Твердиня

XXIV

Літак рейсу 7268 «American Airlines» із Маямі до Ліми знижувався, заходячи на посадку в міжнародному аеропорті Хорхе Чавеса, що в Кальяо, 11 кілометрів південніше від перуанської столиці. Вітер налітав поривами з південного сходу; широкофюзеляжний «Boeing 767» робив коло над океаном, щоб наблизитися до посадкової смуги з північного заходу. На сході над горами займалася зоря, з іншого боку – на заході – чимала частина Тихого океану ховалась у темряві.

Лайнер порівнявся зі смугою, випустив закрилки та, подриґуючи на неспокійному вітрі, сунув до землі.

Левко прокинувся першим – під час сну вони не розщібали поясів безпеки, тож стюардеси не будили їх перед зниженням – і розштовхав товаришів.

– Ну що? – буркнув Семен.

– Дивись.

Хлопці й дівчина сиділи з правого боку «Boeing’а». З ілюмінаторів відкривався огляд сонного безмежжя найбільшого світового океану. У кволому передсвітанковому світлі водна гладінь нагадувала шерехатий лист сталі. Вдалині над водою проблискувала трійка вогників – навантажений контейнерами корабель прямував до порту Кальяо.

– Що це? – росіянин тер очі, не розуміючи, де опинився.

– Тихий океан, – шепнув Левко, притиснувшись носом до ілюмінатора. – Сідаємо.

Лайнер труснуло. Сьома несвідомо торкнувся пряжки на ремені безпеки, перевіряючи, чи вона застібнута.

На кріслах попереду них Ґрем, Сатомі та Ян також нахилилися до ілюмінаторів. Друзі заворожено спостерігали, як темна водна поверхня наступає, витісняючи з ілюмінаторів горизонт. Літак опустився достатньо, щоб розрізняти пінисті буруни на хвилях.

– Який же він великий, – позіхнув українець, коли водний обширзатулив більшу частину його вікна.

Сьома знизав плечима, мовляв, а що ти хотів?

XXV

Рейс АА7268 прибув учасно. Друзі залишили літак, пройшли паспортний контроль і потюпали до стійки реєстрації трансферних пасажирів – отримувати посадкові квитанції на рейс «LA2011» компанії «LAN Peru», котрий о 8:05 відбував до Куско.

Менше ніж за півтори години, о 9:25, вони стояли в аеропорту високогірного Куско, очікуючи на багаж. У зоні прильотів на них чекав Девід Ренцо, власник хостелу «Samay Wasi Youth», в якому хлопці забронювали кімнату. Допомігши з речами, Девід розсадив друзів у мінівені «Toyota» та через п’ятнадцять хвилин привіз до крутої стежки, що тягнулася поміж глухих кам’яних стін, підіймаючись до затишного двоповерхового котеджу попід схилом гори.

Першого дня Левко, Сьома, Ян і Сатомі відпочивали, не вилазячи з ліжок. Ґрем схотів показати, що він герой, і після обіду подався до центру міста. Демонстраційна вилазка завершилася фіаско: на першому ж підйомі американець здався, і назад йому допомогли дійти двоє перуанців, що проходили повз. Така доля майже всіх, хто прилітає до Куско з низинної Ліми. Куско розташоване на висоті 3340 метрів над рівнем моря, значний перепад тиску викликає гірську хворобу, тому для адаптації практично завжди необхідно відлежатися два-три дні. Сьома й Левко, знаючи, як гори ставляться до новачків, навмисне відвели два дні на акліматизацію.

У четвер 26 липня друзі спромоглися вибратися на обід до піцерії та погуляти центром Куско. Ввечері вони почувалися достатньо добре, щоб на ранок наступного дня помандрувати до Саксайуамана й інших руїн, які нерівним кільцем оточують колишню столицю імперії інків.

Руїни простяглися неподалік «Samay Wasi Youth», одразу за північною околицею Куско. Втім, незважаючи на ілюзорну близькість, дістатися до Саксайуамана виявилося непросто. Древні споруди розкинулися на висоті 3700 метрів, приблизно на 400 метрів вище від центру Куско, і, попри те що на карті фортеця замалим не впирається в місто, підйом до початку древніх мурів став нелегким і тривалим.

Гірська хвороба, до якої Левко та компанія сяк-так адаптувалися, біля Саксайуамана підступила з новою силою. Що п’ять хвилин друзі зупинялися та присідали обабіч широких, подзьобаних часом кам’яних сходів, що нескінченним каскадом здіймалися до таємничих мурів. Кожен рух, навіть найменший, найнікчемніший порух рукою, віддавав пострілом у скронях. Ноги наливалися свинцем, серце тріпотіло, ганяючи жилами позбавлену кисню кров.

Утім, Саксайуаман був того вартий. Наблизившись, Сьома з Лео довго роздивлялися височенний мур. Семен водив по ньому руками, не вірячи власним очам: грандіозна кам’яна стіна мала таку кладку, що між окремими брилами годі було просунути аркуш паперу. Все достоту так, як описував Ґуннар.

27 липня друзі пройшли пішки майже двадцять кілометрів, піднявшись із 3360 до 3765 метрів над рівнем моря, відвідавши, крім Саксайуамана, ще три фортеці, декотрі з яких Лео і Семен бачили на фотографіях Ґуннара Іверса: К’енко (центр поклоніння богам родючості), Пука Пукара (військовий пост, який одночасно правив за склад провіанту) й Тамбомачай (купальні для інкських вельмож).

Поверталися назад до Куско вже в темряві.

XXVI

– Айк Мітчелл, – простягнув руку високий двадцятирічний хлопчина з гострим підборіддям і відстовбурченими вухами.

– Ґрем Келлі, – мулат відповів на привітання. – Ти звідки?

– Броктон, Массачусетс61.

– Чикаго, – випереджаючи запитання, сказав Ґрем.

– Круто, – кивнув Айк.

У загальній залі було гамірно. Ніч видалася холодною, кусюче нічне повітря прогнало бекпекерів із відкритої тераси, згуртувавши всіх у просторій вітальні на першому поверсі.

Левко, підібгавши ноги, сидів у зручному глибокому кріслі навпроти вузького вікна, проте почувався некомфортно. По-перше, він вимотався. Блукання високогірними руїнами, холодна розріджена атмосфера та передозування інформацією буквально розчавили його. Заледве вистачало сил підносити чашку з чаєм до рота. А подруге… між Левковим кріслом і стіною з рядом вузьких вікон тягнувся стіл, займаючи майже половину вітальні. Стіл обступали переважно вихідці з Північної Америки – канадці й американці. Як і решта, вони пили чай з листя коки, ділилися враженнями, голосно сміялися. Серед них тупцяли Ґрем і Сатомі. Ґрем – зрозуміло: він американець, тобто свій, а Сатомі була милою, чарівно всміхненою японкою, яку радо зустрічали в будь-якій компанії.

– Це моя дівчина, Меґан, – Айк відрекомендував Ґрему худюще пласкогруде дівчисько з чорними очима, а потім по черзі показав на хлопців, що сиділи далі вздовж стола: – А це мої друзяки Ленс та Едді, – на вигляд ніхто з них не мав більше як двадцять.

– Здоров, чуваки! – підняв руку мулат.

Хлопці відповіли на вітання та повитягали голови, всім своїм виглядом показуючи, що чекають, коли їх новий знайомий відрекомендує супутницю.

– Це моя подруга Сатомі. Зі мною ще Лео, – Ґрем недбало тицьнув рукою за спину; потім розвернувся, намацав поглядом Яна в суміжній залі та нерозбірливо доказав: – Ян і… і Сем, який уже хропе нагорі.

– Привіт, Сатомі! – гуртом привіталися Ленс та Едді.

– Привіт, хлопці! – з потішним акцентом відповіла японка.

Левко сидів одразу за ними, водив пальцем по прохололій чашці та скреготав зубами. Йому хотілося підсісти, вклинитись у компанію (і це виглядало б нормально у молодіжному хостелі), проте він звично вагався, комплексував: через зовнішній вигляд, через слов’янський акцент і через, як йому здавалося, відсутність почуття гумору.

У сусідній кімнаті, що правила за продовження вітальні, було трохи вільніше. Кілька бекпекерів дивилися другосортний бойовик початку 90-х, вибравши фільм із колекції старих VHS-відеокасет; якась дівчина, спершись на диван, напівлежала на підлозі та з навушниками у вухах читала «Мізері» Стівена Кінга (потерте видання у м’якій палітурці); неподалік двоє дівчат, також на підлозі, грали в настільну гру, що її дістали з шафи на рецепції; а з іншого боку кімнати, попід сходами на другий поверх, троє хлопців приклеїлися до комп’ютерів з архаїчними коробкоподібними моніторами. Один із цих трьох – Ян Фідлер – писав листи додому. Сьоми не було. Ще півгодини тому він піднявся до спільної спальні та вже, мабуть, спав. – Чим займаєшся? – поцікавився Ґрем у Айка.

Левко несамохіть слухав їхню розмову.

Айк знизав плечима.

– Та нічим. Звалив із дому, подорожую. Мій старий після школи надумав запроторити мене до МІТ62, навіть за перший курс заплатив, але воно мені… – хлопець витиснув криву усмішку та розвів руками. – Знаєш, мені той диплом треба, як друга дірка в задниці. То я й подався світами. Вже півроку вдома не був.

– Ти не схотів до МІТ? – Ґрем здивувався. Для багатьох ровесників Айка МІТ був недосяжною мрією.

– Предки мають власну фармацевтичну компанію. Зараз справи не дуже, особливо через тиск із боку «Пфайзера»63, але старий однаково впирається, не хоче продавати. Для нього то справа всього життя, шариш? – Айк сьорбнув чаю. – Але я думаю, що то лише питання часу. Йому вже довелося продати їм кілька патентів.

– Патентів на що?

– На ліки. «Bextra». Чув таке?

– Ні.

– Це знеболювальне. Словом, «Pfizer» так чи так дотисне старого, і він продасть компанію. Грошей має вистачити до кінця життя. На біса вчитися?

– Розумію, – протягнув Ґрем. – А зараз із бабками як?

– Надсилають, – Айк самовдоволено хмикнув. – Куди вони дінуться? Це ж предки.

Левко скреготнув зубами дужче.

– Щастить тобі, – наморщив лоба мулат.

– А в тебе що?

– Схожа історія. Батько працював у консалтинговій фірмі, коли звільнявся, отримав пакет акцій як бонус. Це, звісно, не власна компанія, та на життя вистачає.

– Геморою менше, – вставив ремарку Айк.

– Стопудово. Коротше, мене запроторили до Королівського технологічного інституту у Швеції.

– А, чув про такий. То ти живеш у Стокгольмі?

– Живу. Щоправда, на другому курсі я покинув університет.

– І? – вигнув брову Айк.

Тепер уже Ґрем розвів руками.

– І грошей мені більше не дають.

– За що живеш? – запитала Меґан.

– Викладаю англійську.

Дівчина реготнула.

– Добре бути американцем.

– А шведки як? Класні? – нібито ховаючись від Меґан, підморгнув Айк.

– Я все чую! – вона вліпила хлопцю потиличника. Айк втиснув голову поміж пліч і засміявся.

– Божественні! – прицмокнув Ґрем. Едді та Ленс загигикали. – Та японки кращі, – мулат зиркнув на Сатомі.

Сатомі зашарілась.

– Де Нейт? – нараз стрепенуся Ленс, обвівши поглядом залу.

– Мабуть, пішов у місто, – кинув Едді. – Як завжди, по пійло.

– О-о-ох, – простогнала Сатомі, – як він може пити на такій висоті?

Меґан з Айком переглянулися.

– Ну, ми третій день у Куско, – зауважив хлопець. – Адаптувались.

– І ти не знаєш Нейта, – прискаливши око, доказала чорноока американка. – Він, якщо не ввіллє в себе чогось, що горить, стає скаженим.

– Він завжди скажений, – пробасив з-за її спини Ленс.

Решта відповіла одностайним реготом.

Левку невимовно хотілося спати, проте він не йшов, похнюплено спостерігаючи, як Ґрем і Сатомі розважаються в новій компанії.

Упадало у вічі, що, незважаючи на тісноту, люди за столом розділилися на два гурти. До першого входили Айк і його приятелі – вісімнадцяти-двадцятирічні янґстери64, ще вчора шмаркаті тинейджери, для багатьох із яких подорож до Перу – перший виліт за межі Сполучених Штатів. Другий складався із більш зрілих хлопців і дівчат віком від двадцяти восьми до тридцяти двох років. Ззовні значні відмінності не проступали, бо і перші, й другі були підтягнутими, засмаглими, хлопці – з відпущеними бородами. Розбіжності проглядались у деталях: старша група мала дорожчі, хоч і не найновіші смартфони («iPhone 4S», «Samsung Galaxy S II»), дорогі фотоапарати, планшетні комп’ютери; молодші користувалися дешевими та більш популярними серед молоді телефонами, з їхніх кишень стирчали звичайні «мильниці», а планшетів не було взагалі. Різнився також одяг. Молодші шукали компроміс між зручністю та стилем. Їхній одяг хай трохи, та все ж підкреслював належність до тієї чи тієї субкультури. Старшим було начхати, як вони виглядають. Вони в Андах, у Перу, а тому вдяганка мусить відповідати двом основним вимогам: зручна – раз, тепла – два. Все інше несуттєве.

Пірсингу й татуювань на відкритих частинах тіла вистачало і в тих, і в тих.

– А це хто? – Ґрем стрельнув поглядом в інший кут стола.

– Що? – не розчув Айк.

– Вони з вами?

Айк заперечно похитав головою та зневажливо цвіркнув, прикрившись долонею.

– Кануки65.

– А-а, – Ґрем багатозначно всміхнувся.

– Туристична група. Завтра вирушають Дорогою інків66 до Мачу-Пікчу.

Раптом канадці засміялися, ляскаючи долонями по столі.

Кануків було більше; вони зчинили такий галас, що американці надалі не могли перемовлятись, не підвищуючи голосу.

Левко витягнув шию, силкуючись розгледіти причину пожвавлення. Канадці згуртувалися довкола сумирного щокатого здорованя двометрового зросту, що товстими пальцями відривав прозорий пластик від картонки, видобуваючи з пакунка спрей-балончик розміром трохи менший за лак для волосся. Балончик був білого кольору з чорним ковпачком дивної форми.

– Калебе, я думав, ти глузував! – гигочучи, говорив невисокий кучерявий хлопчина.

– Ха-ха! Він крейзі! – сміялася смаглява тілиста чорнявка, нащадок мігрантів з Індії.

– Ви ще мені подякуєте, – незворушно гув здоровань. Попри значні габарити, хлоп не виглядав загрозливо. Обличчя – кругле, плечі – вузькі, руки – без жодного рельєфного м’яза. Він перебував за кількасот гамбургерів від того, щоби стати брезклим вайлом.

– Що там? Що то таке? – не всі з гурту розуміли, над чим потішаються їхні приятелі.

– Ось, – Калеб нарешті вийняв балончик із пластику, виставив його на всезагальний огляд і серйозно продекламував: – Газовий балончик проти ведмедів.

– Га-га-га-га-га! – зайшлася реготом уся зала.

– Ти приволік його з Канади? – знову кучерявий.

– В Андах немає ведмедів, Калебе, – гримнув через стіл Айк Мітчелл.

– Зате є пуми, – ображено прогундосив здоровань.

Противедмежий спрей пішов по руках. Дорослі чоловіки поводились, мов діти: лякали один одного, імітуючи пирскання, принюхувалися до ковпачка, – проте сміх поволі затихав, збудження влягалось. Інцидент так би й вичерпав себе, якби тієї миті до кімнати не ввалився «скажений» Нейт.

– Ола, аміґос! Комо естас? – у правій руці він стискав коричневий паперовий пакет. Судячи з форми, всередині ховалася літрова пляшка. Напевно, віскі. Чи щось інше, що горить.

– Друзяко! – в унісон вигукнули Едді з Ленсом. – Ми вже зачекалися!

Нейт був блондином із закаляним веснянками гостроносим писком. Очі мав кольору зацукрованого меду, колючі й зверхні. Левку він не сподобався з першого погляду.

– Щось роздобув? – спитав Айк.

– Тс-с… – Нейт приклав пальця до губ, а потім тихо додав: – А то! – і під столом передав пляшку Айкові. У «Samay Wasi» було заборонено приносити й розпивати щось «важче» за пиво.

– Айку, любий, тільки не треба, як учора, – невдоволено муркнула Меґан.

– А що було вчора? – прикинувся дурником американець. Узяв пакет, поставив його на стілець поміж ніг. З обгортки вистромилося горлечко, й Левко впізнав пляшку «Jameson».

На лихо, саме цієї миті противедмежий спрей опинився біля веснянкуватого Нейта.

– Що за штука? – хлопець потягнувся по балончика.

– Газовий балончик проти ведмедів, – повідомив Едді.

– You’ve got to be kiddin’ me!67

– Я тобі серйозно кажу, – закивав головою Едді.

Побачивши зображення ведмедя, Нейт смикнув бровами. Наступної секунди його очі збуджено зблиснули.

– Чий це? – веснянкуватий підняв балончик, стискаючи його, наче гранату, що от-от розірветься.

– Мій, – похнюпившись, зізнався Калеб.

– Будь обережний, не сплутай уранці із дезодорантом.

Дружній вибух реготу.

– А давайте залишимо його в туалеті замість освіжувача, – підхопила нову хвилю Меґан.

– Ха-ха-ха!

– Ото комусь буде сюрприз! – хтось із канадців.

– А тебе ведмежа морда не насторожує? – Нейт струснув балончик.

– Тоді треба замалювати етикетку, – Меґан.

– Я тобі завтра підсуну замість лаку для волосся.

Меґан показала Нейту язик.

– Я не користуюся лаком для волосся у подорожах, телепню.

Несподівано у розмову встряв один із товаришів Калеба. Покрутивши в руках рештки пакування, він надибав цінник.

– Калебе, ти заплатив за цей лайномет 35 баксів? Бодай тебе розірвало, друже!

– А що? – буркнув Калеб. Йому не сподобалось, як усе повернулося. Зрештою він не зробив нічого ганебного – надмірна обережність ще ніколи й нікому не зашкодила. Проте вдіяти нічого не міг. Не його вина, що галаслива компанія завжди знаходить об’єкт для групового висміювання.

– Міг би тиждень не прати шкарпетки, а потім кидатись ними у ведмедя – ефект був би такий самий! – набирав обертів Нейт. – Ще й на пральному порошкові зекономив би.

– Через тиждень вони вертатимуться назад бумерангом, Нейте, – пробасив Ленс.

Новий, іще більший вибух реготу. Едді з Айком не могли втихомиритися з хвилину. Ґрем реготав із усіма.

– Маєш рацію, – веснянкуватий зімітував голос Калеба: – Тоді без цієї бризкалки точно не обійтися.

Пропорційно із жалем до Калеба зростала Левкова неприязнь до Нейта. Нейт був із тих, про кого ірландці кажуть: «Дехто живий лише тому, що пристрелити його протизаконно». І щойно українець про це подумав, як почув Сатомі. Схилившись до Ґрема, дівчина промовила:

– Він такий милий.

О, так! Звісно! Десь у Габоні посеред орангутангів Нейт був би першим хлопцем на селі.

– Давайте його випробуємо! – несподівано подав ідею веснянкуватий, по-бойовому змахнувши балончиком над головою.

– Не треба! – наполохано підхопився Калеб. – Віддай мені.

– Не дрейф, канадцю, я не випускатиму все – лишу й тобі на разок пальнути!

– Ги-ги! – інші кануки, замість підтримати співвітчизника, приєдналися до глуму.

– Це може бути н-небезпечно, – Калеб почав заїкатися, – д-дай сюди.

Нейт відсмикнув руку.

– Це задля твоєї ж безпеки, Кайле. Ти маєш бути впевнений, що антиведмежий спрей спрацює, коли потрібно.

– Я К-калеб, а не К-кайл, – здоровань почервонів від злості… й від сорому. Він виявився геть неготовим до такої надмірної уваги.

– От уяви, – веснянкуватий пропустив зауваження повз вуха, – швендяєш ти по Мачу-Пікчу, а тут просто з прірви випурхує розтуди-його-маму цілий грізлі та репетує на тебе, а ти такий – хопа! – чувак, іди гуляй, у мене є bear spray, і дістаєш свою прискавку, – Нейт міг би стати чудовим стендап-коміком: народ, пирхаючи, потихеньку сповзав під стіл. – Скеровуєш на ведмедя, й тут – клац! клац! – а воно не стріляє. І що тоді? – американець скорчив скорботну міну. – Гівнобаласт у штанцях буде найменшою твоєю проблемою.

Сміх, сміх, сміх. Лише Калеб, як гора, мовчки стримів з іншого боку стола. Нейт глумливо правив далі:

– А так я все перевірю, так би мовити, переконаюся, що балончик справний. Натисну один разок і все – зразу поверну твою смертоносну зброю. Не парся!

Левко напружився – Нейт зняв запобіжну смужку зі спускового механізму. Невже не жартує? Схоже, не він один занепокоївся: кілька дівчат налякано запищали, інстинктивно позатулявши роти.

Широко всміхаючись, Нейт заштовхав балончик за пояс джинсів і відступив від столу. Вся зала нервово спостерігала за ним.

– Едді, ану зроби нам грізлі, – змахнув рукою американець.

– Едді, не треба, – промовив хтось.

«Зупиніть його! – загорлав Левко (щоправда, лише подумки). – Він же напідпитку».

Едді, сміючись, прийняв виклик. Виліз з-за столу та перейшов у протилежний куток, тримаючись від Нейта на безпечній віддалі. Між хлопцями було не менше як сім метрів: Нейт стояв у проході, що вів до рецепції хостелу, а Едді спинився коло сходів, затуливши хлопців за комп’ютерами.

Калеб спробував іще раз.

– Юначе, я наполягаю: віддай мій балончик.

Оте «юначе» тільки насмішило. Веснянкуватий повернувся, простягнувши ліву руку вперед, а праву, неначе ковбой із Дикого Заходу, поклавши на застромлений за пояс балончик.

– Стій на місці, а то зараз будеш замість грізлі!

І знову регіт. Прикусивши губу, канадець відступив; дехто із тих, що сиділи поряд нього, похапцем перемістилися на інший бік стола – подалі від зони обстрілу.

Наступної миті Едді перебрав увагу на себе, взявшись показувати ведмедя. Махаючи руками та розхитуючись на напівзігнутих ногах, хлопець смішно, по-дитячому загарчав:

– В-У-А-А! В-У-У-А-А-А-Р! А-Г-Р-Р-Р!

– Oh my gosh, – награно зойкнув Нейт, – подивіться, який страшний грізлі.

Глядачі вкотре розсміялися. Навіть Левко не стримав усмішки. Американець вихопив з-за пояса балончик і витягнув руку в бік «грізлі» (після цього між Едді й балончиком усе ще було шість із лишком метрів), а тоді…

Насправді веснянкуватий не мав на думці нічого лихого. Він просто хотів жартома продемонструвати, що ведмежий спрей є абсурдним і абсолютно непотрібним засобом, яким у реальних умовах нізащо не зупинити ведмедя (хіба що ви вже зійшлися з ним врукопашну).

Справді, що можна вдіяти зі спреєм-балончиком завбільшки з долоню проти великого й могутнього грізлі? Нейт сподівався, що пшикне газом не далі як на півметра від себе, після чого вони всі покашляють і посміються з дурнуватого винаходу, чиє основне призначення – витягувати гроші з кишень полохливих відвідувачів національних парків. Так він собі думав. Власне, так думали всі.

– А зараз він мене атакує, – фальцетом проспівав американець. Едді випростався, замахав «лапами» та погрозливо загув «У-У-У-У!», втім, на жоден сантиметр не підсунувшись до веснянкуватого. – І я…

І Нейт злегка натиснув на розпилювач.

ПШС-С-С-С-С-С-С!

Те, що сталося потім, ошелешило навіть Калеба. Балончик виявився збіса справним. Замість миршавої хмарки газу, на яку всі сподівалися, з отвору випорснула довга, мов спис, брудно-біла струмина. Вона витягнулася метрів на вісім, простреливши кімнату наскрізь, і гепнула просто в обличчя Едді. Едді, навіть не писнувши, розпластався на підлозі.

На секунду в залі запала тиша.

«Твою маму», – подумав Левко.

– Упс… – першим порушив мовчанку Нейт і… зайшовся реготом. Регіт миттю підхопили інші. Стіни зали затремтіли від розкотистого гоготання. Народ гув, плескав один одного, корчився, тримаючись за животи. Сльози сміху змішувалися зі слізьми від капсаіцину – активної речовини противедмежого спрею, чиї краплини повільно ширилися кімнатою, осідаючи на язиках, у ніздрях, виїдаючи очі.

– Ти це бачив?! – горлав Айк на вухо Ґремові. Так наче хтось із присутніх у залі міг не побачити струменя.

– Fuckin’ hell! Як із брандспойта! – душачись від сміху, гаркотів Ґрем. Шкіра навколо губ починала неприємно чухатися.

– Повідчиняйте вікна, придурки, – бухикаючи, просила Сатомі. Левко обвів їх поглядом. Невже вони не помічають?

– Агов! – українець підвівся. – Ви осліпли? Він лежить без свідомості.

У залі стало тихо, якщо не зважати на приглушене покашлювання, що зринало то тут, то там. Погляди нарешті прикипіли до Едді. Хлопець не рухався та, здавалося, не дихав.

– Едді? – покликала Меґан.

Без відповіді.

– Ти його завалив! – спробував пожартувати Ленс, одначе цього разу ніхто не засміявся.

– Він нас розігрує, – несміливо припустив хтось із канадців. – Правда? – питання було адресовано Нейту, проте веснянкуватий німував, спідлоба зиркаючи на приятеля.

Левко розштовхав американців, підійшов до непритомного й… відсахнувся. Довелося потрусити головою, щоби переконатись, що йому не ввижається. Перед ним лежав не Едді. То був хтось інший. Риси обличчя змінилися до невпізнання: вилиці покруглішали, очі заплили, губи повивертало, а шия потовщала чи не вдвічі. Шкіра набула землистого відтінку. Едді скидався на потопельника, який тиждень пролежав у воді.

– Що з ним? – промовив Левко та похлинувся. У горлі запекло, а повіки почали смикатися, марно намагаючись захистити очі від пекучого болю.

Ліворуч від українця, прикриваючи носа футболкою, стояв Ян.

– Він спухає, – сказав чех.

– О Боже, ні! – десь позаду скрикнула Меґан.

– Це все він! – заверещав Нейт, тицяючи в Калеба. – Я не знаю, що він підсунув мені! Я не винен!

Левко безпорадно кліпав: волога мла застилала погляд. Він дивився на Едді наче крізь шматок льоду, та навіть так усвідомлював, що з американцем коїться щось дуже недобре. Ян Фідлер зорієнтувався швидше за українця й різко наказав:

– Лео, бігом по Сьому.

Левко перескочив через Едді та рвонув сходами нагору.

XXVII

У спальні було темно, проте Сьома не спав. Росіянин лежав під теплою шерстяною ковдрою на верхньому ярусі двоповерхового ліжка та, начепивши на голову налобний ліхтар «LED Lenser», щось виклацував на нетбуці.

– Сьома! – Левко старався говорити тихо, щоб не розбудити інших. – Там газовий балончик… Ведмеді… – від рідкого повітря й печіння в горлі у голові все переплуталося.

– Лео?

– Якийсь америкос застосував газовий балончик проти грізлі.

– Тебе розвели, – не відводячи очей від нетбука, незворушно проказав Семен. – У Перу ведмедів немає.

– БЛЯХА-МУХА, ЧУВАК, Я ЗНАЮ, ЩО В ПЕРУ НЕМАЄ ВЕДМЕДІВ! – заволав українець; з дальнього правого ліжка хтось люто щось буркнув з-під ковдри. – Внизу хлопчині приснули в лице з противедмежого балончика.

Клацання припинилось. Сьома нарешті зацікавився та відірвався від екрана.

– Чого тобі треба від мене?

Промінь налобника засліпив Левка. Очі запекли ще більше.

– Не знаю. Допоможи. Ти ж шариш…

– У противедмежих балончиках?

– Той чувак лежить без свідомості. І, по-моєму, в нього розпухає голова.

Семен умить зрозумів. Зіскочив із ліжка, ледь не живцем вирвав із рюкзака аптечку та, не взуваючись, почесав униз слідом за українцем.

XXVIII

Американці й канадці обступили Едді, наче стадо овець: мовчки витріщалися й нічого не робили. Хтось хрипнув «Call an emergency!»68 й тут-таки закашлявся. Всі, як один, затуляли носи та роти – хто тканиною, хто просто руками.

Удихнувши просякнуте газом повітря, Сьома скривився.

– Що ви наробили?

Левко прошамрав щось нерозбірливе у відповідь, а росіянин проштовхався до Едді. За неповні три хвилини обличчя американця набрякло ще дужче. Шкіра нагадувала попелястий мармур. Семен присів навпочіпки.

– Ти знаєш, що з ним? – українець визирав з-за спини товариша. Сьома відразу збагнув, що ситуація критична.

– Так. Те саме, що станеться зі мною, якщо я з’їм горішок завбільшки з горошину, – хлопець повернув голову до натовпу та запитав англійською: – Чим у нього бризнули? Він алергік? Страждає на алергію?

Підхопили балончик і по руках передали Семенові. На запитання про алергію не відповів ніхто. Не знали, а може, не відважилися. Хлопець примружився, вчитуючись у напис на балончикові:

– Капсаіцин69… ідіоти… – сам до себе прошепотів росіянин, тоді знову англійською: – Швидко! Його треба винести з кімнати на повітря.

Айк і Ґрем узяли Едді за ноги, Ян, який стояв біля голови, підхопив хлопця за тулуб.

На рецепції їх побачив Девід Ренцо, власник хостелу.

– Що трапилося?

– Девіде, нам треба до лікарні, – скоромовкою проказав Сьома.

– Я викличу «швидку»!

– Ні, – гаркнув росіянин. – Можемо не встигнути. Готуйте мінівен.

– О’кей! Тоді зателефоную в «San Jose»70, попереджу, щоб готували барокамеру, – власник «Samay Wasi» помилково припустив, що Едді знепритомнів через гірську хворобу.

Вислизаючи на веранду, Сьома похапцем заперечив:

– Не треба барокамери. Будь-яка найближча до нас лікарня. Найближча, Девіде!

Девід Ренцо став гарячково гортати довідник з адресами й телефонами.

На веранді було зимно. Едді поклали на холодну підлогу. Голова набрякла так, що було неможливо розрізнити риси обличчя. Її роздувало зсередини. Повіки наплили одна на одну, повністю «проковтнувши» вії. Семен відкрив аптечку та витягнув звідти заготовлений шприц. Зняв ковпачок із голки, випустив повітря, аж тут його руку перехопив Айк.

– Що ти будеш йому колоти? Ти хто, лікар? Ти ж навіть не американець!

Росіянин спробував висмикнути руку, проте Айк міцно тримав його за передпліччя.

– Сьома, допомогти? – Лео і Ян стояли поруч, готові втрутитися та відтягти Айка.

Семен самими очима мовив «ні», а потому наблизив обличчя до американця й заговорив, спокійно та швидко карбуючи кожне слово:

– У твого друга ангіоневротичний набряк71. Це як кропив’янка, тільки не на поверхні шкіри, а всередині тіла. Набряк виник через алергічну реакцію на капсаіцин із газового балончика. Зазвичай під час набряку колір обличчя не змінюється, а твій друг, як бачиш, сірий, наче мрець. Хочеш дізнатися, чому це?

Айк послабив тиск на руку та проваленим голосом запитав:

– Чому?

– Тому що доза капсаіцину така велика, що набряк став розвиватись у гортані, спровокувавши блокаду дихальних шляхів. Твій товариш посірів, бо вже декілька хвилин не дихає. Враховуючи той час, протягом якого ви телющилися на нього, мов барани, та час, що ми з тобою марнуємо на теревені, хлопцю лишилося жити хвилини дві. Я знаю це, бо сам страждаю на алергію. Я можу склеїти ласти від одного горішка, – Айк відпустив руку й перелякано зирнув на Едді. Сьома продовжив: – У шприці – гормон епінефрин, або адреналін, якщо тобі так зрозуміліше. Але… ти маєш рацію, я не лікар, тож не можу брати на себе відповідальність.

Американець збілів, наче його борошном обсипали.

– Це… це врятує його?

– Врятує? Звісно, ні. Йому потрібен апарат штучного дихання та півдюжини різних гормонів внутрішньовенно. Це дасть нам шанс довезти його до лікарні.

– Пішов ти на хер, Айку! – гаркнув Ленс. – Нехай коле! – схопивши за комір, він відкинув товариша геть від Едді. – Давай!

Семен усадив голку в квадрицепс72 і витиснув у нього весь уміст шприца. Через секунду Едді бухикнув (очей не розплющував) і став харчати. Повітря зі страхітливим хрипом проходило крізь набряклий рот і глотку.

Одразу потому на веранду вибіг Девід.

– Я готовий. За кілька кварталів униз від Плаза-де-Армас є приватна клініка «Cusco Medical Assistance», – торохтів перуанець. – Це найближча. На нас чекають.

– Їдемо, – глухо скомандував Семен.

Вдихи й видихи Едді нагадували передсмертне гарчання пораненого бійцівського пса.

– Він задихається, – Меґан почала плакати. Сатомі обійняла американку, сама ледь стримуючи сльози.

– Не зважайте, – сказав Сьома. – Все буде добре. Понесли.

Хлопці схопили Едді та задріботіли вниз провулком до мінівена «Toyota». Девід мчав першим. Заскочивши, миттю завів машину. Слідом за Сьомою до автобуса впхнулися Айк, Левко, Ґрем і Ленс.

XXIX

Знайти «Cusco Medical Assistance» виявилося непросто.

Сьома першим зауважив вивіску «CUSCO MEDICAL ASSISTANCE», що промайнула у світлі фар ліворуч від авеню Ла-Пас і трохи вище по пагорбу.

– Он вона, – росіянин смикнув Девіда за руку, – розвертайтесь, – а тоді повернув голову назад, зазирнувши в салон. – Як Едді?

Ґрем, що сидів найближче, замість відповіді тільки насупився. Еддізнову не дихав: на лице поверталася мертвотна сірість. Хай яким жахливим було хрипіння, та його відсутність виявилася ще жахливішою. Адреналін більше не діяв: хлопець помирав.

Щоби під’їхати до входу в клініку, Девід мусив піднятися по Ла-Пас і розвернутись. Утямивши це, Семен удруге смикнув перуанця за руку.

– Не треба, Девіде, спиняйтеся тут. Буде швидше, якщо ми понесемо його на руках.

Власник хостелу «Samay Wasi Youth» загальмував і від’їхав назад, спинивши мінівен на перехресті. Вище на пагорбі, навпроти входу до клініки, в жовтуватих плямах світла від ліхтарів вимальовувалося три постаті: одна висока в блідо-зеленому халаті – лікар – і дві нижчі в білих – медсестри.

Левко сидів найближче до виходу. Щойно мінівен став, хлопець розчахнув відсувні двері й визирнув, переконуючись, що дорога вільна від машин. Потому заходився тягнути Едді: спершу обережно, а тоді, відчувши, як холодно у хлопця під пахвами, і розуміючи, що шанси повернути бідолаху до життя зменшуються щосекунди, засмикав тіло ривками, абияк – аби тільки швидше.

Українець випростався посеред проїжджої частини, втримуючи Едді під пахви (ноги американця лежали на бруківці), й чекав, поки з «тойоти» виберуться інші хлопці.

– Чуваки, швидше! – не стримався Левко. – Він уже холодний. Мовчазні й насуплені, із затиснутими до білого губами хлопці висипали на авеню. Ґрем і Ленс ухопили Едді за ноги. Айк метнувся на зустрічну смугу спиняти кілька автомобілів, що рухалися з півночі від avenida Peru у напрямку «El Ovalo», даючи змогу товаришам безперешкодно перенести Едді на протилежний бік. Левко, Ґрем і Ленс потягли непритомного американця через авеню Ла-Пас і далі вгору по схилу до клініки. Девід із Семеном трюхикали поруч.

Левко тримав Едді попід руки, а отже, йому доводилося задкувати. Він не бачив, куди йде, що сповільнювало просування, зате перед його очима лишалась яскраво освітлена ділянка авеню Ла-Пас, де Девід покинув свій мінівен. Пирхаючи від натуги, Левко зауважив, що відразу за їхньою «тойотою» стоїть іще одне авто. Він не міг не звернути на нього уваги. Здаючи назад, Девід Ренцо підпер під самісінький бампер раритетне чорне купе з тих часів, коли літр бензину коштував удвічі дешевше за літр кока-коли. То був «Dodge Challenger» 1971 року випуску. Про рік випуску Левко, певна річ, не знав, однак модель угадав миттєво: той «додж» – одна з найкращих машин за всю історію американського автопрому.

Ламати голову над тим, звідкіля на покручених вулицях перуанського Куско взявся рідкісний «Dodge Challenger» практично в ідеальному стані, не було часу. Левко вирішив, що обмізкує це, щойно Едді передадуть лікарям. Проте хлопець продовжував задкувати, а тому хоч-не-хоч витріщався на раритетний автомобіль. Він бачив, як на перехресті завулка, де знаходилася клініка, й авеню Ла-Пас з’явився чоловік у короткій шкірянці, чорних джинсах і рудих ковбойських напівчоботах із бичачої шкіри. Чоловік покрутив головою та швидко перетнув вулицю, прямуючи до «доджа».

«Власник?» – устиг подумати Левко, а потому замлів.

До входу в клініку лишалося метрів десять, високий лікар уже поспішав їм назустріч, а українець укляк, як паралізований. Зовсім на це не очікуючи, Ґрем і Ленс зробили ще по двійко кроків, унаслідок чого Едді провис так, що торкнувся куприком тротуару.

– Ворушись! – шикнув до українця Ленс.

Усі троє важко сапали, а Левко не рухався. Якщо автомобіль він міг проігнорувати, то від чоловіка, що простував до «доджа», відірвати погляд був нездатен. Незнайомець якраз дістався спортивного купе, витяг ключі й відімкнув ліві дверцята. На секунду він затримався, невдоволено глянувши на мінівен, чий задній бампер підпирав гострий капот «доджа», потому ковзнув нібито неуважним поглядом по юнаках, котрі тягли непритомного товариша до клініки. У цей момент, попри те що перед очима спалахували сріблясті іскорки, Левко перестав дихати – йому просто перетяло подих. Чоловік сів за кермо, завів купе й узявся вирулювати на авеню, огинаючи «тойоту».

Цього було досить. Навіть у кволому світлі вуличних ліхтарів Лео роздивився волосся й акуратно розчесану бороду, що товстим шаром наповзала на підгорля незнайомця. Такої бороди не міг мати жоден перуанець.

І ще він був рудим.

Таким рудим, що здавалося, начебто світло ліхтарів наливається червоним навколо його голови.

– Чого став?! – верескнув Айк, бризкаючи слиною в Левкове обличчя.

Помітивши осклянілі очі, американці й собі повернули голови, намагаючись відшукати точку, до якої примерз погляд Левка, та не побачили нічого незвичайного. Нічого підозрілого для них.

– Лео, що там таке? – торсонув приятеля Семен.

– Хе-е… – Левко нарешті видихнув і схаменувся, згадавши про Едді: – Бляха, – через нього змарнували кілька дорогоцінних секунд. – Я в нормі. Тягнімо далі, – й узявся із подвійною силою волокти непритомного американця.

До групи підійшов лікар. Високий, як на перуанця, в міру огрядний чоловік середніх років. Зліва на грудях до халата було пришпилено табличку. Левко прочитав: «Dr. Renan Vargas».

– Коротко: що з ним трапилося? – запитав лікар. Його англійська була хорошою, і це обнадіювало.

– Алергія, – сказав Сьома.

– Причина відома?

– Капсаіцин.

Доктор Варґас не стримався та здивовано смикнув бровами.

– З харчів? Переїв перцю?

– Ні. Йому пирснули в обличчя газовим балончиком, – Семен не став уточнювати, яким саме балончиком.

Едді поклали на спеціальні ноші на коліщатках. Перуанець віддав кілька коротких наказів іспанською, і медсестри швидко покотили каталку.

– Я вколов йому одну ампулу адреналіну, – кинув Сьома навздогін.

– Чудово, – не обертаючись, кивнув доктор Варґас.

Ще на півдорозі до ліфта медпрацівники застромили в гортань Едді дихальну трубку. Хлопець нарешті почав дихати.

– Це нормально? – Айк тицьнув пальцем у приятеля, котрий зникав за громіздкими стулками безшумного ліфта. – З ним усе буде о’кей? Вони впхали якусь хрінь йому до рота.

– Усе добре, – Семен видихнув, обтерши спітнілі долоні об джинси. – Все буде гаразд. Ми встигли.

І тільки тоді росіянин зауважив дві речі. По-перше, він стояв босий. Вискакуючи зі спальні, він не взув кросівок і весь цей час гасав у самих лише шкарпетках. А по-друге, Сьома усвідомив, що він поміж американців сам. Левка біля рецепції не було.

– Девіде, ви не бачили Лео? – росіянин торкнувся плеча власника хостелу.

– Кого?

– Мого товариша. Нижчий за мене, русявий. Щойно був тут.

– Ні, – відмахнувся Девід Ренцо. У перуанця були важливіші проблеми. Він просто не хотів думати про щось інше.

Сьома ще раз роззирнувся й переконався: українець зник.

XXX

Левко не тямив себе. Десь у надрах свідомості крутилася думка, що в нього параноя, і навіть якщо це не так, він однаково чинить неправильно, проте спинитися хлопець не міг. Він біг, задираючи ноги, до місця, де востаннє бачив рудого. Спускатись до авеню Ла-Пас було легко: гравітація допомагала – тільки встигай переставляти ноги й дивись, щоб не шугнути зі схилу головою вперед.

Діставшись місця перетину провулка з авеню, хлопець перебіг на лівий бік і зиркнув угору. «Додж» зник. А на що він очікував? Утім, зупинятися він не мав наміру. У трьох різних місцях – у пабі на Ґамла-стані, неподалік будинку Бенґта, а тепер ось у центрі Куско – він зустрічав одного й того самого рудого незнайомця. Це не може бути просто збіг! Левко боявся, він поняття не мав, що робитиме, якщо наздожене чоловіка, проте цей самий страх ультимативно гнав його вперед. Українець помчав угору по авеню Ла-Пас.

Після кількох десятків кроків хлопець розкаявся в необачному рішенні побігти. Не спливло й 48 годин після трансатлантичного перельоту з двома пересадками, після перекидання іншим літаком із нульової позначки (Ліма) на висоту 3340 метрів над рівнем моря. Боженька, коли створював людину, не відав, що вона придумає літаки, а тому не запроектував її організм на такі навантаження. Зміна часового поясу, перепад висоти, дряпання горами не минули для Левка безслідно, й серцевий ритм почав «провалюватися». Серце дубасило зі скаженою швидкістю, а потім раптово завмирало на секунду чи дві. Після паузи розлягалося потужне компенсаторне «бух!» – Левко відчував, як ударна хвиля поширюється організмом, – після якого серце бралося калатати з іще більшою силою. Перебої повторилися ще тричі, і хлопець спинився, висолопивши язика та приклавши долоню до грудей. Якби поруч був Семен і Левко описав йому симптоми, то дізнався б, що збій у ритмі та компенсаторний викид крові, що його супроводжує, має назву «екстрасистолія»73, що екстрасистолії трапляються під час сну навіть у здорових людей і в принципі не є небезпечними. Екстрасистолія – не діагноз, це симптом, що вказує на граничну перевтому або на серйозніші проблеми з серцем. Проте Сьоми поряд не було, і Левко перелякався до всирачки.

«Щоб ти згорів, – подумав хлопець про рудого, – разом зі своїм сраним “доджем”».

І тієї самої миті він почув рокотання двигуна – назустріч рухався якийсь автомобіль. Рокіт був особливий, слабкосильні двигуни пікапів, на яких їздять жителі Куско, так не звучать. До Левка наближалося щось потужне.

Упершись правою долонею в коліно, а ліву все ще тримаючи на грудях, хлопець підняв голову й побачив, як із темряви наприкінці авеню вихопився лискучий і плескатий «Dodge Challenger». Спершу Левкові здалося, що рудий пришвидшується, щоби розчавити його, й серце заметалось у грудях переляканою пташкою. Після двох нових «провалів», що вдарили один за одним, українцю стало млосно, фарба збігла з обличчя. Він ледве не осів на тротуар. Та вже за миттєвість збагнув: наростання швидкості – закономірне явище, бо авто рухається схилом униз; рудий не має наміру з’їжджати на зустрічну смугу та закочувати його в бруківку.

Коли вони порівнялися, чоловік повернув голову й зустрівся із Левком поглядом.

«Це він, я не помилився», – хвилею зринуло у хлопчачій голові. Рудий примружився, розглядаючи переляканого хлопця, що, тримаючись за серце, дивився на нього з протилежного боку авеню, після чого відвернувся та зосередився на дорозі. Він не здивувався, не спохмурнів, узагалі не відреагував.

«Не впізнав мене? Невже не впізнав?»

«Додж» розмірено котився до Ель-Овало. Левко, стараючись не думати про вередливе серце, рвонув навздогін. Хлопець добіг до перехрестя через п’ять секунд потому, як рудий повернув праворуч, проте машини вже не побачив.

На розі біля туристичного офісу з крикливою вивіскою «Turismo Mer» підтоптаний індіанець із пошерхлим обличчям порався коло ятки, з якої протягом дня продавав солодкі боби й інші легкі закуски. Збирався додому. Гарячково жестикулюючи, українець підскочив до торговця:

– Буенос ночес! Е-е… тут… блін, як же йому пояснити? – Левковишкрібав із мозку розпорошені знання іспанської. – Coche… el coche negro… a donde? A donde va?74

Індіанець зрозумів. Він кивнув – Левко зауважив, що ліве око старого повністю затягнуте катарактою, – показав витягнутою рукоюна захід, після чого завернув долоню праворуч.

– Проїхав розв’язку, а тоді повернув праворуч… – пробурмотів Левко й додав, уже віддаляючись: – Ґраціас!

Підстаркуватий індіанець кивнув і підняв на прощання ліву долоню.

Левко думав, що серце або репне саме, або через його скажене биття луснуть очі. Коли він, лишивши за собою підперту променями ліхтарів лячну статую Пачакутека75, домчав до авеню Сан-Мартін, перед очима танцювали тисячі сріблястих паличок. Широке, розділене центральною алеєю авеню тягнулося на північний захід, за кілька сотень метрів переходило в авеню Ель-Сол і далі, злегка крутнувши, забігало на Плаза-де-Армас. На щастя, цієї пори авеню Сан-Мартін стояло практично порожнім. Хекаючи, Левко вгризався очами в темряву, що клубочилася між будинками, які підступали до дороги праворуч, і зрештою нагледів за півтори сотні метрів попереду обтічної форми силует із акуратними горизонтальними смужками червоних габаритних фар. То міг бути тільки «додж». Автомобіль неквапно підіймався у напрямку Ель-Сол.

Гупнула нова екстрасистолія. За нею – ще одна. Левко перестав їх рахувати й побіг навздогін автомобілеві. Незважаючи на відсутність пішоходів і майже повну відсутність інших авто, «додж» просувався з черепашачою швидкістю 25 км/год, неначе дражнячи хлопця. Щоправда, і Левко не міг бігти на повну силу. Коли хлопець досягнув кінця Сан-Мартіна, спортивне купе піднялося до закінчення авеню Ель-Сол і зникло, затесавшись серед інших автомобілів.

До сріблястих іскор перед очима додалися темні кола, тож Левко заледве розрізняв, куди ступає. Проминувши автостанцію, хлопець нарешті загальмував. Він харчав, як поранений тюлень. Серце жило власним життям. Здавалося, воно гатить не в грудях, а десь за метр поза спиною, скидаючись, ніби викинута на берег рибина. Левко шурнув передпліччям по лиці, проте пульсуючі кола та срібні палички, які, немов жуки, повзали по очних яблуках, не зникли. Його нудило.

На мить він, вагаючись, застиг. Праворуч височів готель «Villa Urubamba». За ним ішло розгалуження: перед вигином ліворуч від Ель-Сол відділялася менша вулиця, Туллумайо (здається, вона мала назву саме Туллумайо: через мерехтіння в очах Левко не міг прочитати напис на табличці). Куди завернув рудий – ліворуч, на Ель-Сол, чи праворуч, на Туллумайо? Українець не знав, але чомусь подумав, що праворуч. Щось підказувало, що незнайомець не наближатиметься до залюдненого центру містечка.

Тримаючись рукою за стіни будинків, що підступали до дороги, Левко пішов угору по Туллумайо. Машини ніде не було. Діставшись до перетину Туллумайо з вулицею Ґарсільясо де ла Веґи, хлопець остаточно переконався, що слід загубив.

Левко прислухався. Туллумайо пролягала недалеко від центру, поруч із двома вокзалами та залізничною станцією «Wanchaq», одначе загалом була тихою вуличкою. Попри непізній час, на вулиці не було ні перуанців, ні мандрівників-бекпекерів. Лише кілька мовчазних машин із погашеними фарами. Було тихо, темно й холодно.

Левко просунувся ще на сотню кроків на північ, і перед ним відкрилося неймовірне переплетення менших вуличок… у будь-яку з них міг протиснутися спортивний «додж».

Усе марно.

Хлопець безсило опустився на бруківку й уперся спиною в будівлю, у фундаменті якої проступали рештки інкської кладки. Він просидів хвилин двадцять, перш ніж погамувалось тремтіння в руках, заспокоїлося серце та минула нудота. Потому, поблукавши завулками ще хвилин із десять – гонитва загнала його до незнайомої частини Куско, – Лео вийшов до Плаза-де-Армас, звідки, вирішивши не повертатися до клініки, вже знайомою дорогою поплівся до хостелу. Він був таким виснаженим, що на певний час навіть перестав дивуватися неймовірній зустрічі з рудим.

За півсотні кроків від «Samay Wasi Youth» організм не витримав і збунтувався. Левко впав на коліна й став блювати в стічну ринву, що звивалась уздовж мощеної кам’яної дороги.

XXXI

Левко доповз до веранди. Крекчучи, звівся на ноги, бридливо втерся від блювотиння та, переборюючи запаморочення, зайшов до хостелу. На першому поверсі панувала півтемрява. Було порожньо. Це насторожувало, позаяк хостел мав би працювати цілодобово. Антикварний, схожий на опеньок торшер за стелажем із VHS-відеокасетами, та відблиски комп’ютерних моніторів із-під сходів – оце й усе, що освітлювало вітальню.

Українець навпомацки прокрадався до сходів, коли в глибині зали щось заворушилося. За мить із крісел посхоплювалися кілька силуетів.

– Лео? – вигукнув один із них. Левко спершу відсахнувся (нерви аж бриніли) й лише тоді впізнав Сатомі. Біля японки стояли Меґан і дехто з канадців. Калеб – серед них. Нейта – основного винуватця – не було.

– Так, це я.

Хтось клацнув перемикачем – спалахнуло горішнє світло. Хлопець прикрив обличчя рукою.

У нерівному світлі Левкове лице набуло блідо-зеленого, як у молодого кабачка, відтінку.

– Як Едді? – виступила наперед Меґан.

Лео не відповів. Він ледве тримався на ногах, тож потребував часу, щоби зрозуміти зміст запитання. Американка помилково сприйняла мовчання та пригнічений зовнішній вигляд за ознаку того, що Едді благополучно врізав дуба, й запхинькала.

– Він помер? – дівчина затулила долонями рота. – Боже… Едді помер?

– Що з хлопцем? – прогув Калеб. – Не мовчи, кажи, як є.

– Де інші? – докинув хтось із-за спини здорованя.

– Він… – Левко відчував у роті гіркий присмак перетравленої їжі, через що говорити не хотілося. Вони його дратували. Всі. Навіть Сатомі. – Ми завезли Едді до клініки.

– То він помер? – хлипала Меґан.

– Я не знаю, – знизав плечима хлопець.

– Але ти…

– Ми завезли його до лікарні, – повторив він.

– Але чому ти…

«Господи, відчепіться від мене!»

– Просто повернувся.

Меґан швидко вгамувалася та, спохмурнівши, повернулась у крісло. Звідти вона штрикала Левка гнівними позирками, мовляв, як можна було піти з клініки, не випитавши бодай якої-небудь інформації про стан Едді.

За секунду американці й канадці дали хлопцеві спокій і відступили, невдоволено перешіптуючись.

– Ти геть блідий, – без особливого співчуття в голосі зронила Сатомі.

Левко ще раз знизав плечима.

– Принести чаю?

Хлопець кивнув і безсило розпластався на дивані. Японка пішла на рецепцію, де націдила з термоса вже трохи вистиглого чаю з коки, повернулася до Левка, поставила чашку на стіл і попрямувала до іншої частини зали, де приєдналася до Меґан і компанії. Українець не спромігся навіть подякувати.

Потягнувшись по чай, Левко намацав пальцями розірване пакування від «ведмежого» газового балончика. Взяв його до рук. На картонці, під прозорим пластиком, писало:

30 футів. Дев’ять із лишком метрів. У Едді не було шансів. Аби ж то хтось прочитав це до того, як застосовувати в приміщенні…

Левко трьома великими ковтками випив півчашки. Настоянка з коки діяла практично миттєво. Вже через п’ять хвилин хлопець став почуватися краще, щоки набули природного відтінку.

Умощуючись зручніше, він несподівано натрапив рукою на продовгуватий холодний предмет. Левко здивувався, бо черкнув долонею противедмежий балончик. Спрей наполовину встромився в щілину між секціями дивана (схоже, після інциденту Нейт закинув балончик на канапу, й про нього просто забули). Замість того, щоби відсмикнути руку, хлопець, навпаки, міцніше стиснув знахідку.

Секунду він сидів непорушно. Потім витягнув голову, понад столом зиркнувши на зарюмсану американку та її колег по нещастю. Ті сиділи в напівтемряві й не звертали на нього жодної уваги. Масивний стіл цілковито затуляв руку й тулуб, тож очевидно приховає те, що Левко намірився зробити.

Хлопець виколупав спрей зі щілини, хутко підтягнув до себе й переклав у праву руку. Ще раз звів голову, переконавшись, що ніхто нічого не помітив. Потому заховав балончик у складках светра.

Кількома ковтками покінчивши з чаєм, Левко став на рівні й попрямував до сходів на другий поверх. Серце витанцьовувало, як тоді, коли він побачив рудого. Втім, його ніхто не покликав.

Діставшися спальні, хлопець прослизнув досередини та причинив за собою двері. Ян лежав горілиць на нижньому ярусі одного з двоповерхових ліжок і розмірено похропував. Усе ще ховаючи противедмежий спрей у складках светра, Левко присів навпочіпки біля свого наплічника та розкрив його. Він майже витягнув балончик, коли напоровся поглядом на пару очисьок, які зблискували в темряві за кілька кроків від нього: через одне ліжко від Лео, також на нижньому ярусі, лежав бекпекер із Південної Кореї. Бідолаха не міг заснути через Янове хропіння та бозна-скільки часу длубав чеха поглядом, подумки напускаючи на хропуна всі, які знав, корейські прокляття.

«Вибачай, приятелю, – опускаючи очі, зміркував Левко, – не подобаються спільні спальні в хостелі, плати вчетверо більше й шуруй спати до готелю».

Хлопець розумів, що не може ризикувати, ховаючи поцуплений балончик на очах іншого мандрівника. Якщо кореєць помітить спрей, Левко матиме проблеми. Кілька секунд українець безцільно нишпорив у речах, потім, витягнувши пакет із зубною щіткою та пастою, підвівся та пройшов до душової кімнати. Зачинився там, відкрутив кран над умивальником і нашвидкоруч почистив зуби, пирхаючи, спльовуючи та навмисно шумно тручи щіткою по яснах. Потому витягнув спрей «FRONTIERSMAN», заштовхав його в пакет разом із гігієнічними причандалами, переконавшись, що ведмежа морда не проступає крізь целофан, повернувся до спальні та вмостив пакет аж на дно наплічника.

Якби в Левка спитали, навіщо він це зробив, він би не знав, що відповісти. Так, він піддався незрозумілому імпульсу й потягнув балончик. Він порушив найважливішу заповідь неписаного кодексу поведінки бекпекерів: присвоїв собі річ, що належала іншому бекпекерові. Вкрав. Утім, докорів сумління Левко не відчував. Глибоко в душі він знав, що, беручи до уваги вечірню пригоду, Калеб буде тільки радий позбутися балончика. Навряд чи канадець здійме галас, виявивши його зникнення. Крім того, Левко вважав, що канукам такий сильний засіб самозахисту, образно висловлюючись, до задниці. Ще жодного разу від часу зародження туризму в Перу гірська пума не нападала на бекпекерів на Дорозі інків. Канадці йтимуть відомим шляхом, у супроводі хороших гідів, в оточенні інших груп. Спрей їм непотрібен. Зате йому, Левкові, та його друзям противедмежий балончик може ще стати в нагоді.

Та й зрештою, як казав старий Джордж Карлін77: «If police didn’t see it, I didn’t do it»78.

XXXII

Samay Wasi спав. Світло горіло лише в одному вікні.

Левко із Семеном сиділи на ґанку хостелу, потягуючи пиво «Cusqueña». Було холодно, проте з вітальні досі не вивітрився запах противедмежого спрею, тож хлопці вирішили за краще мерзнути.

Приятелі довго сиділи мовчки, потім Сьома озвався:

– Якби він помер, я б скасував експедицію.

Левко подумав, що то був би не найгірший варіант. Не смерть Едді, ні. А скасування експедиції.

– Поганий знак?

– Типу того, – росіянин приставив горлечко до губ, перехилив пляшку, центральна частина якої відтворювала кам’яну інкську кладку, й сьорбнув.

– Що кажуть лікарі?

– Сьогодні під наглядом, завтра вранці випишуть, – помітивши, як брови українця здивовано полізли вгору, Семен пояснив: – Набряк Квінке – це не хвороба, це криза. Якщо кризу подолали, пацієнт устає і йде.

– Зрозумів…

– Куди ти зник… ну, коли ми притягли Едді до клініки?

– А, – Левко махнув пляшкою у повітрі, показуючи, що нема про що говорити. – Здалося, що побачив знайомого.

– Тут? У Перу?

– Ага.

– І що?

Українець завагався, міркуючи, чи не розповісти про свої підозри. Не відважився.

– Помилився.

– О’кей, – Сьома здвигнув плечима, водночас опустивши кутики губ. Він однаково не розумів, чому Левко не повернувся до «Cusco Medical Assistance» після того, як усвідомив, що помилився. – Допив?

– Так, – Левко одним махом вихилив залишки «Cusqueña».

– Пішли. Завтра рано вставати…

XXXIII

Рано-вранці 28-го п’ятеро мандрівників сіли на автобус до Пуерто-Мальдонадо, куди успішно прибули в розпал дня, провівши сім із половиною годин у дорозі. Останні 200 кілометрів вони мали приємність спостерігати південний край лісів Мадре-де-Діос, уздовж якого звивалося шосе С30. Подекуди, коли сріблястий триосьовий автобус виїжджав на пагорб, який здіймався над сельвою, вони бачили безмежний килим тропічної зелені, що тягнувся до горизонту. Ніхто не озвучив думки вголос, але у всіх п’ятьох від такого видовища по шкірі пробігали мурашки.

Підшукавши нічліжку на одну ніч, друзі розділились. Ґрем, Ян і Сатомі вирушили на ринок докуповувати необхідне для подорожі (продукти, чотири мачете, похідне взуття тощо), а Левко із Семеном поквапились на пристань шукати човняра, який знає сельву та який погодився б відвезти їх до скелі, позначеної Ґуннаром Іверсом як Голова Папуги. Чи хоча б достатньо далеко, щоби переконатися: кліфу у формі папужої голови не існує й уся історія про Паїтіті – вигадка.

Мачігуенга зустрічали Семена та Лео непривітно, вислуховували пояснення росіянина неохоче. Апатію наче вітром здувало, щойно розмова доходила до конкретики й українець показував ксерокопію Ґуннарової карти. Очі індіанців розширювалися, секунду чи дві вони витріщалися на мапу, потім на хлопців, а тоді мовчки розвертались і йшли собі. Один із човнярів, який не вшився після першого погляду на копію, виявився неписьменним. Коли Семен пояснив, що їх п’ятеро та вони вирушають на пошуки Паїтіті, човняр повівся, як і його колеги: глипнув на хлопців, як на божевільних, і подався геть, невдоволено сиплючи собі під ніс мішаниною іспанської, кечуа та nomatsigenga, одного з діалектів мови мачігуенга.

– Це через Паїтіті, – сказав Сьома, провівши індіанця очима. – Їх криє від однієї назви.

– Думаєш?

– Упевнений. Сховай копію карти й дістань одну із роздруківок із «Google Maps».

Левко послухався, й наступна розмова вийшла змістовнішою.

– Добрий день, сеньйоре! – привітався Семен іспанською.

Невисокий босоногий мачігуенга з круглим обличчям і без двох передніх зубів відповів ледь помітним кивком.

– Ми шукаємо човен, щоби піднятись угору по Такуатіману.

Індіанець зміряв хлопця поглядом і сплюнув на пісок, не розтуляючи рота, крізь дірку в зубах, просто задерши верхню губу.

– Куди?

Левко розгорнув роздруківку. Зображення роздрукували на чорно-білому принтері, тому навіть тим людям, що звикли користуватися «Google Maps», там було важко що-небудь роздивитися. Ліси Мадреде-Діос виглядали великою чорною плямою.

– Сюди, – тицьнув пальцем Сьома.

– Що це?

– Карта.

Човняр розгублено почухав голову.

– А вам далеко? – з підозрою спитав він.

– У нас є координати, – насправді у хлопців були лише координати місця, де слід звернути в праву притоку, проте Семен прикинув, що індіанець із Пуерто-Мальдонадо навряд чи має уявлення про глобальну супутникову навігацію. Чоловік із колоритною діркою під верхньою губою, насупившись, відвів очі.

– Як далеко? – повторив він запитання.

– Триста кілометрів.

– По Такуатіману?

– Й одній із приток.

– Це далеко. Це за «Проґресо». Туди ніхто не плаває.

– Чому? – здивувався Сьома.

– Бо небезпечно.

– Ми гарно заплатимо.

– Скільки?

Семен усвідомлював, що це неправильно, проте, зважаючи, що на той момент попит на ринку річкових перевезень у Пуерто-Мальдонадо катастрофічно переважав пропозицію, назвав максимальну ціну, що вони на неї розраховували.

– П’ятсот нуебо-солів, – неймовірна сума, як для східного Перу. Чоловік замислився, а потім заперечно мотнув головою. – Лиш один день, – переконував росіянин, – просто відвезете нас і все.

– Тільки відвезти?

– Так.

Індіанець вагався. Було видно, що йому хочеться заробити ті півтисячі.

– Це далеко… – задумливо повторив він і несподівано кинув фразу, що насторожила Семена: – Не хочеться повертатись у темряві…

– П’ятсот нуебо-солів, аміґо, – напирав хлопець.

– Добре, – несподівано погодився мачігуенга, – приходьте завтра о шостій ранку, – він простягнув хлопцям руку: – Я Атаучі.

«Атаучі Беззубий», – нарік його Левко.

– Лео.

– Сімеон.

– Ходімо, покажу човен.