Труна з Гонконгу

1

Обіпершись на поруччя палуби першого класу порома, я спостерігав, як пасажири третього класу пробивали собі шлях на нижню палубу.

Це було дивовижне видовище. Кожен із них, а усі вони були китайцями, поводився так, наче пором «Зірка» мав негайно ж відпливати, хоч у нього було щонайменше чверть години, перш ніж він мав відчалити від пірса. Кулі, похитуючись під величезними ношами, підвішеними на бамбукових жердинах, квапилися сходнями, повсякчас штовхаючись, наче їхнє життя залежало від того, чи потраплять вони на уже й так переповнену палубу. Оточені гострозорими дітьми у безрукавках, китайські жінки з немовлятами, прив'язаними до їхніх спин, помалу просувались уздовж пірса. Дві стрункі китайські дівчини у чорних піджаках і штанях поквапливо йшли сходнями, несучи між собою на бамбуковій жердині величезний кошик із лози, що мав форму сосиски, у якому лежала, рохкаючи, велика свиня. Наполовину голий китайський хлопець, праве плече котрого було жахливо викривлене внаслідок носіння важких тягарів, прив'язаних до спеціальної жердини, щасливо всміхався, підганяючи групку крихітних діток попереду себе. Двоє чепурних китайських поліцейських у формі стояли, запхнувши великі пальці за ремені для пістолетів, і спостерігали за всім цим із батьківською терпимістю.

Я перевів погляд, аби зиркнути на кількох пасажирів першого класу, котрі саме підіймалися на борт. Стелли поміж них не помітив, але був упевнений, що вона прибуде останньої миті: вона була з тих, хто точно вираховує момент своєї появи. Така жінка ніколи не прийде занадто рано або ж занадто пізно.

Раптом присадкуватий, міцно збудований китаєць, одягнутий у чорний міський костюм, із громіздкою валізою під пахвою піднявся на сходні першого класу.

Дивлячись на цього могутнього чоловіка, я пригадав постать, відображення котрої вчора з'явилось у дзеркалі вілли, що винаймав Енрайт. Я був упевнений, що це був саме той чоловік, який спостерігав за мною із затемненого передпокою.

Поки він ішов, я його вивчав. Китайцю було біля сорока, але він ще залишався надзвичайно сильним чоловіком, він ніби рухався зі швидкістю та легкістю гімнаста.

Я сказав собі, що усі китайці виглядають однаково і що я геть здурів, думаючи, що це той самий чоловік, котрий спостерігав за мною на віллі Енрайта, та це відчуття не полишило мене навіть тоді, коли він пройшов повз і, не глянувши на мене, сів, розгорнувши газету легким помахом і ховаючись за нею.

За хвилину до відплиття я побачив Стеллу: одягнута в бавовняну сукню кольору зеленого яблука й із солом'яною корзиною, вона йшла уздовж пірса. Зупинившись біля сходнів, Стелла помахала мені. З усіх пасажирів вона приїхала останньою.

Я спустився сходнями, щоб забрати в неї корзину, чим роздратував двох китайських моряків, які хотіли уже відкотити сходні.

— Привіт, — мовила Стелла. — Ось і я... як завжди, встигла.

Ми повернулися на палубу, і пором нарешті відплив од пірса. Сівши на лаву, ми почали розмовляти про се, про те, не згадуючи про Джефферсона. Коли попереду завиднівся острів Лантао, Стелла недбало запитала, що я робив увесь ранок. Я відповів, що вивчав завулки Гонконгу.

— Що ж, от ми й на місці, — сказала вона, коли пароплав причалив до пірса на Сілвер-майн. — Мені треба віднести ці речі, — Стелла показала на корзину. — А ще маю поговорити зі старенькою. Це займе близько півтори години. Чому б вам не піти до водоспаду? Його справді варто побачити.

— Так і зроблю. Зустрінемося тут?

— Наступний пором відправляється назад перед шостою. Я буду тут.

Я зніс корзину на пірс, і тоді Стелла вказала мені дорогу до водоспаду.

— Ідіть стежкою навколо Баттерфлай-гілл і тоді ви прийдете до мосту. Ідіть далі, й побачите ще один міст. По той бік другого моста і буде водоспад, — вона всміхнулася до мене. — Це одне з найпривабливіших тут місць.

— Знайду, — сказав я.

Я дивився, як Стелла йде до ряду вбогих на вигляд хатинок, прикрашених кольоровою білизною. Рухалася вона граціозно, уникаючи китайських селян, які бігли підтюпцем, та вгодованих веселих дітей, котрі роїлися довкола її зеленої сукні.

Я оглянувся навкруги за присадкуватим китайцем, та він уже зник. Я бачив, як він спускався з пароплава, але тепер не мав жодного уявлення, куди він пішов.

Не маючи заняття аж до вечора, я вирішив прогулятися. Це був теплий сонячний день, і я не поспішав. Рушив стежкою, на яку вказала Стелла, й приблизно за десять хвилин залишив узбережжя позаду. Коли минув село, яке, як я довідався пізніше, мало назву Чунґ Гау, раптом опинився сам із Баттерфлай-гілл праворуч від мене та широчінню відкритої місцевості ліворуч.

Я дійшов до водоспаду, так нікого і не зустрівши, належно помилувався ним, а відтак вирішив повернутись. І саме тоді це й трапилося. Щось, що могло б бути велетенським шершнем, просвистіло повз моє обличчя. Слідом почувся віддалений звук пострілу з гвинтівки.

Діючи рефлекторно, як втовкмачив собі ще під час служби в піхоті, я розпластався на землі. Щойно я скотився з дороги, як пролунав ще один вистріл, здійнявши пил ярдів за два від мене.

Я саме перекочувався у густу траву збоку від стежки, коли в непорушному повітрі пролунав ще один постріл. Цього разу в мене ледь не влучили: куля просвистіла майже біля моєї голови.

Серце билося глухо, я пітнів, але продовжував рухатися. Котячись і міцно притискаючись до твердої землі, я врешті-решт добрався до великого каменя й швидко, мов у паніці, ковзнув за нього, а тоді розпластався і став чекати.

Нічого не трапилось, і я почав трохи заспокоюватися. Хоч би хто у мене стріляв, він був на пагорку. Стріляв, імовірно, зі зброї з оптичним прицілом. Судячи зі звуку пострілу з гвинтівки, чоловік був за добру чверть милі звідси.

Я проклинав себе за те, що не взяв пістолета. На мені були сорочка з коротким рукавом і слакси — не надто відповідний одяг для носіння зброї. А стрілець знав, де я. Йому просто треба було зачекати, поки я покажуся. Надзвичайно обережно я підняв голову, щоб поглянути позад себе, аби спланувати маршрут утечі. Гвинтівка вистрелила, і куля ляснула недалеко від мого обличчя. Я знову розпластався на землі.

Їх було двоє! Останній раз стріляли просто позаду мене. Цей снайпер був ближче за іншого... аж надто близько, чорт забирай!

Вони мали зрозуміти з мого одягу, що я неозброєний. Тепер, коли вони знали, що упустили мене своїми відкритими пострілами, ніщо не могло зупинити їх спуститися вниз і переконатися, що цього разу вже не промахнуться.

Я поглянув на годинник. Було уже двадцять по п'ятій. Чи вирушить Стелла мені назустріч, коли я не з'явлюся на пірсі? Припустимо, вона натрапить на цих двох. Чи вб'ють вони і її, як намагались убити мене?

Я почав повільно повзти геть від каменя. Бойова підготовка й досі жила у моїй голові. Я ковзнув, наче змія, крізь високу траву, рухаючись униз. Після п'яти хвилин обережних маневрів опинився футів за сто від свого попереднього місця. А тоді дюйм за дюймом підняв голову, намагаючись угледіти, де я.

Свист кулі біля обличчя, а тоді клацання гвинтівки змусили мене притиснутися до землі. Або ці двоє були розумнішими, ніж я про них думав, або ж я виявився менш вправним як піхотинець. Повільно змінив позицію. І добре, що я це зробив, бо раптом ще один постріл розколов тишу, і куля поцілила в землю саме там, де я щойно лежав. Я сказав собі, що то був щасливий постріл. Хлопець вистрілив туди, де, як він уявляв, я лежав, але це було аж надто близько, щоб я міг заспокоїтися.

Я поповз далі вправо від себе, а тоді побачив, що висока трава закінчується. Ще чотири фути попереду приведуть мене до неродючої кам'янистої землі, яка різко спускалася до схилу, можливо, схилу пагорка, що збігав у долину.

Я лежав, слухаючи і чекаючи. Не чув нічого. А не підіймаючи голови, не міг нічого й побачити.

Тоді вдався до індіанського трюка — приклав вухо до землі й уважно став слухати. Спершу я нічого не відчував, а тоді почув його. На мою думку, він був ярдів за п'ятдесят справа — повз до мене, схований у високій траві, і міг швидко наблизитися, якщо я нічого не зроблю.

Я спробував точніше зрозуміти, де нападник, та це було неможливо. Проте я принаймні знав, з якого боку він наближається. Зачекав ще хвилину, а тоді, почуваючись голим і наляканим, я піднявся з трави швидким рухом і стрибнув спершу праворуч, а тоді ліворуч, аби збити снайперів із цілі. Почувся далекий тріск пострілу з гвинтівки. Куля пролетіла зовсім близько. Я помітив рух у траві ярдів за шість од мене і вирушив у той бік.

Китаєць, одягнений у синю куртку й штани та у мішкуватій чорній кепці, піднявся з трави і всміхнувся до мене. Він був маленький, худенький і жилавий. Сонце виблискувало на ножі у нього в руках. Я не дав йому змоги напасти: кинувся на хлопця, правицею намацуючи руку з ножем, а лівою тягнучись до його горла.

Плечем я вдарив його в груди, і ми впали у високу траву, аж кістки хруснули. Я вхопив його за зап'ястя та горло. Він спробував запхнути пальці мені в очі, та я ударив його маківкою в обличчя. Почув, як він хрюкнув. У нього не було шансів: нападник був наполовину легшим і слабшим за мене. Я забрав у нього ніж, а тоді замкнув обидві руки навколо його горла. Хлопець звивався піді мною, але недовго. Я стискав його худорляве горло, аж поки не побачив, що у китайця закотилися очі, й не відчув, що він обм'як. Трохи задихаючись, я зліз із нього і знову розпластався, прагнучи лише дізнатися, чи другий снайпер уже спускається вниз.

Я зачекав кілька хвилин, поки китаєць не ворухнувся. Тоді обповз навколо нього і припідняв його, приставивши під плече лезо, але сам продовжував лежати притиснутим до землі. Кепка злетіла з голови хлопця під час боротьби. З того місця, де заховався снайпер, китаєць міг видатися мною, і саме так він і подумав або, можливо, йому було байдуже. Клацнула гвинтівка, і раптом обличчя мого суперника перетворилося на маску з крові. Це був хороший постріл. Я дав обм'яклому тілу впасти у траву, а тоді поповз задом, доки не опинився футів за п'ятнадцять од тіла.

Тепер я знову чекав, час од часу притискаючись вухом до землі. Це було довге очікування. Стрілки мого годинника показували уже половину сьомої, перш ніж снайпер утратив терпіння і вирішив спуститися вниз та дізнатись, що трапилося.

Він підійшов доволі впевнено, знаючи, що я або мертвий, або принаймні не зможу йому нашкодити. Трішки розсунувши траву, я міг бачити схил пагорка, з якого був здійснений останній постріл. Я помітив снайпера, котрий спускався з пагорка з рушницею під пахвою, — присадкуватий, широкоплечий, одягнутий у чорний міський костюм... Так, це був чоловік, який стежив за мною на віллі Енрайта і якого я бачив на поромі.

Спостерігаючи за ним, я раптом дійшов до жахливого відкриття: це ж Стелла запропонувала мені попливти до цього одинокого острова. Спочатку мене запросили на віллу Енрайта, і цей присадкуватий китаєць, який так упевнено зараз наближався, був там, аби поглянути на мене. Поки я лежав у високій траві, мені здалося, що я потрапив у наготовану пастку, з якої, як припускали її організатори, не було виходу.

Судячи зі швидкості його руху, китаєць мав бути біля мене менш ніж за десять хвилин. Я поповз через траву, щоб підібрати ніж із довгим лезом. Багато упевненості він мені не додав. Ніж проти гвинтівки — шанси у нас були не рівні. Роззирнувшись довкола, я знайшов плаский важкий камінь, більший за мою долоню.

Тепер присадкуватий китаєць ішов уже вздовж стежки. Він сповільнив крок і рухався обережніше, та й досі, схоже, мав доволі упевненості, бо ніс гвинтівку під пахвою.

Я відповз ще далі від тіла... тепер нас розділяли двадцять ярдів високої трави. Присадкуватий китаєць спершу натрапить на тіло, а тоді вже на мене.

Китаєць був занадто близько від мене, щоб я міг продовжувати спостерігати за ним. Я розпластався на землі, стискаючи камінь у правій руці, а ніж — у лівій.

Я міг чути його. І я почув, як він легенько забурчав. Я обережно підняв голову. Китаєць знайшов свого приятеля і тепер стояв над ним, витріщивши очі. Потім різко підняв голову, і ми поглянули один на одного. Гвинтівка ковзнула з-під пахви в руки. Коли я кинув камінь, він натиснув курок. Мій камінь зіпсував його намір, та постріл не був зовсім невдалим: куля дряпнула плече. Та моєму каменеві пощастило більше: його край зачепив китайцю праву руку, роздерши шкіру. Він упустив гвинтівку і щойно нахилився, аби підняти її, як я уже був на ньому.

Китаєць крутнувся вбік, широко розставивши ноги, щоб витримати поштовх мого нападу. Його рука майнула вгору і схопила за моє зап'ястя. Пальці у нього були немов сталеві. Я перелетів через його голову й важко приземлився. Я тьмяно усвідомлював, що загубив ніж. Упавши, я опинився на схилі пагорка. Змушуючи себе повільно рухатись, почав котитись. Я чув, що він іде за мною. Прокотившись близько п'ятдесяти ярдів, я зарив свої п'ятки у м'яку землю й зупинився. У мене паморочилося в голові, і було важко дихати. Я бачив, що нападник наближається зі зміїною посмішкою на товстому жовтому обличчі, але без зброї.

Коли він дістався до мене, я був уже на ногах, нижче нього та у невигідному становищі, але він рухався занадто швидко, щоб зупинитись. У момент зіткнення я відхилився убік. Китаєць спробував схопити мене, але його гачкуваті пальці зісковзнули з моєї руки, коли він промчав повз. Крутнувшись, я ударив черевиком у його товстий зад. Китаєць впав уперед і долілиць ковзнув пагорком униз.

Я знайшов ще один важкий плоский камінь, схопив його і жбурнув китайцю навздогін. Камінь попав йому в тім'я. Він і далі спускався схилом, збиваючи пил, але тепер шкутильгаючи. Можливо, я розтрощив йому череп. Мені було байдуже. Я лише знав, що впродовж деякого часу він мене не потурбує... якщо взагалі коли-небудь потурбує...

Важко дихаючи та відчуваючи пекучий біль у плечі, я, похитуючись, попрямував стежкою у бік пірса.

2

У бар Ваньчаю я увійшов рівно о восьмій. До того часу встиг прийняти душ, переодягнутися і накласти пластир на подряпину від кулі. Було доволі боляче, та мені пощастило, що не трапилося нічого гіршого.

Бар був переповнений. Близько двадцяти американських моряків пили й танцювали, а ще більше китаянок, одягнених у ціпао, товпилися навколо бару. Кілька китайських бізнесменів сиділи у кабінках, пили віскі й вели серйозні розмови. З музичного автомата ревів джаз, достатньо сильно, аби пошкодити чутливу барабанну перетинку. Я стояв одразу в дверях, роззираючись довкола. Раптом з гамору та сигаретного диму, всміхаючись, вийшла китайська мадам. Вона провела мене до однієї з небагатьох порожніх кабінок і посадила за стіл.

— Що будете пити? — запитала вона, стоячи наді мною й уникаючи мого погляду.

— Шотландське віскі... а ви?

— Я принесу вам.

Мадам швидко зникла з поля зору за ширмою танцювальників. Після п'ятихвилинного очікування до мого столу підійшов офіціант і поставив віскі з содовою. Я продовжував чекати. Минуло ще десять хвилин, і китаянка нарешті повернулася до мого столу й сіла. Вона виглядала трохи схвильованою.

— Му Гайтон зустрінеться з вами, але не тут. Вона хоче, щоб ви прийшли в її квартиру.

«Ще одна пастка?» — подумав я. Я й досі трішки тремтів після свого сьогоднішнього пообіднього досвіду. Тепер був одягнений у костюм і мав при собі пістолет у кобурі, захований від сторонніх очей та готовий до дії.

— Де вона?

— Це недалеко звідси. Можу організувати для вас таксі.

Я на мить завагався, а тоді кивнув.

— Гаразд... але звідки я знатиму, що це саме та дівчина?

— У неї є документи, вона вам їх покаже. Це саме та дівчина.

— Я можу йти?

— Вона вже чекає.

Допивши свій напій, я підвівся.

— Коли поговорю з нею й переконаюся, що вона справді потрібна мені дівчина, я заплачу вам п'ятдесят гонконгівських доларів.

Мадам вимушено всміхнулася.

— Усе гаразд. Піду пошукаю вам таксі.

За кілька хвилин вона повернулася.

— Таксист знає, куди вас завезти. Квартира на верхньому поверсі. Вам не буде важко її знайти.

Я відповів, що ми ще зустрінемось, і вийшов у спекотну ніч. Водій радісно всміхнувся до мене, коли я відчинив двері таксі. Я сів у авто, і ми рушили. Це була шестихвилинна поїздка через переповнені людьми завулки китайського кварталу. Машина зупинилася перед ювелірною крамницею, і водій вказав на бічні двері, весело всміхаючись. Я заплатив, додавши ще й «на чай», поглянув, як він поїхав, а тоді поштовхом відчинив двері й почав підійматися стрімкими сходами, які привели на сходовий майданчик. Навпроти мене був ліфт. Я піднявся ним на останній поверх. Коли він зупинився, я ковзнув рукою під полу піджака і трохи послабив пістолет у кобурі. А тоді рушив майданчиком до пофарбованих у червоне дверей і натиснув кнопку дзвінка.

Після незначного зволікання двері розчинилися, і китаянка, виглянувши з них, запитально поглянула на мене. Вона була висока, струнка і дуже приваблива; на собі мала шовкове ціпао кремового кольору з багатою вишивкою та пурпурові сандалії. Її чорне волосся прикрашали дві квітки лотоса.

— Мене звати Раян, — відрекомендувався я. — Гадаю, ви чекали на мене.

Вона всміхнулася, показуючи блискучі білі зуби.

— Так... заходьте.

Я увійшов у велику, повну квітів кімнату, умебльовану модними світлими дубовими меблями.

Крізь великі вікна було видно море.

— Ви — Му Гайтон? — запитав я, коли дівчина зачинила двері й граційно підійшла до м'якого крісла.

— Так мене звати.

Вона сіла, поклавши тонкі руки на коліна. Її брови злегка піднялися, а усмішка не сходила з обличчя.

— Звідки мені це знати?

Це запитання, схоже, її розвеселило. Китаянка вказала рукою на стіл.

— Мої документи он там.

Я перевірив їх: вона приїхали у Гонконг п'ять років тому, зараз їй було двадцять три, працювала танцюристкою.

Трішки розслабившись, я сів навпроти неї.

— Ви були знайомі з Германом Джефферсоном? — запитав я.

Му кивнула, продовжуючи всміхатись.

— Так, я його знала. Він помер два тижні тому.

— А його дружину ви знали?

— Так, звісно ж. Я була свідком на їхньому весіллі.

— Вам відомо, чим Джефферсон заробляв на прожиття?

— Можливо, тепер, коли я відповіла на кілька ваших запитань, ви скажете мені, хто ви такий і чому прийшли сюди? — спитала вона, так і не втрачаючи дружньої усмішки.

— Я збираю інформацію для батька Джефферсона, — відповів я. — Він хоче дізнатися більше про те, як його син жив тут.

Вона запитально підняла брови.

— Чому?

— Не знаю. Він платить мені за те, щоб я роздобув цю інформацію, тож я намагаюсь її отримати. Я готовий заплатити вам за будь-яку інформацію, яку ви зможете мені надати.

Дівчина схилила голову набік.

— Скільки ви заплатите?

— Це залежить від того, як багато ви зможете мені розказати.

— Ви хочете знати, чим він заробляв на життя, — і вона скривилася. — Але він не заробляв. Він брав гроші у Джоан.

— Ви знали дівчину на ім'я Лейла?

— Так... вона жила з Джоан.

— Лейла сказала мені, що Джефферсон орендував розкішну віллу на Ріпалс-бей.

Му закинула голову назад і засміялась. У неї був дуже милий сміх.

— Герман не міг дозволити собі навіть оплатити номер у «Небесній імперії». Він був нічого не вартий... просто ледар.

— Я чув, що він ув'язався в торгівлю наркотиками, — кинув я недбало.

Сказане подіяло на китаянку: вона напружилася, усмішка зникла з її обличчя. Дівчина пильно поглянула на мене, тоді швидко опам'яталась і знизала плечима.

— Мені нічого не відомо про торгівлю наркотиками.

— Я й не кажу, що ви про це знаєте. Але ви коли-небудь чули, що він поставляв героїн із Кантона у Гонконг?

— Ні.

— Це робив Френк Беллінґ.

— Мені про це нічого не відомо.

Тепер дівчина пильно розглядала мене, і на чолі у неї залягла маленька зморшка.

— Ви були знайомі з Беллінґом, правда ж?

— Я зустрічалася з ним лише раз... на весіллі.

— Він був другом Джефферсона?

— Припускаю, що так. Я нічого про нього не знаю.

— Мені розповідали, що після весілля Джефферсон залишив свою дружину й орендував віллу на Ріпалс-бей.

Дівчина неспокійно завовтузилася.

— Він мешкав із нею у «Небесній імперії» до самої своєї загибелі, — сказала дівчина. — У нього ніколи не було вілли на Ріпалс-бей.

Я запропонував їй сигарету, але вона відмовилася. Закуривши, я запитав себе, чому завжди дотримуюся цієї лінії запитань. Усі, з ким я зустрічався і запитував це, крім Лейли, говорили одне і те саме. Чому я інстинктивно відчував, що Лейла сказала мені правду, а всі інші брехали?

— Давайте поговоримо про Джоан, — продовжив я. — Ви добре її знали?

Му кивнула.

— Вона — одна з моїх найкращих подруг. Мені дуже сумно, що вона поїхала в Америку. Я сподіваюся, що незабаром отримаю від неї звістку. Джоан пообіцяла: якщо їй удасться, вона зробить так, аби я теж туди переїхала.

Я на мить завагався, а тоді вирішив іти до кінця.

— То ви нічого не знаєте? — запитав я.

Дівчина запитально поглянула на мене.

— Не знаю... про що?

— Джоан мертва.

Китаянка почала відступати назад, так наче я дав їй ляпаса в обличчя. Її очі широко розплющились, і вона поклала руки на груди. Я уважно спостерігав за нею. Му не грала. Те, що я щойно сказав, стало для неї сильним ударом.

— Мертва? Як вона може бути мертвою? — спитала дівчина хрипким голосом. — Що трапилося?

— Її вбили через кілька годин після прибуття в Пасадєна-сіті.

Обличчя дівчини раптом розпалося — по-іншому описати його було неможливо. Її обличчя зморщилось, і вона більше не виглядала привабливою.

— Ви брешете, — мовила вона приглушеним голосом.

— Це правда. Поліція намагається розшукати її вбивцю.

Му раптом почала плакати, закривши обличчя руками.

— Ідіть геть! — простогнала вона. — Будь ласка, ідіть геть.

— Заспокойтеся. Мені дуже шкода, що я завдав вам такого удару. Я намагаюся знайти її вбивцю, і ви можете мені допомогти. Послухайте...

Раптом Му підскочила й побігла в іншу кімнату, грюкнувши дверима. Я на мить завагався. А тоді вийшов і зачинив вхідні двері. Зайшов у ліфт і спустився на один поверх, а тоді вийшов і чекав, прислухаючись. Я почув, як вхідні двері її квартири відчинилися, після цього настала пауза, а тоді двері зачинилися. Безшумно піднявшись сходами, я став біля пофарбованих у червоне дверей і прислухався. За кілька хвилин пролунав телефонний дзвінок. Му розмовляла тихо й швидко, і я не зміг розчути її слів. Коли дівчина поклала слухавку, я спустився до ліфта і з'їхав на перший поверх. Вийшов на залюднену галасливу вулицю. Через дорогу був пасаж із крамницями. Я увійшов в одну з них і почав розглядати різноманітні фотоапарати за надзвичайно низькими цінами, час од часу позираючи на двері будинку навпроти, відображення яких міг бачити у дзеркалі вітрини. Діяв, опираючись на свої передчуття, та після десятихвилинного очікування почав замислюватися, чи ці передчуття виправдають себе. І вже коли я мав намір облишити все це, то побачив, як Му Гайтон вийшла на вулицю. Якби я не дивився уважно, то б не впізнав її. Тепер дівчина була одягнута у непримітний чорний одяг селянок — коротку куртку і мішкуваті штани. Вона подивилася праворуч та ліворуч і швидко пішла у бік порту. Я поспішив за нею. Му дійшла до стоянки таксі, поговорила з водієм і сіла в авто. Машина незабаром втиснулась у вуличний рух.

Мені пощастило. Водій наступного на стоянці таксі трохи розумів англійську. Я сказав йому їхати за таксі попереду і показав двадцятидоларову банкноту. Він весело всміхнувся, кивнув і, щойно я сів у його авто, поїхав за таксі, яке тепер було на п'ятдесят ярдів попереду.

Му Гайтон вийшла на станції порома «Зірка». Я дав їй трохи фори, а тоді заплатив своєму водієві й пішов за нею. Вона попливла третім класом, а я першим. Поромний пароплав привіз нас на пірс Цзюлуна, що був неподалік аеропорту Кай Так.

Із поромної станції Му взяла рикшу. Я вирішив, що буде безпечніше та легше рушити за нею пішки, та недооцінив швидкості, з якою рухався рикша, і майже втратив її. Я біг надзвичайно швидко, китайці витріщалися на мене, вочевидь, вважаючи божевільним, і мені майже вдалося наздогнати рикшу, але лише майже.

Му Гайтон вийшла з рикші на вузькій вуличці, де роїлися продавці, рикші та кулі, котрі бігли риссю з важкими ношами, і я побачив, як вона ступила на алею, що, як я знав, вела до старого обгородженого стіною Цзюлуна.

Ця частина Гонконгу була фактично територією Червоного Китаю. Певний час британські органи влади не мали жодного права входити туди, і це місце стало притулком для злочинців та наркоманів. Але тепер ситуація настільки погіршилася, що поліція встановила там регулярне патрулювання, і це не викликало жодних заперечень із боку уряду Червоного Китаю. Це було те місце, куди б не хотів потрапити жоден європеєць.

Я рушив за Му. На вузьких людних алеях зі смердючими відкритими каналізаціями швидко заховатися не було жодної надії.

Якби вона оглянулася, то побачила б мене, але вона не оберталась. Я йшов ярдів за двадцять од неї, товплячись коло огидного китайця, котрий витріщався на мене затуманеними наркотиками очима й відсахувався, наче я був якийсь прокажений.

Так ми пройшли певну відстань лабіринтом жахливих алей. А тоді Му зупинилася коло одних із дверей, поштовхом відчинила їх й увійшла в будинок. Я з хвилину почекав, усвідомлюючи, що за мною спостерігають кілька китайців, котрі сиділи навпочіпки або сперлися на стіни алеї, обличчя у них були кольору грибів, а зіниці очей — як вістря шпильки. Не впевнений, що вони взагалі мене бачили, та від їхніх нерухомих поглядів я здригався.

Я відчинив двері. Переді мною був стрімкий вузький марш не встелених килимом сходів. Увійшовши всередину, я зачинив двері. Прислухався. Звідкись згори долинав жіночий голос. Я послабив пістолет у кобурі, а тоді тихенько піднявся на сходовий майданчик. Одразу навпроти мене були двері. Справа — ще одні двері.

Зупинившись, я прислухався, і почув, як чоловік сказав:

— Послухай ти, жовта суко... якщо ти брешеш мені, то швидко пошкодуєш! — акцент був американський, а тон — злісний.

— Саме це він мені сказав! — настирливо говорила Му Гайтон. — Він сказав, що її вбили через кілька годин після приїзду в Пасадєна-сіті!

Зненацька лагідний голос позаду мене сказав:

— Ані руш, містере Раян. Жодного руху руками, якщо ваша ласка, — знайомий голос із сильним китайським акцентом, якого я не міг пригадати. Я не рухався, бо, незважаючи на ввічливий тон, погрожували по-справжньому. — Будь ласка, відчиніть двері й увійдіть усередину. У мене в руці револьвер.

Я зробив крок уперед, повернув дверну ручку й легенько штовхнув двері. Вони широко розчинилися.

Кімната виявилася «голою». Підлогу не вкривав килим. Там були широка дерев'яна лава, що служила ліжком, і дерев'яний підголівник замість подушки. На перекинутій коробці для пакування стояли присмалений металевий чайник, чайничок для заварки і кілька малих брудних горняток для чаю. На стіні висів на гачку брудний рушник для рук, а нижче нього стояли таз та величезний глек для води.

Двоє, які сиділи навпочіпки на підлозі, повернулися, щоб поглянути на мене. Однією з них була Му Гайтон. Іншою особою виявився вузькоплечий чоловік із худим обличчям, одягнутий у брудний чорний китайський костюм та мішкувату чорну кепку, натягнуту на обличчя.

На якусь мить він здався мені китайцем, та, поглянувши ближче, я зрозумів, що він був європейцем.

Му Гайтон закричала від переляку. Чоловік махнув рукою, і тильним боком долоні зацідив їй в обличчя, від удару вона незграбно впала біля моїх ніг.

— Дурна суко! — прогарчав чоловік, підводячись. — Ти привела його прямо сюди! Іди геть!

— Проходьте далі, будь ласка, — сказав голос позаду мене, і я отримав легенького стусана у спину.

Дівчина, схлипуючи, підвелася. Вона зиркнула на мене, а за мить я почув, як вона потупотіла сходами вниз.

Я увійшов у кімнату. Чоловік пильно дивився на мене, у його очах був злісний холодний блиск.

Ризикнувши, я зиркнув через плече. Вонґ Гопго, гід, який розмовляє англійською, вибачливо всміхався до мене. У правій руці він тримав револьвер сорок п'ятого калібру, приставлений до мого хребта. Китаєць зачинив двері й сперся на них спиною.

Я почав оглядати чоловіка переді мною. Він виглядав голодним і хворим, був брудний та небритий, і я відчував його неприємний запах.

— Перевір, чи у нього нема зброї, — сказав чоловік.

Вонґ сильніше притиснув свій револьвер. Лівою рукою він поплескав по мені з усіх боків, знайшов пістолет і забрав його. Після цього відійшов убік.

Я вирішив, що цей чоловік переді мною не хто інший, як Френк Беллінґ. Якщо ж це не він, то ніщо інше не має жодного сенсу.

— Ви Беллінґ? — запитав я. — Я вас шукав.

— Добре, от ви мене й знайшли, — сказав чоловік. — Та це не принесе вам до дідька нічого доброго.

Я поглянув на Вонґа, котрий продовжував вибачливо всміхатися до мене.

— Я потрапив до вас на гачок, — із жалем сказав я йому. — Ви чекали в аеропорту, щоб підвезти мене. Як же це було легковажно з мого боку. Хто повідомив вам про мій приїзд?

Вонґ захихотів.

— Ми легко дізнаємося про таке, — відказав він. — Вам не слід було бути таким допитливим, містере Раян. І точно не варто було приїжджати сюди.

— Що ж, але я тут, — відповів я. — І нічого не можу вдіяти з тим, що я такий допитливий... це моя робота — бути допитливим.

— Чого ви хочете? — вимогливо запитав Беллінґ.

— Я намагаюся дізнатися, чому було вбито Джоан Джефферсон. Згідно із задумом, я мав почати звідси, а тоді вже рухатися назад.

Його очі по-вовчому заблищали на худому блідому обличчі.

— То це правда... вона дійсно мертва?

— Так... вона мертва.

Чоловік зняв мішкувату кепку й відкинув її вбік. Його волосся кольору піску вже давно треба було підстригти. Брудними пальцями він провів по ньому, а його рот перетворився на тонку лінію.

— Що з нею трапилося? — запитав Беллінґ. — Ну ж бо... надайте мені факти.

Я розповів йому про загадкового Джона Гардвіка та його телефонний дзвінок, про те, як мене обманом змусили залишити свою контору і як я знайшов її мертвою, повернувшись. А ще сказав, що старий Джефферсон найняв мене, аби я знайшов її вбивцю.

— Він сказав, що його син хотів би знайти того, хто її вбив. Він відчував: це найменше, що він може зробити, аби вчинити так, як повівся б його син.

— А що робить поліція? Вони не можуть його знайти? — запитав Беллінґ.

— Вони нічого не знайшли. Мені теж не вдалося нічого з'ясувати. Ось чому я шукав вас.

— Із чого ви в дідька взяли, що я зможу вам допомогти? — вимогливо запитав він, пильно дивлячись на мене. Його худим блідим обличчям стікав піт. Беллінґ виглядав наляканим і злим.

— Ви могли б розказати мені дещо про Джефферсона, — сказав я. — Чи був він втягнутий у цю організацію з контрабанди наркотиків, до якої ви належите?

— Я нічого не знаю про Джефферсона! Тримайтеся подалі від усього цього! А тепер забирайтеся! Джефферсон мертвий, то нехай він таким і залишиться. Ну ж бо, забирайтеся геть!

Мені треба було більше насторожитися, та я цього не зробив, а тому постраждав. Помітив лиш, як Беллінґ поглянув повз мене на Вонґа. Я повернувся. Вонґ дулом револьвера вдарив мене у живіт. Коли я від болю сіпнувся вперед, він грюкнув мене руків'ям по маківці.

З

Я почув, як тихо запитую:

— Френк Беллінґ — англієць, правда ж?

І голос, схожий на голос головного інспектора МакКарті, відповів:

— Саме так, він англієць.

А проте худий брудний тип, котрий сказав, що він і є Френк Беллінґ, говорив із сильним американським акцентом. Чи можливо, аби в англійця був такий акцент? Я так не вважаю.

Раптовий гострий біль у моїй голові перервав ці думки, і я почув свій стогін.

— Гаразд... гаразд, — сказав я вголос. — Ти не так аж сильно поранений. Тебе просто вдарили по голові. Такого варто сподіватись у твоїй роботі. Пощастило, що живий.

Я розплющив очі, але бачити нічого не міг. Було темно, як у тунелі, але знайомий запах підказав мені, що я і далі у кімнаті, де Вонґ ударив мене по голові. Я повільно сів, морщачись од ще сильнішого болю, і легенько торкнувся ґулі на голові. Просидів так кілька хвилин, а тоді із зусиллям підвівся на ноги. Двері мали би бути позаду мене ліворуч. Я навпомацки рушив до них, знайшов дверну ручку й відчинив двері, а тоді примружився від слабкого світла на сходовому майданчику. Я стояв у дверному прорізі, прислухаючись, та чув лише слабкий гомін голосів на алеї внизу. Поглянув на годинник. Уже було п'ять хвилин на першу ночі. Отже, я лежав непритомний десь близько півгодини... доволі довго, аби Беллінґ та Вонґ утекли достатньо далеко.

Єдиною моєю думкою зараз було вибратися з цієї смердючої діри.

Я пішов у бік сходів і почув, що хтось підіймається ними вгору. Ковзнув рукою за полу піджака: кобура і далі була там, але вже порожня.

Промінь потужного електричного ліхтарика вдарив мені в обличчя.

— Що це ви тут робите? — запитав знайомий шотландський голос.

— Відвідую нетрі, — сказав я і розслабився. — А ви?

Сержант Геміш, слідом за яким ішов китаєць у формі поліцейського офіцера, піднявся сходами.

— Вас запримітили, коли ви заходили сюди, — мовив він. — Я подумав, що краще прийти подивитися, що ви тут робите.

— Ви трохи спізнились. Я вів тут розмову в одні ворота з вашим приятелем Френком Беллінґом.

— Справді? — він здивовано поглянув на мене. — І де ж він?

— Дременув, — пальцем я торкнувся ґулі у себе на потилиці. — Його приятель-китаєць ударив мене, перш ніж ми встигли повідати один одному свої таємниці.

Сержант поворухнув своїм ліхтарем так, аби під променем світла побачити мою потилицю, а тоді свиснув.

— Що ж, ви самі на це напросилися, прийшовши сюди. Це найзлочинніше місце Гонконгу.

— Ви могли б не світити цим чортовим ліхтарем мені в очі? У мене і так голова болить, — прогарчав я до нього.

Він пройшов повз мене у кімнату й обвів її променем від ліхтарика, а тоді вийшов.

— Головний інспектор захоче поговорити з вами. Ходімо.

— Він також захоче поговорити з китаянкою на ім'я Му Гайтон, — сказав я і продиктував її адресу. — Вам би краще піти за нею, бо вона може дременути.

— А до чого тут вона?

— Це вона привела мене до Беллінґа. Поспішіть, друже. Ви можете її втратити.

Він сказав щось по-кантонізьки поліцейському, і той одразу ж погупав сходами вниз.

— Ходімо, — мовив сержант, і ми вийшли услід поліцейському на темну смердючу алею.

Через півгодини я був знову на острові й сидів у кабінеті головного інспектора. Мабуть, його підняли з ліжка, і він виглядав не надто вдоволеним. Перед нами стояли горнятка з міцним чаєм. Моя голова і далі боліла, та чай допоміг.

Сержант Геміш сперся на стіну, жуючи зубочистку, очі поліцейського безтямно дивились у мій бік. МакКарті смоктав порожню люльку, слухаючи мою історію.

Я не розповів йому про поїздку в Сілвермайн. Відчував: якщо розкажу це, він може вороже налаштуватися проти мене. Натомість розповів йому, як я хотів поговорити з Му Гайтон, як розшукав її через мадам у барі Ваньчаю і як бачив її здивування й шок, коли повідомив, що Джоан — мертва.

— У мене виникла думка, що вона може захотіти передати комусь цю новину, — продовжив я, — тож зачекав на протилежному боці дороги й рушив за нею у відгороджене стіною місто.

Я розповів їм, як раптом з'явився Вонґ, що сказав Беллінґ та як Вонґ приглушив мене ударом.

Після тривалої паузи МакКарті підсумував:

— Що ж, ви самі на це напросилися. Спочатку вам треба було прийти до мене.

Я пропустив це мимо вух.

Кілька хвилин головний інспектор сидів, обмірковуючи те, що я йому повідомив, і перш ніж він устиг сказати, що ж надумав, задзвонив телефон. МакКарті підняв слухавку, послухав, а тоді сказав:

— Гаразд, продовжуйте стеження, вона мені потрібна, — і поклав слухавку. — Му Гайтон не повернулась у свою квартиру, — повідомив він. — Один поліцейський стежить за домом, а ще кілька — розшукують її.

Я й не сподівався, що Му буде там, чекаючи, поки вони прийдуть і заберуть її Я лиш хотів знати, чи не знайдуть її зрештою в гавані, як знайшли Лейлу.

— У вас є фотографія Френка Беллінґа? — запитав я головного інспектора. — Я тут подумав, що, можливо, то був і не Беллінґ, адже говорив з американським акцентом.

МакКарті відчинив шухляду столу й витягнув папку, товщина якої засвідчувала, що він значно більше цікавився Беллінґом, аніж розповідав про це. Інспектор розгорнув папку і вийняв глянцеву фотографію розміром 12,1x16,5 см, яку кинув через стіл, так що вона опинилася просто переді мною.

Я поглянув на фотографію й відчув, як моїм хребтом поповзло вгору якесь дивне відчуття жаху. Це була та сама фотографія, яку дала мені Джанет Вест: суворе бандитське обличчя, котре, за її словами, належало Германові Джефферсону.

— Ви впевнені, що це Беллінґ? — запитав я.

МакКарті безтямно витріщився на мене.

— То поліцейський знімок. Ми розповсюдили безліч із них газетним бюро і газетам, коли намагалися зловити його. Так... це Френк Беллінґ.

— Це не той чоловік, із котрим я розмовляв... не той, який назвався Френком Беллінґом.

МакКарті надпив трохи чаю, а тоді почав набивати люльку. Судячи з виразу його очей, я починав йому не подобатися.

— Тоді з ким же ви розмовляли?

— Ви коли-небудь зустрічалися з Германом Джефферсоном?

— Так... а що?

— У вас є його фотографія?

— Ні... він був громадянином Америки. Чому в мене мала би бути його фотографія?

— А можете його описати?

— Худий, із гострими рисами обличчя та рідкуватим волоссям кольору піску, — швидко сказав МакКарті.

— Схоже на чоловіка, з яким я розмовляв... на того, котрий назвався Френком Беллінґом.

Настала довга пауза, тоді МакКарті сказав упевненим голосом:

— Джефферсон мертвий. Він загинув в автокатастрофі, а його тіло відправили літаком в Америку.

— Джефферсон живий... у будь-якому разі, він був живий дві години тому, — відрубав я. — Той, кого я бачив, відповідає вашому описові.

— Тіло в машині за розміром підходило Джефферсону, — сказав МакКарті, наче намагаючись переконати самого себе. — Воно настільки обгоріло, що упізнати його було неможливо, але дружина ідентифікувала тіло за перснем на пальці та портсигаром, який він завжди носив при собі. У нас не було і досі нема жодних причин вважати, що то був хтось інший, а не Джефферсон.

— Якщо це був не Джефферсон, а я, дідько забирай, упевнений, що то був таки не він, то хто ж це був? — запитав я.

— А чому ви мене запитуєте? — сказав МакКарті. — Я й досі не маю причин вважати, що Джефферсон живий.

— Високий худий чоловік із блідо-зеленими очима, рідким волоссям піщаного кольору і тонкими губами, — описав я. На мить замислившись, продовжив: — У нього викривлений мізинець на правій руці, схоже, що він колись був зламаний, а тоді погано зрісся.

— Це Джефферсон, — підтвердив Геміш. То були його перші слова після того, як я увійшов до кабінету. — Пам'ятаю цей викривлений палець. То справді Джефферсон.

МакКарті подув на люльку.

— Кого ж тоді поховали? — запитав він стривожено. — Чиє тіло відправили назад в Америку?

— Припускаю, що це було тіло Френка Беллінґа, — сказав я. — З якоїсь причини Джефферсон намагався надурити мене, що він — це Беллінґ.

— Навіщо це йому?

— Не знаю, — торкнувшись ґулі на голові, я скривився. — Якщо ви, головний інспекторе, не проти, то я піду спати. Почуваюся так, наче мене волочив за собою тигр.

— Ви саме так і виглядаєте, — відповів він. — Та спершу опишіть нам Вонґа.

— Мені він здається таким, як усі китайці. Присадкуватий, товстий, із золотими зубами.

— Так-так, — сказав МакКарті, стримуючи позіхання. — Вони усі здаються нам схожими, точнісінько так, як ми здаємося схожими для них, — він повернувся до Геміша: — Візьми стільки людей, скільки тобі треба, і пройдіться через обгороджене місто. Спробуйте розшукати Джефферсона. Ви його не знайдете, та ми повинні спробувати, — тоді повернувся до мене: — Гаразд, Раяне, а ви йдіть спати. Можете залишити це нам.

Я відповів, що з радістю зроблю це, і вийшов із кабінету разом із Гемішем.

— Шукати Джефферсона в обгородженому стіною місті — це наче шукати людину-невидимку, — процідив Геміш люто. — Ніхто нічого не знає. Усі всіх прикривають. Джефферсон може бути просто біля мене, а я цього навіть не знатиму.

— Не падайте духом, — байдуже сказав я. — Матимете чим зайнятися.

Залишивши його лаятись, я взяв «паккард» і поїхав ним назад у готель «Ріпалс-бей». Я почувався старим, стомленим і виснаженим.

Я вийшов із ліфта на четвертому поверсі, де був мій номер. Коридорний китаєць, який повсякчас всміхався та кланявся, одягнутий у білий строєвий піджак та чорні штани, ще раз уклонився, подаючи мені ключ. Я подякував йому та пішов у свій номер. Відімкнувши двері, увійшов у вітальню. Більшість номерів у готелі мали вітальню. Спальня була за опущеною завісою, що розділяла ці дві кімнати. Я увімкнув світло й стягнув із себе піджак. Завдяки кондиціонерові тут панувала приємна прохолода.

Моєю єдиною думкою було прийняти холодний душ і піти спати, але цьому так і не судилося здійснитися. Коли я розсунув завісу й увійшов до спальні, то побачив, що біля мого ліжка світиться лампа.

На ліжку лежала жінка. Я упізнав Стеллу Енрайт. На ній була чорно-золота коктейльна сукня. Жінка скинула із себе туфлі, що тепер лежали біля ліжка.

Я був шокований, побачивши її тут. На мить подумав, що вона мертва, та потім побачив, що її груди піднімаються й опускаються, а отже, вона дихає. Я стояв, пильно дивлячись на неї, усвідомлюючи біль у моїй голові й бажаючи знати, що в дідька вона тут робить та як увійшла. А тоді пригадав коридорного, який так усміхався, і здогадався, що Стелла просто підкупила його, щоб увійти в мій номер.

Поки я дивився на неї, Стелла повільно розплющила очі й поглянула на мене, а тоді підняла голову й сіла, спустивши довгі ноги з ліжка.

— Пробачте, — сказала вона і всміхнулась. — Я не хотіла заснути. Мені просто набридло чекати на вас.

— Ви довго чекали? — запитав я більше для того, аби сказати хоч щось. Сівши у м'яке крісло, я спостерігав, як її ноги ковзнули в туфлі. Стелла поправила волосся, а тоді встала і перейшла у вітальню.

— Я тут із десятої години, — відповіла Стелла. — Хвилювалася за вас. Сподіваюсь, ви не проти, що я прийшла сюди, — і перш ніж я встиг що-небудь сказати, вона поквапливо продовжила: — Що з вами трапилось? Я ледь не запізнилася на пором. Чому ви не чекали на мене?

— Мене затримали, — сказав я, думаючи про худого хлопця з ножем та присадкуватого китайця з гвинтівкою. — Тепер я запитаю вас дещо. Це була ваша ідея, щоб ми з вами попливли на той острів?

Вона сіла на підлокітник крісла обличчям до мене.

— Моя ідея? Що ви маєте на увазі?

— Нічого складного, правда ж? Коли ви запропонували, щоб я поїхав подивитися на водоспад... це була ваша ідея чи хтось інший запропонував її вам?

Жінка насупила брови, пильно дивлячись на мене, а за мить сказала:

— Не знаю, чому ви запитуєте, але це мій брат порадив запросити вас. Він сказав, що ви самотні й будете раді моїй компанії.

— Він і справді ваш брат? — запитав я.

Стелла завмерла, пильно подивилася на мене, а тоді швидко відвела погляд.

Оскільки вона нічого не відповіла, я повторив запитання.

— Ви ставите найнезвичайніші запитання, — сказала Стелла, усе ще не дивлячись на мене. — Що вас змушує запитувати таке?

— Ви з ним не схожі, — мовив я. — І мені здається дивним, що така дівчина, як ви, хоче мешкати разом зі своїм братом.

Я побачив, що вона завагалася, а тоді знизала плечима.

— Ні, він не мій брат. Я знаю його лише два місяці. А тепер шкодую, що узагалі зустріла його.

Я облишив думати про сон. Витягнув портсигар, і ми обоє закурили. Стелла зісковзнула з підлокітника у крісло і, відхилившись назад, заплющила очі, глибоко затягнувшись.

— Де ви його зустріли? — запитав я.

— У Сінгапурі. Там я підробляла стриптизом у нічному клубі, — відповіла вона. — Я подолала увесь цей шлях із Нью-Йорка... наче здуріла. На нічний клуб зробили облаву, тож я так і не отримала свого заробітку й опинилася без гроша. А тоді з'явився Гаррі. Він кілька разів бачив мій виступ і зробив мені пропозицію. У нього було багато грошей, певний шарм і... що ж, я пішла жити з ним у бунґало біля водосховища МакРічі. Там було гарно. Я добре проводила з ним час, доки люди не почали пліткувати, і тоді все стало погіршуватися, — вона розплющила очі й пильно поглянула на тліючий кінчик сигарети. — Я вирішила повернутися додому, але Гаррі не дав би мені грошей на дорогу. Тоді йому раптом потрібно було переїхати сюди. Він зробив мені фальшивий паспорт, і ми прибули сюди як брат і сестра, — Стелла поглянула на мене. — Я все ще хочу поїхати додому. Ви могли б позичити мені гроші? Я поверну вам через кілька місяців.

— Як він дістав вам фальшивий паспорт?

Вона похитала головою.

— Не знаю... Я не запитувала. То ви позичите мені гроші?

— Я ніколи не позичаю таких грошей.

— Якщо це щось змінить, ми можемо подорожувати разом, — вона вимушено всміхнулась, і мені раптом здалося, що Стелла налякана. — Ви ж розумієте, що я маю на увазі... натомість грошей.

— Хочу випити, — мовив я. — Ви будете?

Жінка сіла прямо, широко розплющивши очі.

— Не впускайте сюди нікого, — сказала вона, голос її ставав наполегливим. — Не хочу, аби хтось знав, що я тут.

— Коридорний знає. Це він впустив вас, правда ж?

— Ні. Я дізналася номер і сама взяла ключ із полиці. Там було два ключі. Він не знає, що я тут.

Я хотів, щоб у мене нарешті перестала боліти голова.

— Чого ви боїтеся?

Розслабившись, вона сперлася на спинку крісла і мовила, не дивлячись на мене:

— Я не боюся. Просто хочу поїхати звідси. Хочу додому.

— А з чим пов'язана така раптова невідкладність?

— Навіщо ставити так багато запитань? Ви позичите мені гроші? Я пересплю з вами зараз, якщо ви пообіцяєте дати мені гроші.

— Я дам їх вам, якщо ви розкажете усе, що знаєте про Гаррі Енрайта.

Стелла завагалась, а тоді мовила:

— Насправді мені відомо про нього дуже мало. Він просто гульвіса, який любить гарно проводити час.

Я надто стомився, аби бути терплячим.

— Що ж, якщо це все, що ви знаєте, то я прибережу свої гроші, — сказав я і, підвівшись, підійшов до телефону. — Замовлю собі випити, а тоді ляжу спати... сам. Вам краще піти, перш ніж прийде офіціант.

— Ні... зачекайте.

Зателефонувавши в кімнату обслуговування номерів, я замовив пляшку шотландського віскі та лід. Коли поклав слухавку, Стелла підвелася.

— Ви справді дасте мені гроші, якщо я розкажу, що мені відомо про нього?

— Саме це я й сказав.

— Мені здається, що він займається контрабандою наркотиків, — мовила вона, стискаючи і розтискаючи долоні.

— Чому ви так гадаєте?

— Люди приходять зустрітися з ним уночі. Коли ми були у Сінгапурі, він ходив до доків і зустрічався з моряками. Одного разу поліція здійснила облаву на наше бунгало й обшукала його, але нічого не знайшла. Тут до нас також приходять нічні відвідувачі. Це завжди китайці. А рано-вранці він на своєму катері виходить у море.

— Джефферсон таки мешкав на тій віллі до вашого приїзду?

— Так. Гаррі наказав не розповідати про це вам. Коли Джефферсона вбили, Гаррі скерували сюди із Сінґапуру замінити його. Ця вілла має дуже зручне розташування для переховування наркотиків.

Хтось легенько постукав у двері.

— Це офіціант, — сказав я. — Ідіть у ванну і поводьтеся тихо.

Щойно Стелла зайшла у ванну й зачинила двері, я перетнув кімнату, аби впустити офіціанта.

Одразу ж за дверима, всміхаючись, стояв Гаррі Енрайт. У руці в нього був пістолет тридцять восьмого калібру, який він наставив на мене.

— Не роби різких рухів, друже, — сказав він. — Просто повертайся назад у номер і тримай руки нерухомо.

Я відійшов назад, не ворушачи руками.

— Не дивись із такою надією на двері, — мовив Енрайт, зачиняючи їх. — Я сказав офіціантові, що ти передумав... він уже пішов.

— Чи можна мені сісти? — запитав я. — Щось цих хвилювань стає занадто багато для мене.

Я сів, тримаючи руки на колінах, і почав вивчати його. Посмішка була незмінною. Холодний, стальний вираз його очей застерігав мене бути обережним. Він твердо тримав у руці пістолет, приціл якого був спрямований на цятку прямо у мене між очима.

— А ти кмітливий, — сказав Енрайт. — Ти навіть не знаєш, який ти до біса кмітливий. Ти зробив дещо, що мені не вдавалося зробити останні три тижні.

— І що ж це було? — запитав я.

— Ти знайшов Джефферсона. Я весь час розшукував цього сучого сина, навіть уже почав думати, що збожеволію. Тільки подумати, тебе мало не вбили за моїм наказом! А тобі вдалося врятуватись і знайти його...

— Я не вистежував вас, — сказав я. — Ви обов'язково мусите цілитись у мене своїм пістолетом? У мене і без того був до біса важкий день.

Усе ще тримаючи мене на прицілі, Енрайт пройшов далі в кімнату і сів у те саме крісло, у якому сиділа Стелла менше десяти хвилин тому.

— Не переживай за пістолет, — сказав він. — Доки не робитимеш різких рухів, доти не отримаєш кулі в голову. Що ти сказав копам?

— Чому ви гадаєте, що я узагалі їм що-небудь сказав?

— У тебе на хвості була моя людина з того моменту, як ти почав цікавитися віллою. Я запримітив тебе ще на катамарані. З тієї миті ми не спускали з тебе очей.

— Ми? Ви маєте на увазі цю організацію з торгівлі наркотиками?

— Саме так, приятелю. Це велика справа... надто велика для тебе. Я вкриваюся потом від думки, що ті двоє могли тебе вбити. Це була моя помилка. Треба було залишити тебе у спокої, та я не знав, що ти шукаєш Джефферсона.

— Я й не шукав... гадав, що він мертвий.

— Ми теж так вважали. Він ледь не обдурив нас. Ми розшукували Беллінґа, а тоді з'явився ти і привів нас прямісінько до Джефферсона.

— Тож ви його знайшли, — сказав я, замислившись, що ж робить Стелла, зачинена у ванній.

— Так, ми його знайшли, — його посмішка стала зміїною. — Вонґа ми також знайшли.

— А хто такий цей Вонґ?

— Він був членом нашої групи, але зробив помилку, зв'язавшись із Джефферсоном. Саме цієї миті вони отримують те, на що заслужили, а тоді те, що від них залишиться, скинуть у море.

— І що ж вони вам зробили?

— Саме так ми чинимо зі злодіями та зрадниками, — відповів Енрайт. — Це — єдиний спосіб боротьби з ними. То що ти повідав копам?

— Нічого, що не було б їм і так уже відомо.

Він певний час дивився на мене, а тоді підвівся.

— Зараз ми з тобою трішки пройдемось, а тоді прокатаємось. За дверима є четверо моїх людей. Один неправильний рух, і він буде твоїм останнім. У моїх хлопців є ножі, якими вони можуть убити з відстані у сорок футів. Поки хтось дізнається, що ти мертвий, вони опиняться уже за милі від тебе, тож будь обережний. Ходімо!

— А що буде після прогулянки та поїздки? — запитав я.

Він усміхнувся.

— Дізнаєшся. Підводься, приятелю, і будь обережний.

Я встав, коли Енрайт рушив до дверей. Він відчинив їх та відійшов убік.

— Коридорний тобі не допоможе. Він працює на мене, тож не роби дурниць, — сказав Гаррі. — Ми зійдемо сходами вниз. Ще один мій хлопець у фойє. Тож просто продовжуй іти, якщо хочеш залишитися живим.

Ми вийшли у коридор. Енрайт засунув пістолет у кишеню, і далі стискаючи його в руці. Коридорний всміхнувся до мене, коли ми підійшли до сходів.

— Спускайся, — наказав Гаррі. — Я відразу позаду тебе.

Важкою ходою я спустився чотирма маршами сходів й увійшов у велике фойє.

Воно було навдивовижу безлюдним: тільки двоє чоловіків сиділи у кріслах. Одним із них був сержант Геміш. На іншому просто з ніг до голови було написано, що він коп. Його я раніше не бачив. Я лише раз зиркнув на них, а тоді швидко розпластався долілиць на плюшевому килимі за частку секунди до того, як позаду мене прогарчав пістолет. Лежав там, і моє серце вискакувало з грудей, поки наді мною продовжувалась перестрілка.

Через деякий час мене штурхнули черевиком.

— Ви можете підвестися, — сказав Геміш.

Я перекинувся і глянув на нього, а тоді повільно підвівся. Енрайт лежав навзнак, з рани на його обличчі текла кров, а куртка диміла. Поглянувши на нього ще раз, я зрозумів, що він мертвий.

— Ви мусили його вбивати? — запитав я.

— Якби я цього не зробив, він убив би вас, — байдуже сказав Геміш. — Можливо, він би вбив навіть мене.

— Є ще інші, і коридорний на четвертому поверсі — один із них.

Поки коп ішов до ліфта, Геміш сказав:

— Ми пов'язали інших. Хто була та жінка, яка зателефонувала нам?

Я безтямно поглянув на нього:

— Яка жінка?

— А як би ми в дідька опинилися в цьому готелі, якби вона не сказала нам, що тут відбувається? — роздратовано запитав Геміш. — Телефонувала жінка. Хто вона?

— Не знаю, — сказав я. — Можливо, хтось із моїх фанатів.

До фойє увійшло з півдюжини китайських поліцейських. Геміш поговорив із ними, а тоді різко повернув голову в мій бік.

— Ходімо, — кинув він. — Вам треба зустрітися з головним інспектором.

Поки китайські поліцейські забирали те, що залишилося від Енрайта, ми з Гемішем вийшли з готелю та підійшли до джипа, який уже чекав нас.

4

Я прочекав у кімнаті в головному управлінні поліції більше трьох годин. Там була кушетка, на якій я кимарив. Близько четвертої години ранку Геміш, блідий і втомлений, потрусивши, розбудив мене.

— Ходімо, — сказав він.

Я застогнав, усвідомлюючи, що моя голова й досі болить, і сів.

— І що ви готуєте для мене тепер? — запитав я.

— Головний інспектор готовий поговорити з вами. Думаєте, ви єдині хочете спати?

МакКарті пихкав люлькою, під рукою у нього стояло горнятко з чаєм. Поліцейський поставив горнятко чаю і біля мене, коли я вмостився на стільці з високою спинкою. Геміш, долаючи позіхання, стояв, обіпершись на стіну.

— Морська поліція затримала чоловіка, який намагався утекти на швидкохідному катері Енрайта, — сказав МакКарті. — Він завдав нам трохи клопоту, та врешті-решт проговорився.

— Американець?

— Китаєць... він із Кантона. Оскільки ви працюєте над справою Джефферсона, то я подумав, що варто вам розповісти про це.

— Дякую. Джефферсона поки не знайшли?

— Його виловили із бухти близько півгодини тому, — сказав МакКарті й скривився. — Закладаюся, що він волів би померти відразу ж. Вони, напевно, добряче відлупцювали його, перш ніж убити. Тепер уся ця справа виглядає зрозумілішою. Я бачу її так: із часу свого приїзду сюди він жив на аморальні заробітки цієї дівчини, Джоан. Не знаю, чому він зрештою одружився з нею, хіба що для того, аби заткнути їй рота, та в будь-якому разі Джефферсон одружився з нею за кілька тижнів після своєї першої зустрічі з Френком Беллінґом, котрий, як я вам говорив, був одним із головних ділків у цій контрабанді наркотиків.

У Беллінґа була ця вілла на Ріпалс-бей, яку він орендував у Лін Фена. Чи мав Лін Фен хоч якесь уявлення про те, з якою метою використовували цю віллу, мені невідомо, але маю намір дізнатись. Вілла зручна для приймання партій наркотиків. Там є гавань, швидкохідний катер, і вона ізольована. Та для Беллінґа усе ставало аж надто гарячим. Ми мали отримати ордер на його арешт. Беллінґа заздалегідь повідомили, що ми підбираємось ближче, і він вирішив дременути у Кантон, поки все не вляжеться. Та хтось мав лишитись на віллі, аби подбати про контрабанду наркотиків. Він умовив Джефферсона переїхати туди. Того не потрібно було довго переконувати. Перебравшись, Джефферсон жив би у розкоші. Тож він залишив Джоан і переїхав на віллу. Беллінґ вирушив у Кантон. Була укладена угода про доставку більше двох тисяч унцій героїну. Під покровом ночі Беллінґ прибув на віллу, щоб пояснити Джефферсону, як буде здійснена доставка. Така кількість героїну в правильних руках — це справжнє багатство. Джефферсон почав обдумувати план, як можна його вкрасти, та він не знав, як збути героїн, коли він уже буде у нього. А ще Джефферсон боявся, що ця організація може його впіймати. Однак доля, якщо хочете це так називати, зіграла йому на руку. Героїн прибув, і його склали на віллі. Беллінґ і Джефферсон поїхали у Лекіпасс — відправну точку для поїздки в Кантон. Дорогою трапилась автомобільна аварія, і Беллінґ загинув. Джефферсон скористався цим шансом: він одягнув свій перстень на палець Беллінґа, запхнув йому в кишеню власний портсигар, а тоді підпалив авто. Аварія трапилась у відлюдному місці о четвертій годині ранку, тож Джефферсону ніхто не перешкоджав. Він повернувся назад на віллу, викравши велосипед, і забрав героїн, імовірно, у готель «Небесна імперія». Зараз я говорю лиш так, приблизно, та впевнений, що він переконав свою дружину ідентифікувати тіло Беллінґа як його власне. Тим часом Джефферсон почав переховуватися в обгородженому стіною місті Цзюлун.

— Чому він це зробив? — запитав я.

— То була термінова робота. Нагода виникла сама собою, і він ухопився за неї, але побачив, що влип. Злочинна організація могла швидко вистежити його. Щойно повідомили про аварію, вони відіслали одного зі своїх людей на віллу, де той дізнався, що героїн зник. Звісно, вони подумали, що це Беллінґ украв партію товару, і почали його розшукувати. Для Джефферсона це була рятівна соломинка. Поки організація вважала, що їм потрібен Беллінґ, Джефферсон мав чистий спокій. Та йому треба було вибратися з Гонконгу. Це здавалося неможливим. Його вважали мертвим, а змоги дістати фальшивий паспорт він не мав. Тому й застряг тут.

— А героїн?

МакКарті насупив брови.

— Гадаю, ми ніколи його не знайдемо. Закладаюся, що, судячи зі стану тіла Джефферсона, коли ми його знайшли, вони переконали його сказати, де заховано героїн.

— От чого я не розумію, то це навіщо Джоан клопоталася тим, аби відвезти тіло Беллінґа назад до Джефферсонового батька, — сказав я.

— Їй потрібно було вибратися з Гонконгу. Грошей вона не мала. А привізши тіло назад, Джоан отримала плату від старого Джефферсона, — мовив МакКарті.

— Так... Гадаю, усе правильно. А як щодо Вонґа?

— Він був одним із них, звісно ж, і помилився, перейшовши до Джефферсона.

— Вонґ зустрів мене в аеропорту. Звідки він знав, що я приїду? Хтось мав повідомити йому про це... але хто? Коли я користувався його послугами перекладача, він чудово водив мене за ніс. Очевидно, що його завданням було тримати мене подалі від Джефферсона, і йому це майже вдалось. Якби не Лейла, ми б ніколи не вийшли на Енрайта.

— Старий Джефферсон захоче, щоб тіло сина відправили назад в Америку?

— Гадаю, що так. Я зустрінуся з Вілкоксом в американському консульстві та владнаю усе з документами. Тіло Вонґа знайшли?

— Ми й досі шукаємо його. Цей китаєць, якого ми спіймали, сказав, що обидва тіла викинули в одному місці.

Я зі щирим захопленням дивився на нього.

— Ви мали бути дуже переконливі при спілкуванні з ним. Цей тип, схоже, виспівував, як жайворонок.

МакКарті потер бік носа чашечкою люльки.

— Китайці не доброзичливі один до одного, — сказав він. — Морська поліція близько півгодини тримала його, перш ніж відправити до мене. Він пробував проштрикнути одного з них ножем, тож вони там із ним не панькались.

— Це була доволі швидка робота, щоб так добре його розговорити.

— Так, вони працюють швидко, — йому, схоже, набридла ця тема. Інспектор недбало запитав: — До речі, а вам нічого не відомо про китайця, котрого вбили на Сілвер-майнбей? Він був застрелений у голову із гвинтівки «Лі-Енфілд».

— Справді? Я не тримав «Лі-Енфілда» у руках відтоді, як залишив піхоту.

— Я не натякав на те, що це ви його застрелили. Але ви ж були там сьогодні після обіду?

— Якщо подумати, то був. Я милувався водоспадом.

— Саме там і знайшли тіло.

— Хіба це не дивно?

— Ви не чули стрілянини?

— Ні, нічого.

МакКарті пильно поглянув на мене, а тоді стенув плечима.

— Я впевнений, що ви б повідомили про стрілянину, якби знали про неї.

— Цілком ваша правда.

Настала довга пауза, поки МакКарті, витягнувши свою люльку, почав її набивати.

— В Енрайта була сестра, — вів далі МакКарті. — Чарівна жінка. Ви не знаєте, де вона?

— Гадаю, на віллі... у ліжку, де б хотів бути і я.

— Її там нема... ми перевіряли. Коли ви бачили її востаннє?

— На поромному пароплаві дорогою на Сілвер-майнбей. Вона відвозила продукти своїй колишній старенькій служниці. Ми подорожували разом.

— Відтоді ви її не бачили?

— Ні.

— Припускаю, що це вона була тією жінкою, котра повідомила, що Енрайт у вашому номері.

— Вона могла це зробити. У неї добра душа.

МакКарті раптом засміявся.

— Припиніть, Раяне. Ми перевірили. Її звати Стелла Мей Тайсон. Вона стриптизерка, працювала у нічному клубі в Сінгапурі. Вони з Енрайтом зблизилися, і незабаром вона приїхала сюди з фальшивим паспортом.

— І що? — запитав я, пильно дивлячись на нього.

— Коли вона зателефонувала, ми простежили, звідки дзвінок. У готелі нам сказали, що вона телефонувала з ванної кімнати вашого номера люкс. Її бачили, коли о десятій годині вона піднімалася сходами до вашого номера. Гадаю, вона й досі там.

— Можливо... сподіваюся, що це так, — мовив я. — Вона врятувала мені життя. Чого ви сподіваєтеся від мене... щоб я передав її вам?

— Не надто розумно обманювати офіцерів поліції, — сказав МакКарті й пером чайки почав чистити свою люльку. — Але оскільки вона врятувала ваше життя і дала нам змогу знищити цю організацію з торгівлі наркотиками, гадаю, ми можемо забути про неї. Передайте їй: якщо вона до завтрашньої ночі зникне й не повертатиметься, то ми не завдаватимемо собі клопоту її долею. У неї є двадцять чотири години, щоб виїхати звідси. Але якщо за добу вона й досі буде тут, нам доведеться вживати певних заходів.

— Дякую, передам. Я й сам вибиратимуся звідси: нічого більше зробити тут не зможу. Та мені все ще треба дізнатися, хто вбив дружину Джефферсона. Хоч би хто це зробив, він у Пасадена-сіті. Завдяки тому, що я дізнався тут, мені, сподіваюся, вдасться знайти вбивцю. Можна вже йти?

— Не заперечую, — сказав МакКарті.

— Гадаю, я повернуся в готель і трохи посплю.

— Якщо ця дівчина і досі у вашому номері, не думаю, що вам вдасться поспати, — мовив МакКарті, хитро посміхаючись.

— Що це у вас на думці?.. — кинув я, підводячись. — А як стосовно того, щоб відправити мене назад на машині?

МакКарті повернувся до Геміша.

— Відвези його назад машиною. Він поспішає, — і, притягнувши до себе папку, взявся до роботи.

Я повернувся у готель, коли сонце вже почало підійматися з-за гір. Я рушив до свого номера, взяв ключ у китайця із сяйливою усмішкою, якого ніколи раніше не бачив, і відімкнув двері: Світло було увімкнене. Стелла дрімала в кріслі. Коли я зайшов, вона налякано схопилася на ноги.

— Розслабтесь, — сказав я, зачиняючи й замикаючи двері. — Тепер вам нема чого боятися.

— Що трапилось? Я чула постріли. Подумала, що вони вас убили.

Я гепнувся в крісло.

— Ви зробили мені послугу... Дякую.

— Я повинна була щось зробити. Але так боялася, що він почує, як я телефоную.

— Що ж, ваше бажання збулося... ви маєте поїхати додому впродовж наступних двадцяти чотирьох годин. Дорогу я вам оплачу. Поліція вас не потурбує. Краще скористайтеся своїм власним паспортом. Він у вас ще є?

Вона полегшено зітхнула.

— Так, він у мене є. А Гаррі?

— Йому не пощастило. Поліцейські виявилися вправнішими стрільцями. Для нього це найкращий вихід: він би не витерпів тюремного життя.

Стелла здригнулася.

— Він мертвий?

— Так, мертвий. Я хочу трохи поспати. Прийму душ, а потім посплю. Лягайте на ліжко. А я ляжу на дивані.

Зачинившись у ванній, я прийняв душ. Почувався старим і виснаженим. Тоді одягнув піжаму й вийшов із ванної.

Стелла чекала на мене. Знявши одяг, вона лежала на ліжку. Ми поглянули одне на одного, і жінка простягнула до мене руки. Тримати мене у своїх обіймах Стелла продовжувала трохи згодом, коли я поринув у сон.