Труна з Гонконгу

1

Опасистий чоловік, на лисій голові якого виступили краплі поту, саме нахилився вперед, аби поглянути через вікно, коли засвітився знак «Не курити».

— От ми й у Гонконгу, — сказав він через плече. — Виглядає досить гарно. Кажуть, що іншого такого місця на землі немає. Цілком імовірно, що це правда.

Оскільки його велика голова закривала мені увесь вид, я зайнявся паском безпеки. Нарешті сусід відхилився назад, аби впоратися зі своїм паском, і мені вдалося мигцем побачити зелені гори, блискітливе блакитне море та кілька джонок, перш ніж ми почали м'яко опускатись до злітно-посадкової смуги.

Товстий чоловік, котрий був моїм супутником із Гонолулу, потягнувся вгору, щоб узяти фотоапарат і невеличку валізу для одноденної поїздки авіакомпанії «Пен-Ем».

— Ви зупинитесь у «Пенінс'юле»? — запитав він.

— Ні, з іншого боку.

— Цзюлун кращий: кращі крамниці, кращі готелі, але, можливо, ви тут у справах?

— Саме так, — відповів я.

Це пояснення його начебто задовольнило.

Інші пасажири почали збирати ручний багаж. Трохи звичного ввічливого просування уперед та штовханини, і ось я протиснувся назовні під спекотне сонячне проміння.

Це був хороший переліт, трохи задовгий, та мені він сподобався.

Десять хвилин потому я пройшов митний контроль й опинився перед галасливим, метушливим входом до аеропорту. Я побачив, як мій опасистий супутник саме зникає у крихітному готельному автобусі. Він помахав мені, а я помахав у відповідь. Близько півдюжини рикш наблизилися до мене, щось вигукуючи і темпераментно розмахуючи руками. Їхні старі жовті й висохлі обличчя були сповнені благання. Поки я зніяковіло стояв, широкоплечий присадкуватий китаєць, одягнутий в охайний міський костюм, підійшов до мене і ледь вклонився.

— Пробачте, будь ласка, — сказав він. — Можливо, я зможу вам допомогти? Бажаєте таксі?

— Я хочу потрапити до готелю «Небесна імперія» у районі Ваньчай, — відповів я.

— Це на острові, сер, — він виглядав по-ввічливому трохи здивованим. — Найкраще буде взяти таксі до порома і ним переправитися до Ваньчаю. Готель неподалік від стоянки порома на іншому боці.

— Дуже дякую, — мовив я. — А водій розмовлятиме англійською?

— Більшість із них трішки розуміє англійську, — він подав знак водієві на початку стоянки таксі. — Якщо ви дозволите...

Китаєць пішов уперед. Узявши валізу, я вирушив за ним. Він заговорив із водієм, вочевидь, кантонізькою[4]. Водій, худий та зі злим поглядом китаєць, щось пробурчав, поглянув на мене, а тоді пішов геть.

— Він відвезе вас до порома, сер, — сказав присадкуватий чоловік. — Це коштуватиме один долар. Не американський долар, як ви розумієте, а гонконгівський. Як вам, можливо, відомо, один американський долар — це шість гонконгівських, — він радісно всміхнувся до мене. Кожен його зуб, здавалося, був укритий золотом. — Ви без жодного клопоту знайдете цей готель на іншому березі. Він розміщений навпроти причалу, — чоловік завагався, а тоді вибачливо додав: — Ви знаєте, що цей готель навряд чи для американського джентльмена? Пробачте за втручання, але більшість американських джентльменів віддають перевагу «Глостеру» або «Пенінс'юле». «Небесна імперія» — для азійців.

— Так, але саме там я маю намір зупинитися. Дякую вам за допомогу.

— Будь ласка, сер, — сказав він і, витягнувши з кишені м'який гаманець, простягнув мені свою візитку. — Вам може знадобитися гід. Моє заняття — піклуватися про американських джентльменів, коли вони приїжджають у Гонконг. Вам потрібно лише зателефонувати...

— Дякую, запам'ятаю, — я заховав візитку під ремінець годинника. І коли китаєць, кланяючись, відійшов назад, я нарешті сів у таксі.

Під час польоту я прочитав деяку інформацію про Гонконг і дізнався, що є материкова частина, де розташований аеропорт Кайтак, а також півострів Цзюлун і через протоку — острів Гонконг, до якого можна добратися на поромі за чотири-п'ять хвилин.

Ваньчай, де мешкав Джефферсон, — це прибережний район Гонконгу.

Дорога до порома зайняла лише п'ять хвилин. Прибережний район Цзюлуна кишів людьми, які квапилися кудись, повсякчас штовхаючись. Здавалося, що на сотню китайців тут був тільки один європеєць — це нагадало мені розбурханий мурашник. Кулі[5], несучи дивні тягарі, підвішені на парусині на бамбукових жердинах, риссю забігали й вибігали з рухомого транспорту, не задумуючись про ризик потрапити під колеса. Великі американські машини, за кермом яких сиділи огрядні лискучі китайські бізнесмени, рикші, котрі везли ящики і чудернацькі товари у двоколісних колісницях, і потужні вантажівки переповнювали широку вулицю. Яскраві червоні написи китайською прикрашали фасади крамниць. Малі й брудні діти, до спин яких на ременях були прив'язані немовлята, грались у канавах. Китайські сім'ї сиділи навпочіпки на тротуарах перед своїми крамницями й паличками наминали рис.

На пристані я оплатив таксі, біля турнікета придбав квиток і сів на пором, який уже наповнили китайські бізнесмени, американські туристи та кілька чарівних китаянок, одягнених у ціпао з вирізами по обидва боки, щоб показати стрункі ноги.

Я сів біля перил і, поки пором пробивався крізь блакитні води протоки до острова Гонконг, намагався зорієнтуватись у новому середовищі.

Здавалося, минуло багатенько часу, відколи я залишив Пасадена-сіті. Мою поїздку довелося відкласти на кілька днів через гостя-убивцю. Я не розповів Ретніку всієї історії: сказав лише, що увійшов у свою квартиру, наткнувся там на цього нікчему й почав із ним битися. Про мету мого гостя я збрехав, ніби не маю жодного уявлення, можливо, то був злодюжка. Ретніку це не сподобалося. Як і не сподобався глушник на револьвері, але я дотримувався своєї розповіді та з цим і пішов. Принаймні я міг летіти в Гонконг, і то було єдине, що мене турбувало.

Я був упевнений, що чоловіком, який найняв того нікчему вбити мене, був таємничий Джон Гардвік. Купивши ще один пістолет тридцять восьмого калібру, я сказав собі, що надалі не повинен пересуватися без нього. Та я часто щось подібне обіцяю, а потім швидко забуваю.

Пором глухо ударився об пристань, й усі, а в тому числі і я, зійшли на берег.

Ваньчай був майже на сто відсотків китайським. Окрім двох огрядних моряків-американців, котрі жували гумки, спрямувавши невідь-куди свої байдужі погляди, увесь прибережний район був переповнений китайцями, які поспішали й штовхалися, кулі, що йшли, похитуючись під нестерпними ношами, продавцями городини, котрі сиділи навпочіпки на узбіччі, китайськими дітьми, які пильнували китайських немовлят, близько дюжини китайських дівчат, що пильно дивилися на мене заманливими чорними очима, та всюдисущими рикшами, котрі ожили, побачивши мене. Між крамницями наручних годинників та дешевих іграшок я побачив вхід до готелю «Небесна імперія».

Волочачи свою валізу, мені вдалося безпечно перейти дорогу і, докладаючи зусиль, піднятися стрімкими вузькими сходами до малесенького фойє готелю.

За стійкою сидів китаєць похилого віку в чорній шапочці і такому ж кітелі. На підборідді у нього росли поодинокі сиві волоски. Його мигдалеподібні очі були вицвілі й байдужі.

— Мені потрібна кімната, — сказав я, опускаючи валізу.

Він неспішно оглянув мене. Я не був одягнутий у свій найкращий костюм, та й сорочка бажала бути кращою після перельоту. Тож я хоч і не виглядав, як волоцюга, але й не надто краще за нього.

Китаєць витягнув книжку в оправі з загнутими сторінками й подав її мені разом із кульковою ручкою. У книзі були лише китайські ієрогліфи. Я написав своє ім'я та національність у відповідних місцях і віддав книгу з ручкою. Потім він узяв із полиці ключ і вручив мені.

— Десять доларів, — проказав він. — Кімната двадцять сім.

Я дав йому десять гонконгівських доларів, узяв ключ і, коли він вказав рукою на правий бік вузького коридору, попрямував туди зі своєю валізою. Десь на середині коридору відчинилися двері, і худий білий американський моряк у кепці, повернутій під смішним кутом, вийшов із кімнати. Місця пройти не було, тож я повернувся боком, пропускаючи хлопця. За ним вийшла присадкувата китаянка в рожевому ціпао зі знудьгованим виразом на байдужому обличчі. Вона нагадала мені добре вгодованого пекінеса. Моряк, ледь зачепивши мене, пройшов повз, підморгуючи. Дівчина дріботіла за ним. Я рушив далі коридором до кімнати двадцять сім. Просунувши ключ у замок, відчинив кімнату десять на десять футів із двоспальним ліжком, стільцем з високою спинкою, шафою, тазом на білому столі, смужкою потертого килима та вікном. З нього було видно ще одну будівлю, яка, мабуть, була пральнею, судячи з рушників, простирадл та чудернацької спідньої білизни, що сушилися на бамбукових жердинах, які виступали з вікон.

Поставивши валізу, я сів на тверде ліжко. Я весь час пітнів і тепер почувався дуже брудним. Зараз я б охоче був у «Глостері» чи «Пенінс'юле», де міг би прийняти першокласний душ і випити крижаного пива. Але я приїхав аж так далеко не для того, щоб поніжити себе розкішшю. Саме тут жили Герман Джефферсон та його китайська дружина. Якщо вони вважали цей готель достатньо хорошим, то таким він буде і для мене.

Через деякий час я почав пітніти менше. Я налив води у надтріснутий таз й умився. Тоді розпакував свої речі і сховав їх у шафу. Готель був дуже тихий. Я навіть чув гул віддаленого транспорту, але більше нічого. Поглянув на годинник. Була уже без двадцяти шоста. Я побачив засунуту за ремінець візитку, яку дав мені присадкуватий китаєць, витягнув її і прочитав. Там було зазначено: «Вонґ Гопго. Гід, який розмовляє англійською», а також вказаний номер телефону. Я поклав візитку в гаманець, а тоді відчинив двері й вийшов у коридор.

Зіпершись на одвірок кімнати навпроти, стояла китайська дівчина. Вона була маленька, гарно та міцно збудована. Своє блискуче чорне волосся вона зібрала у товстий пучок на потилиці. На дівчину в білій блузці й обтислій темно-зеленій спідниці було приємно дивитися, та нічим надзвичайним вона не вирізнялася. Китаянка зиркнула прямо на мене так, наче упродовж певного часу терпляче чекала, коли ж я з'явлюся.

— Здрастуйте, містере, — сказала вона, широко всміхаючись. — Мене звати Лейла. А вас?

— Нельсон Раян, — відповів я, зачиняючи свої двері та повертаючи у них ключ. — Називайте мене просто Нельсон. Ви тут мешкаєте?

— Так, — її привітні чорні очі оглядали мене. — Дуже мало американських джентльменів мешкають у цьому готелі. Ви справді поселилися тут?

— Саме так. А ви тут уже давно?

— Вісімнадцять місяців, — у неї був своєрідний акцент. Мені доводилось зосереджуватися, аби зрозуміти, що вона каже. Китаянка зиркнула на мене поглядом, який передавав саме те, що вона мала на увазі. — Коли тобі захочеться любові, ти зустрінешся зі мною?

Із хвилину я почувався збентежено, а тоді зумів усміхнутися.

— Я запам'ятаю, але не покладайтеся на це.

Двері далі по коридору відчинились, і звідти вийшов опасистий маленький чоловік, який міг бути італійцем чи французом. Він поспіхом проскочив повз, навіть не глянувши на мене. Позаду нього йшла дуже юна китаянка. Не думаю, що їй було більше шістнадцяти, але через їхню зовнішність важко про таке судити. Проходячи мимо, вона окинула мене зацікавленим поглядом. Тепер я більше не мав жодних ілюзій стосовно того, у який саме тип готелю поселився.

Лейла припідняла маленькі груди й ввічливо запитала:

— Може, ви хотіли б зайти до мене вже?

— Не зараз, — сказав я. — Я зайнятий. Можливо, іншого разу.

— Американські джентльмени завжди такі зайняті, — відповіла Лейла. — Може, сьогодні ввечері?

— Я дам знати.

Вона надула губи.

— Насправді це нічого не означає. Ви або прийдете, або ні.

— Слушна думка. Та зараз у мене справи, — і я пішов далі коридором до фойє, де старий китайський портьє сидів так безпристрасно, як Будда.

Спустившись сходами, я вийшов на багатолюдну, охоплену спекою вулицю. До мене миттю підбіг рикша.

— Головне управління поліції, — сказав я йому.

Він побіг підтюпцем. Після того, як ми проїхали дві чи три сотні ярдів, я усвідомив помилку вибору такого транспортного засобу. Великі блискучі машини й вантажівки зовсім не поважали рикш. Щосекунди я відчував: ось-ось мене розчавить. Дивуючись, що все ще цілий, я відчув неабияке полегшення, коли ми врешті-решт зупинилися перед головним поліцейським відділенням Гонконгу.

Спочатку я виклав суть своєї справи черговому сержантові, а потім мене відвели у маленький охайний кабінет, де головний інспектор із сивим волоссям і настовбурченими вусами байдуже поглянув на мене і вказав на стілець.

Я відрекомендувався, а потім назвався і він. Його було звати МакКарті, і розмовляв він із відчутним шотландським акцентом.

— Джефферсон? — інспектор відхилився назад на стільці і взяв уже добряче зношену люльку «Дангілл». Набиваючи її тютюном, він продовжив: — Через що увесь цей гамір? Я вже мав справу із запитом про цього чоловіка з Пасадена-сіті. Хто він вам?

Я відповів, що дію в інтересах Вілбура Джефферсона.

— Хочу отримати якомога більше інформації про його сина та китайську дружину Германа, — пояснив я. — Усе, що ви мені розкажете, може бути корисним.

— Американський консул може бути кориснішим, — сказав він, запалюючи люльку, а тоді видув у мій бік хмаринку диму з дорогого, судячи із запаху, тютюну. — Мені мало відомо про нього. Він загинув в автокатастрофі. Ви ж про це знаєте?.

— Як це трапилося?

Інспектор знизав плечима.

— Їхав занадто швидко мокрою дорогою. З нього мало що залишилося, коли ми його знайшли. Він застряг в авто, яке було вщент розбите.

— З ним нікого не було?

— Ні.

— Куди він їхав?

МакКарті запитально поглянув на мене.

— Не знаю. Аварія трапилася за п'ять миль від Цзю-луна у Нових Територіях[6]. Він міг їхати куди завгодно.

— Хто його упізнав?

Він злегка поворухнувся, стримуючи своє роздратування.

— Дружина.

— Ви можете розказати мені про нього? Чим він заробляв на прожиття?

— Не думаю, що зможу, — інспектор витягнув із рота люльку і пильно поглянув на чашечку для тютюну в ній. — Він не завдавав мені клопоту, на щастя. У нас не було до нього претензій. Тут ми не надокучаємо людям, доки вони самі нам не надокучають, а Джефферсон намагався цього не робити. Інколи нам повідомляли про нього. Він не був добропорядним громадянином. Не виникає багато сумнівів, що він жив на аморальні заробітки своєї дружини, але, знову ж таки, ми не втручаємось у життя американських громадян, якщо не можемо нічим допомогти.

— Про дружину щось відомо?

Інспектор видихнув дим. Виглядав він явно знудженим.

— Вона була, звісно ж, повією. Ми намагаємось боротися з цією проблемою, але то не так просто. Цим дівчатам-біженкам дуже важко заробити на прожиття, і проституція для них — найлегший вихід. Ми поступово очищаємо місто, та це важка робота.

— Я намагаюся дізнатись, чому її було вбито.

МакКарті знизав плечима.

— Тут я вам не зможу допомогти, — інспектор із надією поглянув на стос паперів у себе на столі. — Я сповістив усю наявну в мене інформацію щодо цих двох лейтенантові Ретніку. Більше додати не можу нічого.

Зрозумівши натяк, я підвівся.

— Що ж, дякую. Я порознюхую тут навколо. Може, вдасться таки на щось натрапити.

— Сумніваюся, — він присунув папери до себе. — Якщо можу щось зробити...

Ми потиснули один одному руки, і я вийшов на метушливу Квінс-роуд. Була вже половина сьомої. Американське консульство, напевне, зачинене. Звісно, я не надто сподівався отримати від них якусь корисну інформацію про Джефферсона чи його дружину. Якщо хочу одержати потрібні мені дані, то маю покладатися на те, що сам щось розкопаю. Та я не міг вирішити, з чого почати.

Близько години я блукав містом, розглядаючи крамниці, всмоктуючи атмосферу цього місця — і воно мені дуже подобалось. Урешті-решт вирішив чогось випити і пішов уздовж прибережного району в бік Ваньчаю. Тут було кілька невеличких барів, перед кожним із яких сидів навпочіпки китайський хлопець, гукаючи перехожих і запрошуючи всередину з хитрим поглядом і підморгуванням.

Я увійшов в один із більших закладів і сів за столик подалі від музичного автомата. З півдюжини американських моряків гайнували час у барі, п'ючи пиво. Двоє китайських бізнесменів з папкою паперів сиділи поблизу мене і палко про щось розмовляли. Кілька китаянок примостилися на лавці у кінці залу, хихочучи й тихо розмовляючи одна з одною, що було схоже на щебетання пташок.

Підійшов офіціант, і я замовив віскі та кока-колу. Коли він обслужив мене, китаянка середніх років, одягнута у жовтувато-брунатне із зеленим ціпао, з'явившись нізвідки, зайняла вільний стілець навпроти мене.

— Доброго вечора, — сказала вона, оглядаючи мене чорними очима. — Це ваш перший візит у Гонконг?

— Так, — відповів я.

— Ви не проти, якщо я складу вам компанію?

— Чому б і ні. Чи можу я замовити вам випивку?

Вона всміхнулася — на зубах у неї були золоті коронки.

— Я хотіла б склянку молока.

Я махнув рукою до офіціанта, який, здавалося, добре знав, що принести: він кивнув, кудись вийшов і незабаром повернувся з півлітровим кухлем для пива, повним молока.

— Їжа тут смачна, — сказала жінка, — якщо ви хочете поїсти.

— Ще трохи зарано. А ви не п'єте нічого сильнішого за молоко?

— Ні. Ви зупинилися у «Глостері»? Це найкращий готель.

— Саме це я й чув.

Вона оцінюючи глянула на мене.

— Ви б не хотіли познайомитися з гарною дівчиною? У мене є кілька дуже молодих і вродливих дівчат. Варто лише зателефонувати, і вони приїдуть сюди. Вам не доведеться вибирати когось, якщо вони вам не сподобаються. Я пошлю по них, але вони вас не потурбують. Вам треба буде лише сказати, чи хоч одна з них вас задовольняє, і я все організую.

— Дякую, але не зараз. Вам важко знаходити дівчат?

Жінка засміялася.

— Мені важко їх не знаходити. У Гонконгу забагато дівчат. Що ще вони можуть робити, крім розважати джентльменів? Гонконг переповнений вродливими дівчатами, які прагнуть трохи підзаробити.

Готель «Небесна імперія» був лише за дві чи три сотні ярдів від цього бару. Здавалося слушним припустити: якщо ця жінка керує місцевими проститутками, то вона могла знати Джоан.

— Мій приятель, коли він торік був тут, зустрів одну дівчину, яка йому дуже сподобалася, — сказав я. — Її звати Джоан Вінґчонґ. Я б хотів з нею зустрітися. Ви її знаєте?

На мить у чорних очах співбесідниці проступило здивування. Якби я уважно не спостерігав за нею, то міг би й пропустити цю швидку зміну виразу очей. А тоді вона засміялася, барабанячи по столу тонкими пальцями бурштинового кольору.

— Так, звісно ж, я її знаю. Це гарна дівчина... дуже вродлива. Вона вам, без сумніву, сподобається. Якщо хочете, можу зараз же їй зателефонувати.

Тепер настала моя черга приховувати здивування.

— Що ж, чому б і ні?

— Це моя найкраща дівчина, — продовжила жінка. — Ви не проти піти з нею у готель? Бо вона живе з батьками і не може привести джентльмена у свою квартиру. Це коштуватиме тридцять гонконгівських доларів за неї і десять доларів за номер, — усміхнувшись, вона показала золоті коронки на зубах. — І три долари для мене.

Мені стало цікаво, що скаже старий Джефферсон, коли я перелічу ці видатки у своїй відомості витрат.

— Ну гаразд, — сказав я і всміхнувся у відповідь. — Але звідки я знатиму, що ця дівчина — Джоан? Вона ж може бути кимось іншим, правда ж?

— Ви жартуєте? — запитала жінка, пильно дивлячись на мене. — Це — Джоан. Ким іще вона може бути?

— Правильно. Я просто пожартував.

Китаянка підвелася.

— Піду зателефоную.

Я дивився, як жінка перетнула зал і підійшла до столика з телефоном. Поки вона телефонувала, один з американських моряків підійшов до неї й обняв за плечі. Та жестом попросила його помовчати, і тоді він поглянув на мене та підморгнув. Я підморгнув у відповідь. У барі панувала дружня та невимушена атмосфера. У цій угоді не було нічого потайного. До того часу, поки жінка поклала слухавку, усі, у тому числі офіціанти, знали, що я замовив собі дівчину і що вона вже йде сюди. Здавалося, що усі вони справді були раді цій події.

Жінка поговорила з моряком, а тоді знову зняла слухавку. Схоже, бізнес пожвавлювався.

Я допив напій, закурив сигарету, а тоді дав знак офіціанту повторити замовлення.

Двоє американців у барвистих пляжних сорочках увійшли в бар і сіли за стіл далеко від мого. Закінчивши телефонну розмову, китаянка підійшла до мене.

— Джоан буде за десять хвилин. Я повідомлю вам, коли вона прийде, — і, кивнувши, вона попрямувала до двох новоприбулих американців та сіла коло них. Після п'ятихвилинної розмови вона підвелася й знову пішла до телефону.

Трішки більше ніж чверть години потому двері бару відчинилися, й увійшла китаянка. Вона була висока і мала гарне тіло. Одягнута була у чорно-білу обтислу європейську сукню. Чорно-біла пластикова сумочка звисала на ремінці, обмотаному навколо зап'ястка. Китаянка була приваблива і чуттєва. Вона поглянула на старшу жінку, а та кивнула у мій бік. Дівчина зиркнула на мене і всміхнулась, а тоді перетнула зал, манірно рухаючись, у той час як кілька американських моряків свистіли їй услід, по-дружньому всміхаючись до мене.

Дівчина сіла поруч зі мною.

— Привіт, — сказала вона. — Як тебе звати?

— Нельсон, — відповів я. — А тебе?

— Джоан.

— Джоан, а далі?

Вона потягнулась і взяла сигарету з моєї пачки, що лежала на столі.

— Просто Джоан.

— А не Вінґчонґ?

Дівчина кинула на мене швидкий погляд, а потім усміхнулась. У неї були дуже гарні білі зуби.

— Саме так мене звати. А звідки ти знав?

— Мій приятель був тут торік, — сказав я, знаючи, що вона мене обманює. — Він порадив навідатися саме до тебе.

— Дуже добре, — вона уклала сигарету між свої нафарбовані губи й запалила її. — Я тобі подобаюся?

— Звісно.

— То, може, підемо?

— Гаразд.

— Ти даси мені три долари для мадам?

Я дав їй три долари.

Жінка знову підійшла до нас, показуючи всі золоті коронки.

— Ви задоволені нею?

— А хто б не був нею задоволений?

Вона забрала три долари.

— Приходьте побачити мене знову, — сказала жінка. — Я завжди тут.

Дівчина, котра назвалася Джоан, підвелась і рушила до виходу. Я попрямував за нею, киваючи морякам. Один із них утворив літеру «О» вказівним та великим пальцями, а тоді удав, що непритомніє в руки своїх приятелів. Я залишив їх клеїти дурня і вийшов у спекотну метушливу ніч, де на мене чекала дівчина.

— Я знаю чистий дешевий готель, — сказала вона.

— Я також, — мовив я. — Я зупинився у готелі «Небесна імперія». Ми підемо туди.

— Буде краще піти у мій готель, — дівчина скоса поглянула на мене.

— Ми підемо у мій готель, — наполіг я і, взявши її за лікоть, повів крізь натовп у бік готелю.

Вона йшла поруч зі мною. Від неї пахло дорогими парфумами. Я не міг їх розпізнати, та вони були приємні. На обличчі дівчини з'явився замислений та віддалений погляд. За час цієї короткої прогулянки ми не сказали одне одному жодного слова. Коли ми увійшли в готель, вона почала підніматися крутим маршем сходів. У неї була приваблива спина і красиві довгі ноги. Дівчина професійно колихала стегнами, ступаючи з однієї сходинки на іншу. Я упіймав себе на тому, що спостерігаю за цим рухом із більшим зацікавленням, аніж того вимагає ситуація.

Старий портьє дрімав за своєю стійкою. Він розплющив одне око, пильно поглянув на дівчину, тоді на мене і знову заплющив око.

Я повів дівчину коридором. Лейла стояла у своєму дверному прорізі й полірувала пилочкою нігті. Вона оглянула дівчину, а тоді глузливо посміхнулася до мене. Я відповів їй тим же, тоді відчинив свої двері й підштовхнув китаянку в затхлу, непровітрену кімнатку.

Зачинивши двері, я замкнув їх на тонкий засув.

— Ти не міг би заплатити мені більше тридцяти доларів? Було б дуже мило з твого боку дати п'ятдесят, — сказала вона.

Китаянка потягнула за блискавку збоку на сукні, аби показати свою добру волю. Вона вже наполовину скинула одяг, перш ніж я її зупинив.

— Розслабся, — мовив я, виймаючи свій гаманець. — Ми можемо з цим не поспішати.

Вона уважно поглянула на мене. Я вийняв фотографію Джоан із моргу і подав їй. На привабливому обличчі китаянки з'явилося підозріливе збентеження. Дівчина якийсь час пильно вдивлялась у світлину, а тоді зиркнула на мене.

— Що це? — запитала вона.

— Фотографія Вінґчонґ, — сказав я, сідаючи на ліжко.

Вона повільно застебнула сукню. Тепер у її чорних очах з'явився нудьгуючий вираз.

— Звідки мені було знати, що у вас є її фотографія? Мадам запевнила, що вам невідомо, як вона виглядала.

— Ти її знала?

Дівчина притулилася стегном до бильця ліжка.

— Це аж так важливо? Я вродливіша за неї. Ти не хочеш зайнятися коханням?

— Я запитав, чи ти її знала.

— Ні, не знала, — вона нетерпляче ворухнулася. — Чи можу я отримати свій подарунок?

Я відрахував п'ять десятидоларових банкнот, склав їх і тримав так, аби китаянка могла насолоджуватися їхнім виглядом.

— Вона вийшла заміж за американця. Його звали Герман Джефферсон, — сказав я. — Ти знала його?

Дівчина скорчила гримасу.

— Я зустрічалася з ним, — і вона ще раз поглянула на фото Джоан. — Чому вона виглядає так, наче... мертва?

— Бо Джоан насправді мертва.

Китаянка кинула фотографію, ніби та її вкусила.

— Це погана прикмета — дивитися на мертвих людей. Дайте мені мій подарунок. Я хочу піти.

Я вийняв фотографію Германа Джефферсона і показав їй.

— Це її чоловік?

Вона лише зиркнула на світлину.

— Я помиляюсь. Я ніколи не зустрічалася з її чоловіком. Чи можу отримати свій подарунок?

— Ти ж щойно сказала, що зустрічалася з ним.

— Я помилялася.

Ми пильно дивились одне на одного. З виразу її обличчя я розумів, що даремно витрачаю час. Вона не мала наміру розповідати мені хоч щось. Я дав їй банкноти, які дівчина відразу ж заховала у сумочку.

— Ти отримаєш більше, якщо даси мені будь-яку інформацію про Джефферсона, — сказав я без жодних надій.

Вона рушила до дверей.

— Мені нічого про нього не відомо. Дякую вам за подарунок.

Дівчина відсунула засув і, глумливо похитуючи стегнами, вийшла.

Я знав, що мене пошили у дурні, та оскільки розумів, що витрачаю гроші Джефферсона, був менш засмучений, аніж якби це були мої власні кошти.

2

Згодом, стомившись лежати на ліжку, я вирішив піти кудись поїсти. Відчинивши двері спальні, побачив Лейлу, яка стояла, спершись на одвірок своїх дверей по той бік коридору. Вона переодягнулась у яскраво-червоне з золотим ціпао, тому виглядала по-святковому. У волосся дівчина заколола білий цикламен.

— Вона не залишилася надовго, — сказала Лейла. — Навіщо ви привели її сюди, якщо тут є я?

— Це були суто справи, — відповів я, зачиняючи двері та повертаючи ключ. — Я лише хотів поговорити з нею.

— Про що? — запитала вона підозріливо.

— Про всяке, — я оглянув її з голови до ніг. Лейла була справді дуже привабливою дівчиною. — А ти б не хотіла повечеряти зі мною?

Її обличчя проясніло.

— Це дуже гарна ідея, — сказала вона, тоді кинулась у свою крихітну спальню, схопила сумочку і приєдналася до мене у коридорі. — Я відведу вас у дуже хороший ресторан. Я така голодна. Ми з'їмо багато смачного, але це не обійдеться вам дорого, — вона попрямувала коридором у бік сходів. Я рушив за нею. Ми пройшли повз портьє, котрий здійснював складні обчислення за допомогою рахівниці. Його старі жовті пальці вдаряли по кісточках з дивовижною швидкістю. Він навіть не звів погляду, коли ми спускалися сходами.

Я рушив слідом за міцною маленькою спиною Лейли через дорогу до стоянки таксі.

— Нам доведеться узяти таксі до порома «Зірка»[7], — сказала вона. — Ресторан, у якому ми вечерятимемо, — на материку.

Узявши таксі, ми поїхали до порома «Зірка», а опісля зійшли на нього. Упродовж переправи Лейла розповідала мені про фільм, який дивилася того дня. Сказала, що ходить у кіно щодня. Китайці, пояснила дівчина, дуже цікавляться кіно і дивляться його так часто, як їм вдається. Беручи до уваги черги перед кожним кінотеатром, я міг у це повірити. Лейла сказала, що вони займають чергу ледь не об одинадцятій годині ранку, щоб отримати найкращі місця.

Коли ми досягли берега, Лейла запропонувала прогулятися по Натан-роуд. За її словами, такою прогулянкою вона нагуляє апетит.

Було неможливо йти поруч одне з одним і ще нереальніше — розмовляти з нею. О цій порі тут було багато людей. Прогулянка вулицями Цзюлуна виявилася нелегким завданням. Повсюди виблискували неонові вивіски. Китайські ієрогліфи, як я вирішив, найкращі й найцікавіші з усіх неонових вивісок. Вони втратили свою банальність і перетворилися на витвори мистецтва. Автомобілі, рикші та велосипеди роїлись уздовж широких вулиць. Тротуар був заповнений постійним потоком людей, скидаючись на жвавий мурашник.

Нарешті ми дійшли до ресторану на бічній вулиці, що була переповнена дітьми, які грались у канавах, продавцями городини, котрі збирали свої товари в кінці робочого дня, припаркованими автомобілями й незмінним блиском неонових вивісок.

— Тут ми дуже добре поїмо, — сказала Лейла, штовхнувши двері, й увійшла в ресторан. Мене наче сильно вдарили у вухо — настільки оглушливо там було.

Відвідувачів ми не бачили. Кожен столик був захований за високими ширмами. Стукіт тайл — гральних кісточок китайського доміно маджонґа[8], — високі схвильовані китайські голоси і дзенькіт посуду лунали звідусіль, перебиваючи одне одного.

Власник ресторану відчинив дві ширми, кланяючись та всміхаючись Лейлі, й ми відразу ж занурились в інтимну атмосферу.

Лейла поклала на стіл сумочку, відрегулювала бюстгальтер, зручно вмостилася на стільці гарненькими маленькими сідницями й показала мені красиві білі зуби у сяючій схвильованій усмішці.

— Я зроблю замовлення, — сказала вона. — Спершу ми посмакуємо смаженими креветками, тоді з'їмо суп із акулячих плавців, а потім курча жебрака — це їхня фірмова страва. Опісля подивимося, що ще тут можна поїсти, але почнемо зі смажених креветок.

Вона швидко надиктувала усе офіціантові кантонізькою, а коли він пішов, потягнулася через стіл і поплескала мене по руці.

— Я люблю американських джентльменів, — мовила Лейла. — У них багато енергії. Вони дуже цікаві в ліжку, а також мають купу грошей.

— Не розраховуй ні на що з переліченого, — відповів я. — Ти можеш розчаруватись. Як давно ти уже в Гонконгу?

— Три роки тому я прибула з міста Кантон. Я біженка. Мені вдалося втекти лише завдяки тому, що у мого кузена є джонка. Він переправив мене у Макао, а тоді я добралася сюди.

Офіціант приніс нам китайського вина і налив його у дві крихітні чашки. Вино було тепле і помірно міцне. Коли офіціант пішов, я запитав:

— Можливо, ти знайома з Джоан Вінґчонґ, яка також біженка?..

— Так, я дуже добре її знаю. А звідки ви її знаєте?

— Ми з нею незнайомі, — відповів я.

Настала пауза, поки офіціант ставив перед нами чашу з королівськими креветками, приготованими у золотистому тісті.

— Але вам відоме її ім'я. Де ви його чули? — запитала Лейла, хапаючи паличками креветку і вмочуючи її у соєвий соус.

— Вона була заміжня за моїм другом, котрий мешкав у нашому рідному місті, — сказав я, впустивши креветку на скатертину. Тоді підняв її ненадійними паличками й обережно переніс собі в рот. Вона була дуже смачна. — Ти коли-небудь зустрічалася з ним? Його звати Герман Джефферсон.

— О, так, — Лейла їла з дивовижною швидкістю. Три чверті креветок зникли до того, як я зумів впоратися з третиною своїх. — Джоан і я разом утекли з Кантона, їй пощастило знайти чоловіка-американця, хоча тепер він мертвий.

Підійшов офіціант із чашею смаженого рису, у якому були перемішані тонко нарізана шинка, креветки і шматочки смажених яєць. Лейла наповнила свою чашу, її палички активно рухалися, закидаючи їжу їй у рот. Я відставав від неї. Аби віддати належне цій їжі, потрібно мати значно більший досвід користування паличками, аніж був у мене.

— Він мешкав із нею у твоєму готелі? — запитав я, впустивши рис на скатертину в марній спробі не відставати від Лейли.

Вона кивнула.

Уже зникли усі креветки і більша половина рису. У дівчини безумовно була вироблена техніка запхати в себе якомога більше за найкоротший час.

— Він жив із нею в сусідньому з моїм номері упродовж трьох місяців після їхнього одруження, а тоді пішов.

Принесли велику чашу супу з акулячих плавників. Лейла почала наповнювати свою тарілку.

— А чому він пішов?

Дівчина стенула плечима.

— Вона не була йому більше потрібна.

Оскільки я міг їсти суп ложкою, то мені вдалося не відставати від Лейли.

— Чому ж вона не була йому більше потрібна?

Лейла на мить зупинилася, щоб кинути на мене цинічний погляд, а тоді продовжила вливати невеличкими порціями суп у свій крихітний ненаситний рот.

— Він одружився з нею лише для того, аби вона його утримувала, — сказала дівчина. — А коли почав заробляти гроші сам, то більше не захотів її.

— А яким чином їй вдавалося утримувати його? — запитав я, уже наперед знаючи відповідь.

— Вона, як і я, розважала джентльменів, — відповіла Лейла і спокійно поглянула на мене. — У нас нема іншого способу заробляти гроші.

Крізь ширми ввійшов офіціант. Він приніс із собою вузьку смужку рогожі, яку церемонно розстелив на підлозі.

Лейла повернулася на стільці, схвильовано плескаючи у маленькі долоні.

— О, це курча жебрака. Ви не повинні нічого з цього пропустити.

Увійшов китайський хлопець, принісши щось схоже на величезне страусине яйце на дерев'яній тарілці. Він перекотив яйце на рогожу.

— Курча спершу натирають багатьма спеціями, а тоді загортають у листя лотоса, — пояснила Лейла, збуджено крутячись на стільці. — Тоді його обгортають глиною і готують на відкритому вогні упродовж п'яти годин. Бачите, глина стала твердою, як камінь.

Хлопець показав молоток, тоді ударив по яйцеві, і воно тріснуло: звідти долинув неймовірно смачний аромат. Офіціант та хлопець присіли навпочіпки один напроти одного. Хлопець вийняв курча із шарів листя лотоса на тарілку, яку тримав офіціант. Птах був так майстерно приготований, що м'ясо легко відділилось од кісток, коли його розклали на тарілку.

Упевнений та сповнений ентузіазму, офіціант наклав ложкою шматки курчати нам у чаші.

Палички Лейли знову почали активний рух. Я заходився їсти свою порцію. Це була справді найдивовижніша страва, яку мені доводилось куштувати. Лейла на мить зупинилася (шматочок курчати безпечно тримався між її паличками), щоб запитати:

— Вам подобається?

Я всміхнувся їй.

— Звісно... мені подобається.

Не було сенсу ставити їй подальші запитання, доки страва не закінчиться. Я бачив, що Лейла була повністю зосереджена на їжі, й у цьому її не звинувачував. Ми доїли курча, потім вона замовила гриби, паростки бамбука, солений імбир і насамкінець мигдальний торт. До цього часу я уже здався. Сидів, курячи сигарету та дивуючись із кількості їжі, яку вона здатна поглинути. Ще після двадцяти хвилин Лейла поклала палички й задоволено протяжно зітхнула.

— Ну як, смачно було? — дівчина запитально поглянула на мене.

Я дивився на неї з чималою повагою. Кожен, хто здатен з'їсти так багато, як це зробила сьогодні Лейла, і все ще залишатись у хорошій формі, заслуговує на повагу.

— Це було дивовижно.

Вона задоволено всміхнулася.

— Так, це справді було дивовижно. Можна мені, будь ласка, сигарету?

Я подав сигарету і запалив її. Дівчина видихнула дим із маленького акуратно нафарбованого ротика і заманливо всміхнулася мені.

— А тепер ви б не хотіли повернутися до готелю? — запитала вона. — Ми можемо зайнятися коханням. Це було б добре після такої вечері.

— Ще рано... у нас попереду ціла ніч, — мовив я. — Розкажи мені більше про Германа Джефферсона. Ти сказала, що він почав заробляти гроші через три місяці після одруження з Джоан. А як саме він їх заробляв?

Лейла насупила брови. Я бачив, що Джефферсон як предмет розмови їй набрид.

— Не знаю. Джоан мені не розповідала. Одного дня я знайшла її саму і заплакану. Вона сказала, що чоловік її залишив. Герман більше не потребував її, бо сам почав заробляти гроші.

— І вона не сказала тобі, чим саме?

— А чому вона мала казати? Це була не моя справа.

— Він повернувся?

— О, він повертався час од часу, — Лейла скорчила гримасу. — Чоловіки повертаються, коли вони хочуть змін. Він періодично приходив, але лише на одну ніч.

— Що робила Джоан, коли він її покинув?

— Робила? — Лейла витріщилася на мене. — А що вона могла зробити? Вона працювала, як і раніше.

— Розважаючи джентльменів?

— А як іще вона могла вижити?

— Але якщо Джефферсон заробляв гроші, а вона була його дружиною, то, звісно, він давав їй трохи?

— Він не давав їй нічого.

— Ти знаєш, де він жив після того, як залишив її?

— Джоан розповідала мені, що він орендував велику віллу в китайського азартного гравця на Ріпалс-бей. Я бачила її, — Лейла заздрісно зітхнула. — Вона дуже гарна... така велика біла вілла зі сходами, що ведуть до моря, з маленькою гаванню та човном.

— Джоан коли-небудь там бувала?

Лейла заперечно похитала головою.

— Її ніколи не запрошували.

Усміхаючись та кланяючись, увійшов офіціант і дав мені чек. Їжа, як виявилося, тут була сміховинно дешевою. Поки я платив, Лейла спостерігала за цим із радісним виразом обличчя.

— Ви задоволені? — запитала вона.

— Це була дивовижна їжа.

— Тоді давайте поїдемо назад у готель і займемося коханням.

Я був зараз у Гонконгу, де панувала дивовижна атмосфера підкорення почуттям, якій важко було опиратися. Крім того, я ніколи не займався коханням із китаянкою. Тож я відчував: відмовлятися не слід.

— Гаразд, — сказав, підводячись. — Давай повернемося назад до готелю.

Ми вийшли у галасливу темряву під акомпанемент стукоту тайл і рушили по Нейтан-роуд.

— Можливо, ви хочете придбати мені невеличкий подарунок? — спитала Лейла, беручи мене за руку і переконливо всміхаючись.

— Мене можна переконати. А що б ти хотіла?

— Я покажу вам.

Ми ще трохи пройшли вперед, а тоді дівчина повела мене в яскраво освітлений пасаж із крамничками. Перед кожною з них стояв, усміхаючись, сповнений надії продавець-китаєць.

— Мені б хотілося на пам'ять про вас мати каблучку, — сказала Лейла. — Це не повинна бути дорога каблучка.

Ми пішли в ювелірний, і вона вибрала каблучку з несправжнім нефритовим каменем. Прикраса не належала до надто гарних, але Лейла, схоже, була у захваті. Продавець попросив за неї сорок гонконгівських доларів. Щонайменше десять хвилин вони із Лейлою торгувалися, і врешті-решт дівчина отримала її за двадцять п'ять доларів.

— Я завжди носитиму її, — сказала дівчина, з усмішкою дивлячись на каблучку на своєму пальці. — І завжди пам'ятатиму про вас. А тепер давайте повернемося назад до готелю.

Після того, як ми залишили пором і коли я саме давав знак таксі, я її загубив. Те, що відбулося, я не можу зрозуміти навіть зараз. Троє кремезних китайців у чорних міських костюмах штовхнули мене, коли таксі уже під'їжджало до нас. Один із них вклонився й попросив вибачення ламаною англійською, у той час як двоє інших обступили мене. А тоді всі троє раптом пішли до авто, яке чекало на них. Я оглянувся навколо у пошуках Лейли, але вона зникла, так наче тротуар розсунувся і проковтнув її.

З

Я провів п'ятнадцять марних хвилин у пошуках Лейли, крокуючи то в один, то в інший бік широким підходом до порома «Зірка», а тоді, відчуваючи занепокоєння, змішане з роздратуванням, узяв таксі до готелю.

Старий портьє дрімав за стійкою.

— Лейла повернулася? — запитав у нього.

Він підняв важку повіку, безтямно поглянув на мене й сказав:

— Не говорити англійською, — і повіка знову опустилася.

Я пішов у свій номер. Двері Лейли були зачинені. Я прокрутив ручку, і двері відчинились у темряву. Намацавши вимикач, я увімкнув світло. Тоді заглянув у крихітну маленьку кімнату — Лейли там не було. Залишивши двері відчиненими, а світло увімкненим, я зайшов у свій номер, також лишивши двері привідчиненими. Сів на ліжко, запалив сигарету й став чекати.

Я прочекав трохи більше години. А потім, оскільки так було зручніше, простягнуся на ліжку. Ще через півгодини, заколисаний спекою та ситною їжею, заснув.

Я прокинувся весь спітнілий, мені було жарко й незручно. Ранкові сонячні промені просочувалися крізь жалюзі. Піднявши голову, я зиркнув на годинник: була уже без двадцяти восьма. Я сів і подивився через коридор на порожній номер Лейли. Відчуття жаху пробігло поза спиною. У мене виникло раптове передчуття, що з нею трапилося щось погане. Вона не втекла від мене — у цьому я був переконаний. Її викрали, і я здогадувався, чому: хтось вирішив, що вона не лише забагато знає, а й забагато говорить.

Я обмірковував, що мені робити. Устав із ліжка, зачинив двері свого номера, поголився та вмився, наскільки це мені вдалось у надтріснутому тазі. Одягнув чисту сорочку, а тоді, почуваючись препаскудно, вийшов у коридор, замкнув свої двері й рушив до сходів.

За стійкою сидів китайський хлопчик, можливо, онук портьє.

— Лейла не повернулася у свій номер, — сказав я.

Він збентежено захихотів і вклонився мені. Було очевидно, що малий не зрозумів жодного слова.

Я спустився сходами, заперечно махнув рукою завзятому рикші й подав знак таксі, що проїжджало мимо. Попросив водія відвезти мене до головного поліцейського управління.

Мені пощастило. Головний інспектор МакКарті саме виходив зі свого авто, коли я приїхав. Ми пішли з ним до поліцейської їдальні, де нам подали міцний чай у товстих білих чашках.

Я розповів йому всю історію.

Та його ставлення до всього цього мене розлютило. Це вперше у своєму житті я мав справу з британським копом. Його спокійна, млява манера поведінки «давайте-не-панікувати» ледь не довела мене.

— Але з нею щось трапилося, — повторював я, намагаючись не кричати. — Я в цьому впевнений. Однієї миті вона була просто біля мене, а вже наступної кудись зникла і не повернулась у готель.

Він витягнув люльку й почав набивати її тютюном.

— Мій любий друже, — почав інспектор, — не варто аж так хвилюватися через це. У мене п'ятнадцять років досвіду поводження з цими дівчатами. Сьогодні вони тут — завтра уже зникли. Вочевидь, вона побачила когось, у кого, на її думку, грошей було більше, ніж у тебе. Це їхні добре знані хитрощі. Вони отримують від тебе усе можливе, а тоді зникають.

Я пригубив чай, намагаючись не скреготіти зубами.

— Це інше. Ми поверталися назад у готель... ох, до дідька все це! Хтось просто гадає, що вона забагато розповідає... Її викрали.

— Розповідає про що?

— Я намагаюся розкрити вбивство, — сердито пробурчав я. — А вона розповідала мені деяку інформацію.

МакКарті видихнув на мене дорогий, судячи із запаху, дим, і всміхнувся так, як усміхається мама чи тато, коли їхній первісток лепече щось дотепне. Я бачив, що він вважає мене просто ще одним американським навіженим.

— Яку ж інформацію вона могла надати вам для розкриття убивства, що трапилося в Америці? — запитав інспектор.

— Вона розповіла, що Герман Джефферсон орендував розкішну віллу на Ріпалс-бей. Також сказала, що через три місяці після одруження він раптом почав заробляти й саме через це покинув дружину.

На лиці у нього розквітла та блискуча британська посмішка, яка уже навіть росіянам набридла.

— Мій друже, не варто звертати уваги на те, що говорить вам китайська проститутка, справді не варто.

— Так. Може, я наївний. На вашу думку, вона обманювала мене і не ночувала у своєму номері, просто аби я провів неспокійну ніч?

Інспектор знову овіяв мене димом.

— Не бути вдома усю ніч — це частина роботи проститутки.

— Вам відомо, чи мешкають на Ріпалс-бей американці?

— Гадаю, кілька з них там живе.

— Ви б знали, якби Джефферсон також там мешкав?

— Якби він жив там, мені було б про це відомо, але його там і близько не було.

— Тож Лейла обманювала мене?

Він по-дипломатичному всміхнувся.

— Це, звісно ж, може бути гарним поясненням.

Я підвівся. Знав, що лише гайную тут свій час.

— Дякую за чай. До зустрічі.

— Завжди радий допомогти.

Я поїхав на таксі назад до готелю. Старий портьє знову був на посту за стійкою. Він вклонився мені. Я б хотів поставити йому кілька запитань, але мовний бар'єр був завеликою перешкодою. Якщо хочу кудись потрапити, то потрібно знайти перекладача, подумав я. Саме тоді я й пригадав англомовного гіда, Вонґа Гопго, котрий дав мені в аеропорту свою візитку. Можливо, він зуміє мені допомогти.

Я пішов у свій номер. Зауважив, що двері Лейли зачинені, тож зупинився, аби постукати. Ніхто не відповів. Я покрутив ручку на дверях, але вони були замкнені. Постукав знову, прислухався, однак нічого не почув, а тоді, знизавши плечима, зайшов до себе.

Було ще надто рано вдаватися до якихось конструктивних дій, тож я зняв куртку, краватку та черевики і простягнувся на ліжку. Трішки обмірковував усю ситуацію, хоча це мене ні до чого не привело, а тоді задрімав.

Було уже по десятій, коли я прокинувся від звуку легенького стукоту в мої двері. Я встав із ліжка й відчинив.

Китайський хлопчик погойдувався взад та вперед, усміхаючись і вказуючи на коридор. Узувши черевики, я пішов за ним до стійки реєстрації. Старий портьє подав мені слухавку.

Телефонував головний інспектор МакКарті.

— Ця дівчина, про котру ви розповідали мені... — почав він. — Ви казали, що учора ввечері купили їй каблучку з нефритом?

Я заціпенів.

— Так... тільки камінь був несправжній.

— Чи не могли б ви узяти таксі до поліцейського відділка на Четем-роуд? Це в Цзюлуні. Там у них дівчина... може виявитися тією, про яку ви говорили. На ній каблучка з несправжнім нефритом.

— Вона мертва? — запитав я, відчуваючи, як напружилися м'язи мого живота.

— О, дуже, — через телефонну лінію я майже відчував запах диму його дорогого тютюну. — Було б добре, якби ви змогли впізнати її. Запитаєте сержанта Геміша.

— Ще один шотландець?

— Саме так. У поліції служить багато шотландців.

— Радий за Шотландію, — сказав я і поклав слухавку.

Через сорок хвилин я підіймався сходами, що вели до поліцейського відділка на Четем-роуд. Усередині величезного вестибюля відразу ж при вході висів на стіні великий стенд із жахливими фотографіями з моргу близько п'ятдесяти китайських чоловіків та жінок, тіла котрих знайшли у протоці й на вулицях, із проханням англійською та китайською мовами упізнати їх.

Черговий сержант провів мене у крихітний кабінет, де молодик із суворим обличчям та білявим хвилястим волоссям розглядав у папці папери. Він кивнув мені, коли я відрекомендувався, і назвався тим самим сержантом Гемішем.

— У вас є для мене тіло на упізнання, — сказав я.

Сержант витягнув із кишені прокурену люльку з кореня вересу. Схоже, уся гонконгівська поліція була помішана на курінні люльки. Я спостерігав, як він набиває її, поки холодні зелені очі Геміша розглядали мене без особливого зацікавлення.

— Саме так. Головний інспектор, здається, вважає, що ви можете її впізнати. Тіло виловили з протоки минулої ночі, близько другої. Від неї не залишилося багато. Судячи з вигляду, її зачепив один із поромних пароплавів.

Я відчув, як спітніла сорочка прилипає до спини.

Сержант підвівся.

— Ці чортові люди завжди вдаються до самогубства, — розговорився він. — Щодня ми збираємо по півдюжини трупів. Китайці, схоже, не ставляться серйозно до власного життя.

Ми рушили коридором, а тоді через двір пройшли у морг. Із кількості тіл під грубими простирадлами із саржі було зрозуміло, що робота сьогодні вранці аж кипіла.

Він повів мене до столу, накритого клейонкою. Тоді припідняв її край, щось там намацав і витягнув маленьку руку бурштинового кольору із каблучкою з несправжнім нефритом на пальці.

— Сьогодні на сніданок я їв яйця з беконом, — сказав сержант. — Якщо ви зможете упізнати її за каблучкою, то вбережете мене від ризику видати їжу назад.

Я поглянув на каблучку та маленькі тонкі пальці. Це була саме та каблучка, яку я купив Лейлі.

— Це та каблучка, — сказав я, і мені стало по-справжньому кепсько.

Сержант похапцем заховав її руку.

— Гаразд, я повідомлю головного інспектора.

Потягнувшись уперед, я підняв клейонку і якийсь час дивився на те, що залишилося від Лейли. Краще б я не робив цього, та повинен був попрощатися з нею. Тоді знову опустив клейонку на місце.

Я пригадав її зітхання з радісним вдоволенням після того, як ми так гарно вчора повечеряли. Знову побачив її міцно збудовану маленьку спину, коли Лейла йшла попереду мене. Ми не були довго знайомі, але їй вдалося мене вразити. Я відчув, що втратив когось важливого.

На іншому боці поромної переправи на мене чекав детектив. Це був великий червонолиций чоловік, який назвався МакФерсоном, — схоже, цим шотландцям не було кінця-краю. Поліцейським джипом він відвіз мене до готелю.

Детектив поговорив із портьє кантонізькою, а тоді взяв ключі від номера Лейли.

— Старий дурень дуже потайливий. Нам варто було б закрити цю діру. Він не визнає, що вона була шльондрою... проте не можу сказати, що я його звинувачую.

Я ненавидів його із сентиментальних причин. Лейла, як я вважав, заслуговувала чогось кращого в ролі епітафії, ніж того, щоб коп-шотландець назвав її шльондрою.

МакФерсон відімкнув двері її спальні й увійшов у крихітну кімнату. Я залишився в коридорі, заглядаючи всередину. Із професійною ретельністю він почав обшукувати кімнату. У шафі висіло лише три сукні, а в шухляді був тільки один комплект спідньої білизни. Пожитки дівчини виявилися жалюгідно скромними.

Поглянувши на дно шафи, МакФерсон несподівано гмикнув.

— Так я і думав... — пробубонів він, тоді нахилився й підвівся, тримаючи в руці маленьку смужку фольги. Він обережно вирівняв її. Виявилося, що це була станіоль із пачки сигарет. — Знаєте, що це таке? — запитав детектив, показуючи мені фольгу. Посередині неї була чорна задимлена пляма.

— Ну, скажіть мені, — відповів я.

Він нагнувся ще раз, пильно оглянув шафу і цього разу піднявся з крихітною, наполовину згорілою свічкою — такою, яку запихають у торт на день народження.

Детектив сів на край ліжка, тримаючи у руках фольгу та свічку.

— Вона була героїнозалежною, — сказав він. — Близько дюжини наркозалежних щотижня чинять самогубство.

— Чому ви такі впевнені в цьому? — запитав я.

— Кожен, у кого є ці два маленькі пристрої, — наркоман, — почав пояснювати МакФерсон. — Знаєте, як це працює? Вони кладуть героїн у згин фольги. Тоді тримають запалену свічку під фольгою і вдихають випари. Таке можна зробити за кілька секунд. Знаєте що? Найдурніше, що будь-коли зробив уряд, так це почав війну з курцями опіуму. Вони гадали, що викорінити це — найлегше з усього на світі. Курцям опіуму потрібні були кімната, ліжко та прилад для куріння, який не лише великий, а й дорогий. Нам завжди було легко знайти цю кімнату і розбити вщент такі прилади. Люльки для опіуму коштували багатенько, і курцям швидко набридло, що ми трощимо все й женемося за ними по дахах. Ми обманювали самих себе, що кладемо край торгівлі наркотиками, але як же ж ми помилялися, — він насунув капелюх собі на потилицю, дивлячись на мене. — Наркомани дізналися, що можуть отримувати героїн із морфію, і тепер усе, що їм було потрібно, — це шматок фольги та свічка. Вони могли вдихати цю отруту скрізь: у кінотеатрах, громадських місцях, трамваях, автобусах, таксі — будь-де. Поспостерігайте — і ви побачите шматочки лою зі свічки у найнеочікуваніших місцях. Це розповість вам, як повідомляє і нам, що хтось вдихав героїн. Куріння опіуму — згубна звичка, але вона не вбиває. А героїн, будьте певні, вбиває. Якби ми дозволили китайозам курити їхній опіум, то нині безнадійно не намагалися б впоратись із героїнозалежними.

Я потер підборіддя.

— Дякую за лекцію, та не вважаю, що Лейла вчинила самогубство, як не думаю і те, що вона була героїнозалежною. Я гадаю, що її вбили, а ці два маленькі предмети поклали сюди, аби ви їх знайшли.

Безпристрасне обличчя МакФерсона зовсім не змінилося. Він витягнув свою люльку й почав її набивати.

— Ви так вважаєте? — запитав він із ноткою сміху в голосі. — Головний інспектор сказав, що ви були приватним детективом. Я читав Чендлера і Геммета — усе, що пишуть, вони просто вигадують. А це — реальне життя.

— Саме так, — сказав я. — Що ж, не зважайте. Не думаю, що це дуже важливо.

— Чому ви вважаєте, що її вбили? — запитав він, нічим не демонструючи свого зацікавлення.

— У мене нема нічого, щоб вас переконати. Що ви робитимете з її речами?

— Заберу їх у відділок. Може, хтось заявить на них свої права. Старий дурень не знає, чи є у неї родичі. Я вже говорив із ним якось раніше — він ніколи ні про що не знає, — детектив підвівся. — Що ж, більше не завдаватиму вам клопоту, — він скинув Лейлині пожитки у дешевий фібровий чемодан, який знайшов на шафі. — Якби ви мали справлятися зі стількома схожими випадками, як доводиться нам, то б і секунди не обдумували усього ще раз.

— Упевнений у цьому. А це ідея.

Він замислено поглянув на мене.

— Яка ідея? — запитав він.

— Ті люди, які її вбили, хотіли б, аби ви не обдумували усього ще раз, правда ж?

Детектив несподівано всміхнувся.

— Та ну, годі. Ми мали справу із сотнями таких випадків самогубств...

Мене від нього вже нудило.

— Я почув вас із першого разу, — перетнувши коридор, я увійшов у свій номер. — Буду тут ще кілька днів. Якщо я раптом знадоблюся вам...

Він пильно поглянув на мене, трохи втративши свою самовпевненість.

— Чому ви гадаєте, що будете мені потрібні?

— Ну, ми могли б почитати разом якусь детективну історію, — відповів я і зачинив двері перед його обличчям.

4

Я відчув, що настала пора витратити трохи грошей старого Джефферсона: був упевнений, що портьє зможе розповісти мені більше, ніж сказав МакФерсону, якщо запропонувати йому грошовий стимул.

Побачивши, що МакФерсон пішов, я попрямував до стійки, за якою сидів старий китаєць. Він підозріливо подивився на мене, але коли я жестом вказав на телефон, то вимушено кивнув на знак дозволу.

Я набрав номер Вонґа Гопго. Той відповів негайно ж, так наче сидів біля слухавки, чекаючи на мій дзвінок.

— Пригадуєте мене? — запитав я. — Ви дали мені свою візитку в аеропорту. Мені потрібен перекладач.

— Для мене це буде великим задоволенням, сер, — відповів він.

— Зустрінетеся зі мною перед банком Шанхая та Гонконгу через півгодини?

Гопго відповів, що охоче прийде туди.

— Мені ще потрібна машина, — продовжив я.

Він сказав, що залюбки все для мене організує і цілком буде у моєму розпорядженні. Не схоже на те, що справи містера Вонґа Гопго йшли аж надто жваво.

Подякувавши йому, я поклав слухавку. А тоді, вклонившись портьє, котрий вклонився мені у відповідь, залишив готель й узяв таксі до банку.

Там одержав гроші за кількома акредитивами, що видала мені Джанет Вест, і з випнутими кишенями штанів, набитими гонконгівськими доларами, став чекати на тротуарі, коли прибуде Вонґ Гопго.

Він приїхав через десять хвилин за кермом блискучого «паккарда». Ми потиснули руки, і я назвав йому своє ім'я. Він сказав, що буде радий, коли я називатиму його Вонґом. Усі американські клієнти кличуть його так, і для нього це буде честь, якщо я також так казатиму.

Я сів в авто біля нього.

— Повертаємося назад у мій готель, — сказав я. — Мені потрібно одержати деяку інформацію від портьє, який не розмовляє англійською, — й оскільки Вонґ виглядав трохи здивованим, я продовжив: — Я — приватний детектив і тепер працюю над однією справою.

Він вдоволено всміхнувся, осяявши мене золотими зубами.

— Я прочитав безліч детективних історій, — сказав Вонґ. — Тож мені надзвичайно приємно зустрітися зі справжнім детективом, сер.

Витягнувши кілька своїх доларів, я подав йому п'ятдесят.

— Цього буде достатньо для оплати ваших послуг за день? — запитав я. — Ймовірно, ви будете час од часу мені терміново потрібні.

Вонґ відповів, що цього цілком достатньо, але авто доведеться розцінювати як додаткові витрати. Оскільки я платив грошима Джефферсона, то погодився на все. Був упевнений, що міг би поторгуватися, та мені була потрібна його цілковита співпраця, і я відчув, що можу її не отримати, якщо економитиму.

Ми під'їхали до готелю і, залишивши авто в районі порту, перейшли через дорогу та піднялися сходами до фойє готелю.

— Це поганий готель, — сказав Вонґ, коли ми підходили. — Я б не радив вам залишатися тут, сер. Можу організувати вам гарний номер у чудовому готелі, якщо ви цього захочете.

— Давайте поки що облишимо це питання, — мовив я. — Зараз мені потрібно працювати.

Ми стали перед старим портьє, котрий уклонився мені й байдуже поглянув на Вонґа, який так само байдуже зиркнув у відповідь.

— Скажіть йому, що я хочу поставити кілька запитань, — сказав я Вонґу. — І заплачу, якщо він зможе мені допомогти. Але скажіть усе якось так, щоб він не образився.

Вонґ почав довгу розмову по-кантонізьки з певною кількістю поклонів. Десь на середині розмови я вийняв пачку грошей і відрахував із неї десять п'ятидоларових банкнот, склав їх в акуратний маленький згорток, а решту заховав.

Старий портьє відразу ж більше зацікавився тим, що було у мене в руках, аніж тим, що говорив Вонґ. Урешті-решт гід сказав, що портьє із задоволенням відповість на будь-які мої запитання.

Я вийняв фотографію Джоан із моргу.

— Запитайте його, чи він знає цю дівчину.

Пильно поглянувши на фотографію, портьє повідомив, що дівчина жила у цьому готелі. Вона залишила його п'ятнадцять днів тому, не оплативши свого рахунка за проживання. А тоді портьє запитав, чи не хочу я його оплатити.

Я відповів, що ні.

Після подальших запитань Вонґ продовжив:

— Вона була заміжня за американським джентльменом, котрий жив із нею в одному номері. Його звали Герман Джефферсон, і він, на жаль, загинув в автокатастрофі. Саме після того, як цей джентльмен помер, дівчина поїхала, не оплативши свого рахунка.

Я вийняв фотографію Джефферсона, яку дала мені Джанет Вест.

— Запитайте старого, чи відомо йому, хто це, — сказав я Вонґу.

Після того, як портьє з погано прихованим здивуванням поглянув на фотографію, відбувся словесний обмін, а тоді Вонґ сказав:

— Це американський джентльмен, який тут мешкав.

— Як довго він жив тут?

За посередництва Вонґа портьє повідомив, що він мешкав у готелі аж до того, як загинув.

Це була перша фальшива нотка в інтерв'ю. Лейла ж сказала, що Джефферсон виїхав звідси дев'ять місяців тому. А тепер цей старий канюк стверджує, що Герман жив тут аж до того, як загинув три тижні тому.

— Я чув, що Джефферсон мешкав тут лише три місяці, — мовив я, — а тоді залишив свою дружину й переїхав в інше місце. Це було близько дев'яти місяців тому.

Вонґ видавався здивованим. Він палко поговорив із портьє, а тоді збентежено сказав:

— Він цілковито впевнений, що американський джентльмен залишався тут аж до своєї смерті.

Якщо портьє говорив правду, отже, обманювала Лейла.

— Скажіть йому, що від Лейли у мене є інформація, що Джефферсон поїхав звідси дев'ять місяців тому. Скажіть: я вважаю, що він бреше.

Вонґ вступив у довгу безладну розмову з портьє, а тоді, усміхаючись, повернувся до мене.

— Він не обманює, містере Раян. Дівчина помилялася. Джефферсон їхав рано-вранці й повертався пізно ввечері. Легко зрозуміти, чому ця дівчина не зустрічалася з ним і чому припустила, що він виїхав звідси.

— Тоді чому Джоан сказала, що він її залишив? — вимагав я відповіді.

Та портьє її не мав. Він втягнув шию, наче налякана черепаха, і примружив очі. Відтак заметушився, даючи зрозуміти, що, на його думку, він дав інформації на повну вартість тих грошей, тож був би радий, аби його залишили у спокої.

Вонґ сказав:

— Він не знає відповіді на це запитання, сер.

— Чим Джефферсон заробляв на життя? — спитав я, змінюючи тему розмови.

Портьє відповів, що не знає.

— Якісь європейці коли-небудь приходили до нього?

Відповідь була заперечною.

— А до Джоан приходили друзі?

І знову відповідь ні.

Із відчуттям роздратування та розчарування я усвідомлював, що прямую в нікуди. Ходив неначе замкнутим колом, хіба що Лейла казала правду.

— Джоан залишила щось зі своїх речей у номері, коли виїхала з готелю? — запитав я недбало.

Це запитання було пасткою, і портьє в неї потрапив.

— Ні, — мовив він через Вонґа, — вона нічого не залишила.

І тут я накинувся на нього.

— То як їй удалося вийти звідси з усіма пожитками, не оплативши свого рахунка? — вимогливо спитав я.

Вонґ зауважив справедливість цього запитання і погримав на старого. Той на мить завагався, а тоді, насупившись, буркнув, що вона залишила чемодан, але він тримає його замість плати за номер.

Я сказав, що хочу побачити цей чемодан. Після нетривалої розмови портьє підвівся і повів мене коридором до кімнати поруч із Лейлиною. Відімкнувши двері, він витягнув з-під ліжка чемодан із дешевої штучної шкіри.

Вонґ, який ішов слідом за нами, повідомив:

— Чемодан належав дівчині, сер.

Я оглянув чемодан. Він був замкнутий.

— Ви двоє, зачекайте зовні.

Коли вони вийшли, я зачинив і замкнув двері на засув. Зламати замки на чемодані не зайняло багато часу.

У Джоан були трохи кращі речі, ніж у Лейли, але не набагато. Я перекинув усе знайдене. На дні чемодана був великий білий конверт із загнутим клапаном. Відкривши конверт, я витрусив із нього глянцеву фотографію Германа Джефферсона — це була копія світлини, що дала мені Джанет Вест. Унизу фото було накарлюкано: «Моїй дружині Джоан». Я пильно поглянув на це суворе гангстерське обличчя, тоді поклав світлину в конверт, а конверт на те місце, де його знайшов.

Сівши на ліжко, я запалив сигарету. Мені було цікаво, як Джанет Вест за сотні миль звідси у Пасадена-сіті та Джоан у Гонконгу могли мати однакові фотографії. Сказав собі, що це Джефферсон мусів їх дати, але раптом у мене в голові виникло запитання. Я пригадав свою розмову з Лейлою. Сказане портьє не відповідало її словам... Хтось із них брехав. Навіщо Лейлі було обманювати?

Замислившись на мить, я прийшов до висновку, що немає жодного сенсу залишатись у цьому брудному маленькому готелі. Мені потрібно пошукати в іншому місці, аби знайти ключ до цієї таємниці.

Підвівшись, я перетнув кімнату й вийшов у коридор.

Вонґ, спершись на стіну, курив сигарету. Він випростався й поклонився мені, коли я вийшов. Портьє, вочевидь, повернувся до своєї стійки, бо тут його не було.

— Сподіваюся, усе добре, сер, — сказав Вонґ.

— Гадаю, що так, — відповів я. — Я їду звідси. А чи є готель на Ріпалс-бей?

Вонґ виглядав трохи здивованим.

— Так, сер. Там є готель «Ріпалс-бей», дуже хороший готель. Бажаєте, щоб я домовився про житло для вас?

— Якщо ви можете це владнати, то я б хотів поїхати туди негайно.

— Розумієте, сер, готель розміщений трохи віддалік. Якщо ви хочете побачити Цзюлун, то це вам буде не дуже зручно.

— Мене таке не турбуватиме. Скажіть старому, що я виїжджаю, і візьміть у нього мій рахунок.

— Ви більше нічого не хочете у нього запитати? — на обличчі Вонґа було помітне розчарування.

— Ні. Забираймося звідси.

Тридцять хвилин потому ми вже їхали «паккардом» уздовж чудової дороги у бік Ріпалс-бей.

5

Ріпалс-бей виявився чимось дуже особливим, і готель був йому до пари. На мою думку, уся ця земля з її горами та схованими бухточками зі смарагдово-зеленим морем виглядала краще за всі ті чудові місця, які я будь-коли відвідував, а мені свого часу пощастило відвідати їх чимало.

Вонґу вдалося винайняти для мене номер, вікна якого виходили на бухту. Він залишив мені «паккард» і пішов, ретельно кланяючись і запевняючи, що буде до моїх послуг, тільки-но я їх потребуватиму.

Усе розпакувавши, я відразу ж узявся за справу. Розпочав із телефонної книги, а тоді поговорив із портьє готелю, намагаючись дізнатися щось про Германа Джефферсона. Але в телефонній книзі не було жодної інформації про нього, та й портьє такого імені ніколи не чув.

А тоді я спитав у швейцара, базуючись на думці, що швейцарові хорошого готелю відомо все. Запитав його, чи знає він, хто є власником вілли відразу ж біля сходів, що вели вниз до моря у маленьку гавань із човном.

Швейцар замислено поглянув на мене, а тоді сказав:

— Ви маєте на увазі віллу містера Лін Фена, сер? Тепер там мешкають містер Енрайт із сестрою, вони американці.

— Ви коли-небудь чули, що чоловік на ім'я Герман Джефферсон мешкав там? — запитав я.

Він потрусив головою. Я бачив, що швейцар починає потроху нудьгувати зі мною.

— Джефферсон? Ні, це ім'я мені невідоме, сер.

Згодом, по обіді, я одягнув плавки й попрямував до переповненого людьми пляжу. Узявши напрокат катамаран, я поплив на ньому в гавань. Після ретельного обстеження знайшов таке місце, з якого було добре видно усю берегову лінію. Я миттю розпізнав віллу Лін Фена. Вона була розташована на ізольованому мисі з дуже буйною рослинністю, із садом-терасою і крученими сходами, що вели вниз до маленької гавані, де був пришвартований швидкісний катер.

Я поплив у бік вілли, а коли був уже за двісті-триста ярдів від гавані, зупинився, аби вивчити це місце, розмірковуючи: якщо Герман Джефферсон і справді орендував віллу, як стверджувала Лейла, то він повинен був раптом знайти можливість заробляти доволі великі гроші. Та чи орендував він її? Чи Джоан сказала Лейлі, що він винаймав цю віллу, аби зберегти репутацію: так би мовити не впасти обличчям у болото? Це була одна з тих побрехеньок, які жінки здатні казати одна одній.

Раптом я запримітив дві крихітні блискітливі цятки, які було видно у верхньому вікні вілли. У мене виникло раптове відчуття незахищеності. Я плавав уздовж берега хвилин із десять, знаючи, що хтось спостерігає за мною з вілли крізь бінокль, лінзи якого ловили сонце. Тоді я повернув катамаран, усе ще впевнений, що за мною спостерігають, і поплив назад до пляжу.

Пропливаючи повз віллу, я поглянув на неї. Дві виблискуючі цятки і далі були сфокусовані на мені. Я намагався виглядати як турист, і запитував себе, чому викликаю таке зацікавлення. Дістався пляжу, коли сонце вже заходило, і повернувся до готелю, роздумуючи, яким буде мій подальший крок.

Наступного ранку я все ще не прийняв рішення, тож близько десятої знову пішов на пляж. Швидко поплававши, розтягнувся на піску й викинув із голови Германа Джефферсона, Джанет Вест, старого Джефферсона та бідну маленьку Лейлу. Я віддався сонцю, звукам припливу й відчуттю капітуляції, яке дає Гонконг і якому важко чинити опір.

Я пролежав там, мабуть, із годину, дрімаючи й даючи сонцю вливатись у мене. Тоді відчув, що хтось пройшов поруч, і ліниво розплющив очі.

Вона була висока, струнка і засмагла до золотисто-коричневого. Її чудові форми, що так зацікавили мене, ледве приховувало яскраво-червоне бікіні. Я помітив, що більшість чоловіків, які лежали на пляжі, витріщалися на красуню... тож теж почав витріщатися.

Вона йшла по гарячому піску в бік моря, погойдуючи в руці великий капелюшок від сонця. Волосся у неї було кольору спілої пшениці. Жінка інтригувала і була такою ж прекрасною, як лейтмотив симфонії Брамса.

Я бачив, як вона недбало кинула капелюх на пісок, а тоді пірнула у море. Пливла добре, тож сильні й досвідчені помахи рук швидко віднесли її до віддаленого плоту. Я бачив, як жінка піднялася на нього й сіла, опустивши ноги у воду. Красуня виглядала там дуже самотньою, і в мене виникло раптове бажання скласти їй компанію.

Із розбігу пірнувши у море, я поплив у тому ж напрямку своїм найкращим швидким стилем, доволі вражаючим, поки мені не доводиться пливти ним надто довго.

Я випірнув за кілька ярдів від плоту й піднявся на нього.

Жінка лежала на боці, груди, прикриті невеликим клаптиком тканини, ледь обвисли, а очі дивилися прямісінько у мої.

— Скажіть мені, що псую ваше чудове усамітнення, і я попливу геть, — мовив я.

Незнайомка вивчала мене. Тепер я був близько від неї і міг побачити, що це жінка, у якої чимало досвіду у стосунках із чоловіками. Саме таке повітря витало навколо. У неї був допитливий, практичний погляд жінки, яка цікавиться чоловіками.

— Я радше сподівалася на компанію, — сказала вона й усміхнулась. Її голос мав той сиплий і сексуальний тон, який можна почути не часто. — Хто ви? Ви лише щойно приїхали, правда ж?

— Нельсон Раян, — відрекомендувався я. — Назвали мене так на честь англійського адмірала. Мій батько увесь свій вільний час читав історію англійського флоту. Він захоплювався Нельсоном.

Вона перекинулася на спину, і тепер її повні груди дивились у небо.

— Мене звати Стелла Енрайт. Я живу недалеко. Приємно побачити нове обличчя. Ви затримаєтеся тут надовго?

Я здивувався, що людині може так щастити. Переді мною — сестра американця, який винаймає віллу Лін Фена. А тоді пригадав блискотливі цятки скелець бінокля, через який хтось спостерігав за мною. Можливо, це й не було везінням. Можливо, ця зустріч була чимось майстернішим, аніж удача.

— Якби ж я міг... на тиждень, можливо, — я вийняв із водонепроникної кишені пачку сигарет і запальничку. — Вам пощастило, що ви можете тут жити. Це гарне місце.

Я запропонував їй сигарету, і ми закурили.

— Воно непогане... зараз найкращий сезон, але літо кепське, — вона видула тонку хмарку диму в нерухоме повітря. — Мій брат пише книгу про Гонконг. А я веду господарство, — жінка підняла голову, щоб поглянути на мене. — Ви зупинились у готелі?

— Так. У вас є будинок?

— Ми винайняли віллу. Вона належить китайському азартному гравцеві.

— Лін Фену?

У її очах я помітив здивування.

— Саме так. А як ви дізналися?

— Чув, — я завагався, а тоді вирішив проштовхнутися вперед настільки, наскільки вдасться. — Правда, вважав, що це місце винаймає Герман Джефферсон.

Стелла звела золоті брови, що, як мені здалося, було непідробленим здивуванням.

— Герман Джефферсон? Ви його знаєте?

— Він — із мого рідного міста. А ви?

— Але він мертвий... загинув в автокатастрофі.

— Я чув це. Ви його знали?

— Гаррі — то мій брат — був із ним знайомий. Я бачила його раз чи двічі. Тож ви його знаєте? Гаррі це буде цікаво. То було жахливо, те, як він помер... жахливо для його дружини-китаянки.

— Ви і її знали?

— Я б так не сказала. Бачила її... чудова маленька красуня, — вона струсила попіл із сигарети. — Деякі китайські жінки насправді привабливі. І вона була такою. Я можу зрозуміти, чому Герман закохався в неї. Вона дуже інтригувала, — Стелла сказала це тоном, яким більшість жінок говорить про дівчину, котра подобається чоловікам: із такою гірко-солодкою ноткою, якої я не упустив. — Вона забрала його тіло назад в Америку. Гадаю, що китаянка там і залишиться. Зрештою, Германів батько мільйонер. Припускаю, що він подбає про неї.

Я не піддавався спокусі розповісти їй, що Джоан мертва.

— Дехто сказав мені, що у Германа з'явилися гроші, він залишив дружину й орендував вашу віллу.

Стелла припіднялась і насупила брови.

— Що за дивна історія! Хто вам це сказав?

— Так, дехто, — мовив я недбало. — То це неправда?

— Ні... Звісно ж ні! — вона раптом розслабилась і всміхнулася до мене. — Це надто безглуздо. Герман був... — вона зупинилась, а тоді знизала голими плечима. — Що ж, відверто кажучи, Герман був поганою людиною. Мені він не дуже подобався, та Герман розважав мого брата. Він просто не робив нічого хорошого. Він став ніби місцевим. У нього ніколи не було грошей. Подейкували, що він жив за рахунок своєї китайської дружини. Герман ніколи не зміг би дозволити собі орендувати віллу Лін Фена. Навіть думка про це безглузда. Хто вам міг таке сказати?

Звук моторного човна змусив нас обох поглянути на море. До нас наближався швидкохідний катер, що розтинав морські хвилі, підкидаючи білі бризки.

— А от і Гаррі, — сказала Стелла й, підвівшись і зберігаючи рівновагу на плоту, що почав хитатися, помахала рукою.

Човен сповільнив хід, а тоді двигун заглух. Судно повільно придрейфувало до плоту. Високий засмаглий чоловік, одягнений у блакитно-білу сорочку, мокру від поту, та білі шорти, дружньо всміхався Стеллі. Його вродливе обличчя було трохи затовстим від хорошого життя, а сітка дрібних судинок, добре замаскованих чудовою засмагою, підказали мені, що він любить напої вищого сорту.

— Я вирішив забрати тебе. Уже час обідати, — він запитально поглянув на мене. — Хто твій приятель?

— Це Нельсон Раян. Він був знайомий із Германом Джефферсоном, — сказала Стелла й поглянула на мене. — Це мій брат Гаррі.

Ми кивнули один одному.

— Ви знали Германа? — запитав Гаррі. — Плануєте залишитись тут на деякий час?

— Не більше, ніж на тиждень, на жаль, — відповів я.

— Ну, якщо у вас немає ніяких кращих планів на сьогоднішній вечір, то, може, прийдете до нас і повечеряєте разом із нами? Я заберу вас човном. Це єдиний спосіб потрапити до нас. То як, погоджуєтесь?

— Що ж, звісно, я буду радий, та не хочу завдавати вам клопоту тим, аби ви забирали мене.

— Та це дрібниці. Чекайте на пляжі о восьмій. Я буду там, а після вечері ми вийдемо на човні в море. Вночі у цьому човні дивовижно, — він подивився на Стеллу: — То ти їдеш?

— Спершу відвези мене назад на пляж. Я залишила там свій капелюшок, — вона ступила у човен. Я не міг відірвати погляду від її стрункої засмаглої спини, коли вона сідала у човен. Раптом Стелла поглянула через плече, зловила мій позирк і всміхнулася. Так, наче знала, що відбувається у моїй голові.

— До зустрічі сьогодні ввечері, — сказала вона і, махнувши рукою, сіла біля брата. Тоді кивнула мені, і човен із ревом поплив через бухту в бік пляжу.

Роздумуючи, я закурив сигарету й опустив ноги у воду. Просидів там наступні півгодини, поки моє тіло вбирало сонце, а тоді, відчувши голод, ковзнув у воду й поплив до берега.

Я прийшов на пляж о восьмій годині, і після кількох хвилин очікування побачив швидкохідний катер, що виплив із темряви. Керував ним міцно збудований китаєць, який допоміг мені зійти на борт, так ніби я був калікою, роблячи різкі маленькі поклони та міцно схопивши мене за руку. Гортанною англійською він пояснив, що містер Енрайт не зміг приїхати і просить у мене вибачення.

Катер був дуже швидким, і за якихось п'ять хвилин ми прибули у маленьку гавань нижче вілли Лін Фена.

Підйом сходами дався мені важко, і я добрався до тераси, трохи захекавшись.

Стелла, одягнута у білу вечірню сукню з достатньо глибоким вирізом, аби привідкрити її груди, лежала на бамбуковому шезлонзі, в руках у неї був хайбол — віскі з льодом та содовою у високому келихові, а в роті сигарета. Молодий слуга-китаєць очікувально стояв у сутінках. Гаррі Енрайта десь не було.

— А от і ви... — сказала Стелла, махнувши у мій бік хайболом. — Що будете пити?

Я відповів, що віскі із содовою, і слуга-китаєць швидко приніс напій.

— Гаррі буде тут за мить. Сядьте так, щоб я могла вас бачити.

Відразу ж за терасою я уздрів велику вітальню. Кімната була розкішно умебльована в китайському стилі з масивними лакованими шафами, червоним шовком на стінах і великим чорним столом, інкрустованим перламутром, на якому вже було накрито на вечерю.

— Гарно тут у вас... — мовив я.

— Так... гарно. Нам дуже пощастило отримати цю віллу. Ми тут лише кілька тижнів... раніше у нас було житло в Цзюлуні. Але це місце подобається нам значно більше.

А хто мешкав тут до вас? — запитав я.

— Гадаю, що ніхто. Власник лише недавно вирішив здавати її в оренду. Він тепер мешкає в Макао.

На терасу вийшов Гаррі Енрайт. Ми потисли руки, і він сів навпроти мене.

Слуга-китаєць приготував хайбол і для нього.

Після звичної ввічливої балачки про краєвид і віллу Гаррі запитав:

— Ви тут у робочій поїздці?

— Проводжу тут відпустку. Випала нагода десь відпочити тиждень, і я не міг не піддатися спокусі приїхати сюди.

— Цілком вас розумію, — він по-дружньому вивчав мене. — Я страшенно захоплююся Гонконгом. Стелла розповідала мені, що ви — із Пасадена-сіті. Ви були добре знайомі з Германом Джефферсоном?

— Я краще знаю його батька. Старий хвилюється через Германа. Він попросив порозпитувати тут про його сина, коли почув, що я вирушаю сюди.

Енрайт видавався зацікавленим цим.

— Справді? А що саме він хотів довідатись?

— Ну, Герман жив тут уже п'ять років. Він рідко писав додому. Батько не мав жодного уявлення про те, чим займається син. Старий був неабияк вражений, коли Герман написав йому, що одружився з азіаткою.

Кивнувши, Енрайт поглянув на Стеллу.

— Ще б пак. Навіть не сумніваюся, що він був вражений.

— Гадаю, старий почувається погано через те, що не зробив більшого для свого сина, поки той був живий. Вам відомо, як Герман заробляв на прожиття?

— Не думаю, що він узагалі що-небудь робив, — повільно сказав Енрайт. — Він був трохи загадковий. Мені Герман подобався, але він був не з тих, котрих усі люблять, — він усміхнувся у бік Стелли. — Вона його терпіти не могла.

Стелла нетерпляче ворухнулася.

— Не перебільшуй, — кинула вона. — Визнаю, що Герман мені був не до вподоби. Він вважав, що кожна жінка повинна закохатись у нього... Я таких чоловіків не люблю.

Енрайт засміявся.

— Що ж, ти у нього не закохалася, — підтвердив він, і я вловив у його голосі глузливу нотку. — А мені він подобався.

— Отже, ти аморальний, — сказала його сестра. — Тобі подобається кожен, хто тебе розважає.

Розмову перервав слуга-китаєць, оголосивши, що вечеря готова. Ми пішли до вітальні.

Я із задоволенням поїдав подані китайські страви. Ми невимушено розмовляли. Енрайт був надзвичайно веселий, але я зауважив, що Стелла видавалася замисленою, так наче лише наполовину слухала нашу розмову.

Коли ми закінчили вечеряти, вона раптом запитала:

— Містере Раян, хто сказав вам, що Герман орендував цю віллу?

— Одна китаянка, — відповів я. — Зустрів її в готелі «Небесна імперія», у якому мешкав Джефферсон. Це вона мені сказала.

— Цікаво, навіщо? — додала Стелла, насупивши брови. — Що за безглуздя таке говорити?

Я знизав плечима.

— Можливо, вона просто обманювала мене, — припустив я. Раптом я відчув, що за мною спостерігають, і швиденько оглянувся кімнатою. — Я запитував її про Германа. Може, їй здавалося, що вона повинна щось сказати, аби заробити те, що я їй пропонував... — навпроти мене висіло велике дзеркало. Я подивився у нього. Позаду себе у передпокої, відображеному в дзеркалі, я побачив присадкувату нечітку чоловічу постать. Це був одягнений у європейський костюм китаєць. Він пильно вивчав мене. На секунду наші очі зустрілись у віддзеркаленні, а тоді він відійшов назад у темряву і зник. Я відчув, як моєю спиною пробіг холодок. У цьому чоловікові було щось зловісне й загрозливе, і мені вартувало неабиякого зусилля не показати виразом обличчя, що я помітив, як він за мною спостерігає.

— Китайці скажуть вам будь-що, якщо їм видасться, що саме це ви хочете від них почути, — мовив Енрайт. Я знав, що він уважно дивиться на мене. — А китаянки — найвправніші у світі брехухи.

— Це факт? — запитав я. Ще раз зиркнув у дзеркало, а тоді із зусиллям перевів погляд знову на Енрайта. — Що ж...

— Ходімо на терасу, — запропонувала Стелла, підводячись. — Вип'єте бренді?

Я відмовився, і ми вийшли на терасу. Уже виглянув місяць, і на морській воді було видно його відображення.

— Мені потрібно зробити кілька телефонних дзвінків, — сказав Енрайт. — Сподіваюся, ви це пробачите, а опісля можемо вийти в море. Вам би цього хотілося?

Я поглянув на Стеллу.

— Якщо ви бажаєте, то і я не проти.

— О так, я хочу, — сказала вона покірним голосом. — Гаррі не може думати ні про що, крім свого проклятого човна.

На той час Енрайт уже пішов. Стелла ковзнула рукою під мою й повела мене до балюстради. Ми стояли й дивилися на море.

— Певною мірою цій китаянці пощастило, — сказала Стелла, і я вловив у її голосі сумну нотку. — Припускаю, що Германів батько забезпечить її. Я чула, що він дуже багатий.

— Вона втратила чоловіка... — мовив я, усе ще не впевнений, чи слід мені казати, що Джоан мертва.

Вона зробила нетерпеливий рух.

— Їй краще, що, вона його здихалася. Тепер Джоан вільна, у неї є гроші, й вона в Америці, — Стелла важко зітхнула. — Як би мені хотілося повернутися назад у Нью-Йорк.

— То ви приїхали з Нью-Йорка?

— Еххх... Уже рік я там не була. Дуже сумую за домом.

— А ви не можете поїхати? Ви повинні бути тут?

Вона почала було щось говорити, а тоді зупинилася.

Після тривалої паузи Стелла сказала:

— Звісно ж, я не мушу бути тут, але ми з братом так давно робимо усе разом, що це вже стало звичкою, — вона вказала на гору попереду нас. — Хіба ж це не виглядає прекрасним у місячному сяйві?

Я здогадався, що вона навмисне змінює тему розмови, і мені було цікаво, чому, та я підіграв їй. Ми все ще милувалися краєвидом, коли на терасу вийшов Енрайт.

— Що ж, ходімо, — мовив він. — Ви б не хотіли побачити Абердін? Це рибацьке село. Його справді варто побачити.

— Так, звісно ж, — сказав я, і ми, залишивши терасу, одне за одним спустилися сходами до човна.

Стелла та я відразу ж примостилися позаду Енрайта, котрий сів за штурвал. Човен із ревом вийшов у море. Через шум потужного двигуна розмовляти було неможливо. Стелла відсіла від мене і почала пильно вдивлятись у місячну ніч. Її обличчя було засмученим, наче вона намагалась зосередитися на чомусь, що її пригнічувало. Мої думки теж були зайняті: я обмірковував зібрані уривки інформації. Я й досі не міг повірити, що Лейла мені збрехала. Або Енрайти були неправильно поінформовані, або вони також, як і портьє у готелі «Небесна імперія», брехали про Германа Джефферсона... але чому?

Село Абердін було одним із найбільш вражаючих місць, які мені доводилось бачити. Гавань була переповнена джонками, що стояли одна біля одної й кишіли китайцями з їхніми родичами та дітьми. Не було жодної надії увійти у гавань, тож Енрайт кинув якір, і ми попливли до пристані на сампані, яким керувала тринадцятилітня китайська дівчинка. Близько години ми блукали цікавим селом, а тоді Стелла сказала, що вона стомилась, і ми повернулися до човна. Поки пливли до нього на сампані, Стелла мовила:

— Ви вже були на островах? Вам варто їх побачити. Можете добратися туди на поромі.

— Ще поки ні... ні.

— Якщо у вас немає жодних цікавіших планів на завтра, то можемо вирушити разом на Сілвер-майнбей. Мені потрібно декого відвідати. Поки гостюватиму там, вам, можливо, захочеться подивитися на водоспад. Він справді вартий уваги, а тоді ми зможемо разом повернутися назад.

— Що ж, гаразд, — сказав я.

— Моя сестра — дуже милосердна душа, — зауважив Енрайт. — Коли ми вперше приїхали сюди, ми мали служницю. Але вона була стара, і нам довелося її звільнити. Тепер старенька мешкає на Сілвер-майнбей. Стелла час од часу провідує її. Привозить різні речі.

Чоловік завів двигун, і його шум перервав розмову. Ми добиралися до вілли близько двадцяти хвилин. Стелла зійшла на берег, а Енрайт сказав, що відвезе мене до готелю.

— На добраніч, — сказала Стелла, зупинившись унизу сходів, щоб усміхнутися до мене. — Пором відпливає о другій. Я чекатиму вас на пірсі.

Я подякував їй за чудовий вечір. Стелла підняла руку й легенько махнула нею, а тоді почала підніматися сходами, тим часом Енрайт додав швидкості, і човен із ревом помчав у бік готелю.

Він висадив мене на пристані.

— Коли ви від'їжджаєте? — запитав Енрайт, перш ніж я вийшов із човна.

— Десь за тиждень... Я ще точно не впевнений.

— Що ж, тоді ви маєте прийти до нас знову. Буде приємно зустрітися з вами.

Ми потиснули руки, а тоді човен відпливав у море.

Я повільно йшов пляжем у бік готелю. Не міг викинути з голови зловісної присадкуватої постаті китайця, відображення якого бачив у дзеркалі. У мене було інстинктивне відчуття, що він віщує якесь лихо.

6

Наступного ранку я навідався у кабінет третього секретаря американського консула. У мене виникла невеличка проблема з тим, аби потрапити туди, але коли я згадав ім'я старого Джефферсона, мене зрештою неохоче впустили до кабінету чиновника.

Секретар був опасистим прилизаним молодиком, оточеним атмосферою дипломатичної недоторканності. Він прочитав мою візитку, що лежала у нього на столі, з обережністю придивляючись до неї, ніби йому здавалося, що, торкнувшись її, він може підхопити невиліковну хворобу.

— Нельсон Раян... приватний детектив, — виголосив секретар, а тоді сперся на спинку крісла і зверхньо підняв брови. — Що я можу зробити для вас?

— Я працюю на Вілбура Джефферсона, — почав я. — Намагаюся довідатися про його сина, Германа Джефферсона, котрий загинув тут в автомобільній аварії близько сімнадцяти днів тому.

Він запхнув у рот сигарету.

— І що?

— Герман постійно мешкав у Гонконгу. Тож, як я розумію, мав би у вас зареєструватись.

— Усе правильно.

— Ви не могли б сказати мені останню адресу його проживання?

Лизнувши товстий палець, він пригладив ліву брову.

— Що ж, гадаю, таке я зможу вам дати. Та чи потрібно? Тепер то вже мертва справа. Це може зайняти трохи часу, щоб одержати її з підвалів.

— То мені так і передати містерові Джефферсону? — запитав я. — Не можу уявити, щоб він не збожеволів од люті, почувши, що третій секретар американського консула не захотів завдавати собі клопоту, аби допомогти йому.

Він раптом насторожився. Можливо, зненацька пригадав, скільки шуму здатен наробити старий, якщо лиш захоче.

Трохи схвильований, він підняв телефонну слухавку і сказав:

— О, міс Дейвенпорт, чи не могли б ви принести мені справу Германа Джефферсона... так, Герман Джефферсон. Дякую, — він поклав слухавку, і на його округлому обличчі з'явилася стомлена посмішка, оголивши ряд порцелянових зубів. — Так... Вілбур Джефферсон. Тепер пригадую... мільйонер. І як поживає старий джентльмен?

— Усе ще готовий копнути когось у зад, якщо потрібно буде, — відповів я бадьоро. — У нього до біса довга нога і до дідька важкий черевик.

Третій секретар, котрого звали Гарріс Вілкокс, здригнувся, а тоді засміявся так, як щойно одружений чоловік, який уперше зустрічає свою тещу.

— Дивовижно, як довго живуть ці старі магнати, — сказав він. — Мабуть, він іще й нас обох переживе.

Настала пауза, ми обоє сиділи, пильно дивлячись один на одного впродовж близько двох хвилин, а тоді двері відчинились, і міс Дейвенпорт, гнучка й струнка, гарно збудована дівчина років двадцяти п'яти, підійшла до столу й поклала папку, достатньо тонку, аби бути порожньою, перед містером Вілкоксом. Вона поглянула на мене і вийшла, погойдуючи стегнами, як це зазвичай роблять секретарки з подібними формами. Ми обоє дивилися на неї, доки двері не зачинились, а тоді Вілкокс розгорнув папку.

— Усі його документи повернулися назад разом із тілом, — сказав він вибачливо, — та щось тут повинно бути, — пильно поглянувши на самотній аркуш паперу в папці, він похитав головою. — Боюся, не надто багато. Його остання адреса проживання — готель «Небесна імперія». Він приїхав у Гонконг 3 вересня 1956 року й відтоді мешкав у цьому готелі. Торік одружився з китаянкою.

— Чим він заробляв на прожиття?

Вілкокс ще раз поглянув на аркуш.

— Тут Герман зазначений як експортер, однак, наскільки я розумію, не працював він ніде. Мабуть, у нього були особисті грошові надходження, але жив він дуже бідно.

— Ви б здивувалися, дізнавшись, що Герман орендував розкішну віллу на Ріпалс-бей? — запитав я.

Секретар поглянув на мене здивованим поглядом.

— Справді? Він мав би зареєструвати зміну адреси проживання, якби дійсно переїхав. Ви впевнені? А що це за вілла?

— Вілла належить Лін Фену.

— О ні, містере Раян. Я знаю цю віллу. Джефферсон не міг би дозволити собі такого місця проживання. На англійські гроші це б коштувало щонайменше чотириста фунтів на місяць.

— Нині віллу орендує Гаррі Енрайт, котрий мешкає там зі своєю сестрою, — сказав я.

Вілкокс кивнув. Його обличчя враз пожвавилося.

— Саме так. Енрайт перебрав її в якогось англійця. Забув його ім'я. Хороший хлопець... Я маю на увазі Енрайта. А яка в нього сестра! — його погляд став хтивим. — Можливо, найпривабливіша жінка у Гонконгу.

— Як я розумію, поки Енрайт не орендував вілли, вона стояла порожньою.

— О ні. Там мешкав якийсь англієць, котрого я ніколи не зустрічав.

— Джефферсон та його китаянка були справді одружені?

Вілкокс витріщився на мене.

— Звичайно ж. Вони одружувалися тут. Можу показати вам копію сертифіката про одруження, якщо хочете поглянути на нього.

— Так, його варто побачити.

Він зробив телефонний дзвінок і, поки ми чекали, сказав:

— Добре пам'ятаю її — мила маленька китаянка. Я розмитнював її документи та відправляв труну... сумна справа, — секретар і справді намагався виглядати засмученим. — Шкода її.

Міс Дейвенпорт задріботіла крізь кабінет невеликими кроками, дала Вілкоксу сертифікат і швидко вийшла. Ми подивились, як вона виходить, а тоді Вілкокс подав мені через стіл сертифікат. Я почав вивчати його. Він справді підтверджував, що Джефферсон одружився з Джоан рік тому. Я дізнався, що Френк Беллінґ та Му Гайтон були свідками цієї церемонії.

— Хто такий Френк Беллінґ? — запитав я, показуючи сертифікат Вілкоксу.

Він похитав головою.

— Не маю жодного уявлення. Гадаю, друг Джефферсона. Він, вочевидь, англієць. У нас про нього немає жодного запису.

— А дівчина?

— Теж не можу знати. Можливо, подруга місіс Джефферсон, — він обережно постукав по своїх порцелянових зубах кінчиком авторучки й поглянув убік на настінний годинник.

Я вирішив, що нічого більше від нього не довідаюся, тож підвівся.

— Що ж, дякую, — сказав я йому. — Не забиратиму вашого часу.

Секретар відповів, що було приємно зустрітися зі мною. Та я бачив, що йому набагато приємніше було від того, що я йду.

— Ви ніколи не зустрічалися з Германом Джефферсоном? — запитав я у дверях.

— Може, це й смішно, але ні. Він тримався китайського кварталу. Схоже, що Герман ніколи не знався з моїми друзями.

Залишивши будівлю, я повільно пішов туди, де припаркував «паккард». На своєму шляху мені довелося дати дорогу двом одягненим у форму китайським поліцейським, котрі тягнули жебрачку та дитину, яка пронизливо кричала. Здавалось, ніхто не звертає жодної уваги на цю незначну сцену. Коли ви маєте справу з напливом сотні тисяч біженців, які щороку нелегально проникають на цей маленький острів, таке видовище, мабуть, стає звичним явищем, та мене воно засмутило.

Я сів в авто й прокрутив у голові все, що мені вдалось дізнатися. Не багато, але, можливо, я отримав маленьку підказку, над якою потрібно було попрацювати. Я вирішив, що варто побачитися з цією китаянкою, Му Гайтон, а також із Френком Беллінґом.

Тоді я поїхав до центрального поліцейського відділку і сказав, що хочу поговорити з головним інспектором МакКарті. Після короткої затримки мене все ж провели у його кабінет.

Головний інспектор чистив люльку. Він вказав мені на стілець, продув люльку, а тоді почав її набивати.

— І що я можу зробити для вас цього ранку? — запитав він.

— Я шукаю одного чоловіка. Його звати Френк Беллінґ, — сказав я. — Можете мені в цьому допомогти?

МакКарті закурив люльку і пустив дим у мій бік. Із нього вийшов би поганий гравець у покер. Хоча обличчя інспектора залишалося беземоційним, я зауважив, що його очі насторожились і посуворішали.

— Френк Беллінґ? — він вийняв люльку з рота і потер теплою чашечкою щоку. — А чому ви ним цікавитеся?

— Я й сам поки що не знаю. Так склалося, що він був свідком на весіллі Германа Джефферсона. То ви знаєте Френка Беллінґа?

МакКарті подивився безтямним поглядом на стіну позаду мене, а тоді неохоче кивнув.

— Так... ми його знаємо, — протягнув він. — Тож він був свідком на весіллі Джефферсона. Гммм... цікаво. А вам не відомо, де він?

— Це я у вас запитую... пам'ятаєте?

— А й справді, — він нахилився вперед і поправив свою сніжно-білу книгу записів. — Беллінґ — це чоловік, з яким ми страшенно хочемо встановити зв'язок. Він належить до дуже діяльної організації з контрабанди наркотиків. Ми вже були готові схопити його, але він раптом зник. Досі намагаємося знайти його. Закладаюся, що він чкурнув або в Макао, або у Кантон.

— Ви шукали його там?

— Ми робили запити в Макао, але в нас нема змоги пошукати його у Кантоні.

Я зручніше всівся на твердому стільці з високою спинкою.

— Він англієць?

— Так... він англієць, — МакКарті попхав у чашечку люльки тютюн, що піднявся. — Ми знаємо напевне, що він є членом місцевої організації, яка завдає нам чимало клопотів. Величезна кількість героїну потрапляє сюди контрабандою з Кантона. Близько кількох тижнів тому Беллінґ брав участь у поставці цих наркотиків у Гонконг. Ми стежили за ним деякий час, чекаючи, коли прийде великий вантаж, — він знову запалив люльку, а тоді продовжив: — Один із наших інформаторів повідомив, що поставку буде здійснено першого числа цього місяця. Тоді Беллінґ і зник. Припускаю, його поінформували, що він у наших руках, тож чкурнув собі у Макао чи Кантон.

— Перше число цього місяця... це за два дні до смерті Джефферсона.

— Виходить, що так, — сказав МакКарті. Він пильно поглянув на мене, а тоді люб'язно запитав: — Це що-небудь означає?

— Просто намагаюся впорядкувати всі факти у своїй голові. Жінка-свідок на весіллі була китаянкою — Му Гайтон. Це ім'я вам знайоме?

— Ні.

Я закурив сигарету, і головний інспектор несхвально спостерігав за цим.

— Гадаєте, Джефферсона завербувала ця банда наркоторговців?

— Можливо, — відповів МакКарті, знизуючи плечима. — Ми ніколи не отримували про нього подібних відомостей. У мене не було причин так думати, але якщо він дружив із Беллінґом, то все може бути.

— Ви не можете дати мені інформацію про дівчину?

— Я перевірю наші архіви. Якщо знайду щось, то повідомлю, — він насмішкувато поглянув на мене: — Ви переїхали у готель «Ріпалс-бей»?

— Саме так.

МакКарті заздрісно похитав головою.

— У вас, приватних детективів, хороше життя. Усе — до рахунку витрат, припускаю?

Усміхнувшись у відповідь, я підвівся.

— Саме так, — сказав я. — Що ж, бувайте і дякую. До зустрічі.

Я вийшов на багатолюдну Центральну вулицю. Була вже половина дванадцятої. Сівши у «паккард», я поїхав на набережну Ваньчаю. Там залишив авто й увійшов у той бар, де зустрів мадам, котра випила зі мною склянку молока.

Відвідувачів не було. Двоє офіціантів-китайців розмовляли за барною стійкою. Вони впізнали мене, й один із них підійшов ближче і привітно широко всміхнувся, показуючи зуби у золотих коронках.

— Доброго ранку, сер. Дуже радий знову вас бачити. Вип'єте чогось чи, можливо, з'їсте ленч?

— Я вип'ю кока-колу з ромом, — сказав я. — Мадам тут?

Він поглянув на годинник над баром.

— Вона буде тут з хвилини на хвилину, сер.

Я сидів, вертячи в руках напій. Китаянки не було упродовж наступної півгодини, але китайці це взагалі не вважають часом. Коли вона ввійшла, я махнув рукою, і жінка закрокувала через бар, аби потиснути мені руку. Потім сіла навпроти.

— Дуже рада бачити вас знову, — мовила вона. — Сподіваюся, ви були задоволені дівчиною.

Я всміхнувся до неї.

— Того разу ви обманули мене. То не була Джоан, і ви це знали.

Один з офіціантів підійшов із кухлем молока й поставив його перед жінкою.

— Це була помилка, — відказала та. — Ця дівчина привабливіша за Джоан. Я гадала, що ви не заперечуватимете.

— Тепер я хочу зустрітися з іншою дівчиною, — мовив я. — Її звати Му Гайтон. Ви її знаєте?

Вона кивнула, але її обличчя було байдуже.

— Вона одна з моїх щонайкращих дівчат. Вам вона дуже сподобається.

— Тільки цього разу їй доведеться підтвердити, хто вона. Мені потрібно обговорити з нею одну справу.

Мадам на хвильку замислилася.

— Добре. Вона зможе підтвердити своє ім'я. Яку саме справу ви хочете з нею обговорити?

— Це вас не стосується. Коли ми можемо зустрітися?

— Я спробую щось організувати. А коли б ви хотіли побачитися з нею? Зараз?

— Ні, не просто зараз. Як щодо нинішньої ночі? Я буду тут о восьмій. Ви зможете зробити так, аби вона прийшла?

Мадам кивнула.

— Якщо вона буде саме тією дівчиною та співпрацюватиме зі мною, я дам вам п'ятдесят доларів.

— Вона буде правильною дівчиною і готовою до співпраці, — сказала мадам. У її очах раптом виник непохитний вираз.

Я допив свій напій.

— Тоді сьогодні о восьмій, — я підвівся. — Але якщо це буде не та дівчина, я обов'язково дізнаюся. Тож не обманюйте знову.

Вона всміхнулася до мене.

— Ви будете задоволені.

Я повернувся назад до готелю «Ріпалс-бей», відчуваючи, що не змарнував сьогоднішнього ранку.