Твердиня

I

Незважаючи на будень, простора зала на другому поверсі «Санта-Марії» була заповненою. Левко сів за столик біля дальньої від сходів стіни й похмуро зиркав на відвідувачів. Навпроти молоде сімейство заштовхувало в розгодованого п’ятирічного малюка салат із крабових паличок. Малюк неохоче орудував щелепами, час від часу спиняючись і блимаючи навкруги. Немовби шукав, до чого прискіпатися й улаштувати істерику. Ліворуч (найімовірніше) проходило перше побачення: худющий студент-першокурсник сидів супроти цибатої, коротко підстриженої дівчини. Поміж ними на столі покоїлася непоказна троянда. Студент нервував, невлад вистукуючи ногою по підлозі.

Атмосфера тиснула на Левка: повітря наскрізь просякло запахом пивних відрижок і неприємним, розбурканим гамором.

Потягуючи пляшкове «Stella Artois», хлопець поволі заводився.

Він ненавидів чекати. Він видудлив уже дві третини пива, та який кайф у тому, щоб сидіти на самоті й цмулити на голодний шлунок теплувате пиво, не маючи змоги замовити піцу? Точніше, замовити він міг, але мусив чекати на Джоніка. Хлопці не бачилися майже два роки – від часу випуску з Водника. І тепер, коли нарешті знайшли можливість викроїти день для зустрічі, колишній командир 521-го взводу спізнювався на двадцять п’ять хвилин.

Спливло ще трохи часу. Голод квилив у шлунку. Левко струснув кистю, вивільнивши з-під манжета сріблястий «Tommy Hilfiger», придбаний перед минулим Різдвом у duty-free магазині на поромі «Viking Line17» між Стокгольмом і Гельсінкі. Глянув на синій циферблат. О пів на сьому. Нехай іде в дупу! Не сидіти ж увесь вечір голодному! Він вирішив замовити улюблену «Капрічозу» з убивчими червоними перчиками, від якої очі вивалюються з орбіт, а кишки аж куріють (чи навпаки, очі димлять, а кишки випадають – у кого як), і тієї самої секунди побачив Джоніка. Командир 521-го підіймався сходами.

Найперше, що впадало в око, це те, що від часу їхньої останньої зустрічі Гена конкретно набрав вагу: погладшав щонайменше кілограмів на п’ятнадцять. Із жилавого чорнявого юнака Джонік перетворився на огузкуватого сільського дядька. Лице покруглішало, під очима з’явилися драглисті припухлості.

Ступивши до зали, Гена роззирнувся й побачив Левка.

– О, Бартош! – вигукнув, проштовхуючись між столами. – Вибачай, старий, затримався. Ну, ти ж розумієш, – діти…

У Левка зачухався язик спитати: «На ’кий хер ти настругав їх стільки?» Розважливий Джонік несподівано для всіх одружився перед початком п’ятого курсу. Перед дипломним захистом у нього народився первісток. Хлопчик. Через рік з’явилася ще одна дитина – цього разу дівчинка.

Утім, Левко прикусив язика. Часи, коли вони могли ставити один одному запитання такого штибу й не ображатися, поросли травою.

– Та розумію. Міг хоча би дзвякнути, що затримуєшся.

Вони замовили салати й піцу й… умовкли. Несподівано після більш як року розлуки друзі не знали, про що говорити.

– Ти схуд… – зрештою мовив Джонік.

Левко знизав плечима.

– Байдуже, – обдивився колишнього командира й вирішив, що не коментуватиме його фігуру. А тоді раптом схаменувся: якого біса? Це ж Джонік, його ліпший друг! – А ти жирний кабан!

Джонік реготнув.

– Таке життя, чувак. У тебе ще все попереду.

Левко поліз до кишені й витягнув звідти синій квадратний магнітик на холодильник.

– Це тобі, – на магніті стояла абревіатура КТН: обведена дугами з білих дубових листків і увінчана короною. Внизу під літерами йшов напис «Vetenskap och konst»18.

– Дякую! Це з твого університету?

– Так, – гордо проказав Левко. – Герб Королівського технологічного інституту19.

Лео подав на грант до Шведського інституту20 й за три місяці поїхав на навчання до Стокгольма, столиці Швеції, в Королівському технологічному інституті. Хлопець другий рік навчався у магістратурі Департаменту промислової екології серед студентів із усього світу, яких зібрали в рамках програми IIEP – International Industrial Ecology Program21. Власне, навчання добігало кінця. Влітку він повинен був захищати диплом.

– Круто, – прогув Гена, обертаючи в руках подарунок. Було помітно, що хлопець на миттєвість «просів» чи то від ностальгії, чи то від легких заздрощів. В очах зажевріли вогники жалю: то мало бути його життя. Його, а не Левкове. Джонік уявляв, що таке навчання за кордоном: інтернаціональне студмістечко, купа друзів із усіх закутків планети, недільні вечірки, відомі професори та зна-а-ачно більші перспективи у майбутньому. З його головою, математичними здібностями та знанням мови Джонік більше пасував для магістратури в ЄС. Та доля розсудила по-інакшому. В якомусь місці кілька років тому він звернув не туди, й життя повело його інакшою дорогою.

– Як ти взагалі? – поцікавився Левко. – Бізнес пре чи так собі? Через рік після випуску з університету Гена заснував фірму із продажу та встановлення металопластикових дверей і вікон. За сім місяців йому вдалося непогано розкрутитися.

– Не скаржусь. Усе гаразд, особливо як для Рівного, та діти… це як дві маленькі чорні діри, що висмоктують усі гроші, щойно вони в тебе з’являються.

– Ви з дружиною хоча б десь відпочивали минулого року?

– Куди там! – розвів руками Джонік. – Для мене відпочинок – це дві години сну між вечерею й тим моментом, коли у молодшої почнуть різатися зубки.

– Жесть…

Офіціантка принесла замовлення, поставивши піцу на дерев’яних тарілках перед хлопцями.

– А ти кудись збираєшся?

– Ага, – кивнув Левко, витягуючи із хрумкотливого коржа паруючий трикутник. – Ми з друзяками завершуємо навчання й думаємо відзначити кінець студентського життя великою поїздкою. Я тому й приїхав – щоб вициганити в батьків трохи грошей, бо боюся, що без стабілізаційного вливання однієї стипендії на хорошу авантюру не вистачить.

– Уф! По-доброму заздрю, – в очах Джоніка знову проступили неспокійні темні плямки, які вказували на те, що його заздрість не така вже й біла. Можливо, й не чорна, та до сяючої білизни їй напрочуд далеко. – Куди рвонете?

– Ще вирішуємо. Я хотів би до Мексики, але є ідеї щодо Кенії, Індії, Ісландії.

– Компанія велика?

– Троє: я, мій одногрупник Сьома – він росіянин, але живе у Франції – і ще Ян, Ян Фідлер, аспірант із мого департаменту. Більше й не треба, бо буде балаган.

Джонік брався щось відповісти, але пролунав дзвінок мобільного. Він глипнув на екран і посерйознішав.

– Дружина, – прошепотів і приклав мобілку до вуха: – Так, кохана, слухаю… Може, це зубки… Але… Добре… Гаразд, зараз буду… Все куплю, не хвилюйся.

Левко перестав жувати.

– Чувак… – винувато потупився Гена.

– Що?

– У Юлі піднялася температура. Я думав, це тому, що ріжуться передні зубки, та зараз уже 39°, і дружина нічого не може зробити. Схоже, якась інфекція… Вибачай, старий, я мушу бігти.

Лео витиснув посмішку та спробував зобразити розуміння.

– Все о’кей, командире. Розумію. Якось іншим разом. – І тут-таки з подивом збагнув, що анітрохи не жалкує через те, що Джонік іде.

– Дякую, Лео! Щасти тобі! – Гена підвівся, одягнув куртку, зробив кілька кроків до виходу й тільки тоді похопився. – Ой, пробач! Геть із голови вилетіло! – Він повернувся до столика й поклав біля своєї піци стогривневу купюру.

– Не парся, – Левко підсунув банкноту до Джоніка. – Я заплачу.

Секунд десять Гена вагався, потім, не дивлячись на товариша, простягнув руку й забрав гроші. Ну, ви розумієте: діти – це ж як дві маленькі чорні діри…

Левко з’їв обидві піци, допив пиво та спроквола почовгав додому.

II

Левко запустив «Skype», дочекався завантаження програми та двічі клацнув по піктограмі користувача Simeon.

Насправді тим Сімеоном був Семен Твардовський – по-простому Сьома – одногрупник Левка, єдиний, крім Лео, слов’янин на Департаменті промислової екології. Семен народився та зростав у Омську. Коли хлопцеві виповнилося чотирнадцять, його батько, тоді доктор математичних наук, завідувач кафедри математичного аналізу Омського державного університету ім. Ф. М. Достоєвського, отримав запрошення працювати на факультеті наук у паризькому Université Paris-Sud22. Невдовзі потому вся сім’я Твардовських перебралася до Франції. До вступу до КТН Сьома мав французький паспорт, у якому французи записали його як Simeon Tvardovsky.

Якийсь час із динаміків линули довгі гудки, а тоді пролунало клацання та приглушене шипіння: «Skype» налаштовував відеозв’язок зі Швецією. За мить екран блимнув, і на ньому спливло опецькувате обличчя Семена: правильний овал із трохи загостреним підборіддям, проникливі неспокійні очі кольору висушеного літнім сонцем придорожнього пилу та світле, типового для росіян відтінку волосся. Ледь відстовбурчене праве вухо надавало Сьомі потішного, наче після перекинутої чарчини, вигляду. Хлопець усміхався.

– Сьома, здоров! – гукнув Левко.

На моніторі Семенового нетбука ввімкнулася картинка з мордякою Лео.

– О-хо-хо, стрілять-колотить! Які люди – Лев Толстой у прямому ефірі!

– Хе-е!

– Як ти там?

– Забери мене звідси, я більше не можу стільки їсти, – Левко зобразив муку на лиці, уважно стежачи за реакцією приятеля.

– От паразит, – витягнув губи Сьома, – ми тут в умовах крайньої півночі мучимося від постійного недоїдання, а він розкидається фразами «не можу більше їсти», – незважаючи на те, що і Лео, і Семен отримували стипендію 1200 євро/місяць (якої вистачало на проживання навіть у недешевому Стокгольмі), з нормальним харчуванням постійно були перебої: хлопці економили на чому могли, щоби підзбирати грошей і раз на два-три місяці вибратись у мандри Європою. За неповні два роки вони встигли побувати у Норвегії, Фінляндії, Італії, Франції, Данії та Німеччині. – Я читав, що на заході України військові склади горять. Твоя робота?

– Та йди ти… – всміхаючись, відмахнувся українець.

– Приїжджай, ми засумували без тебе. Ян уже двічі питав, коли ти повертаєшся.

Чех Ян Фідлер був на шість років старшим за Левка й Семена, останні вісім років жив у Швеції та на цей момент навчався в аспірантурі Департаменту промислової екології. Попри різницю у віці, він за місяць потому, як українець і росіянин почали навчання на магістра, потоваришував із хлопцями (певно, давалося взнаки спільне слов’янське культурне підґрунтя). Чех часто допомагав їм у навчанні, Левко та Сьома брали його із собою в подорожі, тож коли у Лео виникла ідея вирушити після захисту магістерських у велику мандрівку, Ян із задоволенням приєднався до друзів.

– Вилітаю з Борисполя післязавтра вранці. Якщо все о’кей, до дев’ятої буду в Стокгольмі.

– Де приземляєшся: в Арланді чи Скавсті23?

– В Арланді.

– Зустріти тебе? – та частина Семенових рук, яку захоплювала вбудована камера на його нетбуці «HP Mini 2133», ледь помітно смикалась, а з динаміків постійно долинало приглушене клацання. Зрідка, обираючи момент поміж фразами, росіянин кидав короткий погляд на долоні, яких не було видно, тож Левко здогадався, що Сьома за звичкою складає кубик Рубика. У Семена були унікальні мізки: він знав шість мов (англійську, французьку, російську, іспанську, шведську й трохи українську), міг множити в голові чотиризначні числа, мав екстраординарні аналітичні здібності, із блискавичною швидкістю виокремлюючи з потоку інформації лише справді важливі параметри та знаходячи між ними зв’язки, про які ніхто не здогадувався. Як син математика, Сьома обожнював копирсатися в ребусах, математичних загадках, 3D-головоломках, завданнях на розвиток логічного мислення, а особливо полюбляв задачі на шифрування та дешифрування інформації. Криптографія24 складала Семенову слабкість. Ще зі школи він тренував мозок і за кілька років привчив його до постійної напруженої праці. Якщо його нейрони простоювали без роботи, Сьома в буквальному сенсі вивалювався з життя, занурюючись у воскову депресію. Йому мало було просто читати книгу (навіть якщо то монографія), слухати радіо чи дивитися на зорі – розкручений до непомірних обертів мозок мусив безперервно довбтися над якоюсь задачею. Одним зі способів підтримання синаптичних зв’язків у голові в стані перманентного збудження став кубик Рубика. Семен крутив його всюди, де міг, чи, точніше, всюди, де не знаходилося можливості зайняти макітру кориснішою діяльністю: їдучи в метро, слухаючи музику, переглядаючи фільми і навіть розмовляючи (як зараз) із друзями.

– Нафіга? – відмовився Левко. – Доберуся до міста на експресі.

– Ну як хочеш.

– Як там Бенґт?

Бенґт Ецтлер – старий архітектор, на віллі якого Сьома та Лео винаймали кімнати. Чоловік жив самотою у старому двоповерховому особняку в Споньї25. Після смерті дружини почав здавати другий поверх вілли (що охоплював великий передпокій, маленьку кухню, ванну та дві спальні) не так через прагнення заробити, як через бажання мати під боком когось, із ким можна поговорити. Впродовж першого року магістратури Лео та Семен жили в студмістечку в районі Шиста26; однак під час літніх канікул довкола кампусу почалося будівництво об’їзної дороги, тож декілька будинків знесли. За законом підлості серед будівель, що підлягали знесенню, опинилися ті, де мешкали росіянин та українець. Оскільки влітку 2011-го вільних квартир у SSSB27 не було, друзі мусили шукати житло у «приватників». Склалося насправді на краще: платячи за спальні, хлопці, фактично, отримували у своє повне користування весь другий поверх вілли. – Наш старий? Каже, що теж скучив за тобою. Хоче на тому тижні податися до сина в Італію.

– О, то що – влаштовуємо вечірку? – Лео підморгнув, кутики губ поповзли вгору.

– Уже розсилаю запрошення, – Сьома теж усміхався. Єдиним мінусом від переїзду на віллу Бенґта Ецтлера стало катастрофічне скорочення кількості студентських вечірок, які в кампусі на Шисті друзі організовували ледь не щотижня. – Слухай, – Сьома враз посерйознішав, – ми з Яном учора розмовляли про подорож.

– Ну?

Росіянин припинив клацати кубиком Рубика, двигнув нижньою щелепою, так наче перекочував між зубами камінчик, і випалив:

– Із нами хоче їхати Ґрем.

Реакція Левка була передбачуваною.

– Старий, ну що це таке? Ми так не домовлялись! Ми ж не маємо наміру тягти за собою до Мексики, Кенії чи куди там ми попремося пів-Стокгольма, еге ж? Чому б нам не взяти із собою Янового дядька? Або давай запросимо професора Рональда Веннерштейна. Прекрасна ідея, як тобі здається? Ми ще не визначились, куди вирушимо, а нас уже четверо. Якщо так триватиме далі, то до часу вильоту нам доведеться, бляха, засновувати туристичну компанію, – хлопець говорив і водночас розумів, що каже дурниці. Проблема полягала не в збільшенні гурту (з цим якраз усе гаразд – що більша компанія, то дешевша й цікавіша подорож), проблема крилася у стосунках між ним і Ґремом Келлі. Лео знав, що Сьома і Ян висловляться за приєднання Ґрема, а тому, якщо американець не передумає, доведеться поступитись, і вони подорожуватимуть учотирьох.

Суплячись, українець пригадував свою першу зустріч із молодшим на рік мулатом.

Жилавий широкоплечий Ґрем Келлі, син доктора психології Джерома Келлі та чорношкірої топ-моделі Мелані Шанклін, якщо й не був плейбоєм у буквальному сенсі цього слова, то принаймні робив усе для підтримання такого іміджу, щоправда, надаючи перевагу термінові метросексуал. Зростаючи в багатій сім’ї – та як єдина дитина Джерома та Шанклін, – Ґрем сприймав світ як місце, де все, що відбувається, відбувається для нього та задля його щастя. 2009-го він перебрався із Чикаго, штат Іллінойс, до Стокгольма, де вступив до Королівського технологічного інституту на Відділення медичної інженерії, організоване спільно з Каролінським інститутом й Університетом Сьодерторнс28. Із собою привіз типово американську схильність до життя напоказ, тлустого кімнатного павука-птахоїда Джорджі (скорочено від Джордж Буш-молодший) і презентоване батьком на двадцятиріччя спортивне купе «Porsche Cayman» (доправлення якого на поромі стало в суму, достатню для купівлі седана «Hundai Accent»). Тато Ґрема, співвласник солідної консалтингової фірми в Чикаго, свідомо вирядив сина подалі від дому, щоби той набрався розуму, навчився самостійно приймати рішення та відповідати за них. До певної міри Джером Келлі досяг бажаного. Одного дня – навчившись приймати рішення, – після п’ятої марної спроби захистити практичну роботу з молекулярної хімії Ґрем виматюкав професора Стефана Йоханссона, тим самим завершивши кар’єру медичного інженера. Містер Келлі, який до цього епізоду справно оплачував рахунки сина за навчання й проживання у Швеції, мав чіткі життєві принципи й – що більш важливо – яйця. Ігноруючи охкання місіс Келлі, батько Ґрема припинив надсилати сину гроші. Ґрем – навчившись відповідати за прийняті рішення – образився, перестав спілкуватись із батьками, навідріз відмовився повертатися до університету, але зі Стокгольма не поїхав. За два роки він устиг обрости друзями та закохатися в кількох шведок. Узимку 2011-го, вирушивши у вільне плавання, мулат почав робити те, що роблять усі американці за кордоном, коли в них виникають проблеми з грішми, – почав викладати англійську мову на приватних курсах, навчаючи переважно мігрантів з Ефіопії, Туреччини й Афганістану.

До інциденту із професором Йоханссоном Ґрем знімав велику трикімнатну квартиру неподалік метро «Карлаплан» і орендував місце на стоянці в підвальному гаражі сусіднього будинку. Після сварки з батьком від такої розкоші довелося відмовлятися. Через SSSB мулат винайняв крихітну студентську квартиру в районі Берґшамра на півночі столиці, а стильний «Porsche Cayman» залишив зимувати на вулиці під студентським гуртожитком.

А проте Ґрем не скаржився. Він був американцем (що, як довела практика, магічно діє не лише на дівчат зі східної Європи, але й на скандинавок), мав шикарний «Porsche» (трохи подряпаний і два роки без ТО – та це лише додавало йому шарму) і навіть без батька заробляв достатньо для вдоволення своїх забаганок.

Левко вперше зустрів Ґрема Келлі наприкінці січня 2011-го на вечірці, організованій мулатом з нагоди переїзду на нову квартиру. Запрошених було забагато для квартирки, що складалась із передпокою, маленької кухні та просторої зали-спальні, зате випивки й закусок вистачало на всіх. Компанія склалася напрочуд неоднорідна: колишні одногрупники Ґрема, його тодішня дівчина та її подруги, Сьома, Лео, Ян і ще якийсь народ із їхнього департаменту, а також новоспечені сусіди Ґрема.

Сьому, Левка й чотирьох дівчат із їхньої групи на вечірку привів Ян Фідлер, якого Ґрем вважав найкращим другом (принаймні від часу переїзду до Стокгольма). Американець із чехом познайомилися через мережу «CouchSurfing29» за півроку до приїзду мулата до Швеції. Лео добре пам’ятав, як уперше побачив Ґрема, одягнутого в дизайнерську футболку з британським прапором і написом «What would life be if we had no courage to attempt anything?»30, стильних джинсах, які підкреслювали, та не обтягували міцні ноги, з татуюванням на правому біцепсі, що заповзало на плече, ховаючись під рукавом футболки, з вибіленою голлівудською усмішкою, по-боксерськи вибритою потилицею та лискучою, ледь не жіночою шкірою відтінку кави з молоком. У переповненій людьми кімнаті, де, крім стільчиків і столика із закусками, нічого не було, Ґрем сяяв, як чорна перлина в магазині з продажу виготовленої вручну біжутерії. Вони кілька секунд дивились один на одного, потім Ґрем підморгнув і відвернувся. Левко підійшов до столика з напоями й узяв склянку з джин-тоніком. Попри те що після переїзду мулат іще не розбирав речей, на стіні над столом уже висів метровий постер із фотознімком Бар Рафаелі31 – американець не соромився показувати, які жінки йому подобаються, – а під ним, сперта на стіну, стояла фотографія 10×15 у рамці. На знімку – Ґрем. Сидить у правому пілотському кріслі вертольота, дивиться перед собою й недбало, та водночас упевнено стискає руками стійку керування. Крізь лобове скло проступає шматок неба й – у нижній частині – різнокольорові (жовті та зелені) чотирикутники ланів. Вертоліт у повітрі.

Відпивши джину, Левко нахилився до Семена.

– Тобі не здається дивним, що чувак, іще навіть не розпакувавши шмотки, ставить на стіл власну фотокартку в рамочці? – Лео говорив російською, серед присутніх його могли розуміти лише Сьома та Ян.

– Мабуть, це через вертоліт, – знизав плечима росіянин. – Ти хіба не афішував би, що вмієш керувати гелікоптером, якби вмів ним керувати?

«Ага, – випнув нижню губу Левко, – якби вмів…»

У цей час Ґрем Келлі в оточенні хлопців і дівчат (переважно, звісно, дівчат) розказував, як інструктор із «Windy City Flyers»32 учив його саджати турбопропелерну «Cessnа 172» з непрацюючим двигуном. Мулат ніби ненароком узяв до рук бірюзово-синє посвідчення PPL33 завбільшки з кредитну картку й водив ним під час розповіді перед очима слухачів.

– …уявіть, я вже бачу посадкову смугу, помалу розслабляюся, позбавляючись тремтіння в ногах, і тут він витягує на максимум важіль керування тягою гвинта й, забравши руки від панелі, вимикає двигун. А тоді, посміхаючись, говорить: «Саджай». Перша моя думка: ми летимо надто низько, я не встигну запустити двигун, а друга – чорт забирай, ми падаємо! – дівки, що стояли довкола мулата, ледве стримувалися, щоб не заахати.

– Як довго ти навчався? – запитав хтось.

– Півроку, враховуючи теоретичну підготовку, хоча зазвичай літати починаєш за два місяці. До речі, я почав літати раніше, ніж отримав водійські права. То була мрія татка: виростити з мене військового льотчика, та мати переконала старого підпрягти мене до більш спокійної професії.

Левко пригадував, як ледь не захлинувся від ревнощів, розгледівши серед Ґремової аудиторії Сатомі. Очі японки зблискували від захоплення. «Ну, звісно, – згодився хлопець, – перед нею просто ідеал: м’язистий, напахчений, прилизаний, із подряпаним «Porsche», та ще й умінням керувати літаком і… – він покосився на фотографію кабіни гелікоптера, – …вертольотом». Зуби хлопця заскрипіли.

Те, що сталося потім, згадувати не хотілося.

– А я можу срати цементом, – голосно англійською відкарбував Левко.

– Що ти сказав? – посмішка не встигла зсунутися з обличчя

Ґрема, та брова підозріло вигнулась.

– Згадав анекдот про Чака Норріса.

– ?

Сьома смикнув Левка ззаду за сорочку, мовляв, гальмуй, аміґо, але той не відреагував, продовживши (всі, хто секунду тому слухав мулата, тепер витріщалися на українця).

– Якось Чак Норріс побачив хлопчика, який пісяв, виводячи струминою своє ім’я на снігу. Чак Норріс подумав, подумав і випісяв своє ім’я на бетоні.

Народ розсміявся – принаймні розсміялися ті, хто стояли навкруг господаря вечірки, – зрозумівши, що це жарт.

Утім, м’язи на обличчі мулата напружилися.

Попри все, Ґрем був непоганим хлопцем. Його потяг до розкоші, прагнення всебічної уваги, легкий менторський тон у спілкуванні з однолітками були наслідком виховання й тих умов, у яких він зростав, а не виявом тотальної внутрішньої зіпсутості. У Ґремові не було чорноти, й іншим разом він би віджартувався чи просто пропустив випад Левка повз вуха, проте того дня усе обернулось інакше. Місяць тому Ґрема виперли з універу, він посварився з батьком і залишився без грошей, після чого йому довелося з’їхати з фешенебельної квартири в центрі міста й переселитися до студентської комірчини… коротше, Ґрем Келлі не витримав.

– Ти хто? – виплюнув він.

Побачивши грозову хмару над головою, Левко змовчав. Сатомі свердлила його осудливим поглядом.

– Це Лео, мій товариш з України, – замість нього відповів Ян. – Давно хотів вас позна…

– Слухай мене, Лео, – Ґрем випнув гладенько виголене підборіддя, – ти просто лузер із країни третього світу, що може похвалитися лише гострим язиком. А я американець із «Porsche» он там, по-під вікнами, та ліцензією професійного пілота. Тому раджу тобі заткнути пельку й продовжити срати своїм добірним українським цементом.

Запала мертвотна тиша. Левко сторопів, не очікуючи на таку відповідь. Він першим «стартонув» і, безперечно, не мав слушності, проте Ґрем переступив усі межі, відреагувавши по-дикунськи агресивно й ницо.

– Це брудно, чувак, – проказав Ян, винувато блискаючи синіми очима та потираючи долонею залисину, що протягом останнього року окупувала маківку.

Сьома отямився першим.

– Нам тре’ провітритись, – і потягнув Левка на кухню. – Що з тобою?

Напруження спало, хоча минуло чверть години, перш ніж гіркота, спричинена інцидентом, остаточно розчинилась у повітрі.

Під кінець вечірки Ґрем пішов до Левка миритись. Привселюдно простягнувши українцеві руку, мулат усміхнувся.

– Вибач, бадді34, я погарячкував, і мені соромно. Знаєш, певною мірою я – фаталіст, вірю, що, коли сто тисяч людей в одну мить, подумавши про мене, захочуть, щоб я обісрався, то я обов’язково обісрусь, нахезаю, розумієш, повні штани. А тому я намагаюся не залишати за собою таких людей, – рука висіла в повітрі.

Левко розумів, що ці слова звучать більше для публіки, ніж для нього. Якби довкола не було стільки гостей, Ґрем навряд чи попросив би пробачення, швидше за все, він не згадав би взагалі про «лузера з країни третього світу». Водночас українець не бажав розкручувати конфлікт. Він усвідомлював: якщо навзаєм не простягне руку, то перебере вину за інцидент на себе.

Виштовхнувши на обличчя кволу посмішку, Левко потиснув широку та гладку, наче атлас, долоню американця.

Секунд п’ять хлопці мовчали, зазираючи один одному в очі, і Левко подумав, що мусить сказати що-небудь, інакше їхнє примирення виглядатиме як зважування боксерів перед поєдинком.

– Ти й гелікоптером умієш керувати? – Лео мотнув головою в бік фотографії на столі.

Сатомі стояла неподалік, спостерігала за ними обома. Левко несамохіть стиснув долоню американця дужче.

– Так. Я відвідував заняття в іллінойській «Helicopter Academy». Довго відмовлявся, та згодом батько переконав мене.

– Круто… – прохрипів українець.

На ту мить Левка здивувало б, що менше ніж через два тижні вони з Ґремом заприятелюють, а ще за місяць їхня ватага збільшиться в кількості до чотирьох – американець стане повноправним її членом.

Повноцінне примирення припало на неділю, 6 лютого 2011 року. Сьома, Лео і Ян вибралися випити пива. Ян перестрів Ґрема та привів його до спортивного бару на Ґамла-стані. Того вечора по TV10 транслювали «Super Bowl XLV»35, найважливішу спортивну подію на Американському континенті. Чемпіон АФК «Pittsburgh Steelers» грав проти кращої команди НФК «Green Bay Packers» на «Cowboys Stadium» в Арлінґтоні, штат Техас. Левко з цікавістю стежив за матчем (майже не слухаючи, про що говорять Ян і Семен) не лише тому, що Джонік чотири роки тому підсадив його на американський футбол, але й через те, що до фіналу пробилась улюблена команда його колишнього командира – «Ґрін-бейські Пакувальники», єдина некомерційна серед команд НФЛ.

Коли наприкінці першої чверті «Пакувальники» виконали блискуче перехоплення й уклепали другий тачдаун, довівши рахунок до 0—14, Левко не стримався й зааплодував. Ґрем вражено повів поглядом на українця.

– Ти тямиш в американському футболі?

– Так, мій товариш жив у Штатах і підсадив мене на НФЛ.

– Респект.

– Я не просто тямлю, янкі, «Пакувальники» – моя улюблена команда.

– Ти жартуєш! – чорні мигдалеподібні очі мулата стали круглими.

– Анітрохи.

– Я теж за них уболіваю!

– Ти ж ніби з Чикаго, нє?

– Ну, по-перше, «Chicago Bears», як ти помітив, не дійшли до фіналу, а по-друге, я народився у Ґрін-бей36.

Під кінець другої чверті, коли «Пакувальники» вели в рахунку 3—21, Ґрем і Левко на повну смакували матчем, проклинаючи суддів, вигукуючи підказки форвардам і квотербеку37 та гадаючи, з яким рахунком завершиться гра. У 3-й і 4-й чвертях «Пітсбурзькі металісти» нарешті прокинулись і почали грати. Під кінець останньої чверті українець і американець пережили кілька неприємних хвилин, коли «Pittsburgh Steelers» скоротили відставання до 25—28, проте перед фінальним свистком Мейсон Кросбі, гравець «Пакувальників», забив польовий гол, закріпивши перевагу «Packers». Як наслідок – «Пакувальники» перемогли 25—31, учетверте в історії завоювавши «Super Bowl», головний трофей сезону.

Невдовзі з’ясувалося, що Ґрем є шанувальником професійного боксу та, що незвично для янкі, з повагою ставиться до українських важковаговиків Віталія і Володимира Кличків. Словом, крига скресла…

– І ще дещо… – голос Сьоми, викривлений колонками комп’ютера, примусив Левка стрепенутися. Хлопець випірнув зі спогадів, повернувшись до реальності.

– Говори.

Семен виклав руки перед собою, і Левко побачив зашмуляний кубик Рубика. Окремі секції протерлися так, що було непросто розрізнити колір. Сьома тримав кубик так, щоби, не піднімаючи очей, дивитися поверх нього на екран нетбука. Лео не ображався на товариша, знав, що Сьомі це необхідно. Вовтузіння з кубиком було чимось на кшталт куріння, поганою, та невідчепною звичкою, а ми ж не гніваємося на тих, хто, розмовляючи з нами, курить цигарку?

Кілька блискавичних рухів, і… всі кольори на місці. Сьома покрутив у руках повністю складену іграшку. Потому опустив руки й узявся хаотично перемішувати секції, щоби через хвилину знову почати їх складати.

– Це з приводу Ґрема та… – росіянин завагався, – та Сатомі. Серце Левка хвицнулось, обдавши жаром шию та щоки.

– А що в них? Вони почали зустрічатись?! Скажи мені!

– Та ні, чувак. Але Ґрем… він… ну… – Семен очевидно темнив.

– Сьома, не викаблучуйся! – розпалившись, Лео подався до камери, писок зайняв увесь екран на нетбуці Семена, тож навіть попри погану якість зображення, росіянин помітив, як розчервонілось обличчя товариша. – Викладай усе, як є!

– Та нема чого викладати.

– Він покликав японку на побачення, так? Я вгадав?.. Чувак, чого ти мовчиш?!

Побачивши реакцію приятеля, Сьома вирішив дати задній хід і не розповідати всього, що знає. Можливо, це неправильно, не по-товариськи, проте він не хотів бути тим метеликом, чиї крильця запустять ланцюжок подій, що призведе до бурі. Нехай Лео приїжджає й сам розбирається.

– Не заводься. Нема чого розказувати, – росіянин опустив очі (як іноді добре мати під рукою кубик Рубика!..). – Просто… вертайся швидше й… не тупи.

– Гаразд. Яну привіт, – Левко насупився, показуючи, що бажає закінчити розмову.

– Перекажу. А ти спи сухенький!

– Пішов ти.

– Хе-хе… До зустрічі!

– Давай, чувак!

«Skype» прощально булькнув, і екран потемнів. Левко зчепив руки за головою, чуючи, як тривожно буркоче під серцем.

Відлига у взаєминах із Ґремом Келлі тривала рівно рік – до наступного «Super Bowl», в якому «New York Giants» виграли у «New England Patriots» з рахунком 21:17. Наприкінці лютого 2012-го Ґрем порвав з Аннет, двадцятисемирічною цибатою шведкою, з якою зустрічався рік, і… почав підкочувати «батарейки» до Сатомі.

Винен у тому був тільки українець.

Левко вперше побачив японку у вересні 2010-го, коли приїхав на навчання в магістратурі КТН; вони потрапили в одну навчальну групу. Спочатку Сатомі йому геть не сподобалась. Нижче від середнього зросту, із пласким круглим обличчям і розкосими очима, не худорлява, але далеко не з пишними формами – вона здавалася звичайною, такою, як усі. Весь наступний день хлопець придивлявся до дівчини, щонайменше сотню разів запитуючи себе, що в ній такого? Чому не може викинути її з голови? Прийшовши на заняття третього дня, Лео вже не міг відвести від Сатомі очей. Його кидало в дрож від самого лише погляду на коротке, трохи нижче від вух волосся, що тисячами голок спурхувало в повітря, коли японка швидко повертала голову; він насолоджувався її дитячим сміхом, упивався м’яким акцентом, крадькома спостерігаючи, як напинаються маленькі груди під кофтиною.

Сатомі була не проти зустрічатися з українцем. От тільки Левко через невпевненість і незрозумілі підліткові комплекси, які ще не витравило життя в Європі, страшно, нелюдськи, безбожно загальмував. За півтора року навчання на Департаменті промислової екології він двічі запросив Сатомі в кіно й один раз на льодовий каток. Дівчина погоджувалась, проте жодного разу все заходило не далі проводжань до студентського кампусу.

Приблизно за півроку, втомившись вимальовувати Левка у своїх фантазіях, японка почала розглядати альтернативні варіанти.

III

Ґуннар Іверс піднявся на ґанок із напівпідвальної майстерні та розправив старі, але ще міцні плечі. Яскраво-синє вранішнє небо було чистим, таким прозорим, що здавалося відполірованим дзеркалом. Таким чистим небо буває лише над Стокгольмом, звісно, в ті дні, коли місто не заливає принесеним із Балтики надокучливим дощем.

Ґуннар загаявся на хвилину, підставляючи зморшкувате обличчя під сонячні промені. Після затхлої півтемряви підвалу, де він жив і працював протягом останніх тридцяти місяців (якщо направду, то просто жив – старий художник давно нічого не малював; вряди-годи, не маючи сил опиратися свербінню в пальцях і миготливим, схожим на німе кіно, картинкам у мозку, Ґуннар брався за олівець чи пензлі й починав гарячково творити, проте на папері чи на полотнищі завжди проступали похмурі чорні галереї з надр Твердині, тож через три-чотири години після завершення картини чи малюнка, добряче «набравшись» шотландського віскі, чоловік заливав усе чорною фарбою, – чи то картаючись спогадами, чи то остерігаючись, що хтось побачить намальоване), сонце різонуло очі й змусило примружитись. Порив зимного вітру із затоки примусив Ґуннара скулитись і мимоволі втягнути шию під захист потертого коміра пальто. Орендована майстерня розташовувалась на вулиці Strandvägen. Вулиця тяглась уздовж затоки, просто навпроти острова Скеппсхолмен, що затуляв вихід у протоку й далі у відкрите море, і взимку, особливо коли вітер дув із Балтійського моря, на Стрендвеґен було достобіса холодно, хоча ртуть у термометрі рідко опускалася нижче від 0 °С.

Проте зима залишалась позаду. За кілька годин сонце прогріє Стрендвеґен, перетворивши вулицю із сирого й похмурого завулка на симпатичну алею, ідеальне місце для прогулянок закоханих. Ґуннар повільно рушив набережною на захід. Старий прямував до супермаркету на Birger Jarlsgatan, неподалік метро, по яйця та овочі на сніданок. Їсти він не дуже хотів, а тому подумував, скупившись, зійти вище по Бірґер Ярлсґатан і погуляти в парку «Humlegården», поки його не заполонили мамаші з колясками й тинейджери на великах.

За десять кроків від спуску до напівпідвальної майстерні Ґуннар несподівано вкляк. Стрендвеґен було чисто підметено, проте на тротуарі біля бордюру він помітив два сірувато-зелені листочки, схожі на лаврове листя, що його додають у супи й інші страви. Старий нахилився та збагнув, що листочки лише скидалися на лаврові, а насправді були чимось іншим.

Ґуннар випростався. Оглянув Стрендвеґен поперед себе, тоді зиркнув назад, але не зауважив нічого підозрілого. Злодійкувато поглипуючи з-під сивих брів, він підійшов до бордюру, схилився, впираючись рукою в коліно, й підняв листки.

Серце важко бухнуло, виплюнувши на обличчя хвилю гарячої крові.

Як він і думав: то було засушене листя коки, що його жує для підтримання себе в тонусі корінне населення перуанських Анд. Ґуннар іще раз подивився під ноги. Вночі накрапало, проте напроти місця, де він стовбенів, сіріла прямокутна латка сухого асфальту. Аж до ранку тут стояла машина, водій якої мав із собою листя перуанської коки…

Раптово вранішні кольори потьмяніли. Ґуннар зблід, серце затріпотіло. Сонячне світло більше не тішило, вгризалося в очі, а вітер, здавалося, похолоднішав на десять градусів. Розвернувшись, старий художник пошкутильгав до майстерні, швидко забіг досередини й зачинив двері. Після заллятої ранковим сяйвом набережної у півтемряві кімнати перед очима попливли темні кола.

– А що ти хотів? – надломленим голосом запитав він себе.

Умить художник постарів років на двадцять. Якщо перед виходом він виглядав молодшим від своїх років (не старшим за шістдесят, а як усміхнений, то навіть на п’ятдесят), то зараз перетворився на ветхого стариганя із в’ялою шиєю, олов’яними очима й тремором у кінцівках.

Він знав, що це мало статися. Потому як той бісовий нишпорка із «The Guardian»… як там його?.. Херлі?… Харлі?.. Хадлі Фрімен… ось як… Потому як Хадлі Фрімен, його персональний кат, розтрубив ім’я Ґуннара на весь англомовний світ, старого раніше чи пізніше мусили розшукати. Він не сумнівався: це як двічі два – чотири.

Ґуннар також знав, що після повернення з Амстердама більше не втікатиме. По-перше, він занадто слабкий, постарів і втомився. Подруге, в нього немає грошей. Щоб заховатися, а точніше – заховатися так, щоби тебе не вистежили, – потрібно вільно оперувати хоча б п’ятизначними цифрами. Останнім часом Ґуннар Іверс, хай як силкувався, не міг вибитися за межі тісної (геть як його майстерня) ділянки, обставленої гнітючими написами ТРИЗНАЧНІ. У старого просто не було грошей на те, щоб кинути все й утекти – щоб викупити в долі кілька додаткових років життя.

Сівши за старий дерев’яний стіл із шухлядами – замість однієї ніжки підкладено купу альбомів із фотокопіями картин Дем’єна Херста, Мони Хатум, Сесилії Браун, Роберта Гобера, Йонатана Мезе, Мауріціо Кателлана й інших сучасних художників, – Ґуннар обхопив голову руками.

Він просидів так хвилин тридцять, потому витяг із шухляди альбом для малювання, вирвав із нього сторінку, схопив перше, що втрапило під руку, – чорну кулькову ручку, – і заходився малювати.

Рисунок давався тяжко. Ґуннар працював смикано, ривками, розгойдуючись на стільці, гризучи кінчик ручки, часто встаючи й міряючи кроками майстерню, та зрештою зображення набуло завершеної форми.

Старий поклав аркуш перед собою й довго дивився на нього. То було перше за багато місяців творіння, розглядаючи яке в Ґуннара не виникало бажання пошматувати його чи затушувати чорною акриловою фарбою. Можливо, тому, що на атласному аркушеві був не малюнок, а карта.

Скільки йому ще залишилось? Тиждень? День? Кілька годин?

Чи вони вже впізнали його?

Він мусить комусь розповісти. Мусить устигнути!

Але кому? У нього є Лінда, з якою він не розмовляє, проте втягувати в цю історію дочку старий не хотів. Та вона й не повірить. А якщо повірить, то не зрозуміє. І навіть якщо зрозуміє, то точно не попреться до Перу.

«А що, як у мене справді лише кілька годин?» – відчуваючи, як мертвіє серце, подумав Ґуннар. Згорнувши аркуш із картою вчетверо, чоловік покинув його на столі. Потому поліз до найнижчої шухляди та видобув звідти стару, зі стертими кутами картонну течку для паперів.

По обіді, так і не поснідавши, художник удруге одягнувся, прихопив із собою картонну течку та вийшов на Стрендвеґен. Сонце висіло просто навпроти входу до його комірчини, та цього разу він навіть не поглянув угору. Не затримуючись, старий швед закрокував на захід. Обігнувши поромний причал, він подався до Ґамла-стану. Прокравшись лабіринтом нешироких пішохідних вуличок до західної частини Старого міста, Іверс заскочив до «Wirströms Irish Pub», порожній у таку годину, сів за віддалений столик і замовив ленч.

«Я повинен комусь розповісти…» – він жував машинально, не відчуваючи смаку страв і раз за разом кидаючи погляд на течку, покладену неподалік.

Попри малолюдність Ґамла-стану в обідню пору, Ґуннар не помітив, що дорогою від майстерні за ним назирці йшов чоловік у чорній шкірянці до пояса та низько натягнутому на очі бейсі, з-під якого вибивалися пасма рудого, наче іржа, волосся. Підборіддя й вилиці чоловіка вкривала густа борода кольору міді. Коли художник пірнув у приміщення Wirströms Irish Pub, рудий спинився за рогом. Заклавши за щоку два кокаїнові листки, став жувати й спрямував погляд обведених червоними дужками витрішкуватих очей на вхід до забігайлівки.

IV

Хлопці зібрались, щоби визначитись, куди поїдуть влітку. Втім, до обговорень так і не дійшло.

Був вечір п’ятниці – «Wirströms» напханий під зав’язку, – й офіціантки в національних шведських костюмах не встигали розносити замовлення. Пиво лилося рікою, в сусідній залі надривалося тріо музикантів (волинка, мандоліна, ударні), заповнюючи бар примітивними, але бравурними ірландськими мелодіями. Ян із Сьомою поринули в суперечку про проблеми моделювання низькочастотних флуктуацій і гемодинамічну реакцію під час функціональної магнітно-резонансної томографії, Ґрем сьорбав пиво, неуважно ковзаючи очима по бару й час від часу мрійливо всміхаючись, а Левко, чекаючи, поки чех і росіянин вгамуються, забрав у американця «iPad» і поліз в мережу, щоби передивитися фотографії місць, куди можна податися: Теотіуакан і Паленке у Мексиці39; слони, леви, носороги й інша живність у саванах Кенії; ісландські фіорди.

У Яна Фідлера озвався мобільний.

– Алло, – відповів чех.

– Племіннику, я наполегливо рекомендую тобі повернутися додому, – пролунало в динаміку.

Ян жив із рідним дядьком, Ніколасом Фідлером, колишнім дипломатом, який дев’ять років пропрацював помічником чеського посла у Швеції та після виходу на пенсію залишився жити в Стокгольмі. Ніколас виділив племіннику вутлу комірчину на півпідвальному поверсі свого будинку, трохи північніше від станції «Ропстен» на північному сході міста. Стосунки між дядьком і небожем не вирізнялись теплотою, хоча Ян тим особливо не переймався; йому вистачало того, що Ніколас Фідлер не бере з нього гроші за кімнату.

– Дядьку Ніколасе, я щойно вибрався до міста і… – чех пробігся очима по друзях, хитро підморгнув, – …і зараз трохи зайнятий.

– Добре, Яне, не заважатиму тобі, – легко згодився дядько, – просто хочу, щоб ти знав: у підвалі прорвало стічну трубу, тож іще одна пара рук зараз не була б зайвою.

– Що? – іскорки в очах аспіранта згасли.

– Що чув, племіннику: лопнула труба, якою гівно відводиться з будинку.

– І… а… а як моя комірчина?

Голос дядька Ніколаса ніби й не змінився, проте відчувалося, що того аж викручує від прихованої втіхи.

– Якщо я скажу, що лайно з каналізації вже майже прилипло до стелі твоєї кімнати, то це не стане перебільшенням.

– Чорт, – простогнав Ян. – Зараз буду.

Він натиснув «Відбій» і подивився на друзів.

– Мушу бігти, у моєму підвалі прорвало каналізацію, і… – чех стиснув кулаки від безсилої люті, – …найближчими днями мене не чекайте.

– Давай, – махнув рукою Левко. – Ми потім надішлемо тобі стенограму розмови.

– Якщо дуже смердітиме, приїжджай ночувати до нас, – запропонував Сьома.

– Дякую! – потиснувши всім руки, Ян заквапився до виходу. Росіянин і українець повернулися до розмови про літню мандрівку, зосередившись на двох варіантах – Мексика та Кенія. Левко схилявся до Мексики, Сьомі насправді не імпонувала ні перша, ні друга країна. Засівши за планшетом, вони заходилися шукати, що можна побачити й що робити в цих країнах, голосно коментуючи все, що надибували. Ґрем майже не брав участі в обговоренні, тим самим замріяним поглядом ковзаючи по відвідувачах «Wirströms Irish Pub».

На столі коротко завібрував чийсь телефон. Семен скосив очі й побачив, що Ґрему надійшло повідомлення від відправника Satomi. Левко в цей час поринув у вивчення руїн майянського міста Яшчілан, розташованих у джунглях на межі між Мексикою та Гватемалою, а тому нічого не помітив. Не чекаючи, поки Левко зведе голову й зауважить, що Сатомі пише Ґрему, Сьома штовхнув смартфон американця подалі від центру стола. Мулат схопив його і, вгледівши, від кого смс, усміхнувся. Загальмовану відчуженість, із якою він секунду назад стежив за подіями в барі, наче вітром здуло. Стискаючи смартфон у долоні, американець підвівся й рушив до виходу. Семен глипнув на Левка.

– Куди це він?

– По телефону поговорити.

– А… Глянь, – Левко крутнув планшет до росіянина, – це Яшчілан40. Майянський центр на річці Усумансінта, у справжніх джунглях. Це не задрипана Чичен-Іца, де фотку слід вважати вдалою, якщо на ній менше як півсотні задниць і голів41. На Яшчілан водять тури по 7—10 осіб, туди треба на човні добиратися…

Сьома дивився на товариша й не чув його. Він думав про те, чи мусить розповісти про роман америкоса та японки. Як друг, мусив би. Але, передбачаючи реакцію Левка, хлопець стримувався. Лео, певна річ, гніватиметься на Ґрема й затаїть образу на нього, Семена, за те, що не сказав про Сатомі раніше. У такому разі про великі мандри можна забути. А забувати не хотілося, бо через півроку вони розбіжаться хто куди й не факт, що коли-небудь побачаться.

Ґрем повернувся швидко.

– Лео, Семе, вибачайте, мені треба їхати.

– Куди? – не бажаючи розставатись з iPad-ом, скорчив невдоволену міну українець.

– Маю справи.

– Які справи у п’ятницю ввечері? – звів брови Левко.

– То довга історія, вам буде нецікаво, – Ґрем підморгнув товаришам.

Семен похитав головою, туплячись кудись під стіл.

Забравши планшет, американець вийшов із бару.

– От і поговорили, – насупився Левко. – Як із ними можна про щось домовлятись? Ми навіть у бар організовано вибратися не можемо, що вже казати про Мексику чи Кенію.

Сьома мовчки цмулив пиво з бокала.

V

– Ґуннар Іверс, – відрекомендувавшись, старий умостився на стілець напроти хлопців, поклав перед собою течку для паперів і поставив бокал. Він провів у «Wirströms» півдня й до вечора встиг пристойно набратися (що було потрібно, бо інакше старий не зміг би почати розмову).

Левко і Семен переглянулися.

– Лео, – першим зреагував українець.

– Сімеон, – після паузи відповів росіянин. – Ми знайомі?

– Уже так, – швед усміхнувся, стараючись погамувати істинні почуття. Вдавалось погано. Дивлячись на нього, Левко усвідомив, що посмішка роблена. – Чув, ви радилися про те, куди помандрувати влітку.

Левко кинув косий погляд на росіянина. Як довго цей дідуган підслуховує їх? Сьома відповів наляканим позирком: «Псих!»

– О, ні! Не подумайте нічого такого, – замотав сивою головою

Ґуннар Іверс, – я не підслуховував вас, просто випадково почув вашу розмову. Я сидів за отим столиком, – швед показав за спини хлопців. – Якщо вважаєте, що я набридаю, скажіть як є, і я зразу піду. Та перед тим хотів би розповісти вам хорошу історію і порадити, куди можна поїхати в пошуках справжньої пригоди.

– Кажіть, – кліпнув Семен.

– Ви були в Перу?

– Ні, – водночас відповіли хлопці.

– О-о, це щось неймовірне! Фантастична країна! – очі старого спалахнули, він обвів язиком потріскані від холоду губи й смачно виплюнув: – It will blow out to hell your fucking minds!42

Українець усміхнувся. І він, і його однолітки не гребували матюками, проте хлопець розумів, що їхня лайка зазвичай позбавлена експресивного чи смислового навантаження. Це лише брудні, майже завжди недоречні сполучники для слів. Тоді як лихослів’я в устах тих, кому за шістдесят, звучало солідно й переконливо.

Левку сподобалося, як Ґуннар вимовив оте «blow out to hell your fucking minds».

– Там страх як багато всіляких цікавих речей, – твердив швед. – Ось, наприклад, Саксайуаман.

Попорпавшись у течці, старий витягнув фотокартку – практично нову, чудової якості – та поклав перед хлопцями. Левко взяв знімок. На глянцевому фотопапері було зображено руїни колосальної споруди, складеної із мегалітичних кам’яних блоків. Три рівні заломистих стін ступенями здіймались один над одним. Вражало, як щільно – просто з диявольською точністю – припасовано між собою брили. Між ними не було цементу. Між ними, здавалося, ножа не встромити.

– Це Саксайуаман, – іще раз повторив Ґуннар Іверс. – Гадаю, ви нічого не чули про нього, хоча зараз це не має значення… Це руїни цитаделі в Андах неподалік Куско, нині звичайного перуанського містечка, а в давнину – столиці імперії інків, – старий, плямкаючи, присмоктався до бокала. – Подивіться на брили. Вони різні: і за розміром (від порівняно невеликих до грандіозних багатотонних блоків), і за формою (трапляються пласкі та вигнуті грані). Водночас між валунами не знайдеться ні просвіту, ні шпарки, куди б могла залізти мураха. Їх так тісно підігнано, що вони нагадують шматочки пазла. Вражає? Але ще більше вражає те, що наша цивілізація не має засобів для створення подібного. Жоден сучасний інструмент не дасть змоги обробити камінь аж так досконало.

Лео розглядав полігональну кладку Саксайуамана.

– Та ну…

– Це правда! Жоден із відомих методів оброблення каміння не дає змоги відшліфувати брили так, щоб їхні грані ідеально пасували одна до одної. Припустимо, можна витратити купу часу й наглянсувати два окремі блоки так, що між ними не буде мікронного зазору. Та десять, сотню, тисячу каменів? А всю стіну? – художник у запалі ляснув долонею по столі, ледь не перекинувши бокал. – Спливе мільйон років, перш ніж удасться створити щось подібне.

Українець переводив погляд із фотографії на Ґуннара й назад.

– Але Саксайуаман усе-таки збудовано…

– Правильно, – швед загадково всміхнувся. Цього разу посмішка вийшла кращою. – Я маю ще кілька знімків, – Ґуннар Іверс видобув інші фотографії, усі з руїнами Саксайуамана, відзнятими з різних ракурсів. – Пригляньтеся уважно. Окремі кам’яні блоки важать шістдесят тонн і сягають розмірів будинку. Але навіть їх оброблено так майстерно, наче це пластилін, а не граніт. Хочу, щоб ви усвідомили, яким технологічно досконалим є Саксайуаман. Навіть якщо користатися мірками постіндустріальної епохи.

Левко роздивлявся фотографії, а потому передавав їх Семенові. Ґуннар вів далі:

– А тепер гляньте сюди, – на столі з’явилося ще кілька світлин. – Це славнозвісне Мачу-Пікчу… – Лео впізнав найвідоміші інкські руїни. – Помічаєте різницю?

Сьома проказав:

– Ну, камені трохи менші.

– І все?

– Має бути щось іще?

Схилившись над знімком Мачу-Пікчу, Левко обстежував стіни ступінчатих святилищ.

– Дивіться уважніше, – перейшов на шепіт Ґуннар. – Невже ви не бачите, що це зовсім інша стіна?

Брили, з яких складено мури Саксайуамана, несхожі між собою, проте всі до останньої мають полігональну форму в перетині. Їхні грані гладкі, наче після оброблення на верстаті. Водночас камені, з яких збудовано храми й тераси на Мачу-Пікчу, виглядали… звичайним камінням. Звісно, їх теж обробляли, обтесували, та обруби лишалися нерівними, граней, як таких, не було. Не знайшлося жодного каменя, який би «ліпився» впритул до сусіднього в кладці, як на знімках Саксайуамана. Стіна Мачу-Пікчу – і це цілком очевидно – нагадувала недбало накидану купу каміння.

– У принципі, так, – згодився Левко.

– Це різні технології, – пояснив старий. – Ті, хто зводив Саксайуаман, у якийсь неймовірний спосіб обробляли колосальні брили, після чого складали з них стіну, ніби з кубиків конструктора «Lego». Будівники Мачу-Пікчу на таке не спромоглися. Вони тулили камені докупи, не маючи цементу, замазували їх глиною чи землею, а нерідко лишали просто так – просідати й утрамбовуватися під власною вагою.

– Дивно, у світі знають переважно Мачу-Пікчу, майже ніхто не чув про Саксайуаман, – зауважив Семен.

– Це типово для сучасного суспільства, в якому цінують зовнішній вияв, де ніхто не хоче докопуватися до суті, копирсаючись у деталях. Мачу-Пікчу стало відомим не через велич храмів і культових споруд, а завдяки розташуванню та красі довколишніх Анд. Погляньте на антураж, подивіться на гори довкола – ось що зробило Мачу-Пікчу відомим! Якби місто знаходилось у долині посеред миршавих ланів, а не на гребені важкодоступного кряжу, нависаючи над чотиристаметровими прірвами, оточене гостроконечними бескидами, рівних яким ще пошукати, про нього у світі знали б не більше, ніж про Саксайуаман, на Мачу-Пікчу не було б і десятої частки тих відвідувачів, які пруться туди нині, – старий перевів подих. – Зіграло роль ще й те, що до початку ХХ століття Мачу-Пікчу лишалося цілковито невідомим для цивілізованого світу. За чотири століття ні конкістадори, ні їхні нащадки не натрапили на стародавню твердиню. Добрі двісті років після падіння імперії інки спокійнісінько жили та господарювали у фортеці посеред хмар. До початку минулого століття ніхто не здогадувався, що в Андах на висоті 2500 метрів ховається ціле місто.

– Справді? – і Семен, і Левко не помітили, як зацікавились і втягнулись у розмову.

– Ага. Історія виявлення Мачу-Пікчу гарно прислужилася його популярності. Руїни 1911-го відшукав Хайрем Бінґхем, професор Єльського університету. Відшукав цілком випадково. Цю романтичну побрехеньку в Куско переповідають на кожному кроці, проте ніхто не розказує, що Хайрем Бінґхем насправді шукав не Мачу-Пікчу, – старий змінився на лиці, яма, що привиділася Левку під час першої, тої непевної посмішки Ґуннара, раптово проступила чіткіше. – Насправді американець організував експедицію, метою якої були пошуки Паїтіті, золотого міста. Йому просто пощастило надибати індіанця, котрий вивів його до Мачу-Пікчу, взявши за це лише два долари.

Левко несподівано осягнув, що їхня бесіда – лише довжелезний вступ до чогось більш важливого й таємничого.

– Ну що, вам цікаво?

– Цікаво… – мовив українець, не маючи змоги розплутати клубок суперечливих почуттів, що перекочувався у грудях.

– Тоді йдемо далі, – очі шведа збуджено зблискували. – Бінґхем одразу второпав, що спіймав облизня. Врешті-решт він таки прославився, навіть написав дві чи три книги про свої експедиції, та чудово розумів, що з точки зору технології будівництва знайдене ним Мачу-Пікчу – не більше ніж бліда тінь Саксайуамана й багатьох інших руїн у Перу, – старий укотре поліз до течки. – У мене є чимало інших знімків. Тут і Ойянтайтамбо, і Пізак, і К’енко, і ПукаПукара, і Тамбомачай43.

Ґуннар, наче картяр, розклав на столі нові фотографії. Ці були старішими й виглядали пошарпаними. Старий розсортував світлини на дві групи. У першій – ліворуч від Левка – фото Саксайуамана й інших твердинь із бездоганними стінами, складеними з мегалітичних блоків. Праворуч опинилися знімки Мачу-Пікчу й інших фортець, чиї стіни скидалися на безладне нагромадження каміння.

– Розумієте, про що я? – швед прискалив одне око.

Різниця у стилі будівництва здавалася очевидною.

– Розумію, – трохи сконфужено промовив Сьома. – Але що з того?

– Почекай, зараз побачиш. Це не все. Споруди, що ви бачите в купі зі знімком Мачу-Пікчу, насправді зводили пізніше за гігантів на кшталт Саксайуамана. Точної різниці ніхто не скаже, та можна з певністю стверджувати, що спочатку в Андах з’явилися Саксайуаман, Пізак та Ойянтайтамбо, а вже потім – їхні менш досконалі… – Ґуннар зробив паузу, – копії.

– Як це? – Левко забув про недопите пиво. – Древні розучилися будувати? Тупо втратили свої знання?

– Нічого вони не втратили, – похитав головою Ґуннар.

– Як тоді пояснити, що одна й та сама цивілізація будує такі технологічно відмінні споруди? Невже трапилося щось таке, від чого інки швидко деградували?

– Егей, Лео! – обірвав його старий. – А хто говорить про однуй ту саму цивілізацію? Хто говорить про інків?

– Не второпав…

– Ти припускаєшся тієї самої помилки, що й сучасні історики. Хіба я хоч словом обмовився про те, що Саксайуаман і подібні твердині будували інки?

– Ні.

– Правильно. Я просто не міг цього сказати. Бо Саксайуаман, Ойянтайтамбо, Пізак і багато інших мегалітичних фортець будували не інки. Все, що створили інки, – це кучугури дрібного щебеню на кшталт Мачу-Пікчу чи Пука-Пукари.

Українець не стримався й усміхнувся, без зневаги чи розчарування, але промовисто скептично. Надто категорично, а тому – якось по-дитячому наївно прозвучало останнє твердження. Ґуннар лишався серйозним і якимось… наче переляканим.

– Розумієш, у чому вся штука, – продовжив старий, ніби й не зауваживши скепсису, – впродовж останніх ста років про історію Південної Америки до того часу, коли туди припхався Пісарро, написано тисячі, може, десятки тисяч статей і монографій. Від 2000 року до н. е. цей континент населяло кільканадцять напрочуд розвинених цивілізацій, які в дечому переважали шумерів, китайців і навіть єгиптян. Культура Моче, культура Чіму, таємнича цивілізація Наски, імперія людей Уарі, зрештою аймару й інки44 – всі вони в певні періоди досягали високого рівня розвитку. Та є одна проблема. Жодна із перерахованих цивілізацій не мала писемності. Ніхто не заніс до Південної Америки концепт письма, а самі вони за три тисячі років так і не здогадалися, що думки можна фіксувати. Це означає, що цивілізації, що я їх назвав, не лишили по собі жодної книги, документа чи напису…

Спільнота науковців намагається створити ілюзію, начебто нам про них усе відомо: якщо не строго хронологічно, то принаймні у загальних обрисах. Та це брехня. А правда в тому, що на початку XVI століття, коли до Південної Америки вдерлись іспанці, на материку була одна держава – імперія інків, найбільша держава тогочасного світу. Вона розкинулась на півконтиненту, займаючи землі сучасного Еквадору, Перу, Болівії, Чилі та частково Аргентини. Все, що створили культури Моче, Чіму, Наски чи Уарі, належало інкам-завойовникам. І що виходить? Всі події з історії доколумбової Південної Америки, про які ми знаємо, – це історії, розказані конкістадорами. Конкістадори у свою чергу брали ці історії від інків. Ба більше: брати просто більше не було від кого, бо самеінки виявились останніми, кого іспанці зустріли на Новій Землі. Як ти думаєш, Лео, покази інків можна вважати правдивими?

– Те, що ви зараз говорите, виглядає логічно, – обережно мовив Левко, – та…

Ґуннар Іверс продовжував сипати порівняннями:

– Уяви ситуацію: ти вселяєшся у квартиру, в якій до цього хтось жив. Що ти робиш передусім? Правильно – починаєш ремонт. Переклеюєш шпалери, перефарбовуєш стіни, змінюєш меблі. Історія доколумбової Південної Америки – це ті самі шпалери, наклеєні останніми цивілізаціями, які населяли континент, в нашому контексті – інками, – чоловік зупинився та залпом допив пиво. – Ви ніколи не замислювалися, що вся сучасна історія – це історія цивілізацій-переможців? Ті, хто програв, зійшов з арени, поринув у забуття, навіть якщо був більш «просунутим» порівняно з агресорами. Завойовник, який підминав під себе інший народ, державу чи цивілізацію, намагався применшити їхні заслуги, проте здебільшого – присвоював їх собі. Я розумію вашу недовіру, та повторюю ще раз, – у голосі з’явилися нетерплячі нотки, – Саксайуаман, Пізак та Ойянтайтамбо зводили не інки. Інки були хріновими будівничими. Все, що вони вміли робити, – це воювати.

Сьома демонстративно відсунув фотографії в бік Ґуннара та різко спитав:

– А ви хто?

Старий знітився, але відповів без заминки:

– Я художник. Я малюю картини.

Семенове питання збило темп розмови, та через хвилину Левко повернувся до розказаного шведом.

– Ґуннаре, думайте, що хочете, проте ваші докази непевні. Це лише припущення.

– Це не припущення.

– Це припущення, – стояв на своєму хлопець. – Минули сотні років, нині немає нікого й нічого, що могло б довести слушність або ж хибність ваших суджень. Я певен, можливо знайти інше-пояснення технологічного провалу в розвитку інків. Гадаю, на сьогодні немає жодного об’єктивного доказу для обґрунтування, що руїни в Андах належать різним цивілізаціям.

Ґуннар увесь напружився.

– Власне, я наближаюся до того, заради чого почав цю розмову, бо йдеться насправді не про Саксайуаман і не про Мачу-Пікчу… Такий доказ є, Лео. І він не один.

Левко стулив рота.

– Що за доказ? – поцікавився Семен.

– Паїтіті.

– Тобто? Міфічні руїни?

– Не міфічні. Це рештки велетенської Твердині в сельві за Андами, існування якої доводить, що половину з фортець, які нібито належали інкам, насправді будував значно древніший і більш розвинутий народ. Так само як Мачу-Пікчу – ніщо порівняно із залишками Саксайуамана, так і Саксайуаман видається іграшковим будиночком на фоні Паїтіті.

– Звідки ви знаєте?

– Я був на Паїтіті.

Ґуннар дістав із течки останнє фото, найстаріше. Єдиний знімок, на якому був сам Іверс. Швед стояв, упершись руками в боки, на березі витягнутої форми озера, а позаду нього здіймалася до неба, замалим не затуляючи сонце, багаторівнева стіна велетенської Твердині. Кладка в стіні чимось нагадувала Саксайуаман, от тільки камені виглядали в рази більшими. Найменший серед них був більшим за найбільший блок у стіні Саксайуамана.

Утім, насторожувала якість фотографії. Зображення було нечітким, безформним.

– Де це? – прошепотів українець.

– У джунглях Мадре-де-Діос на сході Перу. Між Мачу-Пікчу й Паїтіті – якихось двісті кілометрів. Штука в тому, що це двісті кілометрів найбільш диких, глухих і важкопрохідних лісів на світі. Там можна сховати Нью-Йорк, і ніхто його не розшукає.

– Ви стверджуєте, що знайшли Паїтіті? – перепитав Левко.

– Знайшов не я. Я просто там… хм… побував.

– Як? Як ви туди потрапили?

– Випадково, – ухилився від прямої відповіді старий.

Хлопці передавали один одному фотокартку й не могли надивитися на грандіозну стіну. Зрештою Семен повернув фотографію Ґуннарові.

– Фотка нечітка, – прогудів він. – Звідки нам знати, що вона справжня? Тут на п’ять хвилин роботи для тих, хто шарить у Photo-shop-і. Які ще є докази?

Старий художник пожалкував, що не взяв намальовану карту із собою. Він зітхнув.

– Писемність. Ті, хто будував Саксайуаман, на відміну від інків, на відміну від усіх інших народів Південної Америки, знали письмо. Але для того, щоб побачити письмена, вам слід спочатку повірити у Твердиню. Бо Паїтіті – єдине місце, де вони збереглися.

Тут уже й Левко захитав головою.

– Не вірите? – Ґуннар не мав наміру відступати. – Моя майстерня зовсім поряд – на Стрендвеґен в Остермальмі. Якщо маєте бажання, можемо прогулятись, і я покажу дещо, що переконає вас.

Українець глипнув на Семена. Росіянин вивчав зморене обличчя шведа.

– Я наполягаю, – Ґуннар подивився спершу на Левка, потім на Семена. Його руки тремтіли.

Левко мовчав, віддавши ініціативу в руки товариша. І тут Сьома мав би подякувати художникові за розповідь і чемно розпрощатися. За півгодини він і Левко доїхали б до хатини Бенґта, вляглися би спати й наступного ранку цілковито забули б про дивну зустріч у ірландському пабі в західній частині Старого міста. Спершу росіянин саме так і хотів учинити, проте щось заглючило на небесах, і Сьома, облизавши губи, піддався незрозумілому імпульсу.

– Гаразд, ходімо.

Ґуннар і Семен подалися до бармена платити за випивку, Левко – до туалету.

На виході з убиральні хлопець звернув увагу на самотнього відвідувача, що сидів за столиком у темному закутку пабу. Чоловік нічого не пив: столик стояв порожнім, якщо не зважати на фотокамеру, що її незнайомець притримував рукою. Витягнувши шию, він стежив, як Ґуннар і Сьома, розрахувавшись, прямують до виходу. Двічі простеживши напрям погляду, Левко переконався, що не помиляється: незнайомець приглядався до старого шведа й росіянина.

Та найдужче впадали в очі волосся й густа борода, що наполовину ховала щоки: чоловік був таким рудим, що складалося враження, наче його голова охоплена полум’ям.

Щось холодне заворушилось у Левка під серцем, і тієї миті чоловік повернув голову. Українець рохнув і голосно смикнув кадиком. Попри півтемряву, що огортала рудого, Левко усвідомив, що зазирає в найстрашніші очі з усіх, які доводилось бачити до цього. Баньки рудоволосого мали криваво-червоний колір. Моторошний ефект посилювала полум’яна облямівка на повіках, що підкреслювала нездорове забарвлення кришталиків і створювала ілюзію кривавих підтьоків довкола очей. Розумом Лео осягав, що очі цілком відповідають волоссю й бороді, що це лише витівка природи, що причини в генах чоловіка, проте серцем відмовлявся вірити в реальність побаченого. У півтемряві пабу очі здавалися червоно-чорними жаринами.

Відвівши погляд, хлопець закрокував уздовж барної стійки до виходу.

Рудий стежив за Левком, доки той, пропустивши Ґуннара та Сьому, не зник за дверима, потому підхопився й, сплюнувши у попільничку жмут пережованого листя коки, поквапився до виходу.

VI

Вони стояли біля вікна в його квартирці й дивилися на затоку.

Ґрем провів пальцями по руці Сатомі, там, де та була неприкрита сукенкою, просто щоб перевірити, що вони на однаковій частоті. Японка не здригнулась і руки не відвела. Його обличчя просяяло, наче в малюка, що отримав на Новий рік бажаний подарунок.

На столі залишилися щойно принесені суші, на підвіконні – два келихи білого сухого вина «Flagstone Noon Gun» з Південної Африки, урожаю 2009 року, бо ніхто з них не думав ні про вечерю, ні про вино. Обоє впивалися зовсім іншим сп’янінням.

У Сатомі від збудження підгиналися коліна.

Опинившись за кілька сантиметрів від Ґрема, вона подалась уперед і поцілувала його, спершу ковзнувши язичком по губах хлопця, а тоді настирливо просунувши його глибше в рота. Однією рукою вона провела у мулата за вухом, іншу опустила спереду на джинси, граючись із пряжкою… і з тим, що тверділо нижче від неї.

Продовжуючи відповідати на цілунки, Ґрем погладив долонями її стегна. Гаряча кров шугонула по всіх кінцівках, коли він зрозумів, що дівчина в панчохах. Піднявши край сукні, він підчепив пальцями трусики й стягнув їх донизу. Переступивши з ноги на ногу, Сатомі піднялась на пальчики та скинула їх на підлогу.

Ґрем торкнувся рукою розпаленілого тіла між її ніг, не припиняючи цілувати. Знайшовши клітор, стиснув його пальцями, водночас відриваючись від губ дівчини й опускаючись із поцілунками на шию, а потім ще нижче – на груди.

Тепло від його рук розливалось усім її тілом.

Сатомі відступила на крок, щоб спертись об стіну, інакше просто з’їхала б на підлогу. Ноги тремтіли, ледве втримуючи тіло. Ґрем відчув це; взяв дівчину на руки (вона обхопила його ніжками) й поніс до спальні. Поставивши перед ліжком, Ґрем через голову зняв її сукню, залишивши японку в самих чорних панчохах і червоному мереживному брасьєрі, що ледве прикривав соски.

Потому легенько штовхнув на матрац.

Цілуючи, Ґрем піднявся вгору по її тілу. Коли дотягнувся до лиця, Сатомі з жадобою впилась у його губи. Якийсь час вони грались язиками, потому Ґрем узявся пестити її груди. Його язик закружляв навколо набухлого соска, й Сатомі, стиснувши в кулачках цупке волосся американця, притишено застогнала.

Мулат ковзнув пальцями по низу живота – раз, другий, третій. Доторкнувся клітора. Сатомі зірвала з хлопця сорочку й почала водити руками по спині від шиї аж до сідниць, стягуючи нижче джинси.

Коли його великий палець зачіпав винятково чуттєву точку, дівчина скрикувала і встромляла нігті у спину американця.

На мить відірвавшись від тіла, що пашіло плотським теплом, Ґрем скинув джинси.

– Ніколи не думала, що я з тих дівчат, які готові віддатися першої ж ночі… – м’яко сказала Сатомі, насолоджуючись його м’язистим, доглянутим тілом. Вона побачила його член і замружилась від ущипливого передчуття, що, наче бульбашки газованої води, розпливлося по втягнутому животу.

Він кинув на неї погляд, ладний наморщити брови, та з виразу обличчя зрозумів, що це лише гра. Дівчина не має на увазі те, що каже, вона не має наміру зупинятись, і Ґрем продовжив пестити її (ліва рука – між стегон, права – на грудях), відчуваючи, як указівний і середній пальці долоні стають мокрими.

– Усьому буває перший раз, – відповів він, поцілувавши внутрішню частину стегна Сатомі. Близько. Так близько…

Вона вигнула спину, прикусивши краєчок нижньої губи, й застогнала голосніше. Від рухів його пальців спирало подих. Усередині, готуючись вивільнитися, згущувалась енергія сотень атомних вибухів.

Ґрем більше не міг стримуватися, тож лагідно розвів її ноги.

– I want to fuck you until you can’t walk anymore… – хрипко прошепотів мулат і увійшов так глибоко, як тільки міг.

VII

За вікном дощило. Від затоки тягнуло крижаною вогкістю. Ґуннар Іверс підставив Левку та Семенові по табурету, сам сів на дерев’яний стільчик і, не запропонувавши ні кави, ні чаю, розгорнув накидану від руки карту.

Левко іронічно всміхнувся. Поведінка художника все більше нагадувала фарс, а сам він в очах українця перетворювався на психічнохворого – не буйного, та все ж із конкретно перекособоченим дахом. Сьома німував, звіддалік роздивляючись альбомний аркуш, який злегка виблискував у світлі лампи.

– Не говоріть нічого, – схвильовано промовив Ґуннар, – спочатку вислухайте, а потім вирішуйте, що із цим робити, – він розгладив долонею аркуш і тицьнув пальцем у точку в нижньому правому куті: – Ось це Пуерто-Мальдонадо, єдине поселення в регіоні Мадре-де-Діос, що може слугувати відправним пунктом для експедиції…

– А хто вам сказав, що ми… – розтулив рота Левко.

– Я ж просив не перебивати мене, – наморщив лоба старий швед. – До Пуерто від Куско тягнеться асфальтована дорога С30 – за шість-сім годин можна доїхати рейсовим автобусом. Після Пуерто-Мальдонадо шосе С30 прямує на північ, проходить уздовж кордону, огинаючи ліси Мадре-де-Діос зі сходу, та приблизно за 250 кілометрів завертає у Бразилію. Хоча шосе вам не потрібне. Через Пуерто пробігає річка за назвою Ріо-Мадре-де-Діос. Вона тече із заходу на схід, роблячи чималий гак біля Пуерто-Мальдонадо. Ось тут, – палець зупинився на вигині річки. – З північного заходу в цей «гак» впадає одна з найбільших приток Ріо-Мадре-де-Діос – Ріо-де-лас-П’єдрас, яку місцеві кличуть Такуатіману. Якщо йти вгору за течією Ріо-де-лас-П’єдрас, то через 180 км від Пуерто-Мальдонадо на правому березі (тобто зліва, якщо зважати на те, що просуваємося проти течії) натрапите на ґрунтову злітну смугу. Вона обслуговує наукову станцію «Проґресо», фактично, невелику хатину, де ночують учені, що прилітають на стариці45 Мадре-де-Діос поспостерігати за птахами. Приблизно за 260 км від Пуерто-Мальдонадо із заходу в Ріо-де-лас-П’єдрас має безіменну притоку. Точну відстань назвати не можу, та це й неважливо – Такуатіману після кожного сезону дощів змінює русло, – зате в мене є глобальні координати місця, де зливаються річки. Я записав їх ось тут, – палець перемістився аркушем навскоси.

– Піднявшись ще на 30 км безіменною притокою, праворуч від себе ви побачите скелю, схожу на голову папуги, – «Parrot’s Head Cliff46». Якщо не переплутаєте притоку, то пропустити Голову Папуги практично неможливо. Цей бескид позначає місце висадки, – що більше Ґуннар говорив, то дужче хвилювався. Кілька разів він кидав погляд на вхідні двері майстерні, наче боявся, що крізь них хтось увірветься і завадить йому завершити. – На південь від місця висадки сельва ховає два невеликі озера – Аппер-Уінкер-Лейк47 (така назва північного) та Лоуер-Уінкер-Лейк48 (південного). Аппер-Уінкер-Лейк лежить на 5 км південніше від Голови Папуги, а Лоуер-Уінкер-Лейк – ще на 3 км далі на південь. Коли досягнете Лоуер-Уінкер-Лейк, на північно-західному березі знайдете кам’яну дорогу, схожу на древні тракти інків, яка тягнеться на захід крізь нетрі, – попри всі зусилля, старий не міг приховати тривогу. – Це шлях до Паїтіті.

Від напруження на лобі Ґуннара виступив піт. Пивний віддих залишився, та алкоголь з голови старого вивітрився. Українець м’яв пальцями мочку правого вуха та міркував про те, на дідька божевільному вигадувати так досконало продуману історію. Розповідаючи, старий швед жодного разу не затнувся.

– А це що таке? – спитав Сьома, показавши (але не торкнувшись) пальцем на мапу.

– Це «Skull’s Crevice», Розколина Черепів, один з орієнтирів. Кам’яна дорога оминає її з півдня, а від Розколини до Паїтіті – два денні переходи, – кілька великих крапель збігли по скронях. Він узяв карту зі столу, згорнув її й тихо (майже благально) промовив: – Візьміть… це вам.

Семен не поворухнувся.

Лео звів брови.

– Для чого?

– Подумайте про мою історію на дозвіллі. Подумайте… – Ґуннар силкувався знайти аргументи, щоб схилити хлопців на свій бік, але в голову лізли самі банальності, – …подумайте, чи хочете ви справжньої пригоди.

Левко затих, намагаючись зібрати докупи все почуте й побачене за останні дві години. Історія виглядала заманливою. Аж надто заманливою, чорт забирай. І саме в цьому полягала проблема. Левко здогадувався, що Ґуннар збрехав про те, що випадково натрапив на Паїтіті. Тієї миті хлопець ще не уявляв, що таке Мадре-де-Діос, одначе розумів, що людина не може просто так опинитися посеред джунглів, щоб випадково щось там знайти. Карти, фотографії, логічність суджень, обізнаність із географією південно-східного Перу – все доводило, що старий цілеспрямовано шукав Паїтіті. Безсумнівно, хтось колись зацікавив шведа, розказавши історію про Твердиню, – так само, як він старався зацікавити їх, Левка й Семена. Та от що дивно: присвятивши пошукам, певно, не один рік, Ґуннар урешті натрапив на Паїтіті, славетну Твердиню, котру безуспішно шукали сотні авантюристів. І ось замість того, щоб увіковічнити себе, прославитись на всю планету, він хоче спихнути цю історію випадковим зустрічним.

– У мене є питання… – озвався Левко.

– Ну?

– Якщо ви там були, якщо ви бачили Паїтіті та знаєте, де розташовано руїни, чому самі не розповісте про них світові?

– Я не можу.

– Через що?

Ґуннар затнувся, облизав пересохлі губи й із величезною неохотою відрізав:

– Через особисті обставини.

Левко кинув швидкий погляд на Семена і (…це ж просто карта) забрав аркуш із рук художника. Швед заплющив очі з виглядом людини, що позбулася важезного тягаря, та за мить рвучко розплющив їх.

– І ще одне, – він звертався до Левка (українець досі тримав карту перед собою, не знаючи, куди її подіти), – за 30 км від Пуерто-Мальдонадо, на лівому березі Ріо-де-лас-П’єдрас я позначив місце, підписане «Хатина Тора Сандерса». Тор – старий норвежець, який, як мені відомо, живе в Мадре-де-Діос більше як тридцять років. У нього кепський характер, одначе загалом він непогана людина. Перед тим як рушити в джунглі, раджу вам зупинитись у Сандерса. У його халупі вдосталь місця, часом Тор приймає в себе дослідників, які пливуть у джунглі чи спускаються з нетрів річкою, – Ґуннар зазирнув Левкові у вічі. – Це важливо. Можете думати що завгодно, думати, що я психанутий старий, звихнутий на скарбах і загублених містах, – він стишив голос; очі гарячково світились. – Але прошу, послухайте мене: просто залиште карту. Нехай лежить, їсти не просить. Можливо, згодом, плануючи чергову відпустку, ви згадаєте про неї. Пригадаєте дивакуватого шведа та його неймовірні історії. А тоді, хтозна, раптом вам закортить замість валятися, підсмажуючи животи, на вилизаному курорті десь у Туреччині чи Еміратах улаштувати справжню пригоду та спробувати дізнатись, чи правду говорив битий життям дідуган. Тож незалежно від того, чи хочете ви відшукати Паїтіті зараз, чи ні, – тримайте цю карту в себе.

– Згода, – кивнув головою Левко, поклавши аркуш до кишені пальто.

– Ну, нам час, – устаючи, мовив Сьома. – Уже пізно.

Дорогою додому хлопці мовчали. Сьома бавився з кубиком Рубика, Левко гриз очима нічну темряву за вікном, час від часу фокусуючись на промислових майданчиках та ангарах, що випливали з чорноти. Одна думка не йшла йому з голови. Протягом усієї розмови, навіть у ті моменти, коли Ґуннар Іверс захоплювався, з головою поринаючи в розповідь, з очей старого не зникали розгубленість і… страх. Непомітні й розпливчасті, немов відблиски неба на дні колодязя, вони, втім, не щезали на жодну секунду, відтіняючи сторожкістю кожен погляд шведа. Кілька разів, зачувши різкий і несподіваний звук, Ґуннар здригався, косуючи на пройму дверей, що вели на вулицю. У такі миті він скидався на підлітка посеред середньовічного замку, який чекає на появу закривавленого привида, що от-от кинеться на нього з-за стіни. Іверс був міцним чолов’ягою на схилі літ. Грубуватий сипкий голос, кремезний торс, м’язисті ручища на будь-кого справляли враження. Літній художник мав би сам наганяти страху. Проте ні. Чоловік сіпався й ледь не підскакував, коли різкий порив вітру хльостко бив по склу, хтось із перехожих ненароком упускав на бруківку парасолю чи надто голосно кашляв.

І тоді Левко втямив, що насправді не так важливо, чи Ґуннар говорить правду. Якщо відкинути непевну легенду про Паїтіті й байки про письмена, відмести намагання переписати всесвітню історію, очевидним лишається одне – непоясненний та ірраціональний страх старого. У джунглях Перу з Ґуннаром Іверсом трапилося щось таке, що наповнило його мозок жахом. Щось химерне й темне вкоренилося в макітру шведа й відтоді не відпускає його.

Торкнувшись пальцями складеної вчетверо та захованої до кишені пальто карти, Левко подумав, що мав він у дупі таку перспективу: їхати й дізнаватись, що то таке.

На жаль – на превеликий жаль для них обох – Семен Твардовський думав інакше.

VIII

Почистивши зуби, Левко заглянув до кімнати Сьоми.

– Ще працюватимеш?

Годинник показував п’ять на другу ночі. Семен у самих трусах і майці примостився за столом перед відкритим ноутбуком. Ліжко стояло нерозстелене.

– Та так… Хочу дещо глянути, – не повертаючись, відповів росіянин.

– Як знаєш, – позіхнув Левко. – Я валю спати. Добраніч!

– Добраніч, Лео, – не обернувшись, буркнув Сьома.

Українець вирубився через секунду після того, як розпластався на ліжку.

Години збігали, а ліжко Семена лишалося неторканим. Хлопець поринув у мережу, із прискіпливістю нишпорки визбируючи крупинки інформації про Паїтіті. Почав із Вікіпедії, щоправда, тільки для того, щоб зачепитися за первинні посилання та знайти прізвища тих, хто вивчав і писав про древню твердиню. У такий спосіб він натрапив на «Паїтіті, Ель Дорадо і Амазонки», книгу історика Роберто Левілльєра; записки дослідника Енріке Урбано, який шукав Паїтіті у 1970-х; нотатки священика з Лареса49 – отця Хуана Карлоса Полентіні; нещодавні дослідження росіянки Вєри Тюлєнєвої; і навіть уривки з колоніальних хронік, що містили свідчення конкістадорів (зокрема священика Дієго Феліпе де Алькайя).

О шостій ранку, коли Левко заворушився, помалу виповзаючи із трясовини сну, Сьома все ще сидів перед комп’ютером, за ніч не склепивши очей. На екрані висіло вікно браузера «Google Chrome» із півсотнею відкритих вкладок зі статтями про викуп Атауальпи, уривками іспанських документів із розповідями конкістадорів, google-мапами джунглів Мадре-де-Діос і прилеглих територій Болівії та Бразилії, описами звичаїв мачігуенга, даними про експедиції Персі Фосетта, Боба Ніколса, Ларса Хафскйольда й інших мандрівників, які, подавшись на пошуки загубленого міста, не повернулися…

IX

Перехилившись через поручні сходів, Сьома перехопив Левка, коли той взувався.

– Лео, прийом!

– Кажи бігом, бо я вже йду, – у столиці Швеції і метро, і міські електропоїзди курсують із фантастичною пунктуальністю, що дає змогу з точністю до хвилин розрахувати час, потрібний для переміщення до потрібного пункту. Однак у такої точності є зворотний бік. Левко знав: якщо прогавить «pendeltåg50», який вирушає зі станції «Спонья» о 8:11, то на лекцію в головний кампус КТН учасно не потрапить.

– Збирай на завтра пацанів, – гукнув згори Семен.

– О’кей. Для чого?

– Поговоримо про Паїтіті.

Левко випростався, лишивши шнурівку незав’язаною. По спині пробіглися мурашки.

– Що ти сказав?

– Що чув, Лео. Треба нарешті вирішити з літньою мандрівкою. Українець задер голову, зазирнувши у сходовий проліт.

– Ти хочеш… – він зупинився.

– Так, саме те, що ти подумав. Якщо Ян і Ґрем будуть не проти, я… я хотів би туди поїхати.

X

– Лео! Ле-е-о! – гукав Ґрем, грюкаючи у двері. – Семе! Се-е-м! – тиша. – Де ви, чорт забирай?

За ним стояв Ян. Він не стукав і не кричав, тримаючи в руках і стискаючи під пахвами різнобарвні пакети з чіпсами OLW і сирними кульками «Estrella». Горішків не брали, бо Семен із дитинства мав алергію на горіхи. Шматок горіха завбільшки з яблучне зерня може роздути його макітру до розмірів шкільного глобуса і навіть (без належного медичного втручання) призвести до коми й смерті. Щось подібне двічі траплялось із Семеном у Франції, після чого він більше не дивився в бік лісових горіхів та арахісу і став завше випитувати, де б не обідав, чи немає у стравах подрібнених горішків. Грюк! Грюк! Грюк!

– Позасинали чи що?!

Погода справді стояла «сонна»: небо затягнуло сірою тванню, дощу ніби й не було, та повітря аж чвакало від вологи. З дерев у садку постійно капало.

Зрештою десь із глибин будинку долинув тихий голос Сьоми:

– Йду… Не ламайте вхідні двері, варвари.

Спливло ще півхвилини, перш ніж двері вілли розчахнулися.

– Чого так довго? Де Лео? – забурчав Ґрем, але тут-таки забив на те, про що питав, і вирячився від здивування: – Семе, що з тобою?

У мережі є фотоприкол, на якому зображено двоє совенят: одне нормальне, інше – з потішно підігнутою лапою і якогось дідька вивернутою на 90° головою, а під ними підпис – «Я і мій брат-дебіл». Так ось, Сьома виглядав геть як той брат-дебіл. Голова вигиналася під неймовірним кутом – праве вухо практично торкалося плеча, а шия, здавалось, дзвеніла від напруження.

– Нічого серйозного, – відмахнувся росіянин.

Ґрем простягнув долоні та спробував поставити голову Семена на місце.

– Ай, ай! – заволав той. – Не чіпай! Ідіот! Болить!

Американець забрав руки.

– Добре, не буду. Але що в тебе з макітрою, бадді?

– Нерв у шиї защемило.

– Знову спав під навстіж розчиненим вікном? – Ян Фідлер, не випускаючи пакети, стягав кросівки й дивився на Сьому поблажливим батьківським поглядом: «Я ж тобі казав». Семен був фанатичним адептом здорового способу життя. Не курив, знав міру з алкоголем, не їв напівфабрикатів тощо. Та іноді перегинав палицю. Це, зокрема, виявлялось у тому, що хлопець спав із відчиненими вікнами, вкриваючись самим простирадлом. Навіть коли надворі було дуже холодно. Іноді, як-от сьогодні, такі «процедури» закінчувалися неприємностями – шийно-плечовим радикулітом.

– Та я завжди так сплю, ти ж знаєш, це не через те, це я крутнувся різко, – бурчав росіянин.

– Ну-ну. Поговори мені. Помив учора макітру й уклався нею до вікна? – гнув своє Ян.

– Ага, – зітхнувши, здався Сьома.

Чех пирхнув.

– Hlupák!51 Тепер днів зо три ходитимеш, як підстрелений.

– Та нормальок! – усміхнувся Семен. – Уже майже не щемить. Тільки вставати з ліжка важко – залежишся, а потім тільки ворухнешся – і клята шия вистрілює блискавками аж до прямої кишки… Я тому й не відчиняв так довго. Ледве сповз із лежака.

– А де Лео? Чо’ він не спустився? – спитав Ґрем.

– Він у ванній сидить, – посміхаючись, відповів росіянин.

Щось у тій посмішці насторожило мулата.

– Якого лисого він там робить о третій пополудні?

– Помідорки вимочує, – було видно, що лише завдяки титанічним зусиллям Сьома вдержує істеричний регіт за міцно стиснутими зубами.

– Які ще помідорки?

Семен із ляском затулив рота долонею. Через звернену набік голову здавалося, наче росіянин сам собі хоче зламати карк. Утім, ніщоне допомагало: сміх фонтанував уривчастим пирханням через ніс.

Трохи опанувавши себе, хлопець промовив:

– Янкі, ану гукни… спитай його: як твої яйця?

– Що? – смикнув бровами американець.

– Що чув.

Ян вирішив не чекати, поки Ґрем розкумекає, що й до чого. Задер голову в проліт над сходами та заволав на всю віллу:

– Leo… Leo! How’re your balls, man?!52

У відповідь із другого поверху долинуло розпачливо-істеричне верещання:

– Fuck you! FUCK YOU ALL!!!53 – голос Левка змінився до невпізнання.

– Чувак, ну тобі хоч полегшало? – задерши макітру, і собі глузував Сьома.

– Fuck aw-a-a-a-a-a-a-a-y!!!

Семен зареготав, склавшись навпіл. Його губи спершу розтяглися в посмішці, та вже за мить скривилися від болю: застуджений нерв давався взнаки. Розбурханий лайкою, до вітальні ввійшов Бенґт. Що найдивніше: архітектор зовсім не сердився, що в його домі лаються, – він також душився від сміху.

– Здрастуйте… – привітався Ян, сором’язливо втягнувши голову поміж пліч. Чех не знав, що старий удома.

– Привіт, хлопці! – тамуючи пирскання, помахав рукою Бенґт.

– Що у вас сталося? – озвався Ґрем, переводячи погляд із Бенґта на Сьому й назад. – Семе?

– Га-га-га! – більше не стримувався господар вілли.

– Не питай, – застогнав Семен, сповзаючи по стіні на підлогу. В обох – і у старого, і в росіянина – від сміху виступили сльози.

– Умерти можна… – витираючи кулаком вологу з очей, Бенґт почовгав до кухні.

Сьома звівся на рівні.

– Ходімо. Зараз самі побачите.

Хлопці піднялись у вітальню на другому поверсі. Ян звільнився від сирних паличок і чипсів, розклавши пакети на столі. Ґрем одразу попрямував до ванної кімнати. Наблизився, машинально простягнув руку, щоб узятися за ручку, і лише тоді помітив, що дверей немає. Точніше, вони є, проте не там, де їм належить бути. Двері ванної кімнати стояли сперті на стіну біля проходу. Завіси – грубо вирвано. У місцях відриву повідлітали шматки тиньку. Далі – ще цікавіше. Американець уступив до ванни й побачив Левка.

– Що це за херня?

Українець сидів на підлозі, встромивши гепу в наповнений водою пластиковий тазик. Ліворуч біля його ніг стояла чашка з чаєм. Хлопець ледачо бовтав у ньому ложечкою. У правій руці тримав розгорнутою книгу Валерія Гуляєва «Забуті міста майя». Читав. Або робив вигляд, що читає. На собі мав лише футболку, підгорнену під пахви, – щоб не замочити.

– Що ти робиш? – ще раз поцікавився мулат.

– Нічого, – буркнув Левко. – Я виламав двері ванної… – він кивнув на вирвані живцем шарніри, потім опустив руку у ванну й витягнув звідти гофрований рукав від душу, – і ще відірвав шланг від душу…

Кілька секунд Ґрем мовчав. Він тільки зараз зауважив, що металевий шланг із насадкою більше не кріпиться до крана. А тоді озвався:

– Бадді, боюсь запитати: а для чого ти це зробив?

– Чувак, ти що – дебіл? Ти думаєш, я це навмисне?

– Ні, звісно, ні. Просто поцікавився. Не щодня бачиш людину, яка вирвала шланг від душу. А чому ти… е… запхав дупу в тазик?

– По-перше, я запхав не дупу, а… – Левко опустив погляд і замовк, сердито випнувши губу: – У Сема запитай, – потім відклав шланг, сьорбнув чаю та демонстративно встромив носа в книжку.

– Семе? – американець обернувся. Він промовляв приємно, протяжно, типово так по-американському: «Се’ем».

Семен не міг відповісти. Він повзав підлогою, то корчачись від сміху, то охкаючи від спалахів болю в шиї та плечі. Левко люто відкинув книжку й заторочив:

– Ти ж знаєш, що цей лохуряка любить валятись уночі під розчиненими вікнами.

– Ага.

– Я казав йому, попереджав коня педального: зачиняй вікно або хоча б причиняй його, а то скрутить так, що навіть перднути не зможеш без того, щоб не втратити свідомість! Словом, прокидаюся зранку й чую, як хтось квилить у сусідній кімнаті. Не те щоб волає, а так – попискує про допомогу. Заходжу й бачу: лежить цей олень, чудо природи, клешні в різні боки, ногами гойдає, як жук у Кафки, та пихкає, аж слина з рота пре. Скрутило його – злізти з ліжка не може. Що робити? Підняв, допоміг йому дійти до туалету, стояв там, по-братськи підставляючи плече, доки він пісяв, потім дотягнув назад, навіть сніданок йому зготував.

– До чого тут тазик? І чого ти голий?

– Не перебивай мене! – цвіркнув Левко. – Вважайте, що мене згубила жертовність і любов до ближнього, – останні слова прозвучали пафосно й не пасували до картинки, що її бачили перед собою Ґрем із Яном. – Виявилось, що в Сема є «Фіналгон». Видно, не вперше так скручує. Він попросив мене розтерти йому шию, бо зі зрозумілих причин сам себе натерти не міг. Не діставав. І я… – в цю мить Сьома загиготав, як ненормальний; Лео спалахнув: – Щоб ти здох, скотина! Курваль парнокопитний! – прокричав він, витягуючи голову в напрямку вітальні, та ні на сантиметр не зрушуючи з тазика, й тут же погамував себе: – І я погодився.

– Натер?

– Натер.

– Потім що?

– Потім пішов приймати душ. Роздягнувся, пустив воду, заліз у ванну, в ліву руку взяв шланг від душу, а правою – тією, що натирав, – за звичкою… почухав помідорку.

– Яку помідорку? – не втямив мулат. Ян на той час уже все зрозумів і зігнувся від реготу, сівши на підлогу поряд із Семеном.

– Ліву.

Ґрем прискіпливо глянув на тазик.

– І що? – він усе ще не в’їжджав у те, що сталося.

Левко шумно видихнув і спохмурнів. Насупився так, що складки аж на ніс полізли.

– Чувак, ти взагалі знаєш, що таке «Фіналгон» і як він діє?

– Е… загалом, – американець умовк. І тут до нього почало доходити: – О, фак… – кутики губ поповзли вгору, очі заіскрилися – він уже ледве стримував сміх. – О, б-а-а-дді, ти… тією самою рукою?

– Та-а-а-к.

– Чому ти не помив її?

У відповідь Левко щосили загорлав.

– А хто миє руки перед тим, як лізти в душ, йолопе?!!

– Ха-ха-ха! – Ґрем урешті зліпив докупи всі шматки історії: вирваний шланг, тазик із водою та безперервне істеричне іржання Сьоми. – Ну ти даєш, Лео! Ха-ха! Що далі?

– Перші п’ять секунд не пам’ятаю, – похнюплено розказував українець. – Очуняв посеред вітальні з відірваним шлангом у руці. Ну, тобто тим шлангом, що від душу. А внизу горіло так, що думав, очі луснуть…

– А ви уявіть мене, – Семен дореготався до сліз, – лежу, нікого не чіпаю, а тут – тріск, двері ванної залітають на середину вітальні, потім вискакує Лео, мокрий увесь, і гарчить: «Горю-у-у-у!» Я сповзаю з ліжка, навкарачки повзу до вітальні й питаю: «Що таке?» А він знову: «Горю-у-у-у!» А я такий: «Де гориш?!» А він мені: «Пішов на хер!», і назад до ванної.

Насміявшись досхочу, Ґрем кивнув на тазик.

– І довго ти так сидиш?

– Та десь із годину. Трохи менше…

Ян ступив до ванної, роззирнувся.

– То що, нараду проводитимемо у ванній, чи як?

– Нє, – українець видушив із себе посмішку, – я ще трохи посиджу й буду вилазити – ніби попускає. Ви поки хавку готуйте.

– Обмотай помідорки вогким рушником, – порадив чех, – ефект той самий буде.

– Так і зроблю.

Ґрем протиснувся біля Яна та вислизнув до вітальні. Перетнув кімнату, підійшов до холодильника.

– Із чого почнемо? – відчиняючи дверцята, голосно спитав американець. – У нас із минулого разу ще «Budweiser» є.

– «Bud», – випалив чех.

– «Bud», – луною повторив Сьома.

То був справжній чеський «Budweiser Budvar», а не, як повторював Ян, американська підробка. Минулого тижня Фідлер привіз кільканадцять пляшок із Чехії, вважай, просто із заводу. Левко надавав перевагу німцям.

– Мені «Paulaner»!

– О’кей, баддіс, замовлення прийнято, – Ґрем дістав пляшки й зачинив холодильник.

Чех розпаковував чипси, а росіянин узявся готувати свої фірмові сухарики, обсмажуючи кубики чорного хліба зі шматками бекону та посипаючи їх спеціями. Починався один із найприємніших і однозначно найлегший етап подорожі – планування.

XI

– На цей момент ми маємо три варіанти, – мовив Сьома, – Ісландія, Мексика та Кенія.

За вікном швидко сіріло. Сіявся тихий дощ, безшумно цяткуючи шибки сріблястими краплями. Ґрем, Ян і Сьома розсілися на Г-подібному дивані, що тиснувся до перил сходового прольоту. Левко розташувався на старезній табуретці з протилежного боку стола (оскільки кормову частину українця, наче в борця сумо, все ще обмотував мокрий рушник, на диван хлопця не пустили). Край столу стриміла така сама ветха, як і табурет, настільна лампа з абажуром (єдине ввімкнене джерело світла у вітальні), в центрі стояли два ноутбуки й лежала купа роздрукованих карт, фотографій і статей. Біля кожного хлопця тулилися тарілки із закусками, а також пляшки з пивом. У кімнаті панувала затишна півтемрява та смачно пахло сухою деревиною.

– Так, три, – підтакнув Ян. – Я за Ісландію, – глибоко в душічех не вважав себе справжнім бекпекером. Матрацником він не був, але кайфу від ночівлі в копійчаних хостелах не ловив.

– Що в тій Ісландії? – підняв руки Ґрем. – Давайте до Кенії, там дика природа, там круто…

– …і скажено дорого, – доказав Ян, закидаючи до рота апетитного сухарика. – Я шукав на сайтах: сама машина може стати в сотню баксів на день. І хостели недешеві.

– Пф-ф… – пирхнув мулат, для якого гроші ніколи не складали проблему.

До вчорашнього дня Левко хотів поїхати до Мексики, особливо на півострів Юкатан, – помандрувати містами, що лишилися від майя, проте зараз українець мовчав, вижидаючи, що скаже Сьома.

– Почекайте, – Семен виставив ліву долоню перед Ґремом, а праву перед Яном. – Я хочу запропонувати четвертий варіант, – росіянин дістав намальовану Ґуннаром карту, розгорнув її на столі й із подробицями переповів американцеві та чеху позавчорашню розмову зі старим художником.

Коли Сьома закінчив, хлопці по черзі взяли мапу до рук і роздивились її.

– Ти гадаєш, Паїтіті існує? – Мулат із недовірою глянув на Семена.

– Мені відомо не більше, ніж тобі, Ґреме, – ухилився від прямої відповіді росіянин. Потому дістав із файла на столі три аркуші А4 й роздав друзям. – Тут я стисло виклав достовірні, перевірені факти про Паїтіті. Ознайомтесь.

Левко здивовано глипнув на товариша. Він знав, що Семен нишпорив інтернетом у пошуках інформації, та уявити не міг, що все так серйозно. Сьома поводився, наче директор ЦРУ на суперсекретному засіданні в Ленглі, штат Вірджинія. Від цього тягнуло на сміх (особливо зважаючи на кумедно викривлену шию), та водночас – якимось дивним чином – Семенова статечність налаштовувала хлопців на серйозний лад.

Ґрем, Ян і Левко присунулися ближче до лампи й заходилися читати.

Дочекавшись, поки приятелі підведуть голови від аркушів, Сьома продовжив:

– Я виокремив цю інформацію для того, щоб ви зрозуміли: все, що я говоритиму далі, – лиш легенди, непідтверджені документально розповіді та припущення. Хай якими реальними здаватимуться мої історії, ви мусите пам’ятати: єдине, що відомо достеменно, зібрано на ось цьому аркуші, – росіянин постукав указівним пальцем по роздруківці. – Продовжувати? – він обвів Левка, Ґрема та Яна поглядом. Перша реакція обнадіювала. Відвертого несприйняття не було. Ґрем і Ян зацікавились. Трохи довше Семен затримав очі на Левкові, міркуючи, що саме українця слід переконати передусім. У Сьоми все чудово на папері, він прораховує все до дрібниць, але в критичних ситуаціях, які часом траплялися під час поїздок Європою (коли геніальний план, який так гарно виглядав на папірці, роздрукованому вдома, за реальних умов раптом не спрацьовував), керування перебирав Левко. Сьома розумів, що без українця нічого не вдасться; якщо він схилить на свій бік Левка, із рештою вони разом упораються швидко.

– Так, – погодився Ґрем.

– Почну з історії, котра, на перший погляд, не пов’язана з Паїтіті. Ви чули про викуп Атауальпи?

Хлопці синхронно замотали головами.

– 1531 року іспанський авантюрист Франциско Пісарро із двомастами відбірними головорізами вирушив на завойовування Перу. На той час імперія інків досягла найбільшого розквіту. Чисельність її населення, за різними даними, коливалася від 10 до 12 мільйонів осіб, із яких двісті тисяч були воїнами. 16 листопада 1532-го, після року виснажливих сутичок на узбережжі та в горах, Пісарро спочатку запросив на переговори, а потім підступно захопив у полон інкського імператора Атауальпу. Знаючи жагу іспанців до золота, правитель перуанців запропонував конкістадорам за свою свободу викуп. Діставши вуглинку з вогнища, він випростався на повен зріст, провів горизонтальну лінію на стіні так високо, як тільки зміг дотягнутися, і сказав: «Якщо звільните, я заповню кімнату золотом аж до цієї межі». Кімната мала площу 35 м². Пісарро спочатку не повірив, що інки зможуть дістати так багато золота, проте схитрував, гарантувавши полоненому свободу, якщо той виконає свою обіцянку. Атауальпа розіслав в усі кінці імперії гінців із наказом нести золото. Звідусіль до Кахамарки54 потяглися каравани із вантажем жовтого металу. Вони прибували та прибували, наповнюючи темницю Атауальпи золотими виробами. Скептицизм Пісарро поступився цікавості, а згодом – безмежному здивуванню. На той час жодна людина на Землі, навіть королі, не бачила так багато золота відразу. Чиста вага металу перевищила 6000 кілограмів. Викуп Атауальпи став найбільшим за всю історію людства воєнним трофеєм.

– Що сталося з Атауальпою? – поцікавився Ґрем.

– Франциско Пісарро цілком у дусі того часу не дотримав слова. Одержавши викуп, іспанці влаштували імператорові суд. На Атауальпу повісили купу звинувачень у змові проти іспанської корони, єресі й усіляких інших капостях, а потім засудили до смерті. Його примусили публічно прийняти християнство, а потому задушили. Після викупу Атауальпи сотні авантюристів рвонули до Перу в пошуках золота, та… нічого не знайшли. Окремі індіанці під тортурами розповідали про місто в сельві на схід від Анд, куди пішла інкська знать, забравши із собою всі скарби.

– Паїтіті? – встряв Левко.

– Можливо, – Сьома знизав плечима. – А тепер ближче до справи. Ось ліси Мадре-де-Діос, про які говорив Ґуннар.

Хлопець розгорнув запущену програму «Google Maps» і повернув ноутбук до друзів.

Ґрем із Яном довго роздивлялися супутникове зображення (Левко сидів збоку, тож йому було незручно нахилятись). Зрештою американець знічено пробурмотів:

Джунглі Мадре-де-Діос – супутниковий знімок із «Google Earth»

– Ти вимкнув відображення доріг та об’єктів?

– Ні, – заперечив Сьома.

– Тоді що це? – мулат тицьнув пальцем у екран.

– Мадре-де-Діос.

Зазвичай на екрані в «Google Maps» з’являється купа інтерактивної інформації – погода, дороги, тривимірні будівлі, фотографії, додані користувачами та позначені на карті тощо, – яка відчутно оживлює картинку. Екран перед хлопцями відображав суцільне зелене тло, посічене звивистими річками. Жодних доріг, позначок, будівель чи фотографій. У правому нижньому куті виднілося якесь поселення, певно, Пуерто-Мальдонадо, праворуч пролягала жовта лінія, що позначала кордон між Перу та Бразилією; й усе – більше нічого.

– Ґуннар мав слушність: тут можна сховати Нью-Йорк, і дідька лисого його знайдуть… – поправивши рушник, відзначив Левко.

– Та де там Нью-Йорк, – заперечив Ґрем, – за бажання в цих нетрях можна загубити Швейцарію.

– Назва мені подобається: Мати-Божа, – хмикнув Ян.

– Ага, – всміхнувся Сьома, потішно труснувши перекривленою головою. – По-моєму, це слова, якими зустрічали нетрища всі, хто бачив їх уперше.

– Напевно, в наш час ці ліси назвали б Розтуди-Мою-Маму або Всратись-Я-На-Таке-Не-Підписувався, – промовив українець.

– Ти хочеш, щоб ми полізли сюди? – запитав Ґрем.

Сьома, потираючи середнім і вказівним пальцями праву брову, задивився на ноутбук і не відповів. Озвавшись, заговорив про інше:

– Протягом учорашнього дня я сто разів запитував себе, чи існує Паїтіті та чи правда все те, про що розказав Ґуннар Іверс, – хлопець узявся за мишку й став пересувати зображення у вікні «Google Maps». – Я проаналізував карту, після чого «піднявся» вгору за течією по Ріо-де-лас-П’єдрас… І ось, що виявив.

Семен зупинив прокрутку та «наблизив» землю. У центрі, під одним із вигинів річки, проступила рівна, однозначно рукотворна смуга вільної від лісу землі.

– Злітна смуга в джунглях! – Левко не вірив власним очам.

– Маєш рацію, Лео, – стримано прокоментував росіянин. – Причому я натрапив на неї саме там, де вказав старий художник.

Ґрем, Ян і Левко мовчали, витріщаючись на знімок.

– Це ще не все, – правив далі Сьома. – Я ввів координати, що їх дав Ґуннар, і опинився у місці появи в Ріо-де-лас-П’єдрас великої притоки. Просунувшись на захід, я побачив ось це, – ще до того, як перестав говорити, хлопець перемістив зображення.

Хрускання чипсів і сухарів урвалось. На екрані, на тлі однорідної маси джунглів, що з такої висоти нагадувала ворсистий килим, проступили два невеликі озера (одне на півночі, а друге на півдні, майже на лінії з першим), чиї обриси повторювали форми водойм, намальованих Ґуннаром на карті.

Злітна смуга в джунглях Мадре-де-Діос – супутниковий знімок із «Google Earth»

Аппер-Вінкер-Лейк і Лоуер-Вінкер-Лейк – супутниковий знімок із «Google Earth»

– Не може бути! – Левко витягнув шию так, що ледь не впав із лави. – Озера! – хлопець перевів погляд на Семена, несподівана здогадка кинула його в жар. – Паїтіті… ти знайшов його? Чувак, ти зміг відшукати загублене місто через супутник?!

– Ні, – росіянин, спираючись ліктем на стіл, продовжував натирати брову. Вільною рукою він повернув карту в початкове положення. – Якість фотознімків у західній частині Мадре-де-Діос надзвичайно низька. Там нічого немає, і супутник не проводив деталізоване знімання. Крім того, – Сьома обвів пальцем ліву частину екрана, – ця ділянка цілковито затягнута хмарами, так, наче її навмисно знімали у хмарні дні, щоби приховати щось; є місця, де важко роздивитися русла річок, не те що об’єкти в джунглях. Я не можу побачити Паїтіті, і я не знаю, чи існують руїни насправді. Зате я знаю, що принаймні частково Ґуннар Іверс казав правду: злітна смуга біля «Проґресо», Аппер-Уінкер-Лейк і Лоуер-Уінкер-Лейк є насправді.

– Круто… – мутні очі Ґрема підсвітились ізсередини, ніби хтось у його мозку взявся запускати феєрверки.

– А тому, чуваки, – Семен поклав долоні перед себе на столі, – я не відкидаю ваші варіанти, але хочу поставити на голосування власну пропозицію: чи не хотіли б ви вирушити до Мадре-де-Діос і спробувати знайти Паїтіті? – Він підняв палець, застерігаючи їх від швидкої відповіді. – Знаю, це обійдеться дорожче, ніж політ до Ісландії чи навіть мандрівка Кенією. Знаю, така подорож буде значно важчою. Можливо, ми нічого не відкриємо й повернемось із порожніми руками. Зате ми отримаємо справжню пригоду, ми напишемо історію, подібної до якої не буде ні в кого, котру ми довго згадуватимемо та з насолодою переповідатимемо друзям холодними вітряними ночами ще багато років після її завершення… Отож, хто за те, щоб організувати експедицію в джунглі на сході Перу?

Мовчанка тривала не більше як півсекунди. Про Мексику, Кенію чи Ісландію ніхто не думав.

– За!

– Я за!

– Я теж.

Сьома всміхнувся й тут-таки скривився через блискавку, що шугнула крізь шию. На очах росіянина виступили сльози, та все ж він бадьоро (з дещицею недоречного пафосу) продекламував:

– Отже, джентльмени, ми летимо до Перу!

Увечері Левко лежав у своїй кімнаті на ліжку, практично впираючись носом у стіну, та згадував слова Ґуннара Іверса, оживлював у пам’яті його загадкову фотографію. Історія про Паїтіті тривожила, розбурхувала уяву. Щоправда, вона не вразила Левка по-справжньому, як-от, скажімо, свіжий анекдот не аж так вражає досвідченого коміка.

Поки що не вразила.

Водночас якесь непоясненне – химерне й незрозуміле – відчуття неспокою тихо скніло в нього за грудниною. Хлопець не розумів, звідкіля воно взялося. Тоді він іще не знав, що саме слово Паїтіті, невловимий привид древнього міста, котрого, можливо, ніколи й не існувало на Землі, стало прокляттям для тисяч і тисяч людей, чимало з яких мали твердішу руку та хоробріше серце. Він не знав, він навіть не здогадувався, скільки сотень сміливців промовляли слово Паїтіті з люттю, огидою й бездонним, як Маріанська западина, відчаєм – промовляли як найстрашніший прокльон – за кілька хвилин до смерті. Левко не розумів сум’яття, бо поки що не усвідомлював, що стоїть за крок від того, щоб Паїтіті стало і його прокляттям.