Твердиня

XII

Зайшовши до майстерні, Ґуннар відчув, що в кімнаті хтось є. Здогадався із запаху: в суміші звичних ароматів акрилових фарб, полотнищ, деревини для рам і старих меблів проступав легкий чужорідний запах. Ні, не парфуми, запах був надто слабким. Радше гель для душу чи піна для гоління.

У голові старого крутнулася думка про втечу, та він відкинув її.

Куди тікати? Навіть якби він був на двадцять років молодшим і в животі не хлюпав уміст двох пивних кухлів, він однаково не мав шансів. Якщо хтось із них наважився проникнути в його дім, отже, йому кінець. Вони його не відпустять.

Час настав.

«Сумно…» – зміркував Ґуннар Іверс і переступив поріг.

Увімкнувши світло, він завмер, тримаючись спиною до приміщення майстерні. Намагаючись не робити різких порухів (тим самим виторговуючи кілька секунд життя), старий почав повертатися. Ставши впівоберту, зміг окинути майстерню поглядом.

– Ти? – можливо, в голосі й було здивування, та його цілком заглушив страх. Іверс раптом усвідомив, що помиратиме довго, та ще й у таких немилосердних муках, що відхід до пекла здаватиметься йому визволенням.

У кріслі-гойдалці в центрі кімнати сидів, тримаючи в руках чорну гелеву ручку «Tizo», рудий. На собі мав нейлоновий спортивний костюм (блискавка на куртці застібнута аж під шию) та спортивне взуття, сховане під світло-синіми целофановими бахілами, натягнутими на штани й обмотаними скотчем. На руках – тілесні гумові рукавички, а на голові – гумову, схожу на плавальну шапочку, під яку старанно заправив пасма свого вогненно-червоного волосся. Густу бороду він намастив таким товстим шаром гелю, що та полискувала в світлі ламп. Виглядав до неможливого потішним, немов актор якогось придуркуватого ситкома про інопланетян. Утім, Ґуннар не сміявся, розуміючи, що цей маскарад улаштовано з єдиною метою: не залишити слідів. Рудий вирядився наче клоун, щоби бути певним: на підлогу Ґуннарової майстерні не впаде жодна волосина, жоден шматок шкіри чи краплина поту з його тіла.

– Як поживаєш, Ґуннаре? – рудий промовляв із чітким шотландським акцентом, ледь викривлюючи губи.

Старий художник продовжував стовбичити впівоберту біля вимикача, витріщаючись на небажаного гостя. І мовчав.

– Холодно у вас тут у березні, – рудий крутив між пальцями гелеву ручку. – Я досі не можу втямити, чому ти вибрав такий клімат. Хіба це не шкодить твоєму старечому тілу?.. Чи ти перед смертю захотів дихнути рідним повітрям?

Ґуннар нарешті спромігся повернутись обличчям до чоловіка, що вб’є його впродовж найближчих кількох хвилин.

– Можна я… – почав художник, але замовк. Хотів виблагати хвилину часу, щоб зателефонувати дочці в Бостон. Він не розмовляв з Ліндою більше як два роки, а вона, схоже, тим геть не переймалась (вони втратили контакт дуже давно, ще коли Лінді було сімнадцять). За два останні роки їй жодного разу не закортіло зателефонувати, її навіть не цікавило, чи живий він, а тому дзвінок від нього… за хвилину до смерті… просто, щоби попрощатись… виглядатиме щонайменше дивно. З однаковим успіхом Ґуннар може зателефонувати операторові кол-центру з «Tele2» чи порозмовляти з випадковим перехожим на вулиці. Найбільше, чого він доб’ється, – це налякає її. Хоча основна причина полягала в іншому – художник замовк, бо знав, що рудий не дозволить.

– Ти комусь розповів? – запитав рудий.

– Ні, – опустивши голову, відповів Ґуннар.

– Я знайшов у тебе фотокартку, – чоловік кивнув у бік порожньої банки з-під фарби, всередині якої чорніли скручені від вогню рештки фотографії. – Хтось її бачив?

– Ніхто.

«А навіть якщо й бачив, то що з того?»

Рудий зітхнув. Він розумів, що старий каже неправду, проте перевірити інформацію не був спроможний. Так само, як не був здатен щось змінити. Лишалось останнє питання.

– Учора в тебе були студенти… – почервонілі очі примерзли до обличчя старого.

Ґуннар без поспіху звів голову.

– Вони заходили подивитися на картини, більше нічого.

Червоний колір очей згустився до багряного, повіки завмерли непорушно.

– Тим краще для них. Ти ж знаєш: вони пожалкують, якщо їм щось відомо.

– Я нічого не розповідав, – художник щосили старався говорити твердо. – Вони ще надто юні.

Рудий зняв ковпачок із ручки, і навіть із відстані трьох метрів Ґуннар Іверс побачив, що заряду з пастою в ній немає. На кінчику замість гострого пера чорнів триміліметровий отвір.

Рудий випростав руку, навівши ручку на старого.

– Джейсон просив переказати вітання, – посміхаючись, вимовив чоловік.

Щось сухо клацнуло, й Ґуннар відчув, як п’ятисантиметрова сталева голка ввігналась у шию. Зазвичай червоноокий витрачав на розправу більше часу, подеколи катуючи жертв по вісім, десять, дванадцять годин (а то й цілу добу, якщо в бідолах витримувало здоров’я), та сьогодні він не міг собі такого дозволити. Художник жив у центрі Стокгольма, й один достатньо гучний скрик міг підняти на ноги поліцію всього Остермальму. Тікати вузькими хаотичними вуличками буде зна-а-ачно важче, ніж якби Ґуннар жив на околиці.

– Що… – Ґуннар поводив рукою по шиї, та голка ввійшла на всю довжину.

Закинувши голову, рудий гигикнув.

– Це шпилька з кількома міліграмами отрути острівного ботропса55, змії, яка водиться винятково на острові Кеймада-Ґранде, що в Атлантичному океані неподалік Бразилії. Одна з найотруйніших у світі гадюк. На острові немає іншої поживи, крім птахів, тому, щоб вижити, острівний ботропс навчився вбивати швидко: смерть від укусу настає швидше, ніж поранена жертва встигає злетіти. Внаслідок еволюції в цього унікального виду змій сформувалась найбільш швидкодіюча отрута серед усіх, відомих на планеті, через що я підозрюю, що кінця цієї фрази ти вже можеш не чути…

Так і було. Занімівши, Ґуннар Іверс повалився ницьма на підлогу. Через десять секунд у старого зупинилося серце.

Ховаючи ручку із замаскованим усередині пусковим механізмом для голок за пазуху, рудий підвівся й оглянув небіжчика. Переступивши мерця, підійшов до вимикача й завмер.

Якого біса? Хоча б у цьому він собі не відмовлятиме.

Так і не вимкнувши світла, рудий схилився над тілом, легко перекинув його й поволік до центру майстерні. Натягнув гумову рукавицю на правій долоні на рукав спортивки й примотав її скотчем. Потому дістав із бокової кишені складного ножа й управним рухом розпоров живіт Ґуннара. Устромивши руку в черевну порожнину, він розштовхував нутрощі та заглиблювався, доки не дістав ще тепле серце. Кров заливала підлогу, розповзаючись безформною плямою. Обхопивши пальцями занімілий орган, рудий потягнув його на себе. Спершу вени й артерії не пускали, втримуючи розм’якле серце на місці, та згодом чоловікові вдалося вирвати його й видобути на поверхню.

Удруге обдивившись мертвого старого, рудий виколов осклянілі очі й видряпав кілька позначок на запалих грудях. Він милувався роботою, неначе скульптор, що ліпить статую вродливої жінки.

Серце він поклав у пакет і забрав із собою. Жодного зашифрованого послання в тому не було; символи, вирізані ножем на грудях, теж нічого не означали. Рудий розважався, втішаючись думкою про те, як ламатимуть голову над його безглуздою витівкою шведські поліцейські. Підсвідомо він підбадьорював себе, що чинить так через необхідність залишити послання студентам, які відвідували Ґуннара в переддень смерті. Сюжет про таке вбивство покажуть по телебаченню, про нього, певна річ, напишуть у газетах, і рудий небезпідставно сподівався, що після влаштованого ним спектаклю шмаркачі, якщо вони щось знають про Паїтіті, захочуть забути почуте від Ґуннара. Якби Джейсон запитав, на дідька він розпанахав художника, видер серце та захляпав кров’ю півмайстерні, рудий так би й сказав: щоб налякати. Та це була лише відмовка. Насправді чоловік отримував задоволення від того, що робив.

Перед тим як вийти на вулицю, рудий сфотографував тіло Ґуннара на мобільний. Тоді зняв рукавиці та стягнув гумову шапочку. Хутко перетнувши дорогу, сів у припарковане неподалік «Volvo» і поїхав геть.

Ніхто з хлопців, кому було адресоване «послання», не бачив новин. Молодих безклопітних студентів стокгольмські кримінальні новини цікавили якнайменше. Ян Фідлер, який прожив у Швеції найдовше, щоранку переглядав шведські новинні сайти, проте, наштовхнувшись на повідомлення про дикунське вбивство на Остермальмі, зовсім не пов’язав його із розповіддю про загублене місто Паїтіті, що її почув від Левка й Семена. Четверо друзів продовжували готувати подорож, не підозрюючи, що людину, яка дала їм карту, спровадили на той світ.

XIII

Левко тупцяв на другому поверсі супермаркету «ІКЕА» біля металевого кошика, заваленого легкими спальниками в нейлонових мішечках із білими мотузяними затяжками, й телефонував Семенові. Пролунало клацання, просигналізувавши про налагодження зв’язку.

– Старий, здоров! Говорити можеш?

– Валяй, – відгукнувся росіянин.

– Я зараз в «ІКЕА», знайшов спальники.

– І?

– Легкі, в нейлонових мішечках, дешеві.

– Температура? – поцікавився Сьома.

Левко зиркнув на етикетку.

– Мінімальна, на яку розраховані, – +7 °C.

– Бери. Це саме те, що треба. Сумніваюсь, що в сельві температура падатиме нижче від +20 °C.

– Я б і так узяв, але телефоную не тому. Тут акція: один спальник коштує 120 крон57, а п’ять віддають за 500.

– Тобто вартість п’ятого спальника 20 крон, – мигцем порахував Сьома.

– Істинно! Купляти п’ять?

– Звісно! Чого ти вагаєшся?

Єдине, через що Левко не любив капіталізм, – це різноманітні промоакції та знижки, що примушують людей купувати абсолютно не потрібні їм речі.

– Та думаю: нас же четверо…

– Менше думай, Лео, – рубонув Сьома. – Де ти ще купиш спальник за 2 євро?

– Але ж він нам не потрібен… – кволо опирався українець.

– Бери!

Хлопець зачепив пальцями п’ять мотузок, які стягували горловини чорних мішечків, висмикнув їх і потюпав до каси.

Усю дорогу додому Левко міркував про те, на хріна їм здався п’ятий спальник.

XIV

У четвер, 5 квітня, після трьох днів прискіпливих вишукувань, друзі придбали квитки.

Дешевих із однією пересадкою не знайшли. Довелося добирати найкращі варіанти серед перельотів із двома пересадками. Найдешевшим виявився маршрут, запропонований «American Airlines» спільно з «British Airways» і «LAN Peru»: Стокгольм—Лондон— Маямі—Ліма. Назад у зворотному порядку: Ліма—МаяміЛондон—Стокгольм. Коштувало це задоволення 1260 американських доларів.

Виліт запланували на 24 липня: відправлення з аеропорту Арланда о 7:35, прибуття в кінцевий пункт – Ліму – о 5:40 наступного дня, 25 липня. Весь переліт, із пересадками, займе трохи більше 29 годин.

Порахувавши необхідний для походу час і наявні фінанси, Сьома з Левком вирішили, що назад полетять 24 серпня. На спробу знайти Паїтіті в них буде місяць. Із Ліми вирушатимуть о 9:10, а до Арланди прибуватимуть о 13:45 наступного дня, 25 серпня. Загальна тривалість перельоту – 21 год 35 хв.

Насамкінець Левко та Семен докупили чотири квитки на літак із Ліми до Куско, що потягнуло ще на 317 доларів.

Розібравши спальники, хлопці домовились, що намети дістануть самі. Один візьмуть Лео із Семеном, інший – Ґрем і Ян. Потому замовили через інтернет дорогий туристичний GPS-навігатор «Garmin GPSmap» (пристрій із доставкою обійшовся в 400 USD, по сотні доларів на брата, що для студентів стало серйозним капіталовкладенням). «Garmin» давав змогу записувати 200 треків, фіксувати в пам’яті координати 2000 точок, мав убудований цифровий компас і альтиметр, не тонув у воді й – основне – живився від літієвих АА-батарейок, а не від акумулятора, що усувало необхідність постійного підзарядження, проблематичного в джунглях.

Покінчивши із білетами, українець із росіянином узялися за детальне опрацювання маршруту.

План виглядав так. Після прильоту до Ліми зразу податися до Куско, відпочити два-три дні (акліматизуватись і подивитися на Саксайуаман й інші інкські руїни), а потому автобусом поїхати до Пуерто-Мальдонадо. В Пуерто можна буде орендувати човен із провідником, який доправить їх угору по Ріо-де-лас-П’єдрас до місця, де, за словами Ґуннара Іверса, знаходиться скеля Голова Папуги. Далі їм залишиться дотримуватися інструкцій старого художника й довідатись, куди вони заведуть.

Уважно обстеживши карту регіону Мадре-де-Діос, Левко штурхнув ліктем Сьому.

– Чувак, я тут щойно подумав: у нас неув’язка виходить із маршрутом.

Семен невдоволено підняв праву брову (як це так, що хтось помічає те, чого не помітив він?).

– Кажи.

– До скелі Голова Папуги ми добиратимемось на моторному човні, який орендуємо в Пуерто-Мальдонадо…

– Так.

– А як ми повертатимемось?

– Не зрозумів, – голова росіянина була заморочена деталями розрахунку необхідної кількості провіанту, а також тим, яку його частину доведеться тягти на собі зі Швеції, а що можна купити в Пуерто-Мальдонадо, тож він не зауважував очевидного.

– От знайшли ми Паїтіті…

– Припустимо.

– Вийшли з джунглів, причвалали назад до кліфу, а… що тоді? Перед нами три сотні кілометрів непролазних лісів, а човен давно відплив – на нас же не ждатимуть три тижні.

– Хм… – зухвало піднята брова опустилася, хлопець став терти її пальцем.

– Ага. Які варіанти?

– Можна купити супутниковий телефон і викликати когось із Пуерто-Мальдонадо, коли виберемось із нетрищ, – ще не договоривши, Семен утямив, що ідея паскудна. Ніхто не чекатиме на їхній дзвінок, зв’язок може щезнути, сяде батарея за той час, що вони будуть у сельві, тощо. – Або… ми можемо домовитися на конкретну дату, щоби човняр забрав нас.

Левко заперечно мотнув головою.

– Е, ні. А якщо чувак роздумає плисти, бо, скажімо, перебере напередодні? Або – не приведи Господи – хтось із нас травмується чи захворіє задовго до домовленої дати, що тоді? Кукурікати від розпачу біля Голови Папуги?

– Маєш рацію, – росіянин узявся терти обидві брови відразу. – Я щось вигадаю.

XV

– Лео, вставай! – Сьома ввалився до кімнати Левка й безцеремонно стягнув із нього ковдру.

– У… – Лео відвернувся до стіни й згорнувся калачиком, намагаючись у такий спосіб протидіяти агресивному вторгненню.

Росіянин прилаштувався на край ліжка, поставив нетбук на коліна та смикнув товариша за ногу.

– Давай, давай, нема чого відлежуватись.

Українець поліз рукою під подушку й витягнув мобілку. Подивившись на час, ледь не загарчав.

– Сьома, ти орангутанг недоношений, мені в універ на першу дня.

– Зате мені на восьму тридцять, так що роздупляйся, маю тобі дещо показати.

Скрипнувши зубами, Левко сів і підібгав під себе ноги.

– Показуй бігом, – став терти очі.

– Дивися! – сяючи, Сьома повернув ноутбук до українця.

На екрані була фотографія із зображенням синього плавального матраца «INTEX».

– Ну і? – почухав скуйовджену голову Левко. – Це надувний матрац.

Сьома злегка наморщив ніс, демонструючи, що йому не подобається таке формулювання.

– Не зовсім.

– Ти хочеш сказати, що це заморожена відбивна з мамонта?

– Це надувний пліт! – росіянин аж попискував від гордощів.

– Чува-а-ак… – вирячився Левко, думаючи вщипнути себе, щоб упевнитися, що не спить. Семен не може бути таким шибанутим.

– Ця геніальна ідея прийшла мені перед світанком.

«Геніальна?!!»

– Чувак, – повторив українець, – я або ще сплю, або ти довбонувся.

– Лео, ми візьмемо їх із собою, а потім, повернувшись із походу в джунглі, надуємо та спустимось на них до хатини Тора Сандерса чи, якщо пощастить, до Пуерто-Мальдонадо.

Ключовим в останньому реченні було словосполучення «якщо пощастить».

Левкові очі полізли на лоба.

– Ти хочеш проплисти 300 км по Ріо-де-лас-П’єдрас на НАДУВНИХ МАТРАЦАХ?!

– На надувних плотах, – уперто гнув своє Сьома. – Нормальок, я все порахував: ця модель витримує на плаву 200 кг (достатньо придбати дві штуки), візьмемо із собою мотузки й кілька мотків будівельного скотчу, закріпимо спорядження та рюкзаки на плотах, насамкінець виріжемо довгі жердини, щоб можна було керувати, й уперед – аж до Пуерто-Мальдонадо!

– Ти сьогодні спати лягав? – глянув Левко на приятеля.

– Це вороже запитання, – блимнув почервонілими очиськами Сьома.

Українець замислився.

– Гаразд, ідея непогана. Але чому не купити справжній надувний пліт? Це ж матраци для відпочинку в басейнах!

– По-перше, не в басейнах, а на морі, а по-друге, – росіянин поклацав по клавіатурі й показав іншу фотографію, із зображенням, як висловився Левко, справжнього плота, – ось твій пліт, друже.

На екрані з’явився човен «INTEX Excursion 5 Set», розрахований на п’ять осіб.

– Солідний, – випнув підборіддя Лео.

– Певна річ, що солідний. У похідному стані він важить 26,5 кг.

– Скільки?!

– Двадцять сім кілограмів. Ось, – Сьома тицьнув пальцем у рядок у списку параметрів, де було зазначено загальну вагу човна. – Ми, звісно, можемо його купити, він коштує навіть дешевше, ніж я припускав, 1500 крон, але хто тягнутиме його на собі? Ти? Ґрем? Не думаю. Це, вважай, ще один зайвий рюкзак. Якщо ми візьмемо із собою 26,5 кг вівсянки, то проживемо в джунглях півроку. Крім того, нам очі полопають, поки ми його надуємо.

– А скільки важить той матрац? – сконфужено поцікавився Левко.

– Пліт, а не матрац. Та мені до вподоби хід твоїх думок, Лео, – росіянин переможно всміхнувся. – 2,3 кг – трошки більше, ніж мій нетбук. І коштує якихось 199 шведських крон. Хіба не пісня?

– Це буде небезпечно, – уявляючи спуск тропічною річкою, супився українець.

– Це буде весело, – поплескав його по плечі Сьома. – Все, я пішов збиратися.

XVI

Українець повертався із центрального кампусу КТН додому.

Вийшовши на станції Спонья, Левко рушив не звичною щоденною дорогою. Спершу заскочив до супермаркету, де купив буханець хліба, пакет молока і яблук, а вже звідти потюпав до хатини Бенґта. Тобто хлопець простував додому не вздовж колій pendeltåg’а, а трохи нижче, дворами дво- та п’ятиповерхівок, що скупчилися біля станції.

Зазвичай Левко прямував по Бромстенсвеґен, минав перехрестя, проходив під естакадою, після якої праворуч від головної дороги відгалужувалася невелика, проте охайно заасфальтована під’їзна вулиця – Спонья-чірквеґ (Spånga kyrkväg). Приблизно посередині в неї впиралася Стінсбакен, радше стежка, ніж вулиця, на якій і стояв котедж старого архітектора. Повертаючись із супермаркету, хлопець опинився на Спонья-чірквеґ південніше від Бенґтової вілли. Тож йому довелося підійматися – пройти невеликий відтинок Споньячірквеґ, куди він раніше ніколи не заглядав.

Ця частина Спонья-чірквеґ не відрізнялася від тієї, що впиналась у Бромстенсвеґен на сотню метрів північніше. Такий само ідеально рівний асфальт і щільні зарості, що напирають із боків, цілковито ховаючи довколишні вілли. Через корчасті кущі іноді здавалося, що пересуваєшся лісом, а не густонаселеним передмістям Стокгольма.

Підіймаючись, Левко наскочив на автомобіль. «Volvo S60» сріблястого кольору з кузовом типу універсал. Стара модель. Машина приткнулася на дорозі ліворуч, ледь не в самому чагарникові. Фари не світять, двигун мовчить.

Лео придивився. Дивно бачити авто на Спонья-чірквеґ, де немає ні хвірток, ні входів до помешкань. Низький «Volvo» скидався на розпластаного леопарда, що причаївся в кущах, вистежуючи здобич. Минаючи його, Лео нахилив голову й зауважив невиразний обрис на лівому передньому сидінні – за кермом автомобіля хтось сидів. Тієї самої секунди незрозуміла каламуть протяла наскрізь його тіло. Серцю стало тісно під ребрами, а з-під лопаток на руки потягнулися струмини холоду. Щось було негаразд. Щось у тому силуеті не просто насторожило, а налякало хлопця. Він зосередився, проте не зміг уловити, що саме.

Діставшись Стінсбакен, укритої гравієм ґрунтівки, що тяглася до вілли архітектора, Левко погамував бажання озирнутися. Швидко пройшов до котеджу, відчинив ключем вхідні двері, ввімкнув світло у вітальні. Бенґта вдома не було: замість туфель на тумбі для взуття красувалися домашні капці. Похапцем скинувши кеди, хлопець забіг на другий поверх, але світло вмикати не став. Ускочив до своєї кімнати й обережно підступив до вікна.

Раніше Левко не звертав уваги на те, що з вікна його кімнати проглядається Спонья-чірквеґ. У садку довкола вілли була прогалина, крізь яку відкривалась огляду незначна частина вулиці. Причаївшись за занавіскою, хлопець прикипів поглядом до просвітку між здичавілими яблунями й цілком очікувано побачив сріблястий «Volvo».

Жодних сумнівів: машина навмисно зупинилась у тому місці, звідки видно хатину Бенґта. Якщо бути точним – в єдиному місці, звідки видно вікно Левкової кімнати.

Хвилювання посилилося. Що це – збіг? Навіть якщо так, то що той чоловік робить на малолюдній алеї? Чекає на Бенґта? Дурниці.

Левко спробував пригадати обрис за кермом. Що його так занепокоїло? Він же не міг розрізнити обличчя в півмороці. Там було щось інше. Якась риса, що відразу впадала в очі. Проте звізуалізувати, відтворити її в пам’яті йому не вдавалося, хай як намагався.

Забравшись із кімнати, Лео протупотів сходами на перший поверх. Зазирнув до кухні. Пакет зі сміттям стояв повним. Чудово. Вряди-годи чи Левко, чи Семен допомагали Бенґтові по господарству. Старий архітектор не вимагав цього, проте, оскільки орендна плата за кімнати й так була низькою, а вони втрьох спільно користувалися однією кухнею, хлопці вважали за потрібне хоча б іноді виносити сміття або ж надраювати кухню. Якщо не забували, звісно.

Перед тим як іти на вулицю, Левко метнувся нагору й увімкнув світло у своїй кімнаті. Нехай горить. Потім збіг донизу, схопив пакет, ускочив у кеди та вийшов надвір. Контейнери для сміття знаходились на Спонья-чірквеґ, якраз на перетині зі Стінсбакен. Тричі на тиждень спеціальна вантажівка приїжджала та вичищала їх. Підкрадаючись до алеї, хлопець тримався в тіні дерев і дістався сміттєвих баків непоміченим. Принаймні він на це сподівався. Мовчазна «Volvo» підпирала кущі за десять метрів від нього. Левко присів навпочіпки та, якогось дідька не випускаючи з рук пакета, визирнув з-за контейнерів. Він щосили напружував зір, але так і не зміг пробитись поглядом у салон автомобіля. Небо ще не до кінця витемніло, і на Спонья-чірквеґ зберігалася непогана видимість, однак у лобовому склі машини відбивалися кущі й гілляччя, зводячи нанівець усі спроби заглянути досередини.

Коли Левко підвівся, намірившись викинути пакет у контейнер, до нього несподівано долетів дивний звук. Наче щось шкрябнуло по асфальту. Хлопець вистромив голову з-за кущів і… скам’янів. За кілька кроків від нього, сховавши руки в кишенях легкої вітрівки, переминався з ноги на ногу водій «Volvo». Чоловік підступив до правого узбіччя й роздивлявся освітлене вікно вілли. На ньому були важкі, зовсім не літні армійські черевики. Саме їхнє приглушене човгання по асфальті насторожило хлопця.

Спершу Левко не відчув нічого. Цікавість і збудження розбавили страх, що кислотою пропалював живіт. Він став спостерігати. За мить, вгледівшись уважніше, українець збагнув, що злякало його, коли він уперше ковзнув поглядом по обрису водія. Руде волосся. Жовтогаряча кучма й борода, помітні навіть у сутінках. Левко впустив пакет зі сміттям на землю й дременув назад до вілли.

Він упізнав чоловіка.

На дорозі біля старенького «Volvo S60» стояв той рудий із криваво-чорними очима, що стежив за Ґуннаром Іверсом і Сьомою у «Wirströms Irish Pub».

XVII

Левко взяв до рук мобільний, що вже півхвилини прокручував примітивну мелодію дзвінка. Телефонував Ян Фідлер.

– Здоров, Яне! – приклав трубку до вуха.

– Привіт! Щойно розмовляв із Ґремом. Хоче, щоб ми зібралися завтра, обговорили дещо.

– Що саме?

– Щось, що стосується подорожі.

– Хм… Не уточнював?

– Ні. Але казав, що це сюрприз. Зустрічаємось у кафетерії бібліотеки під час обідньої перерви.

– О 12-й?

– Так. Перекажи Сьомі.

– Обов’язково.

– Це все. Бувай!

– Добраніч!

XVIII

«Сюрприз» прийшов з американцем на зустріч. За одним столом із Семеном, Ґремом, Яном і Левком у просторій залі університетської бібліотеки, безтурботно попиваючи каву, сиділа Сатомі.

– Я їду з вами, – повторила японка з незмінною, трохи знущальною посмішкою.

– Сатомі, вислухай мене, – сердито торочив українець, – ти поняття не маєш, у що встряєш. Це не поїздка на курорт, де можна дефілювати на шпильках, і не вояж Європою з наплічником. Ми вирушаємо в джунглі, перед якими нерідко відступали більш підготовлені експедиції.

– Я в чудовій формі та ходила в походи. Не лякай мене.

– На дідька ти їй розповів? – Левко штрикнув Ґрема поглядом. Мулат стенув плечима.

– Ніхто не казав, що інформація про подорож конфіденційна. Ми ділилися планами на літо, і я виклав ідею пошукати загублене місто в сельві, – американець говорив таким тоном, наче збирався до Діснейленду. І це доконало Левка.

– Телепні, ви не тямите, куди ми йдемо та що на нас чекає! Важенні наплічники, стовідсоткова вологість, міріади москітів, нетрища, крізь які треба буде прорубуватись, ніби крізь стіну, купа всіляких гадів і павуків… павуки! – повторив він, побачивши, як здригнулась від останнього слова дівчина. – Повсюди великі, товсті, волохаті павучища! І основне – потрапивши в нетрі, ми стаємо жахливо залежними один від одного. Якщо ми погоджуємось узяти Сатомі із собою, то хоч-не-хоч перебираємо на себе відповідальність за неї, бо якщо в тропічному лісі з нею щось трапиться, ми всі будемо змушені повернути назад. Сама вона не піде, й лишити її, як ви розумієте, ми також не зможемо.

– Ти згущуєш фарби, бадді, – пхекнув Ґрем.

– Ні, янкі, я не згущую фарби! Я намагаюся розбавити думками вітер у твоїй голові. Якщо ми візьмемо її з собою, то не дійдемо до Паїтіті.

– Ти сексист, – набурмосилась японка. – Я можу подати на тебе до суду, й тоді все вирішиться, бо ми поїдемо без тебе! – вона голосно розсміялася. Попри всі спроби, ніхто не хотів серйозно сприймати Левкові аргументи.

– Та що з вами, народ? – українець безсило сплеснув руками.

– Голосуємо, – відпивши кави, сказав Семен.

– Я – проти.

Японка скривилась і показала хлопцеві язика. Втім, злості в ній відчути не вдавалося. Вона випромінювала впевненість.

– За! – Ґрем під столом штовхнув ногу Сатомі.

– І я – за, – приєднався Ян.

Спопеляючи чеха поглядом, Левко покрутив пальцем біля скроні. Семен, зваживши все, став на бік Левка.

– Я, мабуть, буду проти. Це ж джунглі, – насправді Сьома думав не про небезпеки тропічного лісу, а радше про те, що звести докупи в одній мандрівці Левка, Ґрема й Сатомі – це рівнозначно самовбивству. Це однаково що притягти із собою в Мадре-де-Діос кілька баночок нітрогліцерину й дорогою витанцьовувати самбу, використовуючи їх замість бубнів.

– Два проти двох, – просяяла Сатомі, – а оскільки, джентльмени, я претендую на місце у вашій команді, то мій голос має бути враховано, нехай і не так, як ваші, проте хоча б на половину чи на чверть. Гадаю, це справедливо. І я голосую сама за себе! Отже, два з четвертиною проти двох, тож я їду з вами до Перу!

Ґрем із Яном розсміялися.

Левко повернувся до Сьоми й заговорив російською:

– Уперта коза! Бляха!

Семен поправив окуляри та зосереджено кивнув.

– Агов! Так нечесно! – обурилась японка. – Ану розмовляйте англійською! Що ти сказав? – напосілася на Левка. – Що ви задумали?

– Це помилка, – опустивши підборіддя, процідив українець.

– То ви берете мене?

– Так, ми згодні, – з неохотою підсумував Семен. Помовчавши, додав: – Найближчим часом маєш докупити квиток, сама підшукати намет і наплічник, скинутись на туристичний GPS-навігатор і хавку… Спальник у нас для тебе є.

– Ура-а! – блиснула зубами Сатомі. – Дякую! Побачите, зі мною не буде проблем.

Сьома й Лео посиділи ще трохи, почекали, доки друзі розійдуться, й тільки тоді встали з-за стола. Вийшовши на широкий ґанок бібліотеки, не змовляючись, перезирнулися.

– Що думаєш? – буркнув Левко.

– Це все через той грьобаний п’ятий спальник, – сказав росіянин.

– Ага.

Лео думав так само.

XIX

Левко нетерпляче совав телефоном біля вуха, слухаючи довгі гудки й неуважно ковзаючи поглядом по вітринах найбільшого у Стокгольмі торговельного центру. Поряд, заклавши руки до кишень, крокував Сьома. Гудки плинули хвилину, після чого мобілка пискнула й на екрані висвітилось «Абонент Graham Kelly не відповідає». Ґрем тричі поспіль не відповідав на дзвінок.

– Дивно, – сам до себе прошепотів українець, зиркаючи на годинник.

– Ти чого так до нього добиваєшся?

Залишивши за спиною зал із фаст-фуд-ресторанчиками, від яких апетитно повівало турецькими, тайськими й індійськими спеціями, Левко, не дивлячись на товариша, спитав:

– Що у них із Ґремом?

– Тобто? – придуркувато уточнив Сьома, хоч обоє знали, про що питання.

– Що між Ґремом і Сатомі?

– Е… не знаю, – Семену не хотілося брехати. Думку про те, що напівправда – це та сама брехня, він старанно заштовхував на задвірки свідомості.

«Він не сказав “нічого”», – розривною кулею торохнуло по мозку Левка.

– Сьома, – голос українця набув вимогливої захриплості, – не вихляй і не жмакай мені мізки, я тебе, падлюку, наскрізь бачу! Ти ж говорив мені по «Skype», що між ними щось є. Ну, принаймні почав говорити.

– Я лише хотів розповісти, що вона й америкос стали більше спілкуватись, тож якщо ти й далі будеш тупити, то… – Сьома прикусив язика. Розмова не мала сенсу: Лео вже проґавив усе, що тільки можна. Росіянин був певен, що Ґрем переспав із дівчиною, можливо, не раз, і тому волів змінити тему, водночас усвідомлюючи, що це нереально: Левко не відчепиться. Брехати Сьомі геть не хотілося, та він відчував, що мусить приховувати правду: якщо Левко довідається про роман мулата і японки, їхня мандрівка, найімовірніше, накриється. А цього Сьома бажав менше за все.

– Так, Сьомо, ти маєш рацію, – за іронією долі українець поставився серйозно до слів росіянина якраз тоді, коли той цього найменше хотів. Левко вчетверте став набирати Ґрема, та, почувши кілька довгих гудків, перервав виклик. – Я маю поговорити з ним.

Мушу все з’ясувати перед подорожжю. Не можна вирушати в таку глушину, не розібравшись у наших стосунках із Сатомі. Правда? – хлопець зиркнув на приятеля. – Поїду до нього на квартиру й поговорю віч-на-віч.

Семен був готовий підписатися під кожним Левковим словом, але тільки не зараз. Не цієї миті. Холодний вогник недоброго передчуття спалахнув у мозку: неділя, вечір, Ґрем не відповідає. Можливо, саме в цей час вони із Сатомі кохаються, і якщо Левко…

«А-а, чорт!»

– Просто зараз?

– Так. Чого відкладати? – Левко завернув до одного з виходів із «Kista Galleria», що вів до станції метро «Шиста».

Росіянин замотав головою та, не вигадавши нічого кращого, буркнув:

– Лео, не варто.

– Чому не варто? – обернувся українець.

– Не варто, й усе!

Левко прискіпливо подивився на товариша.

– Сьома, ти якийсь дивний.

– Я не дивний. Усе нормально. Просто… е-е… не треба йти до Ґрема зараз. Сьогодні неділя, вже пізно. Давай, ви завтра поговорите.

Левко дістав із задньої кишені джинсів мобілку й зиркнув на годинник.

– Чувак, зараз тільки о пів на дев’яту. Яке пізно?

– Може, його немає вдома.

– Та ну. Сидить, певно, перед компом, телефон на вібро валяється в іншій кімнаті.

– Ґрем може бути в барі чи…

– Я почекаю його, – Левко пришвидшив ходу. – Чувак, я не засну, якщо сьогодні ж не розставлю крапки над «і», – побачивши, що Сьома тупцяє за ним до метро, українець усміхнувся: – Тобі не обов’язково їхати зі мною, не думаю, що дійде до бійки.

«Це ти зараз так кажеш, – подумки зауважив росіянин. – А через годину бажатимеш прикінчити Ґрема дужче за якогось куклукскланівця».

– Я… – Сьома спробував назвати яку-небудь правдоподібну причину податися до центру міста разом із товаришем, проте вирішив, що це лише насторожить Левка. Треба було діяти інакше. Треба щось вигадати. – Добре. Тобі видніше.

– Тоді бувай, – українець махнув рукою.

– Щасти тобі, старий, – з кислою міною Сьома поплескав Левка по спині.

Лео, не озираючись, зник за скляними розсувними дверима, запустивши в тераріумну сухість торгово-розважального центру трохи квітневої вогкості.

Переконавшись, що товариш пішов, Семен вихопив мобілку й гарячково набрав номер Сатомі. Пішли довгі гудки. П’ять… десять… двадцять секунд… Дзвінок припинився сам по собі – дівчина не відгукнулася. Сьома почекав і натиснув кнопку виклику вдруге; цього разу абонент виявився недосяжним. Уже знаючи, що почує, хлопець знайшов у списку викликів номер Ґрема Келлі та про всяк випадок зателефонував йому. Плаский жіночий голос відповів так, як і попереднього разу: абонент тимчасово поза зоною досяжності.

І Ґрем, і Сатомі вимкнули телефони.

Останні сумніви щодо того, де зараз японка, розвіялись.

«Стопудово з америкосом», – скрипнув зубами Сьома. Через п’ятдесят хвилин – саме стільки Левку добиратися від «Шиста» до станції «Берґшамра» – перуанська авантюра може завершитися, так і не розпочавшись. Хлопець не мав нічого проти Ґрема й Сатомі, просто дуже хотів поїхати до Мадре-де-Діос і усвідомлював, що без Левка подорож приречена. Крім того, він збрехав своєму кращому другові й не хотів, щоби це спливло на поверхню.

Швидко перебираючи пальцями, Сьома зателефонував Яну. Чех озвався відразу.

– Привіт, професоре, – бадьоро випорснуло з динаміка.

– Ти знаєш, де Сатомі? – без церемоній почав Семен.

– Ні, – Ян зазвучав здивовано. – Чому ти подумав, що я…

– А Ґрем? – обірвав його росіянин. – Знаєш, де зараз американець?

Пауза.

– Ну-у не знаю… – чех відповів зовсім так само, як Сьома кілька хвилин тому.

Семен умить розкусив Фідлера.

– Щось мені підказує, мій слов’янський брате, що ти пудриш мені мізки.

– Чувак, що за наїзди? Ти набираєш мене наприкінці дня і, не вітаючись, закидаєш питаннями, так, наче я довідкове бюро чи ясновидець, а потім ображаєшся. Зателефонуй янкі та сам запитай у нього.

– Він не відповідає.

– Вибач, мен, але я не його секретар.

– Ти більше спілкуєшся з Ґремом, тобі має бути відомо, де він.

Ян зітхнув (Семен пожалкував, що не бачить його обличчя) та спокійно проказав:

– Я не уявляю, де Ґрем і що він зараз робить.

Сьома пішов ва-банк.

– Лео просто зараз їде до Ґрема з’ясовувати стосунки. Знаючи безпардонність Лео, я впевнений, що він увалиться до квартири, не стукаючи, – росіянин зробив паузу, даючи час чеху опрацювати інформацію. – А тому, Яне, я питаю ще раз: ти справді не знаєш, де Ґрем?

– О-о-о-от, блін, – протягнув чех. – Ну ви даєте… Коли він виїхав?

– Перед тим як я тобі зателефонував, Лео поскакав на метро «Шиста».

– Отже, сорок… п’ятдесят хвилин.

– Десь так.

– Що я тобі скажу, Сьомо, – Ян штучно кахикнув. – Гадаю, Лео прискаче до Ґрема якраз учасно, щоби потримати свічку в кульмінаційний момент.

– То Сатомі таки в американця?!

– Ага.

– Fucking hell! – лайнувся Сьома.

– Чому ти цим переймаєшся? – здивувався чех.

– Я мав би розповісти Левку про янкі та японку, та не ризикнув, не зробив цього. Якщо Лео заскочить їх, то осатаніє, наговорить дурниць, іще більших дурниць наробить, наша компанія розпадеться і – ніхто не потрапить до Перу. Отакі справи.

– Весело…

– І тому ключове запитання: ти хочеш поїхати до Перу шукати Паїтіті?

– Таке питаєш, чувак. Звісно, хочу!

– Тоді ти маєш попередити америкоса, – Семен прикинув, що від Ропстена, де живе Янів дядько, до «Берґшамри» рукою подати. Щонайгірше – чех може рвонути бігом і однаково примчить швидше за українця. – Підривай свою гепу й уперед – рятуй нашу поїздку.

– Тільки я не вдома, старий. Я біля «Сканстула»58.

– Та що ж це за день такий, бляха муха! Що за херня?! – Сьома викликав у пам’яті карту стокгольмського метро, рахуючи, скільки зупинок від станції «Сканстул» до «Берґшамри». Менше ніж від станції «Шиста», але не набагато, крім того, на «Т-Централен»59 Яну доведеться пересідати із зеленої гілки на червону, через що чех може «впасти» на той самий «червоний» поїзд, що й Левко. З іншого боку – кращих варіантів не було. – Як далеко ти від метро?

– П’ять хвилин ходу, – швидко відповів чех. – Та це не має значення, я на колесах.

– Ти на ве́лику?

– Ага.

– О! Чого ж ти зразу не сказав? Скільки знадобиться часу, щоби дістатися до будинку Ґрема на Берґшамрі?

Секунд п’ять чех проганяв у голові маршрут.

– Хвилин тридцять, якщо крутитиму педалі, як Армстронґ.

– Тоді крути їх, Яне. Крути їх, як два Армстронґи, так, щоб очі на лоба повилазили.

– Стривай, а що мені сказати Ґремові? Типу, чувак, не трахай Сатомі, бо сюди їде Лео? Навіть якщо все буде о’кей дорогою, я з’явлюся за лічені хвилини до появи українця.

– Їдь! – крикнув у трубку Семен. – За півгодини я щось придумаю, – й обірвав розмову.

Сьома якийсь час потинявся по «Kista Galleria», а потому вибіг із торговельного центру й помчав до стоянки таксі. Начхати на гроші, Ян може не встигнути, йому треба самому їхати до «Берґшамри».

Приблизно в цей самий час Левко вийшов із поїзда на найнижчому рівні станції «Т-Централен», ескалатором піднявся на рівень вище, де став чекати на потяг до «Mörby centrum», кінцевої станції на червоній гілці стокгольмського метро.

XX

Сьома зателефонував Янові з таксі.

– Їдеш?

Із динаміка долинало надсадне дихання чеха, яке зрідка затирав шум машин.

– Їду.

– Де ти зараз?

– Минув «Стадіон»60. Кажи бігом, що хочеш, мені незручно говорити.

– Я вигадав, що слід зробити, коли доберешся до Ґрема, – водій автомобіля, неначе знущаючись, їхав повільно, насолоджуючись кожним поворотом, повільно стартуючи після світлофорів.

– Ну?

– Якщо часу на пояснення не стане, тобто якщо Лео буквально дихатиме тобі в потилицю, ось що треба буде зробити… – і Семен стисло виклав суть задумки.

Тонко вискнули велосипедні гальма.

– Ти здурів! – заволав Ян Фідлер. – Я не згоден! Ти грьобаний збоченець!

– Яне, треба, – лаконічно аргументував росіянин.

– Йди геть, Сьомо, я на таке не підписувався! – без потоку повітря, що огинав тіло під час їзди, на лобі, шиї, спині й руках чеха висипали краплі поту.

– Чувак, ніхто не дізнається, все лишиться між нами, і колись ми сміятимемося, згадуючи цю витівку. Для нас основне, щоб Лео до вильоту в Перу не здогадався про шури-мури між Ґремом і Сатомі.

– До вильоту ще чотири місяці! – не вгавав Ян. – І весь цей час усі вважатимуть, що я…

– Ну хто всі? Хто всі, Яне? – Сьома заметляв руками так, що водій став підозріло на нього поглипувати. – Вважатиме один Лео, решта будуть в курсі справи.

– А раптом він комусь розкаже?

– Не розкаже, я про це подбаю! Я прямую до Берґшамри на таксі, перестріну Лео, коли він повертатиметься та поговорю з ним. Не дрейф.

– Я не знаю, чувак, це якось… дивно. І стрьомно.

– Ти хочеш поїхати до Перу чи ні?

– Хочу, але…

– То не гай часу. Що довше ти стоїш і мнешся, то більша ймовірність, що доведеться застосовувати мій план.

– Добре, – неохоче згодився чех і натиснув на педалі.

Сьома нахилився до водія машини.

– Послухай, друже, якби я хотів помилуватися краєвидами вечірнього Стокгольма, я сів би на громадський транспорт…

XXI

Коли Левко вийшов зі станції на вулицю, заднє колесо Янового велосипеда зникло за рогом найближчого будинку, а чорний «Mercedes E class» із жовтими шашками таксі на даху та Семеном на задньому сидінні підкотив до станції з іншого боку. Сьома помітив українця й звелів водієві спинитися.

Почекавши, доки Левко віддалиться, Семен розрахувався та вийшов із машини.

На той момент усе йшло за планом. Ян випереджав українця аж на чотири хвилини та мав достатньо часу, щоб переконати Ґрема вивести Сатомі без використання скаженої ідеї росіянина. Якби Сьома просто тюпав назирці за Левком, усе, згідно з планом, і скінчилося б. Але Сьомі було недостатньо просто спостерігати, він хотів контролювати ситуацію, а тому, дивлячись, як віддаляється українець, дістав мобілку та набрав Яна. Ян, подумавши, що Лео його випередив і поспішати нікуди не треба, потягнувся по телефон, на мить втратив концентрацію, налетів на бордюр і загримів із велосипеда, капітально просунувшись писком по асфальту.

Перекидаючись на спину, відчуваючи, як шкіру обліплює потом і як пульсує жаром подерта щока, Ян Фідлер натиснув кнопку «Прийняти виклик».

Сьома очікував почути що завгодно, та лише не те, що долинуло з трубки.

– А-а… а-а… е-ех… – стогнав чех.

Семенова уява мигцем вималювала картинку: Ґрем, почувши від Яна Семенову ідею, з розмаху валить чехові в гарбуз, незважаючи на різницю у віці та наукові заслуги Фідлера.

– Це… е… це янкі так сприйняв мою пропозицію? – кволим голосом спитав Сьома.

– Ні… а-а… хай тобі! – крякав Ян. – Я впав з велосипеда.

«Тільки не це! Краще б уже Ґрем бив морду!»

– Де ти?!

– Метрів за триста від Ґремового будинку.

– Лео за квартал від тебе! – прокричав Семен.

– Звідки ти знаєш?

– Я суну за ним. Давай, Яне, давай, уставай, між вами дві хвилини ходу. Якщо Лео зустріне тебе, нашій справі кінець! – хапнувши повітря, росіянин додав: – І не випускай звідти Сатомі! Він не повинен її бачити!

Ян Фідлер, крекчучи й подумки поливаючи росіянина добірною чеською лайкою, звівся на ноги. Підняв велосипед і пошкутильгав до входу в дев’ятиповерховий будинок, де Ґрем знімав квартиру.

Обліплений листям чорний «Porsche Cayman» глипав на нього округлими фарами.

Залишивши велосипед біля під’їзду, чех підійшов до ліфта. На цифровому індикаторі праворуч від кнопки світилася цифра «9»: ліфт стояв на найвищому поверсі. Чекати, поки він спуститься вниз, було ризиковано, Лео міг наскочити щосекунди, тому Ян, зціпивши зуби, гайнув на восьмий поверх сходами.

Через дві хвилини, коли чех зупинився перед квартирою № 31, піт юшив із нього струмками, а подряпане лице аж пашіло жаром.

XXII

Ліфт спускався з дев’ятого поверху, а Левко прокручував у голові, що казатиме Ґрему.

«Янкі, коротше, нам треба поговорити… Ні не так, – від напруження хлопець зіпрів. – Краще так: слухай, бадді, останнім часом ти підозріло близько трешся біля моєї дівчини… та вона мені не дівчина, і “бадді” казати не треба, а то він подумає, наче я його копіюю… Треба простіше, типу… Чувак, оскільки ми взяли тебе в свою компанію та вирушаємо разом у нелегку подорож… Чорт! Знову не те…»

Ліфт опустився, двері роз’їхались. Хлопець уступив до кабіни.

«Хрін із ним! На ходу щось придумаю».

Перед дверима Ґремової квартири Лео затримався, збираючись із думками, а тоді, двічі легенько постукавши, ввалився досередини: мулат, як і більшість його сусідів, дверей не зачиняв.

– Ґреме, це я, Лео!

Тиша.

– Як ти, янкі?

Американець знімав двокімнатну квартиру, яка складалась із невеликого передпокою, що плавно переходив у кухню, та однієї великої кімнати, котра слугувала водночас спальнею і залою.

Зі спальні долинули підозрілі шерехи та нервовий, поквапливий шепіт.

– Ґреме? – Левкове серце підскочило. Ось чому Семен не пускав його! Ґрем зараз із Сатомі, вони просто цієї миті кохаються, забувши замкнути двері, а він… Ноги самі несли хлопця до проходу в спальню.

Діставшись хідника, Левко по-папужому верескнув і відсахнувся.

– Розтуди мою маму, – прошепотів він, відчуваючи, як до горла підкочує нудота.

На ліжку, просто супроти українця, прикриваючи наготу однією ковдрою, пліч-о-пліч сиділи Ян і Ґрем. Ґрем був лихий, аж страшно дивитися, – з очей хіба що іскри не сипалися. Він виглядав так, ніби щойно дізнався, що хтось проколов усі чотири шини в його «Porsche».

Ян виглядав спітнілим, наче щойно зліз із велосипедного тренажера, а на щоці виднілися чотири паралельні червоні подряпини.

Біля ліжка валявся одяг. Яна та Ґрема.

– Ви… – витиснув Левко. – Як це? – і все. Відібрало мову. Ґрем ковтнув слину, облизав губи й забубонів:

– Лео… Лео… чувак… ти не… це не… не те, що ти… ти не дивись… ми…

– О, так, – млосно протягнув чех, обнявши спітнілою рукою Ґрема за плечі. І всміхнувся.

Українець відчув у роті гіркуватий присмак блювотиння. Від потрясіння в голові все перемішалося, і він не знав, як далі поводитись, що казати.

У цей час Сатомі, загорнена в рушник, душилась зі сміху у ванній.

– Вибачте, – зрештою пролепетав Левко й, задкуючи, вийшов із квартири.

На вулиці він притулився до стіни будинку, постояв трохи – усвідомлював побачене, – а потім помітив Семена. Росіянин стовбичив за кілька кроків від під’їзду та перелякано витріщався на Левка.

– Що ти тут робиш?

– Я поїхав за тобою. Хотів тобі сказати… розповісти все… про них…

– Ти знав? – українець обхопив голову руками. – Як давно?

– Та нещодавно. Практично вчора дізнався, – вглядаючись в обличчя приятеля, Сьома силкувався втямити, про кого, чорт забирай, вони зараз говорять: про Ґрема й Сатомі чи про Ґрема та Яна? – Я хотів тобі сказати, проте не знав, як…

Телефон, який росіянин тримав у руках, завібрував. На екрані висвітлилось «JAN». Сьома підніс трубку до вуха.

– Ага, слухаю… Так… Так, добре… Я потім наберу, – від серця відлягло. Встигли. Він підступив до Левка та поплескав його по плечі. – Ти як, брате?

– Повірити не можу, ми знайомі більше ніж рік, а я навіть подумати не міг, – хлопець тупився невидющим поглядом в якусь точку над вухом Семена. – Вони були такі… зіпрілі. А ще в Яна – уявляєш? – на щоці чотири подряпини від нігтів. Це ж як треба було… – він затих, відчуваючи, як стиснувся стравохід, перешкоджаючи підйому зі шлунка напівперетравленого тіста. – Боже, який кошмар, Сьомо.

– Поїхали додому, Лео, – і Семен повів шокованого товариша до станції.

XXIII

Хлопці сиділи в поїзді, що мчав тунелем поміж станціями «Västra Skogen» і «Solna centrum». Окрім них, у вагоні їхало троє шведських тинейджерів із такою кількістю сережок і заклепок на обличчях, що здавалося, наче біля їхніх голів попідривали осколкові гранати.

Левко вовтузився в кріслі, час від час зиркаючи на Сьому. Росіянин безпристрасно зирив у чорноту тунелю за вікном вагона.

Зрештою українець набрався духу й заговорив про те, що муляло. – Слухай, ти думаєш, це безпечно: йти у джунглі з двома педерастами?

Сьома погамував смішок.

– Ти гомофоб?

– Та нє, – Левко кумедно насупився. – Я не в цьому сенсі. Я про те, чи вони… ну… тобто… Як вони витримуватимуть навантаження?

– А що не так? – підняв брову росіянин.

Українець викинув розчепірені долоні перед обличчям і знавісніло ними затрусив.

– Як ти не розумієш, вони ж… вони… – голос переріс у натужний шепіт і обірвався. Слів не знайшлося. Суть, яку намагався передати словами Левко, знаходилася поза межею людського спілкування.

– А може, вони й не педерасти… – обережно зронив Семен.

Його товариш умить наїжачився.

– Як це?! Чувак, я на власні очі бачив, як вони шпокали один одного в задницю! – Лео скривився. – Що це таке, якщо не педерастія?

– Ти саме це бачив?

– Ну як… вони, звісно, були під ковдрою. Але голі! І Ян був спітнілий, мокрий як квач. А ще – ти би бачив обличчя америкоса! О-о-о, ти не уявляєш, яким сконфуженим воно було.

Семен уявляв. Уявляв краще за Левка.

– І ще знаєш що? – стишив голос українець, подаючись уперед.

– Що?

– Зник постер Бар Рафаелі зі стіни.

– Правда? – зобразив здивування Семен.

– Всратись мені на місці, якщо ні!

Сьома й так знав, що правда. Він також знав, чому Ґрем зняв постер, – через Сатомі. Негоже приводити дівчину в дім, де на стіні висить плакат ізраїльської топ-моделі.

– Думаю, це було просто прикриття, – Лео задумливо втупився у стелю вагона, що гальмував перед пероном у «Solna centrum». – Типу, дивіться, який я плейбой, а насправді…

– Може, це сталося вперше й востаннє, – знизав плечима росіянин. – Звідки тобі знати?

Протяжне зітхання. Українець у таке не вірив.

– Дай Боже, – Левко склав руки на грудях і замислився. Довго розмірковував про своє. А коли поїзд метро рушив до наступної станції «Näckrosen», як прокинувся: – Якщо що, то я з тобою в наметі ночую. Затямив?

Семен прикусив губу, щоб не розреготатися.

– Цим можеш не перейматися, – витягши з кишені кубик Рубика, хлопець узявся перемішувати кольори на гранях.