти мене, та все ж хоч щось у них є. Багато залежить від того, що вони знайдуть упродовж кількох наступних годин. Хоча Ретнік і дурник, я відчував, що справжній злочинець підтасовує вбивство під мене, а тому кине перед Ретніком ще якийсь ключ, котрий може стати вирішальним доказом. Зникнення мого пістолета може означати лише те, що убивця застрелив з нього китаянку, і саме це може виявитися, коли Ретнік знайде зброю.

Я зісковзнув зі столу. Зараз не час сидіти й кивати головою до самого себе. Треба щось робити. Замкнувши контору, я попрямував до ліфта. Навпроти дверей Джея Вейда я побачив тінь Ретніка. Він розмовляв із хіміком, очевидно, збираючи свідчення проти мене.

Відчуваючи, що мушу діяти, я спустився на перший поверх, пройшов повз двох копів біля дверей, перетнув вулицю і попрямував туди, де залишив своє авто.

Сівши в машину, зачинив двері.

Тепер я почувався як наркоман — мені раптом дуже захотілося зробити ковток віскі. Вживання спиртного раніше шостої не було для мене звичною справою, але зараз стало чимось особливим. Я ковзнув через сидіння-диван і відчинив «бардачок». Коли потягнувся по пляшку, серце сильно вдарилось об ребра, а рот став таким сухим, як вигоріла на сонці кістка.

У «бардачку» лежали мій пістолет тридцять восьмого калібру та сумочка зі шкіри ящірки.

Я сидів із широко розплющеними очима, відчуваючи, як холод спиною повзе вгору. Точно так, як те, що я дихав, ця сумочка належала мертвій китаянці.

З

Позаду головного поліцейського управління — просторий двір, оточений восьмифутовою стіною. Тут паркують патрульні авто, вантажівки загонів поліцейських, підготовлених для ліквідації безладів, та швидкі автівки, котрі мчать із експертами на будь-які непередбачувані випадки.

На одній зі стін висить величезне оголошення, на якому чималими червоними літерами на білому тлі зазначено, що цей парк лише для поліцейського автотранспорту.

Повернувши, я в'їхав у відчинені ворота й обережно припаркувався біля патрульної машини. Щойно заглушив двигун, як із нізвідки з'явився коп, його червоне ірландське обличчя виказувало шалену лють.

— Гей! Що це з тобою? Ти що, не вмієш читати? — він волав так, що його було чути за два квартали.

— Зі мною все гаразд, — сказав я, витягуючи ключ із замка запалювання, — і я вмію читати... навіть довгі слова, до речі.

Я подумав, що він зараз вибухне. Коп довгенько відкривав і закривав рота, щосили намагаючись підібрати якнайгостріші для цього випадку слова. Перш ніж він зумів висловитись, я всміхнувся до нього через відчинене вікно мого автомобіля.

— Детектив-лейтенант Ретнік, чоловік сестри мера, сказав мені паркуватися тут. З'ясовуйте з ним, якщо вам це не до вподоби, та не звинувачуйте мене, коли отримаєте на горіхи.

Він виглядав так, наче раптом проковтнув бджолу. Упродовж двох довгих секунд коп люто дивився на мене, а тоді гордо пішов геть.

Я сидів, дивлячись у далечінь, хвилин, мабуть, двадцять, а тоді у двір в'їхало авто, яке припаркувалося футів за десять від мого. Із нього вийшов Ретнік і попрямував до дверей, що вели до сірої кам'яної будівлі, яка служила головним поліцейським управлінням.

— Лейтенанте...

Я не підвищував голосу, але Ретнік таки почув мене. Він поглянув на мене через плече і застиг, наче хтось ударив його в спину, а тоді швидко підійшов.

— І що ж ти тут робиш? — вимогливо запитав він.

— Чекаю на вас, — відповів я.

Ретнік обмірковував сказане, пильно дивлячись на мене.

— Що ж, от я й тут... тепер що?

Я вийшов із машини.

— Ви обшукали мене, лейтенанте, але забули обшукати моє авто.

Він став украй спокійним, важко дихаючи крізь стиснені ніздрі, але його суворі пильні очі були насторожені.

— Навіщо мені обшукувати твоє авто, детективе?

— Ви хотіли знати, що було в сумочці жовтошкірої, як ви її називаєте, і що спокусило мене застрелити її у своїй конторі своїм же пістолетом. Ви не знайшли цього ні в моїй конторі, ні в моїх кишенях. Гадаю, що справді заповзятливий коп перевірив би й моє авто, аби переконатися, що я не заховав у ньому мотиву для вбивста. Тож я доставив машину сюди, просто для того випадку, якщо ви захочете бути насправді заповзятливим копом.

Обличчя Ретніка напружилося від люті.

— Послухай, ти, сучий сину, — проплямкав він. — Я не слухатиму розумних розмов від дешевого приватного детектива. Я доручу Палскі зайнятися тобою! Він зітре блиск із твоїх мізків. Ти до дідька мудрий, маєш забагато розуму як на тебе одного!

— Краще перевірте авто, перш ніж згодуєте мене своїй м'ясорубці, лейтенанте. Загляньте у «бардачок». Це зекономить ваш час.

Я вийшов з авто, залишивши двері відчиненими.

Із злісним поглядом Ретнік нахилився в авто і ривком відчинив «бардачок».

Я спостерігав за його реакцією. Лють Ретніка минула. Він не торкнувся ні пістолета, ні сумочки. Кількадесят секунд дивився на них, а тоді повернувся до мене.

— Це твій пістолет?

— Так.

— Сумочка її?

— Усе сходиться, правда ж?

Він витріщився на мене, спантеличений.

— Що це до дідька таке? Ти готовий зізнатися, що це ти убив її?

— Я відкриваю карти так, як вони були мені роздані, — сказав я. — Більше нічого не можу вдіяти. Це вже вам вирішувати, що з цим робити.

Лейтенант покликав копа, який охороняв ворота. Коли той підійшов, Ретнік наказав йому якомога швидше розшукати Палскі.

Поки ми чекали, Ретнік ще раз поглянув на пістолет та сумочку, так і не торкнувшись їх.

— Я б і гроша не дав за те, що тепер тобі вдасться вижити, детективе, — сказав він. — Ні гроша.

— Я б і сам не дав ані гроша, якби не приїхав сюди, аби показати вам, що я знайшов, — відповів я, — та оскільки приїхав, то все ж поставлю гріш, але не більше.

— Ти завжди замикаєш авто? — запитав він, дивлячись на мене, поки його мозок заскрипів од дії.

— Так, але у мене є дублікат ключа у тій самій шухляді, де зберігається пістолет. Я не дивився, однак закладаюся, що тепер його там нема.

Ретнік пошкрябав щоку.

— Це правда. Коли я шукав пістолет, жодного ключа там не бачив.

Гупаючи через подвір'я, до нас підійшов Палскі.

— Займися цим авто, — сказав йому Ретнік. — Перевір усе. Поводься обережно з пістолетом та сумочкою. Краще нехай Лейсі огляне пістолет. Ворушися.

Він кивнув мені, і ми рушили через подвір'я, піднялися трьома сходинками та пройшли крізь вхідні двері у тьмяно освітлений коридор із білими кахлями, у якому відчувався звичний для поліцейських відділків запах.

Відтак закрокували коридором, піднялись одним маршем сходів, тоді знову прогупали коридором й увійшли в кімнату завбільшки з курник. Там були стіл, два стільці, картотечна шафа та вікно. І так затишно й зручно, як у загальній кімнаті в сирітському притулку.

— Це ваш кабінет? — спитав я зацікавлено. — А я вважав, що оскільки ви — зять мера, то вони забезпечили вас чимось комфортабельнішим.

— Не переймайся тим, як я живу, ліпше зосередься на своїх нещастях, — сказав Ретнік. — Якщо це пістолет, із якого її вбито, і це її сумочка, то ти уже небіжчик.

— Ви так гадаєте? — мовив я, намагаючись зручно розташуватися на стільці з високою спинкою. — Знаєте, хвилин із десять, а можливо, навіть довше я боровся зі спокусою викинути пістолет та сумочку в море; і якби я таки зробив це, лейтенанте, то ні ви, ні кмітливі хлопці, котрі дбають про закон у цьому місті, не були б анітрохи розумнішими. Та я вирішив дати вам шанс.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я не втопив їх, бо вони були аж надто очевидно підкинуті у моє авто. Усе це додавало інтриги до обману. Якби я їх викинув, вам би, можливо, не вдалося розкрити цієї справи.

Лейтенант знову схилив голову набік: робив він це насправді майстерно.

— Тож у мене є пістолет та сумочка. Чому, на твою думку, мені вдасться розкрити цю бісову справу?

— Бо ви не будете зосереджуватися на мені, ви шукатимете убивцю, а саме цього він і не хоче.

Ретнік на хвильку замислився, а тоді витягнув свій портсигар і запропонував мені. Це був перший дружній вчинок лейтенанта за ті п'ять років, що я його знаю. Я узяв сигару, аби засвідчити, що ціную цей жест, хоча сигар взагалі не курю.

Ми закурили і видихнули один на одного дим.

— Гаразд, Раяне, — сказав він. — Я тобі вірю. Мені б хотілося думати, що це ти убив її, однак не все так просто. Я б зекономив собі до дідька багато зусиль і часу, якби повірив у це, та не можу. Ти — дешевий приватний детектив, але не дурень. Тебе несправедливо звинувачено.

Я розслабився.

— Та не розраховуй на мене, — продовжив він. — Буде важко переконати у цьому прокурора. А він — дратівливий недоумок. Щойно дізнавшись, що у мене є на тебе, він заведе справу. Навіщо йому чекати так довго, аби бути у цьому переконаним?

Здавалося, на це нема чого сказати, тож я нічого й не відповів.

Ретнік пильно дивився через вікно, із якого було видно задній двір багатоквартирного будинку, що його здавали в оренду, із погано випраною білизною на мотузках та дитячими візочками на балконах.

— Мені потрібно поритися довкола, перш ніж прийму рішення щодо тебе, — урешті-решт сказав він. — Я можу зареєструвати тебе як важливого свідка або попросити потинятися довкола на добровільних засадах. То що вибереш?

— Я потиняюся довкола, — відповів я.

Ретнік узяв телефон.

— Ти мені потрібен, — сказав він, щойно по той бік лінії почувся голос.

Настала пауза, а тоді поштовхом відчинилися двері й увійшов хлопець у цивільному. Він був із сумлінних працівників, робота поліцейського яких ще не зіпсувала. Він дивився на Ретніка так, як вірний собака чекає на кістку.

Із виразом відрази, наче відрекомендовуючи бідного родича, Ретнік махнув рукою у мій бік.

— Це Нельсон Раян, приватний детектив. Виведи його звідси і займи чимось доти, поки він мені не знадобиться, — лейтенант поглянув на мене. — Це Паттерсон. Він нещодавно вступив у поліцію, тож не зіпсуй його раніше, ніж потрібно.

Вирушивши за Паттерсоном коридором, я увійшов у ще одну маленьку кімнату, яка пахла затхлим потом, страхом і засобом для дезінфекції. Я сів біля вікна, а Паттерсон, виглядаючи збентеженим, примостився на краєчку столу.

— Розслабся, — сказав я. — Ми, мабуть, пробудемо тут кілька годин. Твій бос намагається довести, що це я убив китаянку, але в нього нема жодного шансу.

Він пильно поглянув на мене витрішкуватими очима.

Намагаючись заспокоїти його, я запропонував наполовину скурену сигару, яку дав мені Ретнік.

— Це музейний експонат. Хочеш його у свою колекцію? Це сигара Ретніка. У тебе ж є музей?

Його молоде палке обличчя перетворилося на камінь. Тепер він виглядав майже як коп.

— Послухайте, дозвольте мені дещо вам сказати. Ми не любимо...

— Так, так, так, — мовив я і махнув рукою, перериваючи його. — Я уже чув це раніше. Ретніку вдається краще це казати. Я здіймаю куряву. Стаю у вас на шляху. Завдаю клопоту вашим хлопцям. Гаразд, ну то й що? Я, як і ви, заробляю на прожиття. Невже мені не можна трохи покепкувати з вас, чи ви вже аж настільки чутливі?

Я всміхнувся до нього, і після хвилинного вагання він розслабився та усміхнувся у відповідь. Відтоді ми з ним поладнали.

Коли настала пора обіду, якийсь коп приніс нам м'ясний пиріг та боби. Паттерсон, схоже, вирішив, що пиріг смачний, але він був молодим і голодним. Я ж покрутив свій у руках та віддав майже увесь назад. Після цього так званого обіду Паттерсон витягнув колоду карт, і ми зіграли в кункен на сірники. Вигравши у нього повну коробку, я показав, як махлював. Це, здавалося, приголомшило копа. А тоді я запропонував навчити його, як це робиться. Він виявився надзвичайно завзятим учнем.

Близько восьмої години той самий коп приніс ще м'ясного пирога та бобів. Ми їх з'їли, бо до цього часу нам усе так до дідька набридло, що ми були готові з'їсти будь-що, аби лиш не було цього пекла. Відтак знову зіграли в кункен, і Паттерсон шахраював так добре, що відіграв у мене всю коробку сірників. Близько опівночі задзвонив телефон. Коп здійняв трубку, послухав, а тоді сказав:

— Так, сер, — і поклав слухавку. — Лейтенант Ретнік уже готовий розмовляти з вами, — сказав він, підіймаючись.

Обоє ми почувалися як люди, котрі, коли потяг востаннє випускає пару, залишаючи станцію, можуть припинити говорити так, як говорять із пасажирами, проводжаючи їх на поїзд.

Ми пішли коридором до кабінету Ретніка. Детектив-лейтенант сидів за своїм столом. Вигляд у нього був стомлений і занепокоєний. Ретнік вказав мені на стілець, а Паттерсону зробив знак вийти. Коли той вийшов, я сів. Запала довга пауза, поки ми пильно дивились одне на одного.

— Ти щасливчик, Раяне, — сказав він зрештою. — Що ж, я не вважав, що це ти вбив її, та був достобіса впевнений, що прокурор саме так і подумає, коли я передам йому справу. Тепер можу переконати його, що ти цього не робив. Тож вважай себе щасливим сучим сином.

Я пробув тут п'ятнадцять годин. Були моменти, коли я замислювався, чи правильно розіграв свої карти. У мене були миті майже паніки, але тепер, слухаючи, що він каже, я розслабився і зробив глибокий вдих.

— Тож я щасливчик, — сказав я.

— Еге ж, — він ковзнув на свій стілець і почав шукати сигару. А тоді, зрозумівши, що тримає уже згаслу сигару між зубами, витягнув її, глузливо посміхнувся та викинув у корзину для сміття. — Майже вся поліція працювала над цією справою упродовж чотирнадцяти годин. Ми відшукали свідка, який бачив тебе в авто о другій тридцять сьогодні вранці на Кеннот-бульварі. Свідком виявився адвокат, котрий страшенно ненавидить прокурора. Його свідчення прорвуть величезну діру в будь-якій справі, яку прокурор міг би сфабрикувати проти тебе. Отже, ти її не вбивав.

— А можу я бути надто цікавим і запитати, чи є у вас ідеї, хто її вбив?

Ретнік запропонував мені свій портсигар: цього разу я дозволив собі відмовитись. Поклавши портсигар назад у кишеню, лейтенант відповів:

— Зараз ще зарано. Ким би не був убивця, він розіграв усе вкрай акуратно. Жодних зачіпок, принаймні поки що нічого.

— Чи є у вас інформація про китаянку?

— О так, звісно, це було нескладно. З нею не було нічого, крім звичного мотлоху, який жінки носять у сумочках, але її впізнали в аеропорту. Вона прилетіла з Гонконгу. Її звати Джоан Джефферсон. Віриш чи ні, але вона невістка Вілбура Джефферсона, нафтового мільйонера. Вона вийшла заміж за його сина, Германа Джефферсона, у Гонконгу близько року тому. Чоловік нещодавно загинув в автокатастрофі, і вона привезла його тіло сюди для поховання.

— Навіщо? — запитав я, витріщаючись на нього.

— Старий Джефферсон хотів, аби його сина поховали у родинному склепі. Він заплатив цій дівчині, щоб вона прилетіла з тілом.

— А що трапилося з тілом?

— Його забрав в аеропорту власник похоронного бюро сьогодні вранці о сьомій годині, діючи за розпорядженням. Зараз воно у його залі й очікує на поховання.

— Ви це перевірили?

Він позіхнув, показуючи мені половину вставних зубів.

— Послухай-но, детективе, нічого тобі розказувати мені, що я маю робити. Я бачив труну і перевірив документи: усе в порядку. Китаянка прилетіла з Гонконгу о першій тридцять. Взяла таксі з аеропорту до твоєї контори. Одне лише не можу зрозуміти: чому вона прийшла зустрітися з тобою відразу після приїзду і як її вбивця знав, що вона прийде до тебе. Що їй було потрібно?

— Атож. Якщо вона з Гонконгу, то звідки знала про моє існування? — сказав я.

— Твоє припущення, що вона телефонувала щодо зустрічі близько сьомої, після того, як ти залишив контору, неправильне. У цей час вона була в повітрі. Якби вона писала, ти б про це знав.

Я на хвильку замислився.

— Припустімо, Гардвік зустрів її в аеропорту. Він телефонував мені звідти о шостій. Припустімо, він дочекався її прильоту і сказав їй, що він — це я. Припустімо, він пішов уперед, поки вона залагоджувала питання з труною, й відчинив замок на зовнішніх дверях (його не надто важко відчинити), а тоді чекав, коли вона приєднається до нього.

Схоже, це припущення Ретніку не надто сподобалося, та й мені теж.

— Але що в дідька вона хотіла від тебе? — із вимогою в голосі запитав він.

— Якби нам було це відомо, ми б не ставили один одному запитань. А як щодо її багажу? Ви його знайшли?

— Так. Вона здала багаж у камеру зберігання, перш ніж залишила аеропорт: чемоданчик, у якому не було нічого, окрім змінного одягу, статуетки Будди та кількох китайських ароматичних паличок. Вона, очевидно, летіла порожнем.

— Ви уже розмовляли зі старим Джефферсоном?

Ретнік скривився.

— Еге ж, я розмовляв із ним. Він поводився так, наче ненавидить мене до глибини душі. Гадаю, саме так і є насправді. От і все пекло одруження дівчини з членом впливової сім'ї... Мій шурин і Джефферсон ладнають між собою, як я з наривом на своїй шиї.

— Та все ж у цьому є й певні переваги, — мовив я.

Він торкнувся своєї перлової шпильки для краватки.

— Інколи. У будь-якому разі, старий козел не дозволив собі вилити душу. Він сказав, що хоче, аби я впіймав того, хто убив його невістку, а якщо ні, то у мене будуть неприємності, — лейтенант погладив свого носа, схожого на дзьоб. — Джефферсон має чималий вплив у цьому місті й може завдати мені клопотів.

— Тож він нічим не допоміг?

— Звичайно ж, ні.

— А як щодо кур'єра, який доставив мені три сотні баксів? Адже він міг бачити вбивцю.

— Послухай, детективе, ти й на половину не такий чудовий спец, яким себе вважаєш. Я його перевірив — нічого. Та от що цікаво: конверт із грошима було передано о четвертій годині у головне відділення служби доставки, яке, як тобі відомо, міститься через дорогу від твоєї контори. Ніхто з цих тупоголових клерків не зміг пригадати, хто його приніс, та, згідно з вказівками, доставити тобі конверт потрібно було о шостій п'ятнадцять.

— Ви перевірили корпорацію Геррона, щоб дізнатися, чи працює там Гардвік?

— Так, я перевірив кожнісінький бісовий факт. Гардвік на них не працює.

Лейтенант позіхнув, потягнувся, а тоді підвівся.

— Я йду спати. Можливо, завтра щось і спаде мені на думку. А сьогодні з мене досить.

Я також підвівся.

— Її убили з мого пістолета?

— Так. Жодних відбитків, на машині теж нічого. Убивця — вправна бестія, та він таки допустить помилку... вони завжди так роблять.

— Дехто з них.

Ретнік сонно поглянув на мене.

— Я зробив тобі добру послугу, Раяне, тепер спробуй хоч якось віддячити. Матимеш ідеї — дай знати. Зараз вони мені потрібні.

Сказавши, що не забуду про нього, я попрямував до авто, а тоді швидко поїхав назад до своєї квартири і свого ліжка.

4

У контору я прийшов наступного понеділка відразу ж після дев'ятої. Біля дверей зустрів кількох газетних репортерів. Вони хотіли знати, де я провів увесь учорашній день. Репортери прагнули потрапити до мене, аби почути мої міркування щодо всієї цієї історії про вбивство, і розсердилися, що не змогли мене знайти.

Я провів їх у свою контору і сказав, що увесь день був у головному управлінні поліції. Пояснив, що не знаю про вбивство більше за них, а можливо, й менше. Ні, у мене нема жодного уявлення ні про те, чому китаянка прийшла до моєї контори о такій порі, ні як вона потрапила в будинок.

Репортери півгодини обстрілювали мене запитаннями, та це була лиш марна трата часу з їхнього боку. Зрештою, невдоволені, вони пішли.

Проглянувши свою пошту, я викинув більшість листів у корзину для сміття. Там був лист від жінки з Палма-Маунтін, яка хотіла, аби я знайшов того, хто отруїв її собаку. Я саме друкував їй ввічливу відповідь, пояснюючи, що надто зайнятий, аби допомогти, коли хтось постукав У Двері.

— Заходьте! — гукнув я.

Увійшов Джей Вейд, мій сусід. Він виглядав трохи збентеженим і зупинився за кілька футів від столу.

— Я вам не заважаю? — запитав він. — Це справді не моя справа, та мені цікаво, чи вже встановили, хто її вбив.

Його цікавість мене не здивувала. Вейд був одним із тих тямовитих людей, які не можуть протистояти спокусі зацікавитися злочинами.

— Ні, — відповів я.

— Не вважаю, що це допоможе, — вибачливо мовив він, — та, думаючи про все це, я пригадав, що чув, як близько сьомої години дзвонив ваш телефон. Він дзвонив деякий час. Це було після того, як ви пішли.

— Мій телефон часто дзвонить, — констатував я, — та все ж дякую. Можливо, це допоможе. Я повідомлю лейтенантові Ретніку.

Він провів рукою по коротко стриженому волоссю.

— Я просто подумав... маю на увазі, що у розслідуванні вбивства кожна дрібниця може бути важливою, — Вейд неспокійно заворушився. — Дивно, як вона потрапила у вашу контору, правда ж? Гадаю, це додало трохи труднощів і вам.

— Вона потрапила у мою контору, тому що її впустив убивця, — сказав я, — і мені це не додало труднощів.

— Що ж, то добре. Вони дізналися, ким вона була?

— Її звати Джоан Джефферсон, вона з Гонконгу.

— Джефферсон? — він насторожився. — У мене є друг на ім'я Герман Джефферсон, котрий переїхав у Гонконг, давній шкільний товариш.

Я відхилився на стільці назад, щоб могти закинути ноги на стіл.

— Сядьте, — запропонував я, — і розкажіть мені про Германа Джефферсона. Китаянка була його дружиною.

Ця новина по-справжньому схвилювала Вейда. Він присів і витріщився на мене.

— Германова дружина? Він одружився з китаянкою?

— Схоже на те.

— Та будь я проклятий!

Я чекав, спостерігаючи за ним.

Вейд на хвильку замислився. А тоді сказав:

— Не те щоб це мене шокувало. Мені доводилося чути, що китаянки бувають дуже привабливими, та не можу уявити, щоб його батько був цим задоволений, — Вейд насупився, похитуючи головою. — Що вона тут робила?

— Привезла для поховання тіло свого чоловіка.

Він заціпенів.

— Ви хочете сказати, що Герман помер?

— Минулого тижня... автомобільна аварія.

Джей Вейд, здавалося, був цілковито вибитий із рівноваги. Він сидів, дивлячись безтямним поглядом, так наче не міг повірити у почуте.

— Герман... мертвий! Пробачте, — сказав Вейд зрештою. — Для його батька це буде шоком.

— Гадаю, що так. Ви його добре знали?

— Ну, ні. Ми разом навчались у школі. Герман був нерозсудливим хлопцем. Завжди потрапляв у неприємності: веселився з дівчатами, ганяв на машині, наче божевільний, та я захоплювався ним. Ви ж знаєте, які діти. Я дивився на нього, мов на героя. Та згодом, після закінчення коледжу, я змінив свою думку про Германа. Він, здавалося, не дорослішав. Часто випивав, устрявав у бійки, словом, робив своє життя пеклом. Я припинив спілкуватися з ним. Урешті-решт батько втомився від нього й відправив сина на Схід. Це було приблизно п'ять років тому. Його батько мав там якісь справи, — він закинув ногу на ногу. — Тож Герман одружився з китаянкою. Це, звісно, несподівано.

— Таке трапляється, — сказав я.

— Він загинув в автомобільній катастрофі? Він завжди розбивав свої машини вщент. Не дивно, що Герман загинув саме так, — Вейд поглянув на мене. — Знаєте, мене це неабияк заінтригувало. Чому її вбили?

— Саме це й намагається з'ясувати поліція.

— Ото проблема, правда ж? Маю на увазі, чому вона прийшла сюди, аби побачитися з вами? Адже це й справді таємниця.

Мені вже починав набридати ентузіазм Вейда.

— Так, — мовив я.

Я почув, як по той бік стіни задзвонив телефон. Мій сусід підвівся.

— Занедбую свої справи і гайную ваш час, — сказав він. — Якщо пригадаю про Германа щось таке, що, на мою думку, зможе вам допомогти, я повідомлю.

Я сказав, що буду радий, і поглянув, як він іде, зачиняючи за собою двері.

Відтак, опустившись нижче, почав обмірковувати все, що розповів мені Вейд. Двадцять хвилин потому я продовжував сидіти там, і далі все обдумуючи, але так нікуди й не дійшовши, коли телефонний дзвінок витягнув мене з тієї летаргії. Я схопив слухавку.

— Вам телефонує секретарка містера Вілбура Джефферсона, — сказав дівчачий голос, приємний чистий голос, який любо було слухати. — Це містер Раян?

Я сказав, що все правильно.

— Містер Джефферсон хотів би зустрітися з вами. Чи могли б ви прийти сьогодні о третій?

Я відчув різкий приплив зацікавлення, коли розгорнув щоденник і проглянув його порожні сторінки. Сьогодні на третю у мене не намічалося жодної зустрічі — правду кажучи, на весь цей тиждень я не планував ніяких зустрічей.

— Гаразд, я буду, — пообіцяв секретарці.

— Це останній будинок на Біч-драйв, що дивиться у бік моря, — сказала вона мені. — Біч-В'ю.

— Я буду там.

— Дякую вам.

І вона обірвала розмову.

Я ще потримав слухавку біля вуха, ніби намагаючись повернути назад звук її голосу. Цікаво, як вона виглядає. Її голос звучав молодо, та голоси можуть бути оманливими. Зрештою я поклав слухавку.

Ранок минув без пригод. Я заздрив Джею Вейду, чий телефон, здавалося, дзвонив постійно. Крім того, я чув безперервне клацання друкарської машинки. Він, очевидно, значно зайнятіший порівняно зі мною, та в мене є три сотні від загадкового містера Гардвіка, які, що б там не було, убережуть мене від голоду на кілька тижнів.

Ніхто в мою контору не прийшов, і близько першої години я спустився в закусочну, щоб з'їсти звичний сандвіч. Сперроу був зайнятий, тож не набридав мені запитаннями, хоча я й бачив, що йому вкрай як кортить поговорити про вбивство. Я покинув заклад у час пік, усвідомлюючи, що на обличчі бармена залишився докірливий вираз, оскільки я пішов, так нічого йому й не сказавши.

Згодом я під'їхав до Біч-драйв, надзвичайно розкішного району Пасадена-сіті. Тут, подалі від натовпів, які захоплювали місто протягом літніх місяців, жили, маючи власні пляжі, багатії-старпери.

Біля воріт Біч-В'ю я був за кілька хвилин до третьої. Вони стояли відчинені, так наче очікували на мене, і я поїхав під'їзною алеєю завдовжки сорок ярдів, з обох боків якої були гарно доглянуті газони та клумби.

Будинок був великим і старим. Шість широких білих сходинок вели до переднього входу. Біля вхідних дверей із мореного дуба висів шнурок дзвінка.

Я смикнув за ланцюжок, і десь за хвилину двері відчинилися. Дворецький виявився високим похмурим старим чоловіком, котрий спокійно поглянув на мене, допитливо припіднявши брову.

— Нельсон Раян, — сказав я. — На мене чекають.

Він відійшов убік і жестом показав на темний коридор, повний важких темних меблів. Я рушив за ним коридором й увійшов у маленьку кімнату. У ній було кілька незручних на вигляд стільців та стіл, на якому лежало кілька глянцевих журналів: у цій кімнаті панувала атмосфера приймальні дантиста. Вказавши на один зі стільців, дворецький вийшов.

Я простояв близько десяти хвилин, дивлячись із вікна на морський краєвид. А тоді відчинилися двері й увійшла дівчина.

Їй було від двадцяти восьми до тридцяти, зросту трохи вище середнього, темноволоса, приємна на вигляд, але нічого дивовижного. Очі мала блакитно-сірі, розумні й байдужі. На ній була темно-синя сукня, що лише натякала на гарну фігуру. Декольте було строгим, а довжина спідниці — помірною.

— Пробачте, що змусила вас чекати, містере Раян, — сказала вона. Її усмішка була легкою та ніби віддаленою. — Містер Джефферсон готовий прийняти вас зараз.

— Ви його секретарка? — запитав я, упізнаючи чистий тихий голос.

— Так. Мене звати Джанет Вест. Я проведу вас.

Я вийшов за нею у коридор, і крізь зелені оббиті сукном двері ми ввійшли у велику старомодну, але зручну вітальню, заставлену рядами книг, подвійні двері вели до відокремленого, обгородженого стіною, саду, повного трояндових кущів, які саме буяли квітами.

Вілбур Джефферсон відкинувся назад на кріслі-ліжку, до якого були приладнані колеса. Він лежав у тіні відразу ж за подвійними дверима — старий чоловік, високий, худий, аристократичний, із великим гачкуватим носом і шкірою, що була така ж жовта, як стара слонова кістка. Його волосся скидалося на біле скловолокно. Він був одягнений у світлий лляний костюм та білі туфлі з оленячої шкіри. Старий повернув голову, щоб поглянути на мене, коли слідом за Джанет Вест я увійшов до саду.

— Містер Раян, — відрекомендувала вона, відходячи вбік і жестом показуючи мені пройти уперед, а тоді вийшла.

— Сідайте в оте крісло, — сказав Джефферсон, кивнувши на плетене крісло поруч нього. — Слух у мене не такий хороший, як раніше, тож я попрошу вас говорити голосніше. Якщо хочете курити... куріть. Це зло я був змушений облишити більше шести років тому.

Я сів, але сигарети не закурив. У мене виникла думка, що господар може їх не любити. Якби він курив, то курив би сигари.

— Я дізнавався про вас, містере Раян, — проказав Джефферсон після тривалої паузи, у той час як його потьмянілі карі очі пильно блукали по мені, викликаючи відчуття, що він дивиться у мої кишені, оглядає родимку на моєму правому плечі й рахує гроші у моєму гаманці. — Мені сказали, що ви чесні, надійні й не позбавлені інтелекту.

Мені стало цікаво, хто міг розповісти йому таке, та я надав обличчю стриманого виразу й нічого не спитав.

— Сюди я запросив вас тому, — продовжив Джефферсон, — що хочу почути з перших уст ту історію про чоловіка, котрий телефонував вам, і як згодом ви знайшли цю китаянку мертвою у своїй конторі.

Я зауважив, що він не назвав її своєю невісткою. А також підмітив, що коли він сказав «цю китаянку», кутики його губ опустились, а в голосі вчувалася відраза. Припускаю, що для такого старого, багатого та консервативного чоловіка, як він, новина, що його єдиний син одружився з азіаткою, могла стати потрясінням.

Я розповів йому всю історію, не забуваючи говорити голосніше.

Коли я закінчив, він сказав:

— Дякую вам, містере Раян. У вас нема жодного уявлення, з приводу чого вона хотіла зустрітися з вами?

— Не можу навіть припустити.

— І ви також не здогадуєтеся, хто її вбив?

— Ні, — я зробив паузу, а тоді додав: — Є ймовірність, що це зробив чоловік, який назвався Джоном Гардвіком, або принаймні він до цього причетний.

— Я геть не впевнений у Ретніку, — сказав Джефферсон. — Він безмозкий дурень, який не має жодного права на свою посаду. Я хочу, аби того, хто убив дружину мого сина, впіймали, — він поглянув униз на свої жилаві руки, насупивши брови. — На жаль, ми із сином не надто ладнали. Провини були з обох сторін, як це завжди трапляється, але тепер, коли він мертвий, я розумію, що міг бути з ним більш толерантним і терплячим. Гадаю, мої нестримність і несхвалення поведінки сина підбурювали його стати шаленішим, ніж він би був, якби мав мою підтримку. Жінку, з якою він був одружений, убили. Син би не заспокоївся, доки б не знайшов її вбивці. Я достатньо добре знаю його, аби бути впевненим у цьому. Та мій син мертвий, і найменше, що я можу зробити тепер, — це знайти вбивцю його дружини. Якщо мені це вдасться, то до певної міри я зведу з ним рахунки, — він зупинився і подивився через сад, його старе обличчя було суворе й сумне. Легенький вітерець куйовдив біле волосся. Джефферсон виглядав дуже втомленим, але надзвичайно рішучим. Він повернувся, щоб поглянути на мене. — Як бачите, містере Раян, я старий чоловік. Я виснажений, дуже легко втомлююсь і в недостатній фізичній формі, щоб вистежувати вбивцю, тому я послав по вас. Ви — зацікавлена сторона. Цю жінку знайшли у вашій конторі. З якоїсь причини убивця спробував перекласти відповідальність на вас. Я маю намір добряче заплатити, якщо знайдете цю людину.

Було б дуже просто погодитись, узяти його гроші, а тоді з надією чекати, чи знайде Ретнік убивцю. Але так я не працюю. Я був упевнений, що у мене нема жодного шансу знайти вбивцю самому.

— Розслідування в руках поліції, — відповів я. — Вони єдині, хто може знайти винного. Вбивство — поза компетенцією детектива. Ретнік не надто полюбляє, коли сторонні роздмухують пил. Я не можу опитувати його свідків. Він про це дізнається, і я потраплю у неприємності. Хоч як мені хочеться заробити ваші гроші, містере Джефферсон, та це не спрацює.

Він не здавався здивованим, а виглядав таким самим рішучим, як і завжди.

— Я усе це розумію, — сказав Джефферсон. — Ретнік — дурень. У нього, схоже, немає жодних ідей, як вирішити цю справу. Припускаю, що він телеграфував британській владі у Гонконгу, аби дізнатися щось про цю жінку. Ми не знаємо про неї нічого, окрім того, що вона вийшла заміж за мого сина і була біженкою з Червоного Китаю. Мені це відомо, бо син близько року тому написав мені, сповіщаючи, що одружується з китайською біженкою, — він знову поглянув через сад і сказав: — Я нерозсудливо заборонив цей шлюб. Більше я про нього ніколи не чув.

— Гадаєте, у британської поліції буде інформація про неї? — запитав я.

Він захитав головою.

— Це можливо, але малоймовірно. Щороку більше сотні тисяч цих нещасних емігрантів приїжджає у Гонконг. Це — люди без громадянства, у яких немає жодних документів. У мене є кілька контактів у Гонконгу, тож я намагаюся бути в курсі сьогочасної ситуації. Наскільки я розумію, то там стан справ такий: біженців, які утікають із Червоного Китаю, переправляють на джонках[2] до Макао[3], який, як ви, ймовірно, знаєте, є португальською територією. Макао не може впоратись із такою навалою, та й не прагне. Біженців пересаджують на інші джонки, які пливуть у Гонконг. Британська поліція патрулює підступи до Гонконгу, але китайці терплячі та розумні, коли хочуть отримати власний шлях. Якщо поліція помічає джонку, поліцейський човен наближається до неї, але на підступах до острова сотні джонок використовуються для рибної ловлі. Зазвичай джонка з біженцями успішно Ховається поміж рибацьких джонок, які задля захисту замикаються навколо неї, а оскільки всі джонки схожі, поліцейським стає нереально її знайти. Як я розумію, британська поліція співчуває біженцям: зрештою, вони пережили важкі часи й утікають од спільного ворога, їхній пошук припиняється, щойно джонкам удається досягти територіальних вод Гонконгу. Поліція вважає, що оскільки ці бідні нещасні дісталися так далеко, то буде не по-людськи відправити їх назад. Але всі ці китайці безіменні. У них немає ніяких документів. Британська поліція забезпечує їх новими документами, але не володіє жодними засобами, щоб перевірити навіть їхні імена. Із миті їхнього прибуття у Гонконг вони починають цілковито нове життя з, можливо, новими іменами, вони немов народжуються заново. Дружина мого сина була однією з них. Допоки ми не дізнаємося, ким вона була насправді та яке у неї походження, сумніваюся, що коли-небудь довідаємося, чому вона була вбита і хто це вчинив. Тож я хочу, аби ви поїхали у Гонконг і спробували дізнатися щось про неї. То буде нелегко, але цього не зможе зробити Ретнік, а британська поліція не завдаватиме собі клопоту з таким. Гадаю, ви зможете це зробити, і я готовий фінансувати вас. То що думаєте?

Я зацікавився такою ідеєю, та не настільки, аби не усвідомлювати, що з цього може нічого не вийти.

— Я поїду, — сказав йому, — але це може виявитися безнадійним. Не ризикну сказати, які в мене шанси, доки не потраплю туди, але зараз не думаю, що вони великі.

— Підіть і поговоріть із секретаркою: вона покаже вам кілька листів від мого сина, які можуть бути корисними. Зробіть усе, що зможете, містере Раян, — незначним жестом він дозволив мені піти. — Ви знайдете міс Вест у третій кімнаті справа по коридору.

— Ви ж розумієте, що я не можу поїхати туди відразу? — спитав я, підводячись. — Мені доведеться бути присутнім на слідстві, а ще треба, аби Ретнік дав своє «добро», перш ніж я поїду.

Старий кивнув. Тепер видавалося, що господар дому дуже втомлений.

— Про те, щоб Ретнік не перешкоджав вам, я подбаю, їдьте якомога швидше.

Я вийшов, залишивши старого безтямно дивитися перед собою: самотнього чоловіка з гіркими спогадами, які мучили його сумління.

5

Джанет Вест я відшукав у великій кімнаті, обладнаній як кабінет. Вона сиділа за столом, перед нею лежала потрійна чекова книжка, а біля ліктя — стос рахунків. Коли я увійшов, дівчина саме виписувала чек. Вона пильно поглянула на мене, а тоді злегка усміхнулася, що могло означати будь-що, і вказала на стілець біля столу.

— Ви їдете у Гонконг, містере Раян? — запитала вона, відсунувши чекову книжку й спостерігаючи, як я сідаю.

— Гадаю, що так, але не можу поїхати відразу ж. Я зможу зробити це наприкінці тижня, якщо пощастить.

— Вам буде потрібне щеплення від віспи. Доцільно зробити щеплення ще й від холери, але це не обов'язково.

— Зі щепленнями у мене все гаразд, — я вийняв пачку сигарет, запропонувавши і їй, а коли вона заперечно похитала головою, закурив і поклав пачку знову в кишеню. — Містер Джефферсон сказав, що у вас є якісь листи від його сина. Мені потрібна кожна дрібка інформації, яку зможу отримати, в іншому разі така далека мандрівка стане лише гаянням часу.

— Я підготувала їх для вас.

Вона відчинила шухляду і вийняла з неї п'ять чи шість листів, які передала мені.

— Герман писав лише раз на рік. Боюся, що, крім адреси, ви з них мало про що дізнаєтеся.

Я проглянув листи, вони були дуже короткими. У кожному з них — настирливе прохання про гроші. Герман Джефферсон не був хорошим співбесідником за листуванням, та гроші, здавалося, неодмінно мав на думці. Він лише повідомляв, що перебуває у хорошому здоров'ї, однак йому не щастить, тож чи міг би батько якомога швидше дати йому гроші. Перший лист було написано п'ять років тому, а всі подальші приходили з річним інтервалом. Однак останній лист мене таки зацікавив. Він був надісланий рік тому.

Я поклав лист.

— Це був його останній лист, — тихо сказала Джанет Вест. — Містер Джефферсон надзвичайно розсердився. Зателеграфував синові, забороняючи одруження. Більше він нічого не чув ані від нього, ані про нього, допоки десять днів тому не прийшло це.

Вона подала мені листа, написаного на дешевому поштовому папері, від якого відчувався слабкий запах сандалового дерева. Через поганий почерк прочитати його було нелегко.

Цей зворушливий лист пройняв мене, і я уявив, як китайська дівчина раптом залишилася сама з непохованим тілом свого чоловіка, без грошей і без жодного майбутнього, чекаючи, поки її свекор зм'якне і зглянеться на неї.

— І що трапилося потім? — запитав я.

Джанет Вест покрутила своєю золотою авторучкою уздовж промокального паперу. Її відсутній погляд став ще більш віддаленим.

— Містер Джефферсон не повірив, що лист — справжній. Він подумав, що, можливо, ця жінка намагається отримати від нього гроші, а син насправді — живий. Я зателефонувала американському консулові в Гонконг і дізналася, що Герман справді загинув в автокатастрофі. Після цього містер Джефферсон доручив мені написати цій жінці, аби вона відправила тіло назад. Він запропонував, щоб вона залишилася у Гонконгу, а він призначить їй певні дивіденди, які їй регулярно виплачуватимуть, та, як вам відомо, вона повернулася разом із тілом, хоча й не прийшла сюди.

У мене виникла несподівана думка, що Джанет контролювала себе. Я відчував її напруженість, хоча дівчина й не виказувала цього.

— А тіло?

— Похорон відбудеться післязавтра.

— Чим Герман заробляв на прожиття у Гонконгу?

— Цього ми не знаємо. Коли він поїхав туди вперше, його батько домовився для нього про посаду помічника керівника в експортній компанії, та через шість місяців Герман її залишив. Відтоді він ніколи не розповідав своєму батькові, чим саме займався, — були лише ці щорічні прохання про гроші.

— Чи давав йому містер Джефферсон те, про що він просив?

— О, так. Щоразу, коли його про це просили, він надсилав кошти.

— Із цих листів видно, — сказав я, торкаючись їх, — що Герман благав про гроші раз на рік. Ці суми були значними?

— Це ніколи не було більше п'ятиста доларів.

— Він не зміг би прожити на це увесь рік. Хлопець повинен був заробляти ще щось, опріч цього.

— Гадаю, що так.

Поки я потирав підборіддя, дивлячись крізь вікно, мій розум працював.

— Не надто є про що говорити, правда ж? — урешті-решт сказав я. А тоді запитав у Джанет те, що хотів дізнатися відтоді, як помітив її майже приховану напруженість. — Ви були знайомі з Германом Джефферсоном?

Це викликало реакцію. Дівчина ледь застигла, віддаленість на коротку мить зникла з її очей, але відразу ж повернулася назад.

— Так, звісно ж. Я працюю у містера Джефферсона уже вісім років. Герман мешкав тут до того, як поїхав на Схід. Так, я його знала.

— Якою людиною він був? Його батько сказав, що Герман був розбещеним, навіть несамовитим, але тепер містер Джефферсон гадає, що якби краще розумів сина, він би не став таким буйним. Ви погоджуєтеся з цим?

Очі секретарки раптом зблиснули, і я зі здивуванням побачив, якою стійкою вона може виглядати, коли її маска зісковзує.

— Містер Джефферсон був надзвичайно приголомшений, дізнавшись, що його син мертвий, — сказала Джанет Вест різким голосом. — Тепер він сентиментальний. Герман був розпусним, бездушним й аморальним. А ще — злодієм. Він крав гроші у свого батька, крав їх навіть у мене. Важко повірити, що Герман був сином містера Джефферсона. Містер Джефферсон — прекрасна людина, він за все життя не вчинив жодної підлості!

Таке її підкреслення трохи збентежило мене.

— Що ж, дякую, — сказав я і підвівся. — Я зроблю для містера Джефферсона все, що зумію, та мені потрібно трохи удачі.

Вона легенько вдарила по стосикові підписаних чеків, знайшла якийсь один і посунула його на інший край столу.

— Містер Джефферсон бажає виплатити вам аванс. Я замовлю квиток на літак, щойно ви повідомите, коли саме можете вирушити в дорогу. Якщо вам знадобляться ще гроші, будь ласка, скажіть про це мені.

Я поглянув на чек. Він був з її підписом та із зазначеною сумою — тисячею доларів.

— Я не такий дорогий, — мовив я. — Трьох сотень було б достатньо.

— Містер Джефферсон сказав мені, що хоче, аби вони були у вас, — секретарка сказала це так, наче вручила мені п'ять баксів.

— Що ж, я ніколи не відмовляюся від грошей, — я поглянув на неї. — Справи містера Джефферсона ведете ви?

— Я його секретарка, — відповіла Джанет із різкою ноткою в голосі.

— Що ж... — на це, здавалося, не було чого сказати, тож я завершив: — Зв'яжуся з вами, щойно знатиму, коли можу вирушати.

Коли я вже йшов до дверей, Джанет запитала:

— Вона була дуже гарною?

Я не відразу зміг збагнути сказане, а тоді швидко поглянув на неї. Дівчина нерухомо сиділа в кріслі, а в очах був якийсь дивний вираз, що його я не міг зрозуміти.

— Його дружина? Гадаю, що так. Деякі китайські жінки дуже привабливі. І вона була такою... навіть у руках смерті.

— Зрозуміло.

Джанет узяла свою ручку і притягнула до себе потрійну чекову книжку. Це був її спосіб відпустити мене.

Дворецький чекав у коридорі. Він провів мене до виходу і злегка вклонився. Ніхто й ніколи не міг би звинуватити його у тому, що він аж надто говіркий.

Я повільно рушив до своєї машини, обмірковуючи все. Закінчення діалогу із секретаркою було інформативним. Зненацька я упевнився, що свого часу Джанет Вест і Герман Джефферсон були коханцями. Новини про його одруження та смерть мали стати для неї таким же великим потрясінням, як і для старого Джефферсона. Це був неочікуваний та цікавий розвиток справи. Я вирішив, що буде корисним дізнатися про Джанет Вест трохи більше.

Сівши в авто, я поїхав до головного управління поліції, де півгодини прочекав на зустріч із Ретніком. Коли я увійшов, він сидів за столом, жував погаслу сигару і мав надзвичайно пригнічений настрій.

— Не знаю, чи хочу гаяти час із тобою, детективе, — сказав Ретнік, щойно я зачинив двері та підійшов до його столу. — Чого тобі?

— Тепер я працюю на містера Джефферсона, — мовив я. — Гадав, що вам потрібно про це знати.

Його обличчя скам'яніло.

— Якщо ти заважатимеш моєму розслідуванню, Раяне, — відчеканив він, — я подбаю про те, аби ти втратив свою ліцензію. Попереджаю тебе, — лейтенант замовк, а тоді продовжив: — Скільки він тобі платить?

Я сів на стілець із високою спинкою.

— Достатньо. У мене не буде змоги завадити чому-небудь. Я лечу в Гонконг.

— Хто б не хотів бути приватним детективом... — сказав він. — Гонконг, так? Сам би не відмовився полетіти туди. Що, по-твоєму, ти робитимеш, коли прибудеш туди?

— Старий хоче дізнатися про дівчину. Він гадає, що ми так ні до чого і не прийдемо, доки я не розкопаю її походження. Він може мати рацію.

Ретнік кілька хвилин крутив у руках кулькову ручку, а тоді сказав:

— Це буде лише марна трата грошей і часу, та припускаю, що це не надто турбуватиме тебе, поки за це непогано платять.

— Не турбуватиме, — сказав я бадьоро. — Він може дозволити задовольнити свої забаганки, а у мене є змога виділити на це час. Можливо, мені навіть і пощастить.

— Мені відомо про неї стільки, скільки й тобі вдасться коли-небудь дізнатися. Мені не потрібно було летіти в Гонконг, аби про це довідатись. Усе, що мені знадобилося для цього, — це надіслати телеграму.

— І що ж вам удалось дізнатися?

— Її звали Джоан Чунґ... Оце так бісове ім'я, правда ж? Три роки тому її спіймали, коли вона висаджувалася в Гонконгу з джонки, що пливла з Макао. Шість тижнів була ув'язнена, а тоді отримала документи. Вона працювала танцівницею у «Пагода-клубі», і, можливо, це означає, що вона була повією, — він почухав вухо, із хвилину дивлячись через вікно, а тоді продовжив: — Вона вийшла заміж за Джефферсона у присутності американського консула 21 вересня минулого року. Вони жили разом у китайській будівлі, яку називають готелем «Небесна імперія». Схоже, у Джефферсона не було роботи. Ймовірно, він жив на ті кошти, які заробляла вона, і те, що брав у свого батька. 6 вересня цього року Герман загинув в автокатастрофі, і вона звернулася до американського консула за дозволом перевезти тіло небіжчика назад до його дому. От і вся історія. Тож навіщо летіти в Гонконг?

— Мені за це заплатили. Так чи інакше, я не стоятиму на вашому шляху.

Він злісно вишкірив зуби.

— Щодо цього не турбуйся, детективе. Я зможу будь-якої миті прибрати тебе зі свого шляху.

Я не заперечував. Інколи йому потрібно було відчувати свою важливість — і це був один із таких моментів.

— Ну що, як просувається справа? Уже дійшли до чогось?

— Ні, — він сердито глянув на промокальний папір із чорнильною плямою. — Найбільших труднощів мені завдає питання, чому вона приїхала у твою контору о третій ранку.

— Так. Можливо, я отримаю відповідь у Гонконгу, — я зупинився, щоб закурити сигарету, а тоді продовжив: — Старий Джефферсон має багато грошей. Припускаю, що їх мав би успадкувати його син. Якщо батько не змінить заповіту, Джоан мала б стати його спадкоємицею, оскільки син тепер мертвий. Хтось міг спокуситись убити її, щоб вона нічого не успадкувала. Хотів би я знати, кому перейдуть його гроші тепер. Це міг би бути мотив для вбивства.

Ретнік певний час обмірковував дещо, а тоді сказав:

— Час від часу в тебе виникає слушна ідея. О так, це справді хороша думка.

— Ви знайомі з секретаркою старого — Джанет Вест? Мене геть не здивує, якщо вона отримає трохи грошей Джефферсона, коли він помре. Припускаю, що колись ця дівчина перебувала у тісних стосунках із його сином. Було б добре перевірити, де вона була о третій годині, коли застрелили китаянку.

— І як же я це зроблю? — запитав Ретнік. — Я зустрічав її. Старий зачарований нею. Якщо почну ритися в її приватному житті, то можу натрапити на неприємності, а мені цього не треба. Він має значний вплив у місті, — лейтенант із надією поглянув на мене. — Чому ти вирішив, що у неї були стосунки з його сином?

— Я розмовляв із нею. У Джанет хороша витримка, та часом і вона була на межі. Не наводжу вас на думку, що це вона вбила дівчину, але, можливо, їй відомо про все це більше, ніж вона удає. Може, у неї є честолюбний хлопець.

— Я не займатимуся цим питанням, — сказав Ретнік. — Що мені потрібно з'ясувати — то це те, чому ця жовтошкіра прийшла у твою контору. Щойно про це дізнаюся — справу розкрито.

Я підвівся.

— Може, й ваша правда. А коли слідство? Я б хотів вирушити якомога швидше.

— Завтра о десятій. Це нічого не означатиме, але тобі слід там бути, — він ткнув кульковою ручкою у промокальний папір. — Не забувай: якщо щось з'ясуєш, сповісти мені.

— А ви нічого не робитимете за свою платню?

Лейтенант скривився, наче вкусив кисле яблуко.

— А хто називає це платнею? Я повинен стежити за своїми кроками. Джефферсон відіграє...

— Знаю... ви мені це говорили.

Я залишив Ретніка протикати ще більше дірок у промокальному папері. Убивця Джоан Джефферсон був би радий побачити лейтенанта: це видовище додало б йому чимало впевненості.

Я повернувся у свою контору. Коли уже намірився відмикати двері, у мене виникла ідея. Пройшовши кілька ярдів далі коридором, я постукав у двері Джея Вейда, а потім поштовхом відчинив їх.

Я увійшов у велику, гарно вмебльовану контору: до дверей був повернутий стіл, на якому стояли магнітофон, телефон, портативна друкарська машинка і пара сталевих канцелярських ящиків.

Вейд, сидячи за столом, курив люльку. У руці він тримав ручку, а перед ним лежали папери.

Справа від нього були ще одні двері. Крізь них долинало клацання друкарської машинки.

Ця контора мала значно успішніший вигляд, ніж моя, але бути промисловим хіміком — оплачуваніше заняття, аніж бути приватним детективом.

— Привіт, — сказав Вейд, безперечно, радий мене бачити. Він наполовину звівся на ноги, вказуючи на шкіряне крісло біля свого столу. — Проходьте та сідайте.

Я так і зробив.

— Це неочікувано, — він поглянув на свій золотий годинник «Омега». — Може, чогось вип'єте? Уже майже шоста. Як щодо шотландського віскі?

Він виглядав таким занепокоєним, поводячись як господар, що я погодився випити шотландського віскі. Вейд витягнув із шухляди пляшку та дві склянки і налив у них великі порції. Тоді попросив пробачення, що у нього немає льоду. Я сказав, що переб'юся: колись зав'язував, а зараз уже навіть не перебираю. Ми всміхнулись один одному і випили. Це було хороше шотландське віскі.

— Ваша розповідь про Германа Джефферсона зацікавила мене, — сказав я. — Хочу запитати, чи можете ви поділитися ще якоюсь інформацією. Я плаваю уздовж берега. Будь-який гачок згодився б...

— Авжеж, звичайно, — він виглядав так, як міг би виглядати сенбернар, почувши крик про допомогу. — Який саме гачок ви маєте на увазі?

Я відповів йому спантеличеним виразом обличчя «хотів-би-я-знати», яким завжди користуюся, маючи справу з такими людьми, як Джей Вейд.

— Не знаю, — мовив я. — Моє завдання — зібрати якомога більше фактів, сподіваючись, що вони матимуть сенс. Наприклад, ви були знайомі з Джефферсоном. Дещо розповіли мені про його характер. Ви, зокрема, сказали, що він був нерозсудливий, трохи випивав, встрявав у бійки і загалом створював пекло. А як він поводився з жінками?

На Вейдовому засмаглому обличчі з'явився вираз раптового праведного обурення. Я міг здогадатись, як справи із жінками у нього самого. Його сексуальні пориви вирішувались за допомогою гольф-клубу.

— Він був огидний із жінками. Так, коли ти молодий, то веселишся з дівчатами, і я так робив, але Герман був явно зіпсований морально. Якби його батько не мав такого значного впливу в цьому місті, то скандали були б нескінченні.

— Із певною дівчиною зокрема? — запитав я.

Він завагався, а тоді сказав:

— Я не люблю називати імен, але була ця дівчина. Джанет Вест. Вона — секретарка містера Джефферсона. Вона... — Вейд замовк і відвів очі. — Послухайте, пробачте, не думаю, що я повинен говорити про це. Зрештою, це трапилося майже дев'ять років тому. Я знаю про це, бо Герман розповів мені, та це не дає права розказувати вам.

Та я бачив, що Вейд таки хоче розповісти мені, прагне взяти участь у полюванні на вбивцю, почуваючись доволі важливим, бо я цікавився тим, що він міг розказати.

Тож я серйозним тоном сказав:

— Кожна крихта інформації, яку мені вдасться отримати, може привести мене до вбивці. Ви повинні запитати у самого себе, чи маєте право не розповідати мені.

Вейду це сподобалося. Його очі заблищали, і він нахилився вперед, пильно дивлячись на мене.

— Що ж, звісно, якщо поставити усе так, то я розумію, що ви маєте на увазі, — Джей провів рукою по своєму коротко стриженому волоссі, а тоді, набравши виразу доброчесної людини, у якої ніколи не було скандальних стосунків, сказав: — У Германа і Джанет Вест був любовний зв'язок близько дев'яти років тому. Народилася дитина. Герман відмовився від неї, тож дівчина пішла до його батька, котрий був цим шокований. Дитина померла. Старий Джефферсон наполіг на одруженні сина із Джанет. Але Герман категорично відмовився. Гадаю, старий сам до певної міри прив'язався до Джанет. У будь-якому разі, він узяв її в свій дім і зробив власною секретаркою. Герман розповів мені про це. Він був розлючений, що його батько привів дівчину в його дім. Можливо, старий сподівався, що Герман змінить своє ставлення й одружиться з нею. Та коли він урешті-решт усвідомив усю ситуацію і зрозумів, що цього не буде, то відправив сина на Схід. А Джанет відтоді залишилася зі старим Джефферсоном.

— Вона приваблива, — сказав я. — Дивуюся, що вона не вийшла заміж.

— А мене це не дивує. Старому б таке не сподобалося. Він покладається на неї, та й, зрештою, йому нема кому залишити свої мільйони тепер, коли Герман мертвий.

— Нема? — я намагався приховати зацікавлення. — У нього ж мають бути якісь родичі...

— Немає. Я досить добре знав цю сім'ю. Герман розповідав, що успадкує все, оскільки інших претендентів нема. Закладаюся, що Джанет перепаде чималий шматок, коли старий помре.

— Пощастило їй, що Германова дружина не висуне своїх претензій.

Він виглядав здивованим.

— Я не думав про таке з цього погляду. Мала ймовірність. Не можу уявити, аби старий залишив китаянці бодай щось.

— Як Германова дружина вона могла подати позов. Якби суддя виявився співчутливим, то щось і отримала б.

Двері справа відчинилися, й увійшла дівчина зі стосом листів на підпис. Вона була саме такою, яку, за моїми очікуваннями, мав найняти Вейд: сіра мишка, налякана і в окулярах.

Я підвівся, коли вона поклала листи на стіл.

— Мушу бігти, — сказав я. — До зустрічі.

— Виплили якісь нові факти? — запитав Вейд, коли дівчина вийшла. — У поліції є якісь зачіпки?

— Нічого. Слідство призначено на завтра, та їм доведеться виголосити вердикт про те, що вбивство здійснила невідома людина. Це було вправне убивство.

— Я теж так кажу, — він потягнув листи до себе. — Якщо я можу чимось допомогти...

— Я вас повідомлю.

Повернувшись у свою контору, я зателефонував Ретніку й розповів йому, що дізнався про Джанет Вест.

— М'яч тепер у вас, — сказав я. — На вашому місці, я б поцікавився, де була міс Вест о третій годині, коли загинула китаянка.

Настала пауза, під час якої було чути лише важке дихання лейтенанта.

— Але ти не на моєму місці, — промовив він урешті-решт. — Зустрінемося на слідстві. Не забудь одягнути чисту сорочку. Коронер — нервовий сучий син, — і поклав слухавку.

6

Як я й передбачав, слідство Пройшло без жодної метушні чи хвилювання. Товстий гострозорий чоловік, котрий відрекомендувався Ретніку юристом Джефферсона, сидів позаду, але не втручався у судовий процес. Джанет Вест, така приваблива і ділова у темному костюмі чоловічого крою, оповіла коронеру майже те саме, що й мені. Ретнік розказав свою частину, а я — свою. Слідство відклали для подальшого поліцейського розслідування. У мене виникло відчуття, що ніхто не був вельми зацікавлений убивством китайської біженки.

Коли коронер залишив суд, я підійшов до Ретніка, котрий із похмурим виглядом длубався сірником у зубах.

— Тепер я можу залишити місто? — запитав я.

— Так, звісно, — сказав він байдуже. — Тебе тут нічого не затримує, — він лукаво поглянув на Джанет Вест, котра розмовляла з адвокатом Джефферсона. — Ти дізнався, чи була вона у своєму ліжку, коли вбили китаянку?

— Залишу це для вас. Зараз із нею адвокат. Підійдіть до неї і запитайте.

Він усміхнувся, похитуючи головою.

— Я не настільки божевільний, — мовив він. — Гарно тобі провести час. Будь обачним із цими вузькоокими жінками. Наскільки я чув, вони дуже розпусні.

Він вийшов, здалеку обходячи Джанет Вест та адвоката. Я потинявся довкола, поки юрист не пішов, а коли Джанет Вест попрямувала до виходу, приєднався до неї.

— Можу вирушити завтра, — сказав я, коли дівчина зупинилась і поглянула на мене байдужим поглядом. — Чи можливо забронювати квиток на літак?

— Так, містере Раян. Ваш квиток буде у мене сьогодні ввечері. Вам потрібно ще щось?

— Я б хотів мати фотографію Германа Джефферсона. Ви можете владнати це питання?

— Фотографію? — Джанет виглядала здивованою.

— Вона може знадобитись. Із моргу я візьму знімок його дружини. Фотографії завжди корисні під час виконання такої роботи.

— Так. Я зможу роздобути вам фото.

— Чи не могли б ми зустрітися де-небудь у місті сьогодні ввечері? Це б зекономило час на дорогу до вас. Мені треба багато що зробити перед від'їздом. Скажімо, у барі «Астор» о восьмій?

Вона завагалась, а потім кивнула.

— Гаразд, тоді о восьмій.

— Дякую, це мені дуже допоможе.

Секретарка знову кивнула, обдарувала мене легкою прохолодною посмішкою й вийшла. Я поспостерігав, як вона сідає у двомісний «ягуар» і від'їжджає.

«І не мрій про неї, молокососе, — сказав я самому собі. — Якщо вона отримає мільйони Джефферсона, то знайде когось значно цікавішого за тебе, і це для неї не буде аж так важко».

Поїхавши в контору, я решту ранку давав лад різноманітним незакінченим справам. На щастя, зараз у мене не було нічого важливого, нічого такого, що не могло б зачекати кількох тижнів, та я сподівався, що мені не доведеться бути далеко від дому настільки довго.

Я саме думав, чи не сходити по сандвіч, коли у двері постукали й увійшов Джей Вейд.

— Я вас не затримаю, — сказав він. — Хочу запитати, о котрій годині похорон Германа. Ви знаєте? Я подумав, що мені варто там бути.

— Похорон завтра, — відповів я, — та година мені невідома.

— О! — він видавався збентеженим. — Що ж, можливо, я міг би зателефонувати міс Вест. Цікаво, чи не будуть вони проти, якщо я прийду?

— Я зустрічаюся з міс Вест сьогодні ввечері. Якщо бажаєте, можу її запитати.

— Так, я б хотів, аби ви це зробили, — збадьорився Вейд. — Мені трохи ніяково запитувати це. Маю на увазі, що я дуже давно не бачив його. Щойно мені спало на думку... — він не закінчив речення.

— Звісно, — сказав я.

— Як пройшло слідство?

— Як я і припускав — його відклали, — я зробив паузу, щоб запалити сигарету. — Завтра лечу в Гонконг.

— Ви? — він видавався трохи здивованим. — Оце так поїздка! Щось пов'язане з цією справою?

— Звісно. Старий Джефферсон найняв мене дізнатися походження тієї дівчини. Він платить, тож я лечу.

— То це справді так? Знаєте, це одне з тих місць, які я б дуже хотів відвідати. Заздрю вам...

— Я сам собі заздрю.

— Що ж, мені буде цікаво почути про ваші успіхи у цій справі, — Вейд переступив з однієї ноги на іншу. — Гадаєте, вам вдасться там щось знайти?

— Уявлення не маю. Та спробую...

— Тож ви зустрічалися з містером Джефферсоном. Як він, по-вашому?

— Не надто добре. І не схоже, що він ще довго протягне.

— Мені прикро це чути. Він дуже старий, — Вейд захитав головою. — Вочевидь, смерть Германа стала для нього потрясінням, — і він попрямував до дверей. — Що ж, я заглянув лише на хвильку. До мене повинні прийти. Гарної вам поїздки! Я можу чимось посприяти, поки вас не буде?

— Ні, дякую, нічого не потрібно. Я замкну контору, та й усе.

— Що ж, тоді до зустрічі. Ми вип'ємо разом, коли ви повернетеся. Мені буде цікаво почути, як ви впорались і що думаєте про це місце... Не забудете про похорон? І запитайте ще, чи можна надіслати квіти.

— Я повідомлю вам завтра.

Згодом, після обіду, я заїхав у головне управління поліції та взяв зняте в морзі фото Джоан Джефферсон, яке пообіцяв мені Ретнік. Це був хороший знімок. Завдяки правильному освітленню фотографу вдалося надати їй вигляду живої жінки. Я кілька хвилин просидів у своєму авто, вивчаючи цю світлину. Джоан була, безперечно, привабливою. Я запитав працівника моргу, які розпорядження щодо поховання. Він сказав, що її поховають за кошти Джефферсона на кладовищі Вудсайд післязавтра. Це означало, що її не поховають у родинному склепі. Вудсайд-семітрі не був призначений для імпозантних мешканців Пасадена-сіті.

Близько шостої години я замкнув контору й пішов додому. Спакував валізу, виконав усе необхідне, що треба зробити, коли залишаєш дім на кілька тижнів, прийняв душ, поголився, одягнув чисту сорочку, а тоді вирушив до бару «Астор» і приїхав туди за п'ять хвилин до восьмої.

Джанет Вест прибула, коли хвилинна стрілка мого наручного, на ремінчику, годинника перемістилася на першу годину, тобто було п'ять хвилин по восьмій. Вона увійшла з упевненістю красиво вдягненої вродливої жінки, котра знає, що гарно виглядає, і задоволена цим.

Чоловічі голови повернулися, щоб подивитись, як ця дама прямує в кінець залу до столу, за яким сидів я. Ми обмінялися звичними словами, які ввічливі незнайомці говорять при зустрічі одне одному, і я замовив їй мартіні на основі горілки, а сам уже пив шотландське віскі.

Вона дала мені квиток на літак і шкіряний гаманець.

— Я принесла вам кілька гонконгівських доларів, — сказала міс Вест. — Це позбавить вас клопотів. Чи хочете, щоб я замовила для вас номер у готелі? «Пенінс'юле» та «Мірама» — найкращі готелі.

— Дякую, але я планую зупинитись у «Небесній імперії».

Вона кинула на мене швидкий насторожений погляд й одразу ж мовила:

— Так, звісно.

— Ви не забули про фотографію?

Поки офіціант розставляв напої, Джанет відчинила свою сумочку зі шкіри ящірки і простягнула мені конверт.

Глянцева світлина 12,1x16,5 була, очевидно, роботою професіонала. Сфотографований чоловік пильно дивився в об'єктив. У його очах простежувалася хитрість, вони напівзлісно посміхалися. Обличчя неприємне: смугле, із густими чорними бровами, грубими рисами, дужою, жорстокою лінією щелепи і тонким ротом. Саме таке обличчя очікуєш побачити в поліції на упізнанні підозрюваного.

Я був здивований. Не очікував, що Герман Джефферсон виглядає ось так. У моїй уяві виникав більш товариський, безвідповідальний образ гульвіси. А цей чоловік міг зробити будь-що насильницьке та розпутне, і зробити це добре.

Узявся пригадувати, що розповідала мені про нього Джанет. «Він був цілком, до кінця поганим. У нього не було жодної доброї риси». Дивлячись на обличчя цього чоловіка, тепер я міг погодитись із таким твердженням.

Я звів очі. Джанет дивилася на мене: і хоч її обличчя нічого не виражало, проте очі були холодні.

— Розумію, що ви мали на увазі, — сказав я. — Він не схожий на свого батька, адже так?

Вона нічого не відповіла на це, але продовжувала дивитись на мене, поки я клав фотографію у свій гаманець. У мене раптом без жодних причин виникла одна ідея, і я витягнув посмертну світлину Джоан.

— Ви запитували мене, чи вона була гарненькою, — мовив я. — Оце вона, — і простягнув фото.

Із хвилину Джанет не робила жодного руху, щоб узяти знімок. Мені здалося, що вона зблідла. Її рука була твердою, коли вона зрештою взяла фотографію. Тепер настала моя черга спостерігати, як міс Вест вивчає лице мертвої жінки. Вона довго та пильно дивилася на нього, її обличчя нічого не виражало. Мені було цікаво, що відбувається в її голові. Потім дівчина віддала мені світлину.

— Так, вона гарна, — сказала міс Вест, її голос був холодний та рівний.

Я підняв свою склянку, вона підняла свою. Ми випили.

— Ви сказали, що похорон завтра? — запитав я.

— Так.

— Друг Германа попросив мене дізнатися час похорону та чи може він прийти. У нього контора поряд із моєю. Його звати Джей Вейд. Він навчався з Германом у школі.

Міс Вест застигла.

— Лише містер Джефферсон і я будемо присутні під час похорону, — мовила вона. — Ніхто з Германових друзів не буде бажаним.

— Я скажу йому. Він хотів надіслати квіти.

— Там не буде квітів, — вона поглянула на годинник, а потім підвелася. — Містер Джефферсон чекає на мене. Я мушу повертатися. Чи можу я зробити для вас іще щось?

Ми лише ледь торкнулися своїх напоїв. Я був надзвичайно розчарований. Сподівався, що краще пізнаю її, та це було схоже на спробу поговорити з кимось за дев'ятифутовою стіною.

— Ні, дякую. О котрій годині літак?

— Об одинадцятій. Ви повинні бути в аеропорту о пів на одинадцяту.

— Дякую, що владнали все це.

Коли вона пішла до виходу, я похапцем всунув два долари офіціантові й попрямував за нею на вулицю.

Її «ягуар» був припаркований точно навпроти бару. Мені ж довелося тричі об'їхати два квартали, перш ніж я врешті-решт знайшов місце для паркування за кілька сотень ярдів звідси. Це доводило, що вона чи, ймовірніше, старий Джефферсон мали чималі зв'язки у цьому місті.

Міс Вест зупинилася біля авто.

— Сподіваюся, ваша подорож буде вдалою, — сказала секретарка. При цьому вона не посміхнулась, а очі й далі залишалися байдужими. — Якщо вам щось знадобиться, перш ніж ви поїдете, будь ласка, зателефонуйте мені.

— Невже ви ніколи не розслабляєтеся? — запитав я, всміхаючись до неї. — Ніколи не струшуєте з себе інею кваліфікованого секретаря?

Лише на мить у її очах блиснуло здивування, але воно швидко згасло.

Дівчина відчинила двері авто й сіла в нього. Це було зроблено вправно — коліна не оголились.

Міс Вест із грюкотом зачинила двері, перш ніж я встиг покласти на них руку.

— На добраніч, містере Раян, — сказала вона й, ударивши по ґудзику стартера, швидко ковзнула у вуличний рух.

Щойно її авто зникло з поля зору, я поглянув на годинник. Було тридцять п'ять хвилин по восьмій. А я хотів, аби Джанет склала мені компанію за вечерею. Попереду на мене чекав довгий і нудний вечір. Стоячи на краю тротуару, я думав про чотирьох-п'ятьох знайомих дівчат, яким міг би зателефонувати, щоб повечеряти з ними, та жодну з них не можна поставити поруч із міс Вест. Жодна з них не розважила б мене цього вечора, тож я вирішив з'їсти ще один чортів сандвіч, а тоді піти додому і подивитися телевізор.

Цікаво, що б подумав Джей Вейд, знаючи, як я планую провести цей вечір? Імовірно, він був би приголомшений і розчарований. Він, мабуть, уявляв, що я в якомусь притоні злісно розмовляю з блондином чи влаштовую десь колотнечу з рудоволосим.

Я зайшов у закусочну. Із музичного автомата гримів свінґ. Двоє дівчат у джинсах і обтислих светрах сиділи на табуретах біля барної стійки, їхні округлі форми натякали на щось непристойне, волосся було у стилі Бриджит Бардо, а нігті на брудних пальцях — вкриті червоним лаком.

Коли я увійшов, вони зиркнули на мене досвідченим, оцінюючим поглядом, а тоді відвернулися: мабуть, надто старий і надто нудний для них.

Я з'їв сандвіч із яловичиною та шинкою, почуваючись пригніченим. Навіть мій відліт уранці в Гонконг не зміг запалити радісної іскри. Я вийняв фотографії Германа та Джоан і почав вивчати зображення. Обоє явно не підходили одне одному. Чоловік не давав мені спокою. Я ніяк не міг зрозуміти, чому така дівчина, як Джанет Вест, не лише закохалась у нього, а й народила дитину. Зрештою, я послав усе це до дідька та сховав світлини. Заплативши за сандвіч, вийшов на вулицю, усвідомлюючи, що двоє дівчат дивляться мені услід. Одна з них пискливо засміялася. Можливо, подумала, що дивитися на мене — кумедно. Я її не звинувачував. Інколи, голячись, я теж так гадав.

Відтак поїхав до своєї квартири на верхньому поверсі, що складалася із просторої вітальні, крихітної спальні й іще меншої кухні. Там я мешкав з часу свого приїзду в Пасадена-сіті. Квартира була в центрі, дешева та зручна. Там не було ліфта, та це мене не хвилювало. Долання п'яти маршів сходів допомагало фігурі залишатись у формі й тримало усіх, окрім хороших друзів, подалі від цього помешкання.

Коли я дійшов до вхідних дверей своєї квартири, то вже трохи захекався. Намацуючи ключі, я подумав, що було б добре зменшити кількість викурених сигарет, та знав, що лише обманюю себе.

Відімкнувши двері, зайшов у вітальню. Я не побачив його, доки не зачинив дверей. У кімнаті було темно, а він був одягнений у чорне.

По той бік вулиці великий неоновий знак рекламував пральний порошок, і його надто яскраві блакитні, зелені та червоні лампи кидали відблиски на стелю. Якби не ця реклама, я б його взагалі не побачив.

Він сидів у моєму найкращому кріслі, підсунутому до вікна. Сидів, заклавши ногу на ногу і поклавши руки зі складеною газетою на коліна. Він видавався розслабленим та невимушеним.

Від такої несподіванки у мене серце застукотіло сильніше.

Вимикач був біля мене, і я увімкнув світло.

Незнайомець виявився ледь не дитиною: близько вісімнадцяти чи дев'ятнадцяти років, але міцно збудований, із широкими, наче глиба, плечима. Одягнутий він був у чорну заяложену шкіряну куртку, таку ж вовняну шапку з брудною червоною китичкою і темні вельветові штани, а на товстій шиї мав зав'язану чорну бавовняну хусточку.

Такі хлопці щоночі тиняються групками біля барів — типовий результат вуличного виховання, такі ж озлоблені й небезпечні, як загнаний у кут щур.

Шкіра у хлопця була кольору холодного овечого жиру, а очі — мов засклілі, виблискуючі очі курця марихуани й убивці. У нього не було правого вуха, а вздовж щелепи простягався товстий світлий шрам від давньої ножової рани. Це був найжахливіший екземпляр злочинців, який мені доводилося бачити.

І він налякав мене до смерті.

Незнайомець холодно й глузливо посміхнувся до мене.

— Привіт, невдахо. Я гадав, що ти уже ніколи не прийдеш, — сказав він хрипким, скреготливим голосом.

Я подумав про свій пістолет, який тепер був десь у головному управлінні поліції. Я вже трохи відійшов від шоку, та почувався б значно щасливішим, якби мав зброю.

— Що ти в дідька тут робиш? — запитав я.

— Розслабся, приятелю, і сідай. У мене є до тебе справа, — він вказав на стілець. Я побачив, що він — у чорних бавовняних рукавичках, і це кинуло мене в піт. Я знав, що ця молода шпана не просто безжальна і що він може принести мені смерть. Хлопець був аж надто самовпевнений. Я поглянув на нього пильніше: його зіниці були величезні. Ну звісно ж, він був накачаний наркотиками аж до китички на вовняній шапці.

— Дам тобі дві секунди, щоб забратися звідси, перш ніж викину тебе геть, — сказав я, посилюючи голос, аби він звучав жорстким.

Хлопець захихотів, потираючи кінчик схожого на віск носа. Він ворухнув ногами, і газета зісковзнула на підлогу. Я побачив револьвер сорок п'ятого калібру, що лежав біля його колін. Він мав дванадцятидюймову металеву трубку, прикручену до ствола.

— Сідай, приятелю, — мовив хлопець. — Я знаю, що у тебе нема «пушки», — він постукав по видовженій трубці. — Безшумний. Я сам зробив цю штуковину. Його вистачить на три постріли, але й одного буде достатньо.

Я поглянув на хлопця, а він на мене, відтак я повільно сів обличчям до нього. Між нами було шість футів килима. Із цієї відстані я міг відчути його запах: він смердів грязюкою, затхлим потом і марихуаною.

— Чого ти хочеш?

— Ти стомився від життя, приятелю? — запитав він, зручніше вмощуючи своє огрядне тіло у кріслі. — Краще, щоб це було так. Тобі не довго лишилося.

Від погляду у ці скляні, задурманені наркотиками очі, такі ж байдужі, як очі змії, аж мороз пішов поза шкірою.

— Люблю життя, — сказав я, аби не мовчати. — І добре з ним ладнаю.

— Це погано, — він ледь ворухнув револьвером, і тепер чорна трубка раптом почала вказувати прямісінько на мене.

— У тебе є дівчина?

— Кілька... а що?

— Просто цікавлюсь. А вони засмутяться, коли почують, що тебе прикінчили?

— Одна чи дві можуть. Послухай, це якась божевільна розмова. Що ти маєш проти мене? Що я тобі зробив?

— Нічого, приятелю, — його тонкі бліді губи зазміїлися в глузливій посмішці. — Ти здаєшся хорошим хлопцем. У тебе гарна квартира. Я бачив, як ти приїхав. У тебе гарне авто.

Я зробив довгий глибокий вдих.

— Може, ти відкладеш цей револьвер, і ми поговоримо, як друзі, — сказав я, не надто сподіваючись на успіх. — Може, вип'ємо?

— Я не п'ю.

— Тим краще для тебе. Інколи мені також хочеться не пити. Я міг би зробити напій прямо зараз. Ти не проти?

Він заперечно похитав головою:

— У нас тут не пиятика.

Поки тривала ця божевільна розмова, мій розум напружено працював. Цей непроханий гість був великий, сильний і дужий. І якби не револьвер, я був би готовий кинутися на нього. Не такий я вже й слабкий, і у мене є один чи два прийоми, аби впоратись зі шпаною його ваги й тілобудови. Я був за шість футів од нього. Один блискавичний стрибок поставив би мене у рівні з ним умови — якби не зброя у нього в руці.

— А що це за вечірка тоді? — запитав я, пересуваючи свою праву ногу так, щоб вона опинилась трохи позаду передньої ніжки мого стільця. У такому положенні у мене була правильна опора, щоб катапультуватися на хлопця, якщо випаде нагода.

— Вечірка зі стрільбою, приятелю, — сказав він і захихотів.

— А кого застрелять?

— Тебе, приятелю.

Якби ж я так сильно не пітнів! Це мене дратувало й завдавало клопоту. Я й раніше бував у таких ризикованих ситуаціях, але не настільки небезпечних, як ця. Якби ж я не почувався таким до дідька боягузливим!

— Але чому? Навіщо це все?

Він підняв зброю і потер голову там, де мало би бути його вухо, дулом револьвера.

— Не знаю. Та мені й нецікаво, — мовив він. — Я лише хочу трохи підробити грошенят.

Я облизав губи. Та мій язик був настільки сухим, що це виявилося даремною тратою зусиль.

— Тобі заплатять за моє вбивство? Так?

Хлопець схилив голову набік.

— Звичайно, приятелю. Чому б іще я хотів тебе вбити?

— Розкажи мені про це, — мовив я здавленим голосом. — У нас багато часу. Хто платить тобі за моє вбивство?

Він байдуже знизав велетенськими плечима.

— Не знаю, приятелю. Я грав у пул, коли підійшов цей тип і запитав, чи хочу я заробити п'ять сотень баксів. Ми пішли у закуток, він дав мені сотню й сказав прийти сюди та всадити в тебе кулю. Коли я це зроблю, він дасть мені решту бабла. Тож от я й тут.

— Хто це був?

— Не знаю, просто якийсь тип. Куди б тобі хотілось її отримати, приятелю? Я добре з цим впораюся. Постріл у голову — найшвидший, але ти вибери, що тобі до вподоби.

— А як виглядав цей тип? — запитав я відчайдушно.

Незнайомець насупився і підняв револьвер так, щоб він вказував на мою голову.

— Не турбуйся про нього, — у його голосі прозвучала несподівана нотка люті. — Ліпше починай хвилюватися про себе.

— П'ять сотень не так уже й багато. Я готовий дати більше, — сказав я. — Може, заховаєш зброю, і я дам тобі тисячу?

Він глузливо посміхнувся.

— Уклавши угоду, я її дотримуюся, — кинув він.

А тоді задзвонив телефон.

За наступні двадцять секунд я підбадьорився. Дзвінок налякав незнайомця, і він поглянув у бік телефону.

Я накинувся на хлопця, маківка голови цілилася йому в обличчя, а руки потягнулися за револьвером.

Я ударив його, як ракета: голова врізалась у рот та ніс. Мої руки зімкнулися над револьвером, висмикуючи його вбік, коли нападник вистрелив зі звуком не гучнішим, аніж лопання паперового пакета.

Він, я та стілець упали назад із гуркотом, який струснув кімнату.

Та хлопець був міцним. Мені не вдалося вирвати зброї з його руки: хватка у нього була, як лещата. Він був частково оглушений, в іншому разі прибив би мене, та я мав час, щоб перевернутись та влупити у бік його грубої шиї рубаним ударом, який сповільнив рухи суперника. Його хватка послабилась, і я зміг забрати револьвер. А тоді він гепнув мені поміж очі найважчим із ударів кулаком, на які мені доводилось наштовхуватися. Це виявилося рівнозначним удару молотком.

Я відпустив револьвер. Упродовж миті усе, що я міг бачити, — це блискітливі вогні, які танцювали у мене перед очима. Я почав опускатися на коліна, у той час як він відштовхнувся від підлоги. З носа і рота йому текла кров. Він спрямував удар мені в обличчя, але сили у нього були вже не ті. Я поранив його, а коли такому типові завдають болю, то він так і залишається пораненим.

Заблокувавши його удар рукою, я крутнувся вбік і якось зумів підвестися. Ми дивилися в очі один одному. Револьвер лежав на підлозі між нами.

Він загарчав на мене, але був достатньо розумним, аби не зігнутися по револьвер. Знав, що я прикінчу його раніше, ніж йому вдасться схопити зброю. Натомість він кинувся на мене, наче розлючений бик. Я завдав одного добрячого удару йому в обличчя, коли він гепнувся об мене, а тоді ми обидва вдарилися в стіну, звалюючи дві акварелі з краєвидами Рима, які я захопив із собою, перебуваючи там на завданні, і привіз додому на згадку.

Я знову вдарив головою йому в обличчя і завдав шість легких ударів у живіт, отримавши два свінги в голову, від чого у мене запаморочилася голова. Він трохи відступив. Ті удари в живіт ослабили його. Тепер мій суперник видавався безумним. Я стрибнув до нього, знову вдаривши. Він відхилився вбік, і тоді я побачив у нього в руці ніж.

Ми зупинились і витріщились один на одного. Він був у жахливому стані: мені вдалося добряче натовкти його пику, тож тепер обличчя супротивника стало кривавою маскою. Та все ж він залишався кілером. Його погляд та ніж у руці налякали мене.

Я відійшов назад.

Він знову заричав і почав повільно рухатися вперед.

Мої плечі ударились об стіну. Зірвавши з себе куртку, я швидким рухом обкрутив її навколо лівої руки. Хлопець наблизився до мене так швидко, як змія при нападі. Я прийняв удар ножем на свою обгорнуту руку і загатив нападнику в щелепу правим боковим. Це був хороший вибуховий удар. У нього закотилися очі, і хлопець захитався, опускаючись на коліна. Ніж вислизнув із його товстих пальців. Ногою я штовхнув суперника через кімнату. Тоді ще раз ударив його в щелепу, зірвавши шкіру із суглобів своїх пальців. Він із глухим стуком упав додолу, обдерши об килим підборіддя.

Я сперся на стіну, часто і важко дихаючи. Почувався жахливо. Я прийняв кілька дуже сильних ударів, від яких мені стало по-справжньому кепсько. Було таке відчуття, наче життя витекло з мене.

Раптом двері з гуркотом відчинилися, й увірвалося двоє копів із пістолетами в руках.

Не можна затіяти бійку в такій квартирі, як у мене, не потривоживши при цьому усього кварталу.

Коли вони увійшли, шпанюк перекинувся на бік. Він упав на свій револьвер, і тепер той був у нього в руці. Хлопець і далі намагався заробити свої гроші: він несподівано вистрілив у мене, і я відчув, як куля обвіяла моє обличчя, а потім зробила дірку в стіні, спричинивши зливу зі штукатурки.

Один із копів вистрелив. Я закричав до нього, та було надто пізно.

Цей нікчема помер, усе ще намагаючись зробити другий постріл. Принаймні він був сумлінним.