У черзі за святою водою

«Ніхто не буде вже такий терплячий...»

Перший із класиків

Перший із класиків, чий візуальний образ було засвоєно ще до будь-якого читання. Дуже подобалася його стрижка «каре», яка мала би пасувати не чоловікові, а жінці. Пам’ятаю стару книгу незрівнянної краси, петербурзьке видання Вольфа, «поставщика Его Імператорскаго Величества», з неймовірними картинками: Ганна з «Майської ночі», об’ємний «Портрет», який висувався зі своєї рами, потворні писки чи то «Страшної помсти», чи то «Пропалої грамоти».

Потім ми з двоюрідною сестрою у період юнацької бездуховності продали цю книгу, бо дуже хотілося джинсів. Не вистачило й на холошу для однієї пари. Але це сталося потім. А в дитинстві саме Гоголя мені прочитали дуже рано. І мені значно більше подобався російський Гоголь «Мертвих душ» і «Ревізора», ніж українські «Вечори» чи «Миргород», бо російський Гоголь був неймовірно смішним. Жодна з книжок, що їх традиційно читають у родинному колі та регочуть до втрати пульсу, ні «Дванадцять стільців», ні «Троє в човні», не викликали таких конвульсій реготу, як гра у шашки Ноздрьова чи хлестаковський «лабардан-лабардан». Або «жена» як страшна мана Федора Івановича Шпоньки — всюди «жена», і паперова затичка у вусі — то теж «жена».

Коли дожила до вивчення Гоголя у школі, приємно було, що він уже весь прочитаний і мало не вивчений напам’ять. Вивчення Гоголя у школі відбувалося в рамках радянського шкільництва — по-зи-тивний герой — не-га-тивний герой. У Гоголя — всі негативні. Практично жодної жінки. І тлум нещасних самотніх чоловіків. І купа чортів. У рамках того самого радянського шкільництва Бога, як відомо, не було. І чорти лишалися безпритульними. Або й набували статусу викривачів самодержавно-кріпосницької Росії — роль, яку в інших творах класичної російської літератури виконували «зайві люди». Зрештою, ще у Пушкіна чорти служили трудареві Балді, допомогли йому поставити на місце підступного скнару попа. А гоголівська нечиста сила — то взагалі чи не головна підтримка трудового селянства: і ковалеві Вакулі допомогли налагодити стосунки з коханою Оксаною, і Левкові з Ганною також.

... Пам’ятаю свій жах, коли одна з подружок дитинства зізналася, що їй найбільше подобається Андрій. Не Тарас, не Остап, а саме Андрій. Чи не єдиний герой Гоголя, який направду закохався. І не було поряд чорта, який допоміг би...

Жінок у Гоголя не те що би зовсім нема, але це аж ніяк не «русскіє женщіни» інших російських класиків. Сама тільки «дубіноголовая помєщица Коробочка» чого варта! Це, до речі, саме вона викрила Чічікова в його махінаціях із мертвими душами!

Існує класична цитата про гоголівський сміх крізь сльози. Для мене в ті далекі роки в контексті Гоголя мав місце сміх без слізних домішок. Або жах у чистому вигляді без домішок рефлексій. Жах «Вія» і «Страшної помсти», з якими змикається жах бездонної прірви божевілля. Жах радянських кінофільмів за Гоголем. Не­­відомо, чому зачинателькою літератури жахів уважається заморська Дафна Дюмор’є, а фундатором фільмів жахів — Альфред Хічкок. Кажуть, камінь з надгробку Гоголя — тепер на могилі Булгакова. Логічне передання естафети чортівні. Саме української чортівні, як наполягають деякі дослідники.

«Мій» Гоголь — несистематизований і невпорядкований. Він — суперечливий і багатоликий. І він, «мій» Гоголь, увесь там, у моєму дитинстві й отроцтві. Коли в дорослому віці читаю матеріали про усвідомлення місця й ролі Гоголя в культурі Росії та України, то він уже не мій Гоголь. Подейкують, що в російську паморозь Невського проспекту Гоголь привів автентичних українських чортів. Що саме українець Гоголь поглядом чужинця, іноземця зумів розгледіти російських монстрів у всій їхній красі, ніби в росіянина Салтикова-Щедріна російські монстри не такі соковиті. Чорти «мого» Гоголя — і страшні, і милі водночас, тому що вони — обабіч національних суперечок і національних діалогів. Це — його особисті чорти, іманентні чорти Гоголя, І Бог чи диявол дав йому незрівнянний хист випустити їх у великий світ. Чи не Гоголь найбільшою мірою навчає письменників писати правду?

Жінок, як уже зазначалося, у Гоголя нема або майже нема. Бо ж найулюбленіша гоголівська жінка — це їжа. Так, їжа, саме вона. Це — багатолика жива істота, яка має і божественні, і демонічні риси. Багато письменників пи­сали про банкети й частування та про вбогу їжу зли­дарів. Та ні в кого це не досягало тої надприродної, прямо скажемо, гіперреалістичної виразності, як осетер на балу в поліцмейстера, якого стеребив Собакевич, чи бульйон із пір’я, принесений Хлестакову вірним Осипом. Ніякі раблезіанські барани й утрібка не стануть поряд із гоголівськими варениками. Бо ж у якого ще великого письменника вареники самі стрибають до рота, щойно перед тим обмастившись сметаною? Аж читач мимоволі хапає серветку, витерти губи. Де ще харчовий компонент літератури досягає такої нечуваної персоніфікованості?

Письменників-«харчовиків» у світовій літературі багато. Але тільки у Гоголя їжа стає не тлом дійства, а повноправною героїнею — чи антигероїнею, — якій у гоголівських сюжетах відведено таке почесне місце.

Не раз відзначалися напружені стосунки великого Гоголя з його літературними жінками: по-перше, їх непропорційно мало; по-друге, всі вони — або юні наречені, або відьми, або те й те водночас, по-третє, всі схожі між собою. Немає сумніву: якщо не головна, то одна зі значущих гоголівських жінок — це їжа. Навіть імена у гоголівських страв жіночі: «Эдакая няня», хоча це «він»: баранячий шлунок, фарширований гречаною кашею, мозком та ніжками.

Що закладено свідомо чи несвідомо у смаковиті харчові пасажі гоголівських текстів? Може, то найповніше втілення свинства нероб-поміщиків, головний сенс буття «мертвих душ», які не спасуться? Застілля в будинках Манилова, Ноздрьова (той, щоправда, більше по вину, а не по їжі), Собакевича, Коробочки направду демонструють розкіш ненажерливості, яка межує зі свинством. Але ж от у милих старосвітських поміщиків нескінченне споживання соусів із грибочками й пиріжечками, яке нібито також складає чи не єдиний сенс старого подружжя, висловлює їхню ніжність одне до одного та до тих, хто завітав до їхнього гостинного дому. А українська гоголівська їжа не просто просочена містичним змістом і вмістом, а й сама створює цей сенс.

Гоголівська їжа — то не просто гріх багатоїдства, що, як відомо, є одним зі смертних гріхів. Скорше то поганська стихія, коли поїдаючи щось, виконують не завжди зрозумілі непосвяченим ритуали. Коли ніякі молитви й пости не вгамують поєдинку з наїдками, бо ж їжа все одно переможе. Увірветься, наздожене й заплигне до рота, як Пацюків вареник, попередньо обмастившись у сметані.

Чи не тому саме в контексті цієї любові до їжі такою мото­рошною виглядає смерть Гоголя? Чи не тому християнин Микола Гоголь, заплутавшись у своїх гріхах, обрав собі саме голодну смерть?..

І з сиром пироги…

Мало що так яскраво відображає характер народу та його історичну долю, як їжа — та, яку споживають щодня, й та, яку готують на свято, якою частують гостей; страви, які готують вдома, і які подаються в різноманітних закладах ресторанах, кафе, харчевнях, їдальнях. Є люди, які не розповідають і не слухають анекдотів, не слухають музики, не ходять у кіно, є навіть люди, які не кохаються. Але немає людей, які не їдять. Це стосується й українців.

Згадаймо традиційну українську народну їжу, якою вона постає з класичної української літератури, старовинних кулінарних книжок та етнографічних досліджень.

Почнемо з, так би мовити, класичних українських страв. Різноманітну інформацію про них можна знайти у Нечуя-Левицького, Квітки-Основ’яненка і, звичайно, у славетній «Енеїді» Котляревського, з цитування якого починали свої розділи або монографії, присвячені кухні, всі етнографи. Сучасник Шевченка М.Маркович у книзі «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян» у списку страв, що налічує 90 одиниць, дає пояснення всім, очевидно, вже в ті часи не дуже й зрозумілим широкому загалу назвам страв, що фігурують в «Енеїді». Не будемо згадувати тут, що таке кендюх, путря чи лемішка, — все це описано у вже згаданого Маpковича. Є й детальніша, ніж у Марковича, кулінарія З.Клиновецької (К., 1991), де подано 1000 старовинних рецептів українських страв і напоїв та історичні довідки про найцікавіші з них. Також багато інформації містить робота Л.Артюх «Українська народна кулінарія» (К.,1973). В ній знайдемо не уникненні в ті часи цитати з Л.Брежнєва, а також твердження про класовий характер української кухні, але є й досить детальна інформація про їжу й побут українського села як основного середовища, де зберігалися українські «харчові» та застільні традиції, подано бібліографію етнографічних досліджень і навіть добрим словом згадано матеріали експедицій «українського етнографа буржуазно-ліберального напрямку П.П.Чубинського».

Протягом радянського періоду видавалося чимало кулінарних книжок для домашніх господарок. Була й література про українські страви. Цілий розділ присвятила українським стравам помпезна сталінська «Кулинария» (М.,1951) та «Книга о вкусной и здоровой пище» (М.,1953). Пізніше було видано й інші кулінарні книги української та інших національних кулінарій.

Але кулінарні книги не відбивають реального «харчового стану». Ці книжки вважалися престижними подарунками на новосілля чи весілля, вони майже не потрапляли на прилавки книгарень, зате прикрашали вітальні поряд із Дюма та Пікулем. Та господині віддавали перевагу давнім маминим рецептам та рецептам, запозиченим у подруг.

Друкувалися й друкуються кулінарні рецепти у жіночих журналах. Часто вони викликають роздратування радянських та пострадянських господарок, бо запропоновані там інгредієнти колись були недоступні більшості з торговельно-політичних, а тепер із фінансових причин.

Національне відродження ознаменувалося тим, що було видано й перевидано українські кулінарні книжки, такі як «Українська стародавня кухня» (К.,1993), «Козацькі страви» (Дніпропетровськ, 1991), «Як засядемо, браття, коло чари. Українські народні пісні та прислів’я» (К.,1993), «Что ели и пили казаки» (Запоріжжя, 1990).

Спеціалізованої харчової періодики в Україні не бу­ло й нема (у США існує принаймні 4 видання, де друкуються виключно кулінарні рецепти, реклама харчових продуктів, поради щодо дієт, відомості з історії кухні). Але започаткування таких видань у сьогоденній Україні мало змінить ситуацію. такі видання з’являються, коли в країні панує масовий добробут.

Якою ж постає українська традиційна їжа? Ми бачимо, що вона досить різноманітна, страви складні в приготуванні. Їх вигадували, вдосконалювали й готували люди (переважно то були жінки) працьовиті, з багатою фантазією. багато (порівняно з кулінаріями інших народів) різноманітних страв із борошна, з додаванням смаженого сала. Це дуже поживні страви. Вочевидь, українські родини не хотіли голодувати, навіть коли було сутужно із м’ясом. Борщ варився щодня. Такого поняття, як «семиденний борщ» (за аналогією щів у сусіднього народу) не існувало.

Трохи про вишуканість українських страв. Загальновизнані лідери з теорії та практики кулінарії — французи вважають, що основною ознакою вишуканості кухні є застосування соусів. З.Клиновецька наводить у своїй «Кулінарії» 24 підливи, основними компонентами яких є хрін, гриби, часник. Це, звичайно, далеко не 307 французьких соусів із більш, ніж 1000 складників. Така обмеженість є наслідком того, що українська кухня була переважно плебейською, а якщо й існувала аристократична, то лише у давні, мало цивілізовані часи.

Дуже багато існує страв і безалкогольних напоїв із фруктів. Усе багатство української природи вніс до своєї кухні працьовитий український народ у вигляді варень, повидел, узварів.

Усвідомлюючи відносність і певну штучність будь-якої класифікації все-таки видається слушним виділити у кухнях кожного народу кухню селянську, плебейську, кухню міщансько-купецьку та аристократичну. До XІX ст. аристократичні кухні склалися мало не в усіх «історичних» європейських націй, проте вони переважно копіювали французьку аристократичну кухню. Кухня міщанська й купецька значно більшою мірою складається із страв простонародного походження. Прикладом національних кухонь, що склалися переважно на міщанській «основі», є німецька та італійська.

Національне міщанство (ремісники, купці) були основним клієнтом у закладах національної кухні. Скажімо, у великих містах Росії поряд із ресторанами європейської, так би мовити, космополітичної кухні виникають і харчові заклади, де подавалися російські народні страви (трактири, чайні, а також нечисленні ресторани — як-от «Слов’янський базар»). Після громадянської війни чимало власників таких закладів емігрували, декому пощастило відкрити за кордоном національні російські ресторани. В Україні з багатьох причин національного купецтва не існувало, а шинки тримали, як правило, євреї, що й зумовило не сформованість української національної кухні як інституції — ані в Україні, ані, згодом, у діаспорі.

Український народ вступив у ХХ століття з доволі бага­тими родинними традиціями в приготуванні народних страв і водночас із повною відсутністю української кухні як національної культурної інституції. Якщо стосовно дожовтневого періоду є кілька ґрунтовних етнографічних праць про стан української їжі, то аналогічних досліджень про пожовтневий стан немає взагалі. Як уже зазначалося, за радянських часів виходило чимало кулінарних книжок, проте вони жодним чином не відбивають того, що їв український народ насправді. З української радянської літератури (на відміну від дожовтневої) не можна зрозуміти, що герої, себто населення, їли. Хоч щось же вони мусили їсти. У роки громадянської війни чи, як тепер кажуть, Визвольних змагань кияни вважали, що влаштувалися на роботу дуже вдало, коли на додачу до злиденної зарплатні отримували талони до їдальні, де подавали пшоняну кашу з кузьками або горох з аналогічною приправою. Селяни у тридцять третьому, траплялося, їли юшку з картопляного лушпиння, макуху, собак, котів, траву й кору дерев. В окупованому німцями Києві варилося лушпиння картоплі та пеклися коржики із використаної кавової гущі. Та то були екстремальні періоди в житті українського народу, пам’ять про які була так чи інакше присутня і в спокійніші часи.

Перш ніж перейти до розгляду харчової політики радянських часів «згори» і харчової ситуації «на місцях», нагадаємо одну побутову, але дуже характерну деталь: туга за дореволюційною їжею. Минулися злидні громадянської війни, побут почав налагоджуватись, але навіть ті господарки, які до революції належали до небагатих міщанок і кому революція нібито щось дала, лили сльози за ідеальною сметаною кінця століття і за топленим молоком, що продавалося на базарі в глечиках зі шкірочкою, яка не давала вилитися молоку, якщо глечика перевертали навспак. Дореволюційна їжа міфологізувалася, і цей міф передавався з покоління в покоління.

Часом з’являються публікації про те, ніби царська Росія, до складу якої входила Україна, була земним раєм, царством Божим на землі. Звичайно, цього і близько не було. Дожовтнева Росія була країною із невисоким життєвим рівнем народу, з низькою побутовою культурою. Але в економіці більш-менш сформувалися ринкові стосунки, й дефіциту товарів, зокрема харчових, не було. Ніякому гнобителю не спало б на думку вирішувати, чи завозити масло до крамниць харківської губернії або курячі яйця до полтавської. Таку природну для забезпечення населення харчами річ, як торгівлю, в СРСР замінили «постачання й розподіл». Територію України, як і всього СРСР, було вольовим рішенням згори поділено на «категорії постачання», й харчові продукти завозилися згідно з тим, до якої категорії належав той чи інший населений пункт. Про командно-адміністративну економіку колишнього СРСР написано багато. Спробуємо простежити, як її наслідки позначилися на харчуванні українського народу, як трансформувалося ставлення до їжі в масовій свідомості.

Як було сказано вище, їжа народу досить повно відображає його історичну долю. Відомо, що радянський розподіл ґрунтувався на системі привілеїв для певних суспільних груп. Були товари (на різних історичних етапах — різні), які призначалися лише для партійної верхівки і не потрапляли у продаж. Щоправда, ці продукти потрапляли до меню дорогих ресторанів у великих містах за ціною значно вищою, ніж зате платили номенклатурники. Для останніх існували закриті продуктові «розподільники», де пропонувався вибір товарів, що й не снився рядовим споживачам. Але варто зауважити, що сільський супермаркет Західної Європи справив би на рядового радянського споживача значно яскравіше враження, ніж той закритий «партійний» магазин.

У перші роки перебудови з’явилися публікації про те, що для вищої партноменклатури існували таємні, або, як заведено було казати, закриті ферми, де для «слуг народу» вигодовувалися молочні телята, поросята на екологічно чистих кормах, були й закриті теплиці, де для них вирощувалися на вітамінній сировині овочі круглий рік. Куди поділися тепер ті унікальні господарства і, якщо вони ще існують, кому йдуть їхні плоди, — невідомо.

Крім вищої партноменклатури, були й інші категорії населення, яким надавалося пільгове постачання. Існували закриті магазини, де раз на місяць отримати харчовий пайок могли ветерани ВВВ, старі більшовики (ветерани партії). Існувало закрите обслуговування продтоварами на заводах, особливо військових, так званих «поштових ящиках». Які товари вважалися дефіцитними й розподілялися за пайками? Це залежало від населеного пункту, де відбувався розподіл, тобто від категорії, за якою він забезпечувався. Зокрема, в Києві, де твердий сир здебільшого був у вільному продажу, його на пайок не давали, а в Івано-Франківську на пайок ветеранам ВВВ давали відсутні на прилавках вершкове масло та твердий сир.

У свідомості радянської людини сформувалося уявлення про придбану в магазині їжу як безумовно низькоякісну. Розповідали, що хтось буцімто на власні очі бачив, як квашену капусту натоптували в бочки брудними чоботами, що сметану розчиняють сирою водою, а варену ковбасу виготовляють з товчених коров’ячих ратиць.

Такі ж напівміфи-напіванекдоти складалися (й небез­підставно) про заклади громадського харчування — кафе та їдальні. Супи по їдальнях буцімто варилися з мильної води, пиріжки начинялися лупою, а котлети смажилися з ганчір’я на машинному мастилі.

Підстави для такого іміджу радянського держхарчу, звичайно, були, але все-таки страви принаймні піддавалося належній термічній обробці, тож моровиці від неякісної їжі в Радянській Україні не було. Були лише численні гастрити, холіцестити, виразки.

В системі держхарчу ще існували й ресторани, де, тра­плялося, могли нагодувати непогано. Львівські та ужгородські ресторани були кращі за київські, а якщо поглянути в масштабах колишнього СРСР, то тбіліські чи ризькі були ще кращі. Але в свідомості народу ресторан був негарним місцем. Панувала недовіра до того, що тобі подадуть навіть якщо буде смачно. Ресторан для пересічного українця — й досі місце, де прогулюють нечисті гроші нечесні громадяни. Порядна людина на чесно зароблені гроші до ресторану не піде.

Цікаво, що в двадцяті роки — час соціал-утопічного енту­зіазму, радянські інтелектуали всерйоз вважали, що епоха домашніх кухонь минулася, що емансипована радянська жінка не марнуватиме кращих своїх літ над плитою, позаяк усіх — дорослих і дітей, жінок і чоловіків, митців і пролета­рів, — задовольнятимуть «фабрики-кухні» та їдальні при заводах, інститутах, школах...

Було набудовано навіть трохи «передових» житлових будинків без кухонь, «для людей світлого майбутнього» (див. Житло). Як нескладно здогадатися, це швидко припинилося.

Але всі ці гастрономи, кафе та їдальні, куди змушені ходи­ти прості трудящі під час обідньої перерви, всі ці категорії постачання, пайки бабусі-ветерана партії та діда-діабетика — то був один бік медалі: те, чим постачала держава «згори». А що там унизу, на кухнях, на плитах стандартних помешкань? На електроплитках у спільних кухнях гуртожитків? Біля печей у сільських хатах? А там варяться юшки, борщі, печені, печуться пиріжки з найрізноманітнішим начинням, і в кожній каструлі чи гусятниці все різне! Це як мова і мовлення: мова одна, а мовлення у кожного своє. Ніби й постачання одне на всіх, а їжа в кожного своя. Тож якщо ярославський та пошехонський сири в гастрономі розрізнялися хіба що формою, то різницю між пундиками й кручениками у різних господинь відчувалося неозброєним оком чи то, пак, зубом.

Крім офіційних джерел постачання харчовими продуктами існують ще й неофіційні — знайомства у продуктових магазинах, чорний хід до гастроному, куди тебе пустять, якщо ти в свою чергу можеш віддячити тамтешнім продавцям. Знайомі працівники гастроному допоможуть дістати сметану, перш ніж її належним чином розчинили, знайома буфетниця в театрі допоможе дістати сирокопчену ковбасу до свята. ЗНАЙОМСТВО відігравало велику роль у якісному харчуванні родини.

І нарешті — БАЗАР, колгоспний ринок, де можна купити все. Тут і розкішні, щойно з городу, овочі, і парне м’ясо, і свіжі яйця. Ходіння за харчами на базар — теж окрема сторінка в житті родини. Деякі чоловіки, повністю доручаючи дружині готувати страви, за продуктами на базар ходять самі.

Звичайно, дисперсія широка, але математичне сподівання української господині зосереджене серед тіста й начиння. А тут іще з села передали кишки та кров, треба ті кишки промивати й начиняти ковбасу вареною (борони Боже, не перевареною) кров’ю з гречкою. Процес створення кров’янки триває кілька годин, але то не марно витрачений час. Відомо, що кров’янка на столі кожного українця вистояла в нерівній боротьбі з церквою, яка забороняла споживати кров живих істот; вистояла вона й у боротьбі із злиднями та радянським харчовим тоталітаризмом.

А святковий стіл — то взагалі святе. На зло всім буде і в нас свя­то, не гірше, ніж у сусіда. Буде і салат по-харківськи з того ж та­ки твердого сиру, і салат — олів’є (майонез та зелений горо­шок — основні дефіцити доби застою, їх «викидали» у продаж перед річницею Жовтня). І кров’янка буде, й дефіцитні шпроти. Торт буде обов’язково домашній — «Наполеон», «Кутузов», «Темна ніч», — хто вже на що спроможеться, аби не магазинний бісквітний чи, навіть, празький.

Тепер про особливості українського застілля. Звичайно, святковий стіл кожної родини має яскраві індивідуальні риси, кожна має свої «фірмові» страви, — і все ж в українському застіллі можна виділити певні загальні риси.

1) Відсутність рідких страв — супів, юшок. Борщ подається лише на поминках. Сьогодні у щоденному побуті переважно їдять тричі на день; рідкі страви, так зване «перше», їдять щодня на обід. Так воно переважно склалося в родинах, так харчують у лікарнях і санаторіях. Але в селянських родинах і досі збереглася традиція їсти юшки та борщі і вранці, і ввечері — це, очевидно, стійка неусвідомлена пам’ять про голодні часи — навіть ріденька юшка швидше дає відчуття ситості ніж хліб і до хліба. А відомо, що відчуттю свята найбільше сприяє те, чого нема у повсякденному житті.

2) На вкраїнських святкових столах (не кажучи про буденний обід) до виделки ножа не подають. А якщо серед гостей трапиться хтось із занадто шляхетними звичками, йому нагадають відоме прислів’я, що рибу, птицю і молодицю беруть руками. Втім, іноді ножі покладуть, як годиться, праворуч від тарілки, а виделку ліворуч, щоб не припадало пилом «столове срібло», подароване господарям на весілля, але ножами майже ніхто не користуватиметься, навіть якщо на «гаряче» подадуть битки. Коріння — знов-таки у давній традиції, хоча, згідно зі свідченнями етнографів, певні правила етикету в селянських родинах були. Не можна було мотати ногами під столом, шкрябати ложкою по дну миски, кришити хліб, розмовляти, лізти ложкою до спільної миски «поперед батька».

3) Напої на святковий стіл не добираються до страв і поді­ляються на два види: горілка (для чоловіків) та вино (для жінок). Іноді жінки теж п’ють «прозору, як сльоза» горілку або каламутний самогон. З одного боку таких жінок шанують («Молодець, баба!»), з іншого боку — вимагати для себе вино за святковим столом — привілей кожної жінки, який, вважається, треба задовольняти.

4) Якщо у французькій далеко не аристократичній родині устриці, салат, форель, артишоки, сир подаватимуть послідовно, а на каву з коньяком запросять до іншої кімнати, то на вкраїнський святковий стіл страви наставляють густо, так, що не лишається вільного місця, — стіл аж ломиться від наїдок. Українська харчова традиція не виховала правдивих тонких гурманів, які отримують справжню насолоду, споживаючи лише одну страву. Хоча, можливо, окремо взята страва, приготовлена українською жінкою, задовольнить найвибагливішого гурмана.

Отже, мова про українську їжу знову приводить до розмови про українську жінку. Що ж таки змушує наших господинь так самовіддано накривати столи, вкладаючи душу у кожну страву, додаючи до кров’янки мало не власної крові? Підсвідомий опір тоталітаризму? Свідоме прагнення зберегти народні традиції, чи не так народні, як сімейні? Неможливість по-іншому виразити свою жіночу сутність? Бажання від’їстися самій і нагодувати діточок за всі тяжкі часи, які були і які ще будуть? Чи просто прагнення догодити гостям або власному чоловікові?

Вміння готувати традиційно дуже цінується в укра­їнській дружині. Мало не сакрального значення набуло вміння солити огірки. Пересічний українець навряд чи дегустуватиме коштовний коньяк чи вино, але чи покладено у соління листя хрону — визначить неодмінно. А коли за столом гості похвалять, — мовляв, які чудові огірки солить дружина, — то господар неодмінно скривиться й скаже, що матінка со­лить значно краще, а вже покійна бабуся... Кулінарні якості майбутньої дружини здавна цінуються значно біль­ше, ніж еротичні. З одного боку, таке ставлення в народі нібито засуджується — згадаймо пісню «Беріть собі дівчину, віддайте пироги». Або й на трагічнішому рівні — як у вірші В.Симоненка «Піч» (теж явище популярної культури). Не одна жіночка-хазяєчка пролила сльозу над тими жа­лісними рядками. Але, з іншого боку, таке ставлення українця до українки заохочувалося. «Ой, і лихо ж мені із таким коханням, без гарячих млинців нема залицян­ня», — співається в іншій народній пісні. Витоки й тут лежать у давній традиції: збираючись на вечорниці, дівчата дбали не лише про намисто й сережки, а й про те, щоб принести власноручно спечений пиріг.

Без сумніву, тяжка домашня робота, основну частину якої складало приготування їжі, «заїла життя» не одній жінці, зав’язала світ не одній творчій натурі. Такий стан справ здавна викликав обурення — і не стільки серед самих пригноблених домашнім побутом жінок, скільки серед народницької інтелігенції, яка вважала себе виразником інтересів при­гноблених. На противагу патріархальному іміджу жінки — куховарки великої родини — в народницьких колах плекалася думка, що смак до їжі — низьке, мало не ганебне почуття, притаманне недалеким тупим людям. Виявом цих настроїв є хоча б той факт, що у творах Лесі Українки, П.Мирного, М.Коцюбинського відсутня кулінарна тема — окраса «Енеїди» чи «Пана Халявського». Цю ж традицію підхопила і радянська українська поетеса Ліна Костенко. Розвиваючи і поглиблюючи тему конфлікту Мавки і Килини, Костенко проводить ту думку, що жінка, яка вправно куховарить, є духовно бідною і мало не розумово відсталою. «Пече, скубе, затовкує і смажить» Галя Вишняківна — на противагу Марусі Чурай, яка складає пісні. Варто зауважити, що деякі автори антикухонних творів у побуті добряче любили попоїсти (якщо судити не по їхніх творах, а за листами і спогадами).

Ну, а уславлені традиційні українські страви, від яких ми почали,— чи існують вони в нашому побуті? І так, і ні. Коли в гості зайде якийсь іноземець — а в пострадянський час це трапляється з багатьма — обов’язково всі порадять: навари борщу, наліпи вареників. Що ще є питомішим, більш українським? На світі борщ не є харчовою візитівкою України, як-от стейк, камамбер чи спагеті є харчовими емблемами відповідно Англії, Франції та Італії. України в світі взагалі не знають, а борщ вважають стравою російською. За іронією долі навіть наші вареники в Польщі, а відтак і на Заході називають «Pіеrogі Ruskіe». Але для сусідів-росіян українці — то люди, які готують «зовсім не ті» страви. В російських родинах борщів не варять, хоча буряки й томат там купити неважко. Втім, борщ охоче їдять у гостях у тих сім’ях, де «жена хохлушка».

Недомашні напої

Добре відомо, що спрага страшніша за голод. Без їжі людина існуватиме значно довше, ніж без пиття. Це з погляду біології. А в процесі розвитку культури така природна функція, як тамування спраги обросла численними традиціями, набуло ритуального, а то й містичного значення.

Часто доводиться пити поза домівкою — в дорозі, під час мандрів. У міфічні часи якщо хтось пив в дорозі з незнайомого джерела, з ним неодмінно мусило щось трапитись — або починав розуміти мову тварин, або й сам ставав козлом. Вирішального значення набував кухлик криничної водиці, що його дівчина давала парубкові. А якщо парубок діставався княжих покоїв, його частували мед-пивом, і в цьому теж був сакральний зміст.

У давні, але вже історичні часи український селянин поза домівкою пив переважно горілку. Парубки до шинку не ходили але одружені дядьки вчащали неодмінно: для спілкування з односельцями, а то й із чортом (згадаймо гоголівську корчму). А червоне вино у церкві ставало Кров’ю Христовою.

У містах існували не лише шинки, де п’ють горілку, а й чайні, кав’ярні, де збиралися і купці, і літератори, й актори, й інші городяни, що потроху лаяли існуючий лад, потроху хвалили себе як основних опозиціонерів, а головне — спілкувалися.

Міняються часи, міняються напої. Коли сучасний го­родянин вирушає у щоденні мандри, не поїсти поза домівкою іноді вдається, але нічого не випити — просто неможливо. Від середини 70-х років у великих містах України універсальним для певної верстви напоєм, що сприяв рятівним паузам серед біганини буднів, стала КАВА. На той час ця «чорна, як диявол і солодка, як цілунок» рі­дина давно стала особливим напоєм для усієї Європи, а з масовим встановленням угорських кавоварок в гастрономах і кондитерських завоювала Україну.

Ще від Сократа відома різниця між високою насолодою, яку дають слух і зір та низькою, яку приносять інші чуття. Але за часів Сократа кави не було, і тому не можна було помислити про високу насолоду від її смаку. «А може, щастя — це сонячне небо і тривалий смак кави у піднебін­ні?», — писав французький поет Клод Руа. Аналогічні рядки міг би скласти й поет український — завсідник київських або львівських кав’ярень.

В усіх кафе Парижа кава Espresso має однаковий смак, бо всюди однакові апарати. Угорські апарати Omnia в ру­ках українських буфетниць мають значно більше ступенів свободи. Майже всі київські інтелігенти знають, де каву ва­рять пристойно, а де — паскудно. А також від якої конкретної буфетниці чого можна чекати.

Нехай в гастрономі лайлива черга і купа брудної тари, та життя не таке й погане, якщо з кондитерського відділу лине міцний запах смажених зерен. Високі столики у так званому «кафетерії» брудні й незручні. До кави пасує сигарета. Але й «некурящі» кавомани виходять з гастроному і п’ють каву на вулиці з чашок із відбитими ручками (ручку відбили, щоб чашку не вкрали). До кави нічого не беруть, хоча «в асортименті» наявні тістечка, але вони спотворять той «тривалий смак у піднебінні», який створює якщо не саме щастя, то його ілюзію.

До антиалкогольної кампанії 1985 існували недорогі бари, де можна було взяти коктейль із коньяком та лимонним соком і тягти його через соломинку, вважаючи, що п’єш саму сутність життя. Ціни в барах були помірні, молодий спеціаліст міг запросити туди свою дівчину. Але молодіжні тусовки віддавали перевагу не барам, а закладам, де варили каву.

У місцях, де готують каву, сидячих місць, як правило, не було, розмови, що точаться за кавою можуть привести до неспо­діваних наслідків для могутньої держави, це відомо ще від часів англійського короля Карла ІІ, який був закрив кав’ярні в Лондоні. Але подекуди «сидячі» кав’ярні існували. Кава там була переважно гірша, ніж по гастрономах. Зручна обстановка мала компенсувати низьку якість кави.

Кава стала мало не ритуальним напоєм міської інтелігенції. За кавою призначали зустрічі, за кавою медитували (спілкувалися з Абсолютом) під час обідніх перерв.

1988 року у видавництві «Наукова думка» вийшла книга Н.Н.Пучерова «Все о кофе». За іронією долі це сталося, коли кава тимчасово зникла з прилавків і кав’ярень. У тій книзі подано відомості з історії кави, рецепти її приготування, розказано про славетні кав’ярні Парижа, Мілина, Венеції, Москви. Про кав’ярні дореволюційного Києва відомостей нема. Коли такі й були, вживання кави все одно не було масовим, кавова традиція 70-90-х років не сягає корінням у сиву давнину, хоч і є сьогодні стійкою. Останнім часом відкрилися кафе, де кава, ЕSРRЕSSО значно дорожча, тож відносно дешева кава й далі п’ється по гастрономах із чашок з відбитими ручками, як і 10-20 років тому.

Пиво, вино і горілка теж у певних ситуаціях виступають як не домашні комунікативні напої. Для працівників неінтелігентних професій є звичним ідучи з роботи придбати кухоль — другий пива з бочки або ж пляшку горілки чи дешевого вина і розпити вдвох чи втрьох: пиво — поруч із діжкою, вино — у під’їзді чи сквері, майже нічим не заїдаючи. Пити в такий незручний спосіб штовхала обмежена кількість кафе, заборона «приносити і розпивати», істотна націнка на спиртне у кафе. Останнім часом таке пиття, що стало банальним сюжетом гуморесок, поступово відходить у минуле. Відкривається велика кількість точок, де «наливають» стільки, на скільки є грошей. А відносно широкий асортимент розлитого по пляшках і бляшанках пива ОБОЛОHЬ витісняє з ринку пивні діжки.

Трохи про статевий склад відвідувачів місць, де споживають напої. Жінка, що п’є каву без товариства, почувається цілком зручно. Біля пива чи горілки жінок нема, а як є, то зовсім пропащі. Втім, у південних містах України — Миколаєві, Херсоні і, особливо, в Одесі можна побачити літніх жінок, що п’ють дешеве вино, сидячи на підвіконні у гастрономі з гідністю відвідувачок дорогих барів. Та переважно селянки чи робітниці ніколи не п’ють ні кави, ні навіть соку в спеку — давня селянська жіноча бридливість пити щось поза домівкою.

А в західних районах України ситуація з не домашнім питтям дещо інша. Більше споживають неміцне вино. І каву п’ють не лише інтелігенти. І варять каву не тільки у Львові, Івано-Франківську чи Ужгороді, а й у будь-якому селі Передкарпаття чи Закарпаття. Кава по-закарпатські — особливий спосіб виробництва кави, як і кава по-турецьки.

Усі напої, перераховані як не домашні, споживаються і в домашніх умовах, але то вже інша культура, інші звичаї.

А серед домашніх спиртних напоїв першість — не за престижем, а за місцем у побутовій культурі та масовій свідомості, — поза сумнівами належить САМОГОНОВІ.

Шлях від першого дистилятора, винайденого у 1334 ро­ці провансальським алхіміком Арнольдом де Вальнев, до перегонки браги з метою отримання міцного хмільного напою, яка масово почалася по всій території України в ро­ки першої світової війни, був тривалим і складним. Хмільні на­пої виготовлялися від часів Київської Русі (згадаймо сло­ва святого Володимира — «на Русі єсть веселіє пити», що, можливо, й визначило його вибір на користь християн­с­тва) — переважно з меду, але перегонка не застосовувалася. Як свідчать старовинні рецепти, міцність тих прадавніх напоїв не перевищувала 30 градусів. Від ХV століття в Росії, а потім і в Україні існувала державна монополія на виробництво й продаж горілки, яка продавалася по шинках і, вочевидь, активно споживалася. Хмільні напої, зазначені в кулінарії Клиновецької та етнографічному до­слідженні Марковича, як-от запіканка, спотикач та ін. виготовлялися на основі купованої горілки «казенки». У російському словнику В.Даля знаходимо слово «самогон» — це особливий вид полювання на ведмедя, в українському словнику Б.Грінченка «самогону» взагалі нема, є споріднене «самограй», але то, за Грінченком, не напій, а самовар.

Злигодні першої світової, а потім і громадянської війни призвели до дефіциту багатьох життєво необхідних товарів, зокрема й горілки. До того ж до 1923 року офіційно діяв сухий закон, що не могло не призвести до масового виробництва кустарної горілки. «Сухий закон» було скасовано, але самогон лишився невід’ємним елементом радянського життя.

Офіційна пропаганда СРСР нібито робила все, щоб люди зненавиділи те огидне явище, яке ніяк не узгоджувалося з моральним кодексом будівника комунізму. Та брага й далі квасилася, виварки ставилися на вогонь, до отвору в кришці ладналася дорогоцінна трубка — «змійовик». На селі не було двору, де б не гнали. В містах теж гнали, але про це далі. На селі без самогону не обійтися навіть непитущим: увесь побут, сам уклад життя тримається на цій рідині. Це офіційно заборонено, існує відповідна стаття Кримінального Кодексу, але від тих, хто пильно слідкує за виконанням цієї статті, завжди можна відкупитися певною кількістю тієї самої рідини. Вони ж теж люди і теж живуть на селі.

Головна причина — економічна. В радянські часи півлітра самогону були в 15-20 разів дешевші за «казенку». Якщо було сутужно з дріжджами, використовували пророщену пшеницю, горох, томатну пасту. Продукт вироблявся двох ґатунків — «для душі» і «для прожитку». Той, що для душі, траплялося, переганяли двічі, ставили фільтри, ароматизували. Для прожитку — вимоги нижчі, аби лиш була необхідна міцність. Самогон — «рідка валюта». У сільської бабусі пенсія — 12 крб. (за Брежнєва збільшили до 40). Вона живе самотньо, а треба полагодити дах і паркан. За пляшку чи дві їй це охоче зроблять. До того ж цукор, спасибі їм, виписали з колгоспу. А як не випишуть, доведеться поратися з буряками. Та це й дешевше, а до роботи на селі не звикати. Особливо інтенсифікується виробництво, якщо наближається весілля або хтось із старих починає дихати на ладан. Це святе. Прийде все село — не можна, щоб хтось лишився тверезим. Самогон — важливий структурний елемент української радянської сільської культури. Але і в місті самогон шанують. Чому? Авторові цих рядків доводилося не раз обговорювати цю тему з людьми, які не вважалися алкоголіками, але пили часто і з задоволенням, і з тих бесід сам собою виплив ви­сновок, що питущі люди поділяються на дві групи. Пер­ша — ті, що п’ють заради букету, заради насолоди відчути смак коштовного напою — вина, лікеру, коньяку, гарної горілки. Стан сп’яніння при цьому — побічне явище, а не мета. Другі натомість п’ють задля того блаженного стану, п’ють, щоб швидше зашуміло в голові, забулися життєві проблеми, щоб швидше перейти із реального у п’яний світ. А найшвидше цей перехід здійснюється саме при вживанні самогону, «самограю», «коньяку фірми Самжене», бренді «Три гички». Це встановлено шляхом багатостраждального досвіду. І, мабуть, ще й ця якість самогону, не лише йо­го відносна дешевизна, лежить в основі самогонної са­краль­ності, викликає любов і пошану простого народу. Тож і в наші часи, коли ціна «казенки» не набагато вища від ціни кілограму цукру, основної сировини, коли повно у продажу вітчизняних та іноземних горілок, на багатьох подвір’ях киплять казани, ладнаються змійовики, капає в бутилі дорогоцінна рідина, міцність якої, якщо дотримано необхідної технології, набагато перевищить нещасні казенні 40 градусів.

Деякі майстри з виробництва цього продукту досягають високої культури й відповідно високої якості. Для очищення добре відфільтрованого продукту використовуються чорні сухарі, кукурудзяні качани, цедра, кедрові шишки чи горішки тощо. Продукт належним чином відстоюється й настоюється на травах, і ось він уже задовольняє й першу категорію питущих.

Ми побіжно охарактеризували самогон як алкогольне та соціальне явище. Яке ж національне забарвлення укра­їнського самогону? В Росії, як відомо, самогон виробляється також. Але, як свідчать приватні особи та фахівці, культура виробництва домашньої горілки в Україні значно вища, навіть якщо брати найгірші зразки вінницького самогону «Марія Демченко». Власне, в Росії операцію перегонки здійснюють лише самогонщики-професіонали, що виробляють продукт на продаж. Все, що кваситься для домашнього вжитку, спо­живається вже на стадії бражки.

Відомо, що в тяжкі часи воєн чи «сухих законів» розквітали подібні явища й в інших країнах — польський «бімбер», американський «муншайн» тощо. Але, наскільки відомо, в не кризовий час вони сходили нанівець, тож не встигали оформитись у культурну традицію.

Одначе й український самогон не треба ідеалізувати. Справді, окремі зразки сягають за своїми алкогольними якостями рівня гарних горілок, та в середньостатистичному бутлі повно сивушних масел, які, всупереч громадській думці, корисними не є.

Зняття заборони на вироблення домашньої горілки (самогону) стимулювало видання про спиртні напої та технологію їхнього приготування[2]

Сало

Половина населення земної кулі вигодовує свиней. Та лише в Україні споживання жирових шарів свині пере­творилось на самобутню культуру, набуло особливого змісту, стало атрибутом національної ідентичності. Ось який колоритний рецепт приготування сала наводить згадана Клиновецька у своїй «Кулінарії»: «Одгодовану добре і саме найкращим хлібом свиню заколоти у груди під праву лопатку ножем костоломом. Обережно обсмалить, щоб шкура не порепалась, задля чого поливають свиню водою, кладуть на неї солому і запалюють. Це роблять кілька разів. Після цього обливають її холодною водою, накривають соломою, щоб вона спітніла, одпарилась і щоб пригара одлипла од шкури. Потім того обскромадити шкуру, щоб була чистою і зовсім білою. Тоді обмить чистою водою і тельбушити. Сало різать на смуги, вдовж всієї свині, завширшки 3 вершки. Ці смуги порізать на квадрати.

Шматки сала обтирати сіллю, засипати їх нею і складать у сальник. Наложивши добре, зашити ниткою, обв’язати навхрест міцно і поставить у ночвах на добу, а потім повісити на повітрі чи в шопі, тільки не в вогкому місці. Через місяць можна їсти».

Ось така висока культура «салоробства» пропонується у ві­домій кулінарії. Українські гурмани завжди відчують, чи шкірочку на салі було обсмалено так, як це робилося здавна — соломою, чи модернізованим методом за допо­могою паяльної лампи. Купувати сало на базарі — справа переважно чоловіча, гарний господар не доручить її дру­жині, хоча куховарить майже виключно жінка.

Активно й охоче споживати сало — то не лише прояв національного духу, то характерна риса приналежності до певної соціальної групи (дуже численної в Україні) — селян та городян у першому поколінні. казати про когось «їв сало, а тепер їсть балики» — то сказати багато про кар’єру, про теперішнє й минуле індивіда.

Здавна сало, так би мовити, в чистому вигляді було їжею бідняків, хоча сало чи смалець використовувалися для приготування мало не всіх українських страв. Навіть кондитерські вироби печуться на смальці. А ще сало рятувало українців у злиднях. Рятує й тепер. «Сало — український СНІКЕРС» — розповсюджений жарт новітньої доби.

Ритуальна їжа

В етнографічних працях, як-от у роботі Олекси Воропая «Зви­чаї українського народу», згадано чимало народних звичаїв і страв, пов’язаних із тими звичаями. Що з того збереглося на сьогодні? Зупинимось на п’яти основних моментах, які вимагають ритуальних страв. Це піст, Різдво, Великдень, весілля, похорон.

Відомо, що на селі звичаї зберігаються значно довше, ніж у місті. На сьогодні релігійних постів не дотримуються і на селі. Про піст пам’ятають, але особливих пісних страв не готують, «грішать».

Різдвяні ритуальні страви — кутю, пісний борщ, узвар, тощо на селі готували завжди, можливо, виключаючи трагічні роки голодомору. В місті Різдво в останні десятиліття майже не святкували, ритуальні страви почали потроху готувати у міських родинах лише останніми роками, коли почалося відродження православних обрядів та звичаїв.

Єдиним релігійним святом, яке відзначалося завжди і на селі, і в місті, з усіма давніми атрибутами і з приготуванням відповідних страв, був Великдень. Готувалися паски — і сирна, і з борошна, фарбувалися крашанки, а зрідка навіть писанки. Великдень у радянські часи «випадково» збігався з Всесоюзним комуністичним суботником або недільником. У школах і в установах проводилися лекції про реакційну роль християнства. Ці заходи сприяли посиленню серед загалом збайдужілого до релігії народу залишків релігійних настроїв. У великодніх ритуальних стравах, мабуть, найбільше збе­реглися донині прадавні кулінарні звичаї.

У містах немає стійкої й розвиненої традиції весільних ритуалів. Іноді шлюб укладається без весілля, й це нікого не дивує. На селі весілля — неодмінна річ, батьки дітей передшлюбного віку беруться за найважчі на селі роботи (наприклад, приймати пологи у корів), щоб мати змогу викинути на весілля суму, рівну ціні автомобіля. Та риту­альні весільні страви і на селі відійшли в минуле. Навіть традиційний весільний коровай майже не печеться. Голов­не — нагодувати й напоїти все село, і то протягом кількох днів.

Більшою мірою ритуальні страви збереглися на сільських поминальних столах. Готується коливо, поминальна ка­пуста, борщ, млинці. В місті поминальні столи теж завжди накриваються, здебільшого без обов’язкових ритуальних поминальних страв.

Цікаво порівняти ритуальні українські та єврейські хар­чові звичаї. Якщо в українця під впливом якихось обставин прокинулося національне почуття, то це аж ніяк не виявляється в тому, що він починає активно їсти саме вареники, варити кутю на Різдво і принципово не їсти пельменів. натомість єврей, який приходить до національного самоусвідомлення, а значить, і до юдаїзму, починає саме з дотримання релігійних харчових обмежень — вживає лише кошерне, щосуботи їсть халу при свічках. Тож хоча народна харчова традиція України й багата, патріотизм не дуже пов’язаний у свідомості українця з вірою та їжею.

Сучасна ситуація, як відомо, кризова, це стосується й сфери харчування. Зникають терплячі жіночки, здатні годинами промивати кишки для домашніх ковбас, шити голкою завиванці, пекти вергуни. Продукція з дачі досі активно консервується на зиму, але ця акція втратила своє сакральне значення через засилля імпортної консервованої продукції, яка не поступається смаковими якостями до­машнім солінням. «Краще крутитися і заробляти на фірмові харчі, ніж стояти догори задами біля ваших банок» — учить відсталих батьків нова генерація. І дочки не переймають у хазяйновитих матусь кулінарних навичок, а ходять на шейпінг, щоб привабити женихів із Америки, шлях до серця яких, як вважає нова генерація українських красунь, іде аж ніяк не через шлунок. Цю тенденцію благословляють і самі огрядні, рано змарнілі матінки: «Хай тобі щастить, доню, бо що я бачила з твоїм батьком, скільки я наварила йому борщів, що аж ложка стояла, і що маю зараз?» Забувають сімейні рецепти і берегині домашнього вогнища — бабусі. Домашні торти дедалі рідше прикрашають святкові столи, бо на той заповідний торт із 24 коржів з чотирма видами кремів піде дві третини пенсії.

Втім, відбувається й інше явище. Вищезгаданих бабусь починають експлуатувати нові багатії та «гості столиці». І за суму, еквівалентну 1-2 доларам, печуться тортики «Вишневе щастя» для родини індонезійського посла. Оголошення типу «Зроблю неповторним святковий стіл забезпечених людей» стали звичними в газетах. Очевидно, ми стоїмо на порозі поновлення інституту куховарок.

Життя стрімко змінюється, набуває нових реалій, на­роджу­ються нові покоління, які швидко засвоюють нові харчові штам­пи. «Дитинко, поїж супчику», — годує онука бабуся. «Це суп КНОРР?» — запитує онук. Який там кнор, це домашній супчик, їж, дєточка». Але забамбулена рекламою дєточка вимагає КНОРР, і якщо супчик прийде юному споживачеві до вподоби, він дасть йому найвищу похвалу: «Це Анкл Бенц».

Усе змінюється, — і ринок їжі, і робочої сили, і наречених. У кризовий час завжди здається, що настав кінець світу, саме ця криза доб’є людство остаточно. Але будь-який кризовий стан минає, життя триває, бо люди щось їдять. Будемо сподіватися, що розвиток ринкових відносин поступово призведе до піднесення вітчизняної харчової промисловості та ресторанного сервісу. Остаточно забудуться поняття, які вже почали забуватися: «дістати», «отримати пайок», «виростити на дачі». З’являться за доступними цінами зручні та якісні напівфабрикати, і жінки не проводитимуть увесь свій вільний час на городах і біля плити.

Приплив туристів до України, котрі, як відомо, охочі до національної екзотики, спонукатиме власників ресторанів ввести до своїх меню страви національної кухні, або й повністю спеціалізуватися на них. Хранителями традицій національної кухні стануть переважно кухарі-професіонали, а не лише домашні господарки.

Свято — це святе

Ці три свята йдуть одне за одним на межі зими й весни, і преса щороку відгукується на них. І кожен автор шукає нетривіальний формат, щоби сказати кілька слів про ці свята...

Вогонь паперових сердець

День святого Валентина в Україні, як і в усьому пост­радянському світі, відзначають зовсім недавно. Пам’ятаю, своє колишнє нерозуміння відомої репліки божевільної Офелії: раненько в Валентинів день, /В передранковий час, /Як Валентина Ваша, йду,/ Я під вікно до вас. Так, було цілком зрозуміло, про що йдеться, але до чого тут Валентин і Валентина? Вони радше асоціювались із п’єсою відомого радянського драматурга, а не зі старовинним святом, яке католицька Європа відзначає давно. Не будемо розповідати його витоки — про них 14 лютого переповідають щороку протягом уже кількох років. Як звичними стали телерепортажі зі столиці, з регіонів і з-за кордону про які-небудь зворушливі історії з життя закоханих. Але у медіа неодмінно прозвучить та думка, що день святого Валенти­на — свято не так закоханих, як тих, хто торгує шоколадними сердечками чи подушечками для голок, що мають форму тих-таки сердечок — не кардіологічних, а ознак карткової масті. Картонні, пластикові чи надувні червоні сердечка, якими активно прикрашаються вітрини київських крамниць, певне, символізуючи те саме сакральне входження до Європи, дуже невеликою мірою асоціюються із сердечністю, щирістю почуттів, із радістю їхнього вияву. Скоріше з несмаком альбомних римовок. Але, якщо сприймати оті міщанські сердечка не як щось вистраждане й серйозне, а як відвертий кіч, як постмодерну гру, то все стає на свої місця, і замість гримаси легкої огиди й великого нерозуміння виникає добра посмішка. Нехай собі! Кому це, зрештою, заважає? У світі стільки лиха. Якщо незграбні червоні пластмасові серця з приробленими ручками і ніжками та намальованими личками в когось викличуть посмішку, нехай їх не знімають із виробництва. Зрештою, кілька років тому я також отримувала листи від закордонного бойфренда, де на поштових марках були сердечка, які треба було шкрябати, як лотерейки, і під срібним покриттям проступало слово «кохаю!» або «сумую!» незрозумілою мовою. А, припустімо, для дівчини іншого віку, іншого освітнього рівня такі символи взагалі могли би видатися вкрай глибокими.

А потім я брала участь у теледискусії про день святого Валентина, де різні люди висловлювали різні думки про це свято. Звучало багато думок про штучність і чужорідність західноєвропейських свят на нашій землі. Мовляв, ніж мавпувати ще одне євросвято, здійснюючи цим ще один глобалізаційний проект, чи не варто було би зробити спробу популяризувати на весь світ день українського кохання імені Івана Купайла? На що лунала відповідь, мовляв, у Європі Сен-Жан і без нас є, а європейського Валентина у нас не було, а тепер, хвала Богу, є. Загалом, учасники дискусії зійшлися на думці, що, хоча жили ми без Валентина і байдуже нам, але, от, він прийшов на наші терени, і великого лиха від того нема. А комусь навіть велика радість. А втім, коли є молодість і кохання, то кожен день у радість, не тільки день Валентина. Але якщо якимось сором’язливим юнакам і дівчатам це експортоване свято допомогло зробити перший крок одне назустріч одному, а коханцям зі стажем допомогло чи то помиритись, чи то дати нове дихання старим стосункам, то, значить, недаремно штампуються і розпродаються як пластикові, так і шоколадні серця.

Певне, така думка про це нове для нас свято панує в усьому суспільстві, якби хтось узявся її досліджувати. Існує й невеликий відсоток валентиноненависників. Здебільшого це або комуністи, або радикальні патріоти. Перші вважають це свято буржуазним, таким, яке не захищає інтересів трудових закоханих, а тільки прищеплює їм міщанські цінності. А другі розглядають день святого Валентина як профанацію самого поняття свята, адже українське слово «свято» походить від слова «святе». А яка може бути святість у пластмасових сердечках?

Якщо заглиблюватись у первісний зміст слова, то ан­глійське holiday — такого самого походження і дослівно перекладається священний день. А от російське «праздник» має зовсім інші, аж ніяк не освячені витоки, певне, походячи від «праздного», неробочого стану. А французьке fête походить від латинського festivus, тобто веселий, забавний, сповнений гумору, привітний, милий тощо. Певне, так воно і в інших романських мовах. Людям потрібен не тільки урочистий sanctus, а й поганський festivus. Отже, хай собі раз на рік і в Україні кипить вогонь шоколадних сердець. І нехай усі незгоди залагоджуються так само легко, як ті, що виникли навколо цього свята.

Свято пересічних чоловіків

У 1999 році тодішній президент України підписав указ про запровадження 23 лютого свята Захисника Вітчизни, відновивши цим радянське свято «День Радянської Армії», коли жінки вітали чоловіків. Ряд політичних партій і громадських організацій національно-демократичного спрямування зробили заяву про те, що 23 лютого відзначати день Захисника Вітчизни не варто. Мовляв, перемоги — чи поразки — Радянської (тоді Червоної) Армії в цей зимовий день мають такий самий стосунок до захисту України, як і до захисту Буркіна-Фасо. Пропонувались інші дні, коли варто було би святкувати День захисника України — або 29 січня, день пам’яті героїв Крут, або на Покрову, 14 жовтня, в день створення Української повстанської армії.

Та хоч би який день календаря пропонувався для захисника Вітчизни, із національно свідомих кіл не пролунало заклику до жінок вітати в цей день чоловіків, незалежно від того, чи тягнуть останні на роль захисників, чи дещо не дотягують. І дарувати їм півлітрові чашки, шоколадки, набори кулькових ручок, записники, гаманці. Як і не звернулись не просто до жінок, а до законних дружин дарувати захисникам Вітчизни в їхній день сорочки або флакони «потрійного» одеколону, як це мало місце в радянські часи. Адже за радянськими нормативами чоловіком уважався той, хто отримував подарунок і особливу увагу від жінок «на двадцять третє». А тут буквально криза ідентичності: не буде маленького сюрпризу ні вдома, ні на роботі, не буде ні поцілунків від жінок, ні накритого стола, ні тостів «За наших дорогих чоловіків!» Невже ми цього не заслужили?!

В останні роки в популярних газетах неодноразово з’являлися публікації про те, що указ про створення Червоної Армії було підписано не 23 лютого 1918 року, а десь у січні. А наприкінці лютого під Нарвою була не перемога Червоної Армії, а її поразка. То що ж, власне, святкували радянські люди протягом десятиріч, коли навіть і радянських перемог біля витоків одного з найпопулярніших радянських свят не було, тільки історичні непорозуміння?

А втім, прив’язка до конкретних історичних подій для народних свят великого значення не має. (Зрештою, це стосується не тільки радянських свят). Має значення ра­дісне збудження в колективі — дорослому чи юнацькому, букети червоних гвоздик, парадні форми на військовиках, запах пирогів удома. Власне й, не відігравав суттєвої ролі стосунок конкретного радянського чоловіка до збройних сил. Всі радянські чоловіки, не лише кадрові військовики, мали не уникне ний стосунок до радянського війська, а у хлопчиків-школярів це було попереду. Якщо в колективі траплявся представник сильної статі з опущеною ниркою або черепно-мозковою травмою, якому пощастило дістати білий білет, його з днем Радянської Армії жінки все одно вітали. Щоб ніхто не почувався ображеним долею в той день. Адже треба було заслужити собі привітання на 8 Березня, яке інакше, ніж привітанням чоловіка з 23 лютого, забезпечити собі було проблематично.

За привітаннями «на двадцять третє» і «на восьме» сумує великий відсоток українських чоловіків і жінок, і це аж ніяк не лише ті, хто ностальгує за Радянським Союзом. І хлопчики, які не пам’ятають радянських застіль на двадцять третє, також хочуть, щоб їх привітали дівчата. Власне, ніхто не забороняє й надалі святкувати «День мужчини» й «День жінки». Восьме березня лишився вихідним днем, двадцять третє лютого вихідним не був і за радянських часів. Але й ніхто не забороняє висміювати в медіа тандем «23 лютого — 8 березня». І коли ці дні втратили однозначну підтримку на рівні держави й громадської опінії, багато чоловіків і жінок відчули душевну порожнечу. Особливо засумували жінки. Адже наростання іронічного ставлення в суспільстві до «совкових» свят багатьом жінкам перекрило можливості елементарно нагадати про себе. Образа тим сильніша, бо, певне, багато радянських людей сприймали ці «одностатеві» свята не як ідеологічні, масові, накинуті згори, а навпаки — як теплі, душевні, під захистом яких можливий вияв індивідуальних почуттів жінки до чоловіка і чоловіка до жінки.

Про роль масових свят у житті особи і в культурі народу можна говорити багато. Є традиції тає стереотипи. Те, що для одних є мудрою традицією, для інших давно вже стало непотрібним і комічним стереотипом. Дехто й досі іменує 23 лютого святом справжніх мужчин — звіcно, відразу постає питання, яких чоловіків зарахувати до справжніх, а яким — відмовити. Як на мене, це свято чоловіків пересічних. Бо тим чоловікам, яких я зараховую до справжніх, не треба прив’язки до «всенародного свята», щоби виявити свою мужність. І дозволити жінці виявити жіночість.

Жіноча доля, мов букет мімози...

Про 8 березня в пострадянські часи було сказано багато неприємного. Мовляв, це свято не так возвеличує жінку, як принижує її. Жінка повинна відробити букет гіацинтів накритим столом і годинами біля плити. І взагалі, це не так свято жінок, як свято тих, хто торгує квітами. (Хоча чи існує у світі таке свято, на якому б не паразитувала торгівля подарунками?) Багато критикувались і витоки жіночого свята «імені Клари Цеткін», не будемо повторювати сказане багато разів. Але, зрештою, День жінки, День матері є мало не в усіх культурах, навіть у мусульманській. Найзавзятіші поборники «Міжнародного жіночого дня» пропонують не скасувати його, а замінити його іншим днем, більш питомим для української культури. Як альтернативний варіант про­понується, наприклад, Благовіщення як День української матері. А ще переддень «жіночого» свята протягом останніх років уважається вдалим приводом поговорити про жіночі проблеми. І тут я беруся твердити: хоч би в який день відзначалося свято жінки, права жінки-матері в Україні зневажаються чи не в найбрутальніший спосіб.

В Україні, як будь-де, є певний відсоток щасливих ро­дин, але їх до смішного мало. Чи не тому найбільший поет України, чий день святкується наступного дня після жіночого, у своїх хрестоматійних рядках про сина і матір батька не згадав? Чи не тому, що останній нерідко виступає ворогом-супостатом — хай шевченкознавці дарують таке нетрадиційне тлумачення безсмертних Кобзаревих рядків! Бо ж рай на вкраїнській землі настане тоді, коли і син, і мати будуть надійно захищені законом. Якщо якійсь жінці пощастило мати чоловіка, який, перефразуючи рядки Лесі Українки, «ніколи не вживав супроти жінки ні тої сили, яку йому дала сама природа, ні тої сили, що дає закон», то вона буде захищена із будь-яким законодавством. Але таких чоловіків вкрай мало, та й ті здебільшого існують у фантазіях поетес. А для стосунків із реальними, земними чоловіками, батьками реальних українських дітей, потрібен реальний захист у вигляді реального законодавства.

Сьогодні ніхто не тримає жінку біля негідного чоловіка, вона може піти від нього або, залежно від ситуації, вигнати його зі свого дому. Тут закон — на боці жінки. Але от жінка-мати лишається сам на сам зі злиднями, з колишнім чоловіком і з українськими законами. Хто програє, хто виграє? Тут не потрібен тоталізатор. За законом жінка має право на утримання дитини або дітей від колишнього чоловіка. Реально українське законодавство може гарантувати їй 30–40 гривень, в ситуації, коли для забезпечення дитини потрібно за найскромнішими підрахунками, 600–700. Чоловіки, які сплачують оті трикляті аліменти, цілком можуть захистити себе офіційною зарплатнею в 150 гривень, з яких і вираховується утримання дитини. А до неофіційних доходів ніякий закон не добереться.

Мільйони українських жінок зустрілись із цією при­низливою проблемою. І дійшли висновку, що в Україні треба не судитись, а заробляти. Деякі, поки ще не згасла врода, знаходять спонсорів, які ніякою мірою не беруть участі у вихованні дітей-безбатченків, але певною мірою підтримують матір матеріально. Принаймні більшою мірою, аніж рідний батько чи українська держава. А більшість українок стають до праці, не відмовляючись від жодної нагоди бодай щось заробити. Бо ж хоч як тяжко заробляти в Україні, та видрати своє від колишнього батька за допомоги українського законодавства на декілька порядків тяжче. Або і взагалі нереально. Адже горе-батька нерідко треба не тільки «обкласти» платежами, а й власними силами розшукати. А це — процес нелегкий і недешевий. Не всі жінки мають той невичерпний запас життєвої енергії та іронії, який дозволить довести процес до логічного кінця. Більшість марніє, всихає, їх уже ніякими гіацинтами до 8 березня не відживити.

Ніякі земні закони не можуть змусити чоловіка не бути грубим із жінкою, не прирікати її на непотрібні вагітності, шанувати її невід’ємне право на реалізацію в публічній сфері, повноцінно виконувати батьківські обов’язки. Але є ті виміри життя, де законодавство у змозі бодай якоюсь мірою захистити жінку-матір від принизливих суто жіночих проблем.

Коло специфічно жіночих проблем не вичерпується самим лише материнством. Та в переддень жіночого свята кожній матері, якій Бог дав сина, хочеться щиро побажати виростити його так, щоби він не поповнив армію «ворогів-супостатів» для наступного покоління жінок...

А далі ще одне свято.

Найзагадковіший день

Якщо на Заході з-поміж християнських свят найпишніше святкується Різдво, то на Сході — це Пасха, Великдень. І саме протягом страсного тижня відтворюються ті містичні події євангельської історії, які покликані нагадати, що будь-які страждання не є марними, що й після найтемнішої темряви, після всіх тріумфів зла неодмінно прийде світла неділя. Хоча й шлях до раю, до Воскресіння, пролягає через пекло.

Субота перед Великоднем між темрявою великої п’ятниці та світлою неділею є днем глибокого мовчання. «Христос страждав, помер і його було поховано». В цей день Господь, який був у Христі, побував серед померлих, він пішов зі світу живих і сповна пізнав смерть, як одного дня це станеться з кожним із нас.

Гетсиманська мука — останній момент, коли можна було уникнути долі. А потім зрада найближчих друзів. Потім неправий суд і тортури. Люди, в чиїх руках влада, грають із долею в’язня. Він пізнав усе це на власному досвіді. Євангеліє розповідає про темряву над землею, яка була страшнішою за фізичну темряву, бо то була темрява, яка поглинула поняття й цілі, яка знищила саму ідею добра. Із уст замордованої істоти, прибитої іржавими гвіздками до дерев’яного хреста, виривається глибокий крик: «Боже, Боже, навіщо ти залишив мене?»

Як сталося так, що Бог любові зійшов у темряву світового зла? Він пройшов той шлях до кінця. Він не тільки помер, «він зійшов у пекло», як каже Святе Письмо. Прямо в античний Аїд, в юдейський Шеол, місце, куди йдуть усі померлі. Але велика слава християнської віри полягає саме в тому, що Бог, який відкрився в Ісусі, є тим Богом, який увійде в німоту смерті. Він зійшов просто в пекло відсутності сенсу.

Жахає крик відчаю, що вирвався із вуст розіп’ятого. Якщо втілення Бога було справдешнім, якщо Бог таки прийшов у світ, щоб пізнати людське зло й людську смертність ізсе­редини, то на те була Божа воля пізнати світ, де Його немає, світ, у якому немає вищого сенсу. Він зійшов у пекло, де немає Бога, у пекло, де не може бути Бога, у пекло, де люто не сприймають ідей Бога, в могильну тишу. Бог любові пізнав ізсередини зло і страждання світу, породжені жахливою свободою любити чи відкидати любов — любов як співчуття до чужих страждань. На хресті «перед нами відкрито велику книгу милосердя».

В одному із псалмів за кілька сторіч до подій, зафіксованих у Євангелії, було висловлено сподівання, ніби одного дня Бог зійде й до безодні пекла. Для християн, які святкують Великдень, це вже не сподівання, а свята реальність. Христи­янська уява шукала яскравих образів, аби виразити впевненість у тім, що Бога можна знайти й пізнати навіть у найчорнішій темряві. Апокрифічне Євангеліє від Никодима описує драматичну зустріч у царстві мертвих Христа й сили темряви, яка міцно тримає померлих полонених. Стіни пекла палають, наче мури Єрихону, і полонені виходять на волю. Звідти походять витоки незліченних середньовічних містерій, коли розігрувалися моторошні сцени пекла, де конфлікт між добром і злом, між життям і смертю був так само популярним, як і в американських кінофільмах ХХ–ХХІ століття.

«Він зійшов у пекло»: тиша страсної суботи настає після великої п’ятниці, і то могильна тиша і німа темрява переможного зла, яка покличе Христа до нового життя, в якому воскресне Бог. Смерті немає, Він повернувся до життя, до царства любові, над яким не владна смерть. Ікони східного християнства зображують Воскресіння не так, як це робили західні художники Середньовіччя, які малювали Христа, що встає із гробу, але Христа, який тріумфально перемагає сили тьми. Він топче ногами уламки пекла. Неправедно ув’язнених відпущено на волю, демонів повергнуто, життя тріумфує. Він сходив у найглибше пекло, одначе переможно вийшов звідти. Чи не в цій грандіозній символіці зосереджено той глибоко гуманістичний сенс християнства, який не може не зворушити навіть людей абсолютно світських, які є християнами тільки за традицією?

У черзі за святою водою

— Ви мені скажіть, чи коли-небудь бачили священика, який вірив би у Бога? — обернулася до натовпу жінка в норковій шубі.

— Бог з вами! Перехрестіться! Згадайте, де Ви є, — заре­петувала жіночка в картатій хустці до брів.

— І правда, як ви так можете? — з пафосом мовив високий добре одягнений сивий чоловік, який у черзі за святою водою мужньо тримав хутряну шапку в руці.

— Погляньте, скільки людей прийшло сюди, слава Богу, повертаються до Бога, а ви... — біля їхнього витка черги саме проходить жінка з релігійним обличчям у чорній довгій спідниці. Таких посилають по вагонах метро збирати на відбудову храмів.

— Більше людей — то вам же більше доходу, — знизує фірмовими плечима норкова шуба.

— Не розумію одного, якщо ви так думаєте, — знову бере слово простоволосий, — навіщо ви сюди, прошу пробачення, приперлися?

— Вас забула запитати, — відповідає норкова шуба.

— Люди, людоньки, не лайтесь хоча б тут! Ви не за вермішеллю

— А ви чули, що оця... каже?

— Та хоч би що вона казала, а ви стійте спокійно. Благодаті на всіх вистачить.

— Якби ви чули, що вона казала, і вперше, і вдруге, і втретє...

— І що я такого казала? — обурюється норкова шуба, — Та гидко поряд із вами стояти! Піду стану подалі. Майте на увазі, я за дамою в чорнобурковій шубі.

Норкова шуба виходить із черги та стає осторонь. Слово бере чорнобурка: — Жидівка! Відразу видно, що жидівка! Бачили, яка в неї шуба?

— У вас шуба не гірша, у мене такої за все життя не було й не буде.

— Та навіщо би жидівка сюди йшла? У них там є своє.

— А вони нашу святу воду беруть і відправляють до своїх лаболаторій у свій Русалім, вивчають її состав.

— А то нащо?

— Роблять із неї лікарства, креми, а потім нам же і продають. Жиди є жиди.

— А ми й без жидів умиємося святою водичкою та будемо собі здорові.

— А я нею не тільки вмиваюся, а й п’ю щоранку по трид­цять міліграмів.

— А як ви п’єте, — зацікавилася жінка, в якої не було й не буде дорогої шуби, — сиру чи кип’ячену?

— Якщо будете кип’ятити, вся благодать википить.

— Правда? А в моєї сусідки від святої води була дизентерія. Швидка забрала.

— А я додаю святої води до всіх страв. І ніякої дизентерії. Все дуже добре.

— До всіх страв, кажете?

— Абсолютно до всіх. І до борщу, і до супу.

— А як ви гадаєте, і картоплю в ній можна варити? Чи картоплі не варто?

— Все варто. Як є свята вода, то є і здоров’я.

— Не кажіть. Самої святої води замало.

— Якщо вірити, то й не мало.

— Та щось усі почали вірити, аж не продихнути. Третю годину стоїмо.

— Не кажіть! Коли не було цього релігіозного екстазу, так було хорошо, прийдеш і за 15 менут возьмеш воду.

— І то вірно! А тепер набігло всяких, хто раніше до церкви ні ногою!

— Ага! Комуністів усяких! І камсамольців!

— Я то завжди сюди ходжу, то можу спостерігати цю картину.

— І я!

— І я!

Виявилося, що в тригодинній черзі на церковному подвір’ї всі ходили до церкви завжди. Ще за Сталіна. Неофітів нема, принаймні ніхто себе не визнає таким. Навколо черги мандрує хресний хід з корогвами зі святим отцем на чолі, кроплять чергу. Всі черговики радісно підставляють обличчя й голови під святий дощик, ревнуючи до сусідів, яким невідомо чому дісталося більше благодаті.

— А мені минулого року хустку намочило хоч викручуй, і я весь рік — тьху-тьху-тьху — зовсім не хворіла.

— Ну звичайно! То ж свята вода!

— Послухайте, — кричить молодиця, що розливає воду з великих виварок, — прошу сюди з банками! Тим, хто з пляшками, наллємо потім!

Черга стурбована. У половини черговиків у сумках пляш­ки з-під «Пепсі-коли» або «Спрайту». Зате горді власники літрових і трилітрових слоїків відчувають свою релігійну повноцінність і мотивовану перевагу в отриманні благодаті.

— Звичайно, скільки вона може цирпатись із тими ботил­ками! А в банку раз і налив!

— А я от так боюся впасти, — виправдовується жіночка в коричневому пальтечку і тоненькій не зимовій хустці, — так боюся впасти, розбити банку і розлити святу воду. Тому і взяла цю пляшку. Це один командіровачний зупинявся і залишив її — жіночка ніби хоче довести всій громаді, що вона не п’є сатанинського «Спрайту». А поряд спілкуються дві розкішні панії в дорогих шубах і вечірньому макіяжі, яких мало цікавить громадська думка. Вони розповідають одна одній, як провели різдвяні свята.

— Ну що, ну випили це шампанське по 25 баксів. Ну і що з того? Тепер його нема.

— А хоч є що згадати?

— Ой, ну вся наша жизнь, як ця черга. Чекаєш, ніби буде щось таке, а дочекаєшся, то й нічого особливого.

— Ну не лізьте ж ви без черги! Ви же тут не стояли! Майте совість!

— Так сказали ж, хто з банками, той наперед!

— Хто вам таке сказав?

— Та вони ж і казали! — вони — це молодиця, що розливає воду, — скажіть, правда же з банками наперед?

— Розливальниця нічого не відповідає, забувши свій недавній заклик, наливає тоненькою цівочкою до пляшки від фанти святу воду з кухлика, намагаючись не розплескати її.

— Не могли іще одну поставити на розливі, он скільки їх шугає по двору, вперед-назад, вперед-назад. А тут стоїш, уже ноги заклякли. Яїшники відмерзли.

— Не хочете — то й не стійте з вашими яїшниками. Це вам не масло.

— От іменно, що не масло! Це ви правильно кажете, що не масло!

Черга як черга. З усіма неодмінними «Ви тут не стояли» та «Куди ви лізете», з довготерпінням і нетерпінням.

— Ви в Миколи Притиска були? Може, там менша черга?

— Така сама. Правда, там у приміщенні. Не так холодно.

— То, може, туди піти?

— Мені той священик не наравиться. От цей — справді святий отець.

— А що там, на Володимирській гірці?

— Ну там же практіканти правлять! Невідомо, як іще вони воду посвятили.

— Так ви гадаєте, вони можуть щось не те зробити?

— Не знаю. Але мені вже одного разу зуба видирав практікант, то я вже заріклася з ними мати справу.

Звичайнісінька черга з обмінами новинами та при­голомшливими одкровеннями. Єдине, чого тут не почуєш, це звичного і ще не забутого: «Хто крайній? Скажіть, щоб за вами не займали!» Люди йдуть і йдуть на церковне подвір’я, а виварки зі святою водою підносять і підносять. Благодаті вистачить на всіх.

Моя Україна

Все пишеться якщо не на замовлення, то з приводу. Хіба що приводом, зазвичай, стає не загальновідома дата, а твої особисті обставини. Як виявилося, спроба розібратися, чим, власне, є для тебе твоя земля, призводить до чи не глибших і заплутаніших блукань підвалинами твого єства, ніж коли гранично щиро пишеш про те, чим є для тебе батьки, діти, кохання, творчість. А коли намагаєшся відшукати все те, що пов’язує тебе з твоєю вітчизною, мабуть, найважче знайти саме ту риторику, коли все це не буде ні банальним, ні фальшивим, ні епатажним.

Я народилася в Радянському Союзі та, як слушно оцінив київську ситуацію Семен Глузман, фактично жила у філіалі Росії. Я не мала ні таємного проукраїнського виховання, ні підпільної української освіти. Тільки те, чому навчали в київській українській школі та на природничому фа­культеті київського університету. Мені завжди подобалися неприродно чемні галицькі хлопці, які зрідка траплялися на київських теренах; із жодним не довелось познайомитися ближче. А наддніпрянські хлопці з села відверто не по­добалися, з ними не знайомилася ближче свідомо. Про те, що існують такі музейні експонати, як кияни, які природно говорять по-українськи, я в юні роки не знала. З-поміж моїх знайомих траплялися такі родини, де враз починали натхненно спілкуватись українською. Це бувало штучно і смішно. Або ж на п’яну голову. На другій стадії міського застілля завжди затягали «Кришталева чара, срібнеє дно, пити чи не пити — все одно!» До речі, по селах — усе навпаки: п’яні люди за столами починають з українських пісень, а добре розігрівшись, переходять до російських.

Але не в мові річ, вірніше, не тільки в мові. Пронизливе відчуття польоту і щемної причетності до безмежної краси, відчуте в тому чи тому місці твого міста, не можна висловити жодною мовою. Або ж навпаки, можна будь-якою. Про таке відчуття вміють писати лише великі поети. «І ти — наче птаха — понад безголів’ям летиш...» А втім, це почуття може виникнути і в далеких мандрах. Це — як покохати чужинця. Якою мовою сказати про це? Коли я думаю про свої почуття до моєї землі та їхні витоки, думки завжди уводять кудись убік. До всього треба прийти. Головне — йти, а не стояти на місці. Несповідимі шляхи Господні та дуже непрямі.

На цій землі я — винятково городянка. Українські краєвиди за вікнами потягів далекого сполучення вражають прісною пересічністю. Природа собі, ну й природа. А станційні діти, які, бува, махають руками, вітаючи поїзди, викликають щемне почуття жалю: що вони бачать, бідолашки, крім потягів, які летять повз них? А українські села для мене суттєво більшою мірою terra incognita, ніж закордонні міста. Особливо дивують їхні мешканці, українські селяни. Я ніколи не знайду спільної мови з ними, можу тільки чемно підтакувати їм, удаючи, ніби визнаю їхню «мудрість», якою вони самі, здається, дуже пишаються. Я кажу не про тих, хто тікає з сіл, а про тих, хто наразі там лишається, відчуваючи себе хоронителями якоїсь великої та непорушної світобудови з особливою моральністю. А також із величезним пієтетом української сільської інтелігенції до російської культури і всіх інших українських селян до російської попси. Дивні люди, ця сіль української землі. Я вкотре дивлюсь, як вони терпляче й самовіддано тягнуть електричками й міськими вулицями величезні торби, що їх мені забракло би сил посунути бодай на міліметр. Дивує специфіка їхнього зв’язку з цією землею, якій вони віддали життя, здоров’я, в якомусь сенсі навіть душу. Деякі з них говорять суржиком, деякі — доброю українською, міри вишуканості якої не усвідомлюють. Та філіал Товариства української мови легше зорганізувати у геть зросійщеному Донецьку, ніж у їхньому селі.

Чи змінили мене ці роки, коли вмить помінялась епоха, хоча й матеріальний пейзаж навколо довго лишався тим самим? Раптово впало все те, що в роки юності видавалося настільки непорушним, що й не вірилося, ніби діти дітей доживуть до якихось змін. Було проголошено незалежність України. Це сталося десь нагорі, я до цього не мала жодного стосунку. Але сприйняла цю подію, добре пам’ятаю свої конфронтації з тими, хто не сприйняв. Найбільше дратувало, що в дискусіях із ними не знаходилося потрібних слів.

Сьогодні я усвідомлюю, що глибинними причинами цієї події в серпні 1991 року була не лише самовіддана боротьба тих, хто органічно не сприймав України радянської. Ні хвилини не оплакуючи СРСР із його відносною економічною стабільністю, процвітанням природничих наук і задовільними пенсіями за віком, я свідома того, що розвал радянської імперії пробудив до життя раніше приспані темні сили, став причиною чи не такої ж кількості загублених людських доль, як світові війни на цих землях або сталінський терор. Але саме ця «перехідна» епоха, з усім її кричущим злом і мало кому помітним добром є моєю епохою. А попередня епоха, яка тривала перші три десятки років мого життя, моєю не була. Я не була в опозиції до неї, мене в ній просто не було. І тільки коли вона почала валитися, я почала шукати й потроху знаходити власну сутність. Я не застала ні радянських літературних гонорарів, ні радянської цензури, і якщо й маю соромитися своїх перших літературних проб, то лише їхньої недосконалої форми, а не змісту на вимогу доби. Я не можу пояснити, чому небачений та нечуваний для цієї землі сплеск свободи слова кінця вісімдесятих спровокував, зокрема, й особисто мої творчі блукання. Але сталося саме так, і це міцніше прив’язало мене до цієї землі.

Я знов і знов багато думаю про тих, хто їде звідси назавжди. Не мені їх судити. Але з них мені миліші ті, хто їде звідси зі сльозами, а не з прокльонами цій землі, хоча тут є що проклинати. Чи є патріотичне почуття інстинктивним? Певне, ні. Я зустрічала людей, які благословляли той день, коли залишили «эту дурную Украину» та успішно пустили коріння в чужу землю, рано чи пізно знайшовши там відносний спокій і достаток. Ніяк не всі українські емігранти всіх чотирьох хвиль тримаються за діяспорні інституції, плекаючи якусь, до речі, несамовито штучну Україну, про яку я зараз не буду. Більшість емігрантів успішно влилися в ті суспільства, куди закидала доля, і презирливо забути цю недолугу землю стало для них так само природно, як здати недоумкувату дитину до притулку для інвалідів. У кожного — своя життєва дорога. Я не користалася шансами поїхати з України, коли вони мені траплялись. Можливо, доля пропонувала мені щось не дуже спокусливе. Але люди у своїй більшості чіпляються за ще менш привабливі шанси.

Так, Україну любити складно. Країна войовничо недо­лугих людей, з яких маніпуляційні технології зробили навіть більше, ніж було задумано. Країна принизливих злиднів і гіркої зневаги до тих небагатьох, хто, силою якихось ірраціональних обставин, найбільше відданий їй. Усе це мало сприяє патріотичним почуттям серед пересічних громадян. Чому ж мимоволі виникає агресивне відчуття протесту, коли говорять, ніби справжнє, неімітоване патріо­тичне почуття може бути забезпечене тільки надійно за­хищеною нерухомістю, солідними заощадженнями і всіма атрибутами непохитного соціального захисту? Виходить, від щирого серця можна любити можна тільки Західну Європу, Сполучені Штати, Канаду і Австралію. Ну, може, ще Японію. Скільки ж мешканців решти планети кладуть життя на те, щоб бодай на схилі літ здобути пристойний статус у цих державах! «Хай синам, як не собі...» Сьогодні в цих сло­вах — зовсім інший сенс.

Я вважаю природним і гідним поваги бажання позбавити злиднів якщо не свою країну, то хоч би свою родину. Боронь Боже, я не сприймаю маоїстського гасла «бідність — це добре!» Я не вважаю, що злидні є запорукою високої духовності, а достаток, навпаки, губить людський дух. Але відчуття незбагненного зв’язку зі злиденною та недолугою батьківщиною є чимсь таким, що дає надію. По-перше, ці чуття є добрими хоча б тому, що незрозумілі для циніків. По-друге, вони варті уваги, бо означають існування невеличкої ділянки, недосяжної для масштабних маніпуляцій людськими думками й почуттями. По-третє, вони є вкрай недоречними для нашої конкретної влади. Влада не хоче патріотів. Вона хоче таких, хто однаково клене і її саму, і тих, хто бореться з нею. Влада хоче таких, яких вона, зрештою, й має. Тих, хто тупо заздрить німцям, які не борються за свій шмат хліба з маслом, а тільки тупо працюють за нього. У мене — дуже великі межі терпимості до багатьох явищ. У мене — невичерпний запас іронії та самоіронії. Але я щиро ненавиджу циніків і нігілістів, і саме в цій ненависті народжується пафос мого єства. Якщо ми вже прийшли в цей світ, то, значить, щось у ньому від нас бодай трошки, а залежить. Я назавжди розриваю стосунки з агресивними циніками, і в цьому також моє ставлення до моєї землі.

Моя розповідь — дуже фрагментарна, як фрагментарним є й саме патріотичне почуття в неперервному плині буднів. Ми живемо у жорстокому вирі дрібних і невблаганних буденних проблем. Ми витрачаємо священний життєвий вогонь на розв’язання принизливих життєвих задач. У нашому бутті переважають рутинні події, нікчемні ситуації. Нечастими є хвилини, коли несподівано й гостро відчуваєш: це — моя земля і це — моя доля.

Я не маю на цій землі шляхетного роду. Всі жіночі й чоловічі лінії моїх бабусь і дідів губляться у вирі непримітних доль незаможних міщан і кріпаків. Я не маю на цій землі вагомої нерухомості чи іншого коштовного матеріального спадку. Я не маю на цій землі шляхетного товариства співвітчизників, об’єднаних високою ідеєю. І я не маю на цій землі єдиного, буйночубого, до безтями любого, поряд із яким можна витерпіти все. Увесь мій «скарб» — загострене відчуття моєї долі, химерний зв’язок із цією землею, нестримне бажання і, сподіваюсь, уміння перетворювати власний досвід на іншу якість. І це — мої діти, які також уперто не хочуть їхати звідси.

Традиційно вважалось абсолютно природним любити батьків, подружжя, дітей, рідну землю, Бога. Модерна доба повернула цю «природу» з ніг на голову. Вона почалася з того, що дозволила не любити батьків: мовляв, хтось із них може виявитися прихованим тираном і першопричиною тяжких комплексів своїх нащадків. Щодо дітей, то чоловікам цілком дозволено їх не визнавати. А жінкам дозволено їх не заводити. Також модерна доба дозволила складні, а то й ніякі стосунки і з Богом, і з батьківщиною. Та, попри зняття нібито всіх традиційних заборон, жодна доба, ні модерна, ні постмодрена, зрештою, не дозволяє суцільного цинізму в усіх тих переживаннях. А то й нігілістичної відсутності переживань як таких. І те, що Україна існує як незбагненна цінність бодай для певної кількості українців, є однією з тендітних запорук, що у глобальному просторі симулякрів та імітацій зберігаються непідробні людські почуття.

«Прийшла весна і дива наробила:..»