4. Подорожній посту не держить

Моє Айованське коріння

Від Джекоба, Майка, Тома рід свій веду,

Від грубих старих селян, міцних до самого скону.

Їх руки однаково твердо тримали рушницю й вузду,

Вправно тримали ніж, виманюючи бізона.

Робили зі шкіри клямки, а зі стертих підків

Добре знали вони, як кувати залізо;

Вгадували погоду, відгодовували кнурів,

Відали, скільки сіна напевне в комору влізе.

Єва, Аліса, Рейчел народжували мене,

Жінки, що довбали землю, тягали кукурудзиння,

Пекли гречані млинці, варили пиво міцне,

Плели і шили одежу в довгі ночі осінні.

Народжували у муках, їли хліб у скорботі,

І в поті лиця трудились, і блимав вогник свічі,

І не було допомоги, й кінця не було роботі,

Й вовки в безмежжі прерій страшно вили вночі.

Коли вони дерева, щоб будувати паркани,

Тягли і крізь літню спеку, і крізь суворі сніги,

Той шлях здорового глузду за обрії виживання

Робив їх іще міцнішими і додавав снаги.

Тут, у несправжньому світі думок і міфів,

Що від їхньої міці лишилось у спадок мені?

Велике неоране поле, початки, як віхи,

І руки, що зможуть те, чого не вміли вони.

Поль Енгл,

переклад з англійської Євгенії Кононенко

Це було в Калузі

Дні слов’янського єдінства пройшли урочисто і пишно з великою кількістю осетрів, стерлядей, сьомги, головізни, водки та російського духовенства. До широкомасштабної програми святкувань входили міжнародна конференція, молєбєн у Свято-Троїцькому кафедральному соборі, хрес­ний хід до центрального майдану Калуги Старий Торг, концерт майстрів мистецтв «Любить. Молиться. Пєть. Святоє назначеньє», а також грандіозна музично-драматична композиція «Спасі і сохрані». Другорядні пункти культурно-освітньо-релігійно-оздоровчої програми, такі як відкриття виставки «Духовноє наслєдіє» або виступлєніє пісатєлєй Росії біля памятніка Пушкіну для почесних гостей свята, до яких приєдналися цього року й гості з України, організатори замінили прийняттям у мера Калуги, обідом у митрополита Крутицького й Коломенського Ювеналія, вечерею в калузь­кого губернатора... Кожна чарка російської гіркої, кожен шмат бєлорибіци мандрував від тарілок до вуст під гучні й розкотисті «Мно-о-о-гі-я лє-е-е-та». Столи ломилися від розкішних російських наїдків, оспіваних Гоголем та Мельниковим-Печерським. Були і цілі поросята, і, що ще грандіозніше та одіозніше, цілі осетри, простір між якими на столах заповнювали російські огірочки та заморські маслини, тарелі з шинками 12–15 сортів та величезними свіжими фруктами тощо. На прийнятті у мера набивання шлунків відбувалося під дует електронного органчика і флейти. На обіді у владики трапеза протікала під жіночий церковний хор, а дівчата-послушниці були за офіціанток. А в губернатора щелепи працювали під малий симфонічний оркестр міста Калуги. Чого бракувало на тих розкішних столах, так це гідного наїдків вина. Дуже дороге грузинське вино в керамічних пляшках подавали виключно світській владі та вищому духовенству. Решта запрошених мали тамувати спрагу водкою калузького об’єднання КРИСТАЛ. Для злісно непитущих подавали квас — Росія є Росія.

А тепер все по порядку. Це було в далекому 2001 році. Дні слов’янського єдінства, віднесені до свята рівноапостольних Кирила і Мефодія, відбуваються в Росії від 1985 року, щороку в іншому місті. Біля витоків відродження на російських теренах цього славного свята стояли прісновідомі Валентин Распутін, Віктор Астаф’єв, Васілій Бєлов, Станіслав Куняєв та інші російські письменники-патріоти — здається, їх іменують заєдінщиками. Немає сумніву, в радянські часи делегація від УРСР відвідувала подібні заходи. Але від проголошення Незалежності ніхто з України жодного разу не відвідав Днів слов’янського єдінства. Тенденційність ігнорування Україною цих святкувань почала привертати до себе увагу, про що було повідомлено тодішньому Надзвичайному і Повноважному послу України в Росії, який, своєю чергою дав факс до Міністерства культури України. Довелося їхати. І мужньо їсти величезних осетрів, і заїдати їх шинкою, пиріжками з вязігою та могутньою російською солянкою.

Та пишні наїдки були ваговитою, але не єдиною складовою празднєства. Також відбулася конференція «Славянскій мір: общность і многообразіє», де переважно йшлося про «общность», дуже мало уваги приділялося «многообразію». Відбувся концерт калузьких професійних і самодіяльних колективів «Любить. Молиться. Пєть. Святоє назначеньє», де кожен номер був сповнений бурхливого російського патріотизму на екстатичних нотах. А вінчав свято гала-концерт просто неба «Спасі і сохрані», сама назва якого дає уявлення про його пафос. Співав величезний хор на декілька тисяч душ, дзвонили дзвони, балетні композиції передавали лихоліття радянської Росії та радість пострадянського навернення до Бога. Ансамбль «Рускіє сєзони» виконав україн­ський гопак. А білоруси були натуральні. «Белорускіє Песняри» заспівали по-білоруські пісню «Картошка», а потім разом із хором імені Пятніцкого вірнопіддано затягли «Росія і Бєларусь», звісно, по-російськи. Як і годиться, все завершилося могутнім «Славься», фантастичним феєрверком і патріотичним екстазом народу.

От і все. Вранці наступного дня гостей із кириличного слов’янського світу везли до Москви, щоби звідти відпровадити по домівках: до Києва, до Мінська, до Софії, до Бєлграда, до Скоп’є. Варто відзначити, що всі делегації були представлені заступниками міністрів культури, директорами національних театрів і музеїв, місцевим духовенством, на крайній випадок професорами-русистами. Тільки з України були випадкові з позиції чиновницької ієрархії люди. Але гостинні росіяни були раді і їм, себто нам, професору театрознавства Валентині Заболотній, актору Київського театру Російської драми Олегу Треповському і мені, науковому співробітнику Українського центру культурних досліджень. Організатори свята були дуже чемними, дуже люб’язними, дуже милими і запрошували нас на наступний рік.

Що вразило тоді в російському святі мене, яка на той момент не була в Росії мало не від радянських часів? Перше, це нестримний російський патріотизм, який, як уже відзначалося, на екстатичних нотах переходить у панросійський фаталізм. Звісно, ніколи, а тим паче за три дні, не можна побачити і осягнути єдине ціле, з якого зазвичай бачиш тільки частину, особливо, якщо ціле величезне, як Росія. Але, все-таки певні деталі дають можливість судити про багаторівневі російські настрої в одному-єдиному питанні. А саме: у ставленні до України. В доповідях на конференції настирливо провадилася думка, що слов’янський світ має згуртуватися якомога тісніше навколо російського православ’я, щоб опиратися глобалізаційним процесам. Журналісти, як місцеві, так і московські, що зверталися до української делегації, як їм почувається за кордоном, дуже хотіли почути, що незалежність України — то є винятково «проіскі» політиків, а народ хоче жити в єдиній країні. Власне, від братів-білорусів цю думку було висловлено достатньо гучно під «многія лєта». Під час численних бенкетів гостинні російські господарі запрошували українських гостей наїдатися наперед, бо ж в Україні вони, себто ми, вочевидь, голодуємо. У приватних розмовах під час коротких пауз між заходами організатори свята, переважно то були милі російські жінки, зворушливо згадували свої поїздки до України в часи єдиної держави — як же добре було тоді!

В дорогу українська делегація збиралася дуже терміново: вранці повідомили, що ввечері їхати. Тому й, на відміну від інших, прибули в гості без подарунків. А самі подарунки отримали: портрет тодішнього президента Путіна, портрет тодішнього патріарха Алексія, збірку «В начале было слово» духовних віршів кількох російських піїтів. Один з них, Арсентій Струк, росіянин, що має й українське коріння, по-своєму усвідомлює розвал СРСР у своїй поезії РАСКОЛОТАЯ ДЕРЖАВА:

Что с нами стало? Боже мой!

Расколота держава.

И над Днепром, и над Невой

Поникла наша слава.

Або ще один вірш того ж автора, ПЕРВОРОДСТВО, де він освічується в любові як Росії, так і Україні:

Две крови — на равных — наследую:

Я — русский и украинец,

С Московским Кремлем беседую

И Киевский чту Детинец.

І людина, яка любить бандуристів так само палко, як і баяністів, людина, якій шлях від Тавриди до Києва дорогий, як і брянський большак, уважає, що українська державність може принести братньому українському народу тільки лихо та біду. Тому й жалісливі росіяни висловлювали щире занепокоєння: а як там сердешні українці без них? Чи ще живі?

Росіяни щиро литимуть сльози, коли звучатимуть укра­їнські пісні, й неодмінно згадають зворушливу історію про те, як українська дівчина винесла з поля спільної битви російського парубка або навпаки. У кожного росіянина неодмінно десь є українська бабуся, а як не в нього самого, то в його дєвєря. Але українська ідентичність є для росіян чимось неповноцінним, несерйозним і навіть кумедним.

Такими були мої враження після відвідин Калуги в далекому 2001 році. Потому було багато українсько-ро­сійських контактів, які багато чого змінили і на макро-, і на мікрорівнях. А от на дні слов’янського єдінства нас більше не запрошують. Певне, тепер туди і від України їздять люди відповідного рівня...

Від київської комунальної кухні до провансальської комуни

Погодьтесь, Європа — це щось істотно ширше за гео­графічне поняття. Це — місце безпроблемного існування щасливих за­можних громадян, де всім добре. І дуже дивує, коли раптом доходять чутки, що і в благословенній Європі є громадяни, незадоволені своїм існуванням. Що буржуазні цінності, які багатьом громадянам пострадянського світу мисляться мало не абсолютними, комусь, навпаки видаються святенницькими та облудними. І до того не емігрантам, а корінним громадянам. У тій Європі, яка багатьом із нас увижається мало не земним раєм, люди страждають від гнітючої самоти, від низки непотрібних умовностей, від відсутності щирих почуттів, від фальшивих та бездуховних стосунків між людьми.

Гадаю, в кожного з нас, траплялося, викликала огиду буржу­азність. Не буржуазія як клас, не буржуазний спосіб виробництва, не буржуазна демократія, а буржуазність як спосіб життя, як система цінностей. Коли люди, що вва­жають себе вільними, найвільнішими у світі, насправді є рабами своїх заощаджень, будиночків, автомобілів. Коли перейдено межу між природним прагненням достатку і тим існуванням, коли матеріальні цінності стали єдино можливими людськими цінностями. Коли гордість від досягнутого рівня породжує неприховане презирство до тих, хто цього не досяг, або в кращому випадку співчуття до тих бідолашних невдах, які не заробили на авто останньої марки. А чого варта та стіна, якою оточили себе західні інтелектуали — письменники, художники, вчені, які нібито стверджують якісь вищі цінності, а насправді просякнуті тою ж таки буржуазністю!

Що можна протиставити буржуазності та її наслідкам — самоті, святенництву, фальшивим людським стосункам, фальшивим почуттям? Ще більше усамітнитися, піти з бур­жуазного соціуму, шукати вихід у чомусь на кшталт розповсюджених східних релігій, чи ще в якихось царинах втечі від реальності, яка не задовольняє? Є ще один спосіб. Вкотре! незважаючи на всі катастрофи попередніх спроб, утілити в життя прекрасне гасло Свобода-Рівність-Бра­терство, яке, загалом, не може не приваблювати остаточно не зіпсутих буржуазністю громадян. І якщо свобода — це надзвичайно складне поняття, яке трактується дуже по-різному та абсолютно довільно, то рівність і братерство зрозуміліші. Як пише Мирослав Попович у своїй праці «Раціональність і виміри людського буття», братство «фор­мулює тугу одинокого і відчуженого індивіда за... єдністю з іншими, що дана нам тільки в любові. Це — прагнення до найбільшої міри співчуття і співпереживання... яке об’єднува­ло найрізноманітніші угруповання... На кшталт цих товариств утопічна свідомість бачила все суспільство, організоване за принципом взаємної відданості та безпосереднього особистого спілкування. Це було суспільство, де на місце безликої держави мала прийти федерація невеличких комун».

Колись мені доводилося читати, що ізраїльські кібуци стали єдиними у світі групами, де без тоталітаристських викривлень зреалізувалося прагнення людства до братерства і рівності, де було розв’язано суперечності між працею та відпочинком, між розумовою та фізичною працею — суперечності, які тим, хто вивчав курс марксистсько-ленінської філософії, здавалися або надуманими, або взагалі, м’яко кажучи, нерозумними. Та є у світі й інші групи людей, яких поєднує вільна праця без примусу та без зарплатні. Це, наприклад, комуна Лонго Май (Longo Мaї, саме так, рідкісне у французькій мові «Ї»), що понад двадцять років існує в країнах Західної Європи і Латинської Америки. Нині до неї приєднуються і групи тих, кого приваблює такий спосіб життя, з Європи Східної.

Зародилася комуна Лонго Май 1972 року у Франції, в бла­годатному Провансі. Біля витоків стояли ті, кому не подобався буржуазний індивідуалізм, буржуазна родина, а також ті, хто був на той час безробітним, хто не знайшов собі місця в інфраструктурі заможної буржуазної країни. Утворилися перші сільськогосподарські ферми. Фрукти, овочі, м’ясні та молочні продукти вироблялися не лише для внутрішнього споживання, а йшли на продаж, що приносило гроші для комуни та особистих потреб комунарів. Поступово розвинулося виробництво якісних вовняних речей, на які теж є попит. Є серед комунарів жінка, що виробляє з трав, які сама збирає, ліки й косметику. Власністю комуни є туристичний комплекс, готель, банкетний зал, оренда яких також приносить гроші. Власністю комуни є радіостанція Зінзін, яку охоче слухає весь південь Франції.

У комунарів є друзі та однодумці по всій Європі: в Італії, в Австрії, в Швейцарії, в Угорщині, в Румунії, встановився контакт з лінгвістичним центром в Ужгороді. Комунари підтримують зв’язки з колегами, обмінюються продуктами, намагаються купувати якомога менше, виробляючи самі майже все потрібне для життя. В комуні нема уряду, нема керівництва, нема графіку чергувань, нема тих, хто стежить за якістю виконаної роботи. Всі працюють, ніхто не призначає, хто сьогодні йтиме в поле, хто піде до худоби, хто працюватиме на кухні. Родина в певній формі існує. Є стабільні пари, є й діти, яких возять до звичайних шкіл. Але діти дуже рано перестають «висіти» в батьків на шиї, про них дбає вся комуна, а батьки, особливо матері, можуть зайнятися улюбленою (?) працею. До речі, ніхто з дорослих дітей комунарів не схотів піти дорогою батьків. Всі вони залишають комуну, селяться десь окремо, працюють на себе за заробітну платню.

Про свою комуну розповідає Юль (це в нього і ім’я, і прізвище), один із найстаріших комунарів. Він добре обізнаний зі світовою літературою, перекладає з давньогрецької французькою, а зараз він мелодійно підспівує радіо, майстерно ведучи машину звивистими дорогами до Форкальк’є, старовинного містечка, що пам’ятає давню славу Провансу. «Це не моя машина, — пишається Юль, — У нас немає ніякої власності. І кава в моїй скромній оселі прислана з Еквадору, де теж є наші люди». Мене Юль запросив до комуни як автора виданого французькою оповідання «Київська елегія» про комунальну квартиру. Про це й поговорили в студії радіо Зінзін, що розташована в старій кам’яниці на лісистому пагорбі. «Зараз ви побачите нашу комунальну кухню», — каже мені друг і колега Юля радіожурналіст Апекс.

І от вечеря комунарів. Чорна південна ніч щедра на яскраві зорі, які освітлюють напів-відремонтовані руїни старовинної будови — пам’ять про давню велич Провансу. За великими дерев’яними столами сидить сила-силенна похмурих неголених комунарів, що їдять якусь страву з баклажанів, п’ють молоде вино. Їсти можна скільки завгодно. Тільки треба піти на кухню, нагребти великою ложкою скільки з’їси. Ніхто не подивиться скоса, якщо підеш за добавкою — баклажанів під щедрим сонцем Провансу визріває багато, і варити їх, вочевидь, нескладно. Вино в карафках хоча й ординарне, та дуже пристойне. Франція є Франція, а до того ж Південна. Поки Юль похопився налити ще у склянку сумнівної чистоти (спробуйте самі якісно перемити п’ятсот склянок!), один із комунарів, ідучи повз нас, не кажучи ні слова, забирає карафку. Цієї миті скромні чари буржуазії видаються найпривабливішими у світі.


... А як же рівність і братерство? Воно незнищенне, це гуманістичне прагнення єдності людей. Добре, якщо є можливість спокійного врівноваженого діалогу між людьми з різними світоглядами, з різними прагненнями, з різними способами життя, до якого кожен прийшов у результаті свідомого вибору.

Ірландизація України не пройде!

Найбільше надбання подорожей — це зустрічі з людьми, яких ніколи не зустрінеш, сидячи вдома. Мій співрозмовник Падді Вудворт — відомий ірландський журналіст, тривалий час працював для Irish Times, а також є тим, що в нас на­зивається публіцист, а в них — non-fiction writer. Автор книги «Брудна війна чистими руками», яка є бестселером в Ірландії та отримала блискучі відгуки в престижних медіа. Ми сидимо з Падді в Дублінському пабі американського університетського містечка Айова-сіті й показуємо одне одному рекламні ілюстровані часо­писи — про Ірландію та про Україну, шукаємо розбіжності та спільні риси.

— Оh, you also have thatch cottages, — каже Падді із сильним ірландським акцентом. Мені здається, він навмисне підсилює його у своїй англійській мові, щоби продемонструвати його мені, якщо вже мова зайшла про національну специфіку. Ірландський акцент полягає в тому, що майже всі англійські звуки «т» і «с» вимовляються як «ш». Наприклад, слово also звучить в устах носія ірландського акценту не «олсоу», а «олшо». А thatch cottages — це будиночки, вкриті солом’яним дахом, себто стріхою. Кам’яні стіни ірландських традиційних сільських будиночків зовсім не такі, як в українських «біля­вих хаток», а покрівлі справді дуже схожі.

Але це щодо зовнішньої подібності. В Україні не раз доводилося чути невідомо ким упроваджений термін «ір­ландизація», вжитий стосовно української культури. Склад­но сказати, що таке «ірландизація України», це поняття ще не потрапило до енциклопедій. Певне, це, коли українську національну ідентичність не пов’язують з українською мовою. Коли українська мова ніяк не є мовою спілкування, вживається тільки в ритуально-пісен­ному контексті. До речі, ірландська мова в Ірландії не вживається навіть так. Ірландський наці­ональний гімн (дуже войовничий текст, написаний у роки ірландського повстання) співається по-англійськи. Є й кельтська версія, створена вже після англійської. Нею, буває, послуговуються лише на бездержавній Півночі.

— Раніше нас змушували вчити ірландську в школі, щоби ми могли принаймні прочитати декілька речень. Тепер навіть найзатятіші борці за кельтську мову починають розуміти, що вивчення мови, якою ніхто не користується, є лицемірством. В Ірландії тільки три відсотки населення розмовляють кельт­ською.

— У чому ж тоді полягає ваша національна ідентичність, якщо ви розмовляєте тою ж мовою, що й британці?

— Але ми розмовляємо нею значно краще! — вигукує Пад­ді. — Ірландці протягом століть уважалися людьми другого сорту сто­совно британців, нам треба було весь час доводити, що ми — не гірші! І це прагнення давало й дає непогані результати. Ми маємо чотирьох нобілевських лауреатів із літератури!

Абсолютно вірно. Ірландія дала світові чотирьох нобі­левських лауреатів. Єйтс, Шоу, Беккет, нині живий Шимас Гіні. Плюс Джеймс Джойс, який хоч нобілеянтом і не був, але став одним із трьох китів європейської літератури ХХ століття. Всі вони писали англійською, Беккет іще й французькою. Ірландською пишуть тільки маргінальні ав­тори, які розмовляють тою ж англійською. Декілька десятків фахівців з ірландської мови будуть у світі завжди, оскільки існують ірландські саги, які є видатними пам’ятками світової літератури. Як завжди будуть в академічних колах які-небудь шумерологи.

У мене у вухах гудуть українські інвективи «мова — наша душа», «без мови нас нема», і я питаю Падді, чи він уважає себе ірландцем, а у відповідь маю здивований погляд.

— Не дивуйтесь моєму питанню. Тих людей, якими ви пишаєтесь, у моїй країні вважають англійцями. І Бернарда Шоу, і Оскара Вайлда. Можливо, хтось чув, що вони з Ірландії, але це тою ж мірою, якою є гасконцем француз д’Артаньян.

— Але ж вони ірландці! І патріоти Ірландії! А чи є ір­ланд­цем я? Це смішне питання. Почати з того, що я є гро­мадянином республіки Ірландія і я є ірландцем по крові. У чому наша національна ідентичність? Не в знанні давно забутої мови, і навіть не в релігії — я є протестантом. Пев­не, передовсім це політична свідомість ірландців. Ми — окрема країна, яка йде своїм шляхом. Плюс культурна своєрід­ність, яку видно всім, хто знає нас. Ми — не такі, як англійці, ми — інші. Ми визнаємо себе іншими, вони визнають іншими нас. А як схопити, описати нашу ідентичність — то вже інше питання. Чи вона в ірландському рудому кучерявому волоссі та веснянках, — то ніяк не всі етнічні ірландці мають зовнішність святого Патрика. Чи в тому, що ми з вами сидимо в Дублінському пабі, які є в кожному місті світу, яке себе шанує.

— Але, якщо ви з британцями визнаєте одне одного іншими, то як складаються ваші стосунки? Не в політичному сенсі — облишмо політику — а в побутовому, на рівні люд­ських стосунків?

Наші стосунки мають тисячолітню історію, і вони, зви­­чайно ж, були трагічними для ірландців. У католицькі ча­си ірландську шляхту винищували фізично, гнучкіша про­тестантська релігія дозволила ефективно перевербовувати її на британський бік. Ірландців і вбивали, і принижували. Але все — це загальні слова, ви все це можете прочитати в підручнику з історії. Ті часи, коли все хороше, що зробили ірландці, ставало англійським, а все кепське — лишалося ірландським, потроху минають. Так, в ірландських містах і досі є паби, куди англійцям краще не ходити і навпаки, але це більше стосується пролетарських верств населення.

— А такі питання, як стосунки з колегами, шлюби...

— В інтелектуальних колах ці стосунки вирішуються культурно. Не знаю, щоб колись батьки перешкоджали шлюбам ірландця і англійки чи навпаки. Зі шлюбами зараз настільки складно, що старше покоління неймовірно радіє, якщо діти все-таки вирішили одружитися, яка різниця, ірландець, англієць, шотландець, може, ще африканець налякає...

Сам Падді, до речі, на шостому десятку ще не зробив свого вибору. Але всі його подруги були і є ірландками з націоналістичних католицьких родин. І ті дівчата, з якими він проводить вечори під час тимчасового перебування в Америці на письменницькій програмі, також усі ірландки.

— Отже, в британсько-ірландських стосунках нині панує повна ідилія.

— Ні, ідилії нема, є певні зміни порівняно з минулим. Почати з того, що зникає одвічний тягар злиденної Ірландії. Ще років двадцять тому Ірландія була найбіднішою країною Європи. Зараз дві третини ірландців живуть цілком на бри­танському рівні. Але, звісно, пам’ять про «криваву неділю» ще жива...

Певне, нема країни, яка не мала б у своїй історії «кривавої неділі». В Ірландії вона була в 1972 році. Без політики не виходить. Про політику і книга Падді Вудворта, яка зро­била його відомим письменником. Його книга «Брудна війна чистими руками» — про терористичні методи, що їх застосовує іспанська демократія в боротьбі з тероризмом баскської терористичної групи ЕТА. Був час, коли Падді довго жив в Іспанії — влаштувався учителем англійської, не знайшовши роботи на батьківщині. Він досконало знає іспанську, має друзів і серед іспанців, і серед басків.

— Чи думали ви про північноірландську ситуацію, коли писали вашу книгу?

— Коли писав — не думав. Але тепер працюю над кни­гою, де намагаюся порівняти північноірландську та баск­ську ситуацію. Для тероризму завжди є причини. До теро­ристичних методів боротьби штовхають відчай і зневіра в інших методах. Завжди треба намагатися не засуджувати терористів, а зрозуміти їх. Але з іншого боку — тероризм — завжди тероризм. Я знаю зсередини ірландську ситуацію і не можу на сто відсотків виправдати ірландських терористів. Вони також у багатьох ситуаціях діють нечесно.

Ірландсько-британський, басксько-іспанський, чеченсько-російський конфлікти, тут і справді можливе якщо не спів­чуття до терористів, то розуміння їх. А арабські теракти в Америці — тут взагалі дуже складно щось зрозуміти...

Так, кожна ситуація має свої особливості, не можна переносити досвід однієї ситуації на іншу...

Це стосується й культурної ситуації. Українська культурна ситуація інша, і українська культурна ідентичність базується на іншому, не на тому, що й ірландська, і тому термін «ірландизація» смішний, якщо не безглуздий. Українська мовна ситуація, за всієї її несприятливості, є суттєво кра­щою, принаймні за ірландську. Ми не маємо права судити ірландців за те, ЩО вони зберегли і втратили протягом своєї нелегкої історії та які на те були об’єктивні причини. Завжди є люди, котрі з якихось міркувань принципово говорять мовою загроженої культури. Але в рядового громадянина така позиція, здебільшого, пов’язана з додатковими зусил­лями, що їх люди в загальному випадку докладати не готові, попри всі патріотичні налаштування. Адже в житті стільки всіляких проблем, окрім мовних! Так воно в Ірландії, так воно в Україні.

І все ж українські та ірландські втрати й надбання порів­нювати неможливо, це все одно, що порівнювати літри й кіловат-години. Свято Хелоувін, яке широко святкується в англомовному світі, а в результаті глобалізації прийшло і до нас, уважається ірландським, давньокельтським. Але гарбузи, які ритуально застосовуються в Хелоувіні, в Ірландії не ростуть. Ростуть тільки сірі невиразні турнепси. А яскраві сонячні гарбузи в Ірландії привозні й дуже дорогі. Зате дешевих гарбузів повно в Україні, але вони традиційно використовуються для іншого...

Рай для письменників серед кукурудзяних полів

Останнім часом в Україні ведеться достатньо жвава дис­кусія на тему: чи потрібна спеціальна освіта для пись­менників? Цьому питанню присвячуються великі площі на шпальтах газет, годинні телепередачі (сама брала участь), у дискусію втягаються абсолютно сторонні люди. Голосно звучить, зокрема, й негативна оцінка літературної освіти, мовляв, найкращі письменники світу її не мали, одначе створили і «Людську комедію», і «Анну Карєніну», і «Гайдамаків».

А от у Сполучених Штатах Америки питання про необ­хідність письменницької освіти не стоїть: звичайно, потрібна, якщо під неї можна отримати фінансування! Майже в кожному університеті США викладається такий курс, як creative writing. Адже треба забезпечити роботою американських письменників, які навіть у цій заможній країні рідко живуть винятково літературною працею. По­дібні курси читаються переважно для студенів, які вивчають англійську літературу. І спеціалізовані факультети, де creative writing є, так би мовити, профільною дисципліною, такі собі літературні факультети, те, що американці іменують writing workshop, існують у кількох американських університетах. Найбільшу славу в Америці та за її межами має такий факультет в університеті штату Айова.


Штат, всесвітньо відомий своїм кукурудзівництвом, а в межах своєї країни славиться ще й могутнім свинарництвом, а більше нічого специфічного не приніс світовій славі своєї великої держави, відомий в інтелектуальних колах Америки саме завдяки вже згаданій writing workshop, письменницькій майстерні, де американські громадяни з усіх штатів вчаться на письменників. Вчаться люди різного віку — і студенти, які не закінчили повного курсу університету й перевелися сюди, відчувши своє письменницьке покликання, і люди, які здобули освіту давно, довго працювали за фахом, а потім, знов-таки, збагнули, що їхнє місце тут.

Біля витоків письменницької майстерні університету шта­ту Айова стояв унікальний чоловік Поль Енгл. Непоганий письменник, автор милих старомодних римованих віршів і добрих дитячих казок, він був блискуче освічений, багато подорожував, мав талант педагога, а найбільш за все на світі любив молодих письменників — бувають і такі люди на нашій грішній землі. Він і створив письменницьку майстерню ще в 30-ті роки ХХ століття. Але що значить створив? Підібрав педагогічний колектив, розробив навчальні курси, набрав слухачів? Усе це не має ніякого сенсу, якщо немає грошей. Американець Поль Енгл зумів дістати гроші на свою задумку. І не просто одного разу пробив фінансування. Треба було це робити щороку, вибивати стипендію для кожного слухача, звертатися до федерального уряду і до приватних спонсорів. Але згодом авторитет майстерні та її керівника став таким великим, що місцеві кукурузники і свинарі почали вважати за честь жертвувати на неї кошти. Вже давно немає серед живих Поля Енгла, а справа його життя живе. І досі дають фермери Айови на письменницьку майстерню свої кревні гроші. Запрошують письменників до себе в гості, годують, не знають, де й посадити. І досі з’їжджаються з усієї Америки молоді й не дуже письменники до майстерні, до Айова-сіті. Бо добре їм тут, бо немає у світі кращого місця для письменників.

Та якби ж то тільки з самої Америки! У 1967 році, коли май­стерня вже існувала не один десяток років, Поль Енгл, гуляючи мальовничими берегами Коралвіл-Лейк зі своєю вірною по­другою та дружиною Хуалінг, вигукнув в екстазі: «А чому б нам не запрошувати сюди й іноземних письменників?! Це ж найбожевільніша ідея, яка тільки колись спадала мені на думку!» Ці Коралвіл-лейкські слова мандрують усіма передмовами до всіх виданих ним антологій. Адже на цю «найбожевільнішу ідею» Поль Енгл гроші також дістав. Так було створено International Writing Program, відому в народі як IWP. Невдовзі з усіх кінців світу до Айови вирушив перший заїзд. Відтоді в Айова-сіті побувало понад тисячу письменників більш як зі ста країн світу.

Що ж вони там робили? Гуляли берегами Айова-рівер. Пили віскі «Бурбон» на стипендію, яку їм, залежно від статусу, виплачував або держдепартамент США, або який-небудь приватний фонд. Писали, а більше набиралися вражень для писання в іншому місці. Спілкувалися зі слухачами з письменницької майстерні, збагачуючи одне одного духовно і цим утілюючи в життя найбожевільнішу мрію Поля Енгла — адже саме для такого спіл­кування створював він IWP!

Письменники їхали з усього світу — від Філіппін до Норвегії, від Ірландії до Нігерії. А чого б не їхати, як за все заплачено? Вимагається тільки хоч якось володіти англійською, брати участь у численних письменницьких акціях і прийняттях, а також ходити на екскурсії по місцях улюблених прогулянок Поля Енгла та Хуалінг — остання, до речі, ще жива, принаймні, була такою в 2011 році.

Чим IWP відрізняється від інших письменницьких при­тулків, яких по світу повно? Особливо їх багато в Німеччині, тих будинків творчості, де письменникам надаються окрема кімната і пристойна стипендія, на яку гості зі Східної Європи примудряються не лише добре поїсти протягом свого перебування, а ще й привезти гроші додому на ремонт квартири або на купівлю ненового автомобіля. І IWP також надає запрошеним письменникам щось подібне, але можливості писати майже не дає. Зате весь час влаштовує для письменників творчі вечори, куди приходять всі освічені айовіани, численні прийняття, зустрічі з нобелівськими лауреатами, які їдуть до Айови як на прощу, поїздки по кукурудзяних полях на тракторі, відвідини свинарників. І взагалі, це унікальна програма для письменників, яка не має світових аналогів!

Хоча без грошей ніякої путньої програми в життя не проведеш, та основне багатство будь-якої програми — не гроші, а люди, які в ній брали участь. Хто складає золотий фонд IWP? Це румунка Ана Баландіана, турок Орхан Памук, Славенка Дракуліч та Дубравка Угрешич із колишньої Югославії, арабо-ізраїльтянин Антон Шаммаз, ірландець Себастьєн Барі, поляк Антоніо Лібера, росіяни Едуард Родзинський та Віктор Пєлєвін. До речі, росіян та інших з СРСР на програму до «перебудови» не запрошували, не хотіли контактів із КДБ, хоча письменниками з країн так званої «народної демократії» не гребували. Болгари, поляки та інші угорці в програмі не переводилися. У 1969 році вже мав на руках авіаквиток до Айови молодий чеський письменник Вацлав Гавел. Але не долетів, бо сів. Коли по багатьох роках він склав повноваження Президента Чехії, програма привітала його з тим, що він уже більше не політик, а знову письменник.

А з СРСР першим 1986 року приїхав дитячий письменник, відомий перекладач Вінні Пуха Борис Заходер. У 1990 за­вітала Юнна Моріц. Її, російськомовну єврейку, до речі, сприйняли в Айові за українку, бо вона багато розповідала про Київ. Потім їхали інші росіяни — були на програмі майже кожен рік. У 1991 році був міністр культури Вірменії Бер Зейтунцян. Були люди від Литви і Латвії. Від України у 1993 році був відомий драматург Ярослав Стельмах.

Не буду казати про всю Америку, а в університетському міс­ті Айова-сіті письменників і шанують, і люблять. Варто десь з’явитися з фірмовою торбою IWP, відразу гарантовано підвищену увагу. «Ви — дуже знамениті у своїй країні, якщо ви тут», — шанобливо тиснуть руки письменникам світу прості айовіани. І як це так вийшло, що амбітні українські письменники у своїх мандрах за світовою славою не заїхали до цього благословенного краю? Який був би багатющий додатковий матеріал вішати локшину на вуха простим українцям!

Метафора співчуття

Я не належу до загалу яскравих ораторів, які привертають увагу своїми публічними промовами. То ціннішою є пам’ять про нечисленні виступи, коли приходив несподіваний успіх. Чи не найбільший успіх мала моя невеличка доповідь на конференції «Емпатія в мистецтві й повсякденні» в Університеті штату Айова. Тема моєї доповіді була Переклад шекспірівських сонетів у сталінських таборах як метафора емпатії. Я хотіла в рамках відведеного часу трохи сказати про таку невідому для тої аудиторії екстремальну практику, як український художній переклад у часи, коли тоталітаризм у СРСР сягав найжорстокішої своєї форми. Щоби підійти до цієї теми, треба було сказати спершу і про російський літературний переклад у ті самі часи, бо загалом про радянську школу перекладу щасні американські інтелектуали, які перекладають поезію буквально, не переймаючись відсутністю поетичного ефекту в перекладній версії, нічого не знали. Але знати напевне хотіли. Бо ж зворотний зв’язок виник миттєво. Коли говориш для необізнаних, мимоволі постмодерна іронія відступає, виникають і пафос, і романтизм і в того, хто говорить, і в тих, хто слухає, а потім ставить питання, бере участь в обговоренні. Доповідь було виголошено англійською, подаю тут її переклад.


Російський перекладач із багатьох мов Михаїл Лозинський працював над перекладом дантового «Раю» в темній вогкій кімнаті, яку освітлювала керосинова лампа. Стіни вкривала паморозь, і кімната була суміжною з кімнатами, в яких жили чужі люди, і вони ходили біля письмового столу перекладача. Це було 1943 року в Єлабузі, місті, яке здобуло сумну світову славу, бо в ньому заподіяла собі смерть Марина Цвєтаєва. То був холодний голодний час, і переклад «Раю», створений Лозинським, уважається на сьогодні неперевершеним. У ті часи Лозинський був на межі відчаю, але він вижив, пережив лихоліття та переклав іще багато великих книг.

Але порівняно з іншими перекладачами тих часів умови, в яких працював Лозинський, були мало не райськими. Татьяна Гнедич провела багато років самотнього ув’язнення у сталінській в’язниці. А що таке була в’язниця і ті часи? Це не тільки кепська їжа, блощиці та блохи, а й кепське освітлення, миші та щури. І, що є ще трагічнішим для людини інтелектуальної праці, так це відсутність можливості писати. І за таких умов ця жінка примудрилася перекласти «Дон Жуана» Байрона. У неї не було ні паперу, ні ручки, ні словників, тільки текст оригіналу, який вона знала напам’ять, і здатність виживати. І вона переклала цю велику поему, не записуючи строф на папір, тримаючи їх у пам’яті.

Знаменитий російський літературний критик Єфим Ет­кінд, який емігрував із СРСР на початку 60-х років, багато писав про специфіку радянської школи перекладу. Російські Данте, Шекспір, Ґете та інші великі автори відтворюють не лише гли­бокі думки оригіналу, а й так само його ритм, риму, просодію. Еткінд наголошував, що висока якість російських перекладів парадоксальним чином міститься в тоталітарній системі росій­ської культури. Літератори, не маючи змоги висловити себе як оригінальні автори, так багато вкладають у переклади великих авторів, стаючи навіть не перекладачами, а співавторами своїх великих колег.

А історія українського перекладу була ще трагічнішою, ніж історія російського. Бо і українська мова, і українська культура в цілому перебували у ще більш загроженій ситуації, ніж російська. Та історія українського перекладу пропонує блискучі приклади особливої емпатії.

Двоє видатних перекладачів Григорій Кочур і Дмитро Паламарчук познайомились у сталінських таборах. Кочур уже працював і до того в царині літературного перекладу, Паламарчук — іще ні. Певне, були і слова співчуття, і дружня підтримка. Але найвагомішим були сонети Шекспіра, що їх Кочур запропонував Паламарчукові для перекладу в ті часи, за тих умов. Минули роки, вони обоє пережили той страшний час і повернулися в Україну. Збірку сонетів Шекспіра в перекладі Дмитра Паламарчука було видано в Україні. Він розповідав, що отримав лист подяки від королеви Великої Британії. Чи сказали поважній дамі про високий рівень перекладу? Можливо й так. Але, чи знала вона, за яких умов робилася та праця?

Я можу навести багато прикладів про неймовірні ситуації у сфері як російських, так і українських перекладів. Але наразі досить. Проблема перекладу є, зокрема, і приватним випадком великого питання — чого потребує людина в біді: співчуття згідно з Достоєвським, чи поштовху в прірву згідно з Ніцше? Бо коли того, хто падає, підштовхнеш до прірви, він може припинити падіння.

Істина — десь посередині, між позиціями Достоєвського і Ніцше. Людина має співчувати іншому, але не собі. Якщо справді співчуваєш людині, то найреальнішим виявом цього є той результат, коли змусиш ту людину забути про необхідність співчуття. Змусити людину знайти достатньо сил у власній душі боротись і не здаватись, навіть якщо ніхто не допоможе, — є головна мета будь-якої емпатії.

Це може бути й не переклад, а щось інше, але говоритимемо про переклади. У передмові до «Вибраного» Міжнародної письменницької програми її багаторічний керівник Поль Енгл писав: ПОМРИ, АЛЕ ПЕРЕКЛАДИ. Досвід історії перекладу моєї країни пропонує інше гасло: ПЕРЕКЛАДИ, ЩОБ НЕ ПОМЕРТИ. ПЕРЕКЛАДИ, ЩОБ ВИЖИТИ. Коли ми читаємо тексти великих авторів, блискуче перекладені в бараках, на холодних нарах, записані на брудних клаптиках, крадькома від таборових стукачів, виникає питання: Як можна було працювати за таких жахливих умов? Як могла людина працювати, коли й виживати було проблематично? Можлива єдина відповідь: вижили, бо працювали, бо перекладали великих авторів.

Дуже добре, якщо перекладацька майстерня розв’язує передусім естетичні завдання, не політичні, не національні. Історія українського перекладу знає чимало прикладів, коли цензура забороняла вживати деякі слова, які вважалися занадто українськими, занадто далекими від російських, і від українських перекладачів вимагалася мужність захищати лексику. І коли переклади захищають ідеї, а не просто створюють версії іноземних текстів, то ціна естетичних проблем стає настільки великою, що мало не дорівнює ціні людського життя.

Сьогодні ні в Росії, ні в Україні проблема цензури не сто­їть, принаймні в тому вигляді, як це було за СРСР. І літератор може писати власні тексти, а не перекладати чужі. Але проблема людей, які не можуть знайти себе в цьому світі, проблема людей, які потребують емпатії, є настільки ж гострою, як це було в ті часи, коли свобода слова була суттєво обмеженішою.

То ж нехай переклад стане метафорою емпатії. Найкращий результат співчуття — людина, яка його більше не потребує, бо навчилася давати раду своїм проблемам навіть за умов, коли життя є нестерпним. Нехай кожен зуміє знайти власні шекспірівські сонети у прірві власного пекла і знайде в собі сили перекласти їх якнайкраще. І нехай кожен з нас зуміє допомогти іншому в біді знайти і для нього велику книгу для перекладу. Ніхто не знає, як розв’язати таку задачу для пропащого людства. Але ми маємо прагнути завжди робити це для себе й тих, хто поряд із нами.

Місце, де кінчається земля

Учасники міжнародних програм на території США мають змогу познайомитися й потоваришувати не так з американцями, як із запрошеними з інших країн. Іноді між колегами з віддалених країн виникає своєрідна дружба, яка триває й потім. І спілкування між далекими друзями зовсім не таке, як із колегами-співвітчизниками.

Таке своєрідне спілкування виникло у мене з чилійською письменницею Алехандрою Костаманья — авторкою трьох романів і численних коротких оповідань, такою самою, як і я, її українська колега. Але кількісна подібність — річ другорядна. Як виявилось, Алехандра також написала ро­ман, де намагається збагнути, що таке найстрашніший біблійний гріх — зрада, і чи є актуальним таке трактування зради сьогодні. Вона також намагається розібратися, що ж відбувалося в душах тих, хто так чи так опинився в коловерті найчорніших справ своєї епохи.

Чорні часи Чилі були зовсім недавно. Диктатори роблять дуже лихі послуги своїм народам — ця банальна фраза стосується не лише внутрішньої ситуації країн із диктатурою на чолі, а й міжнародного іміджу таких країн. Для нас Чилі асоціюється не так із Габріелою Містраль, премію імені якої, до речі, отримала Алехандра, як із генералом Піночетом. Всі, хто старше певного віку, не можуть не пам’ятати тривожних репортажів у вересні 1973 року про заколот у Чилі, про вбивство Сальвадора Альєнде і про прихід до влади кривавого диктатора. Попри весь вульгарний ідеологізм радянського висвітлення міжнародних подій, тоді, в 73-му, неймовірним чином відчувалося: схвильовані голоси міжнародних оглядачів цього разу кажуть правду. У Чилі вбивають справедливість і сумління, до влади приходять відверто темні сили.

А потім, коли проминуло багато років, коли в усьому світі сталися великі зміни, і в пострадянському медіа-просторі стало правилом хорошого тону говорити неодмінно все навпаки стосовно до того, що говорилося в радянські часи, по українському телебаченні пройшло слиняве ін­терв’ю популярного українського журналіста з генералом Піно­четом, мовляв, який він чудовий, дідусь Августо, батько нації, його просто змусили застосувати силу проти недолугого Альєнде; адже останній посягнув на святе: щоб нагодувати напівзлочинних марґіналів-пролетарів, урізав достаток середнього класу.

— А як воно було насправді, Алехандро? Чи було вам добре за генерала Піночета? Чи згадуєте ви його із вдячністю?

— Мені було тільки три роки, коли він доступився до влади. Але в моїй родині завжди була жива пам’ять про ті події. Про них говорили пошепки, але говорили завжди. А чи могло бути добре в країні з комендантською годиною? Протягом десятиріч ми не мали права з’являтися на вулиці після восьмої. Якщо десь затримувалися, мали ночувати в когось.

Он воно як! До такого не домудрувався навіть дядя Джо, як на Заході іменують Йосипа (Джозефа) Сталіна.

— То як же ви ходили до театрів? — розгублено питаю я.

Виявляється, вечірніх вистав у театрах Чилі за Піночета не було, тільки дитячі по неділях. (Знову з «вдячністю» згадуєш дядю Джо, за якого театри, принаймні у столиці, процвітали). А коли диктатура Піночета порядком розхиталася, Алехандра, студенткою, брала участь у її поваленні й пишається цим.

— Ми розповсюджували листівки, брали участь у демон­страціях, які розганяли так, як ти це бачила по телебаченню, потрапляли до в’язниці. То були несерйозні ув’язнення, нас дуже скоро випускали, але тоді, в молоді роки, ми були готові до справжніх репресій. Але що таке чилійські тюрми і які там клозети, я побачила зсередини, — сміється Алехандра.

У мене немає відповідного персонального досвіду щодо українських в’язниць, але, гадаю, це ще одна цята дотикання між Чилі та Україною. В Латинській Америці є такі неймовірно кричущі злидні, до яких Україна тільки почала впевнено й неухильно рухатися.

— У Сантьяго-де-Чилі є квартали, куди краще не ходити навіть удень, — розповідає Алехандра, — мешканці першого світу навіть уявити не можуть, що таке буває: величезні родини живуть в одній кімнаті, всі сплять в одному ліжку.

Я знаю, що багато хто з моїх співвітчизників скаже у відповідь на це: в СРСР було те саме. Особливо в перші роки по війні прокляте квартирне питання було жахливо невирішеним, багато мільйонів моїх співгромадян, попри зворушливу «турботу КПРС», жили по 5–6 душ в одній кімнаті, були й такі, хто спали в ліжку по черзі. Як на мене, тодішні радянські злидні відрізняються від латиноамериканських тим, що діти тих жахливих комуналок все-таки не один рік ходили до шкіл, на відміну від дітей злиденних передмість Сант-Яго. Формально середня школа для них існує, але, якщо батьки вважають за потрібне посилати своїх дітей жебракувати, а не до школи, то так воно й буде.

— Наша освіта дуже добра, — розповідає Алехандра, — наші коледжі та університети підтримують зв’язок із навчальними закладами Північної Америки та Європи, але вчитися там можна тільки за гроші. І ніяких стипендій для обдарованих дітей із незаможних родин. Вони просто не мають змоги виявити своїх обдаровань, хіба що в жебракуванні та крадіжках.

Сама Алехандра закінчила факультет журналістики в уні­верситеті Сантьяго-де-Чилі. Її батьки мали змогу платити за її навчання — мати викладала математику в університеті, вітчим працював у представництві ООН. Вони — з середнього класу, що його нібито образив Сальвадор Альєнде. І вони з кола ліберальних інтелектуалів, які, звісно ж, боялись носити квіти до його могили 11 вересня, щоби не втратити престижну роботу, але завжди у вузькому колі висловлювали захоплення скинутим Президентом.

Насправді він обмежив не середній клас, а великий капітал, націоналізувавши великі корпорації. За часи його правління викладачі університетів все одно отримували достатньо велику заробітну платню. А навчання було без­коштовним. А от дуже заможні люди насправді багато втратили. Сальвадорові Альєнде можна закинути те, що він був романтиком, а не політиком. Коли він націоналізовував великі підприємства, він не мав права не розуміти, що ніхто добровільно не віддає такого багатства, що колишні власники зроблять усе, щоби повернути назад свою власність. Тому Альєнде мимоволі «підставив» тих, хто захищав його до останнього, прирік їх на страшну долю в’язнів таємної поліції хунти.

Коли в Чилі відзначали 30-ту річницю заколоту, то, як показало опитування газет, дві третини чилійців не ці­кавляться подіями 30-річної давнини. І це дещо дивує, адже події часів диктатури ще не стали історією для більшості чилійців, це — факти їхнього життя. Друг Алехандри — її ровесник, відомий у Чилі письменник Рафаель Гуміччо пише: що далі в часі дні заколоту, то відчутніша особисто для нього атмосфера того зимового дня, коли горів президентський палац Ла-Монеда. І це не тільки політичне питання. Тоді перед багатьма чилійцями в усій гостроті постало дуже людське питання: якщо вже так складається наше життя, то чи вистачить мужності лишатися людиною?

А чи багато чилійських письменників пишуть про це? — питаю я Алехандру. Вона відповідає, що, можливо, не так багато письменників присвячують свої твори безпосередньо подіям чилійського 11 вересня. Але наслідки тих подій — на кожному кроці нинішнього життя Чилі. Одне з найсильніших вражень Алехандри: вона випадково зустріла чоловіка, який працював у таємній поліції за часів Піночета. Він дещо розповів їй про свою «роботу», говорив дуже схвильовано, плутався у словах. Відчувалося, що він хотів виправдатися, пояснював, що він, загалом, лівих поглядів, співчував тим людям, кого катував, намагався допомогти їм. Було домовлено про нову зустріч, але він не прийшов... Але тої короткої зустрічі Алехандрі Костаманья вистачило, щоб написати роман.

Мовою аймара Чилі означає «місце, де кінчається земля». Всі знають обриси Чилі на карті: вузька смуга землі вздовж Тихого океану завдовжки 4300 км і лише 200 км завширшки. Це — найвужча країна світу: перебуваючи посередині, можна одночасно бачити і Анди, і океан. Батьки Алехандри приїхали до Чилі з Аргентини. А, якщо простежити далі, прадіди приїхали до Латинської Америки не з Іспанії, а з Італії. Власне, чилійської крові Алехандра не має, хоча в латиноамериканському контексті вельми непросто визначити, що таке та чи та кров. Для Алехандри патріотизм асоціюється з вузькістю мислення, із обмеженістю світо­сприйняття. Випадковим є те, що вузька смуга землі на заході Латинської Америки називається Чилі, випадковим є те, що ми народились і живемо саме на ній.

— Але честь, гідність, порядність не є випадковими в цьому світі...

— Звісно! А також розум і незашореність політичними ідеями. Мені доводилося зустрічати в Латинській Америці людей, які втекли з Радянського Союзу або з інших країн Східної Європи, де панувала ідеологія, яка називала себе комуністичною. Ці люди ненавиділи саме слово «комунізм», від якого, певне, постраждали. Але вони навіщось освічувались у любові до латиноамериканських диктаторів, які кидали комуністів до в’язниць. Це — примітивна вузькість поглядів на життя, нерозуміння того, що одним і тим самим словом у світі можуть називатись абсолютно різні речі.

Тоді, на березі Айова-рівер, коли в темряві пролітали нічні птахи, а в кущах поряд кохалися зайці, я поділилася з Алехандрою своїми творчими планами, чого ніколи не роблю в Україні, навіть спілкуючись із найближчими друзями.

— Ти неодмінно маєш написати цю п’єсу, — сказала мені вона, — мені дуже подобається ідея. І в Чилі її зрозуміли би, у нас також буває таке.


Коли знаєш лише одного громадянина якоїсь далекої країни, то все, що відбувається в тій країні, мимоволі пов’язується з ним/нею. Під час Помаранчевої революції мало не всі мої колеги-письменники з IWP привітали мене — про Україну не просто говорять у всьому світі, а й репортажі про Maidan очолюють списки новин. То може, тепер провідні видавництва світу звернуть увагу на доробки українських письменників?

Алехандра, в чиїй крові на все її життя лишиться хміль часів повалення Піночета, була схвильована, коли я написала їй, що рефрен пісні, яка звучала на Майдані, хоча й на інший мотив, є перекладом знаменитого на весь світ рефрену чілійської пісні El pueblo unido jamás será vencido! (Об’єднаний народ ніколи не буде переможений, що є мало не дослівним перекладом Разом нас багато, нас не подолати). Дарма що чилійська пісня вже ніколи не перестане бути найвідомішою в світі піснею боротьби, а українська невідомо, чи відродиться бодай в Україні... Та все одно, весь світ, виходить, пов’язано незримими променями духовної напруги, які озиваються в абсолютно несподіваних місцях цього страшного світу, сутність якого мало не всі народжені на цій землі, а надто письменники, намагаються схопити і... рідко досягають бодай чогось.

Не знаю, чи ми з Алехандрою побачимося ще раз «на­живо». Ми можемо не спілкуватися місяцями, але якщо одна з нас подасть сигнал, інша вмить відгукнеться. То ж завдяки нашим айовіанським зустрічам у світі виник іще один зв’язок високої напруги світлої енергії, який бодай трохи розвіяв морок уселенської чорноти.

Нащадок Чингізхана

Що знає про Монголію українець, який спеціально не цікавився цією державою? Країна з феодалізму впевнено вступила до соціалізму — чи не єдина інформація про Монголію, яку винесли з радянських уроків з історії. Ну і, звісно, пам’ятаємо, що в давні часи існувало монгольське ханство, яке досягло найбільшої могутності в часи правління великого завойовника Чингізхана, чий онук Батий зруйнував Київ і багато інших міст Київської Русі.

А в недавні брежнєвські часи до Монголії їздили на заробітки громадяни СРСР, привозячи звідти вишиті ор­наментом дефі­цитні кожушки та інвалютні карбованці. Натомість тугрики МНР для радянських громадян були символом безнадійної не конвертованості: коли хотіли висловити зневагу до тих чи тих грошових знаків, їх іменували тугриками. А у філателістів неодмінно були марки, де кириличними літерами писалося МОНГОЛ ШУУДАН, що також чомусь неймовірно смішило.

Мій співрозмовник — відомий монгольський письменник Дашниям Лувсандамба. Він, як і я, учасник Міжнародної програми для письменників в університеті штату Айова. Його запрошено саме тому, що серед студенток перекладацької майстерні є дівчина, яка кілька років працювала в Мон­го­лії, вивчила мову. Вона і звернулася до керівника пись­менницької програми, щоби той неодмінно запросив письменника з Монголії.

Ми зустрілися з ним в американському університетському містечку Айова-сіті, двоє мешканців пострадянського світу, і давня звичка бере своє: російською нам спілкуватися природніше, ніж англійською. Дашниям вивчав у Москві економіку й філософію в інституті міжнародних відносин, там же закінчив аспірантуру. Потім приїздив до Союзу на письменницькі свята, у 1983 році був у Києві на Шев­ченківському святі, яке згадує з великою приємністю. На­при­кінці вісімдесятих Дашниям брав участь у демокра­тич­них змінах у Монголії, які стали можливими, коли змі­ни розпочалися в СРСР. Був депутатом Ардин ікх хурал (Великого народного хуралу) і навіть віце-спікером. У 2001 році кандидував на посаду президента Монголії від Партії громадянської волі.

У тих, хто навмисне не цікавився Монголією, а тільки знає, що така країна існує, певне, складається враження, ніби в ній не відбувається ніяких подій. Тільки ходять дикі коні вічним степом, який на далекому обрії стає рожевим. Ніяк не нагадувала про себе ця далека країна; здавалося, її обійшли всі великі бурі XX століття. Але то лише ілюзія. Насправді, всі перемоги й жахіття побудови соціалізму не оминули й Монголії.

Монгольська рівнина завжди була театром боротьби між Росією та Китаєм. Після утворення СРСР Зовнішня Монголія увійшла до сфери його впливу, Внутрішня — лишилася територією Китаю. Діяч монгольської революції Сухе-Батор намагався провадити самостійну політику, — і його зуміли усунути фізично.

На його місце сів слухняний Москві Чойбалсан. З одного боку, за роки «народної влади» в Монголії було ліквідовано мало не тотальну неписьменність, створено промисловість. З іншого — було зруйновано буддистські храми, старовинні книги монгольською й тибетською мовами доводилось ховати від винищення. Не обійшли далеку Монголію і сталінські репресії, самих тільки лам було розстріляно більше 20 тисяч. Давній уйгурський алфавіт було замінено кирилицею. У такий спосіб старовинні книги, які все-таки збереглися, стали недоступними для наступного покоління монголів, які здобули освіту вже на кирилиці.

— Зараз монгольська мова переходить на латиницю. Так легше спілкуватися зі світом. Сама тільки електронна пошта штовхає до цього. Але дуже хочеться, щоби скарби століть, які пощастило зберегти, не лежали мертвим вантажем, були прочитані наступними поколіннями, — розповідає Дашниям, який сьогодні є ректором Університету традиційних монгольських знань, де вивчаються давньомонгольська і тибетська мови, історія, давня література, антропологія. Але випускникам знайти роботу нелегко, тому їм паралельно надається фах перекладача, міжнародного журналіста.

— А наскільки серйозним претендентом на посаду пре­зидента ви були? — питаю я Дашнияма.

— Наступного року відбудуться вибори до Народного хуралу, тут у мене серйозні шанси, — відповідає він, — у мені тече кров Чингізхана, а це значить, що я вмію твердо йти до поставленої мети.

Мабуть, такий стан справ, коли письменники стають політиками, характерний для країн, де свого часу поет був зобов’язаний бути більше, ніж поетом, а письменник — більше, ніж письменником. Дашниям — автор більш ніж тридцяти книжок поезії та прози, перекладених багатьма мовами, і не тільки російською, казахською чи болгарською в рамках радянської дружби народів, а й англійською, французькою, арабською, китайською. Пише не тільки вірші, а й праці з історії Монголії, останню з яких, «Герой Езукхеї», присвячено батькові Чингізхана.

До речі, постать Чингізхана є головною для монгольських студій, які достатньо розвинені в американських універ­ситетах. Іноді вони існують у рамках інших східно-азій­ських студій, іноді — як окремі кафедри. Монголістика — повноцінна наука, оскільки нею клопочуться не лише монголи, а й представники інших національностей. Другий момент унікальності монгольських студій — шаманізм.

— У Монголії багато століть буддизму не змогли подолати місцевого шаманізму. Це — поганська релігія, характерна для рівнинних районів Східної Азії. Шаман — посередник між людиною і космосом; якщо сама людина не може встановити такий містичний зв’язок, вона йде до шамана. Це потрібно для лікування, для покращання стосунків з оточенням, для боротьби з недолею. У цій сфері бувають збої та поразки, але загалом шаман може дуже багато. Кожен шаман пов’язаний зі своїм регіоном, його магічні здібності зникають на чужій території. А найкращі шамани — не чоловіки, а жінки. Вони найкраще зв’язуються з потойбіччям, впливаючи на долі тих, хто до них звертається.

Масштабна постать Чингізхана, якого американські історіографи оголосили першим глобалізатором, а також загадковий, незрозумілий, непоясненний і тому такий привабливий шаманізм, гарантуючи увагу до монгольських студій, мимоволі привертають увагу до сьогодення Монголії, до її сучасної літератури. А плюс і політичний момент: у Монголії Америка хотіла би бачити демократичну державу між сумнівно демократичною Росією і геть недемократичним Китаєм (якщо, звісна річ, уважати, що зовнішня політика Сполучених Штатів — безсумнівний гарант демократії).

— Зараз багато монголів працюють за кордоном, — розповідає Дашниям, — у Південній Кореї, в Японії, в Аме­риці. Працюють, цілеспрямовано збираючи гроші на будинок, на автомобіль. Денвер називають другим Улан-Батором, так багато в ньому монголів.

Дашниям не сидить спокійно в Айова-сіті разом з ін­шими письменниками, він постійно їздить на запрошення провідних університетів Америки, зустрічається зі спів­вітчизниками та з монголістами.

— Таке ж неспокійне життя, як і вдома. Немає часу на прозу. Тому й пишу переважно тільки вірші.

Вірші Дашнияма в англійських перекладах справили на мене враження. Вони абсолютно не узгоджуються ні з його радянським минулим (навчання в Москві, письменницькі конференції, робота в Комітеті зовнішньої торгівлі), ні з його пострадянським життям (активна участь у політиці, робота ректором навчального закладу). В його віршах абсолютно немає метушні, у них — стукіт копит та безкрайній степ, який, на відміну від степів в інших кутках планети, просто не має обрію.

До Сполучених Штатів заборонено ввозити харчові продукти, але Дашниям примудрився привезти монгольської в’яленої ковбаси, якою частує мене. Надзвичайно смач­ний продукт, особливо на тлі абсолютно нестравних аме­риканських ковбас.

— Воїни Чингізхана везли в’ялене м’ясо під сідлами своїх коней. Займає мало місця, але дуже допомагає у тяжкій до­розі. Це — одна з причин, чого та армія спромоглася пройти величезний переможний шлях, завоювати такі великі території. Я пишаюся, що і в мені тече кров Чингізхана.

Крістофер Мерілл

Багато справ залежать від особистостей. Так воно в усьо­му світі, у США так само. Одну з провідних програм для письменників, Міжнародну письменницьку програму в Університеті штату Айова, заснував 1967 року американський письменник і педагог Поль Енгл. Він і керував нею до своєї смерті в 1990 році. Потім програма занепала. Один рік її навіть і взагалі не було. Та в 2000 році її очолив Крістофер Мерілл, відомий в інтелектуальних колах Сполучених Штатів літератор. І програма здобула нове дихання, нові виміри, новий політ.

Кріс Мерілл навчався в Колумбійському університеті, де його викладачем поезії був Йосип Бродський. Кріс згадує, як Бродський примушував своїх студентів учити напам’ять величезні уривки з Одена, Мілоша, Кавафіса. (До речі, як розповів Кріс, навіть Бродський не знайшов собі доброго перекладача у США, англійські версії його поезій не справляють великого враження. В Америці він відомий своїми блискучими есеями). Кріс Мерілл — автор численних збірок поезії, а його перші поезії відобразили його футбольний досвід. Кріс — літературний критик, військовий кореспондент. Був незалежним журналістом на Балканах, про що написав дві книжки, другу з яких названо рядком із поезії Томаша Шалмуна «Залишаються тільки гвіздки». Остання книжка Мерілла «Захований Бог» передає досвід людини, яка після жахіть балканських воєн була змушена шукати новий сенс буття і здійснила кілька паломництв на гору Афон. Зараз читає курс сучасної світової літератури в Університеті штату Айова і керує Міжнародною письменницькою програмою.

Кріс відвідав Україну в рамках спікерської програми посольства США в Україні. Дорогою з Києва на Острог ми поговорили з ним про місце письменника у Сполучених Штатах, про міжнародне братство письменників, про можливості маловідомих культур пробитися на світову інтелектуальну арену. Те, що Кріс розповідав мені на задньому сидінні авта, яке везло нас до Острога Варшавською трасою, було цікаво, не ординарно, поповнювало мої враження від поїздки до Сполучених Штатів.

Письменники у Сполучених Штатах не відіграють такої ролі публічних інтелектуалів, як в інших країнах, казав Кріс. Значно більшою мірою володарями дум є журналісти й політики. Ті видатні люди, котрі заклали шляхетні принципи, що й досі декларуються як засадничі у Сполучених Шта­тах, славились як великі інтелектуали. Гамільтон, Джеф­ферсон, Медісон мали дуже потужний інтелект, були високо­моральними і впливовими постатями. Але від середини ХІХ століття інтелект відійшов від центральних трибун Сполучених Штатів на марґінеси публічного життя. Те ж саме можна сказати і про письменників, чиє місце у Сполучених Штатах — десь на узбіччі. Так, у США немає цензури, і списки бестселерів очолюють автори, які відверто демонструють своє неприйняття політики чинного президента. Ніхто не обмежує свободи творчості у США, але мало хто сприймає творчих людей дуже серйозно... Американські комерційні письменники, яких знають усі, — не найкраще з нашої літератури. Джон Ґарднер, Роберт Стоун, Вільям Гес, Ґрейс Пелі, Пол Остер та інші значно більше заслуговують на світову славу. Вони не живуть літературною працею, здебільшого викладають в університетах на літературних факультетах, яких у Сполучених Штатах сьогодні вже понад чотириста.

Найперший факультет художньої творчості у США було засновано саме в Університеті штату Айова у 20-х роках минулого століття. Його створив письменник Поль Енґл, син місцевого торговця кіньми. Саме тоді було створено й Літературний інститут імені Горького в Москві, де навчалися не лише росіяни й народи СРСР, а й письменники з-за кордону. І Поль Енґл заснував Міжнародну письменницьку програму для іноземних письменників. Він бував у тих країнах, звідки приїздили пись­менники на Програму, він взагалі багато подорожував, а 1991 року помер у барі в одному з аеропортів. Добра смерть для поета, чи не так? Поль Енґл не просто заснував перший у США факультет літературної творчості, він дуже підняв статус письменника. Якщо не в усій Америці, то принаймні у штаті Айова. Не буде перебільшенням сказати, що Айова-сіті — літературна столиця Сполучених Штатів. Хоч Айова — це те, що завжди лишається десь там, унизу, це Мід Вест — Середній Захід, де літак не сідає по дорозі з Атлантики на Дикий Захід.

Під час зустрічей Крістофера Мерілла з українськими сту­дентами нечисленних факультетів художньої творчості лунали запитання, кого з українських письменників або поетів знають найкраще. Наївна українська творча молодь не може й уявити, що навіть дуже освічені люди Сполучених Штатів ніколи нічого не чули про їхню улюблену Ліну Костенко. А коли їх переконують, що це саме так, відразу постають запитання: що робити, аби про нас усе-таки знали?

Кріс, який багато спілкується з письменниками з усього світу, добре знає цю проблему. Країн, про культуру яких у світі нічого не знають, значно більше, ніж тих, про які щось знають. Кожна країна має своїх незрівнянних поетів і письменників. Наприклад, у 2005 році на програмі була бірманська письменниця Ма Тіда. Бірма — це загалом одне з найгірших місць на планеті. Ма Тіда провела там у в’язниці шість років. Вона — хірург, працювала в лікарні для бідних та була радницею легендарної нобелівської лауреатки Аунґ Сан Су Чжі, яка виграла вибори, але не змогла обійняти посаду, бо вже багато років перебуває під домашнім арештом, тривалість якого занесено до книги рекордів Ґіннесса. А Ма Тіда — дуже добра письменниця, щоправда, її творчість зосереджено лише на страшному досвіді. Вона — дуже мужня людина, яка, до речі, повернулася з програми до Бірми, хоча й могла отримати політичний притулок у США. Але хто знає про неї у світі? Навіть така доля не зробила її відомою у США...

Тільки одиниці мають шанс здобути славу у США. Але й таке інколи трапляється. Наприклад, словенський поет Томаш Шалмун, поет дуже малого народу — словенською говорять тільки два мільйони, — видав у перекладі англійською десять збірок поезії. Йому пощастило знайти доброго перекладача, який зацікавився його поезією, вивчив його мову. Від перекладачів дуже багато залежить. Програма заохочує переклади. Її засновник, Поль Енґл, писав: ПОМРИ, АЛЕ ПЕРЕКЛАДИ! Кожен народ світу має солідну діаспору у США, яка може пропагувати свою культуру. Але видатні постаті рідко знаходять спільну мову з діаспорою. Наприклад, Чеслав Мілош, якого наші інтелектуали дуже шанують і якого, до речі, сам Кріс дуже любить, мав перекладача-американця, який не був пов’язаний із польською діаспорою США.

Програма не передбачає промоції творів своїх учасників на літературному ринку США. Головна її мета — дати мож­ливість письменникам здобути нові враження, нових дру­зів. Одначе гості можуть у співпраці зі студентами перекладацької майстерні здійснити якісний переклад своїх текстів англійською мовою. А це полегшить імовірну промоцію. Зрештою, трапляється так, що літератор знаходить собі видавців у країнах, звідки походять його колеги по програмі. Гадаю, жоден письменник не пожалкував, що долучився до айовського братства...

Крісу відомо про роман «Форсування романа-ріки» Ду­бравки Угрешич, яка зо два десятки років тому побувала на програмі й під враженням написала роман, де змальовує письменницькі зібрання аналогічного штибу як абсурдні. Мовляв, такі збіговиська влаштовуються тільки для пишних фуршетів, сексу без кохання та абсурдних розмов. В одному з номерів готелю, в якому поселяють письменників з усього світу, неодмінно зарезервовано місце для диявола. У цьому романі навіть згадано Мері Назарет, жінку, яка вже багато років ревно опікується побутом письменників під час їхнього перебування в Айова-сіті. Є багато текстів такого типу в сучасній літературі, і вони бувають дуже дотепні, рясніють хвацькими деталями. Зрештою, «Перверзії» Юрія Андруховича також великою мірою ґрунтуються на досвіді відвідин добре оплачуваних міжнародних програм для митців. Але ж автори подібних романів ніколи не від­мовляються від участі в чергових письменницьких про­грамах «від диявола»! Кріс усе-таки передусім бачить вели­кий духовний позитив у таких зібраннях. Так, спілкування письменників на програмі може бути тільки поверховим, інформаційним. Але принаймні один контакт неодмінно виявиться проявом справжньої дружби!

... Остання інформація, яку я отримала, — це присвоєння Айова-сіті статусу літературної столиці світу. Досі такий статус мають Сідней і Единбург. І от маленьке містечко серед зниклих прерій (прерії як унікальне явище природи майже зникли із земель Сполучених Штатів) та квітучих і нині кукурудзяних полів здобуло цей почесний статус. Заслуга Крістофера Мерілла в цьому велика, то було і його свято. Але й усіх тих, хто побував у тому неймовірному куточку Сполучених Штатів. І взагалі, свято всіх письменників світу. Навіть якщо вони й не знали про це.

Перформанс, який не забувся

Завжди ставилася вкрай скептично до слухання поезії рідною мовою поетів. І річ не тільки в тім, що для мене в поезії думка так само важлива, як і її музика, а в тім, що навіть музику також почути не таланить. Такі читання, зазвичай, перетворюються на невиразне бурмотіння невідомо яких звуків, які навіть віддалено не нагадують поезії.

Але будь-який задум матиме сенс, якщо втілювати його із належним артистизмом. Читання поезії в супроводі джазо­вого квартету Стефона Харіса розкрило абсолютно неймо­вірні виміри такого підходу до поетичних праглибин — цей інтелектуальний штамп у даному контексті буде доречним.

У свої 28 років Стефон Харіс має чималий авторитет у світі американського джазу, він — лауреат престижних нагород, виступав у престижних концертних залах. Він і керівник джа­зової групи, і композитор. А знавці джазу відзначають і його новаторство у сфері джазової музики, називаючи його видатним вібрафоністом. Концерти квартету Стефона Харіса завжди проходять з імпровізаціями, це їхня чи не головна риса. Відчуваючи настрій глядацької зали, квартет грає ту чи ту музику. Певне, саме ця здатність Стефона до імпровізації і зробила можливим це неймовірне поєднання поезії та музики.

А вірніше, музика пішла в тінь, на другий план. Говорила поезія. Стефон Харіс — блискучий музикант. Але він і незрів­нянний акомпаніатор. Такий, коли помічаєш тільки того, кому він акомпанує, а вірніше, те, чому він акомпанує, хоча без акомпанементу нічого не було б. Поети з 11 країн світу читали вірші своїми рідними мовами, і поезія китайською, в’єтнамською, корейською, монгольською, румунською, німецькою, мовою іврит, литовською та іншими мовами звучала, ні, не так, як музика, це було би банальне порівняння, а як нова, незнана сутність. Ця імпреза показала не так неповторність кожного поета, як неповторність, власне, кожної мови. Слухачі відчули те, що намагаються збагнути, можливо, тільки дуже натхненні мовознавці. На якусь мить кожен слухач концерту відчув себе в тому просторі, коли та чи та мова тільки зароджувалась, торкнувся таємниці, чому вона стала саме такою, а не іншою.

Китайська звучала близько до в’єтнамської, як тривожне щебетання птахів, а корейська нагадувала своїм звучанням спокійний плин європейських мов. Неймовірно звучала монгольська, нагадуючи дике іржання степових коней, ця нібито немелодійна мова, яка складається із самих лише приголосних. Надзвичайно лірично й музично звучала німецька, якою чи то король Карл V, чи то Ломоносов радили розмовляти з ворогами. Дзюрчало вино в румунській, шуміло море в литовській. Але найбільш органічно, найбільш при­родно в джазовому акомпанементі, викликаючи найсильніші почуття, звучала африканська мова сацвані в устах поета з Ботсвани. Певне, й витоки джазу — десь там, у ритмах африканських ритуальних дійств.

Очевидно, на тій імпрезі під акомпанемент квартету Стефона Харіса свої вірші читали дуже хороші поети, якщо всі вони зуміли представити свої мови так глибоко. Джазове читання відбувалось у студентській кав’ярні культурного центру Університету штату Айова. За столиками не вистачало місць, слухачі, більшість яких складали американські сту­денти й аспіранти з усього світу, сиділи між столиками на підлозі, просто на килимовому покритті. Між столиками бігали гарненькі афро-американські та американо-азійські діти, на яких ніхто не гримав, які створювали додатковий вимір того фантастичного дійства.

Жоден поетичний перформанс, який доводилося бачити потому, не наблизився ні за мистецьким втіленням, ні за своєю енергетикою до того вчора в Айова-сіті, хоча виступали добрі поети і добрі музиканти. Але схопити засобами театралізованого дійства сам нерв поезії, переконати навіть випадкових слухачів, чому вірш, який звучить, створено за допомоги саме цих слів і саме цих голосівок і шелестівок, коли звучання випереджає сенс, а сенс таки вгадується — якби не той вечір в американському університетському містечку, я й не знала би, що таке можливо.

Арль Вінсента

Ніхто не сперечатиметься, що Франція є туристичною країною із величезною кількістю історичних пам’яток, більше, певне, тільки в Італії. Але в історичній Франції поза її столицею не так і багато пам’яток, які мали би направду однозначно світову славу.

Ось провансальське місто Арль на півдні Франції. Хто, крім тих, хто відвідав це чарівне місто — або ж навмисне поцікавився в довідкових джерелах — знає, що Арелет, як іменувався Арль в часи Римської імперії, Юлій Цезар згадує у своїй «Галльській війні», і що саме там великий політичний діяч Риму зробив столицю римської провінції, з якої згодом виник Прованс? Хто знає, що першим єпископом Арля був святий Трофім, апостол від сімдесяти? Хто знає, що на межі першого і другого тисячоліть Арль був столицею в ті часи могутнього Арльського королівства, також відомого, як Бургундське? Хто знає, коли саме в середні віки Арльське королівство втратило самостійність і місто почало переходити від одних володарів до інших, входячи то до Священної Римської імперії, то до Провансальського графства — список середньовічних держав, до складу яких входив Арль, є дуже довгим? Лише ті, хто дуже уважно читав «Пекло» Данте, знають, що саме покинутий римський цвинтар Аліскамп на території абатства Сен-Оноре, нині також покинутого, де й досі стоять порожні кам’яні до­мовини із залишками римських орнаментів на стінках, дав великому поетові матеріал для картини покарання єресіархів та їхніх послідовників у дев’ятій пісні. Лише ті, хто фахово клопочеться провансалістикою, знають, що Арль був потужним центром відродження провансальської мови й культури, що мало місце завдяки зусиллям національного поета Фредері Містраля, нобелівського лауреата 1904 року, пам’ятник якому споруджено в історичній частині міста. Мало хто знає й те, що саме в Арлі проживала Жанна-Луїза Кальман (1875–1997) — жінка, яка прожила 122 роки і тривалий час була найстарішою жінкою планети.

А втім, сучасна мозаїчна культура, коли люди набираються ерудиції не тільки в результаті системної цілеспрямованої освіти, а й із випадкових джерел, читаючи журнали, дивля­чись телевізор, блукаючи по Інтернету, дає змогу будь-кому отримати — або не отримати — інформацію про згадані вище події, як і про будь-які інші. Проте сьогодні складно уявити, щоби хтось не знав, що з Арлем пов’язано життя великого художника, не француза, нідерландця, який приніс старовинному місту Франції справді світову славу.

То ж кілька слів про найвідомішого арльського гостя — ху­дож­ника Вінсента ван Гога (1853–1890). Зображення його кар­тин тиражуються мільярдними накладами, вони вже давно стали кіт­чем, але тенденція зберігається, «ван Гог» лишається успішним комерційним проек­том. Будь-які канцелярські товари — блокноти, зошити, календарі — мають шанс значно краще бути розпроданими, якщо на них присутні «Зоряна ніч над Роною», «Нічний більярд» або вже зовсім попсові «Соняшники». Аж ніяк не претендуючи на вичерпне пояснення цього явища, висловлю гіпотезу, що поетика малярства великого художника така, що його картини легко піддаються тиражуванню, бо репродукції зберігають пронизливий щемкий настрій оригіналу, що є притаманним не всім художникам, навіть геніальним. Можливо, саме ван-го­гівська стилістика дозволяє робити на базі його картин дотепні колажі й анімації, надаючи творчості великого постімпресіоніста постмодерний вимір. Таке робиться і з картинами інших великих майстрів, але ван Гог є одним із тих, хто найкраще надається до таких спекуляцій.

Навіть більше, цей художник, без сумніву, за всіма па­ра­метрами є міжнародним культурним героєм. Усі, навіть далекі від мистецтва люди, не тільки впізнають на ре­продукціях картини великого художника, а й завдяки його численним автопортретам знають його візуальний образ. Також у найширших верствах відома біографія ван Гога. Всі знають, що він за життя був надзвичайно бідним, всі знають, що він багато страждав. Такий собі Ж. Леймар писав, і ці слова неодмінно цитуються в контексті ван Гога: «Його трагічне життя сьогодні популярне, як якась священна легенда, яка потрібна нам більше, ніж сяйво його соняшників... воно сяє над цією планетою, як смолоскип сучасного мистецтва». Всі знають, що картини ван Гога за життя не продавались, зате після смерті за них платять мільйони. Вінсент дуже хотів, щоб його картини знайшли покупців, одначе, малював тільки так, як йому веліла його муза, нічого не роблячи на догоду тодішньому ринку. Отже, з його постаттю асоціюються такі цінності, як несамовита відданість мистецтву та повна відсутність марнославства. Також усі знають, що Вінсента, який нерідко бував бездомним, кепсько харчувався, проте весь час малював, зворушливо підтримував його брат Тео, чи не єдиний спонсор геніального художника. Отже, ще одна цінність асоціюється з постаттю Вінсента: цінність справжнього братерства. Листування Вінсента й Тео є однією з найвідоміших у світі книг епістолярного жанру, і однією з книг, яка вже багато років добре продається.

Також усі знають, що ван Гог прожив фатальні тридцять сім років — вік, досягши якого, з життя пішли більшість геніїв, поки цей вік не продовжили. Всі знають, що він відрізав собі вухо, всі знають, що він «з горя» — або для стимуляції творчості — пив абсент, міцну настоянку з провансальських трав, чия назва римується з іменем безталанного художника. «Ван Гог Винсент любил абсент», співається в одній із російських бардівських пісень. А також усі знають, що великий художник певний час жив і творив у населеному пункті Арль на півдні сонячної Франції. То ж це місто для всіх асоціюється з біографією і творчістю великого ван Гога.

У символічному просторі Арля відобразилася вся тривала історія цього міста — античність, високе середньовіччя, класичне середньовіччя, барокова доба; доба Відродження Арль не захопила. На центральній площі Арля, площі Республіки, праворуч від барокової будівлі мерії, в підвалах якої містяться давньоримські галереї криптопортики, стоїть церква святого Трофіма, де в часи Арльського королівства вінчалися на царство арльські королі. Тепер у Сен-Трофім вінчаються арлезіани, які бажають узяти церковний шлюб. А ліворуч од мерії, навпроти Сен-Трофім, у приміщенні колишньої церкви святої Анни є центральний виставковий зал міста, де сюжети авангардного мистецтва шокують старовинні склепіння. Отже, третя за важливістю будівля міста після мерії та храму — це храм модерного мистецтва. Чи не Вінсента ван Гога вшановує Арль у такий спосіб?

Не будемо детально заглиблюватися в символіку історичної пам’яті Арля. Вона є дуже багатою, як у кожного міста, де збереглося так багато історичних пам’яток різних епох. Це неможливо зробити в рамках невеличкого нарису, а великі дослідження про те, що символізує та чи та химера на стіні того чи того покинутого монастиря, вже написано. А, позаяк однозначно відповісти на такі питання неможливо, то відповідні дослідження символіки середньовічних со­борів, зокрема й арльських, триватиме. А наша мета — в загальних рисах окреслити, як біографія всесвітньо відомого ван Гога вплелася в символічний простір міста, яке вельми негостинно приймало художника від лютого 1888 року по травень 1889 року, не надаючи йому кредитів на трохи краще харчування й меблі, сміючись із його відрізаного вуха, а тепер так майстерно експлуатує пам’ять про нього.

Варто сказати, що на обличчі міста позначилися мало не всі згадані вище факти страдницької біографії славетного художника. Хоча в Арлі нема головного, а саме — солідного музею, де зберігались би картини Вінсента. Всі його невми­рущі шедеври, зокрема і створені на провансальській землі, зберігаються в музеях Амстердама, в музеї д’Орсе в Парижі, в Чикаго, в Лондоні, в Петербурзі, в багатьох інших музейних і приватних колекціях. Так, у міській медіатеці Арля зберігається деякі малюнки, але це — другий сорт ве­ликих творів, та й експонуються вони не завжди. Але ж найславетніші візуальні візитівки великого художника було створено саме в Арлі! Це і химерна «Зоряна ніч над Роною», і щемка до запаморочення «Тераса нічної кав’ярні», і славетні «Соняшники», і багато інших картин, які з року в рік стають оздобами календарів, блокнотів, альбомів, а також елементами розпису порцеляни і тканин. В Арлі рекламу ван-гогівських місць зуміли зорганізувати так, що туристи їдуть глянути на ті місця, де малював великий художник, з не меншим, а то й більшим ентузіазмом, ніж, зазвичай, їдуть дивитися на самі картини. Чи можна уявити собі, щоби туристи їхали кілька годин в автобусі, аби побачити і сфотографувати якийсь конкретний дуб серед рівнини, який «позував» Шишкіну для його «Среди долины ровныя» або на «Московський дворик», якби такий зберігся, модель картини Поленова? Це уявити складно, але в Арлі все саме так. Туристи схвильовано фотографують нічну кав’ярню на майдані Форум, міст Тренкетай через Рону, внутрішнє подвір’я колишньої лікарні, яке зараз іменується Espace van Gogh. Можу твердити: в Амстердамі, де наявні самі картини, причому найбільш хітові зразки, немає такої могутньої аури присутності геніального й нещасного художника, яку майстерно підтримують в Арлі.

Екскурсовод заводить туристів до «Еспас ван Гог», де митець свого часу відходив від своїх мистецьких екстазів, де зараз про лікарню нагадують лише слова Maison de Dieu над брамою. Саме в цьому великому будинку колишньої богадільні зараз містяться багато культурних установ міста Арль: міська медіатека, великий виставковий зал, міжнародний коледж перекладачів, а також і кілька крамниць, де в продажу туристичний товар, пов’язаний із ван Гогом: репродукції його картин різної якості, канцелярські й текстильні товари, оздоблені знов-таки репродукціями його картин, календарі та альбоми ілюстрацій, різні видання листів Вінсента до Тео різними мовами тощо. Також у продажу неодмінно є абсент, який погубив Вінсента — дуже дорогий і дуже міцний напій, коштує більше 50 євро за півлітрову пляшку. Хіба що пластикового вуха, імітації того, яке відрізав собі нещасний художник, ще не розробили винахідливі автори сувенірів. Поряд із крамницею — кав’ярня, де стільці імітують ті, з соломи, що стояли у знаменитій кімнаті Вінсента, яку також відтворили душевні арлезіани за картиною славетного ху­дожника. Після закінчення екскурсії туристи гаряче апло­дують гідові, який розчулив їх розповіддю про трагічну долю світової знаменитості, яка саме в Арлі найповніше реалізувала свій творчий потенціал.

Сувенірних крамниць із ван-гогівськими календарями та абсентом в історичній частині міста багато, а ще більше тих місць, що їх ван Гог малював. В Арлі стали музеями і антична арена боїв гладіаторів, і вже згаданий Аліскамп. Але ці об’єкти стали ще вагомішими, бо їх малював великий Вінсент, про що регулярно інформував свого брата Тео. Біля кожного місця Арля, яке убезсмертив ван Гог, стоїть великий металевий стенд із репродукцією відповідної картини митця, з неодмінною цитатою з листа до брата Тео. І кожен відвідувач може відчути, як саме великий художник відтворив той чи той фрагмент Арля. Так, то є досить химерне відображення реальності, чого тоді арлезіани не розуміли. А тепер навпаки, вони намагаються надати об’єктам, що їх він малював, ван-гогівського вигляду, ван-гогівських барв. Чимало арлезіанських будинків прикрашають невмирущі ван-гогівські соняшники, в яких, за словами Мартіна Гай­деггера, «є буття». І стіни знаменитої «нічної кав’ярні», яке сьогодні називається «Вінсент», пофарбовано у ван-гогівський пронизливий жовтий колір.

В Арлі мимоволі пригадався дитячий віршик із давньої «Мур­зилки»:

В городе Владимире Владимирам почет:

Всех граждан с этим именем там взяли на учет...

В городе Иваново Иванам благодать:

Ивану вещь последнюю готовы там отдать...

Арль демонструє таке ставлення до імені Вінсент. Вели­кий ван Гог нерідко підписував свої картини просто «Вінсент», не ставив на них прізвища. І арлезіани також називали його по імені. За ті 15 місяців, які він провів ув Арлі, Вінсент став міською знаменитістю, яку всі знали. Про це згадувала Жанна-Луїза Кальман, якій було 13 років, коли в її місті перебував цей дивний і нещасний чоловік, який відтяв собі вухо. Вона чи не єдина знала Вінсента особисто і водночас дожила до його захмарної слави. Сьогодні художники з іменем Вінсент мають кращі шанси зробити мистецьку кар’єру в Арлі, ніж носії інших імен. Так, останнє речення висловлює деяке перебільшення, але й перебільшення, буває, містять деякий сенс. Можливо, то був збіг, але під час мого перебування в Арлі та у виставковому залі Еспас ван Гог, і в тому, що на площі Республіки, у приміщенні церкви святої Анни, виставлялися творіння сучасних художників на ймення Вінсент — прізвища не запам’яталися. Ім’я Вінсент має в Арлі додатковий сакральний зміст ще й завдяки провансальському національному поетові Фредері Містралю, автору поеми «Мірейо», профіль героїні якої прикрашає постамент пам’ятника великому провансальцеві — він, до речі, із романтичним плащем, без якого не обходяться увічнені в бронзі національні поети, стоїть поряд із славетною ван-гогівською Нічною кав’ярнею. Поема «Мірейо», яку кожен свідомий провансалець має знати напам’ять, розповідає сумну історію кохання провансальської панночки Мірейо до простого кошикаря на ймення Вінсент, і це поглиблює містичний зв’язок Вінсента ван Гога з провансальською зем­лею. Недарма славетному нідерландцеві працювалося в Арлі так плідно. Недарма його ніжно люблять наступні покоління арлезіан. Адже «Вінсенетки» (крамниці з ван-гогівським туристичним крамом) дають робочі місця жителям міста, добрий хосéн власникам, підсилюють почуття гордості за свою малу батьківщину в усіх мешканців старовинного Арля.

На туристичній мапі Арля є пам’ятні місця чотирьох видів: римські, середньовічні, барокові й ван-гогівські. Останні позначені ван-гогівською жовтою барвою та є найбільш відвідуваними. Модерний художник, чужинець, є чи не найпочеснішим мешканцем давнього міста.

Плавання

Шуміло море. Від старих причалів

Слів, Дотиків і Наготи

В гарячу подорож ми відпливали,

В жаркі, завжди незвідані світи.

Ми стрімко вирушали з Саус-Вест,

Зі стогоном проходили екватор.

І радісно горів Південний Хрест,

І вдалині димів не згаслий кратер,

І затихало наше млосне свято.

Колись благословляли корабель

Молитвою та пляшкою шампану,

Щоб у мандрівках до чужих земель

Не згинув він у прірві океану.

Все навпаки у нас: шаленство плавань

Освятить суходіл і нашу гавань.

Поль Енгл,

переклад з англійської Євгенії Кононенко

«Чому я так часто зустрічаю її...»

Чому я так часто зустрічаю її —

дурненьку з київських кав’ярень,

що канючить біля прилавків на каву,

і дехто дає їй кілька пожмаканих купюр.

Чому я так часто бачу її?

Вона завжди охайно одягнена,

хтось піклується про неї,

а вона

ходить вулицями Києва,

бурмоче щось незрозуміле.

Ось вона сидить навпроти у тролейбусі,

зараз вона зійде

і піде до кав’ярні на розі

Житомирської та Володимирської,

назбирає на чашечку

і сьорбатиме каву,

бурмочучи щось незрозуміле.

«Не поспішай. У тебе три хвилини...»

Не поспішай. У тебе три хвилини.

Але ж усі секунди в них — твої.

Ти їх не отруї невпинним плином

І марнотою їх не отруї.

Не загуби в потоці днів хвилину.

Багато їх. Але така — одна.

Ти пий її, ту чарочку бурштину,

Маленькими ковточками до дна.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги